Ярмарок нічних жахіть

Мораль — поняття слизьке. Хоч я і не знав про це в дитинстві, та миттєво довідався, коли пішов до коледжу. За часів навчання в університеті Мейну моя фінансова піраміда складалася зі стипендій, державних позик та літніх підробітків. Протягом навчального року я мив посуд у західній їдальні. Грошей ніколи не вистачало надовго. Моя самотня мати керувала господарською частиною в психіатричному закладі «Пайнленд Треннінг Центр» і надсилала дванадцять доларів на тиждень, які мало чим могли зарадити. Уже після маминої смерті одна з тіток розповіла, що заради мене матуся відмовлялася від походів у салон краси та економила на продуктах. А ще не обідала по вівторках і четвергах.

Виїхавши з кампусу й опинившись далеко від західної їдальні, я часом урізноманітнював свою дієту поцупленими в місцевому супермаркеті біфштексами та упаковками гамбургерів. Приходити потрібно було по п’ятницях, коли в магазині особливо людно. Якось я намагався навіть потягти ціле курча, та воно було збіса великим, тому його не вдалося заховати під пальто.

Поширилася інформація, що я міг би виконувати завдання для студентів, які мають проблеми з навчанням. На такі послуги я встановив плаваючі тарифи. Якщо студент отримував «А», мій гонорар становив двадцять доларів. Десять доларів я мав за «В». Оцінка «С» означала, що зусилля витрачені марно, тому я не отримував нічого. За «D» або «F» я обіцяв сам заплатити клієнту двадцять доларів. Я завжди працював так, щоб не доводилося платити, бо не міг цього собі дозволити. А ще я був хитрим (трохи ніяково визнавати, але це правда). Я ніколи не брався за проект, якщо студент не приносив мені зразок роботи, написаної самостійно, аби я міг скопіювати стиль. Слава Богу, мені не часто доводилося це робити, але коли я сидів на мілині або просто до смерті хотів бургер та картоплю фрі з «Беарз Ден» у «Меморіал Юніон» — брався за таке.

А ще в юності я з’ясував, що в мене досить рідкісна група крові — А-негативна, лише шість відсотків населення мають таку. У Бенгорі була клініка, де за пінту А-негативної платили двадцять п’ять доларів. Я подумав, що це — бездоганна угода. Тож кожні два місяці я їздив до Бенгора здавати кров трасою № 2 на моєму розбитому старенькому «універсалі». Або діставався туди автостопом, коли машина ламалася (а таке траплялося частенько). У ті роки, ще до СНІДу, з донорством було значно менше паперової тяганини, тому, як тільки кров опинялася в спеціальному контейнері, можна було випити на вибір маленьку скляночку апельсинового соку або чарочку віскі. Оскільки вже тоді я готувався до долі алкоголіка, то завжди обирав віскі.

Якось, повертаючись до школи після однієї з таких «пожертв», я збагнув, що коли продаж себе за гроші — це блядство, то я — блядь. Писати есе з англійської та семестрові роботи з соціології — також блядство. Вихований на принципах методистів, я чітко розрізняв добро та зло, але ось як вийшло: я став бляддю, от тільки торгував кров’ю та письменницькими здібностями замість своєї дупи.

Те, що я тоді збагнув, поставило переді мною питання моралі, які досі хвилюють мене. Гнучкий концепт, чи не так? Надзвичайно гнучкий. Але якщо розтягувати надто сильно, він лусне. Тепер я здаю кров, замість того щоб продавати її, але все одно вважаю, що за певних обставин кожен із нас може продати будь-що.

А потім шкодувати все життя.

I

Тільки-но Чед зайшов до квартири, як одразу збагнув: щось трапилося. Нора вже була вдома. Вона працювала з одинадцятої до п’ятої, шість днів на тиждень. Зазвичай він повертався додому о четвертій, а о шостій, коли Нора приходила з роботи, вони вечеряли.

Жінка сиділа на пожежних сходах, куди він виходив курити, і тримала в руках якісь папірці. А ще він побачив, що прикріплена до холодильника магнітом роздруківка електронного листа, яка висіла там останні чотири місяці, зникла.

— Привіт! — гукнула вона. — Іди сюди! — Нора замовкла на хвильку. — І візьми, якщо хочеш, свої цигарки.

Чед обмежувався однією пачкою на тиждень, але дружина все одно не схвалювала цю звичку. Звісно, здоров’я також було однією з причин, та значно важливішим було те, що куріння — задоволення витратне. Кожна цигарка — це сорок центів, обернені на дим.

Навіть на вулиці Чед не любив палити біля дружини. Проте сьогодні витягнув уже почату пачку з ящика під сушаркою для посуду та поклав її в кишеню. Щось в урочисто-серйозному виразі обличчя жінки підказувало йому, що цигарки можуть знадобитися.

Він виліз через вікно та сів поруч. Нора переодягнулася в джинси й одну зі своїх старих блузок, а отже, вже давно була вдома. Усе дивніше й дивніше.

Певний час вони мовчки сиділи і дивилися на маленький шматочок міста перед ними. Він поцілував її, а вона неуважно посміхнулася у відповідь. Вона тримала в руках лист від літературного агента, а також папку, на якій великими літерами було написано: ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ. Його маленький жарт, не дуже смішний. У папці зберігалися їхні фінансові папери — довідка з банку, виписка за кредитною карткою, рахунки за комунальні послуги, страхові платежі — з червоною лінією внизу. Звична американська історія того часу: просто бракує грошей. Два роки тому вони говорили про те, що варто завести дитину. Нині вони про це не говорять. Єдина тема їхніх розмов — як звести кінці з кінцями. Часом вони наважуються помріяти, що переїдуть за місто, а кредитори не наступатимуть їм на п’яти. Переїхати на північ, десь у Нову Англію. Але не зараз. Тут у них хоча б робота є.

— Як справи в школі? — запитала вона.

— Нормально.

Насправді робота була досить прибутковою. От тільки хто знає, що буде, коли Аніта Байдерман повернеться з декретної відпустки? Певно, більше ніякої роботи в 321-шій громадській школі. Він високо стояв у рейтингу замісників, але це не мало жодного значення, коли всі штатні викладачі були на місці й готові працювати.

— Ти рано повернулася, — промовив він. — Тільки не кажи, що Вінні помер.

Нора здивовано глянула на нього та знову посміхнулася. Але вони вже були разом десять років, з яких останні шість — одружені, тож Чед добре знав цю посмішку. Вона віщувала негаразди.

— Норо?

— Він відіслав мене додому раніше. Подумати. Мені багато є над чим подумати. Я… — вона похитала головою.

Він узяв її за плечі й повернув обличчям до себе.

— Ти — що? З Вінні все гаразд?

— Хороше запитання. Уперед, пали. «Палити дозволено».

— Поясни мені, що відбувається.

Два роки тому її звільнили з лікарні «Конгрес Меморіал» через реорганізацію. Та, на щастя для Корпорації «Нора і Чед», вона швидко стала на ноги. Жінка отримала роботу домашньої доглядальниці, і це був неабиякий успіх: пацієнт — священик на пенсії, що одужував після інсульту. Робота займала тридцять шість годин на тиждень і непогано оплачувалася. Нора отримувала більше за чоловіка — значно більше. А двох зарплат вистачало на пристойне життя. Принаймні, доки Аніта Байдерман не повернеться.

— Спершу я хочу поговорити про це. — Вона підняла вгору листа від агента. — Наскільки ти в собі певен?

— Чи зможу я виконати роботу? Досить певен. Навіть дуже. Маю на увазі, якби в мене був час. А щодо решти… — він знизав плечима. — Тут усе написано чорним по білому: жодних гарантій.

Оскільки мораторій на набір нових працівників у школи набрав чинності, заміни — це найкраще з того, що лишалося Чеду. Він був у кожному з можливих списків, але все ж таки в найближчому майбутньому для нього не передбачалося жодної роботи на повну ставку. Справа навіть не в тому, що за постійну роботу краще платять, — так просто надійніше. А на посаді замісника він міг цілими тижнями сидіти без роботи.

Роки два тому його вимушена відпустка затягнулася на три місяці: вони тоді ледь не втратили квартиру. Саме тоді й почалися проблеми з кредитними картками.

З відчаю та потреби якось заповнити порожнечу тих годин, коли Нора ходила до преподобного Вінстона, Чед почав писати книгу під назвою «Звірам на поталу: виживання вчителя-замісника в чотирьох міських школах». Слова давалися йому складно, а іноді не давалися взагалі. Та до часу, коли його викликали в Сент-Сейвіор учити другий клас (містер Карделлі зламав ногу в автокатастрофі), чоловік уже встиг завершити три розділи. Нора дивилася на сторінки з тривожною посмішкою. Жодній жінці не хотілося б казати головному чоловікові свого життя, що він гає час.

А він і не гаяв. Його історії про життя вчителя-замісника були яскравими, смішними, жвавими — значно цікавішими за все те, що він розповідав їй за вечерею або коли вони лежали в ліжку.

Чед писав листи літературним агентам, та на більшість із них так і не отримав відповіді. Деякі були достатньо ввічливими, аби кинути йому щось на кшталт: «Вибачте, але в мене нема вільних місць». Урешті він знайшов собі агента, який хоча б погодився подивитися на ті вісімдесят сторінок, які Чед написав на своєму старенькому й кульгавому ноутбуці «Делл».

Ім’я агента мало якісь циркові нотки — Едвард Рінглінг. Його відповідь Чеду була багатою на похвали та бідною на обіцянки. «Я можу роздобути вам контракт на основі того, що вже написано, і подальшого плану, — написав Рінглінг. — Та це буде дуже мізерний контракт. Навіть у кращому разі ви все одно отримаєте менше, ніж заробляєте зараз учителем. Ваше фінансове становище може різко погіршитися — знаю, звучить божевільно, та ринок сьогодні переповнений.

Пропоную вам дописати ще сім чи вісім розділів, а найкраще — всю книгу до кінця. Тоді я зміг би виставити її на аукціон і знайти для вас значно кращу пропозицію».

Чед подумав, що це все мало сенс, якщо ти поглядаєш на літературний світ із висоти затишного офісу на Мангеттені. От тільки пропозиція значно втрачає привабливість, коли ти ганяєш по всьому місту, як навіжений, викладаючи тиждень тут і три дні там, аби сплатити всі рахунки. Лист від Рінглінга прийшов у травні. А тепер за вікном стояв вересень. І хоча літо в Чеда виявилося непоганим завдяки кільком місяцям літньої школи («Боже, благослови придурків», — думав він часом), та до рукопису він не додав жодної сторінки. І справа тут не в ледарстві: до мозку вчителів, хай навіть тих, які приходять лише на заміну, прикріплені невидимі кабелі, через які діти отримують знання і силу. От тільки самому вчителеві потім мало що лишається. І багато ночей поспіль єдиною близькою до літературної творчості справою для Чеда було читання Лінвуда Барклі. На більше він спромогтися не міг.

Усе б могло змінитися, якби він провів два-три місяці без роботи… От тільки якщо вони кілька місяців житимуть лише на зарплату дружини, настане фінансовий крах. А нервозність аж ніяк не сприяє літературним поривам.

— Як багато часу тобі потрібно, щоб завершити книгу? — запитала Нора. — Якби ти постійно писав?

Він дістав цигарки і запалив одну. Відчув у собі сильну потребу дати обнадійливу відповідь, та притлумив її. Щоб там зараз не трапилося в дружини, вона заслуговувала на правду.

— Щонайменше вісім місяців. Напевно, більше року.

— І скільки грошей це принесе, якщо містер Рінглінг влаштує аукціон, а люди на нього прийдуть?

Хоч Рінглінг і не називав конкретних цифр, Чед добре підготувався:

— Гадаю, аванс може сягнути близько ста тисяч доларів.

Почати все з самого початку у Вермонті — такий був у них план. Вони часто говорили про це в ліжку. Маленьке містечко, десь далеко на північному сході. Вона б могла влаштуватися в місцеву лікарню або знайти собі іншого приватного пацієнта, а він — отримати постійну вчительську роботу. Або написати ще одну книгу.

— Норо, до чого це все?

— Боюся розповідати тобі, але мушу. Божевілля це чи ні, а все одно мушу. Тому що сума, запропонована Вінні, значно більша за сто тисяч доларів. Одразу зазначу важливий момент: я не йду з роботи. Він сказав, що я можу продовжити працювати незалежно від того, яке рішення ми приймемо. А нам ця робота необхідна.

Чед дістав алюмінієву попільничку, яку ховав під підвіконням, і кинув туди цигарку. А тоді взяв дружину за руку:

— Розкажи мені.

Він вислухав усе із зачудуванням, але без невіри. Йому навіть хотілося не йняти віри почутому, та він не міг.

Раніше Нора вважала, що надзвичайно мало знає про преподобного Джорджа Вінстона, а він про неї — і того менше. Та у світлі його пропозиції вона збагнула, що не так уже й мало виклала про себе. По-перше, про фінансову мілину, на яку вони з Чедом потрапили. По-друге, про Чедову книгу, яка дарувала їм нагоду вирватися звідти.

Зрештою, що вона знала про Вінні? Вічний парубок, ось уже три роки, як покинув службу в Другій пресвітеріанській церкві в Парк-Слоуп (як почесний пастор він досі записаний на церковній табличці), пережив інфаркт. Унаслідок інфаркту йому паралізувало всю праву сторону тіла. Саме тоді Нора й з’явилася в його житті.

Він уже сам міг пройти до ванної (а в особливо хороші дні навіть до крісла-гойдалки на веранді) завдяки пластмасовому фіксатору, який не дозволяв коліну згинатися. Його вимова знову стала зрозумілою, хоча час від часу його мучив — як Нора це називала — синдром «сонного язика». Нора вже мала досвід роботи з жертвами інфаркту (саме тому й отримала цю роботу) і вважала, що її пацієнт непогано відновився за такий короткий термін.

Доки старий не зробив їй ту обурливу пропозицію, вона і гадки не мала, що він може бути заможним… хоча його помешкання мало дати ключа до розгадки. Якщо вона колись і задумувалася про його фінансове становище, то вважала, що будинок пастору подарували парафіяни, а її власна платна присутність у житті паралітика — також їхня заслуга.

У минулому столітті робота Нори називалася «практичним доглядом». Жінка виконувала не лише звичні обов’язки доглядальниці (давання таблеток, вимірювання тиску), а й функцію фізіотерапевта. Також вона була логопедом, масажисткою, а часом і секретаркою — коли преподобному потрібно було написати листа. Іноді читала для старого, була на побігеньках. І не цуралася легкої роботи по дому, коли місіс Ґрейнджер не приходила. Тоді вона готувала на обід сандвічі та омлети — і, мабуть, саме під час таких обідів Вінні й вивідав усі подробиці Нориного життя, ще й так майстерно, що вона сама не помітила цього.

— Пам’ятаю лише, що я точно казала йому, — відповіла вона Чеду. — Та й то, мабуть, лишень через те, що він сам сьогодні нагадав, що ми з тобою не живемо в абсолютній бідності чи навіть у відсутності комфорту. Нас засмучує страх цього всього.

Чед посміхнувся.

— І тебе, й мене.

Того ранку Вінні відмовився від обмивання та масажу. Натомість він попросив її надягнути на ногу фіксатор і допомогти йому дійти до кабінету (а це була досить довга прогулянка, значно довша, ніж до крісла-гойдалки). Та йому вдалося подолати її. Важко дихаючи, старий упав на стілець біля столу. Його обличчя вкрилося червоними плямами. Нора дала йому склянку апельсинового соку та вийшла у справах, щоб Вінні міг віддихатися. Коли вона повернулася, старий випив півсклянки залпом.

— Дякую, Норо. Тепер я хочу поговорити з тобою. Дуже серйозно.

Певно, він відчув її острах, бо одразу ж посміхнувся та заспокійливо махнув рукою.

— Це не про роботу. Ти матимеш її, яке б рішення не прийняла. Якщо, звісно, захочеш. А якщо не захочеш, то я тобі напишу найкращу рекомендацію.

Дуже люб’язно з його боку, однак такі роботи на дорозі не валяються.

— Ви змушуєте мене хвилюватися, Вінні, — відповіла вона.

— Як ти ставишся до ідеї заробити двісті тисяч доларів?

Вона витріщилася на нього. Полиці з розумними книжками по той бік кімнати пригнічували жінку. З вулиці долинали приглушені звуки. Здавалося, вони потрапили в іншу країну. В країну, значно спокійнішу за Бруклін.

— Якщо ти подумала, що мова йде про секс, то можу запевнити тебе: це не так. Принаймні, я так не думаю; але якщо копнути глибше та зануритися у вчення Фройда, то, гадаю, будь-яку дивну дію можна інтерпретувати як сексуальне збочення. Сам я, чесно кажучи, не знаю. Не розгортав Фройда з часів семінарії, та й тоді читав його дуже побіжно. Фройд ображав мене. Здавалося, він розумів, що всі ці твердження про глибину людського єства є всього-навсього ілюзією. Він наче казав: «Те, що ти вважаєш артезіанським джерелом, насправді є лишень брудною калюжею». Дозволю собі не погодитися. Людська природа — бездонна. Вона така сама глибока та таємнича, як і думки Господа.

Нора підвелася.

— З усією повагою, я не впевнена, що вірю в Бога. І не впевнена, що справді хочу чути вашу пропозицію.

— Але якщо ти не почуєш, то не дізнаєшся. І будеш у вічних здогадах.

Вона все стояла і дивилася на нього, не знаючи, що казати чи робити. У голові засіла думка: «Стіл, за яким він сидить, певно, коштує не одну тисячу». Це вперше вона подумала про старого з фінансової точки зору.

— Двісті тисяч готівкою — ось, що я пропоную. Вистачить, аби сплатити всі ті страшенні рахунки, аби дозволити твоєму чоловікові дописати книгу — вистачить, певно, навіть, щоб розпочати нове життя… у Вермонті, здається?

— Так. — А сама подумала: «Якщо ви запам’ятали це, то слухали набагато уважніше, ніж я».

— До того ж не бачу потреби залучати в наші справи податкову. — Його довгасте обличчя було обрамлене густим білим волоссям. Овече обличчя — так вона думала до сьогодні. — Готівка буде найкращим рішенням: вона не завдасть жодних неприємностей, якщо повільно підживлюватиме один із рахунків. А ще, коли буде продано книгу вашого чоловіка і ви переїдете до Нової Англії, нам не буде потреби більше зустрічатися. — Він замовк. — Звісно, якщо ви надумаєте поїхати. Боюся, моя наступна доглядальниця не матиме й половини вашої компетентності. Прошу. Сідайте. У мене через вас уже шия затерпла.

Вона зробила так, як він сказав. Лише думка про двісті тисяч доларів готівкою втримувала її в кімнаті. Вона збагнула, що вже бачила їх перед собою: грубезний коричневий конверт, ущерть набитий банкнотами. Або навіть цілі два конверти — все ж таки грошей багато.

«Гадаю, це залежатиме від номіналу купюр», — подумала вона.

— Дозволь мені трохи поговорити, — промовив він. — Я не так уже й багато це робив, правда? Найчастіше я слухав. А тепер — твоя черга послухати, Норо. Ти це зробиш?

— Гадаю, так. — Їй було цікаво. Вона подумала, що кожному на її місці було б цікаво. — І кого ви хочете, щоб я вбила?

Вона пожартувала. От тільки варто було словам зірватися з губ, як Нору пройняв страх, що це може виявитися правдою. Бо це не звучало як жарт. Так само як і очі на овечому обличчі старого тепер зовсім не були схожими на овечі.

На щастя для неї, Вінні засміявся. А потім сказав:

— Не вбивство, моя люба. Немає потреби заходити аж так далеко.

А потім він заговорив так, як ніколи й ні з ким не говорив.

— Я виріс у заможній родині на Лонг-Айленді — батько успішно грав на фондовій біржі. Родина була релігійною, тож, коли я повідомив батькам, що відчуваю потребу прийняти духовний сан, не було жодного бухкотіння та бурчання щодо родинного бізнесу. Навпаки, вони відчули полегшення, особливо матір. Гадаю, більшість матерів радіють, коли їхні сини обирають собі покликання-з-великої-літери-П.

Я вступив до семінарії на півночі Нью-Йорка, а потім мене було призначено асистентом пастора в Айдахо. Мені нічого не бракувало. Пресвітеріанці не приймають обітниці бідності, а мої батьки добряче потурбувалися, щоб я ніколи не пізнав її. Батько пережив матір усього на п’ять років, а коли помер і він, то я успадкував велику суму грошей, в основному в акціях та облігаціях. З того часу я перевів невеликий відсоток усього в готівку. Не все одразу. То не були запаси на чорний день — я не потребував цього. Ті гроші я називав «запасом на бажання». Вони зберігаються в надійному депозитному боксі на Мангеттені, і саме цю готівку, Норо, я пропоную тобі. Гадаю, там зараз приблизно двісті сорок тисяч доларів, але ж ми не будемо розмінюватися на дріб’язок, правда? Долар туди, долар сюди…

Декілька років я блукав провінцією, а потім повернувся назад до Брукліну, в Другу пресвітеріанську. Пробувши п’ять років асистентом, я врешті став старшим пастором. Відтоді ніс бездоганну службу аж до дві тисячі шостого. Я провів усе життя в скромному служінні — кажу це без пихи чи сорому. Керував церквою, щоб допомагати злидарям: як із далеких країн, так і місцевим. З моєї ініціативи було відкрито центр допомоги анонімним алкоголікам, який врятував сотні наркоманів і п’яниць. Я втішав хворих і ховав померлих. Щодо чогось життєрадісного, то я провів більше тисячі весіль, а також заснував стипендійний фонд, завдяки якому багато юнаків і дівчат змогли навчатися в коледжі, який був їм не по кишені. Одна дівчинка, яка навчалася завдяки цій стипендії, потім отримала Національну книжкову премію в тисяча дев’ятсот дев’яносто першому.

Шкодував я лишень про одне: за всі ці роки я не вчинив жодного гріха, від яких усе життя так ревно застерігав своїх парафіян. Я зовсім не хтивий, а оскільки жодного разу не був одруженим, то й вчинити подружню зраду мені не випадало нагоди. Так склалося, що я не народився ненажерою, і, хоч мені подобаються різні гарні речі, я ніколи не був ні жадібним, ні заздрісним. І з якого дива мені таким бути, коли батько залишив мені п’ятнадцять мільйонів доларів? Я тяжко працював, завжди тримав під контролем емоції, нікому не заздрив — хіба що Матері Терезі — та ніколи не хизувався своїми статками й статусом.

Не буду стверджувати, що я зовсім без гріха. Зовсім ні. Той, хто каже, що ніколи не грішив ні словом, ні ділом (а таких ой як небагато набереться), навряд чи може заявити, що і в думках у нього не було гріха, хіба ні? Церква передбачила всі лазівки. Ми пропонуємо людям небеса, а потім показуємо, що вони нізащо не дістануться туди без нашої допомоги… бо ніхто не безгрішний, а плата за гріхи — смерть.

Мабуть, те, про що я розповідаю зараз, змушує тебе думати, що я невіруючий. Однак це не так: у тому середовищі, де я виріс, невіра можлива не більше, ніж левітація. А все ж я розумію шахрайську природу релігійних угод, а також психологічні трюки, до яких вдаються віруючі, щоб забезпечити процвітання своїм переконанням. Не бог увінчав голову Папи Римського тим химерним капелюхом, а люди — чоловіки та жінки, які стали жертвами теологічного шантажу.

Бачу, ти вже починаєш вовтузитись, тому перейду одразу до суті. Перед смертю я хочу тяжко згрішити. Згрішити не словом чи думкою, а ділом. Я давно вже подумував про це, ще до інфаркту. Але тоді гадав, що це лишень забаганка, яка скоро минеться. Та зараз розумію, що не минеться, адже останні три роки ця думка не дає мені спокою, як ніколи раніше. Проте на який тяжкий гріх здатен старигань, прикутий до інвалідного крісла, питаю я сам себе? Точно не на щось пристойне, якщо, звісно, я не хочу, щоб мене спіймали. А я не хочу. Такі серйозні питання, як гріхи та прощення, мають лишатися між людиною та Богом.

Слухаючи, як ти розповідаєш про книгу, яку пише твій чоловік, і про ваше фінансове становище, я подумав, що можу згрішити через когось іншого. Більше того, гадаю, я міг би навіть подвоїти свій гріх, зробивши тебе своїм знаряддям.

Горло в Нори пересохло, та все ж вона промовила:

— Я вірю в злочини, Вінні, але в гріхи — не вірю.

Він подарував їй доброзичливу посмішку. І водночас було щось неприємне в цій посмішці: овечі губи, вовчі зуби.

— Ну й добре. Головне, що гріх вірить у тебе.

— Розумію, ви вважаєте так… Але чому? Це ж збочення!

Його посмішка поширшала.

— Так! Саме тому! Дуже хочу дізнатися, як воно — вчинити щось, абсолютно чуже моїй природі. Коли потреба прощення сильніша за потребу самого вчинку. Норо, чи знаєш ти, що подвоює гріх?

— Ні. Я не ходжу до церкви.

— Гріх подвоюється, коли ти кажеш собі: «Я зроблю це, бо знаю, що потім помолюся і отримаю прощення». Коли ти усвідомлюєш, що справді можеш посидіти на двох стільцях. Я хочу відчути, як це — спуститися на саме дно гріхопадіння. Хочу не просто забруднити ноги, а з головою зануритися в безодню.

— І потягнути мене з собою! — обурено вигукнула вона.

— Ох, Норо, але ж ти все одно не віриш у гріх. Ти щойно сама це сказала. З твоєї точки зору, я хочу, аби ти лишень трішки забруднилася. І ризикнула потрапити за ґрати. Але ризик буде мінімальним, повір. І за це я заплачу тобі двісті тисяч доларів. Понад двісті тисяч доларів.

Її обличчя та руки заклякли, неначе вона щойно повернулася з довгої прогулянки на холоді. Вона не погодиться, у жодному разі. Насправді вона просто вийде з цього дому й подихає свіжим повітрям. Вона не звільниться; принаймні, не зараз, бо робота їй потрібна. І все ж вона піде. І хай навіть він звільнить її за те, що вона пішла без дозволу, — грець із ним. Та спершу вона хотіла б почути решту. Вона б навіть самій собі не зізналася, що пропозиція видається привабливою — ні, просто цікавою. І скільки б вона могла отримати?

— То що ви від мене хочете?

Чед запалив ще одну цигарку. Нора ворухнула пальцями:

— Дай мені затягнутися.

— Норрі, ти ж не куриш цигарок уже п’ять…

— Я сказала, дай мені затягнутися.

Чед дав дружині цигарку. Нора глибоко затягнулася і відкашлялася, звільняючи легені від ядучого диму. А потім усе йому розповіла.

Тієї ночі вона довго не могла заснути — так і лежала з розплющеним очима в передсвітанковій темряві. Певно, він спав. А чому б і ні? Рішення прийнято. Вона відмовить Вінні та попросить більше ніколи не повертатися до цієї теми. Рішення прийнято; час спати.

І все ж її зовсім не здивувало те, що він повернувся до неї і сказав:

— Не можу припинити про це думати.

Нора також не могла.

— Ти знаєш, я б зробила це. Для нас. Якби ж…

Вони лежали обличчям одне до одного, і лише декілька дюймів розділяли їх. Так близько, що можна відчути дихання іншого. Була друга година ночі.

«Це найкращий час для змови», — подумала вона.

— Якби?

— Якби я не боялася, що це понівечить наше життя. Певні плями не змиваються.

— Норо, це питання суто теоретичне. Ми ж прийняли рішення. Можеш завтра прикинутися Сарою Пейлін, подякувати йому, але відмовитися від цього «мосту в нікуди»[110]. Я знайду спосіб закінчити книгу і без його «фінансової допомоги».

— Коли? Під час чергової неоплачуваної відпустки? Я так не думаю.

— Це вирішено. Він — божевільний старигань. Крапка.

Чоловік відкотився від неї.

Запала тиша. Зверху міряла кімнату місіс Рестон — її фотографію варто було б приклеїти до словникової статті «безсоння» як ілюстрацію. А десь, мабуть, у глибині темряви Гованусу, лунала сирена.

Чед знову заговорив за п’ятнадцять хвилин, звертаючись до столика з електронним годинником, який показував зараз 02:17.

— Більше того, нам би довелося просто повірити йому щодо грошей, а як можна довіряти людині, єдина мета якої — вчинити гріх?

— Але я довіряю йому, — заперечила вона. — Це собі я не довіряю. Засинай, Чеде. Тему вичерпано.

— Гаразд, — відповів він. — Зрозумів.

На годиннику було 02:26, коли вона сказала:

— Це можливо зробити. Не сумніваюся. Змогла б змінити колір волосся. Надягнути капелюха, темні окуляри. Тобто день, ясна річ, має бути сонячним. І треба подумати про шляхи для відступу.

— Ти серйозно…

— Я не знаю! Двісті тисяч доларів! Та щоб заробити стільки грошей, мені б довелося працювати майже три роки! А коли уряд і банки загребуть свою частку, не лишиться майже нічого. Ми ж знаємо, як воно буває.

З хвильку вона помовчала, роздивляючись стелю, по якій нескінченно довго тупцяла туди-сюди місіс Рестон.

— А ще ж страховка! — вибухнула вона. — Ти знаєш, що нам дає страховка? Нічогісінько!

— Вона нам дає страховку.

— Ну гаразд, майже нічого. А що, коли тебе зіб’є машина? А що, як у мене знайдуть кісту яєчника?

— У нас непогані умови.

— Та всі так кажуть, але водночас усі чудово знають: як купуватимеш щось не виходячи з авто — наїбуть![111] У цьому точно можна не сумніватися. Саме тому я досі думаю про ту пропозицію. Ми… могли б… бути… певними!

— Порівняно з двомастами тисячами доларів, те, що я мрію отримати за книжку, видається мізерним, ти так не вважаєш? Навіщо взагалі напружуватися?

— Бо це — сумнівна лотерея. А книга — чесний заробіток.

— Чесний? Гадаєш, це зробить книгу чесним заробітком? — Він повернувся обличчям до неї. Певна частина його тіла стала дуже твердою — певно, і справді навіть до цього був причетний секс. Принаймні, для них.

— Гадаєш, я коли-небудь знову отримаю таку роботу, як у Вінні? — Вона сердилася, от тільки на нього чи на себе — сама не знала. Та й не мало це жодного значення. — У грудні мені буде тридцять шість. Ти запросиш мене на вечерю на честь дня народження, а за тиждень я отримаю справжній «подаруночок»: прострочений платіж за машину.

— Ти звинувачуєш мене у…

— Ні. Я навіть систему не звинувачую, через яку ми всі ледь-ледь тримаємося на плаву. Звинувачення — непродуктивні. І я сказала Вінні правду — я не вірю в гріх. Але й у в’язницю не хочу, — Вона відчула, як на очі набігають сльози. — І я не хочу робити комусь боляче. Особливо…

— Ти й не зробиш.

Він уже почав був відвертатися, як вона схопила його за плече.

— Та якби ми наважилися на це — якби я наважилася, — то ми б ніколи більше не заговорили про це. Жодного разу.

— Жодного разу.

Вона потягнулася до нього. У шлюбах угоди скріплюються не лише рукостисканням, і вони обоє про це знали.

Коли на годиннику було 02:58 і Чед уже засинав, Нора запитала:

— Ти не знаєш кого-небудь із відеокамерою? Бо він хоче…

— Знаю, — відповів чоловік. — Чарлі Ґріна.

А потім запала тиша. Якщо, звісно, не зважати на місіс Рестон, яка ходила туди-сюди над ними. У напівсні Норі привидівся химерний образ: місіс Рестон із крокоміром, причепленим до пояса її піжамних штанів. Жінка терпляче долала довгі милі, які відділяли її від світанку.

Зрештою Нора заснула.

Наступного дня в кабінеті Вінні.

— Отже? — запитав він.

Її мати ніколи не була ревною парафіянкою, проте на літніх канікулах Нора відвідувала Біблійну школу, і їй там подобалося. Там були ігри, пісеньки, історії на фланелеграфі[112]. Нора збагнула, що в цю мить їй пригадалася одна з таких історій. Уже багато років вона не думала про неї.

— Мені ж не доведеться по-справжньому завдавати болю… ну, цій людині… щоб отримати гроші? — запитала вона. — Я хочу одразу прояснити це.

— Ні, але я хочу побачити, як потече кров. Дозволь і мені одразу прояснити це. Звісно, сподіваюся, що ти вдариш його кулаком, та просто розбита губа чи заюшений ніс також мене задовольнять.

Якось у Біблійній школі вчитель причепив на фланелеграф гору. А потім Ісуса та якогось рогатого дядька. Учитель розповідав, що якось диявол повів Ісуса на вершину гори та показав йому всі міста на землі. «Ти можеш взяти в цих містах будь-що, — промовив диявол. — Будь-який скарб. Для цього тобі потрібно лишень відступитися від свого шляху і поклонитися мені». Та Ісус був своїм пацаном, тому відповів: «Відступися від мене, Сатано!»

— Отже? — перепитав він.

— Гріх, — задумливо промовила вона. — Ось що у вас на думці.

— Гріх заради самого гріха. Ретельно спланований і здійснений. Бентежна думка, правда ж?

— Ні, — відповіла Нора, розглядаючи насуплені полиці з книжками.

Вінні перечекав трішки, а потім знову запитав:

— Отже?

— А якщо мене впіймають, то я все одно отримаю гроші?

— Якщо виконаєш свою частину угоди і не прохопишся ні словом про мене — обов’язково. Та навіть якщо тебе впіймають, то найгірше, що тобі світить, — це умовний термін.

— А також судово-психіатрична експертиза, — мовила Нора. — Певно, вона і справді знадобиться мені, якщо я обдумую зараз таке.

Вінні сказав:

— Якщо ти й надалі житимеш, як жила, то тобі, як мінімум, знадобиться спеціаліст зі шлюбних питань. Ще коли я був пастором, то часто консультував пари щодо сімейних проблем. І можу сказати, що фінансові негаразди були якщо і не основною їх причиною, то, принаймні, однією з головних. До всього були причетні гроші.

— Дякую, що поділилися досвідом, Вінні.

На це він нічого не відповів.

— Знаєте, а ви божевільний.

Знову тиша у відповідь.

Вона ще трохи подивилася на книги. Більшість із них стосувалися релігії. Зрештою, вона перевела погляд на старого.

— Якщо я зроблю це, а ви мене наїбете — начувайтеся.

Він навіть не виказав невдоволення через те, що вона обрала саме такий тон.

— Я виконаю свої зобов’язання. Можете не сумніватися.

— Ваше мовлення знову стало практично бездоганним. І шепелявите ви лише тоді, коли дуже втомлюєтеся.

Він знизав плечима.

— Ваші вуха призвичаїлися до моєї вимови, бо ви постійно зі мною. Гадаю, це схоже на вивчення нової мови.

Вона знову повернулася до книг. Одна з них мала назву «Проблема добра та зла». Інша називалася «Основи моралі». Ця була особливо товстою. В холі розмірено цокав настінний годинник. Зрештою, Вінні знову запитав:

— Отже?

— А хіба не є достатнім гріхом для вас те, що ви робите мені цю пропозицію? Ви спокушаєте нас обох, і ми разом переживаємо спокусу. Хіба цього недостатньо?

— Так я грішу лише словом і думкою. Це не задовольняє мою цікавість.

Годинник цокав. І тут Нора промовила, усе ще не дивлячись на старого:

— Якщо ви ще раз скажете оце своє «отже», я піду геть.

Він не сказав «отже». Узагалі нічого не сказав. Поклавши ногу на ногу, Нора дивилася вниз, на свої схрещені руки. Найбільше жінку лякало те, що їй досі було цікаво. Її цікавило не те, чого хотів Вінні (карти вже розкрито), а те, чого хотіла вона сама.

Урешті вона підвела погляд і озвучила свою відповідь.

— Чудово, — відповів він.

Прийнявши рішення, Нора та Чед не хотіли відтягувати його виконання на безрік: надто вже важким воно було. Вони обрали Форест-Парк у Квінсі. Чед позичив у Чарлі Ґріна відеокамеру та навчився користуватися нею. Вони двічі сходили до парку заздалегідь (тоді дощило, тож нікого не було), і Чед зняв на плівку місце, де все мало відбутися. У той час вони багато кохалися — нервово, незграбно, наче підлітки на задньому сидінні авто, і все ж таки то був хороший секс. Принаймні, пристрасний. Нора відчувала, що інші її потреби втратили важливість. За десять днів — відтоді, як вона уклала угоду, і до ранку, коли жінка виконала свою частину договора, — Нора схудла на дев’ять фунтів. Чед сказав, що вона знову виглядає, наче дівчинка з коледжу.

Одного сонячного дня на початку жовтня Чед припаркував старенький «Форд» на Джувел-авеню. Нора сиділа біля нього. З пофарбованим у рудий колір волоссям, що спадало на плечі, довгою спідницею та огидною коричневою блузою жінка була зовсім не схожою на себе. Очі вона ховала за сонцезахисними окулярами, а голову прикрила бейсболкою «Метц». На перший погляд Нора видавалася спокійною, та варто було Чедові спробувати торкнутися до її руки, як вона миттєво відсахнулася.

— Норо, ну ж бо…

— Ти маєш гроші на таксі?

— Так.

— А сумку, щоб сховати туди відеокамеру?

— Так, звісно.

— Тоді віддай мені ключі від машини. Зустрінемося вже в квартирі.

— Ти впевнена, що зможеш керувати машиною? Бо реакція на щось подібне…

— Зі мною все буде гаразд. Дай ключі. Чекай тут п’ятнадцять хвилин. Якщо щось піде не так… навіть якщо мені просто здасться, що щось не так… Я повернуся. А якщо не повернуся, йди на обрану нами позицію. Пам’ятаєш, де це?

— Звісно ж, пам’ятаю!

Вона посміхнулася (принаймні, продемонструвала зуби та ямочки на щоках).

— От і молодець, — сказала вона та пішла.

Ці п’ятнадцять хвилин були вбивче довгими, але Чед стійко витримав кожну з них. Дітлахи — усі до одного вбрані в захисні шоломи — газували мопедами, проїжджаючи повз нього. Жінки гуляли по двоє, навантажившись купою торбинок з магазинів. Також Чед побачив літню пані, яка насилу переходила дорогу. На якусь химерну мить йому навіть здалося, що то — місіс Рестон, та потім він збагнув, що то не вона. Жінка на дорозі була значно старшою за місіс Рестон.

Коли п’ятнадцять хвилин уже добігали до кінця, йому спала на думку неймовірно логічна та раціональна ідея: він може покласти всьому цьому край, якщо просто поїде геть. У парку Нора роззирнеться і побачить, що його вже немає. Їй доведеться взяти таксі до Брукліну. А коли вона повернеться додому, то навіть подякує йому. Вона скаже: «Ти врятував мене від самої себе».

А потім? Узяти місяць відпустки. Ніякого вчителювання на замінах. Кинути всі ресурси на завершення книги. Поставити все на карту.

Натомість він вийшов із машини та рушив у напрямку парку, тримаючи в руках камеру Чарлі Ґріна. Паперова сумка, куди він потім заховає її, лежала в кишені вітровки. Він тричі перевірив, чи світиться зеленим індикатор біля кнопки «Увімкнути». Як же страшно було б дізнатися, що ти пройшов через увесь цей жах, та камера нічого не зафіксувала! Або ти забув зняти кришечку з об’єктива.

Він знову перевірив усе це.

Нора сиділа на лавці в парку. Побачивши чоловіка, вона прибрала пасмо з лівого боку обличчя. То був умовний знак. Час починати.

Позаду неї розташувався дитячий майданчик. Там були гойдалки, каруселі, гойдалки-терези, веселі коники на пружинах та інші дитячі штуки. У цей час дітлахів було небагато. Мами зібралися в дальньому кутку. Вони сміялися і розмовляли, не надто зважаючи на малих.

Нора підвелася з лавки.

«Двісті тисяч доларів», — подумав Чед і приклав камеру до ока. Коли почався запис, усе хвилювання минуло.

Він знімав, наче профі.

II

Повернувшись додому, Чед швидко піднявся сходами. Він був певен, що дружини ще немає. Чоловік бачив, як Норма на всіх парах тікала звідти (матері майже не дивилися на неї — вони оточили обрану нею дитину, хлопчика років чотирьох), але все одно був певен, що вона досі не повернулася; зараз йому зателефонують і скажуть, що дружина в поліційному відділку: вона зламалася і розповіла все, навіть про його роль у злочині. Гірше того, вона розповіла про Вінні, а це означало б, що скоєне ними тепер втрачало будь-який сенс.

Руки так тремтіли, що він не міг поцілити ключем у замок. Той шматок металу ходив ходором навколо замкової шпарини, наче збісився, і ніяк не хотів наближатися до неї. Коли вже Чед поставив доволі зім’яту сумку з відеокамерою, щоб вільною лівою рукою притримати праву, двері відчинилися.

Тепер на Нормі були тільки обрізані знизу джинси та блузка, які до того вона ховала під довгою спідницею та спецівкою. Згідно з планом, вона мала переодягнутися в машині, перш ніж поїде геть. Жінка говорила, що здатна зробити це за мить: ймовірно, так і було.

Він обійняв дружину та притис її до себе настільки рвучко, що почув, як вона глухо вдарилася об нього. Обійми видалися не дуже романтичними.

Норма трохи це потерпіла, а тоді сказала:

— Заходь усередину. Не стій стовпом у коридорі.

Тільки-но двері у зовнішній світ зачинилися, вона почала:

— Ти зробив це? Скажи, що так. Я тут уже з півгодини місця собі не знаходжу. Ходжу туди-сюди, наче місіс Рестон опівночі. Тобто так, як ходила б місіс Рестон, якби була трохи жвавішою…

— Я теж хвилювався, — Чед прибрав волосся з лоба, де шкіра була особливо гарячою. — Норрі, я злякався до смерті.

Норма вихопила сумку в нього з рук, зазирнула всередину, а тоді пильно подивилася на чоловіка. Вона зняла сонцезахисні окуляри. Її блакитні очі палали.

— Скажи мені, що це в тебе.

— Ага. Так і є. Гадаю, що так. Це має бути в мене. Я ще не перевіряв.

Погляд став ще пекучішим. «Будь обережною, Норо, — подумав він. — Якщо ти і далі так робитимеш, твої очні яблука спалахнуть».

— Краще, аби все було, як треба. Як треба. Коли я не сновигала туди-сюди кімнатою, то сиділа в туалеті. У мене досі спазми в животі. — Вона підійшла до вікна та визирнула на вулицю. Він приєднався до неї, остерігаючись, що їй відомо про щось більше, ніж йому. Але вулицею йшли звичайнісінькі перехожі, які поспішали кудись у своїх справах.

Вона знову обернулася до нього і цього разу різко вхопила чоловіка за руку. Її долоні були жахливо холодними.

— З ним усе гаразд? Хлопчик? Ти не бачив, чи з ним усе гаразд?

— З ним усе добре, — сказав Чед.

— Ти що, мені брешеш? — Вона прокричала це йому в обличчя. — Краще не треба! З ним усе гаразд?

— Звісно. Малий підвівся ще до того, як стурбовані матусі підбігли до нього. Верещав як недорізаний, але в його віці мені було набагато гірше, коли я отримав гойдалкою по потилиці. Тоді довелося їхати в медпункт, де мені наклали п’ять шв…

— Я вдарила його набагато сильніше, ніж збиралася. Боялася, що коли пом’якшу удар… якщо Вінні побачить, що я його пом’якшила… він не заплатить. А ще адреналін … Боже! Це взагалі диво, що я не відірвала тій бідній дитині голову! Чому я взагалі це зробила? — Вона не ридала, і не було схоже, щоб каялася. Ні, вона здавалася розлюченою. — Чому ти дозволив мені це зробити?

— Я ніколи…

— Ти впевнений, що з ним усе гаразд? Ти справді бачив, як він підвівся? Бо я вдарила його набагато сильніше, ніж… — Норма відійшла від Чеда до стіни, стукнулась об неї лобом і обернулась. — Я прийшла на майданчик і вдарила чотирирічну дитину в обличчя! За гроші!

Раптом дещо спало йому на думку.

— Певен, це є на записі. Я маю на увазі, як хлопчик підводиться. Ти сама зараз усе побачиш.

Вона перелетіла через кімнату.

— Вмикай телевізор! Мені необхідно це побачити!

Чед під’єднав кабель VSSе який йому дав Чарлі. Трохи пововтузившись, він прокрутив запис по телевізору. Перш ніж вимкнути камеру та піти геть, чоловік справді зафільмував, як дитина підводиться на ноги. Хлопчик здавався трохи спантеличеним і, звичайно ж, репетував, але на загал із ним усе було гаразд. У нього трохи кривавили губи та ледь-ледь юшило з носа. Чед подумав, що малий розбив носа, упавши на землю.

«Не страшніше за який-небудь дрібний інцидент на дитячому майданчику, — подумав Чед. — Тисячі таких трапляються щодня».

— Бачиш? — спитав він дружину. — З ним усе га…

— Прокрути іще раз.

Він послухався. Навіть коли Норма попросила прокрутити запис утретє, учетверте, уп’яте, він це зробив. Якоїсь миті Чед збагнув, що вона більше не дивиться, як хлопчик підводиться. Так само як і він. Вони дивилися на те, як він падає. І на удар. Удар, якого йому завдала божевільна рудоволоса сука в сонцезахисних окулярах. Та, що прийшла, зробила свою справу і швидко, немов би на її кросівках були крила, втекла звідти.

Норма промовила:

— Здається, я вибила йому зуб.

Чед ощирився:

— Чудова новина для зубної феї.

Після п’ятого перегляду жінка промовила:

— Я хочу змити руду фарбу з волосся. Ненавиджу її.

— Добре…

— Але спершу ти візьмеш мене в спальні. Не кажи нічого. Просто роби.

Вона повторювала, щоб він був із нею грубішим, майже била його, гоцаючи під Чедом так, наче хотіла скинути його. Але ніяк не могла добитися свого.

— Удар мене, — сказала Норма.

Він ударив. Йому потьмарилася свідомість.

— Ти вмієш краще. Бляха, вмаж мені!

Він ударив її сильніше. Нижня губа тріснула. Замащуючи пальці кров’ю, вона кінчила.

— Покажіть мені запис, — промовив Вінні.

Це відбувалося наступного дня. Вони сиділи в його кабінеті.

— Покажіть мені гроші, — відома фраза, та Норма не могла згадати звідки вона.

— Після того як я побачу запис.

Камера все ще лежала в зім’ятій сумці. Жінка дістала її разом із кабелем. У кабінеті священика стояв маленький телевізор. Норма під’єднала до нього кабель і натиснула кнопку відтворення. Вони дивилися на жінку в бейсболці з емблемою «Нью-Йорк Метц», яка сиділа на лавці. У неї за спиною гралося кілька дітей. А за дітьми мамці теревенели про свою звичну дурню: обгортання, вистави, які вони або бачили, або збиралися подивитися, нова машина, наступна відпустка. Бла-бла-бла.

Жінка підвелася з лавки. Миттєво ввімкнувся зум. Зображення трохи посмикалося, а тоді завмерло.

І тут Нора натиснула кнопку паузи. Це була Чедова ідея, з якою вона погодилася. Вона довіряла Вінні, але лише до певної міри.

— Я хочу побачити гроші.

Вінні дістав ключ із кишені свого кардигана. Відкрив ним центральну шухляду столу. Старий робив усе лівою рукою, бо частково паралізована права погано слухалася.

Зрештою, там лежав не конверт. Це була середнього розміру коробка Служби Доставки. Жінка зазирнула всередину та побачила кілька пачок по сто доларів. Кожна з них була перетягнута гумкою.

— Там уся сума, плюс трохи зверху.

— Чудово. Дивіться на те, що купили. Усе, що вам треба зробити, — це натиснути кнопку відтворення. Я зачекаю на кухні.

— Ви не хочете подивитися зі мною?

— Ні.

— Норо, здається, з вами також трапилася маленька неприємність. — Він торкнувся кутика своїх вуст, із того боку, де вони все ще були трохи опущені вниз.

Невже вона колись справді вважала, що у священика овече лице? Як тупо з її боку. Як сліпо. Звісно, не було воно й вовчим. Скоріше, чимось посередині. Псячим обличчям, можливо. Обличчям такого пса, що вкусить, а тоді втече.

— Я вдарилася об двері, — відповіла жінка.

— Я бачу.

— Гаразд, я подивлюся це разом з вами, — сказала Нора та знову сіла. Вона сама натиснула на кнопку «Плей».

Двічі вони передивилися відео, в абсолютній тиші. Запис тривав близько тридцяти секунд. Це означало, що кожна секунда коштувала близько шістдесяти шести сотень доларів. Нора підрахувала це, ще коли переглядала запис разом із Чедом.

Після другого разу священик натиснув на «Стоп». Нора показала, як діставати з програвача маленьку касету.

— Це ваше. Камера має повернутися до хлопця, у якого мій чоловік її позичив.

— Розумію, — його очі сяяли. Скидалося на те, що він справді отримав те, за що платив. Те, чого хотів. Неймовірно. — Доведеться попросити місіс Ґрейнджер купити мені камеру для майбутніх переглядів. Чи, може, ви б самі могли виконати це доручення?

— Не я. Я звільняюся.

— Он воно що. — Старий не скидався на розчарованого. — Гаразд. Але… якщо можна так припустити… вам, імовірно, потрібна інша робота. Щоб нікому не видавалося дивним, що ви заходилися так швидко сплачувати рахунки. Я лише про ваш добробут турбуюся, моя люба.

— Я й не сумнівалася. — Вона від’єднала кабель і поклала його назад у сумку, до камери.

— І ще одне: найближчим часом я б не переїжджав до Вермонта.

— Мені не потрібні ваші поради. Я почуваюся брудною, і ви причина цього.

— Певне, що я. Але вас ніколи не спіймають, ніхто навіть не знатиме про це. — Правий кут його рота був опущеним униз, а лівий розтягнувся в те, що могло бути посмішкою. В результаті під його гачкуватим носом з’явилася змієподібна літера «S». Того дня його вимова була дуже чіткою. Вона запам’ятала та часто потім обдумувала цей факт. Здавалося, ніби те, що священик називав гріхом, фактично вилікувало його. — І Норо… хіба відчувати себе брудною — це завжди погано?

Вона не знала, що на це сказати. І її мовчання вже саме було відповіддю.

— Я лише запитую, — сказав священник, — бо, коли ви ввімкнули запис удруге, я дивився не на нього, а на вас.

Жінка підняла сумку, в якій лежала відеокамера Чарлі Ґріна, та попрямувала до дверей.

— Гарного вам життя, Вінні. Наступного разу потурбуйтеся, щоб у вас був справжній терапевт і медсестра. Батечко залишив вам достатньо грошей, щоб ви могли дозволити собі обох. І пильнуйте цю касету. Заради нашого ж спільного блага.

— Вас на ній не впізнати, дорогенька. А навіть, якщо й так, то кого це хвилює? — Він оскалився. — Урешті-решт, на плівці ж не записано зґвалтування чи вбивство.

Вона вже стояла у дверях і дуже хотіла піти, але їй було цікаво. Досі цікаво.

— Вінні, а як ви збираєтеся залагодити це зі своїм Богом? Скільки доведеться замолювати це?

Старигань загиготів.

— Якщо навіть такий пропащий грішник, як апостол Петро, зміг заснувати католицьку церкву, то, гадаю, зі мною все буде гаразд.

— Так, але хіба апостол Петро мав таку відеокасету, аби передивлятися її зимовими вечорами?

Це врешті його заціпило, і Нора пішла геть, перш ніж він повернув собі дар мови. То була маленька перемога, але жінка здобула її зі скаженою радістю.

За тиждень священик зателефонував Норі додому та повідомив, що з радістю візьме її назад, хоча б на той час, поки вони з Чедом не поїхали у Вермонт. Він ще не найняв нікого, і якщо є хоч найменша можливість того, що жінка змінить свою думку, він би цьому зрадів.

— Мені бракує вас, Норо.

Вона промовчала.

Його голос перейшов на шепіт:

— Ми можемо ще раз подивитися запис. Ви б не хотіли це зробити? Хочете іще раз це побачити? Хоча б раз?

— Ні, — відповіла жінка та поклала слухавку. Вона вже рушила до кухні робити чай, коли хвиля слабкості затопила її. Нора сіла в кутку вітальні, схиливши голову на коліна. І чекала, коли знемога мине. Урешті так і сталося.

Вона найнялася доглядальницею до місіс Рестон. Лише двадцять годин на тиждень і платня, яка була мізерною в порівнянні з тим, що вона отримувала від преподобного отця Вінстона. Однак гроші більше не становили проблеми, а добиратися на роботу було близько — один сходовий просвіт. А найкраще те, що місіс Рестон, яка страждала на діабет та мала легкі проблеми з серцем, була дуже милою дурепою. Часом, однак, — особливо коли старушенція заводила нескінченні монологи про померлого чоловіка, — у Нори аж руки свербіли дати їй ляпаса.

Чед залишив своє ім’я в списку вчителів на підміну, але скоротив години. З вільного часу, який у нього тепер з’явився, він виділяв по шість годин кожного вихідного для роботи над «Живучи зі звірами», тож кількість сторінок почала зростати.

Раз чи два він запитував себе, чи написане ним настільки ж цікаве — настільки ж живе, — як те, що він писав до того дня з відеокамерою, але згодом вирішив, що ставить собі це запитання, бо якась стара та хибна думка про відплату засіла в голові. Як зерно попкорну між двома задніми зубами.

Через дванадцять днів після подій у парку в двері квартири постукали. Відчинивши двері, Нора побачила поліцейського.

— Слухаю вас, офіцере, — промовила вона.

— Ви — Нора Каллаген? — спитав коп.

Вона спокійно міркувала: «Я зізнаюся у всьому. А коли влада зробить зі мною все, що мусить, прийду до матері того хлопчика, підставлю обличчя і скажу: “Вдар мене з усієї сили, матусю. Ти зробиш нам обом послугу”».

— Так, я місіс Каллаген.

— Мем, я тут на прохання бруклінської публічної бібліотеки «Волт Вітман Бранч». Ви майже на два місяці затримали чотири бібліотечні книги, одна з них вельми цінна. Мистецький альбом, я припускаю. Обмежений наклад.

Вона тупо вирячилася на чоловіка, а потім вибухнула сміхом.

— Ви з бібліотечної поліції?

Той спробував зберегти незворушний вираз обличчя, але потім також засміявся.

— Гадаю, що сьогодні так. Ці книги у вас?

— Так, я забула про них. Ви б могли провести леді до бібліотеки, офіцере, — вона поглянула на його значок, — Абромович?

— З радістю. Тільки візьміть чекову книжку.

— Може, вони приймуть мою «Візу?»

— Імовірно, приймуть, — посміхнувся коп.

Тієї ж ночі в ліжку.

— Удар мене! — Здавалося, вона мала на меті не заняття коханням, а жахний сеанс побиття.

— Ні.

Вона була зверху, тож їй було не важко нахилитися і дати Чедові ляпаса. Удар долонею по обличчю — наче постріл із духової рушниці.

— Удар мене, я сказала! Ану вда…

Чед ляснув її у відповідь, навіть не думаючи. Нора заплакала, але раптом він під нею став кам’яним. Чудово.

— Тепер візьми мене.

Він узяв її. Надворі в чиїйсь машині спрацювала сигналізація.

У січні вони з’їздили у Вермонт. Їхали потягом. Там було гарно, точно як на листівці. За двадцять миль від Монпельє вони побачили будинок, який їм обом припав до душі. Це був усього лише третій будинок, на який вони дивилися.

Агента з нерухомості звали Джоді Ендерс. Вона була дуже милою, але повсякчас зиркала на праве око Нори. Урешті Норма сказала, сконфужено хихочучи:

— Я підсковзнулася на кризі, коли сідала в таксі. Бачили б ви мене минулого тижня. Я була ходячим плакатом про насилля в родині.

— Я навряд чи можу це собі уявити, — сказала Джоді Ендерс, а тоді додала несміливо: — Ви дуже гарна.

Чед поклав руку на плече Нори:

— Я теж так вважаю.

— Чим ви заробляєте на життя, містере Каллаген?

— Я письменник, — відповів він.

Вони зробили перший внесок за дім. В угоді про кредитування Нора позначила пункт: «ПОЗИКА У ВЛАСНИКА». У графі «ДЕТАЛІ» просто написала: «Заощадження».

Якось у лютому, коли вони пакували речі до переїзду, Чед поїхав на Мангеттен подивитися фільм в «Ангеліці» та пообідати зі своїм агентом. Офіцер Абромович дав Норі свою візитівку. Вона зателефонувала йому. Він прийшов, і вони трахалися в майже порожній спальні. Було чудово, але могло бути ще краще, якби вона змогла переконати його вдарити її. Вона просила, але коп відмовився.

— Що ти за божевільна така? — спитав він таким тоном, який використовують люди, коли кажуть: «Я, звісно, жартую, але серйозно…»

— Не знаю, — сказала Нора. — От, власне, і з’ясовую.

Вони запланували переїзд до Вермонту на 29 лютого. За день до того — у день, який мав би бути останнім звичайного року, — задзвонив телефон. Це була місіс Ґрейнджер, економка поважного пастора Вінстона. Щойно Нора почула стишений голос жінки, як зрозуміла, чому та дзвонила. Її першою думкою було: «Що ти зробив із плівкою, виродку?»

— У некролозі написали, що це через ниркову недостатність, — промовила тихим і якимось мертвим голосом місіс Ґрейнджер. — Але я була в його ванній. Усі баночки із ліками були порожні, зникло багато пігулок. Гадаю, він наклав на себе руки.

— Швидше за все, ні, — відповіла Нора. Вона говорила спокійним, упевненим тоном медсестри. — Імовірніше, він просто забув, скільки ліків прийняв. Може, у нього навіть був другий удар. Маленький.

— Ви справді так гадаєте?

— О, так, — сказала Нора, ледве стримуючись, щоб не запитати місіс Ґрейнджер, чи не бачила вона десь там нової відеокамери. Швидше за все під’єднаної до телевізора Вінні. Ставити таке запитання було б божевіллям, але вона все одно ледь не зробила це.

— Це таке полегшення, — видихнула місіс Ґрейнджер.

— Добре, — мовила Нора.

Тієї ж ночі в ліжку. Їхня остання ніч у Брукліні.

— Ти маєш перестати хвилюватися, — сказав Чед. — Навіть якщо хтось і знайде касету, вони, швидше за все, не захочуть її дивитися. А як ні, то ймовірність, що хтось пов’яже це відео з тобою, настільки мізерна, що наближається до нуля. До того ж хлопчик уже про все забув. Мати теж.

— Мати була там, коли якась божевільна вдарила її сина та втекла, — заперечила Нора. — Повір мені, вона не забула.

— Гаразд, — сказав Чед таким спокійним тоном, що Норі захотілося заїхати йому коліном по яйцях.

— Може, мені треба піти туди і допомогти місіс Ґрейнджер прибрати все там?

Він поглянув на неї, як на божевільну.

— Може, я хочу бути підозрюваною? — Вона злегка посміхнулась. Провокативно, як подумала вона сама.

Чед подивився на неї й відкотився геть.

— Не роби так, — попросила вона. — Ну ж бо, Чеде.

— Ні, — відповів він.

— Що означає ні? Чому?

— Бо я знаю, про що ти думаєш, коли ми це робимо.

Вона вдарила його. Це був доволі сильний удар по тильній частині шиї.

— Ні, ти не знаєш, гівно.

Чед повернувся і заніс кулак.

— Не роби цього, Норо.

— Давай. — Вона підставила обличчя. — Ти ж знаєш, що хочеш цього.

Він майже вдарив її. Вона бачила, як він смикнувся. Потім опустив руку та розтиснув пальці.

— Більше ні.

Вона нічого не мовила, але подумала: «Це ти так вважаєш».

Нора не спала. Вона лежала на ліжку та дивилася на електронний годинник. До 01:41 вона думала: «Цей шлюб у біді». Потім, коли 01:41 змінилась на 01:42, вона збагнула: «Ні, не так. Цьому шлюбу кінець».

Але мало минути ще сім місяців.

Нора навіть припустити не могла, що їй вдасться забути про співпрацю з преподобним Джорджем Вінстоном, але, коли вона почала приводити будинок до ладу (їй хотілося зробити не один, а цілих два сади: для квітів та для овочів), траплялися дні, коли вона зовсім не думала про Вінні. Побиття в ліжку припинилися. Майже.

Потім, одного квітневого дня вона отримала листівку від нього. Це був шок. Лист блукав поштою стільки, що на ньому не лишилося вільного місця від штемпелів. Він був скрізь, включно з Брукліном, Мейном, Монпельє в Айдахо та Індіані. Жінка гадки не мала, чому лист не прийшов до того, як вони з Чедом залишили Нью-Йорк, бо, зважаючи на довгі мандри, дивом було, що його таки доставили. Листівка була датована днем, що передував смерті старого. Нора загуглила некролог священика — просто щоб переконатися в його смерті.

«Мабуть, у цьому є щось від Фройда, — писав він. — Як ти?»

«Добре, — подумала Нора. — Я добре».

У їхньому будинку була дров’яна пічка. Нора зім’яла листівку, засунула всередину і піднесла сірник. Ось так.

Чед закінчив «Живучи зі звірами» в липні, написавши останні п’ятдесят сторінок лише за дев’ять днів. Відправив книгу агенту. Потім були дзвінки та електронні листи. Чеду здавалося, що Рінглінг сповнений ентузіазму. Якщо це й так, думала Нора, то більшу частину свого ентузіазму він приберіг для телефонних дзвінків. Те, що вона бачила у двох електронних листах, було в кращому разі стриманим оптимізмом.

У серпні, на вимогу Рінглінга, Чед дещо переписав. Він мовчав про цю частину роботи — яскраве свідчення того, що справи йдуть не дуже добре. Але він не складав рук. Нора нічого й не помітила. Вона була зайнята своїм садом.

У вересні Чед наполіг на поїздці до Нью-Йорка в офіс Рінглінга та був там, поки той не подзвонив сімом видавцям, яким відправили рукопис, у надії, що хтось із них висловить бажання зустрітися з автором. Нора хотіла піти в бар у Монпельє та підчепити собі когось — вони могли б поїхати в Мотель № 6, — але не наважилася. Роботи багато, а користі мало. Натомість вона працювала в саду.

Ну що ж. Замість того щоб, як планував, залишитися в Нью-Йорку на ніч, Чед повернувся додому того ж вечора. Він був п’яним. А ще — явно щасливим. Вони уклали усну домовленість із одним гарним видавцем. Він назвав видавництво. Нора ніколи не чула про нього.

— Скільки? — спитала вона.

— Це не має значення, крихітко. — Замість «не має» він сказав «н’має», а ще Чед називав її крихіткою, тільки коли був п’яний. — Вони просто закохалися в книгу, ось що головне. — «Гововне». Жінка збагнула, що коли Чед напивався, то говорив приблизно так, як Вінні в перші місяці після інсульту.

— Скільки?

— Сорок тисяч доларів. Доларів.

Вона засміялась.

— Я заробила значно більше ще до того, як піднялася з лавки на майданчику. Я вирахувала це, коли ми вперше дивилися…

Вона не помітила удару та, насправді, навіть не відчула його. Просто у неї в голові щось сильно клацнуло. За мить вона лежала на підлозі кухні, важко дихаючи ротом. Їй доводилося дихати ротом. Ніс було зламано.

— Ти курва! — сказав він і розплакався.

Нора сіла. Кухня, здавалося, зробила великий п’яний оберт навколо неї, перш ніж спинитися. Кров крапала на лінолеум. Вона була вражена болем, піднесена та сповнена сорому й веселощів.

«Я точно не помітила його наміру», — подумала вона.

— Правильно, звинувать мене. — Її голос був розмитим, схожим на ухкання. — Звинувать мене, а тоді виплач свої тупі оченята.

Він задер голову, як наче й не чув її — або не міг повірити в те, що почув, — стис руку в кулак і відвів її для удару.

Нора підняла обличчя з тепер уже кривуватим носом. На щоках у неї утворилася борода з крові.

— Ну ж бо, — мовила вона, — Це єдине, в чому ти хоч трохи майстер.

— Зі скількома чоловіками ти спала з того дня? Скажи мені.

— Не спала з жодним, а от їбалася з дюжиною. — Брехня насправді. Був тільки коп та електрик, який прийшов, коли Чед був у місті. — Макдуфе, починай.[113]

Але замість «починати» чоловік розтиснув кулак і рука його впала вздовж тіла.

— Книга була б гарною, якби не ти, — він затряс головою, ніби хотів пояснити. — Це не зовсім так, але ти розумієш, про що я.

— Ти п’яний.

— Я збираюся піти від тебе та написати ще одну книгу. Кращу.

— Коли рак свисне.

— Ось побачиш! — крикнув він сльозливим дитячим голосом. Голосом малого хлопчика, який щойно програв бійку на шкільному подвір’ї.

— Ти п’яний. Іди спати.

— Ти отруйна курва.

Виплюнувши це, Чед опустив голову та побрів до ліжка. Він навіть ходив, як Вінні після удару.

Нора подумала, що треба зі своїм зламаним носом сходити в пункт невідкладної допомоги, але вона була надто втомлена, щоб вигадувати правдоподібну історію. В душі — її душі медсестри — вона знала, що не існує такої історії. Вони бачитимуть її наскрізь, що б вона не казала. Якщо замислитися, то працівники «швидкої» завжди такі.

Вона засунула в ніс вату та прийняла дві пігулки тайленолу з кодеїном. Потім вийшла надвір і полола бур’ян, поки не стало надто темно. Коли Нора зайшла в дім, Чед уже хропів у ліжку. Він зняв сорочку, але штани все ще були на ньому. Нора подумала, що чоловік виглядає, як ідіот. Від цього їй захотілося плакати, але вона стрималася.

Він пішов від неї і повернувся до Нью-Йорка. Іноді писав їй мейли, іноді вона відповідала. Він не просив у неї своєї половини грошей, і це було добре. Вона б усе одно їх не віддала. Вона заробила ці гроші й тепер працювала з ними: відносила їх потроху в банк, оплачуючи кредит за будинок. У своїх листах Чед писав, що знову працює на замінах і пише по вихідних. Вона вірила в роботу на замінах, але не вірила в писання. Його листи були сповнені безсилля, позбавлені почуттів. Це змушувало думати, що Чед не має про що писати. У будь-якому разі, вона вважала його автором однієї книги.

Вона сама потурбувалася про розлучення. Усе, що було потрібно, знайшла в Інтернеті. Вона надіслала Чеду всі папери, які той мав підписати, і він підписав їх. Вони повернулися до Нори без жодних приміток.

Наступного літа — гарного, як на те пішло, — Нора влаштувалася на повний день у місцеву лікарню, а її сад буяв життям. Вона забрела в букіністичну крамницю і знайшла том, який часто бачила в кабінеті Вінні, — «Основи Моралі». То був вельми пошарпаний примірник, і вона забрала його собі за два долари (включно з податками).

За літо та більшу частину осені вона прочитала книгу від початку й до кінця. Та, врешті-решт, лишилася розчарованою. Там не було нічого, про що б вона ще не знала.

Для Джима Спроуса