Той автобус — інший світ

Я не дуже люблю виступати на публіці. Коли стою перед глядачами, то завжди почуваюся якимось самозванцем. І річ не в тому, що я — самітник (хоча до певної міри так і є: можу сам-один поїхати з Мейну до Флориди та бути при цьому абсолютно щасливим). І це не страх сцени, хоча він також досі наявний, коли стою перед двома чи трьома тисячами людей. Це звичний стан для багатьох письменників. Нам значно легше виступати перед маленькими аудиторіями, коли кількість слухачів обмежується кількома дюжинами. Відчуття, що ти не та людина і не в тому місці, породжене глибинним розумінням, що, кого б — чи що б — глядачі не прийшли побачити, вони цього не знайдуть. Адже та частина мене, яка пише історії, існує лише на самоті. А той, хто виходить на сцену травити анекдоти та відповідати на запитання, є лишень жалюгідною заміною справжнього письменника.

У листопаді 2013 року в Парижі я їхав на свій фінальний виступ у «Гран-Рексі» [266] (а там можуть розміститися до 2800 глядачів). Я нервувався і був трохи не у своїй тарілці. Їхав на задньому сидінні великого чорного джипа. Вулиці були вузькими, а трафік — щільним. Я тримав стос папірців — кілька ремарок, уривки текстів — у папці на колінах. На світлофорі ми зупинилися біля автобуса — дві великі машини стояли так щільно одна до одної, що ледь не торкалися. Я зазирнув у вікно автобуса та побачив жінку в діловій сукні, яка, певно, їхала додому з роботи. Тієї миті мені дуже сильно захотілося опинитися біля неї, так само їхати додому, де на мене чекала б смачна вечеря та кілька годин читання при хорошому освітленні в затишному кріслі, а не їхати в театр, битком набитий фанами, мову яких я не розумію.

Мабуть, la femme відчула мій погляд. Або, що ймовірніше, їй просто було нудно читати газету. Що б там не було, вона підняла голову та глянула на мене — між нами був фут, не більше. Наші очі зустрілися. Мені здалося, що в її погляді я побачив неясне бажання опинитися в красивому джипі, який їхав у світ сміху, світла та розваг, а не в її квартиру, де на неї чекає лише маленька вечеря (ймовірно, витягнута з морозильника і розігріта), вечірні новини та все ті самі старі сіткоми. Якби ми могли помінятися місцями, то обоє були б щасливішими.

Потім її погляд знову повернувся до газети, а мій — до папки з папірцями. Автобус поїхав своєю дорогою, а джип — своєю. Та в якусь мить ми були настільки близькі одне до одного, що могли доторкнутися до світу іншого. Тоді мені спала на думку ця історія. І коли я повернувся зі свого заокеанського турне, то сів і миттєво записав її.


Мати Вілсона, не найжиттєрадісніша людина у світі, казала: «Біда триватиме доти, доки в тебе вистачить сліз оплакувати її».

Пам’ятаючи про це, як і про решту народних мудростей, які він завчив, сидячи в матері на колінах (іншою перлиною було: «Апельсин золотий удень, але свинцевий — уночі»), Вілсон завжди турбувався про дорожню підстраховку — він розглядав її як буфер — перед особливо важливими подіями. А яка подія в дорослому житті могла бути важливішою за подорож до Нью-Йорка, де він мав продемонструвати свій портфель та рекламну промову вищому керівництву «Ринку Майбутнього».

«Ринок Майбутнього» був найважливішою рекламною агенцією епохи інтернету. Агенція ж Вілсона «Концепти Півдня» складалася з однієї людини та розташовувалося в Бірмінгемі. Таке щастя не випадає двічі, отже, буфер був життєво необхідним. Він прибув в аеропорт «Бірмінгем-Шателсворс» о четвертій ранку, щоб встигнути на прямий рейс о шостій. Літак мав доставити його в «Ла-Ґвардію»[267] о дев’ятій двадцять. Зустріч, а насправді співбесіда, була запланована на другу тридцять. П’ятигодинний буфер виглядав достатньою підстраховкою.

Спершу все було гаразд. Працівник аеропорту перевірив портфель Вілсона та дозволив покласти його в шафу першого класу, хоча сам Вілсон, звісно, летів економ-класом. Трюк полягав у тому, щоб попросити про це, перш ніж працівників почнуть діймати всі навколо. Втомлені люди не захотіли б слухати, наскільки важливий цей портфель — що він може стати квитком у майбутнє.

Довелося реєструвати ще й валізу, яку Вілсон узяв із собою. Якщо він виб’ється в фіналісти проекту «Зелене Століття» (а це може статися, у нього були гарні шанси), йому доведеться затриматися в Нью-Йорку на десять днів. Вілсон гадки не мав, скільки часу забере визначення переможців, але він не збирався віддавати свій одяг до готельної пральні, так само як і не збирався замовляти їжу в номер. В усіх великих містах ціни на готельні послуги дуже високі, а у Великому Яблуці — просто колосальні.

Усе почало котитися під три чорти, коли літак, який вилетів вчасно, досягнув Нью-Йорка. Потрапивши у повітряний затор, він був змушений скакати та кружляти в сірому небі над пунктом призначення, який пілоти справедливо називали «Ла Гівнардія». Лунали й інші, не вельми-то веселі жарти, а місцями навіть прямі скарги, але Вілсон зберігав спокій. Його дорожня підстраховка була на місці: він мав надійний буфер.

Літак приземлився о десятій тридцять, запізнившись трохи більше, ніж на годину. Вілсон пішов до багажної каруселі, але його речі все не з’являлися. І не з’являлися. І не з’являлися. Урешті залишилися тільки він та бородатий старигань у чорному береті. Каруселлю кружляв невзятий багаж: пара снігоступів та велика, зморена подорожжю рослина з похиленими листочками.

— Як так? Це ж неможливо, — сказав Вілсон старому. — Рейс був без зупинок.

Старий знизав плечима.

— Напевно, в Бірмінгемі переплутали наліпки. Наше барахло, мабуть, летить зараз кудись у Гонолулу. Я собі почвалаю в «Загублений багаж». Хочете скласти мені компанію?

Вілсон пішов за старим, міркуючи над висловом матері. Він дякував Богу, що принаймні портфель був у нього.

Вони вже наполовину заповнили бланк про втрату речей, коли оператор із обробки багажу голосно гукнув їм:

— Джентльмени, це належить комусь із вас?

Вілсон обернувся та побачив свою картату валізу. Схоже, вона була мокрою.

— Вона впала з візка, — пояснив оператор, звіряючи прикріплену до квитка Вілсона квитанцію на отримання багажу з квитанцією на валізі. — Час від часу таке трапляється. Ви можете взяти бланк скарги, якщо щось розбилося.

— А мій багаж де? — спитав старигань у береті.

— Нічим не можу вам зарадити, — відповів працівник. — Але, кінець кінцем, ми їх усі майже завжди знаходимо.

— Ага, — буркнув старий. — Але до кінця ще далеко.

Коли Вілсон залишив термінал із валізою, портфелем та ручною кладдю, вже була майже одинадцята тридцять. За весь цей час встигло прилетіти ще кілька літаків, і тому черги на таксі були дуже довгими.

Я маю буфер, заспокоював він себе. Трьох годин цілком вистачає. До того ж я стою під дашком і не мокну. Вважай, що тобі пощастило, і розслабся.

Він подумки ще раз проговорив свою промову, візуалізуючи кожен рекламний плакат із портфеля, та нагадуючи собі бути крутим. Атакувати їх найчарівнішою посмішкою і забути, що його прибутки можуть суттєво змінитися, коли він зайде в будинок 245 по Парк-авеню.

«Зелене століття» було мультинаціональною нафтовою компанією, оптимістично-екологічна назва якої перетворилася на тягар, коли неподалік від узбережжя Мексиканської затоки, в Алабамі, на одній з її підводних свердловин стався витік. Не такий жахливий, як на «Глибоководному обрії»[268], але доволі серйозний. А тут ще й ця назва. Коміки з вечірніх шоу простібали її як тільки могли. (Леттерман[269]: «Що одночасно і зелене, і чорне, і смердить?») Перша плаксива заява президента «Зеленого століття»: «Ми повинні видобувати нафту там, де вона є. Сподіваємося, люди це зрозуміють» — не допомогла; підписана цими словами інтернет-карикатура на директора компанії, з дупи якого лилася нафта, розійшлася мережею зі швидкістю якоїсь зарази.

Піар-команда «Зеленого століття» звернулася до «Ринку майбутнього», своєї постійної агенції, з ідеєю, яка, на її думку, була неймовірною. Вона хотіли доручити свою кампанію з боротьби з наслідками аварії маленькій південній агенції. Роздзвонити по всіх усюдах, що не проситимуть допомоги в старих нью-йоркських шахраїв, — і цим заспокоїти американців. Особливо тих американців, що жили за лінією, яку нью-йоркські шахраї на своїх дорогих коктейльних вечірках, без сумніву, звикли називати Кретинсько-Мейсонівською лінією[270].

Черга до таксі просунулася на дюйм. Вілсон зиркнув на годинник. За п’ять хвилин дванадцята.

Не хвилюйся, сказав він собі, але марно.

Вілсон нарешті заліз у кеб «Джоллі Дінґл» о двадцятій хвилині після опівдня. Йому вкрай не подобалася ідея тягнути свою підмочену в дорозі валізу в розкішний офіс у мангеттенському бізнес-центрі — це буде так по-провінційному, — але Вілсон починав думати, що відвідини готелю доведеться пропустити.

Кеб виявився яскраво-жовтим мінівеном. За кермом сидів меланхолійний сикх з величезним помаранчевим тюрбаном на голові. З дзеркала заднього огляду звисали та гойдалися загорнуті в люситову[271] оболонку фото його дружини та дітей. Радіо було налаштовано на «1010 ВІНС». Кожні чотири хвилини грала ксилофонова заставка, від якої зводило зуби.

— Трахвік сьодні дуже паханий, — сказав сикх, коли вони повільно покотилися до виїзду з аеропорту. Цим, здавалося, вичерпувався його словниковий запас. — Трахвік дуже-дуже паханий.

Коли вони виповзли на дорогу до Мангеттену, Вілсон відчув, як з кожною зупинкою та перистальтичним ривком уперед тоншає його буфер. У нього було півгодини на промову, лише півгодини. Чи залишать вони для нього «вікно», якщо він запізниться? Може, вони скажуть: «Хлопці, з чотирнадцяти маленьких південних агенцій, які ми сьогодні прослуховуємо, щоб дати їм шанс пробитися — народження зірки[272], і все таке, — тільки одна має досвід співпраці з компаніями, які були винні в забрудненні навколишнього середовища, і це — «Концепти Півдня». Тож давайте не проганяти містера Джеймса Вілсона тільки через те, що він запізнюється.

Вони можуть так сказати, але в принципі Вілсон вважав, що це… неможливо. Понад усе на світі вони хочуть спинити потік цих жартиків у вечірніх шоу, і хутенько. Це і робило його промову такою важливою, але кожен мудак має свою промову. (Це вже з батькової скарбниці мудрості.) Він має приїхати вчасно.

Чверть по першій. Коли щось іде не так, воно триватиме, думав він. Він не хотів думати про це, але не міг нічого з собою вдіяти. Доки вистачить сліз оплакувати його.

Коли вони під’їжджали до тунелю в центрі Мангеттену, він нахилився вперед і спитав сикха, о котрій вони прибудуть. Помаранчевий тюрбан скорботно захитався з боку в бік.

— Не можу знати, сер. Трахвік дуже паханий.

— Півгодини?

Довга пауза, після якої сикх промовив:

— Можливо.

Це обережно вибране заспокійливе слово змусило Вілсона зрозуміти, що ситуація з критичної стає жахливою.

«Можу залишити кляту валізу на реєстраційній стійці в «Ринку Майбутнього», — подумав він. — Тоді мені, принаймні, не доведеться перти її в конференц-зал».

Він нахилився вперед і сказав:

— Забудьте про готель. Відвезіть мене на Парк-авеню, 245.

Тунель був нічним жахіттям клаустрофоба: трішки проїхали — зупинилися, проїхали — зупинилися. По той бік центральної магістралі, у напрямку Тридцять четвертої вулиці, було не краще. Висота мінівена дозволяла Вілсону вповні роздивитися безрадісну картину попереду. Тільки коли вони доїхали до Медісон-авеню, рух трохи пожвавився. Часу все ще було обмаль — значно менше, ніж йому хотілося б, — зате тепер йому не доведеться робити той принизливий дзвінок щодо кількахвилинного запізнення. Він вчинив розумно, пропустивши заїзд у готель.

А потім десь там, попереду, прорвав центральний водогін, з’явились будівельні риштовання, тому сикху довелося робити об’їзд.

— Горше, ніж коли Обама приїжджав, — бідкався той, доки на «1010 ВІНС» обіцяли подарувати Вілсону світ, якщо він знайде для них двадцять дві хвилини. Ксилофон тріщав так, що аж зуби зводило.

«Мені не треба весь світ, — подумав Вілсон. — Треба лишень дістатися до Парк-авеню, 245, о чверть по другій. О другій двадцять щонайпізніше».

Зрештою, «Джоллі Дінґл» повернув на Медіcон-авеню. Швидко промчав майже до Тридцять шостої вулиці, а потім знову спинився. Вілсон уявляв собі футбольного коментатора, який міг би так описати глядачам їхню спробу: «Пробіг був блискавичним, однак він не дав жодного значного результату». Двірники вибивали ритм на лобовому склі. Журналіст розповідав про електронні цигарки. Потім пролунала реклама «Сліпіз»[273].

«Заспокойся, — подумки мовив Вілсон сам до себе. — Звідси я можу пройти пішки, якщо доведеться. Усього одинадцять кварталів». От тільки зараз дощить, а йому ж іще тягнути за собою кляту валізу. Автобус фірми «Пітер Пен» виник біля кеба та зупинився, скрегочучи гальмами. Розташувавшись досить високо, Вілсон міг зазирнути до автобуса крізь своє вікно. За п’ять чи шість футів від нього — не більше — приваблива жінка читала журнал. А біля неї, на кріслі край проходу, сидів чоловік у чорному дощовику та порпався в портфелі, що стояв у нього на колінах.

Сикх натиснув на клаксон, звів руки до неба долонями назовні, наче промовляючи: «Погляньте, що цей світ зі мною зробив».

Вілсон спостерігав, як гарненька жінка торкнулася кутика вуст — певно, щоб перевірити, чи не стерлася помада. Чоловік біля неї тепер нишпорив у верхній кишені кришки портфеля. Витягнув чорний шарф, притулив його до носа, понюхав.

«Але чому він це зробив? — поцікавився Вілсон. — Можливо, шарф пахне парфумами його дружини або її пудрою?»

Уперше з моменту посадки на літак у Бірмінгемі Вілсон думав не про «Зелене століття» чи «Ринок майбутнього», і навіть не про радикальні зміни в його фінансовому бутті, якщо зустріч — до якої лишалося менш ніж півгодини — виявиться вдалою. Цієї миті його захопили — ні, не просто захопили, а зачарували, — делікатні рухи жіночих пальців і чоловік із шарфом біля носа. Вілсону здалося, що він зазирнув до іншого світу. Так. Той автобус був іншим світом. Ці чоловік і жінка також їхали на свої зустрічі, покладали на них якісь сподівання. У них були рахунки, які потрібно сплатити. Були брати, сестри й дитячі іграшки, про які вони пам’ятали. Можливо, жінка зробила аборт під час навчання в коледжі. А чоловік носить кільце на пенісі. У них можуть бути хатні улюбленці, а якщо так, то тваринки мали імена.

Свідомість Вілсона миттєво витворила образ — розпливчастий і незавершений, але грандіозний: точний, як годинник, галактичний механізм, де окремі коліщата та шестірні оберталися в загадковому русі чи то за кармічною моделлю, чи то без жодної мети. Ось тут — світ кеба «Джоллі Дінґл», а за п’ять футів від нього — світ автобуса «Пітер Пен». Їх розділяли лише п’ять футів і два шари скла. Цей очевидний за своєю суттю факт зачудував Вілсона.

— Такий трахвік, — причитав сикх. — Горше Обами, кажу тобі.

Чоловік відняв чорний шарф від носа. Однією рукою він тримав його, а другою — поліз у кишеню дощовика. Жінка біля вікна проглядала журнал. Чоловік обернувся до неї. Вілсон бачив, як ворухнулися його губи. Жінка підвела голову, її очі розширилися від здивування. Чоловік нахилився до неї ближче, неначе хотів довірити таємницю. Вілсон усвідомив, що предмет, який чоловік дістав із кишені, був ножем тільки тоді, коли незнайомець перерізав ним жінці горло.

Її очі розширилися, вуста привідкрилися. Вона підняла руку до шиї. Чоловік у дощовику м’яко, але наполегливо опустив її додолу своєю рукою — тією, що стискала ножа. Тої ж миті він притиснув чорний шарф до горла жінки. А потім поцілував її у скроню, роздивляючись крізь волосся результат своїх дій. Він побачив Вілсона, і його губи розтягнулися в посмішці — достатньо широкій, щоб виставити напоказ два ряди дрібних рівних зубів. Він кивнув Вілсону так, наче промовляв: «Хорошого дня» або «Тепер у нас є секрет». На вікні автобуса червоніла крапля крові. Вона збільшилася і стекла вниз. Усе ще притискаючи шарф до горла жертви, Чоловік у Дощовику приклав палець до рота. Він досі посміхався Вілсону.

— Нарешті! — вигукнув сикх, і кеб «Джоллі Дінґл» рушив.

— Ви це бачили? — запитав Вілсон. У його рівному голосі було здивування. — Того чоловіка. Чоловіка в автобусі. Він сидів біля жінки.

— Ви про що, сер? — запитав сикх.

Світлофор на розі загорівся жовтим, і сикх рвонув уперед, ігноруючи клаксони водіїв, незадоволених, що він перескочив на іншу смугу. Автобус «Пітер Пен» лишився позаду. Попереду бовванів Ґранд-Централ[274]: оповитий дощем, він нагадував в’язницю.

Вілсон згадав про свій мобільний лише тоді, коли кеб знову рушив. Витягнув прилад із кишені пальто та подивився на нього. Якби він був меткішим на розум (а швидкі рішення — то була братова парафія, якщо вірити мамі), то міг би сфотографувати Чоловіка в Дощовику. Тепер було надто пізно робити, але ще не пізно зателефонувати 911. Звісно, йому не вдалося б зробити цей дзвінок анонімним: його ім’я та номер миттєво висвітяться на якомусь офіційному екрані. Вони передзвонять йому, щоб переконатися, що він не жартівник, який сидить без діла цього дощового дня в Нью-Йорку. Потім вони забажають деталей, які йому доведеться надавати — без варіантів — у найближчому відділку. Вони захочуть послухати історію декілька разів. А от що їх точно не цікавило, то це його презентація.

Презентація називалася «Дайте нам три роки, і ми це доведемо». Вілсон подумав про те, як усе мало б пройти. Спершу він би сказав піарникам та керівництву, що проблемі нафтового розливу потрібно глянути у вічі. Вона ж і справді була: волонтери досі відмивали вкритих нафтою птахів «Доном» для посуду. І це не можна так просто приховати. Але, сказав би він, спокута не обов’язково має бути бридкою, і навіть правда може виявитися прекрасною. Люди хочуть повірити у вас, хлопці. Зрештою, вони потребують вас. Їм необхідно, щоб ви прийшли з точки А до точки Б, тому вони зовсім не бажають бачити себе знаряддям паплюження навколишнього середовища. Цієї миті він розкрив би свій портфель і витягнув перший аркуш: фото хлопця та дівчини, які стоять спинами до камери на бездоганно чистому пляжі та дивляться на воду — таку ясну й блакитну, що аж в очах боліло. КРАСА ТА ЕНЕРГІЯ МОЖУТЬ ІТИ РУКА В РУЦІ, — було написано на аркуші. — ДАЙТЕ НАМ ТРИ РОКИ, І МИ ЦЕ ДОВЕДЕМО.

Зателефонувати 911 було дуже просто — навіть дитина змогла б. Діти й справді так роблять. Коли хтось вдирається в помешкання. Коли молодша сестричка падає зі сходів. Чи коли татко репетує на матусю.

Наступний кадр його презентації пропонував телерекламу, яку потрібно запустити в усіх прилеглих до Мексиканської затоки штатах — особливу увагу варто приділити місцевим новинам та кабельним цілодобовим каналам, таким як «Fox» чи «MSNBC». Уповільнена зйомка демонструвала б, як брудний, залитий нафтою пляж знову стає чистим. «Ми беремо на себе відповідальність виправляти власні помилки», — промовить голос за кадром (з м’якими південними нотками). — Саме так ми ведемо справи та дбаємо про сусідів. Дайте нам три роки, і ми це доведемо».

Далі — друкована реклама. Потім — на радіо. А друга фаза…

— Сер? Що ви сказали?

«Я б міг зателефонувати, — подумав Вілсон, — але той чоловік уже, можливо, втече з автобуса, доки поліція приїде. Можливо? Майже напевно».

Він озирнувся. Автобус лишився далеко позаду. «Мабуть, — подумав він, — жінка закричала. Й інші пасажири, ймовірно, вже накинулися на того чоловіка, як накинулись колись пасажири на Туфельного Підривника[275], коли з’ясували, що він замислив».

Потім Вілсону пригадалося, як чоловік посміхнувся до нього. Як приклав пальця до відкритого рота жінки.

До речі, щодо жартів. Вілсон подумав: «Можливо, це зовсім не те, про що я думаю. Може, це просто комедія. Та, яку вони постійно розігрують». Своєрідний флешмоб.

Що більше він про це думав, то правдоподібнішою видавалася йому така версія. Чоловіки перерізають горло жінкам на темних алеях і по телевізору, але аж ніяк не в автобусі «Пітер Пен» серед білого дня. А щодо нього самого, то він просто підіграв жартівникам. Він опинився в правильному місці в правильний час, а світ рідко дає другий шанс. Ці слова не належали його матері, але, зрештою, були правдивими.

— Сер?

— Зупиніть, будь ласка, на наступному світлофорі, — мовив Вілсон. — Далі я піду пішки.


Для Геша Кестіна

Загрузка...