З ким би побігати

Частина 1 Ми з моєю тінню рушили в дорогу

Собака несеться вулицями, а за ним поспішає хлопець. Довгий поводок, що з’єднує їх, чіпляється за ноги перехожих, ті голосно обурюються, і хлопець знову й знову мимрить: «Пробачте, пробачте», а між вибаченнями кричить собаці: «Стій! Стоп!», а раз навіть, на сором йому, вихопилося ще й «Тпру!», та собака біжить собі й біжить.

Він летить уперед, проскакує жваві перехрестя на червоне світло. Його золотиста шерсть то зникає, то з’являється знову між ногами людей, миготить перед очима хлопця, немов посилаючи таємні сигнали.

— Не так швидко! — кричить хлопчисько і думає, що якби він принаймні знав, як звати цього собацюру, то міг би гукнути на ім’я, і той, можливо, зупинився б чи бодай стишив свій біг.

Але у глибині душі він розуміє, що й тоді собака бігтиме далі. Навіть якщо поводок затягнеться на його шиї, собака все одно рватиметься вперед, аж поки опиниться там, куди оце так поспішає. І швидше б уже туди добратися, щоб він дав йому нарешті спокій.

Час для такої біганини не зовсім слушний. Хлопець на ім’я Асаф біжить уперед, а його думки плутаються далеко позаду. Він не хоче затримуватися на них, йому треба зосередитися на цій гонитві за псом, і думки його гуркочуть слідом в’язкою бляшанок. Ось, наприклад, бляшанка з поїздкою його батьків. Зараз вони над океаном, летять уперше в житті, — нащо їм узагалі здалося так знагла від’їжджати? А ось бляшанка з його старшою сестрою, в цю посудину він боїться заглядати, адже звідти полізуть самі лише неприємності. А є й інші бляшанки, великі й маленькі, вони подзвякують у нього в голові, а в кінці в’язки гуркоче бляшанка, що переслідує Асафа вже два тижні, і її брязкіт, цей невгамовний дзенькіт, зводить його з розуму: він мусить нарешті закохатися в Дафі — скільки можна тягти?! Асаф знає, що повинен хоч на мить зупинитися, розплутати цю осточортілу в’язку з бляшанок-думок, от тільки в собаки геть інші плани.

— Хай йому біс! — видихає Асаф.

Адже ще за хвилину до того, як двері відчинились і його покликали поглянути на пса, він був такий близький до останньої і безповоротної точки, де закохуються в цю бісову Дафі. Він буквально відчував, як підкорює собі цю непокірливу точку десь у глибині живота, чув неквапливий тихий голосок, що вічно шепоче йому звідтіль: «Вона не для тебе, ця Дафі, вона весь час тільки знущається і глузує з усіх, а надто з тебе, і для чого тобі продовжувати цю блазенську виставу день за днем?» І ось, коли йому вже майже вдалося заглушити цей ворожий голос, двері кімнати, в якій він щодня просиджував з восьмої до четвертої весь останній тиждень, відчинились і в отворі з’явився Аврам Данох, худий, смаглявий і похмурий санітарний чиновник мерії і щось ніби як приятель його батька, — той самий, що влаштував Асафа на цю працю на весь серпень. Данох велів йому кинути байдикувати і негайно спуститися у приміщення для собак — нарешті й для нього є робота.

Данох швидко простував попереду, пояснюючи про якогось собацюру, але Асаф не слухав: зазвичай йому потрібно було кілька секунд, аби перейти з одного стану в інший. Він плентався за Данохом коридорами мерії, лавіруючи серед людей, що прийшли сплачувати рахунки за воду й усілякі податки або капати на сусідів, які без дозволу збудували терасу; потім він спускався аварійними сходами на задвірок — і все намагався вловити, чи вдалось йому вже нейтралізувати всередині себе останній оплот спротиву цій Дафі, а якщо ні, то що ж він скаже Рої, котрий все вимагає покінчити з ваганнями та почати вже поводитись як чоловік. Ще здалеку Асаф почув частий, надсадний гавкіт і здивувався, бо зазвичай собаки брехали всі разом, і хор їхній, досягаючи третього поверху, часто заважав його мріянням. Але зараз гавкав лише один пес. Данох відчинив ґратчасті двері й, обернувшись, щось мовив — що саме, Асаф не розібрав через гавкіт, потім відчинив другі ґрати і тицьнув пальцем у вузький прохід між клітками.

Помилитися було неможливо. Немає сумніву, Данох привів його саме до цього собаки. Їх було там вісім чи дев’ять, кожен в окремій клітці, але насправді був тільки один собака, що ніби увібрав решту, позбавив їх голосу та енергії. Він не вирізнявся аж такими вже великими розмірами, але в ньому вгадувалися сила і лютість, а ще — відчай. Такого відчаю в собаці Асаф ще ніколи не бачив. Раз по раз він кидався на ґрати, і клітки дрижали, подзвякуючи, і тоді собацюра видавав високий, жахливий звук — дивне поєднання виття і рикання. Інші пси, завмерши на ногах або лежачи, поглядали на нього з мовчазним здивуванням і навіть з повагою, і в Асафа виникло дивне відчуття, що якби перед ним була людина, то треба було б або кинутися їй на поміч, або чимшвидше забратися геть, щоб та могла побути наодинці зі своїм горем.

У короткий проміжок між гавканням і атаками на клітку вклинився квапливий голос Даноха. Один з інспекторів знайшов собаку позавчора, коли той, мов заведений, кружляв Сіонською площею. Ветеринар спершу подумав, що це рання стадія сказу, але жодних ознак хвороби не виявив, і коли не брати до уваги грязюки та кількох незначних саден, то пес у чудовому стані. Асаф помітив, що Данох говорить крізь зуби, немов бажаючи приховати від собаки, про кого мовиться.

— Уже дві доби він ось так, — процідив Данох. — А пороху ще вистачає. Добряча звірюка, га? — додав він і якось підтягнувся, коли пес раптом втупився очима в нього. — Незвичайний дворняга...

— А чий він? — спитав Асаф і відсахнувся, бо собака знову кинувся на ґрати, стрясаючи клітку.

— Отож-бо й воно, — прогугнявив Данох, почухавши голову. — Це тобі якраз і доведеться з’ясувати.

— Як мені? — злякався Асаф. — Де це я з’ясую?

А Данох сказав, що як тільки цей «кальб», як він висловився по-арабськи, вгамується, вони його й запитають. Асаф здивовано дивився на нього, і Данох пояснив, що це звичайна процедура: чіпляють собаку на поводок і пускають його навмання, а самі йдуть за ним годину-дві — аж поки він приводить їх просто до господарів.

Асаф вирішив, що той жартує, — де це чувано таке, але Данох вийняв з кишені сорочки складений аркуш і сказав, що перш ніж передавати собаку, хай господарі розпишуться в отриманні ось на цьому бланку номер сімдесят шість.

— Сховай у кишеню, Асафе, та дивись не загуби, бо ти, як я подивлюся, трохи не від світу сього. А головне, поясни цьому поважаному собачнику, що до бланка додається штраф — сто п’ятдесят шекелів: по-перше, як урок — надалі пильнуватиме свого собацюру, а по-друге — як мі-ні-маль-на, — Данох вочевидь насолоджувався, глузливо цідячи кожен склад, — компенсація за завдані мерії неспокій і головний біль та за марнування часу чу-до-во-го пер-со-на-лу!

І він із силою ляснув Асафа по плечу, додавши, що той, після того як знайде господарів пса, зможе повернутися у свій кабінет і далі корчити дурня до кінця літніх канікул на гроші платників податків.

— Але як же я... — запротестував Асаф. — Подивіться на нього... він же немов скажений...

І ось що тоді сталося: пес почув голос Асафа. Він раптом зупинився. Облишив гасати по клітці. Повільно підійшов до ґрат і подивився на Асафа. Його ребра все ще ходили ходором, але рухи сповільнились, а очі немов потемніли. Він нахилив голову набік, немов намагався краще розгледіти хлопця, і той подумав, що зараз пес роззявить пащу і скаже людським голосом: «Сам ти скажений».

Пес раптом ліг, поклав голову на підлогу, і його передні лапи зашкребли під перегородкою, немов благаючи, а з глотки вихопився новий звук, тоненький і делікатний, подібний до щенячого чи дитячого плачу. Навіть Данох, чоловік суворий, що без особливого захоплення влаштував Асафа на цю робітку, злегка посміхнувся.

Асаф сів навпочіпки по інший бік ґрат і, дивлячись на пса, тихенько заговорив:

— Ти чий? Що з тобою трапилося? Чого ти так бешкетуєш?

Він говорив повільно, залишаючи місце для відповідей і не бентежачи пса дуже довгими і пильними поглядами. Він розумів різницю між тим, як наказують собаці і як розмовляють з ним: Носоріг, приятель його сестри Реллі, навчив його цих тонкощів. Пес лежав на підлозі, часто дихав і мав зараз вигляд втомлений і знесилений, здавався не таким великим, як раніше. У приміщенні для собак нарешті запала тиша, інші тварини заворушилися в клітках, оживаючи. Просунувши палець між прутами, Асаф доторкнувся до собачої голови. Пес не ворухнувся. Асаф пошкріб пальцем злиплу, брудну шерсть. Пес почав швидко, тужливо, безугавно скавчати. Ніби мусив комусь щось розповісти і не здатний більше тримати все це при собі. Червоний язик тремтів, а великі очі про щось благали.

Заскочений цим моментом, Асаф уже не сперечався з Данохом, який, поквапившись скористатися з того, що пес нарешті утамувався, зайшов до клітки і пристебнув довгий поводок до прихованого у сплутаній шерсті жовтогарячого ошийника.

— Ну ж бо, хапай його! — скомандував Данох. — Зараз він любісінько піде з тобою. — І трохи відскочив, коли пес раптом опинився поза кліткою і, здавалося, миттю струсив із себе і втому, й тиху покірливість, дивлячись на всі боки з новою нервозністю, принюхуючись і ніби вслухаючись у далекі звуки. — Ну ось, вже й порозумілися, — спробував Данох переконати себе. — Тільки будь обережний з ним у місті. Адже я обіцяв твоєму батькові...

Слова застрягли йому на язиці, бо пес наче не той став: його морда загострилася і в усьому вигляді проступило щось майже вовче.

— Слухай, — з нотками каяття пробурмотів Данох, — це нічого, що я тебе отак-от посилаю, га?

Асаф не відповів, лише з подивом дивився на зміни, що відбувалися із звіром.

Данох знову ляснув його по плечу:

— Ти хлопець міцний, глянь — вищий від мене будеш, та й від батька свого. Ти даси йому раду, еге ж?

Асаф хотів був спитати, що йому робити, коли пес не приведе його до господарів, і до якого часу він мусить отак за ним ходити (у шухляді столу на нього чекав обід — три канапки), і що, коли пес, наприклад, побив горшки з господарями і зовсім не має наміру вертати додому.

Але всі ці питання не були поставлені ні тієї хвилини, ні будь-якої іншої. Асаф більше не бачив Даноха — ні того дня, ні в наступні. Іноді так легко визначити точну мить, коли щось — приміром, життя Асафа — починає безповоротно і до невпізнання змінюватись.

Ледве рука Асафа стисла поводок, пес щосили рвонувся з місця і потягнув його за собою. Данох злякано змахнув рукою, устиг зробити крок чи два за ними, навіть кинувся був слідом — усе марно. Асафа вже проволокло на дикій швидкості через подвір’я мерії, стягнуло сходинками і висмикнуло на вулицю. Потім його вдарило об припарковану автівку, об сміттєвий бак, кинуло на перехожого, на одного, другого.

Він біг щодуху...

Великий кошлатий хвіст миготить перед очима, змітаючи геть людей і машини, а слідом щодуху мчить Асаф, загіпнотизований цим хвостом. Іноді пес зупиняється на мить, підводить голову і принюхується, а потім звертає в бічну вулицю і знову несеться що є сили — здається, що він точно знає, куди рветься, тож гонитва, можливо, незабаром закінчиться, пес знайде свою домівку, Асаф передасть його господарям, і справі кінець. На бігу Асаф розмірковує, як йому бути, коли господар пса не схоче платити штраф. Тоді він заявить цьому нахабі: «Пане, моя посада не дозволяє мені в даному разі жодної поблажливості. Або платіть, або вас чекає суд!» А той почне сперечатися, й Асаф пустить у хід убивчі аргументи... Асаф біжить і бурмотить ці вбивчі аргументи, чудово розуміючи, що нічого такого йому не вдасться, — у суперечках він ніколи не був сильний, завжди визнавав за краще погоджуватись і не робити собі зайвих проблем. Саме тому він вечір за вечором погоджувався з Рої щодо Дафі Каплан, аби уникнути неприємних розмов. Асаф уявляє Дафі — ось вона стоїть перед ним, висока й тоненька, — ненавидячи себе за слабкість, і раптом усвідомлює, що високий чоловік з кошлатими бровами і в білому куховарському ковпаку про щось настійливо запитує його.

Асаф розгублено моргає. Ясне личко Дафі з її завжди глузливим виразом і прозорими повіками ящірки швидко перетікає в інше обличчя, набрякле й похмуре. Асаф злякано фокусує погляд і бачить перед собою вузьке приміщення, ніби висічене у стіні, у глибині палає піч, і з’ясовується, що пес вирішив чомусь затриматися перед маленькою піцерією, а господар, перегнувшись через рундук, уже вдруге чи втретє питає Асафа про якусь панянку.

— Де вона? Куди вона запропала? Місяць уже, як її не видко.

Асаф обережно скошує очі за плече — може, господар піцерії говорить з кимось, хто стоїть позаду? Та ні, той явно звертається до нього і цікавиться, сестра вона йому чи подружка, й Асаф збентежено підтакує, намагаючись виграти час. Після тижня, проведеного в мерії, він уже знає, що люди, які працюють у старому місті, відзначаються своєрідними звичками, дивним почуттям гумору і люблять різні приколи в розмові... Мабуть, маючи справу з різними диваками і туристами з далеких країн, вони звикли розмовляти нарочито, як у театрі, немов за ними спостерігає невидима публіка. Асафу хочеться змитися — краще вже бігти щодуху за псом, ніж базікати з цим типом, але пес, як навмисно, сідає і, висолопивши язика, з надією витріщається на господаря піцерії, а цей дядько по-дружньому свистить йому, буцімто вони давні знайомі, і стрімко, немов баскетболіст-профі, з-за спини, запускає в його бік чималий шменделик сиру, а пес на льоту хапає кусман і миттю глитає.

І ще один кусман. І ще, і ще.

У торговця піцою брови настовбурчуються двома кактусами, і ці брови-кактуси страшенно дратують Асафа. А чолов’яга каже, що він ніколи ще не бачив цієї сучки такою зголоднілою.

— То це вона? — здивованим шепотом перепитує Асаф.

До цієї миті йому й на думку не спадало, що пес може виявитись сукою — через стрімкість, силу й упертість. А крім того, під час божевільного гону, серед загальної метушні та переполоху, Асафу подобалось уявляти, ніби вони із псом — команда, мовчазний чоловічий союз, а тепер от... А тепер усе стало ще дивнішим, якщо він бігає за собачкою...

Торговець піцою зсуває свої кактуси і, запитливо, можливо, навіть підозріло дивлячись на Асафа, питає:

— Це що ж, вона тебе вирішила послати замість себе?

І починає крутити у повітрі НЛО з тонкого тіста, вміло підкидаючи і спритно підхоплюючи. Асаф киває, отак по діагоналі киває, зображуючи щось проміжне між «так» і «ні» — брехати він не хоче. А господар піцерії розмазує по тісту томатне пюре, хоча ніяких клієнтів поблизу не помітно, і посипає нарізаними оливками й цибулею, а також грибами й анчоусами, і навіть сезамом і чебрецем, і час від часу, не дивлячись, кидає через плече шматочки сиру, а ця собаченція, яка лише хвилину тому була сильним і сміливим псом, ловить їх у повітрі, немов сто разів репетирувала цей трюк.

Асаф з подивом спостерігає за цією парочкою, за їх злагодженим танцем, і не розуміє, а він-бо що тут робить, чого чекає. Треба б спитатися про «молоду панянку», яка, схоже, бувала тут зі своїм собакою, але питання, що крутяться на язиці, здаються безглуздими, та ще й доведеться пояснювати, що та як, про роботу в мерії, про знайдених собак, і врешті-решт Асаф усвідомлює всю заплутаність зваленої на нього місії. Не буде ж він чіплятися до кожного стрічного, з’ясовуючи, чи не знайомий той з власником собаки. І взагалі, яке відношення мають до його служби всякі шавки? Якого біса він погодився на цю затію? Асаф прокручує в голові слова, які треба було сказати клятому Даноху. Наче дотепний, уїдливий і навіть трохи зарозумілий адвокат, він у думках наводить блискучі аргументи, а сам — як завжди трапляється з ним у подібних ситуаціях — трохи зіщулюється, втягує голову в широкі плечі і мовчить.

Малі й великі обурення розпирають Асафа, поки не виливаються назовні малесеньким потічком лави і не осідають на підборідді яскраво-червоним прищиком люті на Рої, який уламав-таки його зібратися сьогодні вчотирьох, уговкав його, що, мовляв, Дафі — це саме те, з усіх точок зору саме те. Саме так Рої і сказав, обдарувавши Асафа пильним і довгим поглядом, поглядом поневолення, а Асаф, дивлячись на глузливий золотистий ореол навколо його зіниць, пригнічено подумав, що їхня дружба з роками перетворилася на щось інше, ну як би це назвати — те саме «інше»? І, раптово злякавшись, ніби його щось ударило, він пообіцяв прийти сьогодні, а Рої тоді ляснув його по плечу і вигукнув:

— Ось так ліпше, чувак!

І Асаф пішов, мріючи про рішучість, яка дозволила б йому розвернутися і шпурнути Рої в морду це «саме те». Адже все, що Рої потрібно, це щоб Асаф і Дафі були чимось на зразок дзеркала навиворіт, щоб відтіняли його самого і Мейталь, їхню легкість і невимушеність: ось вони йдуть, обійнявшись, і цілуються через кожні два кроки, а Дафі й Асаф мовчки плентаються за ними, ненавидячи одне одного.

— Агов, що з тобою? — розсердився торговець піцою.

Я з тобою розмовляю!

Піца, розрізана на вісім частин, уже упакована в білу картонну коробку, і господар піцерії говорить з притиском, ніби йому вже набридло повторювати одні й ті самі слова:

— Дивися гарненько, тут як завжди: два шматки з грибами, один з анчоусами, один з кукурудзою, два звичайні і два з оливками, паняй швиденько, щоб не охололо, з тебе сорок шекелів.

— Куди «паняй»? — пошепки питає Асаф.

— Ти що, без велосипеда? — дивується торговець. — Сестра твоя на багажник прилаштовувала. А ти ж як ухопиш? Але спершу гроші жени! — І він тягне довгу волохату руку.

Вражений Асаф засовує пальці в кишеню, а назустріч йому лізе обурення. Від’їжджаючи, батьки залишили йому досить грошей, але він дуже точно розрахував свої витрати і щодня пропускав обід у їдальні мерії, щоб наскладати грошенят на другий об’єктив до «Кенона», який батьки обіцяли йому привезти з Америки. І ці несподівані витрати, що раптом звалились на нього, розлютили Асафа. Та нічого не поробиш, ясно, що піцу приготовано спеціально для нього, тобто для того, хто приходить сюди з цією собаченцією. І якби Асаф не був такий злий, він би, звичайно, спитав, хто така ця господиня собаки, але чи то від обурення, чи то від паскудного відчуття, що завжди хтось вирішує за нього, Асаф розплачується і швидко прямує геть, демонструючи свою цілковиту байдужість до грошей, які в нього виманили обманом. А собака? Той не чекає, поки відповідний вираз дозріє на обличчі Асафа, він знову кидається що є сили, натягуючи поводок як струну. І Асаф знову летить за ним з безгучним криком, з обличчям, перекошеним від зусиль утримати в одній руці велику картонну коробку, а в другій — поводок. Дивом він проноситься між перехожими цілим і неушкодженим, коробка пливе у високо підкинутій руці, й Асаф абсолютно впевнений — тут у нього немає ніяких ілюзій, — що він зараз — точнісінько офіціант з карикатури. На довершення всього коробка розливає пахощі піци, а він з ранку з’їв лише один сандвіч і, ясна річ, має повне право на цю піцу, що майорить у нього над головою ароматною корогвою. Адже він сплатив за кожну оливку, за кожен грибок, і все ж Асаф відчуває, що піца не зовсім його, що, до деякої міри, хтось інший купив її для когось іще, і ці люди йому незнайомі.

І ось так, з піцою в руці, він перетнув на червоне світло чимало вулиць і провулків. Ніколи ще Асаф так не бігав, ніколи ще не порушував стільки правил одночасно, і з усіх боків йому сигналили, наштовхувались на нього, лаялися і кричали, але Асаф давно перестав зважати на лайку та крики. З кожним кроком він звільнявся і від злості на самого себе — адже він зараз абсолютно вільний, він вирвався із задушливого і нудного кабінету, позбавлений усіх великих і дрібних неприємностей, що дратували його в останні дні, він вільний, як вільна зірка, що зірвалася з орбіти і перетинає небосхил, залишаючи за собою сяючий шлейф іскор. А потім Асаф і зовсім кинув думати, перестав чути ревіння зовнішнього світу, перетворився на тупіт власних ніг, на удари серця і ритмічне дихання. Асаф ніколи не був шукачем пригод, радше навіть навпаки, але він усе більше переповнювався незнайомим відчуттям таємниці, насолодою від бігу в невідоме, й у свідомості його стрибала радісна, як туго накачаний м’яч, думка про те, що було б добре, добре, коли б це не кінчалося.

За місяць до того, як Асаф зустрівся з собакою, а точніше — за тридцять один день до цього, на шосе, що звивається над однією з долин навколо Єрусалима, з автобуса зійшла дівчина. Маленька, тендітна. Грива чорного кучерявого волосся майже повністю приховувала її обличчя. Трохи похитуючись під вагою величезного рюкзака, дівчина спустилася автобусними приступцями. Водій невпевнено запитав, чи не треба допомогти, і дівчина, налякана його запитанням, зіщулилася, підібрала губи і заперечливо похитала головою.

Вона почекала на порожній зупинці, поки автобус від’їде подалі, потім ще трохи почекала — поки автобус зовсім зник за поворотом. Не сходячи з місця, вона подивилась ліворуч, затим праворуч, тоді ще покрутила головою, і надвечірнє сонце спалахувало іскрами щоразу, коли торкалося блакитної сережки в її вусі.

Біля зупинки валялася роз’їдена іржею цистерна з-під бензину. На стовпі теліпався шматок вилинялого картону з написом «На весілля Сіги і Моті» — і стрілкою, що вказувала в небеса. Дівчина востаннє роззирнулася навкруги і переконалася, що нема нікого. Машини не часто звертали на це роздовбане шосе. Дівчина повільно обійшла зупинку. Тепер вона дивилася на простерту перед нею долину, голову вона намагалася тримати нерухомо, але очі її пильно обстежували місцевість.

Випадковий свідок напевно вирішив би, що вона надумала прогулятись увечері на природі. Саме такою вона й хотіла здаватися. Але якби мимо проїхала машина, то водій міг би й здивуватися, чого це дівчисько одне спускається в долину. І можливо, ще одна думка потривожила б його: якого біса на вечірній прогулянці зовсім близько від міста їй знадобився здоровенний рюкзак — ніби дівчисько вирушає в навколосвітню подорож? Але машин на дорозі не було, як не було нікого і в долині. Дівчина почала спускатися теплим камінням, пробираючись крізь жовті зарості гірчиці, і незабаром зникла в гущавині з теребінту[1] і колючих чагарів.

Вона йшла швидко, ледве не падаючи через рюкзак, який то тягнув її назад, то підштовхував уперед. Непокірне волосся лізло в очі. Губи були як і раніше стулені з тим рішучим виразом, з яким вона сказала «ні» водієві автобуса. Через кілька хвилин вона стала задихатися. Серце прискорено билося, і в голову полізли неприємні думки. Востаннє вона приходить сюди сама, подумалось їй, а наступного разу, наступного разу...

Якщо наступний раз буде.

Нарешті вона дісталася дна майже пересохлого русла, по якому дзюркотів ледве помітний струмочок, неуважно обвела поглядом схили, ніби насолоджуючись краєвидом. Зачаровано простежила за сойкою в небі, разом з нею оглянула лінію обрію. На дорозі є ділянка, звідки її можуть помітити. Коли хтось раптом стоїть зараз нагорі, то її видно як на долоні.

Мало того, цей хтось може згадати, що й учора, і позавчора вона теж спускалася сюди.

Щонайменше десять разів за цей місяць.

І тоді цей хтось може спіймати її, коли вона прийде наступного разу...

— Буде, буде наступний раз, — повторювала вона, намагаючись не думати, що станеться з нею до того часу.

Присівши востаннє, ніби поправляючи застібки на сандалях, дівчина завмерла нерухомо аж на дві хвилини, перевіряючи кожен камінь, кожне дерево, кожен кущ.

І раптом, немов зачарована, вона зникла. Просто розтанула. Навіть якби хтось за нею підглядав, він не зміг би вловити, що сталося: за мить до цього вона ще сиділа на камені, знявши рюкзак з плечей, відкинувшись назад, і ось — вітер хилитає кущі, а долина порожня.

Вона біжить по нижньому, не помітному з дороги руслу, намагаючись піймати рюкзак, що котиться попереду, немов м’який валун, приминаючи дикий овес і чортополох. Рюкзак загальмував аж коло стовбура теребінту, і дерево хитнулося, зронивши засохлі фісташки, що розсипались червонувато-брунатними скалками.

З бічної кишеньки рюкзака дівчина дістала ліхтарик і відкинула набік кілька засохлих, вирваних із корінням кущів, відкриваючи низенький отвір, схожий на вхід у домик гномів.

Два-три кроки зігнувшись. Вона пильно вслухалася в кожен шерех, вдивлялася в кожну тінь, принюхувалась, як дикий звір, усіма порами вбираючи темряву: чи не побував тут хто-небудь відучора? Чи не зірветься раптом одна з тіней, щоб кинутися на неї?

Печера несподівано розширилася, зробившись високою і просторою, — можна було випростатися на повний зріст і навіть зробити кілька кроків од стіни до стіни. Слабке світло просочувалося крізь зарослий чагарником отвір, що був десь угорі.

Вона швидко витрусила вміст рюкзака на циновку. Консерви. Свічки. Пластикові стаканчики, тарілки. Сірники. Батарейки. Ще одна пара брюк і ще сорочка, які вона вирішила докласти в найостанніший момент. Пінопластова каністра з водою. Рулони туалетного паперу, збірники кросвордів. Плитки шоколаду. Сигарети «Вінстон»... Все, рюкзак спорожнів. Консерви вона купила по обіді. Поїхала по них у Рамат-Ешколь, щоб не здибатися з кимось із знайомих, і все одно зустріла жінку, яка колись працювала з її мамою в ювелірній крамниці при готелі «Цар Давид». Жінка привітно заговорила з нею і поцікавилася, навіщо вона купує стільки всього, а вона, навіть не почервонівши, відповіла, що завтра вирушає в похід.

Дівчина швидко сортувала і складала принесене добро. Всоте перелічила пляшки з мінеральною водою, каністри. Головне — вода. Вже набралося понад п’ятдесят літрів. Цього досить, має вистачити на весь час, на дні і ночі. Ночі будуть особливо важкими, і їй буде потрібно багато води. Вона знову, востаннє, змела пісок з кам’яної долівки. Спробувала відчути себе як дома. Одного разу, мільйон років тому, — приблизно за місяць до цього дня, — це було улюблене її потаємне місце. Зараз на думку про те, що її тут чекає, усе всередині переверталося.

Вона підтягла товстий матрац ближче до стіни і прилягла на нього, перевіряючи, чи зручно. Навіть лежачи вона не дозволяла собі розслабитися. Мозок не припиняв гудіти. Як усе це буде, коли вона приведе його сюди, у свій зачарований ліс, у ресторан на краю всесвіту? І що її чекає в цьому місці, наодинці з ним?

На стіні печери футболісти «Манчестер Юнайтед» сяяли від щастя після завоювання Кубка чемпіонів. Маленький сюрприз, який вона приготувала, щоб його порадувати. Якщо він взагалі зверне увагу. Вона неуважно посміхнулась, і разом з цією посмішкою повернулися неприємні думки, і всередині знову заворушився страх.

«А що, коли я припускаюся жахливої помилки?» — подумала дівчина.

Вона встала й почала ходити від стіни до стіни, судорожно притискаючи руки до грудей. Ось тут він лежатиме. А тут, на цьому складаному пластиковому стільці, сидітиме вона. Вона приготувала тонший матрац і для себе, але в неї не було ілюзій: вона ні на хвильку не зможе стулити очей протягом усіх цих днів. Три, чотири, п’ять діб... Як попередив її беззубий з Парку Незалежності, «на мить відведеш від нього погляд — змиється від тебе».

Вона пригнічено дивилася у скривлений в посмішці порожній рот, в очі, що пожирали її фігуру і двадцятишекелевий папірець, який вона тримала перед його носом.

— Поясни, — зажадала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі, — що означає «змиється»? Чого це йому змиватися?

А той, у своєму загидженому смугастому халаті, кутаючись, попри спеку, у волохату зваляну ковдру, посміхнувся подібній наївності:

— Чула, сестричко, про такого фокусника, який змивався з будь-якого місця, де його замкнуть? Так і з ним буде. Посади ти його в скриню із ста замками, у банківський сейф, у мамчине пузо — а він все одно змиється.

Вона не уявляла, як усе це витримає. Можливо, коли опиниться з ним тут, звідки-небудь візьмуться нові сили? Тільки на це й залишається сподіватися, хоч надії й дуже слабкі. Все й так дуже погано, а коли почати зараз вираховувати ймовірність провалу, то можна заздалегідь зневіритись. Вона злякано кидалася по тісній печерці. Тільки не міркувати. Тільки не думати. Зараз їй треба бути трохи не при собі. Як солдату, що йде на смертельне завдання. Вона знову перерахувала запаси провізії, напевно, вже удвадцяте, прикидаючи, чи вистачить на всі дні і ночі. Знову присіла на складаний стілець перед матрацом, намагаючись уявити, що він їй скаже, і як він з кожною годиною все дужче ненавидітиме її, і що спробує з нею зробити. Ці думки підняли її на ноги. Вона підбігла до ніші в стіні, перевірила бинти, пластирі та йод. Але не заспокоїлась. Відсунувши великий камінь, підчепила дерев’яну дощечку. Під нею, в ямці, виритій у землі, лежали маленькі наручники й електрошокер, куплені у крамниці туристського спорядження.

«Я здуріла», — подумала вона.

Перш ніж вийти, вона ще раз обвела поглядом печеру, яку облаштовувала цілий місяць. Колись, можливо багато століть тому, тут жили люди. Вона виявила їхні сліди. І звірі теж мешкали тут. А тепер це буде їхній дім — її і його. А також їхня психушка і лікарня, а головне — в’язниця. Досить. Треба йти.

А місяць по тому хлопець із собакою мчалися вулицями Єрусалима, чужі один одному, але зв’язані повідком, ще не готові признатися собі, що вони й справді разом, але все-таки вже починали дізнаватися різні дрібниці один про одного: манеру, з якою насторочують вуха; швидкість, з якою гупають черевики по асфальту; запах поту; різні почуття, які вміє виявляти хвіст; з якою силою рука стискає поводок і скільки завзяття й надії в тілі, що тягне його все далі вперед... Вони вже вихопилися за межі повних руху центральних вулиць, заглибилися у вузькі звивисті провулки, а собака так і не сповільнив бігу. Асафу здавалося, що пса тягне до себе потужний магніт, у нього промайнула дивна думка, що якби він перестав розмірковувати, якби зовсім відмовився від власної волі, то і його б потягнуло туди ж. А за хвилю він з подивом отямився від цих мріянь, бо собака зупинився навпроти зелених дверей у високій кам’яній стіні й буквально по-людському відчинив їх — ставши на задні лапи і натиснувши передніми на залізну ручку. Асаф роззирнувся навсібіч. Вулиця була порожня. Собака, сопучи, тягнув його вперед. Він пірнув у дверний отвір і миттєво занурився у цілковиту тишу, що наводила на думки про підводні глибини.

Великий двір, присипаний білосніжною щебінкою. Ряди фруктових саджанців.

Масивний кам’яний будинок.

Асаф ішов повільно, обережно. Щебінка скрипіла під ногами. Його здивувало, як таке гарне і просторе місце може ховатися зараз же коло самого центру міста. На поперечці круглого колодязя висіло блискуче відро, поруч, на пеньку, стояли кілька великих керамічних горняток, немов чекаючи охочих напитися. Асаф зазирнув у колодязь, кинув униз камінець і довго чекав сплеску. Трохи віддалік був повитий виноградом навіс, під ним п’ять рядів лавиць, перед кожною лавкою по п’ять великих обтесаних каменів — підставки для втомлених ніг.

Він зупинився і придивився до кам’яного будинку. Стіни обплела розросла витка рослина з бордовими квітками; березка добиралася до високої башти, до основи хреста, що увінчував її.

«Та це ж церква! — здивовано подумав Асаф. — Собака, очевидно, тут живе. Щось ніби як церковний собака».

Асаф спробував повірити в цю ідею і на мить уявив собі вулиці Єрусалима, що кишать зграями очманілих церковних собак.

А собака вперто, немов тут і справді був його дім, тягнув його у глиб двору. На самій верхотурі башти розташовувалося маленьке візерунчасте віконце — начебто око, розплющене посеред заростів бугенвілії. Собака задер голову в небо і коротко й дзвінко загавкав.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім згори почувся невиразний шум — ніби хтось підвівся зі скрипучого стільця. Ще за мить вузьке віконце відчинилося і пролунав жіночий, а може, й чоловічий голос (такий скрипучий, що й не розбереш) — схвильований, односкладовий вигук. Можливо, то було ім’я собаки. А той усе гавкав і гавкав, і голос згори знову покликав його, різкий і здивований, ніби людина не вірила удачі. Асаф вирішив, що його коротка подорож дійшла кінця. Собака повернувся додому, до мешканця цієї башти. Як же швидко усе закінчилося! Асаф чекав, що хтось вигляне з віконця і покличе його нагору, але замість голови висунулась тонка смаглява рука — він навіть подумав, що це рука дитини, — а потім з’явився плетений кошик, прив’язаний до мотузки, і став спускатися, погойдуючись, немов маленький повітряний човник, аж поки зупинився просто перед його обличчям.

Собака вже буквально біснувався: заливаючись гавкотом, він рив землю і гасав між церковними дверима та Асафом. У кошику Асаф виявив великий і важкий залізний ключ. Він на мить завагався. Де ключ, там і двері, але що чекає його за ними? З певної точки зору, Асаф найбільше відповідав такому завданню. За його плечима були сотні годин вправ, що підготували його саме до подібної ситуації: великий залізний ключ, висока башта, таємничий замок. А також зачарований меч, чарівний перстень, скриня зі скарбами і кровожерний дракон, що пильнує її, і майже завжди — троє дверей, з яких необхідно вибрати єдино потрібні, а за двома іншими підстерігають усілякі різновиди мученицької смерті. Але тут тільки один ключ і одні двері, й Асаф слідом за собакою підійшов до дверей і одімкнув їх.

Він постояв на порозі великого темного залу, сподіваючись, що господар спуститься зі своєї башти, але ніхто не спускався, та й кроків ніяких не чулося. Тоді Асаф увійшов, і двері повільно зачинилися за ним. Він знову почекав. Зал поволі проступав з темряви, і Асаф розгледів кілька високих шаф, етажерок і столів. І книжки. Тисячі книжок. Уздовж усіх стін, на полицях, на шафах, на столах і стосиками на підлозі. Там же височіли гігантські пачки газет, перев’язані шворкою, і на кожну був наклеєний папірець з датами: 1955,1957,1960... Собака знову потягнув уперед, і Асаф рушив за ним, крок за кроком. На одній з полиць він побачив дитячі книжки і на секунду загаявся та навіть трохи злякався. Звідки тут дитячі книжки? Відколи це попи і ченці читають дитячі книжки?

У центрі залу стояв великий ящик, Асаф акуратно обійшов його. Хто його знає — може, це труна, а може, вівтар. Йому здавалося, що згори долинають звуки легких і швидких кроків і навіть брязкіт ножів та виделок. На стінах висіли портрети чоловіків у мантіях, над їхніми головами сяяли німби, а очі їхні, повні осуду, були втуплені в Асафа.

Величезний лункий простір множив відлунням кожен рух, кожен видих, скрегіт собачих кігтів по підлозі. Собака тягнув Асафа до дерев’яних дверей у кінці залу, а він намагався відтягнути його назад. Він раптом гостро відчув, що настала остання мить, коли ще можна сховатися, утекти, можливо навіть — урятуватися. Але собака не збирався терпіти його вагань, він учув когось дорогого, любого, запах цей мав стати тілом, дотиком, і він з усіх своїх собачих сил поривався вперед. Натягнутий поводок аж бринів. Собака нарешті дістався до дверей, став на задні лапи і, повискуючи, почав шкребти їх кігтями. У такому положенні він був майже з нього зростом, і крізь грязюку і сплутану шерсть Асаф знову розгледів, який він гнучкий і красивий, і серце його стислося, тому що, по суті, він не устиг його пізнати... Усе життя він мріяв про собаку і благав батьків, аби йому дозволили завести його, — чудово усвідомлюючи, що на це нічого й сподіватися через мамину астму, а ось тепер у нього з’явився собака, але так ненадовго і лише на бігу.

«Що я тут роблю?» — спитав він себе і натиснув на ручку.

Двері відчинилися. Він стояв у вигнутому коридорі, що, ймовірно, огинав усю церкву по периметру.

«Мені не слід бути тут», — подумав Асаф і побіг за собакою, що ринувся вперед, минув троє зачинених дверей і опинився біля підніжжя великих кам’яних сходів.

«Коли зі мною щось трапиться, — думав він, уявляючи собі капітана авіалайнера, який з похмурим виглядом підходить до його батьків і шепоче їм щось на вухо, — нікому на світі не спаде на думку шукати мене тут».

На верхньому майданчику виявилися ще одні дверцята, маленькі, синього кольору. Собака гавкав і скавулів, майже розмовляв, принюхуючись і шкребучи поріг, а з-за дверей долинали радісно-тріумфуючі вигуки, що нагадали Асафу кудкудакання, і хтось промовив дивним івритом:

— Прийди-но, прийди-но, голубко моя, браму одчинено, і ти узрієш!

У замку заскреготав ключ, двері прочинились, і собака кулею влетів усередину. Асаф залишився зовні, по цей бік дверей, які одразу ж і зачинилися. Чому завжди все закінчується ось так, подумав він засмучено, чому завжди саме перед ним зачиняються двері? І цього разу Асаф зважився — легенько штовхнув двері й заглянув у щілинку. Він побачив зігнуту спину і довгу косу, що звисала з-під круглої чорної шапочки, і на мить подумав, що це дитина з косою — худенька дівчинка в чудернацькім сірім халаті, але за мить зрозумів, що це жінка, маленька і стара, що вона сміється, заривається обличчям у собачу шерсть, обіймає собаченцію тоненькими ручками і щось белькоче чужою мовою.

Асаф терпляче чекав, не бажаючи заважати. Нарешті жінка зі сміхом відтрутила від себе собаку і вигукнула:

— Ну годі, годі, скандальярисо ти така! Дай мені і Тамар узріти!

Старенька обернулася, і широка посмішка на її обличчі померкла.

— Хто се? — відсахнулась вона. — Хто ти?

Вона застогнала і схопилася руками за комір своєї ряси, а обличчя її скривила гримаса розчарування і переляку.

— І що ти тут рачиш?

Асаф на мить задумався.

— Не знаю, — відповів він.

Черниця відступила у глиб кімнати, притислася спиною до книжкових полиць. Собака стояв між нею і Асафом, розгублено поглядаючи на них по черзі. Асафу здалося, що й собака розчарований — не такої зустрічі він чекав, ведучи його сюди.

— Вибачте, н-ну... я справді не знаю, що я тут роблю, — повторив Асаф, відчуваючи, що тільки все заплутує, замість того щоб пояснити, — як зазвичай, як завжди, коли від нього вимагається щось залагодити за допомогою слів. Він не розумів, як заспокоїти цю дивовижну старушенцію, як зробити, щоб вона не задихалася, щоб не морщила лоба. — Ось піца. — Він поглядом показав на коробку у своїх руках, сподіваючись, що хоч це її заспокоїть, адже піца — це піца, річ зрозуміла й однозначна.

Але черниця лише міцніше притислася до полиці з книгами, і Асаф відчув себе занадто великим, занадто загрозливим у своїй тілесності, занадто незграбним, а старенька була такою крихітною і зворушливою — налякана маленька пташка, яка розпушила пір’їнки, щоб настрахати хижака.

Тут Асаф помітив накритий стіл: дві тарілки, два горнятка, великі залізні виделки. Черниця чекала на гостя. От тільки чим пояснюються цей жахливий страх і це розчарування?

— Ну... я піду, — обережно сказав він.

Залишався ще бланк... і штраф. Асаф уявлення не мав, як про це повідомляють. Як просять людину сплатити штраф.

— Як підеш? — злякано скрикнула жінка. — А де Тамар? Чом вона не прийшла?

— Хто?

— Тамар! Тамар! Моя Тамар, її Тамар! — І тричі нетерпляче вказала на собаку, який насторожено стежив за розмовою, переводячи погляд з одного обличчя на інше, ніби спостерігаючи за грою в пінг-понг.

— Я з нею незнайомий, — пробурмотів Асаф. — Я її не знаю. Правда.

Запала довга мовчанка. Асаф і черниця дивилися один на одного, як іноземці, що вкрай потребують перекладача. Раптом собака гавкнув, і вони одночасно зморгнули, ніби прокинулися від закляття. У голові Асафа повільно ворочалися думки: Тамар — це, мабуть, та сама «молода панянка», про яку говорив торговець піцою, та сама, що з велосипедом, — може, вона розвозить піцу по храмах... Еге ж, тепер усе ясно, думав він, чудово знаючи, що нічого не ясно, але все це його вже не обходить.

— Розумієте, я тільки приніс піцу. — Він поставив білу картонну коробку на стіл і швиденько відступив, щоб старушенція не подумала, ніби він теж збирається тут поласувати...

— Піца, піца! — вибухнула черниця. — Годі вже про піцу! Я про Тамар його питаюсь, а він про піцу все рече! У яких краях ти її пострічав? Кажи зараз же!

Асаф мимоволі втягнув голову в плечі. Її страх швидко пощез, і запитання сипалися одне за одним, немов удари маленьких кулачків:

— Як се ти баєш, що ти її не відаєш? І не дружочок ти їй, і не родич? А глянь-но мені в очі!

Асаф підвів очі, чомусь відчуваючи себе під її в’їдливим поглядом трішки дурисвітом.

— І вона не спорядила тебе, щоб радість мені дарувати? Щоб я не вельми за неї потерпала? Одну мить! Цидулка! Дурепа я, звичайно ж, цидулка!

Черниця кинулася до коробки, відкрила її, заглянула під піцу і з дивним хвилюванням почала читати рекламу піцерії, немов шукаючи натяку між рядків, і, не знайшовши, змінилася на виду.

— Нема навіть маленької писульки? — прошепотіла вона, нервово заправляючи сиві пасма під чорну вовняну шапочку. — Але, може, оповістка на устах? Що вона попросила тебе спом’янути? Постарайся, благаю тебе, се важливо, вельми важливо. Звичайно, вона повеліла сказати мені дещо, правда ж?

Її очі були прикуті до його губів, неначе вона намагалася викликати бажані слова.

— А чи повеліла переказати, що все там благоліпно залагодилось? Га, правильно? Що небезпека минула? Так і сказала тобі? Чи не так?

Асаф подумав, що зараз він являє собою точну ілюстрацію до слів його сестрички Реллі: «Твоє щастя, Асафі, — з такою фізіономією, як у тебе, гірше завжди позаду».

— Але зажди хвильку! — Очі черниці звузилися. — Ти, часом, не з них, боронь боже, з отсих вовкулаків? Кажи, нарешті, ти з отсих? То знай, що я, мосьпане, не боюся!

І вона тупнула так, що Асаф відскочив.

— Що ти, язика проковтнув? Що ти з нею сотворив? Я отсими ось дланями розтерзаю тебе на шматки, якщо ти хоч перстом доторкнувся до моєї дівчинки!

Тут собака раптом заскавулів, Асаф здригнувся, присів навпочіпки і став гладити його обома руками. Але собака продовжував скавуліти, тремтячи всім тілом і нагадуючи дитину, що опинилася між розсвареними батьками і не здатна більше терпіти цього. Без вагань Асаф простягнувся на підлозі поруч з ним, гладячи, обіймаючи, шепочучи на вухо. Він мовби й забув, де він зараз, забув про черницю, він виливав усю свою ніжність на цю нещасну, спантеличену псину. А черниця мовчки, здивовано дивилась на цього напівдорослого хлопця, пильно вдивлялася в його серйозне дитяче обличчя з чорним чубчиком, з рідкими підлітковими прищиками.

Але тут до Асафа дійшли її слова, він швидко підвів голову:

— То вона — дівчинка?

— Що? Хто? Так, дівчинка... ні, діва. Десь так як ти...

Черниця відкашлялась, легкими дотиками пальців пробігла по своєму обличчю, не зводячи очей з Асафа — дивлячись, як він утішає і урезонює собаку, терпляче і ніжно розгладжуючи собачі схлипи, аж поки остаточно вгамував їх і поки карі собачі очі засвітилися знову.

— Ну все, все, ось бачиш — усе гаразд, — пробурмотів Асаф, потім підвівся і знову замкнувся в собі.

— Ну хоч розтлумач ти мені, — сказала черниця вже зовсім іншим тоном, у якому відчувалися лише гіркота і розчарування. — Якщо ти її не знаєш, то як же ти здогадався принести сюди недільну піцу? І як отся собачка дозволила тобі вести її? Адже нікому в цілому світі, нікому, окрім Тамар, вона не далася б себе прив’язати. Чи ти таке немовля Соломон, що знається на мові тварей земних?

Задерши маленьке підборіддя, вона вимогливо чекала на відповідь. Асаф невпевнено промимрив, що, мовляв, ні, ніяка це не мова тварей земних, а просто... як би сказати... Коли чесно, він розумів далеко не все з того, що говорила черниця. Вона так швидко торохтіла, вставляла якісь чудернацькі словечка, і мова у неї була з якимсь придихом — як у дуже-дуже старих єрусалимців, та й взагалі, на відповіді вона не чекала, сипала все новими й новими запитаннями.

— Одначе ти, врешті, отверзеш уста свої? — нетерпляче випалила вона. — Панагія му![2] Допоки ти ковтатимеш язика свого?

Асаф стріпнувся і розповів коротко, що він працює в мерії і що цього ранку...

— Зажди хвилиночку! — обірвала його черниця. — Що ти мчишся? Не второпаю я: ти ж бо зелений ще, аби в роботизні піт лити.

Асаф усміхнувся про себе, сказав, що піт ллє лише в канікули, коли цілком вільний від...

Та вона перебила знову:

— Вільний? Так тобі даровано цілковиту свободу? Швидше ж, швидше повідай мені, де ж це райське, предивне містечко!

І Асаф пояснив, що мав на думці звичайні літні канікули, і тепер вже була черга черниці всміхатися.

— А-а, про канікули думкував, чудово, кажи далі! Та тільки розкажи спершу, як запопав ти таку предивну роботу?

Асаф здивувався цьому питанню. Яке відношення його робота має до собаки і чому його персона взагалі так цікавить її? Але він, схоже, і справді цікавив цю дивну черницю. Вона присунула собі маленьке крісло-гойдалку, сіла, склала руки на трохи розставлених колінах і, ледь гойднувшись, запитала, чи превелику втіху він має від трудів своїх, і Асаф відповів, що не надто превелику — він реєструє скарги мешканців з приводу тріснутого водогону чи каналізації, що потекла, але більшу частину часу просто проводить як уві сні...

— Як уві сні? — Черниця так і підскочила. — Сидиш і сни зриш наяву? Та ще й за платню? О, ось ти й заговорив! Хто сказав, що ти не вмієш розмовляти? Ну а що ж ти зриш у снах своїх? Розкажи! — І, наперед тішачись, вона аж коліньми пристукнула.

Асаф зніяковів ще більше і почав пояснювати, що він не зовсім бачить сни, а так тільки, наяву... думає різні думки про всякі там речі...

— Але про які речі, ось у чому питання! — В очах черниці виразно спалахнуло щось бісівське, а все обличчя її виказало таку глибоку зацікавленість, що Асаф украй збентежився.

Що ж, розповідати їй про Дафі? Про те, як би від неї відкараскатись так, щоб не посваритися з Рої? Він розгублено поглянув на черницю. Її темні очі були жадібно прикуті до його губів, і на якусь шалену мить він подумав, що й справді розповість їй трішечки... А що — для понту, вона все одно нічого в цьому втямити не здатна, тисячі світлових років розділяють їхні світи.

— Га? — поквапила черниця. — Знову ти примовк, любий? Ненароком відсох твій язик? Не дай тобі Боже перервати історію, що лишень зародилася!

Асаф пробурмотів, що це так, просто дурниці.

— Ні, ні, ні! — Старенька ударила в долоні. — Не буває дурних історій. Знай, що кожна історія зв’язана у глибині своїй з великою істиною, навіть якщо істина нам невідома!

— Але це й справді звичайна дурна історія, — заперечив Асаф і одразу ж мимоволі посміхнувся, бо її губи склалися в хитру посмішку — так посміхаються маленькі дівчатка, що загнали дорослого на слизьке.

— Добре. — Черниця вдавано зітхнула і схрестила руки на грудях. — Повідай мені, в такому разі, твою звичайну дурну історію. Але чого ти стоїш? Чули ви про таке? — Вона здивовано оглянулася навсібіч. — Господиня розсілася, а гість стійма стоїть!

Вона швиденько підхопилася і посунула йому високий стілець з прямою важкою спинкою.

— Прошу сідати, а я принесу дзбанок водички і такий-сякий почастунок. Що скажеш, коли я наріжу нам свіжого огірка і пом-мідора? — Вона так і сказала: «пом-мідора». — Не кожної днини трапляється тут такий поважний гостювальник, з мерії! Дінко, сиди тихенько. Ти знаєш, що дадуть і тобі.

— Дінка? — перепитав Асаф. — Її так звуть?

— Авжеж. Дінка. А я, — вона підморгнула собаці, — я кличу її Приборкання Норовливої, і Непокірна Дщерь, і Голубка Моя, і Золотоволоска, і Скандальяриса, і ще ста двадцятьма одним іменням, правильно, світло очей моїх?

Собака дивився на стару жінку з любов’ю, насторочуючи вуха щоразу, коли згадувалось його чергове ім’я, і щось незнайоме і неясне зачепило раптом Асафа, немов легкий доторк. «Дінка і Тамар, — подумав він. — Дінка Тамар і Тамар Дінки». І на мить побачив їх, як вони горнуться одне до одного в ніжному, пестливому єднанні. Але тут він згадав, що це й справді його не обходить, і поспішно відігнав видіння.

— А тебе як?

— Що — як мене?

— Як тебе кличуть?

— Асаф.

— Асаф, Асаф, псалом Асафа... — проспівала черниця собі під ніс і майже бігцем подалася на кухоньку.

Через квітчасту занавіску він чув, як вона ріже овочі і наспівує. Повернувшись, черниця поставила на стіл великий скляний дзбан, у якому плавали кружальця лимона і листя м’яти, і тарілку з нарізаним огірком та помідором, а також з оливками, кілечками цибулі й кубиками бринзи, і все це було полито оливковою олією. Вона сіла навпроти Асафа, витерла долоні об фартух, пов’язаний поверх ряси, і простягнула йому руку:

— Теодора. Дочка грецького острова Ліксос. Остання з мешканців нещасного сього острова зараз сидить з тобою за трапезою. Прошу, призволяйся, сину мій.

Навпроти дверей маленької цирульні у кварталі Рехавія Тамар надовго зупинилась, не наважуючись увійти. Година була вечірня, закінчувався повільний і лінивий липневий день. Майже цілу годину вона ходила туди-сюди тротуаром перед цирульнею, роздивляючись у великому вітринному склі своє відображення і старика-цирульника, що підстригав старика-клієнта.

«Стареча цирульня, — думала Тамар. — Те, що треба. Тут мене не впізнають».

Двоє стариганів чекали своєї черги. Один читав газету, а другий, майже весь голомозий — якого дідька він узагалі тут робить! — з круглими водянисто-скляними очима, не замовкаючи, теревенив з цирульником. Волосся горнулося до спини Тамар, немов благаючи змилуватися над ним. Ось уже шість років, з десятилітнього віку, вона не стриглася. Не наважувалася на це навіть у ті роки, коли хотіла назавжди забути, що вона дівчинка. Волосся було зручним захистом від світу, заслоною, за якою вона могла сховатися, і воно ж ставало прапором свободи, коли, нестримне й летюче, маяло навколо неї. Раз на кілька місяців, у рідкі напади турботи про свою зовнішність, Тамар заплітала волосся в товсті коси, укладала на маківці й почувалась дорослою і жіночною — майже красунею. Врешті-решт вона таки штовхнула двері й увійшла до цирульні. Запахи мила, шампуню і спирту зустріли її разом з поглядами стариганів. У цирульні запанувала важка мовчанка. Тамар відважно пройшла до крісла біля стіни і сіла, намагаючись не звертати уваги на погляди; свій великий рюкзак вона прилаштувала коло ніг, а величезний чорний касетник поклала в сусіднє крісло.

— Так от, чуєш, — спробував відновити перервану бесіду лисий зі скляними очима, — що вона мені заявила, дочка-то моя? Що внучку, яка оце народилася, вони, значить, надумались назвати Беверлі. Чому? А ось так. Старша сестричка напоумила...

Слова його нісенітницею повисли в повітрі, згущаючись, наче пара, що вирвалася на холод. Стариган збентежено замовк, погладив лисину, ніби щось розмазуючи по ній. Чоловіки крадькома позиркували на дівчину, переглядались, плетучи павутину загальної згоди. У неї не всі дома, говорили ці погляди, вона не на своєму місці, та й сама не своя.

Цирульник працював мовчки, іноді зводячи очі до дзеркала. Несподівано він зустрівся з поґлядом її спокійних блакитних очей, і раптом його пальці немов затерпли.

— Ну годі тобі, Шимеку, — сказав він з дивним напруженням у голосі. — Потім розкажеш.

Тамар зібрала волосся в кулак, відчула його запах, спробувала на смак, поцілувала на прощання, заздалегідь сумуючи за його теплим, трохи лоскотливим дотиком, за його вагою, за відчуттям, що це волосся — її суть, що саме воно робить її реальною.

— Наголо, — веліла вона цирульнику, зручніше вмощуючись у кріслі.

— Наголо?! — Його верескливий голос урвався з подиву.

— Наголо.

— А не жалко?

— Здається, я висловилась ясно.

Двоє стариганів аж попідводились. Третій — Шимек — глухо закашлявся.

— Мейделе[3], — зітхнув цирульник, і його окуляри запітніли, — може, вам треба піти додому та спершу запитатися у ваших мами й тата?

— Ви стрижете чи даєте консультації з питань виховання? — різко спитала Тамар.

їхні погляди на мить схрестилися в дзеркалі. Ця різкість і ця упертість були для неї чимось новим. Тамар нові риси її характеру не подобались, але вони допомагали, й останнім часом допомагали все частіше.

— Я попросила наголо, і говорити тут нема про що. Я ж бо плачу, чи не так?

— Але це чоловіча цирульня, — пробелькотів цирульник.

— Ну то й голіть! — похмуро наказала Тамар, зчепила руки і примружилась.

Цирульник безпорадно оглянувся на стариганів, ніби пояснюючи: «Ви ж знаєте, що я намагався відраяти її. Тому тепер усе на її сумлінні!» І старечі погляди відповіли згодою. Цирульник провів рукою по власному рідкому волоссю і знизав плечима. Потім узяв найбільші ножиці, двічі клацнув ними в повітрі й відчув, що з клацанням трохи не гаразд, якесь воно немічне й беззмістовне. Тому він клацав і далі, аж поки досяг правильного тону — звуку, що приносив йому радість у роботі. Тоді він захопив у долоню густе, кучеряве, чорне як смола пасмо, зітхнув і почав різати.

Тамар не розплющила очей і тоді, коли він змінив ножиці на делікатніші, і пізніше, коли пустив у хід електричну машинку, і навіть під кінець — коли небезпечною бритвою цирульник наводив красу. Вона не бачила витріщених очей відвідувачів, що один за одним повпускали з рук газети і, подавшись уперед, зачудовано витріщалися на голу, рожеву, як у курчати, маківку. Додолу падали пасма відчикриженого волосся, і цирульник намагався не наступати на них. У приміщенні було жарко й задушливо, але Тамар відчувала, як навколо її голови повіває прохолодою.

Може, це й не так уже страшно, подумала Тамар, і по обличчю її ковзнула усмішка, коли вона згадала Аліну, свою стареньку вчительку вокалу, яка іноді вичитувала їй за те, що та запускає свою зовнішність: «Волосся теж потребує до себе уваги, Тамар. Доглядаючи його, ти одразу сама робишся трохи веселішою, хіба ні? А що, цілком допустимо трохи кондиціонера, крему, зовсім не так уже й соромно бути красунею.»

— От і все, — пошепки сказав цирульник, протер бритву ватою, змоченою спиртом, і почав вовтузитися з футляром для ножиць, аби тільки не дивитися на клієнтку, коли вона побачить себе.

Тамар розплющила очі й угледіла в дзеркалі маленьку потворну дівчинку, приголомшену, перелякану. Вона побачила вуличну дівчинку, дівчинку з притулку, дівчинку із психушки. У дівчинки були гострі вуха, дуже довгий ніс, величезні і широко розставлені дивні очі. Вона ніколи й не знала, що в неї такі дивні очі. Її налякала їхня проникливість і зосередженість. Вона подумала, що дуже схожа на батька, який страшенно постарів за останній рік. А потім подумала, що тепер її не впізнають навіть власні батьки, треба лише перевдягнутися у щось підхоже.

У цирульні як і раніше стояла цілковита тиша. Тамар пильно, довго, без будь-якого жалю розглядала себе. Гола голова нагадувала куксу. У неї виникло відчуття, що тепер кожен зможе вільно прочитати її думки.

— Звикнеш, — почула вона, ніби здалеку, розрадливий голос цирульника. — У твоєму віці волосся росте швидко.

— Не хвилюйтеся за мене, — відкинула вона співчуття, від якого так легко розкиснути.

Без волосся навіть власний голос здавався їй іншим, вищим, немов розщепленим на декілька тональностей, і виходив він звідкись іззовні.

Цирульник узяв гроші кінчиками пальців. Їй здалося, що він боїться, як би вона до нього не доторкнулася. Вона ступала повільно, дуже пряма, немов несла на голові глека. Кожен рух пробуджував у ній все нові відчуття, і це їй сподобалось. Повітря рухалося навколо її голови в дивному танці: наближалося, ніби хотіло перевірити, хто вона така, відступало і знов наближалося — щоб торкнутись її.

Тамар закинула на плечі рюкзак, підхопила магнітофон. У дверях вона затрималася. Зовсім не новачок на сцені, вона розуміла: щойно тут відбулася вистава, можливо, трохи моторошна, але захоплива. І вона не могла встояти перед спокусою: випросталася, відкинула голову назад, ніби стріпнувши важкою оперною гривою, і повним одночасно величі і сум’яття жестом Тоски з останнього акту за мить до стрибка з даху піднесла руку, на мить завмерла і лише по тому вийшла з цирульні, хряснувши дверима.

— Гриби чи оливки?

Асаф не зрозумів, у який момент Теодора перестала його побоюватись і як вийшло, що він сидить навпроти неї з великою виделкою в руці, збираючись узятися до піци. Він лише неясно пригадував, що кілька хвилин тому в цій кімнаті щось відбулося. І в погляді її з’явилося щось нове, немов у неї всередині відчинилися для нього якісь дверцята.

— Ти знову замріявся?

Асаф відповів, що гриби і цибуля. Вона хихикнула собі під ніс.

— Тамар любить оливки, а ти — гриби. Вона — сир, а ти — цибулю. Вона маленька, а ти — Ог, цар башанський[4]. Вона говорить, а ти мовчиш.

Він зашарівся.

— Але тепер повідай, повідай мені про все! Сидів ти там і мріяв...

— Де?

— У мерії! «Де»! І лишень не сказав мені, про кого мріяв.

Асаф не полишав дивуватися цій дивній черниці. Дивувала його навіть в’язь зморщок на її обличчі. Лоб, як і підборіддя, нагадував кору дерева, і навколо губ теж залягли глибокі складки. Але щоки були гладенькими, круглими і свіжими, і зараз на них вигравав легкий рум’янець.

Цей рум’янець збивав його з пантелику. Він випростався і поспішив перевести мову на офіційні рейки:

— То я можу залишити вам собаку, а ви віддасте її Тамар?

Але вона чекала від нього зовсім інших слів — розповіді про сни наяву, наприклад. Черниця похитала головою і рішуче заявила:

— Е ні, ні! Неможливе таке.

Він здивовано спитав, чому неможливо, і вона сердито відповіла:

— Ні-ні! Якби я могла! І не питай, будь ласкавий! Послухай мене. — Голос її полагіднів. — Усією душею хотіла б я залишити тут зі мною Дінку, голубку мою. Але ж виводити її іноді — треба? І гуляти з нею трохи у дворі й на вулиці — треба? А вона ще захоче, звісно, вийти на брук і шукати Тамар, а я що вдію? Я ж не покидаю сих стін.

— Чому?

— Чому? — Вона повільно нахилила голову, зважуючи щось про себе. — Воістину ти хочеш знати?

Асаф кивнув. Може, у неї грип який чи алергія на сонце.

— А що, як прийдуть несподівано прочани з Ліксоса? Що, на твою думку, станеться, коли я не зустріну їх коло брами?

Асаф згадав колодязь, і дерев’яні лавиці, і глиняні кухлі, і кам’яні підставки для ніг.

— А спальну залу для присталих у дорозі бачив?

— Ні.

Адже Дінка мчала щодуху і тягла його за собою.

А тепер ось і черниця Теодора тягне його кудись. Вона встала й узяла його за руку (долонька у неї була маленька і сильна), потягла за собою, покликавши й Дінку, і всі троє швидко спустилися східцями. Асаф помітив великий, кольору меду, шрам на руці черниці.

Теодора зупинилася перед масивними дверима.

— Тут постій, зачекай. Ану, зімкни зіниці!

Асаф зімкнув, гадаючи, хто навчав її івриту і в якому столітті це було. Почувся рип відчинюваних дверей.

— Розімкни тепер!

Перед ним була витягнена овальна кімната, а в ній — десятки високих залізних ліжок у два ряди. На кожному ліжку лежав товстий, нічим не покритий матрац, а зверху — акуратний стосик: простирадло, ковдра і подушка. А поверх усього, немов крапка в кінці фрази, — маленька чорна книжка.

— Все готово до їх приходу, — прошепотіла Теодора.

Асаф рушив уперед, здивовано ступаючи між ліжками, і кожен його крок здіймав хмарку пилу. Світло сочилося крізь вузенькі високі віконця. Асаф розгорнув одну з книжок, побачив незнайомі літери і спробував уявити цю кімнату, повну схвильованих прочан. Повітря тут було прохолодніше і вологіше, ніж у келії черниці, здавалося, воно липне до шкіри, й Асафа чомусь охопив неспокій.

Обернувшись, він побачив, що Теодора стоїть у дверях, і на частку секунди в нього промайнуло дивне відчуття, що навіть коли він поверне назад, то не дійде до дверей, що він застряг тут — у застиглому, нерухомому часі. Зірвавшись з місця, він майже бігцем кинувся до виходу.

Одне питання не терпіло зволікання.

— А вони, прочани ці... — Тут він розгледів вираз її обличчя і зрозумів, що мусить гарненько добирати слова. — Взагалі... коли вони мають прийти? Тобто коли ви на них чекаєте? Сьогодні? На цьому тижні?

Вона розвернулася, гостра й різка, як циркуль.

— Ходімо, любий, вернімося. Піца холоне.

Асаф піднімався за нею, збентежений і стурбований.

— А Тамар моя, — сказала Теодора на сходах, човгаючи мотузяними сандалями по східцях, — вона там прибирає, в опочивальні, один раз на тижні приходить вона, гуркоче і шкребе. Та зараз, узрів, — пил...

Вони знову сіли за стіл, але щось змінилося в їхніх відносинах, щось замутилося, і Асаф не розумів, у чому річ. Він був стривожений чимось літаючим у повітрі, чимось невисловленим. Черниця теж здавалася неуважною і не дивилась на нього. Що більше заглиблювалася вона у свої думки, то дужче надимала щоки, і з цими круглими щоками й вузькими очима нагадувала тепер стару китаянку. Якийсь час вони мовчки їли чи вдавали, що їдять. Іноді Асаф кидав погляди на всі боки. Вузьке ліжечко, завалене купами книжок. У кутку на столі — допотопний чорний телефонний апарат, з круглим диском. Ще один побіжний погляд — на глиняного ослика, що стримів на паличці з іржавого перекрученого дроту.

— Ні, ні, ні! — раптом розлютилась черниця, з такою силою вдаривши руками по столу, що Асаф перестав жувати. — Як можна так? Трапезувати без бесіди? Жувати яко дві коровиці? Не балакаючи про те, що на серці? І що тоді в піці тій, мосьпане мій, без бесіди?

Вона різко відсунула від себе тарілку. Асаф швиденько проковтнув шматок і похнюпився, втягнувши голову в плечі.

— А з Тамар... — він затнувся, вперше вимовивши її ім’я. — З нею ви розмовляєте, еге ж?

Власний голос здався йому занадто гучним і неприродним.

Теодора вочевидь помітила його невдалу спробу уникнути розмови про самого себе і встромила у нього глузливий погляд. Але Асаф, захряснувши, не знав, як з честю виплутатися, та й узагалі не був він сильний щодо світських бесід (іноді, в компанії Рої, Мейталь і Дафі, коли від нього вимагалися легкість і дотепність, він відчував себе танком, що попав у тісну кімнатку).

— То вона... Тамар, вона приходить до вас щотижня? Еге ж?

Теодора вочевидь не поспішала задовольняти його цікавість, і все ж згадка імені Тамар змусила її очі блиснути.

— Вже рік і два місяці вона являється мені тут, — відповіла черниця і гордовито погладила свою косу. — І вона трудиться трохи, бо потребує грошей, а останнім часом — дуже багато грошей. А у батьків своїх вона, звісно, не бере.

Асаф помітив, що ніс у Теодори трохи зморщився, коли вона згадала батьків Тамар, але утримався від питання. Яке йому діло?

— А в мене роботи є предосить, та ти й сам узрів: вимести опочивальню, протерти ліжка і на кухні начистити великі казани...

— Але для чого? — перебив її Асаф. — Усі ці ліжка і казани... Коли вони сюди приїдуть, прочани ці, коли вони...

І прикусив язика, відчувши, що краще зараз помовчати. Це відчуття було йому знайоме. У темряві фотокімнати є такі чудові миті, коли зображення поволі проступає на папері, вимальовуються лінії... Зараз було те ж саме — щось починало потихеньку набувати якоїсь форми. Ще кілька секунд — і він усе зрозуміє.

— А після трудів праведних ми сідаємо обидві, скидаємо з себе фартухи, омиваємо руки і заживаємо піцу. — Теодора хихикнула. — Піца! Адже тільки завдяки Тамар навчилася я заживати піцу... І ось ми бесідуємо так собі в умиротворінні. Про все на світі вона говорить зі мною, мала...

І знову Асафу почулася гордість у її голосі, і він здивувався: що такого в цій свистунці Тамар, що стара черниця так пишається її дружбою.

— А часом також сперечаємося ми, сірка огненна, але все — як між подругами. — Теодора на мить і сама здалася йому дівчинкою. — Як між вельми добрими подругами.

— Але про що ж ви стільки розмовляєте? — Питання вихопилося у Асафа з якоюсь безглуздою поспішністю, і одразу ж серце пронизала незрозуміла заздрість, можливо, через те, що згадалося йому, як кілька днів тому Дафі сказала, що, коли він починає про щось розповідати, завжди так і хочеться подивитися на годинника. — Про Бога? — спитав він з надією, адже коли вони говорили тільки про Бога, це ще можна пережити.

— Про Бога? — здивувалася Теодора. — Нащо... звісно... авжеж, і Бог являється в розмові часом, інакше як можна? — Вона склала руки на животі і дивилася на Асафа очима, повними здивування, зважуючи, чи не помилилася вона в ньому, й Асаф узнав, дуже добре узнав цей погляд і готовий був зі шкіри пнутися, аби цей вираз зник з її очей. — По правді, скажу тобі, любий, про Бога я не люблю говорити... ми вже не в тій дружбі, як бувало, Бог і я. Він — сам по собі, і я — сама по собі. Але хіба мало людей у світі, про кого говорити? А душа? А любов? Любов, по-твоєму, вже не береться до уваги, юний мосьпане? Чи вже сам розгадав ти всі загадки її?

Асаф зашарівся і заперечливо замотав головою.

— І не думай, що про філософічні питання ми бесідуємо тут, над піцою, ото ж бо! — збуджено вигукнула Теодора і змахнула невагомою ручкою. — І знову сперечаємося до небес, що навіть обительну башту мою кидає у дрож! Про що, запитаєш ти?

Асаф зрозумів, що повинен запитати, й енергійно кивнув.

— Про що тільки не бесідуємо! Про добро і зло, і чи істинно є у нас свобода, справжня велика свобода... — вона зблиснула задирливою усмішкою, — вибирати наш шлях, чи він визначений нам заздалегідь і тільки ведуть нас по ньому? І про Юду Полікера[5] бесідуємо ми, бо Тамар приносить од нього касети, усяку нову пісню! І все тут записано у мене на магнітофонічній машинці «Соні». І коли, для прикладу, є яка гарна фільма в синематографі, я одразу кажу: «Тамар, а сходи-но для мене, на ось тобі гроші, може, візьмеш яку подругу, і вернися хутенько, і розкажи мені все, картинку за картинкою». І так вона радіє, що і я теж сподобилася подивитися фільму.

— А ви самі бачили коли-небудь фільм?

— Ні. І се нове, телебачення, теж ні.

Окремі деталі починали з’єднуватися між собою.

— І ви... сказали, що не виходите, правильно?

Теодора з усмішкою кивнула, не відриваючи від Асафа погляду, спостерігаючи, як зароджується в ньому здогадка.

— Отже... ви ніколи звідси не виходите, — сказав він здивовано.

— З дня, що прибула у Святу землю, — підтвердила вона з гордістю. — Ніжною кізочкою дванадцяти літ доставлена була сюди. П’ятдесят років минуло відтоді.

— І ви тут п’ятдесят років? — Власний голос видався йому дитячим. — І ви жодного разу... стривайте, навіть у двір?

Теодора знову кивнула. І Асаф раптом відчув нестерпну тяжкість. Йому захотілося встати, розчинити настіж велике вікно і вирватися звідси на гамірну вулицю. Вражений, дивився він на черницю і думав, що вона, по суті, не така вже й стара. Ненабагато старша за його батька. Просто через затворницький спосіб життя вона має вигляд ураз постарілої дівчинки.

Теодора терпляче почекала, доки він додумає всі свої думки про неї, а потім тихо мовила:

— Тамар знайшла для мене вельми чудову фразу в одній з книжок. «Щаслива та людина, що може бути замкнена сама з собою в одній кімнаті». Згідно із цим я щаслива людина. — Куточки її губів злегка опустилися. — Вельми щаслива.

Асаф совався на стільці, мимохіть шукаючи поглядом двері. Ступні його свербіли. Річ не в тому, що він особисто не зміг би просидіти в замкненій кімнаті навіть кілька годин поспіль. У крайньому разі напевно б зміг — за умови, звичайно, що там є комп’ютер і яка-небудь нова наворочена гра. Авжеж, тоді б напевно просидів години чотири, а то й п’ять, як нефіг робити просидів би — навіть без їжі. Але прожити отак завжди? Все життя? День за днем, ніч за ніччю, тиждень за тижнем, рік за роком? П’ятдесят років?

— Спасибі тобі, що ні слова не мовиш, — сказала черниця. — Горожа мудрості — мовчання.

Асаф не знав, чи можна тепер щось запитати, чи йому треба вдавати мудреця до кінця візиту.

— А тепер, — провадила далі Теодора, — тепер — твоя черга. Оповідь проти оповіді. Але не зупиняйся щохвилини і не остерігайся аж так. Панагія му! Чому ти так боїшся повідати про себе? Такий вельбучний, еге ж?

— Але що... що розповідати? — жалібно спитав Асаф, тому що про Бога говорити не хотілося, про Єгуду Полікера він знав малувато, а життя його було таким звичайним, та й узагалі він не любив говорити про себе. — Що розповідати?

— Якщо оповіси мені від серця, — зітхнула Теодора, — я оповім тобі від серця мого.

І вона усміхнулась йому, трохи гірко. І Асаф раптом заговорив.

За двадцять вісім днів до того, як Асаф зустрів Теодору, того ранку, коли він ще не працював у мерії і навіть гадки не мав, що на світі існує Теодора, і нічого не чув ні про яку Тамар, — та вийшла на вулицю.

Як завжди в канікули, Асаф проспав до полудня. Потім встав і приготував собі легкий сніданок: три-чотири канапки і смаженю з двох яєць, і почитав газету, і послав електронного листа голландському фанатові «Х’юстона», і майже годину тусувався на жвавому ігровому форумі. У проміжках йому дзвонив Рої чи хтось іще з класу (сам він зазвичай нікому не дзвонив), і разом вони намагалися придумати, що робити увечері, але, втративши надію, кинули це заняття, домовившись зідзвонитися пізніше. А потім зателефонувала з роботи мама, нагадала, що треба зняти білизну, вийняти посуд з мийки і забрати Мукі з літнього табору. Між усіма цими справами він дивився канал «Нешнл джіоґрафік», трохи розважався з гантелями і знову прилипав до комп’ютера. Так ліниво минали години, і нічого не відбувалося.

У той самий час Тамар, зачинившись у пописаній паскудними графіті кабінці громадського туалету на центральній автобусній станції, швидко зняла одяг: джинси «Лівайс» і тонку індійську сорочку, яку батьки купили їй у Лондоні, скинула сандалі і стала на них. Вона стояла в трусиках і ліфчику, здригаючись від бридкого повітря кабінки сортиру, що встигло вже пристати до неї. З великого рюкзака Тамар дістала пакет, з нього — футболку і грубий синій комбінезон, рваний, весь у плямах. «Звикай!» — веліла вона і запхала себе в комбінезон. Секунду повагавшись, зняла із зап’ястка тонкий срібний браслет, отриманий на бат-міцву[6], — на ньому було вигравіювано її повне ім’я. Потому дістала з рюкзака кеди і взулася. Тамар віддавала перевагу сандалям, але вона знала, що в найближчі тижні їй знадобиться закрите взуття — і для того, щоб відчувати себе захищенішою, і щоб зручніше було тікати.

А ще в рюкзаку лежав щоденник. Шість зошитів у цупких обгортках, запечатані в паперовий пакет. Перший зошит, початий у дванадцять років, був тонший за інші, в обгортці, розмальованій квіточками, Бембі, пташками та сердечками. Найостанніші зошити, у строгих обгортках, були набагато грубші і густо списані. Важили вони чимало і страшенно відтягували плечі, але щоденники треба було неодмінно забрати з дому: адже батьки напевно прочитають їх. Тамар спершу закопала їх найглибше в рюкзак, але вже наступної миті не змогла стриматись, витягла найдавніший зошит і перебігла очима по першій сторінці, списаній дитячим почерком. Вона усміхнулася, неуважно опустилася на унітаз. Ось тут вона в сьомому класі, а ось — її перша втеча з дому, коли вона з двома подружками поїхала в Цемах[7] на виступ групи «Тіпекс». Яку класну ніч вони тоді провели! Перегорнула далі. «Ліат притопала в чорному платті з блискітками. Офігенно!» «Ліат танцювала з Гілі Папошадо і була така гарна, що я мало не розревілася». Дивно, але чому давні рани не заживають і готові закривавити будь-якої миті? Досить, пора вибиратися звідси... Тамар узяла інший зошит, дворічної давності. «Як же дістало, що вони все ростуть. Вони кажуть — «розвиваються». Ненавиджу!!! Кому це потрібно?» Тамар спробувала пригадати, чому тоді писала про себе у третій особі. Гірко посміхнулася — ну звичайно ж... Той самий час, божевільні спроби приборкати своє тіло. Вона тренувала себе, привчала не боятися лоскоту, в найхолодніші дні ходила без светра і куртки, а іноді й без сорочки, у самій майці, розгулювала босоніж по асфальту. Ось і записки в третій особі були частиною того ж самого: «Вона любить тісні і вузькі місця, як-от проміжок між шафою і стіною, куди ще місяць тому легко залазила, а тепер її доводить до сказу, що вона не може туди протиснутись!!!»

А на наступній сторінці, зовсім як шкільне покарання, рівно сто разів (вона полічила): «Я порожнє й нікчемне дівчисько, я порожнє й нікчемне дівчисько».

«Господи! — подумала Тамар і привалилася до бачка. — Невже я була така шизонута?»

А ось запис про перше враження від книжки Єгуди Аміхая[8] «Кулак був колись долонею і пальцями». Вона відчула себе винуватою перед тією дівчинкою, яка написала: «У новонароджених мальків є їхні власні мішечки з білком. Я знаю, що ця книжка буде моїм власним мішечком білка, на все життя». А через тиждень після цього, з усією рішучістю: «Щоб у мене були великі очі, присягаюся до кінця свого життя дивитися на світ із здивуванням».

Тамар знову гірко посміхнулася. Останнім часом цей світ просто змушував її дивитися на себе із здивуванням, потім — з обуренням, а під кінець — у цілковитому відчаї. Але великі очі їй забезпечило зовсім інше — поголений череп.

Вона швидко перегортала — то вперед, то назад. Трохи всміхалася, злегка зітхала. Як вдало, що вона вирішила почитати щоденник, перш ніж вирушити в дорогу. Тамар побачила себе саму так детально, немов хтось показав їй цілий фільм, змонтований з окремих кадрів — окремих днів її колишнього життя.

Все-таки пора. Лея чекає її у своєму ресторанчику, де вони домовилися зустрітися за прощальною трапезою — на таємній вечері. Але Тамар усе ніяк не могла наважитись. Тільки б не виходити знову на вулицю, назустріч чужим поглядам! Як усі вони на неї витріщаються з тієї хвилини, як вона поголила голову! Тут вона, принаймні, у безпеці, наодинці з собою, під захистом цих фанерних стінок. Ось їй уже чотирнадцять, вона тоді почала писати дзеркальним шифром усе те, що особливо хотіла приховати: «Бідолашна мама, вона так хотіла народити дочку, щоб посвячувати її у все, жити у згоді з нею, звіряти їй жіночі таємниці і як це здорово бути жінкою, просто подарунок. І що вона отримала? Мене».

Мама. Тато. Вона зажмурилась, відштовхнула їх, і вони знову зникли. «У житті бувають такі моменти, коли кожен залишається наодинці з собою», — сказав тато під час останньої сутички. Досить, хай забираються. Коли все закінчиться, вона зможе подумати і про них. «По-моєму, все вирішено, — сказав батько, — і я більше й пальцем не ворухну», — і поглянув на неї з удаваною байдужістю, тільки права брова його сіпалася безупинно, немов жила окремим життям. Повільно, із зусиллям Тамар витіснила батьків із свідомості. Не до них зараз. Вони тільки позбавляють сили й рішучості. Поки вони для неї не існують. Тамар гарячково схопила навмання інший зошит, приблизно півторарічної давності. Тоді у її життя ввійшли Ідан і Аді, й усе почало змінюватися на краще. Так вона, принаймні, думала. Вона читала і не вірила, що подібні дурниці захоплювали її всього кілька місяців тому: Ідан сказав це, Ідан сказав те. Зробив собі стрижку «Франц-Йозеф» і покликав її, а не Аді, наглядати за цирульником, «бо ти більш ділова», і вона не знала, комплімент це чи образа, і була вражена, що хтось вважає її діловою. А поїздка на фестиваль до Араду — хтось украв рюкзак з їхніми гаманцями, і в них залишилося десять шекелів на всіх. Ідан узявся керувати: у паперовій крамниці купив квитанційну книжечку за дев’ять шекелів, а потім послав їх з Аді збирати пожертвування для «Товариства проти озонової дірки». І те радісне запаморочення, яке вона тоді відчувала від цього шахрайства, і яку вони влаштували обжиралівку, і в них ще залишилося досить грошей, щоб купити травки, і вона курнула, але нічого не відчула, а Ідан і Аді буквально бісилися і все галдикали про дикий кайф, а повертаючись назад, в автобусі, Аді з Іданом сиділи двома рядами попереду і всю дорогу обидва істерично реготали.

І серед усіх цих дурниць розсипані тут і там дрібні зауваження мимохідь, короткі повідомлення про речі, що не здавалися їй тоді важливими, спершу ледве чутні, але поступово, наростаючи, вони перетворилися на крик: мама і тато виявили, що афганський стінний килим, який стояв скрученим у комірчині, зник; вони негайно звільнили домробітницю, що пропрацювала у них сім років. Слідом пропало кілька сотень доларів з батькової шухляди, і тоді звільнили садівника-араба. А потім трапилася історія з машиною, лічильник якої намотав не одну сотню кілометрів, поки батьки були за кордоном. Й інші тіні снували будинком, і ніхто не наважувався спрямувати на них яскраве світло.

У двері кабінки затарабанили. Прибиральниця. Кричить, що вона сидить там уже цілу годину. Тамар різко вигукнула у відповідь, що сидітиме тут скільки захоче. Від цього грубого втручання вона ледве не задихнулася.

Останній зошит її приголомшив — там було все, в усіх подробицях і абсолютно відкрито. Її план, печера, списки необхідного, можливі й несподівані небезпеки. Цей зошит напевно треба заховати, знищити. Не можна залишати навіть у тайнику. Тамар перегорнула сторінки. Ось він, той момент, до якого вона ще дозволяла собі що-небудь відчувати, — короткочасна нічна зустріч біля «Ріф-Раф» з кучерявим хлопчиною, у нього ще був такий м’який погляд, і він показав їй зламані пальці й утік, ніби й вона могла зробити з ним щось подібне. Після цього вона стала зовсім панцирною, майже припинила розмовляти, почала писати, як службовка секретної військової частини: завдання, проблеми, небезпеки. Що зроблено і що ще належить зробити.

Тамар закрила зошит. Її погляд уперся в якесь сороміцтво на дверях. Якби вона могла взяти щоденник туди! Не можна. Але що вона робитиме без щоденника? Як зрозуміє себе, коли не писатиме? Затерплими пальцями Тамар одірвала перший аркуш і кинула його в унітаз між ногами. А за ним ще аркуш, і ще. Хвилинку, а це що тут таке? «Колись я страшенно багато плакала і була сповнена надій. А тепер я багато сміюсь і відчуваю лише розпач». У каналізацію! «А я, напевно, завжди закохуватимусь у когось, хто кохає когось іншого. Чому? А ось так. Тому що я майстриня влізати у безнадійні ситуації. Кожен у чомусь майстер». В унітаз. «Моє мистецтво? Ти що, не знала? Вмирати кожної хвилини». В унітаз, в унітаз!

Тамар підвелася, трохи постояла. У голові паморочилось. Залишалися сторінки найостанніших днів. Нескінченні сперечання з батьками, її репетування і благання, й жахливе усвідомлення того, що вони справді не можуть нічого вдіяти, ані допомогти їй, ані завадити податися туди, що вони просто спустошені й паралізовані бідою, яка позбавила їх самих себе. Від її батьків залишилися тільки зовнішні оболонки, і зараз лише вона може щось змінити — якщо їй не забракне рішучості.

Але там, куди вона збирається пробратися, її ж почнуть розглядати як під мікроскопом, перевірятимуть, ритимуться в речах, рознюхуватимуть, хто вона. Хто я? Що від мене лишилося? Тамар спустила воду і провела поглядом клаптики, змивані в небуття. Нічого.

Без щоденника і без Дінки. Сама.

Тамар швидко змішалася з натовпом, що запруджував автовокзал. Вона ловила своє відображення у ресторанній вітрині, у віконці продавця сосисок, в очах людей. Спостерігала, як, побачивши її, люди міцно стискали губи. До вчорашнього дня на неї кидали зовсім інші погляди. До вчорашнього дня вона навіть заохочувала ці погляди, тому що було в цьому якесь підморгування, якийсь легкий виклик — вона неначе провокувала світ навколо себе. Тамар знала: це зухвалість занадто соромливих. Налякана зухвалість, задавлена, що вихоплюється назовні, немов відрижка, яку неможливо стримати. Як та прозора блузка, що її вона надягла на вечірку з нагоди закінчення навчального року. Або страхітливі червоні туфлі — туфлі Дороті з «Чарівника з країни Оз», — які вона наділа на урочистий концерт в академії. І всі ці перепади в одежі — від повного пофігізму (Аліна якось нагримала на неї, що забороняє їй одягатися «в цей одяг з Бней-Брака[9]») до сплесків стильності та навіть розкоші: її фіолетовий період, жовтий, чорний...

Великий рюкзак Тамар здала до камери схову, залишивши собі маленький заплічник. Відтепер він буде її будинком. Хлопець з камери схову подивився на неї так само, як той цирульник, і постарався не торкнутися її пальців, бирку з номером гидливо кинув на стійку. Тамар узяла номерок.

Ну ось, цього вона не передбачила: куди тепер покласти цю штуку? Вона відчула майже злорадство, коли зрозуміла, що не все їй вдалося передбачити і запланувати. А що ти скажеш, коли її у тебе знайдуть? А коли хто-небудь з них забере рюкзак з камери схову й застромить свого носа у гаманець і щоденники? Тупиця, мегаломанка вбога!

Тамар вийшла на вулицю. Їй подобалося чихвостити себе — хай шкура загартується перед тим, що на неї чекає. Але хто знає, що ще трапиться такого, чого вона й уявити не могла? Що ще уготувало їй життя і як ще воно її підставить за своїм звичаєм?

І тоді Асаф розповів, усе знову розповів — починаючи з роботи в мерії, на яку його влаштував батько завдяки знайомству з Данохом, котрий заборгував йому за електропроводку, що батько обновив у його будинку, але... Але Теодора зупинила його жестом владної ручки, бажаючи спершу почути подробиці про батьків, і Асафу довелося перерватися й розповісти, що його батьки і молодша сестра, мабуть, уже приземлилися в Арізоні, у Сполучених Штатах, вони полетіли туди несподівано, бо його старша сестра Реллі попросила, аби вони приїхали негайно. Черниця зацікавилася, яка вона, Реллі, і чому так далеко опинилася від рідної домівки, й Асаф, дивуючись, почав розповідати і про Реллі теж. Змалював її у загальних рисах, яка вона особлива й потрясна, розповів, що вона живе з прикрас і придумала свою власну лінію срібних дрібничок, яка зараз круто поперла в Штатах і Європі. Асаф повторював слівця Реллі й відчував, які вони для нього чужі, можливо, тому, що успіх сестри залишився для нього чужим, та й ці її поїздки завжди лякали його. І з легкою неприязню він додав, що іноді Реллі буває просто нестерпною, наприклад, ця її знаменита принциповість у всьому, починаючи з їжі, яку вона їсть, а головне — яку не їсть, і закінчуючи її ідеями про відносини між євреями та арабами й державну політику. І якось так вийшло, що він купу всього нарозповідав про Реллі і про те, як вона просто втекла рік тому з країни, бо їй потрібний був простір, і це її слівце було йому особливо ненависне, тому він його замінив на інше і пояснив, що Реллі відчувала, що вона просто задихається тут, і Теодора усміхнулася, й Асаф зрозумів цю її усмішку, і між ними без будь-яких слів виникло взаєморозуміння. Адже є люди, які в одній кімнаті не задихаються п’ятдесят років, а є такі, яким недостатньо всієї країни. А потім Теодора захотіла дізнатися і про Мукі, яка полетіла з батьками, бо вони не наважилися залишити її. Асаф розповідав про Мукі, по-дурному посміхаючись, і його й без того рожеві щоки ще більше розчервонілись, навіть прищики зробилися якось менш помітні; коли він говорив «Мукі», у ніс йому ударяв ніжний запах її волосся після миття. Розсміявшись, Асаф сказав, що вже з трирічного віку вона тримається за один певний шампунь і вимагає кондиціонер, хоча її світле волосся і так м’яке, як туман. Теодора усміхнулася. І вона годинами простоює перед дзеркалом, ця малявка, і страшенно високо себе цінує, і впевнена, що весь світ аж нетямиться від неї. І коли він або Реллі зляться з приводу цього сімейного культу особи, мама завжди відповідає, щоб вони не сміли псувати крихітці задоволення, хай хоч один хтось у цьому домі любить себе, не комплексуючи щодо цього. І тут Асаф, який раптом збагнув, що говорить без угаву вже кілька хвилин, зніяковів і пробубонів, що оце й усе, звичайна родина, нічого особливого.

— Чудова родина у тебе, любий, — заперечила Теодора. — Вам треба бути щасливими вельми-вельми.

Асаф помітив, що вона знову заглибилася в себе, ніби він погасив у ній якесь світло, сам не розуміючи, як це вийшло.

Мабуть, це тому, що вона така самотня і купу часу не розмовляла ні з ким щиро-відверто. Й одразу ж Асаф спитав себе: «Ага, а сам ти коли востаннє розмовляв щиросердо?» — і тієї ж хвилини згадав, що його чекає вечір з Рої і Дафі.

Теодора злегка нахилилась до нього і спитала:

— Швидко-швидко, про що думав зараз? Адже лик твій, любий, хо-хо! Велике оболоко застує його.

— Не важливо! — випалив Асафа.

— Ні, важливо! — заявила вона.

Господи, та чого вона чіпляється до його дурних історій... А може, вони не такі вже й дурні, якщо хтось здатний так зацікавитися ними?

— Ну, просто... — Асаф збентежено засовався на стільці.

Він і справді не хотів, аби вони затівали подібні розмови.

Хто б узагалі міг таке собі уявити до того, як він увійшов до цього монастиря? Адже вони один одного не знають... немов якийсь чорт у нього тут вселився. Але черниця весело розсміялася, відкинувши голову назад, і Асаф зрозумів, що, якою б старою вона не здавалася з вигляду, насправді вона зовсім ще дівчинка — напевно, тому, що ніколи не користувалася цією своєю юністю.

«А чому б мені, власне, їй і не розповісти? — раптом подумав він. — Вона така мила, самотня, а мені й справді хочеться потеревенити».

І так вийшло, що він узяв та й виклав геть усе: про Дафі Каплан і про Рої з Мейталь. Черниця уважно слухала, буквально дивилася йому в рот, і губи її безгучно повторювали його слова. І вже після перших п’яти фраз вона зрозуміла, що Дафі зовсім не найголовніше в цій історії. Асаф здивувався, як миттєво ця стара жінка вловила, що саме найбільше його мучить.

— Одначе облиш-но на хвильку сю нещасну діву! — нетерпляче змахнула Теодора рукою. — Квітка вона без аромату. Я суть головного знати хочу: про отрока повідай мені, про твого прекрасного Рої, який уже не твій, коли не помиляюся.

Асаф аж зажмурився, бо вона попала в найуразливіше місце. Він зробив глибокий вдих, немов перед тим, як пірнути, і розповів про свою дружбу з Рої з чотирилітнього віку, що вони були як брати, ночували один в одного по черзі, і в них навіть була хатка на дереві. Рої тоді був трохи менший і слабкіший, і Асаф захищав його від більших хлопчаків, виховательки говорили, що він просто охоронець Рої.

— І так це тривало приблизно до сьомого класу, — сказав Асаф, перескакуючи одним махом через вісім років.

Проте був повернений назад м’яко, але наполегливо:

— Як се тривало?

Довелося розповідати про початкові класи, коли Рої не відходив од нього ні на крок і не дозволяв йому дружити з кимось іще, і у нього були в запасі різні покарання, які він накладав на Асафа щоразу, коли підозрював, що той намагається зрадити їхню дружбу. Найгіршим було покарання мовчанкою — цілі тижні, коли він відмовлявся відповідати Асафу, але при цьому все-таки не відходив од нього. Траплялись у Рої і страшенні напади люті, наприклад, коли Асаф захотів податися в скаути, але врешті змушений був з важким серцем відмовитися від своєї затії. Йому тоді лестило, що його так потребують і так його люблять.

Асаф замовк, ковтнув слину і задумався ненадовго.

У середніх класах уже все змінилося.

— Але деталі не мають значення, — сказав він.

— Вони мають вельми велике значення, — заперечила Теодора.

Він так і знав, що вона це скаже, і посміхнувся — це вже була їхня власна маленька гра.

Теодора пішла на кухоньку, поставити воду для кави і звідти гукнула Асафу, щоб він говорив далі. Асаф розповів, як у сьомому класі, приблизно три роки тому, дівчатка почали звертати увагу, який Рої красунчик. Він справді тоді дуже підріс і вилюднів, і дівчатка стали пачками закохуватися в нього, і він їх теж кохав — усіх підряд, і просто-таки грав на їхніх почуттях. Асаф промовив це, намагаючись не здатися ханжею, а черниця на кухоньці усміхнулася вицвілим синьо-червоним шпалерам.

— Але дівчатка йому не мстили, — здивовано зауважив Асаф. Навалившись на стіл, він розмовляв радше сам із собою, ніж із Теодорою. — Навпаки. Уявляєте, вони ще змагалися за його любов, сиділи на перервах і пасталакали про те, який у нього вигляд, та що йому личить, та яку стрижку він зробить, та як спритно рухається, коли грає у баскетбол.

Якось Асаф, зовсім випадково, сидів за дівчачим деревом на шкільному подвір’ї і слухав, що вони торочать про Рої: дівчата говорило про нього немов про якесь божество чи принаймні кінозірку. Одна з них похвасталася, що збирається провалитися з математики, щоб опинитися з ним в одній групі. А друга сказала, що іноді молиться, щоб Рої трохи занедужав — і тоді вона зможе піти в поліклініку й полежати на кушетці, на якій його оглядали!

Асаф поглянув на черницю, сподіваючись, що вона посміється з ним разом з оцих дурбецалок, але Теодора не розсміялася, а тільки попросила його розповідати далі, а він... Краще б йому помовчати, але він був уже не в змозі стримати те, що рвалося з нього — немов гігантська котушка, що почала розмотуватись. Він уже багато років так не розмовляв із сторонньою людиною, та й з близькою теж... Це напевно через монастир, подумав він, або через цю маленьку кімнатку, схожу на сповідальню, яку він одного разу бачив у церкві в Ейн-Каремі. А потім він отямиться і взагалі забуде, що одного разу сидів у кімнатці на вершині башти й розповідав незнайомій черниці усі ці дурниці.

— Асафе, я чекаю, — нагадала Теодора.

І він розповів, як у восьмому класі завдяки дівчатам Рої став чимось ніби... як би краще сказати... ніби царським намісником у класі. І Асаф зібрався пояснити, що це означає, але Теодора нетерпляче махнула рукою:

— Так-так, цар сього класу, знаю я, звісно, ну ж бо далі, будь ласкавий!

Асаф здогадався, що вона вже чула щось подібне від Тамар — які-небудь баєчки про хлопців і дівчат. Він подумав: можливо, вона і слухає його з такою втіхою тому, що його балаканина нагадує їй про Тамар. І в ньому знову ворухнулося те саме тепло, і він уявив, що Тамар якимсь робом присутня в кімнаті, як невидимка. Припустімо, сидить долі біля вдоволеної Дінки і тихенько гладить її голову. А може, він сам зараз говорить з нею, розповідає, як Рої став дружком Ротем — перша найвельможніша пара їхньої школи.

— Це було давним-давно, — пробурмотів Асаф. — Після тої дівчини Рої змінив уже чотирьох подружок, а то й більше.

Сьогодні це Мейталь, і через неї Рої вимагає, щоб Асаф закохався в Дафі, бо саме цього хоче Мейталь. Рої навіть натякнув, що це стане умовою подальшої їхньої дружби з Асафом.

— Все! Це вже не важливо! — стріпнувся Асаф. — Це так, дурниці, дрібні бризки.

— Важливо, вельми важливо, — м’яко сказала Теодора. — Ще не розумієш ти, агорі му[10]? Як пізнаю тебе без дрібних деталей? Як повідаю тобі історію серця мого? — А побачивши, що не переконала, встромила очі йому просто в зіниці. — Бо Тамар теж попервах не хотіла повідати все: невже се важливо, та невже се цікаво? — а я превеликим зусиллям навчила її, що немає нічого важливішого за дрібниці, отсі наші ґудзички і грошики. А вона, щоб ти знав, упертюха велика, куди більша за тебе!

І Асаф кинув опиратися — ніби якийсь тягар зняли у нього з плечей, навіть голос його змінився, і розповів про Дафі, про те, що вона все вже розрахувала: і гроші, й успіх, і славу свою майбутню. І раптом виразно зрозумів, чому ж йому така неприємна Дафі: вона завжди змагається з усіма, завжди порівнює свою удачливість з удачливістю інших, завжди підраховує свої виграші і втрати, й тому виникає відчуття, ніби кожна людина на землі щосекунди кує лихо проти когось, чатує, коли її ближній розслабиться, щоб підставити його...

— Є на світі й такі люди, — мовила черниця, миттю відчувши зміну в Асафі. — Та є й інші, істинно? І заради отсих інших варто понад усе жити?

Асаф усміхнувся і мимохіть випростався, неначе однією фразою вона розв’язала найзаплутанішу проблему, яка стільки часу не давала йому спокою. І слова знову потоком полилися з нього: навіть якби Дафі була геть іншою, він би все одно в неї не закохався, та й взагалі він ніколи не закохається. Асаф промовив це — і здивувався своїй сміливості. Адже подібними зізнаннями він ділився лише з однією-єдиною людиною на світі — з Носорогом, другом його сестрички Реллі... А з цією черницею він знайомий не більше як годину. Та що таке з ним сьогодні коїться?

Асаф примовк, і вони з Теодорою подивилися одне на одного, немов разом отямилися від спільного наслання. Теодора провела долонями по голові. І Асафу знову в очі впав великий шрам на її руці. З хвилину в кімнаті висіла цілковита тиша. Чулося тільки дихання сплячої Дінки.

— Тепер, — із слабкою усмішкою шепнула Теодора,— після сих речей, нарешті, може, ти повідаєш, як потрапив до мене?

І лише тоді Асаф розповів, стисло і по-діловому, як вранці прийшов Данох і одвів його в собачий вольєр, і про бланк № 76, і про піцу, і це раптом здалося йому смішним — уся ця божевільна гонитва невідомо куди. Він усміхнувся, й обличчя Теодори теж розпливлося в широкій усмішці, і, втупившись одне в одного, вони пирснули зо сміху, собака прокинувся, підвів голову і замахав хвостом.

— Одначе се дивно, — мовила Теодора, заспокоївшись. — Собака привів тебе до мене...

Вона довго вдивлялася в Асафа, мовби раптом побачила його в зовсім новому світлі.

— І ти явився сюди мимовільним посланником, дипломатичним вістовим, без жодної гадки про своє призначення. — Її очі виблискували. — І хто б ще готовий був піти за поспішливим собакою, і купити сю піцу за повну мірку грошей, і цілком принести свої бажання в жертву її бажанням? Що за серце, Панагія му, що за гаряче і щире серце...

Асаф зніяковіло засовався на стільці. Правду кажучи, більшу частину часу він почувався ідіотом, яких мало, гасаючи за собакою, і нове тлумачення його поведінки трохи вражало.

Черниця обхопила себе руками, вона майже тремтіла.

— Тепер ти розумієш, чому благала я тебе повідати сю історію? Ну ось, тепер я трохи спокійніша, бо серце говорить мені, що коли є той, хто знайде голубку мою, то ти — сей.

Асаф промимрив, що саме це й намагається зробити з самого ранку, і, якщо вона дасть йому тепер адресу Тамар, він одразу ж її відшукає.

— Ні, — сказала Теодора і поспішно встала. — На превелику скорботу мою, сього зробити не зможу.

— Ні? Чому?

— Бо клятву взяла з мене Тамар.

І скільки Асаф не намагався зрозуміти, у чому річ, скільки не питав, вона відмовлялася відповідати, нервово снувала кімнатою, бурмотіла своє схвильоване «хо-хо» та безперервно хитала головою.

— Ні, ні, ні... Повір мені, любий, якби в руці моїй було, то я б навіть плекала надію, що ти... ні! Мовчок! — Вона сердито вдарила себе по пальцях. — Мовчи, стара! Не мов!

Ще одне стрімке коло по кімнаті, люте сопіння, маленький смерч — і вона знов зупинилася перед ним.

— Бо Тамар справді благала мене, послухай, не дуйся ти так, тільки се можу сказати тобі: останнього разу, як була Тамар тут, вона взяла з мене клятву, що, коли прийде в найближчі дні хтось і запитає, де вона або ж, наприклад, яке в неї прізвище і хто батьки, коли почне дізнаватись про неї, і хай він буде навіть милий і солодкоустий, як ніхто інший (се не вона говорила, се я кажу), заборонено мені найсуворішою забороною тому відповідати!

— Але чому, чому?! — вибухнув Асаф. — Чому раптом вона таке сказала? Що з нею може трапитися, що...

Черниця й далі заперечливо мотала головою, ніби боялася, що він витягне з неї секрет. Потім приклала вказівний палець до його губів:

— Тепер мовчи!

І Асаф здивовано сів.

— Послухай-но, говорити про неї не маю права. Клятвою зв’язано язика мого. Але дозволь, повідаю тобі історію, і ти, можливо, зрозумієш дещо.

Асаф збуджено тарабанив по коліну. Його злило, що доведеться починати всі пошуки спочатку. Та й взагалі, може, краще піти просто зараз, не гаючи більше часу? Але слово «історія» завжди діяло на нього як чар, а думка про те, що він почує історію з її уст, з її виразом обличчя, з оцими дивовижними сполохами світла в її очах...

— Хо-хо! Усміхнувся, мосьпане мій! Мене не проведеш, ся стара знає, що означає така усмішка! Дитя історій ти, я з одного погляду довідалась, точнісінько як Тамар моя! Коли так, повідаю тобі історію мою — ось тобі подарунок за історію, що ти розповів.

— Ну, то за що п’ємо? — спитала Лея і спробувала усміхнутись.

Тамар поглянула на вино і зрозуміла, що боїться вимовити вголос своє бажання.

Лея сказала замість неї:

— Вип’ємо за твій успіх, щоб ви щасливо повернулися. Обоє.

Вони цокнулися і випили, дивлячись очі в очі. Вентиляторні лопаті під стелею безшумно крутилися, розганяючи хвилі прохолоди, але зароджуваний суховій невблаганно промикався всередину будинку.

— Скоріше б уже почалося, — зітхнула Тамар. — А то попередні дні... Я вже тиждень майже не сплю, не можу ні на чому зосередитись. Це напруження мене вбиває.

Лея простягнула через стіл міцні руки, і вони з Тамар зчепили пальці.

— Тамі-мамі, ще не пізно передумати... ніхто тебе не зможе звинуватити, а тим паче я, і я нікому не розкажу про твою божевільну ідею.

Тамар похитала головою, відхиляючи будь-яку думку про відступ.

До столика підійшов Самір і зашепотів Леї на вухо.

— Подай у великих горщиках, — розпорядилася та. — А щодо вина — порекомендуй шаблі. А нам можеш принести курку з чебрецем.

Самір усміхнувся Тамар і повернувся на кухню.

— Що ти їм сказала? — спитала Тамар. — Хлопцям з кухні? Що ти їм розповіла?

— Мовляв, ми щось таке з тобою святкуємо... постривай, що ж я справді сказала? А... мовляв, ти від’їжджаєш, надовго... Зараз побачиш, який сюрприз тобі приготували.

— Господи, як я нудьгуватиму.

— Це точно, такої їжі ти там не поїси.

— Тепер дивися. — Обличчя Тамар зробилося жорстким. — Ось конверт, у ньому листи, залишаю їх тобі. Вони вже з адресою і з марками.

Лея ображено насупилася.

— Господи, Леє, річ не в грошах! Просто я хотіла, щоб усе було готово.

— І ще хотіла все зробити сама, як завжди, — уточнила Лея і похитала головою, немов кажучи: «Що накажете робити з цим дівчиськом?»

— Кинь, Леє! Годі сперечатися. Щодо листів... ти ж пам’ятаєш, правда?

Лея закотила очі під лоба і забубоніла, як учень, вкотре змушений повторювати остогидле домашнє завдання:

— Щовівторка і щоп’ятниці. Ти їх пронумерувала?

— Тут, збоку, на круглих наклейках. Перш ніж піти...

— ...відліпити наклейку, — відрубала Лея. — Слухай, ти думаєш, що я ідіотка? Тупиця з базару? Еге ж?! — Вона демонстративно розсміялася. — Ось хто я?!

Тамар пустила цей випад повз вуха.

— Дуже важливо, щоб ти відсилала листи у правильному порядку, тому що я вигадала цілу історію і жартики про всяких людей, яких я зустрічаю... взагалі, всяку дурощ дебільну, але турбуватись вони не будуть, а значить, не заважатимуть. — Вона скривила губи в уїдливій посмішці. — Такий ось роман у листах з продовженням.

— Боже! Ти й це продумала? Всю голову, мабуть, заморочила.

І Лея кинула несхвальний погляд на голений череп Тамар.

— Взагалі-то, — вела далі Тамар, у душі подякувавши Леї за те, що та утрималася від коментарів з приводу її нової «зачіски», — листи мають приспати їх на місяць, цього часу мені вистачить. До середини серпня. І два тижні з цього місяця вони пробудуть за кордоном. Священна відпустка! — вона знову криво посміхнулася. — Цього року під девізом «життя має тривати незважаючи ні на що».

Вони з Леєю подивились одна на одну, зітхнули, знизали плечима — в цілковитій невірі, що таке можливо.

— Головне, щоб мені не заважали, щоб не стали мене шукати, — сказала Тамар.

— Навряд чи вони спроможуться на таке, — буркнула Лея.

Вона присунула до себе конверти і заворушила товстими губами, читаючи адресу та імена батьків Тамар.

— Тельма і Авнер... гарні вони підчепили імена, немов з якогось зоряного шоу...

— Моє життя останнім часом більше схоже на дешеву мильну оперу.

— Знаєш, одного разу я бачила на стіні напис... «Я уб’ю свою матусю, коли вона ще раз мене народить».

— Десь так, — розсміялася Тамар.

Самір і Авіва винесли з кухні великий таріль. Знявши сріблясту накривку, Тамар побачила, що навколо виноградної долми бордовими вишнями викладено її ім’я.

— Це від нас усіх, з любов’ю, — сказала Авіва, розрум’яніла від кухонного жару. — Щоб ти нас не забувала.

Їли вони мовчки. Обидві вдавали, що насолоджуються їжею, але апетиту не було ні в одної, ні в другої.

— Я ось що подумала, — нарешті заговорила Лея, відсовуючи тарілку. — Пам’ятаєш мій сарайчик для всякого барахла? За два кроки звідси. — (Тамар пам’ятала.) — Так от, я кину там матрац для тебе, і не здумай мені говорити «ні»! — (Тамар мовчала.) — Ключ заховаю під другим квітковим горщиком. Якщо тобі набридне ночувати на лавці в Парку Незалежності чи, скажімо... сервіс там буде недостатньо стильний, то ти приходь у сарайчик і виспись як біла людина, добре?

Тамар перебрала подумки можливі небезпеки. Хтось побачить, як вона входить у сарай, потім з’ясує, кому він належить... Лея, звісно, її не викаже, але один з кухонних працівників може похопитися через власну дурість, і тоді вони зрозуміють, хто вона така, і план зірветься. Лея з тривогою стежила за зморшками, що зібралися на чистому лобі Тамар. Що відбувається з дівчинкою останнім часом?

Та все ж сарайчик — гарна ідея, подумала Тамар. Навіть дуже гарна. Треба буде лише як слід перевірити, чи немає стеження. І нітрохи не завадить, якщо вона виспиться і стане хоч трохи схожа на людину. Вона усміхнулася. Обличчя її полагідніло, зморшки розгладились.

— Приходь, мамі, відіспись! — зраділа Лея. — Там і кран з раковиною є — помиєшся. От тільки туалету катма...

— Я вже якось влаштуюся.

— Ох, приємно, що я хоч чимось можу допомогти!

Лея знала, що відтепер кожного ранку щонайперше поспішатиме в сарай — глянути, чи не ночувала Тамар. І не забути підбадьорливих записочок залишити там, і...

— Тільки пообіцяй, — зажадала Тамар, помітивши в очах Леї вологий блиск, — що, коли ти побачиш мене на вулиці, байдуже, працюю я чи просто сиджу в якому-небудь кутку, ти до мене не підійдеш. Навіть виду не подаси, що впізнала мене. Обіцяєш?

— Ох, сувора ж ти, мати! — заметушилася Лея. — Та якщо вже сказала, то сказала. Тільки поясни-но мені, як я пройду мимо, щоб тебе не обійняти? Щоб не принести тобі чогось там Попоїсти? А що, коли Ноа буде зі мною? Як її стримаю, вона ж бо тебе впізнає.

— Не впізнає.

— Ага, — тихо сказала Лея. — Точно не впізнає.

— Маю геть страхітливий вигляд, еге ж?

— Ти... («Ти така гола, що в мене серце крається», — хотіла сказати Лея.) — Для мене ти завжди красуня, — сказала вона зрештою. — Моя мама говорила: «Хто вродливий — хоч черевика на фізіономію надінь, однаково не зіпсує».

Тамар вдячно посміхнулася і ласкаво стиснула руку Леї. На жаль, мама Леї не мала на увазі свою дочку.

— Але я сама не знаю, як стримаюсь, коли побачу Ноа, — сказала вона. — Адже я вперше розлучаюся з нею так надовго.

— Я тобі принесла її фотку.

— Леє... я нічого не можу взяти туди.

Тамар узяла фотографію, обличчя полагідніло, навіть розпливлося — немов акварельний малюнок.

— Сонечко... якби ж я тільки могла її взяти! Я б її сто разів на день цілувала, ти ж знаєш.

Самір почав прибирати тарілки, виговорюючи за те, що не доїли, і злякано поглядаючи на лисину Тамар. Вони не зважали на нього.

— У дитячому садку, — розповідала Лея, — їх розпитували про братів і сестер, і як думаєш, кого назвала Ноа?

— Мабуть... мене... — усміхнулась Тамар, опускаючи всередину, як вино в келих, цю крапельку гордості.

Вони ще довго розглядали портрет крихітної, немов із слонової кістки виточеної, дівчинки з трохи розкосими очима. Тамар чудово пам’ятала слова Леї про те, що раніше, у тому світі, де вона жила приблизно років до тридцяти, у своєму минулому житті, вона й жінкою-то не була.

— Ставилися до мене там з повагою, — розповідала Лея. — Але як до хлопця, а не як до жінки. Та й у мене ніяких жіночих почуттів не було. Анічогісінько. І так-от з дитинства й тяглося, я ні справжньою дівчинкою не була, ні дівчиною справжньою, ні жінкою, ні матір’ю. Нічого від жінки в мені не було. І лише зараз, у сорок п’ять... а все Ноа.

За одним столиком розпалювався скандал: сивоголовий червонопикий гладун кричав на Саміра за те, що вино недостатньо охолоджене. Лея схопилася і кинулася туди, мов левиця, що захищає своє левеня.

— А ви хто така? — процідив гладун. — Я вимагаю хазяїна ресторану!

Лея схрестила дебелі руки на грудях:

— Я і є хазяїн. Що таке?

— Сміятися з мене надумали?! Ви?

Тамар пощулилася від образи, завданої Леї.

— А чого ж, — абсолютно спокійно сказала Лея. Тільки губи її побіліли та на щоці виразніше виступили довгі шрами. — Може, і хазяїна ресторану ви бажаєте холоднішого?

Гладун ще дужче почервонів, погляд у нього зробився каламутним. Повнотіла дамочка, що сиділа з ним поруч, уся обвішана золотими прикрасами, заспокійливо поплескала його по долоні. Зробивши зусилля, Лея опанувала себе і послала Саміра на кухню поміняти вино, сказавши, що нова пляшка — за рахунок закладу. Гладун ще трохи побурчав і замовк.

— Ну й свинюка, — сказала Тамар, коли Лея повернулася.

— Я його знаю, — відповіла Лея. — Якесь цабе в армії, генерал чи щось таке. Думає — у нього вся країна витягнеться в струнку... Завжди скандалить, навмисне наривається.

Вона налила собі вина, і Тамар помітила, як тремтить у неї рука.

— До таких речей не звикнеш, — призналася Лея, одним духом випивши.

— Не зважай. Тільки подумай, що ти зробила у своєму житті і що перетерпіла, і як ти звідти вибралася, і як виїхала до Франції, сама-самісінька, і три роки вчилася там...

Лея слухала її з дивним виразом на обличчі — натхнення і відчаю. Рубці на щоці пульсували, немов у них билася кров.

— І як ти підняла цей ресторан, знову сама-одна, а тепер знову сама ростиш Нойку... Знаєш, такої мами, як ти, немає більше на світі! Тому не зважай на всяких виродків.

— Іноді я думаю, — пробурмотіла Лея, — якби тільки був у мене мужик, схопив би таку бидлятину за петельки та й викинув його к’їбенімат[11]. Який-небудь Брюс Вілліс...

— Або Нік Нолте, — розсміялася Тамар.

— Але щоб усередині м’який був! — зажадала Лея. — І щоб милий!

— Одне слово, Х’ю Ґрант, — підсумувала Тамар. — Щоб кохав тебе і пестив.

— Ні, цьому я не вірю. Хлюст. Ти теж таких остерігайся. Знаю, є у тебе до них слабкість. — Лея розсміялася, і у Тамар відлягло від серця. — Мені потрібний Сталлоне, фарширований усередині Гарві Кейтелем!

— Такого не існує, — зітхнула Тамар.

— Мусить існувати, — заперечила Лея. — До речі, тобі теж такий стане у пригоді.

— Мені? Мені зараз не до цього.

Будь-яка думка про кохання, про близькість була дуже небезпечна. Дивлячись на Тамар, Лея думала: «Навіщо вона це з собою робить? Навіщо вона себе так занапащає, адже зовсім ще дівчатко». І тут мало не підскочила. Господи! Їй же на цьому тижні шістнадцять! Лея швидко підрахувала — точно, на цьому тижні... І вона буде одна-однісінька, на вулиці, хіба ж можна... Лея відкрила була рот, але з кухні вигулькнув Ціон з десертом, і вона випалила:

— Чого це стиць-гриць? Виходьте всі, як на параді.

— На честь Тамар, — реготнув Ціон.

Тамар смакувала медово-лавандове морозиво, шкодуючи, що не може нагромадити де-небудь у тілі запасів усієї цієї смакоти, щоб харчуватися ними протягом найближчого місяця. Вона вилизала все до крапельки під неуважним поглядом Леї.

— Ну ж бо, подивимося, чи все я зрозуміла, — сказала Лея. — Коли ти вибираєшся на вулицю?

— Просто зараз. — Тамар зіщулилась. — Пора.

— Та ну? — Лея не змогла стримати важкого зітхання. — А коли ти мені подзвониш?

— Найперше, запам’ятай: весь цей місяць я нікому не дзвонитиму. — Тамар відчувала, як нігті впиваються в долоні. — А через місяць, десь у середині серпня, — це залежить від мого стану, — якщо все піде нормально, я подзвоню і попрошу тебе приїхати твоїм «фольксвагеном».

— І куди я тебе одвезу?

Легкий усміх перебіг обличчям Тамар:

— Коли до цього дійде, я тобі скажу.

— Ну ти даєш! — Лея похитала головою, подумавши: швидше б уже все закінчилось і до неї повернулася колишня, справжня Тамар.

Вони встали і пройшли на кухню. Тамар подякувала усім за особливий обід, розцілувалася з кухарями, підсобними робітниками та офіціантами. Лея запропонувала підняти тост за здоров’я Тамар, за успіх її далекої поїздки. Випили. На Тамар усі поглядали з побоюванням. Вона мала вигляд не такий, як мають перед приємними мандрами. Вона мала вигляд немов перед операцією.

Тамар, у якої від вина макітрилося в голові, вдивлялася в тісну, у клубах пари кухню, в обличчя навколо неї і думала про ті години, що їх вона провела тут, згадувала руки, аж по лікті занурені в посічену петрушку або коли вони набивають виноградне листя рисом, кедровими горішками і м’ясом. Два роки тому, в чотирнадцять літ, вона надумалася кинути школу й піти в підмайстри до Леї. Лея погодилась, і Тамар пропрацювала тут кілька тижнів, поки її батько не довідався, що вона не ходить у школу. Він заявився тоді сюди і розкричався, що приведе інспектора з міністерства праці, якщо Тамар хоч раз ще переступить поріг цього ресторану. Зараз вона майже сумувала за тією ганебною сценою. Як би їй хотілося знову побачити батька таким рішучим і агресивним. Вона повернулася до ненависних занять і зустрічалася з Леєю тільки у неї вдома, приходячи, аби побавитися з маленькою Ноа, проте кулінарну ідею з голови не викинула. Адже й так, думала Тамар, на іншу кар’єру тепер особливо розраховувати не доводиться.

Лея провела її на вулицю. У провулку ніжно пахло жасмином. Мимо, похитуючись і хихикаючи, пройшла обійнявшись парочка. Тамар і Лея скинулися поглядами, знизали плечима. Лея колись пояснила, що в кожній парі є своя таємниця, зрозуміла тільки двом, а коли таємниці немає, то ця пара — зовсім не пара.

— Чуєш, Тамі-мамі, — почала Лея, — не знаю вже, як це тобі сказати, але ти все-таки не сердься, добре?

— Спершу послухаємо, — відповіла Тамар.

Лея схрестила руки на грудях:

— Якщо хочеш, я могла б позбавити тебе всього цього балагана, зажди, дай мені договорити до кінця...

Тамар скинула бровами, але промовчала, хоча й знала наперед, що скаже Лея.

— Дивись, один мій дзвінок декому, хто мене ще пам’ятає з того часу, з тих самих деньків... Для мене це не проблема.

Тамар підвела руку, щоб урвати її. Вона знала, що пережила Лея, чого їй коштувало вирватися з того світу, забути все, до чого вона була така прив’язана: і людей, і все це зілля. Знала вона й інше — одного разу Лея проговорилася, що будь-яке діткнення до того світу здатне знову збити її з пуття.

— Ні! — відрізала Тамар, глибоко зворушена цією пропозицією.

— Я тільки дзвякну декому. — Лея й далі вдавала натхнення. — Я певна, що він знає твоїх хмирів. Через годинку він загляне до них з парою десятків стволів і без зайвого шухеру витягне його тобі звідти.

— Ні, Леє!

— Та дехто тільки й чекає, аби я у них чого попросила, — сказала Лея, похмуро дивлячись собі під ноги.

Тамар обійняла її, пригорнулася.

— Яке у тебе серце величезне, — тихо промовила вона.

— Справді? — перепитала Лея придавленим голосом. — Зате цицьок майже нема.

Вона обхопила маленьке, худе тільце. Жалісно торкнулася гострих, виступаючих лопаток. Вони надовго завмерли, обнявшись. Тамар думала, що це останні обійми перед тим, як вона вирушить у дорогу, а Лея щосили старалася, щоб ці останні обійми були особливо міцними і добрими, материнськими і в той же час батьківськими.

— Ти тільки бережи себе, — майже безгучно пробурмотіла вона. — А то там, я ж бо знаю, ніхто тебе не берегтиме.

Тамар зупинилася за два кроки від перехрестя. З-за рогу останнього будинку в провулку вона кинула на вулицю боязкий, недружній погляд. Оглянула поле своєї діяльності й відчула, що їй бракує сил ступити на нього. Вона була схожа на акторку чи співачку, яка за хвилину до прем’єри злякано виглядає крізь дірочку в завісі, намагаючись угадати, що чекає її цього вечора, поруч з ними.

Раптом самотність, і страх, і жаль до себе ринули на неї, і, всупереч усім своїм ретельно розробленим планам, Тамар піднялася в автобус і в такому от вигляді — без волосся, в комбінезоні, серед білого дня — проїхала кілька зупинок і увійшла у двір власного будинку, молячись, аби ніхто із сусідів її не побачив, аби не здибалася садівниця чи хтось іще, хоча знала, що навіть коли її й побачать, то не впізнають.

І лише відхиливши хвіртку, Тамар відчула, як повітря згустилося в грудку життя — у велику грудку радості і любові, вкриту золотистою шерстю, згустилося і кинулося їй назустріч. Великий, гарячий і шорсткий язик раз чи двічі пройшовся по її обличчю. Мить здивування, легкого замішання... але яка полегкість, справжнє відчуття порятунку! Собаці було байдуже до змін у її зовнішності.

— Ходімо, Дінуль, я не впораюся сама...

— Одного разу, — почала Теодора, — жив-був...

І розсміялася, бо Асаф аж рота роззявив, зачарований її інтонаціями бувалої оповідачки казок. Вона вмостилася зручніше, посмоктала кружальце лимона, щоб освіжити горло, і складно, не зупиняючись, з виразними жестами і з блиском в очах, повідала історію свого серця, історію про себе, про острів Ліксос і про Тамар.

Одного разу, десь рік тому, в одну з неділь, коли Теодора тішилася полуденним відпочинком, вона раптом здригнулася всім тілом від жахливих звуків, що гримнули просто навпроти її вікна і складалися з виску та скрипу, але поступово очистилися й перетворилися на живий дівчачий голос, який благав її підійти до вікна.

Тобто він благав не її саму, а «всечесного пана ченця, котрий мешкає в башті».

Теодора підійшла до вікна, повитого бугенвілією, і побачила, що за огорожею монастиря, у центрі шкільного подвір’я, стоїть бочка. А на бочці — мініатюрна дівчинка з чорним кучерявим волоссям, і в руках у неї мегафон.

— Дорогий ченцю! — ввічливо почала дівчинка й, осікшись, замовкла, коли зрозуміла, що зморшкувате обличчя у вікні належить жінці. — Дорога чернице, — із сумнівом поправилася вона. — Я хочу розповісти вам казку, яку ви, можливо, знаєте.

І тоді Теодора згадала, що бачила цю дівчинку тиждень тому — на розкішній смоківниці, гордості монастирського саду. Дівчинка щось записувала у грубий зошит і неуважно поглинала одну за одною смокви. І Теодора, давно підготовлена до подібних речей, направила тоді на ласійку крадених фруктів свою зброю — рогатку, за допомогою якої розполохувала пташок, і стрельнула абрикосовою кісточкою.

І влучила. У першу мить Теодора сповнилася гордості. Ще одне підтвердження, що мистецтво стрільби з рогатки не забуте — вона опанувала його в дитинстві, на рідному острові, коли їх із сестрами відправляли стерегти виноградники від ворон-грабіжниць. Пролунав крик, повний переляку і болю, — кісточка попала дівчинці в шию. Та вхопилася рукою за уражене місце, втратила рівновагу і, ламаючи гілля, полетіла вниз, де глухо гепнулася об землю. Та мить стала для Теодори миттю найглибшого каяття. Вона хотіла кинутися на допомогу, і від щирого серця вибачитися за скоєне, і благати, щоб дівчинка з подружками припинила нарешті розграбовувати її дерево. Але, будучи довічним в’язнем своєї обителі, Теодора не рушила з місця і сповна скуштувала покарання, змусивши себе дивитися, як дівчинка повільно підводиться, кидає в її бік лютий погляд, повертається до неї спиною і, раптовим рухом спустивши штани, посилає їй білошкірий спалах сідниць.

— Було колись у далекій країні маленьке сільце, і поруч з ним жив-був один велетень, — говорила дівчинка в мегафон тиждень по тому після цієї сумної пригоди.

Черниця здивовано слухала, і серце її переповнювалося дивною радістю від того, що дівчинка повернулася.

— У велетня був великий сад, а в ньому — безліч фруктових дерев. Були там абрикосові і грушеві дерева, персики і гуаява, смокви, вишні і лимони.

Теодора окинула поглядом свої дерева. Голос дівчинки їй сподобався. У ньому не було ніякої ворожості, навпаки, у тоні чулося запрошення до розмови, і Теодора миттю це вловила. Але не тільки запрошення до розмови — дівчинка зверталася до неї так, ніби розповідала казку маленькій дитині, і м’який спокійний голос досягав аж глибин пам’яті черниці.

— Сільські діти любили гратися в саду велетня, — вела далі дівчинка. — Любили лазити по деревах, купатися в потічку і пустувати в травичці... Даруйте, пані чернице, я навіть не запитала, чи розумієте ви іврит?

Теодора отямилася від свого солодкого буяння у мріях, взяла зі столу аркуш паперу, згорнула з нього щось подібне до маленького рупора і злегка каркаючим голосом, що вже довгі роки не знав гучної розмови, заявила, що вона вільно говорить, пише і читає івритом, який вивчала за юних літ у пана Еліасафа, вчителя в школі «Тахкемоні», котрий для поповнення заробітку давав приватні уроки всім охочим. Закінчивши цю невеличку, але цілком детальну промову, вона вловила на обличчі дівчинки першу усмішку.

— А ти не лицезрів її, коли вона усміхається? — шепнула Теодора Асафу. — З малою ямочкою отут, — легко доторкнулася вона до його щоки, а він ледь здригнувся, ніби відчув тепло Тамар, до якої йому, по суті, було байдужісінько. Що йому до її ямочки?

А Теодора подумала: «Зашарілись, мосьпане!» Та вголос мовила:

— Серце рветься з персів і літає, коли вона усміхається. Ні, не смійся! Ніколи я не перебільшую! Серце рветься з персів, б’ючи крилами своїми!

— Але велетень не хотів, щоб діти гралися в його саду, — вела далі дівчинка на бочці. — Не хотів, щоб вони ласували плодами з його дерев, і не дозволяв рвати квіти чи купатися у своєму потічку. І тоді він збудував мур навколо свого саду, високий і міцний мур.

Вона подивилась черниці просто у вічі, і погляд цей був пронизливий, зосереджений і не по літах дорослий. Теодора несамохіть відчула, як у душі її з далекого минулого спливають ніжні спогади.

Асаф теж слухав як зачарований, усміхаючись, ніби бачачи всю картину: маленька черниця, що виглядає у вікно, зарослий сад, а по той бік огорожі на бочці стоїть дівчинка. Правду кажучи, він трохи побоювався дівчаток, здатних лазити по бочках і витворяти таке. (Яке «таке»? А таке — зухвале, особливе, екстраординарне, таке оригінальне.) Еге ж, він здалеку вичислював таких дівчат і обминав їх десятою вулицею — вперті і самовпевнені, з власною думкою на всі випадки життя, вони не сумніваються, що світ належить їм, і все для них — тільки гра. І звичайно, їм байдуже до таких, як він, — гальмонутих і нуднуватих.

Але в Теодори були зовсім інші думки. Вона підтягла до вікна різьблений дерев’яний стілець, на якому не сиділа вже багато літ, — спостережний стілець для очікування прочан. Змахнувши зі стільця купку книжок, вона сіла, випросталась і напружено завмерла на мить, але незабаром її тіло само собою подалося у бік вікна, лікті лягли на підвіконня, а підборіддя опустилося на зчеплені долоні.

З боку вулиці сад був обнесений масивною кам’яною стіною, але від школи його відокремлювала тільки висока потворна огорожа із залізної сітки. Ця огорожа не захищала сад від вторгнення ненажерливих школярів, яких з настанням сезону запах стиглих плодів зводив з розуму. Назарян, садівник-вірменин, який виконував також обов’язки економа, маляра, теслі, слюсаря, кур’єра і листоноші, змушений був знов і знов латати дірки в огорожі, але щоранку з’являлись нові. Сад, який у минулому був Теодорі за джерело величезної втіхи, тепер завдавав їй тільки душевних мук, і не раз, у хвилини відчаю, вона серйозно обмірковувала ідею позбутися одним махом усіх цих дерев — щоб ні нашим ні вашим.

Але зараз, слухаючи цю дівчинку, Теодора забула про свої гризоти. Вона й справді не знала цієї казки. Теодорі раптом згадалася мати — постійно заклопотана, постійно втомлена, з незмінним немовлям за спиною, у неї ніколи не було часу на Теодору. І можливо, вперше в житті Теодора подумала, що мати ніколи не розповідала їй історій і ніколи не співала пісень. Роздуми перенесли її в маленьке сільце на острові Ліксос, до побілених хатин і рибальських сіток, до семи вітряків і крихітних голубників, до розвішених тушок восьминогів... Уже багато років Теодора не бачила свого сільця з такою ясністю: ці дворики і вузенькі вулички, вимощені диким камінням, — на острові його називали «мавпячими головами». Майже п’ятдесят років вона забороняла собі повернутися туди навіть на мить, перекривши і забарикадувавши той далекий куточок пам’яті, бо знала, що серце її розкрається від нестерпної туги і горя.

— Їж виноград, — сказала вона Асафу ледь чутно. — Солодка «султана»... бо нині вона буде гірка, ся історія.

Років за сімдесят до того, як Теодора народилася, Фаноріос, староста села, людина багата, вчена й охоча до мандрів, вирішив пожертвувати величезну суму на спорудження будинку для мешканців свого острова у Священному граді Єрусалимі. Сам Фаноріос прибув у Святу землю в 1871 році й опинився з натовпом російських селян у брудній смердючій казармі, побудованій Російською імперією для своїх прочан. Кілька тижнів він провів серед людей, що не розуміли його мови, чиї звичаї і манери здавалися йому дикими й навіть огидними; він став жертвою провідників, що знущалися з простодушних прочан і грабували їх, відбираючи мізерні копійки, а коли занедужав, то на ціле місто не знайшлося лікаря, який зрозумів би його жалі. Повернувшись нарешті на рідний острів,, помираючи від тифу, замучений кошмарами, Фаноріос продиктував секретареві свою останню волю: щоб у Священному граді звели обитель, у якій зможуть гостювати уродженці острова Ліксос, хай у них буде свій дім у Святій землі, де можна прихилити стомлену голову й омити ноги після довгої дороги, — дім, де з ними говоритимуть рідною їхньою мовою, більше того, кікладським діалектом. І ще одне правило настановив Фаноріос: щоб завжди жила в цьому домі одна-єдина черниця з дівчаток, народжених на острові, — та, кому припаде жереб. Усе своє непорочне життя проведе вона в цьому будинку, ніколи не покине його, навіть на коротку мить, і кожен свій день присвятить вона очікуванню прочан і догляду за ними.

Дівчинка говорила й далі, але Теодору вже підхопили й понесли тихі підводні течії пам’яті. Вона пригадала той день, коли старійшини зібралися в будинку Фаноріосового внука, аби втретє з того часу, як зведено було цю обитель в Єрусалимі, кинути жереб. За довгі роки, що минули від смерті Фаноріоса, вже дві уродженки острова вирушили туди. Одна збожеволіла після сорока п’яти років, проведених в обителі, і тоді замість неї послали Амариллію, дівчинку із золотими косами. А тепер настала черга змінити і хвору Амариллію, ходили чутки, що й вона занедужала не на тілесну хворобу. У той самий час дванадцятирічна Теодора, гола й засмагла, як стигла слива, валялася на кам’яному уступі у своїй таємній лагуні. Із заплющеними очима снувала вона думки про одного хлопця, який знедавна дражнив її на кожному кроці, — цей нахаба сміявся з її трикутного обличчя, з вічно подряпаних ніг, обзивав «боягузкою» і «дівчуром». А вчора, коли вона сама поверталася з моря, він заступив їй дорогу і зажадав, аби вона йому вклонилася, — тоді він дозволить їй пройти. Вона накинулася на нього, і вони довго борюкалися мовчки — чутні були тільки їхні стогони та сопіння. Теодора дряпалась, кусалась, мов кішка. Вона вже майже подужала його, коли почувся скрип коліс поблизького воза. Хлопець підвівся й утік. Обтрусившись від дорожнього пилу, Теодора побачила, що він їй щось залишив. Це був глиняний ослик на довгій дротяній паличці.

І ніжачись на теплому уступі, гадаючи, що він принесе їй сьогодні, згадуючи різкий і дивний запах, що йшов від його спітнілого тіла, юна Теодора раптом почула чийсь окрик. Вона підвела голову і побачила на вершині гори маленьку постать, яка щодуху бігла в її бік. Теодора підвелася на колінах. Людина, судячи з усього, вискочила з будинку Фаноріосового внука. Ще через хвильку Теодора зрозуміла, що це хлопчик, маленький напівголий хлопчик. Він розмахував руками і несамовито вигукував її ім’я.

Через три дні її спорядили в дорогу. Образа знову закипіла в її серці. Батько і мати були, звичайно, так само нещасні, як вона, але їм і на думку не спало сперечатися з рішенням старійшин острова. Теодора пригадала прощальну вечірку, яку вони їй влаштували, білого ослика, замаяного цвітом, цукрову голову у формі цієї ось єрусалимської башти. І ще клятву, яку їй довелося дати, що вона ніколи-ніколи не покине гостинного будинку з вікном, зверненим на захід, у бік моря.

Точного формулювання клятви Теодора вже не пам’ятала, але, немов у кошмарі, бачила заросле чорним волоссям обличчя голови старійшин і м’ясисті губи попа, який на очах у всього села взяв її долоню і поклав на розпечену залізну пластину. Вона знала, що може добитися свободи, якщо хоч раз закричить від болю, хоч раз тихенько застогне. Але, звівши очі, вона побачила палаючий погляд того хлопця, і гордість не дозволила їй закричати.

Тоненька дівчинка промовляла й далі зі своєї бочки. Теодора зробила глибокий вдих і в трепеті, що охопив її, майже розпізнала запах моря, запах свого відплиття — першої і останньої подорожі до жалюгідного Яффського порту, і побачила довгу дорогу до Єрусалима стареньким автобусом, що пихтів геть по-людськи. Теодора пригадала відчуття фізичного подиву, що наповнило все її тіло, коли вона вперше в житті опинилася не на острові.

А пізньої ночі, коли візник-бухарець висадив Теодору з усіма її пакунками перед ворітьми монастиря, вона зрозуміла, що життя скінчилось. Сестра Амариллія відчинила їй хвіртку, і Теодора була вражена, побачивши це байдуже обличчя — обличчя живцем похованої людини.

За два роки, що вона провела разом із сестрою Амариллією в цьому будинку, в Єрусалимі не побував жоден прочанин. Теодора подорослішала й погарнішала і, дивлячись на Амариллію, в кожній рисці її зів’ялого лиця бачила, що чекає її саму, коли вона виросте і постаріє. Здебільшого Амариллія сиділа на високому стільці коло вікна, зверненого на захід, дивилася туди, де, ймовірно, була Яффа, і чекала. За ті десятки років, які Амариллія провела в ув’язненні, вона забула навіть своїх рідних, літери алфавіту і мешканців Ліксоса, що послали її сюди. Вона стиснулася в одну вузьку лінію, в тонкий шрам вицвілого погляду.

А через місяць після того, як сестра Амариллія вмерла і її поховали у дворі монастиря, прибула трагічна звістка: в Егейському морі вибухнув страшний землетрус — великий землетрус п’ятдесят першого року. Острів розколовся навпіл, а з моря здійнявся гігантський вал, який за одну мить змив усе населення Ліксоса в утробу моря.

Але ні, не про це хотілося Теодорі згадувати тієї миті, коли із зовнішнього світу долинав чистий нахабний голос, що переносив її в дитинство, поховане під товщею води і п’ятдесятьма роками. Теодора не знала, чому вона готова поступитися цьому голосу, що бринить як пісня. Вона з силою притисла кулачки до очей, немов для того, щоб сховатися від образу дівчинки на бочці, і крізь іскри побачила себе — різку, зухвалу і невгамовну Теодору, що стрибає, обійнявшись з двома подружками. А тепер... де ти, реготухо Лександро, легка гірська кізочко, де ти, Катаріно, що була в курсі всіх таємниць моїх? Мешканці села спливли з дна, стукаючись в її заплющені повіки, благаючи згадати їх: сестри, старші брати, двоє її братів-близнюків, які в один день осліпли, бо подивилися на сонце під час затемнення. Їх теж більше нема. І того дурного красеня хлопця.

Рукавом ряси Теодора витерла мокрі очі, перевела погляд на дівчинку, на свої фруктові дерева і подумала, що поводиться як остання ослиця і навіть як негідниця. Дерева гнулися під вагою плодів, які ніхто, окрім неї, не їв. І навіть після нальотів розбійників-школярів сила цих плодів гнила на гіллі. Вона воювала з дітьми тому, що вони крали, а вона не зносить крадіжки, але якщо вона дозволить їм потроху рвати плоди, то, можливо, ця війна враз припиниться...

Від роздумів її відвернула раптова тиша. Дівчинка замовкла і, мабуть, чекала на відповідь.

Зараз, коли оповідачка опустила масивний мегафон, Теодора побачила, яка вона мила. У цьому відкритому і гарному обличчі, в широко розплющених очах, соромливих і пронизливих одночасно, було щось ревне і щире, що зачепило Теодору, промкнулося крізь усі нашарування віку, часу і самотності. Тоді Теодора взяла свій паперовий рупор і сповістила, що готова піти на перемови.

— Отак се й почалося, — тихенько засміялася Теодора, і Асаф потягнувся, немов прокинувшись від дивного сну. — Назавтра вони прийшли і сиділи отут, у мене в кімнаті, — Тамар і ще друг і подруга її душі, й дали мені докладний план хоч куди, і в ньому — перелік дерев у саду і список дітей з хору, зацікавлених у договорі, і таблиця дезурст, тобто дерев, з яких можна збирати плоди певного тижня... І закінчилась війна, — Теодора голосно розсміялася, — за один день.

А зараз настає мить, думає Тамар, коли вже не можна втекти. Вона волочить ноги, не знаходячи місця, де можна було б хоч хвилинку постояти, — варто їй затриматися на мить, і асфальт спалахує під її підметками. Щоб трохи заспокоїтись, вона згадує, що в останні місяці вистачало таких «моментів»...

Наприклад, коли вона вперше ризикнула звернутися до якогось типа в одній із смердючих забігайлівок біля ринку — показала йому фотографію і спитала, чи знайома йому ця людина. Чи коли вперше заговорила з примітним торговцем на Сіонській площі — товстозадим карликом у квітчастій в’язаній шапочці, якого запросто можна було уявити на театральній сцені в ролі симпатичного троля з країни казок. Вона тоді довго торгувалася з ним, і ніхто б не зміг здогадатися, як страшенно калатає у неї серце. Гроші і товар перейшли з рук в руки, і вона заховала покупку в пакетик, а пакетик загорнула в колготки. З цієї хвилини вона знала, що у неї є тепер кількість, достатня для перших днів операції...

І все ж зараз було особливо важко — треба було стати в самому центрі міста, в найвелелюднішому місці, на пішохідній вулиці Бен-Єгуда, якою вона мільйон разів проходила нормальною, вільною людиною...

...З Іданом і Аді вони прямували сюди після репетиції хору полизькати морозива чи випити капучино, вони сиділи і пащекували про нового тенора, російського хлопця, який так нахабно вирішив позмагатися з Іданом за сольні партії.

— Ще один сиволапий з Уралу, — бурчав Ідан у свою філіжанку і злегка роздував ніздрі, що було для Тамар з Аді знаком, що зараз треба вибухнути розгонистим сміхом до сліз.

І Тамар сміялася, навіть голосніше, ніж Аді, — мабуть, для того, щоб заглушити думки про себе. І ще вона сміялася тому, що не в змозі була опиратися цьому диву — вперше в житті вона належала до маленької згуртованої компанії насмішників, які ось уже рік і два місяці і тиждень і ще день разом, трійця юних геніїв, чудове братство, де один за всіх і всі за одного. Так вона, принаймні, гадала.

А зараз вона мусить пройти цією вулицею одна-однісінька, знайти місце — наприклад, он там, поруч із старим росіянином, що нарізає на гармошці, — і стати посеред вуличного життя, і ось уже хтось нервово скоса поглядає на неї, хтось роздратовано обминає, і вона одразу починає відчувати себе маленьким листочком, що надумався повернути проти течії могутньої річки. Але вагатися не можна, і думати не можна — і в жодному разі не уявляти, що ось зараз хтось упізнає її і підійде, і спитає, що це за маячня така. Господи, яка наївність чи дурість — думати, ніби поголена голова і цей маскарадний комбінезон зможуть її змінити до невпізнання. А до того ще й Дінка — навіть коли її не впізнають, Дінку впізнають неодмінно. Яку ж дурість вона зробила, взявши з собою Дінку! І разом усі скоєні промахи постають перед її очима, ціла вервечка дурниць і помилок. Що ти забрала собі в голову, ти всього лише дурне дівчисько, що вирішило пограти у Джеймса Бонда! Тамар стояла, зіщулившись і пригнувши голову, немов чекаючи на удар. Як ти могла не здогадатися, що саме так усе й трапиться, що в найвідповідальніший момент помилки вилізуть назовні — адже з тобою завжди так?! Завжди настає момент, коли твої фантазії стикаються з дійсністю і мильна булька твоїх фантазій лопається просто у тебе на фізіономії...

Люди обминали Тамар, щось бурмотіли, зачіпали. Дінка невпевнено гавкнула. Тамар випросталася, закусила нижню губу. Досить себе жаліти! Часу для сумнівів більше немає, пізно передумувати. Забудь про себе. Треба поставити касетник на тротуар, натиснути на клавішу, додати гучності, ще, ще — це тобі не кімната, це вулиця, це Бен-Єгуда-стрит, пора забути про себе, тепер ти тільки інструмент, з цієї миті ти — знаряддя, не більше, прислухайся до звуків, до своєї улюбленої музики, до гітари Шая, уяви собі його довге медове волосся, що спадало на щоку, коли він грав для тебе у своїй кімнаті, дай йому огорнути тебе, розтопити, і в потрібний, точно вибраний момент...

Багато днів Тамар обмірковувала, з якої пісні почати свою вуличну кар’єру. Адже і це вона мусила розрахувати — разом із запасами питної води, свічок та рулонів туалетного паперу. Спочатку вона збиралася заспівати щось добре відоме івритом — щось із репертуару Юдіт Равіц чи Нуріт Гальрон. Щось миле, ритмічне, душевне, таке, щоб і самій не напружуватись, і в вуличну атмосферу щоб вписалося. З другого боку, Тамар мучила одвічна її сверблячка, вічна спокуса вразити їх із самого початку чимось геть несподіваним — другою арією Керубіно з «Весілля Фіґаро», наприклад. І від самого початку заявити про себе і про свої наміри на цій вулиці, щоб усі зараз же зрозуміли, наскільки вона не схожа на інших...

Адже в уяві сміливість її не знала меж. В уяві Тамар посилала свій голос уздовж і впоперек вулиці, заповнюючи ним увесь простір, кожне приміщення і кожну нішу, омиваючи в ньому людей, немов в очисно-пом’якшувальному розчині. В уяві вона співала дуже високим голосом, на межі гротеску, щоб вразити їх від самого початку і, не соромлячись, віддатися цій легкій омані, яка завжди охоплює її, коли вона отак співає — п’яніючи від насолоди нестримним польотом з найглибшої глибини її нутра до найзапаморочливіших висот. Але врешті-решт вона вибрала «Сюзанну», тому що любила цю пісню і любила теплий, сумний і надтріснутий голос Леонарда Коена, а головне, вона вирішила, що почати буде легше з пісні іноземною мовою.

Але вже через кілька секунд щось пішло не так. Тамар знала, що перші ноти вона взяла дуже слабенько, дуже невпевнено. «Ніякої харизми», — лунає в її вухах нищівний вирок Ідана. Що з нею відбувається? Тільки б не зламатися. Адже єдине, в чому вона була впевнена, — це у своєму співі. А тепер з’ясовується, що й він їй не дається, що співати на вулиці — значить вивернути себе перед очима нудьгуючого натовпу, якому байдуже до тебе і твоїх пісень.

Тамар підтиснула, спробувала подолати напруження, що сковувало її, але як же далеко все було від її фантазій — що з першої ж ноти уся вулиця кинеться до її ніг, у нестямі від захоплення. Чи не бачила вона як наяву, що мийник вікон на другому поверсі «Burger King» перериває свої колові рухи, а продавець соків вирубає соковижималку, обірвавши на середині тужливий зойк морквини?..

Але стривай, зажди, тільки не втрачай надію так одразу. Ось, наприклад, той дядечко біля взуттєвої крамниці завмер на місці й дивиться на тебе. Ну так, він ще на чималій відстані, перестраховується, але все-таки слухає. Тамар спробувала ще трошечки додати, і голос вирівнявся, зміцнів:

І як це трапляється з річковим або вуличним потоком, досить лиш одній трісці застрягти, одразу навколо скупчуються інші. Такий закон, такий фізичний закон руху в потоці. І поруч з людиною, що завмерла коло взуттєвої крамниці, зупиняється ще одна. І ще одна, і ще. Ось їх скупчилося там уже шестеро чи навіть семеро. А зараз уже вісім. І Тамар вирівнює дихання, стримуючи несподівано зміцніле тремоло, і наважується підвести очі, щоб мигцем глянути на свою публіку, на десяток людей, що зібрались навколо неї.

«Легше, легше, не натискати, дихати знизу, від пальчиків на ногах дихати! — чує вона в уяві голос деспотичної й обожнюваної Аліни. — Не дай боже тобі співати з таким затиснутим горлом: х-х! х-х! Хіба ти Цецилія Бартолі?»

Усміхнувшись про себе, Тамар за заповітом своєї вчительки піднімається уявними сходами — від горла до таємної пташки в центрі лоба, і Аліна, яка й сама має трохи пташиний вигляд, швидко підводиться над роялем, її завузька спідниця шурхотить, одна рука продовжує грати, а друга — на лобі Тамар: «Будь ласка! Браво! Тепер чути! Дивись, і на прослуховуванні почують, га?»

Але Аліна готувала її до співу в концертних залах, на фестивалях або в майстер-класах, з відомими диригентами чи з геніальними оперними режисерами, що наїжджають із-за кордону, або на щорічних виступах хору, перед дружньо налаштованими слухачами, під гордим маминим поглядом (батько приходив без будь-якого бажання, і Тамар одного разу навіть помітила, як він читає під час концерту). Іноді приходила ще пара батьківських друзів — з тих, чиї обличчя лагідніють і сяють, коли вона співає — дівчинка, яку вони знають з пелюшок, яка народилася з таким оглушливим криком, аж акушерка сказала, що вона буде «співачкою в опері», а на одній дитячій фотографії вона співає, замість мікрофона тримаючи перед собою штепсель від праски...

І ось уже накочує зрив... шкода, що так швидко. Але ж ясно було, що саме це з нею і трапиться, все-таки не будемо забувати, дорогі друзі й батьки, що Тамар не знає, чого чекати від себе на вулиці, не знає, чи може вона звіритися на себе. Ось так-то, кралечко моя, блаженненька моя, насправді сподіватися ні на кого, навіть на себе, особливо на себе...

І разом з переляком приходить протверезіння, щурик протверезіння вгризається у черевну порожнину і кусає, кусає, кусає. Тамар ще співає, незрозуміло як, але неприємні думки стрімко згущуються в слова, в чорні гімни її нутра, тільки б не заспівати їх помилково...

Не припиняти, не припиняти! — безгучно кричить вона, боячись за себе, коли голос починає тремтіти через часті й різкі удари серця. Все тіло стискається, м’язи дерев’яніють, напевно зовні чути все, що з нею відбувається всередині, напевно всі вже помітили її перелякану гримасу. Ще кілька секунд, і все загине — не тільки цей нещасний виступ, а й усе те, що йому передувало, все те, що й так хистке і нестійке. Чудово, дебілко, так тобі й треба! Ти нарешті розумієш, чого накрутила у своїх ненормальних мізках? Дійшло до тебе, у що себе втягла? Ти пропала. Тепер дай собі раду і тихенько повертайся додому. Ні, ні, співай далі! Будь ласка, будь ласка, співай далі! Тамар повзає перед собою, немов перед зловісним викрадачем дітей, у лапи до якого втрапила. Якби у неї в руках був хоч який-небудь інструмент: гітара, та хоч барабан, навіть хустинка, як у Паваротті, — що-небудь, за що можна вхопитися, стиснутися за ним усім тілом... Удари серця перетворюються на монотонний барабанний клекіт, хтось усередині Тамар із сатанинською старанністю приводить у дію сили, здатні зруйнувати її: всі неприязні погляди, будь-коли кинуті на неї, всі перешіптування, всі прикрощі, задавнені провини, наруги і кривди. Колона щурів крокує в ногу. Глянь-но, як швидко зірвала з тебе маску реальність — не та, що у твоїх фантазіях, а справжня... Адже тут життя, дорогенька, справжнє життя, відчутне на дотик, ти намагаєшся прилаштуватися до нього, а воно відторгає тебе, як тіло відторгає чужорідний орган. «Ти знову дихаєш грудьми, а не діафрагмою, — сухо підсумовує Аліна, брязкає блискавкою свого чорного ридикюля і повертається, аби піти геть. — Твій голос застрягає в горлі, а я тобі тисячу разів говорила: не натискати горлом! Не хочу, щоб ти була як Муссоліні на балконі!» А що б сказав Ідан, якби зараз пройшов тут? «Dont call us, we shall call you»[15]. Облиш, він тут не пройде, і знаєш чому? Ти пам’ятаєш? Тому що наш Ідан зараз в Італії... тільки не думати про це зараз, будь ласка, будь ласка... Ідан і Аді, й увесь хор — місяць виступів по всій країні. Сьогодні вони співають у «Teatro della Pergola»; між іншим, саме зараз у них репетиція з флорентійським симфонічним оркестром. Забудь, забудь, зосередься, згадай, що це твій заробіток, що без цих грошей залишишся увечері без їжі. До вчорашнього дня вони були у Венеції, в «Teatro La Fenice», цікаво, як пройшов виступ і чи пішли вони потім дивитися міст Зітхань та їсти фруктове морозиво на площі Сан-Марко. Задля цієї поїздки вони утрьох працювали майже півроку, вона тоді й гадки не мала, що весь світ так перевернеться. Забудь про Венецію, згадай про Сюзанну, віддай свій голос пісні. А що, коли Ідан і Аді змогли все влаштувати так, щоб спати у Венеції разом, тобто в одних господарів, тобто... двері в двері?

Ця думка перехоплює їй горло, і Тамар замовкає на півслові. Вона немов оніміла. Гітара на касеті продовжує без неї, супроводжуючи Сюзанну без Сюзанни. Тамар вимикає магнітофон, осідає на бруківку і сидить, опустивши голову на руки. Люди ще якусь хвилю дивляться на неї. Знизують плечима. Починають розходитись, знову натягуючи на себе оболонки непричетності та байдужості вулиці. Тільки одна пристаркувата жінка, що важко перевалювалась, наче качка, і була бідно вдягнена, підходить до неї:

— Дитинко, ти хвора? Ти сьо’дні що-небудь їла?

В її очах — жалість і тривога, і Тамар з великим зусиллям вичавлює з себе подобу усмішки:

— Зі мною все гаразд, тільки в голові трохи замакітрилось.

Жінка порпається в гаманці, копирсається серед старих автобусних квитків. Тамар не розуміє, що вона там шукає. Жінка дістає кілька шекелевих монеток і кладе поруч з Тамар на землю.

— На, голубонько, купи собі чогось попоїсти. Бо так не можна...

Тамар дивиться на гроші. Ця жінка, схоже, куди бідніша за неї саму. Вона відчуває себе шахрайкою, пройдисвіткою. Але одразу згадує, що це роль, що вона — персонаж тієї п’єси, яку сама пише, ставить і грає. А головне — вона всім серцем сподівається, що є хтось, хто спостерігає за нею осторонь і бачить саме те, що вона хоче йому показати. І дівчинка в цій виставі мусить узяти ці монети, перелічити, зсипати в кишеню рюкзака й усміхнутися про себе з полегкістю — тепер є на що купити їжі.

Дінка кладе голову їй на коліна і заглядає в очі. О, ця велика, материнська собача голова!

Тамар мовчки скаржиться їй:

«Ой, Дінко, я боюсь. Я не можу ось так, перед сторонніми...»

«Не мороч мені голову, — Дінка дихає їй у долоню. — По-перше, ти все можеш, а по-друге, нагадай-но мені, хто зірвав блузку в завершальній пісні з «Волосся» на звітному концерті, перед усією публікою?»

«Але там це було інакше, — ніяковіє Тамар. — Там... ну як тобі пояснити?»

Дінка ледь зводить брови, що надає її морді виразу іронічного здивування. І Тамар починає нервувати:

«Навіть ти не розумієш? Це якраз і була та сама відвага боягузів і випендрьож тихонь, те саме «на зло» тих, хто боїться власної тіні. Завжди це так... ну, ці заходи, які Шай називав «слалом», а тепер у мене немає на них сили...»

«Ну так зроби це й тут! — ухвалює вирок Дінка, рішуче вивільняючи голову з обіймів Тамар. — Продемонструй їм, що таке випендрьож тихонь, влаштуй їм слалом боягузів!»

«А що, коли з мого співу почнуть сміятися? — благає Тамар. — І що, коли я ще раз облажаюсь? Кому я буду потрібна?»

Але обидві вони знають, що найстрашніше буде саме в тому разі, коли цей захід удасться, коли її план здійсниться і потягне її, крок за кроком, до тих, хто її повинен піймати.

— Ну ж бо, — каже Тамар з несподіваним припливом гарячкової енергії, — покажімо їм, хто ми такі!

О другій годині пополудні, рівно через чотири тижні після провальної прем’єри Тамар, Асаф вийшов з монастиря. Сонце приголомшило його, він відчув себе людиною, що пробула довгий час в іншому, дуже далекому світі. Теодора провела його до сходів, наказавши, щоб він розшукав Тамар, і то якомога швидше. Залишалася ще купа всього, про що Асаф хотів її запитати, але він зрозумів, що нічого нового про Тамар черниця йому не розповість, та й перебувати у відгородженій від усього світу кімнатці більше не міг.

Усе тіло чомусь пульсувало незрозумілою напругою. Дінка йшла поруч, час від часу кидаючи на нього здивовані погляди. Може, собаки чують такі речі, подумав Асаф, такі от спалахи неврастенії. Він перейшов на біг, і Дінка рвонулася слідом. Асаф любив бігати, біг його заспокоював, та й міркувати на бігу було приємно. Вчитель фізкультури неодноразово намагався умовити його взяти участь у змаганнях, запевняючи, що в нього ритмічне дихання і гарний пульс, а головне — витривалість, відповідна для кросів. Але Асаф не любив ні напруги змагань, ані суперництва з незнайомими людьми, а найбільше — він не любив виставлятися перед публікою. Смішно, що з бігу на шістдесят метрів він завжди був серед останніх (через те, що фізкультурник називав «запізнілим заводом»), але з бігу на два чи на п’ять кілометрів у нього не було суперників навіть серед старшокласників. «З тієї миті, як у тебе щось пішло, то все, хіба ні? І до кінця, без дурощів!» — якось із здивуванням сказав йому фізкультурник, і цю коротку фразу Асаф зберігав у серці, як медаль.

Ось і зараз він відчував: уся ця біганина, що почалася вранці, нарешті перетворюється на «те саме», на правильний, добре розрахований біг у правильному ритмі. Він біг, і думки поступово прояснялися. Асаф зрозумів, що якимсь робом ускочив у невелику заворуху — нічого по-справжньому небезпечного, і все-таки він потрапив у зону більш насиченої, наелектризованої реальності.

Вони з Дінкою бігли нешвидко, підтюпцем. Поводок провисав між ними, й Асаф ледве не піддався на спокусу зовсім кинути його. Він подумав, що, по суті, вони вперше біжать отак — як людина зі своїм собакою. Він поглянув на Дінку — язик висолоплений, очі виблискують, хвіст виструнчений. Спробувавши підлаштуватися під її крок, він раптом відчув енергію спільного ритму. Здавалося, що й собака відчуває те ж саме, що він знає: вони — ніби двоє друзів-попутників. Асаф усміхнувся про себе. У цьому спільному бігу було щось таке, чого він не знав уже довгі роки, за чим забув уже й сумувати, — щось подібне до дружби.

Він подумав про ту дівчину, Тамар, і душевного спокою знову наче й не було, і кроки одразу зробилися ширшими. Кожна нова подробиця про Тамар, кожна найдрібніша деталь або другорядний факт здавались йому — невідь-чому — наповненими величезним значенням, прихованим змістом. Здивована Дінка наддала ходи. І взагалі, з самого ранку, з тої миті, відколи все почалося, він відчував, ніби якийсь новий сенс силоміць намагається промкнутися в його життя, будь-що зачепитися за нього, пустити в ньому коріння. Але ж Асаф насправді зовсім не любив подібних несподіванок. Звичайне, щоденне життя і так здавалось йому надміру непередбачуваним, а крім того (він злякано зиркнув на годинника), треба приділити трохи часу його особистій справі — вирішити, як спекатися тиску Рої. Та й не збирався він прочісувати півміста, ганяючись за невідомим дівчиськом, з яким він нічим не зв’язаний і не буде зв’язаний ніколи, яке йому до неї діло? Тільки завдяки дивному збігу обставин дізнався він про її існування, і коли гарненько подумати, то з Дафі він бодай знайомий, і не треба знову звикати до її вад, а ця, нова, у якої, до речі, така класна собацюра і яка любить піцу з сиром і оливками... Асаф забув, про що це він.

Раптом Дінка обігнала його і припустила швидше. Він не зрозумів, що сталося, роззирнувся, але нікого не побачив. Вулиця була порожня. Та Асаф уже знав, що треба покластися на Дінку, здогадувався, що вона, очевидно, побачила або почула когось. Дінка різко шмигнула у вуличку, звернула на іншу і стрімголов кинулася в Парк Незалежності, ураганом продираючись крізь кущі і трав’яні хащі. Її великі вуха летіли за головою, а Асаф летів за нею, міркуючи про диво собачого нюху, про те, що собака здатна відчути когось, зовсім його не бачачи. І ще він думав, що скаже цьому комусь, коли нарешті до нього дістанеться.

— Попався! — крикнув хтось іззаду і стрибнув йому на спину, поваливши його додолу.

Асаф був такий приголомшений, що якийсь час лежав нерухомо, без жодної думки в голові. Лише через хвилину він відчув, що хтось заламує йому руку за спину так, що ледь кістки не тріщать, і аж тоді Асаф закричав.

— Покричи мені, покричи, — сказав той, що сидів на його спині. — Тоді ще й поплачеш.

— Що вам від мене треба? — простогнав Асаф. — Що я вам зробив?

Чоловік із силою штовхнув його обличчям у землю, яка зараз же забила Асафові носа і рота. На лобі розповзлася якась мокрота. Два сильних пальці здавили йому щоки, примушуючи розкрити рот, і одразу ж інші пальці влізли в ротову порожнину, понишпорили і забралися геть. Отетерілий Асаф дивився на метушливих мурашок і недопалок — усе у величезному збільшенні.

Перед носом вигулькнув папірець, схожий на документ. Він скосив очі, але нічого не розгледів. Занадто близько. До того ж очі туманилися від сліз. Чоловік схопив Асафа за чуба, із силою задер його голову й підсунув йому під ніс документ. Асаф подумав, що його очі ось-ось вилізуть з орбіт. Він, як у тумані, побачив фотографію усміхненого засмаглого парубійка і поліцейську емблему, і йому на мить полегшало. Але тільки на мить.

— Ану встати! Тебе заарештовано.

— Я? За що? Що я зробив?

Друга рука Асафа враз виявилася заламана за спину, і він почув клацання, знайоме тільки за фільмами. Кайданки! Він у кайданках. Мама просто помре.

— Що зробив? — уїдливий бас з хрипотою за його спиною. — Зараз ти й розкажеш до найменших дрібниць, що ти зробив, гівнюк малолітній. Ану встати!

Асаф втягнув голову глибше у плечі. Кишківник просто шалів, і Асаф злякався, що його пронесе. У нього раптом зовсім не лишилося сил — ні на що. Так бувало завжди, коли хтось грубо кричав на нього чи на когось іще, — Асафа в такі хвилини немов покидала жадоба життя, він геть зовсім втрачав цікавість до світу, де можлива така грубість. Зате Дінка, на відміну від нього, була сповнена бойовитості. Вона обурено гавкала, трохи осторонь, не наважуючись підійти ближче.

— Встань нарешті, мать твою! — гаркнув чоловік і знову смикнув його за чуба.

Асафові довелося підвестися. Від різкого болю очі наповнилися сльозами. Чоловік швидко обнишпорив кишені Асафа, порився в сорочці, провів руками по спині та між ногами. Може, зброю шукає, може — щось інше, подумав Асаф. Він був такий наляканий, що не наважувався запитати.

— Скажи «бувай» усьому дорогому, — процідив той. — Ану, дупу не хочеш посунути? Рипатимешся — я тебе на місці урию, ясно? — Він дістав телефон і викликав машину, потім підштовхнув Асафа до виходу з парку.

Асаф йшов по Єрусалиму в наручниках. Він нахилив голову і молився, щоб назустріч не здибався хто-небудь, хто знає його самого або батьків. Якби його руки були скуті бодай спереду, він заховав би їх під сорочку або затулив обличчя, як роблять підозрювані, яких показують по телевізору. Дінка йшла слідом за ними, періодично вибухаючи чергою гнівного гавкоту, а чоловік щоразу шпетив її на всю губу і вдавав, ніби хоче копнути ногою. Асаф усе ще не міг повірити, що цей тип справді з поліції, хіба може коп бути таким жорстоким?

Але це таки був поліцейський, і він доволік Асафа, немов закутого в кайдани раба, до машини, яка вже чекала на вулиці Агрон. Машина відвезла їх до поліцейської дільниці на Російському подвір’ї[16], і дорогою двоє патрульних завели балачку з Асафовим копом.

Я його зразу впізнав, — похвалився детектив, — по цій сучці довбонутій. Жовтогарячий ошийник. Думали мене обдурити.

Коли вони приїхали до дільниці, детектив одвів його в бічну кімнату. На дверях напис синім фломастером: «Підлітки. Дізнання». Стіни в кімнаті були неймовірної товщини, і Асаф подумав: це щоб ніхто не почув моїх волань, коли мене почнуть катувати. Але детектив шпурнув їх з Дінкою всередину і гримнув замком. Асаф розглянувся: металевий столик, два стільці і довга лавка попід стіною. Асаф знесилено впав на лавку. Йому страшенно хотілося до вбиральні, але сказати про це було нікому. Під стелею повільно оберталися великі вентиляторні лопаті. Асаф змусив себе думати про хлопчика, який їде на верблюді Сахарою. Думки намагалися розбігтися, але Асаф щосили зосередився на верблюді і хлопчику.

Великою пустелею Сахарою повільно тягнеться довжелезний караван верблюдів (зазвичай ідеї для таких фантазій Асаф черпав з каналу «Нешнл джіоґрафік»). На одному з верблюдів, у кінці каравану, маленький хлопчик погойдується в такт верблюжій ході, обличчя його майже повністю закрите хусткою, яка захищає від пилових бур, і лише очі допитливо вдивляються в пустелю. Що він там бачить, що проноситься в його голові? Асаф розгойдується разом з ним на верблюді, оточений безмовністю пустелі. Він умів утекти в пустелю, навіть сидячи в кріслі зубного лікаря, під звуки бормашини. Та й не тільки туди. Адже є ще ісландський юнга — на великому сірому риболовецькому судні борознить він простори Північного моря. Весь ранок він відмивав палубу від залишків дохлої риби, а зараз прихилився до залізного поручня і дивиться на айсберги, що, пропливаючи, нависають над судном, немов гори. Чи любить він такі далекі плавання? Чи боїться він боцмана? Коли знову побачить свою домівку?

Асаф зосередився на цих двох. Він не знав, яким саме робом такий трюк допомагає йому заспокоїтись, але він діяв завжди безвідмовно. Щось подібне до Інтернет-форуму, тільки без прямої мови. Неначе усі ці самотні хлоп’ята, розкидані зараз по світу, загадковим чином об’єдналися в таємну мережу і передають один одному сили. Ось і зараз. Хоч би припинився цей жахливий булькіт у кишках. Асаф трохи випростався. Все буде добре. Мама легенько провела долонею по його спині, трохи помасажувала, нагадала, що все буде добре, що в її таємному договорі з Богом однозначно зафіксовано, що Асафу завжди-завжди буде добре. Він навіть зумів усміхнутися Дінці. Все обійдеться, ось побачиш. Дінка підвелася і стародавнім, як дружба собаки і людини, рухом (але між ними він був абсолютно новим) поклала голову йому на коліна і зазирнула в очі.

Асаф не міг навіть погладити її скутими за спиною руками.

Тамар підвелася з тротуару і завмерла в тихій задумливості, немов пригадуючи, як вона тут опинилася, очі її, і без того великі, зробилися ще більшими і ніби пливли в повітрі, фанат надприродного напевно сказав би, дивлячись зараз на Тамар, що її відвідало осяяння, залишивши в мозку дивне і нез’ясовне, знання про те, що через чотири тижні їй доведеться втратити Дінку, і собака почне гасати вулицями і знайде незнайомого хлопця, який гайне слідами Тамар, крок за кроком, по всьому Єрусалиму.

Тільки мить туману і яскравий спалах у його товщі, а потім Тамар кліпнула, всміхнулась очима Дінці і забула. Вона сподівалась, що ніхто не нагадає їй останніх ганебних хвилин. Вона перемотала касету, відшукала потрібну музику. Ледь чутно прослухала вступ, потім додала гучності. Сконцентрувалася.

Все, ще одна спроба, і це нарешті мусить відбутися — вона мусить вирватися, виломитися з натовпу. Вона мусить схопити себе за шкірку і висмикнути з мінливої, нервової і водночас безпечної анонімності вуличної шарпанини. Вона мусить видати щось неймовірне. Поглянь навколо — десятки байдужих людей, і запахи шаурми, і чад жиру над вогнем, і галас торговців, і скрипучий акордеон старого росіянина, який, можливо, колись теж учився в якій-небудь музичній спецшколі в Москві чи Ленінграді, і не виключено, що у нього теж була вчителька, яка запросила його батьків для розмови і не могла знайти слів від хвилювання.

Тамар підвела погляд, вибираючи в навколишньому просторі точку, на якій можна сфокусуватись. Це не картина Ренуара, що висить у репетиційному залі хору, і не люстра із золотими витребеньками, яка напевно сяє в «Teatro della Pergola», це маленька табличка, що повідомляє про «лікування варикозу, три місяці гарантії», і саме ця табличка їй зараз до душі — те, що треба. Тамар заплющує очі і співає, звертаючись до варикозної таблички:

Не розплющуючи очей, вона відчула, як вулиця ділиться на дві частини, не вздовж і не впоперек, а на вулицю, яка була до того, як вона заспівала, і на вулицю опісля. Ось яке в неї точне й безпомилкове чуття і яка впевненість у собі! Їй навіть не треба дивитися. Вона відчуває шкірою: люди притишують ходу, а дехто розвертається і невпевнено повертається до того місця, звідки лунає голос. Стоять і слухають. Затамувавши подих. У самозабутті від її голосу.

Звісно, вистачає і тих, хто не затримується і навіть не розуміє, що на вулиці щось змінилося. Вони приходять і йдуть собі, заклопотані, з кислими мінами. В одній з автівок виє сигналізація. Прохачка проходить з допотопним дитячим візком, що шурхотить колесами. Та й мийник на драбині у вікні другого поверху «Burger King» не перериває своїх колових рухів. А проте щосекунди нова людина приєднується до гурту, що зібрався навколо неї, один ряд уже є, і сходиться ще один, і Тамар відчуває себе ніби всередині подвійних обіймів. Те живе коло перебуває в неусвідомленому і мимовільному русі, немовби величезна багатонога істота. Спини захищають її від гамору, від вулиці. Люди стоять у різних позах, трохи подавшись усередину кола. Хтось, випадково підвівши голову, зустрічається очима з сусідом. Мимолітна усмішка — і ціла розмова проноситься в цій м’якій усмішці. Всіх їх Тамар розрізняє в темряві. Ці погляди, що поєднують їх, вона знає по своїх колишніх виступах у хорі, по найкращих з них: погляд людини, що згадала щось важливе і втрачене.

Пісню Тамар закінчила майже нечутно — голосом, що тягнеться, мов найтонша нитка і розчиняється у гомоні реальності, що наступає з усіх боків у міру згасання пісні. Люди енергійно зааплодували, дехто глибоко зітхнув. Тамар непорушна. Обличчя у неї червоне, очі випромінюють тихе, протвережене світло, руки безсило звисають уздовж тіла. Вона хоче стрибати від радості й полегкості — у неї вийшло! Ледь-ледь не здалася... Та навіть у цю хвилину Тамар пам’ятає, що вона тут не ради співу. На жаль, пісні — це тільки приманка. Ні, не так: це Тамар — приманка. Вона дивиться навколо сяючими, повними вдячності, але водночас шукаючими очима. Але серед цих людей поки немає нікого, кому призначається наживка.

І тут Тамар зрозуміла, що через свої переживання забула приготувати шапку для грошей. І тепер треба нахилятися перед усіма в цьому незграбному комбінезоні, порпатися в рюкзаку, а з нього, звичайно, вивалюється одяг і білизна, і Дінка вперто суне в нього носа і щось там винюхує, і, поки Тамар дістає свій берет, майже всі вже розходяться.

Але є й такі, хто залишився, і вони підходять — хто впевнено, а хто — соромливо, й опускають монетки у зім’ятий берет.

Тамар подумала, чи не затриматися їй тут і чи не заспівати ще що-небудь. Вона тепер знає, що це можливо, і сміливості у неї вистачить. Їй навіть хочеться знову заспівати. Знайоме відчуття влади охопило її приблизно в середині пісні, та з такою силою, якої вона не знала, виступаючи в закритих приміщеннях. І хто б міг подумати, що в неї справді надзвичайний голос?

Але вона також знає, що, якби той чоловік був поблизу, чи навіть один з його посланців, вона б це відчула. Він би вже стояв десь там, у задніх рядах, вивчаючи її оцінюючим поглядом, як вивчають свіжу жертву, терпляче прикидаючи, як її запопасти.

Тамар мерзлякувато повела плечима, стоячи в центрі золотого сонячного світла. Потім швидко висипала гроші з берета, підхопила Дінчин поводок і пішла геть. Кілька людей спробували заговорити з нею. Один хлопець навіть збудив у ній надію: він усе не відставав од неї, і лінія рота у нього була груба і недобра. Тамар на мить зупинилася, прислухалася до того, що він говорить, але, усвідомивши, що хлопець всього лише клеїться до неї, відтрутила його і втекла.

Того дня вона співала ще п’ять разів. Одного разу — на площі перед «Машбіром»[18], двічі — біля палацу культури «Жерар Бахар» і ще двічі — на Сіонській площі. Час від часу вона додавала ще одну пісню, але навмисне не співала більше трьох — незважаючи на гучні оплески і захоплену реакцію публіки. У неї була певна мета, і коли те, чого вона чекала, не відбувалося, Тамар вимикала магнітофон, ховала гроші в рюкзак і намагалася якнайшвидше ушитися. Адже головне вже трапилося. Головне — що її чули і бачили, і тепер про неї заговорять. Вона запустила чутку про себе. Більшого вона зараз зробити не може. Залишалося тільки сподіватися, що ця чутка дуже швидко дійде до вух того, хто їй потрібний, — до вух хижака.

Він замружив очі, прихилився до стіни, потерся ногою об голову Дінки. Вентилятор під стелею натужно поскрипував, а надворі діялась метушня: заходили і виходили поліцейські, злочинці, звичайний люд. Асаф не знав, скільки часу його Протримають і коли прийдуть поцікавитися ним, якщо це взагалі коли-небудь станеться. Дінка простяглася біля його ніг на прохолодній підлозі. Асаф сповз з дерев’яної лавки і сів поруч з Дінкою, привалившись до стіни. Обоє заплющили очі.

Тієї ж миті в йоґо голові загудів голос Теодори, й Асаф поспішно пірнув у нього, сподіваючись знайти в ньому розраду. Він усе ще плутався в її розповіді через різкі сюжетні стрибки між епохами, країнами та островами. Але добре пам’ятав, як, закінчивши розповідати, Теодора сиділа, скоцюрбившись і поринувши в свої думки, нагадуючи химерний корінь. Якби вона була його бабусею, Асаф схопився б і обійняв її — не замислюючись.

— Але я жила, — мовила Теодора, ніби відповідаючи на його таємний порив. — Не бажаючи нічого, Асафе, я се життя жила!

І, побачивши в його очах сумнів, стукнула кулачком по столу:

— Ні, мосьпане мій! Сей погляд прошу облишити! — Вона аж із стільця підвелася й відрубала: — Ще першої ночі, після гіркої звістки з Ліксоса, коли зійшла зоря і узріла я, що не вмерла з горя і самотності, взяла я думку жити!

Вона була зовсім ще юною — усього чотирнадцять років, але ясно розуміла своє становище, не тішила себе надіями і не мала жалю до себе. Минуле захряснулось, а майбутнього не було. Теодора нікого не знала — ні тут, ні де-небудь іще, вона нічого не знала про країну, в якій була, вона не знала тутешньої мови. Асаф подумав, що, можливо, віра в Бога трохи допомагала їй, але Теодора, відповідаючи на його невисловлене запитання, пояснила, що стійкої віри в Бога вона не мала й раніше, а тим паче — після цієї трагедії. У її розпорядженні були великий і порожній будинок, щедра щомісячна допомога, що надходила з грецького банку, і страхітлива клятва, яку вона не збиралася ламати довіку, хоч би з поваги до мертвих, які відрядили її сюди.

— Таким виявилося становище, — промовила Теодора сухо. — І мені самій судилось вирішувати, що станеться зі мною — з тієї хвилини і до скону.

Вона витала, пройшлася по кімнаті, зупинилася за його стільцем, поклала руки на спинку.

— І я твердо поклала собі, чи чуєш ти? Що коли судилось мені довіку не виходити із сього будинку, я принесу весь світ у нього.

Так вона і зробила. Тодішній служка при монастирі, панотець Назаряна, став за її вказівками скуповувати всі книжки грецькою, які йому траплялися. Це були здебільшого старовинні священні фоліанти, що чекали свого часу в підвалах грецьких церков і зовсім не цікавили Теодору. Тому в день свого п’ятнадцятиліття вона зробила собі подарунок: найняла приватного вчителя і почала вивчати з ним стародавній і сучасний іврит. Вона була допитлива і сприйнятлива й після чотирьох місяців занять уже могла сміливо купувати в торговому домі Ганса Флюгера книжки про країну Ізраїль, до якої була прив’язана мимоволі, і про Єрусалим, у якому була ув’язнена. Теодора дізналася все, що повідомляли книжки про арабів, євреїв і християн, які жили з нею в одному місті, таких близьких і таких невидимих. У шістнадцять років вона найняла вчителя літературної і розмовної арабської і прочитала з ним Коран і «Тисячу й одну ніч». З книгарень у Меа-Шеарім їй почали присилати коробки з томами Мішни, Талмуда і коментарів до них. Ці книги її не дуже захоплювали, але іноді на дні коробки виявлялася «недостойна єретична» книжка про наукові відкриття, або про життя мурашок, чи про якого-небудь відомого художника XVI сторіччя, і Теодора жадібно проковтувала її. Не вдовольняючись цими огризками знань, вона почала скуповувати пошарпані примірники з бібліотеки доктора Гуґо Берґмана. Вона щедро платила рознощикові книжок Еліезеру Вайнґартену за негайну доставку кожної новинки з тих, які завойовували її серце: «Наполеонівські війни», «Відкриття і винаходи», «Астрономія», «Життя первісної людини» і щоденники відомих мандрівників.

Усе це було, ясна річ, дуже і дуже непросто. Треба було навчитися розуміти слова, що описують речі, яких вона й навіч ніколи не бачила. Що таке, наприклад, телескоп або Північний полюс, що таке мікроби, опера, аеродром і баскетбол?

— Чи ймеш віру, що лишень у вісімнадцять літ дізналася я, що таке Нью-Йорк і хто такий Шекспір? — Обличчя Теодори зморщилося від подиву, і вона, немов звертаючись сама до себе, прошепотіла: — І що з дня, як увійшла я до сього дому, п’ятдесят років не виділа я навіч веселки у хмарі?

Коли їй виповнилося дев’ятнадцять, вона купила дитячу енциклопедію «Міхлаль». За нею були й інші — трьома мовами, в десятках томів. Теодора назавжди запам’ятала те сп’яніння, яке переповнювало її під час читання протягом півроку — вдень і вночі, статті за статтею, про цілий всесвіт.

У той період її неймовірна жадоба до знань зосередилася головним чином на сучасному, особливо — на світовій політиці. Щоранку Теодора посилала панотця Назаряна купити газету івритом і газету арабською і, зціпивши зуби, читала їх зі словниками. Так вона познайомилася з Давидом Бен-Гуріоном і з єгипетським правителем Гамалем Абдель Насером, дізналася, що куріння викликає рак легенів, і схвильовано разом з рештою мешканців планети стежила за процесом виховання Раджиба, індійського хлопчика, якого до дев’ятирічного віку вирощували вовки. Поступово, з неймовірними зусиллями, Теодора прокладала собі стежку в джунглях нових фактів та імен, складала картину світу.

— І разом з тим, — мовила вона, проводячи пальцями по лобі, немов знімаючи нагромаджений біль, — разом з усією радістю і тріумфуванням, сумна була я, бо все то були лише слова і ще слова!

Асаф дивився на Теодору, не розуміючи, що вона має на думці, а вона, як завжди, коли їй не вистачало терпіння, стукнула розкритою долонею по столу:

— Бо як поясниш ти сліпому, що таке зелень, фіолет чи багрянець? Тепер кмітиш?

Асаф невпевнено кивнув.

— І такою, агорі му, була і я: лизала шкаралупки, а самого плоду не відала... бо що, для прикладу, запах немовляти після омовіння? І що відчуває людина, коли швидкий потяг проноситься повз неї? І як б’ються разом серця всіх, що сидять у театрі на дивній виставі?

І Асаф зрозумів: її світ складався лише зі слів, описів, книжкових персонажів, сухих фактів. Його губи розповзлися у здивованій посмішці — адже саме цим лякала його мама, якщо він весь час стирчатиме перед комп’ютером.

— І в ті дні я ще створила тут, у сій обителі, поштову республіку.

Теодора розповіла про листування, яке вона вже понад сорок років веде з ученими, філософами і письменниками з усього світу. Спочатку вона відправляла їм листи з елементарними запитаннями, листи, що соромились власного невігластва і були сповнені вибачень за зухвалість, але поступово запитання робилися глибшими і різноманітнішими, та й відповіді ставали більш докладними, зацікавленими й особистими.

— А крім моїх учених мужів, знай, що я листуюся ще з багатьма безневинними довічними в’язнями, подібними до мене.

Вона показала фотографію голландки, що попала в страшну аварію і прикута на все життя до ліжка, яка бачить лише кілька каштанових галузок і шматок кам’яної стіни; потім знімок одного бразильця, такого товстезного, що він уже не здатний пройти у двері власної кімнати і бачить у вікно лише берег маленького озерця (але не воду); і ще — старого селянина з Північної Ірландії, чий син відбуває в Англії довічне ув’язнення, тому й він добровільно ув’язнив себе в кімнаті до того часу, аж поки син його вийде на волю, і ще, і ще...

— Сімдесят дві людини у всьому світі! — сказала Теодора з прихованою гордістю. — Послання прибувають і відправляються, щонайменше один раз на місяць пишу я кожному з них, вони відповідають, розповідають про себе і навіть звіряють свої потаємні думки... — Вона розсміялася, і очі її хитро зблиснули. — Думають про себе: маленька стара черниця сидить на вершині башти в Єрусалимі. Кому вже вона зможе відкрити їхні таємниці?

І ось, після багатьох років читання і занять, Теодорі спало на думку, що їй жодного разу не довелося прочитати жодної дитячої книжки. Назарян-молодший, що змінив скривілого на ногу батька, заходився досліджувати відповідні полиці книгарень. У віці п’ятдесяти п’яти років Теодора вперше прочитала «Піноккіо», «Вінні-Пуха» і «Ловенгулу, короля зулусів». Це було не її дитинство і не ті краєвиди, в яких вона виросла. Але ж її дитинство занурилося в морську безодню, і до нього вона не в змозі була повернутись. Якось увечері вона відклала «Вітер у вербах» і радісно-здивовано прошепотіла: «Ось коли народилось у мене дитинство...»

— І між іншим, знай, — розсміялась вона знову, — що доти не було на мені навіть однієї зморшки! Обличчя новонародженої було в мене до того часу, коли почала я читати отсі книги!

Тепер, коли у неї з’явилося дитинство, вона мала почати дорослішати. Теодора взялася до «Девіда Копперфілда», «Чорта з сьомого класу» і «Довгоногого дядечка». Залізні двері, що колись зачинилися за нею на острові, тепер знову відчинились, і Теодора, дуже стара допитлива дівчинка, увійшла до свого заснулого царства, заснованого павутинням. Душа, тіло, бажання, млість, любов — усе відродилося для неї в книгах, в які вона поринула з головою. І часом, після ночі гарячкового читання, випускаючи з рук прочитану книжку, вона відчувала, як її душа росте й піднімається, подібно до молока, що от-от закипить у каструлі.

— У той час, — промовила Теодора тремтячим голосом, — я майже благала одного-єдиного рятівного удару кинджала, щоб він пронизав і розірвав нарешті муку отсю, прокляту оболонку отсю зі слів, що сповила мене.

— І це була Тамар? — не замислюючись запитав Асаф й одразу ж пошкодував про це, бо Теодора здригнулася, наче він необережно зачепив щось потаємне і приховане від сторонніх очей.

— Що, що ти сказав? — Вона довго і прикро дивилась на нього. — Тамар? Так, мабуть, хто знає... мені не приходило на думку...

Але щось стиснулося в ній, немов Асаф ненароком роздратував її, немов ясно дав зрозуміти: ти зібрала у своїй кімнаті все те, що можна дізнатися з книжок, з літер і слів, і раптом сюди увірвалась оця дівчина з плоті і крові.

— Досить! — схаменулася Теодора. — Ми вже багато поговорили, любий, і тобі, можливо, прийшов час іти?

— Я ще дечого не розумію... Вона...

— Йди і знайди її, і тоді зрозумієш усе.

— Але поясніть мені! — Він ледь не стукнув по столу так само, як вона. — Що, по-вашому, з нею трапилося?

Теодора глибоко зітхнула, секунду подумала, а потім промовила:

— Як скажу тобі, щоб не...

Вона занепокоєно підхопилася. Пройшлася по кімнаті, раз у раз запитливо поглядаючи на нього, як у перші хвилини їхньої зустрічі, намагаючись зрозуміти, чи гідний він пізнати те, що вона збирається йому повідомити, чи буде він вірним другом.

— Послухай, можливо, се лише благоглупство безглуздої баби, — зітхнула Теодора, — одначе в останні її приходи вона говорила інші слова, недобрі слова.

— Які, наприклад?

— Що світ сей недобрий, — сказала Теодора, затиснувши руки між колінами. — Недобрий за суттю. Неможливо вірити в людину, і навіть у найближчих. Що все — лише сила і боязнь, тільки користь і зло. І що вона не підходить...

— Не підходить до чого?

— До світу сього.

Асаф мовчав. У нього склалося стійке відчуття, що дівчинка на бочці — з насмішниць і задирак. Але виходить, вона й трохи схожа на мене, подумав він з подивом і обережно спустив її з бочки на землю.

— А я, навпаки, казала їй, яким життя її ще буде гарним і прекрасним. І що вона ще покохає кого-небудь, і він покохає її, і будуть у них діти із сяючими личками, і вона поїде у світ, і зустріне цікавих осіб, і почне співати на сценах і в залах для великих концертів...

Теодора замовкла і знову поринула в думки. Звідки їй знати, подумав Асаф із жалем, адже вона й сама не знає всіх тих речей, які наобіцяла Тамар. П’ятдесят років сидить під замком у цьому будинку. Звідки їй знати...

Асаф пригадав засмучення і розчарування Теодори, коли вона побачила перед собою його, а не Тамар. Виходить, це дівчисько страх як багато означає для неї. Як вода і хліб, як смак життя.

— А останнім часом... досить, я вже не знаю, що відбувається. І вона теж не відкриває більш тайника серця свого. Приходить. Працює. Сидить. Мовчить. Багато зітхає. Береже від мене таємницю. Не знаю я, що з нею відбувається, Асафе.., — У Теодори почервоніли очі. — Робиться худою і похмурою. Немає вже світла в її прекрасних очах. — Вона звела на нього погляд, і Асаф зіщулився, побачивши тоненьку доріжку сліз, що загубилася серед зморщок. — Що ти скажеш, любий, ти відшукаєш її? Відшукаєш?

О дев’ятій вечора Тамар купила дві порції «єрусалимської суміші»[19], колу і сіла попоїсти на сходинках якогось адміністративного будинку. Одну порцію дала Дінці й ум’яла другу. Обоє з насолодою їли, а покінчивши з їжею, одночасно і глибоко зітхнули. Облизуючи пальці, Тамар подумала, що вже давно не їла з таким задоволенням, як зараз, коли купила їжу на гроші, зароблені співом.

Але знову обсіли колишні думки. Люди поспішали повз неї, і Тамар постаралася стиснутися в маленьку непомітну грудочку. Як би їй хотілося стати колишньою Тамар, якою вона була рік тому. Лежати долілиць на власному ліжку, обклавшись в’язаними і ганчір’яними звірятками, які були з нею із самого народження, притискати до вуха телефонну рурку і дриґати ногами (так робили дівчата у фільмах, і вона теж так робила, нарешті їй було з ким це практикувати), і це було так чудово — лежати і теревенити з Аді про Галіт Едліц, яку бачили, як вона цілувалася з Томом, язик і все таке інше, або про Ліану з хору, якій один чувак зі школи «Боєр» запропонував стати його подружкою, а вона — візьми та й погодься. З «Боєр», уявляєш! Хоч стій, хоч падай! І обидві вони, як і слід, здригаються, тим самим підтверджуючи спільну відданість мистецтву, тобто — Ідану.

Якийсь стариган, спираючись на ціпок, одягнений зі старомодним шиком, кульгаючи мимо, глянув на неї. Його губи здивовано заворушились, немов риб’ячий рот. Тамар побачила себе його очима: дуже юне дівча сидить дуже пізньої години в дуже непідходящому місці.

Вона зіщулилася ще більше. Цей день, її перший день на вулиці, був таким довгим і виснажливим. Але треба встати і зробити ще кілька кіл — для того, щоб хтось, якщо він таки засік її, міг підійти до неї під прикриттям темряви.

Підходили, і чимало. Безперестанку забалакували, пускали зауваження, робили пропозиції. Ніколи ще Тамар не стикалася з такою кількістю непристойностей, ніколи не відчувала такої болісної відчуженості. Дуже швидко вона зрозуміла, що відповідати не можна. Жодним словом. Тільки міцніше триматися за свій рюкзак і за касетник. Дінка, звісно, теж допомагала відганяти прилипал. Коли вона видавала свій утробний рик, навіть найбільший відморожений козел миттю зникав.

Але той, кого Тамар чекала і кого найбільше боялася, не з являвся.

Вона спустилася на Котячу площу[20] і пройшлася між рундуками, освітленими прожекторами, крадькома пригортаючись до індійських сорочок і шароварів, розвішаних на плічках. Вона дуже любила цю площу, дарма що Ідан і Аді вирекли, що це «Пікаділлі для бідних». Вона пройшла повз ряди з кальянами, ароматичним надіб’ям та барвистими камінцями, приміряла бухарські тюбетейки, і череватий крамар посміявся з нею разом з її видовженого ашкеназького черепа. Один хлопчина — як він запевняв, найкращий спец у світі — запропонував написати її ім’я на рисовому зернятку, і Тамар сказала, що її звуть Брунгільда. Красунчик у коротких штанах, з тюрбаном на голові, сидячи просто долі, старанно наносив на дівчачу ногу малюнок для татуювання. Тамар постояла, спостерігаючи і трохи заздрячи. Потім змусила себе пройти ще туди-сюди між рундуками, вдихаючи тонкі пахощі курива і хмарок «травички», що здіймалися то тут, то там. Прикинулася, що вивчає рундук зі свічками всіляких форм і забарвлень, сподіваючись, що легкі мурашки, які забігали в неї по спині, свідчать про те, що хтось вивчає і її. Проте, обернувшись, нікого не побачила.

На сусідній вулиці Йоель Моше Саломон давали виставу: дівчина десь її віку в квітчастій в’язаній шапочці, з-під якої виглядали золотисті кучерики, тримала в руках дві мотузки. До кожної мотузки було прив’язано по шматку охопленої вогнем тканини, і вона танцювала з ними, виводячи в повітрі палаючі узори. До стіни однієї з крамничок прихилилася друга дівчина, відбиваючи ритм бубном.

Танцівниця так сконцентрувалася на русі своїх мотузок, що Тамар ніяк не могла відірвати од неї очей і відійти, зачарована її цілковитою зосередженістю, добре знайомій їй самій. Тамар хотілося подивитися, як це виглядає збоку — коли ти весь обернений усередину. Що з твоєї істоти віддано стороннім поглядам? Блакитні очі дівчини невідривно рухалися за двома маленькими смолоскипами, а брови піднімалися й опускалися з дитячим подивом, і Тамар подумала, що в цьому вони схожі, бо вона теж «співає бровами». Два маленьких смолоскипи перетинали нічне небо, в них було щось зворушливе, проникливе, безнадійне.

Раптом Тамар згадала, де і заради чого вона тут. Не сходячи з місця, вона обережно й уважно роззирнулася. Вона не знала, кого шукає, але припускала, що це чоловік, молодий хлопець. Принаймні, вона чула саме про хлопців. Один з них повинен підійти до неї на вулиці і запропонувати піти з ним — звичайно, за умови, що спочатку вона витримає випробування, тобто доведе, що подобається публіці. А Тамар знала, що іспит вона вже витримала, це було її головним і єдиним досягненням цього дня.

Дівчина з мотузками в самозабутті відкрила рот, оголивши білі зуби. Рухи її прискорювалися разом з наростаючим ритмом бубна. Погляд Тамар обережно перебігав з однієї людини в натовпі на іншу. Там було чимало молодих чоловіків, але вона не змогла вирішити, чи дивиться хтось із них на неї якось інакше, з особливим виразом. Двоє малоліток із стрижкою «попільничка» несподівано випірнули з натовпу і крикнули щось просто в обличчя танцівниці. Це були навіть не слова, а якісь тваринні вигуки. На мить дівчина ослабила увагу, і мотузки, сплутавшись, безпорадно впали на землю. Дівчина сумно стягнула в’язану шапочку, розсипавши золоті кучері. Дуже повільним рухом вона витерла з лоба піт і залишилася стояти, розгублена, немов її розбудили посеред сну. Публіка в один голос зітхнула і розійшлася, і ніхто не заплатив за всі її старання. Тамар підійшла і поклала в шапочку п’ятишекелеву монету, одну із зароблених за цей день, і дівчина втомлено усміхнулася їй.

Сіонська площа на іншому кінці вулиці теж жваво пінилася народом. На майданчику біля банку хлопці каталися на скейтборді. Співати там було неможливо, бо несподівано насунули брацлавські хасиди, на даху їхньої машини динамік надривався хасидськими мотивами. Тамар влаштувалася біля банку, притиснула до себе Дінку і зіщулилася, очі її уважно перемацували площу. Неподалік крутилися молоді хлопці, від них виходила якась метушлива тривога — на зразок металевого дзижчання, що ганяло їх туди-сюди якимись непомітними, але чітко викресленими лініями високої напруги. Хлопці з’являлися і зникали, ніби гарячково розшукуючи щось. Іноді один з них підскакував до бороданя, що стояв біля огорожі, і щось коротко говорив. Раптом Тамар побачила товстозадого гнома у веселій в’язаній шапочці, оточеного групою хлопців. Рука карлика ковзнула в кишеню, щось стисла і випірнула.

До Тамар підійшов парубок у джинсовому, як у неї, комбінезоні, надітому на голе тіло.

— Сестричко, — він схилився до Тамар, і вона втупилася в колечко в його сосці. — Хочеш підігрітися?

Вона похитала головою: ні, ні, вона й так уже в порядку. Наполягати парубок не став і одійшов: Тамар зіщулилася не через його пропозицію, а від самого факту, що до неї звернулися з нею.

Вона з силою стиснула повіки, розплющила — площа була на колишньому місці. У центрі танцювали брацлавські хасиди, семеро дужих мужиків з кудлатими пейсами і розмаяними бородами, в білосніжному убранні і великих білих ярмулках. Вона вже знала з попередніх вечорів, що вони до півночі стрибатимуть у своєму божевільному екстазі. Дві подружки з могутніми бюстами, затягнутими в куці маєчки, пройшли поруч з Тамар і зупинилися неподалік.

— Глянь на цих, Ело! — сказала одна з дівчат. — І це без хімії, на самій лише вірі...

Дінка притислася до Тамар, страждаючи від гуркоту, скрутилася щільніше і спробувала задрімати. «Бідолаха, — подумала Тамар, — вона не розуміє, що зі мною коїться. Для неї все це напевно суцільний кошмар».

До неї підійшла молода жінка з термосом і пластиковим стаканчиком, запитала, чи не налити чаю. Тамар не зрозуміла цього несподіваного співчуття. Немов до неї звернулися іноземною мовою. Жінка сіла поруч на тротуар.

— Є й тістечка, — усміхаючись, сказала вона.

Тамар раптом випросталася, натхненна новою думкою. Серце її заколотилося. Можливо, її хижак насправді хижачка? Адже, з чуток, у цій справі замішано чимало дівчат! Але виявилось, що жінка справді хоче допомогти — вона з групи добровольців, вони приходять сюди вечорами, щоб побути з хлопцями і дівчатами, що тусуються на площі, налагодити з ними контакт. Жінка налила їй гарячого чаю, Тамар обхопила стаканчик закляклими руками, і в ній піднявся вал незграбної вдячності. Вона з’їла тістечко, але розмовляти відмовилася. Жінка погладила Дінку, скуйовдивши шерсть саме так, як та любила, і дала тістечко їй теж.

— Я тебе вже бачила тут, — згадала вона. — Десь два тижні тому, еге ж?

Тамар кивнула.

— І ще я бачила, як ти купувала в он того дивного чоловічка, за тобою тоді ще погнався поліцейський. Може, ти хочеш зустрітися з деким, хто вже через усе це пройшов?

Тамар замкнулася. Тільки цього бракувало: щоб її врятували від згубного впливу вулиці ще до того, як їй вдалося до цієї вулиці прилучитися...

— Я залишу тобі наш телефон, — сказала жінка, записуючи номер на серветці. — Якщо захочеш поговорити, попросити про що-небудь, зустрітися з батьками — за цим номером нас можна знайти.

Тамар подивилась на неї і на мить забулася в її добрих зелених очах, ледь не запитавши, чи не бачила та гітариста з довгим медовим волоссям, спадаючим на обличчя, худого й високого і дуже нещасного. Але змовчала. Жінка кивнула, ніби уловивши щось, потім легенько торкнулася руки Тамар, тепло всміхнулася і пішла. І Тамар знову залишилася сама, ще самотніша, ніж раніше.

Поруч влаштувалася група підлітків з бляшанками пива в руках, усі — в тонких футболках. Як їм тільки не холодно... Широкоплечий кремезний парубок підійшов до них. «Хай, братан». — «Шо чути, братан?» — «Все по кайфу. Де взяти?» — «Он, біля огорожі, араба бачиш?» По-дружньому плескають рука в руку, обіймаються, двічі стукнувши по спині. Картинка відбилася у свідомості Тамар. Серед усіх цих жестів і слівець він живе вже не менше півроку. Напевно, і сам уже так розмовляє. Якою мовою він заговорить з нею? І як взагалі відреагує на її появу?

І чому вона не приєднається до однієї з компаній, чому забилася в найглухіший кут? Збоку це здавалося так легко — приєднатися, особливо — до дівчат. Трохи покрутитися оддалік, і вже на тебе починають звертати увагу, заговорюють, посміюються, пропонують курнути — і тебе вже перетравили, і ти вже завалюєшся на нічліг разом з ними в якому-небудь парку чи на горищі.

Але нічого такого не відбувається. Не сьогодні. Може, завтра. А може, ніколи. Вона ще не готова. Тамар підтягла коліна до живота. Думки чіплялися одна за одну, кусаючись, б’ючи по найболючіших місцях. Невже вона просто не вміє спілкуватися з людьми? З нею ж постійно таке трапляється — вона завжди сама, завжди окремо, у неї ніколи не виходило бути з людьми, говорити з ними однією мовою.

«Можеш називати це снобізмом, — гірко прошепотіла Тамар у Дінчину шерсть, — але насправді це просто покинутість. Невже ти думаєш, що я навмисне? Але така я вже уродилась — не можу по-справжньому приєднатися ні до кого. Це факт. Неначе у мене в душі бракує тієї самої частини, яка прикріпляється, як у конструкторі, яка просто прикріпляється до когось іншого. І врешті-решт у мене все розвалюється — родина, друзі. Все».

Лоточник з червоними зацукрованими яблуками пройшов повз неї вдесяте і знову запропонував Тамар яблучко. І не впадає ж у відчай! Старий чоловік у ярмулці, з утомленою усмішкою.

— Візьми, всього три шекелі, корисно для здоров’я.

Тамар подякувала і не взяла. Лоточник на мить зупинився, подивився на неї. Що він у ній бачить, що всі бачать у ній, у лисій дівчинці в комбінезоні, з рюкзаком, великим магнітофоном і собакою? Біля сміттєвих баків запрацювало казино. Худий як скіпка чоловік у коротких штанцях, з кривуватими ногами моряка поставив на бак картонну коробку і почав трясти кубики у пластиковому стаканчику:

— Хто на сімку? Хто йде на три по сім?

Самотність тиснула все сильніше. Ти вже нічия, гризла себе Тамар, у тебе більше немає ні домівки, ні хору, ані друзів, ще трохи — ти взагалі зникнеш, і ніхто цього не помітить. Ні, краще не думати про це, тільки не зараз. «Розумієш, Дінко, не те щоб я вважала, що вони мусили через мене відмовитися від Італії, річ не в тому, адже чим вони могли мені допомогти, якби залишилися тут? — Тамар посміхнулася, уявивши, як Ідан сидить он на тій огорожі і корешиться з кимось: “Гей, чуваче!” — Але річ у тому, як вони до цього поставилися з першої ж хвилини... ледве я спробувала їм розповісти, як вони одночасно... перестали мене помічати». — Тамар задушила останні слова в горлі, не давши їм вихопитися назовні.

Брацлавські хасиди змінили касету. Заграв транс, і хасиди затанцювали під нього, застрибали, немов козли, що об’їлися дурману, трясучи руками, ногами, бородами. Від музики затрясся навіть тротуар, на якому сиділа Тамар. Уся площа затряслася. Кілька хлопців і дівчат приєдналися до танцю. Це була їхня музика. Тамар спробувала згадати короткий курс, який виклав їй досугий альбінос (він здався їй принаймні сорокалітнім), якого вона зустріла в «Жовтому підводному човні»[21] два тижні тому:

— Транс класно йде під кислоту.

Сорочка у нього була розхристана аж до пупка, відкриваючи гладенькі червоні, немов обварені, груди.

— А хауз — це музон для екстазі, і піпл крутіший буде. А під техно добре...

Тамар забула, що добре під техно, зате вона виразно пам’ятала його припухлі пальці у срібних перснях, що все намагалися прилаштуватися у неї на стегні.

Серед хасидів, що захоплено стрибали, весело носилися діти. До Тамар хтось підійшов. Вона підвела голову. На неї дивилася дівчина у джинсах, у білому, домашнього в’язання, светрі, але у рваних кедах, зіниці в неї були неправдоподібно великі. Вона мовчки сіла поруч. Тамар чекала. Може, це вона? Може, ось зараз це й почнеться?

— Можна? — нарешті спитала дівчина тоненьким голоском і погладила Дінку.

Тамар зрозуміла, що до них дівчина ніякого відношення не має. Вона гладила Дінку довго, із захватом, принюхувалась до неї, щось шепотіла на вухо. Кілька хвилин вона вовтузилася з собакою. Потім важко підвелася, подивилася на Тамар.

— Дякую.

Очі її блиснули. Тамар не зрозуміла — від радості чи від сліз. Дівчина відійшла на декілька кроків. Повернулася.

— Я... на вулицю я пішла тоді, щоб собаку свого забрати з карантину в Шуафаті[22], — пояснила вона Тамар якимсь дуже дитячим голосом. — Сто шекелів отримала й одразу пішла забирати його, а через тиждень його задавили, просто у мене на очах.

Вона відійшла.

Тамар перелякано обійняла Дінку. Вона не може залишатися тут. Ні хвилини. Тамар встала і попленталася навмання; дійшовши до середини площі, вона зупинилась, потопталася на місці — аби якомога дужче впасти в око. Може, зараз це відбудеться? Хтось підійде до неї і накаже йти за ним. Вона ні про ще не спитає і не перечитиме. Слухняно піде назустріч тому, що її чекає. Площа була багатолюдна, але ніхто до неї не підійшов. Біля огорожі стояв кучерявий парубійко; трохи зігнувшись, він щось бурмотів собі під ніс. Той самий гітарист, якому зламали пальці. Тамар пам’ятала його ще з колишнього життя, коли він виступав у музичній академії. Тепер він майже кожного вечора приходить сюди, крутиться біля компаній. З чуток, раніше, близько півтора року тому, він був зіркою того самого місця, приносив їм колосальні доходи, поки не здумав видрючуватись і не втік. Відчувши, що вона на нього дивиться, хлопець втягнув голову в плечі і відвернувся. Тамар мало не застогнала, подумавши, що тепер його місце, напевно, зайняв Шай.

Вона вийшла за межі освітленого кола площі. Зітхнула з полегкістю. В одному з дворів, між купами будівельного мотлоху, сіла подзюрити. Дінка чатувала, принюхуючись до гарячого парка, що піднімався між ногами Тамар. Гомін з площі долітав і сюди. Тамар встала, натягнула комбінезон, віддавшись на мить дивності цього місця. Біля стіни двома гігантськими комахами застигли риштунок і бетономішалка. «Як це боягузка, як-от я, зважилася на таке?» — здивовано подумала Тамар.

Зараз їй хотілося лише одного — лягти і заснути. Сховатися навіть від себе самої. От якби було таке місце, де можна помитися, відшкребти з себе цей день. Вона завагалася. Таке місце було — Лея постаралась. І там, звичайно, на неї чекають усілякі сюрпризи: що-небудь смачненьке, дбайливо загорнуте в ковдру і все ще тепле, дорогущий шоколадний десерт, і, звичайно ж, смішний листик і малюнок від Нойки. Дрібниці, які знову зроблять її людиною. Але Тамар ще вранці вирішила, що не піде туди. Вона тепер сама, геть сама. Чому? А тому. Як каже Теодора: «Не питай про те, що понад розуміння твоє». Тамар прискорила ходу, губи ворушилися, сперечаючись з нею: ти тільки поясни, чому не піти в той сарайчик? Не знаю. Щоб не наражати Лею на небезпеку? Немає відповіді. Чи щоб ти остаточно впевнилася, що немає в світі жодної людини, на кого ти можеш звіритися?

Тамар перетнула вулицю Кінг-Джордж, обійшла високий ветхий будинок, у якому містилась контора її батька. Вулиця була безлюдна. Тамар рухалася, як робот. Увійшла всередину, спустилася в підвал, намацала ключ над одвірком. Одімкнула залізні двері. Тут на неї чекали тонкий матрац, легка ковдра і ще дещо — вона принесла це минулого тижня, ще посміялася з себе, а зараз кинулася до нього так, немов він міг очистити її від усього, — її старенький пухнастий ведмедик з одірваним вухом, з яким вона спала змалечку.

У замку заскреготав ключ, і Асаф кинувся на лаву. Поліцейський устиг помітити його метушливий стрибок, і Асаф одразу відчув себе винуватим. Разом з детективом до камери увійшла молода симпатична жінка у формі. Вона назвала своє ім’я — чи то Сигаль, чи то Сигаліт, Асаф не розібрав — і додала, що вона слідчий у справах неповнолітніх і хоче з ним поговорити. Потім спитала, чи не бажає він, аби хтось із родичів був присутній під час розмови, й Асаф перелякано скрикнув, що ні, не бажає.

— Ну тоді почнімо, — спокійно сказала слідчий.

Вона відкрила течку, поставила Асафу кілька загальних запитань, записала його відповіді, детально пояснила його права. Після кожної фрази вона якось силувано усміхалася, і Асаф подумав, що, мабуть, їй за інструкцією належить усміхатися злочинцям.

Нарешті вона запропонувала:

— Можливо, послухаємо спершу, що скаже Моті?

Поліцейський, на фізіономії якого ясно читалася якнайглибша огида до цих китайських церемоній, із шумом усівся по той бік столу, випростав ноги, сунув великі пальці під ремінь.

— Швидко! — гаркнув він. — Викладай! Постачальники, пушери. Обіг, товар, імена. Мені потрібна інформація, а не всяка херня, ясно?

Асаф поглянув на жінку. Він не зрозумів нічого.

— Відповідай, будь ласка, — сказала жінка-слідчий і закурила.

— Але що я такого зробив? — спитав Асаф і одразу зніяковів, тому що голос зірвався на якийсь схлип.

— Чуєш, ти, недоробок, та я тебе... — почав поліцейський, але жінка кашлянула, і він заткнувся, нервово облизавши верхню губу. — Слухай мене гарненько, — провадив він далі після паузи. — Я вже сім років працюю над цим, і я... всім відомо, що у мене фотографічна пам’ять. І цього твого смердючого пса я засік не рік тому, і не два — менше місяця тому, без сумніву, засік я його, і з ним було дівчисько, років п’ятнадцяти, може, шістнадцяти. Кучерики, волосся чорне, до хріна волосся у неї на довбешці, на зріст приблизно метр шістдесят, мордочка, до речі, гарненька.

Звертався він головним чином до жінки, явно намагаючись справити на неї враження.

— І я її майже спіймав на гарячому, під час оборудки з цим довбаним гномом на Сіонській площі, і коли б не пес цей довбаний...

Кашель, облизування губи, глибоке зітхання.

— Тепер глянь-но гарненько. — Поліцейський підкотив штанину, оголивши м’язисту волохату ногу, на якій виразно виднілися сліди укусу. — До кістки! Десять уколів через твого пса... смердючого.

Дінка протестуючи загавкала.

— Мовчати, вонючко! — прошипів у її бік детектив.

— Але я що зробив? — знову спитав Асаф.

Він був розгублений. Метр шістдесят, тобто приблизно йому до плеча... і чорне волосся, і кучерики, і мордочка, до речі, гарненька...

— «Що ж я зробив?» — передражнив його поліцейський. — Зара’ почуєш, що ти зробив. Це ти з нею і з цим псом зробили. Ви заразом, он як! — Він склав пучкою три пальці. — Ти що думаєш — усі навколо ідіоти? Ану, давай викладай її ім’я! — І він із силою грюкнув обома руками по столу.

Асаф злякано схопився.

— Я не знаю.

— Не знаєш, еге ж? — Поліцейський встав і пройшовся кімнатою. Асаф нервово стежив за ним. — Просто так гуляв собі вулицею і побачив оцього здоровенного собацюру, і він просто так погодився пробігтися з тобою?

Зненацька він накинувся на Асафа і, схопивши його за сорочку, почав трясти:

— Кажи, сволото...

— Моті! — крикнула жінка, поліцейський відпустив Асафа, кинув на неї похмурий погляд і замовк.

— Послухай, е... Асафе, — заговорила жінка напруженим голосом, — коли ти справді ні в чому не винен, то чому ти тікав?

— Я не тікав. Я навіть не знав, що він за мною женеться.

Поліцейський Моті в’їдливо реготнув:

— Я за ним через півміста гнався, а він «не знав»!

— Тоді, може, — підвищила голос слідчий, заглушаючи розлючене пихтіння Моті, — ти розкажеш, яким саме чином отримав собаку від дівчинки? Як щодо цього, Асафе?

— Не отримував я від неї нічого! Я її взагалі не знаю! — У голосі Асафа звучав такий щирий відчай, що на обличчі слідчого проступив сумнів.

— Але як це може бути? Сам поміркуй, адже ти, схоже, розумний хлопчина. Ти справді думаєш, що тобі повірять, ніби ось так, ні з сього ні з того, до тебе потрапив собака і дозволив водити себе на повідку? Мені, наприклад, він дозволив би? Або Моті?

Дінка злобно загарчала.

— Бачиш? Краще розкажи все як є. Всю правду.

Правду! Господи, про неї він навіть і не подумав. Забув від страху і жаху, від приниження з цими наручниками... А головне — через таке добре знайоме відчуття, що він у чомусь винен, що його покарали по справедливості за щось, правда, не зрозуміло, за що... одне слово, за щось, що він напевно колись скоїв, і ось тепер настав час розплати...

— У мене в кишені сорочки... — Голос його не слухався, і він почав спочатку: — У мене в кишені сорочки є папірець. Подивіться.

Слідчий поглянула на поліцейського. Він кивнув. Вона дістала папірець.

— Що це? — Вона прочитала двічі і простягнула детективові.

— Що це?

— Це бланк сімдесят шість, — сказав Асаф, черпаючи сили в словах. — На канікулах я працюю в мерії. Цього собаку підібрали на вулиці, а я повинен знайти його господарів.

Як добре, що він сказав «господарів» і не проговорився про те, що знає, як звуть цих «господарів» з кучериками.

Жінка поглянула на Моті. Той енергійно жував нижню губу.

— Зараз же подзвоніть у мерію, — веліла вона. — Просто звідси.

Асаф назвав номер і сказав, щоб запитали Аврама Даноха. Поліцейський розлючено потицяв у кнопки мобільного телефону. Повисла тиша. Через кілька секунд Асаф почув різкий голос Даноха.

Поліцейський назвав себе і сказав, що затримав Асафа, який вештався центром міста з собакою. Данох розсміявся, Асаф виразно розчув його скрипучий сміх, і щось відповів. Моті, вислухавши, процідив: «Дякую», вимкнув телефон і втупився у стіну лютим поглядом.

— Ну, чого ви чекаєте? — спитала слідчий. — Зніміть з нього наручники нарешті!

Поліцейський грубо смикнув Асафа. Клацнули наручники.

Асаф почав розминати зап’ястя — точнісінько як це роблять у кіно (тепер він розумів чому).

— Хвилинку, — сказав Моті грубим голосом, щоб, не дай боже, не визнати свою поразку. — Ти вже знайшов кого-небудь?

— Ні, — легко збрехав Асаф.

Неважливо, що вона накоїла, ця Тамар, але цьому типу він її не викаже.

— Послухай, ми справді вибачаємося за це непорозуміння, — сказала жінка-слідчий, не дивлячись на Асафа. — Може, ти хочеш чогось попити в буфеті? Чи подзвонити? Батькам?

— Ні... е-е... так. Я хочу подзвонити.

— Будь ласка. — Жінка усміхнулася, цього разу цілком щиро.

Асаф набрав номер. Поліцейські шепотілися осторонь. Дінка підійшла до нього. Асаф вільною рукою погладив її.

Коли на іншому кінці дроту зняли слухавку, він почув різкий шум.

— Алло!

— Носоріг? — закричав Асаф.

Поліцейський вийшов з кімнати. Жінка-слідчий дивилася в стінку, вдаючи, ніби не слухає.

— Хто це? Асаф? Це ти? — загорлав Носоріг, перекрикуючи гуркіт верстатів. — Як справи, хлопче?

І ось тут Асаф мало не розплакався.

— Ей, Асафе, не чую тебе! Асафе? Ти тут?

— Носороже, я... я трохи... тут таке трапилося... мені потрібно з тобою поговорити.

— Зачекай хвилинку.

Асаф почув, як Носоріг гукнув своєму помічникові Рамі, аби той вимкнув точильний верстат.

— Ти де? — спитав Носоріг у тиші, що несподівано запала.

— В полі... неважливо. Мені треба тебе побачити. Зайдеш до «Сіми»[23]?

— Зараз? Я вже обідав.

— А я ні.

— Стривай. Дай-но розберуся.

Асаф чув, як він щось говорить убік. Стало ясно, що день сьогодні у Носорога видався напружений — відливання. Асаф услухався в голос Носорога і всміхався. Одна голова Герцля[24], жінка на лебеді, три великі Будди і шість фігурок, які будуть вручені лауреатам ізраїльського «Оскара».

— О’кей, — повернувся до нього Носоріг. — За чверть години я там буду. Ти тільки дурниць не роби. Все, я почухав.

І повісив слухавку. Важкість відпустила Асафа.

— Твій друг? — із симпатією спитала слідчий.

— Так... не зовсім. Друг моєї сестри. Неважливо.

Асаф не збирався переказувати їй цю заплутану історію. Вона провела його до виходу, і це була зовсім інша справа: пройти повз усіх цих поліцейських вільним і безгрішним.

— Скажіть, — запитав Асаф, перш ніж попрощатися, — цей детектив... він сказав, що спіймав ту дівчину у момент оборудки. А якої оборудки? Мені просто цікаво...

Жінка-слідчий притиснула до себе течку. Поглянула праворуч і ліворуч, помовчала. Асаф раптом зрозумів, що вона дуже вродлива. Вона ж не винна, подумав він, це її робота.

— Я не певна, що нам слід про це говорити, — мовила жінка з вибачливою усмішкою.

— Але це важливо для мене, — тихо і наполегливо заперечив Асаф. — Я хочу знати, у чому він мене підозрював.

Кілька секунд вона роздивлялася носки своїх чорних туфель, потім ледь чутно промовила:

— Дівчина купила наркотики. Очевидно, цілу партію. Але ти від мене нічого не чув, добре?

Вона розвернулася і швидко пішла.

Асаф минув будку охоронця і попрямував униз, у напрямі вулиці Яффо. Він повільно йшов, і так само повільно ворочалися його думки. Все немов завмерло. Вся ця біганина з ранку, розповідь Теодори, всі його передчуття і надії. Всі його безглузді ілюзії. Асафа немов ударили під дихало. Іноді таке траплялося з ним, коли він друкував фотографії. Наприклад, радів удалому портрету — людина сидить собі на лавці, замислившись, — а під час друкування раптом виявлялося, що з голови людини росте величезний стовп, який Асаф проморгав. Ось і зараз те ж саме.

Дінка обережно потерлася об його ногу. Ніби соромилася свого спільництва з Тамар.

— Дінко, — тихо прошепотів Асаф. — Як це може бути... навіщо їй...

Слова застрягали в горлі. Він спересердя копнув носаком порожню бляшанку з-під пива. У його класі багато хто курив, а дехто навіть бавився травкою. Та й чутки усілякі ходили. Дехто з пацанів тусувався в лісі Бен-Шемен і на пляжі Ніцанім, і говорили вони між собою якоюсь особливою мовою. Іноді Асафу навіть здавалося, що він один такий, а решта давно через це пройшли. Може, і Рої, адже він давно вже курить. Асаф завжди відмахувався від подібних чуток, він не хотів знати нічого такого, його лякало, що це коїться з приятелями, яких він знає з дитинства. А зараз і з Тамар, яку він зовсім не знає, яку вже трохи знає...

— Ні, ти поясни, — гаряче шепотів він, прискорюючи крок, — як це може бути, щоб така дівчина бавилась наркотою, та ще й скуповувала цілими партіями, га? А що ти взагалі про неї знаєш, — бурмотів Асаф, — ти ж тільки сьогодні вперше почув про неї, то якого біса забрав собі в голову, ніби вона схожа на тебе, і з ходу вигадав цілу історію про себе і про неї — що, не так?

Дінка бігла поруч, похнюпивши голову, опустивши хвіст. Вони з Асафом виглядали як два плакальники. Поводок, що з’єднував їх, скорботно волочився тротуаром. Асаф розтиснув руку, дозволивши повідку впасти додолу, і Дінка одразу зупинилася, приголомшена і налякана його вчинком і прихованим у ньому натяком. Асаф зітхнув і підібрав поводок.

Вони прямували у бік ринку, до ресторану «Сіма». Зібравши рештки сил, Асаф спробував повернути колишній образ — образ дівчинки на бочці, що розповідає про велетня. Але що більше він силкувався, то ясніше розумів, що образ вислизає, що йому байдуже до цього дівчиська. І все-таки щось у ньому опиралося, заважало остаточно відмовитися від неї. Можливо, виною тому був погляд Дінки, коли він кинув поводок. Або ж дивне відчуття, що коли він повернеться в мерію і скаже Даноху, щоб забирав собаку, а йому й так уже дісталося, навіть у тюрязі побував через його завдання, і з нього досить, — так от, коли він так учинить, то не тільки втратить усі шанси хоч одним оком глянути на цю Тамар, але й... можна сказати, зрадить її.

І другого дня, проведеного на вулиці, нічого не сталося. Тричі Тамар співала на Бен-Єгуді, один раз біля входу в будівлю «Клаль»[25] і двічі на Сіонській площі, яка вдень була зовсім іншою, майже затишною. Тамар уже вирізняла обличчя з натовпу: крамарі, торговець свіжими соками, який пригостив її великою склянкою манго-персикового і сказав, що від її співу в його фруктах робиться більше соку. Дівчата-патрульні привітно усміхалися їй, а старий росіянин з акордеоном розповів про себе, про консерваторію, в якій вчився, і попросив не співати, поки він грає, а то він нічого не заробить.

Після дюжини виступів Тамар уже знала не тільки як, а й що саме треба співати. Пісенька «Мені шістнадцять, скоро буде і сімнадцять» із «Звуків музики» завжди здавалася їй надто солоденькою, але у публіки вона мала успіх і незмінно викликала бурхливі оплески і приплив грошей. Те ж саме відбувалося і з старою доброю «Я відлітаю в реактивнім літаку». Тамар співала їх знов і знов, чергуючи — для власного задоволення — «Маленьким принцом з другої роти» або чим-небудь меланхолійним і милим з репертуару Шалома Ханоха. І навпаки, коли вона одного разу зважилася заспівати перед колишнім будинком Кнесету арію Барбаріни з «Весілля Фіґаро», свій коронний номер, публіка розійшлася не дослухавши, люди голосно сміялись, а якась пацанва прилаштувалась у неї за спиною і кривлялася, передражнюючи її. Тамар усе-таки дотягла до кінця, спостерігаючи, як люди, немов виноградини від грона, відриваються від натовпу слухачів і зникають, ніби вона для них недостатньо гарна. Після цього у неї спалахнула коротка, але люта суперечка з самою собою (а насправді з Іданом): чи треба за будь-яку ціну залишатися вірною собі, чи краще підстроюватися під смаки публіки («здатися бидлу», уточнив Ідан). І Тамар вирішила, що заради головної мети не соромно й поступитися принципами, виявити гнучкість (Ідан потарабанив по столу довгими блідими пальцями, задумливо подивився кудись угору і нічого не сказав) і навіть мати від цього насолоду.

Ніч вона знову провела в підвалі батьківської контори, ледь-ледь утримавшись від того, щоб не попростувати у бік сарайчика Леї, який уявлявся їй Храмом Чудових Страв, Кришталевих Водоспадів і Шовкової Білизни. Але Тамар розуміла, що завжди є ймовірність, хай і невелика, що хижак уже вистежив її і тепер іде слідом — він сам або один з його підручних. Хто знає, може, її вже запримітили і доповіли босові, а той велів перевірити, хто вона така, з ким тусується і чи, бува, не з лягавих.

Тому й другу ніч Тамар провела в знайомому смердючому підвалі з тарганами. Сон тікав од неї. Вона лежала й подумки розглядала карту Італії, перелітаючи з міста до міста, потім порахувала дні і зрозуміла, що завтра — день її народження і сольного виступу. Вслухаючись у шурхіт тарганячих лапок, Тамар з усієї сили намагалася не піддатися жалю до себе, що так і поривався накрити її з головою. Бувають у житті моменти, з гіркотою повторювала вона собі, коли людина залишається віч-на-віч з долею. Заснути їй вдалося лише під ранок.

— Зрадиш її? — заревів Носоріг. — Що значить «зрадиш»? Ти з нею навіть не знайомий!

— Вже трохи знайомий...

Асаф опустив очі в тарілку з фаршированими овочами, щоб Носоріг не бачив, як він почервонів.

— Ой, держіть мене! Батьки залишають його на хвилиночку, і він миттю заводить шури-мури з дівчатами!

— Та ні!

Люди за сусіднім столиком на мить перервали політичні баталії і втупили в них трохи здивовані погляди.

— Нічого подібного! — сердито прошипів Асаф.

Носоріг відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на нього.

— Асафе, — сказав він. — Ти ось-ось почнеш голитися.

— Чого б це. — Асаф крадькома помацав пушок на щоці. — Ще є час.

— То що будемо робити? — спитав Носоріг, знімаючи з шампура шматки м’яса.

Асаф поглянув на нього і згадав теорію Реллі про те, що під час кожної трапези треба з’їдати не більше шести «повних ротів», тому що кожен наступний шматок — безсоромна обжерливість. А Носоріг із задоволенням поглинає другий обід поспіль.

— Ходитиму й далі містом із собакою, — сказав він. — І може, врешті-решт ми її знайдемо.

— Ага, панянку-наркоманку, Асафі.

Голос у Носорога сильний, кожне слово бухкало, як мішок цементу.

— Знаю, але...

— І не просто панянку, яка там-сям пихкає...

— Так, але...

— А панянку, яка скуповує дур оптом...

— Не знаю. Звідки мені знати? Я в цьому не тямлю.

— І що ж вона, по-твоєму, робитиме, коли ти її знайдеш? Скажеш, щоб зав’язала, і вона одразу зав’яже, га?

— Я так далеко не загадував, — викрутився Асаф. — Я тільки хочу віддати їй собаку. Адже це частина моєї роботи, правильно?

І він постарався скорчити офіційну міну, але вдалося чомусь не дуже. Дінка розляглася оддалік, язик висолоплений, очі спрямовані на них.

— Слухай. — Носоріг подався вперед, підкріплюючи слова енергійними помахами четвертинки піти[26]. — У мене в майстерні працюють двоє хлопців, що зав’язали з цим ділом. Знаєш, як це — зав’язати? Вони вже по четвертому колу пробують. І щоразу купа проблем, щоразу — реабілітація, поліція, клініки та інший кошмар, і я аж ніяк не на всі сто впевнений, що вони не зірвуться знову.

Асафу стало жарко. Носоріг має рацію. Треба вилізати з цієї історії. Але... як можна так узяти й відмовитися від дівчинки на бочці?

— Послухай мене, Асафе. Забудь про неї, годі фантазувати. Ти навіть не уявляєш, скільки зусиль треба, щоб наркоман зав’язав. — Носоріг поклав піту й виделку й обтрусив долоні. — Я всіма цими історіями про дур змалку напханий. У нашому кварталі половина на голці сиділа. Знаєш, що таке ломка?

— Я щось чув...

Носорогові слова остаточно вивели Асафа з рівноваги. Його красномовство було щонайменше дивним — зазвичай Носоріг розмовляв дуже мало.

— Ломка — це те, що з людиною робиться, коли вона намагається відвикнути. Ти мене слухаєш? У перші чотири-п’ять днів організм просто волає від болю, не отримуючи своєї дози. — Носоріг знову присунувся до Асафа, він говорив зовсім тихо, звузивши очі. — Це так, начебто тебе мучили голодом і спрагою цілий місяць, просто зсередини розламує людину. Бачив би, якою людина робиться — просто сіра, потом так і сходить, руки-ноги їй судомить...

Носоріг говорив, а Асаф монотонно хитав головою, ніби прагнучи відігнати ці слова.

— Ну то як? Забули? — спитав Носоріг.

Асаф повільними ковтками допив колу. Поставив склянку, не дивлячись на Носорога. Він ніяк не міг змусити себе вичавити хоч слово.

Носоріг здивовано дивився на нього. З його широких грудей з шумом вихопилося довго стримуване повітря.

— Зрозумів, — зітхнув він. — У нас проблеми.

Він штрикнув виделкою в тарілку, підніс до рота і завмер. Виделка в його величезних пальцях здавалася іграшковою. Асафова мама, велика спеціалістка щодо рук, завжди повторювала, що у Носорога найбільш чоловічі пальці, які вона бачила у своєму житті.

— А сам ти, — нарешті заговорив Асаф, — ти жодного разу?..

— Ніколи. — Носоріг відкинувся на спинку, і стілець відгукнувся стогоном. — Близько був до цього, але пронесло. У мене інше захоплення було, ти ж знаєш.

І він усоте розповів Асафу (але зараз було в цьому щось заспокійливе), як у дитинстві, з шестилітнього віку, плентався з батьком у синагогу й одразу ж линяв звідти, мчав до дерева, що росло біля стадіону, і просиджував на ньому з дев’ятої ранку до початку гри о пів на третю.

— Я дивився матч, повертався додому, діставав дикі стусани від татуся і зразу ж починав чекати наступної суботи.

Асаф уявив, як маленький Носоріг умліває від захоплення на верхівці дерева, і всміхнувся.

— Зрозумів, еге? — розсміявся Носоріг. — Зараз мені здається, що, мабуть, і не сама гра мене так захоплювала, як очікування. Я обожнював стовбичити там по півдня і думати, що ось-ось почнеться, ще трохи — і станеться. Оце був наркотик так наркотик. І тої миті, коли матч закінчувався, — повне спустошення, до наступного тижня. Стривай, а як ми сюди доїхали?

— Та вже доїхали, — усміхнувся Асаф.

— Ну досить! — сказав Носоріг, але Асаф зрозумів, що той всього лише вирішив змінити тактику. — Що це я на тебе напосівся? Адже тобі й того вилупка з наручниками вистачило.

Якийсь час вони жували в цілковитому мовчанні, поволі остигаючи від суперечки. Потім глянули один на одного, ситі й задоволені, і заусміхались. Зазвичай вони найкраще вирішували свої розбіжності мовчки.

— Ну а що старики розказують? — заговорив Носоріг.

Асаф сказав, що вчора вони ще не дзвонили, але сьогодні вже неодмінно.

— Цікаво, чи впоралася твоя мама...

— ...з дверима літакового туалету, — закінчив Асаф, і вони зареготали.

Мама цілий тиждень тренувалася вдома з ручкою посудомийної машини — Носоріг сказав їй, що в туалетних дверей у літаку така ж.

— Значить, кажеш, від них поки немає звісток, — ще раз повторив Носоріг, дивлячись Асафу просто у вічі.

— Ні, поки ні. Правда.

— Ага.

Носорогові не подобалась ця поїздка. Він підозрював, що від нього щось приховують.

— А Реллі що? — запитав він, ніби мимохідь.

— Думаю, з нею все гаразд. — Асаф пошкодував, що його тарілка вже порожня і не можна прикинутися, ніби захоплений їжею.

— Вона з ними повертається чи ні?

— Добре б. Не знаю... можливо.

Носоріг буквально свердлив його поглядом, але Асафу нічого було йому сказати. Він і сам побоювався, що за цією поїздкою криється якась таємниця, що йому не кажуть усього через його дружбу з Носорогом. Дуже вже охоче батьки погодилися залишити його, пообіцявши привезти вимріяний «Кенон».

— А то я... — Носоріг закурив і жадібно затягнувся. — Я... у мене весь час таке відчуття...

— Ні-ні, — поспішно сказав Асаф. — Ось побачиш, усе буде добре.

Він згадав, як Реллі змушувала Носорога кинути палити і той пересилив себе. А ось тепер знову закурив — ще один поганий знак.

— Не хвилюйся. Вони там поговорять з нею, і вона до нас повернеться.

«До нас» означало — до Носорога. Найперше — до Носорога.

— Вона там знайшла когось, — хрипко пробасив Носоріг, пустивши цівку диму вгору. — Якого-небудь лоха-америкашку. Я тобі кажу — не приїде вона. Я такі речі нутром чую.

— Ні, приїде, — заперечив Асаф.

— І чого я себе дурю!

Носоріг, викуривши чверть сигарети, розлючено загасив її. З його багатослівності Асаф розумів, що Носоріг перебуває у вкрай незвичному стані. Він трохи бентежився, слухаючи, як Носоріг, такий великий і сильний, говорить з такою безнадією в голосі.

— Ти тільки глянь, скільки років я морочу собі голову, — дуже повільно, неначе отримуючи задоволення від самокатування, промовив Носоріг. — Бачиш, що означає кохання.

Обидва злякано помовчали. Асаф відчував, як це слово пече його — ніколи ще, жодного разу Носоріг не вимовляв його. І раптом — ось воно, тремтить і б’ється, як живе, як пташеня, що випало з рук Носорога.

— Ця дівчина, — забурмотів Асаф, — ну, з собакою, у неї є така подруга — черниця, яка вже п’ятдесят років... — І замовк, зрозумівши, що з його боку не дуже тактовно теревенити про своє, коли Носоріг так мучиться. — Ось побачиш, вона повернеться, — сказав він слабко, та й що ще йому залишалося? Лише знов і знов повторювати ці слова, ніби молитву або присягу. — Де ще вона знайде такого, як ти? Батьки теж так говорять, ти ж знаєш.

— Еге ж, коли б усе залежало тільки від твоїх батьків... — Носоріг стомлено кивнув, потім потягнувся всім тілом, подивився вгору, на всі боки, зітхнув. — Глянь, а собачка твій закемарив.

І справді, Дінка дрімала. Під час обіду Асаф крадькома підкидав їй шматки шашлику і смаженої картоплі.

— З собаками у нас не можна, — сказав офіціант Носорогові, коли вони увійшли до залу, — але для пана Цахі...

Асаф і Носоріг посиділи ще, теревенячи про те про се. Носоріг розповів про нову скульптуру, яку він вилив сьогодні, — того самого знаменитого, але геть шизонутого скульптора, який розсварився з усіма ливарними майстернями в країні. З Носорогом цей шизик теж вічно гризеться, іноді трохи до бійки не доходить, але, коли він приходить у майстерню і з такою кривою усмішечкою говорить, що у нього є нова робота, Носоріг не може йому відмовити.

— Такі вже вони, ці художники, — розсміявся Носоріг. — Ти з їх заморочками краще не сперечайся. Немає для них ні Бога, ні чорта, тільки мистецтво на умі...

Його сміх згаснув. Напевно, згадав, що й ювелірка — теж мистецтво, подумав Асаф.

— Кави по-турецьки, пане Цахі? — спитав офіціант.

Носоріг кивнув.

— Дивись, — сказав Носоріг, коли перед ними поставили маленькі філіжанки. — Ти ще не вмієш. Ось так треба...

Він потягнув каву з легким присвистом, склавши товсті, майже фіолетові губи немов для поцілунку. Асаф спробував зробити те саме, але втягнув тільки повітря. Носоріг осміхнувся. Асаф поглянув на нього. Як каже мама, від цієї усмішки розтане будь-яка жінка, от тільки дурепа Реллі байдужа до неї. Камінь, камінь, кам’яне серце...

— Ну то що будемо робити? — спитав Носоріг, дивлячись на собаку. — Схоже, ти від цієї свистушки відмовлятися не збираєшся, га?

— Я ще сьогодні трохи повештаюсь, до вечора... а там побачимо.

— І завтра повештаєшся? — усміхнувся Носоріг. — І так доти, поки її не відшукаєш, еге ж?

Асаф знизав плечима. Носоріг пильно дивився на нього. Під час війни в Перській затоці Носоріг купив мозаїку-головоломку «Швейцарські Альпи» з десяти тисяч частин і притягнув Реллі та батькам, аби вони хоч трохи розвіялися, гаючи години між повітряними тривогами. Першою не витримала Реллі — того ж вечора. Через дві доби вийшла з гри мама, сказавши, що навіть саддамівські ракети кращі за ці швейцарські тортури. Тато не здавався тиждень. Носоріг бився місяць — з принципу, і кинув, тільки коли йому почало здаватися, що в нього починається легкий дальтонізм — на відтінки синього. Асаф, якому тоді ще не було восьми років, закінчив збирати Альпи через тиждень після закінчення війни.

— Послухай...

Носоріг на мить задумався, перебираючи армійський ланцюжок на шиї. Краї його сорочки позеленіли від мідних окисів.

— Я... Не подобається мені, що ти отак швендяєш. Твої батьки з мене душу виймуть, коли з твоєї голови хоч волосина впаде, справедливо?

— Справедливо.

Асаф знав, що Носоріг і сам собі не пробачить, якщо трапиться щось подібне.

— Досі тобі щастило, і злапав тебе тільки садист-поліцейський. Наступного разу це може виявитися хтось інший.

— Але я повинен шукати її, — вперто повторив Асаф, а про себе подумав: «Знайти її».

— Так от як ми зробимо. — Носоріг дістав з кишені забрудненого комбінезона червоний фломастер, яким розмічав скульптури. — Я тобі напишу номер мого мобільного, мого домашнього і мій робочий.

— Але я їх знаю.

— Про всяк випадок. Тепер слухай гарненько і не кажи потім: «Я не чув». Якщо виникне хоч манюсінька проблема, розумієш — найменша... Ну, ув’яжеться за тобою хто-небудь або тобі просто не сподобається чиєсь рило... Ти негайно рвеш кігті до найближчого автомата. Зрозумів?

Асаф скорчив гримасу із серії «Що я, по-твоєму, немовля?», але, правду кажучи, він не дуже заперечував.

— Телефонна картка у тебе є?

— Батьки залишили аж п’ять.

— З собою?

— Вдома.

— Тримай. І не заощаджуй. Так, хто платить за обід?

— Як завжди, еге ж?

Вони розчистили місце і поставили на стіл лікті. Асаф був міцним хлопцем і щодня, за два заходи, віджимався сто двадцять разів з упору і сто сорок разів від живота. Він кілька секунд скрипів і пихтів, але проти Носорога у нього, як і раніше, не було жодних шансів.

— Але стає все важче, — вдячно заявив Носоріг і розплатився.

Вони вийшли з ресторану. Дінка бігла між ними, і Асаф потай тішився, уявляючи їхню трійцю збоку. На вулиці Носоріг опустився на одне коліно, просто на брудний тротуар, щоб заглянути собаці в очі. Дінка лише ковзнула по ньому поглядом і зразу відвернулася, даючи зрозуміти, що для неї це перебір. З емоціями перебір.

— Якщо не знайдеш дівчиська, приводь собаку до мене. Він розумничок. У мене в дворі є для нього приятелі.

— А бланк... ну, цей... штраф...

— Не хвилюйся. Ти що, хочеш, щоб ветеринар з мерії уколов йому що-небудь?

Дінка висолопила язик і лизнула Носорога в обличчя.

— Ей! — засміявся він. — Ми ж тільки-тільки познайомились.

Він осідлав мотоцикла, сплюснув шоломом обличчя.

— Куди ти зараз?

— Куди вона мене поведе...

Носоріг знову розсміявся.

— Ну що тобі сказати, Асафі. Від тебе таке почути... Ця собачка, вже напевно, перемогла там, де твої батьки і Реллі не змогли. «Куди вона мене поведе...» Кінець світу!

Мотоцикл заревів, стрясаючи вулицю, і рвонув з місця. Носоріг махнув на прощання рукою і зник.

Вони залишилися самі. Удвох.

— Ну, що тепер, Дінко?

Собака дивилася услід Носорогові. Понюхала повітря, мов чекаючи, коли розвіються вихлопні гази. Потім розвернулася, завмерла на напружених лапах, підвела голову, витягнула шию. Навіть вуха у неї злегка повернулися в напрямі чогось, що було за будинками в кінці ринкової вулиці. Асаф уже навчився розпізнавати її мову.

— Вав, — сказала Дінка і ринулася вперед.

На третій день, вже з ранку знесилена, ледве переставляючи ноги після безсонної ночі, Тамар випхалася на вулицю перш, ніж почали відчинятися контори. Вона купила собі й Дінці сніданок у кафе «Дель Арте», і вони з’їли його в пустинному дворі. Тамар хвилювалася за Дінку: собака мала якийсь затяганий вигляд, шерсть її втратила блиск, чудові золоті хвилі на спині зблякли. «Бідолаха, втягнула я тебе у все це, навіть не запитавши, а ти довірилась мені. Якби я сама знала ясно, що я роблю і куди йду...»

Але, опинившись перед публікою, Тамар, як завжди, зібралася.

Сьогодні вона співала на вулиці Лунц, і натовп не давав їй піти, вимагаючи ще і ще. Очі її виблискували. Від виступу до виступу в ній міцніло знайоме завзяття — захопити їх, полонити з першої ж ноти. Тамар навіть не вірилося, що її дар залишився при ній. Звичайно, вона зразу ж почула обурені голоси Ідана й Аді: музика повинна розкриватися поступово, дозрівати, немає моментального, «розчинного» мистецтва! Тамар подумала, що вони уявлення не мають, про що говорять, тому що вулиця — це не золоті витребеньки й оббиті оксамитом стіни, і ніхто тут не чекатиме, поки вона «дозріє», вулиця повна спокус, що ваблять перехожих не менше, ніж співачка-бродяжка, — через кожні двадцять метрів хто-небудь стоїть зі скрипкою, з флейтою чи з літаючими смолоскипами, і всі жадають визнання, уваги, любові, а ще — сотні крамарів, лоточників, продавців фалафеля і шаурми, офіціантів, торговців лотерейними квитками, жебраків, і кожен безгучно і несамовито волає: «До мене, йди до мене, тільки до мене!»

У хорі теж, звичайно, були інтриги і заздрість, суперництво за виграшні партії, і щоразу, коли керівниця давала комусь соло, одразу хто-небудь заявляв, що він іде. Але зараз усі ці чвари здавалися Тамар дитячими забавками. Вчора, наприклад, побачивши, що навколо двох ірландок із срібними флейтами зібралося більше народу, ніж навколо неї, вона відчула укол заздрості куди болючіший, ніж того разу, коли Аталію з хору прийняли до нью-йоркської «Школи музики на Мангеттені».

І сьогодні, розкланюючись під захопленими поглядами публіки, слухаючи запалені захватом оплески, Тамар зрозуміла, що хоче грати в цю гру саме за вуличними правилами — боротися за своїх слухачів, спокушати їх, бути різкою, агресивною, напористою. Вона усвідомила, що її навіть збуджує відчуття вулиці як арени нескінченної війни на виживання. Ця битва розгортається щохвилини, маскуючись під радісне, багатобарвне і цілком цивільне дійство. І ще Тамар зрозуміла, що, коли вона хоче вижити, треба якнайшвидше позбутися своєї делікатності і почати орудувати, як десантник, закинутий у міські нетрі. Тому вона відійшла на п’ять великих кроків убік від вулиці Лунц і стала в самому центрі мідрахів[27], подумки підморгнувши Аліні, яка вічно скаржилася, що немає в ній і краплі амбітності, такої необхідної кожному артистові, що вона зніжена і не бажає боротися за своє місце, уникає будь-яких змагань і конкурсів. Ну ж бо, прошу поглянути на мене зараз, у самому центрі всесвіту. Ви можете повірити, що це я?

Тамар проспівала найчистішим і найглибшим голосом, якого їй вдалося досягти з того часу, як вона вийшла на вулицю, «God bless the child» Біллі Голідей[28]. Але в той момент, коли вона збиралася заспівати наступну пісню, російський акордеоніст раптом щосили гримнув «Happy birthday to you»[29], і до нього одразу ж приєдналися ірландські флейтистки і сліпий скрипаль з рогу вулиці Лунц, що вишкварював псевдоциганщину, і, на подив Тамар, навіть троє парагвайців з непроникними лицями пустили в хід свої екзотичні інструменти. Всі вони оточили її і грали спеціально для неї, а Тамар стояла, розгублена, приголомшена, щасливо усміхаючись незнайомим людям, чиї обличчя раптом освітлилися справжньою симпатією. Тамар навіть не згадала свій попередній день народження, який вони з Іданом та Аді відзначили на верхівці башти на горі Скопус, куди прокралися опівночі і не стуляли очей, поки не побачили схід сонця...

І коли цей маленький концерт закінчився, Тамар вибачилася перед публікою, підійшла до старого росіянина і почула від нього те, що чекала почути. Що вчора приходила жінка, така висока, страшнувата, з купою шрамів по всьому обличчю, і дала їм по п’ятдесят шекелів, аби вони сьогодні зіграли для неї цю пісню. Кожному — по п’ятдесят шекелів у руки, тут ні про що вже не питають.

Росіянин подивився на неї з тривогою:

— Що трапилося, Тамарочко, я не дуже добре зіграв?

— Та що ви, Леоніде! Ви грали чудово!

Тамар відійшла вбік. Усе-таки цей світ не такий уже й поганий. Принаймні, у нього є надія, поки в ньому не перевелися такі люди, як Лея. Вона пригадала, як змалював Лею цей росіянин. Дивно, але сама вона давно вже не помічає шрамів, які Лея називає «пенсами». Тамар усміхнулася: у всякому разі однієї тортури вона сьогодні точно уникнула — не довелося сидіти біля телефону і чекати, чи подзвонить хто-небудь з привітаннями.

Раптом Тамар зрозуміла, що, поринувши в думки, вона вийшла на площу перед «Машбіром». Їй не подобалося виступати тут, та й саме місце не подобалося — забагато машин, торговців та агітаторів, зайнятих збором підписів. Вона зробила коло і вже збиралася повернутися в пішохідну зону, але щось її утримало, якась внутрішня сверблячка. Тамар здригнулася — чогось нерви розігралися. Мабуть, через день народження. І якого біса Лея влаштувала цю виставу для неї — посеред вулиці, у всіх на очах. А що, коли потім почнуть рознюхувати, що то була за баба зі шрамами? Тамар розсердилася. Здався їй цей день народження! Ніби немає зараз речей важливіших.

Знехотя, через силу, Тамар вирішила все-таки заспівати одну пісню, не більше, і забратися звідси, поки не пізно. Ось тут це й трапилося, в ту саму хвилину, коли вона найменше сподівалася. Так старанно готувалася до цього моменту, стільки часу гадала, як усе станеться, — і ось на тобі, навіть не зрозуміла, що до чого, коли це трапилося.

Тамар закінчила співати і зібрала монетки. Люди розійшлися, і вона стояла з уже знайомим почуттям дивної гордості за свій виступ, за те, що їй знову вдалося їх підкорити, але радість супроводжувалась і спустошенням, яке прокрадалося в душу щоразу, коли люди розходились, а Тамар залишалась сама — посеред вулиці, усвідомлюючи, що поділилася чимось дуже особистим з абсолютно чужими людьми.

Двоє старих, чоловік і жінка, які слухали її спів на лаві оддалік, встали й повільно підійшли до неї. Вони йшли, тримаючись під руки, причому чоловік спирався на жінку. Обоє були якісь маленькі й закутані в дуже теплий для такої днини одяг. Жінка сором’язливо всміхнулася Тамар беззубою усмішкою і спитала:

— Можна?

Тамар не второпала, чого вона хоче, але згідливо кивнула. Її зворушило те, як вони ласкаво тримаються один за одного.

— О, як ти співаєш! Ой-ой-ой! — Стара жінка притисла руки до щік. — Ну точнісінько... в опері! Ну точнісінько кантор у синагозі!

Ледь не задихаючись від захоплення, вона доторкнулася до руки Тамар, погладила. Тамар, яка зазвичай не любила, коли до неї торкаються сторонні, раптом потягнулася назустріч старенькій.

— А він, — бабця кивнула на старого, — мій чоловік, Йосип, уже майже безокий, не бачить нічого, та й вуха вже не чують, так я його очі і вуха, але тебе він почув. Правда ж, ти її почув, Йоську? — Вона підштовхнула старого плечем. — Правда, що ти її почув?

Старий подивився у напрямі Тамар і безтямно усміхнувся. Його жовтуваті вуса настовбурчились.

— Ти вже пробач, що питаю, — солодко вела далі бабця, і її припухле обличчя раптом упритул наблизилося до обличчя Тамар, — але батьки, вони в тебе знають, що ти отак сама, на вулиці, га?

Тамар і далі нічого не розуміла. Відповівши, що пішла з дому, «бо там було важкувато», вона збентежено усміхнулася, мовляв, «зі мною все гаразд, не хвилюйтеся». Але бабця все дивилась на неї і дивилась, і рука, уся в старечому ластовинні, раптом з несподіваною чіпкістю схопила її за лікоть. У Тамар перед очима стрімко промайнула картинка: відьма перевіряє, чи досить вже жирна Гретель, але страшнувата карикатура відразу зникла, поступившись місцем обличчю в симпатичних ямочках.

— Недобре, — проворкотала старенька і швидко озирнулася. — Недобре так, дівчинка зовсім сама. Адже тут усякі люди... і ніхто тебе не охороняє? А коли хтось захоче відібрати у тебе грошики? Або, не доведи боже, що гірше?

— Я даю собі раду, бабусю, — засміялася Тамар і хотіла була піти, відчуваючи неясну тривогу.

— І немає яких кавалерів чи братиків, щоб тебе захистити? — заквапилася бабця. — І де ж ти ночуєш, внученько? Так не можна!

Ось тут Тамар і почала здогадуватися — судорожне тремтіння десь у глибині живота підказало їй, що варто припнути язика. Тамар постаралася відігнати незрозуміле відчуття: старі здавалися такими щирими і приязними. А проте сміх її пролунав уже трохи інакше — дещо силувано, і Тамар повторила, що про неї не треба турбуватися, вона дає собі раду. Але бабця не відпускала її руку (Тамар здивувалася силі, з якою скрючені пальці стискали її лікоть), ніжним голосом вона поцікавилася, чи ситно дівчинка їсть, а то вона здається такою худенькою — «шкіра та кості, дорогенька моя». І Тамар, яку це «дорогенька» насторожило вже серйозно, відповіла, що з нею все гаразд, спасибі. Бабця мовчала, усе ще чіпляючись за її руку. Тамар бачила, як її губи пробують на смак останнє запитання. І тут воно вдарило, різко і чітко:

— Скажи, дорогенька, може, ти хочеш, щоб тебе хтось охороняв, га?

Тамар майже вирвала лікоть зі старечих пальців і намірилася піти, не попрощавшись, але останнє запитання змусило її зупинитися. Вона оглянулася на бабцю, у мозку її повільно дозрівало розуміння, що це — те саме і є, що вони прийшли по неї, що перед нею ті, кого вона так чекала, — його посланники.

Але це неможливо! Дурість яка! Та ти поглянь на них — на обох дмухнеш — розсиплються. Але ж питання — в точку. Ні, цього бути не може, це ж дідусь із бабусею, лагідні й добрі старі.

— Почекайте, а що це означає? — спитала Тамар, широко розплющуючи очі. — Я не розумію.

Все вона розуміла, зокрема й те, що головне — не втрачати голови, здаватися не надто зацікавленою, але й не надто наляканою. От тільки прокляте серце — напевно всім видно, як воно пульсує під комбінезоном.

— А то ми з Йосипом моїм знаємо одне дуже гарне містечко, щось подібне до рідного будинку для сиріток, там ти і пожити можеш, і попоїсти добре, і весело там, правда, Йоську?

— Що? — скрипнув Йосип, який немов раз по раз засинав за своїми темними окулярами і лише черговий поштовх повертав його до реальності.

— Що-що — попоїсти у нас добре можна, ось що!

— Еге ж, їжа у нас смачна. Це Генечка готує, — і старий кивнув на дружину. — Тому завжди смачно, і попити є що, і поспати можна, все добре!

Тамар зволікала. Якась частина її все ще відмовлялася повірити в те, що відбувалося. Чи боялась повірити. І погляд Тамар благав старих переконати її, що вона помиляється. Бо коли це — те саме, коли вони справді його посланники, то все вже почалося — просто зараз, а вона раптом зрозуміла, що боїться, до смерті боїться.

— Ну, що скажеш, дорогенька? — спитала бабця.

Тамар бачила, як від нетерплячки у неї посіпуються губи.

— Не знаю... А де це? Далеко?

— Та не за бугром, ні! — хихикнула бабця, і її руки метушливо замигтіли перед обличчям Тамар. — Та тутечки. Тут миттю, півхвилиночки. Ось візьмемо таксі — і вже там. Ти тільки скажи. А решту ми владнаємо.

— Але я... я вас не знаю! — Тамар майже кричала від страху.

— А чого тут знати? Я — бабуся, а він — дідусь. Старенькі! І є такий хлопчик-горобчик, Пейсах, який там завідує всім, і він дуже хороший, добренький, повір мені, дорогенька. Золотко, а не хлопчик!

Тамар розпачливо дивилася на них. Все так і є. Це саме те ім’я, яке назвав Шай, подзвонивши їй звідти. Пейсах. Та сама людина, яка побила його мало не до смерті.

А бабця розводилася далі:

— Так у нього є якраз таке містечко для діточок, як ти.

— Для діточок? — вдала, що не розуміє, Тамар. — Так там є ще...

— Ну звичайно! Ти що думала, сама там будеш? Там багато діточок, і всі артисти — перший сорт! І є такі, які згинаються по-всякому, ну як у цирку, і музикантики всякі-різні, хто зі скрипочкою, хто з гітаркою, а один так узагалі театр показує без жодного слівця, і один, який ковтає вогонь, а дівчинка одна на руках усе ходить. Ой-ой-ой! — Бабця в захваті затрясла головою. — Будуть тобі там дружки, де там! Весело буде тобі весь день!

Тамар знизала плечима:

— Ну, звучить привабливо.

Губи у неї сіпнулися, голос сфальшував.

— То ходімо, чи що, дитинко?

Рот старої тремтів, обличчя розчервонілося, і Тамар раптом стало страшенно гидко — стара здалася їй жирним павуком.

Бабця підхопила її під руку, і вони спустилися до мідрахів. Йшли вони ледве-ледве, підсліпуватий Йосип плентався позаду, чіпляючись за дружину. А бабця розливалася соловейком, ніби бажаючи базіканням заглушити сумніви Тамар, заморочити їй голову. Асфальт обпікав Тамар підошви. Адже так легко вирвати руку, відштовхнути мерзенних старих і втекти. І більше не відчувати дотику прохолодної, кволої плоті, не в’язнути в павутині, яку ця жінка плете навколо неї. І ніколи не з’являтися в тому будинку, шлях до якого вона шукала стільки місяців.

Тамар зацьковано озирнулася, немов прощаючись і з вулицею, і з крамничками, і з усіма звичайними людьми. Подумала про себе плаксивим голосом, голосом ослика Іа-Іа: «Зичу вам багато-багато щастя в мій день народження і дуже-дуже дякую за чудовий подарунок».

— А собачку обов’язково? — проквакала бабця, несподівано усвідомивши, що великий собака, який плентається за ними, належить Тамар.

— Так, вона зі мною! — скрикнула Тамар, у глибині душі сподіваючись, що вони скажуть, що з собаками не можна, і в неї тоді буде чудовий привід, щоб вирватися.

— Це дівчинка? Сучка, еге? — Бабця скривилася. — І що тепер буде? Вона понесе, ощениться, ото всім радість буде.

— Вона вже... вона стара, вона не може народити, — прошепотіла Тамар, і її серце стиснулося від сорому перед Дінкою, яка, у її квітучому віці, мусить зносити такі приниження.

— То для чого тобі ця животина, — не відставала бабця. — Залиш її тут. І годувати її ще, і блохи, і брудота...

— Собака зі мною! — відрізала Тамар.

Вони з бабцею втупилися одна в одну, і Тамар розгледіла те, що досі ховалося за широкими усмішками і затишними складками жиру: гострий, сірий, як сталь, загартований у боях погляд. Бабця перша опустила очі:

— А не треба так кричати, дорогенька. І що я такого сказала? І що за звичка така — кричати на старих, а ми ще робимо добре діло...

І Тамар зрозуміла-зрозуміла-зрозуміла, що це — те саме.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Біля Котячої площі за ними прилаштувалася обшарпана машина синього кольору, що ледве вгадувався під шаром бруду. Тамар помітила її не одразу, а коли помітила, здивувалася, чому ця «субару» до них причепилась... І зразу ж задихнулася від жаху. Машина зупинилася майже впритул, і бабця швидко озирнулася.

З машини вибрався водій — молодий чорнявий хлопець, лоб якого рівно посередині розтинала єдина глибока вибоїна-складка. Кинувши на Тамар швидкий, жадібний і повний презирства погляд, він відчинив бабці передні дверцята з таким виглядом, немов відчиняв дверцята «ролс-ройса» перед королевою-матір’ю. Бабця почекала, поки її чоловік втиснеться на заднє сидіння, а потім штовхнула всередину Тамар.

— До Пейсаха! — владно скомандувала вона.

Водій смикнув ручник, і машина різко зірвалася з місця. Тамар повернула голову, встигнувши розгледіти тільки, як вулиця стрімко зникла з очей, немов хтось брязнув «блискавкою».