З ким би побігати

Частина 6 Ніби ти, коли крила розправиш...

— Не рухайся! Ворухнешся — і...

Та все ж Асафу до зарізу треба було ворухнутися. Він боявся, що коли залишиться лежати, то всі його мізки витечуть через вухо. Біль, що пульсував у голові після вранішньої бійки біля озера і почав був угамовуватись, розігрався знову. Він скакав у черепній коробці, немовби вітаючи появу нового болю.

— Хто ти такий? — закричала Тамар. — Чого тобі треба?

Асаф дивився на неї, намагаючись сфокусувати погляд, але йоржик волосся відмовлявся з’єднуватися з голосом, який він чув. У тумані, що заповнював його бідолашну голову, тьмяно блиснула думка: «Це дівчина, а не хлопець. Хто вона?» І зразу ще один спалах: це вона! Але де її волосся? Де чорна грива, про яку він чув?

Із-за вершини пагорба долинув гавкіт. Тамар, зосереджена на Асафі, нічого не почула. Він хотів сказати їй, що це Дінка, але спершу треба було спробувати сісти. Асаф підвівся, і Тамар одразу замахнулася здоровенною палюгою. Підвівши погляд (очні яблука відгукнулися пекельним болем), Асаф побачив, що весь дрючок утиканий іржавими цвяхами, і понадіявся, що йому врізали не цими цвяхами. Він помацав голову трохи вище вуха. Крові не було, тільки ще одна велика розпечена ґуля — для колекції. Худий хлопець сидів із заплющеними очима неподалік від нього, привалившись до скелі.

— Ти хто? — від напруження і страху голос її звучав приглушено. — Чого тобі треба?

До Асафа нарешті дійшло: вона думає, що він — з тих, хто її переслідує. Треба пояснити. Він знову спробував підвестися.

— Тільки встань!

Асаф не знав, що робити. Вона металася просто перед ним, з цим своїм дрючком, то підскакувала впритул, то відскакувала на два кроки, до смерті налякана, оскаженіла і страх яка небезпечна. Асаф дивився на неї і думав, що ось така, майже лиса, з перекошеним від злості обличчям, з дрючком у руці, в забрудненому драному комбінезоні, — навіть така вона набагато гарніша, ніж він думав чи, принаймні, ніж вона писала про себе в щоденнику. Він сидів і дивився на неї, намагаючись підігнати її зовнішність до того, що про неї дізнався, і до того, що собі нафантазував. Треба визнати, вона добряче відрізнялася і від того, і від іншого... Ось, наприклад, очі... Теодора сказала, що у неї дуже відкритий, навіть визивний погляд, але нічого не сказала про вражаючий колір цих очей — синява з полиском сталі. Одного разу він сфотографував схожий колір — осінній туман над горою Скопус на сході сонця. І ще Теодора нічого не говорила про те, як широко розставлені ці небесно-сталеві очі, немов між ними цей самий... простір.

Йому треба було так багато сказати їй, а він сидить як глухонімий. І зовсім не тому, що боїться, а просто у нього завжди так з дівчатами. З усіма. А вже коли поруч дівчина, яка йому подобається, то його немов заклинює, він буквально бачить, як стрімко скочується вниз еволюційною драбиною.

Худий хлопець як і раніше розхитувався вперед і назад, не розплющуючи очей, і обидва вони здавалися її бранцями. І що довше тривала мовчанка, то дужче Асаф злився на себе. У нього ж була надія, що коли дістанеться до неї врешті-решт, то не сидітиме таким ось безсловесним овочем, він навіть з Леєю розмовляв як нормальна людина, а тут... Що ж виходить? А те виходить, що він справжнє боязке убоїще, не здатне й рота розкрити.

Раптом худий хлопець невпевнено спитав:

— Це не Дінка?

— Дінка? — Тамар здригнулася, почувши нарешті гавкіт.

— Я її привів до тебе, — промимрив Асаф.

— Ти її привів? Але як... звідки?

— Неважливо. Я повинен був привести до тебе її, ось і привів.

Він сунув руку в кишеню сорочки, намацав там папірець, бланк № 76, на якому не можна було розібрати вже ні слова.

— Неважливо, — пробурмотів він, зім’яв аркуш, скачав його в кульку і заштовхав подалі в кишеню.

На сто п’ятдесят шекелів більше, на сто п’ятдесят менше... Телевик йому цього року все одно не світить.

Не зводячи очей з Асафа, Тамар швидко позадкувала вгору по схилу. Вона загукала: «Дінко!» — і собака кинулася до неї, порвавши ремінець. Там, де вони зустрілися, здійнялася хмара куряви. З хмари лунали вигуки здивування, збуджений гавкіт і схлипування. Асаф дивився на клубки пилюги й усміхався — всупереч болю.

Він важко підвівся і постояв, приходячи до тями, переймаючись усвідомленням, що ось зараз він просто піде, повернеться додому і до кінця свого життя ненавидітиме себе за боягузтво і недотепність. Але змінити він нічого не міг. От якби на його місці був Рої, він би вже давно виспівував як соловейко, зваблюючи її оповідками про свої пригоди і подвиги, а головне — смішив би її. Та вона б у нього качалася зо сміху!

Як тільки Асаф рушив з місця, Тамар одразу відірвалася од Дінки й скинула вгору свою зброю. Асаф ступив два кроки вперед, здвигнув плечима, показав, що в руках у нього нічого немає, — хай тільки дасть йому пройти, і він забереться геть. Його місію тут закінчено, а завтра буде ще один робочий день у мерії. Тамар з подивом дивилася на нього, тому що вся ця внутрішня суперечка була написана у Асафа на фізіономії. Вона спостерігала за гримасами страждання, що пробігали по обличчю цього хлопця, і не знала, що й думати. Хто він? Звідки узявся? На якусь мить їй навіть здалося, що він незагрозливий, та, коли він зробив ще крок у її бік, Тамар спам’яталася і закричала:

— Дінко, фас!

Асаф здивовано втупився очима в неї. Він, звичайно, не міг знати, що дев’ять років тому батько Тамар погодився купити їй собаку тільки за умови, що той пройде курс спецнавчання, щоб уміти захистити Тамар у разі потреби. І ось через дев’ять років Тамар раптом згадала про Дінчині вміння.

Дінка звела догори вуха, але з місця не рушила.

— Фас, Дінко, фас! — у відчаї кричала Тамар, мимоволі копіюючи південноамериканський акцент дресирувальника.

Дінка ступила кілька кроків, підійшла до Асафа, потерлася головою об коліно і тицьнулась носом у долоню. Тамар стояла як громом прибита. Вона ніколи не бачила, щоб Дінка так поводилася з ким-небудь, окрім неї самої.

Асаф нарешті здобувся на голос:

— Вона бігала містом, її знайшли, привели до мерії, а я там працюю на канікулах...

— У мерії?

— Так, мій тато там знайомий з... неважливо. Ну ось я з нею трохи покрутився... ми тебе шукали.

Тамар подивилася на Дінку, немов вимагаючи підтвердження. Дінка глянула праворуч, глянула ліворуч, облизнулася, а потім легко стала на задні лапи і поклала передні Асафу на груди.

Тамар випустила з рук палюгу.

— А коли ти крутився містом, тобі як слід врізали, — сказала вона.

Асаф пробігся пальцями по експозиції своїх синців.

— Зазвичай я маю інший вигляд, — зніяковіло пробурмотів він.

— Зазвичай я не б’ю людей.

Асаф мовчав, переступаючи з ноги на ногу. Почухав однією ногою другу, вище кісточки.

— А, тобі передавали привіт, — раптом згадав він. — Теодора і торговець піцою. І ще Мацліах. І Лея. І Нойка... ага, і якийсь Моше Хоніґман.

З кожним ім’ям очі Тамар робилися все більшими.

— І ще хлопець з покинутого села... Сергій, і один детектив, який тебе колись ледве не схопив. І ще одна дівчина, вона грає на віолончелі на Бен-Єгуді, в червоному капелюшку.

Тамар ступнула вперед. Асаф подумав, що у неї сумні очі загнаної вовчиці.

— Ти їх усіх зустрічав?

Він зніяковіло погладив Дінку:

— Вона водила мене.

Осторонь усе похитувався і щось мимрив Шай. Вони його не бачили. Весь світ для кожного з них зосередився в очах навпроти. Тамар підійшла до Асафа, вона вдивлялася в нього, забувши про все на світі, немов сподівалася витягнути щось із його очей, з обличчя, з великої, трохи недоладної фігури. Асаф не рухався. Раніше такий пильний погляд змусив би його щулитися від збентеження. Але зараз він відчував тільки легку слабкість у ногах.

— Мене звуть Тамар.

— Я знаю.

Секунду по тому він згадав:

— А мене — Асаф.

Хвилинне замішання. Що робити? Поручкатися? Надто офіційно. Їхні стосунки давно вже переросли офіційне ручкання.

Тамар отямилась першою:

— А це — мій брат Шай.

— Твій брат?

— Брат. А що? Ти не знав?

— Просто я весь час думав, що він... тобто що ви з ним... але я взагалі не знав...

Вона зрозуміла:

— Ти думав, що він мій хлопець?

Асаф гмикнув, почервонів, знизав плечима. У мозку його одна шестерінка закрутилася швидше за інші, щебечучи щось на зразок «Ну тоді, значить, га?». І взагалі всередині Асафа коїлося щось недобре — ніби все там збилося з єдиного ритму. Ніби туди вломився новий квартирант і з ходу почав хазяйнувати: зсувати важенні столи, викидати старі, вкриті цвіллю шафи, заносити невагомі, легенькі меблі, ну щось типу бамбукових. Асаф відчув, що мусить просто зараз, негайно пояснити щось дуже важливе, що стояло між ними. Він скинув рюкзак і простягнув Тамар. Вона вихопила рюкзак з його рук, притисла до грудей, уп’ялася в Асафа поглядом, повним здивування й підозри.

— Навіть це?..

Він напружився, збираючись завдати їй удару.

— Слухай, е-е... я тут у тебе почитав. У зошитах тобто. У мене не було вибору.

— Ти читав щоденник?! — вона відсахнулася.

Обличчя Асафа скривилося від болю.

— Мій щоденник?! — Її очі потемніли від обурення, прапор війни за незалежність стрімко злетів угору.

Асаф зрозумів, що втратив її, не встигнувши знайти. Але обурення в очах Тамар змінилося гіркотою і розчаруванням. Вона дивилася на нього, чекаючи пояснення.

— Я тільки трішки почитав, — промимрив Асаф. — Так, кілька сторіночок... там-сям. Я думав, що, може, дізнаюся... розумієш? Що мені вдасться тебе знайти...

Тамар мовчала. Злегка округляла в задуманості губи. Дивно, що він їй у цьому признався, ось так одразу і виклав, не встигли вони сказати один одному і двох слів. Адже міг би і змовчати, і вона ніколи б не дізналася. А він... неначе хотів скоріше збутися важкого вантажу, неначе не хотів, щоб між ними була брехня.

— Отже, почитав, — повільно повторила Тамар, відвертаючись.

Вона намагалася розібратися у своїх почуттях.

Він прочитав її таємний щоденник. Нічого страшнішого в житті й бути не може. Тепер він про неї знає все. Знає її так само, як вона сама. Вона скоса глянула на Асафа. Не схоже, що вона йому огидна. Тамар розгублено моргнула. Дивно усе це.

Асаф неправильно витлумачив її мовчання:

— Та я вже навіть забув усе.

Тамар штрикнуло розчарування.

— Ні-ні, не забувай! — швидко сказала вона, здивувавши Асафа, а ще більше — себе саму. — Те, що ти там прочитав, це я. Яка є. І тепер ти мене знаєш.

— Не зовсім, — заперечив він.

Узагалі-то він збирався сказати: «Я саме хотів би узнати тебе краще», але довгі фрази йому категорично не давалися, застрягаючи десь у горлі.

— І що тепер? — спитала Тамар.

Її бентежила його масивність, та й близькість його теж бентежила — вони все ще стояли дуже близько одне до одного, лицем до лиця.

— Що тепер будемо робити?

Вона раптом пошкодувала про своє густе волосся. За ним вона принаймні могла б сховатися й не відчувати себе такою голою. І що це за дурниці вона плете? Що ще за «будемо робити»? Яке їй діло до нього? Вона хотіла відійти, але чомусь залишилась на місці.

— Що ти вирішиш.

— Що? — здивувалась вона. — Що?

Жар, що йшов од його тіла, був їй куди зрозуміліший, ніж його незграбні слова. Він мовчав. І чого він мовчить? Тамар обхопила себе руками, ніби раптом їй стало холодно, схилила голову набік і усміхнулася — як давним-давно не усміхалася. І чому вона усміхається? Вона подивилася на його ліве вухо, потім на його правий черевик. Облизала пересохлу нижню губу. Злегка здвигнула плечима, без будь-якої причини пересмикнула лопатками, потерла передпліччя. Тамар відчувала, що вже не владна над своїм тілом — воно сіпалося й рухалося, наче виконувало якийсь старовинний ритуал, що склався мільйони років тому, і Тамар усіма цими посіпуваннями геть зовсім не керувала.

— Все, що я вирішу? — усміхнулась вона.

Хтось усередині неї зробив різкий віраж. Асаф теж усміхнувся. Знизав плечима, здійняв руки і потягнувся. Його тіло раптом затерпло. Потупцяв ногами. Провів рукою по скуйовдженій чуприні. Спина... Чомусь страшенно зачухмарилася спина, немов між лопатками, там, куди самому нізащо не дістатися.

Її усмішка зробилася ширшою:

— Але ж ти сказав, що прийшов віддати мені Дінку. Ну ось і віддав. Що тепер?

Асаф зацікавлено подивився на носаки своїх черевиків. Дивно, що він ніколи не помічав, якої вони незвичної форми, і чорна шкіра так привабливо поєднується з білими носками. Через секунду черевики вже здавалися йому безглуздими і потворними, а головне — надмірно гігантськими: як це можливо, що він майже рік розгулює у таких гівнодавах? Не доводиться дивуватися, що з нього усі глузують. І нічого дивного в тому, що Дафі його соромиться. І ось тепер його доля залежить від цих паскудних, потворних черевиків — устигла Тамар їх розгледіти чи ні? Обережно, але швидко Асаф заховав одну ногу за другу і ледве не поточився. Тільки цього ще бракувало — гепнутися тут перед нею. Що ж робити, чорт забирай? Обличчя його спалахнуло. Хто знає, скільки прищів у нього вискакує просто зараз, у цю хвилину! А сверблячка у спині просто зводить з розуму. Та що з ним коїться?

Асаф випростав плечі, ще раз витягнув руки, притиснув їх до грудей, немов набираючись духу, і випалив слова, яких не чекав од себе:

— Якщо хочеш... я теє... може, ти хочеш, щоб я залишився?

— Так, так.

І Тамар злякано замовкла. І звідки тільки вискочило це подвійне «так»? Вона що — хоче цього? І коли у неї встигло визріти таке бажання? Що їй до нього? Вона взагалі з ним не знайома. Як вона може відкрити йому свою таємницю, справу, важливіше за яку в неї нічого немає?

— Стривай, — вона розсміялася із зусиллям, ставши раптом дорослішою за нього на сотню років. — Ти взагалі-то зрозумів, у що вплутуєшся?

Асаф зам’явся. Ну так, він здогадується, що вона від когось переховується, і Шай... е-е... має не найкращий вигляд...

— Він уже майже рік сидить на героїні, — відрізала Тамар і відчула полегкість від того, як змінилось його обличчя. — І я з ним тут два дні. Зараз у нього гарний момент, але всього за хвилину до того, як ти прийшов, у нас тут...

— Так, — сказав Асаф. — Я чув. А чому він так?

— У нього ломка. Ти знаєш, що таке ломка?

Асаф розуміюче кивнув. Ще одна, не менш захоплива новина: наркотики, виходить, вона купувала не для себе.

— Ну от, значить, на цю ніч, завтрашній день і наступну ніч припаде самісінький пік, — сухо сказала Тамар, стежачи за його реакцією. — Самісінький пік ломок. Так мені, в усякому разі, сказали кілька... гм... фахівців.

— Лея?

— Га? — Від подиву шкаралупа офіційності тріснула, і її голос прозвучав беззахисно: — Так, і Лея теж.

Мовчанка. Вона пильно вдивлялася в нього, неясно здогадуючись, що цей хлопець ще не раз її здивує. Але зараз їй не до гіпотетичних сюрпризів, час повертатися на землю, випалену фактами.

— Зазвичай у людей у такому стані, як він, ломки тривають чотири-п’ять днів. Два з половиною вже позаду. Тому подумай, чи справді ти хочеш залишитися, бо це... нелегко. — Вона зніяковіла і спитала з гіркотою: — А навіщо тобі все це?..

— Що... та ні, це нічого. Скажи, а...

— Що?

Тамар уже відвернулася — щоб обійняти Шая, який тягнув до неї руки, мов злякане дитя, але ще й для того, щоб дати Асафу можливість зникнути — після того, як він про все дізнався, але раніше, ніж відчув себе зобов’язаним. Але Асаф уже стояв поруч.

— А чому... чому він у такому стані? У нього немає тут наркотиків?

— Він намагається вилікуватися. Ми... — вона не знала, як про це сказати. — Ми разом докладаємо зусиль, щоб він вилікувався.

Шай скрикнув. Гострий біль скрутив усе його тіло, і дрімотний стан негайно змінився судомами і несамовитими стогонами. Тамар поглянула на Асафа. Її очі спитали: «Ти залишаєшся?» І його очі відповіли: «Так».

— Відведімо його в печеру? — запропонувала вона.

Асафу ще багато про що хотілося запитати, та й немало він хотів розповісти, наприклад, про Теодору, яка поклала край своєму затворництву. Але зараз від нього були потрібні дії, а не розмови. Він підхопив Шая під руку і допоміг йому встати, здивувавшись легкості тіла, яке він тримав: Шай здався йому порожнім усередині. Чіпкі пальці потопаючого уп’ялися в плечі Асафа. Як дивно, вони з Шаєм не перемовилися ще й словом, а їх уже не розчепити, подумав Асаф.

Ця думка не раз виникала у нього тієї ночі, доки не перетворилася на повсякденність. Шай кричав, стогнав і плакав, він заблював усе навколо. Він люто, до крові чухмарив себе. Приблизно раз на хвилину його обличчя розтягувалося в болісному позіху, від якого вивихувалась щелепа. На коротку мить він забувався знесиленим сном, але чергова судома мало не підкидала його в повітря. Асаф і Тамар не полишали Шая ні на хвилину: витирали, обмивали, перевдягали, поїли, чистили. Асаф не помітив, як сіло сонце, як спустилася ніч. Час складався не з хвилин, а з дій. Тишу печери порушували лише звуки, які видавав Шай. Тамар і Асаф майже не розмовляли між собою. Вони швидко виробили мову міміки й жестів — як от медики в операційній чи аквалангісти під водою. Асаф викинув з голови всі думки про світ, що залишився за межами печери. Ніякого світу не було. Не було близьких людей, не було Носорога, який може підняти на ноги поліцію і кинутися на його пошуки, і не було переслідувачів Тамар. Іноді згадуючи, що Тамар провела з Шаєм дві доби, Асаф дивувався: як вона це витерпіла? Адже напевно не стулила очей. І ні слівцем не поскаржилася!

Тамар перегнулася до нього поверх Шая, Асаф простягнув їй рушник, а вона віддала йому порожню пляшку й очима показала, щоб він приніс повну. Її губи виліпили в повітрі слова «туалетний папір», і Асаф подумав, які в неї гарні, ніби намальовані, губи. Він пройшов у дальній куток печери і приніс два рулони. Тамар уже стягнула з Шая штани. Асаф прийняв з її рук загиджений папір. На Шаєві були боксерські труси із зображенням Снупі, вони одночасно втупили очі у грайливу собачу морду, потім перезирнулися: треба ж, миленький Снупі посеред усього цього жахіття.

Година за годиною. Три години, п’ять. Вісім. У ті лічені хвилини, коли Шай спав, вони не розмовляли. Від утоми, а ще тому, що світська балачка двох незнайомців прозвучала б під склепінням цієї печери щонайменше дивно. Вони просто падали на сусідній матрац, витягувалися впоперек нього і глибоко дихали, втупившись очима у стелю, у стіни печери, безуспішно намагаючись хоч трохи подрімати. Стежили за тим, щоб не доторкнутися одне до одного. Кожен відчував, що присутність другого підживлює новими силами, новим збудженням, яке, окрім усього іншого, заважає заснути. Іноді Тамар посилала Асафу трохи сумну, трохи співчуваючу усмішку. Навіщо тобі все це потрібно, говорила її усмішка, а Асаф відповідав найкращою своєю, найдовірливішою усмішкою. Але Тамар бачила, що сил у Асафа все менше — не фізичних, у цьому розумінні він здавався їй напрочуд зносостійким, а душевних: без будь-якої підготовки він занурився в цю історію, в муки Шая.

О другій годині ночі Шай прокинувся і почав розлючено шукати героїн. Він був упевнений, що у Тамар прихована десь ще одна доза, знову і знову допитувався, скільки саме «білого» купила вона у дилера на Сіонській площі. П’ять, правильно? То де ж п’ятий дозняк? Чотирма він уже закинувся, а п’ятий де?

Пояснення не допомагали. Тамар уже тисячу разів повторила, що Шай використав усі п’ять, коли вони переховувались у Леї. Він кидався з кутка в куток, немов дикий звір, перетрусив речі, заліз усередину гітари, яку Тамар принесла з дому, витягнув навіть устілки з черевиків. Він змусив Тамар і Асафа роззутися й обнишпорив їхнє взуття теж. Шаю вдалося добратися і до тайника з електрошокером та наручниками, і він довго сидів, роздивляючись знахідку. Тамар злякалася, що тепер він її уб’є — після того як дізнався, що вона для нього уготувала. Але свідомість Шая працювала інакше, ніж у здорових людей: його світ ділився тільки на дві частини — на героїн і на не-героїн. Наручники його не зацікавили. А ось шокер увагу привернув, позаяк виявився річчю невідомою, і мозок Шая якийсь час напружено працював, обдумуючи, чи не можна обернути цю штуку на кайф.

Зате Асаф, побачивши наручники з шокером, ошелешено подивився на Тамар. Вона зітнула плечима: що їй залишалося робити? І Асаф почав усвідомлювати, як далеко зайшла у своїй рішучості Тамар.

Зрозумівши врешті, що шокер до героїну не має ніякого стосунку, Шай у відчаї повалився на матрац і почав дерти поролон. Час від часу він радісно скрикував, але одразу ж розчаровано молотив по матрацу худими кулаками.

Асаф і Тамар мовчки дивилися на нього.

Асаф думав: «Йому взагалі байдуже до того, що я тут, йому й на сестру плювати. Його цікавить тільки одне». А Тамар думала: «Цікаво, скільки протримається Асаф у цьому дурдомі? Коли він зламається і мовчки зникне?»

Іноді вона відчувала спиною, як Асаф прямує до виходу з печери, і тоді злякано озиралася. Асаф завмирав у отворі, потягувався всім тілом, вдихав прохолодне нічне повітря. Тамар змушувала себе не дивитися, дати йому змогу ступити ще один крок і зникнути. Нащо йому все це треба, думала вона. З чого б нормальній людині себе в таке втягувати? Навіть близькі люди втікали від неї, і в куди менш екстремальних ситуаціях. І одразу ж її обдавало теплою хвилею, коли вона чула його тихе сопіння за спиною, коли він забирав у неї каністру з водою чи брудний одяг.

Шай, через силу підтягуючись на руках, доповз до кутка печери. Почав колупати нігтями тверду, мов камінь, землю. Кілька хвилин у печері лунали шкряботливі звуки і важке дихання.

Вони не могли відвести від нього очей, це було якимсь кошмаром наяву. Шай копав швидко, відкидаючи грудки землі, з його рота вихоплювалося дивне ричання. І раптом він підвів голову, оглянувся на них з хитрою, цілком осмисленою усмішкою:

— Мо’, хоч би підкажете, гаряче чи холодно?

І всі троє заливчасто зареготали, немов дітлахи в літньому таборі. Шай теж сміявся, на мить виявившись здатним побачити себе збоку. Тамар упала горілиць, знесилена напругою останніх днів, розкинула руки і реготала до сліз, дивлячись на Асафа і думаючи, який у нього привабливий чоловічий сміх.

А потім повернувся біль. Шай жалівся, що всі кістки у нього немов жорнами перемелюють. Він відчував, як вони кришаться і розсипаються. Потім біль перекинувся на м’язи — вони розривалися, розтягувалися, стискалися, звивалися всередині тіла. Він і не знав, що у нього є м’язи в таких несподіваних місцях — за вухами, наприклад, або в яснах. І Тамар, котра ще з минулого, домашнього життя пам’ятала, як Шай уміє розписати найлегше поколювання в животі — з отакою капризно-слізною доскіпливістю, подолала огиду, яку викликав у ній опис, але не сам біль.

Тамар постаралася відвернути його увагу, розповіла про діафрагму, яка теж щось ніби м’яз, її ніхто ніколи не відчуває, але співати без неї неможливо. Вона зобразила Аліну, як та командує: «Тримати! Тримати від діафрагми!» Вона влаштувала цілу виставу, зображуючи Аліну після того, як та дізнається, що її улюблена учениця розважала співом вуличну юрбу: «Правда? І це їм подобалося? Дуже цікаво... Але як ти могла співати так високо після Курта Вайля? У мене ти ніколи нічого не можеш, у мене — після Курта Вайля тобі завжди потрібен антракт...».

Шай не сміявся. А от Асаф сміявся до сліз. Тамар зрозуміла, що всупереч серйозній, коли не сказати похмурій, зовнішності він дуже смішливий. Їй подобалося веселити його. Ідан ніколи не сміявся її жартам, можливо, він навіть вважав, що в неї немає почуття гумору.

Асаф у свою чергу теж дещо відкрив — ту саму ямочку у неї на щоці, про яку розповідала Теодора. Цікаво, що робила Тамар останній місяць? Він гадав, чи почує коли-небудь, як вона співає, і вирішив для себе, що відтепер стежитиме за всіма газетними оголошеннями про концерти, і якщо знайде її ім’я... Але миляна булька ілюзії одразу лопнула: досить мріяти і заноситися в хмари, адже він навіть її прізвища не знає!

Проте часу засмучуватись не було, бо Шай почав марити про якогось черв’яка, що його він називав Дуда. Цей Дуда зсередини висмоктував його, повзаючи по всьому тілу. Шай відчував його звиви, кожен рух черв’яка віддавався різким болем. Шаю здавалося, що, роз’їдений черв’яком, він розпадається на частини, на м’язові тканини, на клітини. Ноги його розповзлися в сторони і посіпувались, потім те саме почало відбуватися і з руками. Асаф дивився, не вірячи своїм очам: худе довге тіло справді немов розривалося на частини. Тамар навалилася зверху на брата, притисла руки до тулуба. Асаф побачив, як напружилися м’язи на її маленьких руках, і серце його, як і пророкувала Теодора, забило крилами.

Тамар, захлинаючись, говорила і говорила — розповідала Шаю, як вона його любить, як витягне його, що залишилося зовсім небагато, день або два, і все буде позаду, і почнеться нове життя. І Шай раптом обм’як і заснув.

Тамар відкотилася вбік. У ній не лишалося ні крапельки сил. Під пахвами темніла волога, весь комбінезон забруднений слідами блювотиння і сечі Шая. Асаф відчував запах Тамар і знав, що й вона відчуває його запах. Вона лежала і дивилася на Асафа своїми надто всевидющими очима, своїм дуже розкритим поглядом. У Тамар було відчуття, що вона гола, але їй було все одно, та й сили, щоб зрозуміти, що з нею таке коїться, не залишилося. Спочатку її бентежило, що Асаф бачить Шая голим: по-перше, через самого Шая, а по-друге, вона сама немов заголилася, коли оголилося тіло її брата, — адже вони зроблені з одного матеріалу. Та незабаром її соромливість безслідно випарувалася.

Їй хотілося спати. Крізь напівдрімоту вона почула, як Асаф встав і тихенько підійшов до виходу. Вона перевірила себе, виявила, що колишнього страху немає, подумала, що, очевидно, вони все-таки переступили разом через якусь межу. Асаф вийшов з печери. Його постать розчинилася в темряві. Дінка схопилася, подивилася йому вслід, сіла. Минула хвилина, друга. Тамар, підбадьорюючи себе, думала, що це навіть дуже добре, хай трохи провітриться, розімне ноги, прогуляється. А може, йому просто знадобилося по нужді. Минула ще хвилина. Кроків знадвору не чулося. Тамар сказала собі, що вона назавжди збереже до нього вдячність за те, що він уже зробив для неї і Шая, навіть якщо зараз він не повернеться. Із здивуванням вона зрозуміла, що не знає його прізвища.

Дінчин хвіст засовгався по підлозі, підіймаючи пил. Постать Асафа знову зіткалася з темряви. Дінка вляглася, а до Тамар повернулося дихання. Асаф підійшов і дуже обережно ліг поруч, упоперек матраца, не торкаючись її. Вона насолоджувалася звуками його розміреного дихання, ці вдихи і видихи чомусь робили її щасливою. Тамар подумала, що це дуже дивний спосіб знайомитися і зближуватись. «Адже саме це з нами відбувається, — сказала вона собі, — адже ми трішки ніби починаємо дружити, робимося ближчими — незрозуміло, як саме, майже не розмовляючи, не розповідаючи про себе». Зараз, коли він отак близько, їй навіть втішно думати про те, що вона про нього зовсім нічого не знає: де він живе, наприклад, де вчиться, чи є в нього друзі або подружка. Всі ці його біографічні дані їй невідомі, і все-таки вона відчуває: щось вона вже про нього знає — безумовно і твердо, і цього їй зараз цілком досить.

Але траплялися хвилини, коли це поєднання непоєднуваного ставало їй неприємним, і усвідомлення, що з нею коїться щось нове — у той самий час, який вона мусить без залишку присвятити Шаю, трансформувалося в колючий біль. Тамар дуже втомилася, щоб сформулювати для себе, в чому, власне, полягає проблема. Іншим разом вона напевно поспішила б відточити гостре, як скальпель, формулювання, але зараз у неї не було для цього ні сили, ні бажання. Вона лише знала в душі, що є тут якийсь дисонанс: немов Шай виявився посередником у цьому новому зв’язку. Ну от, їй таки вдалося це сформулювати. Тамар злякалася, різко сіла, вгляділася в темне нутро печери, озирнулася на тьмяний вогник неонового ліхтаря, побачила, що Шай і Дінка сплять, а Асаф дивиться на неї. Знову лягла. Найгостріше колола думку, що Шай навіть не усвідомлює того, що відбувається за два кроки від нього. Чи, може, все взагалі існує тільки в її уяві? Може, це чергові її фантазії і Асаф нічого такого в голові не тримає? Просто гарний хлопець, який чомусь вирішив їй допомогти? Вона поворушилася, її рука торкнулася його грудей.

— Ой, пробач!

— Нічого...

— На секунду забула, що ти тут.

— Де ж мені бути?

— Я трохи сама не своя, еге?

— Поспи, ти ж напевно зовсім не спала в ці дні.

— Не пам’ятаю... напевно, ні...

— Поспи, а я початую.

І після цих його слів, після цих невимушених і делікатних слів... Ні, ліпше про це зараз не думати. На мить Тамар ледве не піддалася тузі, що стискала їй горло, спокусі розповісти йому про все, хоч крихту поділитися тягарем двох останніх жахливих днів. «Адже якщо існує пекло, — подумала Тамар, — то саме в ньому я і провела два дні — доки з’явився Асаф». Але вона відчувала, що варто їй лише відкрити рота, варто виникнути хоч одній новій маленькій тріщині в її панцирі, як потік уже не зупинити. А говорити ще не можна, не можна... І крім того, сказала вона собі не без переляку, вони ж ледве знайомі.

Вона перевернулася на бік, обличчям до Асафа, у ніздрі шибонув запах його поту, і вона кволо подумала: який кайф буде прийняти душ після того, як усе це закінчиться. Може, хоч разок ще вони зустрінуться потім, у реальному світі, десь у кафе, відмиті, причесані і напахчені. Розкажуть один одному, хто вони такі насправді. І може, вона подарує йому на знак вдячності дорогий дезодорант. Ну от, будь ласка, вона знову забула про Шая, знову поринула у свої безглузді фантазії. Неначе хтось завжди повинен принести себе в жертву, щоб інші змогли почати щось нове. Про що це ти, обурилася Тамар, яке ще «щось нове»?! Та у нього і в думках немає нічого такого — з тобою! З цією кашею в голові Тамар і заснула.

Асаф сів, не зводячи з неї погляду. І серце його переповнилося нею. Йому хотілося вкрити її, витерти пил з її обличчя. Зробити для неї щось хороше. Але найкраще, що він міг зараз для неї зробити, — це не будити. Тому він не рухався. Тільки дивився і дивився, поїдав очима і думав про те, яка ж вона гарна. Тамар зітхнула уві сні, підсунула під щоку дві складені долоні. Які у неї довгі витончені пальці. На брудній щиколотці Асаф побачив тоненький, ледве помітний срібний ланцюжок. У думках він вів дуже жваву розмову. «Ти знаєш, що я таких очей, як у тебе, ні в кого не зустрічав?» — «Так, мені багато разів говорили, а ти знаєш, чому вони у мене зробилися такими?» — «Тому, що ти дивилася на світ із здивуванням?» — «Ой, з тобою просто неможливо! Ти все це прочитав у щоденнику, еге ж?» — «Ні, тільки кілька сторіночок». — «Це нечесно, що ти знаєш про мене такі речі, а Я про тебе нічого не знаю! Ти б, наприклад, погодився, щоб я прочитала твій щоденник?» — «Я не веду щоденник». — «Ну, а якби вів?» — «Якби вів?» — «Так, тоді б ти погодився?» — «Але навіщо тобі мій щоденник? Я можу тобі все і так розповісти!»

Тамар трохи розплющила одне око, побачила, як він усміхається, побачила його пальці, складені у вже знайомому їй благальному дитячому жесті, і заснула знову.

Асаф встав, потягнувся. Подумав, що колись, краще просто завтра, треба навідатися до телефону — подзвонити Носорогу і батькам до Америки, перш ніж Носоріг поставить на ноги всю поліцію Ізраїлю. Думка ця його дратувала, немов зовнішній світ просунув у печеру холодну руку і поклав йому на плече. Знову спливло питання про те, як він розкаже Носорогу про Реллі. Зараз це здавалося навіть складнішим, і Асаф не дуже розумів чому. А чи не тому, що тепер він усвідомив, що Носоріг відчуває до його сестри? Можливо. Так, але раптом Реллі й справді тяжко доводилося з Носорогом, обережно подумав Асаф, прямуючи до ліхтаря, що ледь-ледь мерехтів. Він пошукав пакет з батарейками і виявив, що Тамар купила не ті, що треба. Згадав, як завжди звинувачував Реллі, що вона недостатньо кохає Носорога. І йому було ясно, та й усім іншим, власне, теж, що Носоріг кохає більше і змагатися з ним у коханні, турботі і щедрості, які він проливав на Реллі, просто неможливо. Асаф порився серед консервних бляшанок та інших речей, знайшов декілька целофанових пакетів з печивом, скручених дротиками. Зідрав з дроту ізоляцію. Йому було незатишно від усіх цих думок. Носоріг так часто говорив про свою журбу за Реллі, що це перетворилося на якийсь ритуал, на невід’ємну частину їхніх розмов. Асаф навіть міг слово в слово повторити про себе всі скарги і нарікання Носорога про те, як він втратив Реллі і якої страшної помилки припустився, не наполігши, щоб вона вийшла за нього заміж одразу ж після армії, і яким він був ідіотом, що погодився відпустити її до Америки. Асаф розпрямив дротики, скрутив їх у два довгих шматки. З кишені джинсів дістав моток чорної ізоляційної стрічки («Ізоляція — це щось як носова хусточка, завжди тримай при собі», — говорив батько), потім уклав шість маленьких батарейок у ряд — мінус до мінуса, плюс до плюса. І правду кажучи, — він прикрутив дротики одним кінцем до батарейок, другий приєднав до лампи — адже вони жодного разу не розмовляли про саму Реллі, про її почуття, про її думки... Асаф поморщився. Невже він зараз зраджує Носорога? Він спробував змінити хід думок, задумався про те, що буде далі, як Носоріг зустріне новини з Америки, чи витримає, як житиме далі.

Коли він розплющив очі (видно, сон його все-таки зморив), Шая в печері не було. Асаф схопився, глянув на Тамар і вирішив, що будити її поки не варто. Він тихенько свиснув Дінці і виліз з печери. Ось-ось мало зійти сонце, на сході в небі тягнулася рожева смуга. Асаф збіг на горбок, роззирнувся — нікого, злетів на другий — нікого й нічого. Шай у його нинішньому стані не міг далеко піти. Трибунал над собою Асаф відклав на потім. Дінка, принюхуючись, бігла попереду. На неї Асаф сподівався більше, ніж на себе. Тільки зараз він збагнув, що відтоді, як вони добралися сюди, Дінка немов одійшла вбік, немов відчула, що її роль закінчена після того, як вона звела його з Тамар. Асаф різко зупинився, покликав собаку, став на коліна, покуйовдив шерсть, притиснув її голову до своєї. Всього одна мить — і вони знову побігли.

Від шосе долинув далекий гул — вантажівка. Асаф перелякався: не можна допустити, щоб Шай дістався до дороги. Його ж задавлять. А коли й не задавлять, то зловить попутку, доїде до міста і роздобуде собі дозу. І тоді всі зусилля Тамар підуть нанівець. Був і ще жахливіший сценарій: як тільки Шай дістанеться до міста, його знайдуть ті типи. Асафа кинуло в жар. Задушив би себе!

І тут він його побачив. Шай стояв біля лисої сосни, на схилі чергового пагорба — припавши до дерева і зігнувшись у три погибелі. Асаф кинувся до нього і підхопив за мить до того, як той повалився на землю. З рота Шая сочився зелений слиз. Очі у нього закочувались, але він усе-таки пробурмотів, щоб Асаф не здумав його зупиняти, що йому до зарізу треба дістатися до шосе. Він навіть запропонував Асафу гроші, якщо той скаже, де Тамар ховає вмазку. Асаф завдав його на плече, як справжній санітар на полі битви, і пересохлим руслом почвалав до печери. Біля входу Шай натиснув йому на шию, змусивши зупинитися.

— Будь другом, — прохрипів він, — якщо вона спить, не кажи, що я відлучався. Не кажи їй, не кажи...

Асаф подумав. Вірність Тамар проти бажання Шая ці розчаровувати її.

— О’кей, але це перша й остання втеча.

Шай поялозив пальцями по його шиї, що, очевидно, означало «так». Асаф звалив його на матрац, поклав довгі худі кінцівки, немов опоряджаючи ганчір’яну ляльку. Тамар почула, як вони вовтузяться, і прокинулася. Розплющила очі, з насолодою потягнулася, забувшись на мить.

— Ух, скільки я проспала... Ей, а ти чого там стоїш?

Асаф мовчав. Шай благально подивився на нього.

— Та так, розім’ятися захотілося.

Тамар усміхнулася йому чудовою вранішньою усмішкою. Шай зі свого місця вдячно закліпав. У його затьмарених очах промайнула іскра живого, чистого почуття, і Асаф усміхнувся у відповідь. Тамар побачила цей обмін поглядами, заплющила очі і подумала, що, можливо, все ще налагодиться.

Почався новий день, і він виявився трохи легшим. Шай страждав уже не так сильно, хоча годинами настирливо шукав наркотик у матраці, у щілинах кам’яних стін. Він був певен, що вчора бачив загублену дозу, на власні очі бачив, от тільки ніяк не може пригадати, де саме. Асаф і Тамар давно вже перестали відповідати на його одноманітні запитання. Вони масажували йому ноги, щоб полегшити біль і підсилити кровообіг. Щогодини вони змушували його ковтати трохи води, іноді Асафу доводилося силою тримати Шая, поки Тамар капала йому в рот з дитячої пляшечки, і тоді Шай нагадував виснажене пташеня-переростка. І коли очі Тамар зустрічалися з очима Асафа, вона розуміла: він зараз бачить ту саму картину, що й вона сама, може, і думає тими ж словами. І Тамар із здивуванням згадувала свої думки про те, що в її душі бракує тієї детальки, яка відповідає за зв’язок з іншою людиною. А що, коли й ця аксіома вимагає перевірки? — невпевнено думала вона.

Внизу, на дні низини, звивався маленький струмочок. Зібравши брудні простирадла й одяг, Тамар пішла до струмка. Полощучи шмаття, вона міркувала, що відтоді, як опинилася у Пейсаховому гуртожитку, їй майже не доводилося залишатися наодинці з собою. Це було одне з найважчих випробувань для неї в тому страшному місці, позаяк вона завжди, з малого малечку, мала потребу побути наодинці — хоч би годину чи дві на день. І зараз Тамар трохи розгубилася: після появи Асафа у неї з’явилася нагода потішити себе ось такою недовгою «відпусткою» — трішечки побродити руслом, подихати на самоті, але чомусь ніякої потреби в цьому вона більше не відчувала. Тамар похлюпалася в струмку, як дитина радіючи бризкам.

Вона розвісила одяг сохнути на кущі біля печери.

Тут вона замовкла, усміхнувшись своїй дурості і пафосу, відпустила на свою адресу кілька ущипливих зауважень — словом, привела себе до тями і нагадала, що до чого. Ось тільки погляд її чомусь ніби приклеївся до сорочки Асафа, що поколихувалася поруч з її джинсовим комбінезоном.

Собі і Шаю вона припасла змінний одяг, але в Асафа, зрозуміло, нічого з собою не було, а тому Тамар виділила йому ту дещицю з речей свого брата, що налізла на Асафа. А пізніше, коли забруднилося й це, він надягнув її широку футболку — з тих, що вона планувала використовувати як «робочий халат». Залишилася з того часу, коли вона була жиртрестом, сказала Тамар, і Асаф відповів, що не вірить у це. І вона розсміялася:

— Почекай, ось побачиш на фотці — я була як слониха!

І Асаф дико зрадів цьому натяку на спільне майбутнє.

Тамар дістала з рюкзака зубну щітку, й Асаф розгублено подивився на неї.

— Візьми мою, — сказала вона, почистивши зуби.

І Асаф (так-так, якби мама дізналася, то напевно б гепнулася, знепритомнівши), наче нічого й не сталося, почистив зуби її щіткою.

Блювання у Шая припинилося разом із судорожними позіхами. Правда, почався пронос, і це теж виявилося нелегким випробуванням. І вони його витримали разом, удвох, а взагалі-то утрьох. Шай потихеньку очунював, і до нього повертався сором, супроводжуваний здивуванням: хто такий цей Асаф і що він тут робить? І Тамар просто відповіла йому, що він їхній друг.

Та коли Асаф сказав, що йому треба вибратися до міста на годинку-дві, у неї зробився такий нещасний вигляд, що він трохи не відмовився від цієї ідеї.

— Нічого-нічого, йди, — сказала Тамар, вочевидь змирившись з тим, що він не повернеться.

Вона сіла до нього спиною, сердячись на себе за те, що спокусилася повірити в нього. Асаф пояснив, навіщо йому потрібно до міста, намагаючись говорити якомога спокійніше, але він відчував, що Тамар уже спорудила між ними стіну. Він не знав, як її заспокоїти. Та і як вона взагалі може в ньому сумніватися після цієї ночі? У сердитому відчаї він дивився на неї і майже бачив, як колишні комплекси щурячою зграєю пробираються в її голову. Одне він знав твердо — лише словами її ніколи ні в чому не переконати.

Коли він вийшов з печери, вона встала і подякувала йому за все те, що він для неї зробив. Її ввічливість була майже образливою. Він попрощався і з Шаєм, а головне — з Дінкою, яка стривожено метушилася. Вона побігла за ним, потім повернулася до Тамар, тоді знову за ним і знову повернулася — Дінка немов намагалася зв’язати розривану нитку. Добряче вже одійшовши від печери, він різко обернувся, почувши — чи йому тільки здалося? — як Тамар тихо кличе його на ім’я. Він кинувся назад, назустріч їй, підхоплений хвилею хворобливого збудження. Тамар здивувалася почуттям, що затопили її, коли побачила, як він мчиться до неї.

— До речі, ти щось хотіла? — спитав Асаф, задихаючись.

— Ти чого повернувся? — здивувалась вона.

— Але ж ти покликала... і ще, я забув віддати тобі Леїного листа.

— Леїного листа?

— Вона дала мені для тебе лист, але ти мене тріснула дрючком, а потім усе це закрутилося з Шаєм, і я забув.

Асаф простягнув Тамар листа. Вони стояли поруч, очужілі і роздирані почуттями. Вона жмакала в руках конверт. Він дивився, як на її шиї б’ється блакитна жилка, він ледве стримувався, щоб не торкнутися цієї жилки пальцем, погладити, заспокоїти. Лише через хвилину здогадався спитати, нащо вона його, власне, покликала.

— Нащо? — здивувалася Тамар. — Авжеж, стривай. Ось, послухай...

Вона спитала, чи готовий він зробити для неї ще одну добру справу, останню справу, колосально важливу справу. Асаф у відчаї розвів руками й аж тупнув ногою: ну чому останню, чому? Але вголос нічого не сказав, узяв аркуш з номером телефону, вислухав численні вказівки і питання, яке він має поставити. Правду кажучи, завдання здалося йому дуже важким. Тамар теж це розуміла:

— Звичайно, я повинна сама з ними поговорити... але як? Звідси?

Асаф пообіцяв, що все зробить.

— Тоді повтори ще раз, що ти їм скажеш!

І вона змусила його дослівно повторити питання, і він підкорився, зачарований цим першим виявом доскіпливості і впертості, наляканий чужими йому хитросплетіннями її сімейних стосунків, що відкрилися перед ним у всій своїй непривабливості. Вона, звичайно, відчула його спантеличення і, коли він успішно здав тест на пам’ять, безпорадно опустила руки і розгублено, беззахисно поглянула на нього.

— Дивно, я розповідаю тобі про речі, про які не розповідала нікому.

— Послухай, на третю годину я повернуся.

— Так, так, мені час до Шая.

Вона обернулася і пішла до печери — дивлячись у вічі реальності, розуміючи, як важко дасться йому повернення в це пекло після того, як він зануриться в нормальне людське життя.

Асаф вихопився на шосе, дочекався автобуса і, вдивляючись у дорожні покажчики й таблички з назвами вулиць, визначив, де саме він. Вдома прослухав повідомлення на автовідповідачі. Знову дзвонив Рої, обережно питаючи, чи не варто їм зустрітися, щоб поговорити по-чоловічому. Йому здається, що Асаф переживає якусь кризу, і це слід обговорити, чи не так? Ні, не так, відповів Асаф і перейшов до наступного повідомлення. Батьки передали, що вирушають у триденну прогулянку пустелею, тому хай він не хвилюється. Асаф усміхнувся: наче хтось підстроїв так, щоб ці три дні він почувався цілком вільним. Він перемотав плівку і ще разок послухав їхні радісні голоси: вони вже геть очухалися від перельоту, зранку відвідали фірму, де працює Джеремі, і навіть тато, з його тридцятирічним стажем, заявив, що такого він ще не бачив.

Далі йшло підряд сім повідомлень від Носорога, востаннє він заявив, що коли Асаф не об’явиться до дванадцятої, то він, Носоріг, дзвонить у поліцію.

Залишалося ще десять хвилин. Асаф випив одну за одною три склянки мангового соку і подзвонив у майстерню. Носорогів репет перекрив навіть шум верстатів. І Асаф ураз згадав, чому він так його любить. Асаф розповів йому все, нічого не приховуючи, крім новин з Америки та крім того, що з ним коїться, коли він поруч з Тамар (тобто крім найголовнішого). Носоріг слухав не перебиваючи. Ось це Асаф у ньому особливо любив: йому можна розповісти цілу історію, від початку і до кінця, не побоюючись, що тебе перебиватимуть дурними запитаннями.

Коли він закінчив, Носоріг спокійно сказав:

— Ну що, ти це зробив, га? Весь Єрусалим перевернув, але все-таки знайшов її... Сказати правду, Асафе, я не вірив, що в тебе вийде.

І, по суті, тільки тепер Асаф уперше усвідомив, що він справді зміг це зробити, зміг знайти Тамар... Навіть дивно, що ця думка йому раніше не приходила до голови. Напевно, тому, що, знайшовши її, він одразу ж занурився в нове завдання, у проблему Шая, а потім... Та в кого з них був час передихнути?

Носоріг швидко, по-військовому, поставив кілька запитань. Чи знає він, що за люди полювали за Тамар і Шаєм? Чи загрожує їм як і раніше небезпека? Де точно міститься Леїн ресторан? І чи можна отримати координати печери — виключно на крайній випадок? Він тричі застеріг Асафа, аби той гарненько перевірив, чи не стежать за ним. У пустелі він, може, і був у безпеці, але в місті його запросто можуть вистежити. Аж потому Носоріг крізь зуби поцікавився, що чути у скорботній діаспорі.

Асаф відповів, що з батьками поговорити не вдалося. Йому залишили коротке повідомлення, що вони вирушають у подорож на три дні, а значить, усе більш або менш добре. Він говорив трохи квапливо, але понадіявся, що за шумом верстатів Носоріг не вловить його метушливості.

Поклавши слухавку, він набрав номер, який дала Тамар. Ця розмова, що тривала всього три хвилини, виявилася ще важчою за попередню. Асаф призначив зустріч у кафе торговельного центру, змалював себе, щоб вони могли його впізнати, не забувши змалювати й те у своїй зовнішності, що додалося останнім часом.

З півгодини він хлюпався під душем, перевдягнувся у все чисте й вирушив у торговельний центр. Асаф простував вулицями, трохи одурілий від повітряних кульок і чистеньких крамничок. Він сам собі здавався якимсь несправжнім, двійником справжнього Асафа, того, який зараз там, де йому треба бути. На гроші, залишені мамою про всяк випадок у коробці для шиття, він купив чотири гамбургери (один — для Дінки) та кілька пакетиків з горішками в шоколаді й усяких пундиків, бо Шай накинувся на шоколад і запаси Тамар швидко танули. Проходжаючись серед безтурботної публіки, Асаф раптом згадав своє відчуття, коли він входив до кімнатки, де спала Мукі. Вона спала, як сплять маленькі діти, — на спині, вільно розкинувши ручки і ніжки, цілком довірившись світові. І Асаф тоді відчував, яка вона нехитра й наївна, і його переповнювало бажання захистити її. І ось тепер, у людській товкотнечі, він відчув щось схоже: усі ці люди гуляють, не маючи й гадки про те, що відбувається зовсім поряд з ними, не знаючи, наскільки життя темне, небезпечне і крихке.

Зустріч украй вимотала Асафа, під кінець розмови він увесь аж спітнів. З торговельного центру він ледве не пішов додому, щоб знову прийняти душ. Нічого особливого, по суті, не трапилося. Він зустрівся з двома дуже доглянутими, випещеними, добре одягненими людьми, трохи молодшими за його батьків, набагато освіченішими і дуже прагматичними. Вони майже не дали йому розкрити рота, і на все, що він говорив, у них була готова відповідь. І взагалі, хоча це він прийшов розповісти їм правду, вони поводилися так, ніби робили йому велику ласку. Вони ще й сперечалися, здебільшого чоловік, немов Асаф у чомусь перед ними завинив, і щосили старалися, щоб він усвідомив, наскільки вони праві та ображені. Асаф не знав, як йому триматися з ними. Він просто передав те, що його просили передати, відмовився повідомити додаткові деталі і поставив тільки одне запитання — те саме. І з подивом побачив, яких зусиль знадобилося цьому дорослому чоловікові, щоб хоч трішки полагідніти й відповісти згодою.

І тієї миті, коли це все ж таки сталося, чоловікове обличчя затряслося. Спершу права брова затремтіла, немов наділена власним життям, а потім усе обличчя ніби розпоролося, розповзлося, і цей дорослий чоловік розридався, затулившись долонями. Жінка теж заплакала — не намагаючись приховати сліз. І жодної спроби доторкнутися одне до одного, втішити, приголубити, заспокоїти. Вони сиділи відчужено, кожен відсунувшись від іншого, і кожен ридав своїми окремими сльозами. Асаф, згадуючи слова Тамар, розумів, що став свідком чогось неймовірного для цих людей — відмови від їх звичайного вдавання. Він не знав, як їх заспокоїти, а тому заговорив про Тамар. Вони плакали, а він переконував, що вона їм допоможе, що на неї можна покластися на всі сто, що все буде добре та інші дурниці у тому ж дусі. А вони й далі плакали. Ридання ці, схоже, збиралися чимало часу. А коли вони обидвоє трохи вгамувалися, то довго сиділи мовчки, уважно слухаючи його, — нещасні і навіть по-своєму зворушливі. І тут розмова почалася знову. Тремтячими й покірними голосами вони питали Асафа про те, на що у нього не було відповіді. Адже він надто мало знав і про Шая з Тамар, і про те, що з ними відбувалось до того, як він їх зустрів. Але вони все питали й питали. У нього виникло відчуття, що вони запитують про те, про що не наважувалися запитати весь цей час навіть самих себе. Він здебільшого справляв мовчанку, лише зрідка відбуваючись скупими відповідями, і раптом перервав їх — тому, що гамбургери давно остигли, але головним чином тому, що розумів: з кожною хвилиною Тамар усе дужче впевнюється, що він не повернеться. І думка ця була нестерпна.

Покидаючи торговельний центр, він думав, яка ж права була мама, заявивши одного разу: як її дратує те, що для отримання професії батька-матері, найважливішої і найважчої професії на світі, не треба складати навіть нікчемного іспиту.

Вони сиділи вчотирьох біля входу до печери і наминали їжу, яку він привіз. Тобто Асаф уминав, і Дінка теж уминала, і Шай жував потихеньку, й лише Тамар не могла проковтнути ні крихти. Вона не зводила щасливих сяючих очей з Асафа, немов той упав на неї несподіваним подарунком. Попоївши, вони трохи подрімали на осонні, улігшись трикутником — голова Шая — на ногах Тамар, її голова — на ногах Асафа, а його — на її рюкзаку. І Шай уперше розповідав про те, що з ним відбувалося за цей рік. Крізь тканину джинсів Асаф відчував, як Тамар зіщулюється, слухаючи дику розповідь свого брата: про місця, де він кантувався, про приниження, про нещастя, які пережив. Іноді Шай замовкав, і тоді починала говорити Тамар: згадувала який-небудь потішний виступ в Ашдоді або в Назареті, розповідала про нескінченні переїзди, про те, як воно співати на вулиці перед незнайомими людьми. Асаф слухав і внутрішньо щулився, він знав, що сам би ніколи на таке не зважився. Тільки подумати, як вона все спланувала, не відступилася і не зламалася. З таких ось і виходять бігунки на марафонські дистанції.

Шай з Тамар ділилися спогадами про вуличні виступи, історіями про Пейсаха. Коли згадали його знамениту косичку, Асаф зрозумів, що саме цей тип ударив Теодору. Але Тамар була така радісна, що йому не захотілося псувати їй настрій розповіддю про черницю. Тамар перекинулася на охоронців, кишенькові крадіжки, розповіла про нещасну росіянку, про батька з хлопчиком у Зіхроні, про багатьох інших людей, обкрадених на її очах. Потім вони з Шаєм зобразили для Асафа, як люди кладуть монети в шапку. Шай режисирував, а Тамар акторувала: ось скупердяї, які намагаються приховати від решти публіки, як мало вони дають; а ці ось кидають тобі гроші так, немов купують тебе з усім потрухом; а ці ось від надмірної душевної тонкості взагалі нічого не дають; а дехто відправляє покласти гроші дитину; і, нарешті, ті, хто слухає-слухає тебе, а потім, бац, прямо на останній ноті випаровуються — і привіт.

Тамар грала, сміялася, в її рухах з’явилися легкість і грація. Асаф спостерігав, як її тіло повертається до життя, як сутність Тамар пробивається назовні крізь захисну броню. Тамар і сама відчула, що з нею відбувається щось чудове, що вона вся — як назва тієї книги Єгуди Аміхая, тільки навпаки — кулак знову стає розкритою долонею і пальцями. Закінчивши, вона вклонилася по-королівськи, й Асаф зааплодував і подумав, як здорово було б сфотографувати її ось такої миті, з цим мінливо-радісним обличчям.

Шай спитав Асафа, звідки він, вперше безпосередньо звернувшись до нього, спитав, де він вчиться, і згадав двох знайомих хлопців з його школи. Асаф, маючи добру пам’ять на обличчя, сказав, що він, здається, бачив одного разу Шая на матчі «Апоеля». Може таке бути? Звичайно, може, розсміявся Шай. Асаф поцікавився, чи ходить він ще на футбол.

— Раніше ходив, — відповів Шай, — зараз у мене все в минулому часі.

— А «Манчестер Юнайтед»? — спитав Асаф. — Ось і постер їхній висить у печері?

І Шай розсміявся:

— Та це Тамар притягла, переплутала, вирішила, що я за них уболіваю! Фатальна помилка, Ватсоне! — І він шпурнув у неї гілочкою.

Тамар усміхнулася:

— Яка різниця — «Манчестер» чи «Ліверпуль», хіба не один грець?

Тут уже хлопці підскочили, один з-перед одного почали пояснювати цій дуринді, що жоден уболівальник «Апоеля» не вболіватиме за таку команду, як «Манчестер».

— Але чому? — не здавалася Тамар. Ця розмова її безмежно тішила.

— Поясни-но дівчинці чому, — зітхнув Шай. — А то в мене сили нема.

І Асаф пояснив, чому справжній уболівальник «Апоеля» ніколи не вболіватиме за таких господарів життя, як «Манчестер».

— Ми можемо відчувати солідарність тільки з цілковитими лузерами, тільки з невдахами, які майже виграють чемпіонство, як «Ліверпуль» чи, скажімо, «Х’юстон»...

— І от уяви тепер, що у мене над головою висить «Манчестер»! — простогнав Шай. — Як мені оклигати з Бекхемом і Йорком над балдою?

Тамар знову розреготалася і згадала, як недавно її мучило питання: чи може людина стати самою собою, якщо, виконуючи якесь завдання, заморозила свою Душу?

Асаф розповів про одного свого приятеля, Рої, теж уболівальника «Апоеля», взагалі-то вже колишнього приятеля, у якого в кімнаті немає жодної жовтої речі: ні горнятка, ні сорочки, ні килимка, ні горщика — ані натяку на жовті кольори «Бейтара». І так вони балакали, а Тамар слухала з подвійним задоволенням, ковтаючи їхню розмову, немов ліки, що зцілюють одразу від двох недуг. Часом вона підкидала питаннячко — наприклад, про «колишнього приятеля» Асафа. І він розповідав усе як є, а Тамар слухала і з полегкістю думала, що Асаф — пряма її протилежність у всьому: у зацікавленнях, у внутрішньому ритмі, у сімейних стосунках, у цілковитому його невмінні прикидатися. Їй подобалося, що він так повільно говорить, обдумуючи кожну відповідь і ніби оцінюючи кожне своє слово. Вона й не думала, що у неї вистачить витримки терпіти таку повільність, і вже тим паче не думала, що таке гальмо може їй сподобатися. Він з тих, думала вона, хто залишається самим собою, навіть коли ти обернешся до нього спиною. У нього чистий голос, а цього не навчишся у викладачів вокалу. Крізь тканину джинсів вона відчувала неквапливо пульсуючу в артерії кров і думала, що він точно проживе до ста років, і до самісінької смерті ростиме і потихеньку змінюватиметься, й учитиметься все нових речей, і нічого ніколи не забуде.

Потім їм довелося сховатися у печері, бо на обрії з’явилося двійко туристів. Їм слід було насторожитися й уважніше розглянути цих двох, одягнених зовсім не по-туристськи. Але вони так розслабилися і розм’якли, що інстинкт самозбереження притупився. Тому вони не стали придивлятися до приходьків, швидко зібрали свої манатки, прикрили вхід у печеру гілляччям і сховалися.

Майже одразу до Шая повернулися болі — короткі канікули закінчились, і Асаф з Тамар знову взялися до звичного діла. Це знову були м’язові болі, не такі сильні, але все ще виснажливі. Печера наповнилася смородом від мазі, яку Тамар купила спеціально на цей випадок. Шай стогнав, що від мазі йому і жарко, і холодно, і раптом він знову виявився відкинутий назад і почав кричати, що Тамар з нього знущається, мучить його, і кому все це потрібно, хіба було погано раніше, він ніколи не зможе грати так, як грав під «гариком», таке почуття є тільки у Бога і у Джима Моррісона. І у нього воно теж було, а тепер от немає. Він знову почав шукати героїн, йому верзлося, що він сидить у таксі, яке прямує у Лод. З надзвичайною достовірністю Шай змалював дорогу, згадав навіть запорошений багряник[64] на в’їзді до тамтешніх нетрів. Тамар з Асафом не розуміли, про що він говорить, але слухали як загіпнотизовані. Ось він велів таксистові зупинитися і почекати поблизу, ось підходить до будинку з високою огорожею, стукає в двері. Господар не відчиняє, але виймає одну цеглину з огорожі. Шай не бачить, але чує його і знає, що у того в руці, і ось він просовує гроші в дірку, а той — Господи, дякую тобі — передає йому пакетик, він уже у нього, і ось він знову в таксі, хутко, їдь, рушай, і він японським ножиком розрізає краєчок, боже мій, де ж фольга, Тамар, де моя фольга?!

Шай раптом закричав і почав шваркати рукою по стегну, немов звивав папірець у рурку, потім затремтів усім тілом, випалив: «Ну й глюки, більше не можу», на хвильку забувся сном, різко прокинувся, схопився і вибухнув промовою:

— Що таке люди? Люди — лайно, люди — лежалий товар. Ці тварюки до смерті бояться оригінальності, геніальності. Адже у кожної людської спільноти є тільки одна мета — каструвати своїх геніїв, одомашнювати їх. Це правильно і щодо держав, народів, родин, особливо — щодо родин! У мене, та в мене ніколи не буде родини, ніколи! На хрін мені потрібна ця смердюча купка ханжей, а потім ще настругати дітей — нове покоління нещасних?! Ви подивіться навколо, люди готові розірвати своїх дітей, тільки ради того, щоб вони не обісрали їхнього чистенького життя, не ганьбили їх перед друзями-знайомими!

Шай важко дихав, очі його ледь не вилазили з орбіт, обличчя ніби вкрив шар пилу. Тамар зрозуміла, що це вже не ломка, що це випліскуються справжні жах і гнів Шая, раніше задавлені наркотиками. Коли вона захотіла посадити його, він із силою відіпхнув її, і вона поточилася й упала горілиць, скрикнувши від болю. Асаф схопився, щоб зупинити Шая, але той і не подумав битися. Він кричав, що Тамар така ж, як усі, що вона хоче задушити його геніальність, видресирувати його, зробити домашньою твариною. Що більше Шай ярився, то грубішими й безжальнішими ставали його слова. Асаф подумав, що треба припинити цей жах, але, поглянувши на Тамар, побачив чи відчув, що вона забороняє йому втручатися, що це їх особисті справи — її і Шая.

Заспокоївся Шай так само раптово, як і розлютився — без видимої причини. Зігнувся, опустився на матрац, притиснувся до руки Тамар, поцілував, вибачився і за удар, і взагалі за все. І розплакався: яка вона добра до нього, як завжди була йому замість матері, хоч і молодша за нього на два роки, і він ніколи її не відпустить від себе, тільки вона розуміє його в цьому світі, хіба так не було завжди? І раптом знову схопився, немов марив, заволав, заричав, що насправді вона хоче його убити, що вічно йому заздрила, бо він талановитіший, оригінальніший у всьому, а вона знає, що без наркоти він ніщо, кастрат, як і вона, адже ясно як білий день, що врешті-решт вона поступиться, продасться заради дурниці, вступить на медичний або юридичний, вийде заміж за якого-небудь хріна з адвокатської контори, як-от батько, або ще гірше — з програмістів. За кого-небудь, подібного до цієї ось сосиски, яка тут стирчить, як кістка в горлі.

Коли Шай нарешті заснув, вони удвох вийшли з печери і безсило попадали біля стовбура теребінту. Дінка сіла навпроти, така ж прибита. Тамар боялася, що от-от вибухне: якби це протривало ще хоч одну секунду, вона вихлюпнула б усе, що у неї накипіло. Адже це через нього вона стирчить тут, через нього не поїхала до Італії і, можливо, втратила свій хор назавжди, а можливо, і всю свою кар’єру. Все її нутро переверталося від ненависті до Шая і до його ідей, які у неї вже в печінках сидять. Адже кожного разу, впадаючи в ці свої «періоди» або розлючений суперечкою з батьками, він вривався до неї в кімнату, не питаючи, чи до нього їй, чи у змозі вона його слухати, замикав двері і починав просторікувати з холодною люттю, іноді годинами говорив, пускаючи бульби і розмахуючи руками, цитував невідомих їй філософів, міркував про «благородний егоїзм» і про те, що, врешті-решт, кожна людина діє тільки виходячи зі свого абсолютного егоїзму, і так навіть у стосунках між батьками й дітьми, навіть у коханні, і не заспокоювався, доки не змушував її визнати, що правда за ним і що в глибині душі вона боїться його правоти, адже вона підриває весь її дрібнобуржуазний світогляд. А іноді, особливо в останній рік, у неї виникало відчуття, що всі ці думки зуміли проникнути в неї і отруїти зсередини.

— Я іноді теж думаю, як він — про людство і про егоїзм, — з подивом почула Тамар. — Знаєш, це страшенно пригнічує — розуміти, що він десь каже правильно.

— Ще й як пригнічує, — з гіркотою погодилася Тамар. — І відповісти йому нічим.

— Взагалі-то є чим, — сказав Асаф, подумавши. — У мене є аж три відповіді. По-перше, я кожного разу, коли мені вдається подолати свій егоїзм... я якось краще почуваюся.

— Але ж саме цим обурюється Шай, це лицемірство! — стала дибки Тамар. — Ти волієш почуватися добре, бо просто боїшся бути поганим, боїшся відрізнятися від решти.

Ага, подумала вона про себе, у цьому-то й річ: він справді боїться бути поганим, він просто закінчений «хороший хлопець». Тому він тут, зі мною. Ніколи йому мене не зрозуміти.

— Навпаки, — заперечив Асаф. — Адже якщо егоїзм — це щось загальне, значить, саме тоді, коли мені вдається його подолати, я раптом відчуваю, що я інший, не такий, як усі.

— Правда? — усміхнулася Тамар трохи здивовано. — Ну гаразд, це — по-перше. А по-друге?

— По-друге, це те, що сказала мені Теодора з іншого приводу: ясно, що на світі є всякі виродки і негідники, але ж є й інші, наприклад, як та, що тягне Шая з його болота, га? — І він скосив очі на Тамар. — І між іншим, Теодора ще сказала, що тільки заради цих інших варто жити.

Цікаво, жовчно подумала Тамар, що б Ідан сказав про Асафа? І перш, ніж ця неприємна думка затягнула її, вона запитала себе, а що сказав би Асаф про Ідана?

— А по-третє? — спитала вона.

— По-третє... це коли у мене немає нормальної відповіді на всі ці дурні питання. Тоді... біля нашого будинку є маленький пустир, і часом мені буває просто необхідно туди навідатися. Там невеличке смітнище з купою непотребу, здебільшого пляшки. Ну от, я прилаштовую пляшку куди-небудь і кидаю в неї камінці. Година-дві, двадцять-тридцять пляшок — і допомагає. Очищає... — Асаф розсміявся. — Розумієш, я кожну пляшку називаю на ім’я, не тільки іменами людей, а й іменами усяких дурних думок, усяких... — він на мить зам’явся, — того, що ти називаєш «щурами»...

Тамар напружилася від цього раптового вторгнення на її заповідну територію і раптом усміхнулася. У нас є секрет, подумала вона, у нас є спільний секрет, про щось таке і говорила Лея...

— І я просто розбиваю пляшки з іменами, одну за одною, і заспокоююсь до наступного разу. — Асаф зніяковіло усміхнувся. — Ось такий метод для слабаків.

— Ти не слабак, — поспішно заперечила Тамар, мабуть, надто поспішно. — Ти мене коли-небудь візьмеш туди? Я б зараз розтрощила кілька пляшок.

Вони повернулися до печери. Шай спав, скрикуючи уві сні, тіло його тіпалося, як від ударів. Тамар і Асаф збиралися спати по черзі, та обоє не зуміли заснути. Під час чергування Асафа Тамар лежала на матраці, загорнувшись у тонке укривало. Очі її були розплющені, і вона дивилася на нього. Не розмовляла, просто дивилася. Не відводячи погляду. Немов його вигляд, його розмашисті, трохи незграбні рухи, збентежені усмішки були тими дефіцитними ліками, які допоможуть їй видужати.

Шай проспав три години (хоч і стверджував, що не стулив очей), встав, за хвилину зжував чотири шоколадні батончики і знову повалився на матрац. Він був похмурий, можливо, навіть розкаювався у своїй істериці, але до вибачень явно не дозрів. Десь о першій по півночі Шай знову прокинувся, узяв гітару, вийшов з печери і заграв. Асаф і Тамар тихо сиділи всередині і слухали. Асаф визнав гру Шая геніальною, але Тамар добре чула, як брат воює зі струнами, збивається з ритму, відчайдушно женучись за чимось, що зовсім недавно, всього лише тиждень тому, було при ньому. Вона подумала, що звук став поверховим і якимсь тьмяним. Гітара замовкла. Тамар знаком показала Асафу, що хоче вийти. Але перш ніж вони встали, почувся страшний удар і довге виття струн. Шай повернувся в печеру, втупився в Тамар переляканим поглядом обвинувача:

— Це зникло... я тобі казав. Назавжди зникло. Чого я без цього вартий?

Він звалився на матрац і завив на одній ноті. Тамар лягла побіч нього, обійняла його усім своїм тілом, зашепотіла щось подібне до колискової, і Шай миттєво — мабуть, від жаху і відчаю — заснув.

— Ти не хочеш дізнатися, що Лея написала в листі? — спитала вона пізніше, коли вони сиділи біля сплячого Шая, вгорнувшись в одне укривало, щоб зігрітися.

— А що вона написала? — зніяковів Асаф.

Тамар усміхнулася:

— Ні, спочатку признайся, що тобі цікаво!

— Мені цікаво, факт, ще й як цікаво! Ну, що вона написала?

Тамар простягнула йому зіжмаканий аркуш.

«Тамі-мамі, — прочитав він, — не сердься на мене, але тільки дебіл відмовився б від такої нагоди. Брюс Вілліс і Харві Кейтел в одній упаковці!!! І до речі, скажи: хіба це не точнісінько рука статуї Свободи?

Р.S. Нойка підтверджує».

Асаф нічого не зрозумів. Тамар штовхнула його плечем. Вона хотіла дізнатися, як вони йому сподобались, і він розповів про свій візит у Леїн ресторанчик, і тільки потому згадав, що досі майже нічого не сказав про Теодору.

Тамар вислухала, стримала скрик подиву і попросила, щоб він розповів знову, цього разу в усіх подробицях: і як Теодора вийшла, і як дивилася на вулицю, і який у неї був вираз на обличчі. Потім схопилася і заявила, що божеволіє від того, що не може зараз бути поруч з Теодорою, супроводжувати в перших її кроках за межами в’язниці. Про себе вона подумала, що коли навіть Тео покинула свою обитель, то, може, і Шаю вдасться видряпатися.

— Але як це можливо, що вона тобі розповіла, як ми з нею зустрілися? І як це Лея тобі все розповіла? І решта? Що ти з ними таке зробив?

Асаф знизав плечима:

— Правду кажучи, мені й самому це дивно.

— Ти просто маг якийсь!

Асаф згадав: Воїн, Злодій, Лицар, Маг. Отже, він уже побував трьома з них, залишився лише Лицар. І він раптом засмутився: лицарство йому вже точно не світить.

Раптом нервово загавкала Дінка, і Асаф вийшов з печери перевірити, що трапилося, але нічого не помітив. А потім до перерваної розмови вони не повернулися.

О другій годині ночі починалося його чергування, але Тамар сказала, що вона все одно не засне і краще посидить з Асафом. Вони вирішили влаштуватися надворі, біля входу до печери. Трохи пововтузившись, сіли спиною до спини і здивувалися тому, скільки, виявляється, усяких відчуттів, скільки ніжності, невимовлених слів ховається у кожного з них у спині — у спині! У цьому геть нечутливому місці.

Асаф знову, вже по третьому разу, розповів про свою зустріч з її батьками. Він нічого не приховував, ну хіба що деталі, які могли завдати їй особливо гострого болю.

Тамар розповіла про події останнього року, спробувала пояснити, як так трапилося, що двоє дорослих, освічених і недурних людей повелися так дивно. Вони відмовилися від власного сина майже без боротьби, просто вирізали його, разом з переживаннями про нього, зі свого життя. Тамар згадувала сварки Шая з батьками і що брата ніколи не покидало відчуття, ніби він інопланетянин у рідній родині, розповіла, як років два тому Шай почав зникати іноді на цілу добу, не ночував дома, а повертаючись, відмовчувався. Його бачили у різних сумнівних місцях, а батьки відмовлялися вірити. Потім він почав красти, і нарешті трапилася та жахлива сцена, коли батько спробував не випустити його з дому і вони побилися.

— Ну, припустімо, першого тижня я їх ще розуміла, тато злився і почувався ображеним. Все так. Але потім? А мама? І за весь цей час, більше як рік, вони тільки двічі звернулися до поліції, ти можеш у це повірити? Двічі! Якби у них викрали машину, вони б скиглили без зупинки і всіх би на вуха поставили. А тут — їхній рідний син! А коли поліція заявила, що Шаю вже є вісімнадцять, і коли він своєю волею пішов з дому, то вони не мають права втручатися, батьки взагалі забули про нього. — Тамар ударила долонею по лобі. — Ти здатний у таке врубитися? Твої батьки таке б допустили?

— Ні, — відповів Асаф, тісніше притискаючись до її спини.

Він подумав, як було б чудово, якби вона коли-небудь познайомилася з його батьками, й одразу всім нутром здогадався, що їй сподобається у них. Він виразно побачив, як Тамар грається з Мукі, розмовляє з мамою на кухні, як заходить у його кімнату і він зачиняє за нею двері... Треба буде повикидати з кімнати всякий мотлох, на зразок тієї жахливої колекції різнокольорових виродків-гоблінів, і фотоколаж, на якому він стоїть поруч з рабином Кадурі, й подерті постери «Strike force», що висять у кімнаті вже років шість, не менше.

Тамар пішла до печери поглянути на Шая. Той прокинувся і попросив води. Попивши, знову ліг і, дивлячись на Тамар, несміливо вибачився. Потім додав спокійно, з холодною розсудливістю, що в його житті немає ніякого сенсу без музики. Тамар так само спокійно і тверезо пояснила, що на цьому етапі таке звичайна річ, але через два місяці все до нього повернеться. Шай похитав головою і відповів, що вона себе обманює, але у нього жодних ілюзій немає.

— Чому ти не кинеш мене здохнути тут? — спитав він, і Тамар постаралася не виказати своїх почуттів.

— Ви ще не врубилися, Холмсе? — усміхнулася вона з останніх сил. — Що я не дозволю тобі здохнути, хоч як би ти цього прагнув? Ти ще не втямив, що у тебе немає вибору?

Вони мовчали, поглядами чіпляючись один за одного, і слова їм були не потрібні — вони були двійниками, двома ключами від одного сейфа.

— Ти справді мене охоронятимеш?

— Так.

Шай дуже глибоко і повільно вдихнув, розправивши худі груди, і Тамар зрозуміла, що він довіряє їй — цілком і повністю.

— Ану, — сказав він несподівано зміцнілим голосом, — приглуши скрипковий фон і притягни мені який-небудь фрукт, я вмираю з голоду, а потім вали до свого кореша, вали-вали, я ж бачу, що тобі хочеться...

Тамар повернулася до Асафа і сухо повідомила, що Шаю краще. Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Тамар розуміла, що чим більше оживає Шай, тим усе більше місця звільняється в ній для Асафа, та й для себе самої, а ще — для всього того, про що раніше не можна було й подумати.

Вона розповіла про Шелі, про її дивовижну життєрадісність, почуття гумору і потяг до саморуйнування. Вона говорила майже цілу годину, не зупиняючись. Асаф слухав. Тамар змалювала, як зустрілася з Шелі, як вони тягнули важенний матрац, як Шелі привела її до себе в кімнату. І лише тепер вона почала усвідомлювати весь жах того, що трапилося.

— Шелі більше немає, — сказала Тамар з подивом, немов щойно дізналася про це. — Її немає і більше не буде. Ніколи не буде. Розумієш? Я вимовляю ці слова і не розумію їх. Чому я їх не розумію? Скажи, зі мною щось негаразд? Чогось бракує?

Вони знову сиділи спиною до спини, і тому Тамар не бачила його обличчя, але подумала, що ще не зустрічала хлопця, здатного так слухати. Потім — вона навіть не помітила, як це вийшло, — Асаф перевів розмову на музику. Вона розповіла про переворот, що стався в її житті три роки тому, коли вона змусила батьків записати її до хору. Як вона раптом розкрилася, відчула, що чогось варта. Розповіла і про Аліну, яка повірила в неї з самого початку, не злякалася ні її зухвалості, ні її нахабства. Асаф признався, що ні бельмеса не тямить у музиці, і взагалі він ніколи не зрозуміє, як це можна — виступати перед публікою. Тамар розсміялася: їй самій власна сміливість щоразу здається якимсь чудом. А от що, на його думку, найважче в публічному виступі? Асаф задумався. Вона терпляче чекала.

— Віддати те, що у тебе всередині, — сказав він нарешті. — Те, що прийшло з самої глибини... віддати це людям, яких ти не знаєш, яких бачиш уперше в житті.

— Точно, — погодилася Тамар. — Але в цьому одночасно і весь кайф, розумієш? Виходити до чужих, незнайомих людей і намагатися їх полонити...

— Так, розумію. Але я — інший. Я б так не зміг. — Асаф розсміявся, уявивши, як він співає перед натовпом. Тамар щільніше притислася до його спини, щоб увібрати в себе всі його смішинки, щоб жодна не пропала. — Я б точно зупинявся після кожного рядка і думав: як, кльово вийшло? Чи не кльово? З тобою такого ніколи не трапляється?

— Та це ж саме те, чого я прагну навчитися всі ці роки! — випалила Тамар, приголомшена тим, що він умить вивудив головну її проблему, яку навіть Аліна не зуміла так точно сформулювати. — Для мене головне — навчитися позбавлятися цієї рефлексії. Адже досить хоч на мить задуматися, як тобі вдалася нота, — і все, кінець. Я одразу стаю скутою, і голос дерев’яніє.

— Але коли ти співаєш добре, яке у тебе відчуття?

— О, це супер! Це як чари. Як містика. Ти відчуваєш, що все-все у всесвіті на своєму місці...

Точнісінько як зараз, подумала Тамар.

— Скажи... а ти захочеш прийти на мій виступ?

— Аякже. Звичайно. Тільки тобі доведеться спочатку мені все пояснити.

— Не хвилюйся, я тебе підготую.

Асафу захотілося попросити, щоб вона заспівала просто зараз. Для нього. Але він злякався, чорт забирай, знову злякався!

Час від часу один з них вставав і йшов перевірити, чи все гаразд із Шаєм. А той, що залишився, відчував, як його тіло сумує за дотиком іншого. Дінка поводилася нервово — подзявкувала, принюхувалась. У заростях теребінту явно щось відбувалося, але Тамар з Асафом цілком пішли у власні почуття і переживання. Пізніше, коли все закінчилося, вони довго ще дивувалися, як могли так оглухнути й осліпнути, що не помітили очевидного.

Якоїсь миті вони випадково притислися один до одного потилицями. Тамар запитала, чи не колеться її йоржик, і Асаф відповів, що йоржик зовсім не колючий. І розповів, як здивувався, побачивши її обстриженою, адже Теодора змалювала її дуже патлатою. Тамар спитала, чи подобається йому так, і він відповів, що так, подобається.

— Правда подобається?

Тоді Асаф сказав, що страшенно подобається, і взагалі для нього неважливо, є у неї волосся чи немає, тому що вона будь-яка гарна. Страшенно-страшенно-страшенно гарна. І замовк, приголомшений власною розв’язністю.

Дінка знову загавкала, цього разу голосно. Тамар відчувала його важку голову на своїй потилиці. Насолода була майже нестерпною. Вона ледь не схопилася, ледь не втекла, злякавшись за майбутнє, — що, як чари розвіються, коли вони покинуть печеру? Вона притискалася до нього, аж доки жар його тіла розтопив усі гострі крижинки, застряглі в ній, аж доки тепло розлилося по всьому її тілу. «Це — реальність, — думала Тамар, — мої фантазії зараз стикаються з реальністю, і я чомусь досі жива». Асаф спитав, чого вона так тяжко зітхає, і вона відповіла, що нічого.

— Я хотів тебе попросити... тобто я не зважився запитати.

— Що? Запитуй! — Голос за його спиною був м’яким і співучим.

— Заспівай мені!

— А, це...

Тамар навіть не стала випрямлятися, щоб не відриватися від його тіла. Вона заспівала легко і невимушено, не прагнучи справити на Асафа враження. Голос звучав якось інакше, і вона не розуміла чому.

Вони сиділи, заплющивши очі. Спина до спини.

Тамар співала тихо, досліджуючи свій цілком інший голос. З нього немов зникли дитяча прозорість і чистота, але з’явилося щось нове, якому вона ніяк не могла підібрати визначення.

Раптом Дінка схопилася і неспокійно забігала, голосно погавкуючи.

— Мабуть, у кущах який-небудь звірок, — сказав Асаф, коли Тамар замовкла.

Так приємно відчувати спиною її легке дихання. Він ще не розповів їй про своє захоплення фотографією, але говорити про себе Асафу не хотілося.

— Візьмімо ліхтарик і погляньмо, що там? — запропонував він.

— Ні, посидьмо... Сьогодні, кілька годин тому, в Мілані пройшов останній концерт нашого хору... І Аді співала моє соло.

— Заспівай мені його тут.

— Правда? Ти хочеш?

— Так. Якщо тебе влаштовує аудиторія.

Тамар встала, випросталася, зобразила, як поправляє концертну сукню, велично розвернулася, демонструючи глибокий виріз на спині, туфлі на високих каблуках, що роблять її старшою принаймні на три роки, провела рукою по неіснуючих кучерях. Потім уклонилася публіці в партері, у бельетажі, в позолочених ложах. Легенько прокашлялася, дала знак піаністові...

— Почекай! — Асаф схопився на ноги. — Там хтось ходить.

І тут це сталося. Стрімко, як автомобільна аварія. Асаф до останньої миті відмовлявся розуміти, що відбувається, адже хепі-енд був такий близький, і раптом усе полетіло шкереберть. У голові промайнуло ідіотське порівняння — зовсім як у настільній грі з фішками, ти вже на кружку номер 99, і тут несподівано падаєш, усе нижче і нижче, на проклятий тринадцятий номер.

На чортову дюжину!

Немов військова операція, подумав Асаф.

Немов кошмар, подумала Тамар.

На них неслися з усіх боків, із-за всіх пагорбів і скель. Спочатку їм здалося, що печеру оточує кілька десятків чоловік, але незабаром з’ясувалося, що нападників усього семеро: Пейсах і шість його посіпак. У перші секунди Тамар відчула навіть не страх, а ненависть: весь цей час вони ховалися в темряві і підслуховували, спаскудивши своєю присутністю найчарівнішу в її житті мить.

Хтось ударив Асафа в спину, хтось повалив Тамар на землю. З печери донеслися удари і крики, через кілька секунд Шишако виволік переляканого і розгубленого Шая. З куточка рота Шая сочилася кров.

— Храмова гора в наших руках[65], — повідомив Шишако, з ненавистю дивлячись на Тамар. — Зараз візьмемося до печери Махпела[66].

Асаф побачив, як зморщилося обличчя Тамар. Хтось іззаду знову ткнув його в землю, і Асафу подумалося, що він починає звикати до смаку землі.

У Пейсаха був план.

— Глянь гарненько, Шаю, золотко, — сказав він, ставши перед ним. — Глянь, що у мене в правій ручці, що — в лівій.

Шай спробував сфокусувати погляд. Асаф підвів голову, і цього разу його не чіпали. Він побачив косу і зрозумів, що все пропало.

— Дещо, що ти ой як любиш, — лагідно примовляв Пейсах. — Дещо, що таку нірвану тобі сотворить.

Тамар голосно застогнала і зарилася лицем у землю.

— Що це? — слабо спитав Шай, і його ноги ступили крок уперед. — Покажи...

— У правій ручці у мене упаковочка, прямо від виробника.

Шай застогнав з недовірою і пожаданням. Простягнув руку.

— Не чіпай товар! — спинив його Пейсах. — Тепер глянь, що у мене в лівій ручці? Сюрприз! Маленька симпатична марочка, пальчики оближеш! Віднесе просто на небко! Ну, що скажеш? З чого почнемо?

Шай важко дихав. Його тонка довга шия витяглася вперед.

Як шия лебедя, подумала Тамар.

Якого зараз заріжуть, подумав Асаф.

— А то я чув, — далі вів Пейсах, — з найпевніших джерел мені вчулося, що твоя люба сестричка влаштувала тобі тут курс відвикання, це правда?

Шай кивнув. При світлі місяця Асаф побачив, як на його обличчя повертається сіра землистість ломки.

— То ти, може, й не цікавишся більше? — спитав Пейсах з привітністю, яка пройняла холодом душу, і, як фокусник, заховав у долонях пакетик з героїном і кислотну марку.

Шай, немов зачарований, заперечливо похитав головою і застогнав.

— Шаю! — скрикнула Тамар. — Шаю!

Той, хто тримав її, ткнув Тамар обличчям у землю, але відчайдушний крик її зробив свою справу. Шай увесь пересмикнувся, відступив на крок.

— Ні, — сказав він.

Пейсах театральним жестом приставив долоню до вуха:

— Що таке?

— Ні! — простогнав Шай. — Я зав’язав... гадаю.

— Ти гадаєш, що зав’язав, — сказав Пейсах солоденьким голосом. — Але ж ти знаєш, що нічого ти не зав’язав і не зав’яжеш ніколи. Бо немає, немає на світі силоньки, яка тебе з цього витягне. І знаєш чому? — Він нахилився до Шая, поклав важку руку на його худе плече.

Тамар відчула хвилю стримуваного насильства, що колами розходилося від Пейсаха. Асаф роззирнувся — решта громил не зводила очей з ватажка, мимоволі повторюючи його рухи.

— Ти правда хочеш почути, чому ти ніколи не зав’яжеш? Тому що ти нулик, нулик у кубику ти без своєї дози. Ти й півдня не можеш прожити без ширива, на вулицю вийти не можеш без нього, з людями поцвірінькати не можеш, дівку зняти не можеш без кайфу свого. А вже відтрахати кого... не сміши мене. Може, уві сні він у тебе і встане без дози. Так от, я, Пейсах, татуська твій і матуська, твій друг і подружка, твій агент і твоє майбутнє, я тобі раджу — бери, бери по-доброму.

Шай слухав його, опустивши голову. З кожним словом Пейсаха він робився все нижчим, неначе його молотком забивали в землю. Та коли Пейсах замовк, Шай випростався, відкинув волосся з обличчя і сказав:

— Ні.

— Жалко мені тебе, — зітхнув Пейсах. — У тебе пальчики Джимі Гендрікса, але як хочеш.

Він відступив на крок і підкликав Шишако. Той підійшов, похмурий і сухорлявий, смикнув Шая за праву руку. Шай заскімлив і спробував вирвати долоню.

— Як правду сказати, я не знаю, що й думати. — Пейсах почухав голову. — За що буде перший пальчик — за «міцубісі», яку ти роздовбав, чи за кореша нашого Міко, який нині озонує повітря Російського подвір’я? Як ви гадаєте? — звернувся він до своїх бульдогів, що витріщалися на нього, немов загіпнотизовані. — Може, спершу зламаємо, а вирішувати будемо потім?

— Краще не треба, — промовив чийсь голос, повільний і важкий.

Шишако закляк на місці. Шай швидко вирвав руку і сховав її за спину. Бульдоги нервово роззиралися, Дінка зайшлася оскаженілим гавканням, а Пейсах швидко відступив у тінь.

— Прибалдів я трохи, — сказав Носоріг, спускаючись з пагорба. — Ну й місцинку ви собі вибрали. У мене аж ноги затерпли. Привіт, Асафе!

У наступні дні, коли Асаф прокручував у голові всю цю історію, його не полишало відчуття, що фінал мав би скластися трохи інакше. Крапельку драматичніше. Що-небудь отаке — із стовпами диму і сполохами вогню, і нелюдською бійкою не на життя, а на смерть, і щоб вона тривала кілька годин...

Насправді ж усе сталося якось буденно. З’ясувалося, що довкола повно-повнісінько поліції, усі в цивільному, вони ще з вечора залягли біля струмка, в кущах, у заростях бур’янів. Там був навіть комісар з відділу боротьби з наркотиками — тихий, сухуватий тип в окулярах, який служив з Носорогом в одному танковому екіпажі. Носоріг розповів Асафу, що цей очкастий поліцейський, як би це висловитися, трішки зобов’язаний йому життям.

Пейсахову балаканину записали на магнітофон — як той змушував Шая взяти наркотики.

— Так, доказів вистачає, — холодно сказав комісар.

Усі ці події забрали не більше десяти хвилин. Світ перевернувся двічі, в результаті повернувшись у своє попереднє положення. Пейсах, зрозуміло, спробував дати драпака. Незважаючи на свою величезну вагу, він був дуже швидкий на ноги й спритний, і знадобилося четверо поліцейських, щоб його схопити. Але й тоді він не здався, відбивався до останнього. Тамар потім згадала, що в минулому Пейсах — професійний борець. Врешті-решт його таки повалили на землю, обличчям униз, і зв’язали руки. А коли поставили на ноги, він мав жалюгідний і нещасний вигляд. Поліцейські наділи наручники на всю зграю, посадили їх по двоє і заборонили розмовляти. Одна пара наручників загубилася під час вовтузні з Пейсахом, з’ясувалося, що якраз для нього і не вистачає. Тоді Тамар кинулася до печери і за мить повернулася з парою новеньких наручників, які з непроникливим виглядом простягнула поліцейським.

— Може, у тебе і прилад нічного бачення є? — усміхнувся один з них. — А то мій зіпсувався.

Поліцейські оглянули печеру, намагаючись зрозуміти, що там відбувалося. Комісар поставив Тамар кілька запитань, щось записав, і з того, як запітніли його окуляри, можна було здогадатися, що він ледве стримується.

— А якби тобі не вдалося? — спитав він своїм безбарвним голосом. — Ти ж розумієш, що всі обставини були проти тебе? Що б ти робила?

— Мені б вдалося, — твердо відповіла Тамар. — У мене просто не було вибору.

Шай сидів поодаль, привалившись до скелі. Він був знесилений, піт лився по ньому струмками. Тамар підійшла до нього, сіла поруч, обійняла за плечі. Вони зашепотілися.

Асаф розібрав:

— Сьогодні, зараз. Ми просто відвеземо тебе туди, ти постукаєш і увійдеш.

— Вони ніколи не погодяться, — ледве чутно прошепотів Шай. — Вони мене навіть не шукали.

Тамар сказала, що їм усім ще треба буде поговорити про цей жахливий час, але вони його чекають. Шай хрипко розсміявся — звідки така впевненість? Тамар поглянула на Асафа. Він сів поруч з ними і спокійно розповів про зустріч у кафе. Про те, як плакали ті двоє.

— Не вірю, — сказав Шай. — Він плакав? На людях? Ти певен, що бачив сльози?

Поліцейські пішли, женучи перед собою повну безсилої злості колону арештантів. Носоріг залишився, запропонував одвезти їх додому, а завтра, із сонечком, вони повернуться сюди і все зберуть. У Асафа впало серце. Отже, все закінчилося? Всі чари? Весь цей жах і все це щастя?..

Усі разом вони піднялися на пагорб. Дінка бігла попереду, Носоріг підтримував Шая. Потім він доручив його Тамар і попрямував поруч з Асафом. Асаф запитав, як він усе це організував і як Пейсах знайшов їх. Носоріг розповів, що після того, як в Ейлаті померла безпритульна дівчинка, що втекла з комуни, хлопці з відділу боротьби з наркотиками серйозно взялися за Пейсаха, поставили його телефони на прослуховування. Матеріалу в них на нього вистачало, бракувало лише останнього штришка, і, коли Носоріг подзвонив своєму замороженому приятелю-комісару, той був просто щасливий.

— Ну а далі все просто. Дехто нині увечері прийшов до Пейсаха, може, це навіть був я, і мимохідь прояснив його, де ховаються пташки, що випурхнули з його клітки. А потім — суцільний дитячий садок.

Місяць сховався за хмарами. Йти стало важко. Вони продиралися через хащі теребінту. Чулося тільки важке дихання і свист, що вилітав з легенів Шая. Асаф відчував дивну задумливість Носорога і кілька разів намагався заговорити про Реллі, але слова не йшли. Можливо, вже й не треба нічого розповідати, подумав він.

Нарешті вони залізли у Носорогів джип. Усі мовчали. Тільки одного разу Шай сказав:

— Я б не відмовився зараз від косячка.

Тамар зрозуміла, як він боїться майбутньої зустрічі, та ще без наркотичної броні. Асаф дивився на пейзаж, що вгадувався в мороці, і думав: ну ось, через десять хвилин усе закінчиться, через п’ять, через хвилину...

Самотній ліхтар освітлював палісадник перед будинком. Тамар виглянула з машини, пригадала, як пішла звідси місяць тому. Дінка неспокійно шарпалася, учувши рідний дім. А Асаф... Він дивився на гарненький будинок, доглянутий садок, на дві сріблясті машини на стоянці і відчував, як стискається його серце.

Шай вибрався із джипа, зупинився біля хвіртки. Дінка вискочила слідом і з насолодою почала качатися до траві. Шай обернувся до Тамар:

— Ну, ти йдеш?

Тамар мовчала.

— Йди ти, — нарешті сказала вона. — Спочатку ти. Вам треба поговорити без мене. Я прийду завтра вранці.

Асаф здивовано втупився в неї очима. Носоріг сидів до них спиною, тарабанячи пальцями по керму. Раптом виявилось, що він складається лише зі спини.

— Я подумала, — невпевнено заговорила Тамар, — що мені треба побути ще одну ніч там. Я не попрощалася як слід з цим місцем.

— Самій? — глухо спитав Носоріг.

Мовчання.

— Дінка піде зі мною, — прошепотіла Тамар.

— Е-е... я... я теж, — сказав Асаф.

Носоріг знизав плечима, опустив голову на схрещені на кермі руки. Через лобове скло вони дивилися, як Шай входить у хвіртку, йде мощеною доріжкою, і розуміли, що тільки зараз він починає своє повернення до життя, — чи вдасться воно йому? Дійшовши до дверей, Шай обернувся. У нього був вигляд загнаного звіра. Асаф і Носоріг одночасно виставили великі пальці. Тамар кивнула. Шай постукав у двері. Вони не відчинилася. Він почекав рівно одну секунду і розвернувся — повним образи й обурення рухом, але тут у вікні спалахнуло світло. Шай завмер, явно готуючись рвонути геть. Ще через секунду двері відчинилися. Шай довго дивився всередину. Потім дуже повільно ступнув уперед і увійшов. Двері зачинилися. Асаф почув поблизу якийсь приглушений звук і побачив, що у Тамар мокре обличчя. Він подумав, що до цієї хвилини не бачив, як вона плаче.

— Я не реву, — прошипіла вона йому на вухо, ледве стримуючись.

Асаф торкнувся пальцем блискучої цівки на її щоці.

— Ні-ні, — усміхнулась вона крізь сльози, все ще не здаючись. — Це так, трішки... не знаю... просто у мене алергія на сентиментальність.

Асаф лизнув мокрий палець.

— Це сльози, — виніс він вердикт.

Всю дорогу вона ридала у нього на плечі, здригаючись і схлипуючи, — разом за всі негаразди останнього місяця.

Носоріг доставив їх на автобусну зупинку над яром, попрощався і поїхав. Як і раніше стояла темрява, щоправда, вже не така непроглядна. Дінка бігала навкруги, енергійно розмахуючи хвостом. Вони пройшли узбіччям шосе, потім спустилися в низину, допомагаючи одне одному у важких місцях, шукаючи приводів доторкнутися, ухопитися. Вони мовчали. Тамар подумала, що ще не зустрічала людини, з якою так легко мовчати.