З ким би побігати

Частина 4 Ну як одна ця зірка наважилась сама...

Вона не знала, коли знову побачить Шая. Наступного дня після їх першої зустрічі він не прийшов на вечерю. У Єрусалимі він чи залишився ночувати в якому-небудь віддаленому місті, а може, навмисне уникає зустрічі з нею? Вона їла остогидле пюре, і погляд її невпинно спрямовувався до дверей.

Ще через день Шай з’явився — увійшов до їдальні, сів і не підіймав голови до кінця вечері, не помічаючи ні її наполегливих поглядів, ані криків, що їх вона посилала пальцями. Закінчив їсти й пішов, а назавтра знову не з’явився.

Зате прийшов Пейсах — сів з усіма разом, вочевидь перебуваючи у чудовому настрої. Шорти його ледве не тріщали по швах на стегнах. Тамар подумала, що він, схоже, ніколи не міняє і не пере свою майку-сітку. Пейсах жартував, сипав анекдотами та байками зі свого армійського минулого (він працював завгоспом якогось армійського ансамблю), хвастався борцівськими успіхами. Тамар спостерігала за ним і думала, що коли вона стане чекати, поки Шай набереться духу, коли не зробить чого-небудь негайно, то просто збожеволіє.

Вона крадькома вдивлялася в грубе обличчя Пейсаха, і різкі контрасти цього обличчя мимоволі справили на неї враження. М’ясисті губи виказували цілковиту розбещеність на межі з підлістю, в його мертвих очах і в товщі плоті ховалася байдужа жорстокість, і разом з тим у цьому обличчі читалася і незграбна добродушність, і неприкрите бажання подобатися й бути улюбленцем. Пейсах встав, поплескав по кишенях шортів і сказав, що забув сигарети в машині, хто почастує його сигареткою? І зараз же з усіх боків до нього потяглися відкриті пачки, і Тамар стало гидко від загального підлабузництва, але тут її як струмом стукнуло: перед очима ще раз промайнув його жест — як Пейсах поплескав себе по кишенях. Серце її закалатало: порожні кишені і сітчаста майка без кишень. Зараз або ніколи.

Тамар дочекалася, поки якомусь везунчику не привалила велика честь наділити Пейсаха куривом і той жадібно не всмоктав першу порцію диму. Тоді вона встала, голосно сказала Шелі, що лише на хвильку до туалету і хай не прибирають її тарілку, вийшла з їдальні і рвонула що є сили.

Коридор був порожній. Єдина лампочка, що звисала на шнурі, розгойдувала на стінах тіні. Тамар повернула ручку, впевнена, що двері замкнуті. Уся ця затія була божевільною і безнадійною грою.

Двері відчинилися.

У Пейсаховому кабінеті було темно. Тамар пробиралася напомацки. Обійшла один стілець, наштовхнулася на другий, знайшла нарешті стіл. На нього, на щастя, падала смужка місячного світла. Вона висунула верхню шухляду. Теки й папери були навалені безладними купами, але Тамар знала, що шукає — червоний записник. До цього вечора вона жодного разу не бачила Пейсаха без червоного записника. Вона швидко перебирала вміст шухляди, намагаючись по можливості не порушувати первозданності хаосу. Записника не було. А ти як думала? Він напевно тримає його в потайній кишені, де-небудь у трусах. Тамар потягла до себе другу шухляду. Старі клясери, зошити, пачки паркувальних талонів з різних міст.

У коридорі почулися голоси. Хтось прямував до дверей. Аж двоє! Кроки були швидкими. Тамар пригнулася, спробувавши сховатися за столом. Боже, подумала вона, хоч я в тебе й не вірю, і хай Тео скільки завгодно дражниться, що у страшну хвилину я все ж таки звернулася до тебе, Боже, благаю тебе, зроби так, щоб вони сюди не зайшли!

— Ось побачиш, кінець кінцем я його вламаю продати. — Вона впізнала Шишако. — Таке охеренне аудіо — якраз для моєї тачки.

— Накинь штуку — падлою буду, продасть, — відповів другий, незнайомий голос. — Ніде не дінеться — продасть. Факт, продасть!

Кроки почали віддалятися.

Тамар ще трішки почекала, паралізована жахом. Погляд її наткнувся на замок, що висів на нижній шухляді. А то як же! Тому він і не взяв із собою записника. Тамар потягнула шухляду, ні на що не сподіваючись. І не повірила своїм очам: уперше в житті успіх був на її боці.

Записник лежав там, червоний і пухкий, з пошкрябаною і заяложеною Пейсаховими пальцями обкладинкою.

Спочатку вона нічого не розуміла. Сторінки були густо списані стовпцями й рядками, скороченнями, іменами й цифрами. І все мініатюрнішим почерком, що особливо контрастував з розмірами лапи, яка виводила ці літери. Тамар присунулася до вікна, намагаючись уловити хоч крихту світла. Погляд ковзав по рядках, і обличчя її витягувалося: ці карлючки були надзвичайно схожі на шифр, але у неї просто немає часу, щоб розбиратися з ним. Тамар примружилась, зібралася з думками. Розплющивши очі, виявила, що рядки — назви міст, а стовпці — дати виступів. Рядки і стовпці утворювали сітку. Кров пульсувала у скронях, на шиї і навіть десь усередині очей. Тамар пошукала стовпець із сьогоднішньою датою. Знайшла, потім відшукала перетин із рядком «Тель-Авів», і в тій клітинці, де вони перетиналися, знайшла своє ім’я. Скорочення стали зрозумілі: «ПД» означало площу Дізенгоф, де вона виступала сьогодні вранці, а «СД» — Центр Сюзан Далаль.

Записник тремтів у неї в руках. Тамар постаралася забути все, що було по той бік дверей, усіх, хто міг зайти до цієї кімнати. Тільки зараз вона змогла оцінити сміливість Шая, який наважився зателефонувати звідси. Чи глибину його відчаю. Це трапилося о десятій вечора, і батьків не було вдома, а вона мало не зомліла, почувши його після такої довгої відсутності. Він говорив приглушеним голосом, ледь стримуючи істерику. Розповів про якусь аварію. Вона ледве розуміла його. Благав, щоб вони забрали його, врятували, тільки без поліції. Якщо вони приведуть поліцію, то йому капець. Вона сиділа на кухні, зубрила тригонометрію, з якої наступного дня був іспит, і їй знадобився якийсь час, аби зрозуміти, що Шай говорить. У нього був зовсім інший голос, і мелодія і ритм абсолютно змінилися. Шай був чужим. Сказав, що це жахливе місце, щось подібне до в’язниці, що всі інші тут наполовину вільні і лише він у довічному ув’язненні, і на одному диханні випалив, щоб вона від його імені попросила пробачення у тата, що бійка вийшла через якесь хвилинне божевілля і що тутешній бос — це такий тип, про якого він півроку не міг вирішити, диявол він чи ангел, щось цілковито заморочене, цілковито хворе...

І раптом вона почула скрип дверей. Вона у себе вдома, на кухні, почула, а Шай — ні. Він промовив ще кілька слів і враз замовк і почав задихатися, бурмотіти: «Ні... ні... ні...» Потім залунав інший, нелюдський голос, більше схожий на рик розлюченого хижака, щось утробне. А далі удари — один за одним, немов хтось вибивав запорошений мішок об стіну. Ще й ще, і крик, і плач. У першу мить вона не зрозуміла, хто кричить — людина чи тварина.

Тут, у цій самій кімнаті.

Тільки не думати про це.

Тамар перегорнула далі, відшукуючи рядки з Єрусалимом. Потім стала шукати імена: його і своє. І не знаходила, не знаходила. Згори доносилися дзвін виделок і тупотіння. Починають прибирати посуд. У неї є ще хвилина, може, півтори. Вона швидко водила пальцем по числах, зупинилася на найближчій неділі. У рядку з Єрусалимом знайшла тільки своє ім’я. Шай буде у Тверії. Палець пробіг по всьому рядку і ткнувся в наступний четвер. Її очі розширилися: його і її ім’я, одне поряд з іншим. Шай з’являвся у місці, позначеному ПМ, а вона значилася в СП. Обоє заплановані з десятої до одинадцятої ранку. Вона закрила записник, сунула його в шухляду і завмерла на мить, тремтячи усім тілом. Через дев’ять днів. Тиждень і ще два дні. Він буде на площі перед «Машбіром», а вона — на Сіонській площі. Всього кілька сотень метрів. Як їй влаштувати зустріч? Ніколи їй не вдасться цього зробити! Через дев’ять днів вона його звідси витягне!

А тепер — забирайся геть, кричали всі її почуття. Минуло майже п’ять хвилин з тієї миті, як вона вийшла з їдальні, і її тарілка залишалася на столі, тому Пейсах запросто може послати кого-небудь перевірити, куди вона поділася. Але вона ще не закінчила. Вона шмигнула до дверей, злегка прочинила їх і виглянула. Коридор був порожній. Гола лампочка все так само розгойдувалася на протязі, відсвічуючи тужливою жовтизною. Тамар тихо зачинила двері і повернулася до столу. Пальці так тремтіли, що їй не вдалося набрати правильний номер. Ще раз. У телефоні залунали довгі гудки. Тільки б вона була вдома, тільки б вона була вдома!

Лея взяла слухавку. Голос був таким напруженим і діловим, неначе вона стояла і чекала цього дзвінка.

— Леє, — прошепотіла Тамар.

— Тамочко, ластівко! Де ти, дівчинко, що з тобою? Прийти?

— Леє, не зараз. Слухай: наступного четверга, між десятою і одинадцятою, чекай з машиною...

— Стривай, не так швидко. Мені треба записати...

— Ні, часу немає. Запам’ятай: наступного четверга.

— Між десятою і одинадцятою. Де?

— Де? Зажди...

Жовтий «фольксваген» Леї промайнув у неї перед очима. Вона постаралася уявити вузенькі вулички в центрі Єрусалима. Тамар не знала, яка з них відкрита для проїзду, яка — однобічна і яка найближча до Шая.

— Тамар? Ти слухаєш?

— Я думаю. Секунду.

— Можна тобі дещо сказати, поки ти думаєш?

— Я така рада тебе чути! — Тамар поцілувала слухавку.

— А я тут сиджу — не знаходжу собі місця. Вже майже три тижні, як від тебе ні слуху ні духу! А Нойка мені спокою не дає: «Де Тамі-мамі, де Тамі-мамі?» Ти тільки скажи мені, рідненька, вдалося тобі? Ти потрапила туди?

— Леє, мені пора.

У коридорі почулися кроки. Вона поклала слухавку і зіщулилася в грудочку за столом. Почекала ще кілька ударів пульсу. Тиша. Мабуть, почулося від страху. Принаймні, вдалося передати Леї повідомлення. Тепер би вибратися звідси.

Але, підійшовши навшпиньки до дверей, Тамар раптом відчула непереборне бажання зателефонувати ще. Це було безумством, безглуздим слаломом між розумом і почуттями. Але бажання поговорити з іще однією людиною з колишнього життя палило все нещадніше. Тамар доторкнулася до дверної ручки і надовго завмерла, розриваючись між суперечливими почуттями. Їй треба звідси забратися. Та й кому дзвонити? Батькам? Ні, не можна. Розмова з ними виб’є її з колії. А Ідан і Аді зараз у Турині, та якби й повернулися, про що з ними говорити? Хто ж залишається? Лея, Аліна і Тео. Три її подружки. Три її матері. «Тео — мати розуму, Лея — серця, а Аліна — голосу» — так колись написала вона в щоденнику. Не пам’ятаючи себе, Тамар ступила назад до столу, підняла слухавку, в якій вищала сирена, але у неї більше не залишалося сили опиратися. Розмова з Леєю збудила у ній все те, що вона відсовувала і ховала у глибинах своєї душі. І Тамар підхопив могутній потік спогадів про минуле життя, його повсякденність, його свободу, про те, що це означає — не обмірковувати сто разів кожен вчинок, не страшитися стеження і перевірок, не боятися говорити все, що спадає на думку. І немов уві сні, в дурмані, відчайдушно прагнучи до тепла і любові, Тамар набрала номер.

Гудки. Тамар побачила старовинний чорний апарат з круглим диском, почула м’який квапливий шурхіт мотузяних сандаль.

— Так? — пролунав різкий голос з лунким акцентом. — Так, хто тут? Це Тамар? Моя Тамар?

Важка червона рука з чорним квадратним перснем на пальці лягла на телефон.

— Нізащо на тебе не подумав би, — сказав Пейсах і засвітив лампу, що залила кімнату рівним світлом. — Щоб саме ти? Приватні розмови? І до кого ж ти бемкала у дзвін? До когось, з ким ми знайомі? До тата-мами? Чи до когось іще? Сядь! — гарикнув він, із силою штовхнув Тамар на стілець і заходив у неї за спиною.

У Тамар похолола потилиця. Це провал! Вона провалилася так само, як Шай. І в тій самій кімнаті.

— Теперечки у нас є дві можливості. Або ти по-доброму сама скажеш, з ким ляси точила, або ми тебе змусимо. Що вибираєш, люба?

Пейсах усім тілом навалився на стіл. Могутніми гарячими хвилями від нього йшла груба сила, біцепси перекочувалися, немов штормові вали. Тамар ковтнула слину.

— Я бабці дзвонила, — прошепотіла вона.

— Значить, бабці, га? Так, знову дві можливості, — повільно промовив Пейсах.

Тамар приголомшено дивилася, як весь жир на його обличчі, всі ці складки-ямочки всмокталися кудись усередину і назовні виступили кістки, обтягнуті пружними м’язами.

— Або я попрошу у тебе той номерок, який ти набрала, і ти даєш його по-доброму...

Тамар мовчала.

— Або я натискаю на кнопку повторного набору.

Тамар дивилась на нього без будь-якого виразу. Тільки не показувати, що вона боїться. Цього задоволення він не дочекається.

Телефон пискнув, автоматично набираючи номер. Пейсах притиснув рурку до вуха. Тиша, потім гудок. Крізь Пейсахову руку Тамар почула скрипучий Теодорин голос — він звучав стривожено і налякано. Пейсах мовчав. Теодора знову закричала:

— Алло? Алло! Хто це? Тамар? Тамі? Це ти?

Пейсах повісив слухавку. Рот його злегка скривився в сумніві.

— Ну, — нарешті сказав він, гидливо поморщившись, — цілком випадково вона звучить як бабця.

Тамар з полегкістю випросталася. Дивно, як така найдурніша помилка може обернутися рятувальним кругом. «Чорт, чорт, чорт, — одразу подумала вона, впиваючись нігтями в долоні, — я ж забула сказати Леї назву вулиці! День і годину сказала, а назву вулиці — ні. Який жахливий прокол...»

Пейсах задумливо ходив по кімнаті. Потім знову навалився перед нею на стіл:

— Вставай. Цього разу ти викрутилась. Носом чую — чимось від усього цього відгонить, але ти сяк-так викрутилась. А теперечки краще прочисти вуха...

Тамар не ворушилася, з тугою згадуючи, як вона з першої ж хвилини напакостила собі, заспівавши «Не називай мене любою», а потім ще й додала — обізвала Міко злодієм і віддала гроші тій росіянці. Де був її розум, чому дозволив почуттям узяти гору...

— Ще разок лоскотнеш мені між ногами — і тобі кранти. Навіть співай ти, як Хава Альберштейн і Йорам Гаон, разом узяті, вийдеш звідси такою, що більше ніколи співати не зможеш, ось тобі моє слово. І слухай сюди гарненько, люба...

Люба, як же!

— Я ще не зовсім просік твої заморочки, але від тебе точно чимось таким відгонить, а я в цих речах ще жодного разу не схибив.

Тамар раптом відчула, як у ній з кожною секундою тане та сама загадкова речовина, яка зв’язує між собою кістки, м’язи, руки, ноги, риси обличчя.

— Тому гарненько затям собі: ще не народився той, хто здрючить Пейсаха Бейт Талеві. Ми одне одного зрозуміли?

Тамар кивнула.

— А тепер звалюй звідсіль!

І Тамар звалила.

Коли вона доспівала останню пісню, люди зааплодували, загукали «браво». Дехто підходив, хвалив, дякував, розпитував про пісні. Тамар проти звичаю відповідала детально, затягуючи розмову. Краєчком ока вона побачила, що Міко топчеться біля найближчого рундука з шаурмою. Швидким поглядом ковзнула по людських обличчях: кому довіритись? Дві молоді туристки з якоїсь північної країни, що говорили по-англійськи з розкотистим «р», не беруться до уваги. До неї схилився високий і худий чоловік з борідкою і трохи китайським видом.

— Така чистота! Коли ти почала співати, я був на тому кінці вулиці і подумав, що чую флейту, — все нахвалював він її голос.

Але щось у ньому здалося Тамар трохи фальшивим, а може, її відштовхнуло те, що він нагадав їй про її власну фальш.

Тендітна дама з прозорою шкірою, ламаючи в погано стримуваному хвилюванні руки, процвірінькала, що вона має розповісти їй щось чудове-чудове, але краще почекає, коли всі розійдуться. Поряд з дамою стояв літній пухкий курдупель, тримаючи у руці пошарпану брунатну сумку. Тамар вирішила, що він з маленьких чиновників — старанний трудяга. У товстунчика були добрі очі, великі і круглі за скельцями окулярів, обвислі вуса, широка краватка, що давним-давно вийшла з моди, і сорочка, висмикнута з-під штанів. Курдупель вочевидь соромився. Тамар поглянула на нього, усміхнулася найпроменистішою своєю усмішкою. І він одразу відгукнувся, заусміхався у відповідь і забурмотів, що він «хоч і повний профан у законах співу, але, почувши її голос, пригадав те, чого не почував уже багато літ». Очі товстуна зволожилися, і він обома руками стиснув руку Тамар. І вона швидко, перш ніж він теж солодко затуркоче про чистоту її голосу, простягнула йому другу руку, а благальний погляд угвинтився в його очі. Подив ринув із-за стареньких окулярів, кошлаті брови поповзли догори, коли він відчув у долоні клаптик паперу.

За його спиною, метрів за двадцять, Міко, задерши голову, злизав жовтуватий соус, що стікав з коржика. З самого ранку він не спускав з Тамар очей, і вона здогадалася, що після вчорашньої пригоди Пейсах велів йому пильнувати за нею.

Курдупель нарешті схаменувся. Стиснув папірець у кулаці й напружено усміхнувся.

— До побачення, — з притиском сказала Тамар і майже відштовхнула його.

Товстун, схоже, щось зрозумів і швидко почимчикував геть. Тамар із страхом стежила за ним. Тендітна дама, дочекавшись нарешті своєї черги, нетерпляче накинулася на неї:

— Ти просто мусиш про це дізнатися, дівчинко, ось послухай! Просто мусиш! Жила колись найвидатніша співачка, Роза Рейзе, вона втекла з Білостока, звали її тоді Розою Брухштейн, і не смійся, будь ласка, багато хто вважав її найбільшою співачкою на світі після Карузо. Пуччіні і Тосканіні мріяли про таку...

Тамар машинально кивала, голова її хилиталася вгору-вниз, немов м’ячик на резинці. А товстенький курдупель віддалявся енергійними кроками. Ось він уже пройшов зовсім поряд із Міко, вони навіть не поглянули один на одного. Кругла лисина курдупеля розчервонілася — від спеки, а може, й від хвилювання. Тамар благала, щоб її вибір виявився правильним, щоб цей маленький чоловічок не підкачав.

Хтось тоненько засміявся поруч з нею. Тендітна дама тряслася, насолоджуючись своєю історією:

— І ось одного разу Розі Рейзе довелося їхати Мексикою у потязі, і на потяг напав знаменитий розбійник Панчо Вілья. І Роза сказала грабіжникам, що вона співачка, але вони їй не повірили. Та коли вона відкрила рот і заспівала — просто у вагоні, у розпал стрілянини, вони не тільки відпустили її з богом, а й почастували своєю славнозвісною мексиканською текілою...

Тамар неуважно всміхнулася, подякувала дамі, підібрала гроші та магнітофон, покликала Дінку й пішла до обумовленого місця — зустрічатися з Міко. Краєм ока вона встигла помітити, що чоловічок з брунатною сумкою вже в кінці вулиці. Їй сподобалося, що він не зупинився тут-таки прочитати записку і жодного разу не обернувся. У неї в кишені лежали ще дві такі самі записки, заготовлені напередодні. Вона збиралася передати їх трьом різним людям, але довіру у неї викликав лише він один. У неї було таке відчуття, що цей товстун — саме той, хто їй потрібен.

Моше Хоніґман, колишній судовий стенографіст, а нині самотній пенсіонер, удівець із сорокалітнім стажем, скрашував одноманітність професійної кар’єри скромними захопленнями. Він був збирачем старовинних географічних мап, книжок про подорожі у Святу землю і платівок із записами духових оркестрів. Ще Моше Хоніґман грав у шахи, листуючись з аматорами цієї стародавньої гри по всьому світу, а крім того, завів собі звичай вчити щороку по одній новій мові на рівні сякої-такої вуличної балачки. Це була вічно натхненна і вічно чимось зворушена людина, яку старість застукала десь у розпалі дитинства. На додачу до всіх перелічених вище занять він був також завзятим читакою детективів, що продаються по п’ять шекелів за штуку в маленьких букіністичних крамничках і допомагають на кілька годин заглушити нестерпну душевну нудьгу.

Зараз Моше Хоніґман квапливо йшов однією з відгалужених від Бен-Єгуди пішохідних вуличок. Його немолоде серце страшенно калатало, але він не дозволяв собі затриматись і заспокоїтись. Він усе ще бачив перед собою благальні очі дівчини, яка — ясно як божий день — була в серйозній небезпеці. Моше Хоніґман швидко йшов і гарячково, але більш ніж логічно, розмірковував: за дівчиною хтось стежить, саме тому вона так дивно повелася. Від хвилювання його ноги трохи ослабли в колінах, і він змусив себе сповільнити крок. П’ятдесят років спілкування із злочинним світом (окрім сотень проковтнутих детективів до уваги бралися й довгі роки, проведені на судових засіданнях) чітко диктували Моше Хоніґману, що треба зробити. Він раз у раз зупинявся перед якою-небудь вітриною, поправляв рештки волосся, що прилипли до спітнілого лоба, й уважно перевіряв, чи не відіб’ється у склі яка-небудь підозріла особа.

Миттю занурившись у незвичайну історію, Моше Хоніґман кружляв вулицями, напружено розробляючи серцезворушливі сюжети, що сягали кульмінації тієї миті, коли дівчина зверталася до нього. І між цими фантазіями він благословляв свою зірку, що зробила його зовнішність такою буденною, такою непримітною, такою непідозрілою. І він постарався зробитися ще буденнішим і непримітнішим, удавши на обличчі застиглу страхітливу посмішку, що надавала йому, на його думку, вигляду добродушного підсліпуватого дідуся.

Профланірувавши ось так цілу годину, викликаючи найтяжчі підозри у всіх здибуваних на його шляху перехожих, Моше Хоніґман прослизнув у кафе «Гранат», замовив собі тост із сиром і поміняв свої вуличні окуляри на окуляри для читання. З брунатної сумки він дістав і врочисто розправив газету «Маарів», з головою сховавшись за її сторінками, і лише тоді нарешті розгорнув заповітну записку.

Із-за «Мааріва» повільно спливло здивоване кругле обличчя Моше Хоніґмана. Отже, він мав рацію, чорт забирай! Крихітка справді ускочила в страшну халепу! Він ще і ще раз перечитав записку, пробуючи вгадати, звідки вирвано аркуш. Потім подивився папір на просвіт, намагаючись знайти які-небудь таємні знаки.

— Ваш тост, будь ласка, — сказав офіціант.

Моше Хоніґман очманіло втупився в нього. Тост? Зараз? У таку відчайдушну мить? Схопив свою сумку, кинув на стіл купюру і стрімголов вискочив на вулицю. Знайшовши на розі телефон-автомат, набрав номер.

— Так! — пролунав грубуватий жіночий голос, на фоні дзвону посуду, звуку розливаної води і людського гомону.

— Пані Лея? — з тремтінням у голосі запитав Моше Хоніман.

— Так. Хто це?

Він заговорив квапливим напівшепотом, важко задихаючись:

— Це Моше Хоніґман. Зараз у мене, на жаль, немає змоги відрекомендуватися як належить, але я маю розповісти вам деяку виняткову з певного погляду історію. Історію про... — він зазирнув у записку, — про Тамар. Чи не знайдеться у вас для мене хвилиночки?

А вже незабаром Моше Хоніґман впурхнув назад у кафе, змусив офіціанта повернути його все ще теплий тост і відкинувся на спинку стільця з виразом мрійливої радості на обличчі. Голова паморочилася від неймовірних подій. Але не минуло й хвилини, як він уже з усієї сили нервував через те, що Леї досі немає. Він схопився, виглянув на вулицю, повернувся на своє місце і голосно зітхнув. Подивився на годинник, потім ще раз і ще. У нього був старий годинник — з тих, що випускали в Ерец-Ісраель в епоху британського мандата, — замість цифр на них були позначені імена дванадцяти колін Ізраїлевих. Було якраз Завулон[50] і двадцять хвилин, і Моше Хоніґман не знав, як йому згаяти час до без десяти Нефталима[51]. Він без кінця розгортав записку, пестячи її поглядом, немов це був виграшний лотерейний квиток, перечитуючи раз по раз останні слова:

Усього шість днів залишалося до втечі, а вона все ще жодної гадки не мала, як зробити так, щоб вони з Шаєм зустрілися на півдорозі між місцями їх виступів. Тамар була така налякана, що їй не вдавалося подумати про це ні під час коротких переїздів, ані вночі, в ліжку. Це було безглуздо й безвідповідально, але вона ніяк не могла змахнути завісу з туману, що опускалася перед нею щоразу, як тільки її думки наближалися до небезпечної зони.

У п’ятницю після вечері хлопці й дівчата розставили стільці в їдальні уздовж стін. Пейсах з двома бульдогами всілися в центрі. Прийшла навіть Пейсахова дружина, маленька мовчазна жіночка, що поглядала на чоловіка із захопленням і усміхалася, не розтуляючи губ. Приплентався і Шай, опустився на вказане йому місце. Решта теж сіли — таким собі затишним кружком. Потекла легка розмова. Орталь, фокусниця, сказала, що ці дерев’яні стільці точнісінько як шкільні, ті самі, від яких ниє спина, і почалися балачки про вчителів, про заняття, про турпоходи. На якусь хвильку Тамар примарилося, що вона в літньому таборі або, як одного разу сказала Шелі, в будинку творчості для юних обдарувань.

Шай, занурений у себе, наполегливо уникав дивитися на неї. Підтоптаний старий вісімнадцяти років. Тамар сиділа навпроти і за звичкою, що перетворилася на другу натуру, вбирала його слабкість. Уже за хвилину її геть розвезло, тіло осіло в такій самій, як у нього, розчавленій позі. Вони були у цю мить схожі одне на одного, мов дві однакові карти, і якби хтось звернув на них увагу, підозри виникли б неминуче. Тамар згадала домашні суботи — до того, як на них впало нещастя з Шаєм, — згадала марні мамині спроби хоч раз на тиждень влаштувати спокійну вечерю, без скандалів і суперечок, щоб хоч раз на тиждень вони побули родиною. Мама запалювала свічки і промовляла благословення, ба більше, придумала якийсь «церемоніал», аби кожен член родини розповів про що-небудь «зворушливе», що він пережив за минулий тиждень... Вперше з того часу, як вона покинула дім, у Тамар прокинулася туга за мамою, за дурною її захопленістю, яку всі вони вічно давили, навіть з якоюсь жорстокістю давили, за цими її безглуздими, відчайдушними вивертами... Мама, яка так не вписувалася в їхню колючу, похмуру сімейку. Життя з ними перетворило її на жовчну і сварливу істоту, а колись же вона була зовсім іншою... А й справді, думала Тамар, роздивляючись минуле в новому світлі, бідолашна мама все життя прожила на ворожій території, побоюючись, що почнуть потішатися з її слів, надриваючись у безнадійній війні за те, щоб пробитися крізь броню батьківського сарказму, геніальність Шая і небажання Тамар бути їй за подругу, сестру і домашнє звірятко... На мить Тамар поринула у свої думки і забула, де вона зараз. Її затопила хвиля жалості й болю, жалю про непоправний крах їхньої родини, про чотирьох людей, що залишилися посеред усього світу наодинці з собою. Але разом з тим її затопило ще й бажання щиросердо поговорити з ким-небудь стороннім, який не належить до їхнього клану, передати йому хоч дещицю тягаря, що надсаджує їй серце.

Шай зітхнув. Вона почула його легке зітхання в загальному гулі, і в неї теж вихопилося зітхання. Вони подивилися одне на одного. Хто знає, що зараз роблять батьки, подумала Тамар. Самі вдома, по обидва боки величезного обіднього столу. Кілька днів тому вони повернулися з відпустки.

— Саме цього року ми від поїздки не відмовимося! — категорично заявив її батько з властивою йому підкресленою жорсткістю. — Життя триває. І крапка.

Сказав, як одрізав, і права брова у нього судомно сіпнулася, немов хвіст у ящірки, суперечачи масці непроникної байдужості. А потім, звісно ж, вони почали одержувати листи, які вона залишила Леї. «Не шукайте мене» — в кінці найнудніших і найзаспокійливіших історій, які вона вигадала. І ще: «У мене все гаразд, правда. Не хвилюйтеся. Дайте мені місяць, не більше. Тридцять днів. Коли я повернуся, то все поясню. Ось побачите, все буде добре. Повірте мені, будь ласка, я обіцяю».

— Ну тепер тримайся, — шепнула їй Шелі, виводячи її з напівдрімоти. — Коли Аді тут, урочистий спіч забезпечено, готуй хусточку до носа.

— Дорогі юнаки й дівчата, — почав Пейсах, піднімаючи келих з вином. — Ось і пройшов-пролетів ще один тиждень, і ми раді знову зібратися тутечки всі разом, як одна велика і дружна родина, і в святості зустріти царицю-суботу.

— А-мен! — шепнула Шелі, і Тамар штрикнула її в бік, щоб та припинила смішити.

— Ось і цього тижня кожен з нас робив свою роботу, старався і трудився, заслуживши по праву свій суботній відпочинок.

Тамар подивилася на Пейсаха, і він знову здався їй іншим, повним педагогічної — якщо не сказати, державної — величі.

— Старожили знають мій девіз: мистецтво — це максимум двадцять відсотків таланту і вісімдесят відсотків тяжкої праці.

— І ще п’ятдесят відсотків доходу, — шепнула Шелі, і хтось праворуч од неї пирснув.

Пейсах устромив у неї обурений погляд.

— І я хочу ще раз сказати вам, який я гордий і щасливий бути тим, хто вирощує і плекає вас. Я знаю, що є серед нас друзі, які переживають зараз не найлегші часи, і ми не ліземо один одному в душу і поважаємо незалежність кожного. Але, попри все це, як ваш друг і наставник, я дозволю собі сказати вам, що кожен тут суперпрофі, і ми завжди пам’ятаємо наше залізне правило: шоу має тривати, навіть коли ти встав не з тієї ноги, головне — щоб публіка нічого такого не відчула.

— А тепер — Рубінштейн, і всі вільні, — крізь зуби процідила Шелі.

— І як сказав один великий артист, Артур Рубінштейн...

— Хай святиться ім’я його, — продовжила Шелі, й кілька голосів пошепки відгукнулися:

— Амен...

— Врешті-решт, саме мистецтво — головне джерело людського щастя! — процитував Пейсах. — І ви знаєте, дорогі юнаки й дівчата, що для мене кожен з вас — кандидат на те, щоб коли-небудь стати Рубінштейном, і Адіночка, моя дружина, може засвідчити, що я кожного вечора і кожного ранку говорю їй... — (його невиразна дружина енергійно затрясла головою ще до того, як дослухала) — що, можливо, одного чудового дня з’ясується, що один з тих, хто сидить отут зараз, стане Рубінштейном двадцять першого століття!

Хтось зааплодував, хтось вигукнув «ура». Пейсах зупинив вияв захоплення величним помахом руки:

— І я вірю, що й тоді він згадає, що найважливіші основи: як видати номер, як тримати цю публіку, як зберігати професіоналізм за всяку ціну — за всяку ціну! — всі ці базиси і фундаменталії він здобув у нас тут, у нашій скромній сімейній артілі артистів. Доброї суботи і ваше здоров’я!

— І во славу Держави Ізраїль, — підсумувала Шелі, зітхнувши з полегкістю.

Пейсах перехилив свій «Кондітон»[52] до дна, смикнувши кадиком. Кілька хлопців зааплодували з перебільшеним ентузіазмом і гукнули: «Лехаїм!»[53]

— Ось який він у нас душевний, — прошепотіла Шелі на вухо Тамар. — Не можу дивитися на нього. Минулого тижня я зайшла до них додому по хали[54] на суботу. Так він з такою гордістю повів мене глянути на його кімнату. Ти не Повіриш, Тамі, — кімнатка підлітка-сімдесятника: гігантський постер із Джимі Гендріксом на півстіни, і ще череп, не інакше як пластмасовий, з червоними лампочками в очницях, і якась довжелезна колючка в артилерійській гільзі, художньо — всцятися можна, і всі ці його фотки і кубки із змагань, і якась старовинна гітарка — факт, заникав її у своєму армійському ансамблі...

— А зараз, — сказав Пейсах, витерши відпрасованою хусточкою спітніле обличчя, — давайте трохи повеселимося. Ось ти, Тамар, ти новенька...

Вона завмерла, мов кролик, що втрапив у промені фар. Чого він од неї хоче? З того вечора, коли він застукав її у своєму кабінеті, Пейсах не приховував підозрілості.

— Заспівай-но що-небудь, народ тебе ще не чув.

Тамар зіщулилась, зашарілася, зітнула плечима. Їй було ясно, що це пастка, щоб вивести її на чисту воду. Кілька хлопців почали скандувати: «Та-мар! Та-мар!», налягаючи голосом на перший склад, і навмисно аплодувати.

Гутаперчева дівчинка із злим обличчям прошипіла ненавидячи:

— Відчепіться від цієї задаваки, не личить їй співати для нас.

Тамар скам’яніла, не маючи сили відповісти. Вона знала, що її тут не люблять, вважають задавакою, яка тримається осторонь від усіх, і все ж її вразила ненависть цієї дівчини. Шелі одразу кинулася на допомогу.

— Ей ти, резинко! Ану лиш, чого наїжджаєш?! — закричала вона несподівано грубим басом. — Шо, забула, яка сама була, коли сюди прийшла? Наче не сиділа тут віником, місяців два тому, боялася свій поганий хавальник роззявити!

Гутаперчева дівчинка злякано моргнула кілька разів. Тамар з вдячністю подивилася на Шелі, але ця раптова грубість лише дужче придавила її.

Пейсах з усмішкою підняв величезну руку, закликаючи всіх утамуватися, випростав ноги, обійняв дружину, що зразу скособочилася під вагою його лапи, і сказав:

— Ну, навіщо ж лаятися, тут усі — одна родина. Заспівай що-небудь, щоб ми з тобою трохи познайомились.

Його маленькі хижі очки хитро і неквапливо вивчали її, ніби вивуджуючи з неї таємницю.

— Гаразд, — Тамар підвелася, намагаючись не дивитися йому в очі.

— «Квітка в моєму саду!» — гукнув хтось, і всі розсміялися.

— Давай що-небудь Еяля Голана! — гукнув інший.

— Я хочу заспівати «Starry, starry night»[55], — тихо промовила Тамар. — Це пісня про Вінсента Ван Гога.

— Ну що за кара, — прошепотів хлопець, що втік з єшиви, й кілька чоловік хмикнули, підтримуючи його.

— Ц-ц-ц, — підняв палець Пейсах, випромінюючи добродушність. — Дайте дівчинці заспівати!

Це було вкрай важко, майже нестерпно. Касети із супроводом, що Її записав Шай, вона при собі не мала, і Тамар почувалась беззахисною під поглядом Пейсаха. А навкруги фиркали, хихикали, і Тамар бачила, що дехто ховає обличчя в долонях, а їхні плечі трусяться від сміху. Так було не раз, коли вона починала співати, змінюючи свій звичайний, розмовний голос, який так відрізнявся від співочого. Але через кілька секунд, як завжди, вона цілком опанувала себе і знайшла потрібний тон.

Вона співала для одної-єдиної людини, яка вже довгий час не чула, як вона співає, яка пам’ятала її непрофесійний, невпевнений спів, пам’ятала її колишній, ще не сформований голос.

Під час співу вона жодного разу не поглянула в його бік, але їй і не треба було його бачити, щоб знати, що він там, що він слухає її кожною клітинкою свого змученого тіла. Вона співала про Ван Гога, про те, що цей світ не призначений для таких, як він, а ще вона розповідала Шаю — ніжними дотиками свого голосу, яскравими і соковитими відтінками — про все, через що вона пройшла за цей час, про своє дорослішання, яке він пропустив, про те, чого навчилася, відколи він зник, про себе і про інших. Шар за шаром вона скидала з себе шорстку шкіру розчарувань і прозрінь, доти, допоки залишилася лише незахищена серцевина, з якої випурхнули останні відгомони пісні.

І він теж не дивився на неї. Сидів, опустивши голову на одну руку, із заплющеними очима й обличчям, спотвореним болем.

Коли Тамар доспівала до кінця, запанувала тиша. Її голос ще якусь мить линув над кімнатою, немов жива істота. Пейсах кинув погляд на всі боки, збираючись насварити компанію за те, що ніхто не аплодує, та навіть він щось збагнув і змовчав.

— Вау, заспівай ще, — м’яко попросила Шелі.

До неї приєдналося кілька приглушених голосів.

Шай встав. Тамар злякалася. Він іде. Чому він іде? Пейсах повів бровою у бік Міко, який одразу ж кинувся слідом за Шаєм. Той попрямував до дверей, втомлено тягнучи ноги, і, проходячи мимо, навіть не глянув на неї.

Тамар розхотілося співати. Та коли вона відмовиться, то Пейсах може пов’язати це з тим, що Шай пішов. Їй здалося, що він пильно стежить за її реакцією. Тамар випросталася. Як він сказав сьогодні? Навіть якщо ти пригнічений горем, шоу має тривати.

Вона проспівала «Десь у серці розквітнула квітка». Цього разу ніхто вже не посміхався. Хлопці й дівчата видивлялись на неї. Пейсах задумливо жував зубочистку і теж не зводив з неї очей.

Тамар співала:

Її біль розростався, наповнюючи кожне слово, тому що друзі не берегли квітки. Вони лише привітно помахали на прощання і відлетіли до Італії.

Вона оплакувала себе, радість, зниклу з її життя, і не відчувала, що вся їдальня належить їй, і тільки їй. На мить лушпа повсякденності злетіла з усіх, наліт вуличної грубості обсипався, дурні й роздратовані зауваження перехожих розвіялися, байдужість, нерозуміння, приниження, рутина — «три пісеньки — і марш у дорогу», «три факели — і гоп у “субару”» — усе це розчинилося. Щось у її зосередженості, у самодостатності нагадало їм про те, що вони майже безповоротно забули: адже, незважаючи на жах їхнього життя сьогодні, вони все-таки артисти. Це знання поверталося до них, вливалося в їхні душі, надаючи труднощам нового, втішливого сенсу, звільняючи від страху, що життя — жахлива помилка, якої вже не виправити. Втеча з дому, самотність, постійна покинутість — усе це починало змінювати вигляд, перероджуватись, коли співала Тамар.

Вона розплющила очі й побачила, що Шай повернувся. Прихилившись до одвірка, він дивився на неї. У руках він тримав гітару.

Що їй тепер робити? Сісти чи далі співати, дозволивши йому грати? Тамар відчула невідоме раніше, напружене збудження. Шелі шепнула комусь, що Шай ніколи не грав на вечірках.

— Зроду не розтрачувався на нас.

Пейсах промовив слова, на які Тамар так сподівалася і яких так боялася:

— Може, збацаєте разок удвох?

Це була нагода, якої не можна проминати, і в той же час — момент, коли могло розкритися геть усе. Тамар поглянула на Шая, молячись, аби голос не виказав її:

— Що... що заспівати?

Ну ось, вона вже говорила з ним — на очах у всіх.

Він сів, через силу підвів голову над гітарою:

— Що хочеш. Я приєднаюся.

Приєднаєшся? До всього, що я заспіваю? До всього, що я зроблю? Тобі вистачить сили?

— Ти знаєш «Imagine» Леннона? — спитала Тамар і помітила, як його очі ожили десь аж у глибині. Легке тремтіння на дні двох сірих згаслих озер.

Шай провів пальцями по струнах, підстроїв гітару, злегка схиливши голову набік і ледве всміхнувшись своєю слабкою лунатичною усмішкою — лише краєчком рота. Ніби він чув звуки, не доступні нікому, окрім нього.

На мить вона забулася. Шай ковзнув по ній поглядом і заграв. Тамар закашлялася. Вибачте, вона ще не готова. Її захлеснуло хвилювання від того, що вона з ним, що просто дивиться на нього. Це ж він, і все в ньому таке знайоме. Хлопчик, що народився без шкіри, привабливий, сяючий, з оцим своїм унікальним почуттям гумору, що задихався у будь-яких рамках. Іноді він сам ставав для себе такими рамками, з яких слід було вирватися з непояснимою жорстокістю. І ця його ніжна м’якість щодо неї і напади агресії щодо всіх, і до неї знову ж таки. І нестерпна зарозумілість, яку він наростив останніми роками, — подоба лускатого панцира на тілі без шкіри, і його напруження, тремтіння гітарних струн його душі, яке вона відчувала як безперервний електричний гул.

Шай здивовано звів на неї очі. Ти де? Що з тобою відбувається? А Тамар плавала в мареннях, просто під підозрілим поглядом Пейсаха. Шай, на якусь мить здолавши слабкість, просигналив очима її таємне дружнє прізвисько, і серце Тамар кинулося до нього крізь комбінезон.

Шай знову зіграв вступні акорди, відчиняючи перед нею двері і запрошуючи приєднатися. Тамар почала тихо, майже без голосу — тоненька ниточка звуку, що вплітається в його мелодію. Немов її голос — лише ще одна струна під його пальцями. Їй треба б бути обережнішою, щоб ніхто не помітив, як змінилось її обличчя. Але вона не хотіла бути обережною, та й не могла. Він грав, і вона співала йому, і все нові й нові крижані брили підтавали в ній, зривалися і тонули в морі, що розділяло їх, — усе, що сталося з ними обома, усе, що на них обрушилося і що, можливо, з ними ще станеться, якщо вони тільки посміють, якщо повірять, що це можливо.

Коли звуки розтанули, упала дзвінка тиша, а потім гримнули аплодисменти. Тамар на мить заплющила очі. Шай підвів голову і здивовано обвів поглядом кімнату, мовби забув, що в ній хтось є окрім них. Соромливо усміхнувся. На його щоці з’явилася ямочка. Вони з Тамар намагалися не дивитись одне на одного.

Пейсах, трохи розгублений, повний неясних підозр і все-таки зачарований почутим, розсміявся:

— Ну а тепер, по правді: скільки років ви це репетирували?

І всі теж розсміялися.

Шелі вигукнула:

— Ви обоє — вища ліга! Оце клас, офіґіти! Вам би концерти давати.

А коли настала тиша, Пейсах сказав, занадто голосно, немов відганяючи від себе провину в тому, що він посилає усіх цих хлопців і дівчат виступати на вулицях:

— Ануте, давайте ще разок!

Тільки б не «Сопілку», подумала Тамар.

Шай, не дивлячись на неї, підтягнув струну і мотнув головою, таким знайомим рухом відкидаючи волосся з правого ока. Волосся було вже не те, що раніш. Залишився тільки цей рух, повний чарівності. Раптом він запитав, звертаючись у простір:

— «Сопілку» знаєш?

— Так.

Він схилив голову до гітари і заграв. Які в нього довгі пальці! Вона завжди вважала, що у нього на кожному пальці принаймні одна зайва фаланга. Тамар глибоко вдихнула. Як це заспівати, не розревівшись?

Хлопці й дівчата сиділи принишклі, майже приголомшені. Коли Тамар замовкла, хтось із дівчат прошепотів:

— Це найкраще, що я чула в житті...

Шелі встала й обійняла Тамар, і та на мить припала до неї. Вже майже місяць ніхто до неї так не доторкався — з того самого дня, як Лея обійняла її у глухому провулку.

Шелі витерла очі:

— Вау, яка ганьба! Аж розревілася!

А прищава дівчина в червоному капелюшку, похмура віолончелістка, впевнено сказала:

— Вони повинні виступати разом. Хоч на вулиці, Пейсаху.

Тамар і Шай не дивилися одне на одного.

— Може, це й непогана ідея, відповів Пейсах. — Як тобі, Адіно?

Він обернувся до дружини. Старожили знали, що вона завжди лише непевно знизує плечима, злякано усміхається, а запитання означає, що насправді Пейсах уже все вирішив.

І дійсно, він вийняв з кишені червоного записника. Погортав. Будь ласка, будь ласка, мовчки благала Тамар. Хай він погодиться, хай він погодиться, хай він погодиться!

— Наступного четверга, — Пейсах черкнув у записнику, — тут вони якраз обоє в Єрусалимі... Спробуємо разок, чом би й ні. Влаштуємо вам дует на Сіонській площі?

Руки Тамар самі собою витяглися по швах. Вона намагалась проникнути в Пейсахові думки, сховані за його широкою усмішкою добродушного ведмедика. Що, як він готує пастку, сподіваючись, що там, під час спільного виступу, вона викаже себе? Шай не реагував, ніби й не чув. Тамар помітила, що гра висмоктала з нього останні краплі життя.

— Але я хочу, щоб ви там душу виклали, — підвищив голос Пейсах. — Отак, як зараз, добре?

Знову пролунали оплески. Шай підвівся, похитнувся. Ледве втримав гітару. Тамар не ворушилася. На неї дивилися, напевно чекаючи, що вона піде разом з ним, адже це напрошувалося само собою. Вона стояла, напружено випроставшись. Шай вийшов, і Міко поспішив за ним своїми безшумними тигровими кроками. Хтось увімкнув радіо, кімната наповнилася звуками джинглу. Хлопець у червоній піратській бандані погасив світло. Пейсах встав, простягнув руку дружині:

— Ходім, голубонько, молодіжний час.

Він дав якісь розпорядження двом старшим хлопцям, пошепки поговорив із Шишако й пішов.

Декілька пар уже танцювало. Похмура віолончелістка в червоному капелюшку раптом вийшла у центр кімнати й, обхопивши себе за плечі, закружляла. Дивлячись на неї, Тамар подумала, що хотіла б з нею познайомитись, напевно, ця дівчина — розумна й тонка і для вулиці підходить ще менше, ніж вона сама. Шелі танцювала з одним зі своїх постійних залицяльників, довготелесим маестро пили з трохи мавпячою фізіономією. Вона простягнула Тамар засмаглу руку, запрошуючи її приєднатися. Тамар поглянула на них і побачила свою трійцю. Дивно, що вона майже тиждень не думала про них. Потім заперечливо мотнула головою, вичавивши фальшиву усмішку. Вони ніколи не танцювали утрьох, бо Ідан зневажає танці й, очевидно, навіть не вміє танцювати. Та й взагалі, вони ніколи по-справжньому не доторкалися один до одного. Жодних обіймів, навіть на радощах. Була якась мовчазна угода, щоб жодна з них не виявилася обділеною Ідановою увагою. Але хто знає, може, вони вже два тижні сплять разом у «номерах, з яких відкривається величавий краєвид». Ну от, знову це прокинулося в ній і знову гризе. Тамар налила собі «спрайту» і видудлила повну склянку, намагаючись загасити раптово спалахнулу пожежу. Не допомогло. Вона пригадала останні тижні, проведені з ними. Адже коли вона почала розуміти, що залишиться в Ізраїлі через Шая, вони вже з головою поринули в підготовку до поїздки. Ось тоді вона й почала поволі рухатися у напрямку нового і чужого для неї світу: тертися в місцях, де був хоч якийсь шанс побачити його, заговорювати до незнайомих чоловіків у парках, з гравцями в нарди, в більярд, з викидайлами клубів, — а Ідана й Аді з нею не було. Так дивно. Вона ходила й далі на репетиції, щодня по обіді, п’ять разів на тиждень, і весь хор уже трясця трясла перед поїздкою, і погрози Шарони, їхньої диригентки, ставали все нервовішими, і всі повторювали італійські фрази з розмовника, який їм видали, адже знання партій Керубіно і Барбаріни навряд чи допомогло б у кафе і на ринках. І вона теж у поті чола працювала над своїм улюбленим соло, й отримала паспорт, і читала путівники, і старанно повторювала: «Рове сі компрано і білеті?» — але, по суті, вже була дуже далеко від них. Шарона перша звернула увагу на те, що Тамар літає десь в інших сферах:

— Де твоя голова? І де, чорт забирай, твоя діафрагма? Ти знову забуваєш нижню підтримку? Як ти гадаєш, тебе почують із шостого ярусу?

А після репетицій, коли вони йшли пішки по Бен-Єгуді, вона намагалася розповісти їм, де побувала минулої ночі, з ким розмовляла, важко навіть уявити, що за люди існують за якихось сто метрів звідси, що за покидьки, говорила вона, користуючись лексиконом їхньої трійці, тобто Ідана, але вже почавши усвідомлювати, що ці легкі знущальні випади тепер спрямовані і в неї, мовби й вона вже чимось таким заражена і від неї вже пахне, потягує неприємним духом. І ось настав день, після того як вона побувала біля російської компанії в Ліфті й познайомилася з хлопчиною, якого звали Сергій, з дитячим обличчям і слабким тілом. Їй так хотілося поговорити з ким-небудь близьким, щоб разом вжахнутися тому, що вона побачила, а Ідан у розпал її розповіді зауважив, що йому не під силу одночасно вивчати дві мови: італійську і дурнилійську. Аді усміхнулася і сказала, що це дуже навіть правильно.

— Останнім часом ти вживаєш багато нових слів, іноді тебе важко зрозуміти.

І труснула золотистим волоссям. Ось тієї самої хвилини Тамар і усвідомила, що вона вже не з ними, що вона вимагає від них чогось такого, чого вони не можуть, та й не хочуть їй дати. Більше вона не розповідала, просто йшла поруч, принишкла і немов побита, а Ідан з Аді зняли перепинену розмову, яка спокійно потекла вже без неї — неприємний порив вітру пронісся над їхніми головами і вщух. Вона й далі йшла поруч, далі усміхалася їхнім жартам, а гострі крижані ножиці немов вирізали її фігуру, вилучивши її із загальної картинки.

Їдальня спорожніла, зате двір заповнився танцюючими. Музика струмувала по тілах, у нічному повітрі пливли хмарки диму. Хлопець з довгою косичкою, заплетеною з кольоровими стрічками, заграв на гітарі і заспівав:

І всі приєдналися до нього з тихим підвиванням:

А він:

А вони відгукнулися, похитуючись з піднятими руками:

Тамар стояла коло вікна в порожній їдальні і дивилася у двір. Вони здавалися їй ламкими стеблинками, коли розхитувалися ось так по-дитячому.

І тут хтось дурнуватим голосом загорланив: «Я так страш-ш-шенно армію люблю!!!»

І раптом з усіх боків двору гримнуло несамовитим ревом:

Ще, і ще, і ще раз, і так десятки разів, довго-довго, можливо, півгодини — одне й те саме, як молитва, розпачлива молитва навиворіт. Під кінець уже й Тамар мугикала пісеньку, стояла і мугикала разом з усіма, як усі: «А може, на хрін хай іде цей план?» І картина перекинулася, ставши з ніг на голову, і раптом Тамар ясно зрозуміла, що це саме за ними правда, вони чесні перед собою, це вони зважилися повстати, обуритися, закричати на всю горлянку.

Адже хто вона така в порівнянні з ними? Хороша домашня дівчинка, голова два вуха. А вони, з яким відчаєм відмовляються вони бути частиною цієї цинічної, лицемірної гри, опертої на наживу і грубу силу... На мить вона позаздрила їхній свободі, їхній безстрашній готовності все навколо роздовбати, шугнути в бездонну тугу, відмовитися від рідної домівки, батьків, родини, яка все одно не більше ніж ілюзія, ще один різновид приємного наркотику, що тамує біль і знімає стрес.

Тамар обернулася, щоб піти до себе в кімнату, і наскочила на групу хлопців і дівчат, які заступили їй шлях. Сміючись, вони пританцьовували перед нею, вклонялися, а один кучерявий курдупель з тріо акробатів почав благати:

— О мамма мія! Та я ж тебе досі взагалі не бачив, не знав, що ти існуєш! — У нього було трохи похмуре обличчя і злегка свистячий голос. — Але після того, як ти заспівала... та я зразу затащився! Залишся, побазаримо, га? Ну відкрий нам таємницю: хто ти така? Ну чого ти, га?

Тамар розсміялася: ні-ні!

Вуличний поет став перед нею навколішки:

Вона знов розсміялася: ні-ні!

Коли це вискочили дві дівчини — смагляві, таємничі красуні, дві близнючки-екстрасенси.

— Ти не проти хвилинку постояти тут між нами? Даси нам ручку? Одразу обом... Стривай, що таке?

Тамар затіпало. Тільки цього їй бракувало. Вона через силу усміхнулась, а вся компанія штовхалася довкола неї, кликала її, манила. Тамар розсунула їх і пішла геть. Їй треба було залишитися наодинці.

Через дві години до кімнати повернулася Шелі, збуджена, пропахла марихуаною. А можливо, і трохи під кайфом. У всякому разі, до кімнати вона увірвалася з шумом, заплуталася в сукні, розбудила Тамар, щоб та розстебнула їй застібку ззаду. Вибачилася, що вона в такому стані. Похвасталась, що лизнула марку. Сонна Тамар запитала навіщо. Шелі мало не луснула зо сміху.

— Ти вже місяць тут і ще не знаєш?

Ні італійської, ні дурнилійської.

— ЛСД. Кислота. Ось навіщо. Слухай, між нами, ти з цим чуваком? Із Шаєм?

— Що з ним? — Тамар миттю прокинулась.

— Та ти чого підстрибуєш? Я вже давно запримітила, що між вами щось є.

— Між нами?!

— Точно! Погляди. Весь час. Ти що думаєш, я не бачила? Ви разом як під кайфом. Ти хапаєшся за свою мармизу — і він за свою... Прямо танець такий! А сьогодні... ну, як ви зспівалися!

— Яз ним узагалі не знайома, — з перебільшеним обуренням сказала Тамар.

— Але, може, раніше, га? У попередньому втіленні? Май на увазі, я вірю у всяке таке.

— Ну, хіба що в попередньому втіленні, — погодилася Тамар.

— А бачила ямочку у нього? — аж умлівала Шелі. — Він тут, може, з рік, а я її вперше угледіла!

— Так, — шепнула Тамар. — Він милий.

— Тільки дивися не закохайся. Він хлопець кінчений. Увесь час під кайфом. Без цього діла ледве тягне.

Тамар постаралася обліпити тремтячі струни свого голосу бетоном і цементом.

— А чому його так пасуть? Чому за ним завжди ходить хто-небудь з оцих? Адже тільки за ним так стежать.

Шелі сиділа на ліжку в самих трусиках. Вона була абсолютно байдужа до своєї голизни і зовсім не соромилася свого великого кістлявого тіла. Вона розсміялася:

— Ну ти даєш! На тебе глянути — з місяця впала, а що потім з’ясовується? Все на вус мотаєш... Оті бульдоги? Це тому... він намагався кігті рвати.

— Кігті рвати? А я думала, що коли хто хоче піти... то може й піти... Хіба ні?

Шелі мовчала, зішкрібаючи ліловий лак на нігті правої ноги.

— Шелі!

Тиша.

— Шелі! Будь людиною, їй-богу!

— Гаразд, — нарешті зітхнула Шелі. — Хто так, середнячок, тому Пейсах запросто дозволяє звалити, якщо він йому всі борги повернув, ясна річ...

— Борги?

Тамар насторожилася, згадавши, що Шай говорив по телефону щось про гроші, які він тут заборгував.

— Ну, цей його записник геть увесь рахунками списаний. Скільки ми йому винні за житло, жрачку, електрику. Коли ти середнячок, так собі, і хочеш звідси звалити, то ти йому платиш, задобрюєш своїх предків, від яких злиняв, щоб розплатилися за тебе, стріляєш у приятелів, хапаєш у стареньких жінок на вулиці, у дітлахів, допоки виплатиш йому до копійки, і тоді він тебе не тримає, вільний. — Вона запалила, глибоко затягнулася. — Але якщо ти чогось вартуєш, то звідси так скоро не вилізеш. Адже цей Пейсах... у нього такі рахунки є — тебе й адвокат від нього не видере. Він тебе з того світу дістане. Були тут усякі історії...

Той хлопець із зламаними пальцями, подумала Тамар.

— Ну, а хлопець з гітарою, цей Шай, він чогось вартий, так?

— Вона мені тут лапшу на вуха вішає: «Хлопець з гітарою!» — підморгнула Шелі, але, побачивши її обличчя, враз перестала шкіритися. — Він кльовий пацан. Кращий за всіх. Він справді крутий, навіть зараз, ти ж сама чула! Але тут не так давно таке діло було... він намагався свиснути пейсахівську тачку, нову «міцубісі».

— Щоб утекти?

— Спробуй зрозумій, з ним усе — лише шу-шу-шу. Патякають, що він врізався в стінку, в якусь там огорожу, і розквасив цю «міцубісі», тож тепер він в’язень Сіону, поки не відмажеться. — Шелі випустила довгу цівку диму. — На тому світі, це вже точно.

Тамар лежала, втупившись очима у стелю. Хто знає, де вона була в день тієї аварії? Просто неймовірно, що в той момент, коли Шай врізався машиною в стіну, вона сиділа, скажімо, з Іданом і Аді в кафе «Арома» і голосно висмоктувала через соломинку каву-глясе.

— Знаєш, що я подумала, коли ти співала? — м’яко сказала Шелі. — Що у тебе, все у тебе йде зсередини. З самісінького нутра. Нє, ну правда, я на тебе вже давно дивлюся, і я в тебе врубилася: у тебе... все, що ти робиш або говориш, навіть як ти дивишся, все це — ти сама на всі сто. А я — ні, ти глянь на мене: концерт за заявками! Ні, кинь! Глянь — я роблю Ріту, я роблю Вітні Г’юстон і Захаву Бен, кого завгодно роблю, тільки б не себе. — Вона хвильку помовчала. — Навіть те, що я тут... це не моє життя. — Її голос ураз зірвався. — У мене ніде не записано, що я ось так кінчу, в цій ямі, що мені дах знесе по повній...

Вона раптом розревілася. Тамар, здивована таким стрімким переходом від сміху до ридань, підскочила до неї, почала гладити жорстке фарбоване волосся.

— Шелі, — прошепотіла Тамар.

Але та перервала її:

— І ось ще глянь: навіть ім’я, еге ж? — Вона голосно висякалась. — Це мамочка мене так обізвала, щоб кожної хвилини нагадувати мені, що я не своя, що я — її[58]. Розумієш?

Тамар гладила її, обіймала, шепотіла, що вона ще й як своя власна, що таких щедрих і добрих ще пошукати. Але Шелі не хотіла слухати.

— Добре, що це з нами? — несподівано сказала вона. — Може, зробимо такий столик, як у Йосі Саяса[59], для збору підписів? Отже, домовились: ти й думати забула в нього закохуватися. Тут є кілька кандидатів у тисячу разів кращих, можеш мені повірити. Деяких я на собі спробувала.

— Не хвилюйся, — усміхнулась Тамар. — Я в нього не закохана. Я з ним тільки співаю.

— Еге ж, — розсміялася Шелі крізь сльози. — Це називається «співати».

— Якби у мене тут була подушка, я б у тебе шпурнула!

Тамар чекала у відповідь розгонистого сміху, але спершу настала коротка пауза, а потім Шелі повчально сказала:

— Усякі подушки — це ніби матусина смаженя. Вилучено із словника.

Після чого впала на матрац і заснула.

Тамар не могла спати. Не через те, що почула про Шая, і не через те, що дізналася про кабальну систему Пейсаха. Ні, різонула її невинна фраза: «Я вже давно запримітила, що між вами щось є», нагадала про те, чого вона була позбавлена і від чого сама втекла, і її серце стислося від болю, це саме серце по-справжньому боліло, так хотілося їй у цю хвилину, щоб був на світі хтось один-єдиний, може, навіть хлопець, так-так, хлопець, не шістдесятидворічна черниця і не Лея, а хлопець десь її віку, щоб можна було сказати про нього і про неї: «Я вже давно запримітила, що між вами щось є».

— Викинь ти з голови на фіг цього твого Ідана-Шмідана! — одразу ж промовила у неї в голові Лея, мовби тільки й чекала слушного моменту. — Забудь про нього, та й квит! Він мізинця твого не вартий.

Тамар натягнула на себе коца, пригадала останню розмову з Леєю про любов.

— Ні, не переривай мене! Дай мені хоч раз у житті сказати!

— Взагалі-то ти без упину говориш, — усміхнулася Тамар.

— Ти, ось що... твоя помилка в тому, що ти шукаєш собі хлопця, щоб теж мав стосунок до мистецтва, правильно?

— Припустімо.

— А навіщо тобі ще один подібний до тебе, скажи-но мені? Що це за дурість така? Тобі й справді потрібен ще один звихнутий? Ні, тобі, навпаки, треба... знаєш, хто тобі потрібен?

— Хто? — Тамар ледве не розсміялася під коцем.

— Тобі потрібен мужик із сильними руками, — заявила Лея. — А знаєш, чому?

— Чому?

— А щоб не тремтіли вони у нього. Щоб підняв він свою сильну ручищу, а вона не тряслася. Ніби як статуя Свободи, зрозуміла? Але без цього морозива американського, тільки розкрита рука, і тоді ти... — Лея підвела свою квадратну, шорстку, з обгризеними нігтями долоню і помахала нею в повітрі. — І тоді ти здалеку, з будь-якого місця на світі, побачиш цю ручищу і зрозумієш, що можеш сміливо сісти і трішечки перепочити. Зрозуміла?

— Ох, Леє...

Наступного дня Шелі не ночувала в їхній кімнаті. Не з’явилася вона й через день. Нічого особливого в цьому не було, Шелі могла застрягти у віддаленому місті. Але увечері Тамар раптом так за нею скучила, що запитала когось у їдальні, чи не бачив він Шелі. Той глянув на неї так, наче вона прилетіла з Марса.

— Ти що, не чула? Вчора вранці вона змилася із цим, з триндикалом. Досі не повернулася.

Новина Тамар приголомшила. І не тільки новина, а й те, що Шелі ні словом не натякнула їй про це напередодні.

Весь день ходили різноманітні чутки. Шелі бачили в Рішон-ле-Ціоні з цим хлопцем. Шелі бачили в барі «У негра» по дорозі на Ейлат. Один з бульдогів, що супроводжував тріо акробатів, бачив її, але вона була в компанії з ейлатською шпаною, і він побоявся сунутися до них. У неї навіть вистачило нахабства підійти до акробатів, похихотіти з ними і передати привіт Пейсаху та компанії. Хлопці розповіли, що вона здавалася геть обдовбаною. За вечерею Тамар підсіла до одного з акробатів, і він згадав, що Шел і веліла передати їй особливий привіт. Їй і Дінці. Тамар попросила розповісти все докладно.

— Та що розповідати, — здвигнув він плечима. — Шелі відривається по повній...

Але Тамар напосідала.

Хлопець почухав брудну голову.

— Ну не знаю, сказала, що марок нализалася, що прибалділа, що шляється де хоче — у бедуїнів, у шпани, по клубняках тусується, сказала, що трахається з усіма підряд...

— І ти не зупинив її?! — закричала Тамар у відчаї.

Хлопець спантеличено подивився на неї: йому яке діло, ну дає...

Тамар здавалося, що вона божеволіє.

А наступного дня, тільки почало розвиднятися, приїхала патрульна машина, і двоє похмурих поліцейських ненадовго зайшли до кабінету Пейсаха, відтак поїхали. Пейсах вийшов у коридор, блідий і наляканий. Таким його ніхто ніколи не бачив. На роботу всі роз’їхалися до краю змішані, по гуртожитку ходили жахливі чутки. Тамар намагалася нічого не чути. Виступала вона того дня геть кепсько. Біля будинку Опери її навіть нагородили вигуками «ганьба!» — і справедливо. Тамар кинула співати, розплакалась і втекла. Повернувшись опівночі в гуртожиток, вона з жахом виявила, що всі речі Шелі з кімнати зникли: книжки, жовті черевики, рюкзак. Ліжко Шелі стояло не застелене. Тамар вискочила в коридор, але будинок тонув у мороці й тиші, немов замкнувся в собі. Тамар відчиняла двері, вривалася до кімнат, вмикала світло. Ніхто навіть не закричав на неї, щоб вона забиралася геть. Ніхто не сказав ні слова. Жодного. Решту ночі Тамар просиділа на ліжку, притискаючи до себе Дінку, тужливо підвиваючи і тремтячи всім тілом.

О шостій ранку Тамар про все дізналася. А між двома виступами в Ашдоді вона побачила газету — фото усміхненої Шелі і коротенька замітка. У Ейлаті Шелі сплуталася з якимсь підстаркуватим наркодилером, який запросив її провести час на його віллі на узбережжі. Що там сталося, зрозуміти було важко. Газета цитувала комісара поліції: «Схоже, що обоє добряче напилися і вирішили спробувати щось більш сильнодіюче, ніж звичайно». Так чи інакше, коли приїхала «швидка», Шелі відкачати вже не змогли.

Тамар була сама не своя до кінця дня, навіть подумувала відмовитися від утечі. Вона чудово розуміла, що ні їй, ні Шаю не можна тут залишатися, але сили для втечі не було.

Наступного дня Шай у їдальню не прийшов. Вечеря пройшла тихіше, ніж завжди, ніхто жодним словом не обмовився про Шелі. Вранці у четвер Тамар знову не побачила Шая, хоча це був день їхнього спільного виступу. Всі юрбилися в коридорі біля кімнати Пейсаха, чекаючи на «розкладку», і лише Шай не з’являвся. Тамар навіть не намагалася приховати своєї знервованості, бувши впевнена, що через якусь випадковість її план неодмінно зірветься. Або Шай не зможе подолати свого страху і знайде привід залишитися сьогодні в гуртожитку, або Пейсах останньої миті змінить своє рішення і не дозволить їм виступати разом. Або через загибель Шелі весь порядок зміниться, або...

Коли Тамар майже зневірилась, вона побачила його довгі ноги, що повільно спускалися сходами, і широкий пасок аж на стегнах, і худу виснажену фігуру. І з усією ясністю усвідомила, що в найвідповідальніший момент Шай зламається.

— Гей, ви там, парочка вундеркіндів! — гукнув Пейсах, який на диво швидко очухався після візиту поліції. — З Міко поїдете і з Шишако. Чули, як складно вийшло! І дивіться, щоб концерт за першим розрядом, усікли?

Вони скуто кивнули.

— Ви гляньте-но! — Пейсах реготнув. — Засоромились! Як єшиботник[60] з просватаною жіночкою! Ей, подивіться хоч один на одного. Ну, що таке, усміхніться разок! Публіка любить закохані парочки!

Тамар вичавила з себе усмішку, з тривогою подумавши: «Двоє. Він до нас приставив двох. Нічого не вдасться».

У «субару» вони сиділи поруч і дивилися вперед. Міко і Шишако голосно тріпалися про якусь бар-міцву[61], на якій пиячили напередодні.

Шай нагнувся і погладив Дінку, яка в захваті лизала його руку, і косилася на нього повними любові очима, і скиглила, і крутилася в машині на всі боки, намагаючись прилаштувати голову то до нього на коліна, то на коліна Тамар.

Тамар понадіялася, що ці двоє спереду не надто дивуються із Дінчиного збудження.

Нога Шая ледь торкнулася ноги Тамар. Її немов струмом шибонуло.

Вона обережно розкрила долоню, сподіваючись, що піт не розмив літери.

Шишако тим часом говорив:

— А я завжди вибираю шведський стіл, береш собі що хочеш, а не те, що який-небудь сраний офіціант підходить і кидає тобі — бах! — на стіл усяку блювотину: ось тобі рис, ось тобі чипс!

Тамар стиснула долоню, розтиснула, ще і ще. Шай нарешті зрозумів, що там щось написано. Напружено вглядівся, і Тамар злякалася, чи не задрібні літери. Вона підняла долоню якомога вище.

Тамар дивилася у вікно на сумну вулицю Яффо, здатну зіпсувати настрій лише своїм виглядом. Послинила палець і стерла чорнильний напис. Шай відвернувся до свого віконця. Тамар бачила страх Шая, вона майже чула його носом. Борлак у нього безперервно рухався. Пальці смикали верхній ґудзик сорочки. Тамар уже чула гул, що йшов од нього, у попередньому житті вона могла за цим гулом відшукати брата в квартирі. Іноді гул тривав цілими днями, зводячи з розуму всіх домашніх, поки не перетворювався врешті-решт на чудову мелодію чи нову пісню або ж не виливався нападом жаху і люті. Тоді Шай кидався на підлогу, бився головою, руками й ногами, і лише Тамар могла його заспокоїти — лагідно нашіптуючи на вухо, пригортаючи.

Вони вже були на Сіонській площі, проїхали до вулиці Цариці Гелени. Міко показав їм, де припаркує машину. Шишако виліз перевірити територію. Вони спостерігали, як він ходить з байдужим виглядом, немов вуличний кіт. У Міко задзвонив мобільник — усе чисто, повідомив Шишако.

— Працювати! — наказав Міко. — Пейсах на вас сподівається, щоб врізали на всю котушку.

Шай вийняв з багажника гітару.

Вони йшли поруч: її плече торкалося його грудей. Дінка носилася навколо, не тямлячи себе з радощів. Тамар знала: у них є лише три хвилини відносної свободи. В межах кола, обведеного біганиною Дінки, вони були дійсно вільні, вони були разом, і можна навіть пофантазувати, що ось брат із сестрою вийшли погуляти до міста, прихопивши собаку.

Кривлячи куточок рота, Шай процідив:

— Нічого не вийде, нас піймають.

Тамар відповіла, так само намагаючись не ворушити губами:

— За чверть години нас чекатимуть на вулиці Шамай. Моя подруга з машиною.

Шай заперечливо хитнув головою:

— Вони мене всюди дістануть.

— У мене є місце, де тебе не знайдуть.

— І скільки мені там ховатися? Все життя? — в його голосі почулися плаксиві нотки. — Він мене все одно знайде. Він мене на краю світу знайде.

Тамар знала цей жалісний тон, який завжди викликав у ній огидливість. Він міг ось так скиглити вранці, не знайшовши своїх улюблених кукурудзяних пластівців або чистих трусів.

— Я тобі кажу: він мене уб’є. Подумай...

Тамар не знала, що відповісти. Ще одна жахлива прогалина в її плані.

— Ти з глузду зсунулась, га? Ти що, Джеймс Бонд? Ти всього лише дівчисько, а це — життя, розумієш? Прокинься, це не кіно про операцію «Ентеббе»[62]. Це тобі не книжки. Дай мені спокій...

У Шая не стало сили, він зупинився, важко ковтаючи повітря. Коли він заговорив знову, голос його звучав інакше.

— Ти не бачиш, у якому я стані? Не розумієш, що я тепер? Я без дози не проживу, Ватсоне. Зі мною все кінчено.

Тамар тихо відповіла:

— Я купила на перші дні. Щоб ти був у порядку, поки ми не візьмемося за це по-справжньому.

— Ти... що?

Шай із жахом витріщився на неї. Плечі його обвисли, немов на них завдали важенного лантуха. Кілька метрів вони пройшли мовчки. Звернули на вулицю Яффо. Рухались вони загальмовано, немов у сповільненій зйомці. Залишалася ще лише хвилина свободи, не більш.

— А цей твій притулок, — заговорив знову Шай, — скільки часу мені доведеться пробути в ньому?

— Поки не очистишся.

— Очищуся?

Від подиву він різко зупинився. Гітара глухо загула.

— Але ж ти сказав! Ти сам просив! — раптом розсердилася Тамар, геть’забувши про Шишако, який напевно спостерігав за ними. — По телефону! Ти тоді сказав!

— Ну так, сказав, авжеж, сказав... — Шай посміхнувся і рушив далі, важко волочучи ноги.

Ось тепер він узнав свою сестричку. Нітрохи не змінилася. Він згадав, як Тамар, коли їй було вісім, вийшла по хліб, але у крамниці поблизу його не виявилось, і вона пішла до іншої крамниці, і раптом повалив сніг, на який вони так довго чекали. У сусідній крамниці хліба теж не було, і вона пішла далі, а сніг валив стіною, неправдоподібно великими пластівцями, заносив вулиці, і Тамар йшла і йшла, напевно, кілометра три пройшла, а потім ще стільки ж назад — уже майже по коліно в снігу. Повернулась вона надвечір, уся мокра, закоцюбла. Шай згадав, як вона виникла в дверях, посиніла від холоду, в хлюпаючих чоботях, але з хлібом у руках.

— Ти... не зможеш... це не можна зробити самому. Є спеціальні клініки... — Шай задихнувся. — А в клініку я не піду! Забудь про це. Там він мене миттю знайде. У нього зв’язки скрізь.

Судоми ридання пробігли по його обличчю, і Тамар подумала, що завжди, скільки себе пам’ятає, це вона була старшою в їхній родині.

— Проїхали, Ватсоне... Тікай сама. Просто зараз. Утікай, поки ще можеш. Тебе він не чіпатиме. З тобою в нього немає нічого спільного.

— Але чому не вийде? — пристрасно зашепотіла Тамар. — Я все розрахувала. Я купу книжок прочитала про це. Я вже кілька місяців готуюся. Купу людей розпитала. Я взагалі... Шаю, любий, це важко, страшенно важко, просто жахливо, але це можливо. Іншим же вдавалось, і нам вдасться. Ти з цього виберешся. Тільки не здавайся. Будь ласка!

Вони вийшли на площу. Їм слід було замовкнути, але вони були занадто збуджені. Не дивлячись на Тамар, Шай хитнув головою:

— Ти з глузду зсунулась, ти просто не розумієш, у що нас втягуєш! Це не іспит. Тут зубріння не допоможе. Ти уявлення не маєш, що таке ломка. Адже я... я вбити можу.

Тамар зупинилася, схопила його за плече, розвернула до себе обличчям:

— Ти уб’єш мене?

Він довго дивився на неї, і лице його тряслося від зусиль не розридатися.

— Ось так, Тамі... Я не той, кого ти знала...

На площі вони знайшли місце в затінку, біля банку. Шай вийняв гітару, розкритий футляр поклав долі. Потім сів на маленьку кам’яну лавицю, настроїв інструмент.

Коли він заграв, її душа, всупереч усьому, сповнилася радістю.

Люди зупинялися. Дехто навіть пам’ятав Тамар за минулими виступами. Інші впізнавали Шая. І перш ніж вона почала співати, довкола зібрався чималий натовп. Віддалік, біля бар’єру, стояли двоє рослих поліцейських, яких можна було прийняти за близнюків, такі вони були схожі у своїй уніформі. Тамар зраділа їм, усміхнулась очима, і поліцейські відгукнулись усмішками. Один легенько штовхнув іншого ліктем, і обоє покволом рушили в їхній бік. Тамар вирішила, що заспіває «Сюзанну», з якою почала свою недовгу кар’єру вуличної співачки. І як завжди, досить було зазвучати її голосу, натовп почав зростати, і незабаром їх із Шаєм уже обступали п’ятьма колами слухачі.

Погляд Тамар зачепив картату сорочку Міко, що мигтіла у двох задніх рядах. Шишако вона не бачила, і це її занепокоїло.

Тамар доспівала і розкланялася під аплодисменти. Люди підходили ближче, монети летіли у футляр. Подружня пара відрядила кинути п’ять шекелів свого синочка — малюка в коротеньких штанцях, хлопчик підійшов до артистів, засоромився і кинувся назад до батьків, ті виштовхнули його вперед, і він ризикнув — під веселі оплески. Тамар змусила себе солодко усміхнутися, але всі її душевні сили зосередилися на тому, що мало бути далі. Шай ніяк не реагував. Їй здавалося, що він відключився, забув про все, чи то вручивши їй свою долю, чи то наплювавши на неї.

Мазнувши по ньому поглядом, Тамар з відчаєм подумала: «Я сама!» Дінка встала, потягнулася всім тілом і знову лягла. Та одразу ж схопилася, мовби відчуваючи нервозність Тамар.

— «Урок Бать...» — почала Тамар і затнулася. — «Урок Батьківщини».

Шай зіграв вступ. Тамар відчула, як стиснувся в горлі голос, закашлялась. Шай знову заграв вступ. Вона заспівала про селянина, який іде за плугом на старенькій картинці, що висить у класі на стіні. А позаду — кипариси, бліде спекотне небо і земля...

Тамар доспівала перший куплет і почала слухати гітару, навіть не помітивши, коли Шай відійшов од відомої мелодії і кілька хвилин імпровізував, немов шепотів щось, призначене тільки для неї. Це була тиха і ласкава музика, щось подібне до його власного плачу, що пробрався в ностальгічну пісеньку про наївну країну, якої вже немає, якої, можливо, ніколи й не було. І потім так само обережно Шай повернувся до мелодії пісні. Тамар підвела голову й облизала губи, побачивши Міко, що стояв за спиною літньої жінки. З дивною мрійливістю Тамар дивилася на неї і думала, яка вона гарна: струнка, срібне волосся зібране у вузол, немов виточене обличчя злегка вкрите зморшками, що виказували сильну вдачу, блакитні очі сяють. Тамар уявила пальці Міко, що швидко відкривають застібку її сумочки і порядкують всередині. Газета, яку той тримав у другій руці, приховувала його долоню від людей поруч. Тамар у відчаї повернула голову, шукаючи поглядом Шишако. Де він ховається? Де затаївся?

Тамар урвала пісню на півслові і закричала:

— Злодій! Злодій! Картатий! Поліція!

В очах Міко промайнули, змінюючи одне одного, здивування, ненависть і люте знущання. Хапати його ніхто не ризикнув, але люди зрушилися, затиснувши його в пастку зі своїх тіл. Поліцейські рвонулися в його напрямі. Люди закричали, почалася штовханина. Тамар схопила Шая за руку і смикнула. Він важко підвівся. Дінка, збита з пантелику, кидалася між ногами в натовпі. Тамар гукнула, щоб Шай тікав. Він послухався, але рухався так повільно, ніби хотів, щоб його схопили. Дінка Гвалтувала, Тамар, не озираючись, покликала її, понадіявшись, що собака кинеться слідом. Площа навколо них шаленіла. Люди безладно кидалися з одного боку в інший. Тамар почула трель поліцейського сюрчка, потім і сирену. Вони побігли. Точніше, Тамар побігла, а Шай ступив зо два десятки швидких кроків і задихнувся. Тамар одібрала у нього гітару. Їй здавалося, що за ними вже мчить погоня, вона молилася, щоб її повідомлення дійшло до Леї, щоб той милий курдупель не підвів. Вона поглянула на Шая і зрозуміла, що він не добереться навіть до початку вулиці. Його мокре від поту обличчя пожовтіло.

— Не стій, Шаю, вже близько, ще трохи, декілька метрів.

Але Шай не міг. Він застогнав і сплюнув темною слиною, ноги у нього підломлювались.

— Біжи! — прохрипів він. — Мені кришка... біжи!

— Ні, не кришка! — закричала Тамар.

Люди озиралися на дивну парочку: маленька дівчинка з йоржиком волосся і високий, украй виснажений довговолосий хлопець.

Тамар прихилила гітару до одного із стільців відкритого кафе — біс з нею. Обхопила Шая за талію і потягла геть. Нема вибору, пульсувало її серце, вибору нема. У неї нема вибору. Вона тягнула його, штовхала, шепотіла, щоб він тримався, проклинала, до крові кусаючи губу. Очі застилав піт, але вона здалеку побачила маленьку жовту пляму — Леїн «жучок»! Вона приїхала, Лея тут, вона отримала її повідомлення! Очі Тамар наповнилися сльозами, але вона вже могла розрізнити Лею, що сиділа в машині — руки на кермі, обличчя рішуче і похмуре, і мотор порикує з такою знайомою хрипотою, секунда, ще секунда, і вони торкнуться краєчка свободи...

— Ей, чи не линяти зібралися, га?

Шишако. Прихилився до стіни, чомусь важко віддихується.

— Та ще й Міко покинули? Негарно. Друзі так не роблять. — Обличчя його витягнулося, загострилося від ненависті. — Вам капець. Погрались — і годі. По-тихому валіть у машину. Пейсах вам віддячить. Мало не буде. Пошкодуєте, що з мамочки вилізли.

Сили покинули Тамар. Це несправедливо, подумала вона, несправедливо програвати на останній секунді. Шай плакав, не стримуючись, немов спостерігав свій власний кінець.

І раптом час зупиняється, і події починають відбуватися в якомусь іншому, неймовірному вимірі: Шишако раптом смикається вперед і мало не збиває їх з ніг, розлючено повертає голову, збираючись кинутися в бійку, й очі його ледь не вилазять з орбіт від подиву.

— Геть з дороги, містере Герой-Підштанки-З-Діркою, переможець малюків! — волає якийсь незнайомий чоловічок. — Геть з дороги, хулігане й негіднику! Ти своє вже відспівав!

Шишако сахається, бо хоча голос чоловічка тремтить і пускає півня, але в руках у нього абсолютно неможлива штука — старовинна довгоствольна рушниця, з тих, які Шишако бачив тільки в кіно. Шишако втискується в стіну, нервово куйовдить свою зачіску під Елвіса, вичікуючи слушної миті, щоб кинутися на цього шизонутого і вирвати зброю. Але якраз безглуздий вигляд курдупеля і сміхотворні вигуки збивають його з пантелику, Шишако підозрює, що тут криється якась пастка: хтось випустив цього гнома, щоб відволікти увагу. Тому він вагається кілька секунд, і цього виявляється досить, аби Тамар устигла заштовхнути Шая в автівку, що тихенько під’їхала, і влізти самій. Усередині сидить крихітка Ноа, яка не впізнає її. Товстенький чоловічок здається Тамар напрочуд знайомим, але вона ніяк не може згадати, звідки його знає. Чоловічок залізає в машину, на переднє сидіння, і влаштовується — неквапливо і велично, немов у нього бозна-скільки часу. Його рушниця націлена прямісінько в серце Шишако.

— Е, слухай, ти, обережніше, — криво посміхається Шишако. — Кинь пушку...

— Ви говоритимете, тільки коли вас запитають, — повагом промовляє чоловічок, і його лисина червоніє. — Рушаймо, Лієчко! — командує він з насолодою, і машина зривається з місця, залишивши позаду ошелешеного і розлюченого Шишако.

Той оглядається, шукаючи очима хитрих спільників цього підстаркуватого карапуза чи, на лихий кінець, телевізійного придурка з прихованою камерою.

— Мамі! — раптом кричить Ноа і тягне до Тамар ручки. — Мамі, я так скучила за тобою! Де волосся?

— Я теж, люба, — шепоче Тамар і заривається носом у шию дівчинки, з насолодою вдихає її запах.

— Нянька підкачала, — пояснює Лея. — В останню мить. Довелося взяти з собою. Усе гаразд, Тамі?

— Я жива, — бурмотить Тамар і пеститься до Нойки, притискається до її дивної чистої шкіри, вбирає очима її простодушний, смішливий погляд.

Вона думає про Шелі — колись Шелі теж була ось такою крихіткою і її теж хтось любив. Шай дивиться на дівчинку без виразу, навіть на вираз у нього не залишилося сили. Сльози ще висять на його довгих віях. Ноа кидає на нього насторожені погляди. Щось у ньому їй не подобається. Дівчинка відвертається від Шая. Лея бачить у люстерку доньчину реакцію. Вона безоглядно вірить у магічну здатність цієї дитини проникати в душу людини, і тому її лоб поорано зморшками. Тамар міцно цілує праве очко, ліве очко, маленький носик і нарешті відкидається на сидіння. Вона відчуває запах власного поту, думки перескакують на душ у сарайчику Леї, на м’яку, чисту постіль. Все сталося так стрімко, вона ще не усвідомила, що план спрацював, але її переповнює радість. Вона шукає в люстерку Леїні очі, потребуючи підтвердження: хтось повинен сказати їй, що це сталось насправді, в житті, а не в мріях, що її фантазії злилися з дійсністю. Але Лея зосереджена на дорозі.

Чому Тамар відчуває, що ще не все завершено? Що за сверблячка прокинулася десь у глибині її пам’яті — ніби хтось намагається сказати їй щось важливе?

— Куди їдемо? — питає Лея.

— До тебе, — каже Тамар. — Побудемо у тебе два-три дні, трохи заспокоїмось, окріпнемо, а потім вирушимо на нове місце.

— Куди саме? — цікавиться чоловічок з рушницею.

— Познайомтеся, — Лея вперше усміхається, — це Моше Хоніґман. Він приніс мені твою записку і сказав, що залишиться допомагати до кінця. — Вона ласкаво плескає Моше Хоніґмана по пухкому коліну. — Наш Сталлоне трохи зануда, але дуже милий, — і підморгує Тамар у люстерку.

Моше Хоніґман не слухає. Він усе ще в ролі охоронця. Пильний погляд зірко прочісує місцевість навколо, губи невпинно щось бурмочуть у кулак, немов там у нього затиснуто мікропередавач.

Тамар спостерігає за його дивними жестами, потім вражено дивиться на Лею.

Та знизує плечима: «Ми тут усі круті командос, га?»

— Де Дінка? — питає Ноа.

— Дінка! — підскакує Тамар. — Ми забули Дінку!

У штовханині, в гущі ніг... Дінка гавкала, заплуталась, загубила їх.

«Треба повернутися, — гарячково думає Тамар, — я не можу її кинути. Дінка не зуміє дістатись додому. Негайно!» Але, поглянувши на безживного Шая, голова якого безсило звісилася набік, вона розуміє, що вона не повернеться, ніколи не повернеться. Важка рука стискає їй горло, давить щосили. Як вона могла забути Дінку? Як могла зрадити її?

Повисає важка тиша. Навіть Нойка, щось відчувши, мовчить. Лея озирається на Тамар.

— Ми її знайдемо, не хвилюйся, — шепоче вона, сама собі не вірячи.

— Тепер уже не знайдемо, — каже Тамар.

Вона відкидається назад і заплющує очі. Вона знає, що трапилося страшне, значення якого вона ще навіть не почала усвідомлювати. Дінка, її вірна і найкраща подруга з семирічного віку, її друга половина, пропала. Її більше нема. Мозок Тамар свердлить думка, що доля зажадала жертву за порятунок Шая. І цією жертвою стала Дінка.

Чиясь рука пробирається в її долоню. Шай важко дихає, не розплющуючи очей. Він злегка притягає її до себе. Її вухо наближається до його губ, і він через силу шепоче:

— Пробач, Тамі. Пробач...

Моше Хоніґман обертається:

— Твоєму другу треба до лікаря.

— Я дам йому раду, — коротко відповідає Тамар.

І раптом Шай з останніх сил вимовляє:

— Я не друг... вона моя сестра.

Голова падає до Тамар на плече, і він шепоче:

— Єди...на у мене... на світі... лю...дина...

І його пальці безсило чіпляються за її пальці.