З ким би побігати

Частина 2 Ошалілим птахом...

Товстий чоловік у чорній сітчастій футболці, ганяючи затиснуту в зубах зубочистку, розмовляв одночасно по двох телефонах — стаціонарному міському і мобільному. В одну рурку він розлючено кричав:

— Я тобі сто разів пояснював: кожного ранку перевіряй мішок на задньому сидінні — узяв він ножі чи ні!

А в другу, мобільну, стогнав:

— Звідки, ну звідки я тобі зараз візьму скляного ящика, звідки?

Підвівши голову, він побачив Тамар і, пильно дивлячись на дівчину, повільно перегнав зубочистку зліва направо.

Тамар стояла нерухомо, уп’явшись пальцями в лямки комбінезона. За останні тижні вона зустрічала дуже багато підозрілих осіб і щоразу заспокоювала себе думкою про те, що все це — тільки прелюдія до зустрічі з ним, і варто приберегти страх для вирішального моменту. І зараз, опинившись нарешті перед ним, вона з подивом роздивлялася поганенького, спітнілого товстуна, такого собі плюшевого ведмедика-переростка. Але коліна у Тамар все ж таки тремтіли.

На одному з товстих пальців «ведмедика» красувався масивний чорний перстень, і Тамар, як загіпнотизована, дивилася на мізинець з довгим заломленим кігтем стерв’ятника, що торкався телефонної рурки, і думала: чи не з цього телефону велася та розмова, через яку вона тут опинилася, і чи не в цій самій кімнаті пролунав глухий удар, а потім — жахливий крик.

Старі, що виявилися батьками «ведмедика», по черзі пригорнули сина, і бабця познайомила з Тамар, сяючи багатозначною і багатообіцяючою усмішечкою, немов дівчина була коштовним подарунком, припасеним для коханого дитятка. Навіть сидячи, він підносився над старими, заповнюючи своїм величезним тілом тісну кімнатку і викликаючи у Тамар дивне почуття сміховинності її власних габаритів.

На широких грудях товстуна хилитався золотий ланцюг з двома медальйонами. «Меїр» і «Яків» — прочитала Тамар і вирішила, що, мабуть, це імена його дітей. Окрім медальйонів на ланцюжку висіло ще щось, що нагадувало звірине ікло.

— Тільки дивись у мене, не будь роззявою. Стеж, як він кидає! — прокричав товстун в одну з рурок. — Він мені декого вже порізав позавчора в Акко.

І одразу проревів у другу:

— А просто в дерев’яний ящик або в яку-небудь коробку ця шизонута не може залізти?

Дінка вляглася біля ніг Тамар, але, не в змозі заспокоїтися, раз у раз міняла позу і нарешті знову підвелася. Тамар обережно роззирнулася. Праворуч від неї стояла велика металева шафа. Єдине вікно було забране ґратами. На стіні висів рваний плакат «Хотів відтягнутися — простягнув ноги».

Товстун закінчив одну розмову:

— Так я тебе знову попереджаю: перевіряй, що за ним не стирчить ніхто, хто випадково дістане ножем по довбешці.

Хоча товстун був майже лисий, ззаду в нього звисала довга косичка. Під очима залягли темні мішки. Він шваркнув слухавку, і під шкірою загорбилися м’язи, схожі на буханці. В іншу рурку він закричав:

— Ну так херячте в зоомагазин, купіть їй акваріум, подивимося, як вона полізе в акваріум, тільки не забудь розписку з цієї дурбецалки взяти!

Він важко випустив повітря, немов жаліючи себе, потім глянув на Тамар і спитав, що вона вміє робити.

Тамар ковтнула слину. Вона вміє співати.

— Голосніше, не чую!

Вона вміє співати. Вона три роки співала в хорі. Соло. Принаймні, було соло, подумала вона про себе, до цієї поїздки в Італію.

— Мені говорили, що ти співаєш на Бен-Єгуді. Це так?

Тамар кивнула. На стіні за його спиною висіли дві старі фотографії. На них товстун здавався молодшим років на двадцять і боровся з кимось — майже голий, червоний, лискучий від поту.

— А чого? З дому схиляла?

— Ага.

— Добре, добре, можеш не розказувати. Мені плювати. Скільки тобі?

— Шістнадцять.

(Сьогодні — шістнадцять.)

— Ти сюди своєю волею прийшла? Так?

— Так.

— Ніхто тебе не примушував приходити, чи не так?

— Так.

З напханої всякою всячиною шухляди столу товстун витягнув якісь папери, зошити, порився в них, дістав аркуш з блідо видрукуваними рядками, сунув Тамар. Вона прочитала: «Я, підписаний нижче, маю честь заявити цим, що прибув до артистичного пансіону пана Пейсаха Бейт Галеві з власного бажання та без будь-якого стороннього тиску. Цим урочисто зобов’язуюся поважати місцеві правила і підкорятися розпорядженням керівництва».

— Підпиши ось тут, — він тицьнув товстим червоним пальцем. — Ім’я і прізвище.

Хвилинне вагання. Тамар Коен.

Пейсах Бейт Галеві прочитав, скосивши очі.

— Всі тут раптом стають Коенами. Ану давай паспорт!

— У мене немає.

— Ну то який-небудь документ.

— У мене нічого немає. Я втекла і не встигла взяти...

Його величезна голова недовірливо схилилася набік. Забарившись якусь мить, він махнув рукою:

— Окей. Поки що замнемо. Теперечки так. Я можу дати тобі спальне місце — кімнату з ліжком, дворазове харчування, вранці — чай з чим-небудь, увечері — гаряче. Гроші, які ти заробиш своїми пісеньками, ти віддаєш у пансіон за житло і жратву, а від мене отримуєш тридцять шекелів денно на сигарети, воду та дрібні витрати. Тільки я тебе по-хорошому попереджую: навіть думати забудь про те, щоб мене кинути. А запитай чому?

Тамар запитала — чому.

Товстун злегка закинув голову й усміхнувся, смикнувши зубочисткою:

— Ти, здається мені, дівчина ніжна і делікатна, тому краще нам у подробиці не вдаватися, а висновок такий: Пейсаха не кидають. Ми один одного зрозуміли?

На якусь мить перед Тамар промайнуло те, про що говорив Шай: миттєва, майже невловима, але така кардинальна зміна в Пейсаху.

— Не те щоб не намагалися. — Він розтягнув усмішку ще рівно на міліметр, устромивши в Тамар холодний погляд, що продерся у саму її душу, у саму темряву, туди, де ховалася її таємниця. — Завжди знайдеться розумник, який гадає, що саме у нього першого вигорить це діло.

Тамар побачила кучерявого хлопчину зі зламаними пальцями.

— Але той, хто спробував, скажімо так, більше не пробує. Нічого він більше вже не пробує.

Які у нього очі, злякано подумала Тамар, щось із цими очима не так, вони у нього не зв’язані з рештою обличчя. Вона не знала, що б таке зробити, аби припинилося це ганебне тремтіння в ногах.

— Коц і матрац візьми в останній кімнаті, в кінці коридору, там, де лічильники на стіні, і підшукай собі кімнату. Вільних до хріна. Увечері о дев’ятій жрачка в їдальні на другому поверсі. О дванадцятій нуль-нуль — відбій і вирубається світло. Між іншим, що це за псина?

— Це — моя.

— Ну тоді — весь час тільки з тобою. Мені ні до чого, щоб вона тут кого-небудь погризла. Щеплення має?

— Так.

— Ну а як щодо жратви для неї?

— Я сама про неї подбаю.

— Лади. А тобі пояснили, що маєш робити?

— Ні.

— Значить, потім.

Пейсах знову взявся за телефонну рурку, почав набирати номер, але зупинився.

— Ей, момент, ще дещо: ти вживаєш?

— Ні.

Хоч би він не перевірив рюкзака, подумала Тамар. Там у неї приховано п’ять доз, загорнені в колготки.

— Тільки спробуй тут ширнутися! Один раз засічу — лягавим здам.

Бабця енергійно закивала.

— Я не вживаю.

Проте він збив її з пантелику, це вже точно. Тамар думала, що тут усі сидять на голці. Так Шай сказав їй по телефону, благаючи витягнути його звідси.

— Тому що у нас, — Пейсах несподівано підвищив голос, — тільки чисте мистецтво, а будь-яка інша капость — це не у нас, ясно?

Тамар раптом здалося, що він звертається не до неї, а до когось, хто ховається в кімнаті чи за вікном.

— Стій-стій! — Він знову повісив слухавку. — Ти що, так ось весь час?

— Як «так»?

— Та так, що тебе не чути.

Тамар зніяковіло завмерла, витягнувши руки.

— Та як же ти взагалі співаєш, коли розмовляти не вмієш?

— Співаю я, співаю, — вона заговорила голосніше, намагаючись підбавити в голос життя.

— Ну ж бо, валяй, послухаємо! — Пейсах випростав величезні ноги.

— Тут? Зараз?

— Факт, тут. Ти що, думаєш, у мене є час ходити на концерти?

Тамар напружилася, її раптом захлеснули образа і подив. Прослуховування? Тут? Але зразу, згадавши, навіщо вона тут, опанувала себе. Заплющила очі, зосередилася.

— Давай, люба! Тобі що, група на розігріві потрібна? Я не можу тут з тобою весь день ляси точити.

І Тамар заспівала. «Не називай мене любою» Корін Елаль. Це був неправильний вибір, але пісня буквально вихопилася з неї, немов крик, Тамар не встигла її зупинити. Вона і мріяти не могла, що заспіває таку пісню без супроводу, сама. Але лють, що бушувала в ній, вилетіла піснею, і Тамар співала чудово, і пронизливі паузи між фразами супроводжували її не гірше за цілий оркестр. Вона співала несамовито, добре дихаючи і правильно рухаючись, і з відчаєм розуміла, що робить свою першу жахливу помилку у стосунках з цією людиною. Вона вже не могла зупинитися, знаючи, що коли перерветься, то позбудеться шансу залишитися тут. Але не можна, не можна було вибирати пісню з таким прозорим підтекстом. Вона проспівала: «Не називай мене любою, я від цього тану, я від цього стаю шоколадною рибкою», і погляди їхні схрестилися — війну було оголошено. А коли пісня розповіла про те, що «у маленьких квіточок є мудрість своя», Тамар немов повідомила Пейсаху: перед ним не звичайна вулична доходяга, остерігайся її таємниці. Якого біса вона не вибрала для цього прослуховування щось невинне, щось ніжне і душевне, на зразок «У кипариси сонце сіло»? Або пісеньку «Пальто моє простеньке», повну покірливої зворушливості? Якого біса їй знадобилося з першої ж хвилини привертати до себе особливу увагу? Знову те саме прокляття, сумно думала Тамар, той самий випендрьож тихонь і відвага боягузів. Адже коли він пришпилив її цією своєю «любою», у неї буквально дах зірвало: ось вона зараз йому покаже, що не така вже вона «люба», а надто коли співає...

Та незабаром Тамар настільки віддалася плину пісні, її повній гіркоти силі, що перестала злитися на себе; вона танцювала, звивалася і палала разом з піснею — заплющивши очі, розкинувши руки і завзято притупуючи. Вона співала для себе, для того сокровенного, що билося всередині неї, а зовсім не для цього червонопикого товстуна, який, розвалившись на стільці, перекочує зубочистку в роті з легким здивуванням у погляді.

Закінчивши співати, Тамар миттєво згасла, точніше, згасила себе. Вона стояла перед Пейсахом, позбавлена броні з музики і слів, цілком певна, що таємницю її розкрито. Ще кілька секунд кімната продовжувала вібрувати від пісенної енергії.

— Непогано... — сказав Пейсах, роздивляючись Тамар із сумішшю підозрілості та захоплення.

Потім перевів погляд на матір, яка під час виступу Тамар безупинно кивала, усміхаючись на весь свій беззубий рот.

— Що скажеш, Мамале? Ця крихітка — щось особливе, га?

Старий Йосип дрімав на лаві, за спиною бабці.

Тамар намагалася не вслухатися в їхню розмову. Їй хотілося швидше знайти яке-небудь стерпне місце і прийняти душ. «Він — усього лише дрібний негідник, — повторювала вона про себе слова Шая. — Тільки цей дрібний негідник зруйнував моє життя по-великому».

— Коротше, — підсумував Пейсах, — завтра вранці ми глянемо, куди тебе сунути.

— Вибачте, я не розумію...

— Не бійся. Йди поки що, влаштовуйся, відпочивай. Досі все це були, між нами, квіточки, розваги, але від завтра починається серйозна робота. І тобі скажуть, у якому місті.

Я поїду з Єрусалима?!

Тамар злякалася. Про таку можливість вона не подумала.

— Будеш там, де тобі скажуть, ясно?

Знову ці порожні очі. Очі мерця. Вона промовчала.

— Вперед, люба! Час вийшов.

І Пейсах знову зайнявся телефонами.

Тамар вийшла в коридор, Дінка слідом. Тамар усе ще не розуміла, де вона і що це за місце.

Під ногами хрустів битий кахель, подекуди проглядала земля, проросла травою і колючками. Після того як люди залишили це місце, природа одразу ж вирішила взяти своє. «Щось подібне сталося і з нашою родиною», — подумала Тамар. Коридор тягнувся нескінченно. Вона йшла повз двері з табличками «Диспансер», «Приймальний покій», «Хірургічне відділення», «Дитячий ізолятор». Тамар заглянула до однієї з кімнат і побачила залізне ліжко з матрацом та кодами. Може, ліжко комусь і належало, а може, й ні. Підлога була в іржавих відмітинах від металевих ніжок. Із стелі звисали якісь труби й електричні дроти. На дверях значилося: «Кисень», на стіні висів подертий постер Мадонни.

Матраци і коци Тамар відшукала в кінці коридору. Їй довелося налягти плечем на двері, щоб подолати опір звалених за ними матраців. Повітря в кімнаті було затхле, порошне. Тамар витягла з купи смугастий і дуже важкий матрац, він виявився весь у плямах. Вона спробувала висмикнути інший, але не зуміла. Тоді Тамар залізла на гору матраців, стягнула вниз два коци, намагаючись не принюхуватися до них. Кожен її рух здіймав хмари пилу і хвилі важкого запаху сечі. Ніяких простирадл вона не знайшла. Це означало, що їй доведеться торкатися до цих коців, спати просто між ними, їхній запах пристане до її шкіри. Усе це неважливо, у відчаї нагадала вона собі, головне — витягнути його звідси, а для цього їй треба сюди проникнути. Проникнути по-справжньому, влізти з головою.

Вона потягла матрац коридором, зігнувшись під його вагою. Матрац, що важив майже стільки ж, скільки сама Тамар, волочився за нею шлейфом жебрацтва. Вона подумала, що і в цьому є своя перевага: так вона вже напевно не зіткнеться з Шаєм лицем до лиця. Дінка носилася навкруги, намагаючись підлізти під матрац, і щоразу, випхана назовні, тужливо скімлила. Тамар раз у раз зупинялася, відчиняла чергові двері і заглядала всередину, скорчившись під своєю ношею. У всіх приміщеннях стояли ліжка, і не викликало сумніву, що там уже хтось оселився. В одній з кімнат вона побачила прихилену до стіни гітару, і серце її забилося сильніше. Можливо, це його кімната. Всередині нікого не було, а по одній зі стін тягнувся напис, виведений вуглиною: «Якщо світ мене не розуміє, то цей світ — лайно». Цілком у його дусі. Але джинси, що валялися впоперек ліжка, здалися їй короткуватими для його цибатих ніг. Вона зачинила двері і штовхнула сусідні. Порожні пивні бляшанки і десятки недопалків. На стінах розіп’яті дві зелені футболки хайфського «Маккабі». У кімнаті сидів хлопець — обернувшись до дверей голою спиною, білою і худою. Він був такий занурений у «Гейм-бой», що й не помітив, як прочинились і зачинилися двері.

«Все це так затягує, — сказав Шай, — просто неймовірно, тобі просто хочеться, щоб затягнуло, щоб розкластися на найдрібніші частини, розвалитися. Ти чомусь до смерті хочеш подивитися, як низько можна занепасти, нічого не залишається, ані волі, ані сил. Усе розпадається так швидко, Ватсоне...»

Коли він назвав її їх таємним прізвиськом, Тамар міцно зажмурилась від щастя, і все, що він промовив за мить до цього, стерлося. Він багато місяців не називав її так, і Тамар не підозрювала, що до болю знудьгувалася за дурним ім’ям з давнього дитинства. А ще через секунду почувся перший глухий удар, а слідом — ще удари, і несамовитий крик.

Тамар зачинила двері і хотіла піти далі, але тут побачила на підлозі, прямо перед собою, пару великих босих і смаглявих дівчачих ніг з довгими і широкими пальцями й нігтями, пофарбованими яскраво-бузковим лаком. Гучний насмішкуватий голос промовив:

— Е, та ти там геть потонула! Давай-но разом.

Хтось підійшов іззаду і підхопив матрац.

— Куди? — спитала Тамар.

— На другий поверх.

Тамар мовчала, намацуючи ногами східці. Один, два... Матрац совався на спині, вони мало не впали разом з ношею.

Тамар почула сміхотливий голос:

— Знаєш, що мені це нагадує? Як ми років два тому в школі ставили «Дон Кіхота». Я з двома дівчатами вдавала коня і так само ходила, скорчившись, уперши довбешку в дулу. А хтось раптом зірвав з нас простирадло, і нас заскочили ось у такому вигляді.

Дівчина заливчасто засміялася, матрац поповз униз, і через кілька секунд вони опинилися під ним, придавлені його вагою. Сяк-так вибравшись, обидві впали на матрац плече до плеча, не дивлячись одна на одну, і реготали до нестями. Так, і Тамар теж реготала. Вона з насолодою хлюпалася в струменях сміху цієї незнайомої дівчини.

— Шелі, — назвалася та, витираючи сльози тильним боком долоні, і потерлася рукою об руку Тамар.

— Тамар.

— Привіт, Тамар.

— А це Дінка.

— Привіт, Дінко.

Тамар побачила широке, вилицювате, розсміяне обличчя з невеликими віспинами, яскраво-зелену шевелюру, рідкі зуби і повну принади щербату усмішку.

— Ну ж бо, спробуймо ще раз!

У кожному вусі Шелі теліпалося по чотири срібні сережки, срібна мушка виблискувала в ніздрі. Велика сережка була увіткнута у брову, а коли дівчина встала, Тамар помітила татуювання на стегні — стрілець. Шелі простягнула Тамар сильну руку і ривком поставила її на ноги. Тут з’ясувалося, що Шелі вища за неї на півтори голови.

— Ну, така ось я, — знизала Шелі плечима, ніби вибачаючись за свій зріст. — Повний комплект. Ану до роботи!

І вони знову заповзли під матрац.

Щоб затягти матрац на другий поверх, їм знадобилося хвилин десять. Вони так реготали, стільки разів падали і вставали, що, подолавши нарешті сходи, геть вибилися із сили.

Шелі відчинила двері. Ця кімната виявилася трохи меншою за решту. Підлога тут теж була вся у щербинах, а зі стелі так само звисали незрозумілі гумові трубки й електродроти, але біля стіни, затягнутою строкатою тканиною з мексиканським узором, стояло акуратно заправлене ліжко, на ліжку лежала книжка «Птах душі»[30], під вікном примостилося щось подібне до тумбочки: полиця на червоних цеглинах, а на ній — декілька кольорових камінців, груба червона свіча і притиснені одна до одної книжки. Очі Тамар жадібно оббігли всю цю розкіш.

— «Чи до вподоби вам оці покої»? — з усмішкою спитала Шелі.

— «Сказати щиро? Покої мені зовсім не до вподоби», — цитатою відповіла Тамар і побачила, як радісно спалахнули спрямовані на неї очі.

— «Що ж, чи не посидите ви з нами?»

— «Неодмінно посиджу, вельми охоче! — усміхнулася Тамар. — Бо сусіди пречудові».

Шелі відповіла широкою, як обійми, усмішкою.

— Ласкаво просимо у пекло. Почувайся як удома. Скільки часу ти вже не там?

— Не де?

— Не вдома.

Тамар на мить завагалася. Шелі була такою привітною, що вона ледь не піддалася спокусі викласти їй усю правду.

— Ей, ей, тут тобі не поліція! Ти зовсім не зобов’язана нічого розповідати, — розсміялася Шелі.

Але Тамар помітила, що блиск у її веселих очах трохи померк. А вона ж якраз хотіла розповісти. Тамар раптом відчула, що ця жахлива таємниця просто душить її. Та у неї не було вибору.

— Шелі, не ображайся, мені треба трохи часу, щоб очухатися.

— Take your time, baby[31], ми тут надовго. На мою скромну думку, на все життя.

Тамар, що почала розстилати коца на своєму матраці, завмерла:

— Чому на все життя?

Шелі лягла на своє ліжко, запалила і поклала ноги на залізне бильце.

— Чому? Чому? — Шелі випнула губи, пускаючи дим до стелі, уздовж і впоперек посмугованої тріщинами. — Радіослухачка Тамар з Єрусалима питає «чому?». І справді — чому? А чому моя матуся вирішила в сорок п’ять років вискочити за цього мерзотника? І чому мій справжній татусик помер, коли мені було сім років? Хіба так добре чинити? І чому клопам подобається жити в матрацах?

Вона ляснула себе по засмаглому стегну.

— Ні, справді. — Тамар підійшла до її ліжка. — Чому... чому ти сказала, що це на все життя?

— Ти що, боїшся, га? — співчутливо спитала Шелі. — Нічого, спершу всі так... Я теж. Всі думають, що прийшли сюди на тиждень-друтий, як у табір для художньо обдарованих дітей. Усі ці милі дітки, які ненадовго дременули з-під матусиної спідниці. Потім залишаються. Всі залишаються — навіть коли тікають, то врешті-решт повертаються. Це засмоктує. Важко пояснити тому, хто тільки що прийшов. Це подібне до такого кошмару, з якого неможливо вирватися.

Тамар опустилася на своє ліжко.

— Я тобі не заздрю, — сказала Шелі і всілася, широко розставивши ноги. — Ти ще на тому етапі, коли це боляче, коли сумують за домівкою. Раптом чимось запахло, і згадується смаженя, яку готувала мама, з тоненько нарізаним салатом, правильно?

Тамар похнюпилася. Який там салат. Коли мама востаннє заходила на кухню? Коли востаннє промовила хоч одну фразу, яку Тамар не змогла б угадати наперед і яка не скидалася б на репліку з чергового серіалу? Коли вона взагалі була, була по-справжньому, не ховаючись під шаром жалю до себе, не оплакуючи всім своїм виглядом і кожним рухом свою гірку долю, що прирекла її на цю родину? Коли вона обстоювала свою думку перед Тамар чи перед батьком? Коли, чорт забирай, вона насправді була мамою «всім цим Тамар», як вона її називала з удаваним зітханням? Так-так, «усім цим Тамар», непосидючим і пересвареним між собою? А батько... Тамар відчула гострий укол туги — і на якусь мить опинилася з ним сам на сам — на одній з їх нічних прогулянок. Тільки вони двоє, мовчки, швидкою ходою, годину чи півтори. Батькові була потрібна купа часу, перш ніж він погоджувався заради неї розлучитися зі своєю дитячою зарозумілістю і фальшю, перш ніж припиняв дражнити її і перебивати кожну її фразу черговим ущипливим зауваженням. І лише тоді Тамар опинялася віч-на-віч з людиною, яку батько методично і жорстоко заштовхував якомога глибше всередину себе. Тамар згадалося, як одного разу, десь із рік тому, батько торкнувся її руки, перш ніж вони увійшли в будинок, і квапливо сказав: «З тобою говорити — все одно що з мужчиною». Вона зрозуміла, що з його уст ці слова — найбільша похвала, і стрималася, щоб не спитати, чому в нього немає жодного друга, жодного чоловіка, якому він міг би висловити все.

— У мене, слава богу, все вже позаду, — звідкись здалеку долинув голос Шелі. — Я їх стерла геть-чисто. Обох. Про мене, так хай здохнуть. Зараз я сама собі матуся з татусем. Та я, між іншим, цілі батьківські збори!

І, закинувши голову назад, вона наповнила кімнату дзвінким сміхом, який цього разу пролунав якось аж надто голосно. Пересміявшись, Шелі нервово попорпалася в одному зі своїх рюкзаків і витягла нову пачку «Мальборо».

— Тобі сигарети не заважають?

— Ні. А тобі не заважає собака?

— А з чого б йому... тобто їй заважати? Її ж Дінка звуть? Ну хай буде Дінка. Це не на честь Алісиної кішки з «Дивокраю»?

Тамар усміхнулася:

— Ти друга людина на світі, яка здогадалася.

Першим, ясна річ, був Ідан.

— Нічого так витріщатися, — сказала Шелі. — Коли б я цьогоріч здавала на атестат зрілості, то вже точно натиснула б на літературу. Йди сюди, Дінко! — Вона витягнула губи трубочкою, поцмокала, і Дінка підійшла до неї, мовби вони були давніми друзями. — Йди до матусі, до матусиної матусі і до матусиного татусика...

Шелі закурила, випустила дим убік з куточка рота.

— Що за очі у неї, — прошепотіла вона. — Все-бо вона розуміє.

І раптом зарилася обличчям у собачу шерсть. На кілька хвилин у кімнаті все завмерло, тільки у Шелі злегка здригалися плечі. Дінка встала. Тамар відвела погляд до вікна. Крізь рвану занавіску в кімнату просочувались косі пасмуги світла. Тисячі порошинок безнастанно кружляли в них. Шелі перевернулася на ліжку і всілася спиною до кімнати.

— Це заразливо, — врешті сказала вона ледь надтріснутим голосом. — Коли з’являється новенький, від якого ще хатнім духом повіває, раптом і на тебе накотить, прямо всю зсередини проїсть!

Якийсь час Тамар сиділа на ліжку, ворушачи великими пальцями ніг, потім боязливо, крадькома випросталась на всю довжину, відчувши всі ями й горби матраца, колючість грубого коца.

— Вітаю! — сказала Шелі. — Це тут найважчий момент, як у море увійти, коли вода тобі сама знаєш куди потрапляє.

— А скажи, — спитала Тамар, — чому майже нікого немає в кімнатах?

— Таж усі виступають.

— Де виступають?

— По всій країні. Пізно ввечері потихеньку почнуть вертатися. Деякі два-три дні проводять на виїзді, але потім все одно повертаються. А увечері в п’ятницю тут усі на місці. — Шелі випустила кілечко диму й, усміхнувшись йому услід, додала: — Як велика родина.

— Ага. — Тамар взяла інформацію на розум. — А як тутешня публіка?

— Всякі є. Деякі — путящі хлопці й дівчата, просто супер, ну це більше ті, які грають. Але є й зовсім негідь. А в основному — психи. Не те що поговорити ні про що, вони тебе впритул не бачать, майже весь час обдовбані. А коли ні, — вона махнула рукою із сигаретою, — краще триматися від них подалі. Їм тільки покажи слабкість — живцем зжеруть.

— Обдовбані? А цей... Пейсах сказав, що...

— ...що тут наркота забороняється. Ая-а-акже! — басовито протягнула Шелі. — Його ж бо за дулу не схопиш!

— Правда?

— «Правда?» Ну й тютя ж ти, я тащуся від тебе. — Шелі втупила в неї запитливий погляд. — Знаєш що, не місце тобі тут. Тут тобі не...

Вона замовкла, підшукуючи слово, і дійнята до живого Тамар закінчила про себе: «...не те що в твоїх книжках».

Але Шелі не захотіла її ображати. Вона усміхнулася, намагаючись швидше перескочити через небезпечну баюру:

— А хто тут збуває цим виродкам дур за роздутими цінами, га? А хто так піклується, щоб завжди, завжди, розумієш, тут не переводилися трава і кислота? Може, не він? Не його бульдоги?

— Що за бульдоги?

— Мордовороти, які розвозять нас і охороняють під час виступів. Ти ще їх узнаєш, і дуже добре узнаєш. А він ніби ні фіґа не в курсі, січеш? Чистенький. Типу про мистецтво думає, та про те, як нас уберегти від вулиці й нагодувати бідних сиріток гарячим обідом, — натуральний Януш Корчак[32]. Таж і дня не проходить, щоб вони не намагалися мені штовхнути товар. Тобі теж пропонуватимуть.

Шелі злегка повернула голову і подивилася на Тамар:

— Ну, може, і не з самого початку. Спершу перевірять, хто ти така. Чуєш, а ти взагалі вживаєш?

— Ні.

Тамар тільки одного разу курнула під час тієї поїздки в Арад, і все. І коли їй потім пропонували, вона щоразу відмовлялася, навіть не дуже розуміючи чому. Напевно, її внутрішній світ просто відторгав чужі йому речовини.

— Твоє щастя. Я теж — ні. У мене характеру вистачає. Навіть не торкаюся. Ну раз на тиждень — косячок, тільки щоб душу провітрити. Іноді, ну коли вже зовсім, ну прямо зовсім фіґово, трохи сніжку, і все. Героїн? Та хай мені хоч мільйон доларів сюди покладуть — не доторкнуся. З двох метрів патиком не доторкнуся. Красно дякую! Життя моє і без того під укіс понеслося, то я хоч при повному розумі зможу спостерігати ко-о-ожен свій крочок униз.

Тамар хотілося запитати про Шая. Чи бачила його Шелі і в якому він зараз стані? Чи живий узагалі? З величезним зусиллям вона стрималася від запитання. Адже хоч якою б милою здавалася Шелі, вона запросто може виконувати наказ Пейсаха — розкрутити новеньку на відвертість. Підозри ці не були нічим підкріплені, та ще й припахали підлістю щодо Шелі, але за останні місяці Тамар привчила себе підозрювати всіх і кожного. Найгірше було те, що Шелі чудово відчула, як Тамар закрилася, сховалася у своїй мушлі.

— Та я все ж одного не розумію, — сказала Тамар після тривалої мовчанки. — Для чого йому це місце, Пейсаху цьому? Що він з цього має?

— Мистецтво! — розсміялася Шелі і презирливо пустила у стелю цівку диму. — Пейсах собі власну приватну антрепризу з персональними артистами стелепав. Він організовує, він розподіляє виступи, відвозить-привозить, та у нього вся країна в руках. Великий бос! Імпресаріо-пісуаріо! Він усе це обожнює. І не забудь, що грошики течуть річкою.

— Це як?

— Грошики... — Шелі пошелестіла уявними купюрами, багатозначно облизнулася. — Бабки, тугрики, фунтики, динарики...

Тамар, на мить забувши про свою тугу, розсміялася.

— Але ж це не... тут напевно щось іще є, га? Інакше навіщо все це? — Тамар обвела рукою колишню лікарняну палату. — Не може бути, щоб усе це він затіяв заради кількох шекелів, які ми заробляємо. Хіба таке буває?

Адже навіть якщо Пейсаху подобалася роль «маленького удачливого вилупка», то й тоді в головоломці бракувало якоїсь важливої ланки. Якось не зв’язувалися витрати і доходи. Була якась невідповідність між розмахом справи, між цим величезним будинком, між павутиною, що обснувала всю країну, і розмірами прибутку, який Пейсах міг вигребти з шапок на вуличних тротуарах.

Шелі помовчала, стиснувши сигарету губами.

— Зараз, коли ти говориш...

Вона гмикнула, і Тамар несподівано відчула недовіру.

— Ти що, ніколи про це не думала?

— А я знаю? Думала, не думала... Яка різниця? Може, спершу думала. Факт. Спершу до фіґа думають. Гвинтики-шпунтики крутяться в довбешці як заведені. А потім забуваєш, звикаєш. — Шелі підтягнула коліна до живота, вся зіщулилась. — Устаєш вранці, і тебе волочать на шоу. Два виступи, десять виступів. За один день устигаєш попрацювати в Тель-Авіві, Холоні, Ашкелоні, в Нес-Ціоні, в Рішоні. Намагаєшся не слухати цих виродків, цих його цепних псів. Коли вони пащу роззявляють, хочеться негайно подзвонити Дарвіну і сказати йому: «Сер, ви добряче помилилися, людина не пішла від мавпи, а деградувала в неї!»

Шелі почухала під пахвою, спіймала уявну блоху, повертіла її перед очима і клацнула зубами.

— Двічі на день тобі купують яку-небудь жратву. Хаваєш на вулиці, у смердючому підворітті або в машині. Спиш там же. Потім тебе будять. Виступаєш, гадки не маючи, де ти — у Бат-Ямі чи Нетанії. Від гівна гівна не шукають. Усі вулиці і площі схожі одна на одну. Піпл однаковий скрізь, усіх пацанів звуть Дан, усіх дівчат — Іфат, окрім росіян, звичайно, — ці всі Жеки та Машулі. А всі інші — просто безіменні скуперфілди. Позавчора мені один козел, уявляєш, кинув у кепку двадцятишекелевий папірець і поліз вигрібати п’ятнадцять шекелів здачі. Тільки дивом я не врізала йому добрячого стусана. Ну ось, після кількох таких деньків ти вже не розбираєш, ранок у тебе чи вечір, приїжджаєш ти чи від’їжджаєш. Закінчуєш своє шоу, аплодисменти, дуже вам вдячна, збираєш грошики і гребеш на стрілку, де тебе вже чекає тачка або, навпаки, чекає когось іншого в іншому місті, ось і смажишся кілька годин на сонечку.

Обличчя Шелі стало жорстким, сповненим ненависті і якимсь занадто дорослим.

— Нарешті тачка приїжджає, цей твій лімузин, «ламборджині», «мазда», «субару» трахана. Залазиш у неї, мов те ягнятко, і кемариш ще годинку, щоб відмазатись від базару про теорію відносності з цією сарделькою за бубликом. На кінець дня вже ні фіґа не пам’ятаєш: де була, що робила і як тебе звати. А коли тебе привозять під ніч, ледве вистачає силоньки, аби проковтнути це згоріле на хрін пюре Пейсахової матусі, заповзти у свою нору і впасти в сплячку. Ось бачиш, — Шелі широко усміхнулася і низько вклонилася, — справжнісінька шикарна житуха мегазірки.

Тамар довго мовчала, відчуваючи, як затерпли суглоби, ніби під ударами, які ще тільки чекають на неї.

— А як же ти тут сьогодні?

— Сьогодні, — розсміялася Шелі, — до мене приходила інспекторка з поліції, така, знаєш, старперша зі значком, яка вважає, що після тостера вона — найбільший винахід Господа Бога. Зате у мене разок на місяць є вихідний — щоб вислухати всі ці «Ну скажи мені, Шелі, чому ти не хочеш допомогти нам допомогти тобі?»

— А що ти таке зробила, якщо тобою цікавиться поліція?

— Що я зробила? Ти краще спитай, чого я не зробила! — Шелі зніяковіло хихикнула. — Ну ти даєш... одразу видно, що ти новенька. Тут у нас про таке не питають. Тут чекають, щоб тобі самі розповіли. Не розповідають — не питай. Ну, коли ти вже спитала... то я тобі відповідаю: я нікого не замочила, окрім кількох пачок «Мальборо», які законно експропріювала. Ну як, ти ще не гепнулась з ліжка?

— Ні. Так ти що, украла сигарети?

— Першого ж дня, як втекла з дому, у мене свиснули гаманця. Ще на центральній автобусній станції в Холоні. А я без сигарет тут же, на місці, можу копита відкинути, це тобі не жрачка і не водичка. Звідки мені знати, що у них там телекамери, детективи та інша бодяга?

Дінка загавкала. На них упала широка тінь. У дверях, цілком заповнивши отвір своїм тілом, стояв Пейсах. Тамар здригнулася від думки про те, що він слухає їх уже кілька секунд. Щоб пройти в кімнату, Пейсаху довелося пригнути голову. Очі з неприязню вивчали дівчат.

— Вже клуб тут мені організували? — гаркнув він.

— А чого, не можна? — обурилася Шелі.

Він принюхався.

— Припни язика, та дивися не спали матрац!

— А чого? Тобі що, і клопи знадобилися? Стоп-стоп! Еге ж, блошиний цирк, як у Чарлі Чапліна! — І Шелі показала, як блоха скаче з однієї руки на другу.

— Ти... — Пейсах прихилився до стіни і потерся об неї якимсь ковзаючим рухом, від якого у Тамар чомусь раптом звело живіт. — Ти ніколи нічого не навчишся, еге ж? — Пейсах говорив дуже повільно, майже по складах. — Одного чудового дня, прекрасна моя леді, одного чудового дня ти ось на стілечки перетиснеш, — він показав на пальцях, — і одразу опинишся в ду-у-уже неприємному становищі. Ду-у-уже, ду-у-уже неприємному.

Ось тепер Тамар виразно побачила, як добродушний ведмедик обернувся на досвідченого дикого ведмедя з могутніми кігтями. Вона з подивом подумала, що навіть шкіра на його обличчі задубіла.

— Ну то до чого ти ведеш? — зітхнула Шелі і, на радість Тамар, обернулася до Пейсаха спиною.

— Повір мені, що до цього ду-у-уже недалеко, вже ду-у-уже, ду-у-уже недалеко. Одного чудового дня мій терпець урветься, і ми тоді помилуємося на твоє геройство. Як тоді, пам’ятаєш? Пам’ятаєш, як приповзла вночі вся в кровищі і в синцях, благаючи, щоб тебе взяли назад? Пам’ятаєш чи забула?

Шелі зосереджено стежила за кілечками диму, що пливли до стелі.

— Тому сиди і не варнякай, не псуй мені нову дівку. Ви б краще спустилися на кухню допомогти з вечерею.

— З пюре, — поправила Шелі.

Пейсах люто зиркнув на неї і вийшов.

— Ти його зовсім не боїшся, — здивувалася Тамар.

— А що він зі мною зробить? Я йому до зарізу потрібна.

— Чому?

— Та ти знаєш, скільки я йому щодня приношу? Вже не менше п’ятисот шекелів.

— П’ятисот? — Тамар вражено помовчала. — Самим лише співом?

— Я не співаю, — розсміялася Шелі. — Я пародіюю. Таке собі комік-шоу, здебільшого співачок показую.

— То чому ти не працюєш сама? — спитала Тамар. — Чому ти повинна віддавати йому гроші?

— Тому що сама на вулиці — не канає. Деньків два-три ще можна. Тебе тільки перевіряють здалеку. Перевіряють, чи не підсадна ти часом. А вже потім починається справжній морок. Ти вже мені повір, я пробувала. Чула, що він розповідав? Я рачки приповзла.

Тамар на хвильку задумалася, а потім попросила:

— Покажи Ріту.

— Тобі, чи що? Ніби персонально? А чого, ноу проблем!

Шелі зіскочила з ліжка, набрала повні легені повітря.

Тамар мимоволі усміхнулася.

Шелі показала Ріту, Мадонну, а під кінець і Ципі Шавіт з її «Всі пішли на свято». Співати вона не вміла, Ідана б просто вирвало, але у неї був радісний, іскристий талант, здорова, без потреби виправдовуватися грубість, і Тамар реготала до сліз, устигнувши подумати, що з Іданом і Аді вона завжди сміялася зовсім іншим, розсудливим сміхом. А потім Шелі стомилася і миттєво вирубилася — просто простяглася на своєму матраці, сказала: «Ніч», накрилася з головою й одразу заснула.

Тамар посиділа на краєчку ліжка, трохи приголомшена таким стрімким розставанням. Потім кивнула Дінці і шепнула: «Ходім». Треба спуститися на кухню — і щоб Пейсаха зайвий раз не дратувати, і щоб почати освоюватися в цьому «пансіоні».

Наступного ранку Тамар розбудили о шостій годині. Худий хлопець з густими бачками грубо розштовхав її:

— Ану вставай! Через півгодини чухаємо.

Їй здавалося, що вона не спала всю ніч. До третьої раз у раз поглядала на годинник, все дослухаючись, чи не відчиняються зовнішні ворота: а раптом він приїде пізно вночі, можливо, він виступав сьогодні в якому-небудь віддаленому місті? І ось уже ранок, і треба влізати в одяг. Тамар завмерла, дивлячись на свій рюкзак — адже він лежав не так. Вона обережно відкрила клапан. Шекелева монетка, яку вона напередодні поклала між двома шкарпетками, зникла. Монетка виявилася на дні рюкзака, і Тамар зрозуміла, що вночі, після того як вона все-таки заснула, хтось порпався в її речах. Добре, що ті п’ять доз вона заховала в колготках, а браслет зі своїм ім’ям залишила в камері схову.

Шелі все ще спала, згорнувшись у тугий клубок, — мабуть, уявляла себе уві сні тендітним малям. Дивлячись на неї, Тамар згадала, як Шелі поставилася до неї, як легко і природно покликала до себе в кімнату і як смішила її, не звертаючи уваги ні на її підозрілість, ні на скутість. «А є ж люди, яким зі мною легко», — думала Тамар, зав’язуючи шнурки.

Разом з Дінкою вона спустилася на перший поверх. Там уже крутився дехто з тих, кого вона бачила за вечерею. Коридор був повний метушні. Пейсах походжав між хлопцями і дівчатами — прямо як полководець перед битвою. У руках він тримав великого червоного записника.

— Ти, — він тицьнув пальцем у худого, як скелет, хлопця з бачками і стрижкою під Елвіса, що розбудив Тамар, — цього самого з палицями береш у Нетанію. Півгодини на мідрахів, біля старого поштамту, знаєш? Там, де раніше був кінотеатр «Шарон»? Гаразд, потім рвете кігті у Кфар-Сабу, на площу перед торговельним центром, там він свої справи закінчує, і ви руки в ноги — у Герцлію, до цього, як там його, «Будинку громадянина», чи що? З клумбою ще? Ну так, слухай мене: ви туди прибуваєте о дванадцятій тридцять і ні хвилиною пізніше, усьок? Далі, ти там з ним залишаєшся двадцять п’ять хвилин, не більше. Кому потрібно більше? Скільки часу можна шкутильгати на хідлях? А звідти ракетою мчиш його на площу Ордеа в Рамат-Ган. Скільки набралося у тебе? Чотири? Мало. Почекай хвилинку.

Пейсах потицяв у кнопки мобільника.

— Хемі, чуєш, Хемі, до котрої години ти зі своєю дівкою в Герцлії, біля «Будинку громадянина»? До котрої? Та навіщо, їй скільки часу треба, щоб витягати свої хустки з носа? Зрозумів. Чуєш, мені це не підходить. Ілюзіонізьм не ілюзіонізьм, а ви звідти змотуєтеся рівно о дванадцятій, ні секундою пізніше! Чому? По качану, тому що о пів на першу я туди закидаю іншого, а мені потрібно хоч півгодини передиху. Чому? Ти ще не знаєш чому? Ну, просьок? Браво. Ну так і помовч. Їхай, давай!

Приблизно так само він розібрався і з рештою виступів — розподілив артистів і приставлених до них шоферів, і кожному нагадав, що йому треба взяти, і наздогнав шпагоковтача — той як завжди забув свій баул зі шпагами, і велів дівчині, спеціалістці з повітряних кульок, завести яку-небудь музичку, а то клієнт любить, щоб його мимохідь розважали, і поплескав по плечу блідого юнака зі скрипкою, сказавши йому, аби той постарався хоч разочок на годину усміхнутися, адже клієнта верне від похоронних пик. Коридор поступово порожнів, поки Тамар не залишилася майже сама, вона навіть злякалася, що доведеться їй провести цілий день у цьому похмурому місці.

— Теперечки ти, тебе ми пошлемо в Хайфу. Міко, греби сюди. У тебе сьогодні віп-пасажирка. Перш за все закинь її на Мерказ А-Кармель і знайди їй там гарненьке містечко, бо вона сьогодні вперше виступає не в Єрусалимі. До того ж вона у нас примадонна, — Пейсах підморгнув водилі. — Тому ти з нею поделікатніше, зрозумів? А потім вези її в Неве-Шаанан, у цей, як його, «Центр Зів»...

Пейсах усе говорив, але Тамар уже не чула його. Вона вміла відключатися від зовнішнього світу, коли той починав її дратувати. Її маму це страшенно дратувало.

— Куди ти діваєшся, коли ти ось так? — кричала вона.

— Що «ось так»?

— Коли ти робиш кам’яну фізіономію, коли твої очі робляться, як я не знаю що, як під плівкою, як у папуги!..

— А коли залишиться час, завернете в Зіхрон, по дорозі назад, теж висадиш її біля мідрахів, — почула Тамар далекий голос Пейсаха. — Скільки приблизно часу забирає твоє шоу, люба? Ей, прокинься-но! Куди ти провалилася?

Тамар відповіла, що приблизно півгодини.

— А чверті тобі не вистачить? Ну гаразд. Сьогодні насолоджуйся півгодини, я хочу, щоб ти почувалася добре. А завтра подивимося. Все. Чотири виступи. Для початку досить.

Міко був тим самим хлопцем, який доставив її сюди вчора. Не кажучи ні слова, він попрямував до «субару», і Тамар пішла за ним. Вона не знала, де їй належить сидіти — поряд з водієм чи ззаду, але всілася на заднє сидіння, вирішивши, що так він відчує себе таксистом. Адже їй не жаль. Дінка висунула голову у вікно і з насолодою вдихнула прохолодне повітря.

Тамар рада була вирватися з Єрусалима, опинитися в русі, в дорозі. У неї навіть з’явилося легке відчуття власної важливості — ніби вона відома співачка, яку особистий водій везе на концерт. Вона в думках махала рукою натовпам шанувальників, що вишикувалися уздовж дороги, кидала їм орхідеї зі свого величезного букета.

Їхали вони в цілковитому мовчанні. Тамар не розуміла, коли ж Міко нарешті пояснить їй, що і як вона має робити. Але Міко не відкривав рота, тільки без перепочинку мордував свій мобільник, і уривки пронизливих мотивів змінювали один одного. Майже годину перебирав він звукові сигнали, у Тамар уже розколювалась голова від цієї какофонії. Двічі чи тричі вона намагалася спитати про щось, але Міко не звертав на неї уваги. Коли Тамар було шість років, вони жили поряд із залізницею, і світ для неї ділився на дві частини: на тих, хто відповідає маленькій дівчинці, що махає услід пролітаючим вагонам, і на тих, хто не відповідає. Міко явно належав до останніх. Іноді він поглядав на Тамар у люстерко. У нього були темні, злі очі, і він вочевидь ненавидів Тамар, а чому — вона не знала, а в якийсь момент це і хвилювати її перестало.

— Слухай, — раптом грубо сказав Міко. — Значить, так. Я паркуюся біля центру. Ти крутишся хвилин десять і починаєш. Якщо помітиш мене серед публіки, то виду не подаєш, а коли хто запитає, ти про мене ні сном ні духом. Приїхала в Хайфу учора ввечері автобусом. Ночувала на автобусній станції. Ні з ким не говорила. Ясно?

Тамар кивнула, не дивлячись на нього.

— Кінчила співати... ти ж співаєш?

— Так.

— Кінчила співати, береш гроші і крутишся хвилин п’ять-десять, не більше, і лише на маленьких вуличках, на головні не потикаєшся, врубаєшся?

— Так.

— Минуло десять хвилин, топаєш до машини. Врубаєшся?

— Врубаюся.

— Ще: якщо засічеш лягавого чи щось підозріле, то до машини ні-ні. А якщо мене побачиш — топаєш мимо, як нерідна. Тільки коли все чисто на всі сто, тоді залізаєш. Ось так.

Вони звернули на тиху нешироку вулицю, що спускалася до моря. Маленькі будиночки ховалися в тіні кипарисів і сосен. Міко припаркував автівку і навіть не забув пробити паркувальний талон — щоб з поліцією не зв’язуватися через такі дрібниці.

— Значить, так, запам’ятовуй: це Кипарисова вулиця. На розі — супермаркет і спортзал. Не заблукай. А тепер вали!

І під це добре напуття Тамар вилізла з машини.

Взявши перші кілька нот, Тамар зрозуміла, що захрипла. Довелося перерватися. Тамар злякалася: схоже, вона збирається все зіпсувати. Коли голос повернувся, вона подумала, що дуже недобре так силувати голос — починати співати, не розігрівши його. З часом це дасться взнаки. Але яке відношення це «з часом» має до неї, до Тамар? Адже вона існує тільки тут і зараз. Тамар проспівала «Увінчай своє чоло» і «Бережи свою душу», і спів їй зовсім не сподобався. Пісня існувала окремо, а її голос окремо. Тамар знову занепокоїлася. Раптом Міко настукає Пейсаху і той викине її геть? Її доводила до сказу думка про те, що вона може залежати від оцінки якогось Міко! До того ж Тамар чудово знала, в чому причина невдачі: в Єрусалимі вона поринала у вуличне життя і тому співала вільно, радісно, хоча і на мить не забувала про свою мету, а тут, коли за спиною ворочалася Пейсахова імперія, вона почувалася канарейкою в клітці.

Під кінець Тамар заспівала «Лос більбілікос», невигадлива тепла мелодія трохи піднесла їй настрій, і одразу ж люди навколо заусміхалися. Знайоме захоплення заструмувало в ній, і Тамар заспівала понад програму ще й «Маріонеток» Леї Гольдберґ. Голос її злітав і кружляв над вулицею:

Тамар усміхнулась очима босому хлопчині, який стояв навпроти, усім єством вбираючи її голос. А той аж здригнувся від її усмішки і потягнувся до неї всім тілом. Тамар трохи округлила очі:

Публіка захоплено аплодувала, зажадала ще, але співати на біс не хотілося. Тамар поривалася рушити в дорогу — аби зрозуміти, у що втрапила, в якій виставі вона бере участь і яку саме роль відведено їй.

Коли вона закінчила співати, босий хлопчина, майже хлопчик, з палаючими очима, тонкий і млосний, у галабеї[33], з намистинами у волоссі, сказав, що вона неодмінно мусить негайно поїхати з ним у Галілею. Там є одна печера з божественною акустикою, ніби спеціально створена для її голосу, і він просто зобов’язаний почути її там. Коли хлопець промовив «печера», Тамар на мить побачила свою печеру — з матрацом, складаним стільцем і гітарою біля стіни. Хто знає, чи вдасться їй коли-небудь туди добратися. Хто знає, чи вдасться привести туди Шая. Тамар увічливо усміхнулася хлопчині і заперечливо похитала головою, але той не здавався:

— Та ти тільки поглянь!

Раптом він схопив її за руку вище ліктя і почав гладити:

— Бог створив її навмисне для твого голосу. Ну ж бо, кицю, заспівай мені там тільки одну пісеньку...

Тамар із силою відтрутила його руку. Її сіро-блакитні очі зробилися сталевими.

— Відвали, кому кажу!

Хлопець поглянув на неї і, щось розгледівши, шарахнувся і зник.

Тамар якийсь час повешталася бічними вулицями, відчуваючи себе арештантом, що бреде етапом з однієї в’язниці до іншої. Люди поспішали у своїх справах, гомоніли, проїжджали машини — звичайне, повсякденне життя. Здавалося, досить простягнути руку, щоб доторкнутись до нього. Але Тамар бачила все неначе крізь скло.

Міко навіть не поглянув на неї. Вона простягла йому пакет з грошима, він зважив його в долоні.

— Все?

— Все, що дали, — відповіла Тамар і одразу розсердилася на себе: чого це вона перед ним вибачається?

— Дивися, якщо будеш ховирити, тобі капець. Хто-хто, а ми перевіримо.

— Я нічого не взяла, — тихо сказала вона і продовжувала дивитися йому в очі, поки він не одвів погляд.

Машина рушила, і мовчанка більше не уривалася. Тамар намагалася зрозуміти, що тут відбувається. Пейсах вранці пояснював комусь, що йому потрібний півгодинний проміжок між виступами. Навіщо? Під час співу вона бачила, як Міко походжав серед слухачів. Від кого він повинен її захищати і чому так боїться поліції? Коли цей хлопець з галілейської печери чіплявся до неї, Міко не прийшов їй на допомогу. То в чому ж його роль? Ніякої логіки в цьому не було. Ну привезли її у Хайфу, попередили, залякали, вона поспівала, нічого особливого не сталося, і тепер її везуть на інший виступ. До чого все це?

Тоді вона покликала на поміч батька. Хай хоч трохи допоможе. Доходи проти капіталовкладень, рентабельність, прибутковість — усі ці його мантри, всі ці слова-панцири, за якими він ховається. Вона згадала п’ятсот шекелів, які Шелі заробляє щодня. Ну, припустімо, не всі заробляють так, як Шелі. Припустімо, в середньому кожен з артистів приносить... Вона почала обчислювати. Заплуталася. Числа завжди збивали її з пантелику. Все її нутро повставало проти цифр. Тамар заплющила очі і заходилася рахувати наново. Потім помножила на кількість хлопців і дівчат, яких бачила вранці. Вийшло приблизно десять тисяч шекелів на день. Нічого собі, ціла купа грошей. Але чогось, як і раніше, бракувало.

Виступ біля «Центру Зів» теж пройшов без пригод. Там вона співала ще гірше, цілком поринувши в загадку, що не давала їй спокою, а проте публіка була в захваті. Це годі пояснити. Всі ці овації лише доводять, який великий розрив між її власними відчуттями і чужим сприйняттям її співу. Правда, цю дуже характерну оскому, що залишилася після невдалого виступу, Тамар знала чудово. У такі хвилини вихлюпувана на неї любов лише підкреслювала її внутрішню самотність і почуття, що ніхто її не розуміє.

Як Шай сказав років два тому, після якоїсь халтури: «Іноді набагато образливіше, коли тебе люблять помилково, ніж коли ненавидять за діло».

Люди підходили і схвильовано потискували їй руку, розпитували і висловлювали тривогу, і їй було приємно, що за неї ось так хвилюються.

І ще там був поліцейський. Далеко, осторонь. Але він був зайнятий якимсь ошатно убраним паном, який схвильовано щось говорив і запально розмахував руками — судячи з усього, розповідав про якесь жахіття, що трапилося з ним. Поліцейський слухав, щось записував і в бік Тамар жодного разу навіть не поглянув.

— Цього разу трохи краще, — вихопилося у Тамар, коли вона передавала Міко гроші.

Потім усю дорогу вона мучила себе за цю фразу, згораючи від сорому, що так намагається йому догодити. Що «трохи краще», що? Що грошей більше заплатили? А якщо грошей заплатили менше, то ти менше коштуєш? Менше, ніж Шелі? Підлабузниця....

Вперше, відколи вона вийшла на вулицю, Тамар зрозуміла, що торгує собою — у буквальному розумінні цього слова. Вона присяглася собі, що ніколи, ніколи більше не вибачатиметься за мізерний заробіток. Ні перед Міко, ні перед Пейсахом, узагалі ні перед ким на світі. Вона випросталася на сидінні машини і задерла підборіддя. І зразу згадала Теодору. Її заняття, її покликання — співати, твердо сказала собі Тамар, усе інше — не її діло.

На хайфському променаді Бат-Галім вона заспівала португальську пісню «Як солодко у морі вмерти». Раніше Тамар майже не працювала над цією піснею, а проте, побачивши море, вона одразу почула мелодію всередині себе і, підхоплена нею, вільно і впевнено, немов досвідчена співачка, проспівала пісню, а потім, різко змінивши темп, із знайомою їй насолодою слаломіста, видала хвацьку «Бені, Бені, хуліган». Її руки злітали, як омахи полум’я, і Тамар пританцьовувала, рубаючи повітря з такою несамовитістю, якої ніколи не дозволяла собі на вечірках. На кілька хвилин вона стала Рікі Галь — з її аж через край життєлюбством, розкутістю і німбом світлого волосся, що злітає до хмар лілового диму... Хлопець з дівчиною, ненабагато старші, ніж вона сама, можливо, солдати у звільненні, почали з азартом танцювати поряд з нею. І Тамар співала для них, заводячи їх і себе, нарешті вона змогла схопити те, чого Аліні не вдавалося навчити її протягом кількох років: не боятися чужого натхнення, не витріщатися у простір за спинами слухачів, немовби вона не має ніякого відношення до того, що з ними виробляє. За час вуличних виступів Тамар навчилася без вагань дивитися їм просто в живі очі, усміхалася їм, і вже не раз без будь-якої ніяковості вона співала для якої-небудь людини в натовпі, для людини, яка їй сподобалася і яка могла, як здавалося їй, по-справжньому зрозуміти пісню. І Тамар просто у вічі дивилась на неї і навіть трохи загравала з нею, іноді відчуваючи, що своїм свердлячим поглядом не на жарт бентежить бідолаху.

А тепер її ще збуджувала думка про те, що кожен з них гадає, хто вона така, звідки взялася, яка історія стоїть за нею. Це теж було цілком нове відчуття — нічого спільного з виступом у хорі, серед дівчаток-цяціньок в однакових костюмах. На вулиці Тамар відчувала — всім тілом, усією шкірою відчувала, як люди витріщаються на неї, порпаються в ній, приміряють до неї історії і пригоди. Може, вона сирітка, змушена співом добувати собі на хлібчик. Чи майбутня рок-зірка з англійського містечка, що вклепалася в ізраїльського хлопця, який її, горопашну, кинув лити гіркі сльози, і тепер їй треба заробити на зворотний квиток. Чи нова зірка Паризької опери, що мандрує інкогніто найглухішими країнами, щоб загартувати характер і набратися досвіду. Чи хвора на рак прямої кишки, а тому вирішила провести останній, що залишився їй, рік у бурхливих пригодах. Чи повія, що вдень очищається кристально-прозорим співом...

Було щось захопливе в цьому виступі на березі моря, в цих образах, що миготіли перед очима, в її голосовій розкутості. Тамар раптом помітила, що вперше в житті спітніла од співу, і це її так завело, що навіть коли Міко подав знак закруглятися, вона проспівала ще одну пісню, проігнорувавши його лютий погляд, — проспівала «Дурочку-дурочку», обіймаючи себе і похитуючись у ритмі хвиль і брехливо-ніжної мелодії, що маскувала укуси в’їдливих слів:

У самозабутті і гіркій знемозі Тамар злегка пританцьовувала на місці:

Коли ж усі розійшлися, Тамар побачила, як осторонь колами ходить літня жінка, не відриваючи погляду від асфальту, заглядаючи під лавки, пірнаючи в кущі.

— Ну ось тут же я стояла, — забурмотіла вона, зустрівшись поглядом із Тамар. — Може, випав? Чи поцупили? Але як? Скажи, ну як це, як? Я тільки на хвильку зупинилася послухати пісеньку, аж раптом бачу — нема, нема його!

— Кого нема? — У Тамар упало серце.

— Гаманця з усіма грошима і документами.

У жінки було широке обличчя з червоною сіточкою судин з боків величезного носа, на голові погойдувався вавилон з фарбованого яскраво-жовтого волосся.

— Сьогодні отримала триста шекелів од боса на весілля моєї дочки. Триста! А він таких грошей ніколи не дає! І ось лише на хвилиночку зупинилася тут тебе послухати. Ой, я ідіотка! Нічого, нічого не лишилося!

Її голос зірвався. Тамар простягнула їй усі шекелі, які накидали їй у шапку:

— Візьміть!

— Ні, ні, не треба! Не можна! — Жінка відсахнулася, жалісливо доторкнувшись до руки Тамар. — Не можна... тобі треба їсти... маленька... така ціпонька — і ще мені даєш? Ні, ні, недобре...

Тамар сунула гроші їй у руку і втекла. Пляжем вона брела чорніша за хмару, а опинившись у машині, заявила:

— Грошей нема. Зовсім. Було десь сімдесят шекелів, я віддала їх тій жінці.

— Якій жінці? — Міко сіпнувся.

— Тій росіянці, яку ти обчистив.

Запанувала тиша. Потім Міко розвернувся. Дуже повільно розвернувся. І тут вона побачила його обличчя перед собою. Усе страшенно сповільнилося, ніби потонуло у в’язкій тиші. Тамар побачила глибоку складку на лобі Міко, коротке кучеряве волосся і тонкі губи.

І тут він її ударив. Два ляпаси — один за одним. Спочатку голова Тамар сіпнулася праворуч, потім — ліворуч. Дінка підвелася, загрозливо загарчала. Тамар опустила руку на голову собаки. Спокійно, спокійно.

Все навколо неї змішалося, світ упав і важко зімкнувся. Вона зрозуміла, що вони вже ідуть і краєвид за вікном проноситься мимо. Побачила напружену м’язисту спину Міко, щосили стулила губи і напружила м’язи живота, але сльози все Одно покотилися по щоках. Тамар не витирала сліз, одрікаючись од них.

Знов і знов повторювала вона про себе ці слова, вони злилися в єдиний звук, що заполонив її всю, а потім вибухнули сиреною. Зовні нічого не було чути, Тамар замкнулася, закрилася в собі, відкинувши світ навколо, усе це нагромадження жахів. Вона втекла. Але ніхто не помітив її втечі. Вона втекла в простору кімнату, до рояля й Аліни. Єдиний притулок, де вона могла сховатися. Маленька Аліна в окулярах, що сповзають з довгого носа, стиснувши руку в крихітний і рішучий кулачок, наказує спрямувати голос у кінчик великого пальця, до вкритого червоним лаком нігтя.

— Ля-а! — тягне про себе, старанно зосередившись, Тамар.

— Ля-а! — виводить навпроти неї Аліна. — Мій ніготь ще зовсім не від-чу-ва-є те-бе!

— Ля-а!

— Ще більше ре-зо-нан-су...

І це допомагає, безгучні ноти приводять у рух інші звуки, які починають струмувати в ній, немов гаряча кров, заспокоюють, нагадуючи про світ, до якого вона насправді належить і де вона — єдине ціле.

По хвилі Тамар відчула, що очі Міко свердлять її в люстерку.

— Ти це слово останній раз бовкнула. Врубаєшся? Останній раз навіть подумала його у своїх тупих мізках. Ти винна Пейсаху сімдесят шекелів, це ти з ним сама розбирайся. Але ще раз таке ляпнеш — куку привіт, гаси світло. Рідна мама не впізнає після того, як я з тобою побалакаю.

Далі вони їхали в глухому мовчанні. Від ляпасів у Тамар розламувалась голова, і всередині все кричало, щоки палали від ударів і від сорому. Років десять, мабуть, ніхто її не бив. У дитинстві мама іноді дратувалася і шльопала, але батько завжди поспішав стати між ними. А одного разу, коли мама дуже розгнівалась (Тамар уже й не пам’ятала, що такого вона тоді накоїла) і ганялася за нею по всьому будинку, вона почула, як батько кричить зі свого кабінету: «Тільки не по обличчю, Тельмо!» — і посеред жаху гонитви її накрила тепла хвиля вдячності до батька.

Тепер вона подумала, що, можливо, він просто боявся, що на обличчі залишаться сліди.

Цей його постійний великий страх: як би хтось не помітив.

Тамар змусила себе не думати про недавню пригоду, вона знала: там, де думки, там і сльози. Вона знову сконцентрувалася на цифрах: якщо Міко щоразу під час її виступу краде два-три гаманці, якщо у неї щодня чотири чи п’ять виступів, а будуть і дні з десятьма виступами, і якщо в гуртожитку двадцять чи тридцять артистів, а то й п’ятдесят... якщо в кожному гаманці від ста до двохсот шекелів... а іноді, можливо, тисяча, — голова у неї пішла обертом. Дрібний удачливий вилупок. Можливо, і не такий уже дрібний. У неї виходило десятки тисяч щодень. Нереально! У Тамар спітніли долоні. Вона спробувала перекласти нереальні цифри зрозумілішою мовою: Пейсах Бейт Талеві за півгодини загрібає більше, ніж їй вдалося заробити за рік у щедрої Теодори.

У Зіхрон-Яаков вони приїхали о п’ятій годині. Тамар була вичавлена і змучена. Вона ледве вилізла з автівки, не уявляючи, як стоятиме перед незнайомими людьми, як стримається від сліз, як заспіває.

Але вона все-таки вилізла. Шоу має тривати. І Міко, Пейсах, уся ця мерзота тут ні до чого. У тебе виступ, то будь ласкава, зберися. Ти мусиш виступати в будь-якому стані. А коли у тебе немає сили співати від себе, то зроби це від імені Аліни, вона не пробачить собі, якщо ти зараз здасися. «Актор, який дома поскандалив із жінкою, він що, по-твоєму, має настрій зображати Гамлета? Але він перевтілюється в Гамлета!»

Тамар попленталася на пішохідну вулицю, походила там кілька хвилин, розглядаючи вітрини і своє відображення у склі — худе лисе дівчисько з величезними очима і ротом, що зараз нагадував перевернутий серп.

Вона понуро йшла серед людей, серед великих і маленьких родин. Здіймався легкий вечірній вітерець. Діти пустували, ганялися одне за одним, батьки знехотя погукували на них. Тамар крадькома занурювалася в ці дрібні радощі. Оце тобі за пісеньку, дурочко! «Серденько м’якеньке раптом затверділо». На терасі кафе сиділи молодий, дуже вродливий чоловік і хлопчик років п’яти-шести. Хлопчик попросив у батька свіжий випуск «Едіот ахронот»[34], заплутався у великих газетних шпальтах і зайшовся щасливим сміхом, а батько терпляче розправив газету і з усмішкою показав, як треба справлятися з непокірним папером.

Ці двоє любили один одного, любили з такою очевидністю, що Тамар ледве стрималася, щоб не підійти до них і не попроситися у вічні няньки до малюка. Адже вона навіть знає напам’ять усі пісеньки із «Звуків музики»! Її пройняла гостра туга за Нойкою, за її заразливою життєрадісністю, за її щічками-персиками, за їх спільними пустуваннями, за перевернутою догори дном кухнею після їхніх спроб зготувати торт-сюрприз для Леї, за виступами на ліжку, коли музика гримить на повну котушку, а вони захоплено корчать двох рокерш із жіночої в’язниці в Огайо. А Нойці ж лише три рочки! Який кайф буде, коли їй виповниться сім років, а потім і сімнадцять! Тамар стане їй за кращу подругу, сестру, наставницю, найближчу істоту. Вона одразу в думках записала питання до Теодори, одне з тих, які можна обговорити тільки з Тео: якщо людина — неважливо, хто саме, — вирішує закувати свою душу в непроникний панцир, але лише на якийсь час — щоб виконати важке завдання, і неважливо, яке саме, — так от, чи зуміє ця людина після виконання свого важкого завдання знову стати самою собою, вибратися з-під панцира?

Тамар повільно, тягнучи ноги, підійшла до вибраного місця, навпроти «Бейт Ааронсон», біля гігантського глиняного горщика з висадженою в ньому виноградною лозою. Знайшла для Дінки зручне місце, де могла б стежити за нею. А потім стала в центрі уявного кола, яке навкруг себе обкреслила, опустила голову, намагаючись просякнути атмосферою публічності. Їй було страшенно важко, майже як вперше — мільйон років тому, на єрусалимській вулиці.

І тут несподівано, — здивувавшись собі, — Тамар відкрила рот і заспівала. Голос її звучав потужно і сильно, навіть сильніше, ніж завжди, виникаючи десь поза нею, за межами всього того, що з нею відбувалося. Голос був такий прозорий і чистий, що не вірилось, як таке можливе. Чому те, що трапилося, не зачепило її голос? Перші дві пісні Тамар проспівала зовсім як у тумані, зосередившись на тому, щоб якось наблизитися до голосу, знову зробити його своїм. Це було так дивно. Вперше в житті вона відчувала щось схоже на неприязнь до власного голосу, який бажав залишатися чистим, тоді як вона паскудиться все більше. Майже не замислюючись, вона змінила намічену програму і заспівала Курта Вайля — пісню, яку Аліна називала «людиноненависницькою», про бідну покоївку-повію Дженні, що мріє про корабель з вісьмома сяйливими вітрилами, який підпливе до її міста, стане на якір навпроти паскудного готелю, де вона працює, і вогненними залпами п’ятдесяти п’яти гармат знищить і місто, і готель, і всіх тих, хто з неї знущався. Тамар уже співала цю пісню раніше, але зараз мелодія і слова з ходу й цілком захопили її. Вона співала з Маріанною Фейтфулл[35], що навчила її співати «Дженні», з Маріанною Фейтфулл, спів котрої так обожнював Шай, особливо періоду після наркотиків. Вони сиділи в його кімнаті і слухали її прокурений, випалений голос, і Шай сказав, що так може співати тільки той, хто справді згорів у цьому житті. І тоді Тамар із жалем подумала, що вона, мабуть, ніколи не зуміє, бо що такого може трапитися в її житті...

Руки її ожили, на обличчі, тому самому обличчі, де ще горіли ляпаси, знову з’явився вираз. Голос струмував у тілі, немов кров, оживляючи своїм рухом руки, живіт, ноги, напружені груди. Гарячі кола розходилися по тілу, і Тамар у легкому сп’янінні віддавалася їм. Вона співала для себе, заради себе, все це вже майже не стосувалося людей навколо неї, і вони це відчували, а тому, либонь, хотіли заглянути їй у душу. Але вона їм не піддавалася — лише завдяки випадковості всі вони опинилися зараз поряд. Тамар співала, перекочуючи голос у найпохмуріших закутках свого єства, ще ніколи не наважувалась вона викликати голос з оцих темних глибин, співати з такою огидною, пропаленою і подібною до ричання хрипотою. І ось зараз вона занурювалася в цю темряву, загиджена і сповнена приглушеного ридання, в темряву пекла і самотності, допоки відчула, що голос піднімається їй назустріч, рветься назовні і витягує її разом із собою — ту, якою вона стала, утративши все, що було набуто за останній рік, і ту, що росла в ній усупереч всьому.

Все нові й нові люди збиралися навколо неї. Цілий натовп. Ніколи ще у неї не було стільки публіки. Вона співала вже більш як півгодини і не могла розлучитися — не з ними, а з отим новим місцем, яке вона знайшла у собі.

Під кінець вона проспівала своє фірмове соло, якого позбулася, своє фірмове соло із «Stabat Mater» Перголезі. Вона вирішила закінчити саме цими чистими звуками, прозорими, як гірський кришталь. І цього разу ніхто не сміявся, і спів знову став для неї тим єдиним і безумовним, чим була вона сама. Тисяча уроків не принесли їй цього знання: голос був її місцем у світі, тим будинком, з якого вона виходить і в який повертається, в якому вона може сховатися і сподіватися, що її любитимуть за все те, чим вона є, і всупереч цьому.

«Якби можна було вибирати між щастям і гарним співом, — давним-давно записала Тамар у своєму щоденнику, — у мене немає ані найменшого сумніву в тому, що б я вибрала».

Коротка чудова мить внутрішнього спокою і примирення — і ось вона вже пробуджується, згадуючи, де вона. Побачила кучеряву довбешку Міко, який повільно проходжувався між людьми, і зразу постаралася опанувати себе — адже це її голос змушує зараз когось із публіки на мить забутися, а це означає...

Тамар ледь не захлинулася словами «співучасть у злочині», але все ж продовжила співати.

Закінчивши, вона ледь не впала від запаморочення і хвилювання. Мляво опустила шапку на землю. На хвильку осіла осторонь, усім тілом притиснувшись до Дінки, прагнучи набратися від неї сили. Люди юрмилися навколо неї, вигукували «браво». Шапка наповнилася грошима, і вперше за всю її кар’єру туди було кинуто двадцятишекелеву купюру.

Тамар сунула гроші в рюкзак, але люди не розходились, кричали разом, улад: «Ще! Ще!»

У неї вже не було сили, і вони це бачили, але не відходили. Вони знали, що ось тепер точно отримають найзаповітніше. Тамар розшарілась і вся виблискувала, немов облита росою, їй знову влаштували овацію, і Тамар розсміялася. Вона вперше опинилася в такій ситуації, серед збудженої і розпаленої публіки, і це було небезпечно. Адже, виступаючи з хором, вона була захищена з усіх боків, вона могла не боятися, що все раптом розвалиться й розпадеться. А в залі до того ж опускається завіса, що приховує твоє сп’яніння успіхом. Тут завіси не було. Вона стояла серед них, і люди безсоромно вбирали в себе те глибинне і потаємне, що спливло після її самозабутнього співу. І стільки було в цьому якоїсь збудливої і смоктальної сили, що Тамар на мить злякалася, чи не забагато вона вже віддала їм від себе, чи не позбулася чогось безповоротно.

Тому вона заспівала на біс коротеньку невигадливу пісеньку про пастуха і пастушку з французького дитячого репертуару. Пастушок знайшов у ярку маленьке козенятко і повертає його пастушці за однієї невеличкої умови: якщо вона поцілує його в щоку. Простенька пісенька очистила її, привела до тями. Тамар побачила, як Міко з відстовбурченими кишенями швидко простує геть. Тамар обвела слухачів очима: звідки цього разу почується сигнал тривоги? Її гризло почуття провини. Як їй це витерпіти, як не признатися, тут-таки, перед усіма? Але ж у неї є мета, у неї є роль. Ці слова вона повторювала собі, виконуючи простодушну пісеньку, і лише завдяки їм змогла залишитись наївною, милою і зворушливою пастушкою. Тільки завдяки нагромадженому досвіду їй вдалося стриматися від того, щоб не заспівати те, що хтось волав усередині неї: «Як ти можеш?! Ти, з усіма своїми принципами, з постійними претензіями до світу!»

— По кайфу, — посміхнувся Міко, коли Тамар простягнула йому гроші з таким виглядом, наче вона була заразливою. — Дивлюся, вчишся помаленьку. Тільки наступного разу давай коротше.

Він мовчки перелічив гроші. Губи безгучно ворушилися.

— Йо-майо! — вигукнув він нарешті. — Сто сорок зрубала тут. Прошу!

Тамар з огидою відвернулася, злякавшись, що її знудить. На сидінні поряд з Міко вивалився брунатний гаманець, промайнула фотографія смішливого хлопчика з кафе.

Тамар починала сумніватися, що коли-небудь зустріне там Шая. Через тиждень після своєї появи в покинутій лікарні вона у подробицях зрозуміла те, про що першого дня говорила Шелі. Її затягнуло. Траплялися довгі години, коли вона взагалі не згадувала, чому і ради кого вона тут. Тамар майже не замислювалася про своє колишнє життя — як канатоходець, якому не можна дивитися вниз, у прірву під ногами. Вона відкинула будь-які думки про батьків, про рідних людей, про хор і навіть про Ідана. За цей тиждень вона проїхала тисячі кілометрів по всій країні. Вона налічила дев’ять різних водил, що переміщали її з Беер-Шеви у Цфат, з Арада до Назарета. Вона навчилася перекушувати під час переїздів, навчилася відганяти нудоту і спати за будь-якої нагоди, затертою шматою обм’якаючи на задньому сидінні. Вона навчилася співати по п’ять, шість, а то й сім разів на день, не втрачаючи голосу. А головне — вона навчилася мовчати.

Це вона ж бо, з її довгим язиком. Виховання почалося з двох ляпасів. А потім Тамар зрозуміла, що і при дівчатах з хлопцями краще помовчувати, що Шелі має рацію — треба бути дуже обережною з питаннями. Кожен з тутешніх мешканців був по-своєму, так чи інакше, поранений. Кожен утік від якогось нещастя. І попри всю грубість і крикливість цієї великої компанії, тут чутко охоронялися правила поведінки, в яких таїлося чимало такту і шляхетності. Будь-яке питання про втрачену домівку викликало напад болю і розтинало рани, лише частково затягнуті тонкою кірочкою забуття. І будь-яке питання про майбутнє ворушило відчай і страх. Дуже швидко Тамар усвідомила, що минуле і майбутнє тут «поза грою», що Пейсахова обитель існує тільки в одному вимірі — у вічному сучасному.

А це якраз її влаштовувало. Адже вона боялася виказати себе зайвим словом. Можливо, тому її дружба із Шелі стала стриманішою. Іноді, рано-вранці чи пізно ввечері, перш ніж Шелі, за її словами, «розмазувалась по ліжку, як помідор», вони перемовлялися кількома словами, ділилися враженнями минулого дня, відчуваючи, як хочеться сказати щось більше, поговорити про серйозне, але стримувалися, бо вже пізнали зраду і засвоїли жорстокий урок: бувають миті, коли нікому не можна довіритися. Як кажуть — кожен за себе.

У такі хвилини вони посилали одна одній багатозначні, жалібні погляди: і ти, і я — самотні вовки, що намагаються вижити на ворожій території, остерігаються довірити свої таємниці чужакові. А кожен навколо — чужак. Навіть якщо він такий милий, як ти, Тамар, або як ти, Шелі. Ти вже вибач. Дуже шкода. Може, одного разу. Було б класно. В іншому житті...

Але не всі були такі самотні, як вона. Тамар помітила, що й тут існують дружба та любов, були навіть три «сімейні кімнати». Біля їдальні було приміщення, що правило за подобу клубу, де мешканці грали в пінг-понг і нарди, а Пейсах подарував од своїх щедрот наворочену кавоварку-еспресо і пообіцяв зовсім скоро комп’ютер, та такий, що на ньому можна буде навіть писати музику. Тамар чула, що ночами в кімнатах влаштовуються посиденьки, і знала, що хлопці й дівчата разом покурюють травку і музичать. Зі своєї звичної позиції стороннього спостерігача вона бачила, з якою радістю вони зустрічаються вечорами в їдальні. Обіймаються, ляскають один одного по спині: хай, бебі, як ся маєш, усе клас. І часом Тамар, оточена коконом своєї самотності, щиро їм заздрила.

Але мета, заради якої вона проникла сюди, залишалася недосяжною — як і першого дня.

У своєму минулому, домашньому житті, плануючи цю експедицію, Тамар анітрішечки не сумнівалася, що кожну вільну хвилину думатиме, розгадуватиме, ловитиме натяки. Але з тієї хвилини, як вона потрапила до гуртожитку, її свідомість уповільнилася, затуманилася, обважніла. Так обважніла, що іноді Тамар захльостував страх, що вона залишиться тут назавжди, затягнута у вир вуличних виступів і сну, що поступово забуде, заради чого сюди прийшла.

їй доводилося силою струшувати з себе ці похмурі гіпнотичні чари. Поступово, на превелику силу, вона складала воєдино елементи мозаїки. У гуртожитку мешкало двадцять чоловік, чи тридцять, чи п’ятдесят. Зрозуміти це було неможливо. Хлопці й дівчата з’являлися і зникали, пропадали надовго і раптом виникали знов. Іноді Тамар відчувала себе як на людному вокзалі або в таборі біженців. Вона не знала, як усі інші потрапили до цього гуртожитку. З розмов Тамар зрозуміла, що, подібно до неї, всі краєм вуха чули про такий заклад і мріяли, щоб Пейсахові «мисливці за талантами» їх знайшли. На її подив, виявилося, що в різних місцях, у всіх куточках країни шепочуться про цей унікальний гуртожиток, що він оточений романтичним ореолом. І у Тверії, і в Ейлаті, і в Гуш-Еціоні, і у Кфар-Гіладі, і в Тайбі, і в Назареті чули, що є таке місце і що, коли тебе туди приймуть, ти виступатимеш на вулицях, по всій країні, набираючись досвіду і впевненості, й вийдеш звідти куди загартованішим майстром сцени, ніж після чотирьох років у якій-небудь стерильній школі мистецтв. Ніхто з них і словом не згадував Міко, його дружків та їхню роботу. Артисти жили пліч-о-пліч із злочинцями, проводили з ними багато годин щодня, їли з ними і їздили, виступали з ними поряд, але ніби й не бачили, не чули нічого. Тамар відчувала, як сама занурюється в таку ж байдужість, як привчає себе до мудрості трьох мавпочок — «нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу». Якось, повертаючись вночі з Нес-Ціони, скоцюрбившись на задньому сидінні автомобіля, змучена і голодна, Тамар думала, що тепер розуміє, як люди живуть під владою тиранів і деспотів, цілком відключившись від жахіття, що коїться навкруги. Адже якби вони відкрили очі і вуха, то миттю б померли з сорому.

Не маючи змоги протистояти оборудкам Міко й компанії, Тамар навчилася помічати тільки артистів. Там були міми, фокусники, скрипалі і флейтисти. Навіть похмура очкаста віолончелістка, у незмінному червоному капелюшку із закругленими крисами, якого вона ніколи не знімала. Тамар здивувалася, як їй вдалося втекти з дому з віолончеллю. Був російський хлопчина, справжній цирковий ас — він майстерно розкочував на величезному одноколісному велосипеді, Тамар згадала, що якось, бачила його на Бен-Єгуді. Два брати з Назарета вражали трюками на високих хідлях, а ефіопський хлопчина малював на асфальті чарівні картини — самі лише чорношкірі ангели і золоті єдинороги. Американський хлопець, що кинув єшиву[36], начеркував пером злі і стильні карикатури на перехожих, та й на мешканців гуртожитку теж — до нервового снування його олівця всі давно уже звикли. Рудий релігійний хлопець із Гуш-Еціона, геть збитий з пантелику, із згаслим поглядом, виявився вогнековтачем. Дві дівчини з Беер-Шеви, що здалися Тамар сестрами чи навіть близнючками, вміли читати думки — чи принаймні запевняли, що вміють, — і Тамар намагалася триматися від них подалі. Було ще не менше десятка жонглерів, які працювали з м’ячиками, паличками, кеглями, яблуками, смолоскипами і ножами. Один високий хлопець з брехливими очима винайшов навіть власний вид мистецтва. Він удавав жести, рухи і ходу перехожих і, коли вони, нічого не підозрюючи, перетинали уявне коло, в якому він був, ішов за ними слідом, передражнюючи їх під захоплений регіт глядачів. Якось за вечерею Тамар спостерегла, що навпроти неї сидить дівчина, яку вона бачила біля Котячої площі, — та сама, що жонглювала двома палаючими мотузками. Була ще гутаперчева дівчинка із злим обличчям, з якогось кібуцу на півночі, яка після суботньої вечері вразила всіх, скрутивши своє довге тіло в картонній коробці з-під пляшок з кока-колою. Зовсім дрібний хлопчина, майже дітвак, що трохи нагадував Ефі з програми «Де Ефі?», був майстром пускати бульбашки будь-яких форм і розмірів. А дуже блідий єрусалимець з чорним напомадженим волоссям іменував себе «вуличним поетом», він умів за кілька секунд скласти римованого вірша на замовлення — для кожного, хто готовий розщедритися. Ну, і звісно ж, були співаки і співачки подібні до неї, і з однією з них Тамар якось перемовилася кількома словами дорогою в Ашкелон, і виявилось, що вони співають ті самі пісні івритом. Ще були репери. І музиканти, що грали на порожніх бляшанках з-під фарби. Один музичив навіть на пилі, а інший виконував цілі п’єси на келихах, кінчиками пальців водячи по вінцях. Серед мешканців гуртожитку Тамар налічила принаймні п’ять гітаристів, але, наскільки вона змогла розчути, проходячи повз кімнати, ніхто з них не грав так, як Шай. Але його ім’я іноді згадувалося — із захопленням і якимсь жалобним відтінком, немов говорили про померлого.

Самого Шая вона так і не зустріла.

Якось уночі Тамар розбудили крики. З хвилину вона лежала, думаючи, що спить удома. Намагалася пов’язати тіні зі знайомими їй речами. Крики посилилися. Тривога захлеснула її. Тамар поглянула на годинник: пів на третю. Раптом вона все згадала. Схопилася з ліжка. Підбігла до вікна. Внизу стояла автівка, і троє чоловіків намагалися витягти з неї хлопця, який відчайдушно відбивався. Він чіплявся руками за дверцята, а трійця тягнула його звідти, била по руках. Тамар упізнала Міко і другого — Шишака, скелета з бачками, що косив під Елвіса. Вона притиснулася лобом до скла, намагаючись розгледіти хлопця в машині, але охоронці обступили її, затуливши собою, голосно матюкалися і час від часу гамселили кулаками у відчинені вікна, очевидно намагаючись оглушити бідолаху. Щоб не закричати, Тамар до крові вкусила кулак, але болю не відчула. Потім надвір вибіг Пейсах. Кинув стривожений погляд угору, на вікна. Повернувся в під’їзд і погасив лампочку над входом. Тепер стало ще важче розрізняти, що ж там відбувається. Пейсах підійшов до автівки, постояв перед відчиненими дверцями, притиснувшись лобом до даху, і Тамар у надії подумала, що він хоче вмовити хлопця вийти по-доброму. І тут повільним, майже лінивим рухом Пейсахів лікоть відсунувся назад, і величезний кулак завдав одного-єдиного удару всередину автівки. Миттєво настала тиша. Тамар стояла перед вікном, тремтячи всім тілом. Міко щось витягнув із машини. Щось, схоже на згорнутий килим. Закинувши згорток на плечі, він зник у будинку. На коротку мить, коли він затримався біля входу, Тамар побачила безвольно обвислі руки. Такі довгі пальці були тільки в однієї знайомої їй людини.

Минуло кілька днів. Хто знає, куди вже встиг заїхати верхи на верблюді хлопчина із Сахари, вигаданий Асафом. Сам Асаф у ті спекотні дні наприкінці липня працював у мерії. Вісім годин щодня він, нудьгуючи, висиджував у порожній кімнаті біля відділу водопостачання, відповідав на телефонні дзвінки, розважався складанням власної футбольної збірної світу і не знав, що вже за кілька днів у його життя увірветься великий собака, що загубився на міських вулицях, а його слідами туди ж проникне дівчина, що теж трохи заблукала, і що з тієї самої хвилини він більше не гадатиме, що поробляє зараз юнга на кораблі, який відпливає в Північне море, а ненастанно запитуватиме себе, де ж Тамар.

Одного з тих вечорів, коли Асаф усе ще плентався поруч Дафі Каплан, мляво усміхаючись непристойним анекдотам Рої, і з нетерпінням думав, коли ж можна буде піти додому, Тамар повернулася до гуртожитку, де вже йшла своїм звичаєм вечеря. Вона приїхала з Бат-Яма чи з Нетанії — точно вже не пам’ятала, — поспішила до кімнати перевдягнутись і, як завжди, про всяк випадок залишила там Дінку: краще, якщо Шай появиться за вечерею, щоб собака не опинилася поблизу і не кинулася до нього у всіх на очах.

Тамар сполоснула обличчя в іржавій раковині, кинула погляд у трикутний уламок дзеркала, що дивом тримався на стіні. Волосся трохи відросло. Коротенькі, дуже чорні колючки. Тамар подумала, що їй навіть личить, і кілька хвилин, усупереч звичці, розмірковувала про свою зовнішність і сумувала за теплою ванною і ніжним кремом, і за Аліною, яка так старалася перетворити її на гарну жінку. Коли Тамар входила до їдальні, на її обличчі все ще гуляла необережна усмішка, і тому її заскочили зненацька.

Вона побачила його одразу, як увійшла, і здригнулася. Який він худий і занехаяний! Немов власна бліда тінь. Дерев’яною ходою Тамар пройшла мимо, утупивши погляд у підлогу, біла мов крейда. Шай невидюще дивився крізь неї. Може, просто не звернув уваги, а може, під наркотиками, але він її не впізнав, і це виявилося несподіваним і найстрашнішим ударом: навіть Шай відторгнув її. Він сидів, заглиблений у себе, трохи похитуючись, ніби в трансі. На ньому був її улюблений синій светр, правда страшенно брудний і подертий. Шай копирсав виделкою пюре. З великим зусиллям Тамар ковтала ляпнуту їй у тарілку холодну сіру масу — Мамале не терпіла запізнень. Їй раптом здалося, що кімната поринула в тишу, що всі дивляться на неї і на нього.

Цієї миті до їдальні, поблискуючи зеленою шевелюрою, увірвалася схвильована Шелі, ще вища у своїх новеньких жовтих черевиках «Доктор Мартінс», і радісно підлетіла до Тамар:

— Дай-но мені підсісти ближче! Ну, посунься на градус на північ, я маю розказати тобі щось потр-р-рясне!

Шелі заторохтіла, але, помітивши відсутній погляд Тамар, відмахнулась од неї з легкою судомою болю, що пробіг по обличчю, «ноу проблем», хвилинку помовчала і з тією ж гучною радістю накинулася на дівчину праворуч. Сьогодні, на виступі в Ашдоді, до неї підкотив якийсь поважний імпресаріо місцевого телеканалу і запропонував підписати договір на три роки з можливістю поїздки до Нью-Йорка... Тільки дивно, чого б це американцям цікавитися пародіями на Іґі Ваксман і Саріт Хадад. Захоплений вираз зійшов з її обличчя.

Тамар методично пережовувала живильну масу. Потім обережно підвела голову і вп’ялася в Шая поглядом. Він подивився на новеньку... Дуже-дуже повільно його зіниці розширились, і все обличчя затремтіло.

Тамар швидко опустила очі в тарілку. Не можна, щоб хтось помітив, що між ними існує якийсь зв’язок, що вони знають одне одного по колишньому життю. Копирснула холодну смаженю й відсунула її вбік. Поруч Шелі, розсердившись на себе за власну дурість, цідила крізь зуби, що вона й справді матуся всіх блаженненьких, якщо могла повірити цьому мерзотнику. До Хуєрики він її візьме! Помахав у неї перед носом візитівкою із золотими берегами, ось вона вуха й розвісила, а козел цей швиденько навішав на них лапші побільше, і вона ще провела з ним цілу годину в якомусь смердючому готелі! А тепер, щоб як слід себе покарати, вона ще разок звідси змиється. Поїде в Ліфту[37]. Здохне там, як собака. Так їй і треба. Хлопець, що сидів навпроти, спробував її заспокоїти. Гамір у їдальні стояв неймовірний. З кутка в куток літали шматки хліба, всі цього вечора були чогось веселіші, ніж звичайно. Може, через те, що поблизу не було ні Пейсаха, ні його бульдогів. За столом біля входу кілька хлопців галасливо і навмисно фальшивлячи заспівали:

Інші приєдналися, супроводжуючи спів акомпанементом ложок і виделок. Мамале розкричалася, погрожуючи, що все розкаже Пейсаху, але здоровило, який пародіював жести і ходу, схопився, підхопив Мамале і повів в утрируваному танго: зігнувшись над нею в три погибелі і притиснувшись щокою до її щоки, так що Мамале аж заусміхалась.

Тамар торкнулася лоба, провела пальцем по лівій щоці, двічі кліпнула, доторкнулася до правої щоки. Потім, ніби випадково, підвела один палець угору, торкнулася правого вуха, двічі ковзнула по підборіддю. Ще п’ять чи шість знаків — дуже обережно, повільно, хоч серце і калатало як божевільне.

Шай не зводив з неї очей. Губи його безгучно рухалися. Перше диво, на яке Тамар так сподівалася: щоб він згадав. Незважаючи на те, що минуло стільки часу, незважаючи на все, що він пережив, незважаючи на наркотики, Шай усе ще пам’ятав їхню таємну абетку;

— Я прийшла тебе забрати, — сказали її пальці.

Шай опустив голову на стіл. Тамар побачила, як порідшали його чудові медові кучері, як схудли зап’ястя.

Потім він випростався, на секунду втупив очі у стелю. Тамар зрозуміла, що він намагається згадати. Невпевнено Шай притиснув палець до правої щоки. Доторкнувся до підборіддя, до кінчика носа. Одного разу переплутав і зробив перекреслюючий знак, розтягнувши широко рот. А потім знову написав їй, літера за літерою:

— Нас обох уб’ють.

Праворуч гарячився маестро пили, переконуючи Шелі:

— У Ліфті? З росіянами? Ти що, сказилася?! Вони там геть відморожені...

— Чого б то? Що у них там є такого, чого тут немає? — спитала Шелі і несподівано розсміялася. Щось у її поведінці було сьогодні дивним, перебільшено-мінливим, але Тамар ніколи було розбиратися.

— Та у цих є «винт»! — пояснив довгий волосатий хлопець з мавпячою верхньою губою. — «Винт»! Так по-російськи шуруп називається, тому що він прямо в мізки тобі угвинчується: тр-р-р, як це саме...

Шелі із сумнівом похитала головою, і її зелене волосся, єдина яскрава цятка у всій кімнаті, заколивалося.

— Та ні, чуєш, це фосфор із сиропом проти кашлю і перекисом водню. Це, чуєш, серед наркоти — найбільша крутизна, героїн проти нього — трава! Та чого там — офіґенний кайф майже задарма.

— Я нізащо до такого не торкнуся, — сказала Шелі і тоненько захихикала. — Ну, максимум разок підігріюся!

Заглиблена в розмову із Шаєм, Тамар усе ж таки згадала: Шелі говорила, що не торкається до героїну.

Вона написала пальцями:

— У мене є план.

Шай почав повільно відповідати. Одна з дівчат помітила його дивні рухи і доторкнулася до плеча подружки, аби й та поглянула. Тамар швидко схилилася над своєю тарілкою і стала засовувати в рот холодну смаженю. Шай удав, ніби щось награє:

— Я на голці.

Тамар відповіла негайно, не підводячи голови від тарілки:

— Хо кин.

Тобто: «Ти хотів кинути». Вона вже усвідомила, що, незважаючи ні на що, Шай як і раніше розуміє її з півслова. Ще один добрий знак. Як у дитинстві, коли їм забороняли іноді розмовляти за їжею, коли намагалися якось обмежити їхнє нескінченне занурення у свій власний, закритий для дорослих світ. У ті дні перших складів їм було досить: «Я хо спа» або «Фу яка гид».

Шай відповів тільки хвилини через дві:

— Не мо сам.

— Разом.

Він опустив голову в долоні, і здавалося, вона важить цілу тонну. Тамар згадала пісню на слова Емілі Дікінсон «І felt a funeral in my brain»[38], яку співала в хорі.

Його пальці раптом так затремтіли, що Тамар злякалася. Всі, напевно, бачать, що тут відбувається. Він написав:

— Ти не мо са.

Вона відповіла:

— Я мо.

Він:

— Ід звід.

Тамар:

— Тіль з тоб.

Раптом він застогнав. Це був гучний, утробний стогін. Швидко встав і, намагаючись ухопитися за стіл, перевернув склянку. Запала тиша. Він хотів підняти склянку, але не зміг. Склянка просто вислизнула з його пальців, немов намазана маслом. Шаю довелося схопити її обома руками. Це забрало, мабуть, секунди три, але здавалося, що триває нескінченно. На лобі Шая виступили краплі поту. Всі дивилися на нього, припинивши жувати й балакати. Шай похитнувся, перевернув стілець, смикнув рукою, немов відмахуючись у відчаї, і вибіг з кімнати.

Тамар проковтнула пюре, смаженю, хліб. Усе, що було. Аби тільки не піднімати голови і не бачити їхніх очей.

Хтось тихо сказав:

— Ех, хлопче, якщо він зараз не видряпається, то так усе життя й піде...

Знову запанувала неприємна мовчанка. Можливо, тому, що згадали майбутнє, те саме майбутнє, на яке наклали табу, якого не існує.

Якась дівчина, що, схоже, з’явилася тут недавно, спитала, що це за хлопець, і їй відповіли, що він з найбільш відморожених. Але ким він був, не вгамовувалась та, і Тамар завмерла на стільці, ніби закам’яніла. «Ким він був?» Його вже відспівують. Вона зціпила зуби. Спробуй опиши Шая, змалюй двома фразами це дивовижне плетиво всіх можливих суперечностей, з яких він складається.

— Але він ніколи не розмовляє, еге ж? — спитала новенька з властивим усім новеньким нахабством.

їй відповіло зразу кілька голосів, і Тамар відчула, з яким азартом говорять про Шая, якою привабливою загадкою він є тут.

Так, спершу взагалі думали, що він німий. Але грає як чорт. Тільки без чорної він уже не здатний, зате, коли грає під цим ділом, гроші плавом пливуть. А що, ним навіть телебачення зацікавилося, Дуду Топаз власною персоною його випадково почув на вулиці і запросив у свою передачу, та Пейсах не дозволив, сказав, що той ще не дозрів для цього...

— Пейсахів Джимі Гендрікс[39] — ось він хто такий, — сказав один з музикантів, і Тамар розчула в його голосі добре знайомі ревнощі. Коли сторонні говорили про Шая, в їхні голоси завжди домішувалися заздрість і ревнощі. — І Джеймс Моррісон[40] на додачу. Талантище — гаси світло, тільки страх до чого докотився...

їсти вона вже більше не могла, навіть заради того, щоб приховати свій стан, і тому сиділа нерухомо, молячись, аби ніхто на неї зараз не дивився. Річ не тільки у стані Шая, але і в його відмові прийняти її допомогу. Саме про це й попереджала Лея, стверджуючи, що він виявиться не готовий, та й не здатний допомогти їй, та що там допомогти, хоч би піти назустріч.

— Але ж він просив, щоб я прийшла! — сердилася Тамар. — Він сам подзвонив і благав, щоб його врятували!

А Лея знов і знов пояснювала, що він злякається найменшої зміни у своєму жахливому житті, злякається, що виникнуть проблеми з наркотою, якої у нього зараз удосталь.

У голові Тамар розростався жах. Як вона витягне його звідси проти волі? Щось у грудях зірвалося і стало падати в нескінченність. Ось тобі, люба моя дівчинко, лілійна фантазерко, ось тобі найдошкульніше місце твого грандіозного проекту.

Адже вона передбачила всі випадковості. З майже божевільною ретельністю відточувала вона свій план, намагаючись заздалегідь розписати все поетапно, включаючи всі проблеми, з якими може зіткнутися, доки зустріне його тут. І з тією ж доскіпливістю, що не знає компромісів, планувала, як самотужки піклуватиметься про нього після того, як витягне його звідси; підраховувала, скільки точно свічок і сірників їй знадобиться в печері; не забула принести туди й відкривачки, і мазь від комарів, і бинти. І лише про одну дрібничку вона не подумала: як його звідси витягнути, якщо у нього не знайдеться сили й рішучості піти доброхіть.

Подив перед власною сліпотою придавив її. Як це трапилося? Чому вона відмахнулася від усіх застережень, чому була така дурна й бездумна? Тамар встала й однесла тарілку в раковину. За вікном кілька хлопців і дівчат уже сиділи на землі. Тамар побачила зелену шевелюру Шелі, схилену на плече якогось здоровила. Інший хлопець, з довгою косою і рисами індіанця, узяв гітару і заспівав. Тамар відхилила вікно, щоб ковтнути трохи повітря, і пісня захопила її. Вона була не в змозі опиратися її похмуро-млосному ритму:

Обступивши гітариста, хлопці й дівчата у такт йому підвивали:

А хлопець:

І все спочатку, в тому ж монотонному ритмі. Тамар похитувалася у такт, ненавидячи слова і намагаючись украсти у музики трішки сил. Знову і знову шмагаючи себе цим приспівом: «Як-таке-бу-ває?» Як забувають підготувати найголовнішу частину плану?

І як же жахливо ще раз переконатися, наскільки сильна в ній ця п’ята колона, ця щуряча зграя, що гризе її зсередини. Вона не знала, як тепер бути. Відмовитися від усього? Повернутись додому, підібгавши хвоста? Ще один чорний щур мчиться підстрибом через давно знайомі їй станції, треться задом об дорожні знаки, голосно пищить, знущаючись: «Нічого вдалого у тебе в житті не вийде! Фантазерка! Справжнє життя завжди...» Ось уже і вся зграя зібралася навколо, зчинивши страшенний писк: «Саме тому ти й не зробиш серйозної вокальної кар’єри! Завжди будеш сама себе підводити! У кращому разі отримаєш другорядні партії — усяких Барбаріц спочатку і Марцеллін потім, коли постарієш, а в серединці, можливо, яку-небудь Фрускіту. Все життя промучишся на самоті між аматорськими трупами будинків культури. Максимум — станеш диригенткою злиденного хору. І між іншим, жодного разу й не закохаєшся по-справжньому, адже у тебе в душі бракує одного гвинтика. І дітей у тебе не буде, ясна річ...»

Останній крик привів її до пам’яті. Тамар обірвала щурячий танець, зібрала рештки сили і ринулася в бій. Вона спробувала логічно пояснити свій провал, чесно, але без знущань, без самокатування, і вже за хвилину відповіла, що якби тоді, вдома, почала розмірковувати про те, піде з нею Шай чи ні, то, швидше за все, і не вплуталася б у цю справу.

Тож, по суті, добре, що вона про це не подумала. Тобто її розум якраз допоміг їй тим, що приховав від неї цю перешкоду... Гм. Тамар трохи розпрямилася і глибоко зітхнула. Дивно, як їй вдалося подолати цей напад іпохондрії, як вона витягла себе з цієї драговини. Сталося щось незвичайне. Подих якогось незнайомого раніше спокою, майже впевненості в собі, промайнув у ній. Напевно скоро це почуття зникне, але вона запам’ятає цю точку всередині, де воно зародилося, і постарається повернутися туди, знову витягти його з себе під час наступного нападу.

А поки не можна забувати, що вона застрягла тут, сама-самісінька, без союзника, і їй треба подумати за них обох, а значить, створити таку ситуацію, за якої Шай утече з нею. Вона повинна поставити його перед доконаним фактом. Ці думки ще більше підбадьорили Тамар. Вона відчула, що після багатоденної сплячки знову повертається до життя. Де зараз Шай? У якій кімнаті? У якому темному сортирі він корчиться, готуючи собі дозу, яка дозволить йому пережити цю ніч?

Шелі підвела голову до вікна, поглянула на Тамар, широко усміхнулася, дуже широко, і покликала її вийти трохи провітритися. Веселість Шелі сьогодні відгонила якоюсь скляною штучністю. Тамар відчувала, що не в змозі бачити людей, розмовляти. Їй треба побути наодинці. У неї промайнула думка, що, якби вона була справжньою подругою, їй слід було б відвести зараз Шелі в кімнату, щоб вона так не розбещувалась і не ганьбилась. Але у неї вже ні на що не залишалося сили. Вона знаком показала Шелі, що йде спати, вичавила усмішку.

Важко заповзла на ліжко — як була, просто в одежі, не відмившись від минулого дня, навіть не погладивши Дінку, — простяглася на повний зріст.

«Що ж відбувається, — знесилено подумала Тамар, — як усе це почалося і як перетворилося на мою дійсність, на моє життя? Буває хвилина, коли ступаєш один манюсінький крок, усього на волосинку убік від звичної доріжки, і після цього ти вже зобов’язана ступити крок туди і другою ногою, і ось ти вже на невідомому шляху. І кожен крок більш-менш логічний і виходить з попереднього, але ти раптом прокидаєшся в якомусь кошмарі».

Минула година, друга. Сон не приходив. Мозок клекотів. «Ти тут, ти поруч», — бурмотіла Тамар, не маючи сил зійти з хибного кола однієї і тієї ж думки — як під час лихоманки. «Я тебе витягну, — посилала вона йому сигнали в тиші, молячись, аби він прочитав її думки. — Уявлення не маю як, але побачиш: я тебе витягну, хочеш не хочеш, витягну, й охоронятиму, й очищу, і змушу знову стати тим, ким ти був, братику мій, братику...»