З ким би побігати

Частина 5 Кохана, я усіх кочівників спитав...

Через чотири дні після того, як Тамар утекла із Шаєм і загубила Дінку, Асаф швидко простував пішохідною вулицею Бен-Єгуда. Він майже біг, намагаючись, без особливої надії на успіх, знайти того самого гітариста. Рюкзак Тамар, що висів у нього за спиною, налився ваготою, він був як живий і наче нашіптував щось: неясні слова, туманні думки, благання про допомогу. Асаф пройшов повз гурток людей, що спостерігали за виступом дівчини-фокусниці, затримався на хвильку, щоб послухати гру зовсім юного хлопчини, майже хлопчика, а потім побачив ще одного — хлопець сидів, привалившись до стіни банку, і добував монотонні мелодії з чогось на кшталт ситара за допомогою смичка, затиснутого між великими пальцями ніг. Асаф і не знав, що на вулиці виступає стільки народу, він здивувався їхній молодості: більшість — його однолітки. Асаф дивився на них, гадаючи, чи пов’язані усі ці музиканти й фокусники з тією мафією, про яку говорив Сергій.

А в кінці мідрахів він натрапив на ще один тісний гурток: люди товпилися навколо дівчини, що грала на віолончелі. Асаф нічого не тямив у музиці, а проте страшенно здивувався, що комусь стукнуло в голову грати на такому ось інструменті на вулиці. Віолончелістка була невисокою, в круглих окулярчиках і червоному капелюшку. Асаф здогадався, що людей приваблює не сумна мелодія, а сама чудернацька дівчина з величезним інструментом.

Асаф і Дінка майже вже проминули віолончелістку, як раптом собака різко зупинився, розвернувся, зосереджено принюхався і несподівано рвонувся в саму гущу натовпу. Асаф рушив слідом, прокладаючи шлях серед слухачів, поки не опинився поруч віолончелістки, в самому центрі кола.

Дівчина грала, заплющивши очі, обличчям її часом пробігала хвилька, мовби їй щось снилося. Дінка гавкнула. Дівчина розплющила очі і з подивом витріщилася на собаку. Асафу здалося, що вона навіть зблідла. Потім випросталася на стільці, її очі нервово пробіглися по натовпу, але грати вона не припинила, правда, тепер просто водила смичком по струнах. Дінка натягнула поводок, Асаф смикнув її назад. Слухачі невдоволено загалдикали, вимагаючи, щоб він забирався зі своїм собакою. Асаф злякався, усвідомивши, що зараз вони з Дінкою — вулична вистава.

Першою схаменулася віолончелістка. Вона перестала грати, швидко нагнулася і квапливо зашепотіла:

— Де вона? Перекажи їй, що вона дико крута, всі у нас кажуть, що вона супер! Су-пер! Біжи! Ну ж бо, біжи!

Вона знову випросталась, відкинулася на спинку стільця, міцно примружилася, немов стираючи в пам’яті минулу мить, і заграла, знов наводячи на публіку свої дивні меланхолійні чари.

Асаф нічого не второпав. Найголовніше — він не зрозумів, чому йому треба бігти. Дінка зрозуміла швидше. Кинулася геть, тягнучи Асафа за собою. Він здогадався, що вона його рятує від чогось невідомого, і зразу ж отямився. Вони вихопилися з натовпу. Асафу здалося, що хтось кричить, щоб він зупинився, і він побіг ще швидше. Якби Асаф глянув назад, то побачив би, як кремезний чоловік поспішає слідом, притискаючи до вуха мобільний телефон.

Асаф біг і гарячково міркував. Ця дівчина знає Тамар, без сумніву. Вона побачила Дінку і просила передати Тамар, що та «дико крута». Думай, думай швидше! «І всі у нас кажуть, що вона супер»? Що вона такого зробила? І де це «у нас»? Він біг, і мозок його вирував, вибирав, сортував, комбінував. Асаф Знав і не знав.

Серце підказувало, що він на правильному шляху, що тепер він у своїй стихії — на своїй улюбленій п’ятикілометровій дистанції. Асаф прислухався до версії, що визрівала всередині нього, і біг. А поруч бігла Дінка. Не дивлячись один на одного, вони синхронно лавірували між людьми, перебігали вулиці, зрізали кути — як раніше, як на самому початку їхньої дружби (невже вчора? Хай Бог боронить, здивувався Асаф, та не може бути, щоб це було тільки вчора), тільки тепер без повідка — зараз їх зв’язували лише швидкі схвальні погляди. Я з тобою, я з тобою, гарний поворот, дякую, де ти, за десять кроків од тебе, між нами кілька чоловік, але не хвилюйся, повний вперед, я орієнтуюсь, я чую, хтось за нами біжить, я не чую, але краще поверни в цей провулок, ні, сюди я не поверну, я щось чую, біжи далі, я наближаюся до чогось гарного, тільки не зупиняйся, ну ти мене насмішила, досить базікати, не заважай зосередитися, сподіваюся, ти знаєш, куди ти мене ведеш, авжеж, знаю, та й ти ось-ось дізнаєшся, агов, Дінко, це здається мені знайомим, ми, схоже, вже були тут, он біля цієї високої стіни, розплющ очі, Асафе, лише вчора ми тут були, правильно, правильно, це... ну нарешті впізнав, за мною...

Дінка прожогом кинулася до зеленої хвіртки, стала на задні лапи й передніми натиснула на ручку. Асаф із собакою упхалися всередину. Асаф озирнувся, позаду нікого не було, переслідувачі відставали. Він перетнув двір: повз колодязь, повз тесані камені, між фруктових дерев, що понахиляли гілля під вагою плодів, крізь глибоку, вже знайому йому тишу.

Але, ще не встигнувши обігнути будинок і кинутися до задньої стіни, до зверненого на захід вікна, назустріч кошику, який мав спуститися до нього з ключем, Асаф відчув щось дивне, немов повітря раптом похолоднішало навколо нього: двері будинку були навстіж і злегка похитувались.

Він влетів усередину. Дінка слідом. Зупинилися вони одночасно.

Повсюди був розгардіяш. Передпокій мав такий вигляд, немов над ним пронісся ураган. Підлогу встилали книжки, сотні книжок, розгорнутих, розшматованих, розтоптаних. Високі шафи перевернуті й понівечені, наче хтось рубав їх сокирою. Навіть вівтар був зрушений з місця — на підлозі світлів прямокутник. Здавалося, вівтар совали, перевіряючи, чи не ховається за ним хто-небудь.

Теодора, подумав Асаф і на секунду скам’янів, не наважуючись бігти нагору, адже для цього довелося б ступати по книжках. Але вже за мить він біг, топчучи книги, здогадуючись, що цей рейвах якось пов’язаний з ним і його вчорашнім візитом. Весь у полоні цієї жахливої здогадки, він мчався по коловому коридору, й уява малювала йому жахи, що чекали на нього в кінці, — всі ті жахи, які він бачив у трилерах або з якими стикався в найстрашніших комп’ютерних іграх. Перелякана дитина вже заходилася плачем у його голові, й Асаф з усієї сили намагався не піддатися їй. Теодора така маленька, думав він, справжнє курчатко, як вона вижила після такого погрому? На бігу він заглянув до опочивальні. Ліжка були перевернуті, матраци розпорені ножами. У повітрі досі відчувалася ненависть, що переповнювала тих, хто це зробив. Одним махом Асаф перелетів через шість останніх східців, розчахнув сині двері і змусив себе не зажмуритися від страху.

Першої миті він не помітив її серед хаосу, що панував у кімнаті. Потім побачив: у кріслі-гойдалці, з розплющеними очима. Вона нагадувала ганчір’яну ляльку, яку хтось забув у кріслі. В її очах не було ані іскри життя. Потім, цілу вічність по тому, її губи трохи відкрилися.

— Асафе, — майже безгучно прошепотіла Теодора. — Це ти, Панагія му! Біжи звідсіля. Хутко!

— Що трапилося, Теодоро? Що з вами зробили?

— Біжи, перш ніж вони повернуться! Йди, знайди її, бережи її!

Її очі закрилися.

Асаф підскочив до Теодори, став на коліна, взяв її за руку. І тут побачив відкриту рану, що тягнулася від скроні до куточка рота.

— Хто це вас так?

Теодора повільно зітхнула і простерла три сухеньких пальці:

— Трійця.

Її рука раптом із силою стиснула його плече.

— Звірі дикі. А найпаче — найбільший, Асмодей.

Теодора замовкла, але рука її впивалася й далі в його плече, немов там зосередилося все її єство.

— Пам’ятай: він плішивий... ох, Сатанас! І коса позаду, хай повісять його на тій косі, амінь!

Очі Теодори знову закрилися, ніби вона знепритомніла, але лють її нікуди не поділася, й Асаф з полегкістю виявив, що мова черниці постраждала не дуже.

— Про Тамар питав він, вовкулака, бик битливий, звір лютий, а коли я мовчала — лясь! По щоці ударив! Та не хвилюйся, любий... — Слабкий натяк на знайому усмішку свавільної дівчинки позначився на її губах. — Його я кусала так, що довіку не забуде медвяних уст моїх.

— Але чого вони хотіли?

Теодора розплющила очі і втомлено усміхнулася:

— Її.

— Але як вони додумалися прийти сюди?

— Чи не ти нам речеш?

Його довгі вії здригнулися і на мить зімкнулись від болю. Значить, це він привів їх сюди. Але як? Схоже, коли він виходив звідси учора, хтось бачив його, впізнав Дінку і вирішив, що Тамар ховається в цьому будинку.

Теодора застогнала і зробила йому знак, що хоче встати. Асаф не повірив, що в неї вистачить на це сили. Але Теодора встала, ухопившись за нього і похитуючись, немов крихітне полум’я волі. Кілька секунд обоє не рухались. Поступово рум’янець повернувся на її обличчя.

— Тепер краще. Вночі було, звісно, погано. Здавалося — не ожити мені...

— Від побоїв?

— Ні. Лише раз ударив. Але з відчаю.

Асаф зрозумів. Вона пальцем торкнулася його зап’ястя:

— Чи знову зріли тебе дорогою?

— Зріли, — признався Асаф. — Гналися за мною. А я втік. Але вони можуть бути поблизу.

І тут він усвідомив те, що раніше усвідомлювати просто не смів: ті, хто за ним гнався, певні, що він спільник Тамар.

— Коли так, — сказала Теодора, — через хвилину-другу вони роздумаються, а чи не прийшов ти знову сюди, і тепер шукатимуть тебе, не мене. І з тобою не будуть делікатні. Ти мусиш іти, любий.

— Але якщо я зараз вийду, вони мене схоплять.

— А якщо залишишся, вони схоплять тебе тим паче.

Вони злякано помовчали. Стукіт власних сердець здавався їм гуркотом кроків у коридорі. Дінка поглядала на них блискучими очима, тремтячи з нетерплячки.

— Хіба тільки... — промовила Теодора.

— Хіба тільки — що?

— Хіба тільки щось відверне їхню увагу.

Асаф спантеличено дивився на неї.

— Ну що може...

— Мовчання! Не заважай.

Теодора заходила по кімнаті, пробираючись серед книжкових куп, зламаних полиць, наступаючи на скалки посуду, на пачки листів, перехоплені широкими жовтими резинками. Асаф не розумів, звідки у неї раптом взялися сили рухатися, думати, хвилюватися за нього, адже все її життя лежить тут, розбите ущент.

Біля входу до кухоньки валялася маленька дерев’яна шафка. Теодора відчинила дверцята, дістала білу матер’яну парасольку з тонкими дерев’яними спицями.

— На Ліксосі, — задумливо пояснила вона, — пекуче сонце.

Асаф напружився. Вона збожеволіла, подумав він, потрясіння все-таки доконало її.

Теодора поглянула на нього і прочитала його думки:

— Прошу, не хвилюйся, любий. Не збожеволіла я.

Вона спробувала розкрити парасольку. Дерев’яні спиці тужливо заскрипіли, біла тонка тканина розповзлася і обсипалася пластівцями снігу.

— Схоже, велено мені відкинути мій щит. Але де ж...

У Теодори раптом прорізався дивний діловитий тон. З потайної шухлядки вона дістала пару малесеньких, майже дитячих, чорних черевичків, загорнутих у пожовклу газету, здула з них пил і рукавом ряси натерла до блиску. Потім сіла на краєчок ліжка і спробувала взутися. Асаф помітив, як старечі пальці плутаються в шнурках.

— Що за дурна стара діва нова твоя подружка. — Теодора зніяковіло подивилась на нього. — П’ятдесят років не зав’язувала шнура — і вже забула!

Асаф став перед нею навколінки і з трепетом, немов принц, що надіває Попелюшці туфельку, зав’язав шнурки на допотопних черевичках.

— Зри ж, як не змінилася нога моя з того часу! — похвасталась Теодора, вона навіть витягнула ніжку, на секунду забувши про жах їхнього становища.

Обличчя Асафа було на рівні її обличчя, на щоці черниці червоніло довге садно. Теодора зловила його зляканий погляд.

— Дивні шляхи світу сього, — зітхнула вона. — П’ятдесят літ не торкався чоловік лику мого, й ось — одразу побої.

Коротка судома плачу спотворила її обличчя й одразу ж зникла.

— Досить! — скрикнула Теодора. — Годі! Тепер повідай-но швидше, як усе там зримо?

— Жахливо зримо, — зітхнув Асаф. — Потрібна перев’язка.

— Ні, не там! Там! — і Теодора тицьнула через плече, у бік вулиці.

— Там?..

Асаф зам’явся. Що ж їй сказати? Як змалювати світ за півхвилини?

— Треба побачити, щоб зрозуміти, — прошепотів він.

Її зляканий погляд проник у глиб його очей. Вони помовчали. Асаф знав, що мине ще багато часу, перш ніж він переварить те, чому є зараз свідком.

— Я вийду за ворота з боку сеї ось моєї руки, — сказала Теодора, й Асаф здогадався, що вона навіть не знає, де лівобіч, де правобіч. — А ти чекай ще хвилину-другу зсередини дому. Коли вони стережуть там, чи не поспішать за мною, узріти, що стара затіває...

— А якщо вас схоплять?

— Атож, атож. І я бажаю сього більше за життя, хай хапають мене, а не тебе.

— А якщо знову вдарять?

— І що зроблять мені, чого не робили раніше?

Асаф дивився на Теодору, приголомшений її сміливістю.

— Ви не боїтеся?

— Боюся, невідмінно боюся, та невже їх? Лишень невідоме страхає.

Теодора опустила голову і вела далі, звертаючись до нитки, що виглядала з рукава ряси:

— Ну ж бо, мов, коли я вийду, коли пройду зовнішні ворота, що узрю? Що там найперше зовні чекає?

Асаф пригадав. Вуличка, на якій стояла Теодорина обитель, була малолюдною і тихою. Вдень там повно машин — водії використовують провулок як парковку. На розі міститься відділення банку і магазин електротоварів, у вітрині якого весь час працює телевізор.

— Нічого особливого, — пробурмотів він і замовк, розуміючи безглуздість своїх слів.

— А шум, га? Найпаче побоююся я шуму і світла там. Можливо, є у тебе сонячні окуляри ради мене?

Окулярів у Асафа не було.

— Це може виявитися важкувато на самому початку, — сказав він, відчуваючи бажання загорнути Теодору у вату. — Тільки будьте обережні на проїжджій частині, завжди дивіться спочатку ліворуч, потім — праворуч і знову — ліворуч. І коли червоне світло, не можна переходити...

Чим більше він говорив, тим з більшим жахом усвідомлював, як багато Теодорі треба дізнатися і зрозуміти, щоб уціліти в міській метушні хоч би хвилин п’ять.

Вони вийшли з кімнати. Теодора заледве йшла, спираючись на плече Асафа. Потихеньку подолали довгий коловий коридор. Асаф відчував, що для Теодори це ще й жалобна хода, і прощання з чимось безповоротним.

Вона здивовано, ніби сама собі, сказала:

— Коли впали стіни Старого граду, я не вийшла. Не вийшла й тоді, коли бомби падали на вулиці і на ринку, хоча й вельми хотіла дати дах стражденним. І не вийшла, коли убито було Іцхака Рабіна, блаженної пам’яті, і відомо мені було, що весь народ проходить перед труною його. А тепер, ось... Христос ке апостолос! — пробурмотіла вона, коли її очам відкрився рейвах у передпокої, і вмовкла.

Асаф подумав, що зараз Теодора знепритомніє, але вона, навпаки, відпустила його плече і випросталася на весь свій крихітний зріст. І дивлячись на її вперте обличчя, він зрозумів, що цієї маленької старенької нікому не здолати. Він хотів розчистити для Теодори шлях серед спустошених книжок, але вона заявила, що на це немає часу, і повагом пройшла до виходу, ступаючи по знівечених сторінках, майже не торкаючись їх, немов пливучи.

Біля дверей, що виходили у двір, Теодора зупинилась, нервово потираючи руки.

— Слухайте, — випалив Асаф, — може, не треба? Я дам собі раду. Я швидко бігаю, вони мене не спіймають.

— Мовчання! — наказала вона. — Тепер роби і послухай[63]: до Леї йди. Можливо, зуміє вона допомогти. Ти чув про Лею?

Асаф зам’явся. У щоденнику це ім’я зустрічалося кілька разів. Він згадав, що була там якась таємнича історія, повна недомовок, щось із немовлям, страхами, нерішучістю, поїздкою до В’єтнаму... Але, звісно, він не міг сказати Теодорі, що заглядав у щоденник.

Він спитав, де йому шукати Лею, і Теодора сердито розвела руками:

— Ото ж бо й горе, що вона нічого не каже, Тамар! Якось каже мені: «Є Лея». Чудово, сказала я. Ще, мабуть, через півроку додає: «І у Леї є ресторан». Їжте на здоров’я, сказала я, але де ж отся ресторація? І хто така отся Лея, і що поміж вами? А вона мовчить. А що тепер? Що нам залишається?

Вона сумно подивилась на нього, потім нахилилася до Дінки, погладила її вуха і щось прошепотіла. Асаф уловив:

— Лея... у ресторан... розумієш? І як стріла з лука, одна лапа тут...

Дінка уважно подивилась на неї. Асаф подумав, що Теодора все-таки трохи з глузду зсунулась, коли сподівається, що Дінка її зрозуміє.

Раптом Теодора схопила його руку обома долонями:

— А ти, зрозуміло, повідай Тамар, що я вийшла звідси, істинно? А вона не повірить, звісно! — І Теодора радісно хихикнула. — Вона убоїться! Тамар! Тільки, послухай, не скажи їй, що ради неї вийшла, щоб не побивалася, у неї й без мене мук багато. Хо-хо! Навіть у слова цього «вийшла» геть особливий смак на устах моїх! Я виходжу. Зараз вийду. І ось я виходжу.

Теодора розчахнула двері і подивилася на широкий двір.

— Сей бік я трохи знаю. Коли Назарян несе білизну від прачки чи покупки з ринку, я стою тут ізсередини і зрю крізь прочинені дверцята. Але якщо стояти отут... — Теодора ступила один крок через поріг, і її душа злинула вгору. — Яка краса! Так широко... Зри, зри, — пробурмотіла вона і раптом швидко-швидко заговорила по-грецьки.

Слова накочувались одне на друге, Теодора схопилася руками за голову, ніби голова могла луснути. А наступної миті ноги понесли її вперед. Асаф подумав, що треба побігти за нею, але побоявся: що, як на нього справді влаштували засідку біля воріт? Він згадав перші кроки маленької Мукі, і як він за неї хвилювався, і що це було за диво, коли вона дійшла від ліжка до столу.

А Теодора вже віддалилася від нього, немов рибальський човник, підхоплений могутньою течією. Вона відхилила хвіртку, що вела на вулицю, подивилася праворуч і ліворуч. Здавалося, що там нікого нема, бо вона обернулася до Асафа з широкою, трохи одурілою усмішкою. По суті, подумав він, коли там нікого нема, їй зовсім не обов’язково виходити! Стривай! Зажди! Ти можеш повернутися!

Але ніяка сила на світі вже не могла зупинити Теодору, і хвіртка із стукотом зачинилася за нею. Асаф залишився сам у порожньому дворі. Він уявив, як вона йде вулицею, і подумав, що за хвилину побачить, як Теодора біжить назад, утікає щосили і зачиняється у своїй кімнаті ще на п’ятдесят років. Але й у найнеймовірніших своїх видіннях він не міг уявити собі того щастя, яке захлеснуло її разом з припливом зовнішнього життя, що ринуло на неї.

Всю слабкість Теодори як рукою зняло. Ноги самі понесли до вулиці Яффо. П’ятдесят років тому, задушливої ночі, вона приїхала сюди у старенькому автобусі, а потім ще тряслася в колимазі бухарського візника, який висадив її перед воротами її в’язниці. І зараз вона стояла, всіма почуттями розкрита назустріч диву вулиці. Обличчя її пульсувало тисячею виразів і відтінків. У грудях билася тисяча сердець. Усі запахи, усі кольори, усі звуки і шуми... у неї не було назв для всього того, що вона бачила, не було назв для нових почуттів, відомі слова розтріскувались одне за одним, і якщо можна вмерти від надміру життя, то це була та сама хвилина.

Теодора вирвалася з полону автівок, вуличного натовпу, двох пейсахівських посіпак, що наткнулися на неї, коли вона вийшла на велику вулицю.

— Глянь, Шишако, он твоя скажена чорноризка, дзвони швидше Пейсаху і топай за нею всюди!

Вона ступила просто на проїжджу частину, сп’яніла щастям, зовсім байдужа до гудків, що лунали навколо неї, до скрипу гальм, уклякла посеред вулиці Яффо, склала маленькі долоні і вперше за п’ятдесят років щиросердо сотворила подячну молитву Господу.

П’ять хвилин по тому Асаф уже щодуху біг, переляканий до смерті. Його руки безладно молотили повітря, очі майже нічого не бачили. Вперше, відколи він вирушив у дорогу, Асаф не міг дати раду диханню. Дінка, вмить відчувши зміну, що відбулася в ньому, раз у раз із тривогою повертала до нього голову. Він і не уявляв, як жахливо обернеться ця пригода. Кожна спрямована на нього пара очей викликала в Асафа новий напад паніки. У нього було відчуття, що по всьому місту розпорошені люди, які чатують на нього. І він мав цілковиту рацію: ось уже чотири дні Пейсахові бульдоги були заклопотані виключно погонею за Тамар, а відучора — і за Асафом. Скасували виступи в усіх містах, окрім Єрусалима. Артистам було наказано дивитися обома і доповідати, гуртожитком пішла чутка про винагороду у дві тисячі шекелів для того, хто повідомить важливу інформацію, а Пейсахові бульдоги дістали наказ полишити свою звичайну роботу, прочісувати вулиці й шукати Тамар і незнайомого високого хлопчину, який узявся невідомо звідки, вештається містом з її собакою, стромляє у все свого носа і постійно випереджає Пейсаха з його людьми на один крок.

Трапилося так, що Асаф, вийшовши з Теодориного будинку і намагаючись рухатися тільки бічними вулицями, одразу привернув до себе підвищену увагу. Він біг за Дінкою, вручивши свою долю в її лапи, і йому було байдуже, куди вона мчить, головне — веде їх подалі від небезпечної тепер обителі. Він так мріяв зникнути, сховатися, що його увага не фіксувала навіть того, що буквально впадало в очі. Так, він проґавив кремезного типа, що стовбичив на розі Кінґ-Джордж і Агріпас, біля лотка з фалафелем, і намагався полагодити «субару», капот якої був відкритий уже другий день. У кремезного задзвонив мобільний телефон. Однорукий торговець лотерейними квитками з вулиці Гістадрут повідомив, що бачив зараз хлопчину з собакою, які підпадали під опис. Кремезний, не сказавши ні слова, від’єднався і набрав номер. Відповіли йому негайно, не чекаючи й одного дзвінка. Кремезний передав повідомлення. І тієї ж миті повз його співрозмовника промайнув хлопець із собакою. Асаф не звернув уваги і на цього чоловіка, худого суб’єкта з густими бачками, який припустив бігти за ним услід і на ходу бубонів щось у телефонну рурку.

— Вони поруч з гутаперчевою дівкою, собака зупинився. Що таке? Секунду! — Худий говорив дуже швидко, відчуваючи себе, звичайно, спортивним коментатором. — Лізуть у натовп, звідси їх не видно, скажи всім, щоб валили сюди, і тачку піджени, вони у мене під ковпаком, зрозумів, чули, не репетуй, стоп, що це? Що ще за фіґня?

А трапилося те, що гутаперчева дівчинка побачила собаку. Це сталося на секунду раніше, ніж їй удалося упакувати своє гнучке тіло у великий акваріум. Порожній і відсутній погляд раптом сфокусувався, жовчне лице напружилось, і вона з пружною легкістю почала розплітати тіло, вузол за вузлом, швидко випростала ногу з пахви, звільнила руку, обернену навколо щиколотки, підвелася і закричала:

— Шишако! Собака! Собака!

Почалась колотнеча. Люди шарпалися на всі боки, штовхалися, наскакували один на одного, а ще — на чотирьох молодчиків з важкими поглядами, які випірнули з чотирьох провулків. Асаф і Дінка вмудрилися вислизнути з людської каші й ушитися, розділившись і знову зустрівшись трьома вулицями далі, знайшовши одне одного тільки завдяки якійсь інтуїції, до смерті налякані всім світом, що накинувся на них. Місто стало мисливським угіддям, кожен стрічний був замаскованим мисливцем. Зараз усе залежало тільки від Дінки, тому що Асаф нічого не тямив від страху, самому в нього не було жодного шансу врятуватися. Дінка вела його за собою, рвучись уперед з надзвичайною силою. Вона була упряжною собакою, сенбернаром, поводирем і вівчаркою одночасно.

З вузького завулка Асаф з Дінкою пірнули через дірку в огорожі у крихітний дворик, де обнялися, притислися одне до одного, завмерли в напруженому очікуванні, спостерігаючи за худим типом з бачками, який нагадав Асафу підв’яленого Елвіса Преслі. Худий заглянув у завулок і подався далі. Дінка загарчала. Асаф затис їй пащу рукою. Через хвилину вони вислизнули з дворика і понеслися у зворотний бік, задихаючись від несамовитого бігу. «Безнадійно, — подумав Асаф, — у наступному провулку вони мене схоплять». І тут пролунав короткий радісний гавкіт, і перед його очима промайнула вивіска «У Леї». Асаф здивовано скрикнув. Дінка з розгону стрибнула на хвіртку, Асаф кинув останній погляд назад і ввалився у двір із стогоном полегкості.

Посеред двору росла молода пальма, стояли накриті столики. За одним із столиків сиділа літня пара і тихо гомоніла, Асафа з Дінкою парочка мов і не помітила. Вони перетнули двір, піднялися на три східці й увірвалися у просторий зал. Там теж стояли накриті столи, майже за кожним сиділи люди, й Асаф зупинився розгублений. Відвідувачі ресторану видивлялись на нього здивованими очима, і він миттю відчув себе брудним, розпатланим і розхристаним, але Дінка вже тягнула його між столиками. Собака штовхнула двійчасті двері на пружинах, і вони опинилися на кухні.

Асаф обвів очима приміщення: кухар у білому ковпаку, у великій каструлі щось енергійно булькотить, гостро пахне чимось незнайомим, плюється жиром розпечена пательня, хтось гукає знадвору в маленьке віконце: «Листя цикорію з рокфором!», хлопчина нарізає помідори, приземкуватий товстун зніяковіло завмер у куточку, висока жінка з обличчям, спотвореним довгими, погано зарубцьованими порізами...

Жінка ступнула до нього, загрозливо схрестивши руки на грудях. І раптом угледіла собаку.

— Дінко! Дінкуш! — закричала вона на весь голос, гепнулася перед собакою на коліна, міцно обняла і притисла до себе.

Так само обіймала собаку Теодора, подумав Асаф, зводячи дух.

— Дінко, мамочко, радість моя! Де ти була чотири дні? Я тебе по всьому місту шукала! Ціоне, дай їй хутчій води! Глянь, як бідолашна пити хоче!

Асаф скористався моментом, щоб оглянутися — чи ще не вдерлися в ресторан ті самі типи.

Жінка повільно звелася, стала перед ним:

— А ти хто такий?

Її очі здалися йому двома загостреними клинками. Асаф мовчав. Він і гадки не мав, як пояснити, хто він такий, звідки взявся і чому увірвався на кухню її ресторану. Всі, хто працював на кухні, — двоє офіціантів, різальник помідорів, кухар, його помічник — немов скам’яніли.

Асаф зніяковіло роззирнувся на всі боки, а потім спробував сховатися за бронею держслужбовця.

— Ви не знайомі з господарями цього собаки? — спитав він таким офіційним голосом, на який був тільки здатний, голосом бланка № 76.

— Я, здається, спитала, хто ти такий?

Її голос був різкий і колючий, дуже такий безапеляційний голосочок, та й дивилася вона на нього з такою очевидною підозрою, що Асаф образився і ледь не вибухнув гнівною промовою, яка варилася в ньому вже два дні («Як це розуміти, хто я такий? Я — той самий, хто носиться з цією собакою по всьому місту, щоб повернути її законним господарям, я — той, на кого всі підряд намагаються накинутися, кого всі переслідують!» — і так далі, і тому подібне). Та замість цього він сказав:

— Я працюю в мерії і шукаю господарів цієї собаки.

— Ну, то можеш її залишити, — рішуче сказала жінка у шрамах. — І привіт. Ми тут, до твого відома, не дурницями бавимось.

І, поклавши йому на плече важку руку, підштовхнула його до дверей. Зараз же вся кухня заворушилася: хлопчина продовжив чикрижити помідори, і кухар дружньо поплескав по щоці помічника.

— Ні, — сказав Асаф. — Я не можу її залишити.

Жінка у шрамах знову завмерла, а слідом за нею і решта.

— Чому ні? Що за проблема?

— Тому... тому що ви не господарка.

— Правда?

Це її «правда?» уп’ялося в Асафа, як колючий дріт.

— І звідки ти взяв, що я не господарка?

Дінка, що шумно хлебтала воду, раптом перестала пити, гавкнула, підійшла до Леї і зайшлася незвичайно рішучим гавкотом. Вода капала з її пащі. Стоячи між Асафом і Леєю, Дінка сердито гавкала, з очевидним наміром нетерпляче тупнути лапою.

— Годі, Дінко, — зніяковіло попросив Асаф. — Це ж Лея. Що з тобою?

Але та не заспокоїлася. Вона обійшла Асафа навкруги, немов обводячи його лінією, а потім усілася спиною до нього і носом до Леї й гавкнула ще раз, особливо виразно.

— Ти ба, — стиха промовила Лея.

Щось тицьнулось Асафу в спину, нижче рюкзака Тамар. Він хотів обернутися, але натиск посилився.

— Відповідайте, добродію, на питання, що його поставила вам пані, — пролунав за його спиною старечий голос, — коли не хочете, щоб вас рознесло розривними кулями, які розлетяться по всьому вашому тілу, уразивши всі м’язи і тканини.

— Моше! — випалила Лея спересердя. — Зовсім ні до чого такі подробиці. Тут люди їдять, між іншим!

«Я божеволію, — подумав Асаф. — Рушниця? На мене тепер полюють з рушницею? Вони що всі — подуріли? Що такого накоїла ця Тамар, що всі через неї утрачають розум?

— Рахую до трьох, — далі наполягав той, хто стояв у Асафа за спиною. — А після цього мій палець натисне на спусковий гачок.

— Ні на що ти не натиснеш! — розлютилася Лея. — Зараз же прибери від нього свою штуковину. Саміре, йди накрий столик на двох і дай Дінці попоїсти. А ти... як тебе звати?

— Асаф.

— Ходімо зі мною.

Вона провела його в маленьку кімнатку, де було всього два столики, обидва вільні, і сіла навпроти нього.

— А тепер поясни, із самого початку і до кінця. Тільки попереджаю, що оцей ніс, — вона злегка доторкнулася до кінчика свого носа, — брехню завжди чує.

Асаф показав їй бланк і пояснив систему Даноха з виявлення господарів зниклих собак. Та Лея не глянула на бланк. Вона уважно вивчала Асафове обличчя, ніби вбирала його справжню сутність.

— Між іншим, — згадала вона посеред його міркувань, — я — Лея.

Вона простягнула йому свою велику, схожу на чоловічу руку і здивувалася його потискові, що ледь не розчавив її сильну долоню.

— Ну а це де дістав? — вона показала на його синці.

Він розповів.

— Не зрозумію, що ти там робив? Як туди потрапив?

Він розповів. І про Сергія теж.

— А це звідки? — Лея показала на довгу подряпину на лобі, про яку Асаф уже встиг забути.

— Це? Звідки це... а, це вчора. Від детектива одного.

І він розповів і про це.

А Лея слухала.

І ще про те, як за ним гналися містом.

— А це ось її, — сказав Асаф, нарешті скинувши рюкзак. Він розказав, як визволив його з камери схову.

Лея мовчала. Тільки сиділа, дивилась на нього, і дві подовжні складки на її лобі стали ще глибшими. Раптом вона немов прокинулася:

— Таж за всією цією біганиною ти сьогодні ще не їв, факт? Поїж, а потім поговоримо.

У Асафа в животі буквально різонуло.

— Але що ж із Тамар? — пробурмотів він, ковтнувши слину. — Треба ж поспішати.

Лея побачила, як сіпнувся у хлопця борлак, і щось у ній несподівано сколихнулося. Вона тримала ресторан уже понад дванадцять років і жодного разу ще не зустрічала людини, яка б відмовилася від її страв.

— Тамар у надійному місці, — сказала вона несподівано для себе. — Ти попоїж.

— Але у мене немає грошей, — пробурмотів Асаф. — У мене вкрали.

— Заклад пригощає, — розсміялася Лея. — Ти що любиш?

— Усе, — усміхнувся у відповідь Асаф, зрозумівши, що нарешті попав у гарні руки.

— Ось усе й отримаєш, — вирішила Лея і встала. — Я пішла на кухню, але не хвилюйся, я тебе не кидаю.

Асаф з насолодою накинувся на їжу. Йому принесли цілу батарею страв — вишуканих і гострих, аж дух захоплювало від цих смакових хвиль, що забивали памороки, аж крутилася голова, але цілком однозначно свідчили: тут йому бажають добра.

Лея час від часу задумливо поглядала на нього через кухонне віконце і вдоволено усміхалася такому здоровому і доброму апетиту. Несподівано вона напружилася, завмерла, потім підкликала Саміра і тихо попросила збігати до неї додому, відпустити няньку і привести Нойку. Якомога швидше.

Самір здивовано втупив у неї очі:

— Сюди? Просто зараз? Ви впевнені?

Так, так, вона впевнена. Швидше. Вона повинна з’ясувати щось дуже важливе.

— Я знаю, що вона зникла, — сказав Асаф, розуміючи, що настав час поговорити про справу.

Лея сиділа навпроти, помішуючи каву.

— І ще я знаю, що вона в біді. Я хочу її знайти. Ви мені допоможете?

— Хотілося б, — просто відповіла вона, — але не можу.

— А-а, — розчаровано протягнув Асаф. — Ось і Теодора не могла.

Запала довга мовчанка, якась напруга повисла в повітрі.

Лея з подивом думала: «Ну й ну, ти й до Теодори дістався?» Щось у цьому хлопчиську чіпляло її. Вона не могла сказати, що саме, але щось точно чіпляло. Асаф мовчав і думав, що це несправедливо, адже хтось повинен-таки йому зараз допомогти, бо сам він не впорається.

— А ти знаєш, я в житті не зустрічала цієї Теодори. — Лея знизала плечима. — Іноді я навіть думала, слово честі, може, вона всього лише фантазія Тамар? Ну... ти ж уже знаєш, що у неї трапляються фантазії і всякі ідеї, правильно?

Асаф згадав Мацліаха, уявив дівчинку на бочці і всміхнувся.

— І ще... — Лея відчувала, що вона ступає на дуже слизьку доріжку, говорячи про Тамар з незнайомим хлопцем, але інтуїція підказувала, що вона робить це заради дівчинки. — Для Тамар страшенно важливо, щоб її друзі не зустрілися між собою. Вона... з кожним їй треба бути самій, ніби тільки в її і в його світі.

Лея подумала, що у хлопця до всього ще й одурінна усмішка.

— Коли я її питаю, чому це так, знаєш, що вона мені відповідає? «Поділяй і пануй!» Що ти про це думаєш?

— Що я думаю? — Асафу раптом стало надзвичайно приємно, що його мають за експерта щодо Тамар, немовби у своїх мандрах її слідами він нагромадив чималий досвід і тепер розуміє мотиви її вчинків. — Може... можливо, так у неї більше свободи, я маю на увазі, що у неї... більше простору, — раптом вискочило з нього улюблене слівце Реллі.

— Саме так! — у цілковитому захваті вигукнула Лея. — Здається мені, що вона з оцим своїм «поділяй і пануй» може з кожним бути абсолютно іншою людиною, хіба ні?

— Ага, я теж так думаю, — погодився Асаф. — Свобода. Це найважливіше для неї...

Він розгублено замовк. Виходить, що Реллі не така вже й не права, але як же тоді Носоріг...

Лея, підперши підборіддя великою долонею, задумливо дивилася на Асафа, точніше, крізь нього, захоплена якоюсь думкою.

Вона труснула головою.

— Слухай, ти... як би це сказати... окрім школи ти ще до чогось докладаєш рук? До мистецтва там якогось?..

— Ні, — розсміявся Асаф. — Що це ви раптом?

— Так... подумалось. — Задоволена усмішка ковзнула по її обличчю.

Але ж фотографія теж мистецтво, отямився Асаф. Його вчитель у студії вважає саме так. І на виставку в кінці минулого року взяли п’ять його робіт... От тільки чомусь він ніколи не думав про себе як про «художника». Та й не хочеться йому бути художником. Напевно, тому, що Реллі вічно корчила з себе творчу особистість, а його це завжди дратувало. Ну так, є, звичайно, і Картьє-Брессон, і Діана Арбус, і ще інші, але куди йому до них...

Зненацька перед ним виникло щось, що звивалося, сходило криком. Це повернувся Самір і, зітхнувши з полегкістю, передав Леї маленьку дівчинку, яка аж заходилась криком. Він висмикнув Ноа з ліжка, і всю дорогу вона мучила його розгніваними криками.

Асаф вирішив, що малявці років два або три. Вона була зовсім крихітною, із шкірою кольору слонової кістки, дуже прямим чорним волоссям і чорними косоокими очима. Він перевів погляд на Лею, потім знову на дівчинку, намагаючись відшукати зв’язок між цією великою смаглявою жінкою і дівчинкою з косоокими очима, і раптом усе зрозумів. Так просто!

— Леє, — гукнули з кухні, — що там з маринадом?

Лея встала, підхопила дівчинку, ступила до дверей, затрималася, розвернулася і сунула дитину Асафу. І ось він тримає майже невагому істоту, завбільшки з половину його сестрички Мукі, і дуже симпатичну істоту — коли, звичайно, як слід вглядітися в це завзяте миготіння маленьких кулачків і перекошене від плачу личко. Асаф усміхнувся дівчинці. Вона зарепетувала ще дужче. Тоді він показав їй язик — точнісінько передражнивши Дінку. Дівчинка з силою хвицнула його в груди. Тоді він голосно гавкнув. І дівчинка замовкла. Здивовано подивилась на нього, чекаючи, що буде далі. Асаф знову гавкнув і поворушив вухами. Дівчинка скосила очі на Дінку. Асаф підняв угору палець, і вона теж витягнула пальчик. Вона ще трохи похлюпала, але вже усміхаючись. Асаф кивнув, і дівчинка теж кивнула, він заперечливо замотав головою, і вона теж. Так вони і продовжували: без слів, тільки погляди, підморгування, гримаси. Асаф раптом зрозумів, що страшенно скучив за Мукі. Ноа потягнулася до його обличчя, провела пальчиками по очах, по розпухлому носу, торкнулася синців. Асаф не рухався, дозволяючи їй усе це, танучи від ніжності.

Повернулася Лея, він хотів передати їй дівчинку, але та явно не хотіла розлучатися з ним.

— Бачу, ти їй сподобався, — задумливо сказала Лея. — Ну, а тепер...

Але Ноа не збиралася ділити його ні з ким. Вона схопила його голову обома ручками, повернула до себе і схвильовано почала розповідати про хом’ячка, який живе у них в яслах, як він порізався склом до крові... Асаф повторював її слова, розшифровуючи їх одне за одним.

Коли Мукі була маленька й обмежувалася лише одним складом від кожного слова, Асаф склав спеціальний словник, щоб вихователька в яслах могла її розуміти. Лея сиділа осторонь і з приголомшеним виглядом слухала їхню розмову.

— А тепер слухай, — сказала вона нарешті, коли Ноа погодилася розлучитися з Асафом і зайнялася Дінкою. — Я хочу тобі дещо розповісти.

Асаф зараз же посерйознішав. Очі Леї звузилися.

— Але май на увазі: коли ти щось погане зробиш їй, я тебе з-під землі дістану і задушу ось цими руками. Ти мене зрозумів?

Асаф щось пробурмотів у відповідь, згадавши, що й Теодора сказала щось у такому ж дусі, але Лея явно збиралася здійснити свою погрозу.

— Може, я й не найрозумніша баба на світі, — почала Лея з урочистістю записного оратора, — і лише Господь Бог знає, скільки дурниць накоїла я у своєму житті... — Її пальці мимоволі погладили шрами. — Та й університетів я не кінчала, всього лише за п’ятий клас здала екстерном. Але трохи в людях розумію, і я тебе бачу вже цілу годину, і що мені треба знати — вже знаю.

Асаф не розумів, до чого вона хилить, але перебивати не став.

— От такі діла. — Лея пристукнула долонею по столу. — Тамар у дещо вскочила.

Наркотики, сумно подумав Асаф.

— У дещо дуже мерзенне, з усякими сумнівними типами. Я б навіть сказала, з кримінальниками.

Асаф мовчав. Досі ніщо з почутого його не здивувало, він був вражений лише одним: що він здатний легко і природно розмовляти з абсолютно незнайомою людиною, подолавши свій страх і настороженість, почуваючись так, як ніби ненавмисно розучив вигадливий танець.

— І от гналися за нею, точнісінько як за тобою сьогодні, — говорила Лея. — Ось припустімо, тільки припустімо, що я скажу тобі, де вона зараз переховується, і припустімо, що ти туди пішов, — але ж, не встигнеш і оком моргнути, вони тебе схоплять. І, хоч як силкуйся, тобі від них не втекти. Ці гади шустріші за тебе будуть. Тепер розумієш, чому я хвилююся?

Асаф мовчав.

— Ось чому я пропоную тобі залишити собаку тут.

— Чому ж?

— Я що думаю: вони шукають хлопця з собакою, правильно? Якщо ти підеш без собаки, забиваюся об заклад — на тебе ніхто й не гляне. Знаю я цих придурків.

Асаф мовчав.

— Ну, що скажеш?

— Що я беру Дінку і шукаю Тамар далі.

Лея зітхнула, глянувши на його пом’яте обличчя.

— Скажи-но... — П’ятнадцять років тому ось приблизно так само чіплялись до неї самої. — Скажи мені, ти нічого не боїшся?

— Звичайно, боюся, — розсміявся Асаф. Бачила б вона, як він талапався у ставку і як потім трохи не впісявся, як трусився, доки біг сюди. — Але я її знайду.

Не розуміючи, звідки у нього така впевненість, Асаф відчував, що говорить зараз, як той смішний стариган з рушницею — немов герой старомодного вестерну.

— Ні, це факт, — промимрив він. — Я її знайду.

Лея дивилася на нього з дивним задоволенням: як він сидить на стільці, злегка подавшись уперед, коліна зсунуті, широкі ступні трохи розставлені, розчепірені пальці зчеплені в хлоп’ячому жесті, немовби він просить про щось. Зніяковіла усмішка, що ховалася в куточках рота, спливла на поверхню і вбила Лею.

— Так... — прошепотіла вона з незвичною для себе слабкістю, ніби відповідала на його думки.

— Я стільки вже бігаю за нею, що майже знаю її, — тихо мовив Асаф і здивувався своїй відвертості.

— Ось і мені так здається, — ледве чутно відповіла Лея.

— Що? — стріпнувся він, здивований цією сомнамбулічною розмовою.

— Ходімо. — Вона рішуче встала. — Ходімо, трохи прогуляємося.

— Куди?

— Побачиш. — І вже на ходу, самій собі: — Ми, дівчатка, повинні допомагати одна одній.

Лея дала розпорядження кухарю, приготувала для маляти пляшечку з водою, написала якусь записку і сунула її в конверт. Асаф ні про що не питав. Коли вони вийшли на вулицю, він швидко озирнувся — праворуч, ліворуч. Вулиця була безлюдна. Асаф помітив, що Лея теж озирається, та й Дінка насторожено крутила головою. На автостоянці Лея познайомила його зі стареньким жовтим автомобільчиком і пристебнула Нойку до ультрасучасного дитячого сидіння, що коштувало на вигляд не менше, ніж сам автомобіль. Якийсь час вони крутилися вузькими вуличками старого міста, іноді Лея зупинялася і довго вичікувала. Одного разу вона різко загальмувала, коли вулиця була геть порожньою, завернула на маленьку стоянку і вимкнула мотор. Кілька хвилин по тому мимо пройшли два типи, одного з них Асаф упізнав — той самий худий Елвіс, що гнався за ним. Він здивовано подивився на Лею. Як це вона вирахувала їх?

— Лисий лисого здалека бачить, — усміхнулася Лея, рушаючи машину.

Вони ще довго прочісували вулиці, то зупиняючись, то рухаючись далі — як підказувало її чуття. Асаф звернув увагу, що Лея більше дивиться у дзеркальце, ніж на дорогу.

— Чуєш, — сказала вона трохи згодом, — не ображайся, але я хочу, щоб ти заплющив очі. Краще, щоб ти не бачив, де ми їдемо.

Асаф усе зрозумів і зажмурився.

— Якщо вони навіть, боронь Боже, тебе спіймають, щоб ти їм не міг показати дорогу.

— Якщо треба, я можу зав’язати очі.

— Ні, — розсміялася Лея. — Я тобі вірю.

Йому навіть сподобалося їхати із зажмуреними очима: похитуватися в темряві, заспокоюючись після вранішньої гонитви, перед тим, що чекає на нього попереду. Ноа на задньому сидінні мирно посопувала, і Асаф подумав, що й він не проти трохи подрімати.

— Увімкнути музику?

— Ні.

— А історію хочеш послухати? Не розплющуй очі!

— Так.

І Лея розповіла йому про свій ресторан і про ті важкі роки у Франції, коли вона навчалася куховарського мистецтва. Кількома натяками вона навіть позначила колишнє своє життя і скосила очі на Асафа, перевіряючи, чи не налякала хлопця. Не налякала. Лея глибоко зітхнула, потягнулася, не відпускаючи керма, і тихо розповідала далі. Вона так розмовляла лише з Тамар — не намагаючись боротися з раптовим, як хвиля, бажанням виговоритися. На якусь мить Леї навіть захотілося розповісти про Шая, але вона вчасно опам’яталася — вона й так забагато наговорила, тепер дістанеться від Тамар, хай уже хлопець сам усе з’ясує. Час від часу вона поглядала на Асафа — от дивно, а вона ж точно знає, яким цей хлопчик буде через десять років, і через двадцять, і через тридцять. Іноді Леї здавалося, що він заснув, і тоді вона замовкала, але він видавав легке мимрення, і вона знову продовжувала розповідати. Про Нойку, що маля — найбільший подарунок, який вона отримала від життя, і що цим подарунком вона багато в чому завдячує Тамар, яка переконала її зважитися на цей крок.

Тут Лея несподівано розсміялася:

— Не знаю, чого це я розбалакалась. Ти, мабуть, думаєш, що я кожному стрічному викладаю все про себе?

— Ага. Розкажіть іще!

Дорога бігла назад. Ноа тихенько зітхала уві сні. Лея провадила далі. І раптом замовкла. Навіть не розплющуючи очей, Асаф відчув її напругу. Тепер машина повільно тряслася на вибоїнах. Крізь зімкнуті повіки пробивалося руде світло надвечірнього сонця.

Машина зупинилася.

— Якби ти мене спитав, — раптом промовила Лея зовсім іншим голосом, — я б тобі сказала.

— Що?

— Що тут я висадила Тамар. Позавчора.

Асаф різко розплющив очі і побачив, що вони стоять біля порожньої автобусної зупинки. Поряд на електричному стовпі розхитувався шматок картону з написом «На весілля Сіги і Моті» і стрілкою, що вказувала в небо. Лея підняла на лоба сонцезахисні окуляри, озирнулася, уважно подивилася в дзеркальце. Запхикала, прокинувшись, Ноа, та, побачивши Асафа, заусміхалася. Він провів по її щоці, вона схопила його за палець і покликала наім’я.

Асаф обережно забрав руку і виліз з машини. Дінка, що всю дорогу міцно спала, виплигнула слідом і обтріпалася. Лея простягнула Асафу конверт:

— Ось, передай Тамар. Пояснювальна записка, щоб вона мене не зненавиділа. І бережи себе! — Вона послала йому рукою поцілунок. — Щасливо, Асафе, бережи її!

Жовтий автомобільчик розвернувся і швидко зник з очей.

Асаф спустився з шосе, сховався за величезним валуном і почекав кілька хвилин, прислухаючись і намагаючись уловити звук мотора. Тиша — ні гулу двигуна, ні кроків. Тепер він був сам, ніхто його більше не переслідував, проте на душі було тривожно. Крім іншого, він не знав, де знаходиться.

Асаф почав спускатися стежкою, що звивалася між камінням. Дінка раз у раз зупинялася і принюхувалась, Асаф щохвилини підганяв її. Біля покрученого дуба він став навколішки і прошепотів собаці на вухо:

— Нам потрібно підійти потихеньку. Не треба гавкати, добре? Ні звуку, поки ми не побачимо, що там відбувається. Обіцяєш?

Вони продовжили спуск. Долина виявилася набагато глибшою, ніж це здавалося згори. Незабаром вони були у вузькій ущелині, потім подолали підйом, спустилися, знов опинилися перед новою гіркою. І тут почулися голоси.

Асаф не розумів, звідки вони лунають, ці голоси, звуки боротьби, крики і стогони. Якийсь хлопець, можливо навіть хлопчик, істерично кричав:

— Це не допоможе! Ти мене тут не затримаєш! Я тобі не заручник!

У відповідь — благальний дівочий голос.

Дінка рвонулася з рук Асафа, і лише біля вершини запорошеного пагорба йому вдалося наздогнати її і навалитися на неї всім тілом. Обоє задихалися. Асаф благально зашепотів:

— Тихше! Тихіше, Дінко, рано ще...

Він не знав, що тепер робити, і, напевно, від переляку і невпевненості стягнув із себе пасок, одним кінцем пристебнув його до Дінчиного ошийника, а другий обв’язав навколо тонкої деревинки. Собака так ображено подивилася на нього, що він ледве стримав бажання відразу ж одв’язати її. Потім Асаф безшумно заповз на вершину пагорба. Внизу, за крислатим невисоким деревом, він побачив якусь темну пляму, яка чомусь нагадала йому роззявлений рот, — придивившись, Асаф зрозумів, що це вхід у печеру. Біля провалу стояв молодий хлопець, він був весь мокрий від поту, важко дихав, і руки у нього дуже трусилися. Хлопець був високим, дуже худим і ледве тримався на ногах. За мить Асаф розгледів другу постать — розпростерту в пилу, біля ніг хлопця. Це був зовсім юний хлопчисько з дуже коротким йоржиком волосся. Асаф здивовано витріщався на дивну пару. Що це за хлопці? І де Тамар? Але тут худий хлопець побачив Асафа, обличчя його спотворилося від страху, і він кинувся геть. Нічого не розуміючи, Асаф побіг слідом. Погоня тривала лічені секунди. Хлопець біг повільно, але щоразу, коли Асаф майже дотягувався до нього, страх кидав утікача ще на кілька кроків уперед вгору по схилу. Біля заростей чагарників Асаф повалив його і заламав руку за спину — приблизно так, як з ним самим робили в останні дні. Хлопець плакав уголос, благаючи не вбивати його. Асаф був як у тумані, відбувалося щось дивне й безглузде. Ну хіба може ось такий до смерті переляканий, такий слабкий чувак бути з тих, хто переслідує Тамар? Хлопець спробував сіпнутися. Асаф притис його до землі і гукнув, щоб той не рухався, і тієї ж миті почув поквапливі кроки. Він обернувся, побачив, як щось опускається на нього зверху — і небо розламується навпіл і розсипається. Мить по тому його пронизав біль. А потім усе зникло.