Зірки Егера

1

У річці купаються двоє діток: хлопчик і дівчинка. Може, й не личить їм купатися разом, але вони цього не розуміють ще. Хлопчикові було всього сім років, а дівчинці — п'ять.

Лісом ішли — на річечку набрели. Сонце пекло немилосердно. Вода так вабила своєю прохолодою.

Спершу діти засунули у воду тільки ступні, потім зайшли по коліна. У Гергея намокли штанці, він скинув їх, затим зняв і сорочку. І ось вони вже обоє хлюпочуться голі-голісінькі у воді.

Нехай собі хлюпочуться: ніхто їх тут не побачить! Дорога на Печ звідти далеко, а лісу й краю не видно. Якби хтось їх тут побачив, от було б тоді їм! Хлопчику ще нічого — він не панського роду, а от дівчинка — дочка вельможного Петера Цецеї, панночка! Не спитавшись, утекла з дому.

По ній зразу видно, що то панська дитина — пухкенька, вгодована, наче голубка, шкіра біленька, мов сметана. Стрибає у воді, і дві русяві кіски метляються над тоненькою шиєю.

— Герге! — каже вона пустотливо.— Попливемо.

Худенький смаглявий Гергей підставив спину дівчинці, та обняла його за шию, і хлопчик рушає до берега, а дівчинка б'є ногами по воді.

Підпливши до берега, Гергей вхопив руками осоку за зелений чуб і боязко роззирнувся довкола.

— Ой, а де ж Сірий?

Хлопчик хутко вискочив з води, пробіг берегом, заглянув між дерева.

— Постій тут, Віцушко,— гукнув він дівчинці,— зачекай, я миттю повернуся! — І так як був голісінький помчав.

За кілька хвилин він вже знову був тут, їдучи верхи на старій сірій конячці. У коня на шиї замість вуздечки благенька мотузка. Вона була прив'язана до ніг, але вже встигла розв'язатися.

Хлопчик мовчки шмагав коня гілкою дерену. Обличчя його було налякане, зблідле.

Дійшовши до того місця, де вони купалися, хлопчик обхопив коня за шию і сповз на землю.

— Ховаймося! — проказав він, тремтячи.— Ховаймося. Я бачив турка!— Він рвучкими рухами прив'язав коня до дерева. Похапав з землі одежу під пахву. І ось двоє голих дітей уже біжать до куща глоду. Заховалися, зарилися під кущем у пожухле листя.

У ті часи нерідко траплялося зустріти турка на дорозі. Ти, любий мій читачу, якщо гадаєш, що оті двоє діток купалися в потічку цього літа, певне, розчаруєшся. Де вже ті двоє дітей, де вони є сьогодні? І де вже є всі оті люди, які постануть перед тобою у цій книзі, діятимуть і розмовлятимуть? Усі вони давно перетворилися на прах...

Отож, відклади, любий мій читачу, свій календар і перенесися подумки в 1553 рік. Уяви собі, що ти живеш тепер у травні того року і що в Угорщині панують і король Янош, і турки, і Фердінанд І[1].

Оте малесеньке сільце, звідки родом двоє діток, заховалося десь глибоко в долині Мечек. Всього-на-всього тридцять мазанок й одна кам'яниця. Замість шибок у всіх хатах полотно, промочене олією. Навіть у панському будинку. Але що стосується всього іншого, ті хатки схожі на нинішні оселі під стріхою.

Маленьке сільце з усіх боків оточене густими деревами, отож його мешканці були впевнені, що турки сюди ніколи не завітають. Бо і як їм сюди добратися? Дорога тут крута, слідів возів не видно, дзвіниці немає. Люди живуть і вмирають в цьому закутні, мов мурахи в лісі.

Батько Гергея колись був ковалем у Печі, але його вже немає на світі. Мати, залишившись вдовою, переїхала в Керестешфальву разом із своїм батьком — старим, сивим селянином, який брав участь у повстанні під керівництвом Дьєрдя Дожі[2]. Тому він і дістав прихисток у старости села — Цецеї.

Старий інколи вибирався через ліс у Печ просити милостиню. Дещо, правда, перепадало їм і з панського столу.

От і того дня старий повернувся з міста.

— Виведи на пашу Сірого,— попросив дід онука,— бідолаха голодний з самого ранку.

Герге рушив з конем у ліс. Коли він проходив повз панську кам'яницю, з-за паркану визирнула мала Ева і благально попросила:

— Герге, Герге, можна мені з тобою?

Гергей не наважився відмовити панночці. Він зліз з коня і повів Еву туди, куди вона так хотіла: на моріжок, де пурхали метелики. А метелики летіли в ліс, і діти бігли за ними. Так вони дісталися до лісового потічка, а звідти вже й за кущ глоду.

Обоє причаїлися: тремтіли від страху, що їх помітить турок. І недаремно бояться. Вже через кілька хвилин затріщав хмиз і з-за дерев визирнула гніда кінська голова і білий турецький ковпак з страусовим пір'ям.

Турок роззирнувся і кинув оком на сірого коня. Свого гнідого він вів за уздечку.

Тепер добре було видно кістляве засмагле обличчя турка. На плечах у нього бурштиновий плащ, на голові гостроверхий ковпак. Одне око перев'язане білою хустиною, другим він розглядав прив'язаного до дерева сірого коня. Кінь йому не сподобався, це видно було з того, як Кривилося в гримасі обличчя турка. Але він усе-таки відв'язав його.

Йому більше придався б хлопчик, якого він бачив на коні, на константинопольському ринку за нього втричі дадуть. Але хлопчик зник, наче у воду впав.

Турок оглянув кілька стовбурів дерев, подивився між гілками. Потім гукнув по-угорськи:

— Гей, де ти є, хлопче? Виходь, друже! Я дам тобі інжиру. Не бійся мене, виходь!

Хлопчик не відгукувався.

— Виходь! Не бійся, я не чіпатиму тебе! Не хочеш вийти? Тоді я заберу твого коня!

І він справді взяв уздечки в руку й повів коней за собою, поступово зникаючи за деревами.

А двоє дітей мовчки слухали турка. Обіцянка інжиру не вивела їх із стану заціпеніння, не розвіяла їхній страх. Надто часто їм доводилося чути вдома страшні казки про турків. Принада тут не допоможе! Та коли турок заявив, що він забирає коня, Гергей заворушився. Він глянув на дівчинку, наче чекав від неї поради. Його обличчя спотворилось, ніби терен вп'явся йому в босу ногу.

Турок забере Сірого! А що йому скажуть вдома, коли він повернеться без коня?

Мала Ева не відповідала на ці його тривожні думки. Вона сиділа біля нього навпочіпки з побілілим від страху обличчям. Її широко розкриті сині очі були повні сліз.

А тим часом Сірий віддалявся. Гергей чув його ступу. Сухий хмиз шарудів під копитами. Все-таки турок веде його з собою, все-таки він забирає.

— Сірко...— схлипнув Гергей, і губи його затремтіли, тамуючи плач.

Він підвів голову.

Сірко ступав поволі. Хмиз потріскував під його копитами.

І ось Гергей забув про страх, схопився на ноги і помчав щодуху через галявину до свого коня.

— Дядьку! — крикнув він, тремтячи всім тілом.— Дядьку турок!

Турок зупинився, його губи розпливлися в посмішці.

Ой, який бридкий чоловік! Вишкірився, наче вкусити хоче.

— Дядьку, віддай Сірого,— пробелькотів Гергей крізь сльози.— Сірий наш кінь...

І хлопчик зупинився кроків за двадцять від чужинця.

— Підійди-но ближче, коли він ваш,— відповів турок,— і візьми його.— Він випустив уздечку з руки.

Хлопчик тепер бачив тільки свого коня, і, коли той повільно рушив з місця, Гергей підскочив йому назустріч і схопив уздечку.

У цю мить схопили і його самого. Довгі чіпкі пальці турка стиснули немов у лещатах тоненьку ручку, і хлопчик злетів на гнідого, просто в сідло.

Гергей зарепетував.

— Цить! — гаркнув на нього турок, вихопивши кинджал.

Але Гергей не перестав кричати.

— Віцушко! Віцушко!

Турок обернувся подивитись, кого гукає хлопчик. Рука його стиснула кинджал.

Коли він побачив другу дитячу голівку, що висунулася з трави, то одразу засунув кинджал у піхви й усміхнувся.

— Ану, підійди-но сюди,— промовив турок,— я тебе не чіпатиму.— І, потягнувши коней, рушив до дівчинки.

Гергей спробував злізти з коня, але турок гучно ляснув його долонею по спині. Гергей заревів, проте лишився на місці, а турок, кинувши коней, побіг за дівчинкою.

Бідолашна Віцушка й хотіла б утекти, та ніжки в неї коротенькі, трава висока. Дівчина спіткнулась і впала. Невдовзі вже вона верещала і пручалась у руках турка.

— Цить! — гримнув турок.— Цить, бо з'їм! Гам-гам!

Дівчинка затихла. Тільки серденько її тріпотіло, як у горобчика, що потрапив у сильце.

Та тільки-но вони підійшли до коней, вона знову закричала:

— Таточку! Татку!

В розпачі їй здавалося, що її крик почують бозна-де.

Гергей теж тер кулачками очі й плакав:

— Я піду додому, я хочу додому!

— Мовчи, поганий байстрюче! — загорлав на нього турок.— А то я тебе розірву!

І він погрозливо затряс кулаком.

Діти затихли. Дівчинка була майже непритомна від страху. Гергей тихенько схлипував, сидячи в гнідого на спині.

Ось вони рушили в дорогу.

Вибралися з лісу. Гергей бачив, як шляхом, що вів через Мечек, тягнуться турецькі обози. Акинджі[3] верхи на конях, піші асаби[4], найманці в різношерстій одежі. Сидячи на прудких низеньких конях, вершники скакали до Печа.

Люди, що йшли попереду, супроводжували близько десятка фір і возів. На возах було безладно навалено покривала, скрині, ліжка, барильця, стільці, невичинені шкури, мішки з зерном. Побіля підвід чвалали сумні невільники, руки у них зв'язані за спиною, ноги закуті в кайдани.

Наш яничар[5] мав три підводи і семеро бранців. Крім нього, йшло ще п'ятеро яничарів у синіх шароварах, червоних сап'янцях, білих ковпаках і троє асабів у смушкових шапках, з довгими списами в руках. На шапці нашого кульгавого яничара гойдалося запилене страусове перо, що звисало геть аж на спину.

Поки яничар був у лісі, всі його три підводи стояли на узбіччі, пропускаючи решту.

Яничари зустріли реготом малюків і коня.

Що вони там лопотіли по-турецькому, Гергей, звісно, не розумів. Мабуть, про нього і Віцушку. Подивляться на них і сміються. А як поглянуть на коня — розмахують руками, наче мух відганяють.

Турок кинув дітей на фіру, просто на клумаки з майном. Там сиділа товстощока дівчина-невільниця, ноги в неї були скуті ланцюгом. Їй і доручили доглядати дітей. Затим один з яничарів розв'язав брудний мішок і став діставати з нього дитячу одежу. Тут знайшлося все необхідне. І сукенка, і маленький кожушок, і чумарка з металевими гудзиками, і шапка, і капелюшок, і маленькі чобітки. Турок вибрав дві сорочечки і маленький кожушок, кинув усе це на фіру.

— Одягни їх! — наказав одноокий дівчині.

Дівчині на вигляд було років сімнадцять. Одягаючи малюків, вона голубила їх, обціловувала.

— Як тебе звати, моє янголятко?

— Віцушка.

— А тебе, моє серденько?

— Гергей.

— Не плачте, мої любі. Я вас не покину.

— Я хочу додому,— заплакав Гергей.

— І я теж...— схлипувала Віцушка.

Дівчина міцно обняла малюків і притисла до себе:

— Добрий боженько приведе нас згодом додому, тільки не треба плакати.

2

Сільські собаки, сердито гавкаючи, наскакували на довговолосого прочанина з білою бородою. Вони б і сутану його роздерли, якби він не відбивався від них довгим ціпком з хрестом нагорі.

Прочанин йшов спочатку посередині шляху, але, побачивши, що кудлатих великих псів більшає, відступив до плоту, чекаючи, поки хтось вийде з хати і врятує його від цієї собачої облоги.

Але погляди людей, що повиходили, зачувши гавкіт собак, були звернуті в інший бік: селом мчали п'ятеро угорських витязів. Попереду скакав русявий богатир у багряному плащі. На шапці в нього журавлине перо, поперек сідла лежала рушниця. З-під легкого вишневого камзола зблискувала кольчуга. Слідом за ним скакало ще четверо витязів. В'їхавши в село, подорожні роззиралися, наче кожна хата в цьому селі для них була дивиною.

Біля воріт будинку Цецеї на камені дрімав селянин, тримаючи в руці списа. Цокіт кінських копит розбудив його. Вартовий поспіхом відчиняє ворота, і вершники через місток в'їжджають у подвір'я.

Цецеї сидів у затінку комори, згорбившись, наче старий орел. Неподалік кілька кріпаків стригли вівцю. В їхніх руках були ножиці, за поясом — шаблі. Таким було тоді життя в Угорщині.

Цецеї помітив витязів. Звівся на ноги і попрямував їм назустріч. Дивна хода була у цього старого пана: одна нога його не згиналася в коліні, а друга — в щиколотці. Та і як вони могли згинатися, коли обидві дерев'яні! У нього не було й правої руки: рукав полотняного камзола звисав від ліктя наче ганчірка.

Витязь із журавлиним пером на шапці зіскочив з коня і кинув уздечку одному з своїх солдатів. Сам хутко підійшов до Цецеї.

— Іштван Добо,— відрекомендувався він, зняв шапку і клацнув підборами.

Добо — високий кремезний чоловік, у кожному русі якого відчувалася сила. Його сірі очі були гострі, чіпкі.

Цецеї заклав руки за спину.

— Ти у кого на службі?

— Тепер у Балінта Терека,— відповів той.

— Отже, ти прихильник Фердінанда. Ласкаво просимо, синку.— Цецеї подав витязю руку. Одним поглядом окинув жеребця, шаблю.— Яким це вітром занесло тебе до нас?

— Ми їдемо з Палоти.

— Із замку Море?[6]

— Тепер це вже не замок Море.

— А чий же?

— Нічий. Та це вже й не замок тепер, а купа каміння.

— Ви його зруйнували?

— Зрівняли з землею.

— Слава богу!.. Ну, заходь у холодок, брате, ось сюди, на терасу... Матінко, у нас гості.

Низенька опасиста господиня вже порядкувала на терасі: накривала разом із служницею стіл у затінку. Інша служниця тим часом вже відчиняла дверцята льоху.

— Перш ніж сідати, батьку,— мовив Добо,— я мушу запитати, чи немає тут отого Море? Бо саме його я й шукаю.

— Не бачив я цього негідника. Та краще його ніколи й не бачити, хіба що на шибениці.

Добо похитав головою:

— Виходить, ми збилися зі сліду. А вода у вас знайдеться?

— Зачекай, зараз вина принесуть.

— Я п'ю тільки воду, коли хочу пити.

Добо взяв великий пузатий дзбан, підніс його до губів, а втамувавши спрагу, голосно зітхнув і сказав:

— Ви дозволите відпочити у вас до вечора?

— Я вас не відпущу і за кілька днів. Де це чувано!

— Дякую, але ж тепер не масляна. Ввечері нам треба рушати далі. Одначе кольчугу я скинув би. Хоч вона вся із дірок, у ній страшенно парко в цю спекоту.

Поки Добо знімав свої обладунки, у дворі з'явився прочанин.

— Ти що, від ченця прийшов? — сказав Цецеї, звівши на нього очі.

— Авжеж,— відповів здивований прочанин.— А звідки ви знаєте?

— Борода в тебе біла від пилюки, видно, що здаля йдеш.

— Це правда,— відповів прибулець.

— А передати звістку з далекого краю мені може тільки ігумен Шайоландського братства, він мені родич.

— Та він уже давно не ігумен, а духівник короля.

— І це я знаю, побив би його грім разом з його господарем! Як тебе звати?

— Імре Варшані.

— Скільки тобі років?

— Тридцять.

— Ну, подивимось, яку звістку ти нам приніс?

Прочанин сів на землю і заходився відпорювати підкладку своєї сутани.

— Ох, і спека ж у ваших краях! — пробубонів він весело.— І турків тут, як мух...

— Це все завдяки твоєму ченцеві й королю. Куди ж до біса ти запхав листа?

Варшані нарешті витягнув листа з маленькою червоною печаткою і подав його Цецеї.

— Нагодуйте, напоїть цього чоловіка, приготуйте для нього ліжко, щоб він міг переночувати,— звелів Цецеї своїй дружині. І розгорнув листа.— Це він,— мовив він сам до себе, розглядаючи листа з усіх боків.— Його письмо. Чіткі, наче друковані літери, але дуже дрібні. Я сам його не прочитаю. Пошліть-но за попом.

Прочанин вмостився зручніше в тіні горіхового дерева.

— А вісточку він шле, напевне, приємну,— сказав він,— тому що не підганяв мене. Коли він передає листи з великою печаткою, тоді завжди доводиться поспішати. А це така собі мала печатка, видно, не державна справа.

Пояснивши різницю між листами в такий мудрий спосіб, він із задоволенням хильнув вина з глечика, що стояв перед ним.

Господиня теж взяла листа в руки. Роздивилась з усіх боків, глянула на зламану печатку, потім звернулася до прочанина:

— А дядько Дьєрдь[7] здоровий?

Прочанин саме наминав сир. Проковтнув великий шматок.

— Він ніколи не хворіє.

Прийшов священик, плечистий, сивобородий старий з головою, як у лева.

Прочанин підвівся і хотів був поцілувати йому руку, але священик позадкував.

— Ти папіст чи нової віри?[8]

Старий погладив свою сиву бороду, що звисала аж на груди.

— Я папіст,— відповів прочанин.

Тоді піп простягнув свою руку.

Чоловіки зайшли до кімнати. Священик став до вікна й почав читати по-угорськи листа, написаного по-латині.

— «Любий мій зятю...»

У священика був глухий голос, деякі букви він ковтав, і про існування їх тільки можна було здогадуватись. Але ті, хто звик до нього, розуміли, що він читає.

Піп продовжував:

— «...і люба моя Юлішко, пошли вам бог здоров'я і безтурботного життя. Дійшло до мене, що у ваших краях щодень розбійничають то Море, то турки і що на місцях зосталися самі тільки кріпаки. Усі, хто міг, повтікали у Верхню Угорщину або до німців. І ви, мої любі, якщо ще живі і мій лист застане вас у Керестеші, теж подбайте про свій порятунок. Я мав розмову з його величністю, що він відшкодовуватиме ваші збитки...»

— Не читай далі! — спалахнув Цецеї.— Собакам — собачі подачки!

— Заспокойся, любий,— вгамовувала дружина.— Дьєрдь мудра людина. Він і без того знає, що від Запої ми не приймемо нічого. Краще вислухаємо, що там далі в листі.

Піп насупив свої кошлаті брови і продовжував читати:

— «...Щоправда, король не має змоги повернути вам Шашд, але біля Надьварода є село...»

— Годі, Балінте, не треба! — закипаючи від гніву, махнув рукою Цецеї.

— Далі він вже про інше пише,— сказав священик.— Ось послухай: «Але якщо в тебе все ще велика ненависть до нього...»

— Так, так! — вигукнув Цецеї, грюкнувши кулаком по столу.— Ні тут, ні на тому світі не хочу його бачити. Якщо ми й зустрінемося там, то тільки із зброєю в руках!

Піп читав:

— «...Тут, у Буді, мій будинок стоїть порожній. Самі незабаром переїдемо в Надьварод. У моєму будинку лише внизу мешкає зброяр. А нагорі три кімнати стоять порожні...»

— Мені вони не потрібні! — підвівся Цецеї.— Ти, чернець, купив цей будинок на гроші Запої! Хай він завалиться, якщо моя нога переступить його поріг.

Священик знизав плечима.

— А може, той будинок перейшов йому в спадок?..

Проте Цецеї вже не хотів слухати. Він вийшов з кімнати на терасу, сердито шкандибаючи на своїх дерев'яних ногах.

Прочанин підобідував на краю тераси, в затінку горіхового дерева. Цецеї зупинився перед ним і гнівно заявив:

— Передай ченцеві моє шанування. А листа його ніби й читати не читав.

— То що, відповіді не буде?

— Ні.

І старий покульгав далі, прямуючи до комори. Ходив сюди й туди під палючим сонцем, розмахував ціпком у різні боки й сердито бурчав:

— Ні, брате, моя голова ще не дерев'яна!

Селяни заповзятливіше заходилися стригти овечок, собаки відбігли подалі, і здавалося, навіть будинок на пагорбі сповз зі страху з горба.

Господиня разом із священиком стояла на терасі. Священик знизував плечима.

— Якщо це навіть і не спадщина, то все одно будинок куплено на зароблені гроші. Він має право подарувати його будь-кому. От і дарує Петерові. Тоді це буде будинок Цецеї, і в ньому й сам король не укажчик.

З кімнати вийшов Добо. Господиня познайомила його з священиком.

Вернувся й Цецеї й одразу кинувся на попа:

— Чи ти, попе, з глузду з'їхав! Ти, чого доброго, ще й сам станеш на службу до Яноша!

— А ти на старість угорцем перестанеш вважатися! — гаркнув йому у відповідь священик.

— А ти ще в кати наймешся! — загорлав на нього Цецеї.

— А ти до німців! — розлютився піп.

— Кат!

— Німець!

— Шкуродер!

— Зрадник батьківщини!

Сивоволосі діди аж посиніли від люті, коли гримали один на одного. Добо вже готовий був розводити їх.

— Та не лайтеся, господь з вами! — промовив він схвильовано.— Краще вже посваріться з турками.

— Тобі цього не зрозуміти, брате,— махнув рукою Цецеї, сідаючи на стілець.— Цьому попові Запої велів відрізати язика, а мені — праву руку. Чи ж не дурень піп, коли обрубком свого язика захищає Запої?

— Якби він був тільки моїм особистим ворогом,— відповів священик стишеним голосом,— я б йому давно все пробачив. Але я все-таки й тепер кажу: нехай краще він наказує угорцям, аніж якийсь німець.

— Ні, хай уже краще німець, ніж турок! — знову закричав Цецеї.

Добо змушений був перебити дідів, щоб вони не зчепилися знову.

— Мало приємного і в тому, і в іншому, це правда. Треба вичекати доти, доки не з'ясується, чи виставить німець своє військо проти турків. І пересвідчитись, чи не надумав Янош продати країну туркам?

— Він її, брате, вже давно продав! — сказав Цецеї.

— Не вірю,— відповів Добо.— Він ніколи особливо не загравав з турками, його найбільше цікавила корона.

На столі з'явився таріль із смаженими курчатами. Старі полагіднішали. Всі сіли за стіл.

— Ех, колись і я був таким молодим, як ти, брате!..— Цецеї похитав головою.— Скільки тобі років?

— Тридцять один,— відповів Добо.— То не сьогодні-завтра й мене вже ніхто не назве молодим.

— Поки чоловік не одружений, він завжди молодий. А тобі вже пора.

— Все ніколи,— відмахнувся Добо.— Я, батьку, з юнацьких літ постійно в боях.

— Так і треба. Угорці живуть так відтоді, як світ світом. Ти, може, гадаєш, що я на балах загубив обидві ноги? Я, брате, починав воювати разом з Каніжі[9].Мене і король Матяш[10] називав по імені. А закінчив я разом з Дожею, а він, можеш мені повірити, був справжнім героєм.

Цецеї підняв наповнений по вінця кубок.

— Хай благословить господь угорців й особливо тебе, брате. Хай пошле тобі перемогу над ворогом і гарну дівчину за дружину. Ти вмієш грати в шахи?

— Ні,— відповів Добо, усміхнувшись такому повороту в думках Цецеї. Одним духом він вихилив кубок міцного червоного вина, подумав: «Тепер мені зрозуміло, чому старі так розійшлися».

— Тоді з тебе вийде гарний полководець,— сказав Цецеї.— Якби ми воювали азіатським способом — рать на рать, не вийшов би. Але ми б'ємося по-угорськи — людина на людину. А цього шахівниця не навчить.

— Виходить, ти все-таки вмієш грати?

— Ні, я просто знаю, як грають.

— От коли навчишся — інакше судитимеш. За годину шахової гри, брате, можна взнати всі прийоми справжнього бою.

— Може, ви з панотцем Балінтом граєте вдома?

— Ми? Ніколи! Ми й без шахів сваримось достатньо. А разом же виростали, жили поруч, воювали...

— ...Разом і помремо,— закінчив священик, киваючи головою.

Старі приязно перезирнулися і почаркувались.

— І все ж,— витер вуса Цецеї,— погодься, що той Фердінанд порядна людина, раз він зумів витурити Море з його замку.

— Це справа не тільки рук Фердінанда,— зауважив Добо,— а обох королів. Вони виставили об'єднане військо. Сваволю Море вже годі було терпіти, під кінець він навіть могили став грабувати.

— Але все-таки Фердінанд послав численне військо.

— Ні, це Яношеве військо було більше. Фердінанд тільки звелів Балінту Тереку допомогти Яношу і прислав ще п'ятдесят рудокопів.

— Щоб розбити мури?

— Так... З нами й турки були...

— Звичайно, під прапором Яноша?

— Та хай їм чорт, таким помічникам! Більше грабують, ніж допомагають.

— Оті свині, акинджі?

— Авжеж.

— І легко ви впоралися з тим замком?

— Я б цього не сказав. Мури там товсті, міцні. Стінобитних гармат не захопили з собою ні ми, ні військо Яноша. А чого варті в таких випадках фальконети?

— Я бував там,— встряв у розмову священик.— Це тобі не будиночок з парканом, а замок-скеля. Виходить, вони не здалися?

— Ні, довелося приставити до скелі п'ятдесят рудокопів. Ну й робота їм випала! Кирки викрешували іскри з каменю, а залізні балки ледве довбали його. Та врешті проти стількох рук і камінь не встояв.

— Висадили в повітря?

— Спочатку ми попередили Моро, що міну закладено. Тоді він відповів, що просить почекати до ранку. Ми чекали. І що вчинив цей хитрий лис? Він зібрав усіх мешканців замку й звелів стійко триматися. Мовляв, тим часом він непомітно вислизне з замку й приведе допомогу. «Гаразд,— кажуть йому.— Але яка запорука, що ти повернешся?» — «Тут залишаються мої сини,— відповів негідник,— і все моє золото, срібло, все добро. Чого вам іще треба?» Він спустився з муру вниз по канату і втік. Ми, звичайно, нічого не помітили в темряві. Коли настав ранок — бачимо: білого прапора і послів ні слуху ні духу, браму не відчинено. Тоді ми й підірвали міни. Хіба сюди не було чутно? Гуркнуло так, що аж гори затряслися. Мури розвалилися. Ми вдерлися в замок! Наші витязі так розлютилися, що повбивали всіх захисників Море...

— І його синів теж?

— Ні. Ми знайшли їх у кам'яному підземеллі. Гарні чорняві хлопчики. Тепер вони у короля Яноша.

— І ви зараз розшукуєте Море?

— Я завернув сюди з чотирма молодцями — думав, нападемо на слід. По дорозі ми зустріли єгеря, у його погребі Море ночував. Єгер і сказав, що Море мав намір їхати в Печ.

— Магдо,— звернулася дружина Цецеї до служниці, що прибирала подвір'я,— а де ж наша Віцушка?

— Не знаю,— відповіла дівчина.— По обіді вона гралася в саду.

— Біжи пошукай її!

— Це моя донечка,— усміхнувся Цецеї.— Господь на старість послав мені втіху. От побачиш — справжня маленька фея Ілона![11]

— А сина у вас нема?

— Нема,— спохмурнів Цецеї.— Якби я мав сина, тоді й рука виросла б у мене знову, як у рака клішня.

Дівчинки ніде не було. За балачкою і читанням листа всі забули про маленьку Віцу. Служницям теж було не до дитини — витязі хвацько підкручували вуса, й дівчата ходили, метляючи спідницями. Їм було весело, неначе витязі приїхали до Цецеї на оглядини.

Вже все обнишпорили довкола дому. Облазили всі кущі, всі куточки в селі, де малюки звикли гратися. А де ж це тітка Като? Це вона доглядала за дівчинкою. Можливо, старенька заснула, а дитя тим часом пішло з села? Ніхто не бачив дівчинку. Після обіду вона розмовляла з якимось хлопчиком біля садової хвіртки. Хто ж то приходив? Мабуть, Герге. Він вів на пашу дідусевого коня. Але де ж той Герге? Певне, подався з конем у ліс. О дитяча легкодумність! Скільки разів його попереджали, щоб не заходив далеко з конем.

Обнишпорили весь ліс довкола села. Вже й витязі Добо взялися до розшуків. Заглядали за кожне дерево, за кожний кущик, оглянули всі канавки й вибалки. І матінка Герге теж шукала, голосячи. Стару тітку Като знайшли у лісі. Вона й сама вже давно шукала дітей, вже й голос загубила, гукаючи їх, зовсім захрипла.

Нарешті, коли вже почало смеркати, якась служниця закричала щодуху:

— Знайшлися!

— Ну, слава богу! Де ж вони?

— Он їхній одяг!

На жаль, це був тільки одяг: біленька сорочечка, червоні черевички, жовта тафтова спідничка, сорочка Герге„ його штанці й капелюшок. З цього видно було, що діти купалися. На березі річки, на м'якому пісочку, виднілися сліди. Одні більші, з розчепіреними пальцями, сліди ноги Герге. Менший слід — ніжка Віцушки.

Мабуть, у річці втопилися діти.

3

— Мене звати Маргіт. Можете казати мені тітко Маргіт,— пояснила дівчина, що сиділа біля дітей на фірі.— Я розповідатиму вам казки. Я знаю багато казок. Звідки ви, мої рідненькі?

— З села,— відповів із сльозами на очах Гергей.

— З села,— повторила за ним дівчинка.

— А з якого села?

— Там, у лісі.

— А як називається це село?

— Називається? Не знаю.

У кругловидої Маргіт були товсті губи, наче відкриті для поцілунку, обличчя, обсипане ластовинням, на шиї голубе скляне намисто. Турки забрали її з собою з хутора в Шомодському степу.

Дівчина похитала головою і заходилася майструвати з різних ганчірок ляльку.

— Це буде лялька для Віцушки. Жовта хустинка, червона сукенка. Ми одягатимемо її, вкладатимемо спати, гойдатимемо і бавитимемося з нею.

Фіра з невільниками повільно рухалася вперед.

Поряд брели широкоплечий селянський парубок і молодий рябий циган. Циган був у синіх залатаних штанях і в синьому доломані. Із спідньої кишені доломана стирчала дерев'яна дудка. З другого боку підводи чвалав священик у чорній сутані і кудлатий селянин з великою головою. Селянинові було років сорок. Священик — молодший. Це був високий чоловік з відкритим широким обличчям, без бороди й без вусів і навіть без брів. Обличчя червоне, немов буряк, тільки очі чорніють. Турки кілька днів тому поливали його окропом, вимагаючи, щоб він віддав їм скарби своєї церкви.

А які то могли бути скарби в тій церковці!

Нещасні бідолахи попали в рабство. На ногах у них ланцюги, руки в кого спереду, у кого за спиною закуті кайданами. Парубок зв'язаний одним ланцюгом з циганом, священик — з селянином. Парубок босий. Щиколотки під кайданами обмотані ганчір'ям, яке вже геть закривавлене.

— Стійте,— благав він, озираючись час від часу назад.— Дайте хоч кайдани поправити.

Але яничари не звертали на нього жодної уваги. Вони щось балакали по-турецьки і лиш зрідка кидали на нього сердиті погляди.

Гергей не зводив очей з парубка. Які в нього великі руки! От хто не боїться нікого! І якби його руки не були зв'язані за спину, то летіли б турки від нього в різні боки.

Парубок і справді не боявся.

Він підвів голову і гримнув на згорбленого турка, що трюхикав поруч на коні:

— Щоб ви згоріли, бусурмани! Вовче поріддя!

— Гашпар, Гашпар,— заспокоювала його Маргіт з підводи,— терпіть свою долю, як тільки можете. Гляньте, он уже й сонечко сідає на спочинок: о такій порі вони стають на привал.

Маргіт витерла сльози на очах, але тут малюки зайшлися плачем:

— Я хочу додому! — закричав Гергей.

— До тата! — плакала мала Ева.

Турки й справді зупинилися перепочити. Позлізали з коней, подіставали глечики, помили руки, ноги й обличчя. Затим рівненько в рядок поставали на коліна обличчям на схід. Поцілувавши землю, почали молитися.

Дівчина злізла з воза, відірвала клапоть від своєї сорочки і перев'язала ним парубкові ноги. Затим обережно насунула кайдани на пов'язку.

— Благослови тебе бог! — зітхнув парубок.

— На ніч, якщо вдасться, ми ще прикладемо тобі подорожник, Гашпаре.

Її обличчя скривилося, здавалось, вона от-от заплаче. Так і плакала вона щогодини; поплаче і знову співає дітям пісень: бо ж досить було їй заплакати, як і вони теж заходилися в плачі.

— Ох, і їсти ж хочеться! — сказав циган, сідаючи побіля них прямо на закурену дорогу.— Оце б ум'яв зараз три буханці хліба та й сала кусень.

Возій — теж бранець із закованими ногами — усміхнувся.

— Я теж голодний,— мовив він, кидаючи зневажливий погляд на турків.— А їм зварю на вечерю такого паприкашу[12], що весь нам дістанеться.

— А ти хіба кухар?

— Тільки ввечері. Вдень оті бусурмани самі собі грабують на обід.

— Ти давно у них служиш?

— Три дні.

— А дати дьору не пробував?

— Е ні, від них не втечеш! Поглянь-но, які чоботи на мені.— Він підняв ногу — пролунав брязкіт важких, товстих ланцюгів.

— А що як сьогодні не доведеться варити? — з тривогою сказав циган.

— Не хвилюйся. Вчора я їм так смачно наварив, що вони тільки облизувались, як собаки.

— От якби й мені так облизуватись! Я вже й забув, коли востаннє наївся досхочу.

— Вони й вина награбували собі на обід. Он везуть у задку фіри.

— Турки ж не п'ють!

— Вони, коли бачать вино, зразу забувають про свої турецькі закони.

— Ну, тоді й у мене буде свято! — тішився циган.— Я їм затягну такої, що вони всі затанцюють.

Одноокий яничар, скінчивши молитву, рушати далі не наказував. З вершини гори виднілося місто в долині, огорнуте вечірніми сутінками. Гніздо угорців. Осине гніздо.

Турки почали радитися між собою. Нарешті одноокий яничар крикнув возієві:

— За мною! До лісу!

І фіри заїхали в ліс, подалі від шляху.

Тим часом сонце сховалося за кронами дерев. Ліс потонув у сутінках. На чистому небі з'явилася перша зірка.

Знайшовши галявину, турки порозпрягали на ній коней. Яничар розв'язав руки священикові й звелів йому:

— Розпали багаття!

— Я краще знаю, як це робиться! — скинувся циган.— Ваша милість, пане-повелителю турку, цілую ваші руки-ноги, дозвольте, хай краще я розведу вогнище, це моє ремесло.

— Цить! — гримнув на нього турок.

Жінкам теж порозв'язували руки, щоб допомагали біля вогнища.

Разом із священиком жінки зносили під найближчі дерева хмиз, сухе листя. За допомогою кресала й трута добули вогонь, і невдовзі вогнище запалало.

Звільнили і возія, дозволили злізти з воза.

— Звари нам таку вечерю, як вчора,— наказав йому одноокий турок.

— Буде зроблено,— відповів возій.

Він налив води у великий казан, що висів над вогнищем, і коли священик з циганом оббілували барана, вмілими руками покришив м'ясо в казан. Зверху поклав ріпчатої цибулі, насипав перцю. Він, напевне, покришив би й картоплі, але в ті часи картопля вважалася рідкістю. Лише пани куштували її зрідка, як делікатес, але назви точної у неї ще не було — називали її то американськими, то земляними яблуками.

Чоловік двадцять турків порозлягалися довкола вогнища. Вози поставили колом у вигляді огорожі. Коням сплутали ноги і пустили пастися, а бранців зігнали в один гурт. Їх було шістнадцять — дев'ятеро чоловіків, п'ятеро жінок і двоє малюків. Бідолашні люди, зморені втомою, повалилися на траву. Дехто з бранців одразу поринув у сон.

Маленька Ева заснула на купі клунків. Її голівка лежала на колінах Маргіт, а права ручка притискала до грудей благеньку лялечку. Ева спала і бачила сон. Поруч долілиць лежав Гергей. Підклавши долоні під голову, він теж засинав, зиркаючи час від часу на турків. Одноокий яничар лишив дітей разом з дівчиною на возі, час від часу позираючи на них.

Вогнище палало високим полум'ям. Турки різали барана, курей і гусей. Бранці старанно працювали, готуючи вечерю, і невдовзі у казанцях і чавунах уже кипів паприкаш, а на рожках рум'янилися баранячі ніжки.

Лісове повітря сповнилося апетитним запахом.

4

Не минуло й години, як кучер Андраш заробив такого ляпаса, що його капелюх відлетів аж на два сажені.

— Щоб тобі згоріти у сьомому колі пекла! — горлав на нього одноокий яничар.— Скільки ти перцю насипав?

На превелику втіху цигана, паприкаш дістався невільникам. А самі турки поділили між собою смажені на рожні баранячі ніжки. Їжу вони запивали угорським вином з барилець і ріжків.

Наївшись, циган встав. Витер руками губи, а руки об штани і заторохтів:

— Ваша милість, пане добродію Помрижабо, цілую ваші руки-ноги, дозвольте зіграти що-небудь для втіхи поважаних гостей.

Одноокий яничар Юмурджак, якого циган назвав Помрижабою, обернувся і, єхидно примружившись, спитав:

— Угорців хочеш поскликати сюди своїм кукуріканням?

Циган спокійно поплентався назад до казана, покрутивши в руках дерев'яну ложку, буркнув:

— Щоб тебе повісили в найсолодшу твою годину!

А турки тим часом жадібно їли і водночас мінялися награбованим майном. Якийсь похмурий акинджі з обвислими вусами зняв з підводи невеличку залізну скриньку. Зірвав віко. Із скриньки посипалися золоті монети, обручки й сережки.

Тут же біля вогнища почали ділитися.

Очі в Гергея злипалися від утоми, але він не міг відірвати погляду від Юмурджака. Страшним і дивним здавалося йому це обличчя, цей гирявий череп. Бо як тільки турок знімав свого ковпака, його поголена голова зливалася з поголеним обличчям. До того ж він так химерно сміявся, навіть ясна було видно.

Яничар витягнув з-під доломана туго набитий грішми замшевий пояс і пішов туди, де паслися коні.

Герге все ще не зводив погляду з нього. Він бачив, як турок витягнув із стінки сідла дерев'яний шпеник і через маленький отвір став просовувати туди гроші.

— А ти чому не їси? — запитав священик у Гашпара.

Парубок сидів осторонь від гурту і зажурено дивився в темряву.

— Не хочеться,— відповів він похмуро.

Через якусь мить він мовив до священика:

— Панотче, як поїсте, вислухайте мене — хочу вам щось сказати.

Священик відклав убік дерев'яну ложку і підсунувся ближче до Гашпара.

— Чого тобі, синку?

— Висповідайте мене, панотче.

— Навіщо?

— Щоб я з чистою душею міг явитися на той світ.

— Тобі ще довго цього чекати, Гашпаре.

— Не так уже й довго, як ви гадаєте.— Він кинув погляд на турків і провадив далі: — Коли бранці закінчать вечеряти, сюди має підійти той турок, що полонив мене. Він прийде, щоб знову надіти нам на руки кайдани. Ось тоді я його і вб'ю!

— Не роби цього, синку.

— Я все одно його вб'ю. Коли він підійде — вихоплю в нього кинджал і заколю, як собаку! Встромлю ножа просто в черево! Ви тільки висповідайте мене.

— Синку,— пильно подивився на нього священик,— я не можу тебе висповідати: я лютеранин.

— Нової віри?

— Вона тільки називається новою, а насправді це стара віра, та сама, яку нам заповідав назаретянин Ісус. Ми не сповідуємо — ми тільки самі сповідуємося богу. Ми віримо, що господь бачить глибоко наші душі. Але навіщо тобі помирати? Глянь — ми ще на угорській землі, і Печ близько. Не раз траплялося, що угорським бранцям щастило вирватися з полону.

— А якщо нас ніхто не визволить?

— Божа милість буде над нами. Хіба мало й таких людей, котрі досягли щастя і на турецькій землі. Ідуть туди як бранці, заковані ланцюгами, а там стають панами. А тоді й додому повертаються. Ходім, синку, тобі треба поїсти.

Парубок похмуро дивився на турків.

Священик похитав головою.

— Нащо ж ти тоді мене кликав, коли не хочеш слухатися?

Після цих слів парубок підвівся і почвалав до гурту невільників.

Бранцями були здебільшого молоді й дужі люди. Серед жінок сиділа худорлява циганка. Нігті на руках і ногах у неї за циганським звичаєм були пофарбовані в червонуватий колір.

Циганка часом піднімала голову, відкидаючи волосся, що спадало їй на очі, і щось казала своєю мовою рябому цигану Шаркезі.

— Вона що, твоя дружина? — спитав у нього возій.

— Ні,— відповів циган,— ще не була моєю жінкою.

— Тоді про що ви балакаєте по-циганськи?

— Вона просить пропустити її до вогнища, щоб погадати нам про наше майбутнє.

— Наше майбутнє в руках божих,— відказав на це священик.— Не треба влаштовувати комедії, прикриваючись його іменем.

Серед бранців сиділо двоє літніх чоловіків. Один з них мав обличчя в рубцях, був мовчазний і схожий на пана. Принаймні з його вигляду важко було з'ясувати, якого він походження: чи то пан, чи циган, бо він весь час мовчав і не відповідав на жодне запитання. Від нього йшов запах рушничного пороху. Другий — той селянин, якого вели на одному ланцюгу із священиком. Селянин дивився на все широко розкритими очима, наче дивуючись усьому. Голова його звісилась на груди, немов була важча, ніж в інших людей.

Бранці їли паприкаш з баранини і тихо перемовлялися. Звичайно, говорили про те, як би вирватися від турків.

— Та ніяк,— коротко відрубав селянин і витер губи рукавом сорочки.— Я знаю. Я вже раз помучився в рабстві. Десять років пробув у турецькій неволі.

— І що, відпустили додому?

— Якби ж то. Але й без викупу. Якось нас привезли в Белград. Звідти я втік, переплив Дунай.

— А як воно в рабстві? — запитав шістнадцятирічний хлопчина з водянистими очима.

— Що казати, братику,— зітхнув селянин,— не багато курчат я там з'їв.

— А ви служили у багатія? — запитав чийсь голос з-під фіри.

— У самого султана!

— У султана? А що ж ви робили у султана?

— Я був головним прибиральником.

— Яким це прибиральником? Що ж ви прибирали?

— Стайню.

— А як вони там поводяться з жінками? — запитала чорноволоса молодичка.

Чоловік знизав плечима.

— Тих, що молодші, заміж беруть, тоді вони вже туркенями стають. Але більше лишаються служницями.

— А вони б'ють жінок?

— Кого як. Буває по-всякому.

Піп підвівся.

— Виходить, дорога вам туди знайома?

— Краще б її ніколи не знати! — відповів чоловік.

Священик поставив ногу на маточину колеса воза і при світлі полум'я від вогнища уважно розглядав широке, гладеньке кільце кайданів, що охоплювало щиколотку. На ньому були помітні якісь дрібненькі подряпини. То були записи когось із бранців: його страждання за час довгого шляху, всього слів двадцять.

Священик прочитав:

— «Від Нандорфехервара до Хізарлика один день. Потім Баратина...»

— Hi,— зауважив селянин,— до Баратини ще п'ять привалів.

— Виходить, оці п'ять хрестиків означають п'ять привалів. Отже, п'ять стоянок. «Тоді йде Алопніца...»

Селянин кивнув.

— «Потім Ніш...»

— То вже Сербія,— зітхнув селянин, обнявши свої коліна.— Там росте цей... як його? Рись, чи що...

— Рись? — здивувалася одна з жінок.

Селянин не відповів.

Священик далі розглядав позначки на кайданах.

— «Тоді йде Курі-Кемце...»

— Там багато скорпіонів.

— «Шаркеві...»

— Там стоять три млини. Щоб їм вода в греблі висохла!

— «Царіброд...»

— Ось де мене відлупцювали!

— За що? — запитало зразу кілька голосів.

— За те, що я розбив кайдани на ногах.

— «Драгоман...» — читав священик.

— Це вже в Болгарії,— пояснив селянин.— Звідти ми приїдемо в Софію. Там тьма-тьмуща веж. Велике місто!

Піп провів пальцем по кайданах.

— «Капідервен...»

— Снігу там... Гори навіть улітку засніжені.

— «Позарки», чи що?

— Так, так, Позарки, хай вони крізь землю проваляться! Комарі нас там мало не з'їли.

— «Філіппе...»

— Це теж місто. Щоб воно згоріло!

— «Каладан...»

— Там продали мого друга. Щоб їх пранці побили!

— «Узонкова...»

— Гарне місце. Багато фруктових дерев.

— «Харманли...»

— Там один багатий турок купив Антала Давидку.

— «Мустафа-Паша-Кепрю...»

— Там великий кам'яний міст. Щоб він завалився!

— «Чорлу...»

— Звідти вже видно море!

Бранці зітхнули. Дехто обхопив обличчя руками, дехто із сльозами на очах втупився вдалечінь.

5

Чоловік з пошрамованим обличчям, пропахлий рушничним порохом, промовив:

— Краяни,— почав він тихим сухим голосом,— якби ви змогли мені допомогти якось визволитись, я б тоді вас усіх врятував.

Бранці здивовано глянули на нього. Чоловік скоса зиркнув на турків і вів далі ще тихіше:

— Я знатного роду. У мене два замки, багато грошей і військо.

— Як тебе звати, брате? — запитав піп.

— Моє ім'я Раб,— неохоче відповів чоловік з пошрамованим обличчям.

Він підвівся, ступив, шкандибаючи, кілька кроків у напрямку до турків. Затим сів і почав уважно розглядати освітлені вогнем обличчя.

— Теж мені, знатного роду! — махнув рукою один з бранців.— Мабуть, якийсь циган, а може, й кат.

Гергей аж здригнувся, коли почув слово «кат», і з жахом втупився в незнайомця. Дитячим розумом він збагнув так, що цей чоловік — циганський кат.

— Ех, якби у вас була розрив-трава! — зітхнув Гашпар, поправляючи кайдани на ногах. Він примостився біля колеса.

Невільники сиділи тихо й зажурено. Гашпар вів далі:

— Від розрив-трави кайдани самі спадають.

Яничари раптом пожвавішали і з'юрмилися біля одного з барилець. Вони виявили в ньому солодке вино. Барильце підкотили до вогнища і, прицмокуючи, заходилися пити вино...

В небі вже загорілися зорі, зійшов місяць.

В обсипаних росою лісових зарослях гули хрущі.

Бранці полягали на траві, поснули, і в сновидіннях шукаючи шлях до визволення. Заснув і священик, поклавши руку під голову,— видно, звик спати на подушці. Циган спав горілиць, склавши руки на грудях і широко розкинувши ноги. Всі вони поринули в глибокий сон. Тільки Гашпар зітхнув ще раз жалібно і сонним голосом сказав:

— Не бачити мені більше прекрасного Егера!

Гергей теж задрімав, поклавши долоньки під засмаглу щоку.

Хлопчик зовсім був заснув, коли раптом почув ім'я Цецеї.

Це ім'я промовив хрипким голосом «циганський кат», а турок повторив його, запитавши:

— А про які скарби Дожі ти згадував?

— Золоті чаші, кубки, діамантові й алмазні браслети, намисто, брошки. Всілякі коштовності, словом, панські скарби. Якщо їх іще не переплавили. Але ж і ми можемо злитки тоді знайти.

— Це тут, у лісі?

— Авжеж. Тому він і поселився в такій глушині.

— А зброя у нього є?

— У нього чудові срібні шаблі із срібним карбуванням. Правда, я бачив тільки штук п'ять і нагрудники. Один — дуже вже гарний, легенький — належав королю Лайошу[13]. У Цецеї все горище завалено, в кімнаті шість залізних скринь. Там, певно, зберігаються коштовніші речі.

— Цецеї... Ніколи не чув цього імені.

— Бо він каліка, не бере участі в боях. Цецеї був скарбником у Дожі.

Турок похитав головою.

— Нас мало,— промовив він замислено,— треба перечекати тут до завтрашнього вечора і зібрати сильний загін.

— Навіщо для цього стільки людей? Коли нас буде багато, то й ділити доведеться на всіх. Цецеї вже стара людина. І рука, й нога у нього дерев'яні.

— Коли ти бачився з ним востаннє?

— Десь із рік тому.

— Рік — часу багато. Краще зібрати більше людей. Якщо ти правду сказав, я тебе відпущу і дам грошей, а коли збрехав — висіти тобі на воротях дому Цецеї.

Турок вернувся до вогнища і, очевидно, переказав почуте яничарам.

У Гергея від утоми голова ніби свинцем налилася. Сон остаточно здолав його. Але снилися хлопчикові самі жахи. Під кінець йому приснилося, що турки з оголеними шаблями скачуть селом, хапають його матір і пробивають кинджалом її груди.

Хлопчик застогнав і прокинувся.

Довкола непроглядна темінь і тьохкають соловейки. Сотні тисяч соловейків! Наче вони позліталися до цього лісу з цілого світу, щоб навіяти невільникам солодкі сни, Гергей глянув у небо. Хмари розірвані. Де-не-де замерехтять поодинокі зорі і світиться блідий серп місяця.

Вогонь тим часом погас. Лиш посередині ще жевріло кілька головешок. Яничари лежали на траві довкола вогнища.

Юмурджак теж тут примостився. Під головою — тайстра, поряд валявся кубок чи кухоль, у темряві важко було розібрати.

«Треба тікати додому!» — промайнуло в голові Гергея.

«Не можна»,— була друга думка.

Він роздивився довкола. Всі сплять. Ні, таки треба тікати, бо інакше він ніколи не побачить рідного села.

Маленька Ева спала поруч. Він потрусив її за плечі і тихенько шепнув на вухо:

— Віцушко!

Дівчинка прокинулася.

— Ходімо додому,— прошепотів Гергей.

У Віцушки на мить скривилися губки, але вона зразу сіла. Здивовано витріщила очі на Гергея, наче кошеня, яке бачить когось чужого. Потім її погляд зупинився на ляльці, що лежала у неї на колінах. Дівчинка підняла ляльку і подивилася на неї так само здивовано.

— Ходімо,— сказав Гергей.

Він сповз із воза і зняв дівчинку. Один асаб сидів просто біля воза. Спис — на колінах, голова схилилась. Він так міцно спав, що якби і весь табір розійшовся, хіба що за винятком колеса, до якого він примостився, то й тоді нічого б не помітив.

Гергей взяв за руку Віцушку і повів за собою.

— Сірко...— прошепотів він. Сірка теж треба привести додому.

Але Сірко був прив'язаний до турецького коника. Пута Гергей ще якось розплутав, а от розв'язати вуздечку йому ніяк не вдавалося.

— А, чорт! Не можу! — бурчав він, силкуючись розв'язати гудзь.

Мало не плачучи з досади, він почухав потилицю. Пробував ще і ще раз, допомагав уже й зубами. Але впоратися з гудзем не міг. Нарешті схопив Сірого і повів.

Турки виставили вартового і біля коней. Але і той заснув. Він спав сидячи, прихилившись спиною до кривого дерева, і голосно хропів. Гергей мало не наскочив на нього.

Трава глушила ступу коней. Вони рухались наче тіні. Ніхто не прокинувся: ні полонені, що лежали всередині огорожі з возів, ні турки за огорожею.

Зупинивши Сірого біля пенька, Гергей виліз на коня.

— Сідай і ти,— тихенько сказав він до дівчинки.

Але маленька Ева ніяк не могла видряпатися на пеньок. Довелося Гергею самому злізти і допомогти дівчинці.

Так вони і вмостились на Сірому. Гергей попереду, за ним — маленька Ева. Дівчинка ще й досі тримала в руках свою ляльку в червоній сукенці. Їм і на думку не спало, що дівчинка могла б сісти в сідло на другого коня. Але ж то був не їхній кінь.

Хлопчик сіпнув уздечку, і Сірий рушив, прямуючи з лісу: за собою він тягнув і турецького коника.

Незабаром вони вийшли на дорогу, освітлену блідим сяйвом місяця. Дерева, наче чорні велетні, стояли обабіч шляху. Гергея це не лякало, бо то були угорські дерева.

6

У селі тієї ночі ніхто не спав. Пошуки, дітей тривали до настання темряви. Вирішили продовжити на другий день, коли розвидниться. Змучені витязі повернулися на спочинок.

Священик Балінт лишився втішати подружжя, що не тямилося від розпуки.

Дружина Цецеї, як божевільна, голосила, непритомніла.

Старий тільки хитав головою на втішання попа і розпачливо вигукував:

— Бога немає!

— Є! — кричав йому у відповідь піп.

— Немає! — наполягав Цецеї.

— Є!

— Немає!

— Бог дав — бог взяв! А те, що взяв, може і повернути.

Старий інвалід плакав, як мале дитя.

Вже світало, коли піп попрощався з ними.

Не встиг він вийти за двері, як назустріч йому підвівся прочанин, що лежав на ряднині, розстеленій на терасі.

— Панотче,— тихо мовив він.

— Чого тобі, голубе?

— Діти не втопилися.

— А що ж з ними трапилося?

— Їх турки забрали.

Священик аж до стіни сахнувся.

— Звідки тобі про це відомо?

— Я бачив на одній купині слід ноги турка.

— Турка?

— Еге ж. Сліди від чобіт без підборів. Угорці таких не носять.

— А може, то сліди селянських личаків?

— На личаках немає острогів. Це був слід турка. І ще я там помітив слід турецької підкови. Ви ж, певне, знаєте, яка підкова у турецьких коней?

— А чому ти зразу не сказав?

— Я вирішив поки що нічого не казати. Хто знає, куди їх могли повести турки! Збіглося б усе село. А яка з тога користь? Турків багато, і всі добре озброєні.

Піп то зводив очі догори, то опускав їх додолу. Раптом він різко подався до дверей, хотів було узятися за клямку, але зупинився і вернувся до прочанина.

— Що ж нам тепер робити?

— Робіть те, що і я,— знизав плечима прочанин.— Мовчіть.

— Це жахливо! Жахливо!

— Зараз турків повно на всіх шляхах. Куди вони повернули? На схід, на захід? Це привело б тільки до сутички, і наші люди загинули б.

— Краще б і діти загинули!— з болем сказав старий.

— Бог їх знає, як далеко вони вже могли від'їхати, коли ми пустилися на розшуки.

Піп довго стояв на терасі зажурений. На сході вже зайнялася рожева зоря. Починало світати.

Раптом у селі залунали голосні вигуки:

— Люди! Людоньки! Знайшлися!

Піп прислухався. Що воно таке?

Через кілька хвилин загрюкали у ворота.

— Впустіть! Відчиніть! Діти повернулися!

Піп забіг до хати.

— Бог є, Петер! Вставай, є бог на світі!

Двоє малюків чекало, поки відчинять ворота. Вони сиділи верхи на сірому коні, сонні й виснажені.

7

Все село зібралось у дворі. Дехто з жінок ледве встиг накинути на себе спідницю, чоловіки повискакували на крики без шапок.

Гергея і Віцушку передавали з рук у руки, голубили, обціловували.

— З сьогоднішнього дня Гергей — мій син,— урочисто заявив Цецеї, поклавши руку хлопчикові на голову.

Мати хлопчика, босоніж, в одній спідниці, впала до ніг Цецеї. Добо зачудованими очима розглядав селянського хлопчика, який зумів з-під носа турків вивести коней і самому вирватися на волю.

— Батьку,— сказав він, вийшовши вперед,— віддай мені хлопчика. Я повезу його з собою, у Верхню Угорщину, і виховаю з нього витязя.— І він підняв на руки Гергея.— Ти хочеш стати витязем?

— Хочу,— відповів хлопчик, очі його заблищали.

— Кінь у тебе вже є, шаблю ми відвоюємо у турків.

— А хіба то мій кінь?

Витязі Добо ганяли по подвір'ю турецького коника і розхвалювали його.

— Звичайно, твій! Ти його собі відвоював.

— Тоді й гроші наші,— похвалився хлопчик.

— Які гроші?

— А ті, що в сідлі.

Зняли з коня гарне, обтягнуте оксамитом сідло. Потрусили його — дзвенить. Знайшли збоку дерев'яну затичку, витягли її, і з сідла посипався золотий дощ.

— Ого, хай йому грець! — вигукнув здивовано Цецеї.— Тепер вже не я маю право просити тебе стати моїм сином, а сам проситимусь, щоб ти погодився взяти мене за свого батька. Ану, матусю, збирайте! — звелів він матері хлопчика.

У матері Гергея аж в очах зарябіло від монет, які висипалися на землю.

— Це моє? — затинаючись, дивилась вона то на Цецеї, то на Добо, то на священика.

— Твоє! — відказав піп.— Господь послав твоєму синові.

Жінка хотіла схопитися за фартушок, але його на ній не було. Хтось із чоловіків дав їй свою шапку, і селянка тремтячими руками заходилася збирати золото.

Син подивився на матір і раптом сказав:

— Добре заховайте оте добро, матусю, бо завтра вони сюди прийдуть.

— Хто прийде?

— Турки.

— Турки?

Хлопчик кивнув головою.

— Я чув, як турок сказав катові.

— Катові?

— Еге ж, циганському катові.

— Сказав, що вони прийдуть сюди?

— Так, і заберуть скарби нашого пана.— І він показав на Цецеї.

— Мої скарби? — отетеріло промовив Цецеї.

Хлопчик закліпав очима.

— Вони згадували й про залізні скрині, яких у вас шість.

— Це серйозна справа! — промовив Добо.— Ходімте до хати.— Він узяв хлопчика за руку й повів за собою.

Гергея розпитували, старалися взнати все, що змогло втриматись у дитячій голівці.

— Кажеш, у нього шрам на обличчі. І сам смуглявий? А який шрам?

— Червоний рубець від самого рота аж до вуха.

Добо підхопився із стільця.

— Це Море!

— А хто б міг іще бути! Хоче негідник втекти, через те наводить на мене турків.

— А хіба він знає сюди дорогу?

— Він був тут колись, років шість тому. Тоді у мене все перерили. Забрали п'ятдесят чотири форинти [14], золотий хрестик моєї дружини та ще дві мої корови.

Добо сердито заходив по кімнаті.

— Батьку, скільки у тебе боєздатних людей?

— Всього набереться чоловік сорок.

— Мало. А яке тут найближче місто? Печ? Але ж там порядкує Янош Серечеш, він підтримує короля Яноша і наш ворог.

— Треба тікати, тікати звідси! — сказав Цецеї.— Тікати, куди очі дивляться.

— Все село однаково не втече! Та й як ми можемо кинути напризволяще людей? Ех, будь що буде! Коли йдеться про те, що треба воювати з турками, то угорець залишається угорцем, на чиєму боці він би не виступав!

Він вийшов у двір і крикнув:

— По конях, хлопці! — І вже сидячи в сідлі, доказав: — Я їду до Серечена. А ви беріться за справу. Полийте добряче усі дахи на хатах. Зберіть усіх мешканців села, у кого є яка худобина, хай приводить сюди у ваш двір. До воріт наносіть каміння, бочки, зробіть загороду. Жінки хай беруть коси, кирки, залізні вила. Через дві години я повернуся.

Добо глянув на ранкове небо і поскакав разом із своїми витязями.

8

Садиба Цецеї була обнесена кам'яним муром. Але мур той невисокий, у людський зріст, та й місцями вже пообвалювався.

Ще до обіду все село зібралося у дворі старости. Між клунками і купами домашнього майна сновигали кози і свині, гелготіли гуси і бігали кури. Хтось із чоловіків гострив шаблі, ножі, коси. Піп прив'язав собі до пояса широчезну заржавілу шаблю і, стоячи посеред подвір'я, вихопив її з піхов, помахав нею і, задоволений, засунув назад у піхви. Кілька жінок варило в кінці подвір'я їжу в казанах.

На горищі у Цецеї валялося шість погризених мишами луків із стрілами. Він роздавав цю зброю старим дідам, з якими колись воював разом у війську Дожі.

Опівдні повернувся й Добо. Він привів із собою тільки тридцять найманців, але і їх селяни зустріли радісними вигуками.

Добо обійшов подвір'я. Наказав поставити приступки, помости і навалити каміння. Затим скликав до себе всіх озброєних мешканців села — п'ятдесят одного чоловіка і розставив на різних ділянках муру. А сам з десятком стрільців зайняв позицію біля воріт на помостах, зіставлених з бочок.

Тоді послав двох сурмачів на край села, доручивши їм сповістити про наближення ворога.

До вечора не довелося чекати.

Близько третьої години долинув сигнал із східної околиці села.

— Чи всі на місцях? — запитав Цецеї.

Не виявилося тільки матері Герге. Бідолашна жінка не могла дати собі ради з великою кількістю золота і тепер десь ховала його у найпотаємніші схованки. Жінка не наважилася залишити своє добро у Цецеї — боялася, що турки заберуть.

— Зачиняйте ворота! — наказав Цецеї, надягаючи на голову шолом.

— Притягніть іще мішки, каміння і колоди. Залиште тільки невеликий отвір, щоб вершник міг проскочити.

Вже повернулися сурмачі.

— Ідуть! — загукав один ще здалеку.

— Їх там багато? — запитав Добо.

— З-за дерев усіх не видно, ми бачили тільки передніх.

— Тоді вертайся назад,— гаркнув Добо,— і роздивися, скільки їх. Втекти встигнеш, коли гнатимуться за тобою.

Найманець із Печа почервонів і, повернувши коня, помчав назад.

— Отакі-то ви солдати! — обернувся до найманців, яких привіз.

— Та ні,— відповів один з них присоромлено.— Цей хлопець тільки сьогодні пристав до нас. Він колись був кравцем, ще й пороху не нюхав.

Через кілька хвилин кравець прискакав знову. Слідом за ним гналося чоловік п'ятнадцять акинджі у червоних шапках. Тепер вони і справді його переслідували.

— Відчинити ворота,— наказав Добо і дав знак своїм стрільцям: — Вогонь!

Десятеро стрільців прицілилися. Затріщали постріли. Один турок звалився з коня і впав у канаву. Решта сахнулися, повернули коней і помчали галопом.

Кравець проскочив у відчинені ворота.

— То скільки ж їх? — запитав Добо, усміхаючись.

— Тисяча,— відповів кравець, відсапуючись, а може, й більше.

— Тоді нічого страшного,— відповів Добо,— якщо їх не більше сотні, то ми сьогодні ще й станцюємо.

— Я сказав, що їх тисяча, ваша милість.

— Я тебе добре зрозумів,— відповів Добо.— Якщо побачив тисячу, то насправді їх тільки сотня, а може, й стільки немає.

З кінця села здійнялися клуби диму. Акинджі вже почали підпалювати хати.

— Ви добре полили стріхи? — перепитав Добо.

— Це сіно й солома,— відмахнувся Цецеї і вдарив кінчиком шаблі по воротах.

На дорогу вискочив закутий у панцир одноокий яничар. За поясом стирчав кинджал і пістолі. Поряд з ним скакав угорець, що його Герге назвав циганським катом. За ними — загін акинджі, а обабіч вулиці кілька піших асабів із смолоскипами в руках.

— Це Ласло Море! — крикнув Добо, тупнувши ногою.— Ти, зраднику батьківщини! Гемонське поріддя!

Яничар вражено зиркнув на чоловіка, що скакав на коні поряд з ним.

— Не вір йому,— вигукнув Море, збліднувши,— він хоче тебе обдурити!

Яничар зупинив коня, чекаючи тих, що їхали позаду.

— Я впізнав тебе, Юмурджак! — гукнув Добо.— Ось вона яка, турецька честь! Грабувати тих, з ким іще вчора воював разом? Розбійник! Такий же поганець, як і твій поплічник!

Яничар глянув на Добо, але нічого не відповів.

— Ну, підходь сюди ближче, блазню! — кричав Добо.— Золота тут нема, є тільки свинець, залізо, його ми тобі всиплемо, скільки захочеш!

Він прицілився. Пролунав постріл.

Юмурджак похитнувся на коні і впав у пилюку.

Майже одночасно затріщали решта рушниць. Турки теж відповіли на «привітання» пострілами з пістолей.

Море нібито хотів підхопити яничара, що падав з коня, але тільки вихопив у нього кинджал з піхов. У наступну мить він ляснув коня по крупу лезом кинджала. Кінь звівся на диби і помчав. Море з усіх сил підганяв його.

— Тримайте його, золото тікає! — крикнув Добо туркам.

Ті спершу отетеріли, а затим поскакали Слідом за Море, посилаючи йому навздогін розлючені прокльони. Добо встиг їх порахувати:

— ...десять... двадцять... сорок... п'ятдесят...

Перечекав ще хвилину, тоді зіскочив з помосту.

— По конях, хлопці! Їх там не набереться й шістдесяти!

Солдати скочили на коней, а Добо вже у воротях гукнув Цецеї:

— Отого турка в кольчузі, якщо він ще живий, зачиніть у себе! А тих, хто підпалював хати, хай селяни порішать!

Цецеї, священик і ще два кріпаки поспішили на дорогу. Юмурджак уже сидів на землі, хоча не прийшов іще до тями. Куля Добо вдавила йому панцир якраз над самим серцем.

— Перев'яжіть його,— звелів Цецеї,— і відведіть у двір.

Турок не опирався, дав себе перев'язати.

— Ти вмієш грати в шахи? — гаркнув на нього Цецеї.

Яничар ствердно кивнув головою, але промовив:

— Ні.

Коли йому перев'язували руку, з канави підняв закривавлену голову ще один турок.

— Перев'язуй цього,— сказав один із хлопців,— а я порішу іншого.

— Постривай! — сказав Цецеї.

Він закульгав до закривавленого яничара і, приклавши йому шаблю до грудей, запитав:

— А ти вмієш грати у шахи?

— Я помираю,— застогнав турок, втрачаючи сили.

— Шах?

— Шах, гарде, мат? — спитав, стогнучи, турок.

— Ото, ото, Мохамед би тебе скарав. Несіть його у двір, це мій бранець!

9

Добо зі своїми вояками повернувся тільки ввечері. Вони захопили безліч камзолів, кольчуг, всілякої зброї і навіть бранця — Ласло Море.

— А цього вовка посадіть у міцний льох! — звелів Добо, зіскочивши з коня.

Цецеї мало не стрибав з радості:

— Як це вам пощастило спіймати його?

— Самі акинджі зловили його для нас. У них вистачило глузду не дати йому доброго скакуна. Отож вони легко наздогнали і тільки почали зв'язувати, підоспіли ми і поквиталися з акинджі.

— Всіх порубали?

— Всіх, кого вдалося.

— Заріжте мою найкращу теличку! — гукнув весело Цецеї слузі.— І на рожен її. Але спочатку принесіть гарного вина! Викочуйте з погреба крайню діжку!

— Не поспішайте,— сказав Добо, проводжаючи поглядом Море, якого вели в льох.— А де ж Герге?

— Навіщо він тобі? Он грається разом з моєю дочкою на терасі. Кажуть, що вбили його матір.

— Вбили?

— Еге ж. Якийсь негідник напав на неї і заколов.

— А золото?

— Бідолаха лежить у кутку кімнати долілиць. Певне, там і закопала своє золото.

Добо щось гнівно буркнув. Тоді звернувся до хлопчика:

— Герге! Герге Борнемісса! Підійди-но до мене, маленький витязю. Сідай хутенько на свого коня, синку.

— Куди ви ще поїдете?

— За тими бранцями, брате, про яких розповідав цей хлопчик.

— Таж хильність хоч трохи! Швидше вина! — гукнув Цецеї слугам.— Твій турок ще живий! Він у льосі.

— Юмурджак?

— Біс його знає, як його звати! Той, що ти його підстрелив.

— Ага. Він ще не помер?

— Ні, тільки знепритомнів. Ще одного турка ми теж підібрали. Боюся, що не виживе.

— Боїтеся? Повісити треба негідника!

— Ого! Це ж мій бранець.

— Тоді робіть з ним, що хочете. А Юмурджака приведіть і дайте йому коня.

Поки витязі пили вино, привели Юмурджака.

— Ну, Юмурджак,— сказав Добо,— треба було тобі оце все?

— Сьогодні мені, а завтра тобі,— похмуро відповів турок.

Та, побачивши свого коня і хлопчика Гергея, що сидів верхи на ньому, він аж рота розкрив від здивування.

Добо покликав до себе хлопчика, і вони виїхали за ворота. Турка витязі оточили з усіх боків.

— А чи знаєш ти, Герге, куди ми зараз прямуємо? — запитав Добо.

— Не знаю,— відповів хлопчик.

— Тепер ми їдемо роздобути тобі шаблю.

— У турків?

— Авжеж.

— Для мене?

— Для тебе. А ти не боїшся?

— Ні.

— Найголовніше, синку, не боятися! Все інше прийде потім.— Далі вони їхали мовчки.

Кінські копита зняли білу куряву по дорозі через Мечек, а коли вершники вип'ялися на кам'янистий схил гори, копита лунко зацокотіли.

У Гергея, наче дзвін, відлунювали слова Добо: «Найголовніше — не боятися!»

10

Бранців знайшли у лісі. Їх сторожили шестеро асабів.

Коли угорські витязі виринули з-за дерев, невільники, радісно вигукуючи, стали розбивати й зривати з себе кайдани.

Шестеро асабів кинулися врозтіч.

Витязі не стали за ними гнатися. Мали інший клопіт. Насамперед треба було познімати кайдани з бранців.

Добо подав руку священикові.

— Я — Іштван Добо,— назвав він себе.

— Мене звуть Габор Шомоді,— відповів піп.— Хай благословить тебе господь, Добо.

Бранці плакали від радості. Жінки цілували визволителю руки, ноги, одяг.

— Ви дякуйте не мені,— заявив Добо.— Вас врятував он той хлопчик.— І він вказав на Гергея.

Гергея за ціле його життя стільки не цілували, як за один цей день. Але в майбутньому не знатиме він ласки: довго доведеться чекати на неї.

Здобиччю угорців стали п'ятнадцять навантажених підвід і багато всілякої зброї.

Перш ніж ділити все це, Добро запитав бранців, хто найпершим попав у неволю.

Вперед вийшов молодий хлопець і зняв шапку:

— Мабуть, я.

— Як тебе звати?

— Гашпар Кочиш, ваш покірний слуга.

— Звідкіля ти родом?

— З Егера, пане.

— А де тебе схопили?

— Під Фейєрваром, мій пане.

— А ти знаєш, чиє то майно на підводах?

— Оті розбійники грабували всюди, де тільки могли.

Добо звернувся до турка:

— Розповідай, Юмурджак.

— Ми брали всюди, де нам аллах дозволяв. Усе майно невірних належить нам. Що знаходили, те й забирали.

— Що ж, розкладіть тепер усе. Я поділю майно між вами.

На одній підводі виявилось багато зброї. Її теж награбували в різних місцях, здебільшого в замку Море. Була тут і легенька невеличка шабелька у вишневих оксамитових піхвах. Добо взяв її в руки.

— Підійди-но до мене, Герге Борнемісса. Візьми цю шаблю, вона твоя. Будь вірним витязем своєї батьківщини і чесним слугою бога. Хай удача і благословення не покидають тебе.

Він прив'язав шабельку хлопчикові до пояса і поцілував маленького витязя в чоло.

Хлопчик схвильовано прийняв цю нагороду. Він навіть зблід трохи. Можливо, в його душу війнув на мить вітер майбутніх часів; він відчував, що тепер бути йому нерозлучним із шаблею.

Добо залишив бранцям усе, що не могло знадобитись його солдатам. Кожен дістав підводу, коня, зброю. Ні до чого були витязям худоребрі селянські шкапи, запряжені у вози.

Циган радісно стрибав довкола коня і воза, які дісталися йому. Затим побіг туди, де лежала зброя. Він вважав скарбом ту поржавілу, поганеньку зброю, якою солдати знехтували. Підперезавшись хустиною, наче турок, циган поначіпляв на себе масу всіляких кинджалів і ножів і став схожий на колючого їжака.

Поряд валявся благенький турецький щит, сплетений з морського очерету. Циган і його прив'язав собі до руки. До босих ніг прикріпив дві великі іржаві остроги, а на голову надів шолом. Затим підхопив із землі довгого списа і, ступаючи обережно, наче по сирих яйцях, урочистою ходою підійшов до Юмурджака:

— Ну, Помрижабо,— звернувся він до турка, розмахуючи списом перед його носом.— Як тобі ведеться, бібас[15] турку?

Всі навколо за боки вхопилися від сміху, але Добо крикнув циганові:

— Гей ти, не дуже там хвалися! Ти з яких країв?

Циган раптом запобігливо вклонився.

— Цілую ручки-ноги, я звідусіль, де тільки чутно музику.

— А рушниці лагодити вмієш?

— Аякже, ваша милість, пане витязю. Найпоганішу рушницю так направлю, що стане як новенька.

— Тоді ось що: заглянь цими днями в Сігетвар, до маєтку Балінта Терека. Там тобі робота знайдеться.

Худорлява циганка просила Добо, щоб він дозволив їй погадати.

Добо подав їй свою руку.

Циганка підняла голову і, звернувши до неба очі, заговорила тремтячими губами:

— Бачу червоних і чорних птахів... Летять вони один за одним... Десять... п'ятнадцять... сімнадцять... вісімнадцять...

— То мої літа,— усміхнувся Добо.

— З вісімнадцятим птахом летить діва-ангел. Спуститься до тебе. Лишиться з тобою. Кладе тобі хустину на чоло. Звати її Шара.

— Виходить, мою майбутню дружину зватимуть Шара. Ну, гарний я буду старий парубок, поки знайду собі оту Шару!

— Дев'ятнадцятий птах червоний. Він принесе з собою темну грозову хмару. На землі бачу три високі стовпи.

— Буда? Темешвар? Фейєрвар? — запитує Добо замислено.

— Четвертий стовп теж охоплений полум'ям, але ти підтримаєш його, хоча по руках твоїх і по голові зливою ллється вогонь.

— Це на добро.

— Затим бачу знову червоних і чорних птахів, що летять одні за одним. Та ось настає темрява... Я вже не бачу більше нічого... Чую брязкіт ланцюгів... Твоє зітхання...

Циганка затремтіла і відпустила руку Добо.

— Значить, я помру у в'язниці? — промовив Добо і аж здригнувся від цієї думки.

— То все дурниці! — мовив піп.— Безглузді вигадки!

Циганка тим часом взяла руку Гергея. Знову втупила очі в небо.

— З тобою все життя літатиме голубка... Біла голубка з рожевими крилами. Але тебе огортає вогонь, ти весь у вогні. І з рук твоїх виходять вогненні кола... А голубка потім зостається сама і шукає тебе все життя...

Циганка замовкла на хвилину. Обличчя її перекосилося від жаху. Вона відпустила руку хлопчика і, підіймаючи руки, пробурмотіла:

— В небо злітають дві зірки: одна з темниці, друга з берега моря... Вони сяятимуть вічно...

І від страху затулила очі долонями.

— Дурниці! — махнув рукою Добо.— Облийте водою цю жінку!

— А що нам робити з цим грабіжником, убивцею, розбійником? — крикнув циган, показуючи рукою на турка.

— Повісьте його! — відповів Добо.

І, посадивши Гергея в сідло, скочив на коня.

11

— Ну, собако турку,— гаркнув Гашпар Кочиш,— тепер тобі кінець!

— Смерть йому! — закричали й колишні бранці.

— Здохнеш!— завив циган, нестямно водячи очима.

— Це ти мені калічив ноги залізом! — кричав гнівно Гашпар.

— Це ти вбив мого батька! — завищала якась жінка.

— Це ти забрав нашу корову, розорив дім!

І довкола турка вже замиготіли розлючені обличчя і стиснуті кулаки.

— Приску йому під ноги! — закричали в один голос.— Живим спалимо проклятого!

Жінки кинулися ламати сухе гілля і розводити вогнище під деревом.

— Людонькиі — не витримав священик.— Поки ви тут домовлятиметесь, в який спосіб його повісити, може підоспіти бродячий загін турків, і ми всі знову опинимось в неволі.

Люди зупинились.

Священик сперся на турецького списа з кістяним руків'ям, вів далі:

— Ви знаєте, як він катував мене. То в кого з вас більше право поквитатися з цим поганцем?

Ніхто не відповів. Майже всі вони бачили, як попа прив'язали до лавки й обливали окропом, випитуючи, де він заховав церковні скарби.

— Їдьте собі, люди добрі, з витязями,— не вмовкав священик.— Поки можна буде, лишайтесь під їхнім захистом, а потім розійдіться в різні боки. Хай вас бог благословить й допоможе добратися всім додому! — І він простягнув руку для благословення.

Люди кинули розпалювати вогнище, посідали один за одним на вози, що дісталися їм разом із запряженими кіньми з награбованого турками майна.

— Ну, з богом!

Циган теж вискочив на свого воза, озирнувся на циганку і сказав:

— За мною, Бешке!

Гашпар прив'язав свого воза до підводи Маргіт. Вони сіли поруч.

— А ви його добре помучте! — гукнув Гашпар священикові.

— Не шкодуйте вогню! — підхопила якась із жінок.

І валка возів рушила.

Священик лишився з турком сам.

12

Герге здавалось, ніби йому сниться сон. Він їхав поруч з Добо на своєму жвавому турецькому конику і роздумував над тим, як це трапилося, що він раптом зажив, собі такої слави.

Хлопчик поглядав то на коня, то на гарну шабельку. Він гладив коня по спині, шабельку то витягав з піхов, то знову засовував її назад. Якщо вони раптом натраплять на турків і Добо накаже йому: «Рубай, Герге!» — він сміливо кинеться у бій, хай там буде й ціла рать.

Вже починало сутеніти. Небо затяглося хмарками, і коли сонце позолотило їх, здавалося, ніби весь небозвід викарбуваний із золотої луски.

Коли вони спускалися в неглибоку долину, кінь Добо раптом різко зупинився. Підвів голову, зафоркав і став неспокійно бити копитами землю.

Добо оглянувся, похитав головою:

— Турка чує. Зупинимося.

Перш ніж рушити далі, він послав вперед двох солдатів. Стали чекати їхнього повернення. Через кілька хвилин обидва прискакали назад.

— У долині битим шляхом іде турецький загін,— доповів один з розвідників.

— Йдуть похідним строєм,— додав другий.

— А далеко вони? — запитав Добо.

— Далеко. Доберуться сюди не раніше, ніж через дві години.

— Скільки їх?

— За дві сотні.

— Битим шляхом ідуть?

— Еге ж.

— Теж з невільниками?

— З невільниками і багато возів.

— Мабуть, тиловий загін Касона. Дарма, будемо нападати.

Битий шлях, звиваючись, піднімався широким полотном на Мечек. Добо вибрав для свого загону таке місце, де виступ скелі заховав поворот дороги. Тут можна було несподівано напасти на турків.

— А не мало нас? — запитав білявий боєць з обличчям у ластовинні. Одразу було видно, що він ще не нюхав пороху.

— Не мало, Дюрко,— усміхнувшись, відповів Добо.— Коли ми вдаримо, ніколи їм буде лічити, скільки нас. До того ж і стемніє. Якщо ми й не порубаємо їх усіх, то порозганяємо. А в селах з ними легко впораються поодинці.

Оддалік з-за повороту виглянула довга валка визволених Добо бранців.

Добо послав їм назустріч солдата; велів передати, щоб негайно повернули назад до Печа; звідти вже тримати на схід чи на захід, але ні в якому разі не на північ і не на південь.

Вони бачили, як солдат під'їхав до них, як зупинилася валка і як один за одним усі вози повернули назад.

Добо глянув на Гергея.

— Хай йому чорт,— буркнув він роздратовано,— куди ж мені тепер дівати хлопчика?

13

Піп залишився наодинці з Юмурджаком.

Турок стояв під дубом і, опустивши очі, дивився на траву. Священик зупинився за десять кроків від нього, спершись на списа. Якийсь час іще було чути, як риплять вози, затим настала тиша.

Турок підвів голову.

— Перш ніж вбити мене,— промовив він, весь блідий від страху,— вислухай, що я тобі скажу. Мій пояс набитий золотом. За таку здобич ти хоч поховай мене як годиться.

Піп не відповів, байдужим поглядом дивлячись на турка.

— Коли повісиш мене,— вів далі Юмурджак,— викопай мені могилу під цим деревом і поховай так, щоб я сидів. Обличчям поверни до Мекки[16]. Зроби це за мої гроші.

Більше він не промовив жодного слова. Чекав, коли піп накине йому зашморг на шию.

— Юмурджак,— заговорив священик,— я чув учора, як ти казав, що твоя мати була угорка...

— Так,— відповів турок, і погляд його пожвавішав.

— Виходить, ти наполовину угорець?

— Так.

— Турки тебе вивезли, коли ти ще був малим хлопчиком?

— Ти вгадав, пане.

— Звідки тебе вивезли?

— Я вже забув.

— Скільки тобі було тоді років?

— Я був ще зовсім малим.

— А батька ти пам'ятаєш?

— Ні.

— І не пам'ятаєш, як тебе звали?

— Не пам'ятаю.

— І ти не можеш згадати жодного імені з часів свого дитинства?

— Ні.

— Дивно, що ти не забув угорську мову.

— В яничарському училищі навчалося чимало угорських хлопців.

— А ти не знав хлопчика на ім'я Імре? Імре Шомоді? Родом із села Лак.

— Мені здається, що я вже десь чув це ім'я.

— Кругловидий, чорноокий, опецькуватий хлопчик. Було йому тоді всього років п'ять. З лівого боку на грудях у нього родимка, наче трилисник,— така, як у мене.

Піп розкрив сорочку на грудях: нижче лівого плеча виднілися три родимки, злиті у вигляді трилисника.

— Я знаю цього хлопця,— промовив турок.— Я часто бачив цю родимку, коли ми вмивалися. Тільки тепер його вже звуть інакше — чи то Ахметом, чи Кубатом.

— А хіба ви не разом ходили в походи?

— Коли разом, а коли й ні. Він тепер воює в Персії.

Піп пильно подивився на турка.

— Брешеш!

Турок опустив очі додолу.

— Стерво! — презирливо кинув священик.— Ти таки вартий того, щоб я тебе вбив!

Турок упав на коліна.

— Змилуйся наді мною, пожалій мене! Забери у мене все, що я маю, зроби мене своїм рабом! І собака так вірно не служитиме тобі, як я!

— Питання тільки в тому, чи ти людина, чи звір? Якщо я відпущу тебе, то хто поручиться, що ти знову не вбиватимеш, не грабуватимеш мій бідний народ?

— Хай аллах відшмагає мене всіма батогами, якщо я ще колись візьму шаблю в руки!

Піп похитав головою.

Турок продовжував благати:

— Клянуся тобі найстрашнішою клятвою, яку тільки може дати турок!

Піп склав руки на грудях і глянув своєму бранцеві в очі:

— Юмурджак, ти й тепер, стоячи на порозі смерті, торгуєшся зі мною, хоча й вважаєш мене йолопом. Чи, може, ти думаєш, що я не знаю, як ставиться коран[17] до клятви, даної гяурові?[18]

Лоб турка зросився потом.

— Тоді кажи, пане, свої умови. Що хочеш, накажи, виконаю.

Піп замислився, обхопивши руками плечі. Нарешті мовив:

— У кожного турка є амулет, який захищає його в боях і приносить щастя.

Турок опустив голову.

— Мені не потрібні твої гроші. Дай мені свій амулет.

— Візьми,— прохрипів турок.— Він висить у мене на шиї.

Яничар підвів голову. Священик знайшов амулет, зашитий у синю шовкову торбинку, зірвав її із золотого ланцюжка і поклав собі у кишеню. Потім став позаду турка за спину і розірвав мотузку, що міцними вузлами зв'язувала руки й ноги бранця.

Турок скинув мотузку з рук і раптово обернувся, його очі блиснули жовтогарячим тигрячим поглядом на священика Габора.

Але той уже встиг наставити на нього списа й усміхнувся.

— Ну-ну, Юмурджак! Обережно, не вколи собі носа!

Юмурджак, палаючи від люті, позадкував. Відійшовши кроків на двадцять, він крикнув глузливо:

— Так знай же, дурний гяуре, хто був у твоїх руках! Я син преславного Ях'я-паші Оглу Мохамеда! За мене тобі б дали мішок золота!

Піп не відповів. Він презирливо зміряв очима турка і кинув списа на підводу.

14

Сонце вже сідало за край неба, коли панотець Габор сів на свого воза і виїхав на битий шлях.

Віддалік іще виднілися останні вози невільників, які спускалися вниз до Печа. Але отець Габор подумав, що туди поїхали лише деякі з його товаришів, а решта рушила на північ.

Дорогу додому він знав добре. Та й нема тут іншого битого шляху, крім того, що веде з Печа через Капошвар у Секешфехервар, а звідти на Буду. Але тим шляхом він їхатиме тільки до Лака, до замку Пала Бакича. Тоді вузьким путівцем поверне на захід і подасться на Балатон. Там під березовим ліском і розкинулося його село. Як зрадіють і здивуються парафіяни, коли побачать його живим!

Він зліз з підводи і підв'язав колеса. Весело поплескав коней по мордах і став спускатися схилом.

Але головну дорогу перекрив загін Добо.

— Ти чого повернув назад? — запитав панотця Габора один із солдатів, впізнавши в ньому щойно визволеного бранця.

Священик не зрозумів питання.

— Турки йдуть! — пояснив йому солдат.— Ми їх підстерігаємо. Отож розвертай свою фіру і гайда до Печа, слідом за іншими.

— Стій, панотче! — мовив Добо і під'їхав до священика.— Як зветься твоє село?

— Кішгіда,— відповів священик.

— Біля Балатону?

— Так.

— То ось про що я тебе попрошу: візьми з собою цього хлопчика і, як тільки випаде нагода, переправ Балінту Тереку в Сігетвар.

— Гаразд,— відповів священик.

— Я боюсь, щоб з ним не трапилося якогось лиха,— пояснив Добо.— Ми вирішили розігнати великий турецький загін. Хлопчика можуть поранити.

Священик розвернув свою підводу.

— Сядеш до мене? — запитав Гергея піп.— Чи верхи поїдеш?

— Верхи,— відповів хлопчик сумовито.

Він хоч і знав, що тут готується кривава битва, однак біля Добо почував себе в цілковитій безпеці. Можуть бути й вбиті. Ну то й що ж, адже турки не люди, а дикі звірі, що плюндрують, грабують країну. Дитячим серцем він уже ненавидів ворогів.

Добо нахилився з коня і поцілував хлопчика.

— Хай благословить тебе господь, мій маленький витязю. Тобі хочеться побути з нами в бою. Але в тебе ще й чобіток немає. Отож їдь з панотцем, а через кілька днів ми зустрінемося.

Панотець Габор розв'язав колеса воза і стьобнув коней.

Герге сумно потрюхикав за возом.

15

Коли проминули Печську фортецю, вже зовсім смерклось. Вони не стали тут зупинятися. Священикові хотілося під ранок бути вдома.

Великий Мечек їм довелося об'їхати манівцямц.

Десь опівночі виглянув місяць, і наші подорожні поїхали швидше глинистим путівцем.

Гергей скакав уже попереду і, коли вони під'їхали до благенького мосту, попередив про те священика.

Невдовзі перед ними забілів якийсь будиночок, схожий на корчму.

— Заглянь-но туди, синку,— попросив піп,— взнай, корчма це чи щось інше. Ми тут і коней погодуємо.

Гергей заїхав у подвір'я і трохи згодом вернувся.

— Хата порожня,— доповів він,— навіть двері незачинені.

— Дарма, коней хоч можна погодувати.

Назустріч їм вибіг білий кудлатий песик. Крім нього, не видно було ні душі.

Священик зіскочив з воза і обійшов весь дім.

— Чи є хтось вдома? — гукав він у двері й вікна.

У хаті було темно. Ніхто не відповідав. На порозі лежала розбита скриня. Видно, тут порядкували турки.

Священик похитав головою.

— Насамперед оглянемо колодязь, бо в мене ще й досі шкіра горить.

Він спустив відро у криницю і дістав води. Потім заходився щось шукати на возі.

Чого там тільки не було! І ковдри, і подушки, і зерно, і скриня, і різьблений стілець, і барильце вина, і туго набиті мішки. Один мішок виявився напханий чимось м'яким. Священик розв'язав його. У ньому було саме те, що він шукав — білизна.

Він намочив хустку у воді, роздягнувся до пояса, обклав себе примочками.

Гергей теж зліз з коня, підвів його до кадуба й напоїв.

Священик намацав в одному мішку хліб.

— Синку мій, ти хочеш їсти?

— Хочу,— відповів хлопчик і сором'язливо усміхнувся.

Панотець Габор витягнув шаблю з піхов, та перш ніж накраяти хліба, підвів обличчя до неба.

— Хай благословиться ім'я твоє, господи! — вигукнув він з палкою вдячністю.— Ти визволив нас з кайданів неволі і дав нам хліб насущний...

Небо було чисте і зоряне. Вгорі блищав місяць, наче розпечена куля, й освітлював їхню скромну вечерю.

Вони посідали на зруб криниці й заходилися вечеряти. Священик кинув кусень собаці, і Герге відламав окраєць хліба і дав коневі.

Раптом десь здалеку почувся тихий цокіт копит. Подорожні прислухались і перестали жувати.

— Вершник! — зауважив священик.

— Один їде,— додав Герге.

І обидва знову всілися до вечері.

Цокіт копит поступово перейшов у гучний тупіт. Незабаром з'явився і сам вершник.

Він осадив коня біля корчми і заїхав у двір. Видно було, що це угорець. Шапки на голові нема, зате чуприна є — отже, угорець. Приїжджий зупинився, огледівся.

— Мюбарек олсун![19] — крикнув він хрипким голосом.

Він подумав, що панотець Габор турок, побачивши в нього на голові білу мокру хустину.

— Я угорець,— відповів священик і встав.

Він упізнав Море.

Герге теж упізнав його і здригнувся.

— Хто тут? — запитав Море, злізаючи із змиленого коня.— Де господар?

— Нема тут нікого, окрім мене і хлопчика,— відповів священик.— Дім без господаря.

— Мені потрібен кінь. Свіжий кінь!

Священик знизав плечима.

— Ви його тут навряд чи знайдете.

— Я поспішаю, грошей у мене немає. Але ми християни: дай свого коня.

І Море окинув поглядом обох коней. Ще один кінь, Гергея, скубав траву неподалік. Це був низькорослий коник, на вигляд не дуже сильний. Море, не чекаючи відповіді, випряг корінного з підводи.

— Ого! — не витримав піп.— Ти хоч поясни, чому такий поспіх?

Море не відповів. Він скочив на коня і поскакав.

— Ну,— пробурмотів священик,— цей швидко сторгувався!

Відійшовши від криниці, він раптом відчув, як щось випало у нього з кишені. Підняв предмет і здивовано оглянув його. Потім, помацавши, згадав, що це талісман турка.

У маленькій торбинці з синього шовку було щось тверде. Панотець Габор розпоров торбинку шаблею, і звідти випав перстень.

Камінь у персні був незвично великий, чотирикутний і темний — або гранат, або осидіан, при світлі місяця важко було розібрати. Чітко виділявся тільки блідо-жовтий місяць, а навколо нього — п'ять маленьких алмазних зірочок.

На підкладці торбинки виблискували вигаптувані сріблом турецькі літери.

Священик розумів турецьку мову, але читати не вмів. Глянув на Гергея. Хлопчик уже солодко спав на мішку з білизною.

16

Як весело, грайливо всміхалося з неба сонце! Хоча вигляд довкола Балатону був безрадісний: обвуглені стріхи, трупи загиблих, витоптані посіви.

О, якби сонце було обличчям господнім, замість проміння на землю падали б сльози!

Священик знав, що його село теж сплюндроване, і все-таки, коли вони виїхали на горб і крізь листя дерев проглянула почорніла від кіптяви дзвіниця із зірваною стріхою, очі його затуманились від сліз.

Все село наче мертве. Жодної вцілілої стріхи, жодних цілих воріт. На подвір'ях уламки меблів, розбиті бочки, розсипане борошно, мертві тіла людей, трупи коней, корів, собак.

Жодної живої душі, лише кілька полохливих собак, яким вдалося врятуватися від небезпеки і повернутися, коли вона вже минула, та кілька курок, що вирвалися з рук мародерів.

Священик зліз з підводи і зняв шапку.

— Зніми, синку, і ти шапку,— сказав він Герге.— Це село покійників, а не живих людей.

Взявши коней за вуздечки, вони подибали далі.

Впоперек дороги лежав сивий селянин з довгим волоссям. Його обличчя було звернене до неба, заклякла рука все ще стискала залізні вила.

Священик похитав головою.

— Бідний дядько Андраш!

Він узяв покійника за руку і відтягнув з дороги, щоб можна було проїхати.

Далі вони побачили сільського парубка з переламаним хребтом, що звісив голову через тин на вулицю. Здавалось, він уважно дивився на землю, де запеклася кров, яка витекла з його голови.

На подвір'ї, засипаному пухом з розпоротих перин, рилася в землі свиня. Свиней турки не чіпали.

Біля воріт валялося голе немовля. На його грудях чорніла рана.

Нарешті вони доїхали до хати, в якій мешкав піп Габор.

Хата без даху. Чорні обвуглені крокви стриміли серед товстого шару попелу, нагадуючи літеру «А». Стіна над вікном, що виходило на вулицю, почорніла від полум'я.

Цю хату спалили ще тоді, коли священика обливали окропом, намагаючись добитись від нього, де заховано церковні скарби.

А лавка все ще стояла посеред подвір'я. І тут же уламки горіхової скрині, книги, розсипане зерно, розтоптані кімнатні квіти, ніжки від стільців, череп'я посуду. А біля столу з відламаною ніжкою, розкинувши руки, горілиць лежала стара жінка у чорній одежі. Довкола неї чорніла калюжа крові.

Це мати священика Габора.

— От ми і вдома...— промовив піп, повернув до Гергея мокре від сліз обличчя.— От ми і вдома...

17

Два дні ховали, не знаючи спочину. Піп зняв з підводи полудрабки і відвозив на кладовище по три-чотири трупи зразу. Герге йшов попереду воза. На поясі у нього висіла шабелька, яку йому подарував Добо, у руках він ніс хрест. Піп вів коней і то співав псалми, то читав молитви.

На кладовищі він вкривав покійників рядном, щоб не клювали ворони, поки вони возили все нових і нових покійників.

На третій день десь пополудні в селі з'явилася селянка з дитиною. Вона встигла заховатися в очереті на березі Балатону. Ввечері додому повернулися ще троє чоловіків.

Вони викопали для загиблих могили, піп Габор допомагав їм. І тільки тоді, коли всіх покійників поховали, піп заходився ладнати своє житло.

В його хаті було три кімнати, але в усіх трьох стеля позавалювалась.

Насамперед піп забив дошками ті кімнати, які виходили вікнами на вулицю, щоб можна було заховатися від дощу. Затим полагодив шафу і разом з Гергеєм позносив у неї книжки, що валялися на подвір'ї.

Після тривалої і скорботної праці Гергею подобалося зносити і розставляти книжки. Деякі він перегортав, дивився, чи немає в них малюнків. П'ять книжок були з малюнками. В одній — різні жуки, в іншій — багато квітів. Бібліотека священика нараховувала понад тридцять томів в оправах з телячої шкіри.

Жінка тим часом прибрала на кухні, зварила зеленого горошку без м'яса і яєчну юшку, приправлену борошном.

Після обіду священик повів Гергея у садок, де стояла маленька альтанка, схожа на капличку. Турки й тут проламали двері, але, мабуть, не знайшли нічого цікавого для себе — в альтанці були тільки столик, чи, краще сказати, дошки на козлах, та якісь високі бутлі.

Бутлі призначалися для хімічних дослідів. Священик не повірив своїм очам, побачивши, що вони цілі.

Через садову хвіртку зайшла жінка. Вона принесла у фартусі мертве дитинча. Її обличчя геть розпухло від сліз.

— Яношку мій! — заголосила вона.

— Ми поховаємо його,— сказав священик.

Гергей взяв хреста і рушив попереду.

— Я сховала його,— розповідала жінка, плачучи,— заховала з переляку в яму для пшениці. А тоді й сама втекла. Хотіла повернутися туди вночі, але не змогла, бо скрізь були басурмани. Вони обнишпорили весь очерет. Бог його знає, кого вони забрали, кого вбили. Коли я нарешті вернулася, то застала свого Яношика вже мертвим.

О боже, боже! Чому ти забрав у мене сина?

— Не питай у бога,— сказав піп, копаючи могилку.— Бог знає, що робить, а ти не знаєш.

— Але навіщо йому було народжуватися на світ, коли він мусив отак померти?

— Ми не знаємо, чому з'являємося на світ, не знаємо, чому вмираємо. Не згадуй більше імені божого.

Мати зняла з себе фартух, загорнула в нього дитину і поклала в могилу.

— Заждіть! — попросила вона, задихаючись від плачу.— Почекайте трохи...— Вона нарвала квітів, трави, уквітчала ними дитину, плакала й голосила:

— Ой, чому я маю віддавати тебе землі? Не обнімеш ти мене більше своїми маленькими рученятами! Не казатимеш ти мені більше: матусю рідна... Ой, зів'яли червоні ружі на твоєму личку! Ой, не гладитиму я більше твоє русяве волоссячко!..— І вона обернулася до священика: — Які гарні були в нього оченята! Які в нього були гарні чорні очі! Як він ласкаво дивився ними... Ой, моє серденько, не глянеш ти більше на мене своїми оченятами!

Священик тим часом закидав могилку, вивершив її і вирівняв лопатою. Потім відчахнув гілку бузини, схожу на хрест, і встромив її у горбик землі в узголів'ї.

— О господи, навіщо ти забрав його в мене? — голосила жінка.

Вона впала на свіжий горбик.

— Бог забрав, бог і догляне! — втішав її піп. Він перекинув через плече мотику й заговорив лагідно: — Хтось раніше відходить з життя і там чекає на тих, у кого ще зосталися справи на землі. Часом дитина відходить раніше, часом батьки. Але творець визначає так, щоб кожного в надзоряному світі хтось та чекав. Ходімо!

Але мати лишилась біля могилки.

18

Наступного дня вони осідлали коней і рушили на південь, до Сігетвара.

Стояв теплий безхмарний день. У зруйнованих, сплюндрованих селах повсюди ховали мертвих і крили соломою хати. В деяких селах їм зустрічалися самі лише старі люди. Турки погнали з собою весь народ.

Коли вони доїхали до сігетварських комишів, священик підняв голову і сказав:

— Сам господар вдома.

— Звідки ви знаєте? — спитав здивовано хлопчик.

— А ти хіба не бачиш прапора?

— Де? На вежі?

— Еге ж.

— Червоний з синім?

— Так. Це його кольори. Отже, він удома.

Вони вискочили на перший дерев'яний місток, який вів у так зване «старе місто». Біля церкви з двома вежами сиділи три перекупки і продавали черешні. Церковні двері оббивали залізом. Вони проминули ще один міст — широкий і довгий, глибоко внизу під ними блищала вода.

— Зараз буде внутрішній двір фортеці,— сказав священик.— Пора вже.— І він старанно витер носовичком спітніле обличчя.

Брама фортеці була відчинена. На просторому подвір'ї вони побачили латника, який мчав крізь хмару куряви, і ще одного латника, що нісся йому назустріч.

— Он Балінт Терек,— пояснив піп.— Той, у кого шолом прикрашений ведмежою головою.

Вершники мчали один одному назустріч, тримаючи списи напереваги. Коли вони зійшлися, їхні коні стали дибки. Але списи тільки ковзнули по латах.

— Подати булави! — крикнув той лицар, шолом якого прикрашала ведмежа голова.

Почувши наказ, з дверей замку вибіг зброєносець у синьо-червоній одежі і подав однакові булави з мідними шишаками і два залізних щити.

Латники знову роз'їхалися. Потім кинулися один на одного.

Першим ударив вершник з гладеньким шоломом на голові.

Ведмежоголовий підставив для захисту щит над головою, і він забряжчав, наче розбитий дзвін. Але рука з булавою змахнула з-під щита і так вгатила супротивника по голові, що шолом аж увігнувся.

Суперник зупинив коня і кинув зброю на землю.

Ведмежоголовий зняв шолом і засміявся. Це був смуглявий чоловік з відкритим обличчям. Його довгі, пишні, чорні вуса прилипли до щік, притиснуті шоломом, кінчик одного вуса сягав брів, другий звисав аж до шиї.

— Це є сам пан Балінт,— шанобливо повторив священик.— Якщо він гляне на нас, ти, Гергей, зніми шапку.

Але Балінт Терек не дивився у їхній бік.

Він дивився на свого суперника, з голови якого знімали шолом.

Коли ціною великих зусиль шолом вдалося стягнути, вершник виплюнув на всипане гравієм подвір'я три вибиті зуби, затим вилаявся по-турецькому.

З-за воріт вийшло чоловік вісім турків-невільників. Вони допомогли переможеному зняти з себе обладунки.

З'ясувалося, що й сам латник теж був невільником, як і решта.

— Ну, хто з вас ще має бажання помірятися силою? — гукнув Балінт, розганяючи свого коня.— Хто зуміє мене побороти, буде вільний.

— Я спробую,— заявив жилавий турок з ріденькою бородою.— Може, сьогодні мені більше поталанить.

Турок одягнув важкі металеві обладунки. Йому допомогли натягнути на голову шолом, ноги взули в залізні чоботи. Затим, підсобляючи жердинами, підсадили його на коня і дали в руки палаш.

— Ти йолоп, Ахмеде!— весело крикнув Балінт Терек.— Палаш не годиться для такого турніру.

— А я вже так звик,— відповів бранець.— Якщо ти, пане, боїшся битися палашем, то на іншу зброю я не пристану.

Пан Балінт знову надів на голову шолом. Кілька разів об'їхав подвір'я, розмахуючи легкою шаблею.

— Вперед! — гукнув він, розганяючи коня.

Турок пригнувся в сідлі і, міцно взявши обома руками палаш, поскакав назустріч своєму суперникові. Коли їхні коні зійшлися, турок підвівся у сідлі, готуючись завдати нищівного удару. Але ж пан Балінт добре розумівся на мистецтві турніру. Він прийняв страшний удар турка, захистившись щитом, затим спритно схопив турка за руку і рвучко стягнув з коня.

Турок звалився на пісок, здійнявши клуби куряви.

— На сьогодні вистачить! — засміявся Балінт Терек, піднімаючи забрало.— Завтра, якщо я нікуди не поїду, позмагаємося ще.

— Це нечесно! — загорлав турок, важко підводячись на ноги.

— Чому це нечесно? — запитав Балінт.

— Стягати суперника за руку з коня лицареві не дозволяється!

— Але ж ти не справжній лицар, чортів басурманине. Чи це я маю в тебе вчитися лицарських правил! Ви ж звичайнісінькі грабіжники.

Турок мовчав, надувши щоки.

— Невже ви вважаєте, що це і є лицарський турнір, коли я отак виводжу боротися з вами? К лихій матері вас усіх, песиголовців!

— Пане! — вигукнув сивобородий невільник.— Сьогодні я ще раз хотів би позмагатися з тобою.

Люди в дворі розреготалися.

— Еге! Ти, мабуть, думаєш, що я вже стомився. Ну, нехай буде тобі втіха. І Балінт Терек знову насунув шолом, якого встиг покласти собі на коліна.

— Це вже вкотре ти б'єшся зі мною, Папуго?

— Сімнадцятий раз,— плаксиво відповів турок, ніс якого був справді схожий на дзьоб папуги.

Балінт Терек зняв шолом і кинув його на землю.

— Ну,— сказав він,— даю тобі попуск! Починаймо!

Різниця у силі між ними була очевидною: Балінт — богатир, у розквіті років, могутній і спритний; турок — хирлявий, згорблений чоловік років п'ятдесяти.

Вони зійшлися на списах. Пан Балінт вже першим ударом вибив свого суперника з сідла. Турок полетів сторчма, перекинувся в повітрі й гепнувся в пилюку.

Слуги, зброєносці й невільники, що спостерігали за двобоєм, засміялися.

Пан Балінт відкинув щит, залізну рукавицю і зліз з коня. Зброєносці допомогли йому зняти з себе обладунки.

Папуга ледве підвівся.

— Пане! — повернув він закривавлене обличчя до Балінта Терека і заплакав: — Відпусти мене додому! Вдома на мене вже другий рік марно чекають дружина і син-сирота!

— Треба було й тобі залишитися вдома, поганцю! — відповів йому гнівно Балінт Терек.

Він завжди сердився, коли невільники просилися на волю.

— Пане,— плакав турок, заламуючи руки.— Змилуйся наді мною! У мене гарний чорноокий син! Я не бачив його вже два роки! — І він поповз на колінах до Балінта Терека.

Той витер хустиною спітніле обличчя.

— Треба, щоб усі ви сиділи у мене на ланцюгах, разом з вашим султаном. Вбивці, грабіжники, поганці!

І він пройшов мимо.

Турок схопив жменю пилюки і, кинувши її вслід Балінту Тереку, крикнув:

— Хай тебе скарає аллах, немилосердний гяуре! Щоб тобі в кайданах посивіти! Щоб ти здох, залишивши вдовою дружину і сиротою сина! Перш ніж твоя душа попаде в пекло, хай аллах змусить тебе втричі гірше плакати, ніж оце плачу я!

Він вигукував прокльони, сльози лилися з його очей і текли по зраненому обличчю, змішуючись із кров'ю.

Від люті в нього навіть піна виступила на губах. Слуги відтягли його до колоди і облили водою з відра.

Балінт Терек звик до подібних сцен. Вони його дратували. Але ні благаннями, ні прокльонами не можна було примусити його відпустити на волю раба.

Зрештою, кожен бранець завжди і скрізь благає про волю; хіба що один робить це мовчки, а інший вголос. Балінт Терек з дитинства чув такі благання. В його часи раби вважалися майном господаря. Декому вдавалося відкупитися, декого вимінювали на угорців, що перебували в турецькій неволі. І мови не могло бути про те, щоб просто так відпускати на волю.

Балінт Терек повернувся спиною, щоб йому почистили кафтан щіткою. Затим підійшов до священика, підкручуючи вуса, з розчервонілим від роздратування обличчям.

— Ласкаво просимо, дорогий гостю! — сказав він, подаючи руку.— Я чув, що тебе ошпарили окропом. Не біда, наросте нова шкіра.

— Ваша милість! — відповів піп, тримаючи шапку в руках.— Моя шкіра — то найменша біда. Гірше те, що турки вирізали моїх парафіян. І мою бідолашну матір убили.

— Щоб їх собаки загризли! — кипів від люті Балінт Терек.— Один проклинає мене за те, що я не відпускаю його додому, другий повчає, як личить поводитися лицареві.

Терек перевів погляд на хлопчика.

— То він і є? — запитав він здивовано.

— Злізай хутко! — наказав священик Гергею.— Зніми шапку.

Босоногий хлопчик з шабелькою на поясі ліг животом на спину коня і, зсунувшись на землю, зупинився перед Балінтом.

— Це ти сам роздобув коня? — запитав його Балінт Терек.

— Сам,— гордо відповів хлопчик.

Балінт Терек взяв його за руку і повів знайомитися з своєю дружиною. Піп Габор ледве встигав за ними.

Дружина Терека — невисока, білолиця, русява жінка — сиділа в садочку внутрішнього подвір'я біля жорна, яке правило за стіл. Вона зав'язувала горщики і глечики з варенням. Їй допомагав парафіяльний священик у сутані. Поблизу гралися двоє хлопчиків. Одному з них було п'ять років, другому — три роки.

— Като, серденько, глянь-но!— гукнув їй Балінт Терек.— Ось він який, зброєносець нашого Добо!

Герге поцілував руку хазяйці. Маленька жінка з ясними голубими очима всміхнулася, і поцілувала хлопчика в щоку.

— Цей малюк? — здивовано запитав священик.— Так він же ще молокосос!

— Так, але він ссе не молоко, а турецьку кров,— відповів господар замку.

— Хочеш їсти, маленький мій солдатику? — запитала жінка.

— Хочу,— відповів Герге.— Але спочатку я хотів би побачитися з паном Добо.

— Ні, синку, це неможливо,— відповів Балінт, спохмурнівши.— Твій пан лежить поранений...— І він обернувся до священика Габора:— Ти ще нічого не знаєш? Він кинувся з п'ятдесятьма витязями на дві сотні турків. Один турок так глибоко штрикнув йому списом в ногу, що аж пришпилив до луки сідла.

— Ото лихо.

— А ти, панотче,— сказав Балінт Терек, сідаючи на лавку,— що ти робитимеш тепер без парафії?

— Якось проживу,— сумно відповів піп.

Балінт Терек замислено підкручував вуса.

— Ти знаєш турецьку мову?

— Знаю.

І по-німецьки вмієш?

— Я два роки працював регентом на німецьких землях.

— То ось що я тобі скажу. Збирай свої манатки та переїжджай сюди, до Сігетвара. Власне, не в Сігетвар, а в Шомодьвар, бо ми переберемося туди через кілька днів. У моєї дружини є священик-папіст, чому б і мені не мати свого нововірця? А через рік-два підростуть і діти, і я віддам їх тобі на виховання.

Він глянув на своїх синів, що разом з Гергеєм гралися, бігаючи довкола яблуні. Хлопчики весело сміялися, обличчя їхні розпашіли.

— Я заберу цього хлопчика в Добо,— сказав Балінт Терек.— Можливо, що він стане ще одним вихователем.

Король Янош помер. Його ще не досягнув повноліття. Угорці залишилися без вождя. В країні відбувалося те, що й зображено на гербах, де розгнівані грифи рвуть у різні боки корону.

Серед угорців запанувало збентеження. Ніхто не знав, чого слід боятися більше: панування турків-басурманів чи німців-християн.

Німецький імператор Фердінанд наслав на Буду свого генерала — підстаркуватого тюхтія Роттендорфа. Турецький султан сам став на чолі війська, щоб підняти над угорським королівським замком прапор з півмісяцем.

Йшов 1541 рік.