Зірки Егера

Якщо на небі є книга, до якої записують історію угорців, то наступні вісім років мають бути записані так:

1545. Турки здобули Буду, Естергом, Фейєрвар, Сегед, Ноград, Гатван, Веспрем, Печ — трохи не всю країну.

1546. Турки поділили Угорщину на п'ятнадцять санджаків[64]. Незагарбаними залишилися тільки Верхня Угорщина та один-два комітати[65] на кордоні з Австрією.

1547. Угорців грабують не тільки турки, а й австрійці.

1548. В усій країні поширюється віровчення Лютера й Кальвіна. Угорці ворогують не тільки з турками й австрійцями, а й між собою.

1549. Під виглядом данини турки забирають усе, навіть дітей.

1550. Війська румунів і турків вирушили в похід на Семиград. Чернець Дьєрдь за кілька днів зібрав п'ятдесятитисячне ополчення. Румунів розбили. Турки відступили.

1551. Королева Ізабелла покинула Семиград, ченця Дьердя підступно вбито.

Настав 1552 рік.

1

Уже синіли шопронські сливи й квітли соняхи, як одного сонячного вітряного пообіддя на ганок свого будинку вийшла Ева. Тут вже взялася вибирати з чоловічого одягу бодай якесь вбрання для юнака, що виїжджав на чужину.

Відтоді як ми розлучилися з Евою, вона трохи поповніла, а вся постава її промінила небачену раніше жіночність. Обличчя, щоправда, ще вберегло білявий оксамит юності, одначе у милих котячих оченятах не було колишньої лукавої усмішки. Кожен порух засвідчував покірливість і врівноважений розум.

— Отут, Міклоше, аж два убори,— мовила вона школяреві, розклавши на столі приношені темно-малинові піджак і штани, а поряд — простішу, домоткану пару.

— Цей, шовковий, ще вам завеликий, та за місяць-два буде впору.

— Спасибі, спасибі вам, добродійко,— пролепетав Міклош.

Обличчя його рум'янилося від радості.

— У кількох місцях треба попідшивати,— вела жінка далі.— Але ж до вечора ви відпочинете в нас, а я й займуся цим.— Потім вона підняла сірий домотканий убір.— А цей вам якраз. Мій чоловік одягав його, як до Буди їздив, коли її зайняли турки і ми з королевою переїжджали до Ліппи.

— Дякую вам! — радісно сказав школяр.— У цьому я й поїду. Його ж ніяка пилюга не візьме!

Жінка промацала кожну кишеню — вони були порожні. І лише насподі піджака за підкладкою випиналося щось тверде.

Кишеня виявилася дірявою. Евині пальці вільно пройшли в ту дірку і з-за підбою витягли тоненький, у кілька разів згорнений клапоть пергаменту.

Ева уважно оглянула його, розгорнула, розгладила. Виразно виднівся рисунок якогось п'ятикутника, а на ньому повсюдно лінії та крапки.

— Скажіть, Міклоше, що б це могло бути? Якась, черепаха, чи що?

Школяр розправив пергамент на своїй долоні. Покрутив туди й сюди, роздивляючись.

— Це не черепаха,— мовив,— хоча й схоже.

З кімнати вибіг шестирічний чорноокий хлопчик. У нього на поясі у піхвах з витертого червоного оксамиту висіла чудова шабелька з позолоченим руків'ям.

— Мамо,— защебетало дитя,— ти обіцяла купити мені ще й сурму! Золоту сурму!

— Не заважай мені зараз, Пончику,— відсторонила його мати.— Йди, любий, у сад, там Луца.

— А тоді ти мені купиш золоту сурму?

— Куплю, куплю.

Хлопчик сів верхи на шабельку і, тупочучи, гайнув через двір у сад.

— Знаєте,— мовив школяр, пильно розглядаючи клапоть пергаменту,— це план фортеці, до того ж Егерської.

— Егерської фортеці?

— Авжеж. Будьте ласкаві глянути: черепаху обведено подвійною лінією. Це фортечна стіна. А голова й чотири лапи черепахи — її п'ять веж. Чотирикутники, виведені тоненькими лініями,— будинки.

— А що це за серп, отут, біля черепахи?

— Зовнішні укріплення. Дивіться, у них всередині немає жодної споруди і, як воно й буває в таких укріпленнях, тільки дві вежі й дві вишки.

— А ці два чорних гачки, що ними середина серпа прикріплена до черепахи?

— Це Темні ворота.

— Чому «Темні»?

— Бо вони під землею.

— А що це біля воріт?

— Конюшня.

— Така велика?

— Конюшню туди треба чималу, добродійко. Бо ж, напевно, там і каретний сарай, і житла для конюхів. А ще ж і ключник десь отут мешкає.

— А оці крапочки побіля воріт?

— Тут була церква. Побудував її ще король Іштван Святий. Половину церкви зруйнували не так давно: десять років тому.

— Як шкода!

— Звісно, що шкода. Але на місці зруйнованої споруди викопали новий великий рів і звели зовнішні укріплення. Все це було вкрай необхідно, адже саме тут найуразливіший бік фортеці.

— Звідки ви це знаєте, Міклоше?

— Як не знати! Два роки я вчився в єгерській школі. А там про це всі говорили. Тоді ж і Темні ворота спорудили.

— Гляньте, на західному боці, біля річки, теж, певно, ворота?

— Є ще й отут, з південного боку. Всього у фортеці троє воріт.

— А дивіться, оці різні червоні лінії?

Школяр придивився ще пильніше, розгадуючи позначки. Похитав головою:

— Це підземні ходи.

— Аж стільки підземних ходів?

— Їх багато, але чимало з них уже непрохідні.

— А ці, подібні до кімнат, чотирикутники?

— Це підземні зали. Тут водосховище. А ось цвинтар.

— Цвинтар? Між підземними ходами?

— Мабуть, що так. Бачите, під оцим підземним ходом написано: «Дорога мертвих».

Жінка здригнулася.

— Дивно, що тут ховали мертвих...

— Лише в часи холери,— відповів школяр.— Тепер я вже точно пригадую, що чув про це.

— Ой, Міклоше, чому ви не прийшли до нас раніше, бодай на два тижні!

— А для чого, добродійко?

— Тоді б я раніше віддала вам цей одяг і пергамент знайшла б раніше. Адже ж мій чоловік, сердега, поїхав саме туди, в Егер.

— Чув я, що туди турки повернули.

— Тому й подався мій чоловік до Егера. Але чому він погодився взяти з собою й мого батька? Подумайте лише: старому сімдесят років! І рука й нога у нього дерев'яні. А от зібрався й поїхав з чоловіком.

— Воювати?

— Воювати, звичайно, теж. А ще ж там у фортеці мешкає його давній побратим — панотець Балінт. Рік тому вони посварилися з-за чогось. Тоді ще й мати, бідолаха, була жива. Панотець Балінт перебрався в Егер, до Добо. Отож мій татусь туди й подався, аби помиритися з ним. Дуже вже вони один одного люблять.

Ева відкрила пофарбовану в зелене, розмальовану квітами скриню й дістала звідти книжечку — свій молитовник. Вона вклала туди пергамент і виглянула в сад, де біля служниці, що поливала квіти, гасав її синок.

— Хтось-таки мусить приїхати з Егера,— замислено мовила вона.— Тут живе старший брат Гашпара Пете. Це вірний королю чоловік. У фортецю, де служить його молодший брат, він послав цілу підводу пороху і ядер. Якщо з Егера до нього прибуде гонець, я перешлю з ним цей план моєму чоловікові.

Вона взяла голку з ниткою і поклала собі на коліна шовковий костюм. Поки вони розмовляли, на подвір'я зайшов чоловік у темно-синьому ментику. Причинивши хвіртку, він попрощався з кимось.

— Не турбуйтеся,— сказав він,— тут я вже не заблукаю.

Ева підвелася. Голос був їй незнайомий, чоловік теж.

До ганку вели три сходинки. Дійшовши до них, незнайомець підвів голову. Це був одноокий, опасистий чоловік. Вуса підкручені. В руці тримав палицю, подібну до тих, що з ними ходять сільські старости.

— Доброго вам дня! — привітався до жінки.— Кажуть, що тут живе пан лейтенант Гергей Борнемісса.

— Так, живе,— відповіла жінка,— тільки вдома його зараз нема.

— Виходить, що справді поїхав?

— До Егера поїхав.

— Шкода! — похитав головою незнайомець.— А так хотілося побалакати з ним... Але, може, його дружина...

— Я його дружина. Прошу заходити.

Незнайомець піднявся по сходах на ганок, зняв шапку і шанобливо вклонився.

— Мене звуть Томаш Балог,— випалив він,— я дворянин з Ревфалу.

Вже по тому, як уклонився незнайомець, видно було, що він не з селян.

Ева люб'язно показала йому на стілець біля столу й відрекомендувала школяра:

— Міклош Риз. До школи на чужину збирається. Його старший брат служить у війську короля і знайомий з моїм чоловіком. Оце, їдучи на подорожній мажі, завітав до нас, аби перепочити.

— Здрастуй, брате, здрастуй,— сказав одноокий, але руки школяреві не подав. Сівши на стілець, почав розказувати.— На кінний ярмарок я приїхав,— мовив він і ляснув себе по коліну,— і були в мене різні справи до вашого чоловіка. Та оце й гроші йому привіз.

— Гроші? — здивовано перепитала Ева.

— Таж подейкували, що він у грошах потребу має. Їде до Егера й продає деякі срібні та золоті речі.

— Звідкіля вони в нас?

— Я дуже люблю персні,— сказав незнайомець і підняв ліву руку! з десяток перснів, один кращий за інший, заблищали на ній. Певно, мав їх і на правій руці, але та була обтягнута замшевою рукавичкой ясно-сірого кольору.

Незнайомець вів далі:

— А ще люди кажуть, що є у вас чудова каблучка.

— Є,— ствердила Ева, всміхнувшись.

— З півмісяцем?

— Із зірочками.

— Півмісяць топазовий?

— А зірочки діамантові. Та звідкіля все це вам відомо?

— Можу я глянути на каблучку? — спитав гість. Голос йому затремтів.

— Ні,— відповіла жінка.— Чоловік її завжди в кишені тримає. Кажуть, вона щастя приносить. Належала колись якомусь туркові.

Малий Йончико брязкотів шабелькою у саду. Хлопчик за один мах здолав приступці й опинився на ганку. Побачивши незнайомця, мило, як то можуть лише діти, закліпав на нього своїми блакитними вічками.

— Ану, гарненько з дядечком привітайся,— підказала йому мати.

— Так оце син пана лейтенанта? — спитав незнайомець.— Гей, та що тут питати, бачу — викапаний батько!

Він пригорнув хлопчика до себе, поцілував.

Передчуття чогось лихого ворухнулося у Еви, та за мить вона вже забула про нього.

— А коли ж ми купимо сурму? — спитала дитина.

— Хай іде зі мною на ярмарок,— попрохав школяр.— Я відведу Пончика до знайомого візника, покажу йому там лошатко.

— Гаразд,— погодилась мати.— Ось вам динар, купіть йому сурму. Але пильнуйте його, Міклоше! Ти ж, Пончику... Ти пам'ятаєш, що наказував тобі татко.— Вона повернулася до Томаша Балога і, сумовито всміхнувшись, додала: — Дуже любить сина і звелів берегти його, як зіницю ока.

Аж підстрибуючи од радості, хлопчик побіг за школярем.

Мати гукнула їм навздогін:

— Міклоше, гуляйте біля церкви! Ми зараз теж туди підійдемо.

Вона ще вчора збиралася на ярмарок, хотіла купити деякі дрібнички у приїжджих віденських крамарів.

Пан Томаш Балог неуважно бгав у руках шапку, понуро зиркаючи в сад.

— Що чути з Солнока? — з неприхованою тривогою спитала жінка.— Правда, туркам його не здобути?

— Я теж так думаю,— недбало відповів Томаш Балог.

— Та й чоловік мій, прощаючись, сказав, що тепер турки навряд чи дійдуть до Егера. Торік Солнок добре укріпили. Нині він сильніший за Егер.

— Набагато сильніший.

— А якщо впаде і Солнок, то Егер захищатиме вся Верхня Угорщина.

Пан Томаш Балог кисло посміхнувся.

— А скажіть, чи маєте ви якийсь портрет вашого чоловіка, пана лейтенанта? — трохи помовчавши, спитав він.

— Аякже,— відповіла жінка.— Оце лише минулого року змалював його один німецький маляр.

— Чи не будете ви такі люб'язні, вельмишановна, показати мені портрет. Я так багато чув про витязя Борнеміссу. Хотів би глянути на нього.

— А хіба ви незнайомі? — здивовано спитала Ева.

— Колись були знайомі, та давно вже не стрічалися.

Господарка завела гостя до кімнати. Там у напівтемряві приємно пахло лавандою. Ева прочинила віконниці. Стало видно, що ввійшли до вітальні. На підлозі — турецькі килими. Побіля стіни — вкритий ведмежою шкурою диван. Край вікна — конторка й книжкова шафа, а в ній не менше сотні книжок у шкіряних оправах. На стіні — портрети. Старого Цецеї намальовано в шоломі ще в ті часи, коли він мав чорного чуба. Зизооко дивиться з портрета дружина Цецеї, на плечах у неї золотом гаптована шаль. Далі в горіховій рамі зжовтілий лик Христа; потім — пустотливе личко дівчини, дуже схожої на господиню дому, а поряд портрет Гергея Борнемісси. Тонкі риси смаглявого, як у цигана, обличчя. Відвертий сміливий погляд розумних очей. Вуса підкручені, невеличка м'яка й кругла борідка приховує підборіддя. Волосся спадає на плечі.

Томаш Балог з цікавістю роздивлявся портрет і покивував головою.

— Красень! І, видно, відважний! А скільки йому років?

— Двадцять шість.

— І у вас уже такий великий син?

— Ми вже вісім років як одружені,— з усмішкою відказала молодичка.— Майже дітьми побралися.

Пан Томаш знову глянув на портрет.

— А правда, що пан витязь бував і в Константинополі?

— Звичайно. Я з ним теж там була.

— Маю одного знайомого турка, так він мені розповідав про нього. Такий здоровий чолов'яга, Менде-бей. Ваш чоловік колись допоміг йому.

— Менде-бей? Ніколи не чула такого імені.

— А Хайван? — пан Томаш відвів погляд від портрета.— Раніше цього турка звали Хайваном.

Ева всміхнулася.

— Хайван? А чого ж! Хайвана я й сама бачила.

Томаш Балог знову став вдивлятися в портрет, довго пронизував його поглядом, наче хотів запам'ятати так, аби вже ніколи не забути цього обличчя. Потім він низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кімнати.

Знову в серці Еви ворухнулось недобре передчуття. Таке ж, як тоді, коли Томаш Балог доторкнувся до її дитини. Одначе вона провела гостя аж до ганку.

Він весь час ішов праворуч від неї. Звичай селянський. На прощання знову вклонився, що свідчило про шляхетні манери. За ворота вийшов задкуючи — на турецький манір.

Занепокоєння не полишало жінку, але вона покартала себе за це: «Не годиться погано думати про нещасного. Чоловік одноокий, тому й погляд має такий лихий».

Аби якось розвіяти неспокій, сіла за шитво й заспівала. Підхопила пісню, що її тужно виводила служниця в саду. Вправними пальцями спритно пришивала гудзики до темно-малинового піджака. В одному місці розійшовся шов. Взялася шукати червоні шовкові нитки.

А недавній відвідувач ніяк не йшов з думок.

«Хто цей чоловік? — питала себе, опустивши шитво на коліна.— Цікавився каблучкою, роздивлявся портрет... Згадував Хайвана... Йдучи, попрощався по-турецькому... Хто цей чоловік?..»

Збліднувши, вона нестямним поглядом втупилася в зачинені ворота, силкуючись щось згадати, за будь-яку ціну згадати. Бо ж це лице, голос оцей вона бачила, вона чула, але де? Потім усе витіснила думка про каблучку. Гергей сказав, що візьме її з собою, й засунув до кишені чумарки. А чи взяв він чумарку з собою?

Метнулася до скрині, швидко відкинула віко, поспішно стала витягати одіж. Чумарка тут! Усією п'ятірнею зіжмакала кишеню: щось є. Каблучка! Каблучка! Навіть не загорнута в папір.

І враз, наче блискавка розітнула хмару, в мозку сяйнуло ім'я. Схопилася за голову: «Юмурджак!»

Тут із саду вернулася служниця, а господиня її лежить біля скрині, серед порозкидуваної одежі. Обличчя як полотно. Під очима темні круги.

— Пані!

Та не відповідає.

Служниця оглянулася. Вбігла до вітальні. Може, там грабіжник? Схопила слоїк з оцтом, змочивши ним пальці, стала розтирати господині скроні, дала понюхати слоїк.

— Мій чоловік у небезпеці!— ледь очунявши, тут же вимовила Ева.— Де хлопчик? Ой, я ж сама його відпустила. Луцо, швидше дай мою накидку! Біжімо по Пончика!

— Та ж, пані, куди ви? Адже такі хворі...

— Не хвора я. Ходімо!

А сама бліда, як та небіжчиця. Звелася на ноги і, в чім була, рушила до воріт. Од відчуття небезпеки ціпеніли м'язи. Не йшла, а летіла до церкви.

Вулиці кишіли людом, що понаїхав на ярмарок. Поміж мажами, коровами, кульгавими кнурами та всякою іншою худобою ходили селяни, навантажені бочечками, шапликами. В ярмарковому гаморі разом з пилюгою розносився запах цибулі.

Служниця наздогнала Еву аж біля церкви й накинула їй на плечі плащ.

Раптом з юрмища виринув школяр. Він поспішав до них. Розштовхуючи людей, вигукував:

— Бусурмани захопили Солнок! Щойно оголошено перед церквою. Як я тепер поїду?..

— Мій хлопчик! — кинулась до нього Ева.— Де ви лишили мого хлопчика?

— Пан Балог повів його до церкви. Попросив, поки він помолиться, цю страшну вість вам передати. О боже, боже! Кінець країні! Якщо Солнок в руках у турків, то й Егер не встоїть!

— Дитя моє! Дитя моє! — кричала Ева, задихаючись, і помчала вгору по сходах.— Хлопчику мій! — рвалося у неї з горла: — Моя дитинко!

У церкві саме правили молебень, і селяни з довколишніх німецьких сіл своєю мовою голосно виспівували: «Почуй, Ісусе, нас! Вислухай, Ісусе, молитви наші! Господи, змилуйся над нами!»

Мати нестямно кинулася поміж лавами.

— Пончику! — розпачливо кричала вона.— Пончику, синку мій!

Та Пончик не озивався.

2

П'ятого вересня Гергей вітав ранішню зорю неподалік від Широкської фортеці. Вже сонце світило до віч йому і всій його дружині, де було двісті п'ятдесят воїнів. А втім, Гергей вітав не так світанок, як інший військовий загін, що рухався їм навстріч. Він навіть шапку зняв і підніс її до очей, захищаючись від яскравого сонця.

Їхав Гергей верхи, трохи попереду своїх солдатів, і тому першим помітив озброєних шаблями й списами воїнів, які безладним потоком виринали з ранкової далечіні.

— Хто це такі? — пробурмотів Гергей.— Турки — не турки... А якщо угорці, то чого їдуть від Егера, а не до нього?

Раптом серце йому стислося: а що як Добо покинув Егер?

Бо ж король Фердінанд посилав підкріплення лише на словах. І тому вже цього року втрачено Ліппу й Темешвар. Та й хто знає, чи Солнок вистоїть? Такий тямущий, розважливий чоловік, як Добо, одразу збагне, що один угорець не подужає сотню турків.

Дорогою йому стрілося чимало священиків, що їхали з Егера; на возах височіли скрині, лантухи, шафи, всілякі інші пожитки. Попервах Гергей вітався з попами, та згодом, коли їх аж надто побільшало, вже й дорогою не поступався.

На мить він злякався, подумавши, що Добо залишив Егерську фортецю. Але тільки на мить. Він зразу ж відігнав від себе цю думку. Не такий Добо чоловік! Кого завгодно можна зустріти на цій дорозі, тільки не Добо. Бо якщо б навіть його військо йшло тепер йому навстріч, самого Добо тут бути не може. Він один зостанеться і загине, але в літописах країни не буде записано, що Добо залишив довірену йому фортецю. Адже Егер — ворота у Верхню Угорщину.

Стрічні солдати йшли без прапора. Було їх голів двісті. Вони рухалися швидко, розбившись на дрібні групи.

Гергей подав знак Цецеї. Старий їхав верхи позаду загону, бесідуючи з якимсь літнім солдатом. Цецеї завжди з кимось бесідував. Та тільки-но зять гукнув його, він тут же під'їхав.

— Я поїду розвідати, що робиться попереду,— сказав Гергей.

Він приострожив жеребця і риссю під'їхав до незнайомого загону.

Очима пошукав командира. Одначе шапки з пером ні на кому не побачив. Тоді Гергей осадив коня і, піднявши шаблю, наказав загону зупинитися.

— Ви хто — кашшайці?

Ніхто не відповів. Усі дивилися на нього зніяковіло. Дехто навіть почервонів.

— Звідки йдете?

І знову ніякої відповіді.

— Ну! — вигукнув роздратовано Гергей.— Солдати ви чи німі ченці?

Врешті один здоровенний чолов'яга з широким підборіддям проказав:

— Та ж кашшайці ми, пане лейтенант, і йдемо звідтіля, куди ви їдете.

— З Егера?

— Так. І було б краще, пане лейтенант, якби й ви не марнували зусиль. Бо не варто. Все одно доведеться назад повертатися.

— А чого? Що трапилося?

— Нічого особливого. Знаєте — не лізь, кізонько, бо зламаєш ніженьки.

— Що ти маєш на увазі?

— А хіба вам невідомо, що трапилося в Темешварі?

— Відомо.

— А знаєте ви, що Лошонція вбили, а солдатів його порубали?

— Знаю.

— А знаєте, що турків аж двісті тисяч.

— І це знаю.

— Тоді вам варто б знати, що в Добо й тисячі солдатів не набереться.

— Ну, стільки ще набереться.

— А чи відомо вам, що позавчора турки захопили Солнок?

Гергей зблід.

— Що ж, тепер уже й це знаю. Хоча відомо мені й те, що якби там були ви, то Солнок захопили б ще раніше. Тікаєте по домівках, то й тікайте. А щоб не біглося вам упорожні, так нате вам, щури боягузливі, одного на всіх гостинця!

І він вліпив такого ляпаса солдатові, що той мало не впав.

А Гергей з оголеною шаблею вже проклав би собі шлях поміж утікачів, якби ті спритно не звернули з дороги.

— Моє шануваннячко Дьєрдю Шереді! — крикнув він їм навздогін.— Бажаю йому солдатів хоробріших, аніж ви! Щури!

І Гергей плюнув їм услід.

Кашшайці, озираючись, розсипалися по полю. Але Гергей на них уже не дивився — помчав далі, і лише кінь його відчував по гостро втиснутих у боки острогах, що господар аж тремтить од люті.

По дорозі нагодився йому циганський табір. Чи то кашшайці перевернули одну з їхніх підвід, чи сама вона перекинулася — так чи інакше, віз лежав догори колесами, і тепер цигани метушилися біля нього, намагаючись витягнути з ярка.

Гергей озирнувся, аби побачити, чи далеко відстав його загін. І, чекаючи на своїх ратників, зупинився навпроти циган. Дивлячись на них, потроху заспокоювався.

— Кого я бачу! — вигукнув він зраділо й здивовано водночас.— Шаркезі, друже!

Пелехатий циган усміхнувся на цей привітний оклик і шанобливо зняв шапку, не зводячи з Гергея свого лукавого погляду, поштиво наблизився.

— Ти що, не впізнаєш мене?

— Як же не впізнати, добродію ласкавий, цілую ваші руки-ноги. Зразу впізнав. Ото лише імені вашого ніяк не пригадаю.

— Нічого, ще пригадаєш. Що ти тут робиш? Обшарпаний ти весь, я бачу, як опудало городнє.

На циганові й справді був не одяг, а саме лахміття. Він був у сорочці й шкіряних штанях, залатаних полотном, чи, точніше, полотняних штанях, залатаних шкірою. З-під штанів визирали червоні босі ноги.

— Коня собі вже роздобув?

— Де ж мені роздобути, цілую ваші руки-ноги, де його взяти! Мабуть, уже до смерті не мати мені коня!

— Поїхали зі мною, старий, до Егера. Місяць прослужиш — коня одержиш. Крім того, матимеш од мене такі червоні штани, що всі цигани од заздрості луснуть.

Циган усміхнувся, ще раз оглянув свої лахи, подивився витязю в обличчя і почухав потилицю.

— До Егера? Але ж там, панночку, буде скоро жарко.

— А ти не бійся. Працюватимеш у затінку, під вежею. Будеш моїм зброярем. Платню матимеш.— І додав по-турецьки: — Аллах ішіні раст гетірзюн! (Помагай, аллах, тобі в ділах!)

Циган аж підстрибнув.

— Гергей Борнемісса, відважний пан лейтенант! — крикнув він.— Йой, і коневі вашому копита розцілую! Ну, недаремно цієї ночі я іволгу вві сні бачив!

— От бачиш, упізнав мене!

— Упізнав, упізнав! Як же не впізнати, цілую ваші милі ніжки. Одразу впізнав, тільки не міг пригадати, хто ви такий.

— То як, поїдеш, зі мною?

— Поїхав би, бігме, поїхав би...

— То й поїхали!

— Якби ж не було там тих бісових турків! — І Шаркезі зашкріб голову вже обома руками.

— Але ж їх іще там нема!

— Будуть, собаки, будуть! Де солдати бігають сюди й туди, там повітря нездорове.

— Шаркезі, але ж і я там буду. А поки ти зі мною, ніколи не бійся. А якщо нас притиснуть, то з фортеці є лазівка аж до Мішкольца.

Гергей сказав це навмання — бо ж кожна фортеця має потаємні виходи. А от чи є вони в Егерській фортеці, напевне Гергей не знав. Твердо відав лише одне: капітаном там — Добо, другим капітаном — Мекчеї, а це такі люди, з якими він готовий іти хоч на край світу.

— Ну, якщо вже я платню матиму, і мундир, і чоботи з острогами, та, найголовніше, коня, хай навіть сліпого на одне око, то я згоден.

— Ну,— сказав Гергей, витягуючи руку з кишені,— ось тобі динар у завдаток. До Егера доїдем на моєму запасному коневі. А там перший кінь, який підсліпне, буде твій.

Циган весело вихопився на коня і голими п'ятами забарабанив йому в боки.

З циганського табору залунали вигуки — Шаркезі бажали щастя. Він озирнувся, щось крикнув у відповідь по-циганськи. А потім, збивши шапку набакир і випинаючи груди, гордо поїхав поряд з Гергеєм.

— Гей, та й високо ж заніс мене Девла!

З

Через кілька годин бактайська дорога, здолавши порослі лісами підгірки, відкрила перед ними величезні, вкриті зеленою черепицею вежі Егерської фортеці. На вежах — національні прапори та червоно-сині стяги міста.

Красуня-фортеця! Оточена вбраними в багрянець і золото виноградниками й лісами. Трохи віддалік синіє висока гора, разів у шість вища за гору Геллерт.

Гергей зняв шапку і обернувся до свого загону:

— Хлопці, дивіться! Сам господь бог з неба милується зараз цією фортецею!

І, підостроживши коня, він поскакав уперед.

На мить циган завагався: чи й далі йому їхати на чолі загону, чи помчати услід за своїм лейтенантом. Тут же зметикувавши, що солдати візьмуть його на глузи, коли колону поведе він, Шаркезі немилосердно замолотив коня долонею по крупу, а босими п'ятами в боки.

Кінь поскакав, високо підкидаючи цигана. Але ж недаремно Шаркезі поряд з ковальством гендлював кіньми — щоразу він вправно падав назад у сідло.

На дорозі густо клубочилась нагріта сонцем пилюга, яка здіймалася з-під ніг біженців. Жінки, старі й діти їхали на возах або ж чвалали поряд з навантаженими домашнім майном та живністю підводами. Подекуди на возах навіть рохкали свині.

Турок свинини не їсть, але хто знає, коли вони самі додому повернуться! Поряд з однією підводою ішла дівчина в червоних чобітках і несла клітку з синицею; якась жінка тягла за спиною горщик з буйним кущем розквітлих троянд. Сила-силенна всілякого скарбу, безліч люду. Багато з них уже ніколи сюди не повернеться! Особливо з-поміж тих, котрі спустяться в долину Строкатих воріт і там повернуть на Фелнемет. Халупники і вдови зостануться жити у Верхній Угорщині, куди турецькій кінь ще не ступав копитом. Найбільша частина біженців прямувала до Кашші.

Та Гергею вже було не до них. Не минуло й чверті години, як він проскочив крізь Бактайські ворота у західному проході міського муру. Уважно роздивляючись довкруг, прогарцював через ринок, а далі повернув угору до фортечних воріт.

Стіни тут були свіжопобілені і, здавалося, ще пахли вапном.

Міст був опущений. Гергей птахом влетів до фортеці, поглядом розшукуючи капітана.

Той стояв на ринковій площі, зодягнений в оксамитовий, лілового кольору ментик, при шаблі, на ногах у нього красувалися червоні чоботи, оксамитову шапку з орлиним пером він тримав у руці. Поруч з ним виструнчився русявий зброєносець, стискаючи в руках два прапори: національний і червоно-синій прапор Егера. З другого боку від Добо стояв старий священик Балінт — у білому стихарі, в чорній рясі, зі срібним розп'яттям у руці. Сивий, з великою білою бородою, він скидався на біблійного пророка.

У фортеці саме приводили солдатів до присяги. Добо проказав останні слова свого звернення, потім надів шапку й повернувся до прибулого вершника.

Гергей зіскочив з коня і, блискаючи очима, віддав салют шаблею.

— Пане капітан, маю честь доповісти, що я прибув.

Добо пильно подивився на нього. Погладив рукою свою круглу сивувату бороду, довгі вуса і зміряв його здивованим поглядом.

— Не впізнаєте мене, пане капітан? Вісім років ми не бачились. Я, ласкавий пане, найвірніший ваш солдат: Гергей Борнемісса.

— Гергею, синку мій! — вигукнув Добо, розкривши обійми.— Знав я, що ти мене не покинеш!

Він обняв і розцілував витязя.

— А чого це ти сам приїхав?

Тієї ж миті на площу виїхав Шаркезі. Кінь високо підкидав обшарпаного босого цигана.

Солдати засміялися.

Усміхнувся і Добо.

— Оце і все твоє військо?

— Та ні,— мовив усміхнений Гергей.— Цей циган — мій зброяр. Гадаю, я добре вчинив, що привіз його сюди?

— У нас тут кожен чоловік на вагу золота,— відповів Добо.

Циган кинувся цілувати капітанові руку — Добо відсмикнув її.

Але ж хіба Шаркезі вгамуєш! Він тут же розцілував халяви капітанових чобіт.

— Скільки ж вас приїхало? — стурбовано спитав Добо.

— Небагато,— зніяковіло відповів Гергей.— Дали мені лише двісті п'ятдесят солдатів.

Очі в Добо засяяли.

— Двісті п'ятдесят? Сину мій, якби мені звідусіль посилали по двісті п'ятдесят солдатів, то я зустрів би турка на Макларському полі.

— А хіба підмоги не буде?

Добо нічого не відповів, лише махнув рукою; потім, повернувшись до офіцерів, що стояли поруч, відрекомендував їм Гергея. З королівських військ сюди вже прибув Золтаї, з яким Гергей познайомився ще одинадцять років тому. Він і зараз був такий же русявий, ставний і веселий. Навіть без бороди, видно, був ще не одружений.

Стояв тут ще один офіцер королівських військ — Гашпар Пете, маленький чоловічок з колючими вусами; його називали «ваша світлість». Біля Пете стояв худорлявий, блакитноокий молодик з хвацьким чубом. Він міцно потис Гергею руку і відрекомендувався:

— Янош Фюгеді, офіцер капітулу [66].

Гергей придивився до нього.

— Щось, брате, мені твоє лице дуже знайоме!

Той стенув плечима й усміхнувся:

— А я щось не пригадую...

— Чи не ти частував мене в Ердеї смаженим волячим вухом?

— Волячим вухом?

— Авжеж. На подвір'ї королівського замку, в той вечір, коли мало бути весілля Фюр'єша.

— Може бути, адже й справді я там частував гостей.

— Сподіваюся віддячити тобі;

— Як це?

— А піднесу тобі вухо турецького паші.— Гергей повернувся до Гашпара Пете: — А ти чого засумував?

— Маю на те причину,— відповів Пете.— По дорозі сюди двадцять моїх ратників утекли. Стрінути б їх оце!.

— За такими не жалкуй,— сказав Добо.— У нас ворота відчинені. Хто тремтить за свою шкуру — хай забирається геть. Для захисту цих мурів мені ящірки не потрібні.

Тільки зараз Гергей помітив панотця Балінта, якого не бачив уже цілий рік. Він обняв і поцілував старого.

— А чого це ви, превелебний отче, не поїхали з попами?

— Треба ж комусь і тут бути,— буркнув старий.— А що там Цецеї поробляє?

— До вас їде! — майже крикнув Гергей.— Молоді тікають, а старі за зброю беруться. В батька одна рука дерев'яна, але побачите, як він рубатиме.

Із церкви вийшов кремезний, короткошиїй чоловік у темно-синьому доломані. Шабля завширшки з долоню билася об халяви його чобіт. Він ішов з якимсь старим, що ледве встигав за ним, і вже здаля, сміючись, махав рукою Гергею.

Це був Мекчеї.

Відтоді як Гергей розлучився з ним, Мекчеї обріс бородою і став ще більше схожий на бика — під його важкими кроками здригалася земля.

— То ти одружився? — запитав Гергей після того, як тричі міцно обняв його.

— Аякже! — відповів Мекчеї.— Вже й дочку Шаріку маю.

— Хто ж твоя дружина?

— Блакитноокий небесний янгол?

— А все ж?

— Естер Суньог.

— Ура! А де ж твоя чудова шабля із зміїним руків'ям?

— Ціла. Я бережу її і в будні не ношу.

— А сім'я твоя де?

— Відправив до Будетинської фортеці. Хай поживуть там, поки турка не здолаємо.— І, кинувши погляд на Добо, вів далі: — Казав я тестю, аби не відправляти звідси наших дружин, але він так боїться за свою Шару, каже, що ми тут матимемо досить клопоту і з турками.

Їхню дружню бесіду перервав старий скарбник, який прийшов разом з Мекчеї. Виструнчившись перед Добо, він, далеко відставивши аркуш паперу від себе, почав голосно читати:

— Ми маємо: овець вісім тисяч п'ятдесят; волів, корів, телят чотириста вісімдесят шість. Пшениці, жита, борошна — всього одинадцять тисяч шістсот сімдесят одну мірку. Ячменю та вівса тисячу п'ятсот сорок мірок.

Добо похитав головою.

— Мало цього, дядьку Шукане.

— Я й сам так гадаю, пане капітан.

— Чим годуватимемо коней, якщо до зими турки не заберуться звідси?

Старий стенув плечима.

— Так виходить, милостивий пане капітан, що доведеться нам годувати коней хлібом, як солдатів.

— А скільки маємо вина?

— Дві тисячі двісті п'ятнадцять відер.

— Теж мало.

— Зате вино старе. Цьогорічний урожай пішов собаці під хвіст. Є ще кілька бочок пива.

— А свиней?

— Живих сто тридцять дев'ять і двісті п'ятнадцять свинячих туш.

Борнемісса і далі б слухав це донесення, але він згадав про свій загін. Вправно стрибнув у сідло і поскакав до воріт, щоб завести своїх солдатів.

Завів, вишикував. Добо потис руку прапороносцеві і доручив Мекчеї привести їх до присяги, розмістити й нагодувати.

— А ти, Гергею, іди до мене додому. Он у той жовтий будинок, двоповерховий. Там і поїж що-небудь.

Після того як солдатів привели до присяги, Гергей рушив був до будинку коменданта, але його більше цікавила фортеця, і він усю об'їхав верхи.

Чудова фортеця! — радісно сказав він, коли повернувся.— Якщо мене колись призначать гарнізонним офіцером, то молитимусь, аби сюди потрапити.

— Так ти ж іще нічого не бачив,— усміхнувся Добо.— Ходімо, я сам тобі все показуватиму.

Гергей зліз із коня. Добо кинув русявому зброєносцю:

— Криштофе, веди коня за нами.

Він узяв Гергея під руку і повів до південних воріт.

— Ну от, дивись,— сказав він спинившись.— Аби тобі якнайшвидше все зрозуміти, уяви собі велику черепаху, яка дивиться на південь. Тут, де ми стоїмо зараз, її голова. Чотири ноги й хвіст — це вежі. Кожна вежа має з двох боків ворота для піших...— І він крикнув, подивившись на вишку вежі: — Гей ви там, пильнуєте?

Вартовий висунувся з вікна вежі і відкинув назад ріг, що висів у нього на ланцюжку біля пояса.

— Аж по двоє пильнуємо, пане капітан.

— Піднімемось на вежу,— сказав Добо.— Не сьогодні-завтра підійде турок, так що добре все роздивляйся.

І він рухом руки запропонував Гергею пройти першим. Але Гергей позадкував.

— Я вже прийняв присягу, пане капітан.

Це означало: «Я вже не гість».

І Добо пішов попереду нього.

На вишці вежі сиділо четверо дозорців. Вони віддали честь.

— Познайомтеся зі старшим лейтенантом Гергеєм Борнеміссою,— сказав Добо.

Дозорці ще раз віддали честь. Гергей теж підніс руку до шапки.

З вишки в південному напрямку виднілися два невеличких села і млин, зразу ж за ним поміж двома ланцюгами пагорбів розпочиналася рівнина, яка вигравала зеленими й синіми барвами.

— Там починається Альфельд[67],— пояснив Добо.

— А ці два маленьких села?

— Те, що ближче,— Алмадяр, а трохи далі — Тігомир.

— А річечка?

— Це Егер.

— А біля цих воріт, здається, нові стіни?

— Нові. Я сам їх зводив.

— Та й високі ж! Сюди турок навряд чи сунеться.

— На те й побудовані. Ліворуч, як бачиш, ворота захищені гарматою, а зверху поналаштовано бійниці.

— У кожній фортеці ворота захищені зліва, бо і в ратника, що йде на бій, щит на лівій руці.

— А тут праворуч і не можна було б. Адже ж річка, як бачиш, протікає побіля західної стіни. Та щоб ми мали воду, я звелів на млині позатикати лотоки.

Вони спустилися в західну частину фортеці, звідки добре було видно місто.

— Стіна висока — аж у голові паморочиться!— захоплювався Гергей.— Сажнів з десять буде.

— Напевно, більше. З цього боку турки не зайдуть: зовні кам'яна стіна, зсередини земляний насип. А тепер сядемо на коней. Тут навряд чи варто чекати турків.

Вони сіли на коней і поїхали далі.

Місто внизу було тихе й безлюдне. Над будинками височіли собор і єпископський палац. В західному кінці на горі стояла церква святого Міклоша, яка належала монастирю августинців. Ще далі на захід місто обрамлялося пасмом крутих пагорбів; за ними вдалині синіли вершини Матри.

З цього ж боку було споруджено ще дві вежі, а поміж ними — низенькі міцні ворота. Солдати якраз вели коней до річки.

За річкою, на міському ринку, побіля стада свиней, нипало кілька чоловік.

— Тут ще люди є? — здивовано спитав Гергей.

— Є,— відповів Добо.— Я кожного дня кажу їм, аби забиралися звідси, але вони спершу хочуть продати свиней та іншу живність.

У фортеці перед ворітьми вишикувалося п'ятдесят солдатів. Їх навчав лейтенант з вилицюватим обличчям і колючим поглядом.

Солдати були при шаблях, в іржавих шоломах з опущеними забралами і в обладунках. Двоє стояли посередині. Лейтенант покрикував:

— Ударив, відтягуй! Ударив, відтягуй! Та кажу ж тобі, ослові: вдарив шаблею і зразу відтягуй!

Було видно, що цей міцний селянський парубок уперше опановував солдатську науку. Добо призначив хлопця в загін кашшайців, бо шкодував отаку молоду силу одразу ж підірвати на важкій роботі біля гармат.

— Хто цей лейтенант? — спитав Гергей.

— Гегедюш,— відповів Добо,— лейтенант кашшайців. Надійний чоловік.

Порівнявшись із загоном, гукнув, щоб чули всі:

— Коли вам щось незрозуміло, питайте пана лейтенанта.

Молодий силач опустив шаблю і запитав Добо:

— А я не збагну, пане капітан, навіщо треба відтягувати шаблю?

— Пан лейтенант пояснить.

— А для того, халяво ти нечищена,— сердито проказав лейтенант,— що ти повинен і захищатись, і бути готовим до нового удару!

— Таж, пане лейтенант,— плюнув хлопець набік,— якщо вже я когось молосну шаблюкою, так той уже ніколи здачі не дасть.

Добо хльоснув коня і посміхнувся.

— Егерський хлопець! Добре сказав!

Вздовж стіни проїхали до північної частини фортеці. Там стояли два палаци. Менший палац був пишніший, вікна в ньому засклені. А другий більше скидався на панську комору, називався він монастирем. В часи Добо він належав капітулу фортеці, одначе в ньому мешкали гарнізонні офіцери. Тут вікна були запнуті волячими міхурами. Позаду палацу за зеленою огорожею розкинувся квітник з лавками і повитою виноградом альтанкою. Над айстрами кружляв рудий метелик. Погляд Гергея зупинився на айстрах, і Добо теж подивився на них.

— Дружина моя, бідолаха, так багато квітів насадила, і все марно...

— А де вона зараз?

— Відправив її додому, до моїх сестер. Жіночі сльози нам тут зараз не на користь.

Через квітник вони вийшли до рогу західної стіни фортеці.

І звідси стіна здавалася непомірно високою. Поставлена вона була на кам'янистій горі, яка круто обривалася вниз.

— Поглянь,— мовив Добо.— Це Земляна вежа. Вона зведена для того, аби вберегти цей куток від обстрілу й захистити он ту Казематну вежу.— І він показав на вежу, що височіла аж на краю фортеці, на хвості «черепахи».

Звідти відкрився ще кращий вид на місто й на витягнуту на північ вузьку долину, засаджену стрункими тополями. У кінці долини виднілося велике село Фелнемет. За ним широку рівнину обрамлювали лісисті гори.

Та Гергей недовго милувався довколишнім пейзажем. Його увагу привернуло те, що було позаду фортеці. Там піднімалося високе узгір'я, від якого фортеця була відділена лише глибоким ровом.

— Ось звідти можна чекати нападу! — сказав Гергей, окинувши поглядом узгір'я.

— Так, звідси, зі сходу,— підтвердив Добо.— Хоча стіна тут міцніша, і ми поставили на неї чотири найбільші гармати.

Біля Казематної вежі він зіскочив з коня і віддав уздечку зброєносцеві Криштофу:

— Відведи до стайні.

Піднялися на Казематну вежу, де стояли націлені в бік узгір'я велика гармата, чотири мортири і зо два десятки пищалей.

Біля гармат кучерявий біловолосий гармаш-німець навчав селян:

— Коли я кажу «бор»[68], то давайте мені бор! А коли я кажу «дюс» — давайте дюс!

Селяни уважно слухали гармаша. Добо усміхнувся.

— Добридень вам, Файріху! Якщо ви кажете «бор», то пороху ви не одержите, бо в нас «бор» — вино, а не порох.

Добо проказав ці слова по-німецьки, але так само їх перекручуючи, як гармаш — угорські, тому вони відразу й зрозуміли один одного.

Гармаш почав знову:

— Коли я кажу «пор», то подавайте мені не бор, а порох, круціфікс доннер-веттер![69]

Врешті довелося пояснити селянам, що коли майстер Файріх просить вина, треба розв'язувати мішки з порохом, а коли він вимагатиме пороху, давати йому вина.

У фортеці було п'ятеро німців-гармашів. Добо виписав їх з Відня.

— Глянь, яка чудова гармата!— сказав Добо, гладячи залізо рукою. Звуть її Жабою. Та коли ця Жаба квакає, на турків дощ сиплеться.

Бронзова гармата була начищена, що аж блищала. На окутому залізом дубовому „лафеті вона справді скидалася на жабу, яка сидить.

Попрямували далі, у східну частину кріпості, де височіла ще одна могутня вежа. Це була ліва задня лапа «черепахи».

— Шандоровська вежа,— пояснив Добо.

Гергей, вражений, зупинився.

Починаючи од вежі, вся східна частина фортеці зовні була обнесена високим товстим муром, зігнутим у формі зламаного у двох місцях серпа. Зовні рів завглибшки десять-дванадцять сажнів, і ще один такий же зсередини. І тільки по центру внутрішнього рову зроблено вузький насип, як видно, для того, аби по ньому переходили з фортеці солдати.

— Це зовнішні укріплення,— сказав Добо.— Бачиш, зі сходу біля них височіє пагорб, майже гора. Звуть той пагорб Королівським стільцем, бо звідтіля, сівши перед шатром, король Іштван Святий спостерігав, як споруджують церкву. Довелося цей пагорб розрізати ровом.

— Зрозуміло,— відповів Гергей.— Мудрий був той, хто це зробив!

— Ще десять років тому це зробив Перені... На протилежному боці теж стоїть вежа — вежа Бебека. А он з тої наріжної вишки можна стежити за ворогом і обстрілювати його.

Мур вивершував виплетений з лози і обмазаний глиною пліт заввишки не менше сажня. Місцями на ньому ще й глина не повисихала.

А потрібен був цей пліт лише для того, аби обложники не бачили захисників фортеці, коли ті ходять по стіні.

— Тепер ходімо до церковної вежі,— сказав Добо, знов беручи Гергея під руку.

За кілька кроків од Шандоровської вежі Гергей побачив незвичайну споруду, схожу на величезний собор. Дві її дзвіниці ще височіли. (Колись їх було чотири.) На дверях — майстерне різьблення, понад дверима — витесані з каменю велетенські квіти і статуї святих із спотвореними обличчями. Але що то за собор, в якому ніхто не молиться і весь він засипаний землею! Що то за собор, у якому замість дзвонів стоять гармати, а замість звуків органів лунає голос смерті.

Ліворуч і праворуч від собору пагорки. На одному з них пасеться коза. Вхід до собору склепінчастий. Його каміння закіптюжене.

— Тут у вас льох для пороху? — спитав Гергей.

— Так,— відповів Добо.— Зайди і подивися, скільки ми його зібрали.

— Це, певне, була ризниця?

— Еге ж. Місце сухе, тут найкраще зберігати порох.

— Гріх було собор отак сплюндрувати...

— І мені його шкода, але, може, саме завдяки йому не звучатимуть молитви аллахові.

Вони ввійшли. Приміщення це скоріше скидалося на винний погріб, аніж на ризницю: тут громадилися одна під одною чорні бочки.

— Ого, як багато! — вигукнув здивований Гергей.

— Багато! — усміхнувся Добо.— Більше двох сотень бочок. Тут ми тримаємо весь порох для гармат.

— В одному місці? А якщо вибухне?

— Це неможливо. Перед дверима стоїть варта. А ключ у мене. Заходити сюди дозволено тільки Мекчеї і старому Шукану. Від заходу й до сходу сонця ключа нікому не даю.

Гергей кинув погляд на вікна. Засклені невеличкими круглими скельцями, вони були захищені потрійними залізними гратами.

Навпроти дверей, крізь які в це темне царство стрімко вривався сніп сонячного проміння, стояв великий круглий чан, доверху наповнений порохом.

Гергей зачерпнув рукою порох, потім висипав його назад.

— Цей добрий для гармат,— сказав він.— Сухий.

— Порох для рушниць тримаємо окремо,— мовив Добо.

— Це тутешній чи віденський?

— І тутешній, і віденський.

— А яка суміш тутешнього?

— Три чверті селітри, одна чверть сірки й деревне вугілля.

— Вугілля тверде чи м'яке?

— М'яке.

— М'яке найкраще. Але вугілля я кладу трохи більше, ніж інші.

Просто над чаном на закіптюженій стіні виднілася велика закіптюжена обшарпана картина. На ній можна було розрізнити лише дві голови: скорботне обличчя чоловіка і схилене на груди обличчя юнака. Обидві голови оточені жовтим ореолом. Починаючи від шиї юнака, полотно було зірване, з-під нього виступала побілена стіна.

— Напевно, тут були образи,— сказав Добо.— Може, їх намалювали ще в часи Іштвана Святого.

Біля ризниці працювали порохові млини. Їх обертали коні.

Під боковим кам'яним склепінням собору солдати виготовляли ручні гранати. За їхньою роботою пильнували два гармаші.

Гергей зупинився. Глянув на порох, на гніт і похитав головою.

— Щось не так? — спитав Добо.

— Так-то воно так,— пересмикнув плечима Гергей,— але тільки для тієї вежі, де я стоятиму, дозвольте виготовляти гранати мені самому.

— Якщо вмієш їх робити краще, розкажи нам. Чоловік ти вчений, а для нас тепер захист фортеці є найпершим ділом.

— Я знаю кращий спосіб їх виготовлення,— сказав Гергей.— Ваші гранати тріщать, підстрибують, розриваються — і на тому все. А я свої начиняю сім'ячком.

— Яким таким сім'ячком?

— Це як маленька граната. Промаслене клоччя обсипаю мідними ошурками, далі залізними ошурками і сіркою. Моя граната діє двічі: після першого вибуху з неї вистрибує невеличка бомба і за кілька секунд теж розривається...

Добо гукнув солдатам:

— Припиніть роботу! Пан старший лейтенант Борнемісса зараз сюди повернеться, і ви робитимете так, як він накаже.

Вони піднялися на дзвіницю, перетворену на вежу.

Нагорі вона була огорожена плотом і захищена корзинами з глиною. В камінних нішах стояли гармати. А посередині...— купа ядер і порохова яма.

Звідси видно було всі зовнішні укріплення, які могутнім півколом охоплювали східний бік фортеці, дві вежі, а на них дві круглі вишки.

Та звідси ж можна було бачити й узгір'я навпроти фортеці, яке сягатиме десь до половини фортечної стіни.

— Саме звідси, зі східного боку, облога буде найзапеклішою,— мовив Гергей.— Зранку тут ще й сонце битиме просто в очі. Сюди треба чоловіка не з боязких!

— От про тебе я й подумав.

— Спасибі. Не підведу!

І вони потиснули один одному руки.

Серед інших гармат стояла величезна й масивна бронзова гармата. В її широченне жерло входили ядра завбільшки як людська голова. На гарматі золотом поблискували різні написи й оздоби.

— Це Баба,— сказав Добо.— Прочитай, що тут написано.

На стволі гармати у вінку з пальмових гілок блищали слова:

Дев'ятого вересня сонце навіть не показалося. Сірі хмари затягли все небо. Верхів'я Матри ледве мріли з туману. Погода скидалась на вередливу дитину, якій і плакати хочеться, і ніяк не придумає, через що їй поплакати.

У фортеці велике пожвавлення. На нижньому ринку теслярі плоско затесують кінці довгих жердин. Тут же кілька солдатів свердлять на кінцях жердин отвори і з'єднують жердини навхрест. Третя група солдатів прив'язує до цих хрестовин просмолене й промаслене клоччя. Такі хрестовини називалися «фурко». Набралася їх уже ціла купа.

Біля ризниці старий Шукан мірою ділить порох. Селяни зсипають його до невеликих шкіряних торбинок і відносять до гармашів.

Тут же сержант-гармаш Янош пильнує за тим, як начиняють порохом виготовлені з випаленої глини гранати. З кожної стирчить невеличкий гніт. Із запаленими гнотами ці гранати закидають у розташування ворога за допомогою дротяних пристроїв, схожих на англійські битки для м'ячів. Але кидали такі гранати й з руки, а коли вони з вушками, то й зі списа. Вже їх було виготовлено близько тисячі.

Біля Старих воріт, де обабіч площі нижнього ринку вишикувалися ряди казарм, працюють точильники і слюсарі. Кожному, хто до них звернеться, вони лагодять зброю.

Поряд з Темними ворітьми в просторих підземних стійлах тримають худобу. Різники налаштували бойню просто під фортечною стіною. Кров стікає рівчаком до рову. Кожного дня мешканці фортеці ріжуть чотири-п'ять корів чи волів.

Гергей стояв на Шандоровській вежі. Побіля неї спорудили з колод і дощок поміст, аби зсередини фортеці можна підніматися на стіни цілим загоном.

Були такі помости біля кожної вежі, але ці, біля Шандоровської, переробляли заново, бо через слабо загнані в землю палі поміст хитався.

Добо зі своїми офіцерами піднявся на поміст, спробував похитати стовпи і сказав:

— Вони: мають бути вкопані, щоб кожен окремо міг утримати сотню чоловік. До стовпів поставте підпорки й густо побіліть їх.

На соборній дзвіниці пронизливо засурмив сурмач.

— Що там таке? — гукнув до нього Мекчеї.— Чого ти сурмиш? Ми ж тут!

— Ідуть!

І всі офіцери зрозуміли: іде передовий загін турків!

Уже багато днів аж до Маклара стояв довгий ланцюг вартових. Ця жива підзорна труба день і ніч пильнувала за пересуванням турецької раті від самого Абоньського поля.

Ось що означав цей короткий вигук: «Ідуть!»

Мекчеї вибіг на мур і помчав до південних воріт. Добо — теж. Офіцери рушили за ним. Біля південної вежі вони зупинились і, приставляючи дашком долоні, дивилися на дорогу, що вела з далекої долини через село Алмадяр до фортечних воріт.

По алмадярській дорозі щодуху мчав вершник, здіймаючи густу хмару куряви. Шапки на голові в нього не було. За спиною, тримаючись на ремені, розвівався червоний доломан.

— Це мій солдат,— сказав Гергей.— Бакочаї!

Бакочаї був чудовим вершником і тільки волею долі став пішим воїном. Він весь час благав дозволити йому сісти на коня, і нарешті його взяли в кінний роз'їзд.

Коли вершник наблизився, всі помітили, що обличчя в нього скривавлене, а збоку, прив'язане до сідла, погойдується щось кругле, схоже на диню.

— Мій солдат,— радісно повторив Гергей.— Так, це Бакочаї!

— Очевидно, з бою,— мовив Добо.

— Справжній егерчанин! — похвалив Мекчеї.

— Але ж це мій солдат,— не вгавав Гергей.— Мій учень!

Услід за гінцем, збиваючи пилюку, мчали дорогою ще три вершники. Решту, напевно, порубали.

Отже, турки близько.

Що відчував Добо, почувши цю вість? Іде турецьке військо, яке влітку здолало дві наймогутніші твердині Угорщини: Темешвар і Солнок; захопило Дрегей, Холлоке, Шалго, Буяк, Шак, Балаша-Дярмат — словом, усе, що захотіло. Наступає турецьке військо, хоче підкорити владі султана й те, що ще лишилося від Угорщини.

Турки вже недалеко. Сто п'ятдесят тисяч тигрів у людській подобі, диких звірів, які спустошують усе довкола. Більшість із них уже з дитячих літ навчено стрільбі з лука й рушниці, вони вміють вилазити на стіни, призвичаєні до незгод похідного життя. Їхні шаблі виготовлені в Дамаску, панцирі — з дербентської криці, списи — витвори вправних індостанських ковалів, гармати відлиті кращими майстрами Європи; пороху, ядер, гармат, рушниць у них сила-силенна.

Що може спинити їх?

Невеличка фортеця, в якій ледве нарахуєш дві тисячі людей, шість старих жалюгідних гармат і трохи пищалей, які теж чомусь звуть гарматами.

Що ж іще міг відчувати Добо!

Гонець Іштван Бакочаї влетів до фортеці і зіскочив з коня. Спітнілий, скривавлений, запорошений, став він перед Добо. До сідла прив'язана кучерява голова турка з виткими вусами на смаглявому лиці. А в самого Бакочаї ліва половина обличчя почорніла від крові, що запеклася.

— Пане капітан, дозвольте доповісти,— сказав він, стукнувши каблуками: — турки вже тут, дідько б їх ухопив!

— Усе військо чи лише передовий загін?

— Передовий загін, пане капітан. Всього війська бачити я не міг, воно ще за Абоньським лісом, але й ці, яких ми зустріли, хлопці спритні. Двох наших схопили. За мною навздогін теж кинулись. Найдовше за мною гнався оцей чорнопикий.

— А де твої товариші?

Витязь кинув поглядом у бік воріт.

— Миються в річці, дідько б їх ухопив!

— Ну,— сказав Добо,— від нинішнього дня ти молодший сержант. Іди випий кварту вина, дідько б його вхопив,— додав він, усміхаючись.

У дворі фортеці юрмилися люди, кожен хотів побачити відрубану голову. З маківки її звисало довге пасмо волосся. За нього й тримав Бакочаї голову турка, гордо показуючи її всім.

Звістка про наближення турків розтривожила фортецю, як бджолиний вулик.

Всі з'юрмилися довкіл Бакочаї, щоб послухати його. Навіть жінки вибігали з пекарень і кухонь і жадібно ловили кожне слово хороброго витязя.

Звичайно ж, відбувалося усе це вже тоді, коли Добо покинув ринкову площу і разом з офіцерами піднявся в палац, аби порадитись і дати розпорядження.

Витязь Бакочаї повісив голову турка на сучок липи, а сам сів під деревом на стілець і підставив голову голяреві.

У фортеці було тринадцять голярів — чотири майстри і дев'ять підмайстрів. Зібрали їх сюди, звичайно, не для того, щоб стригти волосся і голити голови. Вони вміли промивати рани, зупиняти кров галуном, зашивати. А що ж робили лікарі? Та було тоді лікарів у всій країні не більше, ніж зараз у якомусь маленькому містечку. І тому голярі повсюдно виконували роботу лікарів, звичайно, хто як умів.

Всі тринадцять голярів кинулись до Бакочаї, кожен першим хотів почути від нього новини. Насамперед зняли з нього доломан і сорочку.

Найстаршим поміж них був майстер Петер — саме він першим і взявся до діла. Принесли велику череп'яну миску і глечика з водою.

Поки промивали довгу рану на голові, поки засипали її галуном, Бакочаї терпів. Та тільки-но почали зашивати, він схопився, перекинув миску з водою, відштовхнув голяра і його помічника і, вилаявшись, попрямував до казарми.

— Моя голова не штани, щоб її зашивати, дідько б вас ухопив!

Він зірвав з краю вікна павутиння, приклав його до рани й сам її перев'язав. Потім сів за стіл, наївся сала, вином запив, ліг на солом'яний матрац і зразу заснув.

Майже одночасно з солдатом, теж верхи, в'їхав до фортеці селянин. Він був у сіряку й чорному із загнутими крисами капелюсі. В руці він тримав довгу зелену патерицю.

Коли Добо закінчив розмову з солдатом, селянин, не злізаючи з коня, запитав якусь жінку:

— Хто тут пан капітан?

— Он той, з пером на шапці,— показала жінка.

Селянин зліз із коня, прив'язав його до дерева. Понишпорив рукою в торбині, витягнув звідти листа з великою печаткою і побіг до Добо.

— Пане капітан, я привіз листа!

— Від кого?

— Від турків.

Добо аж спохмурнів.

— І як це ти посмів його привезти?! — розлючено вигукнув він.— Чи ти турок?

— Ні,— оторопіло відповів селянин.— Я перепрошую пана, я Калба. Калба я...

— А чи знаєш ти, що справжньому угорцеві гріх возити ворожі листи? — І тут же наказав солдатам: — Взяти його під варту!

Двоє солдатів із списами стали обіч селянина.

— Милостивий витязю! — нажахано закричав селянин.— Мене змусили!

— Тебе могли змусити взяти листа до рук. Але ніхто не міг тебе змусити везти цього листа сюди.— І Добо повернувся до солдатів:

— Пильнуйте його!

Він звелів сурмити збір і, схрестивши руки на грудях, став під липою, на якій висіла голова турка. Не минуло й п'яти хвилин, як майже весь люд фортеці зібрався перед ним. Офіцери оточили Добо. Вишикувалися солдати. За ними стояли селяни й жінки.

Добо заговорив:

— Звелів я скликати весь народ фортеці, аби сказати: турок прислав нам листа. Я з ворогами не листуюсь. Якщо ж мені ворог надсилає листа — я цього листа пожбурюю назад або ж втикаю його в пельку тому, хто його привіз. І лише цього першого листа я звелю прочитати і зразу ж надішлю його королю. Хай король пересвідчиться, що турок уже тут і нам потрібна підмога. Я й так знаю, що написано в листі: вони погрожують або ж торгуються з нами. Погроз ми не боїмося, а в торги не вступаємо. Батьківщина не продається ні за які гроші! Та щоб ви на власні вуха почули, як розмовляє ворог, я велю прочитати цього листа.— І він простягнув листа Гергею, бо знав, що той найосвіченіший за всіх у фортеці і з першого погляду розбере будь-який почерк.— Читай голосно.

Гергей став на камінь. Зламав печатку, струсив із листа пісок і, глянувши на підпис, почав читати:

— «Ахмед-паша з Каали посилає листа.

Коменданта Егерської фортеці капітана Іштвана Добо вітаю!

Я, анатолійський Ахмед-паша, старший радник великого, непереможного султана, старший воєначальник його незліченної і непереможної раті, сповіщаю, що могутній падишах цієї весни два війська послав на Угорщину. Одне з них захопило Ліппу, Темешвар, Чанад і Солнок, а також усі фортеці й замки, розташовані на берегах Кєрешу, Марошу, Тиси й Дунаю. Друге військо розбило дві угорські раті і зайняло Веспрем, Дрегей, Сечен і берег Іпою. Нема такої сили, яка вистояла б перед нами!

І тепер два наших переможних війська з'єднуються під Егером.

Виконуючи волю могутнього і непереможного султана, я закликаю вас не чинити опору його величності, а скоритися його волі — впустити башу, якого я пришлю, і здати йому фортецю й місто Егер».

— А дідька в печінку не хоче? — загули з усіх боків.— Не читай далі! Хай його собаки слухають!

Але Добо закликав усіх мовчати:

— Ви вже дослухайте турецьку музику. Он на які високі ноти їх виносить. Читай далі.

— «Честю запевняю вас: якщо ви скоритеся, ми не чіпатимемо ні вашого збіжжя, ні вашої худоби. Падишах буде милосердний до вас і надасть вам стільки свободи, скільки ви її мали при ваших королях».

— Не потрібна нам турецька свобода! — гаркнув Цецеї, розмахуючи дерев'яною рукою.— Досить нам нашої, угорської!

Всі заусміхались.

Гергей вів далі:

— «Я захищу вас од усіляких бід...»

— Для того й лізуть, аби нас захищати! — закричав Гашпар Пете.

Почувся сміх. Засміявся і Гергей.

І лише Добо стояв похмурий.

Гергей читав:

— «На підтвердження сього я ставлю свою достеменну печатку. Якщо ж ви не скоритесь і накличете на свої голови гнів могутнього падишаха, то ви й ваші діти вмрете страшною смертю. А тому й відповідайте негайно!»

У відповідь площа грізно загула:

— А щоб він луснув, отой падишах з усією його могутністю! Хай-но він тільки сюди поткнеться!..

Обличчя розчервонілися. Навіть у найсумирніших і то гнівом запалали очі.

Гергей повернув листа Іштванові Добо. Шум затих.

Добо не треба було ставати на камінь, аби його бачили: він і так був на голову вищий од усіх.

— Ось,— промовив він скрушно, але в голосі його відчувалася крицева незламність,— це перший і останній лист від турків, якого прочитано в нашій фортеці. Ви вже зрозуміли, для чого йде сюди турок. На шаблях і гарматах несе нам свою «свободу»! Купаючись у християнській крові, поганський падишах несе свою «свободу». А якщо ми від неї відмовимось, нам повідрубують голови! Від нас вимагають відповіді. Ось наша відповідь!

Зібгавши листа, він кинув його в обличчя селянинові.

— Як ти посмів принести отаке, мерзотнику?

І, повернувшись до солдатів, наказав:

— Закувати його в кайдани! І в темницю негідника!

4

Після читання листа, який усіх розтривожив, Добо звелів офіцерам зібратися в палаці:

— За півгодини всім бути у мене.

Невдовзі в залі стало людно. Якщо хтось і запізнювався, то лише тому, що перевдягався в парадну форму. Кожен відчував, що лист — це перший удар на сполох.

Добо нетерпляче ждав, коли під'їде висланий зранку кінний роз'їзд.

Він стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивився на місто, що розкинулося внизу. Які красиві білі будови! А місто майже безлюдне. Тільки побіля самого палацу, коло річки, ще трохи роїться люд фортеці: солдати напувають коней, снують водоноси. А ось якась жінка у жовтій хустці виходить з воріт. За спиною — великий клунок. Поруч з нею в напрямі фортеці дрібцюють двоє малих діток.

— І ця до фортеці йде...— невдоволено пробурчав Добо.

Поруч з Добо стояв зброєносець у голубому оксамитовому доломані. Довговолосий, з ніжним обличчям, вія скидався на дівчину, яка вбралася в чоловічий одяг. Але руки юнака говорили про інше — в них відчувалася буйна сила: він щодня вправлявся в киданні списа.

Добо обернувся, лагідно провів рукою по чуприні зброєносця:

— Про що ти розмріявся, Криштофе? Може, додому хочеться?

— Ні,— з усмішкою відповів хлопець.— Мені, пане капітан, соромно було б і подумати про таке!

У фортеці залишили тільки цього зброєносця. І то лише тому, що його батько листовно прохав капітана не відсилати хлопчину додому — мачуха його недолюблює. Добо ставився до Криштофа як до рідного сина.

Решту юних зброєносців Добо повідсилав по домівках. Адже кожному з них усього чотирнадцять-шістнадцять років. Фортеця капітана Добо була для них школою витязів. Але допускати їх до справжнього бою Добо ще не хотів.

Був у нього ще один улюблений зброєносець — Балаж Балог, син лейтенанта, який служив у війську ченця Дьєрдя і якого минулого року було вбито в бою. Молодший на рік від Криштофа, Балаж уже вправно їздив верхи. Коли в серпні його випроваджували, він плакав. Хлопчині було прикро, що Криштоф залишається у фортеці, а він ні.

«Постривай-но! — погрожував він Криштофові.— Повернуся, і ми ще з тобою поламаємо списи!»

«Невже ти думаєш, що це я тебе відсилаю?» — відповідав засмучений Криштоф.

І він благав Добо:

«Залишіть Балажа в фортеці, пане капітан!»

«І не подумаю! — відрізав Добо.— Єдиний син удови. Йому ще навіть на дерева лазити забороняється. Забирайся!»

Балажа взяв з собою Лукач Надь, маючи намір по дорозі завести хлопця до матері.

— Ох, щось довго Лукач не повертається,— похитав головою Добо, звертаючись до Мекчеї.— Боюся, як би з ним чогось не трапилося.

— Не думаю,— відповів Мекчеї.— За коротунів я не боюся. Вже давненько я помітив: навіть у бою їм щастить.

— А от і навпаки! — весело заперечив Гергей.— Коротун ніколи так упевнено не сидить на коні, як довготелесий. Коротуна кінь несе, а довготелесий сам коня несе.

Придверник доповів, що прибув кінний роз'їзд.

— Пропустити їх! — суворо наказав Добо.

До зали ввійшло семеро солдатів у жовтих чоботах з острогами. У двох чуприни були мокрі — видно, хлопці старанно вмивалися. Один із них ступив уперед.

— Пане капітан, дозвольте доповісти: ворог під Абонем.

— Знаю,— відказав Добо.— Перший турок уже тут. Його привіз Бакочаї.

Це було мовлено з докором. Солдат, який мав одяг червоно-синього кольору, глибоко зітхнувши, сказав:

— Пане капітан, то я б трьох привезти міг!

— А чого ж не привіз?

— Та я ж їм макітри навпіл порозкроював.

У залі стало весело. Четверо з семи солдатів мали перев'язки. І Добо усміхнувся.

— Послухай, Комлоші,— сказав він.— Послухай, синку. Не в турецьких макітрах тут біда, а у ваших. Вам же ніхто не наказував ставати до бою. Ви мали привезти донесення. А привіз нам потрібні відомості солдат пана лейтенанта Борнемісси! А ви вважали своїм першим обов'язком умитися, причесатися, одягнути свіжі сорочки й підкрутити вуса. Який же ти солдат, Антале Комлоші?

Комлоші зітхнув, відчуваючи, що докір Добо справедливий. А все ж виструнчився і сказав:

— Ви ще побачите, пане капітан, який я солдат.

Донесення солдатів кінного роз'їзду остаточно упевнило всіх у тому, що турки наближаються до Егера. Добо призначив новий роз'їзд і наказав бою уникати, але через кожну годину доповідати, де перебувають турки. Відпустивши солдатів, сів за стіл.

На цей час у залі вже зібралися всі лейтенанти ополчення, всі офіцери фортеці. Прийшли і п'ятеро німців-гармашів. Тут же стояли священик і старий Цецеї.

— Друзі мої! — порушив тишу владний голос Добо.— Ви чули: нагрянуло те, чого чекали ми роками...

Голос його звучав, наче дзвін. На хвилю Добо замовк — може, тамував у собі якусь неприємну думку. Та, видно, відігнавши її, так само владно повів далі:

— Мій товариш, капітан Мекчеї, щойно передав мені повний список усіх сил фортеці. В основному вам усе відомо, але я вважаю своїм обов'язком зачитати цей список зараз. Слухайте і запам'ятовуйте. Читай, Гергею, читай, брате мій...

Він простягнув папір Гергею, котрий легше і швидше, ніж старий Шукан, міг упоратися з таким важким ділом. Гергей охоче почав читати:

— «Стан Егерської фортеці на дев'яте вересня 1552 року...»

— Тобто на сьогодні,— додав Добо.

— «У фортеці є двісті вершників і стільки ж піших — це гарнізонні війська; стрільці з Егера і його околиць — вісімсот сімдесят п'ять. Ясновельможний пан Ференц Перені відрядив двадцять п'ять чоловік; пан Дьєрдь Шереді — двісті чоловік».

— З цих двохсот лишилося тільки п'ятдесят,— сказав Мекчеї і подивився на лейтенанта з кістлявим обличчям і хитруватими очима.

— Моєї вини в цьому нема! — спалахнув лейтенант.— Я, як бачите, тут! — І він брязнув шаблею.

Добо примирливо зауважив:

— Друже Гегедюше, хто ж про тебе що каже! Навіть у армії Гуняді були нікчемні солдати.

Гергей читав далі:

— «Та ще з міста Кашші прибуло двісті десять ополченців...» Бачите,— він зиркнув на Гегедюша,— і в Кашші є витязі! «Монастир ченців, які німують, прислав чотирьох воїнів. Егерський капітул — дев'ятьох...»

— Дев'ятьох? — сердито перепитав Томаш Бойкі, лейтенант боршодських стрільців.— Так у них же понад сотню солдатів!

— Навіть за гроші не хотіли дати,— коротко зауважив Добо.

Фюгеді, лейтенант капітулу, встав. Але Добо рухом руки наказав йому сісти.

— Прошу тебе, не зараз. Ніякий біс нічого не має до твого капітулу. Гергею, брате мій, читай далі, але коротко й хутчіш.

І Гергей забубонів швидко, мов паламар. Реєстр витязів виявився досить довгим. Шарош, Гюмюр, Сепеш, Унг, вільні міста — всі послали по невеличкому загону. Один лише ясайський настоятель спорядив сорок чоловік. Зустріли їх з розкритими обіймами.

Нарешті Гергей твердо промовив:

— Отже, маємо всього тисячу дев'ятсот чоловік.

Добо окинув поглядом усіх, хто сидів за столом, і, дивлячись на кашшайського лейтенанта Гегедюша, сказав:

— Додаймо ще сюди людей, котрих на службу покликав я: тринадцять голярів, вісім різників, три слюсарі, чотири ковалі, п'ять теслярів, дев'ять мірошників і тридцять чотири селянина, які допомагатимуть гармашам. Під час облоги кожен може взятися за зброю. Ще ж можемо розраховувати на Лукача Надя, котрого в день усікновення голови Іоанна Хрестителя я послав разом з двадцятьма чотирма вершниками в Солнок. Вони можуть повернутися будь-якої години,— сказав він, уже поглядаючи на Мекчеї. І вів далі: — Людей маємо чимало, але головну підмогу я чекаю од його величності короля.

Старий Цецеї сердито гмукнув і махнув рукою.

— Ну-ну, батьку Цецеї! — сказав Добо.— Зараз уже не те, що було колись. Король знає, що коли впаде Егер, йому доведеться свою корону заховати подалі в яку-небудь скриню.

— І тоді Угорщини більше не буде,— похмуро додав Мекчеї, який сидів поруч з Добо.

— Але буде Австрія,— не вгавав старий Цецеї.

— Король відрядив два великих війська,— провадив далі Добо,— п'ятдесят-шістдесят, а то й усі сто тисяч добре споряджених, ситих і щедро оплачених солдатів. Одне військо веде саксонський герцог Моріц, а друге — герцог Мікша. Король напевне наказав їм не марнувати часу і поспішати. Зараз у цих військах лунає тільки одне: «Егер!»

— Не кажи «гоп»!..— буркнув Цецеї.

— А я вірю! — обірвав його Добо.— І попрошу твою милість не перебивати мене. Мій посол Міклош Ваш знову подався до Відня, і якщо по дорозі не зустріне королівське військо, то відвезе королю донесення про нашестя турків.

Добо повернувся до Гергея:

— Одразу після зібрання напишеш супліку до його величності й додаси до неї листа турків. Так напиши, щоб навіть скелі розчулились і прийшли на захист Егера.

— Напишу,— відповів Гергей.

— Не маємо причин з безнадією чекати турків. Мури фортеці міцні. Вдосталь у нас і пороху, і їстівних припасів — можемо протриматися цілий рік. І якщо ближчим часом король пришле свої, ердейські війська, ми швидко відправимо турків з-під Егера до Мохамеда.— Він повернувся до Гергея: — А зараз читай другий реєстр.

Гергей читав:

— «Великих бомбард — одна, інших бомбард — дві: Жаба і Баба. Три гармати прислав король, Габор Перені — чотири, Бенедек Шереді — одну...»

— Порох ми не зважували, та його й не зважиш,— перебив Добо.— Маємо ще минулорічний, а ще й король прислав. Уся ризниця заставлена бочками з порохом. Крім того, у нас є селітра, млин. При потребі й самі пороху намелемо... Читай далі.

Гергей читав:

— «Старих мідних гаубиць стінопробивних — п'ять. Чавунних стінопробивних гаубиць — п'ять. Мідних стінопробивних гармат, присланих його величністю,— чотири. Гармат-картечниць стінопробивних і пищалей — двадцять п'ять. Подвійних празьких пищалей — дві. Багатоствольних гармат — п'ять...»

— Ми маємо чим відповісти туркові! Але це ще не все... Читай далі.

— «Празьких і четнекських мідних і чавунних пищалей — триста. Рушниць — дев'яносто три. Німецьких рушниць — сто дев'яносто чотири...»

— Вони нічого не варті! — крикнув Цецеї.— Добрий лук надійніший за таку рушницю.

Тут виникла суперечка: старші погоджувалися з Цецеї, а молодь стояла за рушниці.

Всіх угамував Добо, сказавши, що і рушниці добрі, і луки можуть бути, а найкраще — гармати.

Зброєносець Криштоф поклав на стіл позолочений, майстерно виготовлений шолом і срібне розп'яття. Тримаючи в руці довгий плащ, схожий на мантію, мовчки став позаду Добо.

Гергей прочитав ще один реєстр, в якому перелічувалися всі види зброї: списи, щити, всілякі ядра, гаки, кайла, булави, гноти та інше бойове спорядження, наявне у фортеці.

Добо підвівся.

Він надів на голову позолочений шолом, накинув на плечі червону оксамитову капітанську мантію і, тримаючи ліву руку на руків'ї шаблі, проказав:

— Дорогі друзі, бойові побратими! Мури фортеці ви самі бачили, а тепер знаєте, що ми маємо і тут — за мурами. Зараз у цій фортеці вирішується доля нашої батьківщини.

В залі панувала тиша. Очі всіх прикуті до капітана Добо.

— Якщо впаде Егер, не встоять ні Мішкольц, ні Кашша. Маленькі фортеці турок зіб'є, як горіхи з дерева. Після нас він уже опору не зустріне. І тоді історія запише Угорщину до книги мертвих.

Добо обвів усіх суворим поглядом і вів далі:

— Егерська твердиня надійна, але приклад Солнока нагадує, що сила фортеці не стільки в камінних мурах, скільки у відданих душах її захисників. У Солноку були наймані солдати, і йшли вони не фортецю захищати, а гроші здобувати. В нас лише п'ятеро німців-гармашів, решта — угорці. І тому тут кожен з нас захищає батьківщину. Треба буде кров — проллють свою кров. Треба буде життя — віддадуть життя. Але нащадки наші не скажуть, що угорці, які жили тут у 1552 році, не гідні зватися угорцями...

Крізь вікно зазирнуло сонце і осяяло зброю, що висіла на стінах, лати, понавішувані вздовж стін на жердинах. Заблищав і позолочений шолом капітана "Добо. Гергей стояв поряд з ним. Він глянув у вікно, а потім дашком приклав руку до очей і подивився на Добо.

— А скликав я вас для того,— промовив Добо,— аби кожен тут іще раз міг добре подумати про те, що його чекає. Для тих, хто власну шкуру вважає дорожчою від будучини угорського народу, ворота фортеці ще відчинені. Мені потрібні справжні чоловіки. І краще кілька левів, аніж багато зайців. Суне ураган. І в кого жижки трусяться — хай покине залу перше, ніж я продовжу свою мову, бо ми тепер повинні дати велику клятву, і хто порушить її, навіть після смерті не посміє стати перед очима господа бога.

Він почекав, чи не зрушиться хто з місця.

Залою владала тиша. Ніхто не ворухнувся.

Пообіч розп'яття стояли дві воскові свічки. Зброєносець запалив їх.

Добо вів далі:

— Ми маємо поклястися один одному священним іменем бога у тому, що...— І, взявши зі столу аркуш паперу, він зачитав: — «По-перше: яке б послання від турків не прийшло, ми його не читатимемо, а тут же спалимо».

— Хай буде так! — зазвучало в залі.— Згодні!

— «По-друге: коли турки займуть місто і підійдуть до мурів фортеці, ніхто не крикне їм ні поганого, ні доброго слова, як би вони не зіпали».

— Згодні!

— «По-третє: з самого початку облоги ніхто не буде ні перешіптуватися, ні збиратися купками по двоє і по троє».

— Згодні!

— «По-четверте: сержанти не розпоряджатимуться загонами без відома лейтенантів, а лейтенанти — без відома обох капітанів».

— Згодні!

Поруч з Фюгеді зазвучав грубий голос:

— Я хотів би дещо додати.

Це заговорив Гегедюш, лейтенант Шереді. Обличчя його пашіло.

— Слухаємо! — почулися голоси з-за столу.

— Пропоную, щоб і капітани свої дії узгоджували з лейтенантами і навіть скликали раду, якщо в інтересах оборони цього вимагатиме якийсь із лейтенантів.

— Згоден, але не в часи штурму,— сказав Добо.

— Згодні! — загуло в залі.

Добо читав далі:

— «І останнє: той, хто зажадає здати фортецю або й навіть заговорить про це у запитальній чи якійсь іншій формі, буде покараний на смерть».

— На смерть! — разом вигукнули учасники військової ради.

— Фортеці не здамо! Ми не найманці! Ми не солнокці! — лунало в залі.

Добо зняв позолочений шолом, пригладив довге сивувате волосся, потім подав знак священикові.

Панотець Балінт підвівся. Взяв зі столу й підняв мале срібне розп'яття.

— Кляніться разом зі мною,— сказав Добо.

Всі простягли руки до розп'яття, піднявши їх для клятви.

— Клянуся єдиним живим богом...

— Клянуся єдиним живим богом...— чулося урочисте бубоніння.

— ...що віддам свою кров і життя своє за вітчизну, за короля і за Егерську фортецю. Ні силі, ні підступам мене не устрашити. Ні грошима, ні обіцянками не похитнути. Не скажу й не вислухаю жодного слова про здачу фортеці. Ні у фортеці, ні за її межами в руки ворогу живим не здамся. Від початку й до кінця облоги беззаперечно скорятимусь усім наказам командирів. І хай мені допоможе бог!

— І хай мені допоможе бог! — одностайно гули голоси.

— А тепер я присягатиму сам,— голосно сказав Добо, простягаючи руку до розп'яття.— Клянуся всі мої сили, всі мої помисли, кожну краплю крові віддати захисту вітчизни й фортеці. Клянуся бути з вами разом в усіх небезпеках! Клянуся не допустити переходу фортеці в руки поганців! Допоки я живий, не здамся і фортеці не здам! І хай прийме земля тіло моє, а небо — душу мою! І бог предковічний хай відвернеться від мене, якщо не дотримаю клятви моєї!

Всі обличчя сяяли, бо в серці кожного палахкотів вогонь. Сяйнули шаблі, усі в один голос гукнули:

— Клянемося! Клянемося!

Добо знову надів шолом і сів.

— Брати мої,— сказав він, беручи до рук аркуш паперу.— А тепер поміркуємо, як у фортеці розташувати сторожові пости. Розміщення воїнів на фортечних мурах не повинно бути однаковим. З боку міста і Нової вежі — низовина і долини. З півночі — пагорби й гори. Ворожі гармати стоятимуть, напевно, саме там, з того боку; турки намагатимуться пробити мур, щоб вдертися в місто.

— Муру їм ніколи не пробити! — сказав Цецеї.

— Ну-ну! — кинув у його бік Добо і вів далі: — Я для того й набрав до фортеці так багато теслярів і мулярів, аби вони за ніч встигали відновити те, що турок проламає. Так ось, на тому боці роботи буде найбільше. Якщо ж зараз ми й розмістимо людей, то в часи облоги багато що може змінитися.

— Наказуйте, пане капітан, ми згодні!— вигукували з усіх боків.

— Гадаю, що треба зробити так: поділимо всіх захисників на чотири загони. Один загін стоятиме біля головних воріт, другий — від головних воріт до наріжної вежі, третій — в зовнішніх укріпленнях, четвертий — на північному боці довкіл Казематної вежі. Відповідно до цих чотирьох загонів розподілиться і резерв. А командуватиме резервом мій помічник, капітан Мекчеї. Його завданням буде заміна вартових і захист внутрішніх укріплень.

— А стіна, що прилягає до міста? — спитав Гергей.

— Туди великих сил не потрібно. Якщо біля воріт стоятиме двадцять чоловік, то й цього буде досить. Прохід там вузький, так що турки його й не намагатимуться взяти приступом.

Добо взяв інший аркуш паперу.

— Солдатів я розподілив приблизно так. Від Старих, тобто головних, воріт до Нової вежі стоятимуть сто солдатів. Біля Казематної вежі — сто сорок, а разом з офіцером — сто сорок один. Біля Шандоровської вежі, не рахуючи воріт,— сто двадцять. Звідти у напрямі до воріт — сто п'ять...

— Усього чотириста шістдесят шість чоловік,— сказав Гергей.

— На двох вишках церкви по десять солдатів. Оце і всі захисники внутрішніх укріплень.

— Чотириста вісімдесят шість чоловік,— уголос підрахував Гергей.

Добо вів далі:

— Потім у нас підуть зовнішні укріплення. Від вежі Чабі до вежі Бебека — дев'яносто чоловік. Звідти до наріжної вежі — сто тридцять. Від Старих воріт до рогу — п'ятдесят вісім. Там ще є вузький кам'яний мур, який з'єднує зовнішні укріплення з внутрішніми. Тут очима доведеться діяти більше, аніж зброєю. Сюди достатньо й тридцяти п'яти солдатів.— Кинувши погляд на Мекчеї, він продовжував: — Поставимо туди слабосильних, а в дні приступів — навіть легкопоранених.

— Без одного — вісімсот,— сказав Гергей.

— Як ми розподілимо офіцерів? Почну з себе: я хочу бути всюди.

Палке схвалення.

— Обов'язки мого товариша Мекчеї вже відомі. З чотирьох старших лейтенантів один має бути біля Старих воріт. Там потрібні сила й незламний дух. Можна передбачити заздалегідь, що турок спробує ввірватися до фортеці саме через ці ворота. Там доведеться зблизька і постійно дивитися в очі смерті.

Гашпар Пете встав і, вдаривши себе в груди, крикнув:

— Прошу призначити туди мене!

І хоча відповідь Добо тонула у цьому гамірному пожвавленні, було видно, що він ствердно кивнув головою. Старий Цецеї подав Гашпарові Пете свою єдину руку.

— Далі йдуть зовнішні укріплення,— продовжував Добо.— Це найнебезпечніше місце. Турок намагатиметься засипати рів. Тут старші офіцери мають проявити відвагу, любов до вітчизни й зневагу до смерті.

Крім Пете, залишалося ще три старші офіцери; всі троє рвучко підвелися.

— Прошу призначити мене! — сказав Борнемісса.

— Прошу призначити мене! — сказав Фюгеді.

— Прошу призначити мене! — сказав Золтаї.

— Що ж, аби вам не пересваритися,— мовив з усмішкою Добо,— всі троє будете там.

Обов'язки між гармашами були розподілені заздалегідь. Одначе Добо забажав призначити старшого гармаша. Але кого?

На цьому ділі, крім нього самого, ніхто не розумівся. І Добо взяв це на себе.

Нове громове «ура» стрясло залу. А оскільки погляди всіх були звернуті до гармашів, ті занепокоєно перепитували:

— Was ist das? Was sagt er?[70]

Борнемісса повернувся до п'ятьох німців і так їм пояснив:

— Meine Herrn! Kapitän Dobo wird sein der haupt bum-bum! Ferstanden?[71]

Після цього Добо наказав сурмити загальний збір. На фортечному майдані він повторив солдатам п'ять пунктів присяги, прийнятої в залі. Сказав, щоб ті, хто відчуває страх, зараз же склали шаблі, щоб потім, у важкий час, не заражали своїм боягузтвом інших. Бо страх, сказав Добо, така ж зараза, як і чума. Або ще й гірша. Він умить переходить від одного до іншого. А наступні дні будуть важкі, і тому тут потрібні люди, сильні духом.

Добо розгорнув червоно-синій стяг фортеці і поставив його поряд з національним прапором.

— Покляніться!

Тієї ж миті ударив соборний дзвін.

Ударив тільки раз.

Усі спрямували свої погляди до міста. Удар дзвона прозвучав як короткий благальний зойк про допомогу. У фортеці, у місті і в околицях запанувала насторожена тиша.

5

Увечері Добо запросив до себе в гості всіх, хто зранку присягав у залі.

З одного кінця столу сидів Добо, з другого — Мекчеї. Праворуч від Добо — отець Балінт, ліворуч — Цецеї. Біля священика — Гашпар. Пете, який мав право на почесне місце ще й тому, що його старший брат Янош був знатним придворним — головним виночерпієм короля. Янош Пете і влаштував Гашпара до фортеці, він же й надіслав із Відня порох та п'ятьох гармашів. Решта сиділа обіруч від Мекчеї й Добо, у залежності від віку й чину: Золтаї, Борнемісса, Фюгеді. Далі Фаркаш Корон — лейтенант абауйських піших солдатів; Балінт Кенді та Іштван Гегедюш — лейтенанти, що привели з собою п'ятдесят солдатів Дьердя Шереді; Лерінц Фекете — з ним із Регеца прийшли п'ятнадцять солдатів; Міхай Льокьош, з яким вільні міста прислали сто солдатів; Пал Надь — волячої сили, зухвалий чолов'яга — очолював загін у тридцять чоловік, присланий Дьердьем Баторі; Мартон Сенці — сепешський лейтенант — під його рукою сорок піших воїнів; чудовий стрілець Мігай Бор, якому Шарошський комітат довірив сімдесят піших воїнів; з Угочі приїхали Дьердь Салачкаї та Імре Надь (з цим останнім удова Габора Гамоннаї спорядила вісімнадцять солдатів); з Еперьєша прибув Антал Блашко.

Усі названі були лейтенантами. За ними по порядку сиділи: Іов Пакші, найбільш високорослий офіцер королівських військ, Тамаш Бойкі — лейтенант, який командував п'ятдесятьма боршодськими стрільцями. Ці два прийшли пізніше й тому сіли серед офіцерів гарнізону: старого скарбника Яноша Шукана; ключника Імре, який розпоряджався і винним погребом; дяка Мігая — офіцера-інтенданта, або, як тоді казали, головного хлібоділа; дяка Матяша Дьєндьєша — архієпископського писаря (фортеця входила до володінь архієпископа); дяка Болдижара та інших.

На вияв поваги до всіх захисників фортеці Добо запросив не лише офіцерів, а й одного молодшого сержанта, одного рядового, одного єгерського дворянина і одного єгерського селянина.

Наїдки підносили чотири слуги Добо. Аби їм полегшити роботу, кілька старших офіцерів послали їм у поміч своїх слуг.

За спиною Добо стояв зброєносець Криштоф ТарьянІ. Він же й прислужував своєму панові: ставив перед ним страви, доливав у кубок вино.

Була п'ятниця, тому й подали на початок щуку з хріном, засмаженого судака, далі пішов сом і стерлядь. Закінчили трапезу локшиною з сиром і узваром з корицею. Вдосталь було на столі винограду, яблук, груш і динь.

Чому ощадливий Добо справив цю вечерю? У такий спосіб хотів ушанувати день прийняття присяги? Бажав якнайшвидше перезнайомити офіцерів? А може, прагнув почути їхні відверті розмови, коли вино сприятиме цьому?

Спочатку настрій був урочистий, як у церкві. Білосніжні обруси, столове срібло з гербом Добо, над столом на ланцюгах дерев'яна бочечка, оздоблена різьбленням, букети осінніх квітів на столах — усе це посилювало урочистість учти.

Серця людей не зігрілись і тоді, коли після щуки в кубки полилося з прекрасної бочечки вино гранатового кольору. Після піднесеної мови Добо всі почувалися вкрай збудженими. Так у тривалій дзвінкій тиші зачаровано дослухаємось до відлуння дзвону, що змовк.

Поїли смаженої риби. Слуги поміняли тарілки. Всі чекали, що Добо привітає гостей. Але він сидів у своєму коричневому шкіряному кріслі втомлений, мовчазний.

Раптом тишу порушила весела пісня куховарок:

І хмари зникли. Небо проясніло. Та й чи можна чоловікам хмуритися, коли жінки піснею стрічають грозу, що насувається!

Мекчеї встав і підняв срібний кубок:

— Шановні друзі! — почав він.— Настають великі дні. Навіть сам господь бог сидить зараз біля небесного віконця, дивиться на Егер і думає: як ото дві тисячі чоловік наважуються подужати двісті тисяч? Та я не втрачаю надії. Бо нема між нами жодного боягуза. Чуєте, жінки й ті весело співають. Але якби й закрався в чиєсь серце ляк, є серед нас два витязі, поруч з котрими навіть сліпі, навіть каліки не підупадуть духом. Обох я знаю ще з юнацького віку. Одного з них сам господь сотворив для того, аби він слугував узірцем угорської доблесті. Сила його — крицева, сам він, мов шабля золота, втілює твердість і благородство. Другий, котрого я теж знаю з юності,— втілення розуму, відваги, самовладання і кмітливості. Де ці витязі появляються, там кожен відчуває приплив бадьорості, мужності й віри в угорський розум. Ніяка небезпека з ними не страшна. Бажаю, аби ви так же близько, як і я, знали нашого капітана Іштвана Добо і старшого лейтенанта Гергея Борнеміссу.

Добо встав, почаркував з усіма і почав свою промову:

— Рідні мої! Навіть якби я був лякливим, наче олень, який здригається від одного лише собачого гавкоту, я не зміг би тікати тоді, коли йдеться про долю моєї вітчизни. Тут шлях єдиний — на бій! Приклад Юришича[72] доводить, що найжалюгідніша фортеця може стати могутньою твердинею, якщо її захищають справжні витязі. Наша фортеця сильніша за Кіесегську, і ми теж повинні бути сильнішими од її захисників. Я знаю турецькі війська. В мене ще ледь пробилися вуса, коли я стояв на Мохачському полі і бачив дику рать Сулеймана. Повірте мені, двадцять вісім тисяч угорців перемогли б стотисячний набрід, якби між угорцями був бодай один чоловік, котрий умів би керувати боєм. Там же ніхто не командував, ніхто не керував боєм. Полки розгорталися без урахування стану ворога — йшли хто куди. Неборак Томорі[73] — вічна йому пам'ять! — був справжнім героєм, але який з нього полководець? Він гадав, що вся командирська наука полягає в словах: «За мною!» Розпочинав він з молитви, а потім, густо лайнувшись, гукав: «За мною!» — і угорці врізалися в гущу турецького війська. Турки розбігались, як гуси. А ми, пойняті завзяттям достойних наших предків, на відчай душі мчали на баских скакунах гарматам навстріч. І, звичайно, гармати й ланцюгові ядра робили те, на що людина спроможною не була. З двадцяти восьми тисяч нас уціліло чотири тисячі. З цієї страшної біди можна було взяти два уроки, добрячі уроки. Перший — що турецький табір зовсім не військо витязів, а збіговисько різношерстої потолочі. Турки збирають безліч усілякого люду й тварин, аби залякати глупаків незліченною своєю ордою. Другий урок — хоч би як мало угорців було, вони можуть розладнати велике турецьке військо і навіть перемогти його, коли щитом їм слугуватиме не лише одчайдушність, а й розум.

Усі, хто сидів за столом, слухали коменданта, не ворухнувшись, не змигнувши оком.

Добо вів далі:

— У нашому становищі розум підказує: триматися непохитно до прибуття королівських військ. Турки обстрілюватимуть фортецю, йтимуть на приступи, може, навіть і проб'ють мури, які до пори до часу захищають нас. Ось тоді ми й маємо виступити самі на захист стін, які прикривали нас. Ми ніколи не дозволимо вирвати з наших рук долю угорців!

— Ніколи! Ніколи! Не дозволимо!— закричали всі, посхоплювавшись з місць.

— Спасибі, що ви прийшли в Егер,— вів далі Добо.— Спасибі, що ви принесли свої шаблі й серця для захисту вітчизни. Зміцніло в мені відчуття, що господь простягнув свою руку над Егерською фортецею і каже бусурманській орді: «Далі ні кроку!» Хай надихне це відчуття і вас, і тоді я буду твердо впевнений, що за цим же столом весело відсвяткуємо торжество перемоги.

— Хай буде так! — закричали офіцери і почаркувалися срібними й олов'яними кубками.

Услід за Добо встав і Пете. Рухи його, як і завжди, були рвучкі. Він підвівся, з усмішкою зазирнув до свого кубка і заговорив:

— Наш капітан Мекчеї вірить у Добо і в Борнеміссу. Добо і Борнемісса вірять у нас і в надійність нашої твердині. Я ж тепер скажу, у що вірю я.

— Слухаємо, слухаємо!

— Недавно в числі інших фортець упали дві могутні твердині: Темешвар і Солнок...

— І Веспрем.

— У Веспремі не було людей. А чому впали ці дві могутні фортеці? Минуть роки, і люди, певно, скажуть: вони впали тому, що турок був сильніший. А це ж не так. Вони впали тому, що Темешвар захищали іспанські найманці, та й Солнок теж обороняли найманці — іспанці, чехи й німці. Тепер же дозвольте сказати, у що я вірю. Я вірю в те, що Егер не буде обороняти ні іспанське, ні німецьке, ні чеське військо. Не рахуючи гармашів, у нас усі угорці, до того ж більшість — егерці. Це — леви, які захищають своє лігво. Я вірю в угорців!

Обличчя в усіх пашіли, всі підняли кубки. Пете міг би вже й закінчити свій виступ, але він продовжував з пристрастю народного трибуна:

— Бо ж угорець як кремінь: чим більше його б'ють, тим більше з нього іскор викрешують. То невже ж дві тисячі хлопців, народжених угорськими матерями, змужнілих на коні й на угорському зерні, напоєних густою бичою кров'ю[74] з єгерських підвалів,— невже вони не подужають оту бусурманську наволоч, тих поганців-голодранців, тих пройд від хвойд?

Слова його потонули у вигуках, дзенькоті шабель і голосному сміху, але Гашпар Пете ще раз підкрутив вуса, зиркнув на когось убік і закінчив так:

— Досі Егер був просто славним містечком, містом хевешських і боршодських угорців. Дай боже, щоб відтепер він став містом угорської слави! Бусурманською кров'ю напишемо на мурі: «Не чіпай угорця!», щоб і через століття, коли настане вічний мир і на руїнах фортеці зеленітиме мох, син прийдешніх віків, знявши шапку, гордо сказав: «Тут боролися наші батьки — хай буде благословен їхній прах!».

Усі загомоніли, кинулися цілувати промовця. І Пете вже не міг продовжувати. Та й самому не хотілось більше говорити. Він сів і подав руку лейтенантові боршодців Томашу Бойкі.

— Томаш,— сказав він,— там, де ми з тобою будемо, турки снопами лежатимуть!

— Ну й гарно ж ти сказав! — кивнув головою Томаш.— Я хоч зараз готовий стати супроти цілої сотні!

Після Пете вже ніхто не відчував себе спроможним виголосити тост. Прохали Гергея, але він, хоча й учений чоловік, не звик ораторствувати. Кожен зав'язав бесіду зі своїм сусідом, і кімната наповнилася веселим гомоном.

Добо теж пожвавішав і чаркувався то з одним, то з другим сусідом. Він кивнув кубком до Гергея, а коли священик пересів порозмовляти з Пете, поманив Гергея рукою.

— Сину мій, сідай сюди.

Коли Гергей сів поруч, Добо сказав:

— Хочу з тобою поговорити про синів Терека. Я ж їм теж писав, але, як бачиш, марно.

— Так,— сказав Гергей, відсуваючи свій кубок,— гадаю, що нам їх не дочекатись. Янчі воліє битися з турком у чистому полі. А Фері так далеко не поїде, не лишить свою Задунайщину.

— Правда, що Балінт Терек помер?

— Помер, бідолаха, кілька місяців тому. Тільки смерть вивільнила його від кайданів.

— Набагато він пережив свою дружину?

— На кілька років. Дружина ж його померла, коли ми повернулися з Константинополя. До Дебрецена ми прибули якраз на її похорон.

— Добра була жінка,— сказав Добо, замислено киваючи головою, і простягнув руку по кубок, наче бажаючи пом'янути небіжчицю.

— Такі трапляються не часто,— мовив Гергей, зітхнув і теж потягнувся до кубка.

Мовчки почаркувалися. Напевно, обидва думали, що добра жінка бачить з небесних висот, як вони осушують чаші в її пам'ять.

— А Зріні? — спитав Добо.— Я і йому написав, щоб їхав до Егера.

— Він приїхав би, та ось уже кілька місяців ходять чутки, наче боснійський паша готується виступити в похід проти нього, в лютому я мав розмову з дядьком Міклошем у Чакторні. Він уже й тоді знав, що на Темешвар, Солнок і Егер іде велике турецьке військо. Ще попросив, щоб я написав для нього листа королю.

— Не розумію, куди дівся Лукач, йому давно пора вернутися.— Обличчя Добо спохмурніло.— Та й Варшані час би вже прийти з донесенням.

Перед дверима зазвучали дудки і сурми:

Здавалось, наче всім у жили повливали нової крові. Добо подав знак, і зброєносець впустив музик: трьох дударів і двох сурмачів. Поміж ними був і циган. На голові в нього красувався великий іржавий шолом з трьома когутячими пір'їнами. З пояса на шворці звисала шабля без піхов. До босих ніг були прив'язані великі остроги. Старанно надуваючи щоки, він дув у свій кларнет.

Слухали його із задоволенням. Коли пісню повторили, котрийсь із лейтенантів заспівав глибоким голосом:

Лейтенант був стрункий хлопець з акуратно підстриженими вусами. Вони стирчали в нього в різні боки двома стрілами. Навіть ззаду його можна було впізнати.

— Хто цей лейтенант? — спитав Гергей, нахиляючись до Добо.

— Іов Пакші, молодший брат капітана Комаромської фортеці.

— Добре співає!

— Та й, напевно, хоробрий! Хто співати любить, той і в бою своє покаже.

— А той молодик, з палким поглядом і підкрученими вусами?

— Пішта Будахазі, офіцер. Привів з собою шістьох кіннотників.

— Видно, що природжений воїн. А той далі, з густою бородою, он якраз бере кубок в руки?

— Ференц Бай, офіцер. П'ятьох кіннотників привів. Теж хлопець хоч куди!

— А той хвацький хлопець із шовковою хустиною на шиї, сидить поряд з єгерським міщанином?

— Пішта Фекете, офіцер. Шістьох кіннотників привів.

— Ага, справді, я ж і говорив з ним.

Лейтенантові Пакші хотілося доспівати і другий куплет пісні, але слова вилетіли з пам'яті. Дударі ж чекали, коли він розпочне.

Раптом хтось вигукнув:

— Хай живе найстаріший воїн фортеці!

Цецеї весело заперечив:

— Може, прадід твій і найстаріший, а я ще зовсім не старий!

— Хай живе наймолодший захисник нашої фортеці! — загорлав Пете.

І тут уже й Криштоф Тар'яні взяв кубок у руку і, зашарівшись, почаркувався з гостями.

— Хай поки що живе той турок,— прокричав. Гергей,— якому ми першому виб'ємо зуби!

Дружний регіт прокотився залою, кожен почаркувався з сусідом.

З місця підвівся рум'яний єгерський міщанин. Він відкинув з правого плеча синій плащ з великим коміром, розгладив вуса, провів рукою по чуприні й сказав:

— Слава тому, хто перший покладе голову за Егер!

Гордовитим і серйозним поглядом обвів він залу, ні з ким не почаркувався і вихилив кубок до дна.

Навряд чи він думав, що п'є за себе самого.

Стрілки великого годинника, що стояв на ніжках, показували одинадцяту. Ввійшов вартовий і, зупинившись у дверях, доповів:

— Пане капітан, турки вже в Макларі.

— Тільки передові частини, синку.

— Ні, пане капітан, їх там більше. При місячному світлі сунуть як лавина, а позаду них у полі видно ще багато шатрів і вогнів.

— Що ж, завтра вони„будуть тут,— сказав Добо, кивнувши головою.

Відпускаючи вартового, він сказав, що до ранку його можна не турбувати донесеннями, і встав. Це значило, що час розходитися.

Мекчеї відвів у кінець зали Гергея, Фюгеді, Пете і Золтаї. Пошепки й коротко переговорив, тут же поспішно підійшов до Добо і, дзенькнувши острогами, сказав:

— Пане капітан, двісті чоловік готові виїхати вночі.

— Куди це до біса!

— У Маклар.

— У Маклар?

— Побажати туркам спокійної ночі.

Добо весело пригладив лівий вус, підійшов до вікна. Мекчеї не відступав від нього.

— Ну що, Пішто, я не проти. Така вилазка, якщо вона буде успішною, підбадьорить народ у фортеці.

— Я теж так подумав.

— Коли є бажання битися, то й шабля сама рубає. Але тебе я не пущу.

Мекчеї засмутився.

Добо спокійно подивився на нього.

— Ти ж наче буйвол — на перше-ліпше дерево налітаєш. І, дивись, колись зламаєш роги. Тобі ж голову берегти треба. Бо якщо моя голова впаде, то хай хоч твоя зостанеться. Це я кажу тільки тобі. Борнемісса й решта можуть їхати. Гергей обережніший за тебе — хай трохи пошарпає передові турецькі загони. Поклич його сюди.

За мить Гергей стояв біля Добо.

— Що ж, Гергею, їдь,— сказав Добо,— тільки бери з собою не двісті, а вісімдесят-дев'яносто воїнів. Досить І стількох. Вдарите несподівано, хай побігають турки. І негайно назад. І гляди мені, щоб жоден наш не загинув.

Підійшли й інші офіцери.

— Пане капітан, дозвольте й мені.

— Усім не можна. Доручаю цю справу Борнеміссі. Хай вибере трьох. Той же, котрого не виберуть, хай не забуває присяги: незаперечна покора.

— Пете, Золтаї, Фюгеді! — наче зачитуючи наказ, виголосив Гергей.

Пішта Фекете глянув на нього з таким благанням, що Гергей домігся дозволу взяти і його.

— Пішті Фекете я вже давно обіцяв.

— Пане капітан,— благально мовив юний Тар'яні,— дозвольте і мені!

Добо знову розгладив вуса.

— Добре, їдь. Але тримайся весь час біля пана лейтенанта Гергея! — І жартома додав: — Гляди ж, якщо тебе вб'ють, на очі мені не смій показуватися! Це я тобі завчасу кажу.

6

Гергей мало не бігцем кинувся до казарми кінних солдатів. Сурмити не став. У широкому коридорі вистрілив з пістолета.

Солдати повискакували з ліжок.

— До мене мерщій! — гукнув Гергей.

Він відібрав сотню найметкіших.

— Миттю одягатись! І поки я тричі кліпну, бути верхи з шаблями біля воріт. Ти ж біжи до пана другого капітана і попроси в нього людолова. Приведеш його з собою. Дивіться, щоб в кожного при сідлі була мала рушниця.

У ті часи так називалися пістолети.

Гергей збіг по сходах і поспішив до конюшні. У червоному світлі ліхтаря, що звисав зі стелі, він побачив босого чоловіка в жовтому доломані й шоломі. Чоловік цей сидів на перекинутій діжі, тримав на колінах половину розкраяного кавуна і їв його ложкою.

Гергей крикнув до нього:

— Шаркезі!

— Слухаю вас! — відгукнувся циган.

— Їдемо зі мною! Коня собі роздобудеш, диво-коня!

Циган відклав кавуна.

— Поїду. А куди?

— На турка! — весело відповів Гергей.— Зараз вони саме сплять, а ми їх зненацька й захопимо.

Циган почухав потилицю, глянув на кавуна і знову сів на діжу.

— Ні, це неможливо,— статечно вимовив він.

— Чого неможливо?

— Разом з усіма я поклявся не покидати фортеці.

— Хіба ж ти для цього присягав? Ми ж клялися захищати фортецю!

— Може, інші саме для цього присягали,— відповів циган, піднімаючи плечі мало не до вух,— а я поклявся ліпше здохнути, а з фортеці не виходити. Бог свідок!

Похитавши головою, він поклав кавуна на коліна і знову взявся за ложку.

Невдовзі Гергей разом з Пете, Фюгеді і Золтаї вже мчав макларською дорогою.

Ніч була зоряна. Попереду їхали двоє: лейтенант Пішта Фекете і солдат-егерчанин Петер Бодогфалві, який показував дорогу. За Мелегвізом звернули на луку. М'яка земля приглушувала кінський тупіт. Здавалось, що то, похитуючися, суне сотня тіней.

Перші сторожові вогні вони помітили в андорнакському верболозі.

Петер зупинився. Решта теж.

Місяць виплив з-за хмар лише на хвильку, але й того було досить, щоб у прозорій напівтемряві стали помітними постаті людей.

Гергей під'їхав до Бодогфалві.

— Злазь, по-зміїному підповзи до першого вартового. Якщо з ним собака, так само нечутно повзи назад. Якщо ж собаки нема — підкрадися ззаду і заколи його. Потім обдивись усе довкола. Якщо другого вартового поблизу нема, сипни з пригорщі пороху у вогонь. Але тут же ляж на землю, щоб тебе не помітили.

— А як же мій кінь?

— Коня прив'яжи до оцього дерева. Коли повертатимемось, тут його і знайдеш.

— А якщо біля вогню буде ще хтось.

— Тоді пильно все обдивися, запам'ятай, хто, де і як лежить, постарайся помітити, де турків найбільше, і миттю вертайся.

Добрих півгодини стояли у верболозі на березі річки. Гергей повчав солдатів:

— Поки турки тікатимуть — бий, рубай. Але щоб ніхто не віддалявся від товаришів більше ніж на сто кроків, бо відріжуть від своїх. Зачувши сурму, зразу ж повертайте назад і летіть до фортеці. А поки сурми не чути — гуляй, душа!

Солдати стояли колом і жадібно ловили кожне його слово.

Гергей вів далі:

— Перелякані турки навіть не подумають чинити опору. А ви врізайтесь у саму гущу і рубайте їх доти, доки не кинуться врозтіч. Запам'ятайте раз і назавжди: кінний воїн мусить рубати так спритно, щоб ворог не встигав відповідати. Удари мають сипатися як град.

Гергей замовк. Прислухався. Далі знову звернувся до солдатів:

— А де людолов?

— Тут я, пане лейтенант,— відізвався з гурту високий хлопець.

— Знаряддя при тобі?

Так,— відповів той. І підняв угору щось схоже на довгі загнуті вила.

Знаєш, як це робиться?

— Пан капітан навчив.

— Як схопиш турка за шию, підминай його, собаку, під себе. От було б діло, хлопці, якби впіймати офіцера! Він живе звичайно у найкрасивішому наметі. Та й спить, напевно, лише у спідньому. Якщо пощастить, постараємось спіймати одного.

Гергей знову нашорошився, потім заговорив:

— Полоненого треба зв'язати, але тільки руки. Скрутіть йому руки назад. Якщо ж удасться й коня роздобути, посадимо полоненого на коня. І тоді ти, Криштофе, і ти, коротуне, поїдете один ліворуч, другий праворуч від турка; прив'яжете його коня до поводів своїх коней і відведете полоненого до фортеці. Якщо раптом почне тікати, говорити, кричати чи й сповзати з коня — бийте його.

— А якщо не захопимо коня? — спитав Криштоф.

— Тоді йому доведеться бігти поряд з вашими кіньми. Та все одно ви поспішайте до фортеці, на нас не ждіть.

Помовчали. Ніч стояла тиха. Чути було тільки жалібне дзижчання осінніх комах у виноградниках, звідки час від часу долинав кінський тупіт.

— Спалахнуло! — сказав хтось нарешті.

Усі побачили, як сяйнуло полум'я.

— Йде! — невдовзі почулися стишені голоси.

З темряви виринула фігура Петера. Він біг стрімголов.

— Вартового я заколов! — сказав він, важко дихаючи.— Навіть зойкнути не встиг, повалився, мов лантух. Вогонь горить між наметами. Біля одного з наметів сидить турок, напевно, слуга. В руках у нього якесь жовте взуття, на колінах жовта фарба...

— Офіцерський слуга,— мовив, усміхаючись, Гергей.— Далі.

— Решта сотнями сплять покотом: одні просто на траві, інші постелили собі ковдри неподалік від вогнища.

— Сплять?

— Як ведмеді.

— Ну,— видихнув Гергей,— починаємо! Якщо можна, хлопці, їдьте кроків за десять один від одного. Гей, погуляємо! Тільки-но я стрельну, ви теж починайте в них смалити і нападайте, як вовки, кричіть, вийте, рубайте — словом, як кажуть:«Ворогів рубай — попадеш у рай!»

— Горлайте щосили, репетуйте так, ніби нас тисяча,— додав Пете.

Бодогфолві теж сів на коня. Загін, виступаючи півколом, рушив на схід.

Пете їхав скраю, його здалеку можна було впізнати по трьох орлиних перах на шоломі. Кінь біг підтюпцем, рівняючись на Гергея.

Тепер загін вів Гергей.

Деякий час він тихо трюхикав уздовж чагарника і раптом пустив коня учвал.

У пітьмі пролунав перший дикий зойк і постріл турка. Пострілом відповів і Гергей. Тут затріскотіли всі пістолети, і сто вершників з криком: «Бий, рубай бусурманів!», мов пекельний вихор, налетіли на сонний турецький табір.

У турецькому стані все тріщало, гримотіло, спалахувало. Крики турків і угорців злилися в один вируючий ураган. Усі, хто спав, раптово попрокидалися, попідводилися з землі, забігали, заметушились і, ошалівши од жаху, налітаючи один на одного, ринули в проходи між шатрами.

— Вперед! Вперед! — кричав Гергей.

— Аллах! Аллах акбар![75] — лементували турки.

— А, чорт! — крикнув хтось пронизливо.

— Бий, собаку! — ревів десь між шатрами Гашпар Пете.

Турки голосять, кричать угорці. Падають темні постаті, підплигують. Земля дрижить під кінськими копитами.

Гергей налітає на купу бусурманів, які нажахано з'юрмилися, рубає, січе їх, б'є навідліг. Шабля його не щадить нікого, і падають турки, лягають перед ним, наче пшеничне колосся червневої пори, коли мчать нивою хорти.

— Аллах! Аллах!

— На, собако бусурманська!

Усі турецькі коні пасуться у табуні. Намагаючись врятуватися, турки ятаганами ріжуть пута і вихоплюються на коней.

— За мною, хлопці! — кричить Гергей.

І угорці налітають на вершників. Рубають, колють і людей, і коней. Дзвенять шаблі, тріщать списи.

— Аллах! Аллах!

— На тобі, псюго поганський! — лунають крики й удари.

Нажахані турки вистрибують на коней. Навіть по двоє на одного. Хто встигає, рятується верхи. А ті, кому не вдається видряпатися на коня, дають драла пішки, зникають у темряві.

Але Гергей не гониться за ними. Він зупиняється і сурмить збір.

З-поміж наметів вискакують угорці, біжать до командира.

— Турки тікають! — кричить Гергей.— Беріть, хлопці, все, що можна, тільки не випускайте з рук вуздечок. Хапайте з вогнищ головешки і кидайте їх у намети!

Угорці знову розсипаються. Гергей струшує кров з шаблі, щоб очистити її, тричі проколює лезом полотнище намету.

— Тьху! Гидотна робота! — задихаючись, каже він Золтаї, який і свою шаблю витирає так само.

А турків уже й слід прохолов.

Гергей кличе до себе Фюгеді:

— Ходімо оглянемо всі шатра підряд.

При тьмавому місячному світлі не відрізниш намету старшого офіцера. Намети всі різні — один круглий, другий — чотирикутний. Та й у тих, які розкішні й заздалегідь підготовлені для старших чинів, поки що спали рядові.

Гергей зриває з одного намету прапор з кінським хвостом і, побачивши Криштофа, вигукує:

— Ну як, хлопче, порубав?

— Двох! — захекавшись, каже зброєносець.

— Лише двох?

— Решта повтікали.

Солдати роздобули кілька підвід і маж. Накидали на них те, що не вдалося навантажити на коней: килими, золочені бунчуки, оздоблені коштовним камінням кутаси (нашийна прикраса коня), збрую, скрині з одягом, шоломи, зброю, посуд — словом, усе, що траплялося під руку. Навіть кілька наметів розібрали й теж кинули на одну з підвід.

Коли повернулися до фортеці, вже світало.

Добо нетерпляче ждав їх на вежі. Якщо вилазка буде невдалою, люди у фортеці підупадуть духом. Та найбільше його непокоїло те, що Гергей узяв із собою трьох старших офіцерів. Та побачивши зброєносця, який мчав попереду загону, навантажених коней, підводи, мажі і самого Гергея, котрий ще здалеку вимахував бунчуком, Добо засяяв од радості.

Витязі влетіли у ворота. Народ вітав їх захопленими вигуками.

Людей у загоні не те що не поменшало, а навіть збільшилось: людолов привів гурка з кляпом у роті. Коротка синя чумарка, жовті шаровари, постоли — ось і весь одяг полоненого. Тюрбан з чисто поголеної голови десь загубився, сиві кострубаті вуса нависли над губами. Обурений турок люто водив налитими кров'ю очима. Хлопець притягнув полоненого аж до Добо і тільки там вийняв йому з рота затичку, наспіх зроблену зі шматка чалми.

— Пане капітан, насмілюсь доповісти: ми привели язика!

— Віслюк! — заревів розлючений тигр просто в очі сміливцю.

Не часто вдавалося розсмішити Добо, але тут він весело зареготав, аж сльози йому виступили на очах.

— Варшані! — звернувся він до полоненого,— ти, бачу, став справжнім турком! — І, повернувшись до солдата, наказав:— Та розв'яжи ти його! Це ж наш вивідувач.

— Хотів цьому ідіотові пояснити, що я угорець,— бідкався Варшані.— Та тільки слово скажу, а він мене по макітрі, а потім навіть рота заткнув.— І Варшані грізно підняв руку, маючи намір віддячити за ляпаса.

Солдат знічено відійшов убік.

Добо покликав Гергея і Мекчеї, гукнув вивідувача.

— Ходімо!

Вони піднялись у зведений над внутрішніми воротами двоповерховий будинок з башточкою і ввійшли до кімнати воротаря.

Добо вмостився у плетеному кріслі й знаком наказав Варшані розповідати.

— Так от, пане капітан,— почав вивідувач, погладжуючи занімілу руку.— Суне рать. Попереду — Ахмет-паша. На ніч зупинилися в Абоні. Передові частини на чолі з Мондо-беєм дійшли до Маклара... Дідько б його вхопив! — додав сердито.

«Дідько б його вхопив!» стосувалося солдата, який приволік Варшані до фортеці. Мотузка залишила глибокі сліди на руках, голова гула від ударів.

— Значить, був з вами і бей? — стрепенувся Гергей.— От кого треба було впіймати!

— Та хіба його подужаєш! — махнув рукою вивідувач.— Він же товстий, як монастирський кнур. Ваги в ньому фунтів триста, якщо не більше.

— Як ти його назвав?

— Мондо. Його й куля не бере. Беєм він став недавно, після темешварської битви. А втім, солдати його, як і раніше, звуть Гайваном.

Усміхнувшись, Гергей труснув головою.

— Це він. Точно він,— Гергей повернувся до обох капітанів,— той, про якого я недавно ввечері розповідав. Ну, тут його куля візьме!

— Кажи далі,— кивнув Добо вивідувачу.

— Потів підійде бейлер-бей Махмед Соколович. Це славнозвісний гармаш. Усе робить сам: і гармати встановлює, і перший вистрілює. Кажуть, у нього таке око, що й крізь мури бачить. Але я в те не вірю.

— Скільки у них гармат?

— Старих стінопробивних — шістнадцять. Інших великих гармат — вісімдесят п'ять. Маленьких гармат — сто п'ятдесят. Мортир — безліч. Ядра вони везуть на сто сорока підводах. Бачив я двісті верблюдів, навантажених порохом. На запряженій чотирма волами мажі везуть мармурові ядра, кожне завбільшки з добрячий кавун.

— А як у них із харчами?

— Обмаль рису. Зараз уже рис видають тільки офіцерам. А борошно, овець, корів здобувають грабунком від наших людей.

— Хвороб у таборі нема?

— Ні. Лише Касон-бей захворів у Хатвані — обжерся огірками.

— Хто ще йде?

— Арслан-бей.

— Син колишнього будайського паші?

— Так.

— А ще?

— Мустафа-бей, Камбер-бей, правитель Нандорфехервара, сендрейський бей, Дервіш-бей, Велі-бей...

— Щоб його пранці з'їли, того Велі-бея! — заклекотів Мекчеї.— Тепер він у мене заспіває!

— Та й потанцює,— додав Гергей.

— А Дервіш-бей,— розпитував далі Добо,— це що за птах?

Варшані похитав головою.

— Якийсь дивак. Зовні такий же, як і всі, а коли йде в бій, бейський одяг знімає і зодягає волосяницю. Тому й звуть його Дервіш-беєм.

І Варшані зніяковіло закліпав очима. З питання Добо він зрозумів, що якийсь інший вивідувач випередив його.

— Що він за чоловік? — далі допитувався Добо.— Яке військо він очолює?

— Бачив я його серед кіннотників. Він одноокий. Раніше був агою в яничарів, і справжнє його ім'я Юмурджак.

Гергей хапнувся за шаблю.

— Юмурджак! — повторив він.— А ви не пам'ятаєте, пане капітан? Від того Юмурджака я втік у дитинстві.

Добо замотав головою.

— Я вже зі стількома турками мав справу, що не дивно, якщо котрогось і забуду.— І раптом вигукнув, стукнувши себе по лобі: — Згадав! Це ж молодший брат Арслан-бея. Жорстокий пес! — І знову повернувся до вивідувача:— Ти ким був у них в таборі?

— Останнім часом слугою Менде-бея. Кат би його взяв, того віслюка, що полонив мене! Якби не він, я б міг доносити про всі їхні задуми.

— А як ти потрапив до бея?

— Потоваришував з його слугою і завжди отирався біля його шатра. Під Гатваном бей розгнівався на свого слугу і вигнав його. А оскільки мене він бачив не раз, то і взяв мене до себе. Я в нього навіть чорнило варити навчився.

— Що?

— Чорнило. Він, пане капітан, п'є чорнило, як вино. І зранку, і в обід, і ввечері — знай собі, чорнило жлуктить.

— Це, певно, не чорнило.

— Чорнило, пане капітан. Справжнє чорне чорнило. Варять його з якихось бобів, і такі вони гіркі, що я одного разу покуштував — так іще і на другий день плювався. По-турецьки ці боби звуть каве.

Офіцери перезирнулися. Жоден з них не чув про каву.

— Це добре, що ти потрапив до нього,— замислено вимовив Добо.— А що в їхніх військах говорять про Егер? Вважають фортецю сильною чи думають взяти її з ходу?

Вивідувач стенув плечима.

— Після того як упав Солнок, пане капітан, вони вважають, що їм належить увесь світ. Кажуть, Алі-паша написав Ахмедові, що Егер — це ветхий хлів.

— Виходить, що турецькі війська ще не об'єдналися?

— Ще ні.

Добо глянув на Мекчеї.

Той з усмішкою мовив:

— Нічого, вони ще побачать, які смиренні овечки ждуть на них у кожному ветхому хліві!

Вивідувач вів далі:

— В них у таборі чимало всілякого наброду. Війська супроводжують різні грецькі та вірменські купці, канатоходці, танцюристи, гендлярі, цигани. Є там і кілька сотень невільниць. Більшість із них — жінки з Темешвара. Їх поділили між офіцерами...

— Падлюки! — обурено вигукнув Мекчеї.

Вивідувач говорив далі:

— З невільників чоловічої статі бачив я там тільки хлопчиків та ще фурманів, які везуть ядра. Арслан-бей по десять разів на день повторює, що тільки-но егерчани побачать незліченну турецьку рать, то зразу ж повтікають, як і солнокці...

— Які в турків головні сили?

— Безліч яничарів. А ще більше кінних мюсселлемів. Йдуть і підкопувані, яких звуть лагумджі. Ще йдуть хумбараджі — вони зі списів і пращ закидають до фортеці гранати з випаленої глини.

Добо встав:

— А тепер іди, відпочинь. Покажися нашим людям, особливо ж вартовим на вежах, аби тебе знали, якщо ще не знають. А вночі повертайся в турецький табір. Захочеш про що-небудь донести нам, підійди до муру з боку міста і заграй на дуді. Вартові-воротарі твою дуду вже знають.

7

На ринку тут же розпочався спродаж з торгів нічної здобичі: продавали вісьмох низькорослих турецьких коней і всіляке добро, яке привезли на п'ятьох підводах.

Витягнули з постелі дяка — роздавача хліба, поставили перед ним стіл, дали йому бубнаря. Оповісником призначили Бодогфалві.

— Почнемо з коней,— сказав Пете.

— Продається прекрасний арабський кінь! — оповістив Бодогфалві.

— Продавай одразу обох,— запропонував Мекчеї, бо знав, що серед нічної здобичі було аж два однакових гнідих коня.

Добо доручив Мекчеї купити для зброєносців двох коней. Мекчеї вичікував, чи не набавить хто ціну. Але ніхто не торгувався, бо всі берегли гроші на зброю й одяг. За чотири форінти Мекчеї купив усіх вісьмох коней й тут же відвів їх до конюшні.

Дійшла черга до підвід. З них оберемками вибирали чудову зброю. За динар чи за два можна було купити шаблю, оздоблену коштовними каменями, або ж рушницю з прикладом із слонової кістки. Жінки навперебій торгували одяг. Фюгеді купив двадцятифунтову булаву, Іов Пакші придбав оксамитовий чепрак, Золтаї — срібний шолом. Гроші так і пливли до дядька Міхая, і він ретельно записував, хто що купив і скільки заплатив.

Коли з першою підводою закінчили, Бодогфалві весело вигукнув:

— А зараз підуть скарби славетного царя Дарія!

З допомогою солдата-силача він витягнув на підводу красиву скриню, обтягнуту телячою шкірою.

Скриня була замкнута, однак ні замка, ні запору видно не було. Довелося зламати її сокирою.

Тиснучи один на одного, всі посунули до підводи, бо ж якщо в скрині й нема скарбів царя Дарія, то все ж якісь цінні речі мусять там бути.

Ближче підійшли й два корчмарі — Лоці Надь і Дюрі Дебреї. Обидва були у фартухах з високими нагрудниками.

— Купити б два срібних кубки! — сказав Дебреї.— Якщо витязі зайдуть до мене в корчму, хай би пили із задоволенням.

І він кинув погляд на молодого смаглявого солдата. Хлопець тут же засунув руку до кишені.

З підводи скинули цілу купу жіночого одягу і кілька горщиків з квітами — напевно, деякі турецькі офіцери везли з собою і дружин.

— Я б хотіла пару чув'яків,— сказала літня жінка.— Кажуть, що турки шиють чудові чув'яки.

Відкрили скриню, і, на превеликий подив людей, з неї висунув голову шести-семилітній хлопчик — переляканий малюк з білим личком і очима сарни. Чубчик малого турка був коротко підстрижений. Він був у самій сорочечці, з шиї звисала на шнурочку золота монетка.

Бодогфалві плюнув:

— Тьху, щоб їм ні дна ні покришки! Щоб вони в землю провалилися ті твої родичі, усі твої діди й прадіди, жаби гололобі! — І він смішно скривив обличчя, бажаючи показати і свою відразу до турків.

Усі засміялися.

— Прибий ти цього пуголовка!— гарикнув солдат із сусідньої підводи.

— Все їхнє чортове насіння треба винищити! — сумовито підтакнув йому ще один.

— Та вилазь же ти, бодай тебе! — загорлав Бодогфалві.

Ухопивши хлопчика за плече, він витягнув його із скрині. Кинув на траву так, що малюк перекинувся і заверещав.

Усі дивилися на нього бридливо, мов на жабу.

— Якась потороча,— сказала одна жінка.

— Та годі тобі, яка там потороча! — заперечила їй Друга.

А хлопчик стояв. Губи розтулені, здригаються, перелякані очі повні сліз. Він витирав їх рученятами, нажахано зиркаючи то на одну, то на другу жінку, але голосно плакати не смів і тільки схлипував.

— Та прибийте його! — крикнув якийсь чолов'яга, замахуючись кулаком.

Злякавшись крику, малюк притиснувся до якоїсь їз жінок і заховав толову у складках її широкої спідниці. Випадково це була якраз та, котра назвала його поторочею. Працювала вона в пекарні. Рукави в неї й зараз були підкасані, а синя хустка зав'язана кінцями на потилиці.

— Ти диви! — мовила вона, кладучи руку на голову дитини.— А може, він і не турок? Правда, сину, ти не турок!

Хлопчик глянув на неї, але не відповів.

— А хто ж він тоді? — висловив сумнів Бодогфалві.— Он у скрині й одяг його. Червона шапка і червоний доломан. Ну, та й де ще ви бачили отакі штани? Внизу шворка всилена — і затягуй, мов капшук.

Він кинув хлопчиків одяг.

— Аннем![76] — вимовив малюк.— Нереде? [77]

— Бачиш, він угорець! — вигукнула радісно жінка.— Він же сказав: «Оням дере іде!»[78]

І вона повернулася до хлопчика.

— Та який же він угорець, тітонько Ваш! — усміхнувся Пете.— Він каже не «дере іде», а «нереде». Питає, де його мати.

— Йок бурда анин![79]

Хлопчик знову заплакав:

— Медед, медед![80]

Тітка Ваш опустилася на коліна і мовчки стала одягати малюка. Наділа на нього червоні шаровари, червону шапочку, червоні черевички і фіолетовий оксамитовий доломан. Правда, на доломані вже виднілися латки, та й червоні черевички вицвіли. Вона витерла фартухом хлопчикові обличчя.

— Треба його віддати туркам,— сказала вона.

Пете й сам не знав, що йому робити.

— Гей! — ревнув Бодогфалві, вихоплюючи шаблю.— Та хіба ж ці пси не вбивають наших дітей? Вони ж навіть немовлят не щадять!

Тітка Ваш руками захистила хлопчика від шаблі.

— Рубай його! — гарикнув здоровань.

— Не смій!

І три жінки миттю обступили хлопчика.

Поки солдат вкладав шаблю у піхви, малюк зник між фартухами і спідницями. Спіймай його тепер!

Після нічного бою Гергей поїхав до Мелегвізу. Викупався й зразу вернувся.

Перед палацом він зустрів дебелого хлопця в синій чумарці.

Хлопець ніс на плечі залізний шворінь, яким забивали заряд у гармату. На кінці шворня чорніло закіптюжене клоччя. Він привітався до Гергея. І коли повернувся до нього обличчям, Гергей остовпів...

Білявий хлопець у синій безрукавці... дитячий маленький ніс... сміливі очі...

Трапляються обличчя, які залишаються в нашій пам'яті так, як зберігаються на стіні картини. Гергей добре запам'ятав і це обличчя, і цю постать. Він бачив їх ще дитиною, коли попав у неволю і сидів на підводі на колінах у селянської дівчини. Хлопець був у кайданах і лаяв турків.

Гергей крикнув:

— Гашпаре!

— Слухаю, пане лейтенант! — здивовано відізвався хлопець.— Але звідки ви мене знаєте? — І він зняв шапку.

Очі Гергея були повні невимовного здивування.

«Казна-що! — дивувався він.— Бути цього не може! Двадцять років тому я його бачив».

— Як звати твого батька?

— Так, як і мене: Гашпар Кочиш.

— А матір звуть Маргіт, еге ж?

— Так.

— Вони в Барані одружилися?

— У Барані.

— Були у турецькій неволі?

— Їх тільки гнали в Туреччину.

— Але вони визволилися?

— Так.

— Їх звільнив Добо.

— Так, Добо й один хлопчик.

Обличчя Гергея пашіло.

— А мама твоя тут?

— Сюди перебралася, бо й тато мій тут. Ми, пане лейтенант, з ним разом при одній гарматі.

— Де ж вона?

— А он вона йде.

Від воріт йшла кругловида, гладка жінка.

В руках у неї два глеки з молоком, за спиною — цебер, у підітканому фартусі — морква.

Гергей кинувся їй назустріч.

— Дорога моя тітонько Маргіт! Дайте-но я вас розцілую!

Жінка не встигла й отямитись, як він розцілував її в обидві щоки.

— Рідна ви моя! — сказав Гергей.— Я той самий хлопчик, котрий сидів у вас на колінах, коли нас везли печським шляхом.

— Та невже? — здивувалася жінка.— Невже це ви, ласкавий пане витязь?

Голос у неї був густий і низький, наче звук труби.

— Я, рідна ви моя! — радісно відповідав Гергей.— Скільки разів пригадував я ваше добре дівоче обличчя! Згадував, як ви голубили нас там, на тій нелегкій дорозі.

Очі тітки Маргіт зволожились від радості.

— Ану, потримай глек,— мовила вона синові,— а то, їй-богу, випущу з рук. А те дівчатко-крихіточка, чи живе воно?

— Живе. Вона моя дружина. Зараз вона дома, в Шопроні. Ми вже й сина маємо. Пончиком назвали. Я напишу додому, що бачив тітоньку Маргіт. Неодмінно напишу.

Гей, витязю Гергей, де твій синочок зараз? Де зараз красуня-дружина?

8

Давно вже божий день, а Гергей спить на ведмежій шкурі. Прокинувся він від неймовірного гуркоту і тріскоту. Здавалося, ніби зразу ломляться в тисячу воріт.

Гергей потягнувся і встав, розчинив віконниці. Все місто у вогні. Величезний прекрасний собор, архієпископський палац, церква Міклоша, критий черепицею будинок каноніка, Строкатий млин, обидві вежі Строкатих воріт і багато інших споруд пойняті полум'ям і димом. З фортеці пекельна гуркотнеча — і над головою, і скрізь.

Прочинивши вікно, Гергей побачив, що дранки так і летять перед його носом. Він зрозумів, що зривають дах монастиря і ще зовсім новий прекрасний дах церкви. Звідусіль падає зелена черепиця, дранка, шалівки, бантини.

Гергей рвонув навстіж третє вікно — та ж картина: зривають дахи з будинків. У дворі і в проходах між будинками нема нікого, але мури фортеці всіяні людьми.

Глянув на сонце. Вже за полудень. Гергей гукнув слугу. Той не відізвався. Взявши глек з водою, Гергей швидко вмився, почепив шаблю і надів шолом з орлиним пером. Стрімголов збіг сходами, вхопив щит і, захищаючись від летючого дерев'яного шмаття, побіг до вежі.

Наче строкатий бурхливий потік, готовий затопити весь світ, ллється з долини турецька рать — б'ють барабани, сурмлять сурми — шум, гам... Хвилями наближаються бойові ряди, миготять пурпурові, білі й сині кольори одягу.

Гарненькі села біля Мелегвізу — Алмадяр, Тигомер — палають. Горять усі будинки.

На макларській дорозі кінця-краю не видно турецькій валці. Воли й буйволи тягнуть гармати.

На схилі гори — латники (джебеджі) у блискучих обладунках, внизу, біля заказника — незліченне військо кінних акинджі в червоних шапках. Цікаво, хто це ще там за ними?

— Де пан комендант?

— На церковній вишці.

Гергей дивиться. На плескатій покрівлі вишки стоїть Добо в буденній суконній шапці блакитнувато-сірого кольору. Поруч з ним товстошиїй Мекчеї, білявий Золтаї, Пете, священик Балінт, Цецеї і старий Шукан.

Гергей поспішає до них, біжить, перестрибуючи одразу по три приступки. Несподівано наштовхується на Фюгеді.

— Чому горить місто? — питає він, важко відсапуючись.

— Пан капітан наказав підпалити.

— А для чого ці руйнування?

— Дахи зриваємо, щоб туркам нічого було підпалювати і щоб вони не слугували їм прикриттям.

— Ти куди йдеш?

— Пильную за тим, як воду носять до водосховища. А ти йди нагору. Добо вже питав про тебе.

З вежі турецьку рать було видно ще краще.

Військо рябіло аж до Абоня, наче рухомий ліс.

— А, Гергей! — привітав Борнеміссу на вишці Мекчеї.— Я тут питаю [Криштофа: «Отак ви знищили вночі турецьку рать?»

— Воскресли, собаки! — відповів жартом і Гергей.— Он іде і той, голову якого привіз Бакочаї.

Добо похитав головою.

— Пропав Лукач Надь,— мовив він до Цецеї.— А як шкода! Двадцять чотири вершники з ним були, кращі мої кіннотники.

Гергей привітався з Добо, піднісши руку до шапки.

— А чи не привітати нам турків влучним пострілом? — спитав він.

Добо заперечливо хитнув головою.

— Ні.— І, помітивши запитальний погляд Гергея, кивнув у бік турків: — Перший вітається той, хто приходить.

Перед рубленим міським муром турецька рать розділилась, і одна колона повернула до заказника — так обтікає річка скелю, яка трапляється їй на шляху.

9

Тієї ночі з фортеці зникло кілька чоловік. Всі вони були родом з Верхньої Угорщини. Замість них прийшли інші. Тридцять селян прибуло з Фелнемета. Принесли з собою випрямлені коси. Один узяв навіть важкий ціп. Бияк був утиканий гострими цвяхами. Привів селян широкоплечий чоловік у шкіряному фартусі, з молотом на плечі.

Зупинившись перед Добо, він опустив молот на землю і зняв з голови шапку.

Добо подав йому руку.

— Ми з Фелнемета. Прийшли до вас. Мене звати Гергеєм, я коваль. Треба бити молотом залізо — битиму, треба турків бити — теж молот згодиться.

Того ж дня прийшли і алмадярці, і тихомерці, і абоньці. Більшість з дружинами. Жінки несли клунки, чоловіки — мішки. Дехто прибув на возах, привів коней.

В'їхала до фортеці і запряжена волами мажа. На мажі стояв дзвін, такий великий, що краями терся об колеса.

Перед мажею поволі брів підстаркуватий пан, поруч з ним — два паничі в синіх сукняних доломанах і червоних чоботах. Одному з них, з підкрученими вусами, було років двадцять, другому — не більше шістнадцяти, ще майже хлопчик.

Усі троє кругловиді, смагляві, схожі один на одного. І шиї в них однаково короткі. Тільки лоб старого поорали зморшками турботи. На поясі в нього висіла шабля в чорних оксамитових піхвах, а в юнаків — вузькі шаблі в червоних оксамитових піхвах. Всі троє розчервонілися від спеки.

Старий був весь у чорному.

Його одяг ще здалеку впав у вічі Добо, але тепер він був зайнятий фелнеметцями і звернув увагу на новоприбулого, тільки коли він підійшов упритул.

Це був його єгерський староста.

— Ти ба, дядько Андраш! — вигукнув Добо, подаючи йому руку.

— Я і є,— відповів єгерський староста.— Везу великий дзвін. Решту наказав закопати.

— А ці два парубки?

— Мої сини.

Добо і їм подав руку, потім, повернувшись до погонича волів, сказав:

— Дзвін треба залишити біля Церковної вежі.— І, покликавши кивком зброєносця, додав: — Криштофе, скажи панові Мекчеї, хай накаже закопати дзвін, та якнайглибше: щоб ядра його не пошкодили.

Погляд його затримався на чорних чоботах старости.

— По кому жалоба, отче? — спитав Добо.

Староста відповів, не підводячи очей:

— По рідному місту.

І коли він підвів голову, в очах його блищали сльози.

Потім підійшов чоловік у сукняному одязі попелисто-сірого кольору і дві жінки. Кожна вела з собою дитину.

Добо привітно подивився на новоприбулого.

— Ви, напевно, мірошник?

— Вгадали. Макларський мірошник,— відповів прибулець, і від привітливих слів капітана в очах його сяйнула радість.— Звуть мене Яношем Воді. Я до ваших послуг, пане капітан. Я ночував тут на Строкатому млині.

— Хто ці жінки?

— Одна — моя дружина, друга — дочка. А хлопчики — мої сини. Не хотіли розлучатися зі мною. Я й подумав: хай і тісно, зате всі свої.

— Місце ми знайдемо, про це й говорити годі. Ото лише жінок в фортеці забагато.

Добо повернувся до Шукана:

— Скільки всього жінок у фортеці?

— Поки що сорок п'ять,— відповів Шукан.

Добо похитав головою.

Згодом прибули ще троє і з ними піп — худий чоловік із запалими щоками. Шаблі при ньому не було, тільки патериця і через плече висіла торба, зшита з лисячої шкури.

Добо зрадів йому. Попи у фортеці потрібні, аби захисники постійно відчували близькість бога. Мусить же хтось і проповіді читати, причащати вмираючих, ну, і, звісно, ховати.

— Ласкаво просимо! — подав йому руку Добо.— Я не питаю навіть вашого імені — ви прийшли з божої волі, вас бог послав.

— Священики у фортеці є? — запитав церковний служитель.— Скільки?

— Один,— відповів Добо засмучено.

З недорікуватості попа він зрозумів, що й цей не читатиме витязям проповідей.

Коли турки ринули з півдня і підковою оточили місто, всі його мешканці сховались у фортеці. Здебільшого це були селяни й ремісники з дружинами й дітьми.

У будь-якому місті, яке чекає облоги, трапляються люди, котрі не вірять у можливість біди й кажуть: «Неправда все це, ніякі турки не прийдуть! Тільки народ залякують щороку. От постривай, побачиш, що й постаріти встигнемо, й повмираємо, а клопоту від турків матимемо менше, ніж від хрущів».

Отаких найбільше тоне при повенях, таких найбільше знищує війна. Це нащадки ніколи не вимираючого племені «либонь».

Добо не заперечував, щоб люди приходили. Чим народу більше, тим краще. Правда, жінки й діти не дуже бажані гості у фортеці під час облоги, але тепер їх уже не виженеш. До того ж солдатів багато, І жіночі руки необхідні вкрай. Нехай приходять!

Жінок посилали на роботу в кухні та в пекарні. Дядько Шукан показав кожній сім'ї, де притулитися. Траплялося, що в одній кімнаті доводилося розмістити по десять, а то й по двадцять душ. Але ж усе це тільки нічний прихисток і місце, де люди можуть скласти свої пожитки.

Чоловіків Мекчеї зібрав біля Воротної вежі і не дозволяв їм ввійти до фортеці, перш ніж вони складуть таку ж присягу, як і солдати.

— Гей,— сказав один єгерський виноградар, склавши присягу,— та ми ж для того і прийшли сюди, щоб захищати фортецю!

А інший додав:

— Не віддамо ж ми туркові наше рідне місто!

Мекчеї тут же роздав їм зброю. Під склепінням вежі купою лежали шаблі, списи, щити й шоломи. Не були це, звісно, витончені вироби дамаських, індостанських чи дербентських майстрів, а звичайна, місцями й іржава зброя, яка зі століття в століття нагромаджується у фортецях. Кожен міг вибрати собі до душі.

Вусатий швець з такими густими бровами, що вони скидалися на вуса, гордовито мовив:

— Дуже добре, пане капітан, що у вас так багато зброї, але я на всяк випадок узяв і мого ножика.— І він витягнув з-за нагрудника фартуха шевський ніж.— Хай-но турок полізе, я йому кендюхи випущу!

Дехто примірював шоломи, а оскільки ці залізні шапки були важкуваті і більше скидалися на каструлі, аніж на прекрасні лицарські убори, то їх клали назад.

Та й навіщо шолом!

Постривайте, ще дізнаєтеся для чого!

Під вечір вартові, які стояли на вежі, повідомили, що з боку Фелнемета, здіймаючи стовпи куряви, мчить по дорозі карета, запряжена четвіркою.

Вгадували, хто б це міг бути. У кареті четвірнею їздить хіба що архієпископ. Інші пани користуються каретою, лише коли вони хворі. Але ж хворий чоловік сюди не поїде.

Капітани самі піднялись на вежу й дивилися звідти на коней, які летіли, мов дракони.

— Гляньте-но, панове, та це ж архієпископ їде! — радісно вигукував лейтенант капітулу Фюгеді.

Та оскільки йому ніхто не повірив, він почав наводити приклади з історії:

— Хіба ж єпископи не бували присутніми при битвах? Були ж вони всі в Могачі. Бо ж архієпископ не лише церковний сановник, а й воєначальник. Кожен архієпископ має власне військо. Кожен архієпископ одночасно й капітан.

— Було б краще, якби кожен капітан одночасно був і архієпископом! — відповів Добо.

Очевидно, він думав про те, що в такому випадку він міг би виставити проти турків більше війська.

— А може бути, що це королівський скороходець, який захворів у дорозі й зараз їде в кареті? — висловив здогад Мекчеї.

Обличчя Добо проясніло.

— Король не може нас покинути!

Він квапливо спустився сходами вниз, перетнув ринкову площу і подався до Старих воріт, де був в'їзд для екіпажів.

Під'їжджала пофарбована в жовтий колір карета зі шкіряним верхом. Вона повернула до воріт і в'їхала на ринкову площу.

З карети вийшла висока жінка у чорному одязі.

— Де пан комендант? — були її перші слова.

Побачивши Добо, вона зняла вуаль. Було жінці років сорок. Судячи з одягу, вона — вдова.

— Пані Балог!..

Добо зачудовано дивився на неї. Знявши шапку, він мовчки вклонився.

Це була мати зброєносця, якого Добо доручив Лукачу Надю відвезти додому.

— Мій син...— проказала жінка тремтячими губами.— Де Балаж?..

— Я відіслав його додому,— відповів Добо.— Вже понад місяць, як відіслав.

— Знаю. Але він повернувся до вас.

— Балаж не повертався.

— Він лишив мені листа, що їде сюди.

— Він не приїхав.

— Балаж утік з дому. Поїхав навздогін за Лукачем Надем.

Вдова притисла руку до чола.

— Мій син, єдине моє дитятко... він теж загинув?!

— А може, й не загинув.

— Я поклялася біля смертного одра чоловіка, що не пущу сина ні на яку небезпеку, поки він не одружиться. Він же останній паросток нашого роду.

Добо стенув плечима.

— Я це знаю, милостива пані. Тому й відправив його додому. А зараз покваптеся їхати назад, поки не зімкнулося кільце турецької раті.

Він викликав сотню кінних солдатів для супроводу вдови.

Жінка, стиснувши кулаки, благально дивилася на Добо.

— Якби він повернувся...

— Сюди він уже не повернеться. До ночі місто буде оточене. Пробитися до нас зможе лише королівське військо.

— А якщо Балаж повернеться разом з ними...

— Тоді я замкну хлопчика у себе в будинку!

Жінка сіла в карету, попереду й позаду карети їхало по п'ятдесят вершників. Четвірка коней, наче пушинку, помчала карету до Строкатих воріт. З чотирьох воріт фортеці лише ці лишалися незачиненими. Тільки тут ще можна було проїхати в бік Сарвашке або ж Тарканя.

За чверть години з вежі повідомили, що ближча частина півкола турецької раті сягнула Строкатих воріт.

З варти, яка супроводжувала пані Балог, учвал примчав вершник:

— Пан лейтенант Фекете питає, як йому бути: прориватися крізь турецьке військо, щоб провезти даму?

Добо вибіг на вежу і побачив силу-силенну турецьких латників довкіл воріт і вишикуваних позаду них асабів.

— Hi!

Він лишився на вежі і, приклавши руку дашком, дивився на північ.

— Хлопці,— звернувся він до солдатів, які стояли на вежі,— ану, в кого з вас зіркі очі? Подивіться-но туди, вбік Фелнемета.

— Іде кілька вершників,— відповів один із солдатів.

— Двадцять,— сказав другий.

— Двадцять п'ять! — заперечив перший.

— Іде Лукач Надь! — вигукнув Мекчеї з Церковної вежі.

То й справді був Лукач Надь, лейтенант, який виїхав на розвідку до турків. Якого дідька, де ж він пропадав так довго? Та й як йому зараз в'їхати у фортецю?

Вершники мчали, наче на крилах вітру.

Пізно, Лукачу! Турки стоять біля воріт!

Та Лукач Надь ще не знав про це. Він з'їхав з пагорка і поскакав просто до Строкатих воріт. Тільки тут помітив він турецьку кінноту, різко смикнув поводи, і його маленький загін повернув до Бактайських воріт.

Там турків ще більше.

— Що, брате Лукач, бачать очі, та зуб не йме? — глузливо сказав Золтаї.

— Оце прикрість: біля воріт же не піші, а кінні турки стоять! — сказав Добо, тупнувши ногою.— Лукачеві не прорватись.

А Лукач дивився на фортецю, чухаючи за вухом.

Витязі з мурів махали йому шапками.

— Гайда, Лукачу, якщо не боїшся!

Віддалік раптом різнокольоровими плямами замиготіли коні — ціла сотня акинджі помчала навздогін за Лукачем Надем.

Але ж і Лукач не спить, він поскакав уперед зі своїми двадцятьма чотирма вершниками. Попервах ще було видно їхніх коней, але швидко й вони зникли з очей. Тільки дві хмари куряви, піднімаючись над тополями, летіли до Фелнемета.

10

Наступного дня була неділя, але єгерські дзвони мовчали.

Фортецю і місто облягли турки.

На горах і пагорбах рябіли тисячі наметів — червоні, білі, траплялися також зелені, сині чи жовті. Намети рядових були схожі на зігнуті навпіл гральні карти. А для офіцерів поставили восьмикутні високі й красиві шатра. На золотих кулях бунчуків вигравали промені сонця, вітер розвівав стяги з півмісяцем. На Фелнеметському лузі, на Кіштайському полі й повсюди, де росла трава, випасалися тисячі коней. В річці купалися буйволи і люди. Вирувало, гуло людське море. То тут, то там вирине з нього голова верблюда чи біла чалма верхового офіцера.

Над цим багатобарвним розхвильованим океаном скелястим островом височіла Егерська фортеця. Біля її підніжжя — містечко Егер, оточене частоколом, а зі сходу здіймався Королівський пагорб, напроти якого і спорудили найвищий мур.

Добо разом зі своїми офіцерами знову піднявся на плескату покрівлю вишки. Добре, що король Іштван вибудував дві вартові вишки: з них тепер гарно видно, як турки установлюють свої гармати.

Поза фортецею розкинулася велика, заросла травою кругла поляна завбільшки з половину будайського Вермезе («Кривавого поля»). Далі червоніло листя виноградників, які густо вкривали мальовничий пагорб. Ось на цей пагорб і витягли турки три стінопробивні гармати.

Вони навіть тури не встановили для прикриття гармат і не відвели подалі тридцять буйволів, які притягли гармати, а відпустили їх пастися під пагорбом. Тепер біля гармат видно було тільки верблюдів, нав'ючених чорними мішками.

— Мішки шкіряні,— пояснив Добо.— В них турки порох тримають.

Просто на очах фортечного гарнізону снували приземкуваті топчу в червоних тюрбанах. Гармати поки що мовчки роззявляли на фортецю свої чорні пащеки. Іноді топчу-баша присідав навпочіпки, оглядав гармати, потім наводив їх ліворуч, праворуч, вниз.

Одна гармата була націлена на вишку вежі, друга на середню — північну вежу, яка прикривала палаци.

— Бачите, як вони прицілюються? — спитав Добо.— Не дулом, а задньою частиною гармати.

Якийсь солдат-гармаш просунув голову в двері вишки.

— Пане капітан!

— Ходи сюди! — сказав йому Добо.

Хлопець піднявся нагору. З обавою зиркнув на турецькі гармати, потім виструнчився.

— Пане капітан,— сказав він,— сержант Балаж питає, чи можна нам пальнути у відповідь?

— Скажи, хай нічого не робить, поки я не дам команди. Йди на своє місце.

Топчу продовжували заряджати три зарбзени (облогові гармати): залізними шворнями заштовхували в пащеки гармат порох.

— Так і хочеться пальнути! — гарячкував Мекчеї.— Не встигли б вони приготуватися, як уже б розлетілися вдрузки.

— Хай пограються,— спокійно відповів Добо.

— Стукнути б їх як слід! — запально сказав Іов Пакші, брат капітана Комаромської кріпості.

— Мені теж руки сверблять,— пробурмотів Борнемісса.

Добо посміхнувся.

— Подивимось, як вони стріляють.

Турки вже затикали пиж у горлянку зарбзена. Шворінь вони тримали вчотирьох і по команді заштовхували у гармату.

— От бісові бусурмани!— забубонів Цецеї.— Голубе капітан, а на якого дідька нам оця наша гармата?

— Давній мій друже, невже й ви проти мене? Завтра дізнаєтесь, чому я не стріляю.

Топчу витягли з мішка клапті шкіри — двоє тримали, третій змащував воловим салом. Потім вони перевернули шкіру боком усередину і обгорнули нею ядро.

— Може, вони яйцями збираються стріляти? — в'їдливо мовив Золтаї.

Повернувся гармаш.

— Стань отут переді мною,— сказав йому Добо.— Недавно я помітив, що ти боїшся. Так от дивись: вони цілять у мене, а ти станеш переді мною.

Хлопець, почервонівши, став на вказане місце.

Добо, подивившись униз, побачив Пете і сказав йому:

— Сину мій Гашпар! В тебе горлянка здорова — гукни-но, що турки зараз стрілятимуть. Хай ніхто не лякається. А жінки, якщо їм лячно, хай ходять по південному боці.

Топчу зарядили всі три гармати ядрами. Три гармаші тримали в руках запалені гноти. Топчу, який стояв позаду них, плюнув собі на долоню, провів нею по голові від потилиці до маківки й подивився вгору на фортецю.

Спалахнув запал, з гармати вирвався дим, полум'я, і один за одним пролунали дев'ять пострілів, які труснули землю.

Фортеця здригнулася від гуркоту. Потім настала тиша.

— Пусте!— Добо з усмішкою махнув рукою і прогнав гармаша вниз.

Дим від пострілів ліниво піднімався вгору.

Але як же це? Три гармати, а гримнуло дев'ять разів!

Відгадка тут ось у чім: єгерські гори повторили звук кожного пострілу ще по двічі.

Ось де розпочнеться музика, коли загупають одразу всі триста-чотириста турецьких гармат!

За чверть години на вишку вибіг Пете. За ним приплентався і підручний різника. Він ніс у своїх сильних руках смердюче ядро, з якого ще курів дим.

— Доповідаю, пане капітан: ось воно — ядро,— сказав Пете.— Впало у річку. Водоноси принесли його в шаплику.

— Скажи їм, щоб не припиняли носити воду. Не будемо поки що там зачиняти й фортечних воріт.

— А хіба ми не вистрелимо? — спитав і Пете.

— Нині ж неділя,— з усмішкою відповів Добо,— хіба можна стріляти?

Він дивився, як турки охолоджують гармати і як знову їх заряджають.

11

Наступного ранку турецькі гармати присунулися вдвічі ближче до фортеці — тепер вони стояли посеред галявини, та й було вже їх не три, а шість стінопробивних гармат.

Учорашня стрільба минулася даремно. Обложені залишили її без відповіді, і турки, посмілішавши, поставили гармати на відстані пострілу з лука.

Добо знав, що так і буде. Тому вчора він і не захотів відлякувати турків і намарне хвилювати фортечний люд безцільною тріскотнявою.

Ледь розвиднилось, як він уже був на ногах і сам готував гармати для стрільби у відповідь. Ядра він не загортав у шкіру, а просто їх змащував. Порох теж сам дбайливо відміряв спеціальним совком.

— А тепер давай пиж. Заштовхай його гарненько забивачем. Тепер засунемо ядро...

Він довго й старанно наводив гармату, зачекав, поки турки наготуються за своїми прикриттями, і, як тільки гримнув перший постріл турецької гармати, дав команду:

— В ім'я бога — вогонь!

До дванадцяти угорських гармат було одночасно піднесено гноти, і разом грянули дванадцять пострілів.

Турецькі тури і лафети падали, розривалися, дві їхні гармати перекинулись, одна з них розлетілася на шматки. Скажені зойки й біганина топчу, які ховалися за турами, викликали у фортеці регіт.

— Ну, батьку,— весело сказав Добо старому Цецеї,— тепер ви зрозуміли, чому ми вчора не стріляли?

Добо стояв на мурі, широко розставивши ноги, і обіруч підкручував довгі вуса.

Добо марно хвилювався. Народ у фортеці не так уже і налякався, як він припускав. Відтоді як винайшли порох, Егер більше за всі міста світу вподобав стрільбу. Та й нині не можна собі уявити, щоб якийсь пікнік, бал пожежників, вибори, гуляння чи любительські вистави минали без салютів. Гармати в місті замінюють афіші. Іноді трапляється, що розклеюють і афіші, але стріляти одначе не забувають. На траві у фортеці завжди валяється кілька мортир, і стріляє з них кожен, кому заманеться.

У фортеці тільки один чоловік упав зі стільця при першому ж пострілі й залементував од страху.

Неважко вгадати, про кого мовиться, якщо навіть і не назву його.

Солдати з боягузом не панькалися: витягли з куточка, куди він заховався, і вивели на вежу в тому вигляді, в якому він був — босого, в жовтому доломані і в червоних штанах.

Двоє тримали його за руки, двоє за ноги, один підпирав ззаду, і всі хором загукали до турків:

— Стріляйте в нього!

Поки заряджали гармати, циган ще сяк-так кріпився, та коли гармата гримнула, він вирвався з рук солдатів і неймовірно довгими стрибками вмить злетів з помосту. Опинившись на землі, він насамперед обмацав себе — чи все на місці, і, наче хорт, помчав до Старих воріт.

— Ой-ой-ой! — кричав він, схопившись за голову.— І чого це тільки я сюди приїхав! Краще б мені ноги корчі скрутили! Ой-ой-ой! Краще б отой поганий кінь осліп, аніж привіз мене сюди!

Того дня Добо розбив усі турецькі гармати, які стояли на [Королівському пагорбі.

Завиваючи од люті, топчу порозбігалися. Двох їхніх офіцерів було вбито. Третього понесли на полотнищі намету. На полі лишилися тільки перекинуті й продірявлені тури, три вбитих верблюди, понівечені гармати, порозкидувані колеса лафетів.

Та й це ще не все — опівночі Гергей налетів на турків і захопив двадцять коней і одного мула.

Але турки мали так багато коней, людей і гармат, що вже на світанку сплетені з пруття і понабивані землею тури знову стояли на місці. Правда, гармати відкотили тепер подалі й зробили перед ними земляні насипи. Між турами вишикували дванадцять нових гармат, а довкола них клопотались нові топчу й аги.

Тільки глянув перший промінь сонця, як фортеця задвигтіла від страшенного гуркоту. Удари були глухі — ядра влучали в мур.

Добо випалив з усіх гармат — і знову поперевертав тури й гармати. Але за зруйнованими турами піднялися нові, і поміж них знову зяяли своїми жерлами нові гармати. А топчу не розбігалися. За їхніми спинами засів загін джебеджі в блискучих панцирах, тримаючи в руках напоготові канчуки з шипами.

— Так, тепер топчу тільки стріляти або загинути.

— Хай стріляють,— стенув плечима Добо.— Ми мусимо берегти порох.

І лише іноді давав команду вистрілити з пищалей, щоб перешкодити роботі топчу.

Того дня турки ще не зайняли міста. Піші угорці охороняли ворота фортеці, а кінні — міські ворота.

Турки поки що не ставали з ними до бою. Захоплювати місто вони не поспішали. В порожніх будинках нічим поживитися. А час був літній, і кожному охочіше спалося вночі в наметі чи під відкритим небом.

Старші турецькі офіцери вже два дні об'їжджали верхи гори й пагорки, намагаючись заглянути до середини фортеці. Але туди хіба що птах загляне! На вишки веж та на мури дивися, а що всередині — не побачиш: усе загороджено плотом, сплетеним з пруття й обмазаним глиною, і пліт цей простягнувся поверх мурів між вежами й на площадках веж.

Куди тут стріляти? Отож турки й стріляли навмання по мурах та по плоту.

А всередині фортеці ховалося кілька споруд. Навіть уціліла половина велетенського храму була шедевром будівельного мистецтва. Поряд з ним стояв вимуруваний з різьбленого каменю старий монастир (з тих пір не доводилося угорським солдатам жити в такій красивій казармі). Комендантський палац, споруджений італійським будівничим, оздобив сам Добо, коли одружувався. У вікна вставив справжнє скло, тоді як унизу, в місті, навіть у архієпископському палаці вікна були позатягувані бичачими міхурами. Подалі стояв палац архієпископа, вибудуваний ще в ті часи, коли фортечний храм був і собором. Неподалік стояв будинок другого капітана — Мекчеї. В ті часи цю споруду теж називали палацом. Ряди будинків решти офіцерів гарнізону — королівського ревізора, скарбника, архієпископського законника — вишикувалися вздовж північного муру.

А турки все стріляли й стріляли. Їхні гармати випльовували полум'я від ночі до ночі, пробивали мури, рвали, ламали плоти. Коли ж сонце зайшло за Бактайську гору, вони разом вистрілили з усіх гармат, і повсюдно залунав побожний спів табірних муедзинів: «Аллах акбар!»

Весь турецький табір молився, припавши до землі. Молились і топчу. Муляри у фортеці повитягували свої соколи і ще завидна взялися до роботи, закладаючи камінням проломи в стіні.

12

Обидва паші похитували головами. Обидва вони постаріли у битвах і, де б не пройшли, всюди залишали за собою руїни, а володіння султанові простягалися все далі й далі.

Ось постривайте, казали вони, ввійдемо до міста — почнемо і звідти пробивати мури.

На четвертий день турки вдерлись у місто. Виявилося це для них пустим ділом: тисячі драбин і тисячі молодих воїнів проти частоколу, обмазаного глиною.

Угорцям, які чатували біля міських воріт, наказано було негайно відступити, тільки-но турки з'являться на мурі. Вони й залишили місто. Відступили в цілковитому порядку, з барабанним боєм і повернули до фортеці.

Тоді Арслан-бей наказав підкотити під храм Богородиці чотири великі стінопробивні гармати і навів їх на вежі, де, німуючи, стояли угорські гармати.

Гармаші Арслана стріляли набагато краще, ніж топчу.

Ядра пробивали мури й пліт з боку міста. Найбільше перепало Земляній вежі. Кілька ядер залетіло навіть до фортеці, викликавши переполох. Але народ дуже швидко догадався, під якими мурами потрібно ходити, щоб ядра не зачепили.

Того ж дня турки зняли хрести з обох міських церков і на їх місце прикріпили півмісяці. Вівтарі повикидали, ікони спалили. І вже опівдні з дзвіниці пронизливо пролунала тягуча пісня муедзинів: «Аллах акбар! Ашхаду анна ла іллахі ілл аллах! Ашхану анна Мохамед аррасулу аллах! Хейя аллашалах! Хейя алал-фалах! Аллах акбар! Ла ілла-хі ілл аллах!»[81]

Опівдні, коли всі офіцери обідали разом, Добо був мовчазний і серйозний.

Вістей від короля все ще не було. Вночі повернувся вивідувач від єгерського архієпископа. Архієпископ просив передати, що в нього нема ні грошей, ні солдатів, але він буде молитися за відважних захисників фортеці.

Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Добо, коли він вислухав відповідь, тільки брови його зсунулися ближче.

Журився він і за Лукачем Надем. Хоробрий був офіцер. Завжди любив підстерегти турка: налетить зненацька на великий турецький загін, зітнеться — і шукай вітра в полі! Як же йому тепер повернутись у фортецю, коли кільце облоги замкнулось і турецькі намети рябіють аж до Фелнемета! А може, турки вже наздогнали його?

Під час обіду доповіли, що Антала Надя вбило ядром.

Борнемісса схопився на ноги.

— Пане капітан, дозвольте вдарити по туркові! Душа мені болить, що ми залишили міські ворота, ні разу навіть не махнувши шаблею.

Заговорив і Будахазі, офіцер з підкрученими вусами:

— Пане капітан, хай турки побачать, що ми не лише вночі, а й вдень не боїмося нападати на них!

Пете теж випнув груди:

— Хай нас мало, але у нас один кинеться на сотню турків.

Очі Добо повеселішали.

— Я не заперечую. Але чи варто через це припиняти обід.

Більше про турків мови не заводили — Добо заговорив про вилазку тільки після обіду:

— Нападіть на піших біля храму. Налетіть, пробийтеся крізь них й одразу скачіть назад. Негайно! Рубайте на всьому скаку — хто скільки встигне. Під час вилазки ніхто не командує, ніхто не чекає команди старшого офіцера — інакше вам не вберегти голів. Рубай, коли наліво-направо і мчи назад! Дозволяю для вилазки взяти сто чоловік.

Офіцери наділи кольчуги, схопили зброю і скочили на коней. Усі солдати поривалися їхати з ними, але Гергей сказав:

— Поїдуть лише ті, кого я сам виберу.

Асаби, лагумджі, піади[82] обідали на лужку перед церквою. Того дня на обід у них була одна щерба: Всі вже з'їли її і засунули ложки за пояс. Взялися за хліб з цибулею. Дехто заїдав динями, огірками та іншою зеленню. Всю цю картину з фортеці було добре видно. Від фортечного муру турків відділяли тільки рівчаки та ринкова площа. Побіля будинків, що оточували площу, зібралося юрмище яничарів, які весело реготались. Один спритник підкидав у повітрі кинджал, а за ним диню. Спочатку ловив кинджал, а на його лезо підхоплював диню.

Другий яничар приніс йому кавуна. Вони про щось перемовилися — мабуть, побилися об заклад, і перший яничар підкинув угору кавуна, а другий шаблю.

Третій яничар штовхнув спритника ззаду. Кавун упав на землю і, на велику радість солдатів, розлетівся на шматки. Всі реготали, шкірилися, наминали дині й кавуни.

Фортечні ворота були ще відчинені. Селяни невтомно носили воду до фортеці. Вони ще вчора ганяли на водопій і корів, і овець, а нині лише коней. Відчинені ворота не спокушали турків навести міст через річку і напасти на ворота. Дістали б кілька куль у бік, та й по всьому. Турки знали, що хоча ворота й відчинені, та це роззявлена паща з гострими іклами. Припустимо, почали б вони стріляти в селян. Ну й що? У беззбройних стріляти не заведено. А якби турки й зважились на це, з фортеці теж почали б стріляти в турецьких солдатів, коли ті напуватимуть у річці коней та верблюдів.

Загавившись, яничари не помітили, що угорці перестали раптом напувати коней і носити воду з річки.

Та і як їм було помітити! Бо й тривало це якісь дві-три хвилини. Вони навіть уваги не звернули, що на мурах з'явилося більше, ніж звичайно, люду, особливо лучників і стрільців. Та коли зчинився гуркіт, яничари стрепенулися. Не встигли вони й оглянутись, як із фортеці бабахнули гаубиці й заплювали їм очі цвяхами, кулями і всіляким залізяччям. Довгим ланцюгом з фортеці вихопилися вершники. Борнемісса був легко вбраний — в самій лише шкіряній чумарці. Золтаї стрясав кулаками. Пете підострожував коня. У Будахазі шапка була збита набакир. Фюгеді мчав разом з найвідчайдушнішими солдатами. Його молодецька чуприна маяла на вітрі.

Вихором перемайнули вони через річку і, не чекаючи команди, взялися колошматити турків.

— Аллах! Аллах!

Перескакуючи через турків, угорці миттю опинились на великому, зарослому портулаком майдані, куди пополудні падає тінь від архієпископського собору.

Турецькі солдати, які там сиділи, нажахано озираючись, кинулись тікати, деякі спинилися й повихоплювали шаблі.

Вершники налетіли на них. Гарячі коні неслись, наче вогненні дракони. Тисячі турків тікали, немов стадо, налякане вовками. Угорці летіли, насідаючи їм на п'яти.

— Бий клятих дияволів!

Але з провулка з гомоном вискочила підмога: кінні акинджі, генюллю[83] і яничари з рушницями і списами.

Якийсь яничар у білому ковпаку наставив списа у груди Гергею, ось-ось скине його з коня.

Та двічі блиснула шабля Гергея. Перший удар — списа зламано, другий удар — турок упав горілиць.

— Ісусе! Ісусе! — кричали з веж.— Ісусе, поможи!

— Аллах! Аллах! — лементували турки.

Угорці, розлетівшись по площі, вертілися на конях, виблискували в повітрі шаблями. І все ж один яничар поранив у груди коня Міхая Хорвата. Кінь упав. Хорват зіскочив і зарубав яничара, потім другого. Але тут його шабля переломилася. Третьому він тільки зацідив кулаком по носі й кинувся бігти через опустілу площу просто до фортеці.

Решта ж летіла вперед, трощачи все на своєму шляху. Будахазі підняв шаблю, готуючись завдати страшний удар, аж тут яничари, притиснуті до будинку, дали залп з рушниць. Шабля випала з рук Будахазі, і четверо яничарів гуртом накинулися на нього з шаблями і списами. На підмогу поспішив угорський витязь у синьому ментику. Яничари закололи його.

— Хто це? — питали один у одного люди, які стояли на фортечній стіні.

— Габор Оросі,— з жалем сказав Мекчеї.

Але Будахазі, знайшовши рятівну лазівку, повернув коня і, пригнувшись до його шиї, помчав назад.

Повернула й решта.

Головною вулицею на підмогу туркам лавою неслася тисяча акинджі.

— Аллах! Аллах! Язик сана![84]

Гергей об'їхав їх своєчасно. Він дав чималого гаку і помчав на вулицю Капітулу. Там теж кишіли турки. Та серед них виявилося більше піших, аніж кінних. Коли піші стрімголов кинулись тікати, вони лише стали на заваді вершникам — не могли ж ті давити своїх. Однак назустріч угорцям уже неслися чвалом перси-гуреби. Вони й налетіли на несамовиту сотню, яка шалено мчала з Гергеєм на чолі. Та марно! Угорці прорубали собі кривавий шлях; гуреби падали, валились, як вихором розкидані снопи.

Тільки тепер стало помітно, наскільки слабий маленький турецький коник у порівнянні з великим і сильним угорським конем. Десять угорських вершників могли розтрощити сотню турецьких. А коли вже угорець збивав котрогось турка, тому вже не хазяйнувати в Егерській фортеці!

Кінні солдати Гергея помчали назад.

Геть від воріт!

Радісні крики пролунали з фортечної стіни і змішалися з шумом і тупотінням загону, що повертався.

Занепокоєно дивився Добо, як з міських провулків усе ще вискакували акинджі і джебеджі, поспішаючи на підмогу своїм.

— Вогонь! — вигукнув Добо.

Гримнули рушниці, заспівали стріли. Передові частини турків повернули назад, і почалася товчія.

Раптом на фортечній стіні пролунав дикий вереск, схожий на жахливий крик осла. Всі подивилися туди. Виявилося, що то репетує циган. Люто підстрибуючи, він погрожував туркам шаблею:

— Горе вам, турецькі пси!

Наші вершники, скориставшися сум'яттям турків, весело мчали вгору і на змилених, закривавлених, спітнілих конях проскочили у фортечні ворота. Мешканці фортеці зустріли витязів захопленими вигуками.

Сутичка тривала не більше п'ятнадцяти хвилин, але на церковній площі, на ринку й на вулиці Капітулу було повно вбитих і поранених турків. Перелякані турки, не тямлячись від люті, тікали, час від часу зупиняючись і потрясаючи кулаками.

І на другий день Добо не звелів зачиняти ворота, які виводили до річки. Нехай люди з ранку до вечора виходять із фортеці. Нехай турки бачать, що Егер спокійно зустрічає облогу.

Ворота були розчинені навстіж, навіть озброєних вартових не видно. Правда, під склепінням воріт стояло сто двадцять солдатів, а біля віконця сидів воротар, при першому ж помаху якого мала тут же впасти органка, тобто схоже на органні труби залізне пакілля, яке перекривало вхід до вежі. Трохи далі у воротах стояла й мортира. А міст можна було підняти й тоді, коли на ньому повно людей.

Кінні солдати й водоноси раз у раз входили й виходили. Солдати напували коней, водоноси носили воду в камінне водосховище фортеці. Був у фортеці й колодязь, та одного колодязя мало, щоб забезпечити водою дві тисячі чоловік, безліч коней, волів, овець. Отож води довелося наносити якомога більше.

На протилежному березі річки напували коней турецькі вершники. Піші турки теж підходили до річки напитися.

Добо загатив річку, вода в ній піднялась і на середині доходила пояса. Турки не чіпали греблю — їм води потрібно було ще більше, ніж угорцям. Вода була їм необхідна щоденно, і не тільки худобині, а й людям. У місті колодязя не було, лише на схилах гір били джерела.

Егерські селяни-водоноси звикли до турків, а сьогодні опівдні вони побачили, як угорські солдати гнали й трощили їх; тому, набираючи і наливаючи воду в бочки, водоноси не могли утриматися, щоб не гукнув котромусь із турків:

— Ходи сюди, куме, якщо не боїшся!

Турок не розумів, що йому кажуть. Він бачив лише рух голови. І сам теж кивав: мовляв, іди ти сюди!

Посміхався й інший турок, теж починаючи підкликати угорців. І ось уже п'ять-шість турків і стільки ж угорців підкликають один одного.

На протилежному березі велетень курд у брудній чалмі, підкотивши холоші, мив поранену ногу. Він встав і спустився у річку, присунувши своє широке обличчя з рудими вусами до угорця, і крикнув:

— Ну ось, я тут! Чого вам?

Але селяни не відскочили. Вони теж стояли у воді у попідкочуваних штанах. Один з них несподівано схопив курда за руку й перетягнув до своїх.

Поки ошелешені турки отямились, четверо селян, підштовхуючи курда, тягнули його між водовозними бочками, а решта наставили списи на бусурманів, які через річку поспішали курдові на підмогу.

Курд кричав, виривався. Але його тримали міцні руки. Доломан полоненого тріщав по всіх швах, гудзики й шнури повідлітали. Чалма впала з голови, з носа пішла кров.

— Досить! — зарепетував він і кинувся на землю.

Проте на підмогу ніхто не приходив. Курда потягли за ноги, і з такою швидкістю, що він не міг встати, аж поки його не втягли у фортецю.

Там його поставили перед Добо.

Пиху як вітром здуло. Полонений струсив із себе порох і, приклавши руки до грудей, низько вклонився. Ноги в нього підкошувалися.

Добо завів полоненого до комендантської зали. Сам сів біля панцирника, якій висів на жердині, і навіть не наказав закувати полоненого в кайдани. Покликав Борнеміссу — тлумачем.

— Як тебе звати?

— Джекідж,— відповів турок, задихаючись і кліпаючи налитими кров'ю очима.

— З чиїх ти військ?

— Ахмеда-паші.

— Хто ти?

— Піад.

— Тобто піший?

Так, пане.

— Ти брав участь у штурмі Темешвара?

Курд показав свою ногу — на гомілці в нього червонів свіжий, досить довгий рубець.

— Так, пане.

— Чому впала наша фортеця?

— Таке було веління аллаха.

— Дивись, упіймаю на брехні — тут тобі й кінець! — сказав Добо, піднявши пістолет.

Курд уклонився. По очах було видно, що він зрозумів.

Добо не мав ніяких точних відомостей про облогу Темешвара. Знав лише те, що Темешвар був укріплений краще, аніж Егер, що ворожих військ під його мурами зібралося вдвічі менше, ніж тут, і фортеця все-таки впала.

Під час допиту у залі було кілька офіцерів, які змінилися з караулу: Пете, Золтаї, Гегедюш, Томаш Бойкі, зброєносець Криштоф і єгерський староста Андраш.

Вони сиділи довкіл Добо. Лише Криштоф стояв позаду нього, обіпершись ліктями об спинку крісла, та босий, з поголеною головою полонений зупинився за чотири кроки від Добо.

Полоненого стерегли два стражі із списами.

— Коли ви прибули під Темешвар?

— На п'ятий день місяця реджеба (двадцять сьомого червня).

— Скільки ви мали стінопробивних гармат?

— Великий паша взяв з собою двадцять зарбзенів.

Бойкі гарикнув:

— Бреше!

— Не бреше!— відповів Добо.— Решта була у Верхній Угорщині в Алі-паші.

І він продовжував допит:

— Скільки зарбзенів привіз із собою Алі-паша?

— Чотири,— відповів курд.

— Отже, у них всього шістнадцять стінопробивних гармат. Так казав і мій вивідувач.

Добо знову повернувся до курда.

— Розкажи, як проходила облога тієї фортеці. Не приховую, я питаю це в інтересах нашої оборони. Осмілишся збрехати бодай в одному слові — більше ти на цьому світі не живеш! А скажеш правду — з богом тебе відпущу після облоги.

У словах Добо прозвучала залізна твердість.

— Ваша милість,— вдячно відповів зраділий курд,— блаженство душі моєї буде й на вустах моїх! — І говорив далі до ладу й сміливо: — Великий паша так же, як і тут, видивився найслабший мур, найущербнішу для нападів частину фортеці й стріляв по ній, руйнував її доти, доки не вдалося взяти її приступом...

— Яка частина фортеці виявилася там найслабшою?

— Потаємна вежа. Ми взяли її з великими боями. Люди падали, наче колосся під серпом. Там і мені встромилася в ногу стріла. Після падіння Потаємної вежі німці й іспанці зрадили захисників — вони передали, що здадуться, якщо їм дозволять мирно піти. Паша дав слово не чинити їм зла...

Поки курд говорив, зовні весь час гуркотіли гармати, а після цих його слів почувся страшний удар і тріскотнява. Ядро завбільшки з чоловічу голову пробило дах палацу і, впавши разом із хмарою пилу, піску і вапна поміж Добо й курдом, закрутилося на підлозі.

Курд відсахнувся. А Добо, лише на мить глянувши на ядро, яке все ще куріло й пахло порохом, спокійно сказав, наче нічого не сталося:

— Кажи далі!

— Народ у фортеці...— забурмотів полонений,— народ у фортеці...— Дихав він так глибоко й уривчасто, що не міг говорити.

Зброєносець Криштоф вийняв із кишені гаптовану хустину й змахнув з обличчя коменданта, з його шапки й одягу білу вапняну пилюку. За цей час курд встиг отямитися.

— Далі,— повторив Добо.

— Люди хотіли забрати з собою все. В цьому й була їхня біда. Лошонці випросив день на лаштування. І коли наступного ранку гяури виходили з фортеці, солдати наші, побачивши, що переможені залишають їх без здобичі, дуже розсердилися. «Невже для того ми тут билися двадцять п'ять днів,— казали вони,— щоб захисники фортеці забрали з собою все добро!» І почали хапати з підвід усе, що трапляло під руку. Християни не чинили опору. Тоді наші люди осатаніли від зажерливості. Їхньою здобиччю ставали насамперед діти й молоді жінки. Мушу сказати вам, пане витязь, що навіть на невільницькому ринку в Стамбулі не знайти таких красунь, які були там.

— Виходить, паша не виставив варти?

— Виставив, але марно. Коли пішли шеренги християнських військ, схопили красивого юнака, зброєносця Лошонці. Зброєносець закричав. Лошонці оскаженів. Розгнівалась і решта угорців, повихоплювали шаблі й накинулися на нас: Щастя наше, що там стояли джебеджі в обладунках, а то б угорці пробилися...

Добо знизав плечима.

— Джебеджі? Ти, певно, гадаєш, що коли хтось прикрився шматком заліза, то він уже непереможний. Справа не в обладунках, а в тому, що угорців було мало.

До зали залетіло друге ядро; воно пронеслось поміж старовинними знаменами, які прикрашали стіни, і пробило підлогу.

Офіцери встали. Гегедюш вийшов. Решта, побачивши, що Добо не встає з місця, залишилися.

— А де ж напнув свій намет Ахмед-паша? — спитав Добо.

— У заказнику біля Мелегвіза.

— Так я й гадав,— зауважив Добо, кинувши погляд на своїх офіцерів, і знову звернувся до курда: — Скажи, в чому головна сила ваших військ? — І він пильно подивився йому в очі.

— В яничарах, у гармашах і в тому, що нас тьма-тьмуща. Ласкавий Алі-паша — удатний полководець. В одній руці він тримає велику винагороду, в другій — канчук із шипами. Хто з його наказу не йде вперед, того ясаули періщать ззаду канчуками.

— А в чому слабість вашого війська?

Курд замислено повів плечима.

Очі Добо увіткнулися в нього, наче два кинджали.

— Що ж, пане,— заговорив нарешті курд,— якби я розкрив усю свою душу біля ніг твоїх, наче розпечатаного листа» і то зміг би сказати одне: військо наше славилося силою й тоді, коли воно було розділене на дві частини. Бо ж примусило здатися близько тридцяти твердинь, і ніхто його не подолав. Що ж тут казати про слабість війська!

Добо подав знак солдатам, які стояли за спиною полоненого.

— Зв'яжіть його і вкиньте до темниці,— сказав він і піднявся з місця.

Трете гарматне ядро впало якраз на те місце, де тільки-но сидів Добо, рознесло на тріски різьблене крісло чудової роботи і закрутилося трохи далі біля колони.

Добо навіть не озирнувся. Взяв у Криштофа свій буденний сталевий шолом і надів на голову. Потім він піднявся на вишку Казематної вежі і став придивлятися, яка з гармат б'є по палацу. Навів на неї три свої гармати й з усіх трьох вистрілив одночасно.

Плетені тури перекинулися. Розгублені топчу заметушилися. Гармата замовкла. Добо не марнував пороху!

— Добрий постріл!— зраділо вигукнув Гергей.

Коли вони спускалися з вежі, Гергей зупинив Добо і, посміхаючись, сказав:

— Курда, славний пане капітан, ви змусили присягтись, а от з тлумача взяти присягу забули.

— А ти що — спотворив його слова?

— Авжеж. Коли ви, пане капітан, спитали, в чому головна сила турецького війська, я про дещо змовчав. Бо ж курд відповів, що Алі своїми чотирма гарматами може зруйнувати більше, ніж Ахмед двадцятьма. Отож ясно, що Алі стрілятиме доти, доки не впадуть усі фортечні мури.

Добо знизав плечима.

— Просимо, хай буде такий люб'язний.

— Тільки про це я і змовчав,— закінчив Борнемісса.— Якщо ви вважаєте потрібним, пане капітан, можете сказати це й іншим офіцерам.

Добо подав йому руку.

— Добре ти вчинив. Не варто надміру непокоїти людей у фортеці. А тепер скажу тобі те, чого й курд не знав: у чому слабість турецького війська.— Схрестивши руки, Добо притулився до муру.— Можливо, завтра заговорять одночасно всі тринадцять зарбзенів. Та ще й почнуть смалити з сотні чи й з двох сотень гармат. Виламуватимуть ворота, валитимуть вишки. Але на все це потрібен час — очевидно, кілька тижнів. А тим часом це величезне військо треба годувати. Як ти гадаєш, могли турки привезти з собою стільки харчових припасів, скільки потребує отаке військо? Як ти гадаєш, чи вдасться їм постійно добувати провіант? А хіба змерзлі, голодні солдати, які виросли в теплих краях, полізуть на ці мури, коли у жовтні випаде іній?

Поряд гепнулося ядро, виривши в землі глибоченьку яму.

Добо подивився вгору на гармашів і вів далі:

— Люди відважні, поки бачать, що й ми відважні. Найголовніше — не здавати фортеці, поки у турків є припаси, поки не вдарять морози, а там і королівське військо підійде.

— А якщо вони все-таки роздобудуть харчові припаси, в жовтні іній не випаде та й королівські війська не підійдуть?

Коли б Гергей вимовив ці ж слова так багатозначно, що за ними вчувалося б і четверте запитання, Добо, напевно, тут же наказав би закувати його в кайдани. Але сказав усе це Гергей, дивлячись йому в очі й усміхаючись. Та й питав він, можна гадати, не для того, аби Добо відповів, а просто й довірливо з ним розмовляючи, хотів дізнатися, чи має Добо підстави ще на когось розраховувати.

Добо знизав плечима.

— А хіба єгерський архієпископ не просив переказати, що він за нас молитиметься?

Того ж дня надвечір жінка, закутана в чорну чадру, квапливо перетнула ринкову площу. З нею йшов лише хлопчик-сарацин років п'ятнадцяти і величезний табірний пес.

Коли підійшли до річки, пес тут же кинувся у воду, а жінка, заламуючи руки, ходила берегом туди й сюди і раз у раз позирала на фортечні ворота. Щовечора міст через рів піднімали і, зачинивши їх зсередини, загратовували залізними брусами завтовшки з руку. Жінка, певно, чекала, щоб підняли міст. Тоді вона перейшла річку вбрід, навіть не піднімаючи сукні.

— Сину моя! — пронизливо закричала вона у ворота.— Моя сина! — крикнула вона знову по-угорськи.

Добо доповіли, що біля воріт стоїть мати маленького турецького хлопчика.

— Якщо хоче ввійти, впустіть,— сказав Добо.

У полотнищі підйомного мосту, який був одночасно і ворітьми, відчинялися маленькі залізні дверцята.

Але жінка злякано позадкувала.

Пес загавкав.

— Моя сина! — знову гукнула жінка.

Вона підняла вгору якийсь вузлик, мабуть, із золотом. Потім почала пересипати золоті монети з однієї долоні в другу. Дверцята знову зачинилися.

Туркеня ходила туди й сюди біля воріт. Підняла чадру і, витираючи білою хустиною сльози, що котилися по обличчі, безперервно голосила:

— Селім, сина моя!

Нарешті вона навіть постукала у залізні дверцята.

Дверцята знову прочинились, але жінка й тепер відсахнулася.

Тоді на воротній вежі з'явився Гергей, ведучи за руку хлопчика.

— Селіме!..— заверещала туркеня. Здавалося, що з оцим криком з її грудей вирвалася і її душа. Вона простягнула руки до дитини: — Селіме! Селіме!..

— Анам! — заплакав і хлопчик.

Пес заскавчав, потім застрибав і загавкав.

Гергею з фортеці не дозволялося кричати, але хлопчикові це не було заборонено, і він гукнув матері:

— Мамо, після облоги ти зможеш виміняти мене на раба-християнина!

Жінка впала на коліна і, наче бажаючи обняти своє дитя, простягла до нього руки. Коли ж хлопчик зник, вона рукою довго посилала йому вслід поцілунки.

Пітьма тієї ночі огорнула й фортецю, і місто, і гори, і небо — увесь світ.

Добо ліг пізно, але опівночі знову обійшов усі вежі. На ньому був довгий плащ із товстого сукна, на голові — чорна оксамитова шапка, в руці — список вартових.

Старшим караульним офіцером тоді був Золтаї. Побачивши Добо на Шандоровській вежі, він мовчки віддав салют шаблею.

— Ти хочеш мені щось сказати? — запитав Добо.

— Я щойно перевірив усе довкіл,— зауважив Золтаї.— Люди на своїх місцях.

— А муляри?

— Працюють.

— Ходімо зі мною. Я довіряю тобі, але вартові повинні бачити, що і я напоготові. Візьми цей список.

Вони почали обходити вежі. Золтаї уголос по списку зачитував імена. Гармаші на вежах були оповиті пітьмою, вартові біля гармат скидалися на чорні тіні. Перед нішами стін і вежами горіли багаття. Біля них грілися, чекаючи зміни, вартові.

У фортеці панувала тиша. Чулося тільки обережне стукотіння і клацання — це муляри штукатурили мури.

Добо підійшов до виступу вежі. З бійниці кожні п'ять хвилин з'являвся підвішений до списа ліхтар — він викидав за мур і за рів двадцятисажневе вогняне крило.

Потім, коли списа забирали, таке ж вогняне крило розтинало пітьму біля іншої вежі.

Добо зупинився біля західних воріт. Вартовий віддав честь. Добо взяв від нього списа й послав його по воротаря.

Вартовий побіг сходами нагору. Чути було, як він будив воротаря:

— Дядьку Мігаю!

— Ну?

— Біжіть донизу, та мерщій!

— А чого б це?

— Пан капітан прийшов.

Стукіт (воротар зіскочив з ліжка). Шурхіт (натягнув чоботи). Брязкіт (схопив шаблю). Тупотіння (збіг дерев'яними сходами).

І довговусий чоловік у сіксайському сіряку зупинився перед Добо. Один його вус стирчав догори, а другий — униз.

— По-перше,— сказав Добо, повертаючи списа вартовому,— якщо ти солдат, не кажи молодшому сержанту «дядьку Мігаю». Не кажи також: «Біжіть донизу, та мерщій!» Говорити треба так: «Пане молодший сержант, вас викликає пан капітан». Такий порядок. Ну, нехай це ще в час облоги. Гірше те, що звернувся ти до нього правильно. Хто спить роздягнутий, той не пан молодший сержант, а всього лише дядько Мігай. А бодай би такого молодшого сержанта сімдесятифунтовим ядром придавало! Та хіба ж можна в обложеній фортеці спати у спідньому!

Від цього грізного запитання у Мігая похилився вус, який стирчав угору.

Добо не вгавав:

— Від сьогодні зробіть ласку кожну ніч спати отут на землі, під воротами! Зрозуміли?

— Зрозумів, пане капітан.

— По-друге, запам'ятайте: надалі міст не опускатимемо, а органку спустимо, за винятком одного бруса. Як тільки почнеться приступ, ви опустите і його, не чекаючи окремого наказу. Зрозуміли?

— Зрозумів.

Не минуло й п'яти хвилин, як один за одним упали товсті гострі кілки і перегородили зсередини склепінчастий прохід. Утворений отвір був достатнім для того, щоб у нього могла пролізти людина.

Добо піднявся на церковну вежу, оглянув гармати, а також гармашів, з яких одні спали, а інші пильнували. Потім, схрестивши руки на грудях, уп'явся поглядом у нічну далину.

Небо було чорним, але земля, куди не глянь, ряхтіла тисячами червоних зірок. То світилися вогнища турецького стану.

Добо стояв непорушно, вдивляючись у далечінь.

Раптом у нічній темряві з північного боку пролунав пронизливий чоловічий голос. Він зринув десь неподалік із безпросвітної пітьми:

— Гергею Борнемісса! Королівський лейтенанте! Чуєш?

Тиша, тривала тиша.

І знову розлігся той же голос:

— Ти маєш турецьку каблучку, а в мене угорський хлопчик. Каблучка моя, а хлопчик — твій син.

Тиша.

Знову крик:

— Якщо хочеш одержати дитину, вийди до ринкових воріт. Віддаси каблучку — поверну тобі сина. Відповідай, Гергею Борнемісса!

Добо бачив, як вартові обернулися в той бік, звідки долинав крик, але в пітьмі нічого не можна було розрізнити.

— Мовчіть! — буркнув Добо, дзенькнувши шаблею.

Ніхто не відповів.

Знову пролунав крик:

— Не віриш!.. Так повіриш, коли я кину тобі голову твого сина!

Добо озирнувся праворуч, ліворуч. Знову дзенькнула шабля.

— Не здумайте сказати це панові Борнеміссі! Хто мовить хоч єдине слово йому чи комусь іншому, бігме, звелю всипати двадцять п'ять палиць.

— Спасибі, пане капітан,— хрипко сказав хтось за спиною Добо.

Це був Борнемісса.

Він прив'язував до стріли чорне клоччя і, намащуючи його смолою, говорив:

— Щоночі кричать отаку нісенітницю. Минулої ночі кричали Мекчеї, що дружина передає йому вітання з шатра Арслан-бея.

Він умочив стрілу в глек з олією і вів далі:

— Моя дружина і син у Шопроні. Ні влітку, ні взимку вони не виїжджають звідти.

Знову крик:

— Чуєш, Борнемісса! Твій син у мене. Через годину підійди до воріт, побачиш його!

Гергей уклав стрілу в лук, підніс до вогню й миттю випустив у той бік, звідки долинав крик.

Вогненною кометою розітнула стріла темряву, на хвилю осяяла пагорб на сході, звідки щоранку сходило сонце.

На пагорку стояли два турки в каптанах. Один тримав у руці рупор. У другого око було перев'язане білою хустиною.

Дитини з ними не було.

Трапилася вночі й інша пригода.

Варшані попросив пустити його. Вартові знали, що вони зобов'язані будити Добо при з'яві будь-якого вивідувача.

Але будити Добо не довелося — він усе ще стояв на Церковній вежі і грів руки коло вогню.

— Ну, що нового?

— Насмілюсь доповісти, всі зарбзени налаштовано. Три стоять в палаці у Хецеї. Стрілятимуть також з гармат і гаубиць. Зарбзени пробиватимуть мур з боку міста у двох місцях, а з боку пагорбів — у трьох. З п'ятдесяти позицій стрілятимуть інші гармати. А в час денної молитви вибіжать хумбараджі й зі списів та з пращ почнуть тисячами кидати гранати. Ой, ой, ой! — мало не плачучи, похитав головою вивідувач.

— Отже,— спокійно сказав Добо,— обстрілюватимуть Казематну вежу, зовнішні укріплення, Старі ворота. Що ще скажеш?

— Все, пане капітан!

— Бажаєш іще щось розповісти?

— Нема чого більше доповідати, ваша милість... Тільки ось... дуже вже мало нас, а небезпека велика... Може, краще б...

Договорити Варшані не вдалося — Золтаї вліпив йому такого ляпаса, що у Варшані кров з носа бризнула аж на мур.

Добо підняв руку.

— Не чіпай.

І коли Варшані, витираючи кров, понуро подивився на Золтаї, Добо примирливо сказав:

— Хіба ти не знаєш, що кожен, хто насмілиться бодай натякнути на здачу кріпості, має бути страчений?

— Я — вивідувач,— пробуркотів Варшані,— мені платять за те, щоб я все говорив.

— Годі,— сказав Добо.— Цієї ж ночі присягнеш. А потім я подбаю, щоб ти золотом втер свого носа. Ходімо!

Вони пройшли повз колодязь, біля якого Гергей разом з циганом І чотирма селянами начиняв гранати порохом.

Вдень і вночі п'ять чоловік виготовляли снаряди. Навчав їх Гергей.

Доводилося працювати й ночами, щоб на випадок несподіваного приступу не почалася метушня через брак гранат.

Добо покликав до себе Гергея. Всі троє увійшли до палацу.

Там Добо висунув шухляду письмового столу і, повернувшись до Гергея, мовив:

— Напиши листа Салкаї і дай йому знати, що ні від короля, ні від архієпископа підмоги нема. Хай поквапить комітати й міста.

Поки Гергей писав листа, Добо в сусідній кімнаті приводив до присяги Варшані. Присягнувши, Варшані сказав:

— Добродію, я знаю, кому служу. Якщо фортеця вистоїть, я думаю, мені більше не доведеться одягати це блазенське вбрання.

— Правильно кажеш,— відповів Добо.— На тебе чекає винагорода. Але і без будь-якої винагороди мусиш служити батьківщині.

На столі стояв глек з вином. Добо поставив його перед вивідувачем:

— Пий, Імре!

Варшані мучила спрага. За один дух він вихилив глек до дна, витер вуса, і по його очах було видно, що йому хочеться сказати слова вдячності. Але Добо випередив його:

— До турків ти тепер не повернешся. Негайно вирушай з цим листом до Сарвашке. Почекаєш там, поки повернеться Міклош Ваш від короля і архієпископа. Якщо вдасться, приведеш сюди й Міклоша. А не вдасться, повертай сюди сам. Скажи, в турецькому стані пароль є?

— Де там, добродію! Коли хто одягнений у турецький одяг, а до того ж ще знає кілька слів по-їхньому, може спокійно ходити по табору, як свій. І все-таки чого ви затопили мені по пиці?

У сусідній кімнаті дзенькнули остроги Гергея. Добо встав, щоб послухати листа.

13

Наступного дня, шістнадцятого вересня, сонце встало з-за гір під ревіння й гуркіт гармат.

Земля двигтіла. Гарматний дим темними клубами здіймався до хмар і першої ж години застелив сонце і блакитну баню неба.

Вежі й мури гули й тріщали. До внутрішнього двору фортеці кулі сипались упереміш зі снарядами. Падали вогняні стріли й вогняні кулі. Всюди гупали й крутилися гарматні ядра. Ні люди, ні тварини вже не почувалися в безпеці.

Але народ у фортеці був готовий до найгірших випробувань. Ще вночі Добо сурмами розбудив солдатів.

Частина їх доточувала тин у тих місцях, звідки можна було чекати наступного дня обстрілу. Найвище підняли тин проти будинку протоієрея Хецеї. Другому загону Добо наказав принести коров'ячі шкури, зібрані ще до облоги, і шкури недавно вбитих волів. Їх поскладали в кадовби з водою.

Третій загін носив до зовнішніх укріплень, до Казематної вежі й воріт колоди, бочки, мішки з землею, щоб на випадок пролому все було під руками.

Скільки знайшлось у фортеці порожніх відер, усі понаповнювали водою. З підвалів та приміщень, які були на першому поверсі, повиносили все зайве і поставили туди ліжка. Ріпа, гарбузи, капуста, сіль — усе, що не могли попсувати ядра, опинилося нагорі. А їх місця позаймали люди, які працювали та відпочивали.

Корів та коней позаводили до глибоких і великих підземних приміщень.

Північні й східні стіни будинків позавалювали землею. На ринковій площі всюди, куди вже падали ядра, викопали рови і насипали перед ними земляні бруствери — нехай ядра ударяються в них.

У фортеці не лишалося нічого, що могло б спалахнути, крім даху хліва, копиці сіна, яка стояла біля хліва, невеликої скирти пшениці й ожереду соломи, призначеної для підстилки худобі.

Добо наказав зірвати з хліва дах — хлівом ця будівля бувала лише в мирний час,— а копицю сіна звелів накрити мокрими коров'ячими шкурами. Шкур вистачило й на те, щоб накрити й солому.

За наказом Добо мокрі шкури порозкладали всюди, де могла виникнути пожежа: на горищах будинків і на обложних помостах. Біля помостів поскладали запас намочених шкур, щоб не бігати по них далеко, якщо доведеться гасити вогонь.

Все населення фортеці було зайняте цією роботою, коли вдарили гармати. Перше п'ятдесятифунтове ядро влучило у; куховарню і розтрощило купу посуду. Жінки саме розпалювали кухонну піч, виймали борошно й сало, готуючись варити їжу солдатам. Штовхаючи одна одну, вони кинулися з куховарні геть; хто не міг пробитися до дверей, вискакував у вікно.

А ядро крутилося, вертілося серед потовченого посуду, дерев'яних мисок, розбитих горщиків.

Мекчеї, помітивши з конюшні, що до куховарні влетіло ядро, мерщій побіг туди.

— Що там таке? — гукнув він до жінок, розкидаючи руки, щоб затримати їх.

— Ядро впало!

— Повертайте, повертайте назад! За мною!

І він поспіхом увійшов до куховарні. Вхопив за вушка дерев'яний шаплик з водою і вилив її на ядро.

— Ну,— сказав він, відкинувши ногою ядро в куток,— можете варити! Ядро прилетіло зліва, отож тримайтеся лівого боку куховарні. Весь посуд з правого боку зберіть і не ходіть туди. А тут, на лівому боці, безпечно.

— Ой, пане капітан,— заскиглила баба із зморщеним лобом,— вночі у мене курка когутячим голосом кричала! Кінець світу!

— То був півень! — відмахнувся Мекчеї.

— Ой ні, пане капітан, то була курка.

— А якщо й курка, то зваріть її мені на обід. І кукурікати перестане.

Жінки ще кілька хвилин хрестилися, потім, коли крізь дах влетіло ядро, залили його водою самі і, підкотивши до першого, сказали:

— Тьху, який сморід!

І знову взялися до роботи.

Все де від цього граду ядер у фортеці зчинилася метушня. Спочатку гармати гуркотіли в одному місці, і якщо ядра й залітали іноді до фортеці, то люди знали, що треба остерігатися тих мурів, які сонце освітлює тільки зранку, а то й зовсім не освітлює. Та коли зусібіч залускали, загримотіли, завили й заклацали ядра завбільшки то з кавун, то з волоський горіх, люди розгубилися, не знаючи, куди від них заховатися.

Отоді й пішли в хід іржаві шоломи та обладунки. Досі лише циган носив шолом і нагрудник, хоча й ходив босоніж, Але зараз, коли звідусіль засвистіло й забухало, а, голярам у першу ж годину довелося зашивати й засипати галуном рани десяткові чоловік, усі метнулися до куп спорядження, і кожен намагався натягнути на себе обладунки якомога міцніші.

Обидва капітани і шість старших лейтенантів обійшли всі куточки фортеці.

— Не бійтеся! — гримів голос Добо.

І наче його відлуння, всюди чулися голоси лейтенантів:

— Не бійтеся! Ядра падають завжди на одне й те саме місце. Де вже ядро впало, там не ступайте!

Але самі вони ходили скрізь.

І справді, не минуло й години, як ядра показали, які будови й мури найнебезпечніші. Ядра збивали штукатурку, і де кладка була з піщаника, там позастрягало стільки дрібних ядер, що мур аж почорнів від них.

Хоча чимало стін все ще лишалися білими, недіткнутими. Якщо в них ядро і влучало, то лише рикошетом від протилежної стіни.

Кожна така стіна слугувала надійним захистом — біля неї працювали майстрові і відпочивали солдати.

У час цієї гримотливої, вбивчої зливи Добо з'являвся то на одній, то на іншій вежі.

На голові у нього був блискучий сталевий шолом, на грудях — панцер, на ногах — поножі, на руках — поручі і залізні рукавиці.

В одному місці він установлював тури для захисту гармат, в іншому — самі гармати.

— Стріляти тільки певно! — кричав Добо.— Люди, бережіть порох!

Це було єдине, чого люди не розуміли.

— А чого його берегти? — буркотіли селяни.— Порох для того і роблять, щоб стріляти!

Не було у фортеці жодного чоловіка, в якого б не свербіли руки,— кожному хотілося вистрілити. Все було ясно: турок під носом і треба перестріляти всіх цих негідників чи бодай віднадити їх від фортеці!

Та Іштвана Добо не сміли не послухати. Чим відчайдушнішим ставав штурм, тим більше капітан прибирав усе до своїх рук.

Турки зайняли і Королівський стілець — Кірайсеке. Довкіл фортеці повсюдно виднілися бунчуки, шатра і різні загони, що снували між ними.

Гриміла турецька військова музика, і звуки дудок, сурм і мідних чинч вторували незмовкному гарматному грому.

Де гармати не пробивали мурів, туди хумбарджі закидали гранати, а лучники-яничари — вогняні стріли.

Ядра сипалися градом, вогняні стріли — дощем. Вибухи гранат і стріли доводили людей до нестями більше, аніж ядра.

Але досвідчені лейтенанти і тут прийшли на допомогу.

Коли у фортецю впали перші гранати і, шиплячи, застрибали, забрязкотіли іскрами, вивергаючи полум'я, Добо вихопив мокру шкуру і кинувся з нею на гранату.

Приголомшені люди побачили, що капітан лишився неушкодженим, а граната побрикалася трохи та й згасла під мокрою шкурою.

Далі гранати знешкоджували самі солдати. Корпуси цих гранат були виготовлені з глини й скла.

— Дарма! Ми почастуємо турків гранатами кращими! — вигукнув Гергей.

І звелів принести свої гранати, з якими морочився вже тиждень.

Поклавши руку Гергеєві на плече, Добо сказав:

— Трохи почекай!

З ранку до ночі бухали гармати, смертоносний дощ не припинявся.

П'ятдесятифунтові ядра зарбзенів пробивали у мурах пробоїни завбільшки з ворота. Важкі маленькі ядра пищалей і гаубиць понівечили чудове різьблення на фасаді церкви і проломили задню стіну комендантського палацу. З півночі палаци були захищені довгим прямим муром. Ось по ньому й били гармати найбільше.

— Носіть туди землю,— розпорядився Добо.— Ззовні і зсередини заваліть землею задні кімнати палаців.

Але Мекчеї вже підводив туди обхідним шляхом землю на мажах і візках. З турів і бочок, натоптаних землею, встановлювали захисні загородження на небезпечних проходах і поворотах.

— Давай сюди велику бочку! — гукнув лейтенант Балаж Надь.

І наче хтось відсмикнув його із земляного насипу. Балажа Надя збило гарматним ядром.

Лейтенанти наказали і в інших частинах фортеці копати землю, натоптувати нею бочки, тури і виставляти з них захисти від ядер. Найбільше турів довелося поставити біля великої вежі Старих воріт.

Коли на світанку вартові розмістилися за тином біля Шандоровської вежі, на них градом посипалися ядра з турецьких пищалей.

— Лягай! — вигукнув Гергей.

І сто п'ятдесят солдатів кинулися ницьма додолу.

Гергей притиснувся до муру.

Ядра свистіли над їхніми головами і вдарялися об стіни.

Тин був увесь продірявлений.

Настала хвилина затишшя. Турки перезаряджали гармати.

— Встати! — крикнув Гергей.

П'ятеро не підвелися з землі.

— Віднесіть їх до церкви,— наказав Гергей.— Поранені є?

З рядів мовчки вийшли п'ятнадцять чоловік. Усі вони були поранені.

— Ідіть до голярів! — Гергей стиснув кулак і вилаявся.— Хлопці,— сказав він,— не можемо ж ми зранку й до ночі повзати отут на череві! Несіть сюди лопати, викопаємо рови.

Чоловік десять побігли по лопати і невдовзі вже копали землю. Не минуло й години, як солдати вирили рів, у якому вони могли стояти, заховані по пояс.

Гергей перечекав, поки турки знову вистріляють усі свої заряди, потім вискочив із рову і спішно пішов у внутрішній двір фортеці. Він хотів доповісти Добо, що почали копати рови.

Біля монастиря Гергей помітив маленького турка, який грався під ринвою. Хлопчик ложкою виколупував із стіни ще димуюче гарматне ядро. Очевидно, він утік із кухні і став гратися в такому місці, куди безперервно падали ядра.

— Геть звідсіля!— прикрикнув на нього Гергей.

Наляканий хлопчик повернувся і, збліднувши, притиснувся до стіни. Не зводячи з Гергея повних сліз і страху оченят, занишпорив рукою по стіні, наче хотів ухопитися за мамину спідницю.

Гепалися ядра, збиваючи штукатурку. Чорне чавунне ядро завбільшки з кулак влучило в стіну якраз над плечиком хлопчика, лишивши брудний круглий слід.

Гергей підбіг, вхопив хлопчика на руки й поніс до палацу.

Того вечора сонце опускалося до Бакти, ховаючись за пухнастими хмарами. На мить кинуло воно у височінь небесної бані сяючий сніп променів, а потім заховалося за криваво-червоними хмарами, і, здавалося, воно пішло у щасливі краї, де люди цього вечора спокійно схиляли голови на подушки під мирне дзижчання осінніх жуків.

А в Егерській фортеці саме після заходу сонця почалася найгарячіша робота.

Не встиг прогриміти останній постріл топчу, як муляри взялися за свої інструменти, а селяни почали підносити каміння, землю, колоди, воду, пісок і замуровувати проломи. Всюди видзвонювали кайла: за наказом Добо збивали краї кам'яних карнизів веж, оскільки каміння, що виступало, осколками ранило й тих, хто був у прихистку.

Отож робота тривала і вночі. На мурах біля стрільниць залягли стрільці, а в проломах працювали майстри.

Іноді то з одного, то з другого боку вежі стріляли з мортири освітлювальними ядрами. Ядро злітало вгору, займалось, і на мить осявало широкий простір перед фортецею.

Ця пересторога допомагала відвернути заміри турків.

— Працюйте, працюйте! — то там, то тут квапили офіцери.

Один муляр спустився на мотузці за фортечну стіну, щоб зовні прикріпити залізними скріпами брус, засунутий у пробоїну.

Знизу залунали рушничні постріли. Сипонув град куль. Затріщало безліч рушниць, викидаючи червоні спалахи.

Вогні цих пострілів освітили дві сотні яничарів, які залягли на землі.

З мурів їм відповіли залпом.

Але муляр упав з муру в провалля.

— Працюйте тільки всередині фортеці! — почувся наказ Пете.

Майстри продовжували працювати, не звертаючи уваги на безперервні постріли.

Опівночі пролунав голос воротаря.

Добо, який сидів на скрині з порохом, підвів голову.

— Прийшло послання від короля! — схопився на ноги Пете.

І справді, не минуло і п'яти хвилин, як перед Добо вже стояли два закривавлених, засапаних чоловіків. Обидва були в турецькій одежі. Обагрені кров'ю клинки шабель, які в обох висіли на зап'ясті, свідчили про те, що в Егерську фортецю добутися нелегко.

— Ну,— сказав Добо,— чого ви мовчите?

Одним із прибулих виявився Варшані, який вибрався з фортеці минулої ночі. Другим був Міклош Ваш, який відвозив королю листа Ахмеда-паші.

Варшані насилу віддихався.

— Мало не вбили!

Міклош Ваш вклав забризкану кров'ю шаблю в піхви і сів на землю, вкриту камінною пилюкою. На ногах у нього були жовті чоботи. Стягнувши один чобіт, Міклош вийняв складений ніж, надрізав підметку, витягнув з-під неї листа і простягнув його Добо. І лише тоді спромігся на слово:

— Я бачився з архієпископом. Він звелів передати вам уклін, пане капітан. Листа вашого пан архієпископ сам вручив королю. Ось відповідь.

— А третього вбили,— сказав Варшані.

— Якого ще третього? — гримнув Пете.

— Іштвана Сюрсабо. Він теж опинився за фортечними мурами і пішов з нами. Його закололи списом біля самих воріт.— І, важко зітхнувши, Варшані вів далі: — Ми не думали, що наткнемося на турків. Тільки ми підійшли, я подув у дудку — і раптом біля самих воріт десять турків накинулися на нас, і почалася різанина. Ще, слава богу, що темно було та й ворота відразу відчинили. Іштвана закололи перед моїми очима, та й ми ледве проскочили.

Добо зламав печатку, яка й без того зовсім покришилася під підошвою, і, схилившись до ліхтаря, став читати листа.

Обличчя його ставало все похмурішим і похмурішим, брови суворо зійшлися біля перенісся. Дочитавши до кінця, він рвучко підвів голову і засунув листа до кишені.

Пете кортіло спитати, що там пише король, але Добо похмуро оглянувся довкіл і звернувся до Варшані:

— Ти передав листа панові Салкаї?

— Передав, пане капітан. Він шле вам уклін. Увесь ранок безперервно писав і писав і тут же розіслав гінців у всі краї.

— Ще що скажете?

— Мені більше нічого сказати,— відповів Міклош Ваш.— Пан архієпископ прийняв мене дуже люб'язно. Але в мене рана на голові, треба піти до голяра.

— Пете, сину мій,— схвильовано промовив старий Добо,— не забудь сказати завтра Шукану, щоб він записав імена наших двох гінців у список людей, для яких ми після облоги попросимо в короля нагороди.

— Добродію,— сказав Варшані, шкребучи потилицю,— я маю ще щось повідомити.

Добо пильно подивився на нього.

— Лукач Надь,— вів далі Варшані,— просить вашої ласки виставити до головних воріт кілька смолоскипів. Він хоче повернутися вночі...

Біля них квапливо пройшов майстер, несучи в цебрі вапняний розчин.

Добо відійшов убік і гукнув нагору мулярам:

— Колоду кладіть упоперек, а не вподовж! — І знову повернувся до Варшані: — Цей Лукач, певно, гадає... Ну, стривай, хай-но він мені з'явиться на очі!..

І Добо важко задихав, як знавіснілий бик, готовий підхопити на роги чоловіка, що його розлютив.

Варшані, пошкрібуючи підборіддя, благально глянув на Добо.

— Він дуже побивається, ласкавий пане, що не міг раніше повернутися до фортеці. І так йому сумно, що не знає, куди дітися...

Добо ходив туди й сюди під ліхтарем.

— Нісенітниця! І про що він тільки думає? А втім, що б він там не думав і що б не просив передати, все одно йому кари не уникнути. А ви ще цієї ночі підете назад. Знову понесете листа до архієпископа і короля... Міклоше, ти дійдеш?

Міклош притискав хустину до голови. По лівій щоці його юного обличчя текла кров, і хустина стала червоною.

— Дійду,— з готовністю відповів Міклош.— А голову мені зашиють у Сарвашке.

14

З кожним днем усе далі й далі руйнувався мур. Мулярськими роботами було зайнято дуже багато людей. Більше виставляли тепер і вартових ночами. Знову й знову турецькі гармати випльовували ядра, вапно відлітало зі стіни на десять саженів угору, а ядра застрягали в кам'яній кладці.

— Стріляйте, стріляйте! — горлав старий Цецеї.— Зміцнюйте залізом наші стіни!

Але на десятий день турки, прокинувшись, побачили незамуровані пробоїни: за ніч угорці не встигли все закласти.

У кінці другого тижня турецькі гармати раптом замовкли. Люди здивовано озиралися. Що трапилось? Нічого.

— Якийсь селянин іде,— сказали біля ринкових воріт.— Ото чудасія!

І справді, підійшов старий селянин у сіряку і попросив його впустити. Сіряк на ньому був не хевешський — це означало, що з'явився він сюди з якихось інших країв. І все ж його впустили.

Добо прийняв старого на ринковій площі. Він знав, що це турки знову прислали листа.

— Звідкіля ви? — гримнув Добо.

— Я, пане, з Чабрага.

— А що ви в Егері шукаєте?

— Та ось... борошно туркам привіз...

— Скільки?

— Шістнадцять возів.

— А хто вас прислав?

— Управитель міським маєтком.

— Не управитель він, а підлий зрадник!

— Що ж, добродію, довелося скоритись, А то б і в нас вийшло те саме, що в сусідів.

— А хто ваші сусіди?

— Дрегейська фортеця, пане.

— Так ви що, листа мені привезли?

— Ага... схоже на листа...

— Від турків?

— Від турків...

— А совість вам не підказала, що гріх носити листи від ворога?

— Та звідки мені знати, що в тому листі написано?

— Хіба ж турки можуть написати щось добре?

Селянин мовчав.

— Читати вмієте?

— Ні.

Добо повернувся до жінок.

— Принесіть-но жару з грубки.

Принесли в горщику розжарене вугілля і висипали на землю.

Добо кинув на вугілля листа.

— Візьміть цього старого зрадника батьківщини і тицьніть його пикою в дим. Нюхай, паскудо, турецького листа, якщо читати не вмієш!

Потім він велів закувати старого в колодки і вивести його на ринок: хай всі у фортеці бачать, як поводяться з тими, хто приймає листи від турків.

Тут же були присутні лейтенанти, юрмився люд.

Усі, сміючись, дивилися, як старий проливає сльози від диму і з розпачу.

— Бачиш, бібасе, як тобі тепер,— сказав йому циган.— Чого погодився стати турецьким листоношею!

Папір на розжареному вугіллі тлів, на ньому проступили багрові, а потім чорні смуги. На багрових смугах дивними візерунками чорніли написані рядки; коли ж папір обвуглився, букви на мить затремтіли на ньому розпеченою червоною в'яззю.

Гергей теж стояв біля палаючого вугілля.

Коли селянин увійшов у ворота, всі гармати замовкли. Турки чекали відповіді.

— Пане капітан,— звернувся Гергей до Добо,— тільки-но вони вибралися з натовпу,— я мимоволі прочитав рядок того листа.

Добо незадоволено сказав:

— А для чого читав? Я не читав, а все одно знаю, що в ньому написано.

— Може, й не варто б казати,— вів далі Гергей,— але вже надто бусурманський отой рядок, і треба б його передати вашій милості.

Добо мовчав, не бажаючи сказати ані «так», ані «ні».

Гергей вів далі:

— Там було написано: «Іштване Добо, чи приготував ти собі труну?»

— Гм... Приготував. Якщо турки хочуть спитати, чи готовий я до смерті, то я їм відповім.

Через півгодини на фортечному мурі появилася чорна труна. Вона висіла на двох чорних ланцюгах, натягнутих на залізні списи. Ратища списів витязі повтикали у щілини муру.

Турецькі гармати знову загуркотіли.

15

Під вечір на святого Михайла в мурі зяяло десятка півтора величезних проломів.

Найбільше їх було в зовнішніх укріпленнях. Чималий вилом виднівся в мурі північно-східної наріжної вежі, дуже пошкодженим був і південний мур. Там повністю зруйнували ворота. Високу вартову вежу продірявили ядрами і проламали посередині. Якимось дивом вона ще стояла. Не можна було збагнути, як вона тримається, чому не завалиться.

У фортеці вже не встигали замуровувати пробоїни. Можна було наперед сказати, що навіть коли б усі зайнялися цим, то й тоді не позакладали б і половини всіх проломів.

— Що ж, друзі, будемо трудитися!

Опівночі Добо скликав офіцерів до Церковної вежі і наказав вистрілити вгору зі східного боку освітлювальними ядрами.

— Дивіться,— сказав він,— оті насипи, що простяглися аж сюди, схожі на кротове купиння, коли кріт риє під землею. А он ті роди кишать турками.

Тієї ночі турки справді спустилися з гір і підійшли до мурів. Коли спалахували освітлювальні ядра, обложені бачили неподалік безліч шатрів, жовто-червоні стяги яничарів, обложні драбини, що лежали у проходах між шатрами, і яничарські намети з мішковини, в яких ночувало по десять, по двадцять чоловік. Перша лінія кільця облоги тугіше затяглася довкіл фортеці.

— Діти мої,— сказав Добо,— завтра турок піде на приступ. Хай усі ночують надворі.

Біля пробоїн він поставив гаубиці і стрільців. Гармати теж навів на проломи. Всюди до мурів були приставлені списи, кирки, ядра, хрестовини — словом, усе спорядження фортеці.

Комендант потис руку кожному офіцерові.

— Діти мої, кожен з вас знає свої обов'язки. Поспіть скільки вдасться. Ми мусимо відбити приступ!..

І, не договоривши, повернувся в бік міста. Знизу долинав якийсь дивний шум, гучне тупотіння.

Всі дивилися туди.

Біля воріт, що виходили до річки, пронизливо засурмив Варшані.

— Відчиняйте ворота! — гукнув Добо.

Шум унизу, в місті, дедалі наростав. Було чути кінський тупіт, тріщали гвинтівки, бряжчали шаблі. На мурах залунали нетерплячі крики:

— Відчиняйте ворота, Лукач їде!

Лейтенант Янош Вайда, який караулив біля воріт, звелів запалити смолоскип і виставити його. І що ж! До фортеці довгим ланцюгом мчали вершники Лукача Надя, перестрибуючи через джебеджі, які ночували на ринковій площі.

— Опусти смолоскип! — крикнув Вайда.— Опусти під ворота!

Він зметикував, що вершникам краще скакати в темряві.

Міст тут же опустили, органку підняли.

— Стрільцям стати до бійниць над воротами! Списникам — до воріт!

Наші витязі проскочили один за одним. Стрибаючи і штовхаючись, кинулися за ними й турки.

— Аллах! Язик сана! Вай сана! Аллах! Аллах!

Під воротами почалася кривава сутичка.

Якийсь босий піад, мов кицька, видряпався по ланцюгу до мосту. В зубах він тримав кончар. Вартовий з факелом помітив його. Якусь мить вони дивилися один на одного очі в очі, потім вартовий пожбурив смолоскип палаючим кінцем у голову турка. Той упав навзнак у темряву.

Решта турків, без угаву волаючи: «Аллах акбар!» і «Язик сана!», давлячи один одного, пропихались у ворота.

— Піднімай міст! — вигукнув Добо.

Голос його заглушила рушнична стрілянина.

— Не піднімається! — крикнув знизу воротар.

Та й справді: весь міст був обліплений турками.

Тут наспів Гергей. Він вихопив з рук вартового смолоскип і помчав з ним до мортири. Тієї ж миті мортира гримнула, вивергаючи полум'я, і снопами поклала турків, що кишіли на мосту.

Із скрипом і брязкотом міст піднімався вгору на блоці завбільшки з колесо від воза, тягнучи за собою і турків.

Всередині проходу впало пакілля органки, а зовні з вищанням піднімався міст. Нарешті в ньому щось глухо клацнуло — ворота зачинились.

Півсотні турецьких солдатів застрягло під склепінням воріт. Вони розлючено кидалися, билися, але постріли й списи швидко покінчили з ними.

За кілька хвилин під темними воротами залишалася тільки купа тіл, що хрипіли й здригалися в агонії.

Добо стояв уже на ринковій площі.

При світлі факелів двадцять два вершники зіскочили з коней і, тримаючи їх за повіддя, вишикувалися в ряд перед комендантом. Коні були в білій і червоній піні. Вершники без шапок. Всі важко дихали. В багатьох обличчя були закривавлені. На плечі в одного з-під розірваного доломана біліла сорочка.

Наперед виступив невисокий плечистий чоловік і зупинився перед Добо.

— Маю честь доповісти,— сказав він, важко віддихуючись,— я прибув.

— Сину мій, Лукачу,— відповів розчулений Добо,— плутяго і мандрьохо! Кайдани тобі на ноги, а на шию — золотий ланцюг! Мій славний, мій добрий витязю!

І, обнявши свого воїна, спитав:

— Як це ви пробилися?

— Нам, пане капітан, довелося перечекати, поки не переб'ємо стільки турків, аби кожен з нас роздобув тюрбан і плащ. Ми весь час робили вилазки із Сарвашке.. Нині під вечір нам не вистачало тільки двох тюрбанів. Варшані віддав нам свою дудку. І якби на ринковій площі стояли кінні, ми, пане капітан, чудово б проїхали. Але піші, помітивши, що їдуть чужі, напали на нас.

— Кого нема?

Солдати перезирнулись. Їхні обличчя освітлювалися; смолоскипами тільки з одного боку. Майже всі вони були в крові. І на одягу, і на конях червоніла кров.

— Габора,— тихо почулося у відповідь.

— Бікчеї,— прозвучало ще тихіше.

— Балкані...

— Дюрі Шоша...

Погляд Добо затримався на хлопчині з довгим волоссям. Він стояв у строю крайнім, уткнувшись обличчям у шию коня.

— Балаже! — вигукнув приголомшений Добо.— Це ти?

Хлопчик вийшов зі строю, опустився на одне коліно, поклав до ніг Добо закривавлену шаблю і мовчки схилив голову.

Це був Балаж Балог, наймолодший зброєносець Добо.

16

Тієї ночі, крім вісімдесяти стрільців, усі солдати могли спати. Спали біля мурів і в ровах, закутавшись у плащі. Біля кожного, хто спав, лежали списи, до поясів були Прив'язані шаблі. Вгорі, біля плоту, поруч із стрільцями, що спали, лежали набиті гвинтівки. Зброю позагортали в ганчір'я і в клоччя, щоб порох не відволог від роси.

Серед зморених сном солдатів через кожних десять-двадцять кроків стояли вартові. Стояли вони і коло гармат, і на вишках веж. Найменше вартових було з боку міста.

Цієї ночі спали солдати, а всі інші пильнували й працювали на мурах і на вежах.

На допомогу мулярам Добо дав селян, що сховались у фортеці, різників, мірошників, слюсарів, теслярів, чотирьох ковалів і навіть цигана.

Проломи Добо наказав замуровувати найдовшими колодами. З гарячковою квапливістю люди тягли до пробоїн землю, дошки, вапно, каміння. Проломані ворота теж заклали землею, камінням, піском і бочками з землею. Перед ворітьми і над ними поставили мортири, по боках — гаубиці і скільки було пищалей.

Тюфенкчі позасідали під мурами в глибоких ровах і стріляли вгору щоразу, тільки-но люди показувалися в проломі. Нічого не вдієш! Хоч як намагалися вони захиститися плетеними турами, все ж іноді їх було видно.

На вишці наріжної вежі закладанням величезного, у три сажні, вилому розпоряджався Томаш Бойкі. Боршодський лейтенант велів зв'язувати колоди канатами і ланцюгами. Робота важка. Іноді доводилося вилізати за мур, потрапляючи при цьому під обстріл яничарів.

Даремно стріляли з мурів у відповідь на пальбу яничарів, намарне засипали їх гранатами — турки так заховалися за насипами і плотом, що виднілися тільки дула їхніх рушниць. А ліхтарі мулярів, які постійно пересувалися, лише освітлювали їм мішені.

— Піднімай колоди! — кричав Томаш Бойкі.

Селяни стояли розгублені. Тієї ночі трьох із них поранило.

— Піднімай колоди! — повторив Томаш Бойкі.

Селяни завагалися.

Лейтенант підскочив до вилому і знову гукнув:

— Та ворушіться ж, хай вам біс! Сюди, сюди подавай!

Внизу тріскотіли турецькі рушниці, нагорі стукали молотки і гримотіли, бряжчали ланцюги, якими обхоплювали колоди, закріплюючи їх довгими вершковими цвяхами.

— Не бійтеся! — підбадьорював лейтенант.

Боятися ніхто не смів!

Куля вдарила в шолом лейтенанта і зірвала з нього срібний гребінь.

— Давай, давай!

Лейтенант сам підкотив колоду і взявся скріплювати її з бантиною.

— Томаше,— крикнув знизу Мекчеї,— спускайся!

Кулі ще частіше зацокотіли по вишці; внизу не змовкали турецькі рушниці.

— Зараз! — відповів Томаш Бойкі і нахилився, щоб допомогти підняти другу колоду.— Канат давай! — скомандував він і застиг, нагнувшись, мов скам'янів.

— Томаше! — крикнув приголомшений Мекчеї.

Томаш стояв, опустившись на одне коліно. Шолом скотився йому з голови, довге сиве волосся впало на обличчя.

Мекчеї кинувся вгору до відкритого вилому і відніс Томаша на руках. Поклав біля підніжжя вежі.

— Дайте ліхтар!

Обличчя в Томаша Бойкі стало ніби восковим. По сивій бороді текла кров, капаючи на землю в білий вапняний порох.

— Томаше, ти чуєш мене? — у розпачі допитувався Мекчеї.— Скажи хоч слово!

— Скажу...— прошепотів Томаш.— Захищайте батьківщину...

У фортеці скрізь горіли ліхтарі й смолоскипи, прикріплені до мурів.

Добо верхи об'їжджав виломи.

Найбільше він спохмурнів, побачивши вишки Старих воріт. Турецькі гармати пробили ворота і пошкодили вишку над ними. З південного боку вишки у проломі чорніли кручені сходи, та й там чотири східці були відбиті.

Ворота ще можна було сяк-так позакладати, але лагодити вишку вже немає часу. Що станеться, якщо й завтра влучать у неї? Це ж бо дозорна вишка, з неї обстрілюється увесь південний бік. Якщо вона завалиться, захисники Егера втратять важливе укріплення.

Добо викликав сорок найкращих стрільців і наказав їм ночувати на вишці з набитими рушницями, у повній бойовій готовності.

— Спіть! — крикнув він їм нагору.— Досить буде, якщо двоє з вас чатуватимуть біля бійниць.

Він повернув коня, поскакав до наріжної вежі.

— Що тут таке? Чому ви не працюєте?

— Добродію,— відповів тремтячим голосом один із мулярів,— убили нашого лейтенанта, пана Бойкі.

Саме в цю хвилину померлого виносили на грубих ношах для каміння. Ноги його звисали. Руки без рукавиць були складені на нагруднику.

Мекчеї йшов позаду, ніс його шолом.

Велетенські чорні тіні носіїв пересувалися по муру.

Добо був приголомшений.

— Вмер?..

— Вмер! — гірко відповів Мекчеї.

— Роботу не припиняти! — крикнув Добо тим, хто залишався на вежі.

Він зіскочив з коня, зняв з голови шапку, підійшов до мертвого і скорботно дивився на нього.

— Мій добрий Томашу Бойкі... Стань перед господом богом, покажи йому свої криваві рани й укажи на нашу фортецю...

З непокритою головою, скрушно дивився він услід ношам, поки ліхтар не зник за рогом конюшні. Потім Добо знову сів на коня і заквапився до другого пролому, який був позаду палацу.

Там Золтаї порався біля великого кільця каната — хотів скріпити ним бруси, щоб замурувати пролом. Він допомагав тягнути канат і квапив людей:

— Не бійся, тягни як слід — канат не ковбаса, не розірветься! Та тримайте міцніше, хай вам чорт! Тягніть веселіше! Так, начеб турецького султана на шибеницю тягнули!

Бруси, потріскуючи, притискувалися один до одного. Теслярі, ковалі вбивали залізні скріпи, насипали землю, клали каміння, скріплюючи його вапняним розчином — квапилися залатати пролом, пробитий турецькими гарматами.

Добо гукнув нагору Золтаї:

— Спускайся!

Золтаї відпустив канат, але ще кілька разів гукнув працюючим:

— Забивайте скріпи, і якомога більше!

Добо поклав йому руку на плече.

— Йди спати, сину мій! Треба зберегти сили і для завтрашнього дня.

— Зараз, зараз, ще лишень кілька бочок покладемо!

— Кажу ж тобі, іди спати! — гарикнув Добо.— Раз, два!

Золтаї підніс руку до шапки і мовчки пішов.

Добо не терпів заперечень.

Далі він прогнав Фюгеді й Пете і, під'їхавши до палацу, сам зіскочив з сідла. Коня доручив вартовому й попрямував до себе в кімнату.

Маленька кімната на першому поверсі, до якої він переселився, освітлювалася зеленим глиняним світильником, який звисав зі стелі. На столі стояла холодна печеня, хліб, вино. Не сідаючи, Добо взяв хліб, відломив кусень.

Відчинилися двері сусідньої кімнати, і на порозі з'явилася сива жінка в жалобі. В руці вона тримала свічку.

Це була вдова Балог, мати зброєносця Балажа.

Достойна жінка, яка мимоволі залишилася в фортеці, одразу ж пристосувалася до обставин. Вона взяла на себе обов'язки ключниці, сама готувала їсти для Добо і дбала про все.

— Як ваш син? — спитав Добо.

— Заснув,— відповіла вдова.— У нього шість ран — на грудях, на голові, на руках... А що ж це ви, пане капітан? Ваша милість удень не їсть, вночі не спить. Так не можна! Якщо ви й завтра не прийдете обідати, я сама носитиму за води обід, доки ви не поїсте.

— Все ніколи було,— відповів Добо, вихиливши склянку.— Постіль мені послано?

— Вже три доби удень і вночі чекає на вас.

— Тоді я ляжу спати.— І він сів.— А хлопчик серйозно поранений?

— Найбільша рана на голові. Інші, слава богу, легші!.. Шкіряний доломан захистив. Балаж вільно рухає ногами й руками.

— А як Будахазі?

— Голяр за п'ятим разом витягнув йому плечову кістку.

— Житиме?

— Голяр каже, що житиме.

— Тепер лягайте і ви. І я ляжу. Треба відпочити. На добраніч!

І, неуважно подивившися довкіл, він квапливо вийшов з кімнати.

У передпокої висів його довгий плащ. Добо накинув його, застебнув на ходу і швидко попрямував до Шандоровської вежі. Там застав Гергея, який саме посилав якогось хлопця витягнути нагору шкіряний мішок.

— А це що таке? — сердито запитав Добо.— Ти чого не спиш? Я ж наказав тобі спати!

— Я вже виконав наказ, пане капітан,— відповів Гергей,— виспався. Але згадав, що роса може підмочити порох, і звелів підтягнути сухого пороху.

Добо крикнув униз гармашам, які стояли біля мортири:

— Вогонь!

Мортира зашуміла, пролунав постріл. Ядро розірвалося на льоту і, спалахнувши полум'ям на стосаженевій висоті, освітило все довкіл фортеці.

Турецький табір був нерухомий. Тільки попереду тих, що спали, сиділи караульні, високо попіднімавши коміри.

Добо рушив слідом за Борнеміссою на Церковну вежу і дивився, як Гергей видмухує відвологлий порох із запальних отворів, дбайливо насипає сухий, перевіряє, чи на місці гноти, жердини із забивачами, шуфли, ядра. Закутавшись у шуби, гармаші спали біля гармат.

— Йди спати! — знову сказав Добо.

А сам лишився на вишці і, схрестивши руки, стояв біля гармати Баби. Довкіл панувала мертва тиша. Добо глянув на небо.

Без місяця, захмарене, холодне небо. І лише на невеликій прогалині мерехтіло кілька зірок.

Добо зняв шолом і, опустившись на коліна, звернув погляд до неба.

— Боже! — шепотів він, молитовно склавши руки.— Ти бачиш цю незліченну рать розбійників і вбивць. Ти бачиш, гине наша маленька фортеця і гине в ній жменька відважних людей... У твоєму безмежному всесвіті земля наша — маленька порошинка, не більше. Але для нас і ця порошинка — всесвіт! Якщо потрібні наші життя, візьми їх!,Нехай усі ми поляжемо, як трава від помаху коси, але хай живе наша батьківщина, наша люба Угорщина!..— Обличчя його було бліде. На очах виступили сльози, заструмували по щоках, а він вів далі: — Маріє, мати Ісусова, заступнице Угорщини! Твій образ носимо ми на наших прапорах. Мільйони людей згадують ім'я твоє по-угорськи. Заступнице наша, молися за нас! — І ще казав Добо: — Королю Іштване Святий! Подивися на нас з неба! Подивися на твою спустошену країну, на твій народ, що гине! Подивися на Егер, де ще стоять мури твого храму і де народ, відданий твоїй вірі, мовою твоєю восхваляє Всевишнього. Король Іштване Святий! Згадай же нас у своєму небесному чертозі, впади до ніг господніх!..

Маленька прогалина між хмарами осяялась яскравіше, на небі спалахувало все більше й більше зірок.

Добо витер очі й сів на лафет гармати. Стурбований, нерухомий, втупився він у пітьму, що стелилася довкіл фортеці.

Турецький табір спав, і звідти долинало лише розмірене гудіння — це повітря тремтіло від дихання сотень тисяч людей.

Добо обіперся об ствол гармати. Голова його похилилась. Він опустив її на руку і заснув.

17

Спочатку пролунав біля конюшень тонкий пронизливий спів молодого півня, за ним — басовитий крик старого когута. На сході у чорному небі блідо-сірою стрічкою позначились обриси пагорбів.

Світало.

Здавалося, начебто внизу заворушилися брили землі. Здаля почувся глухий брязкіт зброї. Чорними хвилями вкрилася земля — гомін ставав дедалі голоснішим. До дзенькання шабель додався передзвін дзвоників, їм вторував спів дудок. Сіра стрічка на обрії чимраз ширилася, нічна імла ставала прозорою, наче вуаль.

Видно було, як заколивалися внизу стяги, як зібралися купками білі тюрбани, як піднялися увись вузькі, високі драбини і, похитуючись, рушили на фортецю.

Небо швидко світліло. Сірі тони змінилися рожевими, і в блідому холодному присмерку проступили шпилі фортечних веж і поруйновані мури.

— Пане капітан! — гукнув Борнемісса заснулого Добо, поклавши йому руку на плече.

Добо прокинувся.

— Ти, Гергею? — спитав він і кинув погляд униз, на розхвильований турецький стан.— Вели сурмити побудку.

Зазвучала сурма на вежі. Відразу ж їй відповіли вісім сурм. Звідусіль почулися брязкотіння зброї, тупіт і людські голоси. Ожили й зовнішні укріплення. На вежах і мурах вишикувалися солдати.

Добо спустився вниз, сів на коня і при світлі сяючої зорі став роздивлятися розташування турецьких військ.

Найбільше їх сунуло з боку палаців.

— Тільки-но вони полізуть на мури, зразу ж кидайте снаряди,— розпоряджався Добо.

На ринковій площі він зустрів зброєносця Криштофа.

Криштоф, одягнений у теплий темно-синій ментик, сидів на сивому турецькому коні.

— Доброго ранку, пане капітан! Привезти панцир?

— Не треба, я зараз сам заїду додому.

Але додому він не заїхав, а помчав від однієї вежі до іншої, перевіряючи, як готується народ відбивати приступ.

— Стріляйте тільки в гущавину турків,— казав він гармашам.— Головне зараз — запалювальні снаряди.— Потім крикнув: — На мури не вилазити, поки турок не вистрелить з гармат!

Біля пробоїв великими пірамідами лежали гранати. За останні кілька тижнів їх заготували чимало. Гергей Борнемісса змусив повкладати в них і запалювальні заряди. Таким чином гранати набули подвійної сили. Вперше вони розривалися, коли їх скидали. Вдруге — коли вискакував заряд. Тоді з них летіли навсібіч великі білі іскри — очевидно, у снарядах була товчена порцеляна; і той, кому вона влучала в обличчя або ж потрапляла на одяг, підстрибував мов ужалений.

Турки не вміли робити таких снарядів.

Зброєносець Криштоф чекав якийсь час свого пана біля дверей палацу, потім, побачивши, що Добо все швидше мчить від однієї вежі до іншої, зайшов у дім і виніс звідти нагрудник, поножі й залізні рукавиці. Все це він навантажив на коня, взяв під пахву шолом і біля наріжної вежі став перед капітаном.

Добо надів обладунки, не злізаючи з коня. Криштоф, теж сидячи у сідлі, надягав на нього нагрудник, поручі й залізні рукавиці, після зіскочив з коня і ременями прикріпив капітанові до ніг поножі, нарешті простягнув капітанові золочений шолом.

— Принеси інший,— сказав Добо.— Сталевий принеси.

Розвиднилося так, що внизу вже можна було ясно бачити турецькі війська. З півночі і зі сходу під мурами і в ровах біліли тисячі тюрбанів і колихалися сріблясті шоломи. Але турки ще не рухалися — чекали сигналу, щоб піти на приступ.

Чекати довелося недовго. Коли добре стало видно всі проломи, каміння, що стирчало з муру, ряди колод, з усіх кінців турецького табору почувся спів муедзинів. У величезному таборі всі турки кинулися ницьма, потім поставали на коліна.

Неначе гомін бурі, що наближається, долинала молитва з неозорого турецького стану:

— Аллах! Пророк Магомет! Пошли хоробрості серцям! О непереможний, простягни над нами руки свої! Позатикай пельки їхнім гарматам, що вивергають вогонь. Перетвори нечестивих безумців у псів, щоб вони позагризали один одного! Пошли смерч на їхні землі, щоб очі їм піском позасипало, а самих попритискало до землі! Потовчи кістки ніг їхніх, щоб вороги наші не вистояли перед нами! Покрий їх ганьбою поразки, наш славний пророче, щоб ми звеличилися сяянням слави і щоб країна твоя квітнула во віки вічні!

Підхопившись з гучним шумом, вони закричали:

— Біссміллах![85]

Турки разом випалили з усіх гармат і рушниць. Мури фортеці здригнулися, порепалися вали від ударів незліченних гарматних ядер. На плоти веж градом посипалися кулі й стріли. Повітря наповнилося смородом пороху. В це гримотіння, що стрясало "небо й землю, увірвалися звуки рогів, сурм, барабанів, вихором знялися тисячоголосі вигуки: «Аллах!»

З ровів, мов хмари сарани, вискочили в клубах диму асаби, яничари, джебеджі та інші піші воїни. Цілий ліс облогових драбин посунув до пошкоджених мурів і веж. З-за драбин високо злітали на мури стріли.

І всюди гриміла турецька військова музика.

Але й згори не забарилась відповідь. Наведені з веж гармати вивергали вогонь, залізо, скалки скла, цілячись туди, де найгустіше роїлися турки. Сотні закривавлених людей, хитаючись, падали на землю. По їхніх тілах ішли на приступ сотні й сотні нових обложників.

Сморідні хмари сірки клубочились і всередині фортеці..

Залізні гаки облогових драбин уп'ялися в каміння, в скріпи, у колоди, і безліч турків мало не бігцем видерлись на мури. Голови вони захищали щитами. В одній руці тримали хвостатого списа, в зубах — кинджал.

У повітрі коливалися, майоріли двадцять сім турецьких прапорів. Їх несли на чолі війська, з ними піднімалися вгору драбинами до проломів, які зяяли позаду палаців.

— Аллах акбар! Ла іллахі ілл аллах! Я керім! Я рахім! Я феттах![86] — долинав незмовкний лемент.

— На мури! На мури! — пролунав клич у фортеці.

І мури тут же заповнилися народом.

Ось коли гранати пішли в хід! Їх скидали просто руками. Вони сичали, займались і, гуркочучи вибухами, падали, мов тисячі блискавиць. Сморід, крики, дим, гуркотнява, запах сірки... Пекло! По гаках драбин стукотіли кирки, сокири, алебарди. Драбини падали, і разом з ними летіли вниз десятки турків.

— Аллах! Я керім!

Збиваючи один одного, турки падали, як у прірву, і на мить унизу розступався вируючий людський потік.

— Я рахім! Аллах!

На наріжній вежі, яку від учорашнього дня назвали вежою Бойкі, командували Гергей і Золтаї. Гергей спостерігав за всім, Золтаї стежив за стіною.

Вихор штурму вирував тут ще несамовитіше, ніж біля інших трьох проломів, тому що отвір тут був ширший і турків видиралося до нього більше.

— Аллах акбар! — лементував металевий голос, який, здавалося, був здатен заглушити все; цей голос ніби вилітав з якогось велетенського казана.

Обложники дерлися вгору сотнями; їх збивали гранатами, в них стріляли з рушниць. Та що важили для турків ці втрати, коли їх була тьма-тьменна! Хай би з десяток воїнів прорвалося — слідом за ними рине вся незліченна турецька рать!

Так, тут потрібні славні витязі!

Уже з годину відбивали гранатами напад, а ворог невпинно ліз і ліз на мури. Турки не звикли до гранат, які вибухають двічі. Внизу довкіл гранати, яка вибухнула, вони підстрибували й лементували цілим юрмищем, але за хвилину-другу їхні поріділі лави ставали ще густішими, аніж раніше,— на передніх напирали задні. Приставляли нові драбини, і нові воїни рвалися на мури. Хоч як косив їх вогонь, а все ж деякі драбини втримались, а по них вилізали турки. І коли велику драбину вдавалося зачепити гаками за камінь, менші драбини передавалися вгору з рук у руки, їх чіпляли за проломи, за верхній карниз.

— Хапайте драбини, тягніть нагору! — крикнув Гергей.

На превеликий подив турків, угорці перестали віддирати й відштовхувати від мурів драбини, а навпаки, тільки-но турки піднімали їх угору, одним ривком перекидали драбини до себе за мур.

П'ять драбин перетягли в такий спосіб. І раптом турецький офіцер у жовтих мідних обладунках зачепив свою драбину й тут же всією вагою навалився на неї.

— Тягніть! — закричав Гергей і, засунувши списа між східцями драбини, наліг на ратище.— Допомагайте, хлопці! — крикнув він знову.

Драбина вигнулася над прямовисним муром. На її кінці теліпався мідно-жовтий турок з довгим хвостатим списом у руці. Та, опинившись у повітрі, він випустив і списа, і щит, обіруч ухопився за нижній щабель і повис у повітрі.

Внизу все турецьке воїнство залементувало:

— Аллах! Аллах!

Гергею хотілося втягти турка разом з драбиною, та часу не було — іншою драбиною вже видирався асаб у хутряній шапці, треба і з ним упоратися.

— Переверніть драбину! — обливаючись потом, крикнув Гергей чотирьом солдатам, які тягли драбину.

Один із солдатів, Дюрі Дюлаї, впав біля ніг Гергея. Гергей перестрибнув через нього і встромив спис у плече асаба. Асаб похитнувся, „червона кров залила йому руку, і він полетів сторч головою, збиваючи на льоту ще з десяток турків, які рвалися вгору.

Тепер і солдати зрозуміли Гергея: ривком перевернули драбину, і туркові в мідних обладунках довелося вибирати — або вивихнути собі руку, або пролетіти двадцять сажнів у повітрі.

Він вибрав останнє.

Турецький барабанщик, який гамселив унизу у великий барабан, упав під вагою мідного панцерника, що врізався в нього, і обидва лягли бездиханними серед інших мертвяків.

Але що важили ці два життя, коли турків тисячі!

Драбиною швидко-швидко піднімався щит з крокодилячої шкури — так швидко, наче він був крилатий. Під щитом нікого не було видно. Кінець угорського списа зісковзнув з його гладенької поверхні. Хитрий турок, певно, прикріпив щит до вершка свого шолома. І звідки не били по цьому щиту, він тільки похитувався у повітрі, а спис знову зісковзував у порожнечу.

Але Гергей був тут як тут.

— Ось як треба! — сказав він, повертаючи списа товстим кінцем ратища вгору і б'ючи з усієї сили по щиту. Турок полетів униз головою.

А довкіл лунав незмовкний лемент:

— Аллах акбар! Я керім! Я феттах!

Іноді кричали й по-угорськи:

— Здавайте фортецю!

— На, маєш! — горлав Золтаї і страшними ударами кирки пробивав щити, шоломи й голови.

Він стояв біля пролому і бився тільки киркою. До пояса його захищав мур. Орудувати списом він дав змогу своїм солдатам, а сам зайняв місце на викладеній з колод стіні, де легко було зачепити драбину і де драбини стояли щільно одна біля одної, і ними безперервно піднімалися юрмища озброєних людей.

Золтаї наказав ламати драбини, потім крикнув:

— Хлопці, бий їх по макітрах!

У сталевому панцирі, з довгою киркою в руці, Золтаї став попереду всіх, щоб першим зустріти непроханих гостей. Обличчя його заливав піт, але витязь був сповнений веселої бадьорості. Час від часу він попльовував собі на долоні і горлав:

— Лізь, лізь, чорнопикий, дай я полюбуюся на твою губату мармизу! — підбадьорював він темнолицого сарацина, який крізь клуби диму рвався по драбині вгору і тримав над собою легкий плетений щит, з-під якого лише іноді поблискували білки його очей.

Піднявшись уже високо, сарацин увесь зіщулився, зігнувся і поліз далі, збираючись на верхньому щаблі нагально випростатись, простромити списом Золтаї і вискочити на вишку.

Першому, хто підніме на вишці прапор перемоги, було обіцяно єгерський пашалик. Знали про це й захисники фортеці.

І ось чорний барс рвався нагору. Слідом за ним ліз довгобородий джебеджі й оскаженіло, бризкаючи піною з рота, кричав: «Аллах акбар!» Ззаду за поясом у нього стирчав бунчук на короткому держаку, а в зубах він тримав широкий оголений ятаган.

— Аллах акбар! Я керім! Я рахім!

Золтаї ривком опустив забороло. І дуже вчасно: сарацин випростався, змахнув списом, але тут же зламав його об сталевий підборідник шолома.

Тієї ж миті Золтаї вдарив його киркою, і сарацин полетів з драбини сторч головою.

Сопучи, мов ковальський міх, бородань виліз нагору. В руках у нього не спис, а обушок.

Золтаї ухилився від обушка і так молоснув бороданя киркою, що зламав йому руку.

Зависнувши на одній руці, турок ревів: «Аллах!» Та після другого удару він замовк, і велетенське мертве тіло, змітаючи живих, покотилося драбиною вниз.

— Передай уклін своєму пророкові! — гукнув йому навздогін Золтаї і подивився в той бік, де чорною хмарою розпливався пороховий дим.— Бий, синку, бий, Яноше! — загорлав він до одного з витязів.— Бий їх, січи! Пали! Оцьому теж не бути єгерським пашею!

— А ти чого гаєшся? — гукнув він до другого.— Чекаєш, коли тебе турок поцілує? Пали, спалив би його біс!

Коли ж до нього самого підскочив гуреб у тюрбані й кольчузі, Золтаї закричав до солдатів, що стояли неподалік:

— Ось як треба з ними розправлятися! — і вгатив гуреба киркою по шиї.

Кров бризнула на мур, і гуреб, перевертаючись, полетів униз.

— Котися до дідька в зуби! — весело реготав Золтаї.

І тут з подивом побачив свої ноги: штани роздерті, біля колін зяють такі дві великі дірки, що крізь них видно червону шкіру... Але дивуватись не мав часу — знову лізе бусурман.

— Ходи, ходи, кумасю...

Вже визирнуло сонце. Його помітно було навіть крізь дим гармат і гранат. Вітер іноді розганяв хмари диму, й тоді було видно, як хвилями накочується турецьке воїнство, сліпучо виблискуючи в сонячному промінні безліччю сталевих щитів, як сяють стяги із золотими наконечниками древка. Грім, гуркіт, тріскотнява, крики «Ісусе!», «О аллах!», пекельний шум не замовкали ні на хвилину.

Добо скакав верхи від одного пролому до іншого — турки атакували повсюдно. Тут він наводив гармати, там спостерігав за перенесенням поранених, а ще десь просто стежив за тим, як заряджають гармати. То він квапив гармашів, то змушував їх підносити списи туди, де зброї вже було обмаль. Він підбадьорював, хвалив, дорікав, сварився, раз по раз ганяв своїх зброєносців до резервних військ, якими командував у внутрішніх укріпленнях Мекчеї.

— Сто чоловік до палаців! П'ятдесят на вежу Бойкі! П'ятдесят до Старих воріт!

Після півгодинного бою загони замінювались. Спітнілі, брудні, пропахлі порохом, але сповнені запалу, вони йшли відпочивати до двох корчем і, хвалячись, розповідали про свої подвиги товаришам, які ще не були в бою.

А в тих земля горіла під ногами — так рвалися до битви. Мекчеї і сам потай злостився, що не бере участі в сутичці, а стовбичить у дворі фортеці й виконує накази Добо — відправляє загони туди-сюди і напучує їх коротким словом:

— Сміливіше, діти мої! Йдіть! Доля батьківщини у ваших руках!

І воїни мчали з розпашілими обличчями у вихор бойовища.

Щаблі облогових драбин вже стали слизькими від крові, навколо драбин стіна забарвилась у пурпуровий колір. Внизу росли криваві купи поранений і мертвих. А поверх цих куп, завиваючи, наступали нові й нові тисячі. Ревіли труби, гуркотіли барабани, гримотів табірний оркестр. Незмовний лемент «Аллах!» змішувався нагорі з бойовими покликами, а внизу з криками ясаулів, гарматним ревищем, рушничною стріляниною, з вибухами гранат, іржанням коней, хрипотінням умираючих, з потріскуванням і скрипінням облогових драбин.

— Ходи сюди, башо, ходи! Раз!..

— Передай своєму аллахові, що це Золтаї рубонув тебе! — чулося крізь пелену диму з вершини вежі...

Дике виття і гуркіт мортир заглушували вигуки витязів. Але по тому, як снували люди, як швидко вимахували зброєю, видно було, що воїни й тут часу не марнували.

Хмари диму затьмарили сонце. Дим клубочився і довкруж фортеці. Лише іноді вимальовувалися загони турецьких воїнів у шоломах чи з'являлися низки верблюдів, що підвозили порох, та майоріли стяги й бунчуки.

Найбільше ратників змінилося на вежі біля Старих воріт, де командував Гашпар Пете. Щоразу, коли біля цієї вежі рідшав ліс облогових драбин, турки били туди з гармат; пробиваючи мур і пліт величезними камінними ядрами.

Закладені ворота виламували кирками і лопатами; вже виламали і три кілки органки.

— П'ятсот! — гукнув Добо Криштофові.

Криштоф повернув коня і помчав передати наказ: приведіть п'ятсот чоловік.

Це був майже весь резерв.

Мекчеї якнайщільніше натягнув шолом і з десятком ратників побіг до Старих воріт. Якщо турки увірвуться, тоді і йому знайдеться робота — обороняти ядро фортеці.

Під воротами і коло воротної вежі турки падали, як мухи. Їх валили стрільці, що старанно палили з вишки. Раз по раз лунали громові вигуки Гашпара Пете:

— Хлопці, за мною! Тримайтеся міцно! Трощи клятих обома руками!

Сам він уже до пояса був забризканий кров'ю і бив з усього розмаху то киркою, то списом.

— Господи, допоможи!

— Аллах! Аллах!

Коли турків на драбині рідшало, звідусіль лунали крики: «Води! Води!»

Жінки носили воду до підніжжя веж у глеках і в дерев'яних дзбанах.

Пете схопив дзбан, підняв забороло і пив жадібно, припавши до посудини; вода з двох боків цівками стікала з губ на панцир, з панцира лилася по ліктях, по колінах, по ступнях і витікала, наче з джерела. Але що до того Гашпарові Пете, коли він розлючений та ще й знемагає від спраги.

Не встиг він відірвати від дзбана запечені губи, як помітив турка, що стрибав на мурі. В одній руці турок тримав бунчук, другою несамовито рубався. За його спиною показалася друга бусурманська голова, потім третя...

— Гей! Та щоб ти луснув!..— крикнув Пете і, потягнувши за ногу турка з бунчуком, покотився разом з ним по щаблях драбини. Коли вони застрягали, Пете молотив турка по обличчю кулаком у залізній рукавиці.

— На, собако!

Потім Пете підхопився, захекавшись, і, залишивши напівзадушеного турка на розправу селянам, які снували внизу, вибіг на вежу. Бив, рубав, спритно повертаючись на всі боки.

— Аллах акбар!

Турки роєм роїлися на мурі. Падали закривавлені тіла угорців. Один акинджі кішкою плигнув на вишку вежі. Зірвався на ноги, підняв прапор. Турецьке військо бурхливо вітало його знизу переможними вигуками.

— Боже, поможи!

Не минуло й двох хвилин, як ворожого прапора на вежі не стало. Сюди збіглися витязі й колошматили турків, які лізли й лізли на вежу. Угорський ратник в іржавому шоломі блискавично вискочив на вишку вежі і, тільки-но став там ногою, щосили вдарив шаблею акинджі. Рука турка разом із прапором полетіла з вежі вниз.

— Хто ти такий? — радісно загорлав до нього з підніжжя муру Пете.

Витязь обернувся і гордо відповів:

— Антал Комлоші!

З боку палаців примчав юний зброєносець Бал аж. Голова в нього була обмотана білою пов'язкою. Одначе він летів, наче й нічого не трапилося.

— Біля палацу пробили замурований пролом! — вигукнув він.

— Сотню! — скомандував Добо.

Поки хлопчик скакав по підкріплення до Мекчеї, Добо, пригнувшись до шиї коня, летів до палацу.

Турки знову пробили в мурі пробоїну. З вилому стирчали бруси, бантини, мов кістки із підсмаженої риби. Наче руді мурахи, копошилися на мурі турки. Добо вибіг на гребінь муру. Одному турку розітнув голову навпіл, другого скинув униз, копнувши його ногою, і вигукнув:

— Штовхайте бруси і бантини назовні!

Досі бруси й балки втягувалися всередину кирками. А тепер, за командою Добо, ривком повалили їх униз, і, падаючи, колоди збивали бусурманів разом з драбинами.

— А щоб ви в землю позападали разом з вашим аллахом!— заволав старий Цецеї, перекриваючи шум.

Та коли бусурманів змели, стало видно, що в мурі зяє величезна діра. Тільки одна. Турки дертимуться до неї, і доведеться битися з ворогом біля величезного вилому.

Кулею збило з муру угорський прапор. Він упав до турків. Ось коли стала в пригоді велика пробоїна. Крізь неї вискочив якийсь угорський солдат, кулаком ударив турка межи очі і, перш ніж бусурмани встигли отямитися, приніс прапор назад.

— Я все бачив, Ласло Тереку! — радісно крикнув Добо.— Молодець, синку!

Ядро врізалося в мур і засипало очі солдатам камінною пилюкою. Дебелий сивоволосий чоловік притулився до муру, потім повалився, витягнувшись на весь зріст. Шолом упав йому з голови і покотився до ніг Добо.

Добо протер руками очі й тоді впізнав убитого. Був то єгерський староста Андраш. Він лежав заклопотаний, насупивши брови, і все ще міцно стискаючи шаблю; з шиї довгою стрічкою, схожою на розв'язаний галстук, збігала кров.

Та ось від Старих воріт прибігли обидва зброєносці. Добо кинув погляд на вишку Старої вежі: там маяв бунчук. Один, два... п'ять... десять — усе більше й більше ставало цих хвостатих прапорів.

Крізь виломи у вишці на воїнів сипалися кулі, а зовні на мур дерлися яничари. Один із них ніс у зубах червоний прапор з півмісяцем, щоб поставити його на вежі.

Гомін шалу прокотився серед обложенців. Повітря стрясали переможні вигуки сотень тисяч турків, які взяли в облогу фортецю:

— Аллах! Я керім!

В угорців зблідли обличчя, шаблі опустилися, наче в усіх егерців одняло руки.

Добо скочив на коня і помчав до Церковної вежі. Він навів гармати на вишку і, коли вже чоловік триста радісних яничарів заснували по ній, вистрелив одразу з трьох гармат.

Вишка хитнулася, наче п'яний велетень, і з гуркотом осіла на землю. Вапняна пилюка піднялася з руїн; з-поміж каміння сочилася турецька, кров, мов червоний сік винограду з чавильні, коли роблять вино.

Від цього стовпотворіння і землетрусу турки, які пробились у ворота і проломи, нажахано побігли назад. Не минуло й п'яти хвилин, як облогові драбини спорожніли.

Старі ворота і фортечний мур довкіл них з обох боків були пообліплювані закривавленими тілами мертвих і вмираючих.

До полудня бій майже повсюдно затих. Дим розвіявся. Сяйнуло сонце. Біля підніжжя мурів тисячами валялися чорні від кіптяви, закривавлені поранені й мертві турки. Здавалося, навіть повітря захмеліло від зойків умираючих; крики «Ей ва і медед!» лунали, наче мекання овечок.

Ясаулам уже не вдалося змусити своїх солдатів ще раз того дня піти на приступ.

У фортеці ринкова площа теж була забита пораненими. Вони стояли, сиділи, лежали на землі.

Навколо поранених витязів поралися голярі й жінки: В руках у них були тази з водою, шматки полотна, бинти, галуни, арніка. Одні з поранених стогнали, інші посмикувалися, скреготали зубами.

З руїн вишки все ще приносили поранених. Одних привозили на візку, інших приносили на простирадлах.

Всі поверталися, дивилися, кого несуть? Імена передавалися з вуст в уста.

— Петер Гергеї... Янчі Пожгаї... Якоб Зірко... Дюрі Урбан...

— Живий?

— Як бачиш. Тільки ось плече прострелили.

Голярі брали в роботу насамперед тих, хто мав прострілені руки чи ноги. Перев'язували як уміли. Решта поки що задовольнялася тим, що жінки промивали їм рани. Більшість страждали мовчки і чекали, поки дійде їхня черга. Декотрі гірко стогнали, скаржачись на свою біду.

— Господи! Господи! — плакав молодий єгерський стрілець Мігай Арань, притискуючи до закривавленого обличчя обгорілий рукав сорочки.— Око мені вибили...

Пете сидів поміж інших на плетеному стільці, застеленому сірячиною. На гомілці в нього зяяла велика рана; з неї під стілець натекла калюжа крові. Поранило Гашпара Пете не кулею, а гострим уламком каменя.

— Не галасуй, Мігаю! — кинув Пете солдатові.— Краще бути одноокому і жити в Егерській фортеці, аніж з обома очима потрапити до турків на шибеницю.

І, зціпивши зуби, терпів, коли голяр промивав йому, страшну рану на нозі.

Легкопоранені навіть не зверталися до голярів, самі промивали свої рани. Намоклі від поту сорочки здавалися їм неприємнішими, аніж самі рани, і багато хто просто тут, на ринку, надівав чисті, весело перемовляючись:

— А ось мені...

Вбитих зносили до церкви, і мертві тіла вже рядами лежали перед дверима, закривавлені, у розідраному одязі, пообпалювані, непорушні. Був серед них і труп без голови. Тут же лежала самотня рука, всунута в рукав доломана,— мабуть, її одірвало від тулуба.

Якась жінка, стогнучи й плачучи, йшла з ринкової площі до церкви.

Добо зліз із коня, зняв шолом і, похмурий, підійшов до мертвих.

Тут же лежав і єгерський староста. Його сиве волосся було закривавлене. На запорошених чорних чоботях теж позапікалася кров. Видно, і в ногу йому влучила куля. Біля небіжчика вклякли обидва його сини.

Добо сказав зброєносцеві Балажу:

— Принеси прапор міста.

І, зірвавши з держака червоно-синій прапор, комендант накрив ним, наче саваном, єгерського старосту.