Зірки Егера

1

На березі річки Беретьо стояв вершник у синьому плащі і червоній шапці. Це був солдат королівського війська. Він помахав шапкою і, гукнувши через кущі верболозу: «Ого-го-го! Вода!», з'їхав з нагрітого сонцем грузького берега до води, зарослої калюжницею, яка пишно жовтіла.

Кінь зайшов по коліна в траву, під якою води було майже не видно, і витягнув шию, щоб напитися. Але пити не став. Підняв морду, і вода полилася назад через рот і ніздрі. Кінь форкнув і замотав головою.

— Що це з тобою? — пробурмотів солдат.— Ти чого не п'єш, бісова личино?

Через луг риссю під'їхало ще "вісімнадцять вершників в угорському одязі різного крою. Серед них був високий, стрункий чоловік з орлиним пером на шапці. Замість плаща його плечі вкривав суконний ментик вишневого кольору.

— Пане лейтенант,— звернувся до нього солдат, що заїхав у річку на коні,— мабуть, вода дуже брудна, кінь не хоче пити.

Вершник з орлиним пером на шапці погнав коня в річку й подивився на воду.

— У воді кров! — сказав він здивовано.

Берег заріс верболозом, що жовтів квітом. Земля голубіла фіалками. Легенький вітерець доносив солодкі весняні пахощі.

Лейтенант стьобнув коня і проїхав кілька кроків угору проти течії. В кущах він побачив незнайомого хлопця в одній сорочці, який стояв по коліна у воді й змивав кров з пораненої голови. Голова у нього була велика, як у бугая. Очі чорні, погляд рішучий, вуса стирчали, наче колючки. Біля нього на траві валялися доломан, жовті чоботи, шапка і шабля в чорних шкіряних піхвах.

Ось чому в річці вода стала кривавою.

— Хто ти такий, брате? — спитав його лейтенант.

Хлопець недбало відповів:

— Іштван Мекчеї.

— А я — Іштван Добо. Що з тобою?

— Турок мене поранив, хай йому біс! — І Мекчеї приклав руку до голови.

— Турок,— мовив Добо, блиснувши очима.— Бусурманська його душа! Та він ще не встиг відійти далеко! Скільки їх? Гей, хлопці!

І Добо виїхав на берег.

— Не турбуйтеся,— кинув Мекчеї.— Я вже з ним покінчив.— Он він лежить позаду.

— Де?

— Десь тут неподалік.

Добо наказав своєму ординарцеві:

— Давай сюди корпію, полотно.

— І там вище теж є,— сказав Мекчеї, знову прикладаючи долоню до чола.

— Турки?

— Ні, старий дворянин з дружиною.

Кров текла по обличчю, і Мекчеї знову нахилився до води.

Добо поскакав на своєму жеребці вгору за течією і невдовзі побачив старого і жінку. Старий сидів в самій сорочці біля самої води, а жінка, огрядна бабуся, змивала з неї кров.

— Бог в поміч! — крикнув Добо.— Велика рана?

Старий зиркнув на нього з-під лоба й відмахнувся:

— Турецький удар...

Лише тепер Добо побачив, що у старого немає однієї руки.

— Щось дуже знайоме мені це обличчя...— пробурмотів він, злізаючи з коня, і назвав себе: — Я Іштван Добо!

Старий глянув на нього.

— Добо? Ти ба! То це ти, брате Пішто? Як же мені не знати тебе! Ти ж бував у мене, в старого Цецеї.

— Пам'ятаю, аякже. То що це тут з вами приключилося?

— Ет,— старий знову підставив голову дружині,— собаки-бусурмани напали на нас у дорозі. На моє щастя, саме приспів отой юнак. Ох, і молодчага! Кришив їх, як гарбузи. Але і я дав їм чосу, бив по них просто з воза.

— Скільки ж їх було?

— Десяток, трясця б їх ухопила! Наше щастя, що вони нас не подолали. У мене із собою десь із чотириста золотих, як не більше.— І він ляснув рукою по капшучкові, що висів на боку.

— А той хлопець живий? — запитала жінка.

— Живісінький,— відповів Добо.— Он він там, нижче за течією, умивається.

Добо глянув на вбитого турка, що лежав неподалік, заюшений кров'ю.

— Піду подивлюся, з ким же вам довелося мати справу,— сказав він і пустився по берегу в об'їзд до дороги.

У верболозі Добо знайшов ще сім трупів: двох угорців і п'ятьох турків, а на дорозі побачив перекинутий у канаву повіз, запряжений трьома кіньми. Молодий возій збирав і складав скрині, що випали на землю.

— Не трать даремно сили, брате. Зараз буде допомога,— гукнув йому Добо.— Там, брате, не один турок,— повідомив він хлопця,— їх там п'ятеро. А рубав ти так, що можна позаздрити!

— Але має бути ще один,— відповів Мекчеї.— Той, видно, у воді лежить. А моїх солдатів ви знайшли, брате Добо?

— Знайшов. Одному, бідоласі, голову розрубали навпіл.

— Нас було всього троє.

— А турків?

— Їх, собак, десятеро!

— Тож, виходить, четверо дали драла.

— Накивали п'ятами.

Добо зліз з коня і уважно оглянув рану на голові юнака.

— Рана велика, але не глибока,— сказав він і, стиснувши краї рани, сам наклав на неї корпію й міцно перев'язав полотняною пов'язкою.— А куди ж ти їхав, брате?

— У Дебрецен.

— Невже до Тереків?

— Еге ж, до них.

— Слухай, братику, там у мене є один хлопчина: Гергей Борнемісса. Він ще, мабуть, зовсім юний. Ти знаєш його?

— По нього саме я й їду. Він прислав мені листа: хоче служити в моїх військах.

— Він уже такий дорослий?

— Йому виповнилося вісімнадцять років.

— А челядь пана Балінта, мабуть, розбрелася хто куди?

— Так. Відтоді як господаря забрали в неволю, всіх наче вітром здуло.

— І Тіноді пішов?

— Теж десь блукає. А втім, зараз, можливо, і він сидить у Дебрецені.

Що ж, передай вітання і поцілунок йому і обом синам Терека.

Поки вони балакали, Добо, засукавши рукави, взяв ганчірку і вимив скривавлене обличчя Мекчеї. Один із солдатів чистив мокрою ганчіркою криваві плями на його одежі.

— Старий там? — запитав Мекчеї, показуючи рукою в той бік, де був Цецеї.

— Там. З ним нічого страшного не сталося. А ти не голодний, братику?

— Ні, тільки пити хочеться.

Добо звелів солдатові принести флягу, решту воїнів послав допомогти візникові.

Потім вони подалися до Цецеї. Старе подружжя вже сиділо на траві біля фіри. Цецеї тримав у руках індичачу ніжку й усмак наминав її.

— Просимо до нас! — весело гукнув старий.— Сподіваюся, з тобою нічого лихого не трапилося, братику?

Солдати позбирали здобич: п'ять турецьких коней, стільки ж плащів і різну зброю.

Мекчеї окинув поглядом коней, а затим зброю, що валялася на землі.

— Вибирайте, батьку,— звернувся він до Цецеї.— Це наша спільна здобич.

— Чи воно мені треба? — відповів старий вояк, посміхаючись.— У мене своїх коней і зброї вистачає.

— Тоді ви, Добо, візьміть яку-небудь шаблю.

— Дякую,— відповів Добо.— Як же я можу взяти? Адже я не бився з турками.

— Нічого, вибирайте, яка вам подобається.

Добо захитав головою.

— Уся здобич твоя, геть до останнього гудзика. Чого раптом я братиму від тебе такий подарунок?

— А я даремно і не віддам.

— Це вже інша розмова.— Добо кинув зацікавлений погляд на шаблю чудової роботи.— Що ти просиш за неї?

— Тільки одне: коли ваша милість стане комендантом фортеці і коли вам буде дуже скрутно, щоб покликали мене на допомогу.

Добо усміхнувся.

— Ми не станемо купувати за таку непевну плату.

— Тоді я призначу іншу ціну: поїдемо зі мною в Дебрецен.

— Зараз це неможливо. Я — королівський комісар. Мені доручено збирати десятину з тих володінь, що залишилися без нагляду. Хіба що згодом, звичайно, якщо мені знову не накажуть кудись їхати...

— Тоді подаруйте взамін шаблі вашу дружбу.

— Вважай, що вона у тебе і так є. Але, щоб ти не сердився, я візьму одну шаблю, бачу, ти щиро хочеш зробити мені подарунок.— Перебираючи шаблі, Добо сказав:— Бачу, то були не прості турки. Один з них, мабуть, бей. Знати б, звідки вони тут узялися.

— Я гадаю, що з Фейервара.

Добо підняв шаблю в оксамитових піхвах, прикрашену бронзою з руків'ям у вигляді зміїної голови. Очі в змії були алмазні.

— Ну, брате, це твоя. Такої шаблі я взяти не можу. Вона ж варта цілого маєтку.

Там лежали ще дві шаблі з турецької сталі. Обидві були простіші. Добо взяв одну й зігнув її в кільце.

— Добра сталь! — задоволено мовив він.— Віддаси мені цю шаблю — спасибі скажу.

— Залюбки! — відповів Мекчеї.

— Але якщо ти вже даруєш, зроби ще одну послугу, візьми її з собою в Дебрецен і, якщо там зустрінеш Тіноді, попроси написати на ній якийсь вислів. Який він сам захоче. У Дебрецені знайдеться майстер-золотар, він і вирізьбить на клинку ці слова.

— Із задоволенням! — відповів Мекчеї.— Я теж попрошу його написати що-небудь і на цій зміїній шаблі.— Змахнувши кривою шаблею, він прив'язав її до пояса поруч із своєю.

— У турецького офіцера не знайшлося дукатів? — запитав Добо своїх солдатів.

— Ми його ще не обшукали.

— То обшукайте.

Солдати хутко притягли убитого турка, тримаючи його просто за ноги, і тут-таки обшукали.

Кишень у червоних оксамитових шароварів не було. Але в поясі знайшовся капшук із золотом і срібними монетами.

— На витрати знадобляться!— зраділо вигукнув Мекчеї.— Солдат завжди знайде, на що витратити.

Ще в турка був золотий ланцюжок і рубінова прикраса на тюрбані. Ланцюжок бей носив на грудях. На ланцюжку висів талісман — накручений на кокосову трісочку аркушик пергаменту.

Мекчеї поклав на долоню коштовності й простягнув їх Цецеї:

— Ну, батьку, щось із цього ви неодмінно маєте взяти собі.

— Сховай, брате,— відмахнувся старий.— Нащо старому квітку до капелюха, йому й будяка вистачить!

— Ланцюжок ми візьмемо для своєї доньки,— втрутилася жінка.— Гарна панянка. Вона живе при королівському дворі.

— Приїздіть, друзі, на весілля! — весело загорлав Цецеї, притупуючи ногою.— Хочу перед смертю душу потішити — натанцюватися.

Мекчеї опустив ланцюжок на долоню його дружини.

— А хто ж її сватає?

— Адам Фюр'єш, лейтенант королеви. Може, ви його знаєте?

Мекчеї, спохмурнівши, замотав головою.

— Славний хлопець,— хвалилася жінка Цецеї.— Сама королева видає заміж мою доньку.

— Дай бог їй щастя,— буркнув Добо.

Турецьку одіж і зброю без прикрас Мекчеї подарував солдатам Добо.

Почали збиратися в дорогу.

Мекчеї підняв із землі свою шапку і з жалем покрутив її в руці. Шапка була розірвана майже навпіл.

— Та ти не журись! — втішав його Цецеї.— Якби її не розпанахали, зараз не налізла б тобі на перев'язану голову.

Одежа на Мекчеї ще була мокра. Та дарма, сонце і вітер висушать її до вечора.

— Бери двох солдатів,— сказав Добо,— і вони проведуть тебе. Дядечкові Цецеї я теж дам двох.

— А може, ми разом поїдемо? — сказав Мекчеї, звертаючись до подружжя Цецеї.

— Куди? — запитав Цецеї.

— У Дебрецен.

— Поїдемо.

— Тоді нам вистачить і трьох солдатів.

— Бери скільки хочеш,— люб'язно відповів Добо.

Поки подружжя збиралося, Добо й Мекчеї ще раз об'їхали те місце, де відбувся бій. Серед убитих, розкинувши руки й ноги у синіх шароварах, лежав величезний турок років тридцяти. Удар прийшовся йому якраз в око.

— Я нібито пригадую його,— сказав Добо.— Здається, ми з ним одного разу вже билися.

Тіла двох угорських воїнів були дуже покалічені. Добо нахилився і накрив хустиною обличчя одного солдата.

Мертвим туркам солдати прокололи животи і вкинули їх у річку Беретьо. А угорцям викопали могилу на березі, у м'якій землі під старою вербою. Поховали їх прямо в одежі. Накрили плащами й закопали. Замість хреста увіткнули схрещені шаблі.

2

На південній околиці Константинополя височить старий замок-фортеця. Його оточували височенні мури, а всередині, немов сім вітряків, стояло сім приземкуватих веж, розташованих приблизно у такому порядку:

З півночі замок омиває Мармурове море, а з інших боків його оточують дерев'яні будинки.

Це знаменитий Єди-кула, інакше кажучи — Семибаштовий замок. Усі сім веж ховають у собі скарби султана.

У двох середніх вежах — коштовності: золото й перли. У вежах, що виходять до моря,— пристрої для облоги, ручна зброя і срібло. У решті — старовинна зброя, древні грамоти і книги.

Тут тримають і високопоставлених в'язнів — всіх по-різному. Дехто закутий у кайдани, сидить у темницях. Декотрі живуть вільно й так, наче вони вдома; їм дозволяється гуляти до вечора в замковому саду, по городу, на балконах і вежах, митися в лазні, вони могли навіть тримати служку або навіть трьох, писати листи, приймати гостей, розважатися музикою, їсти, пити. Тільки виходити за межі замку їм заборонено.

Одного весняного дня на лавочці в саду Єди-кули сиділи двоє сивоволосих старих чоловіків. В обох ноги закуті в легкі кайдани. Один невільник спер лікті на коліна, другий відкинувся на спинку лави і, поклавши руку на бильце, дивився на хмари.

Той, що втупився в небо, був старший, ніж його сусід. Борода сягала йому аж по груди, а біла грива на голові куйовдилася на вітрі. Обидва були в угорському одязі. Гей, багато одягу зносили вже угорські в'язні в Семибаштовому замку!

Сиділи мовчки.

Весняне сонце маревом огортало сад. Між кипарисами, туєю і лаврами цвіли тюльпани й півонії. Крислата шовковиця над їхніми головами купалася в сонячному промінні.

В'язень, що дивився на хмари, схрестив на грудях свої дужі руки і, глянувши на товариша, запитав:

— Про що задумався, брате Майлад?

— Згадалося горіхове дерево в моєму саду,— відповів той, нахилившись вперед.— У Фогораші в мене під вікном росте горіх...

Обидва замовкли. Потім знову заговорив Майлад:

— Одна його гілка відмерзла. Чи пустило дерево новий пагін? Ось про що я думаю.

— Напевне, пустило. Коли дерево замерзає, від кореня йдуть нові пагони. Виноградна лоза теж пускає пагінці від кореня. Тільки людина не випускає...

Вони знову помовчали. І знову першим озвався Майлад:

— А ти, Балінте, про що думав?

— Про те, що капи-ага[38] така ж погань, як і решта турків.

— Що правда, то правда.

— Він хитрий, як лис. Моя дружина надіслала йому тридцять тисяч золотих, аби він «хитрістю» своєю звільнив мене від цих ланцюгів. Відтоді вже минуло три місяці...

Невільники знову замовкли. Майлад потягнувся за кульбабкою, що жовтіла в траві. Зірвав її. Розтер у руці й розсипав пелюстки по землі.

— Вночі я думав, Балінте, про те, що досі не знаю, чому ти сидиш у в'язниці. Ти багато разів розповідав, як тебе везли по Дунаю, як брязнув одним стражником об борт, як тебе привели сюди. Але початок, справжню причину...

— Признатися, я й сам її не знаю.

— Зрештою, ти спокійно жив у своєму маєтку. Ніхто не міг сказати, що ти мрієш стати королем.

— Я й сам часто сушив над цим голову. Самому хотілося б довідатись, чому я попав сюди.

Під барабанний дріб подвір'ям пройшов загін капиджі, і в'язні знову лишилися самі.

Балінт пересмикнув плечима:

— І все-таки я гадаю, що причина в тій нічній розмові. Султан запитав мене, чому я повідомив німців про його прихід. «Німців? — перепитав я здивовано.— Я повідомив не німців, а Перені[39]». — «Це один біс,— відповів султан.— Перені ж тягнув за німцями.— І султан скосив на мене примружені від гніву очі.— Якби ти їх не повідомив, ми могли б захопити німецьке військо зненацька. Взяли б у полон всіх вельмож і таким чином позбавили б Фердінанда головної сили! Тоді вже й Відень був би в моїх руках!» Коли цей мерзенний турок так гарикнув на мене, у мені вся кров закипіла. Ти ж знаєш, я завжди лишався самим собою і ніколи не звик таїти свої думки.

— І ти наважився йому заперечити?

— Я не відповів йому грубістю, я просто заявив, що повідомив німців про прибуття султана, щоб врятувати угорців, які перебували в німецькому стані.

— То була твоя велика помилка!

— Я ж тоді був ще на волі.

— А що він відповів?

— Нічого. Ходив туди й сюди — думав. Раптом повернувся до свого паші й наказав йому виділити мені гарний намет, щоб я переночував там, а вранці, мовляв, ми продовжимо бесіду.

— Ну і про що ви говорили наступного дня?

— Ні про що. Відтоді я більше не бачив султана. Мені виділили просторий намет, але з "нього вже не випускали. Щоразу, як я намагався вийти, переді мною схрещувалися десять списів.

— А коли тебе закували в кайдани?

— Коли султан вирушив додому.

— А мені наділи на ноги кайдани зразу ж, як схопили. Я плакав від люті, мов дитина.

— А я плакати не можу, в мене немає сліз. Я не плакав, навіть коли помер мій батько.

— Ти й за дітьми своїми не плачеш?

Балінт Терек зблід.

— Ні. Але щоразу, як згадаю про них, ніби ножами мене ріжуть.— І, зітхнувши, він схилив голову на руки.— Я часто згадую одного раба,— вів далі Терек, похитуючи головою,— хирлявого, бридкого турка, якого я захопив у полон на березі Дунаю. Я протримав його у своїй фортеці багато років. Одного разу він прокляв мене, не криючись.

Більше вони не говорили.

Здалеку заграли сурми. В'язні прислухались, затим знову поринули кожен у свої думки.

Коли сонце позолотило хмари, комендант замку пройшов через сад і недбало кинув невільникам:

— Панове, ворота зачиняються.

Замкову браму звикло зачинили за півгодини до заходу сонця, це був знак усім в'язням повертатися на свої місця в камери.

— Капиджі-ефенді,— запитав Балінт Терек,— з якої нагоди сьогодні так виграють сурми?

— Сьогодні свято тюльпанів,— відповів комендант.— Цієї ночі в сералі[40] не сплять.

І він пішов далі.

В'язням було вже відомо, що це означає. І минулої весни було таке ж свято. Всі султанові жінки навесні розважалися в саду сераля.

У цей день між квітниками ставлять ятки і намети з різним товаром. Одаліски з султанового гарему продають усілякі дрібнички — намисто, шовкові тканини, рукавички, панчохи, черевики, вуалі й таке інше.

Султановим жінкам — а їх кількасот — ніколи не дозволяється ходити на базар, тож нехай вони хоч раз у рік насолоджуються триньканням грошей.

Сад у цей день сповнювався веселим гомоном. На деревах і кущах порозвішувано клітки з папугами, шпаками, соловейками, канарками. Їх приносять з палацу. І птахи співають, змагаючись з музикою.

А ввечері на Босфорі на одному з кораблів запалюють пахучі смолоскипи й весь гарем під музику прогулюється на цьому кораблі, прикрашеному пістрявими паперовими ліхтариками, аж до Мармурового моря.

Біля підніжжя Кривавої вежі невільники потиснули один одному руку:

— На добраніч, Іштване!

— На добраніч, Балінте!

Бо ж тут, крім сновидінь, немає іншої втіхи. Уві сні в'язень може перенестися додому.

Однак Балінтові Тереку зовсім не хотілося спати. Він трошки подрімав пополудні, порушивши звичний розклад, отож тепер сон не йшов до нього. Він розчинив вікно. Сів до нього, задивився на зоряне небо.

Мармуровим морем повз замок Єди-кули пропливав корабель. Небо було зоряне й безмісячне. Зорі яскраво світилися, відбиваючись у дзеркальній поверхні води,— здавалось, море стало небом. Корабель, освітлений ліхтариками, плив між зірками, які мерехтіли в небі і в морі.

Високі кам'яні мури закривали його від очей в'язня, але музика долинала й до нього. Дзвеніли турецькі цимбали і дзенькала чинча. Балінт Терек слухав би їх охоче, проте думки його полетіли далеко.

Десь опівночі голосна музика стихла. Співали тільки жінки. Мінялися голоси — мінявся і супровід.

Балінт Терек слухав неуважно. Він дивився, як небо повільно затягують рвані хмари-блукачі. Крізь їхнє темне лахміття проглядали зірки.

«І небо тут зовсім інше,— подумав в'язень,— турецьке небо, турецькі хмари...»

На кораблі надовго замовкли, і Балінтові думки сплелися одна з одною.

«І тиша тут інша: турецька тиша...»

Він уже був подумав про те, що краще піти лягти, але не міг подолати напівсонне заціпеніння і зрушити з місця.

Раптом у нічну тишу знову полинули звуки арфи і крізь густі крони дерев у темряві турецької ночі понеслася мелодія угорської пісні:

Приємний солодкий щем пройняв усю істоту Балінта Терека. Арфа на хвилину замовкла. Затим знову залунали чудові акорди і злетіли в нічній темряві тихим плачем:

Балінт Терек підвів голову. Так зводить голову лев-невільник у клітці, коли на нього війне південний вітер. Тужливо дивиться він удалину крізь прути гратів. Струни арфи лагідно бриніли в нічній тиші, поки не розтанули, як подих. Потім знову вдарили по струнах, і високий сумний жіночий голос заспівав по-угорськи:

У Балінта Терека аж подих перехопило. Піднявши голову, він пильно вдивлявся, звідки долинала пісня. Його сива чуприна розкуйовдилась, обличчя побіліло, як мармур.

Старий лев слухав, не ворухнувшись, рідну пісню. З очей у нього покотилися дві великі сльози й потекли по щоках, по бороді.

3

Опівночі у двері синів Терека постукав служник:

— Паничу Гергей!

— Чого тобі? Зайди!

Він іще не спав. Читав при свічці Горація.

Прокинулись і сини Терека.

— Мене прислав вартовий,— доповів слуга.— Якийсь пан стоїть біля воріт.

— Як його звати?

— Кечке, чи що, я не розібрав.

— Кечке? Який ще в біса Кечке?

— Він приїхав з Дьера і хоче в нас зупинитися.

Почувши слово «Дьєр», Гергей хутко вистрибнув з ліжка.

Янчі Терек здивовано глянув на нього.

— Хто це, Гергею?

— Мекчеї! — вигукнув весело Гергей.— Негайно впустіть пана витязя.

Слуга побіг.

Гергей взув черевики і накинув на плечі плащ. Хлопці теж повставали з ліжок. Янчі було шістнадцять років, а Фері виповнилося чотирнадцять. Обом кортіло глянути на гостя, якого вони знали тільки по імені.

— Накажіть подати їжі і вина! — кинув їм Гергей уже з дверей і вибіг із кімнати.

Коли він спустився вниз, Мекчеї вже був на подвір'ї. Біля нього стояли вартовий з ліхтарем в руці і комендант фортеці.

На другому поверсі теж засвітився ліхтар. Якусь мить його світло коливалося над подвір'ям, потім упало на прибульця, який саме прощався з солдатами Добо, даючи кожному по талеру.

— Слава богу, нарешті я добрався! — сказав Мекчеї, обнімаючи Гергея.— Я вже мало не заснув на коні, так зморився.

— Слухай, Пішто, що це в тебе на голові?

— Тюрбан, хай йому біс! Хіба ти не бачиш, що я тепер турком став?

— Облиш жарти, брате! Хустина вся в крові!

— То нічого, ти, братику, дай мені кімнатку, миску і води, а потім я тобі розповім, як добирався з Дьєра до Дебрецена.

На сходах з'явилася служниця і запитально глянула на прибульця. Гергей замотав головою — служниця зникла.

Юнак повернувся до Мекчеї і пояснив:

— Наша пані не спить. І ночами все чоловіка чекає або листа від нього.

Три дні пролежав Мекчеї у гарячці в замку Терека. Біля нього постійно чергували сини Терека і Гергей. Вони поїли витязя червоним вином і з цікавістю слухали його розповіді.

Господиня теж навідувала Мекчеї, який одразу по своєму прибутті заявив, що приїхав по Гергея і хоче забрати його в королівське військо.

Хлопці дивилися на Гергея приголомшені, а господиня не могла приховати докір і скорботу.

— І ти нас покинеш? Чи я не була тобі за рідну матір? А мої сини хіба не стали тобі братами?

Схиливши голову, Гергей відповів:

— Мені вже вісімнадцять років. Невже я буду тут байдикувати і марнувати час, коли батьківщині потрібні солдати?

На свій вік він справді виглядав змужнілим, на його по-дівочому смаглявому обличчі вже пробивалася борідка. Променисті чорні очі були серйозні й розсудливі.

— Тільки тебе там не вистачало! — похитала головою пані Терек.— Хіба ти не можеш трошки почекати, поки підростуть і мої сини? Усі від нас відвернулися! — І вона скрушно зітхнула, витираючи сльози, що потекли з очей.— Від кого відвернувся бог — відвернуться й люди.

Гергей став перед нею навколішки і поцілував їй руку.

— Люба матусю, якщо ви так розумієте мій учинок, я лишаюсь.

У кімнаті стояв і Тіноді. Він щойно прибув з Ершекуйвара — приїхав довідатися що-небудь про свого господаря. Але, побачивши, що на замку немає прапора, а господиня в жалобі, не спитав нічого.

Він сидів біля вікна на скрині, вкритій ведмежою шкурою, і щось писав на клинку шаблі.

Почувши слова Гергея, він припинив роботу.

— Ласкава пані, дозвольте й мені втрутитись у вашу розмову.

— Що ж, кажи, Шебек.

— Пташка завжди повертається до свого гніздечка, де б вона не літала. Гергей теж хоче випурхнути на волю. І я скажу: хай політає по білому світу. Тому що, перепрошую, воно вже видно, що панич Янош не сьогодні-завтра змужніє, тоді й для нього краще мати біля себе досвідченого воїна.

У цих словах не було нічого смішного, але присутні все ж усміхнулися. Звикли, що дяк Шебек завжди жартує, коли не співає. І якщо навіть він говорив серйозно, всім здавалося, ніби в його словах криється якийсь жарт.

Пані Терек кинула погляд на роботу Тіноді.

— Вірш уже готовий?

— Аякже, готовий. Тільки не знаю, чи сподобається він вашій милості? — Він підняв шаблю із зміїним руків'ям і прочитав:

— Напишіть і на моїй шаблі те саме! — попросив Янчі Терек.

— Ні,— відповів Тіноді, хитнувши головою,— тобі я напишу інший вірш.

З ліжка озвався Мекчеї:

— Дядечку Шебек, на шаблі Добо напишіть так, щоб там стояло й ім'я короля. Ну, знаєте, як пишуть: за бога, за вітчизну і за короля.

— Це вже застаріло! — відповів Тіноді.— Уже вийшло з моди відтоді, як угорська корона опинилася на голові з німця. Якби Добо це хотів накреслити на своїй шаблі, то взяв би її з собою і сам би звелів кому-небудь написати.

— Мені пригадалися слова, які я чув, коли був ще дитиною,— сказав Гергей, приклавши палець до лоба.— Їх варто було б написати.

— Які ж це слова?

— «Головне — ніколи не боятися».

Тіноді замотав головою.

— Думка гарна, але висловлена незграбно. Постривайте...

Підперши рукою підборіддя, він втупився поглядом кудись у простір. Всі замовкли. Нараз очі його заблищали.

— Куди ти годишся, якщо боїшся!

— Оце добре! — вигукнув Гергей.

Тіноді вмочив гусяче перо в дерев'яний каламар, що стояв на підвіконні, і написав девіз на шаблі.

Залишалося зробити напис ще на одній шаблі. На такій, як у Добо. Мекчеї подарував її Гергею.

— Що ж ми на цій напишемо? — спитав Тіноді.— Може, підійде таке: «Гергей Борнемісса не боїться навіть біса».

Усі весело розсміялися. Гергей похитав головою.

— Ні. Мені потрібні не вірші, а тільки два слова. У двох словах містяться всі вірші і думки. Напиши мені, дядечку Шебек: «За батьківщину!»

На п'ятий день у замок несподівано завітав Добо. Його зустріли радісно й привітно. Відтоді як господар замку опинився в турецькій неволі, на стіл ще ні разу не ставили золотий і срібний посуд. Замок сповнився незвичними веселощами. Одначе господиня вийшла до столу у своїй звичній жалобній сукні, без прикрас. Вона сіла на своє місце за столом, звідки видно двері. Навпроти неї теж стояло крісло і на столі посуд, прибор. Добо спочатку був подумав, що все це приготували для священика, але згодом здогадався, що це місце Балінта Терека. Для господаря дому щодня — і вранці, і в обід, і ввечері — ставили на столі прибор.

Пані Терек з великою увагою й інтересом слухала новини, що їх привіз Добо із Відня. Він чув їх там від вельмож, з якими йому доводилося зустрічатися.

В ті часи газет не було, про події у світі можна було довідатися тільки з листів або від гостей.

Довго не називалося в бесіді тільки ім'я однієї людини — господаря маєтку. Гергей попередив Добо, щоб він не згадував про Балінта Терека, не розпитував про нього.

Та коли служниці повиносили посуд з вітальні, господиня сама запитала:

— А про мого любого господаря ви, ваша милість, нічого не чули? — І вона раптом залилася слізьми.

Добо похитав головою.

— Поки нинішній султан не помре...

Господиня опустила голову. Добо гнівно грюкнув кулаком по столу:

— Та доки ж він збирається ще жити? Такі тирани не звикли вмирати природною смертю від старості! Я думаю, що, якби вдалося захопити в полон якогось пашу, ми б виміняли на нього нашого господаря.

Пані Терек похитала головою:

— Я в де не вірю, Добо. Мого чоловіка тримають у кайданах не як заложника, а як лева, бо вони його дуже бояться. Чого я їм вже за Балінта не пропонувала! — скрушно вела вона далі.— Я сказала: «Візьміть усе наше майно, все золото і срібло». Але гроші, які я посилаю, осідають у кишенях пашів. А мені вони відповідають, що нічого не можна добитись у султана.

— А якось інакше визволити його звідти не можна? — запитав Мекчеї.

Добо усміхнувся.

— З Семибаштового замку? Ти ще ніколи не чув, брате, про Семибаштовий замок?

— Чув. Але я знаю й те, що на світі немає нічого неможливого, якщо чогось дуже захотіти.

— Любий Мекчеї,— мовила господиня,— та хіба ви думаєте, що мій господар і його осиротіла родина цього не дуже хочуть? Чи я вже не зверталася до королеви, до впливових друзів, до будайського паші? Чи я не повзала на колінах до короля Фердінанда? Я навіть не наважилася про це писати моєму бідолашному чоловікові...

Слова нещасної жінки змішалися з риданнями, і всі замовкли, скорботно дивлячись на неї.

Господиня витерла сльози і звернулася до Тіноді:

— Шебеку,— сказала вона, вимушено усміхаючись,— невже ми частуватимемо друзів нашого дому тільки сльозами? Візьміть-но лютню і заспівайте нам отих пісень, що їх любив слухати мій чоловік... А ми заплющимо очі й уявлятимемо собі, що він сидить тут разом з нами.

Вже три роки в цьому замку не звучала лютня Тіноді. Хлопчики зраділи особливо, їм дуже хотілося почути спів дядька Шебека.

Дяк вийшов у сусідню кімнату і приніс звідти інструмент, схожий на гітару.

Він проспівав речитативом історію жінки на ім'я Юдіф[41], виводячи мелодію на струнах лютні.

Ця пісня втішала. Всі зрозуміли, що Олоферн, про якого співалося в пісні, то сам султан. Але де ж та красуня Юдіф, що зітне йому голову?

Коли Тіноді доспівав до середини пісні, мелодія під його пальцями враз змінилася, і він затягнув глибоким, м'яким голосом іншу:

Присутніх за столом пойняв болісний щем. У Добо теж виступили сльози на очах.

— Я можу продовжувати? — нерішуче запитав Тіноді.

Господиня кивнула головою.

Тіноді проспівав про те, як турки заманили в пастку пана Балінта, як повели його, закутого в кайдани, спочатку в Нандорфехервар, а потім у Константинополь. Під кінець пісні Тіноді вже не співав, а тільки скорботно шепотів:

Тепер уже і сам лютник залився сльозами. Адже й він був тепер нещасним блукачем, який найбільше оплакував свого господаря.

Діти, ридаючи, притулилися до матері. Вона притиснула їх до себе. Тіноді кинув лютню і припав головою до столу. Так минуло кілька хвилин у сумному мовчанні, потім заговорив Добо. Голос його звучав глухо й зажурено:

— Чому я не вільна людина?! Якби це забрало й рік мого життя, я все ж дістався б до цього міста, принаймні сам глянув би, чи насправді така страшна й неприступна ота в'язниця.

Мекчеї зірвався на ноги й крикнув:

— Я людина вільна! Клянуся всемогутнім богом, я поїду туди! Неодмінно поїду! І якщо мені пощастить, то я визволю Балінта Терека хоча б ціною свого життя!

Підвівся і Гергей:

— Я поїду з тобою! Я всюди буду з тобою, яка б небезпека не чатувала на нас, я ладен усе перетерпіти заради свого господаря, свого батька!

— Матусю,— мовив вражений цією сценою Янош Терек,— чи можу я залишатися вдома, якщо знайшлася людина, готова поїхати визволяти мого тата?

— Це божевілля! — пролепетала мати.

— Божевілля чи ні,— не вгавав Мекчеї,— та коли я дав обіцянку, то й виконаю її.

— Я теж піду з тобою,— приєднався Тіноді.— Рука в мене слабка, але я зможу стати тобі в пригоді своїми порадами.

— На що ви сподіваєтесь? — похитала головою господиня.— Як ви зможете зробити те, чого не зробили два королі й королівський викуп?

— Ваша правда,— погодився Добо, до якого знову повернулися спокій і рівновага.— Ні грошима, ні хитрістю тут не зарадиш. Тільки султанова добра воля може розірвати кайдани рабства.

— А що як ця добра воля ніколи не прийде? — спалахнув Мекчеї.

Наступного ранку Добо покинув замок. Його не стали затримувати; Всі знали, що для нього дорога кожна година. Мекчеї залишився.

Він покликав Гергея до себе в кімнату:

— Після вчорашньої розмови я вирішив так: виспимось, а тоді побачимо. Не тому, що мені так хотілося. Я скільки б не спав, рішення свого не зречуся — проберуся на турецьку землю.

— І я з тобою! — рішуче заявив Гергей.

— Зрештою, війни зараз немає. А потім, хто його знає, може, нам і справді пощастить знайти якусь дірку і проникнути туди?

— Якщо наша спроба й закінчиться невдало, соромно нам не буде.

— А Тіноді візьмемо?

— Як скажеш, так і буде.

— А Янчі?

— Мати його не відпустить.

— Що ж, тоді поїдемо вдвох. Тіноді нехай лишається вдома. У старого вже сил немає тримати шаблю, скакати верхи.

— Як хочеш.

— Ми ж ризикуємо своїм життям. Шкода було б старого. Він зараз дуже потрібна країні людина. Йому сам бог велів мандрувати по країні і розпалювати в серцях угорців полум'я, що вже згасає. Він виливає в піснях весь біль нашого народу.

Двері раптом відчинились, і на порозі став Янчі.

В руках він тримав нагайку. На голові в нього був крислатий дебреценський повстяний капелюх, на ногах — жовті чоботи.

Мекчеї лише кинув погляд на Янчі, потім, ніби продовжуючи якусь оповідь, усміхнувся і махнув рукою.

— Ти чув, що той рудий заєць жениться! — Обернувшись до Янчі, пояснив: — Ти не знаєш його. А втім, Гергей, можливо, й розповідав про нього.

— Про кого? — байдуже запитав Янчі.

— Про Адама Фюреша.

— З ким же він одружується?

— З дочкою одного старого пана з дерев'яною рукою.

З обличчя Гергея враз відринула кров.

— На Еві Цецеї?

— Так, на ній. Ти що, знайомий з нею?

— Гергей із скам'янілим обличчям глянув на Мекчеї.

— Годі вам грати комедію,— розсердився Янчі і ляснув себе нагаєм по халяві.— Ви не про це щойно розмовляли. Ви гадаєте, що я мала дитина, яку легко обдурити? Я вже не малий. Я не спав цієї ночі і все думав. А є такі плоди, що дозрівають за одну ніч. За цю ніч я став дорослим.

— А матуся тебе відпустить? — запитав Мекчеї.

— Я нічого їй не сказав і не скажу. Замок Гуняді стоїть занедбаний, там знайдеться чимало роботи, щоб дати всьому лад. Я попрошу, щоб вона довірила цю справу мені.

Мекчеї спитав:

— Виходить, ми можемо їхати?

— Хоч сьогодні. Я тому й одягнувся так.

— Постривайте,— мовив Гергей, усе ще блідий як крейда.— Це правда, Пішто, те, про що ти тільки-но згадував, чи ти навмисне вигадав?

— Ти маєш на увазі те, що я розповідав про Фюр'єша?

— Еге ж.

— Правда. Стара Цецеї сама хвалилася, що віддає дочку за лейтенанта королеви...

Зблідле обличчя Гергея враз взялося червоними плямами.

— Що з тобою? — стривожився Янчі.— Ти, мабуть, знайомий з тією дівчиною?

Гергей змінився в обличчі й нервово заходив по кімнаті.

— Ще б не знати, коли це моя Ева!

— І твою Еву віддають заміж?

— Так, якщо це правда. Але я не вірю.— І він крикнув гнівно, затупавши ногами: — Я вб'ю цього негідника!

Мекчеї знизав плечима.

— Уб'єш? А якщо дівчина покохала його?

— Вона його не кохає.

— Ти гадаєш, її примушують?

— Я певен цього!

— Вона дала тобі обіцянку?

— Ми заручені з нею ще з дитинства.

— В такому разі,— Мекчеї сперся на лікоть,— якщо нам і пощастить щось зробити, то не візьмемо ж ми її з собою? А що коли вони вже встигли заприятелювати?

— Як ти можеш подумати про таке? — спалахнув Гергей.

Мекчеї хитнув головою.

— Ви листуєтесь?

— Як це ми могли б листуватися? Хіба я маю слугу, якого міг би ганяти сюди-туди.

Мекчеї пересмикнув плечима.

На ганку зачулися чиїсь швидкі кроки.

Янчі Терек підскочив до дверей і тихенько повернув ключа.

За мить хтось натиснув на клямку.

Янчі притиснув палець до губів.

Стукав молодший братик, а Янчі не хотів, щоб він знав про їхні наміри.

4

Королева перезимувала в Дялу, там її і застала весна.

Вже на третій день Гергей і Мекчеї були в Дялу. Янчі Терек мав виїхати пізніше, щоб матінка, бува, не здогадалася про їхню змову. Дружині Терека було відомо тільки, що Гергей і Мекчеї відбули у військо короля Фердінанда і що літо проведуть там. До дня святого Деметра Гергей мав повернутися додому.

Проте на той час юнаки вже встигли про все домовитися. Вони зійшлися на тому, ідо спочатку Гергей мусить вивідати, чи любить Ева Фюр'єша. Якщо любить, Гергею не лишається нічого іншого, як попрощатися зі своїми мріями. Якщо ж вона не любить жениха, Гергей зникне, а Мекчеї таке влаштує Фюр'єшеві, що жодна дівчина в Ердеї не захоче вийти за нього.

Коли ж вони владнають усі свої справи у Дялу, то завітають у замок Гуняді й звідти вже втрьох вирушать у Константинополь.

До кордону поїдуть верхи. Янчі лишить при собі гроші, призначені для ремонту замку Гуняді і, крім того, добуде ще скільки зможе. Адже гроші знадобляться для звільнення Балінта Терека. На кордоні вони перевдягнуться або в дервішів, або в торговців, або в жебраків і далі мандруватимуть пішки, щоб не привернути до себе уваги грабіжників і бродячих турецьких загонів. Якщо їхній план звільнення пана Балінта і не вдасться реалізувати повністю, вони мали провести у турецькій столиці два місяці, а можливо, й менше, щоб дружина Терека не переживала за свого сина.

В Дялу юнаки прибули ввечері.

З ними їхав один слуга, якого Мекчеї найняв ще в Дебрецені. Хлопця звали Матяш. Раніше він випасав отари в Хортобадському степу. Тепер він сидів верхи на низенькому турецькому коникові, що його Мекчеї залишив з отих п'яти коней, яких вдалося захопити в бою.

Під'їхавши до першої-ліпшої хати, вони звернулися до якогось хазяїна-румуна й попросились до нього переночувати.

Румун розумів угорську мову, одначе прикинувся здивованим і затряс головою. Затряслась на голові й висока чорна шапка.

— Чи не на весілля приїхали?

— Ясна річ, на весілля.

— Коли на весілля, то чому не зупинилися в палаці?

Юнаки перезирнулися.

— Не можу там зупинятися,— сказав Гергей,— занедужав у дорозі.

Він і справді був блідий, наче хворий.

— У замку може зупинитися тільки мій приятель,— проводив він далі.— Я заплачу тобі за нічліг, якщо у тебе є вільна світлиця.

При слові «заплачу» з обличчя румуна зникло подивування, і він послужливо відчинив ворота перед вершниками.

— Ми ще не спізнилися на весілля? — запитав у нього Мекчеї.

— Як так «спізнилися», паничі! Хіба ви не знаєте, що весілля відбудеться післязавтра.

Коли юнаки залишилися в кімнаті самі, Гергей глянув на Мекчеї і похнюпив голову.

— Спізнилися!

Мекчеї стояв біля вікна й розглядав кущі бузку, що починали розпускатися.

— Нам краще поїхати звідси,— сказав він пригнічено.— Однією мрією менше, одним випробуванням більше.

Гергей підхопився.

— Ні! Так легко від свого щастя я не відступлюся. Один день — чимало часу. Мені краще залишитися тут, а ти поїдь у палац і там розчинися в гурті гостей.

— А якщо мене спитають, хто я такий?

— Хіба Цецеї тебе не запрошував? Головне, щоб ти зустрівся з Евою і довідався, чи вона справді вибрала Фюр'єша за покликом серця? Але ж це неможливо! Цього не може бути! Ні!

— Ну що ж, гаразд, я поїду в палац разом з Маті, якщо, звичайно, нас не виженуть.

— Скажеш, що тебе запросив Цецеї. Зрештою, ти ж врятував йому життя.

— Це й справді так. Якщо він мене і не прийме, я все-таки пройду в палац і зумію перемовитися словом з його дочкою. Якщо пощастить, то ще й сьогодні, а ні — завтра поговорю. А не міг би й ти поїхати зі мною? Під виглядом слуги, чи що?

— Ні. Якщо Ева скаже, що її примусили, то краще, аби мене там не бачили.

— Тоді вже я дам духопеликів Фюр'єшу!

— Поки я не поговорю з Евою, нічого не роби. Потім одразу вертайся, і ми подивимося...

Румунка постелила Гергею м'яку постіль, запропонувала цілющого відвару і мокру хустку на голову. Але хворий і не збирався лягати, він не випив настойки з квітів і не обмотав голову мокрою хустиною. Він міряв кроками кімнату і розмахував у повітрі кулаками.

Мекчеї повернувся під ранок. Він застав Гергея за столом. Юнак, схиливши голову на руки, дрімав. Перед ним горів каганець.

— Ти чому не лягав спати?

— Я думав, мені не заснути.

— З дівчиною я поговорив. Ти вгадав — вона виходить за Фюр'єша не за покликом серця.

Гергей здригнувся, наче його з ніг до голови облили крижаною водою. Очі знову засяяли живим блиском.

— Ти сказав їй, що я тут?

— Сказав. Вона хотіла бігти до тебе, але я втримав її.

— Чому ти її втримав? — спалахнув Гергей.

— Ну, ну! Замість того щоб подякувати за послугу, він ще кидається на мене!

— Не сердься. Я весь як на голках сиджу.

— Я тому й не пустив її до тебе, що за нею кинувся б весь двір. Про неї пішов би лихий поговір, ми нажили б собі біди.

— І що ти їй сказав?

— Я зганьблю Фюр'єша, а вона нехай поверне йому кільце.

Гергей слухав, очі його горіли.

— А що вона на це?

— Що королева змусила її стати нареченою Фюр'єша! І батьки теж примушували. Словом, королева на старість забавляється в нудні зимові дні весіллями. Ясна річ, Фюр'єш вчепився за цю дівчину. А дівчина, щоб догодити королеві, ладна серце своє викласти на тарілку й віддати.

— Але навіщо? О горе, вона все-таки забула, забула мене.

— Де б пак забула! Це я тобі жартома кажу. Звідки мені знати, як усе було насправді!

— А що вона сказала? Сказала прямо, що не любить Фюр'єша?

— Сказала.

— І що хоче зі мною поговорити?

— Неодмінно. Я запевнив її, що ввечері приведу тебе.

Гергей радісно закружляв по кімнаті. Потім знову похнюпився і сів на солом'яного ослінчика.

— Яка нам користь з того, що ми виб'ємо з сідла Фюр'єша? Її все одно не віддадуть за мене. Хто я такий? А ніхто. У мене немає ні тата, ні матері, навіть маленької хатини. Так, Тереки справді виховували мене, як рідного сина. Але ж я ніколи не був їм сином. Хіба я посмію чогось просити у них? А надто тепер, коли їхній маєток розорено?

Мекчеї стояв біля вікна, схрестивши руки, і з жалем поглядав на Гергея.

— Я не розумію, що ти маєш на увазі, але бачу, що ти сам заплутався. Зрештою, якщо ти збираєшся одружуватися, то для цього тобі не потрібен ні батько, ні мати, а тільки якийсь притулок. Щоб ти знав, у мене в Земплені є невеличка хатина. В ній зараз ніхто не живе. Можеш оселитися в ній хоч і на десять років.

— До хати ще треба й піч, а до печі й хліб!

— А ти хіба мало вчений? Ти ж знаєш більше, ніж будь-який священик! Адже нині добрих дяків днем з вогнем шукають.

Гергей пожвавішав.

— Дякую, Пішто!

— Зараз найголовніше, щоб Ева не вийшла заміж за Фюр'єша. Поїдемо разом у військовий табір, і, я думаю, не мине й року, як ти матимеш таке жалування, що прогодуєш дружину.

Гергей хутко накинув плаща, надів шапку, почепив шаблю.

— Я їду,— заявив він,— їду до її батьків! Скажу їм, що то не по-божому вони роблять. Скажу, що...

Мекчеї з такою силою посадив його на плетений ослінчик, що той затріщав.

— До біса в пекло ти підеш! Тебе ж замкнуть у курнику і там протримають доти, доки не скінчиться весілля. Щоб і носа твого не видно було, чуєш?

Повз хату проскакали три вершники — це прибували гості з Коложвара.

Коли долину оповили сутінки, Гергей і Мекчеї вирушили в палац.

Ніхто навіть не спитав, хто вони такі. Палац, повний гостей, гув, як вулик. Вікна були освітлені. У дворі горіли смолоскипи, а в коридорах — воскові свічки.

Прибували все нові й нові гості. У Гергея защеміло серце: як він зможе перемовитися бодай словом з Евою, коли тут стільки людей?

— Ходімо на заднє подвір'я,— запропонував Мекчеї.

Вони опинилися позаду палацу. Там було ще ясніше: кухонні слуги в шкіряних фартухах крутили на довжелезних рожнах туші биків. На кухні поралися кухарі в білих фартухах.

— Зачекай тут,— сказав Мекчеї.— Я спробую пробратися в покої придворних. Спитаю у Еви, де б ви змогли зустрітися.

Гергей змішався з гуртом цікавих, що спостерігали, як смажать на рожні цілого бика. Переважали тут кучери, хоча між ними затесалося й кілька пажів.

Всіх привела сюди цікавість. Адже стільки розповідають у народі про королівську кухню, та самі провінційні дворяни залюбки подивилися б, як і що готують найкращі в країні кухарі.

В Дялі кухня була між палацом і садом. Там порядкував сивоволосий кухар, його накази виконувало ще одинадцять кухарів і двадцять їхніх помічників. Серед них не було жодної жінки.

На подвір'ї палахкотіло вогнище, а на рожні оберталася туша вгодованого бика, сповнюючи повітря звабливим запахом печені.

Головний кухар віддавав накази мовчки, порухом палиці показуючи, як регулювати полум'я, щоб туша смажилася рівномірно.

У цьому пеклі дзвеніли ступки, стукали ножі, гупали молотки, якими відбивали м'ясо, поряд пихкала каша, сичала печеня на великих пательнях, а над усім носилися клуби випарів, дим і запахи смачних страв.

Якийсь стрункий паж у червоній суконній шапці крикливо пояснював цікавим:

— Я стою тут з самого початку. Знаєте, тут навіть яловичину смажать не так, як десь-інде.

Гарячий подих вогню рум'янив обличчя присутніх.

Незабаром і Гергей розчервонівся. Він стояв у юрбі, неуважно слухаючи розповіді пажів.

— Вони, знаєте, ціле теля зашили у вола,— повідомив хлопець.— А в теля засунули вгодованого індика, а в індика — куріпку.

— А в куріпку? — поцікавився недолугий з вигляду паж з червоними вухами.

— А в куріпку, брате,— зневажливо відповів оповідач,— поклали гусяче яйце. І віддадуть його такому, як ти.

Усі розреготалися. Юний паж присоромлено відступив назад і розчинився у гурті.

Через півгодини кухар витягнув гачки і дістав з бика напівзасмаженого індика.

Приємний запах майорану вдарив у ніс, збуджуючи апетит навіть у тих, кому й не хотілося їсти.

Індик ще не засмажився. Знову підгребли жару під тушу і закрутили рожен.

Вся ця метушня уже не цікавила Гергея. У його господаря була ще більша кухня, і в замку смажили биків частіше, ніж у палаці ердейської королеви.

Гайдук приніс із кухні свіжу хлібину. Пажі вихопили її в нього і розламали на кусні.

Балакучий стрункий паж у червоній шапці дав і Гергею кусень. Той не відмовився, бо зголоднів.

Бачачи, як наминають хліб пажі, кухар зупинив рожен, витер лезо ножа, що висів у нього за поясом на ланцюжку, і відрізав обидва вуха бика. У відповідь пролунали веселі, вдячні вигуки.

Гергей їв усмак — господарі-румуни дали йому в обід тільки чорного хліба й лемішки. Пажі роздобули десь і кубок вина. Гергей теж випив. Затим подав руку пажеві, який хоч і не був з ним особисто знайомий, все ж почастував і його.

— Петер Борнемісса,— відрекомендувався, підкручуючи вусики.

Парубок теж назвав себе, але обидва не розчули один одного. Тим часом кубок знову повернувся до них по колу. Гергей ще не вгамував спрагу, тож добряче хильнув з кубка. Не встиг він відняти кубок від рота, як з гурту виринув Мекчеї і покликав товариша.

Вони спустилися в сад. Дерева й кущі вже були огорнуті темрявою. Шум і гамір з подвір'я сюди ледве долітав.

Мекчеї зупинився біля куща бузини.

— Я поговорив з Евою. Очі в неї заплакані. Вона благала і батька, і матір не віддавати її заміж за Фюр'єша, а почекати і віддати за тебе. Але її батьки геть засліплені розкішшю двору, добротою королеви і щедрістю ченця Дьєрдя — вони втішали доньку тим, що, мовляв, самі теж побралися не з кохання, а все-таки звикли одне до одного.

Гергей слухав його, затамувавши подих.

— Тому Ева й плакала,— вів далі Мекчеї.— Вона любить тільки тебе, це ясно.

— І обвінчається з Фюр'єшем?

— Навряд. Вона каже, що хоче зустрітися з тобою і поговорить з королевою.

— А чому вона не сказала їй раніше?

— Її не питали. Королеви звикли чинити, як їм заманеться, знаючи, що ніхто не посміє їм перечити. До того ж і ти не давав знати про себе. Дівчина не знала навіть, чи ти живий, чи помер.

— А якщо королева не дозволить?

— Тоді вона завтра перед вівтарем скаже: «Ні!» Ото буде веремія! Королева, звичайно, розсердиться і прожене її, і Ева вернеться додому в Буду. А з часом ти одружишся з нею.

— Але тоді її не віддадуть за мене.

— Чому б не віддали? Але давай краще поговоримо не про те, що буде через чотири роки! Ева просила переказати, що прийде сюди опівночі, але якщо випаде можливість, то й раніше. Тут десь є якась теплиця. Чекатимеш її там. Вона не піде спати доти, поки не побачиться з торбою.

Теплицю знайшли швидко. Всередині горів смолоскип, і садівники збирали салат і зелену цибулю. Вони підозріло зиркали на прибульців, але не сказали ні слова, вирішивши, що це хтось із гостей.

— Гергею,— рішуче сказав Мекчеї,— я зараз піду, а ти прикинься хворим або п'яним. Примостися де-небудь у куточку і чекай свою наречену. Можливо, я теж прийду разом з нею.

І Мекчеї пішов.

Гергееві і справді здавалося, ніби він п'яний. Чи то вино вдарило йому в голову, чи надмірне збудження? В серці і в голові пекло, він відчував якусь гарячу злість і стискав кулаки.

Пройшовся теплицею поміж лимонними кущами, кактусами, фіговими деревами. Нетерплячка не давала йому спокою, він ходив туди й сюди. Не витримав і вийшов надвір. Насунув шапку на обличчя, стиснув ефес шаблі і помчав у палац.

— Де тут кімната батьків нареченої? — спитав він у людей, що стояли в коридорі.

Слуги підказали йому, як туди пройти.

На білих дверях, як і на всіх дверях у палаці, висіла чорна табличка, а на ній крейдою виведено прізвище гостя, який займав кімнату.

Старий Цецеї сидів за столом в одній сорочці. Його дружина втирала йому у сиве волосся розмаринову олію.

Гергей не поцілував руки своїм прийомним батькам, а тільки вклонився, витримавши їхні холодні погляди.

— Батьку...— почав Гергей і, відчувши, як не до речі зараз це звертання, поправився: — Ваша милість! Не сердьтеся, що я тут. Я прийшов не на весілля, мене тут ніхто не побачить. І не для того я приїхав сюди, щоб нагадати вашій милості про обіцянку, яку ви дали, коли я визволив маленьку Еву від турків...

— Чого тобі треба? — прохрипів старий Цецеї.

— Я хочу тільки шанобливо запитати,— вів далі Гергей,— чи знаєте ви, що Віца не любить цього...

— А яке тобі до цього діло! — накинувся на нього старий.— Що ти тут погрожуєш мені! Ану забирайся звідси!

Гергей склав руки на грудях.

— Невже ви хочете занапастити свою єдину доньку?

— Як ти смієш питати в нас звіту! Негіднику! Кріпосний холопе! — скипів старий, міняючись в обличчі.

Він схопив зі столу свій дерев'яний протез і вже хотів був ударити ним Гергея, але дружина втримала його і обернулася до юнака:

— Іди звідси, синку! Не руйнуй щастя нашої дитини! Ви своїм дитячим розумом гадали, що кохаєте, одне одного, але, бачиш, отой молодий чоловік вже лейтенант...

— Я теж буду лейтенантом!

— Коли ним ти будеш, а він уже лейтенант. Сама королева благословила цей шлюб. Ради бога, прошу тебе, іди звідси!

Гергей благально, подивився на жінку.

— Фюр'єш — боягузливий блюдолиз! Віца любить мене. Вона зможе бути щасливою тільки зо мною! Ви розіб'єте її серце!.. Почекайте трохи, поки я зможу одружитися з нею. Клянусь, що я буду гідною людиною! — На його очах блищали сльози. Він упав перед старими на коліна.

Цецеї підхопився із стільця.

— Забирайся, поки не вигнав тебе стусанами!

Гергей підвівся, мотнув головою, наче відганяв від себе поганий сон.

— Пане Цецеї,— мовив він твердо, суворо,— з цієї хвилини ми з вашою милістю не знаємо один одного. Я пам'ятатиму тільки про те, що золоті дукати, на яких запеклася кров моєї матері, зберігаються у вас.

— Триста п'ятнадцять дукатів!— заверещав старий.— Віддай йому ці гроші, жінко. Віддай, навіть якщо в нас, окрім цього, більше нічого не залишиться!

Сказавши це, він зірвав із себе шкіряний пояс і висипав з нього золото.

Його дружина відрахувала на столі гроші — спадщину Гергея, точніше, його бойову здобич. Гергей сховав гроші в кишеню.

Постояв ще якусь мить. Можливо, він думав, чи не треба йому за щось подякувати — ну, хоч би за те, що вони зберегли його скарб. Але ж берегли вони не для нього, а для своєї доньки!

Він мовчки вклонився і вийшов.

Блідий, як смерть, побрів юнак коридором. Назустріч ішли святково одягнені гості, і він раз у раз притискався до стін, даючи їм дорогу.

Та ось його погляд упав на двері навпроти себе, на яких стояло прізвище Мекчеї.

Він зайшов у кімнату. Там не було нікого. На столі горіла свічка. Гергей впав на ліжко й заплакав. Чому він плакав? Цього він і сам не знав. Кишені його набиті грошима. В цю хвилину він став багатою і вільною людиною. І все ж юнак відчував себе покинутим сиротою.

Скільки образ, зневаги довелося йому стерпіти!

«Клятий старий! Чи в тебе й серце дерев'яне?»

Веселі звуки рогу пролунали в палаці — гостей запрошували до вечері.

У коридорах відчинялись і зачинялись двері, мармуровими плитами зацокотіли каблуки.

Потім настала тиша, і двері в кімнату відчинилися.

— Мекчеї...— тихо озвався ніжний голос.

Гергей підхопився.

Перед ним стояла Ева у рожевій шовковій сукні. Якусь мить вона стояла приголомшено, а затим почувся тихий зойк, і молоді впали одне одному в обійми.

— Ево! Моя Евіцо!

— Гергею!

— Ти поїдеш зі мною, Ево?

— Хоч на край світу, Гергею!

За святковим столом зібралося близько сімдесят осіб. Здебільшого придворна знать, решта — родичі нареченого, запрошені на весілля.

Королева з синочком сиділа гордовито на чільному місці. Обоє в зеленому оксамитовому вбранні. За їхньою спиною на стіні висіли вінки, сплетені у вигляді корони. Ліворуч від королеви сидів чернець Дьердь, а поряд з королевичем — наречена і її мати, навпроти нареченої — жених. Вечеря розпочалася спокійно і тихо. Гості перемовлялися пошепки.

Після третьої страви чернець Дьердь підвівся і виголосив тост на честь заручених. У своїй промові він назвав королеву щасливою зіркою молодих, наречену — білосніжною лілією, жениха — щасливим обранцем. І кожному з гостей він кинув словесну квітку — навіть вороги слухали його із задоволенням.

А вже тоді, коли на столи подали найкращі вина, зав'язалася бесіда. Звичайно, розмовляли гості неголосно — кожен із своїм сусідою по столу.

— Чому цей вечір називають «плачем»? — запитав хтось із присутніх.

— Тому що дівчина оплакує свої дівочі літа.

— Але ж вона зовсім не плаче. У неї такий гарний настрій, наче вона тішиться, що закінчується її дівування.

— Мене дивує, як це її королева відпускає.

— А вона й не відпускає. Досі Ева була придворною панночкою, а тепер стане придворною дамою.

Коли вечеря кінчилася, до гостей вийшов співак. Він приїхав звідкілясь аж із Італії і вже встиг продемонструвати королеві своє мистецтво. Голос він мав приємний, але співав надто голосно:

— Codo orfanella e vendo і fieri[42].

Поки він співав, наречена тихо й замріяно сказала матері:

— А що якби я сьогодні вмерла?

Мати ошелешено подивилась на дочку, але, побачивши усмішку на її вустах, відповіла докірливо:

— Що це ти таке мелеш, доню!

— А все-таки...

— Та годі тобі!

— А ти б плакала за мною?

— Ми б з батьком померли слідом за тобою.

— Якби я знову воскресла через місяць або через два і прийшла б у наш Будайський замок?

Мати здивовано глипнула на дочку.

Ева вела далі, усміхаючись:

— Тоді ви в могилці пошкодували б, що поквапилися вмерти.

Вона підвелася. Стала за кріслом королеви. Нахилилась і шепнула щось їй на вухо. Королева усміхнулася і кивнула головою. Дівчина швидко вийшла із зали. Гості слухали співака. Його гарний баритон звучав усе чистіше. Спів усім сподобався. Гості заплескали.

— Ще, ще,— попросила королева.

Співак продовжував розважати гостей.

Тільки мати помітила, як зникла Ева. Дончині слова не йшли в неї з голови, сповнюючи серце тривогою.

Коли італієць нарешті закінчив співати, слуга біля дверей оголосив:

— Новий співак! Безіменний! Всі обернулися до дверей і побачили тендітного юнака років п'ятнадцяти. Одягнений він був в атласну одежу вишневого кольору, кунтуш, підперезаний поясом, на якому висіла маленька шабля з позолоченим руків'ям. Юнак зайшов до зали, схиливши голову в поклоні. Довге волосся закривало його обличчя. Він підійшов ближче до королеви і став перед нею на коліна. Затим підвівся, відкинув волосся з обличчя.

Гості так і ахнули від здивування: співаком виявилася сама наречена.

За нею слідом ішов королевський паж, несучи арфу. Посеред зали він подав інструмент Еві. Дівчина вправною рукою провела по струнах і заспівала.

Виявляючи шану до королеви, вона почала з польської пісні, якої та сама навчила її. Задзвенів сріблястий голосок. Слухачі затамували подих.

Потім вона співала по черзі угорські, зажурливі румунські, італійські, французькі, хорватські й сербські пісні.

Після кожної пісні гості захоплено аплодували.

— От бісеня! — не втримався сусід Мекчеї — сивовусий придворний вельможа.— Побачиш, братику, вона нам ще станцює.

— Вона завжди така весела? — спитав Мекчеї.

— Завжди. Якби не було цієї дівчини, королева вже давно померла б з нудьги.

— Пощастило ж Фюр'єшеві...

Він мало не прохопився: «цьому рудому».

Співрозмовник знизав плечима.

— Ет, то зніжений мамин синочок... Можеш повірити, що ця дівчина замість нього піде на війну.

— Вона що, вміє тримати зброю в руках?

— Влітку вона перемагала італійських фехтувальників. А як вона стріляє, як скаче верхи! Будь-кому з чоловіків носа втре.

Наречена, яку так розхвалював старий, заспівала угорську пісню, приспів якої звучав так:

Гості знали цю пісню, але знайомий приспів цього разу прозвучав інакше:

І дівчина ковзнула поглядом по рядах гостей, зупинившись на Мекчеї.

Гості засміялися. Вони подумали, що Ева просто жартує.

Але Мекчеї здригнувся. Коли ж дівчина після другого куплету знову зиркнула на нього, він одним духом вихилив вино з чаші й непомітно вислизнув за двері. Хутко збіг сходами і гукнув у конюшню:

— Маті! Маті! Балог!

Ніхто не відповів. Довелося розшукувати Маті в гурті челядників. Слуги сиділи на подвір'ї неподалік від кухні й пили вино з дерев'яних кубків, глиняних глечиків, а то й просто з чобіт.

Мекчеї насилу розшукав у цій юрбі свого слугу. Але ж, боже милий, що з ним сталося? Поки Маті сидів за столом, він ще якось тримався, коли ж піднявся на ноги, його геть розібрав хміль.

Під столом і попід стінами валялося з десяток п'яних. Хто лежав під столом, того не чіпали, але тих, хто падав з лавки, скидали на купу під стіну.

Маті підвівся, чи тільки спробував встати, коли завбачив свого господаря. Але недовго стояв, швидко сів назад, бо відчував, що не втримається на лавці й теж потрапить під стіну.

— Маті! — гримнув на нього Мекчеї.— Дідько б тебе вхопив! Де мій кінь?

Маті спробував підвестися, але марно, він тільки сперся руками на стіл.

— Він там.

— Та де ж?

— Там, де й решта коней.— І продовжував белькотіти, ледве підводячи важкі повіки:— Місце коню серед коней.

Мекчеї схопив його за комір:

— Кажи як слід, бо душу з тебе витрясу!

А хоч би й витрусив: душа його теж була п'яна!

Мекчеї штовхнув слугу до решти гуляк і побіг у конюшню розшукувати коня.

Старший конюх теж був п'яний. Мекчеї, якби захотів, міг вивести всіх коней.

Йдучи темною конюшнею, він гукав:

— Мусто!

З одного стійла почулось іржання. Там гнідий кінь Мекчеї наминав овес, а поруч стояла сіра кобилка Маті. Якийсь іще не дуже п'яний слуга допоміг йому осідлати обох коней. Ніхто не цікавився, чому він так швидко покидає палац, не дочекавшись кінця вечері.

Гергей уже чекав на подвір'ї. Його осідланий кінь бив копитами землю біля паркану.

Стояла прохолодна й тиха ніч. Хмари, здавалося, застигли на небі. Місяць, наче половинка срібної тарілки, перепливав від однієї хмаринки до другої, осяваючи землю блідим сяйвом.

Це ти, Гергею? Я приїхав. Правильно я зрозумів наречену?

— Правильної — весело відповів Гергей.— Вночі ми звідси втечемо.

Не минуло й півгодинки, як перед хатою ковзнула метка тінь, хутко відчинила двері і ввійшла. Це була Віца.

Вона втекла з палацу в тому ж чоловічому атласному костюмі, в якому співала в палаці.

5

Адріанопольський шлях такий же запилюжений, розбитий, розритий коліями, як і дьєндешський. От якби могли перетворитися на перлини ті сльози, що падали на цей шлях! Їх було б море і назвали б їх, напевне, угорськими перлинами!

Заїжджі двори, які стояли на околицях турецьких міст, це справжні маленькі вавілони[43]. Тут розмовляють усіма мовами світу. Чи розуміють їх господарі — то вже інше питання. Вони стають особливо нетямущими, коли якийсь звиклий до панського життя подорожній вимагає собі окрему кімнату, постіль та інші чудернацькі речі.

Заїжджі двори, чи, як їх ще називають, караван-сараї, на всьому Сході однакові. Це великі незграбні будівлі з оцинкованими дахами, подвір'я оточене кам'яною стіною заввишки в зріст людини. За кам'яним муром тягнеться ще одна кам'яна стіна, нижча й товща. Її можна було б назвати лежанкою, хоч це все-таки не лежанка, а тільки широка стіна з пласкою поверхнею. Однак і стіною її назвати теж неправильно. Це скоріше лежанка, тому що подорожні вмощуються на ній, щоб уночі на них не стрибали жаби.

Але для турка таке місце відпочинку просто необхідне. Тут він варить собі вечерю, до цієї стіни прив'язує свого коня, зрештою, спить на ній. А якщо станеться, що кінь уночі тицьнеться мордою в господаря, той дає йому стусана та водночас і заспокоюється: кінь на місці. Тоді перевернеться на другий бік і знову засинає.

Одного травневого вечора в адріанопольський караван-сарай заїхало двоє молодих турецьких вершників. Правда, їхня одіж більше нагадувала угорську: вузькі сині штани, сині аттіли[44], підперезані жовтими хустинами, за поясом кончари, на плечах широкі іржавого кольору плащі з верблюдячої вовни, капюшони насунуті аж на очі. Вже з першого погляду можна було з'ясувати, що це делі[45], які тільки під час війни служать під знаменом праведної віри, а в мирний час живуть з того, що зможуть награбувати, їхня одежа тільки нам видалася б угорською. А турок вважав би її турецькою: адже обидва народи — східного походження. Проте делі всі були турками.

У караван-сараї на них не звернули уваги. Хіба що їхня підвода була варта того, щоб зупинити на ній свій погляд, бо в ній сиділи двоє гарних молодих невільників і запряжена вона була баскими кіньми.

І кучер теж невільник і теж молодий. Невільники були або угорцями, або хорватами, але по їхніх руках і обличчях можна зробити висновок, що вони шляхетного роду... Не так важливо, де, в якому місці делі захопили в полон цих юнаків, але те, що вони на них зуміють добре заробити, це безсумнівно!

На подвір'ї караван-сарая зібралося чимало різного люду. Тут були і турки, й болгари, й серби, й албанці, греки й румуни; жінки, діти, купці й солдати — всі змішалися в гамірному шарварку. Адріанопольський шлях, немов Дунай: все вливається в нього. Тому й не дивно, що кожного ранку в караван-сараї вавілонське стовпотворіння і суміш мов.

Сонце вже хилилося на спочинок. Люди напували скот — хто коня, хто верблюда. Всі поспішали зайняти місце на кам'яній стіні — стелили там ряднину або килимок. А в кого не було ні ряднини, ні килима, ніс оберемками сіно й солому, щоб камінь не муляв у боки.

Коли обидва делі влаштувалися, один з них — зовсім юний, років вісімнадцяти хлопець із сміливими очима — гукнув господареві двору:

— Мейханеджі!

З-під ганку виліз приземкуватий чоловік у тюрбані й запитав ліниво:

— Що треба?

— Мейханеджі, чи є в тебе кімната? Я добре заплачу.

— Годину тому зайняли.

— Хто зайняв? Я заплачу і йому, хай звільняє.

— Йому ти навряд чи заплатиш. У кімнаті оселився славнозвісний Алтин-ага! — І він поштиво кивнув у бік кам'яного ганку, де на розісланому килимку, по турецькому склавши ноги під себе, сидів чорний турок з обличчям ворони.

Його вбрання свідчило про те, що то багатий чоловік. У його тюрбані стирчали два страусових пера. Побіля нього стояв слуга з опахалом. Ще один слуга готував якийсь напій. А на подвір'ї порядкувало ще чоловік двадцять солдатів у червоно-синьому вбранні. Вони поралися і варили їжу. Один з них прав біля колодязя білизну аги, другий знімав з верблюда килим для постелі. То був дорогий, м'який вовняний килим.

Егеж, у такого не відкупиш кімнати. Похнюпивши голови, обидва делі повернулися до свого возу. Кучер швидко випряг коней, напоїв їх і розв'язав невільникам руки. Потім він теж розклав багаття на кам'яній стіні й поставив казанок, щоб зварити вечерю.

Обличчя молодих невільників не виказувало смутку. Правда, турки ставилися до них шанобливо: їли з ними з одного казанка і пили з однієї посудини. Очевидно, то були не прості невільники.

Ага теж сів вечеряти. Кухар приніс на срібній таці плов з баранини і поклав перед ним на килим. Ага їв руками, бо ножем і виделкою користуватися зайве, та й непристойно. Тільки нечестиві, невірні гяури їдять за столом і послуговуються столовими приборами.

Ліворуч від делі на лежанці примостився одноокий дервіш. Він не мав на собі ніякої одежі, окрім волосяниці бурого кольору, що сягала йому аж по кісточки. Дервіш був підперезаний мотузком, з якого звисали чотки і саморобна чашка із шкаралупи кокосового горіха. Голова простоволоса; довге скуйовджене волосся зав'язане у вузол — ото і вся його шапка. В руках він тримав довгу патерицю, прикрашену мідним півмісяцем. Волосяниця стала сірою від дорожньої пилюки.

Дервіш примостився на стіні й окинув поглядом товариство, що вечеряло біля нього.

— А ви не прихильники пророка? — запитав він похмуро.

Делі сердито глянули на нього.

— Може, ще й більш ревні, ніж ти,— відповів один з них, смаглявий чорноокий юнак з променистим поглядом.— Нині розвелося таких мандрівних дервішів, які більше череву догоджають, ніж пророкові.

— Я через те й запитав, що ви їсте разом із невірними.

— А вони вже правовірні, яничаре! — недбало відповів делі.

Дервіш здивовано вирячився на нього. Поставив чашку. Витер жирні пальці об свою ріденьку борідку.

— А звідки ти мене знаєш?

— Звідки знаю? — відповів, усміхнувшись, юнак.— Я знаю тебе ще з тих часів, коли ти був ратником, носив зброю падишаха.

— Ти вже давно у війську?

— П'ять років.

— Щось я тебе не пригадую.»

— Тоді чому ж ти покинув доблесний стяг?

Дервіш не встиг на це відповісти, бо від ганку долинули такі дикі крики, що аж коні схарапудились.

Кричав ага. Юнаки, ошелешені, дивились на нього. Що з ним? Чи не вбивають його? Але вони побачили тільки одне: ага почервонів від потуги і щось п'є з фляжки.

— Що з ним?

Дервіш зневажливо махнув рукою.

— Хіба ти не бачиш? Вино п'є!

— Як же мені бачити! Він п'є з фляжки.

— Виходить, ти не вроджений мусульманин?

— Ні, друже, я народився в Далматії. Тільки п'ять років тому я прийняв праведну віру.

— Тоді ясно,— закивав головою дервіш.— Так от, знай, ага тому так дико кричить, щоб його душа тепер перейшла з голови в ноги на той час, поки він п'є вино. Бо душа у нас живе в голові, а коли ми помираємо, летить на той світ. А там, як тобі відомо, правовірних карають за випивку.

— А якщо душа безгрішна?

— От і він так гадає: гріх не ляже на душу, якщо він її вижене на кілька хвилин з голови. Але, я думаю, що такі хитрощі до добра не приводять. Штагфір аллах![46] — І дервіш зітхнув.— Ти оце запитав мене, чому я покинув священний стяг?

— Еге ж. Ти був хоробрим воїном, та й ще не такий старий, років з тридцять п'ять.

Дервіш вдячно глянув на юнака. Але потім його обличчя знову спохмурніло, і, махнувши рукою, він сказав:

— Чого варта відвага без щастя!.. Я воював хоробро доти, доки зі мною був мій амулет. Мені він дістався від старого бея, який помирав на полі бою. Цей амулет благословив якийсь герой, що воював разом з пророком. Душа витязя і зараз допомагає в битві тому, хто носить його каблучку. А потім я попав у рабство, і один священик забрав у мене амулет. Поки я носив його на грудях, мене не брали ні кулі, ні шабля. Але як тільки його не стало в мене, рани й біди посипалися на мене одна за одною. Офіцери мої зненавиділи мене. Мій батько — славнозвісний Ях'я Оглу Мохамед, паша у Буді,— прогнав мене. А мій старший брат — славний Арслан-бей — став моїм ворогом. Приятелі обікрали. Я кілька разів попадав у рабство. Щастя відвернулося від мене...

Делі глянув на ліву руку дервіша. На вказівному пальці червонів довгий рубець, ніби палець колись розрізали аж до зап'ястя, потім зашивали рану.

— У тебе і на руці шрам.

— Так. Я цілий рік не міг поворухнути рукою. Нарешті один святий дервіш порадив мені тричі відвідати Мекку. Я ще тільки раз побував там, а рука вже загоїлася.

— Отже ти й далі залишаєшся дервішем?

— Цього я ще не знаю. Я сподіваюсь, що щастя все-таки повернеться до мене, і якщо я ще двічі пройду святим шляхом у Мекку, то знову повернуся до війська. Але горе мені, якщо не знайду свій амулет. Доти все в моєму житті буде непевним.

— І ти сподіваєшся знайти свій амулет?

— Коли мине тисяча й один день, може, й знайду.

— І ти повинен притримуватися спокути тисячу й один день?

— Так, тисячу й один день.

— І обійти всі мечеті?

— Ні, я йду тільки від Печа до Мекки. І щодня молюся, перебираючи чотки, вимовляючи тисячу й один раз священне ім'я аллаха.

— Дивно, така розумна людина, як ти...

— Перед аллахом немає розумних. Усі ми черви.

Дервіш узяв у руки довгі чотки з дев'яноста дев'яти намистин і почав молитися.

Прибравши після вечері, кучер витягнув дорожні килими. Два він постелив на стіну-лежанку, третім накрив воза. Дишло підняли до стіни, і один делі примостився біля нього, поклавши собі під голову сідло замість подушки. Він пильнував, поки інші спатимуть.

Стояла місячна ясна ніч. Видно було, як приїжджі вмощуються на стіні, готуючись до нічного відпочинку...

Все затихло, тільки густий запах кінського поту й цибулі розливався в повітрі І кружляв над подвір'ям кажан.

Через подвір'я пройшов слуга в куртці з червоними вилогами і зупинився перед делі, який уже збирався спати.

— Вас просить ага.

Другий делі підхопився тривожно, та, побачивши, що його приятель мовчки підкорився запрошенню аги, тільки провів його поглядом і почепив до пояса шаблю, яка лежала поряд.

Ага все ще сидів на ганку, але вже не кричав. Повернувши червоне обличчя до неба, він дивився на місяць.

Делі вклонився.

— Ти звідки їдеш, сину? — запитав ага:

— З Буди, мій пане,— відповів делі.— Паші ми тепер уже не потрібні.

— У тебе такі гарні коні, що я не можу намилуватися ними. Вони продаються?

— Ні, мій пане.

Ага скривився.

— Ти бачив моїх коней?

— Ні, не бачив, мій пане.

— То подивися завтра. Якщо котрийсь із них сподобається, може, обміняємось?

— Можливо, мій пане. Ще щось накажеш?

— Можеш іти.

Ага подивився услід делі, насупивши брови.

Всі вже поснули. Ага теж зайшов до себе в кімнату і ліг біля вікна, завішаного білою фіранкою. Чути було, як у дворі хропуть люди й тупають ногами коні, хрумкаючи овес.

Але тих, хто вже спав, це не дуже турбувало. Подорожні добре натомилися і тому спали міцно, не гірше, ніж дехто на шовкових постелях. Місяць, схожий на половину золотої тарілки, повільно піднімався по небу.

Старший делі Підвів голову і роззирнувся довкола. Юний невільник теж заворушився, і всі троє схилили докупи голови.

— Чого хоче ага? — запитав угорською мовою старший делі.

— Йому сподобалися наші коні. Хоче купити їх.

— А що ти йому відповів?

— Сказав, що вони не продажні.

Відхилився один килим, і з повозу висунулося біле личко наймолодшого невільника.

— Гергею...

— Тс-с!— прошепотів делі.— Чого тобі, Віцушко? Все гаразд. Спи спокійно.

— А що хотів ага?

— Він тільки поцікавився нашими кіньми. Спи, люба.

Їхні обличчя зблизились, і губи злилися в тихому поцілунку.

Затим троє юнаків перекинулися ще кількома словами.

— Нам нема чого боятися,— підбадьорив їх Гергей.— На світанку рушимо далі, і прощавай, ага, з усіма своїми кіньми!

— Слухай, я завтра не хочу бути невільником,— заявив Янчі Терек.— Нехай завтра ним побуде Мекчеї. Страшенно набридли ці кайдани. Та й золото важко носити при собі. Краще заховати у возі.

— Гаразд, гаразд,— заспокоїв його Гергей,— завтра я залюбки побуду невільником. Але коли ж ми перевдягнемося? Вночі не можна, бо ще, чого доброго, ага прокинеться завчасу.

— Ну, тоді в дорозі. Дідько б ухопив цього агу!

Мекчеї мотнув головою:

— Мені він теж не до душі. Такі великі пани не люблять, коли якісь нікчемні делі не виконують їхніх забаганок.

Гергей приклав палець до губів.

— Тихше, дервіш розуміє по-угорськи.

Дервіш лежав поруч з ними, згорнувшись у клубок.

Вранці, ледве сонце визирнуло з-за обрію, ага вийшов з дверей і, голосно позіхаючи, струсив із себе сонне заціпеніння.

— Бандшале,— звернувся він до слуги, що низько кланявся панові,— де ці двоє? Поклич їх сюди.

Дервіш сидів навпочіпки біля дверей. Почувши слова аги, він встав з місця.

— Вони вже поїхали.

— Поїхали? — скипів ага.— Як це поїхали?

— Поїхали.

— Як вони посміли?

— Саме тому і я чекаю тебе, мій пане. Ці делі — підозрілі люди.

— Звідки ти знаєш?

— Я підслухав вночі їхню розмову.

— Про що ж вони говорили?

— Про все потроху. А найбільше про те, що їм краще не зустрічатися з такими людьми, як ти.

Ага витріщив очі.

— Тоді ми заберемо в них коней!.. Рабів! Воза! Все заберемо!

Розпалюючись, ага вже не просто кричав, а люто верещав.

— Вони й гроші мають з собою,— вів далі дервіш.— Один з невільників сказав, що йому важко нести на собі золото.

— Золото? Гей, сипахи! Всі по конях! Наздогнати обох делі! Давайте їх сюди живими або мертвими! А найголовніше — воза!

Через якусь мить двадцять два сипахи верхи на конях вискочили з воріт караван-сарая.

Ага подивився їм услід, потім обернувся до дервіша.

— Про що вони ще балакали?

— Я не все розібрав. Вони говорили тихо. Ясно одне: розмовляли вони по-угорськи і що один з невільників — жінка.

— Жінка? Я не бачив жінки.

— Вона вбрана у чоловічий одяг.

— Гарна?

— Чарівна. Вони подалися до Стамбула.

Очі в аги заблищали.

— Частина здобичі — твоя! — кинув він і пішов у дім.

— Ага-ефенді! — крикнув йому вслід дервіш.— Я був яничаром. Чи не дозволиш ти мені сісти на коня?

— Дозволяю. Я й сам поїду. Звели сідлати.

Ага почепив шаблю і за мить уже сидів верхи на коні.

Вони швидко наздогнали слуг. Ага ще здалеку махав їм рукою, підганяючи. З-під копит коней виривалися хмари білої пилюки.

Не минуло й двох годин, як сипахи радісними вигуками сповістили свого пана, що вони вже бачать повіз.

Ага підострожив коня і погнав його чвалом.

Слідом за ним, пригнувшись до шиї коня, мчав дервіш, немов якийсь пелехатий диявол. Дервіш шмагав жеребця і бив його п'ятами по боках. Його волосся розкуйовдилося і стало схоже на велике помело. Він навіть не встиг почепити шаблю, яку дав йому ага, він тримав її в руках і бив нею коня то спереду, то ззаду.

З пагорба ага побачив утікачів. Вони були ще далеко, але, без сумніву, вже відчули небезпеку.

Невільники скочили на коней і схопили зброю, що лежала на возі. Кучер зняв з підводи якісь невеличкі тюки і подав їх вершникам. Ті, притиснувши їх до сідла, поскакали далі. Затим візниця заліз під воза і раптом звідти піднялися клуби білого диму. Тоді вже й кучер сів на коня і помчав щодуху за своїми супутниками.

Ага був вражений.

— Що то за дивні невільники? — гукнув він дервішу.— Чому вони не хочуть визволитись?

— Я ж вам казав, що то собаки!— заверещав дервіш.

Полум'я вже охопило повіз. Сипахи нерішуче зупинилися.

— Гасіть! — крикнув ага.— Розбийте його! — і наказав:— Троє лишаться тут. Решта вперед за собаками.

Цієї миті знялося сліпуче полум'я і пролунав оглушливий вибух.

На землі не зосталося ні воза, ні людей, тільки розпатланий дервіш стояв, наче відьомська кицька на вершечку комина, оглушений і очманілий від вибуху.

— Що то за чортівня? — заревів ага, лежачи в пилюці, в яку він гепнувся з коня.

Дервіш хотів кинутися йому на поміч, але кінь його теж сказився, затанцював на місці, позадкував, потім став дибки і як навіжений помчав у степ через купини й кущі, пирскаючи білою піною і підкидаючи дервіша у повітря.

Ага насилу звівся на ноги, виплюнув пилюку з рота і злісно вилаявся. Потім він роззирнувся довкола. Дорога була схожа на поле битви: на землі валялися вбиті й поранені солдати, коні билися у передсмертних корчах. На місці воза тепер чорніла велика вирва, над дорогою висіла широка темно-коричнева хмара диму — це все, що залишилося від воза.

Кінь аги теж втік, і його горбоносий господар розгубився, не знаючи, що робити. Нарешті він, накульгуючи, почвалав до своїх солдатів.

Сипахів порозкидало вибухом, і вони, як лантухи, валялися в пилюці: з вух, з рота й носа у них текла кров.

Побачивши, що ніхто не ворушиться, ага сів край рівчака і втупився скляним поглядом поперед себе, прислухаючись до калатання дзвонів. Звичайно, ніде ніхто не дзвонив — просто у нього дзвеніло у вухах.

У такому очманілому стані й знайшов його дервіш, коли вернувся через півгодини на здичавілому коні.

Він прив'язав свого коня, що вже ледве стояв на ногах і тремтів від напруження, до бука край дороги, а сам підбіг до аги.

— Що з тобою, мій пане?

Ага замотав головою:

— Нічого.

— Може, ти забився? Що в тебе болить?

— Сідниця.

— Хай буде благословенний аллах, який врятував тебе від небезпеки.

— Хай буде благословенний! — повторив машинально ага.

Дервіш обійшов по черзі всіх коней, що валялися по дорозі й на узбіччі. Декотрих спробував підняти, та де там! Ті, що дивом уціліли, були так покалічені, що годилися хіба що для круків.

Він вернувся до аги.

— Мій пане, ти можеш підвестись? Дай я допоможу тобі.

Ага помацав литки, коліна.

— Я помщуся! Жорстоко помщуся! Але де тепер узяти коня і солдатів?

І він вперся тупим поглядом у дервіша.

— Оті паскудники, напевне, вже біля Стамбула. Там ми з ними й розквитаємося,— міркував дервіш.

Ага звівся на ноги і застогнав. Помацав сідницю.

— Підійди-но до мене. Допоможи мені сісти в сідло і відведи коня в заїжджий двір. Будь моїм слугою.

Дервіш здивовано глянув на нього.

— Слугою? — перепитав.— Але затим покірно схилив голову і сказав:

— Як накажеш.

— А як тебе звуть?

— Юмурджак.

6

П'ятеро вершників-угорців помчали далеко вперед константинопольським шляхом.

Вибух схарапудив і їхніх коней, але вершників це не дуже бентежило. Вони мчали вперед, випереджаючи один одного, у шаленому галопі. Перехожі вже здалеку відходили вбік, давали їм дорогу, не розуміючи, що відбувається — рятуються вершники від погоні чи просто скачуть наввипередки.

Але як опинилася тут Ева Цецеї?

В той весільний вечір, коли вона зустрілася з Гергеєм, в ній ожило давнє почуття: вони з Гергеєм одне ціле і ніколи не повинні розлучатися. Вона завжди любила його, але на неї тиснули з усіх боків. У Гергея немає ні дому, ні землі, він повністю залежний від свого опікуна. Навіть листуватися не має змоги. І дівчина вже почала було скорятися своїй долі.

Але поява Гергея надала їй нових сил. Жінки думають серцем. А Евине серце підказувало, що Гергей — її єдиний обранець. Якщо навіть цілий світ проти їхнього шлюбу, вона все одно вважає, що створена тільки для нього.

І дівчина послухалася свого внутрішнього голосу, який виявився сильнішим, ніж слово королеви й матері.

Вони тікали з міста через дялуйські полонини, і проміння вранішнього сонця осяяло їх уже біля Араньйошу[47].

Ліс одягнувся ніжною зеленню молодого листя. Повсюди цвіли фіалки, долина всипана жовтими гусячими лапками, кульбабками й лютиками. Повітря було сповнене цілющим запахом сосен.

— Тепер я розумію, чому цей потічок називається Араньйош,— мовив Гергей.— Поглянь, Ево, береги наче всипані золотом. Але ти чомусь невесела. Не шкодуєш, що поїхала зі мною?

— Ні,— відповіла Ева.— Тільки щось мені тривожно. Дівчина, а вчинила непорядно! Нині ти радієш, що я послухалася поклику серця, але минуть роки, ми постаріємо, і ти згадаєш, що повів мене не з вівтаря, а просто з кімнати, де ми вечеряли...

Мекчеї їхав попереду з румунським селянином, який вів їх гірською стежкою.

— Ти дуже молодий,— вела далі Ева свою думку,— і жоден священик у світі не погодиться нас повінчати.

— Ево,— дорікнув дівчині Гергей.— Хіба не вважала ти мене завжди своїм братом? Хіба не те саме відчуваєш ти і зараз? Чи я тобі чужа людина? То знай: поки ми не обвінчаємось, я оберігатиму тебе краще, ніж білокрилий ангел-охоронець. Якщо хочеш, то я і пальцем не торкну тебе і личко твоє не поцілую, поки священик нас не благословить.

Ева усміхнулася.

— Візьми мене за руку — вона твоя. Поцілуй моє лице — воно твоє.— І вона простягнула йому руку, наблизила до його губів своє лице.

— Це в тобі заговорив катехізис,— з полегкістю зітхнув Гергей.— Бачиш, я теж папіст, але мій наставник учив мене пізнавати бога не за катехізисом, а за небесними зорями.

— Хто? Панотець Габор?

— Так. Сам він був лютеранином, але ніколи нікого не навертав у лютеранство. Він казав мені: істинний бог — не той, про якого говорять письмена й ікони, істинний бог — не дряхлий равин з бородою з прядива, не істеричний старий єврей, що погрожує людям з хмар. Ми навіть помислити не сміємо про справжню сутність бога. Ми спроможні збагнути тільки його милосердя і любов. Істинний бог з нами, Ево. Він ні на кого не сердиться. Мудрість не знає гніву. Якщо ти підведеш до неба очі і скажеш: «Отець мій небесний, я обрала собі Гергея в супутники життя!» — і коли я скажу богові те саме про тебе, тоді, Ево, ми вже подружжя.

Ева дивилася на Гергея щасливими очима, слухала, як він говорить, тихо похитуючи головою. «Видно, на сирітському хлібі душа дозріває раніше, і хлопець швидко стає дорослим»,— думала вона.

Гергей провадив далі:

— Попівські церемонії, Ево, потрібні тільки для людей. Щоб було пристойно. А нам треба засвідчити, що ми побралися за покликом душі і серця, а не випадково і на короткий час, як тварини. Ми взяли наш шлюб, моє серденько, ще коли були малими дітьми.

Мекчеї виїхав на пагорб, порослий травою. Там зупинився і оглянувся назад. Почекав, поки під'їдуть і вони.

— Не завадило б трошки відпочити,— сказав він.

— Гаразд,— відповів Гергей.— Перепочинемо. Он там, у видолинку, і вода блищить. Нехай румун коней напоїть.

Він зіскочив з коня і допоміг злізти Еві. Постелив плаща на траві, і всі посідали.

Мекчеї розв'язав торбу, дістав з неї хліб і сіль. Гергей порізав хлібину на скибки і першу простягнув Еві. Але, опустивши руку, він поклав окраєць і глянув на дівчину.

— Віцо, люба, перш ніж ми з тобою ділитимемо хліб, укладемо перед лицем господа союз наших сердець.

Ева стала на коліна. Вона не знала, чого хоче Гергей, але, чуючи, як тремтить його голос, відчувала щось священне й урочисте в його словах і подала юнакові руку.

— Господи, батьку наш! Ми у твоєму храмі. Не в соборі з каменю, а під склепінням небесної тверді, під розкішними колонами дерев, створених тобою. З лісу до нас долинає твій подих! З високості нам сяє твоє сонце! З небес дивляться на нас твої очі. Оця дівчина була мені наймиліша з усіх дівчат на світі з раннього дитинства. Я любив тільки її і любитиму вічно. Ми не змогли повінчатися з благословення людей, бо цьому завадила їхня воля, то дозволь, щоб вона стала моєю дружиною з твого благословення! Дівчино, перед лицем господа оголошую тебе своєю дружиною!

Ева прошепотіла із сльозами на очах:

— А я тебе — своїм чоловіком! — і схилила голову на плече юнакові.

Гергей підняв руку:

— Клянуся, що не покину тебе ніколи, не залишу ні в якій біді, ні в якій нужді! До самої смерті моєї. І хай поможе мені бог!

— Амінь! — урочисто промовив Мекчеї.

Ева теж поцілувала руку.

— Клянуся у тому ж, у чому поклявся ти. Буду вірною тобі до скону. До самої смерті. І хай поможе мені бог!

— Амінь! — повторив Мекчеї.

І молоде подружжя обнялося. Вони поцілувалися так благоговійно, ніби відчували над собою благословенну десницю божу.

Мекчеї підсів ближче до хлібини і похитав головою.

— На багатьох весіллях я бував, але такого вінчання ще не бачив. По-моєму, цей шлюб святіший і міцніший, ніж ви його, добродійко, взяли б у присутності дев'ятьох священиків у місті Дялу.

Вони усміхнулися і, сівши на траву, взялися до трапези.

Ввечері вони вже були в Гунядській фортеці. Янчі чекав на них з вечерею. (Він уже кілька днів чекав їх то з обідом, то з вечерею).

За столом сидів і священик фортеці — хворобливий літній чоловік з довгими вусами, який помалу зістарився в тиші замку разом з липами.

— Я запросив сюди превелебного пана, щоб він повінчав вас,— сказав Янчі Терек.

— Ми вже повінчалися! — весело вигукнув Гергей.

— Як?

— Ми здійснили таїнство шлюбу перед лицем господнім.

— Коли? Де?

— Сьогодні в лісі.

— У лісі?

— Так. Ми вчинили, як Адам і Ева. Чи, може, цей шлюб незаконний?

Священик дивився на них з жахом.

— Що таке? — обурився Мекчеї.— Якщо господь хоче благословити шлюб, він може обійтись і без попа!

Священик похитав головою:

— Може. Та тільки свідоцтва про шлюб вам не дасть.

Гергей знизав плечима:

— А ми й без посвідчення знаємо, що одружені.

— Правильно,— кивнув піп.— Та от онуки ваші про це не знатимуть.

Ева почервоніла.

Гергей почухав собі за вухом. Крадькома глипнув на Еву. Тоді звернувся до священика.

— А ви, пане превелебний, не змогли б нас повінчати?

— Чому ні.

— Навіть без дозволу батьків?

— Доведеться. У священному писанні не сказано, що для одруження потрібен дозвіл батьків.

— Тоді повінчайте нас заради свідоцтва.

Вони перейшли в капличку і за кілька хвилин відбулося їх вінчання. Священик записав їхні імена в церковну книгу. Свідками підписалися Янчі Терек і Мекчеї.

— Метричну виписку про шлюб я вишлю батькам,— пообіцяв священик, коли вони знову сіли до столу.— Помиріться з ними.

— Ми й самі цього хочемо,— відповіла Ева.— Але для цього треба перечекати зо два місяці.— І запитала Гергея: — А де ми проведемо ці два місяці, мій любий повелителю?

— Ти, дорога моя дружинонько, побудеш тут, у замку Гуняді, а я...

— Ми можемо їй усе сказати,— втрутився Янчі Терек.— Адже ви тепер єдине ціле і між вами не повинно бути таємниць. Нехай і наш священик знає. Принаймні якщо з нами трапиться якесь лихо, він зможе повідомити про це мою матусю.

— Тоді знай, дорога дружинонько,— сказав Гергей,— що ми вирішили податися в Константинополь і зупинила мене тільки звістка про те, що тебе збираються видавати заміж. Ми втрьох дали священну клятву, що поїдемо визволяти нашого батька милостивого, пана Балінта.

— Якщо пощастить,— докинув Янчі Терек.

Молода жінка серйозно й уважно слухала свого чоловіка. Потім, схиливши голову набік, сказала:

— Не пощастило вам зо мною, дорогий мій чоловіче. (Відтоді як вони побралися, вона зверталася до Гергея то на «ти», то на «ви»). Я залюбки прочекала б ті два місяці в цьому чарівному замку, але хіба я не поклялася сьогодні двічі, що всюди й завжди я буду разом з вами?

— Невже й ти наважишся поїхати з нами?

— Я, здається, їжджу верхи не гірше будь-кого з вас!

— Але ж, ангеле мій, це не прогулянка верхи, а небезпечна дорога!

— Я і фехтувати вмію — мене навчив італійський майстер. Я стрілою можу влучити в зайця. А з рушниці поцілю і в пташку.

— Золото, а не жінка! — захоплено вигукнув Мекчеї, піднімаючи келих.— Я тобі щиро заздрю, Гергею!

— Гаразд, гаразд,— нахмурився Гергей.— Але ж такі панянки, як ти, звикли спати в мереживній постелі.

— А в дорозі я не буду жінкою,— відповіла Ева.— Сюди я теж приїхала у чоловічому одязі і з вами поїду в ньому. Як швидко ви вже пошкодували, ваша милість, що одружилися зі мною! Превелебний отче, негайно розлучіть нас, бо цей чоловік глузує з мене: хоче кинути молоду дружину першого ж дня!

Проте священик був зайнятий іншою справою: він узявся до каплуна, старанно відділяючи м'ясо від кісток.

— Церква не розриває шлюб! — сказав він.

— Але ж ти не знаєш турецької мови,— не вгавав Гергей.

— Я вивчу дорогою.

— Ми теж її вчитимемо,— сказав Янчі.— Це не так важко, як здається. Наприклад, по-турецьки «яблуко» — «ельма», по-угорськи — «алма»; по-турецьки «моє» — «бенім», по-угорськи — «енем»; «баба» (батько) — по-нашому «папа»; «пабуч» (пантофлі) — «папуч»; «дюдюк» (дудка) — «дуда»; по-турецьки «чапа» (кирка) — по-угорськи...

— Чакань! — вигукнула, сплеснувши у долоні, Ева.— Я і гадки не мала, що вмій по-турецьки!

Слуга, який подавав обід, пошепки сказав Мекчеї, що внизу якийсь чоловік дуже проситься до них. Назвав себе Матяшем.

— Матящ? Що за Матяш?

— Прізвища він не сказав.

— Він шляхетного походження чи селянин?

— Схоже, що слуга.

Мекчеї розреготався.

— Так це ж Маті, дідько б його вхопив! Впусти його, послухаємо, що він скаже.

Маті, перехрещений, у Матяша, зайшов до кімнати червоний як рак і, збентежено кліпаючи очима, глянув на Мекчеї.

— Пане лейтенанте, прибув у ваше розпорядження!

— Бачу. А де ти був учора ввечері?

— Я і ввечері одразу прийшов до тями. Але ви, пане лейтенанте, так швидко покинули замок, що я не зміг вас наздогнати...

— Ти ж був п'яний, як чіп!

— Не зовсім так, перепрошую.

— А на чому ж ти приїхав? Адже я взяв твого коня.

Маті піднімав то плечі, то брови:

— Коней там було досить.

— І ти, пройдисвіте, вкрав коня?

— Та ні. Тільки-но ви, ваша милість, поїхали, я попросив, щоб мені допомогли вилізти на коня. Мене посадили інші конюхи, бо сам я цього зробити просто не міг. То хіба ж я винен, що мене посадили на чужого коня?

Все товариство розвеселилося, і Маті дістав прощення... Гергею у цій історії найбільше сподобалося те, що Маті зумів утекти навіть п'яний.

— Ти звідки родом, Маті? — запитав він, усміхаючись.

— З Керестеша,— відповів хлопець.

— А де в дідька цей Керестеш?

І, звичайно, не міг же конюх дати таку відповідь. «Ех, бідний Гергею! Ваша милість, одного нещасливого дня довідаєтесь, де той Керестеш. Коли ви будете, ваша милість, вродливим бородатим чоловіком і вельможним паном, турок заманить вас у Керестеш, як у пастку, і закує вам руки й ноги у кайдани. І ніхто цих кайданів не зніме з вас, крім самої смерті...»

Через три дні вони вирушили в дорогу. Маті був за візника. Решта четверо мінялися ролями й по черзі ставали то невільниками, то делі. Повіз служив Еві водночас і спальнею.

7

Що воно там таке в скелястій ущелині? Чи якийсь табір, чи село? Кубло розбійників чи поселення прокажених? Похорон там чи весілля? Ні, то не табір, не село, не кубло розбійників і не поселення прокажених, а великий циганський табір.

В затінку від скель, поміж деревами, стоять обшарпані, закурені шатра. То там, то сям у небо піднімається димок. На галявині цигикає скрипка, бухкає бубон, танцюють дівчата. Стара циганка вчить дівчат танцювати.

Довкола танцівниць з'юрмилися цигани. Тут же підстрибували циганчата, й собі повторюючи рухи дівчат. Навіть малюки двох-трьох років, схожі на замурзаних янголят, кружляли і падали на траву. Замість бубонів вони били в кокосові горіхи, а замість вуалей надівали на голови павутиння.

Раптом, наче налякані горобці, малюки випурхнули з кущів і помчали до лісної прогалини.

З-за дерев вийшло п'ятеро стомлених людей, ведучи коней за вуздечки. Зграя циганчат оточила їх з пронизливим лементом і щебетом. Діти простягнули долоньки, випрошуючи бакшиш[48].

— Де старійшина? — запитав Гергей турецькою мовою.— Бакшиш дістанеться всім, але я віддам його тільки старійшині.

Та дітлахи й не збиралися бігти по старійшину, вони й далі штовхалися і галасували біля вершників.

Ева вже засунула руку в кишеню, щоб кинути їм кілька мідяків, але Гергей зупинив її порухом голови.

— Гайда! — крикнув він на дітлахів і вихопив шаблю.

Циганчата зо страху кинулися врозтіч. Злякалися й дорослі цигани. Хто заскочив у шатро, хто заховався в кущах. Лишилися самі жінки. Вони вичікувально поглядали на чужинців.

— Не бійтеся,— заспокоїв їх Гергей по-турецьки.— Ми вас не гнатимемо. Я тільки дітей шугнув, щоб не галасували. Де старійшина?

З одного шатра вийшов старий циган. На ньому був турецький кафтан, висока персидська шапка, на доломані зблискували великі срібні» гудзики. На шиї висів золотий ланцюжок. У руці він тримав товстий ціпок.

— Якою мовою говориш? — запитав його Гергей по-турецьки.

Старійшина підняв плечі.

— Та воно, ваша милість, якою питають, такою й відповідаю.

— Що так налякало твоїх людей?

— У нашій околиці промишляють греки-розбійники. Подейкують, їх чоловік п'ятдесят. На минулому тижні вони вбили в цьому лісі одного купця.

— Ми не розбійники, ми подорожні, що збилися з дороги. Ідемо з Албанії. Почули про цих розбійників і тому звернули з дороги. Дай нам провідника, нехай він відведе нас у Стамбул і там пробуде кілька днів.

— Бери хоч десяток,— відповів старійшина. Адже тут недалеко.

— Нам потрібен тільки один, але такий, щоб добре знав усі ходи й виходи в столиці і міг при потребі полагодити зброю, підкувати коня.

Старійшина замислився, потім повернувся до одного із закурених шатрів і гукнув:

— Шаркезі!

Зачувши угорське прізвище, п'ятеро вершників аж здригнулися.

З шатра виліз замурзаний циган років сорока п'яти. На ньому були ялові штани і синя сорочка. Штани на колінах були залатані червоним сукном. Під пахвою він тримав угорський доломан і накинув його тільки на ходу. Коли циган підійшов до старійшини, він уже встиг застібнути доломан, збив пилюку з штанів, пригладив п'ятірнею чуприну. Обличчя в нього було рябе.

— Проведеш панів витязів у місто й послужиш їм там іще кілька днів.

Гергей простягнув старійшині кілька срібних монет.

— Роздай їх малечі! Дякую за люб'язність.

— А що мені взяти з собою? — запитав Шаркезі турецькою мовою.

— Який-небудь інструмент для лагодження рушниць і кування коней, захопи також якісь ліки від ран, якщо в тебе вони є.

— Захоплю, мій пане.— І циган побіг до шатра.

— Ви не дуже стомилися, милостиві панове? — запитав старійшина. Заходьте до нас, відпочиньте. Ви вже їли сьогодні?

І він рушив посеред незнайомців до свого шатра, яке стояло під крислатим буком і помітно виділялося серед решти шатрів своїм червоним кольором.

Дружина старійшини постелила на траві три невеличких пістрявих килимки. Дочка взялася їй допомагати, навіть не скинувши вуалі, в якій недавно танцювала.

— У нас є сир, яйця, рис, масло, хліб,— запропонувала жінка.— Можемо засмажити й курчат, якщо є час почекати, витязі-красені.

— Ми почекаємо,— відповів Гергей.— Бо ми й справді зголодніли. А поспішати нам особливо нікуди.

Довкола них з'юрмилися циганки. Кожна пропонувала погадати. Стара циганка вже й присіла й почала підкидати квасолинки в решеті.

Гергей помацав у кишені.

— Прошу тебе,— сказав він старійшині.— У нас немає ніякого бажання гадати.

Старійшина підняв ціпок і крикнув жінкам, щоб вони забиралися геть.

П'ятеро мандрівників спокійно вмостилися на траві біля страв, які дружина старійшини поклала перед ними.

— Ви весело живете, як я бачу,— сказав Гергей старійшині, ковтнувши води з глечика.— Чи, може, у вас сьогодні свято, чи дівчата завжди так танцюють?

— Завтра п'ятниця,— відповів старійшина.— Хочуть заробити трохи біля Солодких вод.

З кожного слова цигана Гергей намагався добути якусь користь.

— Ми ще ніколи не були в Константинополі,— сказав він.— їдемо туди, щоб вступити у військо султана. А що то за Солодкі води?

— Так зветься місце гуляння турків на березі затоки Золотий Ріг. По п'ятницях туди з'їжджаються всі багаті турецькі родини. В такі дні і циганчатам перепадає кілька піастрів. Наші дівчата танцюють, старі жінки гадають.

— А ви не боїтеся за своїх дівчат?

— Чого боятися? Якщо їх візьмуть в одаліски, то тим краще. Але ж туркам потрібні білі жінки, переважно угорки. Буває, що й наші дівчата іноді потрапляють у гарем при дворі. Через те вони й танцюють тепер разом, може, завтра їх пустять у сераль.

Ева звернулася до Гергея:

— Як по-турецьки «вода»?

— Су, моє серденько.

Ева зайшла у шатро й сказала дочці старійшини:

— Су, су, рибонько.

Циганка відгорнула задню запону шатра. За нею відкривався вхід у простору й прохолодну печеру. Зі стелі просочувалася вода і краплинами падала додолу. Краплі видовбали в скелі маленьке озерце.

— Можеш скупатися, якщо хочеш,— запропонувала циганка і замість мила простягнула Еві шматочок глини.

Ева подивилася на дівчину. Циганка глянула у відповідь примруженими очима. Її погляд промовляв: «Який же ти гарний, юначе».

Ева усміхнулася і погладила дівчину по ніжній гарячій щоці. Циганка схопила Евину руку, поцілувала й вибігла.

Коли подорожні заглибилися в лісову гущавину, Гергей гукнув циганові-ковалю:

— Гей, друже Шаркезі! Було в тебе коли-небудь десять золотих?

Циган здивувався, почувши угорську мову.

— Було навіть більше, та тільки уві сні, перепрошую.

— А наяву?

— Одного разу справді було два дукати. Один я беріг два роки! Хотів віддати знайомому хлопчині, а тоді купив на ці гроші коня. Кінь здох. Тепер ні коня, ні золота.

— Якщо ти нам вірно служитимеш, то за кілька днів заробиш десять золотих.

Циган засяяв.

Гергей розпитував далі:

— Чому ти переїхав до Туреччини?

— Здоров'я мав міцне, і турки вмовляли йти до них у військо.

— Та ти ж ніколи не був силачем.

— Та я кажу не про руки, цілую ваші руки-ноги, а про дудку. Я на дудці вправно грав. Дударем я був і слюсарем, цілую ваші руки-ноги, тому турки весь час хапали мене. Привезуть і змушують працювати, а я завжди тікав.

— А жінка в тебе є?

— То є, то нема. Саме зараз немає.

— Якщо захочеш, можеш повернутися разом з нами додому.

— Навіщо мені, перепрошую, додому? Свого доброго господаря я вже там не знайду. А вдома мене знову полонять турки.

— А ти в кого служив?

— Авжеж, служив. У великого пана, найзнатнішого угорця. У нього я щодня їв смажене м'ясо і біди не знав. Пан мій, було, скаже привітно: «Ану, нечупаро, полагодь оту рушницю!»

— А що то був за пан?

— Хто ж іще, як не його милість пан Балінт!

— Який Балінт? — перепитав Янчі Терек.

— Який Балінт? Та його милість Балінт Терек!

Гергей, щоб випередити Янчі, запитав:

— А що ти знаєш про нього? — І він кивнув Янчі, щоб той був обережний і не прохопився.

Циган знизав плечима.

— Я ж не листуюся ні з ким.

— Але, може, хто чув щось про нього?

— Я знаю тільки те, що він попав у рабство. Живе він чи помер — цього не знаю. Напевне, помер, бо інакше про нього говорили б.

— А де ти служив у нього?

— У Сігетварі.

Юнаки перезирнулися. Ніхто з них не пригадував цього цигана. Правда, вони й самі недовго жили в Сігетварі, а слуг і різної челяді в Балінта Терека було чимало, усіх не запам'ятаєш.

Гергей уважно вдивлявся в обличчя цигана і раптом усміхнувся:

— Стривай... Тепер вже пригадую! Ти колись був невільником у Юмурджака, і Добо звільнив тебе.

Циган здивовано втупився в Гергея, потім затряс головою.

— Ні, не Добо, а семилітній хлопчик. Гергеєм його звали — я добре пам'ятаю. Хай Девла благословить того хлопчика, де б він не був. Це завдяки йому мені дістався і кінь, і віз. Це для нього я зберігав свій дукат. Але потім зрозумів, що то був не хлопчик, а ангел.

— А скажи, я не схожий на твого ангела?

Циган недовірливо зиркнув на Гергея.

— Ніколи не зустрічав вусатих ангелів.

— А от подивись,— сказав, усміхаючись, Гергей.— Я той самий ангел і є. Пам'ятаю навіть, що ти того дня одружувався. Твою дружину звали Бежке. Зустрілися ми в лісі за Печем. Тоді тобі ще й зброю дали.

У цигана мало очі не вилізли на лоба від здивування.

— Ой, хай вас благословить райський Девла, ваша милість, молодий мій пане! Хай родяться у вас золотенькі діточки, здорові, як зернята проса! Який для мене щасливий день нині!

Він став навколішки, обхопив ноги Гергея і поцілував.

— Тепер я вже вірю, що ми недаремно пустилися в цю подорож,— сказав Гергей.

Він розповів цигану, з якою метою вони сюди приїхали, і спитав:

— Як нам дістатися до пана Балінта?

Циган слухав Гергея то з палаючими очима, то з похнюпленою головою. Він поцілував руку Янчі, потім сказав, замислено похитавши головою:

— Потрапити в Стамбул можна і навіть проникнути в Семибаштовий замок. Але ж нашого пана там стережуть не дерев'яними шаблями...— І, обхопивши свою голову, ніби заколисуючи її, циган заговорив: — Бідний ти наш пан! Якби знати, де ти, я гукнув би тобі у віконце, вітаючись із тобою, сказав би, що цілую твої руки-ноги.

Гергей і супутники почекали, поки вичерпається уява цигана, а тоді взялися серйозно обмірковувати, яким чином можна було б визволити свого господаря.

— Зайти в місто можна,— міркував циган,— особливо сьогодні. Сьогодні в Стамбулі персидська панахида, і в такий день тут збирається стільки прочан, не менше ніж у нас дома на храм. Але ж у Семибаштовий замок і птах не залетить.

— Дарма,— розпалився Янчі,— нам би тільки в місто пробратися, а далі побачимо.

Золотий Ріг завширшки такий, як Дунай. Ця морська затока, витягнута у вигляді рогу, проходить посеред Константинополя і, лишаючи місто позаду, доходить аж до самого лісу.

Наші мандрівники попливли затокою у великій рибальській фелюзі. На носу човна сидів Гергей, який найбільше скидався на турка, коли судити з одягу. Посередині на лаві вмостився Мекчеї, який теж скидався на турка, решта влаштувалися на дні човна.

У промінні призахідного сонця тяглися вгору стовпи, виблискували золотом бані церков, і все це віддзеркалювалося у воді, викликаючи захоплення мандрівників.

— Наче у казці! — не втрималася Ева, що сиділа біля ніг Гергея.

— Краса незрівнянна! — погодився Гергей.— Але, серденько моє, все це, немов казковий палац: зовні він напрочуд гарний, а всередині живуть чудовиська й зачаровані створіння.

— Чарівне місто! — мовив і Мекчеї.

Тільки Янчі сидів у човні притихлий і сумний. Йому стало майже приємно, коли серед дивовижних будівель і всієї тієї розкоші він побачив чорну пляму.

— Що це за гай? — запитав він цигана.— Там стоять самі тополі. Але які вони чорні! І які високі!

— То не тополі,— відповів циган,— це кипариси. І там не гай, а кладовище. Там ховають померлих турків з Пери[49].

Янчі заплющив очі. Він подумав про те, що його тато може теж лежати під похмурим кипарисом.

Гергей глянув на нього, замотав головою.

— Місто лежить так само високо, як у нас Буда на березі Дунаю. Тільки тут дві, а то й три гори.

— От не думав, що Стамбул стоїть на горбах! — докинув Мекчеї.— Мені він уявлявся таким рівнинним, як Сегед чи Дебрецен.

— Легко їм було будувати таке гарне місто,— озвалася Ева.— Розбійницька столиця! Натягли награбоване з усього світу. Цікаво, в який будинок потрапили речі з палацу нашої королеви?

— Ти хочеш сказати, моє серденько, короля Матяша,— поправив її Гергей.

Він не любив королеву Ізабеллу і хотів наголосити, що речі Будайського замку привезли не з Польщі.

Коли вони під'їхали до моста, сонце вже сховалося за обрієм. На мосту була товчія, метушня.

— Сьогодні на панахиді буде сила народу,— сказав човняр.

— Ми теж на панахиду,— відповів Гергей.

Янчі аж здригнувся. Збліднувши, він дивився на натовп, що валив через міст у Стамбул.

Змішавшись із натовпом, вони зуміли пробратися з місто.

Стражники, що стояли на мосту, нікого не перевіряли. Людський потік виніс наших мандрівників на стамбульські вулиці.

Вони самі не знали, куди йдуть. Людський потік прямував кудись угору трьома вулицями, потім зупинився. Натовп розступився перед солдатами, що розчищали дорогу перським прочанам.

Гергей притиснув до себе Еву. Хлопці притулилися до стіни якоїсь будівлі. Тільки очима стежили один за одним.

Раптом у кінці вулиці спалахнуло сліпуче світло. З'явився кошик, із залізних прутів, завбільшки як діжка. Кошик ніс на довгій жердині могутній перс, а в кошику палали поліна завтовшки з людську руку. Поліна, певне, були политі нафтою. Один такий смолоскип освітлював усю вулицю.

Попереду велично крокувало десять смуглявих чоловіків у траурному вбранні. Їхні коротко підстрижені кучеряві борідки й круті підборіддя свідчили про те, що це перси. Позаду них ступав кінь. На спині у нього була біла попона. Зверху на попоні лежало сідло, на сідлі — дві складені навхрест шаблі і двоє білих живих голубів, прив'язаних лапками до сідла. І кінь, і голуби, і шабля, і попона — все було забризкано кров'ю.

Слідом за конем вулицею йшов гурт людей у траурному вбранні і тягнув одноманітну жалібну пісню всього з двох слів: «Хусейн! Хасан!»[50], і затим короткий вигук «Ху!»[51], який зливався з дивним лясканням.

Коли процесія підійшла ближче, стало ясно, звідки долітають ці звуки. Ішли довгими вервечками перси в чорних хламидах до п'ят, з оголеними грудями. Голови в усіх були запнуті чорними хустками, кінчики яких метлялися ззаду на шиї.

Перси йшли по обидва боки вулиці й вигукували: «Хусейн! Хасан!», розмахуючи правою рукою, а коли видихали: «Ху!», били себе в груди кулаком біля серця.

Від цих ударів по грудях і чулось ляскання. Багряно-сині сліди на грудях свідчили про те, що богомольці лупцювали себе найнещаднішим чином. Персів цих було чоловік із триста. Вони раз у раз зупинялися і, вдаривши себе в груди, ступали два-три кроки вперед.

Над ними маяли різнокольорові трикутні прапори, здебільшого зелені, хоча були там і чорні, жовті й червоні.

До древка прапорів і до шапок персидських дітей були пришпилені срібні зображення руки — в пам'ять турецького мученика Аббаса, якому відрубали руку за те, що він напоїв Хусейна водою, коли вороги схопили його після кербелайської битви[52].

І пісня зазвучала з наростаючою силою:

Смолоскипи освітили ще один темний гурт людей, що сунув вулицею, оточивши верблюда, накритого зеленою попоною. На спині у верблюда стояло маленьке шатро із зелених гілок, а з нього виглядав хлопчик. Виднілося лише його обличчя та іноді між гілок висувалася його рука, що пригорщами сипала на людей у траурному вбранні щось на зразок тирси.

Час від часу позаду чувся якийсь дивний брязкіт і гуркіт.

Невдовзі підійшла ще одна траурна процесія. Її учасники теж крокували по обидва боки вулиці і теж були зодягнені в чорні хламиди. Але цього разу хламиди розходилися на спині. В руках богомольці тримали канчуки з ланцюгів завтовшки в палець. Канчуки були такі важкі, що їх доводилося тримати обіруч. За кожним рядком жалісливої пісні перси шмагали себе отими батогами по голій спині — то через праве, то через ліве плече.

Побачивши закривавлені спини, вкриті пухирями, Ева вчепилася в Гергея:

— Я зомлію, Гергею...

— А далі буде ще страшніше,— відповів Гергей.— Мені про цю панахиду розповідав один невільник-турок. То я не вірив, що таке може бути.

— Але оту дитину вони не вб'ють?

— Не вб'ють. Голуби й дитина — це тільки символи. Опівночі мотузочки переріжуть і випустять голубів. Голуби — це душі Хусейна і Хасана. Їхній політ у небо супроводжуватиметься благоговійними криками.

— А дитина?

— Вона втілює в собі осиротілий персидський народ.

— Хто ще йтиме?

— Люди, які вдарятимуть себе кончарами в голову.

І справді, далі йшла ще одна скривавлена процесія.

Таке можна уявити собі тільки в якомусь жахливому сні. Ішли люди в білих полотняних сорочках до п'ят. Голови в усіх поголені. У правій руці кожен тримав кончар. Лівою рукою один тримався за пояс другого, щоб не впасти від втрати крові або щоб підтримати товариша, якщо той похитнеться.

Вони теж ішли по обидва боки вулиці. Пісня, схожа на псалом, у їхніх вустах перетворилася на пронизливе завивання.

В кінці кожної строфи пісні при світлі смолоскипів зблискували кончари, і люди торкалися ними своїх виголених голів. Всі обливалася кров'ю. У декого кров текла по носі й вухах, заплямовуючи полотняні сорочки. Смолоскипи сичали, полум'я маяло на вітрі, й іскри дощем падали на скривавлені голови.

У повітрі стояв важкий запах паруючої крові.

Ева закрила очі.

— Страшно!

— Чи я тобі не казав: лишайся вдома. Така подорож не для жінки. Заплющ очі, моя кізонько.

Ева замотала головою і розплющила очі:

— От і навмисне дивитимусь!

І хоча обличчя її зблідло, вона й далі дивилася на криваве богомілля.

Гергей був спокійніший — він з дитинства звик до вигляду крові. Це його не дуже непокоїло. Більше здивувало те, що ці люди добровільно зносять такі тортури, проливають свою кров. І з отакими недолюдами вже понад сто років б'ється угорський народ! Він перевів погляд з кривавої процесії на протилежний бік вулиці.

Дивно, що ми завжди відчуваємо, коли чиїсь очі пильно дивляться на нас.

Гергей глянув туди, звідки були спрямовані на нього очі двох людей.

Один був з вигляду вірменин — той самий адріанопольський ага, солдати якого з легкої руки Гергея злетіли в повітря.

Другим був Юмурджак.

8

Сталося це минулого літа. Якось уранці Майлад повідомив Балінта Терека, що вночі у замок прибули нові в'язні.

— Угорці? — здивовано запитав його Балінт.

— Не знаю. Я тільки чув, як уранці, коли відчинили ворота, брязкотіли ланцюги на подвір'ї. Я ж розрізняю брязкіт ланцюгів кожного бранця. Навіть лежачи в постелі, завжди точно знаю, хто проходить повз мої двері.

— Я теж.

Вранці вони знову почули дзвін ланцюгів. Але йшла не одна людина, а двоє, троє, а то й четверо. Ось вони пройшли через подвір'я, брязкаючи кайданами. Невже їх повели в Таш-чукуру!

Таш-чукуру — це схожа на печеру темниця Семибаштового замку, камера смертників, влаштована під Кривавою баштою. Той, хто попадав туди, дуже швидко пізнавав таємниці потойбічного світу.

Балінт і Майлад побрели в сад, де вони звикли відпочивати, коли їм дозволяли вийти з камери. Але того дня їх не хвилювало, як розпускаються кущі, не звертали вони уваги й на хмари, що пливли в напрямку Угорщини. Вони занепокоєно чекали, коли нарешті з'являться нові бранці.

На їхніх ногах уже не було ланцюгів. Оті незліченні дукати, що їх переслала дружина Терека султанові й пашам, не відчинили їм воріт на волю, але допомогли позбутися кайданів.

До того ж обидва в'язні були вже людьми немолодими, а замок охороняло двісті п'ятдесят солдатів із своїми родинами.

На подвір'ї з'явився опасистий бей, даючи вказівки стражникам, що здавали вартування.

— Троє з вас піде на каменедробильню,— наказав він, витираючи чоло і важко дихаючи.— Так, троє підуть на каменедробильню і працюватимуть там.

Він назвав імена трьох призначених ним солдатів, потім звернувся до двох невисоких на зріст вартових:

— А ви повертайтесь через годину — прибиратимете арсенал.

Балінт Терек з нетерпінням чекав, коли бей закінчить свої розпорядження. Ніби прогулюючись, він підійшов ближче.

— Доброго ранку, Велі-бей! Як спалося?

— Погано. Мене розбудили сьогодні дуже рано. Прибуло троє нових в'язнів з Угорщини.

— Чи це не ченця привезли сюди?

— Ні, не ченця. Якогось дуже настирного пана. Хоча він, може, й жебрак. На ньому навіть сорочки немає порядної. Кажуть, що він підстеріг будайського пашу і пограбував.

— Будайського пашу?

— Так. З ним привезли і його двох синів.

— А як його звати?

— Я записав, але не пам'ятаю. У вас у всіх такі чудернацькі імена, що й сам біс їх не розбере.

Балінт Терек вернувся в сад і сів біля Майланда.

— Напав на будайського пашу? — мовив він замислено. — Хто б це міг бути?

— Жебрак? — розмірковував і Майлад.— Якби він був жебраком, його сюди б не привезли.

— Хто б він не був, але найперше, що я зроблю, це дам йому одежу.

Вони довго міркували, перебираючи прізвища безлічі угорських і ердейських вельмож, але дійшли висновку, що жоден з відомих їм людей не посмів би так вчинити з будайським пашею — адже паша їздить у супроводі великого почту.

Новий в'язень з'явився за обідом, він сів до їхнього столу у затінку внутрішнього подвір'я.

Майлад і Балінт пильно приглядалися до нього. Але прибулець виявився їм незнайомим. Якийсь низенький, кремезний, смуглявий чоловік з сивиною і невеликою лисиною на маківці. Одягнений він був у подерте угорське полотняне вбрання. Поруч з ним сиділи двоє хлопців, одягнених трохи краще. Одному на вигляд було років двадцять, другому — двадцять п'ять. Схожі риси обличчя свідчили, що між собою вони — брати, а старому — сини. На ноги старому вже наділи легкі сталеві кайдани, які два роки проносив Балінт Терек. Від тривалого вжитку вони блищали, наче срібло.

Майлад поспішив назустріч старому. Він не знав його, але бачив, що то угорець. Балінт теж стояв біля столу, весь зворушений такою зустріччю, і уважно дивився на старого.

Майлад, не в змозі вимовити ані слова, обняв його. Балінт, затремтівши від хвилювання, крикнув:

— Хто ти?

Старий опустив голову і ледь чутно промимрив:

— Ласло Море.

Балінт відсахнувся, як від удару, відвернувся і сів на місце.

Майлад теж квапливо відійшов від нового в'язня.

Юнаки, зажурені, стояли за спиною батька.

— Отут буде ваше місце,— розпорядився Велі-бей, показуючи на вільні місця за столом, де сидів Балінт Терек.

Почувши це, Балінт Терек підвівся.

— Якщо їх годуватимуть за цим столом, я тут їсти не стану! — І, обернувшись до слуги, що стояв за його спиною, сказав: — Занеси мені тарілку в кімнату.

Майлад стояв якусь хвильку, вагаючись, а тоді й він наказав своєму слузі:

— Неси й мою тарілку,— і рушив слідом за Балінтом.

Велі-бей знизав плечима і, кинувши погляд на Море, спитав:

— Чому вони тебе так зневажають?

Море похмуро дивився вслід землякам.

— Бо вони угорці.

— А ти хіба не угорець?

— Отож-бо й воно, що угорець. Двоє угорців ще можуть ужитися, але троє вже неодмінно почубляться.

Балінт Терек два тижні не виходив із своєї кімнати. Так само вчинив і Майлад. Він слухав міркування Балінта про нову віру, що її поширювали славний знаменитий Мартін Лютер та Жан Кальвін[53].

— Це і є істинна християнська віра, а не та римсько-латинська, що поширилася по всьому світу,— казав Балінт Терек.

Нарешті і Майлад перейшов у нову віру. Він навіть написав листа своєму синові Габору, щоб він удома замислився над цим ученням.

Та дуже вже їм обридло сидіти в чотирьох стінах. Одного дня Балінт сказав:

— Ходімо спустимося в сад.

— Таж там отой розбійник!

— Може, його й немає в саду.

— А якщо він там?

— Якщо він там, ми просто вдаватимемо, що не помічаємо його. Ми маємо таке ж право на прогулянку, як і він.

Майлад усміхнувся.

— Право? Отже, у нас є якісь права.

— Звичайно, трясця їхній мамі! Скільки вже часу ми страждаємо в неволі, а цей Ласло тільки два тижні тому приїхав.— І вони спустилися в сад.

Під платаном сидів персидський принц — теж давно тут у неволі, як і вони, та ще якийсь азіатський князьок, що вже отупів з горя й нудьги. Вони грали в шахи. Вже роками з ранку до вечора грали вони в шахи й ніколи не перемовлялися бодай жодним словом.

Балінтові й Майладу обидва шахісти були так само добре знайомі, як Мармурові ворота, що біліли між Кривавою і Золотою баштами, чи як височенний на зріст багатий курд, який змушений був тягати за собою пудові кайдани тільки за те, що колись він вилаяв султана. Знесилений від кайданів, він з ранку до вечора сидів або лежав біля загратованих дверей темниці Кривавої башти. А поглядом він із заздрістю стежив за в'язнями, що прогулювалися між кущами.

Майлад і Балінт навіть не глянули б на шахістів, якби не помітили незнайомця, який сидів біля гравців, спостерігаючи їхню гру. Хто цей старий низенький турок у жовтому кафтані? І чому в нього непокрита голова?

Зачувши кроки ув'язнених угорських вельмож, незнайомець обернувся.

Це був Море. Він підвівся і відійшов від гравців. З його обличчя вже зникла втома, що першого дня здавалася мало не смертною. Маленькі чорні оченята зиркали жваво, й навіть хода його тепер стала впевненою, майже молодою.

Він підійшов до вельмож і, схрестивши руки на грудях, сказав:

— За що ви так ненавидите мене? Чим ви кращі від мене? Тим, що багатші? Тут багатство ні до чого! Чи ви благородніші від мене? Мій рід такий же давній, як і у вас.

— Ти був грабіжником! — буркнув Балінт Терек.

— А хіба ви не були розбійниками? Хіба ви не простягали свої лапи скрізь, де тільки могли? Хіба ви не воювали між собою? Хіба ви не поверталися безліч разів то до Яноша, то до Фердінанда? Ви підспівували тому, хто вам більше платив!

— Ходімо звідси,— мовив Майлад,— не зв'язуйся з ним!

— Не піду! — відрубав Балінт Терек.— Я ще ні перед ким не відступав.

Побачивши, що від воріт іде Велі-бей, він сів на лаву, намагаючись угамувати свій гнів. Бей ішов разом з турецьким мулом і синами Море. Юнаки теж були вдягнені по-турецьки, тільки без тюрбанів. Як і їхній батько, вони ходили простоволосі.

Майлад сів поруч з Балінтом Тереком.

Море став перед ними, розставивши ноги і впершись руками в боки, й далі запально говорив:

— Я брав участь у тій битві, коли розгромили військо Дьердя Дожі. Я був учасником Мохачської битви, в якій двадцять чотири тисячі угорців пролили кров за батьківщину.

— Я теж там був,— урвав його Майлад, вдаривши себе в груди.

— А якщо і ти пройшов оте хрещення кров'ю, то мусив би знати, що всі, кому пощастило тоді врятуватися, тепер мають один одного за брата.

— Е, ні, нехай розбійник з великої дороги не вважає мене своїм братом! — гримнув Майлад, вкриваючись червоними плямами.— Я знаю, чому зруйнували твій палотайський замок!

— Може, і знаєш, зате не знаєш, чому зрівняли з землею замок Нану. Не знаєш, що біля ніг будайського паші лежить уся угорська нація. І тільки я, Ласло Море, не побоявся йому крикнути: «Можеш наказувати собакам, а не нам!» Я роками бився із своїм невеличким загоном проти турків. Не Фердінанд, не угорське дворянство, а я, Ласло Море. Це я розбив торік військо, що сунуло на Белград, я, Ласло Море, якого ви охрестили розбійником і грабіжником.— Він відітхнув, потім, розмахуючи руками, вів далі: — Якби в мене було стільки добра, замків і челяді, як у Балінта Терека, чи стільки воїнів, як у того, хто носить корону тільки для прикраси,— тоді мене, Ласло Море, славили б як визволителя нації. Але тому, що в мене не було всього цього, бусурмани оточили мене в Нані й зрівняли з землею мій замок...

Підійшов Велі-бей у супроводі турецького мули.

— Не знаю, про що ви тут сперечаєтеся, але слова Селіма — суща правда. Він живе ближче до джерела правди, ніж ви, невірні.

— Який Селім? — здивовано запитав Балінт Терек.

— Селім, якого ще кілька днів тому мовою невірних називали Ласло Море,— відповів Велі-бей.

Балінт Терек презирливо засміявся:

— Селім!.. І він ще просторікував перед нами про любов до батьківщини! Геть від мене, поганцю, собачий сину!

Він, напевне, вдарив би його, коли б до них не підскочив Велі-бей.

— Невірна свиня! — загорлав бей на Балінта.— Я накажу негайно закувати тебе в кайдани!

Балінт Терек скинув голову, як норовистий кінь, якого вдарили по морді. Очі його горіли вогнем. Один бог знає, що б він накоїв, якби Майлад не відтягнув його.

Бей зневажливо подивився їм услід. Але, згадавши, Видно, про свої кишені, перестав брутально лаятись. Потім обернувся до Море і голосно, щоб почули й вороги, сказав:

— Милостивий султан з радістю довідався про те, що ти виявив бажання вступити у табір праведників, і прислав цього шанованого священика, аби він приніс тобі пізнання світла пророка, ім'я якого благословенне на віки Вічні.

— Ходімо до себе! — задихаючись від люті, прохрипів Балінт Терек.— Ходімо звідси, мій добрий друже Майлад!

Через кілька днів вийшли на волю сини Море. Їх обох прийняли на службу в Константинополі.

Старий Море лишився в ув'язненні.

Терек і Майлад не сказали з ним більше ні слова, проте обидва не раз чули, як Море наполягав на своєму звільненні. Одного разу Велі-бей відповів йому так:

— Я знову клопотався в палаці у твоїй справі. Вже прийшов лист з Угорщини. Мушу тобі сказати, що будайський паша гарно розписав тебе! Між іншим, він повідомив і про те, що коли замок Нана був в облозі, ти розкидав гроші перед турками, намагаючись врятувати свою шкуру.— І, похитавши головою, він засміявся: — Старий, старий, хитрий же ти лис!

Турки на той час уже захопили Секешфехервар і Естергом. Сам султан їхав на чолі свого війська, щоб зламати опір двох останніх бастіонів Задунаївщини. Коли він повернувся додому, вже стояла зима.

Мешканці Семибаштового замку щотижня одержували повідомлення про похід. Чекали прибуття нових бранців. Хай їм бог простить за такий гріх, але вони навіть раділи тому, що нові знайомі, можливо, навіть добрі друзі, посиляться у цій в'язниці. Скільки новин вони принесуть! Мабуть, і про сім'ї щось можна буде довідатись.

Якось уранці, коли Балінт і Майлад саме про це говорили, раптом відчинилися двері і на порозі став Велі-бей. Обличчя його розпашілось від швидкої ходи. Він склав руки на грудях і шанобливо вклонився панові Балінту:

— Вельможний пане, тебе викликає до себе його величність падишах. Негайно одягайся і підемо.

Балінт Терек здригнувся, його погляд скам'янів.

— Ти вільний! — пробелькотів Майлад.

Вони стали похапцем діставати одежу з шафи. Велі-бей і собі побіг перевдягнутися.

— Не забудь і про мене! — благав Майлад.— Нагадай йому про мене, Балінте. Адже ти матимеш змогу розмовляти наодинці з султаном. Попроси його, щоб він відпустив з тобою і мене.

— Я не забуду,— запевнив Балінт.

Тремтячими руками він застібнув свій голубий атласний кафтан, який був на ньому й тоді, коли його везли в Туреччину. Свою гарну зимову одежу він уже встиг зносити. Голубий атласний кафтан він навмисне не одягав — беріг його, сподіваючись, що зможе згодом повернутися в ньому додому.

Тільки шаблі біля пояса не було.

— Коли повернешся додому, тоді й начепиш,— підбадьорював його Майлад, проводжаючи друга.

Радісно дивився він, як Балінт і Велі-бей сідають разом у повіз, як закутуються у великі хутряні шуби. Повіз рушив. За ним їхали верхи двоє озброєних охоронців.

«Господи, господи!» — молився Балінт дорогою. Йому здавалося, що минула ціла вічність, поки вони завернули у ворота палацу.

У палац пішли пішки через яничарський двір. Безліч сходів з білого мармуру. Безліч ставних охоронців і слуг. Величезні мармурові колони, м'які килими, позолота. На кожному кроці неперевершені зразки витонченого східного мистецтва. Але Балінт Терек бачив тільки спину слуги в білому кафтані, який терпляче йшов попереду них, та двері, завішені товстою шовковою завісою, і думав, що ці двері ведуть у покої султана.

Балінта Терека ввели в невеличку залу, застелену килимом, на якому лежав пуховик. Біля пуховика стояла велика мідна посудина, схожа на купіль для хрещення у будайському храмі. Тільки посудина ця стояла не на пілоні, а на мармуровому кубі, і в ній була не вода, а розжарені вуглини.

Балінт Терек уже знав, що це мангал — переносна турецька піч.

У кімнаті не виявилося нікого, крім трьох вартових-сарацинів. Вони стояли, наче статуї, стискаючі в руці великі срібні алебарди. Велі-бей з трепетом зупинився біля дверей.

Балінт глянув у вікно. Він побачив зеленуваті морські хвилі, а на другому березі затоки — Скутарі. Так само він дивився б на Пешт з вікон свого будайського палацу...

Стояв він недовго, хвилин п'ять. Нарешті сарацин відхилив завісу з дверей, і за мить з'явився султан.

Почту не було ні попереду, ні позаду султана. Разом з ним зайшов тільки худенький юнак-сарацин років п'ятнадцяти і зупинився біля охоронця.

Бей миттю впав ниць на килим. Балінт клацнув підборами і схилив голову. Коли він підвів її, султан уже стояв біля мангала і грів над ним свої худі руки. На ньому був обшитий хутром горностая кафтан горіхового кольору, такий довгий, що з-під нього виглядали тільки червоні капці. На голові — легенька біла чалма. Щоки виголені. Тоненькі сиві вуса звисали нижче підборіддя.

Якусь мить вони стояли мовчки. Потім султан зиркнув на бея:

— Ти вільний!

Бей підвівся, схилився в поклоні й позадкував до дверей. Біля порога ще раз вклонився і зник, наче тінь.

— Давненько я не бачив тебе,— спокійним голосом мовив султан.— Ти зовсім не змінився, тільки посивів.

Балінт подумав: «Та й ти, Сулеймане, не помолодшав!» Відтоді як Балінт не бачив його, султан весь висох і довкола великих баранячих очей з'явилися густі зморшки. Здавалося, що й ніс у нього видовжився. Щоки були бридко нарум'янені.

Балінт промовчав, тільки чекав, чекав із завмерлим серцем, що тепер буде.

Султан схрестив руки на грудях і сказав:

— Ти, напевне, знаєш, що Угорщини як країни більше не існує.

Балінт Терек зблід. У нього аж подих перехопило.

— Ті кілька фортець,— вів далі султан,— які ще тримаються, житимуть недовго. У цьому році здадуться і вони. (Балінт Терек глибоко зітхнув). Отож мені потрібен для Буди добрий паша. Такий, щоб він не був чужим ні угорцям, ні мені. Ти прекрасна людина. Я поверну тобі всі володіння, що ти мав.

Балінт пильно дивився на султана, губи його заворушилися. Але він так і не промовив жодного слова.

Султан проводив далі:

— Ти зрозумів, про що я кажу? Адже ти знаєш турецьку мову?

— Так,— відповів Балінт.

— Отож я хотів би зробити тебе будайським пашею.

Плечі Балінта здригнулися, проте обличчя лишилося серйозним і скорботним. Погляд його ковзнув з обличчя султана на мангал, крізь арабески якого, червоніючи, жевріли вуглини.

Султан замовк на мить. Мабуть, він чекав, що Балінт за турецьким звичаєм впаде йому до ніг, або ж за угорським звичаєм поцілує йому руку, чи принаймні щось відповість. Але Балінт мовчав, схрестивши руки на грудях, ніби забувши, що стоїть перед султаном.

Султан насупився. Він двічі пройшовся по кімнаті. Тоді знову зупинився і нетерпляче запитав:

— Може, тобі це не до душі?

Балінт отямився.

В короткі миті безмовності душа його опинилася далеко, облетіла всі чудові замки, рідні ліси, поля; він обнімав дружину, цілував дітей, мчав на своїх улюблених конях, вдихав повітря рідної землі... Голос султана ніби пробудив його зі сну.

— Милостивий повелителю,— мовив він, глибоко розчулений,— якщо я правильно зрозумів твої слова, ти хотів би призначити мене на місце Вербеці?

Султан похитав головою.

— Ні. Вербеці помер. Він помер ще в тому році, коли ти виїхав з країни. Це місце лишалося вільним. Я хотів би, щоб ти став справжнім пашею. Я виділю тобі найбільший пашалик[54] і дам найбільшу свободу.

Приголомшений Балінт дивився на султана.

— Але як же, ваша величносте? — промовив він нарешті.— Мені стати угорським пашею?

— Ні, турецьким пашею.

— Турецьким пашею?

— Так, турецьким. Я ж сказав: Угорщини більше не Існує, отож немає більше і угорців.

— Це щоб я став навіки турком?

— Авжеж.

Голова Балінта Терека схилилася на груди. Він зітхнув, глянув султанові в обличчя і сумним голосом промовив:

— А якось інакше не можна?

— Ні.

Балінт Терек заплющив очі, важко дихаючи.

— Ваша величносте,— промовив він нарешті.— Я знаю, що ви не звикли слухати пряме слово, але мені на старості років кривити душею не личить... Я завжди кажу те, що думаю.

— А що ти думаєш? — крижаним тоном спитав султан. Балінт Терек зблід, але відповів спокійним, рішучим голосом:

— Те, що коли навіть уся країна у твоїх руках і всі угорці стануть турками, то й тоді я турком не стану! Ні! Ні!

9

Велі-бей з жахом слухав розповідь Балінта Терека про його таємну бесіду з султаном.

— Божевільний! — вигукнув він.— Я голову даю відрубати, що вже сьогодні вночі ночувати тобі у Кривавій вежі.

Бей цілу ніч походжав подвір'ям, чекаючи наказу султана.

Однак розпорядження не надійшли ні в ту ніч, ні в наступні дні.

Через тиждень у Семибаштовому замку з'явився старий шейх-уль-іслам[55].

— Тут у вас перебуває якийсь знатний гяур,— звернувся він до бея.— Його звати Балінт Терек.

— Так,— відповів бей, схиливши голову у поклоні.

— Падишахові, хай благословить його аллах на довгі літа, полюбилася думка зробити цього чоловіка правителем наших угорських володінь. А невірний не бажає перейти в нашу віру.

— Собака!

— Я попросив падишаха, хай благословить його аллах на довгі літа, щоб він дозволив мені глянути на того в'язня, може, мені пощастить що-небудь зробити. Ти ж знаєш, сину мій, що я вже літня й досвідчена людина.

— Ти мудрий з наймудріших, високоповажаний шейху. Ти Соломон нашого часу!

— І я теж так гадаю, що будь-який вузол можна як-небудь розплутати. Для цього потрібні терпіння і розум. Можливо, що його розчулить та обставина, що я сам особисто приніс йому світло пророка? Спочатку він тільки слухатиме мене, а потім і сам незчується, як у його серці западуть перші зернята праведної віри.

— Він людина досить кмітлива.

— Бачиш, сину мій, якщо нам пощастить навернути цього нечестивця в праведну віру, ми принесемо цим радість падишахові.

І затим вони в один голос промовили:

— Хай благословить його аллах на довгі літа!

О восьмій годині дня, а за нашим часом — о другій годині пополудні, коли пан Балінт куняв у своїй кімнаті, двері раптом відчинилися і на порозі став бей, пропускаючи вперед головного муфтира.

Пан Балінт підвівся на тахті, спершись на лікоть, став розгублено протирати заспані очі.

Він дивився на довгобороду біблейську постать, яку ще ніколи не бачив. Однак, зразу зметикував, що це духовна особа, судячи з чорного кафтана і білої чалми.

— Прокинься, пане Балінте,— мовив до нього бей.— Тебе чекає велика честь: до тебе прийшов сам милостивий шейх-уль-іслам, щоб просвітити тебе. Вислухай його уважно.

Бей зняв із стіни килим, що висів над ліжком, розіслав його посеред кімнати. Потім скинув з себе кафтан, збираючись його постелити на килим, але старий цього не дозволив. Він сів, схрестивши ноги. Його борода сягала пояса. Мудрими старечими очима він допитливо оглянув Балінта Терека, потім погортав маленьку, завбільшки в долоню, але досить товсту книгу, оправлену шкірою.

— Чого вам треба? — буркнув пан Балінт.— Адже я сказав султанові, що не збираюся переходити в турецьку віру.

Велі-бей нічого не відповів. Він тільки глянув на великого муфтира. Той замість відповіді приклав книгу до серця, до лоба, до губів. Потім заговорив:

— Во ім'я аллаха милостивого і милосердного, Абдул Казем Мохамед син Абдаллаха, сина Абд Ен Моталлеба, сина Хазема, сина Абд Менафа, сина Каси, сина Калеба, сина Морри, сина Лови, сина Галеби...

Пан Балінт мовчки дивився на старого. Одягнув свій доломан. Сів на стілець і став чекати, чим усе це скінчиться.

Старий спокійно вів далі:

— ...сина Фера, сина Малека, сина Мадара, сина Кенана, сина Каниза...

Пан Балінт позіхнув.

Муфтир тим часом не вгавав:

— ...сина Модрека, сина Еліаша, сина Модара, сина Назара, сина Моада...

Він перерахував ще безліч імен, поки повернувся нарешті до Мохамеда і його народження.

Бея в кімнаті вже не було — він непомітно вислизнув і пішов займатися своїми справами. В коридорі йому зустрівся Майлад, який теж щойно встав після обіднього сну. Він ішов до пана Балінта, щоб розбудити його.

— Не заважай Тереку,— сказав бей.— У нього там духівник. Він навертає його на праведну віру.

— Турецьку віру?

— Так,— відповів, посміхаючись, бей. І хустко заспішив униз сходами.

Майлад, вражений, дивився йому вслід.

10

Ще не встигла пройти похоронна процесія персів, як Гергей узяв Еву за руку й рушив уперед. Він протиснувся в натовп, кинувши по дорозі Мекчеї й цигану.

— Тікаймо! біда!

Тепер вперед вийшов Мекчеї. Своїми широкими плечима він прокладав шлях у людському потоці. Юмурджак і ага тупцяли на тому боці вулиці: вони ніяк не могли пробратися крізь ряди священної процесії. Їх не пропускали й солдати, які стежили за порядком. Та й кончари, що ними в релігійному екстазі розмахували перси, теж могли обернутися проти них.

Шиїти й суніти[56] ворогують між собою. Шиїти вважають, що сучасні служителі Мохамеда — суніти — незаконно захопили владу. А турки вважають персів єретиками.

Нарешті наші герої вибралися з натовпу й опинилися на якійсь вузенькій темній вуличці.

— Біжімо! — крикнув Гергей.— Я бачив Юмурджака й агу. Вони прийшли з солдатами.

Втікачі кинулися в пітьму. Попереду біг циган, хоча й сам не знав навіть, кого й чого треба боятися. Ось вій наштовхнувся на собак, які спали, і, перевернувшись, упав. Один собака заскавучав, решта розбіглися з переляку.

Адже відомо, що в Стамбулі — рай для собак. У цьому місті або немає дворів, або за двори правлять дахи будинків, тож собакам просто немає притулку. Часом вулиці аж кишать отими рудими, схожими на лисиць собаками. Турки їх не чіпають. Більше того, коли яка-небудь сука щениться, то для неї стелять біля воріт ганчірку або якусь ряднину. Собаки чистять і прибирають вулиці Стамбула. Щоранку турки висипають сміття біля дверей свого будинку з чотирикутної бляшаної урни. Собаки з'їдають недоїдки, пожирають усе, крім скла і заліза. І собаки в Стамбулі зовсім не бридкі й не дикі. Досить свиснути, як вони вже починають махати хвостами. Будь-якого з них можна погладити.

Коли циган упав, зупинилось і усе товариство. Гергей розсміявся:

— Хай тобі чорт, Шаркезі. Чого ти мчиш як навіжений!

— Таж за нами женуться! — відповів циган, підводячись із землі.

— Ніхто вже не женеться. Стривай, послухаємо.

На вулиці було тихо. Тільки здалеку долинав благоговійний спів персів. Всі наставили вуха.

— Далі я вже не побіжу,— заявив Мекчеї.— Якщо на мене хтось нападе, я проштрикну його клинком.

Але переслідувачі не з'явилися.

— Вони загубили наш слід,— міркував Гергей.— Ну, друже Шаркезі, де ночуватимемо?

Циган глянув на небо.

— Зараз зійде місяць. У мене тут є один знайомий корчмар. У нього й переночуємо. Та от живе він далеченько: аж за Єди-кулою.

Янчі здригнувся.

— І ми проходитимемо повз Єди-кулу?

— Так,— відповів циган.— Звідти до корчми вже палицею докинути.

— І ти кажеш, що зараз має зійти місяць?

— От-от зійде. Хіба ви не бачите, паничу, як займається край неба? Нам треба поспішати. Корчмар цей — грек. Він скуповує у нас крадене. Він і одежу нам продасть, якщо заплатимо.

— А ми не могли б зблизька глянути на Єди-кулу? — тремтячим голосом запитав Янчі.

— Вночі?

— Так, уночі.

— Можна, коли вже так кортить,— відповів циган.— Аби тільки нас не спіймали.

І він рушив попереду, обережно переступаючи через собак, що вилежувалися на землі. Коли ж засяяв місяць, він повів усіх по тому боці вулиці, де слалася тінь.

Вулиці й будинки спали. Лише зрідка тишу порушувало валування собак. Ніде жодної душі.

Місяць освітив маленькі дерев'яні хатинки. Всі побудовані на один копил, усі двоповерхові. На верхньому поверсі вікна загратовані, грати дерев'яні. Це вікна гарему. Іноді трапляються й кам'яні будівлі, а далі знову безконечні ряди дерев'яних халуп.

Циган зупинився біля одного з таких дерев'яних будиночків і махнув рукою, мовляв, стійте тихенько. З хати долинав плач дитини. Шибок у вікнах, звичайно, не було, і ясно чувся роздратований жіночий голос:

— Замовкни! Гуняді йде![57]

Дитя замовкло. Наші мандрівники поспішили далі.

Ще й північ не настала, коли за одним з поворотів перед ними заблищало море, освітлене місячним сяйвом і, мерехтінням зірок.

Циган знову прислухався.

— Сядемо в човен,— тихо сказав він,— якщо, звичайно, десь роздобудемо його і об'їдемо Єди-кулу. Корчма стоїть по той бік замку.

— Виходить, турки і в Стамбулі п'ють? — запитав Гергей.

— У цій корчмі п'ють і турки,— махнув рукою циган.— Там є окрема кімната, де вони потай випивають.

Шаркезі ходив піщаним берегом, поки не знайшов човна, що був прив'язаний до палі.

Раптом з-за рогу, немов кажан, вискочила жінка в коричневому вбранні й побігла берегом до цигана.

Той здивовано глянув на неї.

— Це ти, Черган?

То була дочка старійшини.

— А де ж Делі? — запитала дівчина, відсапуючись.

Циган показав рукою на Гергея і його товаришів, що стояли напоготові в тіні.

Дівчина обернулась і, схопивши Еву за руку, зашепотіла:

— Вам загрожує небезпека! За вами слідом женуться двадцять сипахів і ага з воронячим обличчям. Ева глянула на Гергея. Вона не розуміла, про що торохтить циганка.

— Тільки-но ви пішли,— вела далі дівчина,— до нас завітав ага. Його солдати обнишпорили весь наш табір. Шаблею били мого батька, примушуючи його сказати, де ви. Навіть у печері шукали вас.

— І ви навели їх на наш слід?

— Ні! Адже й Шаркезі пішов з вами, вже заради нього й то так би не зробили.

— Щиро сказано,— усміхнувся Гергей.— Але ми вже зустрілися з ними.

— То вони женуться за вами. От-от наздоженуть! Покваптеся! Тікайте!

— Сідайте всі у човен,— наказав Шаркезі.

— Місяць освітлює море,— з тривогою додала дівчина.

— Дарма,— відповів Гергей.— Якщо вони й побачать нас, то не скоро іншого човна знайдуть.

Місяць осявав море і високі мури замку, посередині якого, наче велетні в гостроверхих капелюхах, темніли чотири вежі.

Коли друзі підбігли до човна, від вулиці почувся тупіт і брязкіт зброї.

— Ідуть! — злякано шепнула циганка.

І жаби не плигають так швидко у воду, як наші мандрівники пострибали в човен.

— Човен малий,— стурбовано мовив Гергей.

Його слова потонули в гаморі, що здійнявся на березі.

Мекчеї вирвав весло у цигана й одним ривком зірвав ремінці, на яких воно трималося.

— Сідайте!

— Відштовхни човна! — гукнув Гергей.

Але Мекчеї стояв, піднявши весло вгору, і чекав турка, який біг до них, випередивши своїх товаришів кроків на сто.

— Ну, підходь ближче, дервіше! — люто закричав Мекчеї.— Ближче!

Юмурджак сахнувся. В його руках блиснув кончар.

— Ну, підходь! — підбадьорив його Мекчеї.

І він не тільки не відштовхнув човна від берега, а й вискочив з нього і кинувся, з веслом на Юмурджака.

Дервіш повернувся назад і кинувся навтьоки.

— Назад, Мекчеї!— наказав Гергей.

Мекчеї спокійно рушив до човна й одним ривком відштовхнув його від берега.

Тим часом підоспіло ще з десятеро турків, і злісні крики полетіли вслід човну, що загойдався на хвилях.

Тягар справді виявився надмірним. Човен ледь піднімався над водою. Щоб не зачерпнути води, довелося сидіти непорушно. А турки бігали берегом туди й сюди, сподіваючись знайти човна й кричали:

— Каїкчі! Каїкчі! Гей, каїкчі![58]

Мекчеї обернувся до цигана:

— Куди плисти?

Циган зіщулився на кормі, цокотячи зубами від страху. Він ледве спромігся відповісти.

— Спочатку об'їдемо з-замок...

— А що там, за цим замком?

— Нічого.

— Ліс, поле?

— Городи, к-кущі.

Циганка скрикнула:

— Знайшли човна!

І справді, човен відчалив від берега. У ньому сиділо шестеро чоловік, але в них була тільки одна пара весел. Решта турків розбіглися в пошуках ще одного човна.

— Хто з нас вміє плавати? — спитав Мекчеї.

— Я, ваша милість, не вмію,— відповів циган, тремтячи всім тілом.

— Якщо перекинемось, чіпляйся за ніс човна.

— Ні, Пішто, так діло не піде,— заперечив Гергей.— Ти тільки веслуй до того берега. Треба виїхати на таке місце, щоб можна було стати ногами на дно.

— А потім що?

— У мене з собою два фунти пороху. Я змочу його і підпалю. Коли турки підійдуть ближче, зразу жбурну в них. Тоді ти вискакуй з човна, за тобою я, потім Янчі й Маті. Турки розгубляться, і ми з ними легко впораємося поодинці.— Він простягнув цигану трут і кресало.— Викрешуй вогонь!

Мекчеї мовчки повернув до східного берега. Але до нього було ще далеко, мабуть, з годину веслування. Вони мовчки сиділи в човні. Мекчеї веслував, чергуючись з Маті. Часом він глибоко занурював весло у воду, однак дна ще годі було дістати.

Турки, голосно лаючись, пливли за ними.

Гергей намочив руку і, розкачавши на спині Шаркезі порох, зробив з нього чорний млинець, завтовшки з палець.

— Ну, а тепер, Ево, додай всередину трошки сухенького.

Ева відкрутила рогову затичку на порохівниці і насипала на млинець сухого пороху.

Гергей склав млинець і зліпив щось на зразок вареника, потім загорнув його у хустину, відігнувши тільки один ріжок, щоб можна було підпалити порох.

— Дно,— раптом сказав Мекчеї, хоча вони заїхали трошки далі середини затоки.

Мекчеї попрацював на славу. Турки майже не наблизились до них — човен їхній йшов на відстані доброго кидка плоским камінцем.

Гніт уже зайнявся?

— Горить,— відповів циган.

— Дивися, щоб вогонь не згас. А ти, Мекчеї, веслуй тихіше. Розверни човна так, щоб стати до них бортом. Тільки пильнуй, щоб вони не наїхали на нас. Якщо розженуть човна, нехай краще пропливуть мимо.

— Не бійся, поверну.

— Коли будемо від них кроків за десять, циган нехай зповзе з носа у воду. І циганка теж. Мабуть, і тобі, Ево, доведеться так зробити, але тільки в ту мить, коли кину порох. Вони не повинні знати, що тут вода сягає тільки по пояс. Хай поплавають! — Гергей зав'язав хустину міцніше, затягнувши вузлик зубами. Потім вів далі:

— Якщо вибухом їх викине з човна, ти, Мекчеї, залишайся на місці з веслом. Ми з Янчі стрибнемо у воду і вдвох будемо бити плавців. Якщо вони дуже розгубляться, тоді ти, Маті, захопи їхній човен і бий кожного, хто чіплятиметься за нього.

— А я? — запитав циган.

— Ви троє тримайте наш човен, щоб Мекчеї не випав з нього.— Гергей нахилився і шепнув Еві на вухо:

— Спустись у воду з того боку і заховайся там, щоб порох не обпік тобі обличчя. А тоді хапай друге весло і лупи ним найближчого турка. Все-таки весло довше, ніж шабля.

Турки помітили, що відстань між човнами поступово зменшується. Радісними криками вони виказали впевненість у своїй перемозі.

Коли між човнами лишилося всього якихось тридцять кроків, Мекчеї занурився у воду.

— Вода по пояс.

— Стій! — звелів Гергей і встав з лави.— Шаркезі, давай гніт.— І він крикнув туркам: — Чого вам від нас треба?

— Зараз довідаєшся! — відповіли турки з глузливим реготом.

Гергей передав гніт і порох Еві, а сам зняв з човна дошку, що правила за сидіння.

В руках у турків шаблі, в зубах — кинджали. На мить запала тиша, тільки веслярі розтинали воду з голосним хлюпотом.

Ось турки вже підпливають. Гергей кинув дошку у воду назустріч човну з турками. Дошка впала на воду, оббризкавши турка-весляра. Він перестав веслувати й озирнувся подивитись, що це впало у воду.

Човен уже сам підплив ближче.

Коли між утікачами й переслідувачами залишилося не більше п'ятнадцяти кроків, Гергей підніс гніт до пороху. Порох засичав, розгоряючись.

Гергей почекав трохи і точним рухом метнув порох просто в човен до турків.

Турки відсахнулися від вогненного змія. Ще мить, і човен перетворився на палаючий фонтан. З оглушливим тріскотом знявся трисажневий фонтан полум'я.

Човен перевернувся.

Усі шестеро турків попадали в воду.

— Вперед! — крикнув Гергей, стоячи по коліно у воді.

Але тут від спалаху вогню і в них замиготіли іскри перед очима.

Ніхто нічого не бачив. Минув якийсь час, поки Гергей помітив, як один турок вхопився руками за борт їхнього човна. Від сильного поштовху впав у воду Мекчеї.

Гергей рубонув турка й відчув, що шабля його торкнулася кістки.

— Бийте їх! — крикнув він.

Друзі його, хоч і наполовину осліплені, теж несамовито билися.

Коли до них повернувся зір, вони побачили, що Мекчеї відчайдушно бореться у воді з кремезним турком. Гергей розмахнувся і щосили вдарив турка по голові. Турок обернувся і так вгатив Гергея кулаком по плечу, що мало не збив з ніг. Але тоді вже й Мекчеї вчепився у турка, схопив за шию, занурив у воду і не відпускав доти, доки піднімались бульбашки.

11

Одного травневого дня перед воротами Семибаштового замку з'явилося п'ятеро Італійців: троє юнаків у жовтій оксамитовій одежі і двоє дівчат у коротких спідницях. Один з юнаків і дівчина тримали в руках лютні, друга дівчина несла під пахвою бубон.

Охоронець, що стояв, куняючи, в затінку, піднімав повіки тільки тоді, коли біля нього чувся тупіт солдатських черевиків. Але чужинців він усе-таки помітив і перегородив їм дорогу списом.

— Хто такі?

— Ми італійські співаки. Йдемо до пана коменданта.

— Не можна.

— Але нам треба.

— Не можна!

— Чому не можна?

— Комендант наказав не впускати чужинців. У нього багато справ. Він переїжджає.

Чоловік шість солдатів стояло й сиділо навпочіпки біля стіни. Стара циганка гадала їм, підкидаючи в решеті попелясті квасолинки.

Одна з прибулих дівчат сміливо попрямувала до них і звернулася до старої циганки:

— Ладако. Варта не хоче нас впустити. Пошли когось до Велі-бея сказати, що ми принесли йому подарунок.

Циганка саме гадала на найцікавішому місці. Вона розклала квасолю на п'ять купок і заторохтіла солдатові:

— Ось тепер і показалося твоє щастя! Але я нічого не скажу, поки ти не підеш до Велі-бея і не скажеш йому, що сюди прибули італійці, принесли йому подарунок.

Солдат аж розчервонівся від цікавості. Почухавши потилицю, він підвівся й поспішно попрямував до замку.

Не минуло й десяти хвилин, як він вернувся і махнув рукою італійцям:

— Ідіть за мною.

Він провів прибульців кількома коридорами, потім через оранжерею, повз млин і через город, засаджений салатом з широким великим листям.

Солдат зірвав листок салату і став жувати. Він пригостив і дівчат.

— Покуштуйте. Добрий салат.

Циганка взяла листочок і запропонувала подрузі.

— Спасибі, Черган, я не хочу.

— Та їж! Смачно.

— Я знаю, що смачно, але ми не звикли його так їсти.

— А як? Із сіллю?

— З сіллю і до смажених курчат.

Один з італійців був дівчатам за товмача. Ті щебетали без угаву, хлопець іноді відволікався, тому одна з дівчат раз у раз смикала його за рукав:

— Гергею, що сказала Черган?

Сад з двох боків був оточений високими мурами. Фортеця була обнесена подвійною стіною, а дві середні вежі були ще додатково огороджені.

— У кожної вежі теж подвійні стіни,— пояснила Гергею циганка.— Я чула, як один солдат розповідав у корчмі, що ці башти набиті золотом і сріблом. Йому якось довелося там підмітати підлогу, і він зазирнув у замкову шпаринку.

— Тому й стережуть їх стільки солдатів,— сумно зауважив Янчі.

Юнак хвилювався більше від усіх: то червонів, то бліднув, неспокійно роззирався, до всього прислухався.

Нарешті вони підійшли до житла Велі-бея. Тут уздовж стіни стояв лише один цей будинок, оточений великими гарматами, розміщеними на відстані п'ятдесяти метрів одна від одної. Біля них лежали купи іржавих ядер.

На подвір'ї, де мешкав бей, скрізь були розкидані ковані скрині і згорнуті полотнища червоного шатра. На доріжках, посиланих гравієм, на квітниках — повсюди валялася зброя, похідні меблі й килими. Виїжджаючи звідси, бей явно не турбувався про свого наступника.

Десять-п'ятнадцять солдатів пакували майно у скрині.

Бей стояв збоку, наминаючи латук,— він їв салат, як коза їсть траву, а зовсім не як гарнір до смажених курчат. Побачивши італійців, він сів на колесо гармати, дуло якої визирало з-за муру, і, продовжуючи жувати салат, весело запитав:

— Ну, чого вам треба?

Вперед вийшов Гергей. Тримаючи капелюха у руці, він заговорив по-турецьки:

— Ефенді, ми італійські співаки. Вночі ми рибалили неподалік від замку. Ми бідні люди, пане, отож доводиться вечорами рибалити. Але тієї ночі ми вловили не тільки рибу. Витягаючи невід, ми побачили, як у ньому щось заблищало. Дивимось — аж там чудова золота тарілка...

— Що за чортівня!

— Ось вона, пане. Чи бачили ви коли-небудь щось прекрасніше за це блюдечко?

Гергей засунув руку за пазуху і витягнув звідти маленьку золоту тарілку, на дні якої були майстерно викарбувані жіночі фігурки — грайливі наяди.

— Машаллах![59] — пробелькотів бей, витріщивши очі від задоволення.

— Ми й самі такої краси ніколи не бачили,— вів далі Гергей.— От і подумали, що ж нам робити з тарілочкою. Продавать станемо — скажуть, украли, і тоді матимемо халепу! А не продамо — так навіщо золота тарілка людям, коли їм їсти нічого!

Бей покрутив тарілку, навіть зважив на руці.

— Ну, а чому ви принесли її саме мені?

— Ось про це я й хотів сказати, милостивий пане. Розмірковуючи над тим, що нам робити з тарілкою, нам спало на думку, що тут, у Семибаштовому замку, перебуває в ув'язненні наш добродійник, один з угорських вельмож. В дитинстві ми разом з молодшим братом були у нього рабами...

— І він добре з вами поводився?

— Він учив нас різних наук і любив, наче власних дітей. Отож ми подумали: попросимо в тебе дозволу заспівати йому пісню.

— І заради цього принесли мені тарілку?

— Так.

— А ви гарно співаєте? Давайте послухаю вас.

П'ятеро італійців стали в коло, двоє вдарили по струнах лютні, і всі разом почали:

Дівочі голоси лунали, наче скрипки, а Гергея і Янчі — як флейти, у Мекчеї — наче віолончель.

Бей перестав жувати салат, вслухаючись у незнайому пісню.

— Ви ангели чи джини? — запитав він.

Співаки замість відповіді затягли нову веселу пісню. Циганка вискочила на середину і, трясучи бубном, закружляла перед беєм.

Бей підвівся.

— Дивився б я на вас три дні й три ночі, але завтра вранці мушу вирушати в Угорщину. Їдьмо зі мною. Якщо хочете, можете приєднатися до мого обозу вже тут, а ні — то в дорозі. Поки будете зі мною, вас гарно одягатимуть і годуватимуть. Я вам ще й заплачу. Не матимете ніякого клопоту.

Італійці нерішуче перезирнулися.

— Пане,— відповів Гергей,— нам треба один з одним порадитися. Але спочатку ти дозволь нам те, про що ми тебе просили.

— Охоче. А до кого ви хотіли пройти?

— До пана Балінта Терека.

Бей розвів руками.

— До Балінта Терека? Це складно. Він зараз у стофунтових.

— А що це таке — стофунтові?

Бей роздратовано махнув рукою.

— Він нечемно повівся з головним муфтиром...

Бей усе-таки виконав прохання італійців, доручив їх одному солдатові, наказавши йому вивести на подвір'я пана Балінта, хоче він цього чи ні.

Відчинилися ворота внутрішнього двору фортеці. Двір цей був трохи більший Ержебетської площі у Пешті. Гравці в шахи так само сиділи під платанами, тут-таки й Море спостерігав їхню гру.

П'ятеро італійців зупинилися у воротях, чекаючи, коли з'явиться пан Балінт. Його вивели із залізної клітки. Двоє солдатів несли його кайдани, щоб він міг пересувати ногами. Посеред подвір'я виставили неотесаний стілець і посадили на нього пана Балінта. Сам він не міг навіть зрушити з місця — кайдани були завтовшки в руку.

Так він і сидів, не знаючи, навіщо його посадили тут. Він був у літній полотняній одежі, без шапки, густа грива сивого волосся відросла до плечей. Півцентнерові кайдани відтягували його руки, що безсило звисали вздовж стільця. Старечі руки вже не могли підняти такий тягар. Обличчя було землисте, як у людини, знятої з шибениці.

— Заходьте! — солдат махнув співакам.

Ті вийшли з воріт. Поставали в один ряд кроків за п'ять від Балінта Терека.

Шахісти припинили гру. Що це? Яка чудова розвага: італійські співаки в Семибаштовому замку! Всі стали позаду Балінта, чекаючи пісень, а найбільше — танців дівчат.

— Ота молодша, то не італійка,— висловив сумнів перський принц.

— Хай їх там сто стоїть, а циганку пізнаєш зразу,— додав Майлад.

— Але решта — італійці.

Випадково всі були смугляві. Мекчеї — найширший у плечах, у Гергея — найстрункіша постава, у Янчі — найчорніші очі. Ева пофарбувала своє волосся горіховою олією... На голові у неї, як у всіх, була червона фрігійська шапочка.

Італійці зупинились як укопані.

— Ну, співайте! — підбадьорив їх солдат.

Але співаки стояли бліді й розгублені. У наймолодшого по обличчю покотилися сльози. Заплакав і другий юнак, що стояв поруч.

— Співайте, бісові блазні! — підганяв їх нетерплячий турок.

Але наймолодший із співаків заточився і впав до ніг в'язня, закутого в кайдани, обняв його за ноги:

— Тату! Тату, мій рідний!..

12

На відстані польоту стріли від Єди-кули, за вірменською лікарнею, стояла самотня зубожіла корчма. Мабуть, колись там був заміський будинок, якась гарна мармурова вілла ще з тих часів, коли Константинополь називався Візантією. Але час і землетруси розхитували мармурові плити, пообвалювали алебастрові балюстради терас і кам'яні квіти на вікнах, порозхитували сходи, а вітер понаносив у тріщини колон насіння бур'яну. Вілла перетворилась на дешевеньку корчму.

Туди заходив всякий люд, а її хазяїн, якого звали Мільціад, крім усього іншого, займався ще й скуповуванням краденого.

У цю корчму й привів циган наших молодих мандрівників. Мільціад забезпечив їм притулок, дещо з італійської одежі і продав за добру плату золоту тарілку.

Оскільки їхня вистава у Семибаштовому замку скінчилася невдачею, артисти мало не потрапили в біду. Солдат негайно доповів беєві, що італійці, очевидно, родичі в'язня, бо плачуть біля нього. Проте бей на той час не вельми турбувався справами Єди-кули. Всі його думки були зайняті угорським округом (по-турецьки — «вілаєтом»), куди його посилали. В Єди-кулі він і сам був, по суті, в'язнем: жив у кріпосних стінах і тільки раз на рік йому дозволялося виходити за межі замку, щоб помолитись у храмі Айя-Софія.

— Телепню! — гримнув він на солдата.— Італійці були рабами того пана, а тепер вони мої раби.

Бей саме пакував у скриню свого каламаря. Він дістав з нього очеретяне перо, вмокнув його в губку з чорнилом. Написав на клаптику пергаменту завбільшки в долоню кілька рядків, подавши його ошелешеному солдатові.

— На! Передай італійцям і проведи їх за ворота. Дивися, щоб їх ніхто не чіпав!

Гергей одразу ж прочитав папірець, тільки-но його сунули йому в руки. Там було написано:

Гергей з радістю заховав папірець. Потім глянув на солдата. Де він міг бачити це обличчя і ці круглі, наче в сича, очі? Де?

Нарешті згадав, що напередодні ввечері солдат пив у корчмі в грека у товаристві моряків та поденщиків. Бурякового кольору ніс свідчив про те, що на судилищі в Мохамеда він неодмінно потрапить у число грішників.

— Ти теж поїдеш з беєм? — запитав Гергей, коли вони виходили за ворота, і тицьнув у руку солдатові срібний талер.

— Ні,— відповів солдат, зразу повеселішавши.— Велі-бей забирає з собою тільки підкопувачів і делі. З завтрашнього дня моїм начальником буде Ісмаїл-бей.

— Він ще не переїхав сюди?

— Ні, поки що він живе он у тому будинку, що оповитий диким виноградом.

І солдат показав рукою на будинок, що притулився до старовинної візантійської кріпосної стіни. Очевидно, він і збудований був з її каміння.

Ввечері схожий на сича солдат уже пропивав у грека свій срібний талер.

А наші молоді мандрівники вечеряли в той час у затишній мармуровій кімнатці. Вони їли плов з бараниною і радилися: чи повертатися їм на батьківщину разом з беєм, чи їхати самим?

Не було ніякого сумніву — небезпека чатувала на них на кожному кроці. Ще безсумнівніше було, що їм не пощастить визволити Балінта Терека.

— Нам краще повернутися разом з беєм,— сказав Гергей.— Це найрозумніше, що ми можемо зробити.

— Туркові я співати не стану,— пробурчав Мекчеї.— Хай йому співає грім небесний!

— Що ж, тоді вдавай, що ти захрип,— повчав його Гергей.— А чому б нам йому не заспівати? Є така приказка: «Хто їде — той і поганяє».

— А якщо стане відомо вдома, що ми розважали турка?

— Ну то й що? Ми їм співаємо тут, а вони нам вдома затанцюють.

Янчі не встрявав у розмову — він безмовно дивився перед себе очима, сповненими сліз.

Гергей поклав йому руку на плече.

— Не треба плакати, Янчі. Не вічно батькові носити ці важкі кайдани! Колись знімуть їх.

— Я так і не поговорив з татом. Він тільки встиг мене запитати про брата. Я сказав, що Ферке зостався вдома, бо якщо я загину в дорозі, то хай хоч один син лишиться матері.

Всі з мовчазним співчуттям дивилися на нього.

— Але який же я дурень! — не заспокоювався Янчі.— Перевдягся блазнем, щоб пройти до нього, хоча можна було навідатися і так. Тепер, після всього, що сталося, вже не підеш. Хоч би гроші я йому передав!

Циганка винесла порожній посуд. В кімнату зазирнув місяць і затьмарив світло каганця.

— Можна зробити ще одну спробу,— сказав Гергей.— Гроші в нас іще є. У тебе, Янчі, є тисяча золотих, у мене — триста. А в Мекчеї якраз стільки, щоб нам вистачило повернутися додому. В Еви теж є гроші.

Зайшла циганка.

— Підіть гляньте на турецького сича,— сказала вона.— Він уже так налигався, що навіть із стільця звалився. Турок частує, Шаркезі причащається, хоч сам іще не напився. Вони грають з Маті у кості.

Помітивши, що друзям не до сміху, циганка замовкла. Вона підсіла до товариства і, підперши руками підборіддя, втупилася в Еву.

— Новий бей,— вів далі Гергей,— напевно, теж полюбляє дорогі подарунки. Такий же хабарник, як і інші. Може, він підсобить нам чим-небудь? Гроші завжди служили ключем до всіх замків.

— Я все віддам, що маю! — пожвавішав Янчі.— Я життя своє віддав би!

— Що ж, тоді спробуємо востаннє.

— Як же ти вночі потрапиш до бея?

— Він одразу звелить тебе схопити,— сказав Мекчеї.— Вислухає тебе, забере гроші й тебе забере на додачу.

Гергей усміхнувся:

— Не такий я дурень. Я піду до нього не в такому вигляді, як зараз.

— А в якому?

— Перевдягнуся в турецького солдата.

Янчі схопив Гергея за руку.

— Ти й справді збираєшся це зробити?

— Зараз і зроблю.— Гергей підвівся і покликав до себе Мільціада.

— Хазяїне,— мовив він,— мені потрібна турецька солдатська одежа. Така, яку носять солдати в Семибаштовому замку.

Грек погладив свою чорну кучеряву бороду. Він уже звик до перевдягань своїх клієнтів, але звик і одержувати за кожну послугу по два, по три золотих. Біс із ними, грабіжники вони чи злодії, головне, аби добре платили. Він навіть запропонував їм оселитися в підземній залі.

— От такої одежі якраз у мене й немає,— усміхаючись, примружився корчмар.— Але в мене є тут один п'яний турок, з нього можна зняти і плащ, і тюрбан.

— І це вже добре. Та мені ще й борода потрібна.

— Борід у мене вистачає.

— Але мені потрібна саме така борода, як у твого п'яного солдата.

— І така знайдеться.

Корчмар вийшов, і не минуло й п'яти хвилин, як він повернувся, тримаючи в руках різноманітні фальшиві бороди, чорну вовну і клей.

— Ну що, клеїмо?

— Давай. Зроби мені таку пику, як у того турка.

Гергей сів. Мільціад взявся до роботи. Гергей тим часом розпитував його:

— Ти знаєш нового бея, що житиме у Семибаштовому замку?

— Чому б не знати? — відповів грек.— Він був топчу.

— А що тобі відомо про нього?

— Дурний, як пень. П'є тільки воду. Від того у нього й мозок розкис. Навіть писати не вміє.

— Інші офіцери теж не вміють, хіба що читають по складах.

— Але ж він такий норовистий, як султанський кінь, хоча й той, мабуть, розумніший за нього. Та коли бачить когось знатнішого від себе, то так кланяється, як очеретинка на вітрі.

— Він уже був у походах?

— Торік ходив із султаном. Під Естергомом йому добряче нам'яли боки.

— Виходить, він боягуз?

— Боягуз і телепень. Хіба молена чогось іншого чекати від людини, яка п'є тільки воду?

Гергей повертав обличчя то в один, то в другий бік, щоб не чути неприємного запаху клею.

Борода так змінила його, що Мекчеї аж за боки брався зо сміху.

Грек приніс тюрбан, кончар і плащ.

— Аллаха еманет олсун[62],— промовив Гергей жартівливо, зігнувшись у поясі.

Всім захотілося його провести, але він узяв з собою тільки Янчі й Мекчеї. По дорозі Янчі віддав йому своє золото. Гергей замислився на хвильку, тоді відіслав Янчі назад, залишивши з собою Мекчеї.

— Ти теж іди за мною, тільки здаля,— сказав він приятелеві.— Щоб ніхто не подумав, що ми знайомі.

Не минуло й півгодини, як Гергей стояв перед будинком бея.

Вдарив у мідну тарілку, що висіла на воротях.

У вічку воріт з'явилося обличчя старого євнуха.

— Чого тобі треба?

— Негайно пошли бея у Семибаштовий замок. Там біда!

Євнух зник. Гергей відійшов від воріт. Він знав, що євнух знову вигляне і якщо нікого не застане у воротях, то й нікому буде передати запитання бея. Отож старий змушений буде повернутися до бея і заявити, що солдат уже пішов. А бей покрутиться, побурчить і тоді сам подасться у Семибаштовий замок.

Гергей попрямував до замку, вдаючи, ніби прогулюється. Біля Адріанопольських воріт — так називались північні ворота Семибаштового замку — він зупинився.

Ворота були зачинені. Вартовий куняв, примостившись на кам'яному поріжку. Над його головою блимав ліхтар, підвішений до залізної балки, що виступала з муру. Довкола панувала тиша.

Мекчеї йшов слідом за Гергеєм, тримаючись від нього на відстані тридцяти-сорока кроків. Коли Гергей зупинявся, він теж ставав. Можливо, що Гергей зупинявся біля кожного ліхтаря, щоб пересвідчитися, чи йде за ним Мекчеї.

Хвилини пливли повільно. Гергей подумки лаяв турецький час за його лінивий плин.

— Я тут посивію, поки дочекаюся того бея! — пробурчав він.

Бідолашний наш любий герою, блискуча зірко угорської слави, не судилося тобі дожити до сивого волосся! Як змінилося б твоє обличчя, якби ти зумів глянути в дзеркало майбутнього, якби якась чародійна небесна рука відкинула завісу перед твоїми очима й ти побачив би себе закутого в кайдани саме на цьому місці, побачив би і турецького ката, який в'яже мотузок у зашморг і, готуючись повісити тебе, накидає її на іржаву перекладину, де висить біля воріт ліхтар!..

В тиші вулиці грюкнули двері.

Гергей здригнувся і хутко подався в той бік, звідки долинув грюкіт. Вулицею йшов бей. Він ішов сам, закутавшись у плащ. На голові у нього біліла висока чалма.

Гергей зразу зупинився. Наслухав, чи, бува, не йде ще хтось із беєм. Але поблизу не видно було нікого.

Тоді Гергей попрямував до бея.

— Пане бею,— сказав він, віддаючи честь по-турецькому.— Тебе викликав не Велі-бей — це я виманив тебе сюди у дуже важливій справі.

Бей відсахнувся. Схопився за шаблю.

— А ти хто такий?

Гергей теж узявся за шаблю, витягнув її з піхов і простягнув бею.

— Візьми, якщо ти боїшся мене.

Бей засунув шаблю назад у піхви. Те саме зробив і Гергей.

— Я несу тобі більше приємнішого, ніж ти думаєш,— сказав Гергей. Він витягнув із внутрішньої кишені свого плаща капшук з грішми і подзвенів золотими дукатами.— На, візьми як завдаток.

Бей зважив на долоні важкеньку торбинку, але, подумавши, віддав назад.

— Спершу я мушу знати, хто ти такий і чого тобі треба?

Бей увійшов у смугу тіні, що падала від будинку. Неподалік стояла кам'яна лава. Турок сів на неї й уважно подивився в обличчя Гергея.

Юнак теж сів на лаву. Схрестивши руки на грудях і гладячи свою приклеєну бороду, він заговорив тихо і вкрадливо:

— Мене звати Сто Тисяч Золотом. Сподіваюся, ім'я досить благозвучне.

— Бей усміхнувся.

— А чи не прізвисько це?

— Тобі це не важко з'ясувати. А тебе звуть Бідняк, хоч ти, безумовно, і славний вояк. Усім відомо, що ти брав участь у переможному поході на Угорщину...

— Бачу, що ти знаєш мене.

— Так от, щоб довго не розводитись: наскільки мені відомо, від завтра ти будеш комендантом Єди-кули. Інакше кажучи, теж стаєш в'язнем, тільки в'язнем за платню. Лише раз на рік тобі дозволятиметься виходити у місто. І якщо аллах пошле тобі довголіття, то за своє життя ти зможеш двадцять-тридцять разів побувати в Константинополі.

— Кажи далі.

— Від тебе залежить вибрати собі кращу долю.

— Я слухаю тебе.

— В Єди-кулі сидить один в'язень, дуже багатий угорський вельможа Балінт Терек...

— Ти хочеш визволити його?

— Я цього не сказав. Але, припустимо, хочу.

— Слухаю тебе.

— Разом з тобою у замок прибуде кілька нових солдатів або ж твоїх слуг. Що коли, скажімо, завтра ввечері ти виведеш із фортеці пана Балінта під тим приводом, ніби його викликає до себе султан?

— Після заходу сонця навіть коменданту не дозволяється виходити з фортеці.

— За наказом султана — можна. Ну, припустимо, Балінт вийде вдень разом з тобою і в супровді двох солдатів. Вулиці тут майже безлюдні. Ти накажеш солдатам вернутися назад, а далі ви підете уже вдвох з Балінтом. Але замість того щоб податися до сераля, ти поведеш названого в'язня на корабель, який стоятиме в гавані під оранжевим прапором. Можливо, то буде фелюга для перевезення зерна, може, барка або й просто човен. Їх там не так багато. Отож я і кажу: у крайньому разі ви зміните одяг, плащі і обидва підніметесь на корабель.

— І це все?

— Не зовсім. Тільки-но корабель відчалить, тобі відлічують у руку триста золотих — турецькими грішми це три тисячі курушів чи піастрів. А тоді вже чи водою, чи сушею ми поїдемо в Текирдаг. Там тебе чекатиме людина з добрими кіньми і півтисячею золотих. Це ще п'ять тисяч курушів. Ми поїдемо в Афіни, звідти в Італію, і, як тільки ступимо на італійський берег, тобі дадуть ще п'ятсот золотих.

— Тисяча триста.

— Поки що — так. Це, здається, твоя платня за десять років. Але подумай і про таке: невже людина, що володіє Дебреценом, Сігетваром і Вайда-Гунядом, управитель королівського маєтку і майже всієї Задунайщини,— невже вона не дасть тобі хоча б дев'яносто дев'ять тисяч золотих, навіть якщо їй довелося б пожертвувати для цього половиною свого статку!

— А якщо я не побачу й першої тисячі?

— Хочеш, я віддам тобі її зараз?

Бей замислено дивився в темряву.

Гергей знизав плечима.

— Якщо побачиш, що ми дуримо тебе — хоча, думаю, угорця-пройдисвіта ти ще ніколи не зустрічав, у тебе завжди вистачить часу звинуватити Балінта Терека у спробі втекти з фортеці і заявити, що ти сам погнався за ним і схопив його на кораблі. Приведеш його назад з корабля чи з суші — тобі все одно повірять, бо ж ти його привів.

Бей замислився.

— Ну, гаразд,— сказав він нарешті.— Нехай завтра за годину до заходу сонця в затоці стоїть корабель з оранжевим прапором на відстані польоту стріли від Семибаштового замку. Чекай мене на березі. А як я тебе впізнаю?

— Придивись до мене добре при світлі місяця. Якщо завтра не впізнаєш з обличчя, то шукай тюрбан жовтий, як сірка.

— Отже, за годину до заходу сонця.

— Рівно об одинадцятій годині,— відповів Гергей.

За турецьким часом захід сонця буває о дванадцятій годині.

Було вже за північ, коли Гергей з Мекчеї повернулися.

— Сич іще тут? — спитав Гергей, заходячи в корчму.

— Хропе,— відповів Мільціад.

— Ти можеш так зробити, щоб він не прокидався до завтра до одинадцятої години?

— Щось придумаємо,— відповів корчмар.

Він хутко узяв склянку, налив у неї води, всипав якийсь порошок. Порошок розчинився, як сіль.

Потім корчмар потряс турка за плечі.

— Гей, Байгук? Чи не пора додому?

Турок підвів голову і подивився довкола каламутними очима і позіхнув.

— На випий води і гайда додому.

Турок навіть не глянув на склянку, тільки простягнув руку. Він вихилив воду і втупився очима в стіну перед собою. Спробував підвестись, але знову звалився.

Гергей всунув корчмареві в руку п'ять золотих.

— Можеш не хвилюватись,— по-змовницькому підморгнув Мільціад.— Цей молодець не зрушить звідси хоч до завтрашньої ночі.

Найняти судно було легко. Вони вибрали в Золотому Розі чотиривесельну грецьку фелюгу й зафрахтували її аж до Текирдага, який був за добу шляху від Константинополя. Вони роздобули оранжевий прапор, заплативши власникові судна два золотих завдатку. Невдовзі по обіді човен уже стояв на визначеному місці. Прапор підняли за дві години до заходу сонця. Гергей побіг у корчму. Турка розбудили і сказали, що бей звелів йому піти і стати на березі біля судна, яке підняло оранжевий прапор.

Турок усе ще не встиг протверезитися. Шаркезі змушений був провести його. Турок ішов покірно, похитуючи своїм жовтим тюрбаном у такт кроків. Він не міг збагнути, чи тепер ранок, чи вечір. Запам'ятав тільки одне: бей наказав підійти до якогось корабля на березі.

Гергей і його друзі йшли всі поодинці на великій відстані від нього.

Якщо бей прийняв пропозицію, то вони зразу слідом за ним ступлять на корабель. Якщо ж бей не наважиться чи просто не захоче піти на такий крок, нехай сам домовляється із своїм земляком у жовтому тюрбані.

Найважливішим питанням було: чи приведе Ісмаїл-бей з собою Балінта Терека. З'ясувати це доручили Черган. Їй нічого не говорили про заплановану втечу — сказали тільки, що Балінта Терека ведуть до султана, а їм хочеться ще раз його побачити. Було домовлено: як тільки дівчина побачить бея, двох солдатів і пана Балінта, хай потягнеться до гілки дикого винограду, наче збирається зірвати листочок. Тоді Мекчеї, якого поставлять приблизно за тисячу кроків від неї, махне своїм друзям, Мовляв, усе гаразд. Вони ж будуть ходити за тисячу кроків від берега. Гергей одягнеться дервішем, Ева — циганкою, Янчі — персидським купцем, Маті — курдом, продавцем бубликів, Мекчеї — торговцем рибою.

Ева сиділа навпочіпки поруч з Маті і їла бублик.

У точно визначений час Мекчеї підняв на голову дерев'яний лоток з рибою і рушив до берега.

То був сигнал.

Янчі зблід. Сльози радості навернулися йому на очі. Гергей розрум'янився від хвилювання. Ішли за сто-двісті кроків одне від одного.

Судно вже стояло, пришвартоване до берега. Оранжевий прапор весело тріпотів на вітрі. Власник фелюги — молодий грек, торговець цибулею — підраховував на кормі денну виручку.

Турок, схожий на сича, стояв на березі й тупо дивився на фелюгу. На голові в нього височів тюрбан.

Позаду турка на березі сидів Шаркезі й мив ноги у зеленій морській воді.

— Ідуть! — пробелькотів Янчі, забігаючи поперед Гергея.— Боже, допоможи нам! — У нього тремтіли ноги.

Гергей оглянувся. Він побачив, як повільно наближається бей разом із сивоволосим угорцем. За ними йдуть двоє солдатів у білих тюрбанах, обидва озброєні списами.

Бей обернувся і щось сказав солдатам. Ті повернули назад до Семибаштового замку.

Янчі поквапився до фелюги, та коли він минав Гергея, той схопив його за плащ.

— Не поспішай!

Бей разом з Балінтом Тереком спокійно спускалися вниз по берегу.

Вони поминули курда — продавця бубликів, не звернувши уваги ні на нього, ні на циганку, що сиділа поруч.

З обличчя Балінта Терека було видно, що він не може намилуватися вільним світом. Бей ішов веселий, без упину балакав.

Нарешті вони спустилися до води.

Солдат у жовтому тюрбані стояв, виструнчившись.

Раптом бей обернувся. В повітрі зблиснула його шабля. Він подав якийсь знак і шулікою налетів на солдата в жовтому тюрбані. Звалив його на землю. Тієї ж миті з кущів і довколишніх будиночків вибігло з півсотні озброєних солдатів.

Насамперед вони зв'язали солдата в жовтому тюрбані, потім, цигана. А тоді вибігли на фелюгу і збили з ніг молодого грека.

Зв'язали всіх, хто тільки був на судні.

Під час цієї облави прибігла Черган і почала благати, щоб відпустили Шаркезі. Її теж схопили і зв'язали руки.

Сонце вже ховалося за християнською частиною міста, коли Гергей зупинився біля колони Констянтина. Захекавшись, за ним слідом бігли його товариші. Всі запилюжені, обличчя у всіх бліді, перелякані.

Гергей витер чоло і, глянувши на Янчі, сказав:

— От бачиш, правду кажуть: тихіше їдеш — далі будеш.

І вони розчинились у людському потоці.

В середині липня Велі-бей добрався до Мохача разом із своїми силяхтарами і п'ятдесятьма підкопувачами.

Турецьке військо, йдучи в Буду чи в Задунайщину, завжди зупинялося на Мохачському полі. Турки любили це місце, вони називали його «Щасливе поле». Сам Сулейман надовго затримувався тут на відпочинок. Він розбивав своє шатро на тому пагорбі, де воно стояло у знаменний день битви.

Стомлене військо прибуло десь під вечір.

Бей насамперед скупався в Дунаї, потім наказав зарізати на вечерю каплуна і, коли сонце зайшло, сів перед своїм шатром.

Поле ще біліло численними кінськими кістками. Турки клали свої дерев'яні полумиски на кінські черепи й вечеряли. Всі були веселі.

Бея оточило п'ятнадцять офіцерів. Вони віддавали йому денний рапорт. Скінчивши доповідати, кожен ага сідав перед беєм на ряднину. Офіцерський склад завжди вечеряв разом у Мохачі, і навіть недруги забули тут свої чвари.

Цього вечора до бея прибула кінна пошта. Вона везла султанові повідомлення про те, що Вишеград уже в руках турків.

Місто було захоплене без бою — просто зруйнували водогін фортеці і взяли її на змор. Гарнізон чекав допомоги від Фердінанда, але в таких справах цей угорський король-чужоземець волів покладатися на бога. І ось Амаде здав ключі. Він поставив тільки одну умову: щоб йому дозволили вивести своє військо. Будайський паша поклявся, що турки нікого не чіпатимуть. Але ж його воїни такої клятви не давали. Отож, як тільки угорці склали зброю і рушили за ворота, турки напали на них і всіх порубали.

— Ну, тепер ми перепочинемо тут кілька днів!— задоволено мовив бей.— Сьогодні виспимося, завтра погуляємо, а післязавтра рушимо на фортецю Ноград.

Після Вишеграда збиралися захопити Ноград.

Турецькі гінці продовжили свій шлях на Константинополь.

Солдати бея завалилися спати.

Наступного дня в обідній час бей наказав офіцерам:

— Ввечері я запрошую всіх до себе. У мене є гарне вино! Італійці розважатимуть нас своїм співом.

Бей мав веселу вдачу. Любив добре поїсти й випити. До речі, щоразу, вступаючи на угорську землю, турки швидко забували, що пророк Мохамед забороняє пити.

— Якийсь солдат каже, що має для тебе таємне повідомлення. Ти вислухаєш його? — спитав один ага.

— Хай приходить,— весело відповів бей.

Вперед виступив низенький силяхтар з хитрими лисячими очима. Одежа на ньому була обшарпана. Тюрбан не більший за носовичок.

— Дозволь твоєму вірному слузі доповісти про італійців,— заявив він.

— Я слухаю тебе,— відповів бей.

— Ці італійці вже давно викликають у мене, праху твоїх ніг, підозру. Перша підозра виникла в мене, коли я побачив, що один з них чистив клаптиками паперу шаблі своїх товаришів.

— Ти осел! — махнув рукою бей.— Ти ж знаєш, що вони гяури. Це ми піднімаємо кожний клаптик паперу, думаючи, що якийсь з них виявиться з ім'ям аллаха, але ці свині не знають аллаха, вони темні люди й дурніші від тварин.

Силяхтар стояв і не рухався з місця.

— Вдруге в мене виникла підозра біля храму Софії. Згадай, милостивий бею, як ми зустріли там підводи, навантажені бойовою здобиччю. Одна підвода, перекинувшись, лежала на узбіччі.

— Пам'ятаю.

— Клітка з курчатами розбилась, і курчата порозбігалися. Якась баба скликала їх, викрикуючи: «Полаті, полаті!» Але її не хотіли слухати ні кури, ні курчата. Стара була грекинею. Один турок захотів їй допомогти і закричав: «Гак, гак, гак!» Кури й тут не слухають. Тоді один з італійців — знаєш, той, з дівочим обличчям,— взяв у турка кошик з пшеницею і став кликати: «Пі-пі-пі! Пітє-пі-тє-пітікем!» І всі кури враз збіглися до нього. А він схопив одну курку і став цілувати.

— Ну й що ж тут такого?

— А те, мій пане, що кури й курчата розуміли по-угорському. А той, хто їх скликав, теж, виходить, розуміє.

Бей гмукнув.

— А може, й по-італійському так кличуть курчат? Ти знаєш італійську мову?

— Італійську? Ні.

— Тоді нема чого патякати, верблюде!

Силяхтар відповів на це з покірним поклоном і вів далі:

— А що було, коли під Белградом один наш силяхтар Кереледже поміняв коня? Він мінявся з якимсь селянином і доплатив за коня десять асперів[63]. Але жеребець був такий дикий, що нікого не підпускав до себе. Тоді отой широкоплечий італієць, як барс, скочив на нього і ганяв доти, доки не приборкав. Жеребець ледь з ніг не падав. А звідки в італійського співака така майстерність верхової їзди?

Бей знизав плечима.

— Мабуть, у дитинстві він був конюхом.

— Дозволь, мій пане, сказати ще слово.

— Кажи.

— Ввечері до нас прийшов ага. Та який! Такого велетня я за все своє життя не бачив.

— Менде-ага?

— Так. Проходив він мимо італійців, та раптом зупинився перед струнким юнаком і сказав: «Глянь, та це ж Борнемісса!» А той здригнувся і відповів: «Я не Борнемісса».— «їй богу, це ти,— каже ага.— Гергей Борнемісса. Ти що, не впізнаєш мене? Ота гарна каблучка ще в тебе? Бачиш, порада, що ти її мені дав, допомогла: я вже став агою. Тільки тепер мене звати не Хайван, а Менда, і куля мене не бере».

— А що ж відповів італієць?

— Він сказав: «Не розумію, про що ти говориш. Але я знаю, що існує чоловік, схожий на мене. А звідки ти знаєш, як звати того угорця?» — «Я довідався в Буді,— відповів ага,— коли там схопили Балінта Терека. Гергей Борнемісса був у його почті. Шкода, що це не ти. Той хлопець дуже схожий на тебе. На цьому ти втратив десять золотих».

— От бачиш, він же не угорець, ти, слоне!

— І все-таки він угорець! — переможно заявив силяхтар.— Ввечері я пересвідчився в цьому. Та й не тільки він, а всі вони угорці. Коли вони розкладали вогнище, хтось із них вхопився за кущ бузини і вирвав його з корінням, розчищаючи місце для багаття. Разом з корінням із землі вивалився череп. Усі вони стали розглядати його й гадати: чий він — турка чи угорця. А я, твій вірний слуга, лежав поруч, удаючи, ніби сплю. Я ж розумію угорську мову.

Бей фиркнув, наче кінь.

— Вони що, по-угорськи розмовляли? Про що ж вони говорили, собаки?

— Отой молодий, стрункий сказав: «Це напевно череп угорця, бо турки всіх своїх загиблих поховали». Тоді другий узяв череп у руки і сказав: «Ким би ти не був, але ти загинув за батьківщину, а тому ти святий для мене!» І він поцілував череп. Затим вони знову закопали його в землю.

Бей ляснув по руків'ю шаблі:

— Мерзенні собаки, гяури! Чому ж ти одразу про це не доповів, бегемоте?

— Бо ти тоді спав, мій пане.

— У кайдани підступних лазутчиків! Негайно ведіть їх до мене!

Силяхтар побіг виконувати завдання, сяючи від радості. А бей похмуро чекав, дивлячись із пагорба, як метушаться поміж шатрами силяхтари.

Минуло дві години. Нарешті силяхтар вернувся. З його лоба струмував піт.

— Мій пане, італійці...

— Та де ж вони, в біса?

— Втекли, собаки, втекли!