Зірки Егера

1

У серпневу ніч по мечекському битому шляху, залитому місячним сяйвом, їхали риссю двоє вершників. Один з них — худий чоловік з поголеним обличчям, у чорному плащі, напевне, священик. Другий — молодий панич років шістнадцяти з довгим волоссям.

За ними на коні трюхикав слуга. Два туго набиті мішки правили йому за сідло. За спиною у слуги висіла велика шкіряна торба, чи, як ми тепер називаємо, тайстра. З неї стирчали руків'я якихось інструментів. Одне з них часом поблискувало: це була довга рушниця.

На узбіччі дороги стояла дика груша. Там вершники звернули в ліс.

— Це та сама? — запитав священик.

— Так,— відповів хлопець.— Коли я був ще малим, тут жила собі сова. Відтоді дупло стало більше, принаймні одній людині там є де сховатися.

Вставши на сідло, він схопився руками за гілку груші й одним стрибком видряпався на дерево.

Поштрикав шаблею стовбур.

— І вдвох помістимося! — гукнув він весело.

— Ну, тоді до роботи.— Священик скинув з себе плаща.

Це був панотець Габор. А юнак — Гергей Борнемісса.

Відтоді як ми з ними розлучилися, минуло вісім років.

Священик не дуже змінився. Хіба що спалені брови відросли та, мабуть, трохи схуд.

Зате хлопчика не впізнати. За ці роки він дуже подорослішав. Але це стосувалося тільки статури. Риси обличчя ще чітко не сформувалися, воно не було ні вродливим, ні негарним. Такими бувають звичайно п'ятнадцятирічні підлітки. Довге хвилясте волосся, за тодішньою модою, спадало на плечі.

Слуга дістав з торби дві лопати. Одну взяв піп, другу — Гергей. Вони заходилися копати яму просто посеред дороги.

Слуга поклав біля ями два мішки і вернувся до коней.

Зняв з них вуздечки, спутав їм ноги — хай попасуться в лісі на густій траві.

Затим і сам узявся до роботи. Він виклав з великої торбини хліб, плесканку, зброю. А туди накладав кам'янисту землю, що її викопували з ями священик і Гергей. Він висипав землю в канаву, а до ями приніс велике, важке каміння.

Не минуло й години, як яма вже сягала копачам по пояс.

— Досить, Яноше,— сказав священик, тепер давай сюди мішки.

Слуга приніс обидва мішки.

— Не клади рушницю в росу! — зауважив священик. Затим сказав: — Візьми-но он ту лопату. Копай канаву від ями до дикої груші. Тут, на дорозі, вибирай на глибину в лікоть. А в траві можна й мілкіше. Дерен знімай обережно, щоб його можна було покласти назад. Щоб не видно було слідів нашої роботи.

Поки слуга копав канаву, піп і панич опустили в яму обидва мішки. У лантухах був зашитий у шкіру порох.

Їх затоптали землею, завалили великим камінням, потім добре утрамбували.

Слуга тим часом прокопав канаву до самого дерева, замаскував її. А підпалювальний шнур протягнув канавою ще далі. Його заклали проолієним полотном і плескатим камінням, щоб захистити від вологи, якщо почнеться дощ.

— Ну,— сказав весело слуга,— тепер я уже знаю, що тут готується.

— А що, Яноше?

— Тут хтось злетить у повітря.

— А як ти гадаєш, хто?

— Хто? Неважко здогадатися: завтра цією дорогою їхатиме турецький султан.

— Не завтра, а вже сьогодні,— відповів священик, поглядаючи на небо, яке вже почало світліти. Він витер спітніле чоло.

Коли сонце освітило дорогу, робота була закінчена, не зосталося й сліду від ями.

— А тепер, Яноше, сідай на коня і жени, сину мій, на гору Мечек, до того місця, звідки видно всю дорогу.

— Слухаюсь, ваша превелебність.

— Ми з Гергеєм ляжемо відпочити тут під деревом, кроків за двадцять-тридцять. А ти пильнуй. Як тільки помітиш першого вершника, скачи назад і розбуди нас.

Потому священик і хлопець знайшли собі місце, де густіша трава, постелили плащі й невдовзі поринули в сон.

2

Було пополудні, коли галопом примчав слуга.

— Їдуть! — крикнув він ще здаля.— Їх там суне тьма-тьмуща! Наче хвилі накочуються!

Священик звернувся до юнака:

— Ну, тоді ми ще маємо час пообідати у твого прийомного батька.

— У пана Цецеї?

— Еге ж.— Піп усміхнувся.

Герге здивовано глянув на священика.

— Ми приїхали на день раніше. Не розумієш? Це ж тільки квартирмейстери. Вони їдуть попереду і розбивають намети, щоб до приходу війська в Мохач йому була готова вечеря і все необхідне для нічлігу.

— Тоді їдемо до пана Цецеї! — весело сказав Гергей.

Біля потічка вони злізли з коней, вимилися до пояса водою. Гергей нарвав букетик польових квітів.

— Це ти для кого, Герге?

— Для моєї дружини,— усміхнувся Гергей.

— Для дружини?

— Це ми так називаємо маленьку Еву Цецеї. Адже вона буде моєю дружиною. Ми разом виростали, потім її батько взяв мене до себе на виховання. Скільки разів я б не навідувався до них, завжди мусив цілувати дівчинку.

— Сподіваюся, ти робив це залюбки.

— Ще б пак. У неї таке гарне личко, наче біла гвоздика.

— Але цього ще не досить, щоб вважати її своєю дружиною.

— Панотець Балінт сказав мені, що Цецеї збираються видати за мене дівчину заміж. У його заповіті сказано: дівчина має стати моєю дружиною, а я старостою села.

— Виходить, старий священик видав тобі таємницю?

— Ні, він тільки попередив мене, щоб я був гідним свого щастя.

— А ти вважаєш, що будеш щасливим з тією дівчиною?

Юнак усміхнувся.

— Ви, вчителю, тільки гляньте на неї, то більше не питатимете, чи буду я з нею щасливий.

Кінь Гергея загарцював і вирвався вперед.

Вони в'їхали в лісові нетрі. Довелося злізти з коней. Гергей ступав попереду. Він знав, що за хащами заховалося його село.

Коли вони з'їхали у видолинок, назустріч їм з хат повибігали жінки.

— Герге! Авжеж, наш Гергей! — голосно вигукували вони.

Гергей махав їм рукою, кланяючись наліво і направо:

— Доброго дня, тітко Юці! Доброго дня, тітко Панні!

— А панів нема вдома! — крикнула одна з жінок.

Гергей похнюпився, осадив коня.

— Що ви сказали, тітонько?

— Немає їх. Поїхали.

— А куди ж?

— У Буду.

Гергей обімлів.

— Всі поїхали?

Наївна юнацька мрія! Він сподівався, що почує у відповідь: «Ні, панночка зосталася вдома».

— Авжеж, усі. З ними поїхав і наш священик.

— А коли?

— Після святого Георгія.

— Але ж хтось залишився?

— Один турок.

Гергей розчаровано звернувся до священика:

— Вони переїхали в Буду. Монах Дьердь уже давно подарував їм свій дім. Але я не розумію, чому про це мене не повідомили? Адже на масляну я гостював у них.

— Що ж, виходить, зосталися ми без обіду.

— Турок тут.

— Який турок?

— Цецейський турок Туліпан. Тут усе залишено на нього. От ми і біля кладовища. Давай зайдемо хоч на хвильку. Там спочиває моя мати.

Кладовище заховалося в заростях бузку. Довкола самі дерев'яні хрести, та й то всі нетесані. Імені немає на жодному.

Священик зліз з коня, став на коліна й почав голосно молитися:

— Владико живих і мертвих, змилосердься над нами з небес, упокій душу доброї матусі, що тут спочиває, подаруй щасливе життя бідолашному сироті, який стоїть ось тут на колінах. Амінь!

Він пригорнув Гергея до себе і поцілував його.

Панський дім стояв майже навпроти кладовища. Ворота були відчинені, й кругловида рум'яна молодичка, привітно усміхаючись, поглядала на прибульців.

— Доброго вам дня, тітко Туліпан,— привітався Гергей.— А де ваш чоловік?

Бо відчиняти ворота належало Туліпану.

— Він п'яний,— відповіла жінка.

— Справді п'яний?

— Авжеж. Щодня викрадає в мене, негідник, ключ від льоху, хоча я постійно міняю схованку.

— А ви не ховайте. Пив би досхочу — стільки б не пив.

— Еге, не пив би. Жлуктить вино, а працювати не хоче, проклятущий!

І справді, в холодочку під тутовим деревом сидів смуглявий чоловік. Біля нього стояв зелений полив'яний глек з вином. Він ще не захмелів настільки, щоб від нього не можна було забрати глечика. Поруч нього сидів його синок, шестирічний босоногий хлопчик з такими ж чорними очима, як у батька.

Цецеї помилував цього турка за його вміння грати в шахи. Згодом з'ясувалось, що грати з ним в шахи нема сенсу, його можна використати з більшою користю для праці в домашньому господарстві. Особливо гарний був з турка куховар. Його батько працював кухарем у якогось паші. Жінки полюбили його за те, що він навчив їх готувати плов, береки й варити шербет. А Цецеї полюбив турка за те, що він зробив йому дерев'яний протез руки: на цьому протезі були й пальці. Коли Цецеї натягав рукавички, ніхто б і не сказав, що в нього дерев'яна рука. Старий навіть пробував стріляти нею з лука. Отоді-то й призначив він турка своїм найближчим помічником.

Якась молодиця зосталася без чоловіка, він загинув у бою, турок уподобав її собі, і вони побралися. Звичайно, він мусив спочатку перейти в християнську віру. І став Туліпан таким добрим угорцем, наче народився на угорській землі.

Коли Туліпан угледів юного панича й священика, він підвівся із землі й за турецьким звичаєм схрестив руки на грудях. Хотів ще й вклонитися. Але зробити цього не наважився, бо побоявся впасти долілиць, тому лише поштиво кивнув головою.

— Ех, Туліпане! — сказав Гергей докірливо.— Ти все п'єш і п'єш?

— Пити треба,— серйозно відповів Туліпан.— Я був турком до двадцяти п'яти років і не брав у рот вина, тепер мушу надолужувати.

— Але якщо ти п'яний, хто ж нам зварить тоді обід?

— Моя жінка,— відповів Туліпан, тицяючи вказівним пальцем у бік дружини.— Вона зварить і локшину з сиром. Ще й яку смачну!

— Але ми хочемо плову!

— І плов вона зготує. Вона вміє.

— А де господар?

— У Буді. Він написав нам звідти. Наші господарі переїхали туди. Їм дістався у спадок будинок. Панночка сидить у тому домі, як ружа в садочку.

Юнак повернувся до священика:

— Що ж з ними буде, якщо турки захоплять Будайську фортецю?

— Е-е! — скинувся священик.— Скоріше пропаде вся країна, ніж Будайська фортеця попаде у руки ворогові.— І додав: — Країну охороняє народ, а Будайську фортецю — сам бог!

Туліпан відчинив двері будинку. З кімнати війнуло пряним запахом лаванди. Турок розчахнув і вікна.

Піп зайшов до кімнати. Його погляд зупинився на портретах, що висіли на стінах.

— Може, це і є Цецеї? — показав він на портрет воїна у шоломі.

— Так,— відповів Гергей.— Тільки тепер у нього вже не таке чорне волосся.

— А ця косоока жінка?

— Його дружина.

— Мабуть, похмура жінка.

— Ні. Навпаки, дуже весела. Я її матусею зву.

Юнак почував себе тут як удома, подав стільця священику й, весь сяючи, показував йому старі меблі:

— Гляньте сюди, вчителю: отут завжди сиділа Віцушка, коли щось шила. Ногу вона клала на оцього стільчика. Вона мала звичку виглядати у вікно, спостерігаючи захід сонця. Оцю картину вона сама намалювала. Плакуча верба й могила, а метеликів я домалював. А на цьому стільці вона сиділа так: ліктем обіпреться об стіл, поверне голівку убік і лукаво усміхається, та так грайливо, як ніхто інший на цілім світі!

— Гаразд, гаразд,— відповів піп стомлено.— Накажи їм, щоб довго не барилися з обідом.

3

Лягли вони пізно ввечері.

Священик сказав, що йому треба написати кілька листів і тому він просить дозволу лягти в іншій кімнаті.

Гергей теж узявся писати листи. Він написав своїй кішечці про те, як здивувався, коли застав порожньою їхню кам'яницю. Юнак питав у листі, чому вони не дали знати йому про свій переїзд. Якщо вони писали йому про це, то лист, очевидно, десь загубився в дорозі.

У ті часи пошти в Угорщині ще не було. Листувалися лише знатні люди. Хто хотів відправити листа з Буди, скажімо, в Ереглак, мав сам подбати про кур'єра.

Потім утома зморила Гергея. Він приліг на лавці, вкритій вовчою шкурою, і заснув.

Він міг би так проспати до пізнього ранку, якби на світанні його не розбудила своїм муканням корова, що йшла на пашу попід вікном.

Гергей уже відвик від цього — ні в Шомодьварі, ні в Сігетварі, ні в інших маєтках Балінта Терека корови не мукали попід вікнами. Гергея разом з хазяйськими дітьми будили завжди слуги, а священик уже чекав на них з книжкою в садку.

Юнак сів на постелі й протер очі. Згадав, що сьогодні у нього інший урок: треба відправити в рай турецького султана. Хлопець встав і постукав у двері сусідньої кімнати:

— Вчителю! Вже світає! Час рушати!

Ніякої відповіді. В кімнаті темно.

Юнак відчинив одну віконницю, потім вікно, затягнуте проолієним полотном.

Ліжко священика було порожнє.

На столі біліло кілька листів.

Гергея це страшенно здивувало.

— Що за чудасія? — промимрив він.— Ліжко незаймане, в ньому ніхто не спав...

Він вибіг з кімнати. На подвір'ї побачив тітку Туліпан; босоніж, в одній сорочці, вона виганяла свиней.

— Тітко Туліпан! Куди дівся мій учитель?

— Він пішов ще опівночі, місяць ще світив.

— І Янош теж пішов з ним?

— Ні, Янош тут. Піп пішов сам, пішки.

Гергей повернувся до кімнати геть збентежений. Здогадуючись про задум священика, він кинувся до столу.

Один лист лежав незапечатаний. Звертання виписане великими чіткими буквами:

Це йому. Юнак узяв листа і підійшов з ним ближче до вікна. Здавалося, що чорнило ще не встигло висохнути на папері.

Гергей читав:

Гергей незрушно дивився на лист.

Смерть?.. П'ятнадцятирічний юнак ще не розуміє значення цього слова. Зараз йому уявляється лише одне: у нього на очах посеред диму й вогню розлетиться на шматки тіло турецького султана.

Гергей засунув у кишеню торбинку з каблучкою, листа й вийшов. Швидко попрямував через подвір'я до Туліпана.

— Туліпан! — звернувся він до турка, що лежав під навісом.— У тебе знайдеться щось із турецької одежі?

— Ні,— відповів Туліпан,— жінка пошила з неї собі й дитині камізельки.

— І чалми вже немає?

— З неї жінка нашила сорочечок. Чалма була з тонкого полотна.

Школяр сердито ходив туди й сюди попід навісом.

— Що ж мені робити? Порадьте! Сьогодні головною дорогою проходитиме турецьке військо разом із султаном. Я хочу побачити султана.

— Султана?

— Еге ж.

— Це можна.

У Гергея аж очі заблищали.

— Справді? А як?

Біля самої дороги стоїть скеля. І не одна, а дві — одна навпроти одної. Залізьте на вершину, голову закрийте гіллям і побачите всю рать.

— Тоді негайно одягайтеся, Туліпане, поїдете зі мною. А дружина нехай покладе нам у торбу харчів. Можете взяти з собою й плесканку.

Почувши слово «плесканка», Туліпан одразу пожвавішав. Похапцем накинув на себе одежину і гукнув до дружини, що годувала курей.

— Юлішко, голубонько, ходи-но сюди, хутко, моя люба зіронько!

Жінка кинула останню жменю зерна куркам і повернулася.

— Чого вам?

— Плесканку, моя перлинко! — мовив Туліпан, посміхаючись.

— Грім і блискавку у вашу пельку! Досі починали пиячити з обіду, а тепер уже з самого ранку?

— Ну-ну, ягнятко моє маленьке, стамбульська цукерочко, це не для мене, а для панича.

— Панич не п'є вина.

— Я справді не п'ю,— усміхнувся Гергей,— але нам треба зараз вирушати, нас не буде до вечора, отож я не хочу, щоб Туліпана мучила спрага.

— Ви зараз їдете? Куди ж ви зібралися, паничу?

— Хочемо, тітко Юлі, глянути, що воно за таке турецьке військо. Сьогодні турки переходять через Мечек.

Жінка злякано здригнулася.

— Турецьке військо? Дорогенький мій паничу, благаю вас, не їдьте ви туди!

— Це вже вирішена справа. Я мушу його побачити.

— Ой, мій дорогенький паничу, в небезпечну дорогу ви зібралися! Ви собі уявляєте, яка то небезпека?

— Моє слово тверде,— проказав Гергей нетерпляче,— нам пора їхати!

— Мені що, їдьте собі куди хочете. Я вам не наказую. Але Туліпан нехай зостанеться. Я його не пущу.

— Туліпан мусить їхати зі мною,— коротко мовив Гергей.

— Ваш слуга й сам може підвезти харчі, на те він і слуга.

Янош теж був такої думки. Він уже зібрався, тайстра за плечима, залишилося тільки напоїти коней.

Туліпан, відчувши стурбованість дружини, виструнчився:

— Я, серденько, все-таки поїду. Щоб я осліп, якщо я не поїду! Вина ти й так даєш вряди-годи, ще й просити доводиться. Недобра ти жінка!

Тітка Туліпан заридала:

— Дам, чоловіче, вина скільки забажаєш, тільки не кидай мене саму тут...

— Гаразд, але не забувай, що пообіцяла. Панич — свідок. Я тільки проведу панича туди, а ввечері повернуся додому.

Тітка Туліпан трошки заспокоїлась. Наготувала харчі. Але не могла втримати сльози, коли вийшла проводжати свого господаря за ворота.

Янош їхав разом з ними аж До лісу. Там вони злізли з коней. Слуга повів коней назад у село, а Туліпан з Гергеєм подалися далі пішки.

Скеля, на яку вони видерлися, стоїть і понині біля дороги. З її вершини видно всю дорогу, аж до тієї дикої груші, де заховався панотець Габор. Турок наламав з дерев оберемок галузок з густим листям і замаскував ними скелю. Їм було видно все, а от знизу ніхто не міг навіть запідозрити, що на скелі заховалися люди.

Сходило сонце. На ліс упала роса. Далеко на дорозі в клубах куряви з'явилися перші вершники.

4

На дорозі замайорів прапор кольору червоного перцю. За ним іще два прапори, потім п'ять і ще багато прапорів і штандартів. Під прапорами і слідом за ними верхи на арабських скакунах скакали воїни у високих тюрбанах. Коні низенькі, дехто з вершників мало не волочив ноги по землі.

— Гуреби,— пояснив Туліпан,— вони завжди їдуть попереду. Це несправжні турки.

— А хто ж?

— Араби, перси, єгиптяни — всякий набрід.

— Воно й помітно. Навіть одежа на них неоднакова.

В одного воїна на голові виблискував шолом з великим мідним гребенем. Ніс у гуреба був відрізаний. Видно, цей вояка вже встиг побувати в Угорщині!

Другий полк, що рухався за гуребами, йшов під білим стягом із зеленими смугами. Засмаглі солдати були у синіх шароварах. Судячи з облич, вчора ввечері вони добре наїлись і напились.

— Це улуфеджі,— сказав Туліпан,— найманці. Військова охорона. Вони супроводжують і воїнську казну. Бачите череватого дядька з розбитим лобом, на грудях у нього мідні гудзики?..

— Бачу.

— Його звуть Турна. По-угорськи — «журавель». Але хай би його вже краще прозвали свинею.

— Чому?

— Я бачив якось, як він їжака з'їв,— сказав Туліпан і плюнув.

Слідом за улуфеджі проскакав ще один полк, під жовтим стягом. Зброя у цих вершників блищала дужче, ніж у решти. Один ага[20] гордо гарцював на коні, захищеному срібною кольчугою.

— Це — силяхтари,— сказав Туліпан.— Теж найманці. Мерзота, вішальники! Я два роки прослужив між ними!

За ними рухалися сипахи, озброєні луками й колчанами; збоку на поясі в них висіли широкі криві шаблюки. Слідом за ними проскакали татари в гостроверхих ковпаках. Вгодовані обличчя, шкіряні доломани, дерев'яні сідла.

— Тисяча... дві тисячі... п'ять тисяч... десять тисяч,— лічив Гергей.

— Годі вам рахувати,— махнув рукою Туліпан.— Їх там тисяч з двадцять набереться.

— До чого ж незугарний, вилицюватий народ.

Турки їх теж ненавидять. Вони їдять кінські голови.

— Кінські голови?

— Голів, можливо, для всіх і не вистачить, але одну точно кладуть посеред столу.

— Варену чи смажену?

— Якби ж то варену чи смажену, це ще так-сяк, а то сиру. Ці собаки не шкодують навіть немовлят. Вирізають у людей жовчні міхури.

— Не розказуйте таких жахів!

— Але ж це суща правда. Вони, бачте, вважають, що коли коню намастити ясна людською жовчю, то це у нього зніме всяку втому, додасть нових сил.

Гергей з огидою заховав обличчя за галузками.

— Бачити їх не можу! — сказав він.— Хіба це люди?

Але Туліпан продовжував дивитися.

— Їде нішанджі-бей! — мовив він трохи згодом.— Це він проставляє вензель падишаха на грамотах з печаткою.

Гергей глянув униз і побачив пихатого турка з довгими вусами і щучим писком.

Затим проїхав дефтердар — сивоволосий, згорблений араб, турецький скарбник. За ним, оточений воїнами, скакав вершник у довгому жовтому кунтуші, у високому гостроверхому білому ковпаку. Це був казіаскер — головний військовий суддя. Чазнегіри — головні кухарі — і загін охоронників їхали за ними. Одяг на них виблискував золотом.

Уже долинала й музика турецьких оркестрів. Під звуки сурм і брязкіт чинч проскакали придворні мисливці. Гриви їхніх коней були пофарбовані в червоний колір, у кожного мисливця на руці сидів сокіл.

За мисливцями конюхи прогнали султанський табун. Коней вели солаки та яничари. Слідом за конюхами з'явилися вершники, що тримали в руках штандарта з кінськими хвостами. Це проїжджали триста капиджі, всі в однакових білих шапках, гаптованих золотом. На батьківщині капиджі охороняли палац султана.

Крізь завісу куряви забіліли довгі лави яничарів. Їхні білі ковпаки з довгими китицями, що звисали їм на спину, незабаром змішалися з червоними ковпаками і синім суконним одягом офіцерів.

— А султан де? — запитав Гергей.

— Мабуть, далеко,— відповів Туліпан.— Адже яничарів десять тисяч. За ними йдуть чауші[21] й різна придворна знать.

— Тоді давай відійдемо назад,— запропонував Гергей,— і поїмо...

Скеля закривала їх з півдня, а з півночі їм було видно, як по схилу в долину спускається незліченне військо.

— Ми ще й поспати встигнемо,— сказав Туліпан і розв'язав тайстру. Звідти, брязнувши, випав ланцюг.

— А це що таке? — здивувався Гергей.

— Мої добрі друзі,— засміявся Туліпан.— Без них я й кроку не ступаю з села.

І, побачивши здивування на обличчі Гергея, пояснив:

— Це мої кайдани. Як виходжу з села, одразу надіваю їх на одну ногу. Тоді турки не страшні мені. Бо замість того, щоб хапати, вони ще й визволять мене. А вночі я втечу. Тепер саме час їх почепити. Ключ від кайданів покладіть собі в кишеню. Якщо попадем у якусь пригоду, скажемо, що ми челядники Балінта Терека. Я бранець, а ви — школяр. Пан Балінт підтримує турків, отож з нами обійдуться не дуже суворо. А вночі я вас визволю, і ми разом втечемо додому.

— У вас, бачу, мудра голова.

— Ще б пак! — відповів Туліпан.— Я, коли тверезий, дружину свою можу перехитрити.— Він дістав з тайстри свіжий коровай, шинку, сало, кілька стручків зеленого перцю.

Гергей наминав шинку, Туліпан взяв шмат сала, посипав сіллю, густо поперчив.

— От якби турки це побачили! — мовив він, киваючи головою в бік війська.

— То й що було б?

— Вино турки люблять,— сказав Туліпан,— а от сало вони так само ненавидять, як угорці щурів.

Гергей розсміявся.

— Та коли б вони знали,— вів далі Туліпан,— яка то смачна їжа, перчене сало!

— Виходить, угорцем бути краще, ніж турком.

— Ще й як. Це тільки дурням не ясно!

Він розгладив свої пишні чорні вуса і хильнув вина з плесканки.

Гергей засунув руку в кишеню і дістав звідти торбинку.

— Ви впізнаєте цю каблучку, Туліпане?

— Ні,— відповів той,— але я бачу, що за неї й коня можна придбати. А оті дрібні камінці — діаманти?

— Так.

— Я чув, що коли довго дивитися на діаманти, то від цього гострішає зір.

— А он той напис ви б змогли прочитати?

— Авжеж. Я ж був яничаром, вчився в яничарській школі.

І він почав читати:

— «Іла массалах ла хакк вел куввет іл а біллах ел алі ел азім». По-угорськи це означає: «Хай збудеться воля аллаха, бо немає більшої правди і сили на світі, крім Всевишнього і всемогутнього аллаха».— Він схвально кивнув головою: — Так воно і є. Якби не воля господня, то чи міг би я стати угорцем.

Обидва замовкли і замислились. Першим заговорив Туліпан:

— От побачите султана і зрозумієте, який то славний чоловік! Його люди одягнені багато, але сам він лише тоді одягається пишно, коли або відбувається якесь свято, або коли приймає гостей. За султаном сунутиме цілий ліс штандартів та бунчуків на золотих древках. А слідом за ними сто сурмачів з ріжками. У кожного ріжок причеплений до плеча золотим ланцюжком. За сурмачами їхатиме двісті литавристів і ще двісті барабанщиків, сотня чинчистів і дударів...

— У султана мають бути міцні барабанні перетинки, раз він витримує цілий день отой гуркіт.

— Так, гримкотіння стоїть жахливе. Воно припиняється лише тоді, коли військо стає на привал. Але такий шум потрібний туркам, особливо під час битви. Без музики турки перестають воювати.

— А хто далі йде за музикантами?

— Так, різні покидьки: танцівники на канаті, фокусники, знахарі, торговці, що вишукують воєнну здобич і продають усілякі дрібнички. Ви побачите і загін водоносів. Колону замикають принаймні п'ятсот верблюдів з бурдюками на спині. Але вода в бурдюках теплувата.

— І все?

— Ні! Позаду всіх тягнеться ще цілий караван — сотня возів з обідраними циганами, а за ними плентаються собаки. Але ці будуть тут лише завтра або післязавтра.

— А далі?

Туліпан знизав плечима.

— Далі летять коршуни.

— Ягнятники?

— Орли, ворони, круки. За військовою раттю по небу суне чорна рать усякого птаства. Вона часом більша, ніж саме військо.

Полуденне сонце припікало. Гергей зняв камзол. Вони знову сперлися ліктями на виступ скелі і, просунувши голови між галуззям, розглядали яничарів, що проходили внизу.

Туліпан багатьох знав по іменах.

— З отим чорномазим ми разом ходили до школи. У нього на грудях рана; від неї лишилася така заглибина, що дитячий кулак влізе. А той, що потом обливається, бачите, і зараз зняв на хвильку тюрбан. У персидську війну він убив не менше сотні людей. На ньому ви не знайдете жодної подряпини, якщо, звичайно, відтоді він ніде не заробив. А он той, миршавий, славиться своїм мистецтвом влучно кидати кинджали. Він і з двадцяти п'яти метрів влучить ворогові у груди. Його звуть Тюпкен. До речі, таких, як він, у турецькому війську чимало. У яничарській школі є зарослий травою вал. Там і вправляються в киданні кинджалів. Декотрі кидають кинджал по дві тисячі разів на день.

— А хто он той сарацин?

— Гляньте, виходить, він ще живий, старий Кешкін? От плавець, так плавець! Бере шаблю в зуби і перепливає найширшу річку.

— Ну, це вміють робити всі угорці.

— Можливо. Але ж він не втомлюється. А гроші він дістане і з дна морського. Одного разу султан розважався на березі Дунаю — кидав у воду золоті монети. Знайшлося чимало бажаючих дістати їх з води, але найбільше монет зумів підняти Кешкін... Людоньки, та це ж старий Кален! Он той велетень з носом, як ріжок. Бачите, який у нього випирає широкий палаш на боку! Його вага двадцять п'ять фунтів! Під час белградської битви він так вгатив якогось угорця по голові, що вона відлетіла разом з кінською. Хоч і угорець, і кінь були в панцирах.

— Ну а угорець тоді зіскочив з коня і підняв свою голову?

— Сам я цього не бачив, але люди розповідали,— винувато сказав Туліпан.

Раптом він відсахнувся.

— Чи не сон це? Юмурджак!

І справді, верхи на низенькому коні по дорозі їхав одноокий яничар. Обличчя його було зосередженим, одяг пишніший, ніж в інших воїнів. На високому білому ковпаку маяло довге страусове перо.

— Їй-богу, він! — Гергей теж був вражений.

— Розповідали ж, нібито панотець Габор повісив його!

— Я теж таке чув.

— А сам піп нічого не казав про нього?

— Ні.

— Ну, тоді я нічого не розумію! — мовив приголомшено Туліпан.

Вони здивовано перезирнулися, ніби чекаючи якогось пояснення. Обидва не знали, що сказати.

Хвилин через п'ять школяр заговорив:

— Скажіть мені щиро, Туліпане, вам не хочеться повернутися до них?

— Ні, не хочеться,— відповів рішуче Туліпан.— Якби я і не був одружений і не мав дітей, то й тоді такого бажання у мене не було б. Ні за які скарби Стамбула. Мій меншенький дуже гарний хлопчик. А старший такий розумний, що перехитрує й головного муфтія. Недавно він запитав мене, чому у коня немає рогів...

— А дідько його знає! — відповів Гергей сміючись.

Більше їм не хотілося розмовляти. Юнак ставав дедалі серйознішим, дивлячись, як безконечними рядами спускалися з гори в долину яничари.

Повітря змішалося з клубами куряви. З усіх боків долинало бряжчання зброї, гамір, іржання коней, гуркіт оркестрів, які один за одним зникали за поворотом, спускаючись в ущелину.

Гергей раптом підвів голову:

— Туліпане, адже ця орда недаремно сюди їде!

— Турки ніколи просто так не рушають у похід.

— Вони збираються захопити Буду!

— Можливо,— відповів Туліпан байдуже.

Школяр, збліднувши, глипнув на нього.

— А що буде, якщо султан помре в дорозі?

— Він не помре.

— Але якщо все-таки...

Туліпан знизав плечима:

— З ним завжди їдуть його сини.

— Виходить, він, як той семиголовий дракон.

— Що ви сказали?

— Як ви гадаєте, скільки часу їм треба, щоб дістатися до Буди?

— Важко сказати.

— А все-таки, як ви гадаєте?

— Якщо почнеться дощ, вони відпочиватимуть два-три дні, а може, й цілий тиждень.

— А якщо дощу не буде?

— Вони можуть зробити тривалий привал, потомившись від спеки.

Школяр схвильовано пробурмотів:

— Тоді я їх випереджу.

— Що ви зволили сказати?

— Якщо вони йдуть на Буду, я мушу або забрати звідти родину Цецеї, або бути з ними поруч у небезпечну годину.

Його слова заглушив грім оркестру. Довга колона яничарів закінчилася, за нею під жовтим стягом рухався ще один загін святково вбраних воїнів у тюрбанах із страусовим пір'ям. З-поміж них особливо виділявся могутній сивоволосий велетень з червоним від спеки обличчям; перед ним несли два червоні бунчуки, і древка цих хвостатих стягів виблискували золотом.

— Це султан! — вирвалось у схвильованого юнака.

— Та ні,— заспокоїв його Туліпан.— Це тільки яничар-ага[22]. А оті пишно вбрані довкола нього — яя-баші.

— Що то ще в біса за яя-баші?

— Яничарські офіцери.

За ними вишикувалася нова шеренга воїнів, виблискуючи алебардами. Поміж ними на сірих скакунах їхали двоє молодих вершників. Обличчя їхні були незворушні.

— Султанові сини,— пояснив Туліпан.— Мохамед і Селім.— І тут-таки додав:— Щоб їх джини занесли![23]

Султанові сини обидва були молоді й смугляві, але зовні зовсім не схожі. Одначе з усього було видно, що вони одної крові.

— Гляньте, он їде Оглу Мохамед!

— Знаменитий паша?

— Так.

Слідом за султановими синами трухикав сивобородий паша з величавим обличчям. На голові в нього білів високий тюрбан. Перед ним несли сім бунчуків.

— Батько Юмурджака,— сказав Туліпан.

— Не може бути!

— Правда. Щойно проїхав ще один його син, Арслан-бей.

— А що то за ім'я — Юмурджак?

— Це прізвисько.

Турок зірвав травинку і став знічев'я її жувати.

Під'їхали ратники у височенних тюрбанах із золотими і срібними булавами в руках. Юнака аж затрясло від хвилювання. Він відчув, що от-от має з'явитися султан.

— Всемогутній боже, покровителю угорців,— благально промовив він,— не кидай нас у що хвилину!

Перед ним усе змішалося: золота й срібна зброя, вишиті бісером мерехтливі кунтуші. Гергей навіть очі затулив руками, щоб потім краще бачити. Туліпан штурхнув його в бік.

— Гляньте, гляньте! — Голос його затремтів.— Он він їде...

— Котрий?

— Он той, перед ким кружляє дервіш[24].

По дорозі їхав самотній вершник у простенькому кунтуші. Перед ним швидко кружляв дервіш. На голові у нього стирчав ковпак з верблюжої шерсті заввишки півтора ліктя. Одну долоню він наставив до неба, а другу опустив до землі. Його сорочка роздималася дзвоном.

Ще шість дервішів у білих сорочках ішли з обох боків, чекаючи своєї черги, щоб підмінити дервіша, який кружляв.

— Ці семеро дервішів кружляють перед султаном всю дорогу — від Константинополя аж до Буди,— сказав голосно Туліпан юнакові на вухо, бо гуркіт ріжків, барабанів, брязкіт литавр заважали їм розмовляти.

Султан сидів на чистокровному вороному арабському скакуні. За ним їхали два напівголих сарацини, захищаючи його величезними опахалами з павиного пір'я від палючого сонця. В ущелині було парко, і султан дихав тим же пилом й так само впрів від спеки, як і найобшарпаніші його воїни.

Коли султан під'їхав ближче до скелі, можна було розгледіти, що під кунтушем у нього яскраво-червоний атласний доломан, такого ж кольору шаровари, а на голові зелений тюрбан. Обличчя видовжене, худе, щоки впалі. Під довгим тонким носом з горбинкою — сиві вуса. Кучерява сива борідка коротко підстрижена. Очі булькаті.

Гергей збирався уважніше приглянутися до нього, як у цю мить гримнуло: тр-рах! Земля аж затряслася від вибуху. Скеля здригнулась.

Коні схарапудилися. Музика стихла. З неба градом посипалося каміння, розтерзані людські тіла, зброя і краплини крові.

Серед війська, що спустилося в долину, здійнялася колотнеча, почулися крики.

— Нам кінець! — крикнув Гергей і, плеснувши руками, окинув долину сповненим жаху поглядом.

Там аж до хмар здіймався темний стовп диму. Повітря зразу просякло важким запахом рушничного пороху.

— Що сталося? — запитав злякано Туліпан.

Гергей похнюпив голову.

— Біда! Замість султана підірвали яничар-агу!

Після оглушливого вибуху на кілька хвилин запала мертва тиша. А тоді враз залунали тисячоголосі крики, лайки, прокльони, все змішалося в шаленому урагані звуків. Люди ринули туди, звідки здіймався вогненний стовп.

Вся земля була всіяна тілами вбитих і поранених.

Переполох зчинився і в дальніх шеренгах. Ніхто точно не знав, чи то був постріл угорської гармати, чи вибухнула на дорозі підвода з порохом.

Але яничари збагнули, що це підірвалася міна, закладена на дорозі, і що замах було вчинено на них.

Вони розсіялися по лісу, наче розлючений осиний рій. Шукали ворога.

Але в лісі не знайшли нікого, окрім священика, школяра й Туліпана.

Священик уже ледве дихав. На губах у нього виступила кривава піна. Вибух повалив дерево, і вибухова хвиля викинула старого з дупла.

Султан наказав привести до себе всіх трьох.

Він зліз з коня. Солдати поклали на землю великий мідний барабан, що мав правити за стілець. Один з офіцерів постелив на нього замість килима свій кафтан з синього шовку.

Проте султан не захотів сідати.

— Хто ви такі? — запитав він Туліпана, пильно дивлячись на нього.

По обличчю і по кайданах на нозі він зрозумів, що це турок.

— Я раб,— відповів Туліпан, стоячи на колінах.— Бачиш сам, отче правовірних: ось кайдани на моїх ногах. А то я вже був би яничаром. Мене звуть Туліпан.

— А оце щеня?

Гергей, спантеличений усім, що сталося, стояв мовчки. Він уперше бачив перед собою карі очі, розмальоване обличчя і горбатий ніс владики мільйонів, який лише завдяки щасливій випадковості не злетів у турецький рай.

— Це прийомний син Балінта Терека,— відповів Туліпан запобігливо.

— Отого енінгського[25] пса?

— Його, ваша величність.

— А оце хто? — показав султан на священика.

Старого підтримували під руки двоє яничарів. Голова його безсило звисала. Кров скапувала з рота просто на груди. Важко було сказати, чи він непритомний, чи вже помер.

Туліпан глянув на священика.

Один з офіцерів схопив панотця Габора ззаду за волосся і підняв йому голову, щоб Туліпану було видніше.

— Цей проклятий мені незнайомий,— відповів Туліпан.

— А школяр теж не знає його?

Гергей похитав головою.

Султан глипнув на юнака, затим знову звернувся до Туліпана:

— Що це був за вибух?

— Ваша величносте,— відповів Туліпан,— ми ось з цим школярем збирали в лісі гриби. А як почули музику, поспішили сюди. Я, негідний порох твоїх ніг, тільки й чекав того моменту, коли ти проїжджатимеш, щоб крикнути: «Рятуйте мене!»

— Отже, про вибух ти нічого не знаєш?

— Хай мені не зазнати блаженства в раю правовірних, коли я брешу!

— Зніміть з нього кайдани,— наказав султан.— І надіньте їх щеняті на ноги.— Потім він глянув на священика: — А цього пса нехай візьмуть під свій нагляд лікарі. Я хотів би, щоб він признався у всьому скоєному!

Султан знову сів на коня. Сини приєдналися до нього, і в супроводі варти й башів вони поскакали до місця вибуху.

Поки на Гергея надівали кайдани, він бачив, як священика поклали долілиць на землю і поливали йому обличчя й груди водою з бурдюка. Так змивали з нього кров.

Тим часом Гергея закували в кайдани і відвели до гурту бранців. Юнак був блідий, як смерть, і весь тремтів.

За чверть години Туліпан опинився біля нього. Він уже був у синій яничарській одежі, на голові стирчав білий ковпак, ноги були взуті в червоні сап'янці. Розмахуючи кулаками, він люто кричав на Гергея:

— Ось коли ти попався мені в руки, собачий сину!

Туліпан відштовхнув від Гергея яничара, який супроводжував його, і сказав:

— Це мій раб, досі я був його рабом, а тепер буде навпаки... Аллах справедливий і всемогутній!

Яничар кивнув головою і підпустив Туліпана до Гергея.

Юнак пополотнів і втупився в Туліпана. Невже Туліпан справді міг так переродитися?

5

Гергей попав у юрбу виснажених, запилюжених дітей-невільників. Вони йшли у супроводі кількох яничарів, позаду гуркотіли вози з гарматами. Одна з гармат була величезна: її ледве тягло п'ятеро пар волів. За возами йшов загін гармашів у червоних коротких кунтушах.

Сонце палило немилосердно, спека мучила і невільників, і військо. Біла пилюка на шляху розпеклася: якийсь восьмирічний хлопчик кожні десять кроків жалібно просив:

— Дайте напитися! Хочу води!

Гергей сумовито сказав Туліпану:

— Дайте йому води.

— Немає,— відповів по-угорськи Туліпан.— Плесканка лишилася на скелі.

— Чуєш, брате, нема води,— мовив Гергей, обернувшись до хлопчика.— Якби мали, дали б. Терпи до вечора.

Гергей то однією, то другою рукою підтримував кайдани на ногах, але робити це ставало дедалі важче. Коли стало смеркати, юнакові здавалося, що він тягне за собою якийсь непомірний тягар.

Маленькі бранці тим часом уже сиділи — хто на гарматах, хто верхи на верблюдах. Їх висадили туди, бо діти вже падали з ніг від утоми.

— Ще далеко до привалу? — запитав Гергей солдата, що йшов праворуч від нього.

— Hi.— відповів той, дуже здивувавшись, що Гергей заговорив турецькою мовою.

Це був кремезний молодий турок-велетень з круглим обличчям. З подертої шкіряної камізельки висувалися голі руки. Ото руки! У когось і стегон таких немає. За поясом стриміли два довгі кинджали. Руків'я одного з них було з оленячого рогу, другого — з жовтої кістки бичачої ноги. Але основною зброєю турка був довгий спис із заржавілим вістрям. Його він тягнув на плечі. Цей турок був із тих солдатів, які воювали виключно заради здобичі. Наказувати йому міг будь-хто, але підкорявся він тільки доти, доки не набив торби добром. Торба у нього була чималенька, правда, не заповнена ще до кінця. Вона теліпалася у нього за спиною.

— Ти турок? — запитав він у Гергея.

— Ні,— гордо відповів юнак.— Я не належу до тих, хто вирушає в походи, щоб грабувати.

Велетень або не зрозумів образливого натяку, або взагалі не виявляв чутливості до подібних речей. Він йшов розміреними, великими кроками.

Школяр, розглядаючи велетня, зупинив свій погляд на сап'янцях, у які той був узутий. Постоли були відкриті і подерті. Коли він ступав у білу пилюку на шляху, вона кумедно вистрілювала через дірку ззаду на постолах.

— Ти вмієш читати? — запитав турок перегодя.

— Вмію,— відповів Гергей.

— І писати вмієш?

— І писати теж умію.

— А ти не хотів би стати турком?

— Ні.

Турок похитав головою.

— Шкода.

— Чому?

— Сулейман-паша теж був угорцем. Він умів читати й писати. Тепер він паша.

— І воює проти своєї батьківщини?

— Він бореться за праведну віру.

— Якщо для нього праведна віра та, що її проповідує ваш пророк, то хай би йшов воювати в інші краї.

— Він воює там, де звелів аллах.

Розмова припинилася.

6

Споночіло. На небі з'явилися зірки. Там, де дорога повернула на пагорб, темне поле, обсипане зі сходу червоними зірками, теж здавалося частиною неба. Особливо яскраво світилися п'ять великих червоних зірок.

— От ми й прибули,— мовив велетень.

Хоча після цього вони ще з чверть години йшли вигорілими пасовиськами, нивами, стернею.

Кожен загін без особливих зусиль знайшов своє місце, а кожен солдат — свій намет. Червоні зірки виявилися табірними багаттями, на яких у казанах парувала баранина, поширюючи запах цибулі. А п'ять великих червоних зірок — чотирма восковими смолоскипами, які палали перед гостроверхим шатром султана; п'ята зірка — була великою золотою кулею з півмісяцем, яка виблискувала в сяйві смолоскипів на вершечку шатра.

В кінці лану, засіяного соняшниками, топчу-баша двічі засурмив у ріжок. Всі зупинилися.

Намети тут розбили напівколом. Бранців загнали всередину півкола.

Велетень пішов нарвати соняхів. Гергей сів на траву.

Біля нього снували і галасували солдати, ревіли верблюди. Дехто з турків розв'язував свої торбини, інші товклися біля багаття. У таборі панував гармидер і товчія.

Гергей шукав очима Туліпана, але побачив його лише на якусь мить, коли той розмовляв з яничаром. Туліпан щось доводив, знизуючи плечима, тоді пройшов разом з яничаром до намету бурякового кольору. Йому, очевидно, виділили місце в одному з яничарських шатрів. Але що коли Туліпану довелося піти тільки тому, що він захотів сторожити невільників? Отже, тоді вони обидва стануть рабами. А що ж буде далі?

Від цієї думки в Гергея аж мурашки пробігли по спині.

Відбулася зміна варти. Незнайомі люди зовсім не звертали уваги на Гергея.

У таборі з'явилися вже й верблюди, нав'ючені бурдюками з водою.

— Суджу! Суджу![26] — залунали звідусіль крики.

Солдати кинулися пити дунайську воду з череп'яних мисок, рогів, з шапок та олов'яних кухлів.

Гергеєві теж хотілося пити. Він прим'яв свою повстяну шапку і підставив її під бурдюк турка-водоноса.

Вода була теплуватою, каламутною, але він пив її жадібно. Потім згадав про хлопчика, який плакав усю дорогу і просив пити. Роззирнувся довкола. У темряві бовваніла гармата. Він розрізнив і биків, що паслися побіля неї. Біля гармат сиділи або напівлежали гармаші. Хлопчика він не знайшов.

Тоді Гергей допив решту води і знову надів шапку на голову.

— Вдома ми п'ємо кращу воду, кращу за цю, еге ж,— мовив він, звертаючись до вартового, довгов'язого виголеного асаба.

— Замовкни, сучий син! — визвірився турок і замахнувся на юнака списом.

Закутому в кайдани юнакові стало зовсім не по собі, і він майже зрадів, коли угледів Юмурджака. Тримаючи в руці оголену шаблю, той розводив вартових.

— Юмурджак! — гукнув до нього Гергей, наче вітався з кимось із своїх давніх знайомих. Йому хотілося позбутися болісного почуття самотності.

Турок озирнувся, звідки його гукають? З гурту бранців? Він здивовано глянув на Гергея.

— Хто ти такий?

Юнак підвівся.

— Я — раб,— відповів він скрушно.— Я тільки хотів спитати... Як це сталося, що ви живі?

— А чому б мені не жити? — відповів, смикнувши плечем, турок.— Чого б я не мав жити?

— Я чув, ніби вас повісили.

— Мене?

— Так, вас. Дев'ять років тому один священик у лісі на горі Мечек.

Турок, зачувши слово «священик», широко розкрив очі.

— А де тепер цей священик? Що тобі відомо про нього? Де він живе? — І Юмурджак схопив юнака за плечі.

— А ви щось погане хочете йому зробити? — пробелькотів юнак.

— Та ні,— відповів турок уже лагідніше.— Навпаки, я хотів би подякувати йому за те, що він змилувався наді мною.— І він поклав юнакові руку на плече.— То де ж цей священик?

— А ви хіба йому не віддячили за те? — запитав Гергей.

— Все сталося так раптово,— розвів руками Юмурджак.— Я думав, він жартує.

— То він замість повісити, відпустив вас?

— Так, по-християнськи. Я тоді ще цього не розумів. Згодом я довідався, що християнська віра велить прощати.

— А ви тепер зробили б йому добро?

— Зробив би. Я не люблю залишатися в боргу. І гроші звик повертати, і за добро платити добром.

— Що ж, тоді я вам скажу, що священик зараз тут,— мовив юнак.

— Тут? У таборі?

— Еге ж. Він бранець султана. Його звинувачують у тому, що він підклав міну на мечекській дорозі.

Юмурджак відсахнувся. Очі в нього знерухоміли, як у змії, що готова накинутися на жертву.

— А ти звідки знаєш цього священика?

— Ми живемо з ним по сусідству,— юнак відповів обережно.

— А піп не показував тобі каблучку?

— Може, й показував.

— Турецьку каблучку. На ній півмісяць і зірки.

Юнак замотав головою.

— Можливо, він комусь щось таке й показував, але мені — ні,— сказав він і засунув руку в кишеню.

Юмурджак пошкрябав шию. Довге страусове перо на його ковпаку загойдалося. Турок крутнувся на п'яті і пішов собі.

Вартові по черзі віталися з ним. Далі вже тільки з коливання їхніх списів видно було, де він проходив.

Гергей знову залишився сам. Він сів на траву. Бранцям принесли супу в казані, дали незграбні дерев'яні ложки. Турок, що приніс їжу, стояв поруч, чекаючи, поки невільники поїдять. Коли хтось із них звертався пошепки до сусіда, давав обом добрячого штурхана.

Гергей теж скуштував юшки. То була пісненька бовтанка без жодної жиринки, без солі, звичайна їжа невільників у турецькому таборі. І вранці, і ввечері одне й те ж.

Юнак відклав убік свою ложку і, відвернувшись від казана, ліг на траву. Інші теж закінчували вечеряти. Невдовзі всі міцно спали. Окрім Гергея. У юнака сльози набігали на очі і текли по обличчю.

Місяць уже піднявся на півтора списа від крайнеба й осявав золоті кулі на наметах, кінські хвости бунчуків, вістря списів і гармати.

Повз них кілька разів пройшов довготелесий дозорець, кидаючи на Гергея поглядом.

Хлопця це лякало, і він полегшено зітхнув, коли знову угледів широкоплечого турка-велетня, що наближався до нього.

Турок обирав ротом насіння з соняха, як це роблять звичайно свині. Він не був у караулі, тож міг блукати, де йому заманеться.

— Шатровики геть усе пооббивали,— поскаржився він довготелесому дозорцеві.— Я ледве знайшов один сонях.

— А може, то невірники поховали від нас,— відповів той похмуро.— Бо такий вже народ! Як тільки почує, що турки йдуть, усе прибирають, навіть те, що ще й не дозріло.

Велетень виїв усе насіння, надкусив навіть серцевину соняха, але виплюнув її.

— Тобі не дали поїсти? — запитав його Гергей.

— Поки що ні,— відповів турок.— Спершу годують яничарів. Я ж уперше в такому поході.

— А раніше ти ким був?

— Табунником. Я стеріг табун слонів у Тегерані.

— Як тебе звати?

— Хасан.

Поряд з ними на траві сидів ще один яничар. Він тримав у руці шматок вареного м'яса і їв, зрізаючи його з кістки. Яничар заговорив:

— Ми його просто Хайваном звемо, бо він бидло.

— Чого ж це він бидло? — зацікавився Гергей.

— А тому,— відповів яничар, пожбуривши кістку,— що він коли і спить, то бачить себе яничар-пашею.

7

Гергей витягнувся на траві, підклавши руки під голову. Його долала втома, але спати він не міг. В голові крутилася одна думка: як врятуватися.

Він побачив, що Хайван знову вернувся і, плямкаючи, вмостився біля нього. Видно, йому перепала бараняча ніжка з чийогось казана.

— Невірний,— мовив Хайван, штовхаючи юнака коліном,— якщо ти голодний, я принесу й для тебе.

— Дякую,— відповів юнак,— я не голодний.

— Відтоді як тебе схопили, ти ж іще нічого в рот не брав.

— Кажу тобі, що я не голодний.

Велетню, очевидно, незвично було чути, що хтось відмовляється від їжі. Він похитав головою:

— А я завжди голодний.— І продовжував плямкати.

Гергей опустив голову на руки і задивився на місяць, його світло заливало своїм сяйвом голову одного з вартових, що стояв кроків за тридцять. Силует цього турка нагадував тінь єпископа у високій шапці. Спис у його руках здавався підставкою місяця.

— Не спи,— тихо сказав Хайван.— Я хочу тобі дещо сказати.

— Встигнемо побалакати завтра.

— Ні. Я хотів би сьогодні все вирішити.

— Тоді кажи хутчіш.

— Трошки почекаємо, поки місяць засяє ясніше.

На тому місці, де розташувалися бранці, хтось заворушився. Від групи озброєних вартових відділилося п'ять темних тіней.

Це були нові невільники. П'ятеро чоловіків і одна жінка.

— Пустіть мене до султана! — гучно крикнув по-угорськи хтось із чоловіків.— Я не німець! Німці — собаки! А мене ви не смієте чіпати! Угорці не вороги туркам. Як ви смієте зі мною так поводитися?

Але турки не розуміли, що він говорить, і коли бранець зупинявся, вартові підштовхували його в, спину.

Неподалік від Гергея була маленька галявина. Туди привели новоприбулих.

Побачивши, що ніхто його не слухає, угорець став бурчати вже тихіше.

— Бог би скарав тих свиней-басурманів! І ще сміють заявляти, що вони друзі угорців. Дідькові лисому вони друзі, а не угорцям! Дурень той, хто їм одразу повірить, дурень і той, хто їх сюди запросив! А щоб вони провалилися разом із своїм султаном, грабіжники!

Жінку одразу ж відвели туди, де стояли воли й бики, що тягли гармату. Четверо чоловіків, що залишилися, мовчки сиділи на траві.

Це були німецькі солдати. На грудях одного з них блищав металевий панцир. На голові ніякого убору, довге волосся розкуйовджене.

Гергей звернувся до угорця:

— Звідки ці? З-під Буди тікали?

— Мабуть,— відповів угорець.— Я зустрівся з ними вже тут, у винограднику...

Гергей лише тепер роздивився, що угорець, який розмовляв гучним голосом, був худорлявим невисоким чоловіком з круглою бородою.

— А ви самі з Буди?

— Звісно, що звідти. Краще б я там і сидів.

— А ви знаєте Петера Цецеї?

— Старого з дерев'яною ногою? Добре знаю! У нього й рука одна дерев'яна.

— А що зараз робить старий?

— Що робить? Воює.

— Воює?

— Ще й як! Звелів прив'язати себе до коня і разом з паном Балінтом кинувся на німців.

— З однією рукою?

— З однією. Я бачив його одного разу, коли він повернувся з бою. Пан Балінт повів його до королеви.

— Балінт Терек?

— Авжеж. Оце чоловік! Видно, він виростав на драконячому молоці. Щодня вертається з битви забризканий ворожою кров'ю по самі вуха.

— А дочку його ви теж знаєте? — з тривогою запитав Гергей.

— Чому б не знати. Тижнів два тому я пошив для неї черевички. З жовтого кармазину, низенькі, з золотими оторочками. Тепер панночки такі носять, звісно, ті, що багаті.

— Правда, гарна дівчинка?

Чоботар знизав плечима.

— Нічого, гарненька.— Він замовк на хвилину і підкрутив вуса.— Бог би скарав тих поганців! — промовив він раптом, змінивши тон.— Ментик мій вони вже не повернуть!

— Ви коли виїхали з Буди? — допитувався юнак.

— Я втік звідти три дні тому. Але краще б мені не тікати. Гіршого вже й так нічого б не трапилося. Оті турки, то справжні собаки. В Нандорфехерварі вони клялися, що нікому не заподіють лиха, але ж у фортеці вони всіх порубали, чи не так?

— Невже ви думаєте, що й Буда потрапить у їхні руки?

— Напевне.

— Що таке? Що ви кажете?

— Щоночі в храмі Богородиці запалюються вогні і чути «Іллаллах»: турки галасують, славлячи свого аллаха.

— Цього не може бути!

— Їй-богу, правда! А хіба не так було у Нандорфехерварі? Там теж щоночі чувся спів з храму, а через тиждень турки оволоділи фортецею.

Чоботар не встиг докінчити свою розповідь, як Хайван схопив його за комір, підняв, наче кошеня, і жбурнув з такою силою, що той відлетів кроків за десять від юнака.

Чоботар, голосно застогнавши, впав на траву. Хайван підсів до Гергея.

— Ти казав, що вмієш читати і писати. Так от я хочу тобі щось показати.

Він витер свої брудні руки об шаровари, зняв з плеча тайстру, пошиту з вичиненої бичачої шкури. Ще раз витeр пальці і дістав з тайстри скручений у рурку пергамент.

— Поглянь,— сказав він,— це я знайшов під сутаною в одного дервіша. Дервіш помер від якоїсь рани в попереку. Його чи то списом закололи, чи застрелили. Та то мені байдуже. При ньому були й гроші: тридцять шість золотих. Вони теж тут у мене. Якщо скажеш, що тут написано, дам тобі один золотий. А не скажеш — так віддухопелю, що здохнеш.

Місяць розливав своє яскраве сяйво. Довкола всі вже міцно спали. Юнак розгорнув згорток. Це були аркуші пергаменту завбільшки в долоню; на них виднілися якісь квадрати й п'ятикутні та шестикутні позначки.

— Погано видно,— сказав юнак,— дуже дрібно написано.

Турок встав і приніс від багаття товсту гілку, що палахкотіла, наче смолоскип.

Юнак уважно й похмуро розглядав написи й малюнки. Вогонь обпікав йому обличчя, але він не звертав на це уваги.

Тоді раптом підвів голову:

— Ви показували ще комусь ці папери?

— Показувати то я показував, але ж ніхто не міг розібрати, що там написано.

Гілка погасла. Турок кинув її на землю.

— Мені не треба твоїх грошей! — сказав Гергей.— Я не боюся і твого кулака. Я бранець султана, і якщо ти мене вдариш, то змушений будеш звітувати перед самим султаном. Але якщо ти хочеш розібратися, що написано на пергаменті, то я теж хотів би попросити тебе про дещо.

— Про що саме?

— Ці папери для тебе важать багато, бо вони дісталися тобі від святого дервіша. Щастя твоє, що ти показав їх мені, бо інакше перший-ліпший турок міг забрати їх у тебе. Але я тобі поясню, що там написано, лише за тієї умови, якщо ти підеш до того священика, який сьогодні влаштував вибух. А втім, може, то і не його рук справа.

— Це він зробив, напевне він!

— А, немає значення. Ти подивися, чи він ще дихає, чи вже вмер.

Турок узявся за підборіддя і замислено глянув на Гергея.

— А я тим часом, поки ти сходиш туди, перегляну твої папери,— вмовляв його Гергей.— Тепер уже й вогонь не потрібен. Місяць яскраво світить.

І він знову схилився над пергаментами. Виявляється, що то були креслення угорських фортець. Деякі позначки вже встигли стертися. На одному з малюнків впадала у вічі позначка у вигляді літер X та О. Внизу пояснення по-латині: X — найслабше місце фортеці, О — зручне місце для підкопу. Подекуди від підкопу О йшла стрілка, а в інших місцях її не було.

Юнак зажурено похитав головою. В його руки потрапили креслення якогось турецького шпигуна. Плани понад тридцяти угорських фортець. Що ж тепер робити?

Викрасти креслення? Це неможливо. Спалити їх? Турок задушить.

Від хвилювання Гергей зблід. Згорток паперу тремтів у його руках. Він засунув руку в кишеню і витягнув звідти шматочок олова. Спочатку повитирав на всіх кресленнях літери X та О, а потім поставив їх в інших місцях.

Це все, що він міг зробити.

Поки турок не з'явився, Гергей довго тримав у руках останні креслення. Це була схема Егерської фортеці у вигляді жаби з перебитими лапками. Рисунок привернув його увагу, бо на ньому виднілися чотири підземні ходи, а між ними — зали й квадратне водосховище. Яка дивна споруда! Ті, що її проектували, наче заздалегідь розрахували, що колись, можливо, доведеться продовжувати боротьбу в підземеллі. Якщо й там не вдасться здолати ворога, вони відступлять з фортеці підземними ходами, а переслідувачі загинуть у водосховищі. Юнак підняв очі, подивився, чи не йде турок.

Ось залунали його кроки. Від гармат рухалась його довга тінь.

Гергей хутко зібгав останнє креслення, скрутивши в кульку, а тоді засунув його в кишеню камізельки. Пальцями прорвав дірку в кишені й опустив кульку за підкладку. Тоді знову схилився над розкладеними кресленнями.

— Піп іще живий,— мовив турок, присідаючи навпочіпки,— але, кажуть, до ранку не дотягне.

— А ти його бачив?

— Бачив. Довкола його шатра зібралися всі наші лікарі. А піп лежить на ліжку, обкладений подушками, і хрипить, як той кінь перед смертю.

Гергей затулив очі руками.

— Ти що, його спільник?

— А коли й спільник? Щастя твоє в моїх руках.

Турок закліпав очима, але враз зробився лагіднішим.

— Ці папери приносять щастя?

— Не самі папери, а їхня таємниця. Але тільки туркові!

— Та кажи вже! — прошепотів велетень.— Я виконав твоє бажання.

— Спочатку ти мусиш мене визволити.

— Ти ба, чого захотів!

— Ця таємниця дасть тобі більше.

— Я звернуся до когось іншого.

— Турки заберуть у тебе ці малюнки." Думаєш, допоможе хтось із християн? Але коли ще доля знову зведе з християнином, до того ж з таким, що знав би водночас і латинь, і турецьку мову! І якому б ти міг прислужитися чимось таким, за що він погодився б відкрити тобі секрет твого щастя.

Турок схопив юнака за горло.

— Задушу, якщо не скажеш!

— Тоді я крикну, що в твоїх руках священна реліквія.

Але більше він вже не міг зронити й слова — турок наче обценьками здавив йому горло.

Юнак почав задихатися.

Але турок зовсім не збирався його задушити. Яка б з цього йому була користь? Так він і щастя своє загубить. А Хайван не для того пішов у військо, щоб накласти своєю головою. Він мріяв стати начальником, як і кожний солдат.

Велетень відпустив хлопця і промовив похмуро:

— Ну що ж, убити тебе я зможу й тоді, коли ти мене обдуриш. Але як мені звільнити тебе?

Гергей ще не відсапався і не міг говорити.

— Насамперед,— мовив він нарешті,— перепиляй мені кайдани.

Велетень презирливо посміхнувся, потім роззирнувся довкола і великою могутньою червоною рукою потягнувся до кайданів. Двічі натиснув — ланцюг з тихим дзвоном упав на траву.

— Ну, а далі що? — спитав турок. Очі його горіли.

— Добудь мені ковпак і плащ сипахи.

— Це вже важче.

— Зніми з когось, хто зараз спить.

Турок пошкрябав шию.

— Але й це ще не все,— вів далі школяр.— Ти мусиш добути мені коня і яку-небудь зброю. Будь-що, мені байдуже.

— Якщо нічого не знайду, віддам тобі свого кинджала.

— Гаразд.

Турок огледівся. Довкола всі міцно спали, тільки вартові безмовно походжали туди й сюди. Довготелесий яничар стояв від них за двадцять кроків. Він встромив свого списа у землю і сперся на нього.

— Стривай-но,— мовив велетень.

Він підвівся і подибав у напрямку на схід. Ще мить, і він уже зник між наметами.

8

Гергей ліг на траву, вдаючи, що спить. Але спати йому не хотілося, хоч утома й долала його. Раз у раз він поглядав на небо, спостерігав, чи зайде місяць за довгу сіру хмару, що мала вигляд плота і, здавалося, застигла посеред неба. (Якщо вони зійдуться — землю огорне сприятлива темрява). Скоса він поглядав на довготелесого, непривітного яничара, що стояв, витягнувши шию, мов орел-стерв'ятник. Він, очевидно, спав навстоячки — стомлені солдати сплять і стоячи.

Ніч була лагідна, повітря аж трепетало від тисячоголосого хропіння. Здавалося, земля сама муркоче, наче кішка. Лише зрідка тишу порушувало валування собак, уривки розмов вартових і тихе постукування копит коней, що паслися неподалік.

Поволі і Гергей став засинати. Від утоми й тривоги він теж задрімав (приречені завжди міцно сплять у ніч перед стратою). Але юнак відганяв від себе сон, що огортав весь табір. Але врешті і в нього склепилися повіки.

Уві сні він побачив себе в старому замку Шомодьської фортеці, в класній кімнаті, разом з синами Балінта Терека.

Всі троє сидять за довгим нефарбованим дубовим столом. Навпроти них сидить піп Габор, схилившись над товстою книгою, оправленою телячою шкірою. Зліва — вікно з округлими свинцевими рамами. Сонце заглядає в кімнату крізь шибки і щедро осяває своїм промінням край столу. На стіні кімнати висять дві великі карти світу. На одній з них зображено Угорщину, на другій — три частини світу. Тоді вчені ще не позначали землю, відкриту Колумбом, ще тільки рознеслася чутка, що португальці відкрили невідому досі частину світу. Але чи то правда, чи ні — ніхто не знав. Про Австралію ще й гадки не було.

На карті Угорщини фортеці зображались у вигляді наметів, а ліси — у вигляді розкиданих дерев. То були гарні карти. В них легко розбирався і той, хто не вмів читати. А в ті часи навіть серед панів з родовими гербами було чимало таких, хто не вмів ні читати, ні писати. Та й навіщо? Якщо треба щось написати, то для цього є писарі, а якщо прийде лист, то хай і прочитають панам. Панотець підвів голову і промовив:

— З сьогоднішнього дня ми покінчили з синтаксисом, географією, історією, ботанікою, вивчатимемо тільки турецьку й німецьку мови, а з хімії обмежимось тільки тим, що необхідно знати для виготовлення пороху.

Янчі Терек вмочив гусяче перо в каламар.

— Вчителю, навіщо марнувати час на турецьку мову? Адже ми зможемо спілкуватися з будь-яким невільником-турком. А з німцями мій тато порвав стосунки.

Десятирічний Фері, відкинувши помахом голови каштанове волосся, що спадало йому на плечі, додав:

— Навіщо нам ота хімія? В мого тата стільки того рушничного пороху, що його вистачить на все життя!

— Постривай, паничу,— відповів піп, усміхнувшись,— ти ж іще й читати не вмієш як слід. Ще тільки вчора ти замість Ціцерон прочитав Кікерон.

На порозі кімнати раптом з'явилася ставна постать Балінта Терека. На ньому був синій оксамитовий доломан, відказаний йому в передсмертну годину королем Яношем, за поясом — легенька крива шабля, яку він носив тільки з нагоди свята або якихось інших урочистих подій.

— До нас прибули гості,— звернувся він до священика.— Перевдягніться, хлопці, й вийдіть у двір.

Він погладив малого Фері по голівці й вийшов з кімнати.

На подвір'ї стояв великий віденський кований ридван. Біля нього порався німець із своїм слугою. Вони діставали з ридвана блискучі обладунки, передавали їх невільникам-туркам, а ті розвішували їх на кілках.

Біля ридвана, оточивши пана Балінта, стояло четверо вельмож. До них підвели хлопчиків. Один з вельмож, невисокий, смуглявий юнак з кирпатим носом і палаючими очима, підняв Ференца Терека над головою і поцілував його.

— Ти пам'ятаєш, хто я такий?

— Дядько Міклош,— відповів хлопчик.

— А як моє прізвище?

Ферко замислено дивився на м'яку чорну борідку дядька Міклоша.

Замість Ферка відповів Янош.

— Зіріні.

— Не Зіріні,— поправив його тато,— а Зріні[27].

Все це було давним-давно і тільки у сні сниться іноді. Але у сні повторюється так само, як було наяву.

І далі Гергей бачить усе, що відбувалося того дня.

Коли шість металевих нагрудників розвісили на кілках, вельможі подіставали свої рушниці і вистрілили в лати. Один нагрудник куля пробила. Його повернули назад віденському зброяреві. Решту, що тільки вгнулися від пострілів, угорські пани купили й розділили між собою.

Тим часом споночіло. Настав час вечеряти. З одного боку стола на чільному місці сіла дружина Терека, а з другого — пан Балінт. За вечерею гості розпитували хлопчиків, що ті вже встигли вивчити. Особливо багато запитань було з біблії і катехізису. Балінт Терек лагідно усміхався, слухаючи благочестиві запитання, потім хитнув головою:

— Невже ви гадаєте, що мої сини вивчають один катехізис? Ану, розкажи, Янчі, як треба виливати гармату?

— А якої ваги, таточку?

— На тисячу фунтів, хай йому чорт!

— Для відливки гармати в тисячу фунтів,— підвівшись, почав хлопчик,— потрібно дев'ятсот фунтів міді й сто фунтів свинцю, але при потребі гармату можна вилити і з дзвонів, тоді свинцю треба половину. Коли матеріал готовий, викопується глибока яма, завбільшки в контур гармати, яку ми збираємось вилити. Насамперед виготовляємо стрижень з в'язкої і чистої глини. Глину попередньо змішуємо з клоччям і в цю суміш встромляємо залізну палицю.

— Навіщо там залізна палиця? — запитав пан Балінт.

— Щоб довкола цього стрижня трималася глина, бо інакше вона відпаде або стрижень покривиться.

Дивлячись на батька розумними оченятами, Янчі вів далі:

— Глину треба замішати круто, додаючи клоччя по потребі. Іноді глину доводиться місити два дні. Коли все готове, глиняний стрижень кладемо на дно ями по центру, щоб він стояв рівно. Далі в такий же спосіб з очищеної і розмішаної глини виготовляють стінки форми для дула, старанно розрівнявши глину довкола стрижня.

Між стрижнем і стінками форми слід залишити отвір завбільшки у п'ять пальців. Але якщо міді вистачає, то стіни гармати можуть бути й товщі. Коли все готово, форму зовні обкладають камінням і залізними підпорками. Під два казани підкладають дрова, а на дрова мідь. Потім...

— Ти про щось забув...

— Про свинець,— підказав Фері.

— Я саме хотів про нього сказати! — відрубав хлопчик.— І свинець ми накладаємо шматочками. А тоді день і ніч палимо дрова, поки мідь не почне плавитися...

— Все правильно,— сказав Балінт Терек.— Єдине, хлопці, про що ви забули, то це про отвір для запалювання.

Потім розмова за столом перейшла на інші теми, присутні заговорили про військові справи, про турків, про німців. Раптом згадали й про Гергея.

— З нього вийде гарна людина,— сказав Балінт Терек і погладив Гергея по голові.— Розум у нього, як блискавка. Тільки руки ще не зовсім зміцніли.

— Дарма,— зауважив Зріні,— головна — не та сила, що в руках, головна сила серця — мужність. Один гончак зацькує сто зайців!

Вечеря наближалась до кінця. На столі вже зосталися тільки срібні кубки.

— Ну, а тепер пора прощатися з гостями і йти під крильце до матусі,— наказав Балінт Терек дітям.

— А хіба дядько Шебек не співатиме? — запитав малий Фері.

Зачувши ці слова, за столом ворухнувся бородатий чоловік з лагідним обличчям. Він зиркнув на пана Балінта.

— Любий Тіноді[28],— сказав Зріні, ласкаво подивившись на нього,— заспівай нам чого-небудь гарного.

Шебештьєн Тіноді підвівся, зняв з гвіздка лютню, що висіла в кутку кімнати, і провів пальцями по струнах.

— Що вам заспівати? — запитав він господаря.

— Давай найновішу, ту, що ти склав минулого тижня.

— Мохачську?

— Так, якщо у моїх гостей немає якогось іншого побажання.

Всі затихли. Слуги познімали нагар з воскових свічок, що горіли на столі, й собі примостилися в куточку біля дверей. Тіноді ще раз провів пальцями по струнах. Відпив ковток із срібного кубка, що стояв біля нього, і почав співати низьким приємним голосом:

Ці невибагливі вірші і, як зауважив колись панотець Габор, хоч іноді й грубуваті, в його виконанні перетворювалися на прекрасну поезію, зворушували серце. В його вустах ті слова набували зовсім іншого змісту. Якщо він казав слово «жалоба», у слухача аж темніло перед очима. Промовить «битва» — в уяві присутніх поставала кривава січа. Скаже «бог» — і кожен бачить божественне сяйво.

Гості сиділи, закривши очі руками. І в очах Балінта Терека заблищали сльози. Він воював під Мохачем, перебуваючи в загоні, що охороняв короля. Вціліло чотири тисячі свідків цієї битви. Вся Угорщина поринула в безнадію від безсилля. Країну наче вкрив жалобний саван!

Нарешті Тіноді дійшов до завершальної строфи, і його спів ставав схожим більше на зітхання, ніж на пісню:

— Відродить! — вигукнув Зріні, ляснувши по шаблі. Він підняв угору праву руку: — Свято клянемося, панове, всі наші помисли присвятити відродженню країни. Доти ми не зможемо спокійно спати, доки хоч клаптик нашої землі належатиме туркам.

— А німці? — запитав гірко Балінт Терек.— Щоб знову марно загинуло двадцять чотири тисячі угорців, щоб знову нами командували німці? Хай вони наказують не нам, а собакам! Хай краще сто разів поштивий поганець, аніж брехливий, підступний німець!

— Твій тесть теж німець,— спалахнувши, крикнув йому Зріні.— Німець усе-таки християнин.

— Правда в тому,— мовив, заспокоюючи їх, літній пан,— що угорцям не слід встрявати ні в які сутички протягом бодай п'ятдесяти років. Перш ніж воювати, нам треба зібрати сили.

— Красно дякую! — відповів Зріні, грюкнувши кулаком по столу.— Я не хочу вилежуватися п'ятдесят років.

Він піднявся з-за столу, і шабля його брязнула...

Цей брязкіт розбудив Гергея, він розплющив очі і здивовано побачив, що сидить не за столом у пана Балінта Терека, а лежить під зоряним небом і перед ним стоїть не Зріні, а широкоплечий кремезний турок.

То був Хайван. Це він штурхнув юнака в ногу, щоб той прокинувся.

— Ось тобі одяг! — сказав він і кинув юнакові плащ та тюрбан.— А коня ми роздобудемо десь по дорозі.

Юнак накинув на себе плащ сипахи, на голову надів високий тюрбан. І плащ, і тюрбан виявилися трохи завеликі, але юнак зрадів їм більше, ніж коли б йому дісталося вбрання герцога.

Турок-велетень нагнувся, натиснув кілька разів рукою і зняв кайдани з другої ноги. Затим рушив попереду, взявши напрямок на північ.

Плащ сягав Гергею до кісточок, довелося його підв'язати. Юнак дріботів поруч з велетнем.

У шатрах і перед шатрами всі спали. Біля шатра з мідними кулями нагорі й кінськими хвостами вони зустріли вартових, але й ті вже дрімали.

В одному місці вони вийшли на стадо верблюдів. Шатрів там було вже менше. Люди спали скрізь, лежачи просто на траві.

Хайван зупинився біля намету з синіми полотняними латками.

— Гей, старий! — гукнув він.— Вставай!

З намету визирнув лисий старий чоловік з довгою сивою бородою. Він вийшов у довгій до колін сорочці, босоніж.

— Ну, що там ще сталося? — запитав він.— Це ти, Хайване?

— Я,— відповів турок — Тиждень тому ми сторгувалися з тобою за отого сірого коня.

І він показав на великого незграбного коня, що пасся разом з верблюдами.

— Віддаси, як домовлялися?

— І ти тому розбудив мене серед ночі? Давай двадцять курушів[29], скільки я й просив, і забирай свого коня.

Турок дістав з пояса дукати. Спочатку відрахував по одному на долоні, а тоді вже виклав купцеві всю суму разом.

— Мені й остроги потрібні,— мовив Гергей, поки старий відв'язував коня.

— Дай на додачу ще й пару острогів,— наказав Хайван.

— Це вже завтра.

— Ні, зараз давай.

Старий турок зайшов у намет, довго шукав щось там у темряві. Тоді вийшов, тримаючи в руках пару заіржавілих острогів.

9

Саме в цей час Юмурджак блукав табором серед наметів, в яких розмістили хворих.

— В якому наметі лежить отой невільник, що хотів відправити сьогодні в рай нашого всемилостивого падишаха? — запитав він вартового.

Дозорець показав йому на білий чотирикутний намет.

Біля намету довкола багаття сиділо навпочіпки п'ятеро стариків у білих чалмах і чорних кафтанах. Це були придворні лікарі султана. У всіх п'ятьох були серйозні й засмучені обличчя.

Юмурджак зупинився біля вартового, який охороняв намет.

— Чи можу я поговорити з бранцем?

— Спитай у лікарів,— поштиво відповів дозорець.

Юмурджак вклонився лікарям. Ті кивнули у відповідь.

— Ефенді[30], якщо ви дозволите мені поговорити з отим хворим, ви зробите добру справу для падишаха.

Хтось із лікарів пересмикнув плечима. Це могло означати і «не можна», і «зайди в намет». Юмурджак віддав перевагу другому тлумаченню.

Запона намету була відкинута. Всередині горів великий світильник. Священик лежав на постелі горілиць, очі його були приплющені.

— Гяуре,— мовив турок, підходячи ближче до нього,— ти не впізнаєш мене?

Панотець Габор не відповів.

— Я — Юмурджак, якого тобі колись доручили повісити. Ти подарував мені волю, взявши від мене взамін мій амулет.

Священик мовчав. У нього навіть вії не здригнулися.

— Тепер ти раб,— вів далі турок,— і тебе напевно чекає смерть.

Священик й ці слова полишив без відповіді.

— Я прийшов по свого амулета,— провадив турок вкрадливо.— Тобі він нічого не дасть, а в мене вся сила в ньому. Відтоді як я з ним розлучився, мене всюди переслідують нещастя. На березі Босфору я мав будинок — прекрасний невеличкий палац. Я придбав його з тією метою, щоб на старість оселитися в ньому. Будинок той згорів. А скарби, що в ньому зберігалися, пограбували. В одному з боїв мені покалічили руку. Глянь на мою ліву руку: видно, я вже так і навіки зостануся калікою.— І він показав довгий червоний рубець.

Священик лежав непорушно.

— Гяуре,— говорив далі турок, мало не плачучи,— ти добра людина. Віддай мені мій амулет!

Піп не відповідав. У тиші чути було, як шкварчав світильник.

— Я зроблю все, що ти захочеш. Я навіть спробую порятувати тебе. Мій батько могутній паша. Мій старший брат — Арслан-бей. Поки людина живе, в ній жевріє надія. Скажи тільки: де мій талісман.

Священик мовчав.

— Де талісман? — Турок схопив священика за плечі.— Де талісман? — кричав він, скрегочучи зубами.

Голова панотця Габора впала на груди. Юмурджак підняв його одним ривком і посадив.

Підборіддя мертвого відвисло. Осклілі очі втупилися в турка.

10

Коли вони поминули останнього турка-вартового, Хайван зупинився.

— Ну от,— сказав він,— я зробив усе, що ти хотів. А тепер розказуй, що то за приховане щастя, яке я ношу з собою.

— Це каббала[31] — таємниче відповів Гергей.

— Каббала? — повторив турок буркотливо і насупив брови, намагаючись проникнути в зміст слова, суть якого оповита для нього туманом.

— Якщо ти уважніше придивишся,— сказав школяр, прихилившись плечем до сідла,— побачиш на аркушах зображення зірок. Святий дервіш написав довкола кожної з них молитву. Але ти обіцяв дати мені й кинджал.

Турок простягнув юнакові обидва свої кинджали.

— Вибирай!

Гергей узяв той, що був менший, і засунув собі за пояс.

— Оці зображення,— провадив він далі,— треба носити в себе на тілі. Розріж кожен аркушик на сім частин і заший у підкладку своєї одежі. Один клаптик поклади і під тюрбан. Там, де заховано священний пергамент, куля тебе не зачепить.

У турка заблищали очі.

— Це правда?

— Правда. Ти, мабуть, чув про таких героїв, що їх не бере куля.

— Звісна річ.

— Отож, не віддавай оті аркушики нікому ні за які скарби, ні за які обіцянки. І навіть показувати не смій, бо їх у тебе заберуть.

— Ого! Не такий я вже й дурень!

— Але й це ще не все. В одному аркушику сказано про те, щоб не піднімати руку на дітей, жінок, поки не станеш великим паном. Хай усі твої помисли будуть приковані до ратних подвигів.

— Я так і чинитиму.

— Бо ти станеш великим паном: бейлер-беєм[32] Угорщини.

Турок аж рота роззявив від здивування.

— Бейлер-беєм?..

— Звісно, не з завтрашнього ранку, а згодом, коли ти уславишся своєю хоробрістю. Далі там сказано й про те, що у всіх вчинках, у своїй поведінці мусиш завжди керуватися словами корану: молитись ревно і за добро платити людям добром.

Здоровило-телепень благоговійно вирячився на школяра.

— Я часто мріяв стати вельможею. Мені це навіть снилося. Отже, на сім частин?

— Так, на сім частин. Не біда, якщо вони вийдуть неоднакові за розміром. Все залежатиме від того, яку частину тіла ти більше бережеш.

Турок, дуже задоволений, дивився вдалину.

— Ну,— промовив він, підводячи голову,— коли я розбагатію, я візьму тебе до себе писарем.

Гергей прикусив губу, щоб не пирснути зі сміху.

— Що ж, сідай тоді на коня, мій друже,— ласкаво мовив Хайван.

Він притримав коня, поки юнак вибирався на сідло.

Гергей понишпорив у кишені:

— Хайване, ось тобі каблучка. Знай, угорець нічого задарма не приймає.

Хайван узяв каблучку і втупився в неї.

Гергей вів далі:

— Ти дав мені волю й коня, а я подарую тобі за це каблучку. Ну, хай допомагає тобі аллах! — І він пришпорив коня.

Але Хайван схопив вуздечку.

— Стривай! Це ж турецька каблучка, правда?

— Так.

— А звідки вона в тебе?

— А тобі що? Якщо дуже хочеш знати, то вона належала одному яничарові.

Хайван якийсь час тупо дивився кудись у простір, потім простягнув каблучку:

— Не треба. Ти й так добре віддячив мені за волю і за коня,— і засунув каблучку юнакові в кишеню.

Гергей рушив на південь, щоб на випадок погоні їхати не тією дорогою, що веде в Буду.

Місяць уже хилився до крайнеба. На сході займалася ранкова зоря. Широкий шлях в одному місці перетинав вузенький путівець. Гергей побачив на ньому вершника, який щодуху мчав йому назустріч.

Якщо вони рухатимуться з однаковою швидкістю, то якраз на перехресті зустрінуться.

Гергей спочатку стишив коня, та коли й зустрічний вершник уповільнив ходу, знову пустився галопом. Він прискакав до перехрестя першим, випередивши незнайомого вершника кроків на сто.

Він не зводив очей з незнайомця. Вже розвиднілося, і Гергей з великим здивуванням помітив, що йому назустріч їде яничар у високому тюрбані.

Гергей осадив коня, зупинився.

Незнайомий вершник теж зупинився.

— Хай йому біс! — буркнув юнак.— Ще не вистачало потрапити туркові в руки! — Зі страху в нього аж подих перехопило.

А в серці дзвоном відлунювали слова Іштвана Добо: «Головне — не боятися!»

Він уже давно не бачився з Добо. Відтоді як Балінт Терек відвернувся від Фердінанда і перейшов на бік короля Яноша, Добо не навідувався ні до Шомодьвара, ні до Озори. Однак Гергей згадував про нього з вдячністю, й слова Добо: «Головне, синку, не боятися!» — запали йому в душу.

Низенький турецький коник знову рушив. Гергей підстьобнув і свого коня. Хай буде, що буде, зустрінемося! А може, турок і не його переслідує? Гукне: «Доброго ранку!» — і поскаче далі.

Та дорога, якою наближався турок, якраз звертала на північ. Зустріч неминуча.

А що як турок схопиться за шаблю?

Гергей ще ніколи не брав участі в бою. При дворі Балінта Терека його вчили фехтувати, і він щодня вів двобої з турками-невільниками. Але ж то була тільки гра. Їх захищали залізні обладунки, і навіть топірцями навряд чи вони могли б покалічити один одного.

От якби мати при собі хоча б списа чи шаблю, як у яничарів! А то цей благенький кончар!..

«Найголовніше — нічого не боятися!» — знову зазвучало у нього в душі.

І він поскакав уперед.

Але турок не зрушив з місця. І далі стояв як укопаний.

Гергей, розпалившись, сміливо помчав путівцем і мало не закричав від радості, коли побачив, що турок повернув коня і кинувся навтьоки.

Отим турком виявився не хто інший, як Туліпан.

— Туліпане! — гукнув юнак.

Зачувши крик, турок ще сильніше зачав шмагати коня, щодуху скачучи вузенькою дорогою. Маленький коник біг добре, але на дорозі були калюжі й земля глиниста. Турок вирішив перестрибнути через рівчак, щоб вирватися в поле. Кінь підсковзнувся, і турок, звалившись, прокотився по землі.

Коли школяр під'їхав ближче, турок уже стояв на ногах, тримаючи в руках списа.

— Туліпане! — гукнув до нього юнак, заходячись сміхом.— Не дурійте!

— О, хай йому біс! — сказав Туліпан, зніяковівши.— Так це ви, паничу?

— Ну й хоробрий з вас вояка! — пожартував Гергей і зіскочив з коня.

— А я думав, що то за мною женуться,— розвів руками Туліпан.— Як це вам пощастило втекти?

— Треба головою думати. Я почекав трошки, сподіваючись на вашу допомогу.

— Ніяк не міг я,— виправдовувався Туліпан.— Невільників зігнали на середину табору і всюди понаставляли стільки вартових, що я сам ледве втік.

Турок поплескав свого коня, щоб той стояв спокійно, і, почухавшись, додав:

— Трясця б вхопила цю шкапу! Як я доберуся на ній додому? Та ще на мені ця одіж... Уб'ють по дорозі.

— Лишіться в самій сорочці, а шаровари нехай, не помітять.

— А хіба панич не поїде зі мною?

— Ні.

— А куди ж ви?

— Я поїду в Буду.

— Тоді знову попадете туркам у лабети.

— Я встигну туди раніше, ніж вони. Якщо ж трапиться якесь лихо, там мій господар, а він чоловік могутній. І королем міг би стати, якби захотів.

Туліпан знову виліз на свого коня. Гергей подав руку Туліпану і сказав:

— Вітайте від мого імені домочадців своїх.

— Дякую,— відповів Туліпан.— І від мене кланяйтесь панові. Не кажіть йому, що застали мене п'яним. Я ж не панське вино п'ю, а те, що слугам дають.

— Гаразд, гаразд; Туліпане! З богом!

Туліпан ще раз оглянувся.

— А де ж піп?

У юнака на очі навернулися сльози.

— Він, бідолаха, хворий. Я навіть не зміг з ним перемовитись словом.— Гергей іще щось хотів сказати, але не зміг, бо цьому або сльози завадили, або він передумав. Смикнув за вуздечку і рушив на схід.

День Гергей перебув у лісі. Тільки ввечері наважився їхати манівцями на Буду.

Сонце вже сходило, коли він виїхав на луку, що лежала під горою Геллерт. Там він зняв з голови тюрбан, а плащ прив'язав до сідла.

Трава довкола виблискувала росою. Гергей зліз з коня. Роздягнувся до пояса, набрав роси в долоні й змив з себе дводенну пилюку. Вмивання освіжило його.

Кінь теж тим часом встиг попастися. Зігрівшись вранішнім промінням сонця, Гергей поскакав далі широкого дорогою.

Вздовж шляху видно було сліди недавньої будайської битви: поламані списи, розбиті пищалі, погнуті обладунки, трупи коней, шаблі, жалюгідні чорні німецькі шоломи, що скидалися на казанки.

Земля була встелена мертвими тілами.

Біля тернового куща лежало п'ятеро вбитих німців. Двоє, впали долілиць, один скоцюрбився, ще в двох розтрощені голови. Трьох, видно, знайшла куля, а двоє, тяжкопоранені, відповзли сюди і тут сконали.

Над полем стояв важкий сморід.

Коли Гергей наблизився, з трупів злетіли круки і закружляли над ними. Потім сіли трохи далі й продовжували учту.

Звук сурми відірвав Гергея від цього скорботного видовища. З Буди повільно спускався під гору загін вершників у червоному одязі. Попереду них ішов довгий рій піших солдатів у синьому вбранні.

У передовому загоні їхав вершник у білій сутані з каптуром.

«Це і є той славний чернець Дьєрдь»,— подумав Гергей. І серце його закалатало. Так багато чув він з дитячих літ про ченця, що ця людина здалася йому вищою за самого короля.

Поруч із ченцем скакав вершник у червоному оксамитовому ментику, оздобленому дорогоцінним камінням, яке здалеку виблискувало на сонці.

Гергей впізнав у ньому Балінта Терека.

Тікати?

Але його втеча може викликати підозру. Балінт Терек пошле за ним погоню, і він, Гергей, стане перед очима свого улюбленого господаря як злочинець.

Розповісти йому, що вони накоїли разом з панотцем Габором?

Але ж тоді Балінт прожене його геть. Адже це він викликав турків проти німців. І тепер йому доведеться вислухати від свого вихованця, що той накоїв, забажавши знищити турецького султана.

У Гергея горіла голова. Він не любив брехати. Особливо ганебно було б брехати своєму вихователю.

Отож, почервонівши, він стояв на узбіччі, винувато схиливши голову. Потім зліз з коня, взяв його за вуздечку.

Хай буде, що буде!

Голодний кінь, зачувши свободу, заходився скубти травку.

Благослови, боже, коня і його голодне черево! Стій собі й смикай залюбки коня за вуздечку, вдаючи, що треба повертати туди й сюди норовистого огира! Яке щастя, що можна стати, спиною до панів, що захопилися розмовою!

Ось уже зовсім близько чути цокіт підків і звуки бесіди. А старий кінь то забіжить уперед, то крутиться довкола господаря, приковуючи його увагу.

Виявляється, часом і вітер може прислужитись. Він прилетів зі сходу й підняв над дорогою завісу з жовтої пилюки. Крізь неї видно було тільки одне: якийсь хлопчина морочиться на моріжку із норовистим сірим конем. Певне, німці залишили коня без догляду, нехай собі забирає, не шкода!

Гергей з полегкістю зітхнув, коли пани проїхали повз нього і ніхто не крикнув: «Гергею, синку мій!»

Він знову виліз на коня. Спочатку ліг животом на спину, затим перекинув ноги і, обернувшись, став дивитись на колони воїнів.

Лише по тому він звернув увагу на те, що піші солдати в синьому одязі скуті ланцюгами. Одежа на них подерта, волосся брудне, обличчя бліді, виснажені. Серед них не видно жодної старої людини, зате багато поранених. Обличчя одного високого бранця, одягненого в якесь жалюгідне лахміття, розпухло і все в синіх і червоних саднах, лише одне око світилося.

Чи це часом не Балінт Терек вгатив йому по переніссю?

11

Гергей уперше в житті бачив Буду.

Безліч веж, високі мури, в бік Пешта спускається тінистий королівський парк. Гергей наче опинився в казці.

То оце тут і жив король Матяш? Тут жив король Лайош? І тут живе, милуючись цим, його маленька Ева?

Біля брами стояв стражник з алебардою, але він навіть не глянув на Гергея.

Юнак їхав прямо, нікого не розпитуючи. Він поглянув на королівське подвір'я, на великий круглий басейн з мармуру. Потім зупинився на майдані Святого Дьєрдя. Його увагу привернули великі гармати на колесах. Гармати були закіптюжені, незграбні. По обліплених грязюкою колесах було видно, що їх недавно відбили у німців, може, навіть тільки вчора.

— Доброго дня, пане витязь,— звернувся він до стражника, який вартував біля гармат.— У німців узяли гармати, еге ж?

— Так,— гордо відповів чорнявий солдат.

Гергей знову глянув на грізну зброю. Три гармати були такі великі, що їх і двадцятьма волами не зрушити з місця. Жерла гармат пахли порохом.

— Пане витязь,— мовив знову Гергей,— ви не знаєте старого Цецеї з дерев'яною рукою?

— Чому ні, знаю!

— А де він живе?

— Он там, унизу,— відповів солдат, киваючи головою на північ.— На вулиці Святого Яноша.

— Я не знаю тутешніх вулиць.

— Тоді ти, братику, їдь прямо, а там далі вже розпитаєш. Він мешкає у зеленому будиночку. Над дверима висить лук. Там живе зброяр, луки робить.

— Сагітариш?

— Авжеж.

Гергей ще раз глянув на гармати і рушив далі на своєму сірому коні.

Після тривалих розпитувань він знайшов нарешті вулицю Святого Яноша і двоповерховий зелений будиночок, що мав з фасаду п'ять вікон. Три вікна на другому поверсі і два внизу. Парадний вхід був не більший за звичайні кімнатні двері, і над ними висів червоний бляшаний лук.

Цецеї мешкав на другому поверсі. Гергей застав старого пана в домашньому кунтуші, у пантофлях. Старий бив мух хлопавкою з довгою ручкою. Мухи густо обліпили бокові стіни шафи.

— На тобі, собако! — приказував старий і ляскав, наче стріляв з рушниці.

Зачувши кроки, він промовив:

— На світі звіра, сміливішого за муху, не знайдеш! Я б'ю, луплю їх, а вони замість того, щоб рятуватися, сідають мені на бороду. Маєш, собако! — І він змахнув хлопавкою.

— Татуню, рідний! — усміхаючись, привітався Гергей.— Доброго вам ранку!

Старий тільки повернувся на голос.

— Ти ба! Та це ж Гергей, синку! — Цецеї здивовано кліпав очима.— Це ти, моє серденько?

Гергеєві і самому здавалося незбагненним, що він опинився тут, одначе він усе чекав, що його кинуться обнімати, цілувати, як це завжди бувало вдома, в Керестеші.

З сусідньої кімнати вийшла господиня. Вона теж отетеріла, побачивши юнака.

— Звідки ти взявся? — запитала вона.— Яким вітром тебе сюди занесло, синку?

«Колись вона зустрічала мене тепліше»,— майнула в Гергея думка, та, власне, й не думка, а так лише, миттєве відчуття.

— Я приїхав по вас,— відповів Гергей.— Вам треба повернутися в Керестеш.

— Ого! — вирвалося у старого так, наче він хотів цим сказати: «Безглуздішого бути не може!»

— Я бачив турецьке військо,— вів далі Гергей.— Турки готуються захопити Буду.

Господиня теж дивилася на Гергея жалісливо, наче на дурника, що верзе казна-що.

— Ти не зголоднів, моє серденько? — спитала вона, кладучи свою руку йому на плече.— Мабуть, ти не виспався?

Гергей кивнув і замотав головою, кинувши погляд на відчинені двері, потім втупився у шахівницю, що лежала на столі.

— Ти Віцушку чекаєш, еге ж? — мовила жінка, поглядаючи на господаря.— Її, синку, немає вдома. Вона сюди й не приходить. Живе в королеви, тільки зрідка навідується додому. Та й тоді приїздить у кареті з придворним форейтором. Он воно як!

Зачувши сичання з кухні, вона сплеснула руками:

— Ісус-Маріє! У мене молоко моє збігло!

Гергей чекав, що Цецеї продовжить мову про Віцушку, але старий сидів, кліпав очима і мовчав.

— А де ж вельмишановний пан? — запитав Гергей.

— Ховає! — відповів Цецеї байдужим голосом.— Зібрав кілька ченців, і вони все ховають.

— Німців?

— Авжеж, німців! Відтоді як триває війна, він щодня на кладовищі. Знайшов клопіт — німців ховати. Було б кого!

— А не стріляли в нього?

— Вони в білих сутанах. По них не стріляють.

— А я бачив чимало непохованих.

— Вірю тобі, братику. Багацько ми їх порубали.

Звертання «братику» неприємно вразило Гергея. Але він уже не міг втриматися, щоб не повернути розмову про Віцушку.

— Зараз вона теж біля королеви?

— Так,— відповів старий і, підвівшись, зашкандибав по кімнаті. Набравши поважного і суворого вигляду, він розповів, що недавно чернець Дьєрдь відвів Віцушку в палац і там у саду познайомив її з королевою. Королевич, іще зовсім маля, усміхнувся Віцушці й простягнув до неї рученята. Віца не розгубилася, підхопила його, як це звикла робити вдома, коли брала селянських діток, погойдала ним без усякої запопадливості. Потім ще й сказала: «Пустунчику!» Відтоді королева лишила її біля себе і навіть додому не пускає на ніч.

Гергей спочатку слухав старого тільки з цікавістю, потім очі його загорілись. Лиш одне його дивувало: чому старий Цецеї такий набундючений і так холодно позирає на нього? Гергей знову спохмурнів.

— Ну, що з тобою? — гаркнув старий.— Чого ти витріщився на мене?

— Я втомився і хочу спати,— відповів Гергей, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

Він зрозумів, що ніколи не бути маленькій Еві його дружиною.

12

Але що ж насправді трапилося в Буді?

Німці хотіли зайняти її. Королева сама цьому б не перечила, але ж угорським вельможам цей намір аж ніяк не сподобався. Щоб це у палаці Матяша порядкували німці!

Угорці покликали на допомогу турків, а до приходу їхніх військ самі успішно оборонялися. Коли прибули перші загони турецької армії, ряди німців на той час уже дуже порідшали.

І коли з'явився султан зі своєю незліченною раттю, армія Роггендорфа вже була розгромлена.

Чернець (так називали славного Дьєрдя Мартінуцці) привітав султана чотирма сотнями полонених німців.

Разом з ченцем поїхали Балінт Терек і сивоволосий Петер Петрович.

Султан розташувався зі своїм військом у Черепеші, неподалік Буди. Угорських вельмож він зустрів люб'язно у своєму шовковому шатрі з вежкою і ганком. Усіх трьох він знав особисто. Йому було відомо й те, що розум угорців — чернець Дьєрдь. З Балінтом Тереком він познайомився ще в ті часи, коли збирався підняти над Віднем турецький стяг з півмісяцем. Тоді Балінт Терек ущент розбив військо Касона-паші; відтоді турки згадували угорського витязя, як «вогненного диявола».

Товмач уже повідомив султана, що старий Петрович близький родич малолітнього королевича і що це саме він збив з коня у 1514 році Дьєрдя Дожу і захопив його в полон.

Вельмож провели до шатра. Всі троє поштиво вклонилися. Коли султан вийшов назустріч і подав їм руку, чернець теж ступив крок уперед і поцілував падишахові руку. Старий Петрович зробив те ж саме.

Тільки Балінт Терек замість того, щоб цілувати руку, вклонився ще раз, збліднувши в обличчі, а тоді все-таки гордо глянув на султана.

Це вже було зухвальство! У ченця все похололо всередині. Якби він міг знати, що так вийде, то не вмовляв би пана Балінта їхати разом.

Султан і оком не змигнув. Він підняв руку, простягнуту для поцілунку, й поклав її на плече Балінту Тереку, обняв його.

Все вийшло так по-родинному й по-угорському, наче інакше й бути не могло.

У шатрі трохи поодаль стояли й молоді султанові сини. Вони люб'язно поручкалися з угорськими вельможами. Їх, видно, заздалегідь навчили, як поводитись у таких випадках. Затим вони знову відійшли за спину батька і вп'ялися поглядами в Балінта Терека.

Мали на що дивитися! Яке горде обличчя, який величавий красень-угорець! Одягнений у червону атласну одежу, Балінт Терек затьмарював собою всіх вельмож.

І султан теж у свою чергу зиркав старечими булькатими очима на Балінта Терека частіше, ніж на ченця, що, раз у раз кланяючись, хитро й пишномовно пояснював латиною, що німецьку загрозу вдалося відвернути і угорці тепер щасливі, бо відчувають себе під крилом у такого могутнього покровителя.

Товмачем був Сулейман, худорлявий старий пан з хворобливим обличчям; він іще юнаком потрапив до турків з угорської землі і тому вільно володів обома мовами. Сулейман перекладав слово в слово з того, про що говорив чернець.

Султан кивав головою. Коли чернець Дьєрдь закінчив свою промову, низько вклонившись, султан усміхнувся у відповідь:

— Ти добре сказав. Я тому й прийшов, що король Янош був моїм другом. Мені не байдужа доля його народу. У вашу країну знову мають повернутися мир і спокій. Угорський народ може бути спокійний: мій меч надійно і на всі віки захищатиме його.

Чернець вклонився із щасливим виразом на обличчі. Старий Петрович витер сльози з очей. Один тільки Балінт Терек дивився поперед себе, нахмуривши чоло.

— Що ж, давайте глянемо, з яким ворогом ви воювали! — сказав султан.

Він сів на коня і в супроводі угорських вельмож неквапливо проїхав уздовж бранців. Бідолашні німці стояли на піщаному березі Дунаю, вишикувавшись у два довгих ряди. Декотрі з них ставали на коліна перед такими високими панами.

Праворуч від султана їхав чернець, ліворуч Сулейман-паша. Часом султан озирався назад і звертався то до Петровича, то до Балінта Терека, то до своїх синів.

Бранці впали ниць перед султаном. Деякі з них піднімали над головою скуті ланцюгами руки.

— Нікчемний люд! Найманці! — зауважив турецькою мовою султан.— Але трапляються і міцні вояки.

— Були там і сильніші,— відповів по-угорськи Балінт Терек, коли султан звернувся до нього.— Кілька сотень. Але тепер їх тут нема.— І у відповідь на запитальний погляд султана спокійно додав: — Я порубав їх.

Вернулися до шатра. Султан не став заходити всередину, отож для нього винесли розкладне похідне крісло. Але посланцям і синам султана стільців не запропонували.

— Що нам робити з полоненими, ваша величність? — запитав Ахмат-паша?

— Відрубайте їм голови,— відповів султан таким байдужим тоном, наче наказував, щоб йому почистили кафтан.

Султан сів перед шатром у крісло, на гаптовану золотими нитками подушку. Позаду нього стали двоє слуг з віялами з павичевого пір'я — стали не заради помпезності, а щоб відганяти мух. Наближався до кінця вересень, і разом з військом кочували хмари мух.

Обіч султана стояли його двоє синів. Перед ним, познімавши шапки, угорські вельможі.

Султан якийсь час дивився поперед себе, затим звернувся до Балінта Терека:

— Мої воїни схопили якогось попа з твоїх володінь. Може; ти його знаєш?

Балінт Терек і сам розумів, про що каже султан, але вислухав і товмача. Тоді відповів угорською мовою:

— Я не знаю в обличчя усіх своїх священиків. У мене їх кілька сотень, до того ж різної віри. Але цілком можливо, що саме цього я знаю.

— Принесіть його сюди,— наказав султан і, звівши догори брови, кинув байдужий погляд поперед себе.

З берега Дунаю долинув гамір — там рубали голови бранцям. Крики і благання змішалися з галасом у таборі.

Двоє турків хутко принесли тіло, загорнуте в простирадло. Поклали його на землю перед султаном, відкрили обличчя.

— Знаєш його? — запитав султан, зиркаючи скоса на Балінта Терека.

— Звичайно! — відповів вражений Балінт Терек.— Адже це мій ПІП.—; І він обвів поглядом присутніх, ніби чекаючи від них пояснень.

— З ним трапилося якесь лихо,— сказав султан,— він був хворий уже й тоді, коли його привели до мене. Поховайте його з почестями,— розпорядився він, звертаючись до слуг,— за звичаями християнської церкви.

Слуги почали розносити на срібних тацях срібні чаші з напоями з апельсинового соку й трояндової води. Шербет був пахучий і холодний.

Люб'язно посміхаючись, султан запропонував перший кубок Балінтові Тереку.

13

Дружина Цецеї постелила Гергею в маленькій кімнаті, що виходила вікнами у двір. Юнака потішило не так саме ліжко, як те, що він міг тепер лишитися наодинці зі своїми сумними думками.

Те, що королеві сподобалася його маленька Ева, його зовсім не здивувало. Він вважав, що на світі немає милішого створіння, ніж Ева. Його глибоко образило те, що Цецеї так загордилися! Віцушка тепер живе в королівському палаці, де бувають тільки герцоги та інша знать. Як тепер підступитися до неї такому простому хлопцеві, в якого нема ні домівки, ні герба, ні навіть собаки!

Гергей ліг на лавку, застелену ведмежою шкурою, підклавши руки під мокре від сліз обличчя.

Смуток має одну добру властивість: від нього людину хилить на сон. А солодкі сни приносять втіху, розвіюють сумні думки.

Гергей проспав на ведмежій шкурі мало не до полудня. Прокинувся він бадьорим, у гарному настрої, з усмішкою на устах.

Він здивовано розглядав стіни в кімнаті, ікону кульгавого святого Імре, що висіла на стіні, потім раптом спохмурнів. Гергей звівся на коліна й затулив обличчя руками. У голові все переплуталося, в суцільний потік злилися події останніх двох днів. Великий турецький табір, полон, смерть священика, втеча, Будайський замок, переїзд його «маленької дружини» і зміна, що відбулася з його прийомними батьками. Все змішалося, завирувало в його голові. Тоді він раптом згадав про свого коня — чи дають йому тепер їсти, пити? Хіба він може дочвалати на оцій сірій шкапині в Шомодьвар? Що відповість, коли запитуватимуть, де панотець Габор? Хто тепер буде їх учити? Певне, Шебештьєн Тіноді — лютник з паралізованою рукою.

Гергей встав, труснув головою, наче хотів звільнитися від пут лиховісного сну. Пішов до кімнати Цецеї.

— Матусю,— мовив він до господині,— я приїхав сюди з єдиною метою: попередити про турецьку загрозу. А тепер уже мушу вертатися назад.

Дружина Цецеї сиділа біля вікна і обшивала золотими нитками комір з тонкого полотна. В ті часи жінки носили комірці, гаптовані золотими нитками. Вона вишивала комірці для своєї доньки.

— Куди ж так квапишся? — здивувалась господиня.— Ми ж іще як слід і не встигли порозмовляти. Чоловіка немає вдома. Може, він хоче побалакати з тобою. А в пана Балінта ти вже був?

— Ні,— відповів юнак,— я піду до нього. Я втік з дому, навіть нікому не сказавши, куди їду.

— Із старим нашим священиком ти теж не маєш бажання побалакати?

— А де він мешкає?

— У цьому ж будинку, поряд з нами. Де б іще він міг мешкати!

— Вони все ще сваряться між собою?

— Ще більше. Тепер наш піп прихильник Фердінанда, а мій господар підтримує короля Яноша.

— Велике прохання до вас, ваша милість, передайте йому моє вітання.

Гергей свідомо не назвав її матусею.

Дружина Цецеї перевернула своє гаптування, помовчала хвильку й відповіла:

— Ну що ж, тоді я не стану тебе затримувати, синку. Але ти хоч би пообідав у нас. Я залишила для тебе поїсти, та не хотіла будити.

Гергей опустив голову. Він, певне, зважував, чи варто приймати запрошення. Нарешті вирішив, що його відмова може образити господарів, і тому погодився.

Жінка накрила стіл жовтою шкіряною скатертиною, поклала на тарілку холодну печеню, поставила вино.

Тим часом додому повернувся панотець Балінт. Звичайно, він повертається пізно ввечері, нині прийшов раніше, бо дуже зморився від спеки й роботи.

Слідом за ним прикульгав і Цецеї.

Гергей поцілував священикові руку. Потім, коли той запросив його до столу, заходився їсти, відповідаючи одночасно на розпитування.

— Як ти змужнів! — не приховував свого здивування піп.— Зовсім подорослішав. А здається, ти тільки вчора пішов від нас! — Він роззирнувся довкола.— А де Віца?

— У замку,— відповів Цецеї.

Така відповідь, видно, не задовольнила священика, тому Цецеї додав, виправдовуючись:

— Вона дуже сподобалася королеві, і та не відпускає її від себе ні на хвильку.

— І давно?

— Уже кілька днів.

— А чи це не для того, щоб доглядати за дитиною? — пирхнув невдоволено священик.

— Так, Евіца не відходить «від маленького королевича,— відповів Цецеї.— Але ти тільки не подумай, що її взяли туди за няньку. Там няньок вистачає і без неї.

— Твоя донька доглядає сина Запої? — вигукнув священик.

Цецеї знервовано закульгав по кімнаті.

— А що в цьому дивного? — пробурчав він, обертаючись.— А хіба не ти казав, що хай уже краще пес та угорець, ніж німець та ангел.

— Але щоб твоя донька бавила сина Запої! — вигукнув голосно піп, почервонівши від обурення.— Невже в тебе розкис мозок на старості літ! Чи ти забув, що батько цієї дитини був катом? Забув, як разом зі мною пожирав Дьєрдя Дожу?

І піп так хряпнув стільцем об підлогу, що той аж розлетівся на друзки.

У Гергея шматок застряг у горлі. Він швидко збіг сходами вниз і вивів свого коня на подвір'я. Поскакав, навіть ні з ким не попрощавшись.

14

Біля королівського палацу юнак зліз з коня і повів його за вуздечку. На стіні палацу він помітив великого сонячного годинника завбільшки в колесо підводи. Сонце якраз піднялося над хмарами, і позолочений стовпчик показував бліду тінь від римської цифри IV.

Гергей уважно розглядав вікна. Подивився спершу на вікно нижнього, потім верхнього поверху, затим і на віконця вежі.

Через браму виходили й заходили вояки. Ось у ворота, ледве тягнучи ноги, зайшов сивобородий згорблений дідусь-угорець. За ним ішли два дяки. То був, певне, якийсь великий пан, бо всі віталися до нього, але він нікому не відповідав на привітання. Дяки несли якісь папери, скручені в трубку. За бортами їхніх полотняних ковпаків стирчали гусячі пера. За поясом гойдалися мідні каламарі. День був сонячний, і тіні дяків велично пересувались по стінах палацу. Гергей помітив і стрункого русявого вояка, йому зразу впало у вічі, що вояк у червоних чоботях, а тонкі ноги його обтягнуті червоними штанами. З цього він зрозумів, що це вояк із сігетварської варти. І тут-таки впізнав у ньому Балінта Надя.

Гергей повернув свого коня і спішно подався до площі Святого Дьердя. Йому не хотілося, щоб хтось із людей Балінта Терека побачив його тут.

Не встиг він відійти кілька кроків, як знову зустрів знайомого. Це був жвавий низенький чолов'яга з круглою борідкою — Імре Мартонфальваї. У Балінта Терека він був за дяка, ключника, управителя — словом, близькою й довіреною людиною.

Гергей сховався за свого коня, але ж дяк Імре помітив хлопця.

— Оце так зустріч! — вигукнув він.— Братику Гергею!

Юнак почервонів аж по вуха, підняв голову.

— Як ти сюди потрапив? Приїхав до свого пана? А що то за буйвол з кінською мордою, звідки він у тебе? То не з нашої породи коней!

Гергей волів крізь землю провалитися разом з тою поштивою конякою, що її назвали буйволом.

Але він швидко опанував себе.

— Я приїхав до нашого пана,— відповів він, знічено кліпаючи очима.— Де він?

— Не знаю, чи він уже повернувся в Буду. Він відводив німецьких бранців до султана. Та й хоробра ж людина наш господар! Бачив би ти, як він косив німців! Тиждень тому, як він повернувся з битви, вся права рука була в крові. Королева саме сиділа біля вікна. Гарцюючи на коні під вікном, він показав їй праву руку і шаблю... А як у нас вдома? Худоба не здихає?

— Ні,— відповів Гергей.

— Невільники вже почистили стару криницю?

— Почистили.

— А зерно не крадуть?

— Ні.

— Паничі здорові?

— Здорові.

— А наша пані?

— Теж здорова.

— У Реметеудварі ти не гостював?

— НІ.

— Отаву вже почали косити, не знаєш?

— Не знаю.

— Ну, де ж ти зупинишся? — спитав дяк, обмахуючись шапкою.— Знайшов собі притулок?

— Ні.

— Тоді поїдемо до мене. Ти якусь важливу звістку привіз панові чи листа?

— Ні. Просто так приїхав.

— Тоді зачекай мене тут. Я зайду в палац. Або ходімо на кінський двір, звідти до мене додому, а там перевдягнешся. Чи, може, в тебе й одягу немає? Нічого, знайдемо. Тоді й з паном зможеш поговорити.

Мартонфальваї відвів юнака на подвір'я і залишив його у затінку.

Гергей глянув услід цьому жвавому балакучому чоловікові. Побачив, як той досить хутко піднімається вгору по широких сходах з червоного мармуру. Потім раптом замислився — чи не краще буде втекти від гніву пана Балінта?

Еге, хіба від нього втечеш! Своїм владним поглядом Балінт Терек навіть здалеку притягує до себе людину. Доведеться сказати правду, признатися, що... Ой, у цьому йому аж ніяк не хотілося зізнаватися!..

У голові роїлися різні думки. Він пошкрябав за вухом, потім знову став видивлятись на вікна.

Роззираючись довкола, він побачив через огорожу подвір'я зелені дерева у парку. А що як прошмигнути туди? Хоч здалеку побачити свою маленьку Еву, тільки здалеку, бо такого простого смертного, як він, до королеви і близько не пустять.

Так, але де зараз королева і її придворні панночки? Напевне, десь гуляють по доріжках парку, там, де більше затінку, або сидять біля якого-небудь віконця. Еву він впізнав би зразу. Впізнав би її ніжне біле личко, котячі очі, що лагідно всміхаються. Він помахав би до неї шапкою, і нехай тоді хоч тиждень гадає, хто це був: Гергей чи тільки хлопець, схожий на нього, а може, тільки привид Гергея.

У стіні стирчали вбиті в ряд великі важкі залізні кільця, до яких приїжджі прив'язували своїх коней.

Гергей теж прив'язав свого Сірого, замислено пройшовся поміж вояками. Йому вдалося непомітно прослизнути у той закапелок, де з-за огорожі виглядали зелені шапки дерев.

Гергей думав, що там мусить бути і вхід у парк. От недотепа! Та хіба б хтось став будувати вхід у великий парк у такому вузенькому закапелку! Там і сліду воріт не було. З одного боку провулок впирався у високу огорожу, з другого — в якусь споруду. Колись тут мешкали вчені й митці короля Матяша, згодом, у часи Уласло[33],— польські ксьондзи й слуги, а згодом — двірцева жіноча прислуга.

Однак Гергей усього цього не знав. Він розглядав огорожу з позолоченими чавунними прутами. Місцями з-за огорожі витикалися гілки дерев.

Гергей крадькома кілька разів зазирнув у парк. Та, крім доріжок, посиланих гравієм, та кількох садових будиночків, вкритих зеленою черепицею, нічого цікавого він там не побачив. То тут, то там на огорожі сиділи чавунні ворони, але від більшості лишилися тільки їхні лапки. Крізь густе листя Гергею вдалося розгледіти кілька рожевих плям. Жіночі сукні! Серце в юнака закалатало, як водяний млин.

Скрадаючись уздовж огорожі, він зазирнув у парк. Нарешті під старою липою помітив гурт жінок. Вони сиділи довкола дитячої колиски. Всі були у блідо-рожевих сукнях. Лише одна, з видовженим обличчям і тендітними руками, була в чорному. Обличчя її було блідим і зажуреним. Усмішка осявала її обличчя тільки тоді, коли вона нахилялася над колискою, але й тоді сумний вираз не зникав з обличчя.

Гергей не міг зазирнути в колиску — її затуляла своєю спиною опасиста жінка. Нянька обмахувала дитину гілочкою липи.

Гергей просувався вздовж огорожі, шукаючи місце, звідки найкраще видно парк, ось він уже бачить, як довкола колиски сидять чотири жінки, а п'ята стоїть біля великої мармурової вази, виліпленої у формі чаші, і весь час то нагинається, то випростується.

Гергей нарешті дійшов до неї. І справді, це була його маленька Ева. Але як вона подорослішала! Дівчина збирала на землі дикі каштани й клала їх у кошик.

— Віцушко! Віцушко! — гукнув юнак неголосно крізь огорожу.

Дівчина стояла від нього кроків за двадцять. Вона наспівувала якусь пісеньку й тому не чула Гергея.

— Віцушко! Кицюню!

Дівчина підвела голову. Сторожко кинула здивований погляд на огорожу.

— Кицюню! — повторив Гергей, мало не пирскаючи зо сміху.— Кицюню, Віцушко, ходи-но до мене!

Гілки тамаринда закривали Гергея, але дівчина впізнала його голос.

І вона поскакала, мов кізонька. Зупинялася і знову пускалася вистрибом. Її великі, широко розплющені очі були сповнені подиву.

— Я тут, Віцушко! — повторив Гергей.

Підбігши до нього, дівчина сплеснула руками.

— Герге! Як ти сюди потрапив?

Вся аж сяючи від радості, вона просунула своє личко крізь огорожу, щоб Гергей поцілував її. І Гергей почув якийсь приємний запах — так пахне розквітла жимолость.

Затим обоє взялися за прути огорожі, і їхні руки зустрілися. Залізні прути були холодними, а руки теплі. Обличчя в обох пашіли.

Не відриваючи захопленого погляду від обличчя, рук, одежі дівчини, юнак коротко розповів, як він потрапив сюди.

Як вона виросла, розквітла! Тільки очі лишилися такими ж, як раніше: відкритими, цнотливими, немов у кішки.

Можливо, комусь іншому Ева й не здалася б красунею. Адже вона ще в такому віці, коли руки й ноги здаються великими, риси обличчя ще не визначились, стан худий і плоский, волосся коротке. Але для Гергея все в ній чарувало. Йому подобалися її великі руки, білі й наче аж пухнасті; не зводив він свого захопленого погляду і з її ніжок, взутих у гарненькі черевички.

— Я привіз тобі каблучку,— мовив Гергей і дістав з кишені великий турецький перстень.— її заповідав мені мій добрий учитель. А я подарую цю каблучку Віцушці.

Дівчина взяла перстень у руки, із захватом розглядаючи топазовий півмісяць і діамантові зірочки. Потім наділа каблучку на свій палець і усміхнулася.

— Яка велика! Але ж і гарна!

Каблучка теліпалася на її пальці, і Віцушка засунула в неї ще один палець.

— Коли я виросту, буде якраз,— пожартувала дівчина.— А доти хай вона зберігається в тебе.— І додала з дитячою безпосередністю: — Я надіну її тоді, коли ми одружимося.

Обличчя Гергея спохмурніло, очі зволожилися.

— Не будеш ти моєю дружиною, Віцушко.

— Чому це не буду? — ображено запитала дівчина.

— Ти ж тепер знаєшся тільки з королями і герцогами. Тебе не віддадуть за такого простого хлопця, як я.

— Скажеш таке! — пирхнула дівчина.— Ти думаєш, що я пнуся за вельможами. Королева теж якось сказала, щоб я любила малого королевича, і за це вона підшукає мені гарного жениха. А я відповіла їй, що вже маю нареченого.

І навіть назвала твоє ім'я і сказала, що Балінт Терек — твій прийомний батько.

— Так і сказала? А вона що?

— Так сміялася, що мало не впала зі стільця.

— Вона теж тут, у саду?

— Тут. Он вона, у білій сукні.

— Ота?

— Еге ж. Правда, гарна?

— Гарна. Але я думав, вона ще краща.

— Ще краща? То що, по-твоєму, вона не дуже вродлива?

— У неї на голові й корони немає.

— Якщо хочеш, можеш з нею побалакати. Вона дуже мила жінка, тільки угорської мови не розуміє.

— А яку ж вона розуміє?

— Вона розмовляє польською, німецькою, французькою, латиною, тільки угорської не знає. Твоє ім'я вимовляє теж по-своєму: Керке...

— А про що мені з нею балакати? — відмахнувся Гергей.— По-німецькому я знаю лише кілька слів. Ти краще скажи мені, Віцушко, як нам з тобою побачитись, коли ще раз трапиться приїхати в Буду?

— Як побачитись? Я просто скажу королеві, щоб тебе впустили.

— І вона звелить пускати?

— Авжеж. Вона мене любить і все мені дозволяє. Навіть свої парфуми мені дає. Понюхай лишень рукави моєї сукні. Правда, гарний запах? Усі королеви так напахчені!.. А ще показала мені свій молитовник. Там такі гарні малюнки! Є і діва Марія в синій шовковій сукні посеред троянд. Ти б тільки побачив!

З-під липи долинуло пронизливе вищання, наче хтось наступив кошеняті на хвіст. Ева здригнулася.

— Ой! Маленький король прокинувся! Зачекай мене тут, Герге!

— Віцусю, я не можу чекати. Прийду завтра.

— Гаразд! Приходь сюди щодня в цю пору,— відповіла дівчина і побігла до малого королевича.

15

Ніщо на світі не відбувається так, як ми собі наперед загадуємо.

Коли Балінт Терек вернувся додому, кілька годин до нього не можна було підступитися.

Він зачинився у своїй кімнаті й ходив по ній туди й сюди. Його важкі, розмірені кроки відлунювали на нижньому поверсі.

— Пан сердитий,— пояснив стурбовано Мартонфальваї.— Чи не на мене?

— А що як він ще й мене побачить,— здригнувся Гергей і почухав голову.

Мартонфальваї тричі піднімався по сходах, перш ніж зважився зайти до кімнати господаря.

Балінт Терек стояв біля вікна, яке виходило на Дунай. На ньому була та сама одежа, в якій він їздив до султана. Він навіть не відв'язав свою святкову шаблю в оксамитових піхвах.

— Що там таке? — запитав він, повернувшись.— Чого тобі, Імре? Я ні про що не хочу зараз говорити.

Мартонфальваї запопадливо вклонився і вийшов з кімнати. Він зупинився на веранді й збентежено почухався за вухом. Сказати чи ні? Скаже — буде біда. Коли пан Балінт сердиться, він як грозова хмара: досить найменшої іскри, і загуркоче грім. А не скажеш — теж біди не минути. Хто б до них не приїхав з дому, він усіх радо приймає.

Будинок Балінта Терека стояв біля самих Фейєрварських воріт. З одного боку його вікна виходили на Пешт, з другого — на гору Геллерт. Визирнувши у вікно, Мартонфальваї побачив, що у двір заходить Вербеці, і це додало йому рішучості.

Він швидко рушив назад і знову відчинив двері кімнати.

— Ваша милість, прийшов пан Вербеці.

— Для нього я вдома.

—І Гергей теж тут! — випалив дяк одним духом.— Юний Борнемісса.

— Гергей тут? Сам?

— Сам.

— Як він сюди потрапив? Скажи, нехай заходить.

Гергей підійшов до дверей одночасно з сивобородим, згорбленим старим Вербеці.

Побачивши, що Мартонфальваї низько вклонився гостеві, Гергей зробив те саме. Напередодні він уже зустрічався з цим старим паном біля королівського палацу. Це за ним дячки з гусячими перами на шапках несли сувої грамот. Ех, і славетна ж людина! У свої юнацькі роки він спілкувався з королем Матяшем!

— Ласкаво просимо, брате,— залунав з кімнати густий чоловічий бас Балінта Терека.

І тут він помітив Гергея.

— Дозволь, брате, спершу перемовитись з моїм прийомним сином... Гергею, заходь!

Юнак ні живий ні мертвий зупинивсь як укопаний перед двома вельможами. Балінт Терек дивився на нього, насупивши брови:

— Вдома щось трапилося?

— Ні,— відповів Гергей.

— Від нас ти поїхав із священиком!!!

— Так,— відповів Гергей і зблід.

— А як це ви попали в неволю? Чого помер панотець Габор? Мої сини теж були з вами?

— Ні.

— То як ви попали до турків?

У розмову втрутився старий Вербеці.

— Ну, ну, брате Балінте,— мовив він добродушно своїм низьким голосом,— не кричи так на бідну дитину. Бачиш, він зі страху слова не вимовить.

Вербеці сів у чорне шкіряне крісло, що стояло посеред кімнати.

Зачувши слово «зі страху», хлопець отямився, ніби йому хлюпнули в обличчя водою.

— А так...— відповів він раптом хоробро,— ми хотіли висадити в повітря турецького султана.

— Per amorem![34] — жахнувся Вербеці.

Балінт Терек і сам отетерів.

А хлопець, набравшись духу, розповів геть усе: як вони привезли з собою порох, як замінували путівець і як панотець Габор сплутав султана з яничарським агою.

Вербеці сплеснув руками.

— Яка легковажність! Яку дурницю ви придумали, сину мій!

— Дурниця не в тому, що вони придумали,— відповів Балінт Терек, грюкнувши шаблею об підлогу,— а в тому, що мій священик не впізнав султана.

Вельможі перезирнулися.

— Султан — наш друг! — сказав Вербеці.

— Султан — наш губитель! — відповів на це Балінт Терек.

— Він людина, яка благородно мислить!

— Він коронований негідник!

— Я його знаю краще, ніж ти! Я бував у нього в Константинополі!

— Слова бусурманина — не священне писання! Та якби й було святим писанням, то все одно не нашим. У їхньому священному писанні сказано, що християн треба винищити!

— Ти помиляєшся.

— Дай-но бог, але я відчуваю щось лихе в цьому відвіданні і покваплюсь додому.— Терек обернувся до Гергея: — Сину мій, ви могли врятувати Угорщину!

Слова ці він промовив з болем у голосі.

Наступного ранку Мартонфальваї розбудив Гергея і поклав йому на стіл червоно-синю шовкову пажеську одежу.

— Пан звелів тобі одягнутись і о десятій годині бути на подвір'ї. Підеш разом з ним до королівського палацу.

І він заходився чепурити Гергея, наче дбайлива мати. Допоміг умитися, одягнутися, розчесав волосся на проділ. Почистив замшею золоті галуни і хотів уже взути йому на ноги черевики вишневого кольору, які тоді носили воїни.

— Цього я вже не дозволю,— мовив Гергей і засміявся.— Не такий я безпорадний, щоб мене взували.

— А ти не боїшся?

— Чого б це я мав боятися? Що я йду до королеви? Моя ж пані благородніша від неї, хоч і не носить на голові корони.

— Це ти правильно сказав,— зауважив дяк, із задоволенням оглядаючи юнака.— Та, знаєш, усе-таки вона королева.

Коли Гергей разом з Балінтом Тереком підходив до королівського палацу, назустріч їм уже поспішав служник.

— Ласкавий пане,— мовив він захекано,— її величність королева послала мене по вас, просила прийти негайно. Прибув якийсь турок. Привіз із собою достобіса коштовностей, прикрас!

Балінт Терек обернувся до витязя, що їх супроводжував:

— І недаремно привіз, от побачите!

Солдати лишилися на подвір'ї. Балінт Терек і Гергей піднялися широкими мармуровими сходами.

Вартовий узяв на караул алебардою і показав праворуч:

— Її величність звеліла пройти у тронний зал.

— Тоді можеш іти зо мною,— сказав Балінт Терек Гергею.— Тримайся від мене метрів за чотири-п'ять. Стій струнко! Ні з ким не розмовляй! Не кашляй, не плюй, не позіхай, тримайся гідно, як личить пажу!

Стеля в палатах висока, стіни пофарбовані, прикрашені різьбленням, виблискують золоті герби з коронами. Двері широкі, великі, стеля розписана срібними зірками. Червоні пухнасті килими поглинають звуки кроків...

Від усієї цієї розкоші у Гергея у голові запаморочилося. Йому здав; лося, що в кожному кутку стоїть якийсь коронований привид і нашіптує йому: «Ви ступаєте слідами королівських ніг! Цим повітрям дихали королі!»

У тронному залі вже зібралися п'ятеро вельмож, одягнених по-святковому. За ними стояли пажі й молоді офіцери. Біля трону — кілька охоронців з алебардами. На троні ще нікого не було.

Стеля цієї зали була склепінчаста, обтягнута шовком кольору цикорію. На ній намальовано небозвід з тим самим розташуванням зірок, яке було на той час, коли угорці обрали своїм королем Матяша.

За троном на стіні висів величезний багряний килим з вигаптуваним золотом державний гербом. В середині державного герба було зображено родовий герб Запої — щит, який підтримують ангели, і на ньому два білих однорогих коня і два вовки; над щитом — білий польський орел (правда, орел цей стосувався герба королеви).

Двірцевий лейтенант підійшов до Балінта Терека і сказав:

— Її величність просять вас до себе.

Гергей лишився у гурті пажів і дяків.

Він звернувся до двох юнаків, що стояли поряд з ним і перемовлялися між собою:

— Мене звуть Гергей Борнемісса, я паж Балінта Терека.

Русявий юнак з веселим обличчям подав йому руку.

— Іштван Золтаї, з війська пана Ватяні.

Другий — кремезний хлопець з короткою шиєю — стояв, схрестивши руки, дивився поверх голови Гергея.

Гергей обурено подивився на нього (цей панич з бичачою шиєю ще, чого доброго, зневажає його!).

— Гергей Борнемісса,— повторив він, випнувши груди.

Юнак з бичачою шиєю недбало глянув на нього і буркнув:

— Яке мені діло, хто ти є, хлопче? У пажа одне ім'я? «Мовчи!»

Гергей почервонів. Його очі гнівно блиснули на пихатого парубка.

— Я не твій паж! А той, кому я служу, мене не називає «Мовчи!», а «Не терпи образи».

Юнак з бичачою шиєю зміряв Гергея поглядом.

— Що ж, вийдемо на подвір'я, я скажу тобі там, як мене звуть.— І він підняв руку, даючи зрозуміти, що він має на увазі.

Золтаї став між ними.

— Ну, ну, Мекчеї, не станеш же ти битися з цим хлопчиком!

— Коли мене ображають, я не хлопчик! — відрубав Гергей.— Мені ще в сім років Іштван Добо почепив шаблю і назвав витязем.

Почувши ім'я Добо, Золтаї обернувся і поклав Гергею руку на плече.

— Стривай,— сказав він здивовано.— Може, ти і є той хлопчик, який зумів вивести свого коня з-під носа в яничара?

— Я,— відповів Гергей гордо.

— Десь біля Печа?

— В Мечеку.

— Ну, друже, тоді дай сюди ще раз твою руку! — Золтаї міцно потис руку Гергею, затим обняв його.

Мекчеї стояв спиною до них.

— Хто цей грубіян? — запитав Гергей, киваючи на Мекчеї.

— Він непоганий хлопець,— відповів Золтаї,— тільки трошки задерикуватий.

— Я цього просто так не залишу! — сказав Гергей і ляснув Мекчеї по плечу.

— Послухай-но, пане...

Мекчеї обернувся.

— Опівночі на площі Святого Дьердя ми можемо познайомитися ближче! — Гергей ударив по руків'ю шаблі.

— Я прийду туди,— коротко відказав Мекчеї.

Золтаї похитав головою.

У залі наче вітерець повіяв. Люди заворушилися. Двоє охоронців з алебардами, або, як їх тоді називали, двірцеві, зайшли у двері, за ними рушило кілька придворних вельмож: гофмейстер, камергер і піп у чорній сутані — очевидно, священик придворної церкви, слідом чотири юних пажі. І нарешті з'явилася королева, за нею йшли чернець, Балінт Терек, Вербеці, Орбан Ватяні і старий Петрович.

Гергей, розпашівши, дивився на двері. Він сподівався, що до залу ще хтось зайде. Напевне, думав, коли у чоловіків-вельмож є пажі, то королеву мають супроводжувати пажі-дівчата. Але жодної дівчинки-пажа він не побачив.

Королева була в жалобному вбранні з вуаллю. На голові в неї виблискувала тоненька діамантова корона.

Вона сіла на трон, позаду неї стали два її охоронці, а поруч — вельможі. Королева окинула поглядом і щось пошепки запитала в ченця, затим зручніше вмостилася на троні.

Чернець подав знак тим, що стояли біля дверей.

До зали зайшов посланець турецького султана — ставний чоловік у білій шовковій одежі, прикрашеній золотою бахромою. Переступивши поріг, він низько вклонився. Затим швидкими кроками підійшов до килима, розстеленого перед троном, і впав ниць, простягнувши вперед обидві руки.

Разом з посланцем увійшло десятеро смуглявих черкеських хлопчиків в одежі лимонного кольору — щось на зразок пажів. Вони теж підбігли швиденько, як і їхній ага. Хлопчики несли скрині, накриті фіалковим оксамитом. Поставили їх ліворуч і праворуч від посланця, а самі впали ниць позаду скринь.

— Ласкаво просимо, Алі-ага! — мовила королева латиною. Її голос ледве лунав — чи від того, що в неї слабкі легені, чи тому, що її жіноча душа трепетала, як осиковий листок.

Посол підвівся, і тільки тоді всі побачили, який це вродливий араб. Років йому було близько сорока.

— Всемилостива королево! — мовив він латиною хрипкуватим голосом.— Я приніс твоєму трону вітання від могутнього падишаха. Він просив прийняти його так само прихильно, як коли б це він сам його зараз передавав.

За його наказом пажі підняли віка скринь, і ага став діставати з них блискучі золоті ланцюжки, браслети, шовкові й оксамитові тканини, чудову шаблю й булаву, оздоблену дорогоцінним камінням.

Все це він поклав на килим до ніг королеви.

На блідому обличчі королеви заграв ніжний рум'янець.

Ага відкрив ще одну маленьку кришталеву скриньку в мереживній срібній оправі й простягнув її королеві. У скриньці блищали каблучки — найкращі зразки скарбів казкового Сходу. Королева зі щирим захопленням розглядала чудесні витвори.

— Ваша величність, шаблю й булаву мій господар шле його величності королевичу,— вів далі Алі-ага.— На подвір'ї стоять три чистокровні арабські скакуни. Два з них — це подарунок від синів султана. Вони теж приїхали і шлють братній поцілунок його королевській величності маленькому Яношу Жигмонду. Може, премилостива королева має бажання глянути на цих скакунів? Я прив'язав коней у такому місці, щоб їх можна було побачити з вікна.

Королева підвелась і разом з вельможами величаво підійшла до вікна, що виходило на подвір'я. Коли вона проходила повз Гергея, він відчув тонкий аромат жимолості; так само була напахчена і Віцушка.

Охоронець відсунув важку портьєру, що закривала вікно, й до зали увірвалося сонячне проміння. Королева глянула вниз, приклавши дашком долоню до очей.

Там стояли три прекрасних невисоких скакуни в дорогій східній збруї, оздобленій золотом. Довкола них юрмився двірцевий люд, порозкривавши роти від зачудування.

Королева перемовилася кількома словами із ченцем.

Чернець повернувся до посла:

— Її величність зворушена і з вдячністю приймає подарунки милостивого султана, а також подарунки принців. Передай своєму повелителю, милостивому султанові, щоб він визначив час, коли зможе прийняти наших посланців, які передадуть всемогутньому падишахові вдячність від їх величності королеви й королевича.

Королева кивнула головою і вже зібралася йти у свої покої. Одначе ага ще не все сказав:

— Усі ці подарунки,— мовив він з тонкою усмішкою,— всемогутній падишах посилає тільки як символ того, що він вважає королевича Яноша Жигмонда своїм сином, а всемилостиву королеву — своєю донькою. Найбільшою радістю для нього було б глянути на його величність маленького короля і вшанувати батьківським поцілунком сина свого друга-небіжчика.

Королева зблідла.

— Із цієї причини,— вів далі посол,— всемогутній падишах просить всемилостиву королеву посадити малолітнього короля разом з нянькою в карету і відпустити до нього в супроводі належного почту.

І він наголосив «належного почту». Тоді цього ніхто не зрозумів. Все стало зрозумілим тільки наступного дня.

Королева пополотніла і відкинулася на спинку трона, щоб не зомліти.

По залі пройшов гомін жаху.

Гергей похолов.

— Що він сказав? — пошепки запитав Мекчеї.

— Я не розібрав,— відповів Золтаї і звернувся до Гергея:— А ти зрозумів? Ти, мабуть, краще знаєш латину?

— Я зрозумів,— відповів Гергей,— я поясню тобі.

Та перше ніж він устиг вимовити хоч слово, знову залунав голос турецького посла:

— Нема підстав чогось боятися. Всемогутній падишах страшний тільки для своїх ворогів, а для добрих друзів він добрий друг. Між іншим, всемилостива королево, він і сам би приїхав засвідчити свою повагу й доброчинність, але закони нашої віри забороняють це.

Він перервав свою промову, чекаючи відповіді ченця або королеви. Проте ніхто не зронив ні слова.

— Далі,— провадив турок,— мій повелитель, всемогутній султан, висловлює бажання, щоб його величність Яноша Жигмонда супроводжували всі вельможі, які уславилися, захищаючи Буду. Він хотів би познайомитися з угорськими героями, бо всіх їх вважає і своїми героями.

Коли й ці слова лишилися без відповіді, він вклонився і сказав:

— Я виконав доручення всемогутнього падишаха й тепер чекаю милостивої відповіді.

— Відповідь ми дамо о третій годині по обіді,— відповів замість королеви чернець Дьєрдь.— Його величність падишах буде задоволений нашою відповіддю.

Королева встала, кивнула Балінту Тереку і, коли той підійшов до трона, сперлася на його руку. Видно було, що вона ледве тримається на ногах.

16

Алі-ага обійшов за час обіду всіх вельмож. Він встиг побувати у ченця Дьєрдя, Балінта Терека, Петера Петровича, який був не лише родичем малолітньому королеві, але і його опікуном. Затим турецький посланець навідався до пана Вербеці, Орбана, Ватяні і до Яноша Подманицькі.

Всім подарував дорогі кафтани, супроводжуючи подарунки солодкими промовами.

Найрозкішніший кафтан дістався Балінту Тереку. Він сягав аж до кісточок і був пошитий з важкого жовтого шовку. Решта кафтанів мали однаковий фіалковий колір і шовкову підкладку жовтогарячого кольору. Тільки один Балінтів кафтан мав колір соняшника і білу шовкову підкладку. Золотий пояс, зітканий із золотих ниток, був настільки тонко зроблений, що на його виготовлення пішло, мабуть, ціле людське життя. Від коміра до пояса виблискували золоті, прикрашені діамантами гудзики.

Коли всі домочадці позбігалися, щоб глянути на дивовижний подарунок, Балінт Терек з усмішкою похитав головою:

— На ковдру згодиться! — І обличчя його споважніло.— Збирайтеся в дорогу! По обіді їдемо додому!

О третій годині він знову приїхав у королівський палац. Вельможі вже чекали на нього в залі бібліотеки.

— Королева не погоджується,— повідомив чернець Дьєрдь.— Благаю тебе, поговори з нею.

Балінт Терек знизав плечима.

— Я прийшов попрощатися.

Вельможі отетеріли.

— Що тобі прийшло в голову!

— Я відчуваю грозу і хочу вернутись додому.

— Ти ставиш на карту долю країни!— дорікнув йому Вербеці.

— Хіба її доля залежить від мене?

— Не можна гнівити султана.

— Що ж, заради його веселощів я маю підставляти йому свою голову?

— Ти зовсім з'їхав з глузду! — Вербеці сердито знизав плечима.— Хіба не тобі він подарував найкращого кафтана? Чи не тебе він обнімав найласкавіше?

Балінт Терек обіперся об підставку великого голубого глобуса і, замислено киваючи головою, промовив:

— Хитрий птахолов солодко насвистує тій пташці, яку найбільше вподобав.

Придворний розчинив двері, подаючи знак, що королева вже чекає панів.

У покоях королеви поточилась довга й болюча суперечка. Королева боялася відпускати свого синочка. Вельможі наполягали скоритися, бо якщо вона відмовиться виконати прохання султана, то поставить під загрозу долю всієї країни.

— А що ти скажеш з цього приводу? — звернулась королева до Балінта Терека, який похмуро мовчав, прихилившись до стіни.

— Я, ваша величність, прийшов тільки попрощатися,— відповів він королеві, ступивши крок уперед.

— Попрощатися? — запитала королева, широко розкривши очі.

— Я мушу виїхати додому ще сьогодні. Там у мене термінові справи, через те я мушу поспішати. До того ж я зле себе почуваю...

Королева, нервуючи, заламувала руки.

— Зачекай. Сядь, якщо тобі зле. Порадь, що маємо робити?

Балінт Терек знизав плечима:

— Я не довіряю туркам. Вони всіх християн вважають собаками. Не можна віддавати в їхні руки королевича. Скажіть, що дитина хвора.

Вербеці буркнув невдоволено:

— А посланець відповість: «Я почекаю». І довгі тижні сидітиме на нашій шиї. Доведеться тоді годувати його воїнів, коней...

Чернець сердито тупнув ногою:

— Подумай про долю країни! Султан стоїть тут з великою вартою. Ми самі попросили його допомоги. Він приятелював з покійним королем, і треба виконати султанове прохання. Якщо він побачить, що ми не довіряємо йому, хто поручиться, що це не розгніває його? Тоді він назве його величність не сином, а рабом своїм...

Королева притиснула руки до скронь і відкинулася на спинку крісла:

— О, горе мені, нещасній жінці!.. Кажуть, що я королева, але і в каліки-жебрака, що повзає по землі, більше сили, ніж у мене... Дереву не боляче, коли обламують квітучі гілки, а материнське серце стікає кров'ю, потерпаючи за своїх дітей. Такими вже нас створив господь...

17

Поки вельможі в залі вирішували, що їм робити, Гергей чекав у передпокої біля високої кахляної печі. Раптом йому здалося, що по обличчю його пробіг павук. Юнак ляснув себе по щоці й спіймав павичеве перо.

Піч стояла між двома палатами, вузький прохід біля неї вів у іншу палату.

— Гергей!..— долинуло тихо.

Гергей здригнувся від щастя і озирнувся.

Він побачив обличчя Еви, її лукаві очі, що дивились на нього з сусідньої палати.

— Вийди в коридор,— прошепотіла дівчина.

Гергей тихенько рушив на голос. Дівчина вже чекала його, заховавшись у віконній ніші. Нетерпляче схопила його за руку.

— Ходімо вниз, у парк!

Вони проминули вже чотири чи п'ять палат. У всіх залах на підлозі лежали товсті м'які килими, вікна були запнуті шторами. На стінах висіли портрети королів, ікони. На одній картині було зображено батальну сцену битви кавалеристів. Меблі й стіни блищали від позолоти. Одна палата була червоного кольору, друга — фіалкового, третя — синього, кольору лаванди. Всі покої різнилися кольорами. А меблів скрізь стояло небагато.

Нарешті через якісь двері вони вийшли в сад. Гергей зітхнув з полегкістю.

— Тут нам ніхто не заважатиме,— сказала Віца.

Вона була в білій сукні з якоїсь легенької тонкої тканини з круглим вирізом довкола шиї. Волосся, заплетене в одну косу, спадало їй на плечі. На ногах — жовті сап'янові черевички. Дівчина стояла біля куща на затіненій доріжці, посипаній жовтим піском, усміхалася, бачачи, що Гергей милується нею.

— Я сьогодні гарна? — запитала вона з дитячою безпосередністю.

— Гарна,— відповів Гергей.— Ти завжди гарна. Ти наче біла голубка.

— Цю сукню мені подарувала королева.— Вона взяла юнака під руку.— Ходімо сядемо під липою. Я маю багато що розповісти тобі. І в тебе, напевне, теж є, що мені сказати. Я одразу впізнала тебе по голосу, коли ти гукнув мене крізь огорожу в парку, але не могла ніяк повірити, що це можеш бути ти. Я часто думала про тебе. Ти мені і вночі снився. Того дня я призналася королеві, що ти тут, у місті. Королева відповіла, що як тільки турки підуть від нас, вона неодмінно з тобою познайомиться.

Вони сіли під липою на мармурову лаву, прикрашену з обох боків мармуровими левами. Звідти було видно Дунай, а на другому березі Дунаю — Пешт. Маленьке, невиразне містечко отой Пешт. Воно оточене високими кам'яними стінами, за якими стоять маленькі будиночки. За міськими стінами починалися жовті піщані поля. Але Гергея зараз не захоплював ні вигляд Дунаю, ні Пешт, він не зводив очей зі своєї Віцушки. Не міг намилуватися цнотливою звабою її обличчя, схожого на білу мальву, рівненькими білими зубками, круглим підборіддям, гнучкою шиєю і веселими грайливими оченятами.

— Ну, а тепер ти щось розповідай,— попросила дівчина.— Як ти там живеш у Тереків? Тобі ще довго вчитися? А ти знаєш про те, що мене зараз учать малювати... Ну, що ти так дивишся на мене? Ще й слова не промовив!

— Дивлюся, яка ти вже доросла й гарна!

— Я чую це і від королеви. Вона каже, що тепер я стаю дорослою панною. Руки й ноги в мене вже не ростимуть. Бо у дівчаток руки й ноги ростуть тільки до тринадцяти років. І ти теж став красенем, Гергею.

Вона зашарілася і затулила обличчя руками.

— Ой, що це я за дурниці верзу! Не дивися на мене так. Мені соромно.

Юнак теж збентежився. Він почервонів аж по самісінькі вуха.

Кілька хвилин вони мовчали. На сухій гілці липи защебетала якась пташка. Може, вони її слухали? Де там! Зараз їх хвилювала краща пісня — та, яка звучала в їхніх серцях.

— Дай мені руку,— сказав Гергей.

Дівчина охоче простягнула руку.

Юнак взяв її, і Віца з нетерпінням чекала, що він скаже. А Гергей мовчав і не зводив з неї закоханого погляду. Раптом він повільно підняв руку дівчини і поцілував.

Ева знітилася ще більше.

— Який гарний сад! — мовив Гергей, аби тільки щось сказати.

І знову запала мовчанка.

З гілки впав листок і злетів до їхніх ніг. Вони глянули на нього, потім юнак сказав:

— Усе закінчено.

Він сказав це так скрушно, що дівчина перелякано глянула на нього.

Гергей підвівся.

— Ходімо, Віцо, бо матиму клопіт, якщо мій господар уже вийшов з палацу.

Вона підвелася, знову взяла Гергея під руку й притиснулася до нього всім тілом. Кілька кроків вони пройшли мовчки. Тоді дівчина запитала:

— А чому ти сказав, що все закінчено?

— Бо так воно і є,— відповів Гергей.

І вони обоє притихли. Гергей, зітхнувши, промовив:

— У мене таке відчуття, що не будеш ти моєю дружиною.

Віца здивовано глянула на нього й сказала:

— А мені здається, що буду.

Юнак зупинився, заглянув дівчині просто в очі.

— Ти мені обіцяєш?

— Обіцяю.

— Можеш поклястися?

— Клянуся.

— А якщо твої батьки захочуть підшукати тобі когось іншого? Якщо сама королева знайде тобі іншого жениха?

— Я скажу їм, що ми вже заручилися.

Вони знову пройшли через усі зали. Коли підійшли до дверей, що виходили в коридор, Віца прошепотіла:

— Поки турки у нас, ми не зможемо зустрічатися, хіба що при одній умові, якщо ти приходитимеш в палац з паном Балінтом. Тоді стань ось тут, біля печі, і я прийду до тебе.

Гергей узяв Еву за руку. Дівчина відчула, що рука його тремтить.

— Можна поцілувати тебе? — запитав Гергей.

Раніше вони цілувалися, не питаючи згоди. Тепер Гергей відчував, що Ева уже не та дівчина, яку він любив у Керестеші як свою рідну сестричку. Дівчина теж відчула якусь зміну і зашарілася.

— Поцілуй,— відповіла вона, щасливий серйозна, і підставила не щічку, як раніше, а вуста.

18

О четвертій годині пополудні малолітнього короля одягли в дорогу. У дворі вже чекала позолочена карета, що мала відвезти його в Обудайську долину, де розташувався турецький султан.

Але королева до останньої хвилини не хотіла відпускати синочка. Вона обхопила голівку руками й заплакала.

— У вас немає дітей! — сказала вона.— І в тебе немає, чернець Дьєрдю, і в тебе, Подманицькі. І в Петровича їх немає. Ви не можете зрозуміти, як матері відпустити своє дитя в лігво тигра! Хто знає, чи повернеться він звідти? Терек! Не покидай мене! Дитину я доручаю тобі! Ти й сам батько і знаєш, як батьківське серце переживає за долю своєї дитини. Бережи його, як рідного сина!

Забувши про свій сан, вона впала на коліна перед Балінтом Тереком зі словами «Не покидай мене!». Благально простягнула до нього свої руки.

Ця сцена потрясла всіх присутніх.

— Ради бога, ваша величність! — вигукнув чернець Дьєрдь і допоміг королеві піднятися.

— Ваша величносте,— заявив глибоко зворушений Балінт Терек,— я поїду з королевичем! Клянуся, якщо хоч волосина впаде йому з голови, моя шабля сьогодні ж умиється кров'ю султана!

Табір султана розташувався під Обудою. Його розкішне потрійне шатро стояло на місці теперішньої Царської купальні (Часарфюрдо). Одна тільки назва, що шатро, а насправді це було щось на зразок палацу, спорудженого з дерева і цупкої тканини. Всередині шатро ділилося на зали і світлички, зовні блищало від позолоти.

Близько п'ятої години пополудні угорські посли вирушили в дорогу з королівського палацу. Попереду скакав загін гусарів, за ними рухались витязі вельмож і пажі з подарунками. Султанові везли скарби зрадника батьківщини Тамаша Борнемісси, що був у змові з німцями. Позаду їхав загін двірцевої варти, різна придворна челядь і відбірні ратники вельмож. А за ними — вже самі вельможі, серед яких виділявся чернець Дьердь у білій сутані з каптуром. Поряд з синім мереживним вбранням Балінта Терека біла сутана ченця здавалася величною. Вельможі оточували позолочений екіпаж королевича, запряжений шестіркою коней. В кареті сиділи дві придворні дами й нянька. На колінах у неї підстрибував одягнений у біле шовкове вбрання рожевощокий король.

Довговолосі пажі в шовкових" шапочках вели з обох боків коней. За каретою їхали двірцеві охоронці у срібних шоломах, а за ними скакала довга колона офіцерів, що відзначилися в обороні Буди.

Гергей їхав на гнідому коникові слідом за Балінтом Тереком. Гнітючий настрій господаря передався і йому. Хлопець сидів на коні похмурий і зосереджений. Він повеселішав тільки тоді, коли побачив позаду себе старого Цецеї. Та й кумедно ж сидить старий верхи на коні! Одна його дерев'яна нога випростана, а друга, що згиналася в коліні, підібгана. Повід він тримав у правій руці, шабля теж почеплена з правого боку.

Гергей ще ніколи не бачив його верхи, при зброї, і він розсміявся. А старий і справді був кумедний, коли вирушав у похід. Старомодна висока шапка з орлиним пером зсунута набакир, маленькі сиві вуса хвацько підкручені й навощені, як у парубка. А спереду у нього зубів уже не було і очі глибоко позападали від старості, то він скидався швидше на городнє опудало, аніж на угорського витязя в парадному одязі.

Гергей не втримався і розсміявся, але тут-таки засоромився і, щоб спокутувати свій гріх, почекав Цецеї і сказав:

— Доброго вам дня! Як же це я не помітив вашу милість?

— Я щойно приєднався до цієї процесії.— Старий глянув на нього здивовано.— А ти чого так вирядився, наче чуперадло якесь?

Це він так висловився про чудовий пажеський костюм Гергея, зшитий з червоного й синього атласу, і про шаблю в коштовних перламутрових піхвах.

— Мій господар призначив мене своїм пажем,— похвалився Гергей.— Я тепер скрізь ходжу за ним. Буваю і в королівському палаці. А тепер їду разом з ним до турецького султана.

Юнак свідомо вихвалявся, аби показати, що не такий він пішак, як хтось собі думає, що й він має доступ у те коло, в якому обертається Ева.

На площі Святого Дьєрдя метушилася юрба людей. Двері й вікна в будинках були розчинені навстіж. Дахи й дерева обліпили веселі дітлахи. Всі очей не зводили з королевича. Який ще малюк, а вже король!

— Він тримає голівку достоту так, як і його небіжчик-тато,— сказала якась жінка.

Біля брами фортеці вишикувалися триста солдатів Балінта Терека — всі шомодські хлопці як на підбір. Голова одного з них височіла над рештою, як колос жита серед пшеничного лану.

Коли почет короля під'їхав до них, Балінт Терек повернув коня, вихопив шаблю, підняв її і наказав зупинитися.

— Витязі, сини мої!— звернувся він до солдатів глибоким, гучним голосом.— Ви пам'ятаєте, як ледве місяць тому саме біля цієї брами всі вельможі й солдати поклялися слідом за мною не здавати Будайську фортецю ані німцям, ані туркам?

— Пам'ятаємо! — загуло рядами.

Пан Балінт вів далі:

— Німців ми розбили. Тепер їдемо в табір до турецького султана. Господь знає, і ви будьте, моїми свідками, що я був проти, коли ми радилися з цього приводу...— Голос його стишився.— Я відчуваю, любі мої діти, що вже вас більше не побачу. Бог свідок, що я погодився їхати тільки з любові до батьківщини. Хай вас благословить усевишній, дорогі мої сини!

Далі говорити він не міг: голос його урвався. Він подавав руку, і солдати по черзі тисли її. В очах у всіх блищали сльози. Балінт Терек нахилився й поцілував одного з своїх витязів:

— Це мій прощальний поцілунок усім вам!

З цими словами він приострожив коня і виїхав за ворота фортеці.

— Годі, брате Балінте! — казав старий Вербеці.— Навіщо ця слабість?

Балінт Терек сіпнув коня за вуздечку і гнівно сказав:

— Здається, ти не раз бачив, що я не з полохливих.

— А хто не мерзне, хай і не тремтить.

— Ну, ну, брате, це ми ще побачимо, хто з нас краще відчуває погоду.

— Коли б султан не запросив нас,— втрутився в розмову чернець Дьєрдь,— ми все одно мусили б поїхати до нього. Але тоді разом з дитиною поїхала б і королева.

— Брате Дьєрдь,— похмуро сказав Балінт,— ти людина розумна, мудра, але й ти не бог. Є люди, у яких серце, мов на долоні, але в султана воно замкнуто на сім замків.

Чернець похитав головою:

— Якби німці й нині сиділи на нашій шиї, ти б не так розмовляв.

Від брами фортеці до самого табору стіною стояли яничари. Вони так бурхливо вітали угорських вельмож і малолітнього королевича, що бесіду довелося припинити.

Посольство проїжджало між шатрами і рядами турецьких воїнів. Невдовзі з'явився пишний гурт беїв і пашів, що виїхали зустрічати королевича.

Якби хтось спостерігав згори цей похід, міг би подумати, що на великому квітучому лугу йдуть назустріч один одному ряди різнокольорових тюльпанів.

Люди зустрілися, зупинились, вклонились одні одним, тоді, змішавшись, рушили далі берегом Дунаю, на північ, туди, де з-поміж наметів вирізнялося зелене потрійне шатро, схоже на невеличкий палац.

19

Султан стояв перед своїм шатром. Обличчя його, як завжди, було рум'яне. Він усміхнувся і кивнув головою, коли чернець Дьєрдь виніс з карети голубооке, пухкеньке немовля.

Господар і гості зайшли в шатро.

Гергей теж зайшов слідом за своїм господарем. Їх зустріла приємна прохолода і тонкі пахощі троянд. Табірний сморід, від якого у спекотний день можна було зомліти, сюди не проникав. Решту членів почту вартовий у шатро не пустив.

Султан був у довгополому шовковому кафтані вишневого кольору, підперезаному білою шворкою. Кафтан пошили з такого легенького шовку, що крізь нього проступали навіть обриси рук. І подумати тільки, що від поруху цих худих рук тремтіла тоді вся Європа!

У шатрі султан взяв дитину на руки і з помітним задоволенням став розглядати королевича. Хлопчик усміхнувся і скубнув його за бороду. Султан із усмішкою поцілував дитя.

Вельможі зітхнули з полегкістю. Невже перед ними той самий кривавий Сулейман! Це ж добродушний батько родини! Погляд його ясний, усмішка щира. Ось хлопчик потягнувся рукою за блискучою діамантовою зіркою на тюрбані. Султан відчепив прикрасу і дав дитині. Затим він звернувся до своїх синів. Балінт і Гергей зрозуміли, що він сказав:

— Поцілуйте і ви маленького угорського короля!

Султанові сини підійшли ближче і, усміхаючись, поцілували хлопчика. Той весело засміявся.

— Приймете його своїм братом? — запитав султан.

— Авжеж,— відповів Селім,— адже ця дитина така мила, наче народилася в Стамбулі.

Гергей розглядав шатро. Які розкішні дорогі сині шовки! На підлозі товстий квітчастий синій килим. На стінах шатра округлі віконечка без шибок. Через одне з таких віконечок видно острів Маргіт. Під стінами шатра розкладено великі подушки для сидіння.

У шатрі не було нікого, окрім трьох угорських вельмож: ченця Дьєрдя, Вербеці й Балінта Терека та ще няньки й Гергея, якого вартовий, судячи з розкішного вбрання, прийняв за пажа королевича. Тут же стояли султанові сини, два паші й товмач.

Султан повернув королевича няньці, не зводячи з нього захопленого погляду, поплескуючи дитину по личку й погладжуючи його русяву голівку.

— Який гарненький, який міцненький,— сказав султан, кинувши погляд на товмача.

Товмач так передав його слова латиною:

— Милостивий султан зволив сказати, що дитина чарівна, мов янголятко, і квітне, як східна троянда, що розпустила свої пелюстки на світанні.

— Я радий, що зміг його побачити,— знову заговорив султан.— Відвезіть хлопчика королеві й передайте їй, що я буду йому замість батька, і що моя шабля оберігатиме маленького короля і його країну довіку.

— Його величність так тішиться,— пояснював товмач,— наче бачить свою рідну дитину. Він усиновлює хлопчика і простирає над ним свої могутні крила своєї влади. Перекажіть це її величності королеві, а також передайте їй наймилостивіше вітання падишаха.

Султан дістав з кишені гаманця з вишневого шовку і всунув його в руку няньці королевича.

Затим він ще раз поцілував дитину і помахав їй рукою.

Цим султан хотів показати, що його прохання виконано і гості можуть іти.

Угорські вельможі зітхнули з полегкістю. Нянька хутко вибігла з дитям із шатра. Решта теж вийшли на повітря. Там вельмож оточили паші й люб'язно запросили повечеряти разом з султаном. Частина почту нехай відвезе королевича і повернеться сюди.

— Проведи королевича додому,— кинув Балінт Терек Гергею, що стояв за його спиною, і зник у шатрі попід руку з якимось пашею.

Маленький король знову опинився в кареті. Правою ручкою він помахав пашам і угорським вельможам. Позолочена карета рушила в зворотню дорогу між двома рядами солдатів, що бурхливо вітали екіпаж.

20

Гергей скакав за каретою.

Цецеї, розмахуючи дерев'яним протезом, їхав в одному гурті із старшими, молодь трималася позаду. Гергей скакав слідом за Золтаї і Мекчеї, поруч з рудим товстим хлопцем, з яким він познайомився ще на початку дороги.

— ...Друже Фюр'єше,— звернувся Гергей до рудого сусіда.— Я недавно у Буді й тому ще ні з ким не знайомий.

— Чого тобі, братику? Я охоче позичу тобі скільки зможу.

Він подумав, що Гергею потрібні гроші.

— Я маю сьогодні невеличку справу. На площі Святого Дьєрдя.

— Яка ще там справа? — запитав Фюр'єш, усміхаючись.

Він вирішив, що у Гергея якесь любовне побачення на площі Святого Дьєрдя.

Труснувши кучмою рудого волосся, Фюр'єш весело вигукнув:

— Ах, он воно що!..

— Справа якраз не така й весела,— мотнув головою Гергей,— але й не дуже серйозна.

— Словом, якась пригода серця.

— Зовсім ні. Скоріше справа честі.

— А чи не битися ти надумав?

— Вгадав.

— З ким?

Гергей показав на Мекчеї, що скакав попереду у зеленій атласній одежі.

Фюр'єш знову подивився на Гергея і вже серйозно спитав:

— З Мекчеї?

— Так.

— Послухай, де ж зірвиголова!

— Я теж не з лякливих.

— Він уже і німців рубав!

— А я зарубаю його!

— Ти добре володієш шаблею?

— З семи років почав.

— Ну, тоді це інша річ.

Фюр'єш помацав м'язи на руці Гергея, похитав головою:

— Все-таки краще було б, якби ти вибачився перед ним.

— Я?..

— Він тебе переможе,— занепокоєно похитав головою Фюр'єш.

— Не будемо загадувати наперед,— задерикувато відказав Гергей. Випнувши груди, він зиркнув на Мекчеї, що скакав попереду. Затим знову обернувся до Фюр'єша:

— Ти будеш моїм секундантом, друже?

Фюр'єш знизав плечима:

— Якщо тільки секундантом, я із задоволенням. Але якщо трапиться якесь лихо...

— А що може трапитися?

— Що завгодно. Тоді я не стану встрявати у цю сутичку.

Раптом попереду почувся гомін. Почулися дикі крики, коні схарапудились. У всіх ніби шиї звело: всі втупились у фортецю.

Гергей і собі глянув туди.

Над брамою Будайського замку майоріли три стяги з кінськими хвостами. Бунчуки висіли також на церкві й вежах. А біля воріт фортеці замість угорської варти вже стояли турки з алебардами.

— Пропала Буда! — крикнув хтось замогильним голосом.

І як вітер трусить дерева, так потряс цей вигук угорців.

Це закричав Цецеї.

Всі зблідли, але ніхто не відгукнувся. Мовчанка зробилася ще нестерпнішою, коли з дзвіниці храму Богородиці долинуло протяжне завивання муедзина[35]:

— Аллаху акбар... Ашшарду анна ле іллахі іллаллах[36].

Гергей і частина загону витязів повернули коней і поскакали назад, до турецького табору.

— Де наші вельможі? Нас підло зрадили!

Однак біля султанового шатра дорогу їм загородили бостанджі в червоних шапках.

— Нам конче треба туди! — загорлав Мекчеї, задихаючись від люті.— Або викличте наших панів!

Бостанджі не відповідали. Вони стояли непорушно, тримаючи в руках списи.

Гергей крикнув їм турецькою мовою.

— Покличте Балінта Терека!

— Не можна! — відповіли бостанджі.

Угорці стояли ошелешені, не знаючи що робити.

— Вельможі! — крикнув на повні груди кремезний витязь.— Виходьте! Біда!

Ніякої відповіді.

Гергей поїхав в обхід. Піднявся на пагорб, де стояли сипахи, сподіваючись звідти пробитися до своїх панів, що затрималися в гостині.

Біля одного з наметів його хтось покликав угорською мовою:

— Це ти, Гергею?

Гергей впізнав Мартонфальваї.

Той сидів перед шатром сипахи і разом з двома турками наминав диню.

— Чого тобі тут треба? — гукнув йому Мартонфальваї.

— Я хочу пройти до нашого господаря.

— Туди зараз не проб'єшся! Ходи до нас, частуйся!

Мартонфальваї відрізав скибку дині й подав її Гергею.

Юнак похитав головою.

— Та йди ж! — наполягав Мартонфальваї.— Ці турки — мої добрі друзі. Потім, коли запалять смолоскипи, ми теж спустимось у вибалок і знайдемо свого пана.

— Не можна,— відповів юнак похмуро і поїхав далі.

Він спустився між рядами шатрів туди, де стояли гармаші, єгері, яничари, і знову опинився біля шатра султана.

Але й з цього боку стояли бостанджі. Звідси йому теж не потрапити до Балінта Терека!

Угорські витязі не втрачали надії, що їм пощастить догукатися своїх вельмож. З султанового шатра долинала турецька музика: бренькали сталеві струни цитр, гули кобзи й вищали дудки.

— Негідники! — крикнув Мекчеї й аж заскреготав зубами.

Фюр'єш мало не заплакав від злості:

— Якби мій пан лишився у фортеці, ніколи б цього не трапилось!

Тільки-но музика стихла, всі знову закричали в один голос:

— Гей, панове! Виходьте! Турки захопили Буду!

Але ніхто не вийшов. Небо затягнулося хмарами. Пішов дощ — і лило майже півгодини. Чорні хмари мчали на південь, наче військо, що тікає від переслідування.

Нарешті опівночі вельможі почали виходити з шатра. Веселі, збивши шапки набакир, юрмилися вони біля входу. Дорогу їм освітлювали довгі ряди смолоскипів, що, звиваючись, наче дві вогненні змії, вели аж до воріт Буди. Свіже після дощу повітря змішалося з димом і чадом від смолоскипів.

Уже й Мартонфальваї підійшов до шатра. Бостанджі дозволили угорцям, які стояли зовні, зійтися з тими, хто був у шатрі.

Мартонфальваї викликав конюхів по іменах. Вельможі по черзі сідали на коней.

При світлі смолоскипів видно було, як спохмурніли й зблідли їхні розчервонілі обличчя.

З-поміж них наче примара виділявся своєю білою сутаною чернець Дьєрдь.

— Не плач! — гримнув він на Фюр'єша, що скакав поруч.— Не вистачало, щоб усі бачили, як ми плачемо!

Поодинці, по двоє, по троє мчали вельможі до Буди по дорозі, освітленій смолоскипами.

Гергей усе ще не бачив Балінта Терека.

Мартонфальваї стояв поряд з ним і теж тривожно дивився на двері шатра, звідки падала смуга червоного світла.

Останній вельможа, який покинув шатро, був Подманицькі. Двоє турків підтримували його попід руки, вони ж підсадили його на коня.

Потім появилось ще кілька строкато одягнених слуг-сарацинів. І більше нікого.

Завіса на шатрі опустилася, затуливши червоне світло.

— А би чого тут чекаєте? — запитав їх череватий турок із страусовим пір'ям на тюрбані.

— Чекаємо нашого пана Балінта Терека.

— А він хіба ще не вийшов?

— Ні.

— Мабуть, з ним ще розмовляє наш милостивий падишах.

— Ми його почекаємо,— заявив Мартонфальваї.

Турок знизав плечима і пішов.

— Я більше чекати не можу,— захвилювався Гергей.— Опівночі мені треба бути в Буді.

— Тоді ти їдь, братику,— сказав Мартонфальваї,— і, якщо знайдеш в моєму ліжку якогось турка, викинь його геть.

Він сказав це жартома, але Гергею було не до сміху. Він попрощався з Мартонфальваї і поскакав до Будайського замку.

Місяць освітлював шлях на Буду. Турецькі вартові, озброєні списами, навіть не глянули на Гергея. Поодинці люди могли ще заходити і виходити з фортеці. Хто знає, що буде завтра! Чи не виженуть завтра всіх угорців із замку.

Всередині фортеці Гергей пустив коня чвалом. Він побачив, що біля кожного будинку стоять яничари із списами. На всіх вежах теліпалися бунчуки, увінчані півмісяцем, лише на храмі Богородиці ще вцілів позолочений хрест.

Гергей доїхав до площі Святого Дьєрдя і, на превеликий свій подив, нікого там не побачив.

Він об'їхав басейн. Ніде жодної душі. Тільки біля гармати вартував один турок із списом у руці.

Гергей зліз із коня і прив'язав його до колеса гармати.

— Що ти тут робиш? — гримнув на нього турок.

— Чекаю,— відповів йому турецькою Гергей.— Чи ти боїшся, що я вкраду твою гармату?

— Ну, ну...— вже лагідніше відповів топчу.— Ти що, турок?

— Ні.

— Тоді забирайся додому.

— Я маю тут сьогодні битися за свою честь. Потерпи трохи, прошу тебе.

Турок наставив на нього списа.

— Геть звідси!

Гергей відв'язав свого коня, сів на нього.

Хтось біг від Фейєрварських воріт.

Гергей упізнав Фюр'єша. Його рудувата чуприна майже світилася в темряві.

Гергей під'їхав до нього.

— Мекчеї жде тебе в домі пана Балінта,— мовив Фюр'єш, відхекуючись.— Ходімо, бо яничари забороняють розмовляти на вулиці.

Гергей зліз із коня.

— Як же це сталося, що нас так підло ошукали? — запитав він.

Фюр'єш тільки знизав плечима.

— Вони все хитро й підступно зробили. Поки ми з малим королем були в таборі у султана, яничари поодинці пробрались у фортецю і прикинулись, наче цікавляться нашими будівлями. Ходили, роздивлялися. І набиралося їх дедалі більше й більше. Коли ж вони заполонили всі вулиці, засурмила сурма — яничари вихопили зброю і всіх загнали в будинки.

— Песиголовці!

— Так легко фортеці захоплювати.

— Мій пан ще раніше казав...

Вікна палацу були відчинені, в покоях горіло світло. З вікна на другому поверсі висунулося дві голови.

Біля воріт саме відбувалася зміна варти, і здоровенний яничар загородив прохід.

— Чого вам тут треба? — запитав він недбало.

— Ми тутешні,— різко відповів Гергей.

— Я щойно одержав наказ,— сказав турок,— нікого не впускати.

— Я челядник Балінта Терека.

— Тоді, хлопче, йди собі додому, в Сігетвар,— зневажливим тоном відповів турок.

— Негайно впусти! — крикнув Гергей і ляснув по руків'ю шаблі.

Турок вихопив шаблю з піхов.

— Ах ти, сучий син! Геть звідси, кажу тобі!

Гергей відпустив вуздечку і теж вихопив шаблю, сподіваючись, очевидно, на те, що він не сам.

Шабля турка зблиснула над головою Гергея.

Юнак відбив удар, і його шабля викресала іскру в темряві. Подавшись вперед, він загнав шаблю в турка.

— Аллах! — ревнув велетень.

Він заточився, тримаючись за стіну. За його спиною затріщала, посипавшись, штукатурка.

З верхнього поверху почувся крик:

— Вріж йому ще раз!

І Гергей по руків'я всадив шаблю в груди яничара.

Він розгублено витріщив очі, дивлячись, як велетень лантухом упав біля стіни й випустив з рук шаблю.

Гергей озирнувся, шукаючи Фюр'єша. Але той дав драла, тікаючи до королівського палацу.

З протилежного боку вулиці мчали на допомогу товаришеві троє яничарів у високих ковпаках, люто вигукуючи:

— Вай башина ібн елкелб![37]

Юнак збагнув, що не можна зараз гаяти ані хвилини. Він підбіг до воріт, відчинив їх і миттю засунув зсередини засув.

Схвильований сутичкою, він ступив кілька кроків тремтячими ногами, потім, почувши, як хтось із гуркотом спускається дерев'яними сходами, сів на лаву під ворітьми.

Це йшов Золтаї з шаблею в руках, а слідом за ним Мекчеї теж з оголеною шаблею. Вони побачили Гергея. Ліхтар, що горів над ворітьми, освітив їхні стривожені обличчя.

— Ти вже тут? — скрикнув Золтаї.— Тебе не поранено?

Гергей хитнув головою: не поранено.

— Ти заколов турка?

Гергей кивнув.

— Дай я тебе обніму, маленький мій герою! — з натхненням вигукнув Золтаї. І він міцно обняв п'ятнадцятирічного юнака, який щойно витримав перше бойове хрещення.

Знадвору загрюкали у ворота.

— Треба тікати,— сказав Мекчеї.— Позбігалися яничари! Але насамперед, друже, дай мені руку і не сердься, що я тебе тоді образив.

Гергей подав йому руку. Він перебував у такому стані, що не пам'ятав себе. Не опираючись, він покірно побрів за ними. Опам'ятався лише тоді, коли юнаки сплели з простирадел вірьовку. Мекчеї запропонував Гергею спуститися першим.

Гергей глянув у вікно. Там, унизу, в залитій місячним сяйвом глибині він побачив королівський город.

21

Наступного дня вранці Алі-ага знову приїхав до королеви і заявив:

— Милостивий падишах вважає благом узяти під захист турецьких військ Будайську фортецю, поки підросте твій син. Адже дитина не здатна обороняти замок від німців. А милостивий падишах не може щоразу з'являтися сюди, витрачаючи на дорогу по два-три місяці. Поки підростатиме ваш син, вам вистачить, ваша величність, тих доходів, що їх приносять срібні й золоті копальні Ерделя.

Королева вже підготувалася до найгіршого. Вона слухала посла з гордим спокійним обличчям.

Посланець султана вів далі:

— Отже, милостивий падишах бере під свою опіку Будайську фортецю і Угорщину. За кілька днів він у письмовому вигляді дасть обіцянку захищати і тебе, і твого сина від усіх недругів. А коли хлопчик досягне повноліття, милостивий падишах поверне йому і Буду, і всю країну.

У залі вже зібралися всі вельможі, окрім Балінта Терека й Подманицькі. Обличчя ченця було блідіше, ніж завжди. Воно майже зливалося з білим каптуром його сутани.

Алі-ага говорив:

— Буда разом з придунайським і притисянським краями стане під захист милостивого падишаха, а ваша величність переїде в Ліппу і звідти керуватиме Ердеєм і затисянськими краями. Управління Будою візьмуть на себе турецький і угорський правителі. На почесну посаду угорського правителя всемилостивий султан призначив його милість пана Іштвана Вербеці, який вважатиметься верховним суддею і правителем угорського населення.

Вельможі сумно похилили голови, ніби вони стояли не біля королівського трону, а біля домовини.

Коли посланець вийшов, у залі запанувала скорботна тиша.

Королева підвела голову і глянула на вельмож.

У Вербеці сльози навернулися на очі.

По обличчю королеви теж покотилися сльози. Вона витерла їх.

— Де Подманицькі? — запитала вона стомлено.

— Поїхав,— відповів Петрович.

— Не попрощавшись?

— Він утік, ваша величносте. Перевдягнувся у селянську одежу і покинув місто на світанні.

— А Балінт усе ще не повернувся?

— Ні.

Наступного дня турки познімали дзвони на храмі Богородиці, зірвали образи, повалили пам'ятник королю Іштвану Святому. Позолочені вівтарі з тонким різьбленням і образами викинули на церковну площу, туди ж поскидали мармурові й дерев'яні статуї ангелів і старовинні церковні книги. Розбили й орган, його олов'яні труби відвезли на двох підводах у свій табір, щоб переплавити на кулі.

Срібні труби, золоті й срібні підсвічники вишуканої ручної роботи, вівтарні килимки, напрестольне покривало і церковну одіж одвезли на трьох підводах скарбникові султана. Чудові фрески й мозаїку храму забілили. З дзвіниці збили хрест, а на його місці тепер красувався позолочений мідний півмісяць.

Другого вересня в супроводі пашів султан верхи в'їхав у Буду. З ним були і його два сини.

Біля Сомбатських воріт його вже чекали аги у святковій одежі і під звуки сурми провели до храму.

Султан упав ниць посеред храму і подякував аллахові.

22

Четвертого вересня вервечка з сорока підвід, запряжених волами, виїхала з королівського замку і повернула на дунайський міст. Це королева переїздила на нове місце.

На подвір'ї замку стояли запряжені екіпажі, довкола них юрмилися вельможі. Вони теж готувалися до від'їзду. Тільки Вербеці залишався в Буді разом із своїм улюбленим офіцером Мекчеї.

Гергей помітив у гурті вельмож Фюр'єша.

— Гергею,— поблажливо мовив той,— ти що, не поїдеш з нами?

Гергей окинув його зневажливим поглядом.

— Прошу без панібратства, з полохливими кроликами я не братаюсь.

Рудий хлопець ладен був спалахнути. Але, зустрівши колючий погляд Мекчеї, він зніяковів і тільки знизав плечима.

Старий Цецеї, згорбившись, сидів на коні позаду гурту вельмож.

Гергей поклав руку на луку його сідла:

— Здрастуйте, батьку...

— Доброго дня, сину мій.

— Твоя милість теж їде?

— Я тільки до Хатвана.

— А як же Ева?

— Її забирає з собою королева. Пообідай сьогодні в нас: розрадь мою дружину.

— Чого ви відпускаєте Еву?

— Вербеці вмовив відпустити. Не переживай — наступного року ми повернемося, і з нами буде не одна тисяча...

Більше вони не розмовляли. Поява охоронців означала, що зараз вийде королева.

Вона вийшла у жалобному вбранні. Серед придворних дам була й Ева. Її плечі огортав легенький подорожній плащ з шовковим каптуром горіхового кольору. Каптур не був піднятий. Дівчина розглядалася довкола, наче шукала когось. Гергей протиснувся поміж вельмож і опинився поряд з нею.

— Ево!

— Ти з нами не їдеш?

— Я б поїхав,— сумно відповів Гергей,— та мій господар ще й досі не повернувся.

— А потім ви поїдете слідом за нами?

— Не знаю.

Обличчя дівчини враз засмутилося.

— Якщо ви не поїдете, коли ж я побачу тебе?

На очі юнакові набігли сльози.

Королева уже сіла в простору, обшиту шкірою карету з віконечками.

Віца простягла Гергеєві руку:

— Ти не забудеш мене? Правда?

Гергей хотів сказати: «Ні, Віцушко, ні, нізащо в світі не забуду»,— але він не міг вимовити й слова і тільки похитав головою.

23

Через десять днів султан теж вирушив у дорогу. Балінта Терека він віз закутого в кайдани, як свого раба.