Зірки Егера

1

Капітан фортеці Сарвашке з ранку до ночі стояв на вишці й слухав, як гуркочуть гармати в Егері.

В Сарвашке лагідно світило осіннє сонце. Ліс уже починав жовтіти, але майже щоденно випадали дощі й ночами небо прояснювалось, тож трава під деревами й узбережні луки знову зазеленіли. Здавалося, не осінь настала, а весна.

Сарвашке стоїть на такій відстані від Егера, як Ішасег від Гйоделе, або ж Фюред від Шіофока, якщо їхати не кружним шляхом, а просто через озеро. Правда, Сарвашке стоїть у горах. Скелясті уступи тягнуться від самого Фелнемета, і чим далі, тим більше йдуть угору, наче якась велетенська рука нагромадила їх один на одного. Заввишки вони сягають як гора Геллерт у Буді. До Сарвашке веде лише звивистий, вузький шлях через ущелину.

Коли зранку лунав гарматний гуркіт, небо темніло, збиралися хмари, й не минало години, як уже лив дощ, іноді навіть каламутний. Вітер приносив сюди хмари порохового диму й кіптяви, вони змішувалися з дощем: наче небесні сажотруси, вмиваючись, лили на землю воду, забруднювали каламутними струменями дощу фортечні стіни в Сарвашке, двір, скелі й астри у квітнику коменданта фортеці.

Сарвашке така ж фортеця-малятко, якою була Дрегей. Вибудували її на високій сланцевій скелі, і тому, хто бачив Сарвашке вперше, здавалося, ніби цю фортецю вирізьбили з верхівки скелі, поставленої на інші скелі. Зовсім крихітною була фортеця — в ній уміщувалися лише три будови, а внутрішній дворик був такий, що в ньому й дві підводи не розминулися б. Сарвашке годилося б, мабуть, назвати мисливським замком, а укріпленням ця фортеця могла вважатися хіба що в ті давні часи, коли про гармати й згадки не було. У ті роки, про які ми розповідаємо, цією фортецею користувалися лише для привалу загонів, які вирушали до Егера; та ще вона могла слугувати поштовою станцією в тому випадку, коли б Егер захопив ворог.

Якщо Егер упаде, комендант Сарвашке, Балаж Салкаї, сяде разом зі своїми сорока дев'ятьма солдатами на коней і поїде до родичів у північні комітати, коли, звичайно, не захоче вчинити, як несамовитий Сонді або ж комендант Солнока Лерінц Нярі, котрий четвертого числа цього місяця сам зустрів у воротах своєї фортеці стотисячне військо турків і крикнув:

— Підходьте, підходьте! Я тут, я не втік!

Отак собі й вистоював цілими днями добрий Балаж Салкаї на вишці своєї вежі, одягнутий у довгий, до п'ят, осінній плащ з коміром такого кольору, як білий гриб, і у високій лисячій шапці. З неспокоєм позирав він на високу гору, яка закривала від нього Егер. Не видно Егера — так хоч на гору подивитися. Куди не глянь, довкіл одні гори й гори, та ще й стоять так близько, що з доброї рушниці можна застрелити косулю, яка пасеться на схилі гори.

До підніжжя фортеці тулилося кілька будиночків, там же протікала річка Егер. Вздовж річки тяглася брукована дорога.

Стояв пан Салкаї на вишці, дивився і нічого не бачив.

Навкруги панувала глибока тиша. Тож і не дивно, що він мало не впав долілиць, коли за його спиною раптом засурмив вартовий.

— Їдуть! — сказав вартовий на своє виправдання, помітивши, що пан комендант здригнувся від несподіваної тривоги і вже замахнувся, маючи намір вліпити йому ляпаса.

— Буйволе! — гримнув пан Балаж.— Чого ти у вухо мені сурмиш? Я ж біля тебе стою! Га-а-ай, ти, телячий розуме!

Він кинув поглядом на стежину, що петляла по скелях, і помітив на ній двох вершників. З виду це були пани; один із них, нижчий на зріст, напевно, зброєносець. Їхали вони, як видно, здалеку — ззаду до сідел були прив'язані в'юки. За плечима у кожного висіла рушниця з коротким стволом. На обох вершниках були довгі плащі горіхового кольору.

— Не з Егера їдуть,— вголос думав Салкаї.

— Можливо, це Міклош Ваш? — висловив здогад вартовий.

Він ладен був у всьому притакувати комендантові, аби тільки загладити свою провину. Та сьогодні йому не щастило: пан капітан знову був роздратований.

— Та звідки тут узятися Міклошеві Вашу! Гей, ти, голово бараняча, буйволе ти недогадливий! Гадаєш, до Відня шапкою докинути, як до Апатфалви? Га-а-ай, ти, цибуху турецький, муле нечестивий!

Відтоді як турки розпочали облогу Егера, добряк Салкаї вічно був роздратований. А зараз, коли йому соромно стало перед підлеглими, що налякався звуку сурми, він геть визвірився на свого вартового.

Вартовий знітився, почервонів, навіть потом його вкрило. Більше він не сказав ні слова. А пан Салкаї, притримуючи рукою шаблю, спустився сходами подивитися, кого там принесла лиха година. Бо ж ось третій день, як усі виїжджають лише звідси, а сюди приїхати ніхто не сміє.

Посередині фортечного двору стояв молодий блідий юнак зі сміливим поглядом. Ні вусів, ні бороди він не мав. Позаду хлопчик, схожий на зброєносця, тримав коней. Побачивши господаря фортеці, юнак пішов йому назустріч, рвучко зняв шапку і вклонився.

— Я молодший брат лейтенанта Егерської фортеці Гергея Борнемісси. Звати мене Яношем. А цей хлопчик — Міклош Риз. Його старший брат теж в Егері.

Салкаї подав руку Яношеві Борнеміссі, а супутникові його руки не простягнув, спостерігши досвідченим оком, що хлопчик не панського роду.

— Ласкаво просимо,— байдуже сказав він Борнеміссі.— Брата твого я не знаю, та як стріну, розцілую. Проходь, дорогим гостем будеш.

Він кинув здивований погляд на руки приїжджого: «Чому він у рукавичках? Ах, пестун, мов жінка!» Потім приязно запросив увійти в дім.

— Спасибі,— вклонився юнак.— Я не в гості приїхав. Хочу лише про дещо запитати, дізнатися, що чути з Егера.

Салкаї, стенувши плечима, кивнув у бік Егера.

— Сам чуєш.

— Чую, що стріляють з гармат.

— Ось уже дев'ятнадцятий день.

— А фортеця сильна?

Салкаї знову знизав плечима.

— Турки теж сильні.

— Солдатів у фортеці достатньо?

— Десятого серпня було тисяча дев'ятсот тридцять п'ять чоловік. З того часу стріляють по фортеці безперервно.

— Король не прислав підкріплення?

— Поки що ні.

— А архієпископ?

— Теж не прислав.

— А вони чекають на підмогу?

— Чекати чекають, але не варто, брате, про це говорити, слова марно витрачати. Зайди, відпочинь з дороги. По коневі бачу, що виїхав ти ранесенько.

Панові Балажу було не до душі просто тут, посеред двору, відповідати на зливу запитань приїжджого. Йому давно вже хотілося сісти за стіл, але гул облоги утримував його на вежі. Наближався полудень, а він ще й не снідав.

— Добродію,— прохально сказав у дверях приїжджий,— той юнак, що зі мною приїхав,— школяр-богослов.

— Школяр? Ну, гаразд, хлопче! — недбало гукнув комендант.

В розпорядження гостей він віддав кімнату і духмяну воду для миття (Варшані привіз із турецького табору трохи трояндової олії — Салкаї забажалося похвалитися нею).

Коли гості увійшли до їдальні, стіл уже було накрито і на ньому смачно парувала заяча печеня.

— Знову заячина? — напустився пан Балаж на куховарку.

А юнакам, виправдуючись, сказав:

— Ми тепер весь час заячиною вдовольняємось. Егерські зайці від гуркоту сюди позбігалися.

Борнемісса скинув з себе плащ, увійшов до їдальні в шовковому костюмі вишневого кольору, який щільно облягав його тіло. Школяр був у простому полотняному одязі. Обидва підперезані однаковими ременями, і в обох на ременях висіли криві угорські шаблі.

Ложки — єдиний столовий прибор. В ті часи кожен різав м'ясо і хліб своїм ножем, а виделками користувалися лише на кухні.

Гості познімали складані ножі, що висіли у них на поясах. У юнака ніж був позолочений з перламутровою колодочкою, а в школяра — звичайний фейєрварський складаний ніж з дерев'яним руків'ям.

— Я люблю заячину,— з усмішкою сказав. Янош Борнемісса.— А ця печеня просто чудова. У нас, правда, заячину підсмажують інакше... Пане капітан, вам не випадало чути що-небудь про мого брата?

— Інакше підсмажують? — з цікавістю спитав Салкаї.— Як це інакше?

— Ну, інакше,— відповів Янош Борнемісса.— У нас зайця спершу вимочують у вині, потім у жаровню наливають трохи води і кладуть на вогонь. Зайця начиняють хлібом і тушкують. Тільки треба стежити за тим, аби підлива не википала. Коли вона закипає, печеню знімають з вогню, м'ясо виймають, а підливу проціджують. Потім кладуть у неї гвоздику, перець, шафран, імбир... Але скажіть, чи вдасться вам нині дізнатися, що діється у фортеці. Чи не загинув мій бідний брат? — Очі юнака затуманилися сльозами.

— А оцту в підливу не додаєте? — здивовано спитав Салкаї і ще раз зиркнув на руки Яноша.

— Аякже, доливаємо й оцту,— охоче відповів Янош Борнемісса.— Й тільки-но присмачимо підливу прянощами, знову кладемо в неї зайця... Нам ще нині треба потрапити в Егер.

Салкаї старанно обгризав заячу ніжку, потім почаркувався з гостями. Але ті вино тільки пригубили.

— Гм...— звів брови Салкаї.

Помовчав трохи, потім, опершись ліктями на стіл, запитав:

— В Егерську фортецю?

— Так, так! — схвильовано відповів Янош Борнемісса і зблід.— Ще сьогодні увечері.

— Гм... А цікаво б знати, яким шляхом? Може, полетите, наче птахи? Чи як примари, крізь замкову шпарочку.

— Ні, як кроти, дядечку.

— Як кроти?

— Бо ж у фортецю ведуть підземні ходи.

— Підземні ходи? — Салкаї похитав головою.

Янош Борнемісса сягнув рукою за пазуху і, витягти звідти аркуш пергаменту, поклав його перед Салкаї.

— Бачите ці червоні лінії?

— Знаю я це,— сказав Салкаї, кинувши погляд на креслення.— На рисунку вони є, а під землею їх нема. Ще в часи Перені всі ходи позавалювали. Стріляли по них з гармат.

— Завалили?

— Еге ж. Коли Перені розібрав половину церкви короля Іштвана Святого, виявили ці підземні ходи й почали стріляти по них з гармат. Ці ходи прокладали не угорці. Угорець, будуючи фортецю, не стане думати про втечу.

— І це правда?

— Така ж правда, як і те, що ми ось з вами сидимо за оцим столом.

— А звідки у вас така певність, що це саме так?

— До мене ж ходять гінці від Добо. Вони пробираються сюди і назад у фортецю через турецький стан. Звичайно, в турецькому одязі. Недавно одного з них закололи. Якби зберігся бодай один потаємний хід, невже б вони не скористалися ним?

Юний Борнемісса задумався, помовчав, потім швидко підвів голову.

— А коли приходять і йдуть гінці?

— Та ось і зараз двоє послано з фортеці. Один — Міклош Ваш, другий — Імре Сабо. Добо відрядив їх у Відень, до короля.

— Коли ж вони повернуться? Коли вирушать назад до фортеці?

— Міклош Ваш прибуде сюди через тиждень. А Сабо, напевно, десь через тижнів два. Звідси щотижня йдуть гінці.

Очі юнака згасли. Блідий, зі сльозами на очах, втупився він в одну цятку.

Салкаї вихилив келих. Знову сказав: «Гм...» — потім, відкинувшись на спинку крісла, скоса глянув на гостя і сказав упівголоса:

— Слухай-но, Яноше Борнемісса! Ти такий же Янош, як я Авраам. І ти такий же брат Борнемісси, як я племінник єгерського архієпискоспа. Ти ж сестричка, не братик. Хоч який доломан на себе напни, а мене не ошукаєш.

Гостя встала.

— Простіть мені, пане Салкаї! Я не тому приховувалась перед вашою милістю, що хотіла ошукати вас. Я вірю вам, як батькові рідному. Але я боялась, як би ви не завадили мені продовжити шлях. Я дружина Гергея Борнемісси.

Салкаї встав і вклонився.

— До ваших послуг, добродійко!

— Спасибі вам! Тепер я розповім, що привело мене сюди. У мого дорогого чоловіка є турецький талісман. Той, кому цей талісман належав, украв нашого сина і привіз сюди, в Егер. Він гадав, що талісман у мого чоловіка. Дивіться, ось він.

Ева Борнемісса сягнула рукою за комір і витягнула чудову турецьку каблучку, яка висіла на шнурку.

Салкаї втупився в неї.

Гостя вела далі:

— Наші шопронські солдати розшукували цього турка, але не знайшли. Тоді я вирішила поїхати сама. Турок же забобонний, талісман для нього — все. Якщо випаде найменша можливість — власник талісмана вб'є мого чоловіка. А не випаде — вб'є нашого сина. Якби каблучка в мого чоловіка була — вони б ще умовилися. Гергей віддав би йому каблучку — турок повернув би сина...

Салкаї мотнув головою.

— Добродійко, егерчани поклялися не вступати ні в які переговори з турками, не приймати від них ніяких послань. Хто мовить бодай слово туркові або ж принесе від нього звістку — чи то офіцер, чи простий солдат — буде скараний на смерть.— І він провадив далі, почухавши потилицю: — Гей, добродійко, от якби ви вчора приїхали! Хоча хто знає, чи пройшли вони?

Капітан мав на увазі загін Лукача Надя.

— Я мушу потрапити до фортеці ще сьогодні,— відповіла Ева.— Я ж не присягала не розмовляти з турками.

— Але як ви хочете потрапити до фортеці? Не можете ж вдвох пробратися крізь турецькі заслони!

— Ми підемо в турецькому одязі.

— Тоді вас застрелять з фортеці.

— А ми гукнемо до них.

— Тоді попадете біля фортеці в руки туркам.

— Як же туди проходить гонець Іштвана Добо?

— Ризикуючи життям. Гонець напевно знає, біля яких воріт його чекатимуть. У нього є дудка, він знає пароль. Ще й розмовляє по-турецьки. Якщо ви доконечне хочете ризикнути, то хоча б його зачекайте.

— А якщо я піду з білою хустиною і скажу, що шукаю офіцера на ім'я Юмурджак?

— Ви, ласкава пані, молода й вродлива. Якщо б вас навіть за юнака вважали, й від того не легше. Перший стрічний солдат поведе вас до себе в намет.

— А якщо я пошлюся на відомого в них у військах офіцера?

— Там двісті тисяч чоловік. Офіцерів на ймення знають не всі. У таборі навіть розмовляють не однією мовою. Там сила різного народу: перси, араби, єгиптяни, курди, татари, серби, албанці, хорвати, греки, вірмени. Кожен знає лише свого офіцера. Та й то не на ймення, а на прізвисько. Ну, приміром, офіцер має довгий ніс — то хай звуть цього офіцера Ахметом чи Хасаном, солдати поміж собою зватимуть його Носатим або Хоботом. Коли ж він рудий — прозвуть Лисом або ж Міднопиким. А худого й довготелесого — Бузьком? І все в такому ж дусі. Кожен має прізвисько, щоб його легше було пізнати. Одного з їхніх офіцерів звуть Ригачем, бо він завжди в розмові час від часу зригує.

Ева похнюпилась.

— То порадьте мені щось, дядечку Салкаї.

— Раджу зачекати гінця. Чи то буде Міклош Ваш, чи хтось інший, ви, ласкаві пані, віддайте йому каблучку, і він віднесе вашому чоловікові. А вже пан Борнемісса зметикує, як йому умовитися з турком.

Це була справді мудра порада. Та, леле, неспокійне материнське серце не знає слова «зачекай». Воно бачить лише клинок, занесений над рідними, і прагне якомога швидше відвести удар щитом.

Ева поклала на стіл креслення і довго роздивлялась його.

— Якщо фортеця вибудувана ще до приходу угорців,— заговорила вона врешті, піднявши голову,— то сьогоднішні мешканці навіть не знають, що під нею викопано. Ось церква. Звідси йдуть три підземних ходи. Їх, звичайно, могли зруйнувати ядрами. Та ось четвертий хід. Він веде до теперішнього палацу й прокладений осторонь від решти. Його не могли виявити в ті часи, коли будували Шандоровську вежу. Може, знали про нього, а може, й ні... Де тут хід, Міклоше? — Вона відсунула креслення до Міклоша.

— Вхід побіля печей, в яких випалюють цеглу,— відповів юнак, розглядаючи креслення.

— Там є такі печі? — повернулася Ева до капітана.

— Є,— відповів Салкаї.— На північний схід від фортеці.

Юнак розбирав буквочки.

— «На північному сході — печі для випалювання цегли. Плаский круглий камінь за десять кроків від горіхового дерева на південь. Там вхід».

— А є там горіхове дерево? — знову запитала гостя.

— Їй-богу, не пам'ятаю,— відповів Салкаї.— Я їздив туди лише раз у житті, ще в часи Перені.

— А піч для випалювання цегли далеко від фортеці?

— Недалеко, хвилин п'ятнадцять ходу, а може, й того не буде.

— Значить, і там стоять турки?

— Там, певне, стоїть турецький обоз, пастухи і всілякий інший люд.

— А ви, ваша милість, можете дати нам якийсь турецький одяг?

— Можу.

— Чи нема у вас плаща, який носять делі?

— Є, та лише один. І той розірваний зверху донизу.

— Я зашию,— відповіла Ева.— Одного разу я вже подорожувала в одязі делі. От не думала, не гадала, що мені це колись ще придасться! — Вона замислилася, схиливши голову на руку.— Та й хто знає, чи буде тут вивідувач через тиждень! А якщо він запізниться? Та і вбити його десь можуть...

— Так, на вивідувачів постійно чигає смерть.

Ева рвучко підвелася.

— Ні, ні! Я не маю часу навіть плащ зашивати! Мені не можна чекати ні хвилини! Так буде краще. Я вдячна вам за гостинність! — І вона простягнула руку капітанові.

— Та як же ви...

— Ми вирушаємо негайно.

Капітан встав і загородив двері.

— Я цього не можу допустити! Отак, наосліп, тільки мошки на вогонь летять... Я б собі цього ніколи не простив!

Ева, тяжко зітхнувши, знову опустилася в крісло.

— Ваша правда. Ми мусимо вчинити якось інакше, придумати щось таке, аби нас не впіймали.

Пан Балаж сів.

— У тім-то й річ,— ствердив він.— Якщо випаде хоч найменша нагода, я відпущу вас, добродійко.

2

На північному сході від Егерської фортеці височить гора Егед. Належало б називати її горою святої Егіди або святої Едеди, проте назви ці угорцям не припали до душі, так і понині звуть її горою Егед. Стоїть вона на такій же відстані від Егера, як і гора Геллерт від Кебаньї, тільки Егед і вища, й величніша.

Коли б якийсь силач з Егерської фортеці випустив у бік гори Егед стрілу, опірену гусячим пером, перелетіла б та стріла через пагорб, де рикають турецькі гармати, і впала б у долину, де роїться строкатий табірний набрід. Там розташувалися купці, гендлярі, голярі, дервіші, знахарі, гострильники, продавці шербету й халви, канатоходці, торговці невільниками, лахмітники, цигани та інший люд. Вдень вони приходять у табір торгувати, міняти, підбирати всілякий непотрібний мотлох, потішати народ, ворожити, обдурювати — одним словом, шукати поживу.

Другого жовтня, через три доби після приступу, який стався на день святого Михайла, з боку Тарканьского лісу прибув верхи молодий делі. Він був у аттілі, вузьких штанях, жовтих черевиках і в плащі з верблюжої вовни. Замість чалми, як це заведено в делі, голову йому вкривав каптур плаща. За пояс заткнуто безліч кончарів, через плече висів лук і колчани. Делі гнав поперед себе закованого в кайдани угорського юнака. А юнак підганяв вола. Було видно, що і юнак, і віл — здобич делі.

У цих краях повсюдно були розкидані виноградники, але тієї осені угорці не збирали винограду. Зате скрізь порядкували турки. Куди не глянь, всюди у виноградниках маячать тюрбани і хутряні ковпаки.

Декотрі гукали молодому делі:

— Гарна в тебе здобич! Де ти розжився?

Та делі було не до них — підганяв свого невільника, а той розлючено підганяв вола, й обидва не відповідали на питання.

Делі не хто інший, як Ева. Невільник — Міклош.

Вартових ніде не видно. А якщо десь вони і є, то всі пасуться у виноградниках. Та й для чого зараз вартові! Ворог замкнутий у фортеці.

Без будь-яких перешкод Ева Борнемісса в'їхала в долину, де колись випалювали цеглу, а тепер стояло юрмище строкатих і брудних наметів. Тут же її оточили галасливі, крикливі циганчата і гавкотливі пси. Невдовзі крізь натовп пробилися купці.

— Продай хлопчика. Скільки правиш?

— Даю десять піастрів.

— Даю шістдесят курушів.

— Сімдесят.

— За вола дам двадцять піастрів.

— Дам тридцять.

— Сорок...

Та делі й бровою не повів. Списом захищав то вола, то юнака. В руці у юнака була довга гілка.

З пагорка, засадженого виноградниками, вони спустилися в долину, до печей. Тут іще мальовничіша картина. Цигани нашвидкуруч виклали собі житло з цегли, дахи зладнали з парусини і гілок. Деякі з циганських сімей навіть притулились у печах для випалювання цегли. Смажать, варять, гріються в промінні осіннього сонця.

Старе горіхове дерево ціле й неушкоджене. Під ним влаштувався якийсь гендляр. Ева відміряла десять кроків на південь від дерева і подивилася туди. Саме там поставили загороду для коней. Побіля загороди стояв чотирикутний намет гендляра, на якому турецькими літерами було виписано вислів з корану: «Факрі — фахрі», що означало: «Моя бідність — гордість моя». Турецькі купці ніколи не вказують свого імені на дверях крамнички, лавки чи ятки — вони виписують кілька слів з корану.

Нарешті Ева запримітила камінь. Колись це було млинове жорно. Давно він, видно, тут лежить — так глибоко вріс у землю, що тільки його половина висувається назовні. З отвору посередині жорна тягнеться вгору висока трава, а довкіл камінь увесь заріс мохом.

Ева привела свого невільника й вола до кінської загороди, списа застромила в отвір жорна.

До неї, кланяючись, підійшов купець.

— Скільки правиш за невільника? — запитав він, погладжуючи бороду.

Ева вдала з себе німу: показала на губи й зробила рукою заперечний жест.

Німий солдат не дивина й не рідкість. Побачивши безвусого й безбородого німого ратника, турок одразу розуміє, що перед ним людина, яка у не воєнний час живе з милостині.

Грек заговорив:

— Тридцять піастрів.

Ева покивом голови дала зрозуміти, що продається тільки віл.

Грек обдивився вола з усіх боків, помацав груди, поплескав по крупу і запропонував іншу ціну:

— Двадцять піастрів.

Ева похитала головою.

Купець запропонував тридцять, потім тридцять п'ять піастрів.

Ева сіла на камінь і скрушно обмацувала свою ногу. До ноги був прив'язаний шматок сирого м'яса, і його сік темною плямою проступав крізь синє сукно пов'язки.

Коли грек пообіцяв за вола тридцять п'ять піастрів, Ева, показуючи руками й списом, дала зрозуміти, що їй потрібен намет, до того ж розбити його вона просить саме на цьому місці.

Грек бачив, що делі поранений, блідий і смертельно втомлений. Він зрозумів, що делі хоче перепочити, поки в нього не загоїться рана. Для цього, ймовірно, йому і потрібен намет. Купець звелів своєму слузі принести полотнища трьох-чотирьох порваних шатрів.

— Зроби ласку, вибирай!

Ева вибрала найбільший, хоча й він був весь у латках, і тут же показала на вола: твоя, купче, покупка, забирай її. Купець був невдоволений ціною. Ева віддала йому й коня, але з умовою, що купець спершу над каменем розіб'є намет. Грек погодився. Разом з двома слугами-сарацинами він поставив шатро на вказаному місці.

Що ж, поки що все йшло вдало.

— Господь береже нас! — прошепотіла Ева, коли вона лишилася в наметі з Міклошем удвох.

Тепер усе залежало від того, чи зуміють вони підняти жорно. І коли.

Треба було десь дістати жердину, щоб засунути її в дірку й підняти жорно.

Знайти жердину не так уже й важко — взяти й витягнути її з загороди. Вночі вони це зроблять.

За пагорбом безперервно гуркотіла гармата, а в проміжках між пострілами чулися часті ляскання пищалей. Іноді до Еви й Міклоша долинав сморідний запах порохового диму. Крізь гілки дерев виднілася навіть одна з веж фортеці. Вона була схожа на білу свічку, погризену мишами. Але наші подорожні дивилися на неї із захватом. Вежа ця — надійний орієнтир, який показує, куди вони повинні втрапити цієї ночі.

Довкіл снує строкатий люд. Іноді з'являються й солдати. Найчастіше вони купують коней або розшукують якого-небудь знахаря, цілителя. Великий попит і на циганські талісмани. В них, правда, не дуже вірять, та все ж купують. На волохатих грудях одного асаба цілим вінком нанизані на шнурок маленькі талісмани.

Ева лягла на плащ.

— Міклоше, чи не піти мені пошукати сина? Якщо я сюди дійшла, то можу й далі пробратися.

— Ваша милість, ви знову про те ж думаєте?

— В цьому одязі мене ніхто не затримає. Я можу знайти його серед війська. Розшукаю Юмурджака, стану перед ним і скажу: «Ось тобі каблучка, віддай мені сина!

— Каблучку візьме, а хлопчика не віддасть.

— О жорстокий, дикий звір!

— Якби ж то він був інший... Уявімо навіть, що він чесний чоловік. А що коли хтось із офіцерів віддасть вашій милості який-небудь військовий наказ? А до того ж можуть бути й такі загони, куди делі не пускають. Близько до гармат, само собою, сторонніх не підпускають. Десь та й упізнають, що ви, добродійко, чужа і з якоюсь метою затесались до них у табір.

— І схоплять...

— Хай навіть і не схоплять. Але Юмурджак все одно вас не випустить зі своїх рук.

Ева зітхнула. Вона розв'язала торбу, вийняла хліб і холодну курку, виклала все на жорно.

— Поїмо, Міклоше.

Нарешті смерклось. Замовк гарматний гуркіт. У темряві поволі всі повлягалися спати.

Ева витягла з торби в'язочку свічок, викресала вогонь, запалила свічку тліючим трутом.

Опівночі Міклош, скрадаючись, виліз із шатра й за кілька хвилин повернувся з жердиною завтовшки з руку.

Жердину просунули в дірку жорна і зрушили його з місця.

Під каменем не було нічого, крім вологої темної глини та кількох чорних жуків.

Ева з усієї сили тупнула ногою в тому місці, де лежало жорно.

Вона ніби запитувала землю: «А може, тут порожнеча?»

Земля глухо відізвалась: порожнеча.

Ева вийняла з сумки лопату без держака, прикріпила її до ратища списа і почала копати. Міклош розривав землю руками.

На глибині двох п'ядей лопата стукнулась об щось тверде. Це була дубова дошка, дуже товста, але вже зогнила. Її викопали й викинули. Під дошкою зяяла темна яма, в яку вільно міг пролізти чоловік.

Спочатку довелося спуститися на десять східців, а там яма йшла вшир. Вона виявилася викладеною каменем, наче погріб. Йти можна було не згинаючись.

Повітря було затхле. Темрява. Подекуди на стінах білів наліт селітри. Віяло вогкістю й холодом.

Попереду зі свічкою йшов Міклош. Траплялося, що ступали по кісточки у воді, іноді зашпортувались об каміння, що впало зверху. Тоді Міклош обертався і застерігав:

— Обережніше, тут камінь!

Подекуди їхні кроки лунко відбивалися під склепінням. А це означало, що тут напевно є ще й другий потаємний хід. Що за люди їх прокладали? Коли зводився замок Егер, історію ще не написали. Хто знає, які племена жили у цих краях!

— Обережно, пригніться!

Прохід деякий час спускався під ухил, а далі пішов уверх, а склепіння нависало все нижче й нижче. Міклош уже пробирався навкарачки. Ева зупинилась.

— Міклоше, пройдіть далі,— сказала вона.— Якщо цей прохід закладено, нам треба повернутися по лопату.

Міклош зі свічкою поповз далі. Промінь світла слабшав і слабшав, нарешті зовсім зник. Ева залишилася сама у темряві.

Вона опустилася на коліна й почала молитися:

— Господи, змилуйся наді мною, нещасливою блукачкою!.. Чи бачиш ти мене, боже, у цій пітьмі безпросвітній?.. Від мого Гергея мене відділяє всього кілька кроків... Невже ти з'єднав нас для того, аби страждали ми зараз у гіркій розлуці? Почуй мене, отче милосердний, тобі відкриваю я своє зболене серце... Господи, тут, під п'ятою ворога, у чорній глибині земній, благаю тебе: дай мені обняти мого Гергея!

Вдалині сяйнув вогник, потім з'явився Міклош. Він повз на череві, згодом звівся, згорбившись, все чіткіше виступаючи з темряви.

— Звідси кроків за двадцять прохід усе звужується, потім десь метрів за десять стає просторим і розгалужується на два рукави. Але обидва ці ходи засипані.

— Міклоше, йдіть назад по лопату. Копатимемо до ранку. Але ви, Міклоше, через кожну годину мусите з'являтися перед, наметом, щоб не викликати якоїсь підозри.

Юнак мовчки скорився.

— Якщо я, Міклоше, побачу свого чоловіка,— сказала Ева,— ми віддячимо вам за вашу доброту. Добо любить його як рідного сина. І Гергей влаштує вас писарем у Добо.

— Ні, я не погоджуся,— відповів Міклош.— Дитина пропала з моєї вини, і я мушу вам допомогти. Коли ж її знайдемо, я візьму в руки мандрівницьку патерицю і піду до школи.

Бідний, добрий Міклоше! Ніколи вже не доведеться тобі ходити до школи.

З

На день святого Михайла штурм вирував до самого полудня. Після обіду обидві сторони чекали, поки прохолонуть гармати. З фортеці линув тужливий псалом. Унизу, під стінами фортеці, табірні дервіші й священнослужителі складали на підводи мертвих і важкопоранених, які самі не могли зіп'ятися на ноги.

Мури фортеці були залиті кров'ю і зовні і зсередини. На вежах і в тих чотирьох місцях, де ворог кидався на приступ, жінки засипали попелом і камінним пилом чорні калюжі крові. З вишки наріжної вежі фортечний кат скидав до підніжжя фортеці тіла яничарів, що звалилися досередини. Захоплені турецькі прапори занесли до рицарської зали. Зброю віддали солдатам. Кожному дозволялося брати те, що йому припадало до душі.

Витязі розхапали все, але найбільше їм сподобалися кирки.

Сотні ратників юрмилися біля кузні.

— Мені теж кирку!.. Кирку давай!..

Мекчеї тут же наказав, щоб фортечні ковалі кували кирки. Ковалі рубали залізні бруси на шматочки й кидали ці шматочки у вогонь. Розжарені шматки клали на ковадло, один кінець виковували гострим, другий — плескатим, а посередині пробивали дірку. Солдатові, який підкріплював своє прохання одним чи двома динарами, навіть обробляли кирку — випилювали біля вістря жолобок (тоді їх називали кровостічними жолобками). А руків'я витесував сам солдат.

— Ну, гололобі, тепер просимо завітати!

Солдатів, яким довелося битися менше, ніж іншим, Добо одразу ж після обіду відрядив закладати проломи. Найперше туди перетягнули каміння із зруйнованої вишки. До самого вечора витягували з-під руїн трупи порозчавлюваних турків. На жаль, були там і угорці.

Працювати! Працювати! Навіть діти без діла не сиділи.

— Хлопчики, збирайте гарматні ядра! Вони валяються повсюдно. Великі підтягуйте до великих гармат, малі до менших і складайте біля підніжжя веж.

Тієї ночі лейтенант Гегедюш разом з Гергеєм ночував на Шандоровській вежі.

Ніч була холодною. У зоряному небі сяяв широкий серп місяця. Натомлені захисники фортеці спали врозкид на ринковій площі. Вартові тинялися напівсонні. Досить було сердезі зупинитись, як він тут же стоячи засинав.

Гергей звелів принести під одну арку склепіння солом'яні матраци собі й двом іншим лейтенантам. Перед аркою палало вогнище. І коли вони лежали там, зігріті гарячим диханням вогню, Гегедюш сказав:

— Ти, Гергею, вчений чоловік. Я теж учився, готувався стати священиком, тільки вигнали мене. Сьогодні цією ось рукою я поклав сорок турків. Траплялися поміж ними й хоробрі. Значить, боягузом мене не назвеш...

Гергей був стомлений, йому хотілося спати, але тут він мимоволі прислухався — голос Гегедюша тремтів від хвилювання.

Гергей глянув на товариша.

Лейтенант сидів на солом'яному матраці. Полум'я освітлювало його обличчя і довгий синій плащ, в який він кутався.

Гегедюш вів далі:

— І все-таки я часто думаю, що людина — все одно людина, поголена в нього довбешка чи ні... А ми ось... убиваємо.

— Так, ну й що з того? — сонно обізвався Гергей.

— І вони нас убивають.

— Убивають. От коли б вони дряпалися на мури не зі зброєю в руках, а з повними баклагами вина, то й ми їх теж баклагами зустрічали. І замість крові лилося б вина. Отак-о, а тепер давай спати.

Гегедюш скоса глянув на вогонь, і обличчя в нього було розгублене — напевно, хотів щось сказати, але не відважувався. Нарешті заговорив:

— Що таке відвага?

— Сам же допіру мовив, що послав на той світ сорок турків, а ще питаєш, що таке відвага! Лягай, спи! Ти теж натомився.

Гегедюш, стенувши плечима, вів далі:

— Якби поміж нами був чоловік, у котрого в голові було б розуму стільки, скільки у нас усіх, разом узятих, або й ще більше — скільки в усіх людей у світі, я гадаю, що він не був би відважним.

Гегедюш кинув погляд на Гергея. Полум'я било Гергеєві просто в обличчя й тільки окреслювало різко випнуті вилиці Гегедюша.

Гергей заплющив очі і втомлено відповів:

— Навпаки, він був би найвідважнішим.

— Так він же, Гергею, ліпше від усіх знав би ціну життю! Ну ось живемо ми на землі, це ясно. А якщо турок зітне тобі голову з пліч, то вже точно не житимеш. Отож навряд чи отакий розумний чоловік кинув би легковажно те, що має, задля того, аби хтось йому сказав: «Хоробрий був хлопець!»

Гергей позіхнув.

— Я теж замислювався над цим,— мовив він,— і вирішив, що нерозсудливий чоловік відважний тому, бо смерте незрозуміла для нього, а розумний — тому, що зрозуміла.

— Смерть?

Гергей перевернувся на бік і з заплющеними очима говорив:

— Так. Нерозумний чоловік живе тваринним життям. Тварина ж нічого не знає про смерть. От хоча б квочка: як вона захищає курчат! А як тільки курчатко здохло, без будь-якого жалю покидає його. Якби смерть їй була зрозуміла бодай настільки, наскільки вона зрозуміла звичайному чоловікові, то як би вона побивалася, плакала! Бо усвідомила б, що дитинча її назавжди втратило життя. Ну й візьми людину з ясною головою. Вона відважна тому, що знає: її тіло — це ще не все. Де ми були перед тим, як жили? Куди підемо, коли перестанемо жити? Цього ми в нашій земній оболонці знати не можемо. Та й що б могло з нами бути, якби знали? Бо ж тоді б ми думали не про земне наше життя, а все б гадали, що чинить там на тому світі якийсь наш товариш чи знайомий і як у них там справи, до яких ми аніскілечки не причетні.

— Гаразд, гаразд! — відповів Гегедюш.— Отакі промови я частенько чув від попів. Але це земне життя має свою ціну, і не для того нам дано тіло, наша земна оболонка, аби будь-якому пройдисвітові бусурману було кого зарубати!

Потріскували дрова, вогонь золотив панцирі й шаблі, що лежали біля матраца. Замість подушки Гергей підклав під голову шкуратяний щит. Він поправив його й сонно відповів:

— Дурниці ти верзеш, любий Гегедюш! Чоловік-тварина іноді сліпо зробить добре діло, а чоловік розумний завжди творить добро усвідомлено. Чи знаєш ти, що захищати вітчизну — велике й святе діло, таке ж, як синові захищати рідну матір? — І, натягнувши плащ собі на вухо, додав: — Де, в яких законах сказано, що людина мусить захищати свою матір, та ще й, може трапитися, ціною власного життя? Звірина ж не захищає. А чоловік, хай навіть найрозумніший чи найдурніший, кидається на того, хто напав на його матір. І хай навіть йому смерть загрожує, все одно він вважає, що інакше вчинити не міг.— І, вже дрімаючи, Гергей закінчив: — Волею людини іноді керує закон божий. Любов і є закон божий. Любов до матері і любов до батьківщини — одне і те ж. Турок не може вбити мою душу... Та ну тебе, Гегедюше, хай тобі грець, не заважай мені спати! Теж вибрав час для отаких розмов! Зараз ось лупону тебе оцим драним щитом!..

Гегедюш замовк. Він теж розтягнувся на матраці.

У фортеці було чути тільки розмірені кроки вартових, далекий стукіт — хтось, напевно, залізом бив об залізо,— тихе гудіння порохового млина і кінський тупіт.

Наступного ранку гармати мовчали. Та за земляним валом шумів турецький стан.

— Турок знову листа строчить,— сказав Добо.

У руці він тримав аркуш білого паперу. Добо звелів сурмити збір. Через дві хвилини солдати вже стояли в бойовому порядку. В багатьох були поперев'язувані голови, око або рука. Але всі дивилися весело.

— Витязі! Я зібрав вас для того, щоб похвалити. Перший приступ ворога ви відбили так, як і має відбивати ворожу навалу угорський солдат. Я не бачив поміж вас жодного боягуза. Ви — герої. Ви заслужили називатися справжніми героями! Після того як турок забереться, я сам піду до його величності короля і попрошу для вас нагороди. Але й доти ми відзначимо тих чотирьох витязів, які, не шкодуючи життя, особливо проявили себе в бою. Хай вийдуть наперед Іштван Бакочаї, Ласло Терек, Антал Комлоші, Санісло Шонці.

Чотири витязі виступили з рядів і стали перед Добо. У всіх чотирьох голови були перев'язані.

Добо вів далі:

— Ворог видерся на мур зовнішніх укріплень і підняв свій перший прапор. Солдат Іштван Бакочаї один кинувся на загін яничарів, вирвав прапор з рук турка й пожбурив його вниз. Перше ніж удасться доповісти його величності королю про цей подвиг, я даю Бакочаї чин сержанта, нагороджую п'ятдесятьма срібними динарами і новим одягом.

Під захоплені вигуки захисників фортеці скарбник Шукай відрахував п'ятдесят срібних монет у підставлену долоню витязя.

Добо говорив далі:

— Прапор фортеці разом зі шматками муру був збитий гарматним ядром. Він упав до турків. Ласло Терек один вискочив крізь пролом назустріч тисячі смертей і приніс прапор назад. Перше ніж він одержить королівську нагороду, йому видається з казни фортеці один форінт, а також суконний костюм.

Витязь орлиним поглядом окинув товаришів, які вітали його. Шукан відрахував йому нагороду.

І знову пролунав голос Добо:

— Турок підняв прапор біля Старих воріт. Антал Комлоші вирвався на мур і відрубав праву руку турка разом із прапором. Перше ніж мені вдасться представити Антала Комлоші до нагороди, він одержить два форінти і новий одяг.

Залишався ще й четвертий витязь.

— Санісло Шонці! — сказав Добо.— Коли полагоджений мур знову пробили і турки вже були готові вдертися до фортеці, ти підскочив до пролому, один проти сотні ворогів, і бив, крушив, трощив, аж поки не підійшла підмога. Окрім королівської нагороди, ти одержиш сьогодні два лікті сукна й один форінт.

І далі Добо сказав таке:

— Нагороди не співмірні геройству вашому, але диктується оця неспівмірність мізерністю фортечної казни. Та і є ще немало витязів, заслуги яких не менші од ваших. От хоча б Лукач Надь і ратники його загону. Ви знаєте, що вони зробили! Я сам бачив немало наших воїнів, які поклали до п'ятдесяти турків. Але зрозумійте: нині я хотів похвалити тих, хто особливо відзначився, хто заради батьківщини життям своїм важив і йшов за неї на видиму смерть.

Біля воріт пролунав звук сурми, і тут же до фортеці впустили якогось незнайомого селянина. Загодя знявши шапку, він поплівся через ринкову площу й попрямував до Добо, тримаючи в руках листа.

— Ідіть — вас чекають ваші справи,— сказав Добо солдатам.

Він перекинувся ще двома-трьома словами з Мекчеї і, коли селянин підійшов, подивився на нього зневажливо, сів на коня і поскакав.

Селянина прийняли офіцери.

Одначе йому не пощастило. Листа, навіть не розпечатавши, тут же розірвали навпіл. Половину кинули у вогонь, другу заткнули посланцеві в рот.

— Сам приніс — сам і їж, собако!

Потім він попав до темниці і там на дозвіллі міг подумати про те, що ніяка служба ворогу до добра не приводить.

Селянина звали Андрашем Шарі. Турки привезли його з Фейєрвара.

Цілу годину чекали бусурмани, поки їх посланець вийде з воріт. Коли ж вони зрозуміли, що егерчани листуванням не займаються, то з того боку знову загуркотіли гармати. Рови під фортецею поповнилися турецькими солдатами. Якщо доти з турецького стану лунали тільки вигуки «Аллах!» і глузливі окрики, то тепер з усіх боків лементували по-угорськи:

— Здавайтеся! Погано вам буде, якщо не здастеся! — вигукував один.

А другий підхоплював:

— Гадаєте, Що вам щоразу вдасться відбити приступ? То ж була тільки спроба! Тепер ми і немовлят ваших не пощадимо!

Третій горлав:

— Тікайте від Добо геть! Добо — божевільний! Якщо йому хочеться вмирати, хай помирає сам! Нікого не зачепимо, хто вийде з фортечних воріт! Дозволимо винести з собою і гроші, і зброю!

— Хто захоче вийти, хай прив'яже білу хустку до списа! — висунувшись із рову, кричав сипахі у гостроверхому шоломі.

— А хто впустить нас — тисячу золотих одержить! — гаркнув яничарський ага зі страусовим пером на ковпаку.

Зі стіни зразу троє вистрелили в нього, але він устиг сховатися в рову.

— Добо з глузду з'їхав! — знову пролунав крик у другому кінці.— Не будьте ж і ви божевільними! Перший, хто покине фортецю, одержить у нагороду сто золотих, наступні двадцятеро — по десять золотих, і всі підуть з миром!

— А решту на кілок посадимо! — пронизливим голосом додав хтось.

Так кричали з турецького стану турки, які розмовляли по-угорськи. Ті ж погрози й обіцянки вигукували по-словацьки, по-німецьки, по-іспанськи й по-італійськи.

Захисники фортеці не відповідали їм ніякою мовою — ні по-угорськи, ні по-словацьки, ні по-німецьки, ні по-іспанськи, ні по-італійськи.

Крики затихали й знову лунали. Обіцянки ставали все спокусливішими, погрози все страшнішими. Нарешті Гергей виставив на своїй дільниці муру барабанщиків і сурмачів, і як тільки котрийсь із турків починав кричати, тут же починали бити барабани, глумливо лементував ріг, голосно ревіла сурма.

Обложенці піднеслися духом. На інших мурах теж повиставляли барабанщиків і сурмачів. Знайшлася робота і для трьох дударів. А ті витязі, які мали залізні щити, стукотіли в щити. Пекельний шум заглушив крики турків.

Лейтенант загону кінноти Іон Пакші попросив у Добо дозволу на вилазку, вирішивши поколошкати горланів.

Славний, голосистий лейтенант був молодшим братом коменданта Комаромської фортеці. Був він красивим, рослим хлопцем геркулесової сили. Коли зранку він розправляв вуса, вони сягали йому вух. Під час приступу Пакші бився палашем. Одним ударом розрубував голову турка в шоломі, так що і голова, і міцний шолом розколювалися на дві половини.

Він просив тільки сто чоловік.

— Не мудруй, братку! — сказав Добо, похитуючи головою.— Не доведи господи, станеться з тобою біда...

Та Іов Пакші вовтузився, вертівся, наче з'їв на сніданок миску розпеченого вугілля. Він потроху поступався, знижував ціну.

— Ну, хоч п'ятдесят... Ну, хоч двадцять...

Нарешті став просити тільки десять вершників, аби зробити хоча б одне коло.

Добо, мабуть, не погодився б і на це, але довкіл Пакші зібралося багато солдатів, в котрих свербіли руки.

Розпашілі, розчервонілі, вони благали:

— Ласкавий пане капітан, дозвольте!..

Добо побоювався, що подальший опір припишуть не його розсудливості й обережності, а вирішать, що він вважає фортечний гарнізон слабким. І Добо махнув рукою.

— Що ж, коли вам так кортить загинути, їдьте!

— А скільки дасте людей? — радісно спитав Пакші.

— Двісті,— відповів Добо.

Ворота, що виводили до річки, ще були цілі. Пакші відібрав двісті солдатів і пішов на вилазку.

Трапилося це опівдні.

Побіля річки снували турки, напували коней і верблюдів. Праворуч від воріт коней поїли акинджі.

Двісті вершників лавиною ринули на них. Акинджі падали, як снопи. Пакші мчав попереду, прорубуючи доріжку між чалмами. Його панцир і кінь з правого боку були забризкані кров'ю. Решта робила те саме, і акинджі, завиваючи від жаху, збиваючи один одного з ніг, кинулись навтікача. Але тут з двох боків вискочило тисячу яничарів.

Добо наказав сурмити відбій.

Та витязі не почули. Розлючені й захоплені боєм, вони кололи й рубали яничарів.

Пакші знову розмахнувся, але тієї ж миті, коли він завдав ворогові страшного удару, коли його шабля задзвеніла об кольчугу сипахі, його кінь, налякавшись верблюда, сахнувся вбік. Шабля встромилася в груди коневі — скакун повалився. Пакші опинився на землі.

Воїни Пакші оточили свого лейтенанта і відчайдушно рубалися, щоб дати йому змогу піднятися.

Але Пакші не вставав. Можливо, він вивихнув або зламав собі ногу. Та й так, сидячи на землі, він крутив шаблею — колов, рубав яничарів. Шолом його злетів, і яничар розрубав витязю голову.

На мурах фортеці сурмили в сурми: назад, назад! Солдати повернули назад і пробилися крізь юрмище турків. Тільки десяток хлопців залишився біля Пакші. Їх тут же оточив цілий ліс списів.

— Здавайтеся! — залементували турки.

Хлопці один за одним опустили шаблі.

— Боягузи! — розгнівано кричали з мурів фортеці.

Мекчеї хотів вискочити за ворота. Його ледве втримали.

Через годину на Кірайсекському пагорбі спорудили високий круглий поміст і встановили на ньому знаряддя тортур — залізне колесо. І на очах захисників фортеці турецький кат колесував поранених єгерських солдатів — усіх, крім Пакші.

4

Доти егерчани тільки ненавиділи турків — тепер же вони ще й зневажали їх. Жінки плакали. Солдати готові були без дозволу вчинити вилазку. Але Добо наказав замкнути ворота.

Після цієї ганебної і жорстокої страти Алі-паша звелів гукнути захисникам фортеці:

— Знайте, що ми розбили прислані вам на підмогу королівські війська! Тепер пощади не чекайте! Якщо не здастеся — буде з вами те саме!

Люди, бліднучи, слухали ці слова. Від лиходійства турків ціпеніли навіть барабанщики, забувши свої обов'язки заглушувати погрози ворога.

— Брешуть, негідники! — презирливо кинув Гергей солдатам, що з'юрмилися довкіл нього.— Так само брешуть вони кожної ночі, що полонили наших дружин, наречених і дітей. Королівське військо в дорозі. Ми ждемо його з години на годину.

— А що коли не брешуть? — відізвався у нього за спиною грубий голос.

Гергей і без того був блідий, а тут зблід як полотно, і від того вуса його здалися ще чорнішими.

Слова ці вимовив лейтенант Гегедюш. Гергей зміряв його пронизливим поглядом і, стиснувши ефес шаблі, відповів:

— Гей, пане лейтенант! Не завадило б вам знати військовий звичай: ворог завжди захоплює прапори розбитих полків. Якби королівське військо справді було розбите, невже б турки не показали нам трофейних прапорів?

І він зміряв Гегедюша поглядом з голови до ніг.

Відбувалося все це на Церковній вежі. Трохи поодаль від Гергея стояв Добо; поруч з ним, спершись на ціпок,— Цецеї, далі — Золтаї, Фюгеді, отець Мартон. Священик був у білій сорочці і в єпітрахилі (він щойно поховав солдата, який помер від тяжкого поранення).

Слова Гергея привернули увагу Добо, і він здивовано глянув на Гегедюша.

Обернувся й Цецеї.

— Дурні балачки! — гримнув старий.— Ти що, Гегедюше, людей хочеш налякати?

Гегедюш розлючено подивився на Гергея.

— Ти, молокососе, я старший за тебе! Як ти смієш повчати мене?

І раптом вихопив шаблю з піхов.

Гергей теж оголив шаблю.

Добо став поміж ними.

— Цим займатиметесь після облоги. І доки замок обложений, ви не маєте права оголювати шаблі один проти одного.

Обурені супротивники повкладали шаблі у піхви. Добо холодно розпорядився, аби Гегедюш ніс службу біля Старих воріт у військах Мекчеї, а Гергей не смів без поважної на те причини покидати зовнішні укріплення.

— Після облоги! — сказав ще раз Гегедюш, погрозливо зиркнувши на Гергея.

— Не бійся, не сховаюся! — відповів зневажливо Гергей.

Ця сварка засмутила Добо.

Коли Гергей і Гегедюш розійшлися в різні боки, віл обернувся до Цецеї.

— Що буде з нами,— сказав він,— коли навіть офіцери вороже дивляться один на одного? Як же вони разом воюватимуть? Їх слід помирити.

— Грім би їх побив цих кашшайців! — сердито відповів Цецеї.— Мій зять усе правильно сказав.

Проводжаючи Добо, старий пішов з ним через усю ринкову площу. З корчми чулися співи, і коли вони підійшли туди, з дверей, похитуючись, вийшло троє солдатів. Обхопивши один одного за шиї і виспівуючи, вони попрямували до казарми.

Посередині крокував Бакочаї. Закінчивши пісню, він задиристо крикнув:

— Ніколи не вмремо!

Побачивши Добо, гультяї відпустили один одного і, зупинившись, поставали, наче три пізанські вежі. Всі троє кліпали очима й мовчали.

Добо пройшов повз них і спинився перед дверима корчми.

У корчмі теж співали. Терек вимахував хустиною, на якій була підв'язана його поранена рука. Комлоші ударяв по столу залізним кубком. Санісло Шонці, весело покрикуючи, підкликав дударів. Тут же троє рядових допомагали їм пропивати нагороду за хоробрість.

Добо обернувся до зброєносця:

— Поклич сюди обох корчмарів.

Через хвилину перед ними стояли Дюрі Дебреї із закасаними рукавами сорочки і Лаці Надь у синьому фартусі з високим нагрудником. Обидва збентежено зиркали в розлючені очі Добо.

— Корчмарі! — гаркнув Добо.— Якщо я ще раз побачу в фортеці п'яного солдата, то звелю повісити корчмаря, в якого він напився!

І, повернувшись, комендант пішов далі.

Вночі знову замуровували, лагодили зруйновані за день мури. Добо спав тільки годину чи дві на добу. Вдень і вночі його бачили то тут, то там; всюди чувся його спокійний, твердий голос — Добо впевнено й розважливо давав розпорядження.

На третю ніч після приступу з північного пагорба знову донісся гучний крик:

— Іштване Добо, ти чуєш? Тебе вітає твій давній противник Арслан-бей. Честь моя чиста, як моя шабля. Поговір не торкнувся імені мого...

І після короткої паузи знову почувся голос:

— Смерть доброго Іштвана Лошонці не повинна вас лякати. Він сам собі винен. Коли ж ви не вірите нам, я пропоную в заложники себе. Викиньте білий прапор, і я не побоюся увійти до вашої фортеці. Тримайте мене в полоні, аж поки самі не покинете фортеці. Убийте мене на місці, якщо в когось із вас під час відступу хоч волосина впаде з голови. Це кажу я, Арслан-бей, син славетного Яхья-паші Оглу Мохамеда.

Настала тиша — турок чекав відповіді.

Але Добо після перших же слів сів на коня і поскакав до другої вежі. Цим він хотів показати, що не хоче навіть слухати слова турка.

Продовження промови чули тільки солдати:

— Знаю, що я для тебе — достатня порука. Але якщо твої люди не задовольняться цим, ми готові відвести наші війська на три милі. І жоден турок носа не висуне, поки ви не відійдете на три милі у протилежному від нас напрямі. Відповідайте ж мені, хоробрий Іштване Добо!

Фортеця мовчала.

5

Опівночі Добо помітив біля дверей порохового погреба хлопця, який ніс на голові купу великих тазів, штук десять.

— Це що таке?

— Пан старший лейтенант Гергей наказав принести з кухні тази.

— А де пан старший лейтенант?

— На вежі Бойкі.

Добо поскакав туди. Зіскочив з коня і при тьмавому світлі ліхтаря поквапом увійшов до вежі. Гергея він побачив біля муру. Блідий, похмурий, він стояв непорушно, схилившись над великим тазом з водою, тримаючи в руках ліхтар.

— Гергею!

Гергей випростався.

— Я не знав, пане капітан, що ви ще не спите. А втім, я доповів Мекчеї, що встановив спостереження за тазами.

— Ведуть підкоп?

— Гадаю, що ведуть. Раз ми відбили такий шалений штурм, то вони, певно, захочуть перемогти нас підступом, хитрістю.

— Добре,— відповів Добо.— Хай і барабанщики поставлять на землю барабани і насиплють на них горох.

— І дрібний шріт.

Добо гукнув з вежі зброєносцеві Криштофу:

— Обійди вартових і передай їм, щоб при кожному повороті пильнували барабани і тази! Як тільки вода в тазу затремтить і шріт на барабанах застрибає, хай негайно доповідають.

Він узяв Гергея під руку і повів його у глиб фортеці.

— Любий сину мій Гергей,— сказав він батьківським тоном, яким здебільшого розмовляв зі своїми зброєносцями,— я вже тиждень придивляюся до тебе... Що трапилося? Ти не такий, як завжди.

— Добродію,— відповів Гергей тремтячим голосом,— я не хотів обтяжувати вашу милість своїми турботами, але коли вже ви питаєте — скажу. З тих пір як почалася облога фортеці, турки щоночі кричать, що син мій у них.

— Побрехеньки!

— Я теж так гадав. Спершу навіть уваги не звертав, але тиждень тому кинули сюди маленьку шаблю. А вона справді синова.

Гергей вийняв з-під доломана шабельку в оксамитових піхвах.

— Ось вона, пане капітан. Ви про неї, напевно, не пам'ятаєте, хоча самі подарували мені в час нашої першої зустрічі. Прощаючись із сином, я подарував йому цю шаблю. Як же вона опинилася, в руках турків?

Добо пильно роздивлявся шаблю.

Гергей вів далі:

— Я залишив дружину й сина в Шопроні. Там ніяких турків нема. А прийшли б, так їм би там дали чосу! Дружина моя й не рушить з Шопроня, та їй і нема до кого їхати.

Добо замотав головою.

— Незрозуміло. Можливо, шаблю викрали і вона потрапила до лахмітника, а вже від нього до якогось солдата?

— Ну, а звідки вони могли дізнатися, що шабля належить моєму синові? І ось що ще гадюкою лежить мені на серці. У цього Юмурджака, ще його звуть Дервіш-беєм, був талісман. Мій наставник, отець Габор, царство йому небесне, забрав від турка талісман і залишив його мені. З тих пір цей навіжений турок все шукає свій талісман. Звідкіля Юмурджакові стало відомо, що каблучка в мене, і не здогадуюсь. Але ж нема сумніву, що дізнався, бо просить мене повернути талісман.

— І ти вважаєш, що твій син справді у Юмурджака? Тоді біс із ним, з отим талісманом, віддай його!

— Та в тім-то й притичина, що каблучки в мене немає,— відповів Гергей, знімаючи шолом.— Вдома лишилася.

— Гм... Нічого не збагну... Бо ж якщо й уявити, що турки вештаються в Шопроні... гм... так бей викрав би каблучку, а не хлопчика.

— Тому я й місця собі не знаходжу,— відповів Гергей.

— І ти гадаєш, що син твій десь таки тут?

— Якщо сюди потрапила якимсь чином його шабля, то можна подумати, що й він десь тут.

Вони дійшли до палацу. Добо сів під ліхтарем на мармурову лавицю.

— Сідай і ти,— запросив він Гергея.

Впершися ліктями в коліна, Добо втупився в одну точку. Обидва мовчали. Врешті Добо стукнув себе по коліну і сказав:

— Ще цієї ночі ми знатимемо, правду каже турок чи бреше.

Він гукнув вартового, який походжав біля палацу.

— Мігаю! Піди до в'язниці, виведи курда, якого впіймали коло річки.

У вікно визирнула пані Балог.

— Пане Добо, накиньте свій довгий плащ.

Добо мав на плечах тільки сірий замшевий доломан, а нічний холод пробирав до кісток.

— Спасибі, не треба,— відповів Добо.— Я й так зараз лягатиму. Як почуває себе Пете?

— Марить і стогне.

— А хто сидить біля нього?

— Я попросила дружину Гашпара Кочиша. Але поки він не заспокоїться, я теж не ляжу.

— Ви спокійно лягайте,— сказав Добо.— Я бачив його рану. Загоїться. А ви, добродійко, відпочиньте.

Вартовий привів курда.

— Зніми з нього кайдани,— звелів Добо.

Схрестивши руки на грудях і низько вклонившись, курд чекав.

— Послухай, бусурмане,— заговорив Добо (Гергей тут же перекладав),— ти знайомий з Дервіш-беєм?

— Знайомий.

— Який він із себе?

— Одноокий. Носить одяг дервіша, але під цим одягом у нього панцир.

— Так, це він. А ти з яких країв?

— З Бітліса, пане.

— Мати твоя жива?

— Жива, пане.

— Сім'я є?

— Двоє дітей у мене.

На очі курдові навернулися сльози.

Добо вів далі:

— Я випущу тебе з фортеці, але ти мусиш точно виконати одне доручення.

— Пане, я твій раб до смерті.

— Ти підеш до Дервіш-бея. В нього є маленький хлопчик-невільник. Скажи бею, нехай завтра зранку приведе хлопчика до тих воріт, які виходять на річку,— туди, де тебе взяли в полон,— і там він одержить за хлопчика те, що вимагає. Приходьте з білою хустиною. Зрозумів?

— Зрозумів, пане.

— Один з наших вийде за ворота. Він захопить з собою талісман Дервіш-бея. А ти візьмеш хлопчика в бея і передаси його нашій людині. Але дивіться, щоб ніхто не чіпав нашого посланця.

— Життям своїм за нього відповідаю.

— Цього мало. Поклянися серцем своєї матері, щастям своїх дітей, що чесно дотримаєш усіх умов.

— Клянуся, пане! — відповів курд.

Криштоф стояв тут же. Добо повернувся до нього.

— Іди, Криштофе, до рицарської зали. В кутку там валяється купа турецького скарбу. Знайди маленьку турецьку книжечку. Принеси її.

То був коран. Грамотні турецькі воїни всюди носили коран при собі. Книга була в шкіряній оправі зі стальним кілечком на ріжку. В кільце просмикувався шнурочок, і на ньому коран носили на грудях. Курд поклав палець на коран і поклявся. Потім упав до ніг Добо, поцілував землю і, щасливий, швидко пішов.

— Але, добродію,— тремтячим голосом промовив Гергей,— а якщо турок побачить, що ми обдурюємо його?

Добо спокійно відповів:

— Якби хлопчик був у нього, він уже показав би його. Всі турки — брехуни. І я тільки тебе хочу заспокоїти.

Гергей квапливо попрямував до вежі, аби ще до світання трохи відпочити. Серце його калатало.

Коли він проходив біля порохового млина, хтось у тіні шепнув:

— Тс-с!

Гергей подивився туди і побачив цигана. Підводячись із солом'яної підстилки, Шаркезі таємниче махнув рукою, прикликаючи його.

— Ну, чого тобі? — знехотя спитав Гергей.

Циган зіп'явся на ноги й прошепотів:

— Ласкавий пане Гергею, до нас шолудивая вівця затесалася!

— Ну!

— Увечері був я коло Старих воріт, лагодив підборідник шолома одному солдатові із Кашші й чув, як пан лейтенант казав своїм людям, що на час облоги солдатам належить виплачувати удвоє більше. Солдати ремствують, нарікають на пана Добо. Ось, кажуть, турки обіцяють нам усілякі блага, а він нічого доброго не обіцяє.

Гергею аж дух забило.

— І все це вони при тобі говорили?

— Та при всіх! Інакше б я вам не передавав, бо що мені їхній лейтенант! Я ж не його боюся, а турків.

— Ходи зі мною,— сказав Гергей.

Він розшукав Мекчеї. Той саме пояснював, як треба робити насипи.

— Пішто,— сказав Гергей,— послухай, що каже Шаркезі.

І він залишив їх удвох.

6

Вранці, коли Добо вийшов з палацу, Гегедюш чекав його в дверях.

— Добродію,— сказав він, прикладаючи руку до шапки й віддаючи честь,— мені треба вам дещо доповісти.

— Важливе?

— Не дуже.

— Ходімо зі мною. Розповіси там, нагорі, біля воріт.

Над воротами вже стояли Гергей, Мекчеї і Фюгеді. Від турків, що снували біля річки, їх захищав плетений тин.

Добо виглянув через тин униз і, повернувшись до Гергея, спитав:

— Ще нема нікого?

— Нікого,— відповів Гергей, кинувши погляд на Гегедюша.

Гегедюш підніс палець до шапки. Гергей теж. Але глянули вони один на одного холодно.

Добо мовчки дивився на Гегедюша, чекав його донесення.

— Добродію,— заговорив Гегедюш,— я мушу вам доповісти, що поміж солдатами спостерігається деяке невдоволення.

Очі Добо широко розкрилися.

— Це так! — Гегедюш стенув плечима і, кліпаючи, відвів погляд.— Серед них є старі солдати, котрим відомо, що в періоди облоги гарнізонові фортеці завжди і всюди дають додаткову платню... Вчора всі чекали, що одержать ці гроші. Під вечір деякі вже бурмосились. Я собі подумав, що коли полаєш їх, то ще більше розізляться, і тому дозволив їм висловитися, навіть пообіцяв доповісти вам, пане капітан, про їхні вимоги.

Обличчя Добо стало суворим.

— Насамперед, пане лейтенант,— сказав він,— вам не слід забувати, що фортеця — не місце для перешіптувань. А що стосується грошей, які виплачуються під час облоги, хай той, хто б'ється ради грошей, а не за батьківщину, прийде сюди, і він одержить гроші.

Добо відійшов від лейтенанта і перехилився через тин.

— Ідуть! — вигукнув Гергей. Здавалося, від хвилювання в нього серце вискочить з грудей.

Від гурту турків відділився курд. Він уже був при зброї і вів двох угорських хлоп'ят — двох босоногих селянських дітей в чумарочках і в штаненятах. Курд ступав широко, і хлопчикам доводилося бігти поряд з ним.

Позаду, кроків за сто від них, було видно одноокого дервіша. Він їхав за курдом верхи, але зупинився на відстані пострілу і, піднявшись у стременах, подивився в бік фортеці.

— Обидва не мої! — зрадів Гергей.

І справді, хлопчики виявилися старшими від його Йончика. Одному з них було, певне, років десять, другому — дванадцять.

Курд став перед воротами і вигукнув:

— Бей посилає замість одного хлопчика двох! Поверніть каблучку, тоді він віддасть і третього.

Добо сказав вартовому:

— Виглянь з бійниці. Махни рукою курдові, хай собі йде геть.

Того ж дня турки трощили, руйнували мури, як і раніше. Широкогорлі зарбзени діяли повільно, але з жахливою силою. Ядра з гуркотом ударялися в мури, і щоразу чувся тріск, а іноді й гул обвалу.

І все-таки того дня сталася переміна, про яку вартові доповіли ще зранку.

Кіннотники відступили від фортеці. Кудись зникли й акинджі в червоних ковпаках, сипахи в блискучих панцирах, делі в плащах з каптурами, генюллю на приземкуватих конях, гуреби, мюсселлеми і силяхтари. Десь поділися й дев'ятсот табірних верблюдів.

Що могло трапитися?

У фортеці обличчя людей проясніли. Навіть циган підійшов до селян-гострильників і звелів до блиску нагострити його довгу заіржавілу шаблю. Коло пекарні заспівали жінки. На зарослому травою пагорбку неподалік від пекарні пустували діти. Хлопці гралися в солдатів, дівчатка водили танок:

Служниця пані Балог підвела до дітей і малого турецького хлопчика. Той з подивом спостерігав їхні ігри.

— Прийміть і його,— попросила служниця.

— Не приймемо,— відповіли хлопчики.

А дівчатка прийняли.

Турченя не розуміло, що вони співають, але ходило в танку з ними так шанобливо, начеб творило разом з іншими якесь священнодійство.

Але звідкіля ця радість і втіха?

Турецькі кіннотники пощезали. Ясно, що на підмогу обложенцям поспішає військо. Королівське військо! Ясно, що турецька кіннота виступила проти цього війська.

І барабанщики барабанили ще задьористіше, намагаючись заглушити голоси турків, які все ще щось вигукували захисникам фортеці. З особливою запеклістю вистукував солдат, якому довірили великий барабан. Барабанячи, він раз по раз вискакував на фортечний мур.

А в фортецю сипалися записки. Турки закидали їх стрілами. Записок цих ніхто не читав — вони одразу ж летіли у вогонь. А стріли відносили до Цецеї. Від ночі до ночі старий сидів на Казематній вежі; тільки-но десь поблизу висовувався турок, як Цецеї посилав у нього стрілу.

Добо не змінився — був такий же серйозний.

Він піднімався то на одну, то на другу вишку і спостерігав за ворогом. Іноді довго дивився в бік гори Егед. Зрідка похитував головою.

Раптом він покликав до себе в палац Мекчеї.

— Слухай, Пішто,— сказав Добо, спустившись на стілець,— щось мені не подобається оцей Гегедюш. Ану, прослідкуй за ним.

— Вже слідкуємо.

— Я маю знати щогодинно, з ким він говорив, куди дивився, куди пішов.

— Усе знатимемо.

— Але дивіться, щоб Гегедюш нічого не пронюхав, а то ще піднесе нам який-небудь подаруночок.

— Не пронюхає.

— Якщо у фортеці вибухне заколот — нам кінець. Я міг би засадити його за грати, але ж треба з'ясувати, чи багато людей і хто саме йде за ним. Гнилятину треба вирізати, щоб і сліду її не лишилось. А хто за ним слідкує?

— Циган.

— Сам він чоловік надійний?

— З того часу, як ми відбили приступ, циган вважає безпечнішим для своєї шкури лишатися разом з нами, незважаючи на всі обіцянки турків. Учора він працював серед солдатів із Кашші. Нині теж там же постарається знайти для себе роботу. Я сказав йому: «Зроби добре діло — одержиш хорошого коня з повною збруєю». Циган прикинеться, наче б він заодно з невдоволеними.

— А іншого надійного чоловіка ти маєш?

— Звичайно, що знайдеться, але хіба кашшайці йому повірять? Цигана вони мають за ніщо, тому його й не остерігаються.

— Хай дізнається лише одне: хто призвідці?

— Так я йому і сказав.

— Тоді добре. Ходімо.

— Пане капітан! — сказав раптом Мекчеї; голос його змінився, став якимось теплішим.— З усього видно, що до нас ідуть королівські війська.

Добо стенув плечима.

— Може, і йдуть,— сумно відповів він,— але ті ж ознаки, які вам говорять про їхнє наближення, мені говорять про зовсім інше.

Мекчеї зупинився як укопаний.

Добо розвів руками.

— Ясаули на місцях. Обох воєначальників я бачив на конях в Алмадярі. Не зняли з позицій жодної гармати. Оркестри тут...

— Ну, а те все що б могло означати? — спитав присоромлений Мекчеї, кліпаючй очима.

Добо знову знизав плечима.

— Напевно, братику, до лісу пішли.

— До лісу?

— Так. І на виноградники. Понатягають хмизу і землі, засиплють наші рови і зведуть насипи біля виломів. Але, брате мій Пішто, про це я кажу тільки тобі. Нехай у фортеці радіють і думають, що на підмогу нам ідуть королівські війська.

Добо простягнув руку своєму товаришеві і з довір'ям подивився йому в очі. Потім заглянув до кімнати, де лежали поранені — Пете і Будахазі.

Як тільки стемніло, турецькі кіннотники повернулися.

З фортеці випустили освітлювальні ядра, і всі побачили, що турки ведуть коней, навантажених хмизом і оберемками виноградної лози.

А довгі вервечки верблюдів везли туго понабивані мішки. Один за одним спускалися верблюди з гори Баюс.

Добо повернув донизу жерла пищалей і мортир і наказав відкрити вогонь.

Густішали сутінки, а кінних солдатів ніяк не меншало. Стрілянину з гармат Добо припинив і тільки стрільцям дозволив коли-не-коли стрельнути.

А внизу, біля мурів фортеці, метушилися, працювали турки. Потріскував хмиз і оберемки виноградної лози, які скидали на купу. Доносилися гучні окрики ясаулів.

Добо розпорядився поставити у виломи і пробоїни мурів ліхтарі, приладнавши їх так, щоб вони освітлювали все назовні, але були недосяжними для турецьких стріл.

У фортеці панувала темінь. Лиш де-не-де поблимували ліхтарі. Біля Старих воріт пітьму розганяло тільки полум'я печей, у яких випікався хліб. Жінки працювали й співали.

— Нехай собі співають,— сказав Добо.— Хто співає, того щастя не покидає.

Опівночі Мекчеї спостерігав з вежі Бойкі, чи не ворушаться десь турки, чи не розпочнуть раптовий штурм.

Більшість офіцерів теж пильнували в різних місцях.

Мекчеї пильно вдивлявся в темінь і слухав, приклавши долоню до вуха.

Ззаду хтось смикнув його за полу доломана. Це був циган, взутий у яничарські черевики. На голові в нього стирчав шолом, утиканий когутячими перами. На поясі з одного боку висіла шабля, з другого — турецький ятаган з білим костяним руків'ям.

— Тс-с!— зашипів Шаркезі таємниче.— Тс-с!

— Ну, чого тобі?

— Ваша милість, ласкавий мій пане капітан, я вже відчув у руці вуздечку доброго коня.

— Ти щось вивідав?

— Ой-ой-ой!

— І докази маєш?

— Є, але їх треба ще впіймати.

— Так упіймай, дідько б тебе вхопив!

— Я? Упіймати?! Ласкаво прошу пана капітана піти зі мною й самі все побачите. Тільки швидше, швидше ходімо!

— Куди?

— До водосховища. Туди спустився Гегедюш. Ой-ой-ой!

— Сам?

— Біля входу до водосховища залишив пильнувати трьох солдатів.

Мекчеї квапливо, раз у раз зашпортуючись об східці драбини, спустився вниз.

Біля підніжжя вишки він покликав до себе шістьох солдатів.

— Підете зараз зі мною. Але без зброї! І поскидайте чоботи, а з собою беріть ремені чи мотузки.

Солдати мовчки скорилися.

Коли вони спустилися з вежі, Мекчеї знову зупинив їх.

— Ми йдемо до водосховища. Біля входу сидять, лежать чи стоять три солдати.. Нападіть на них ззаду і зв'яжіть. Відведіть до в'язниці, віддайте їх тюремнику — хай запроторить їх у надійне місце, під надійний замок. Але, ради бога, тихіше і ні крику, ні звуку!

Навколо водосховища було темно. Самотній ліхтар освітлював лише верхів'я зламаної палі. Від цього місця й далі солдати вже повзли навкарачки. Циган часто хрестився.

А за кілька хвилин біля водосховища почувся шум, брязкіт, звук падіння і лайка.

Мекчеї вже був тут як тут.

Всіх трьох солдатів підім'яли.

Двері люка водосховища були відчинені. Мекчеї нагнувся.

Внизу було тихо й темно.

Мекчеї обернувся назад.

— Тут? — тихо спитав він цигана.

— Своїми очима бачив, як він спускався сюди.

— Лейтенант Гегедюш? Ти не помилився?

— Він, а хто ж іще!

— Біжи до пана коменданта. Знайдеш його на Новій вежі. Скажи, що я прошу прийти. По дорозі передай панові старшому лейтенанту Гергею, щоб негайно прислав сюди п'ятьох солдатів.

Циган тут же побіг.

Оголивши шаблю, Мекчеї присів на східці драбини, яка вела у водосховище.

Знизу долинули голоси.

Мекчеї встав і відкинув стулку люка, яка затуляла драбину.

Вже й підмога наближалася — п'ятеро солдатів. Майже одночасно з ними підійшли Добо і зброєносець Криштоф.

Криштоф ніс ліхтаря, освітлюючи дорогу Добо.

Мекчеї дав знак, аби йшли швидше. Голоси з водосховища долинали все ближче.

— Сюди, сюди! — пролунав у глибині глухий голос.

Добо наказав солдатам приготувати рушниці і тримати їх на краю басейну дулами вниз.

— Криштофе,— сказав він,— приведи від лейтенанта Гергея ще двадцять чоловік.

Він узяв від юнака ліхтар і поставив так, аби світло не проникало у водосховище.

А там у глибині вже чітко чувся тупіт, долинав брязкіт зброї.

— Сюди, сюди! — пролунало ще голосніше.

Лункий плюскіт... Потім ще сплеск... Крики: «Ой ва! Медед!..» І знову плюскіт...

Дзенькнула стулка дверей, що затуляли драбину. Хтось виліз із люка. Добо схопив ліхтар і підняв його.

Ліхтар освітив свинцево-сіре обличчя Гегедюша.

Мекчеї вхопив Гегедюша за комір.

— Тримайте його! — крикнув Добо.

Сильні руки вчепилися в лейтенанта, витягли його нагору.

— Заберіть зброю!

А внизу вже зовсім близько чулися сплески і збентежені вигуки:

— Годі! Досить!

Добо посвітив ліхтарем. Унизу, у великому чорному водосховищі, вовтузилося безліч озброєних турків у чалмах. А з бокової розколини, напираючи один на одного, лізли й лізли турки.

— Вогонь! — скомандував Добо.

П'ять стрільців вистрелили в люк.

Склепіння водосховища підсилило звук — було враження, наче вистрілили із зарбзена. У відповідь залунали нестямні крики.

— Залишайся, Мекчеї, тут,— сказав Добо.— Тут підземний хід. Я не знав про нього. Накажи його обстежити. Сам теж усе обдивися. Пройди його до кінця. Якщо він виводить за межі фортеці, ми завалимо його і навіть замуруємо. А один вартовий хай завжди пильнує тут унизу, біля муру.

Він обернувся до солдатів і, показавши на Гегедюша та його спільників, наказав:

— Закувати! Кожного вкинути в окремий каземат.

І Добо повернувся на вежу.

Із глибини водосховища хтось кричав по-угорськи:

— Люди! Допоможіть!

Мекчеї опустив у отвір люка ліхтар. Серед потонулих борсався турок у шкіряній шапці й лементував.

— Киньте йому вірьовку! — наказав Мекчеї.— Може, він теж з фортеці.

Неподалік валялася вірьовка, якою звичайно витягували відра з водою. Її спустили разом з відром. Турок вчепився за відро. Троє солдатів витягнули його з люка.

Зіп'явшись на ноги, турок широко відкривав рота, неначе сом, якого викинули на берег.

Мекчеї підніс ліхтаря до його обличчя. Був то довговусий акинджі. І з вусів, і з одягу стікала вода.

— Ти угорець? — спитав Мекчеї.

Акинджі, повалившись на коліна, сказав благально:

— Пощади, пане!

Він звернувся до Мекчеї на «ти» — вже з цього одного легко можна було зрозуміти, що він турок.

Мекчеї мало не зіштовхнув його в люк, але передумав. Вирішив, що він ще згодиться як свідок.

— Заберіть у нього зброю! — наказав він солдатам.— Посадіть його разом із селянами, які приносили листи.

7

Наступного дня, четвертого жовтня, перші промені сонця освітили земляний вал фортечного муру. Вал цей звели за ніч.

Глибокий рів, який оточував кріпость з півночі, в багатьох місцях був засипаний.

Навпроти проломів тепер попідводилися цілі узгірки. Знизу понавалювали хмиз, гілля, позв'язувані оберемки виноградної лози, а зверху — землю. Певно, що турки продовжать роботу і в деяких місцях насиплють такий високий пагорб, що з нього і стріляти можна буде через мур, і залізти до фортеці без драбин.

Добо дивився на їхню роботу. Обличчя його було спокійне. Він повернувся до Гутаї, який прийшов доповісти.

Добо доручив йому допитати Гегедюша і спільників, оскільки сам не мав часу цим займатися.

— Ми закінчили, пане капітан,— доповів Гутаї.— Хлопці зізналися, що хотіли впустити турків. А Гегедюша довелося трохи й поскубти. Але і тоді він кричав: «Зізнаюся, зізнаюся, але самому Добо скажу, що ви тортурами змусили мене зізнатися».

Добо послав по офіцерів. Запросив до рицарської зали чотирьох старших лейтенантів, одного лейтенанта, одного старшого сержанта, одного молодшого сержанта і рядового. Звелів покликати й роздавача хліба — дядька Мігая.

Стіл був накритий зеленим сукном. На столі стояло розп'яття, поряд горіли дві свічки. В кутку зали чекав кат у суконному червоному вбранні. Біля нього на сковороді тліло розпечене вугілля. У руці кат тримав міхи. Поруч зі сковородою лежали шматки свинцю і кліщі.

Добо мав на собі чорний суконний одяг, на голові — шолом з капітанським султаном із орлиних пер. На столі перед ним лежав аркуш чистого паперу.

— Друзі! — похмуро сказав він.— Ми зібралися тут для того, щоб розслідувати справу лейтенанта Гегедюша і його спільників. Вчинки цих людей свідчать про те, що вони зрадники.

Добо подав знак, щоб завели ув'язнених.

Гергей встав.

— Панове,— сказав він,— я не можу бути суддею у цій справі: я недруг підсудного. Прошу зняти з мене обов'язки судді.

За ним піднявся Мекчеї.

— Я можу бути лише свідком,— сказав він.— Ніхто не може бути одночасно і суддею, і свідком.

— Будьте свідком,— сказали йому з-за стола.

Гергей пішов.

Мекчеї вийшов до передпокою.

Стражники ввели Гегедюша, трьох його спільників і турка.

Гегедюш був блідий і не наважувався підвести очей, під якими темніли широкі круги.

Добо залишив у залі тільки його, звелівши решту підсудних вивести.

— Слухаємо вас,— сказав він.— Розкажіть, як ви привели у фортецю турків.

Гегедюш таки знайшов у собі сміливість і почав, хоча й недоладно, виправдуватись:

— Я хотів заманити турків до водосховища. Здавати фортеці я й не думав. Водосховище велике. Ми там у стіні виявили вузенький прохід. Я хотів відзначитись, я сам хотів знищити тисячу турків.

Добо спокійно вислухав його. Офіцери теж не ставили йому ніяких запитань. Коли Гегедюш замовк, Добо наказав відвести його вбік і по черзі став викликати солдатів.

— Ми мусили скоритися наказові пана лейтенанта,— сказав перший солдат, чоловік років сорока, з безбарвним обличчям. Весь його одяг був забруднений.— Ми солдати, а нам наказували!

— Що вам наказували?

— Стояти біля водосховища, поки пан лейтенант не приведе кілька турків.

— А він сказав, навіщо приведе турків?

— Ми мали обговорити з ними питання про здачу фортеці.

Добо глянув на лейтенанта. Гегедюш затряс головою.

— Неправда! Він бреше!

— Я? — ображено вигукнув солдат.— Хіба ви, пане лейтенант, не казали, що турок обіцяє всілякі блага, а від пана Добо нічого хорошого не варто чекати? Казали, що Добо не хоче навіть виплатити додаткових грошей, які належить виплачувати в час облоги.

— Він бреше! — повторив Гегедюш.

Завели другого солдата. Він теж здавався наляканим. Його довге чорне волосся було заліплене багнюкою. Солдат зупинився, розгублено витріщивши очі.

— Що ви робили біля водосховища?

— Чекав турка,— відповів солдат.— Пан лейтенант Гегедюш сказав, що не сьогодні-завтра турки самі візьмуть фортецю, і тоді ми всі загинемо, то краще, коли ми самі її здамо.

Ввели й третього солдата. Зовсім молодий, жовтороте пташеня, у розірваних на колінах, виблідлих червоних штанях.

— Я нічого не знаю,— пробелькотів він.— Мені сказали стати до водосховища, а для чого — я не знаю.

— Пан Гегедюш не казав, що було б добре знайти спільну мову з турками?

— Казав.

— Коли він сказав про це вперше?

— Увечері після великого приступу.

— А що саме він казав?

— Ну, сказав, що... він сказав, що... нас мало, а їх багато і що жодна фортеця не вистояла, хоча і йшли тоді турецькі війська нарізно, у двох напрямах.

— Говорив пан лейтенант Гегедюш що-небудь про додаткові гроші, які слід виплачувати в час облоги?

— Говорив. Він казав, що у такий час в інших фортецях видають подвійну платню.

— А що він сказав про здачу фортеці?

— Сказав... сказав, що турки все одно візьмуть фортецю, то ж краще ми матимемо від них нагороду, аніж смерть.

— А що відповіли солдати?

— Нічого. Ми просто розмовляли біля вогнища, коли турки до нас кричали.

— Ви їм відповідали?

— Ні. Тільки пан лейтенант перемовлявся з ними уночі.

— А як він говорив з ними?

— Через вилом біля Старих воріт. Підходив туди і тричі розмовляв.

— З турком?

— З турком.

— І що він сказав, коли повернувся?

— Сказав, що турок всіх відпустить, нікого не чіпатиме, нікого не заріже. А тим, хто з Кашші, ще на додаток видасть по десять золотих. А обидва паші надішлють листа з печаткою, що не порушать слова.

— Скільки солдатів чули це?

— Чоловік десять.

— А чому ви мені не доповіли? Ви ж присягали не вести розмов про здачу фортеці?!

Хлопець мовчав.

Добо вів далі:

— Хіба не було вашим священним обов'язком негайно доповісти комендантові фортеці про розмови пана лейтенанта.

— Ми не осмілювалися.

— Тобто, ви домовилися здати фортецю. Хто ще пішов на це?

Хлопець пригадав тільки два прізвища. Потім почав виправдовуватись:

— Ми, ласкавий пане комендант, не домовлялися. Ми тільки підкорялися. Завжди говорив сам пан лейтенант, він наказував нам.

У стіну влучило гарматне ядро — стіна задрижала. Панцири, підвішені на жердини, задзвеніли. На підлогу посипалася штукатурка.

Добо глянув на суддів.

— Ще хтось питатиме?

Судді, що сиділи за столом, завмерли в мовчанці. Нарешті суддя-рядовий запитав:

— А ті десять солдатів, що чули лейтенанта, погоджувалися здати фортецю туркам?

Хлопець, блідий як стіна, стенув плечима.

— Якщо офіцер каже, як можуть солдати йти проти?

Більше запитань не було.

— Ще маємо допитати турка,— сказав Добо.— Введіть його.

Перш ніж підійти до столу, турок тричі низько вклонився і зупинився, зігнутий зі схрещеними руками на грудях.

— Ти розумієш по-угорськи?

— Розумію, пане.

— Як тебе звати? — спитав Добо.

— Юсуф.

— Юсуф, тобто по-угорськи Йожеф. Та стань же ти прямо!

Турок випростався. Був це акинджі років під тридцять. Кремезний, міцної статури чоловік. Перебитий ніс і багровий шрам на голеній голові свідчили, що він не новачок у боях. Видно було по очах, що він не слав усю ніч.

Відповідаючи на запитання, турок розповів, що вже десять років бере участь у походах на Угорщину і що саме він був біля вилому в стіні, коли Гегедюш уперше крикнув: «Гей, турки! Хто з вас тямить по-угорськи!»

— Бреше! — захрипів Гегедюш, побілівши увесь як полотно.— Золтаї теж завжди перемовляється з турками.

— Я? — обурився Золтаї.

— Так, ти перемовляєшся. Коли турки йдуть на приступ, ти їм завжди щось викрикуєш.

Збліднувши од люті, Золтаї зірвався на ноги.

— Я вимагаю розпочати проти мене слідство,— сказав він.— Після цього я не маю права сидіти у суддівському кріслі. В час бою я, може, справді кричу і лаюсь. Та це не гріх! Бо ж хіба це розмови з ворогом?

Добо заспокоїв його:

— Всі ми знаємо твій звичай. Інші теж лаються у захваті бою. Але ти настільки розлютився на підсудного, що ми змушені звільнити тебе від обов'язків судді.

Золтаї вклонився і вийшов.

Добо знову спрямував погляд на турка.

Той, калічачи угорські слова, розповідав, що Гегедюш мав розмову біля Старих воріт з одним агою, а після і з самим Арслан-беєм. Від бея він зажадав слова честі й сто золотих на додачу. Сказав, що запустить турецьке військо до фортеці, хай лише бей веде підкоп біля самих воріт — там, де звично б'ють у великий мідний барабан. Він (турок показав на Гегедюша) сказав, що якось уночі лазив до водосховища і наштовхнувся на підземний хід, який, правда, біля самих воріт завалено. Стоячи коло завалу, він чув, як нагорі б'ють у мідний барабан і ходять солдати. Отже, багато копати не доведеться. Він сам готовий чекати в проході рівно опівночі, але має бути впевнений, що не чіпатимуть кашшайських солдатів, які стоять біля Старих воріт. Домовились. Опівночі Гегедюш повів їх з ліхтарем. Прийшли яничари, асаби й піади. Три тисячі чоловік рушили в підземний хід. І ще бог знає скільки тисяч чекало за муром того часу, коли перед ними відчиняться двоє воріт. Але сталося так, що на розі водосховища ліхтар Гегедюша вдарився об камінь і погас. Далі вже лейтенант вів передовий загін у темряві. Він добре знав дорогу, але кам'яні закраїни великого водосховища надто вузькі. І хоча Гегедюш навіть у темряві не розгубився, солдати головного загону так юрмилися і напирали один на одного, що чимало їх попадало у воду.

— А чи ти чув,— запитав Добо,— що Дервіш-бей вкрав сина одного з наших лейтенантів?

— Чув,— відповів турок.— Ось уже два тижні, як хлопчика шукають по всіх наметах. Бей наказав шукати його. Чи хлопчика знову викрали, чи він сам на третій день після прибуття кудись утік — не знати.

Добо подивився на Гегедюша.

— Негіднику! — сказав він.

Гегедюш упав на коліна.

— Змилуйтеся! Пожалійте мене! — белькотів він, плачучи.— Я помилився, втратив голову...

— Зізнаєшся, що хотів здати фортецю ворогу?

— Зізнаюся. Тільки помилуйте. В мене діти, і ви розумієте...

Голос його обірвався.

Суд тривав не більше години.

Через годину лейтенант Гегедюш теліпався на шибениці, нашвидкуруч збитій посеред ринкового майдану.

А Фюгеді проголошував обложенцям:

— Так закінчить кожен клятвопорушник — офіцер він чи рядовий воїн — кожен, хто надумає здати фортецю ворогові.

Трьом провинним солдатам тут же під шибеницею відрізали праве вухо. Решту сімох закували в ланцюги й послали на роботу в середині фортеці.

А турка скинули з високого західного муру фортеці, і він упав, зламавши шию, до своїх.

Народ у фортеці побачив, що Добо не жартує.

8

Материнська любов, ти сильніша за все на світі! Ти — втілене сонячне сяйво, священний вогонь, який іде з серця господнього, могутня ніжність, яка самої смерті не страшиться! Ти полишила надійний притулок, м'яке ложе, всі свої скарби, щоб крізь тисячу смертей дійти до своїх улюблених, рідних. Ти спустилася в глиб землі й кволою рукою пориваєшся пробити стіну, на яку марне кидається з несамовитим ревом сотня тисяч озброєних диких звірів. Для тебе не існує неможливого: коли йдеться про тих, кого ти любиш, ти готова витерпіти будь-які страждання, тортури і вмерти разом з тим, кого любиш. Ти незбагненна й дивна, і я дивуюся з тебе, жінко! Як у живій воді, купаюся в променях сонця материнського!

Дві ночі й два дні йшли вони під ветхим склепінням в холоді й мокречі, пробиваючись крізь завали підземелля. Іноді завал тягнувся лише кілька кроків, і вони долали його за годину. Та подекуди їм доводилося розбирати каміння, а це було ділом незвичним для слабої жіночої руки і для тендітного п'ятнадцятирічного юнака.

Увечері третього жовтня, коли табір заснув, вони рушили в дорогу, взявши з собою всі свої припаси.

За їхніми підрахунками вони були від фортеці за якихось сто кроків і сподівалися, що повертатись назад уже не доведеться.

Працювали, копали безперестану всю ніч.

Там, під землею, вони не могли знати, коли світало, коли сходило сонце. Чули тупіт коней, що возили землю і хмиз, чули гуркіт фортечних гармат. І в глибині земній гадали собі: «Йде нічний приступ!» — і працювали з ще більшим завзяттям, щоб якнайскоріше проникнути у фортецю.

А нагорі зазоріло, почало благословлятися на світ, і врешті з-за боршодських гір зійшло сонце. Слуги гендляра, побачивши, що намет опустів, зазирнули досередини. Відсунуте жорно, зяюча яма дуже здивували їх. І оскільки кінні солдати збирали неподалік сушняк, то гендляр поквапливо підбіг до одного делі-аги і, тремтячи від радості, доповів:

— Пане, я передам фортецю в руки турецьких воїнів! Вночі я виявив підземний хід.

Все стовписько акинджі, генюллю і гуребів полишили сушняк і коней напризволяще. Сурми й дудки заграли збір. Солдати різних загонів, змішавшись разом, побрязкуючи зброєю, гомінливим юрмищем тіснилися біля входу до підземелля.

Їх повів гендляр із смолоскипом у руці.

А двоє наших подорожан, змоклі, втомлені, розгрібаючи каміння, поповзом просувалися вперед. В одному місці дорога знову пішла вниз. Каміння там було сухе. Звідти підземелля стало розширюватися, і вони потрапили до великої вологої трикутної підземної зали.

— Ми, напевно, під аркою фортечного муру,— висловив здогад Міклош.

— Ні, ми вже за муром, всередині фортеці. Тут колись могло бути зерносховище або конюшня,— зауважила Ева.

По двох кутках зали каміння осипалося. У якому ж напрямі пробиратися далі? Один осип нагадував сідло. Тут же в стіні виявили дірку, в яку проходив лише кулак.

Збоку від другого осипу чорніла вузька щілина.

— Як видно, дорога звідси теж на два боки розходиться,— сказав Міклош.— Знати б, котрий хід розбирати!

Він піднявся на купу обваленого каміння і приставив свічку до зяючої щілини.

Полум'я заколивалося.

Те ж саме Міклош проробив і біля лівої щілини. Але там вогник лишився нерухомим.

Міклош прикріпив свічку до своєї шапки і вчепився за верхній камінь. Ева допомагала. Камінь, гуркочучи, перекотився через решту.

— Ну, тепер іще разочок! — вигукнув Міклош.

Вони знову піднатужилися, але камінь не піддавався.

— Давайте спершу виберемо з боків маленькі камінчики.

Міклош узяв лопату і поштрикав нею довкіл каменя. Потім знову в нього вчепився. Камінь захитався. Міклош, глибоко зітхнувши, витер обличчя.

— Втомився!

— Відпочинемо,— теж відсапуючись, відповіла Ева.

Вони сіли на камінь.

Міклош притулився до стіни і тієї ж миті заснув.

Ева теж була сонна, смертельно втомлена. Плаття її забруднилося, до колін вимокло, на руках червоніли криваві садна. Волосся розпатлане, бо їй увесь час доводилося нахилятися. Вона позатикала волосся за комір доломана, та все одно кілька буйних пасем розсипалося по плечах.

Ева взяла свічку і зазирнула в обидві щілини.

Тепер уже можна було пройти крізь будь-яку, треба лише пролізти.

— Відпочинемо трохи,— сказала вона й приліпила свічку до каменя. Спати я не буду, просто відпочину.

І тільки вона притулилася до стіни, як з того боку, звідки вони прийшли, долинув глухий тупіт.

Вся напружившись, Ева дослухалася: де тупочуть? Нагорі чи тут, у підземеллі.

У глибині підземного ходу протяглася червонувата ниточка світла.

— Міклоше! — пронизливо закричала Ева, термосячи юнака за плече.— Йдуть!

Юнак підняв обважнілі повіки.

— Ідуть! — розпачливо повторила Ева і вхопилася за шаблю.

Та вціліли тільки піхви. Шабля залишилася біля якогось осипу, де вони відкидали каміння. Ятагани й ножі, що їх вони взяли з собою, поламалися під час роботи. Більше в них нічого не було.

Світло наближалося, стаючи все яскравішим.

Зібравши останні сили, Ева вчепилася в камінь. Міклош теж. Камінь ворухнувся, але не піддався.

Завмираючи від жаху, побачили вони, як з темряви виступив гендляр із смолоскипом у руці, а слідом за ним вусатий опасистий ага з блискучими кончарами за поясом.

І вмить до наших подорожан простяглися десятки рук і схопили їх.

Ага розуміючим поглядом оцінив розпочату роботу і тут же прийняв рішення.

— Ану, ти, бери смолоскип! — наказав він Міклошу.— Ти знаєш тут дорогу.

Міклош не зрозумів його слів і бачив лише, що йому в руки втискують смолоскип.

Солдати миттю повідкидали важке каміння.

Прохід виявився вільним. Тут уже могли йти навіть по двоє в ряд.

В підземеллі кишіли озброєні люди.

— Ти поведеш,— сказав ага Міклошеві,— а жінка лишиться тут. І тільки посмій повести нас хибним шляхом, я кину жінку солдатам!

Ева заплющила очі.

Якийсь яничар перекладав слова аги. Ага озирнувся і наказав:

— Хай хтось із делі стереже її!

І він підштовхнув Міклоша, щоб той ішов попереду.

Біля Еви став делі. Решта рушила за агою. І оскільки точно не сказав, хто має стерегти полонянку, то делі передав її іншому.

— Стережи ти!

Другий делі постояв трохи, потім йому, напевно, спало на думку, що воїни, які першими проникнуть у фортецю, до самої смерті будуть великими панами, і він запропонував стерегти Еву мюсселлему.

— Не буду я її стерегти! — відмахнувся той і пішов далі.

— Добре, йди, я пильнуватиму,— запропонував старий асаб у тхорячій шапці і, оголивши кончар, став коло полонянки.

Ева, напівмертва, притулилася до стіни. Повз неї проходили пропахлі порохом і потом, перемазані грязюкою солдати. Кожен мав у руках оголену шаблю, у всіх очі світилися солодкою надією увірватися до фортеці у числі перших.

Іноді проходили смолоскипники, освітлюючи дорогу цілому загонові. Інші чвалали в темряві навпомацки. Бряжчала, подзвонювала зброя. Пройшов солдат, несучи на плечі згорнутий криваво-червоний прапор.

І раптом пролунав глухий гуркіт, наче грім прогримів у глибині землі. Позаду завалився увесь прохід, яким пробиралися турки. Гул тривав кілька хвилин. Каміння обвалювалось і з глухим гуркотом падало на землю. З того боку, де стався обвал, уже ніхто не міг прийти.

Звідти тільки долинали стогони і хрипіння. У другому кінці проходу звуки кроків і бряжчання зброї потиху віддалялися.

Асаб, який стеріг Еву, заговорив по-угорськи:

— Не бійтеся! — Він узяв її за руку.— Хто ви?

Ева не мала сил ворухнути губами — мовчала.

— Угорка?

Вона кивнула головою.

— Ходімо,— сказав асаб.— Дорога тут розгалужується. Якщо мені вдасться розібрати вхід до другої щілини, ми вільні. Та коли й тут обвалиться...

Ева відчула, що до неї знову повертаються сили.

— Хто ви, добродію? — спитала, отямившись.

— Мене звуть Варшані, і я бажаю вам тільки добра.

Він вийняв з-за пояса кремінь, кресало і викресав вогонь.

Трут зайнявся. У задушливому повітрі підземелля запахло димком. Варшані притулив тліючий трут до гнота воскової свічки і дмухнув. Гніт спалахнув.

— Сестрице, потримайте-но свічку.

Він підійшов до лівого осипу і двома ривками розворушив каміння.

Варшані був чоловік невисокого зросту, але дуже сильний. Великі камені кубічної форми один за одним падали обабіч щілини. Невдовзі утворився отвір, в який міг пролізти чоловік.

Варшані взяв від Еви свічку і поліз перший, затуляючи долонею полум'я. Він так поспішав, що Ева ледве встигала за ним.

Прохід тут був чистіший, але все ще вів кудись донизу.

Раптом Варшані обернувся.

— Ви, мабуть, вивідувачка? Може, король прислав якусь вість?

— Так,— погодилась Ева, наче уві сні.

— Прийдуть королівські війська?

— Не знаю.

— Ну, нічого! Мені б тільки знати, де ми. Хоча все одно треба поспішати, щоб випередити турків.

Тепер прохід вів угору. По боках у стінах чорніли ніші. На потемнілому камінні блискучою росою осіла волога.

— Швидше! швидше! — квапив Варшані.— Гадаю, що ми вийдемо до водосховища.

Дорогу їм перепинила купа білого вапна. Почувся різкий запах. Варшані почухав потилицю.

— Тьху, чорти б узяли цей світ!

— Що там таке?

— Нічого. Я полізу вперед. Тримайте свічку.

Він поповз на череві. Переліз через вапняний горбик. Ева подала йому свічку. Варшані, стоячи по той бік горбика, тримав свічку і щось бурмотів. Простягнув руку Еві, допоміг їй перелізти через купу вапна і стати на ноги.

Вони опинилися в просторій ямі, яка біліла навіть у пітьмі. Зверху долинав похоронний псалом, який співали латиною. Звідти ж проникало денне світло.

Яма була заповнена безладно накиданими трунами. Вони стояли у вапняному розчині; по краях їх торочками звисало засохле вапно. Збоку, поряд із трунами з вапняного болітця, криво стирчав вусатий мертвяк з кістлявим обличчям. Він був у самій сорочці. Світло, що падало згори, освітлювало його лице і затягнуту на шиї мотузку.

Варшані втупився в мертвяка, потім озирнувся.

Ева, непритомна, лежала позаду нього на землі.

Тим часом Міклош вів турецьке військо.

Спершу він аж похолов од страху, а потім вирішив: тільки б вибратися з цього проходу до фортеці, і тоді він гукне, що...

Ця думка додала йому бадьорості, і тепер він, не вагаючись, ніс смолоскип то попереду аги, то поруч із ним. Невдовзі прохід повів угору. Вони йшли, піднімаючись усе вище й вище. Нарешті наштовхнулися на потиньковану стіну, викладену, як і всі стіни в Егері, з піщаника. Численні тріщини свідчили про те, що будували її давненько.

— Ламайте! — наказав ага.

Під ударами списів і ятаганів штукатурка швидко обсипалася. Важко було витягнути лише перші два-три камені, решта вже легше піддавалися натискові крицевих м'язів.

І все-таки на розбирання стіни пішло понад годину.

Коли щілина стала такою, що в неї міг пролізти чоловік, ага першим змусив пройти Міклоша.

Вони опинилися в просторому приміщенні. Як видно, раніше тут був винний льох. Всюди було понаставлювано бочки й бочечки. Дивувало тільки те, що саме приміщення більше скидалося на залу, аніж на льох. На стіні висіла велика обірвана картина, а під нею стояв круглий чан.

На картині тьмаво вимальовувалися два обличчя: одне скорботне, обрамлене бородою, друге — сумовите обличчя юнака, що припав до грудей бородатого. Над головами в обох були німби. Під обривком картини біліла стіна.

Нагорі відлунювали кроки мешканців фортеці.

Ага обернувся і сказав напівголосно:

— Приготувати зброю! Підходьте обережно! І тихо! Тихо! Коли зірвемо двері, не смійте кричати. Якщо не побачимо нікого, зачекаємо, поки підійдуть наші. Прапороносці, негайно вилізайте на мури.

Два прапороносці виступили вперед.

Ага вів далі:

— Решта за мною, до воріт! Нікого не щадити! Найперше — обеззброїти вартових і швидко відчинити ворота. Зрозуміло?

— Зрозуміло,— глухо долинула відповідь.

Ага ступив крок уперед і завмер біля залізних дверей: він побачив великий чан, наповнений порохом.

Значить, вони в пороховому льоху, і у всіх цих бочках не вино, а порох.

Але Міклош теж зрозумів, куди вони потрапили.

Стоячи біля великого чана, він обернувся. Обвів поглядом озброєне стовписько, що дедалі збільшувалося. Лице його стало блідим і натхненним. Він підняв палаючий смолоскип і шпурнув його в порох.

9

Коли труну опустили, Варшані гукнув нагору:

— Гей, люди!

У відповідь на поклик в люкові могильної ями з'явилися голови приголомшених людей. Один був без шапки, другий в іржавому шоломі, прикріпленому ременями до підборіддя.

Варшані знову крикнув:

— Це я, Варшані! Витягніть мене!

Він узяв Еву на руки і, ступаючи по трунах, підійшов до вірьовки, зв'язав дві петлі разом і сів на них.

Його підняли нагору.

Біля могильної ями нікого не було, крім двох священиків і двох селян, які опускали вірьовки. Вони з подивом оглядали Еву, яка, непритомна, лежала на траві, куди її поклав Варшані.

— Принесіть води! — сказав селянам Варшані.

Але тієї ж миті всіх оглушив пекельний гуркіт і осліпило полум'я: з Церковної вежі вихопився вогненний смерч, велетенським грибом метнувся до небес, вихором закружляв у повітрі почорнілі дошки, колоди, каміння, шматки дерева й людських тіл.

Вибух струсонув фортецю з такою силою, що всі захитались і попадали, наче їх причавила незрима велетенська рука. На землю дощем падало каміння, краплі крові, зброя, бондарні клепки і тріски.

Після вибуху кілька хвилин стояла мертва тиша.

Мертва тиша панувала і в фортеці, і за її мурами, в турецькому стані.

Всі розгублено озиралися, сторопілі, оглушені.

Чи небо повалилося на землю, чи земля розверзнулася і перетворилася в пекло, яке вивергає полум'я, готове втопити весь світ у вогненній зливі,— ніхто не знав.

«Турки вготували нам погибель!» — такою була перша і єдина думка всіх мешканців фортеці.

«Фортеця загинула!» — одне-єдине почуття охопило всі серця, перетворило їх у камінь.

Біля підніжжя Шандоровської вежі Гергей зв'язував кварти, наповнені «пекельним зіллям». Хвилею вибуху його відкинуло до щитів, що висіли на стіні.

Він підвів голову. В небі червонів вогняний смерч, а в його вирві кружляло чорне млинарське колесо. Над колосом сторч головою кружляв чоловік, поруч з ним — відірвана нога.

У Гергея ще вистачило самовладання стрибнути під склепіння вежі. І там він завмер, приголомшений усім, що сталося.

Та за хвилину всі заворушилися. Люди забігали, заметушилися, покидавши зброю, бігли солдати, кричали жінки, гасали, позривавшися з прив'язей, коні.

У турецькому стані вже лунали переможні вигуки, зводилися облогові драбини, і до фортеці хвилями ринули тисячі озброєних людей.

— Все! Кінець! — чутно було повсюди у фортеці серед стогонів і криків.

Розгублені жінки, схопивши дітей в обійми чи тягнучи їх за руки, бігли по зчорнілому від диму камінні і по обгорілих брусах. Всі шукали порятунку, але ніхто не знав, де його шукати.

Здавалося, саме небо втрутилося в цей гармидер: пішов чорний сніг. Чорний сніг! Він сипав і сипав так густо, що за десять кроків нічого не було видно, хоч в око стрель!

Це був попіл. Він засипав усю фортецю, наче хотів убрати її в чорне покривало.

На камінні й колодах валялися понівечені трупи, скривавлені, відірвані руки й ноги.

Добо з непокритою головою скакав на коні і, посмикуючи огира за поводи, гнав його туди, де стався вибух. По дорозі він підбадьорював солдатів, наказуючи їм зайняти свої місця.

— Нічого не сталося! — кричав він наліво й направо.— В ризниці було тільки двадцять чотири лагунки пороху.

Офіцери теж повискакували на коней і, за прикладом Добо, заспокоювали народ:

— Усі на свої місця! Вибухнули тільки двадцять чотири лагунки пороху...

Розгніваний Мекчеї ратищем зламаного списа лупцював оглушених і неслухняних солдатів.

— До зброї, собачий сину! На мур!

Зіскочивши з коня, він і сам схопив довжелезного списа і помчав на вишку.

— Хлопці, за мною! Сміливці, за мною!

Турків, які вилазили на мур, зустріли дружними пострілами.

Із внутрішнього майдану фортеці, не чекаючи нічиєї команди, солдати ринули на мури, і тут уже все пішло у діло: списи, шаблі, кирки.

Турки безладним юрмищем то лізли вперед, до фортечних мурів, то відкочувалися назад. Біля підніжжя фортеці панувало таке ж сум'яття, як і в середині неї.

Більшість обложенців кинулися до місця вибуху.

Гергей бачив із своєї вежі, як крізь поріділі пластівці попелу посунула до Церковної вежі строката турецькі рать.

— Зоставайся тут! — гукнув він Золтаї, а сам, оголивши шаблю, побіг до Церковної вежі.— Корчолаш! — гукнув молодшому сержантові.— Біжи за мною!

Сержант був усього за п'ять кроків від нього, але навіть не озирнувся.

— Мате Корчолаш! А бодай тебе!

Корчолаш, дивлячись собі під ноги, спокійно плентався далі.

Гергей підскочив до нього і схопив його за плече.

— Ти що, не чуєш?

Корчолаш подивився на Борнеміссу, наче щойно прокинувся зі сну. І лише тоді Гергей помітив, що в сержанта з обох вух тече кров. Оглух, бідолаха!

Залишивши його, Гергей побіг далі.

По дорозі він помітив казани, в яких варилася юшка для вартових, що змінювалися з караулу. У восьми величезних казанах клекотіла паруюча гаряча рідина, в якій плавали дрібно порізані шматочки м'яса.

Гергей зупинився, взяв жердину для перенесення казанів, просунув її у вушка казана і гукнув селянинові, роздавачеві юшки:

— Гей, друже, ану, бери з того кінця! Решту казанів теж тягніть нагору!

І коли вони забралися з казанами на вишку, Гергей вилив вируючий окріп на голови турків, які лізли драбинами.

Коли Варшані прийшов до пам'яті, він побачив коло себе жінку, що лежала на землі. Обидва священики, навіть не познімавши єпітрахилів, вибігли драбинами на мур і схопилися за шаблі, а обидва гробарі кинулися в різні боки — можна гадати, що до гармат.

Варшані підняв Еву, взяв її на плече, мов мішок, і поніс до палацу. Він вирішив, що коли вона вивідувачка короля, то саме там їй місце — вона, ймовірно, принесла листа.

І Варшані передав Еву під піклування пані Балог, сподіваючись, що та приведе її до тями.

І тільки після того, як відбили приступ, захисники фортеці побачили, яку шкоду завдано фортеці.

Вся права половина Церковної вежі разом з ризницею злетіла в повітря, там зяяв величезний провал. У цьому місці фортечний мур, де лише напередодні замурували пролом, завалився. Від двох порохових млинів лишилися самі цурпалки. У боковій добудові до ризниці було прив'язано тридцять волів, призначених на забій. Тепер вони плавали у власній крові.

Вісьмох солдатів, які стояли в караулі біля Церковної вежі, порозривало на шмаття. Загинув і лейтенант Пал Надь, якого разом із тридцятьма солдатами прислав до Егерської фортеці Дьєрдь Баторі.

Багатьох солдатів, які були поблизу, поранило. Солдатові Гергею Хорвату під час вибуху каменем відірвало руку аж до плеча. Він помер того ж дня, і його опустили в могилу.

Обложенці отямилися остаточно тільки тоді, коли побачили, що туркам не вдалося вдертися до фортеці.

— Бог захищає Егер! — вигукнув Добо, пригладивши волосся і спрямувавши погляд у небо.— Витязі, покладайте надії на бога!

Насправді ж штурм відбили киплячою юшкою. Турки вже звикли, що їх зустрічають вогнем, шаблями, списами, але не посмакувала їм кипляча юшка, яку великими порціями виливали просто на голови; вони звикли їсти юшку ложками. І коли гаряча наперчена рідина вилилася на першу драбину, турків звідти як вітром здуло. Солдати, що юрмилися внизу біля драбини, теж кинулися врозтіч. Хто корчачись від болю, схопився за руку, хто за шию, хто за лице. Прикриваючи голови щитами, турки з лайкою тікали з-під мурів.

Обложенці зітхнули вільніше.

Добо викликав мірошників і теслярів.

— Зберіть якомога швидше частини порохового млина. З двох млинів зробіть один. Коли чогось бракує, хай тут же виготовляють теслярі. А де скарбник?

З ніші монастирської стіни вилізла чорна, закіптюжена постать. Здуваючи кіптяву з вусів, витрушуючи її з бороди, чоловік той став перед Добо.

Це був старий Шукан.

— Дядьку Шукан,— сказав Добо,— видайте селітру з льоху, а також сірку й вугілля. Як тільки млин стане до ладу, почнемо молоти порох.

І лише тільки після цього Добо спало на думку, що треба б помитися. Він теж скидався на сажотруса.

У дверях палацу сидів почорнілий від кіптяви чоловік, зодягнений по-турецьки. На колінах він тримав великого печеного гарбуза і їв, вигрібаючи м'якуш ложкою.

Побачивши Добо, він підвівся.

— Це ти, Варшані?

— Я, пане.

— Які новини?

— Посланця короля приніс до фортеці. Жінку.

Добо квапливо, широко ступаючи, попрямував до пані Балог.

— Де гонець?

Вдова сиділа біля ліжка Пете і пришивала червону шовкову підкладку до шолома свого сина.

— Гонець? — перепитала вона з подивом. І, дивлячись в очі Добо, сказала: — Сюди принесли тільки жінку.

— А де ця жінка?

Пані Балог прочинила двері до сусідньої кімнати, потім знову їх зачинила.

— Спить,— сказала вона.— Не будемо її турбувати, бідолаха й так змучена.

Добо увійшов.

Ева лежала на чистому, білим застеленому діжку. Виднілася лише її голова, що глибоко потонула в подушці, і розсипане темне волосся.

Здивований Добо пильно вдивлявся в це мертвотно бліде і страдницьке обличчя — здавалось, ця жінка страждає навіть уві сні.

Повернувшись до пані Балог, він запитав:

— Вона не привезла з собою якогось листа?

— Ні.

— Прошу вас дати мені одяг цієї жінки. Хто вона така?

Пані Балог стенула плечима, потім прохально подивилася на Добо.

— Вона сказала, щоб ми не допитувались її імені. Боїться, що ви, добродію, будете незадоволені її заявою у нас.

— Дайте-но мені її одяг.

Пані Балог принесла з передпокою брудний, вимазаний вапном костюм турецького солдата й маленькі жовті чобітки з острогами. В поясі було п'ятдесят з лишком угорських золотих монет. Зброї не виявилося, з пояса звисали тільки піхви шаблі.

— Обмацайте кишені.

В одній з кишень зашурхотів папір.

— Ось він! — Добо вихопив папір і чорними від кіптяви руками розгорнув складений лист пергаменту.

Це було креслення фортеці.

Крім креслень, у кишенях виявили тільки носовичок і пару зіжмаканих рукавичок. Обмацали всі шви одягу, навіть порозпорювали їх. Розпороли й чоботи.

Нічого.

— Чи нема чогось, бува, в ліжку?

— Ні,— відповіла пані Балог.— Я ж навіть сорочку свою дала бідоласі. Яка вона змордована... Мабуть, давно не спала. Вона прийшла підземним ходом, дорогою мертвих.

Добо покликав Варшані.

— Ти сказав: посланець.

— Так я її зрозумів.

— А сама вона точно не сказала?

— Та ми, пане, й не розмовляли. Мало не бігцем бігли підземним ходом.

— Яким підземним ходом?

— Та через поховальну яму.

— Так це що, там теж є підземний хід?

— Тепер уже нема, добродію.

— Скажи, а в турків достатньо припасів?

— Іноді приженуть по десять-двадцять підвід борошна та по отарі овець. Бог їх знає, де добувають. А рису не мають уже давно.

— Значить, вони ще не голодують?

— Поки що ні.

— Що ти ще про них знаєш?

— Тільки те, що вони ведуть підкоп з боку Кірайсеке.

— До фортеці?

— Напевно ж. Лагумджі працюють.

— А чому ти раніше не приходив? Ти мусив би доповісти про підвезення хмизу.

— Не міг пройти. Перед воротами поставили найсильніших яничарів. А в мене не було яничарського одягу. Якби я тільки спробував пройти, одразу б схопили.

— Що ж, тепер уже лишайся у фортеці. Йди до пана Гергея Борнемісси, доповіси йому, з якого боку ведуть підкоп. Потім повертайся сюди. Чекай мене коло дверей.

Добо все ще тримав у руці креслення. Він покликав Мекчеї.

— Візьми це креслення,— сказав йому.— На ньому позначені підземні ходи. А я й підозри не мав, що є на світі таке креслення. Негайно поклич мулярів і накажи замурувати всі проходи, які ще позалишалися незакладеними. Насамперед накажи закидати підземний хід біля поховальної ями.

Він дав іще кілька доручень обом зброєносцям, потім попросив налити в кадіб два відра води, помився і, переодягнувшись, начепив навіть поножі. І так ліг на лавицю, вкриту ведмежою шкурою.

Він володів здатністю забуватися сном у будь-який час дня чи ночі там, де його настигне втома. Солдати у фортеці стверджували, що капітан не спить ніколи.

10

Тільки під вечір вдалося Добо поговорити з Евою.

До цього часу Ева вже встала й одягла легке домашнє плаття. Знайшла вона його, певно, серед того одягу, що його, як першу здобич, приніс її чоловік ще під час першої вилазки з фортеці.

З торгів ці плаття продати не вдалося, їх повісили на цвях в одній з порожніх кімнат палацу — згодяться біднякам після облоги.

Добо викликав Еву в час вечері.

— Хто ви, добродійко? — були його перші слова, звернуті до неї.

Він одразу помітив, що перед ним не проста жінка.

За спиною Добо стояв зброєносець Балаж. Пані Балог вже поралась у кімнаті, подала на стіл червоне вино до печені з баранини і на додачу до двох воскових свічок запалила ще й третю.

— А може, було б краще, коли б ми поговорили віч-на-віч? — втомлено відповіла Ева.— Не через пані Балог. Але я думаю, пане Добо, що навіть ви самі не захочете, аби всім стало відоме моє ім'я.

Добо подав знак, і зброєносець вийшов. Пішла до сусідньої кімнати і пані Балог.

— Я дружина Гергея Борнемісси,— сказала Ева, і по її обличчю потекли сльози.

Добо випустив ніж з рук.

Евині очі були сповнені тривоги, але вона вела далі:

— Я знаю, що в такому місці і в такі дні присутність дружини небажана. Але повірте, пане Добо, я нікому не завдам клопоту. Я прийшла не для того, аби своїми жалями відвернути чоловіка від ратних справ...

— Сідайте, будь ласка,— сказав Добо.— Вибачте, що я приймаю вас за трапезою. Чи не бажаєте повечеряти зі мною?

— Спасибі вам, я не хочу їсти,— тихо відповіла Ева й сіла на стілець.

Настала довга мовчанка. Нарешті Добо запитав?

— Гергей знає, що ви тут?

— Ні. І добре, що не знає.

— Що ж, добродійко,— сказав Добо, вже привітніше дивлячись на неї,— ви, ваша милість, добре вчинили, що втаїли своє ім'я. Гергей не повинен знати, що ви тут. У цьому питанні я невблаганний. Облога довго не триватиме, нам на допомогу прибуде королівське військо. А чого прийшли ви, добродійко?

Евині очі наповнилися сльозами.

— Мою дитину...

— Отже, вашого хлопчика справді викрали?

— Так.

— А каблучка?

— Каблучка тут — відповіла Ева і витягла шнурочок, що висів у неї на шиї.

— А де запорука, ваша милість, що ви не побачитесь з Гергеєм?

— Пане комендант, я скоряюся вашим розпорядженням. Я знаю, що...

— А ви розумієте, ваша милість, чому не можна вам бачитися з Гергеєм?

— Догадуюсь.

— Гергей — розум фортеці. Думки його ні на одну мить не можна відвертати від оборони... З ким ви іде тут знайомі, ваша милість?

— З Мекчеї, з Фюгеді, Золтаї. Таж і батько мій тут, і наш парафіяльний священик — отець Балінт.

— Ви, ваша милість, ніде не повинні показуватись, вам доведеться переховуватися в кімнаті пані Балог. Обіцяйте мені це.

— Честю своєю обіцяю!

— Покляніться.

— Клянуся!

— А я обіцяю зробити все, щоб повернути вам сина. Дайте, будь ласка, талісман мені.

Ева простягнула каблучку.

Добо зав'язав ремінці шолома і, перш ніж натягнути рукавицю, подав руку Еві.

— Прошу вибачити мою різкість, але інакше не можна. Влаштовуйтеся, як дома, в кімнатах моєї дружини і вважайте своїми всі речі, які залишилися тут.

— Ще одно слово, пане капітан. Що я маю сказати пані Балог, хто я така?

— Кажіть усе що хочете. Аби тільки Гергей не дізнався.

— Не дізнається.

Добо попрощався і, вийшовши з дверей, гукнув, щоб підвели коня.

Під вечір здійнявся вітер, поздував усю сажу й попіл. Ніде правди діти, з початку облоги, окрім вітру, ніхто у фортеці й не підмітав. Скрізь було сміття і запах мертвечини. А що творилося за стінами фортеці!

Добо скликав" мулярів і селян до руїн, що залишилися після вибуху.

— Бачите, скільки каміння порозкидувано? Зберіть це каміння і латайте мур. Тільки пильнуйте, щоб, працюючи, ви були надійно захищені. Іди, Балаже, принеси сургуч і свічку.

А сам піднявся до гармати Баби, сів на неї і свинцевим олівцем написав на аркушику паперу:

«Дервіш-бею! Як тільки знайдеш хлопчика Борнемісси, негайно сповісти нас. Почепи червоно-синій прапор на ту тополю, що стоїть біля річки на північ від фортеці. Каблучка твоя в мене — я скористався нею як печаткою. Хлопчика може привести будь-який твій посланець з білим прапором. Натомість одержиш не лише каблучку, а й турецького хлопчика, який зараз у нас перебуває».

Добо позвав Мекчеї і, прикривши написані рядки долонею, сказав:

— Пішто, підпишися.

Мекчеї мовчки підписався.

Балаж уже тримав напоготові сургуч і свічку.

Добо накапав сургуч поряд з підписом Мекчеї, а Мекчеї до сургучевої печатки притиснув свій перстень і, навіть не спитавши нічого, квапливо пішов далі.

Добо згорнув листа і запечатав його зовні каблучкою турка. Півмісяць і зорі відбилися дуже чітко.

Потім Добо покликав Варшані.

— Друже мій Варшані,— сказав Добо, усміхаючись,— тепер я розумію, чому ти так подовгу не повертаєшся до фортеці. Ми ж бо тобі й відпочити не даємо: тільки прийдеш — знову кудись посилаємо. Ти знаєш Дервіш-бея?

— Як халяви своїх чобіт! — весело відповів Варшані.

— Так ось тобі лист. Підкинь його в намет Дервіш-бея, засунь в одяг чи в склянку якусь — словом, як доведеться.

— Зрозумів.

— Потім проберися до Сарвашке і зачекай там Міклоша Ваша. Він ось-ось має під'їхати.

— А як нам цього разу повернутися до фортеці?

— Скажи вартовим біля воріт, щоб вони щоночі спускали шнурок. Ти його знайди і смикни. Вгорі до шнурка буде прив'язано дзвіночок.

Варшані загорнув листа в хустину і заховав у себе на грудях.

...В мури Шандоровської вежі з гуркотом ударяли ядра.

Добо бачив, що на вежі сум'яття і солдати з тривогою вистрибують звідти.

Турки якимось чином вивідали, що зовнішні укріплення мають зв'язок з внутрішніми маленькими ворітцями (прохід скидався на шпеник на пряжці). Як про це турки пронюхали — невідомо. Але вони склали разом дві високі драбини, позв'язували їх вгорі й посередині, і ось на Кірайсекеському пагорбі вже височіла велетенська сходня, схожа на перевернуту римську цифру V. Вилізши на сходню, якийсь турок побачив, що крізь маленькі ворітця проходять солдати. Тоді на Кірайсеке витягли гармату і заходилися заповзято обстрілювати ворота.

Не минуло й години, як біля ворітець набралося багато поранених солдатів. П'ятьох поранило так тяжко, що вони навіть попадали.

— Витягайте нагору дошки! — гукнув Добо.— Вище підніміть тин.

Та марно доточували тин: турецькі гармати були наведені так, що ядра перелітали й через тин, і через дошки і все одно сипалися на ворітця.

— Це мені коштуватиме сто фунтів пороху,— пробуркотів Добо.— І так несвоєчасно!

З наріжної вежі прибіг Гергей.

— Пане капітан! — мовив відхекуючись.— Так ворітця залишати не можна! Перестріляють же кращих моїх солдатів!

— Зараз що-небудь зробимо,— відповів Добо. І тихо додав: — Треба зачекати. Поки не почнемо молоти порох, нам стріляти не можна.

Ядра градом сипалися на ворітця.

— Дозвольте, пане капітан, в іншому місці пробити прохід або ж прорити його під землею.

— Гергею, ти можеш і не питати дозволу для кожної своєї задумки, роби так, як вважаєш за потрібне!

Гергей звелів пробити вузький пролом у мурі, і солдати почали проходити крізь пролом.

А турки й далі заповзято лупили в опустілі ворітця. Мешканці фортеці згрібали ці ядра до купи.

...Вночі турки знову носили землю й хмиз при тьмавому місячному світлі. З фортеці іноді пострілювали.

— Не стріляйте! — наказав Добо.

Коли обложенці вмовкли, в турецькому таборі посилився шум, гомін, тупіт.

Під мурами турків ставало все більше й більше.

Добо виставив стрільців до чотирьох пробоїн у три ряди.

У першому ряду стріляли лежачи, в другому — з коліна, в третьому — стоячи.

Ліхтарі згасли.

Турків зібралося безліч, працювали вони без будь-якого прикриття, підсвічуючи собі ручними ліхтариками.

Загін турецьких солдатів піднімався все вище й вище і вже опинився перед самим проломом, але тут Добо дав команду:

— Вогонь!

Залп викликав сум'яття. Турки поскочувалися з насипу вниз, лементуючи, кинулися врозтіч — було видно, що угорські кулі били влучно. Кілька тюфенкчі вистрелили у відповідь, але схибили. Тепер турки могли працювати тільки біля підніжжя муру, та й то обережно, весь час ховаючись.

11

Млин гуркотів вдень і вночі. Дванадцять дробарок ретельно кришили і перетирали селітру й вугілля. У дерев'яну довбанку сипався свіжий чорний порох. До обложенців знову повернулася впевненість.

Турки готували нові шанці і, тільки-но розвиднилось, торохнули три зарбзени, налаштовані в місті біля великого протоієрейського будинку. Новою мішенню виявилася вишка північно-західної вежі. З того боку, правда, важкувато відтягнути сюди сили від інших мурів фортеці.

Вишку обстрілювали великими чавунними ядрами.

У цій частині фортеці стояли ряди будинків, де мешкали піші солдати. Тут же пролягав мур, повернутий до міста. На нього падали ядра наприкінці льоту.

Почала руйнуватись і західна стіна комендантського палацу.

Нажахана пані Балог увійшла до кімнати, де стояло ліжко Добо.

Капітан сидів біля ліжка в кріслі, не скинувши обладунків, у тому ж вигляді, в якому ходив по фортеці. Тільки шолома в нього на голові не було.

Обіпершись об бильце крісла, він солодко спав. Перед ним на столику горіла свічка. Над головою висіла потьмяніла від часу картина, на якій король Іштван Святий простягав корону діві Марії. З церкви, перетвореної на вежу, картину сюди приніс якийсь побожний католик. Фарба на ній так потьмяніла, що очі намальованих там людей здавалися тільки коричневими плямами.

Добо спав звичайно у цій кімнаті.

Він повернувся додому тільки перед світанком і, напевно, чекаючи нагального штурму на зорі, вирішив не роздягатися.

Обстрілювали якраз ту частину палацу, в якій він спав. Ядра так стрясали будову, що тріщали сволоки. В одній стіні кімнати утворилася шпарина в чотири пальці. Крізь неї виднівся тин.

— Пане капітан! — вигукнула пані Балог.

У будинок влучило ще одно ядро, на голову пані Балог посипався тиньк.

Вона підбігла до капітана й почала його термосити.

— Що таке? — сонно спитав Добо, розплющивши очі.

— Палац обстрілюють! Вставайте, Христа ради!

Добо озирнувся. Побачив шпарину, встав.

— Що ж, доведеться перенести моє ліжко у якусь із нижніх кімнат, ближче до вхідних дверей,— сказав він.— Зараз повернуся.

— Зачекайте, я хоч закип'ячу для вас кварту вина.

— Це було б добре. Спасибі! — відповів Добо, струшуючи з голови тиньк, що насипався у чуприну.— Одразу все нутро зігріється, добре буде. І, будь ласка, додайте в глінтвейн трохи гвоздики.

— А куди прислати?

— Я сам по нього прискачу.

— Та не прискачете ви, пане капітан. Я з сином пошлю.

Перед дверима палацу завжди стояв осідланий кінь, і коло нього чергував то один, то другий зброєносець — кожен зі своїм конем. Добо сів у сідло і рушив оглядати фортецю.

З низеньких казармених приміщень, юрмлячись, виходили солдати. Зброю і одяг несли хто на плечі, хто під пахвою, деякі на спинах. Всі лаялися.

— Йдіть до монастиря,— сказав Добо.— Монастир не обстрілюють. Перетягніть туди матраци. В коридорах місце знайдеться.

Мекчеї з групою солдатів квапливо переходив ринковий майдан. Солдати несли лопати, мотики й кирки. Мекчеї тримав у руці велику крем'яну рушницю. Побачивши Добо, він підняв рушницю і подав знак капітанові. Добо під'їхав до нього.

— З боку Кірайсеке ведуть підкоп,— доповів Мекчеї.— А ми йдемо їм назустріч.

— Правильно,— погодився Добо.— Що ж, веди своїх хлопців на роботу. Хай копають. Потім негайно знайди мене.

Він поспішав на вежу Бойкі. Біля її підніжжя, перед конюшнями, сиділи п'ять чоловік у шоломах. Обличчя їхні освітлювали червоні відблиски вогнища. На вогні в казані кипіла смола.

Біля підніжжя вежі він побачив Гергея, який над чимось низько нагнувся. Той уважно розглядав горошини, насипані на барабан. Побачивши Добо, Гергей підвівся і доповів:

— Турки почали вести підкоп. Сьогодні в одному місці ми виявили їхню роботу. Сам Мекчеї пішов їм назустріч.

— Знаю,— відповів Добо.

— Всі наші барабани нікуди не годяться, розм'якли. Але дрижання води виказало турків.

Добо піднявся до плоту й подивився в щілину.

Вал, який турки зводили біля проломів, виріс на сажень.

Саме цієї миті дервіші несли на двох списах мертвого акинджі, який лежав на купі хмизу. Він загинув ще в час нічного обстрілу.

Навпроти мурів повсюдно виднілися рови й частоколи. Турки теж вирішили сховатись.

— Знову щось надумали,— похитавши головою, сказав Добо.— Ясаулів і яничарів ніде не видно.

Піднявся на вежу і Мекчеї.

— Ведуть підкоп,— коротко повідомив він.

З його обличчя було видно, що він провів безсонну ніч. Очі були червоні й каламутні, волосся скуйовджене, доломан забруднений грязюкою і вапном. Видно, що Мекчеї допомагав мулярам піднімати колоди.

— Капітане,— суворо наказав йому Добо,— негайно йдіть спати!

Саме в ту хвилину по драбині вгору піднімався зброєносець Балаж. В руках він ніс срібну тацю, а на таці — срібний кубок. В ранковій прохолоді з кубка йшла біла пара.

Мекчеї попрощався і попрямував до драбини.

Вже м'якше Добо покликав його:

— Пішто!

Мекчеї обернувся.

— Візьми, братку, у Балажа кубок і випий.

12

І тільки наступної ночі дізналися обложенці, чим займалися яничари того дня.

Вони спорудили пристосування, схожі на балдахіни, під якими на хресні ходи носять святі дари. Зроблені ці балдахіни були з міцних дощок, і замість чотирьох різьблених жердин їх підтримували чотири списи.

Тепер сушняк і землю турки стали носити під отакими пересувними дашками, або, як їх називали, накриттями.

Вдень старші офіцери добре виспалися. Здебільшого вони спали в пообідній час, оскільки для штурмів турки вибирали ранкові години й наміри їхні завжди прояснювалися лише під обід. Під вечір офіцери знову були на ногах, а відпочивати йшла половина рядових. Добо і Мекчеї домовилися не встановлювати для себе певного часу для сну: вирішили, що як тільки один з них трохи відпочине, зразу ж піде відпочивати другий.

Отак вони обидва й не спали. Тільки коли-не-коли подрімають у куточку вежі чи десь на насипу, та й то сидячи. В пообідній час, правда, вдавалося іноді години дві поспати. І від безсоння очі Добо були обведені червоними колами.

Гей, та й брала ж лють стрільців, що турки здогадалися спорудити прикриття! Для цих пристосувань вони позбирали всі дошки, що вціліли на стелях міських будинків, повиривали їх з парканів, повиламували із свинарень — турки зрозуміли, що треба прикриватися, бо інакше ладу не буде.

Біля Шандоровської вежі земляний насип підняли так високо, що він уже доходив до нижньої закраїни вилому в фортечному мурі.

Турецькі солдати були захищені накриттям, а ті, хто списами підтримував накриття, захищали голови в'язанками хмизу. А в фортеці біля вилому обложників весь час пильнували двадцять стрільців і заряджена мортира. Зі стрільниць на мурі теж не випускали їх з прицілу причаєні рушниці. Та всі застережні заходи були марні, навіть щільний морок прикривав турків у години нічної роботи.

Гергей пильнував біля великого пролому і раптом побачив, як, прикрившись в'язками виноградної лози, по насипу скрадаються чоловік двадцять турків. У густій нічній пітьмі вони здавалися тінями.

Гергей гукнув з муру:

— Гашпарич!

— Слухаю! — відповів чоловічий голос.

— Руки у вас не сверблять?

— Ще й як сверблять, хай йому біс! Пане лейтенант, дозвольте шаблею попрацювати!

— Давай! Сто чортів їм у печінку, цим бусурманським виплодкам! Але дивіться: порубали — і негайно назад!

— Зрозумів, пане лейтенант!

Пролом закладали муляри, але яма була ще така велика, що в неї вільно могла в'їхати підвода.

З дозволу Гергея Гашпарич вискочив, простромив списом переднього турка, озброєного дюжиною ятаганів, і тут же гайнув назад до фортеці.

Турок упав. Решта продовжували підтягувати хмиз.

За прикладом сміливця Гашпарича в пролом вискочило ще троє. Списами проштрикнули ще трьох турків і знову пірнули в пролом.

Почулася лайка. Передні турки, налякавшись, поспинялися, але знизу, підштовхуючи їх, лізли інші.

І тут уже вихоплюється десять угорців — хто з шаблею, хто зі списом рубають підношувачів хмизу, потім повертаються і один за одним стрибають назад у пролом.

Турки покидали хмиз, і чоловік тридцять накинулися на трьох угорців, які не встигли повернутися до фортеці.

Гергей наказав стріляти з мурів. Турки перевертом попадали один через одного, але все ж молодший сержант Кальман повернувся з кривавою раною в грудях. Груди йому прокололи списом.

— Стріляйте й ви! — гукнув униз Гергей.

З нижньої пробоїни на турків градом посипалися кулі.

Під час спалахів було видно, що перед проломом лежить близько сорока закривавлених турків. Решта, озброївшись списами і шаблями, цілим загоном кинулася до пролому.

— Вогонь! — крикнув Гергей солдатам, що стояли на мурі.

Саме в цей час підійшов Добо.

Перед проломом у калюжі крові лежав Кальман. Якийсь яничар з усієї сили вдарив списом в яму пролому — не зачепив нікого — і тут же, гигикаючи, заскочив до фортеці.

Добо, він стояв саме біля пробоїни, зацідив йому в ніс кулаком, і так вдало, що кров бризнула навсібіч, і тут же Гашпарич докінчив турка списом.

Решта бусурманів, не наважившись піти слідом за своїм товаришем, повернули назад і кинулися по насипу навтікача.

— Викиньте пса! — наказав Добо мулярам і піднявся на мур.

— Турки припинили рити підкоп,— повідомив Добо Гергея.

— Так я й думав,— сказав Гергей.

— Ти щось хочеш мені сказати?

— Подивися наші кварти.

Біля високого ліхтаря під нижнім склепінням вежі працювало п'ять солдатів, поміж ними й циган.

Перед ними вже лежала ціла гора — кілька сотень череп'яних кварт і обрізки рушничних стволів. Їх наповнювали порохом.

Один солдат насипав у кварту пригорщу пороху, другий напихав туди ганчір'я, третій знову досипав пригорщу пороху. Четвертий сидів біля обрізків іржавих стволів і затикав з обох боків дерев'яними затичками. П'ятий обв'язував їх дротом. Циган обмазував готові гранати глиною.

— Триста кварт уже готові,— доповів Гергей.

— Додавайте й сірки,— сказав Добо,— причому кладіть великими шматками.

— Що ж, так буде ще краще,— погодився Гергей.

Зброєносець Балаж побіг по сірку.

Деякий час Добо задоволено спостерігав за роботою працюючих, потім озирнувся.

— Гашпарич тут?

— Тут,— відповів хтось унизу.

— Іди сюди.

Хлопець вибіг і, зупинившись перед Добо, клацнув підборами.

— Ти перший вискочив з пролому?

— Так, пане капітан.

— Від сьогоднішнього дня ти — молодший сержант!

І тільки вранці обложенці побачили, яким надійним захистом виявилися для турків накриття першої ночі. Від будинку протоієрея Хецеї до південно-західного муру фортеці, тобто до того місця, де й нині ще стоять ворота, тягнувся широкий вал.

Невдовзі з ровів почали підкочувати до стін бочки. Тисячі й тисячі рук витягували і складали порожні бочки.

Турки порозбивали міські льохи, вино з бочок повипускали, а бочки й чани, в яких винороби чавили виноград, теж взялися підтягувати до мурів фортеці.

Було видно, як просто на очах росте стіна з бочок. Бочки передавали з рук у руки і ставили їх, як воно й має бути, на днище.

Того ж дня виклали гору з бочок; опертям їм слугував сам фортечний мур. А із зовнішнього боку гори турки спорудили сходи з мішків з піском.

З фортеці стріляли з ранку й до ночі, але бочки були добрим захистом, і турецькі солдати робили своє діло.

Навіть уночі було чути, як гуркочуть і брязкочуть чани й бочки.

Більшу частину стрільців угорці поставили на цей бік фортечного муру. Тут же встановили й мортири, а з боків навели на бочкову гору кілька пищалей.

— Турки — дурні! — сказав Фюгеді.

Одначе виявилося, що вони не такі вже й дурні. Біля підніжжя бочкової гори ще завидна зарухалося кілька широких накриттів. Кожне накриття підтримували вісім списів і вміщувалося під цими покрівлями по двадцять-тридцять турків.

— Вогню і окропу! — дав розпорядження Добо.— Підносьте солому, якорі, гаки і кирки, та побільше!

Добо помітив не тільки рух накриттів, а й те, що внизу, в рові, турки позапалювали смолоскипи.

Напередодні вони обстрілювали вежу Бебека. Там теж мішки з землею слугували їм сходами.

Добо поїхав до цієї вежі.

Гергей уже підготував якорі, що висіли на ланцюгах, і кирки. На вежі палав вогонь, і на ньому в казанах розтоплювали волове сало, а поруч купками лежали чорні, просмолені вінки з соломи. Турки й тут рвалися до фортеці, прикрившись широкими накриттями.

Біля Старих воріт закладанням пробоїн керував Мекчеї. Знали, що ворог і в цьому місці піде на приступ.

І все-таки найбільша небезпека загрожувала південно-західному рогові фортеці, де була складена гора з бочок. Там захистом керував Фюгеді.

Добо щільніше насунув сталевий шолом і в супроводі зброєносця поскакав туди.

На мурі високим полум'ям палав тин. Ворогові вдалося підпалити його.

Тепер турки не лементували. Надійно поховавшись під накриттями, вони обстрілювали захисників фортеці.

А зверху обстрілювати турків було вже неможливо. Щоб влучити під накриття, пробивали дірки між камінням і стріляли крізь них.

— Кидай солому! — вигукнув Добо.

На палаючий тин полилася вода, а на турецькі накриття полетіли вогняні солом'яні вінки, просякнуті олією і воловим салом.

Накриття, які досягали муру, перевертали або відштовхували кирками, а ті, які займалися, турки самі кидали. Палаючі накриття летіли вниз, і турки, лементуючи, рятувалися втечею від полум'яної зливи. Бочки під ними хиталися. На спині в одного турка загорівся червоний доломан, і він кинувся тікати, несучи на собі палаюче вогнище. Обложенці сміялися.

— Солому, тільки солому! — командував Добо.

Проолієні солом'яні вінки, палаючи, летіли на дерев'яні накриття. Покидавши списи, на яких трималися накриття, турки прожогом тікали від розбурханого вогню.

— Щасливої дороги! — гукали їм навздогін обложенці.

Але це була лише коротка передишка. Бо ледве встигли відбити першу хвилю атаки, як турецькі гармати знову взялися бити по тинах.

Щоб уберегтися від ядер, Добо наказав усім залягти. Турецьким гармашам удалося збити два стовпи, які підпирали тин. Тин похитнувся і на протязі сорока сажнів з тріском і скреготом вигнувся назовні.

Ще один удар у стовпи, і весь тин полетить униз.

— Беріть кирки! — вигукнув Фюгеді.— Хапайте ланцюги, линви!

П'ятдесят чоловік зачепили кирками вигнутий тин, пустили в хід ланцюг, вірьовки, нові стовпи й кілки. Невдовзі тин випрямився і став на своє місце.

А в цей час Добо вже був на вежі Бойкі, де обложників зустрічав Гергей. Там стояв сморідний запах смоли, підгорілого волового сала і порохового диму.

Турки покладали великі надії на пошкоджену посередині вишку наріжної вежі. Оволодіти Темешваром їм допомогла пошкоджена вишка, і вони вважали запорукою успіху захоплення фортечних вишок: бо ж під час першого приступу їм не вдалося в них закріпитися.

До стіни вишки турки наносили землі, а земляний насип не підпалиш.

— Йдуть! Ідуть! — почулися схвильовані голоси обложенців.

Турки, накочуючись рядами, видиралися вгору під широкими накриттями.

Скільки не скидали на них просмолені й проолієні вінки, вони все ж вилізли на вишку вежі.

— Аллах акбар!

— Бий! Рубай!

З кірайсекеського боку на мур видиралися тисячі озброєних турків.

На верхівці вежі з бійниць і щілин висовувалися кирки і списи: угорці відштовхували, рубали і підчіплювали накриття.

Але й турки не дрімали. З-під накриттів примудрилися стріляти. Знизу кидали в обложенців списи, гранати, стріли.

Закуті в панцир сипахи, нехтуючи смертю, вискакували на мур і, хапаючи руками в залізних рукавицях списи і кирки, ламали й викидали їх.

Поки угорці вибивали кирками й обушками сипахі в панцирах, на мур повидряпувались і яничари.

— Аллах! Аферін!

А вже за хвилину накриття, обтягнуте коров'ячою шкурою, було підняте на майданчик вежі, і тридцять-сорок яничарів лежачи і з коліна розстрілювали з-під нього угорців, які билися на вежі.

— Аллах! Аллах! — лементували на все горло знавіснілі турки.

— Перемога близько! — ревіли ясаули.

З голови Добо впав шолом, і він з непокритою головою помчав до гармат.

Угорці, які стояли на вежі, нічого не могли зробити з яничарами, котрі вже юрмилися над ними — вишка відокремлювалася від вежі дощаним настилом, а дошки зіштовхнути не вдалося б, оскільки на них тупцяли яничари.

— Виходьте! — гукнув Гергей своїм солдатам, побачивши, що Добо повертає гармати.

Не звертаючи уваги на яничарські рушниці, він і сам теж вхопився за кирку. Зачепив нею один спис, що ним підтримували накриття, і потягнув на себе.

Оторопілі захисники вежі побачили, що вишка зайнята турками, і сипонули вогненним градом на голови яничарів, які ще видиралися на вишку.

Добо помітив, що зв'язок між яничарами увірвався.

— Повертай гармату донизу! Вогонь!

Гармату повернули на яничарів, що піднімалися по насипу. Вирвалось полум'я, всіх оглушив страшний гуркіт.

Яничари не дуже побоювалися гармат. Не так уже й багато шкоди завдадуть два-три ядра! Та й до гуркоту вони звикли. Але гармати в Добо були не прості, а заряджені картеччю і зразу збивали по десять-двадцять турків.

Нажахані яничари почали відступати.

— Вогонь! Вогонь! — лунав зверху голос Гергея.

На яничарів, що застрягали на покрівлі вишки, полетіли просмолені солом'яні вінки. Турки заметушилися, забігали, але зброю вже мали розряджену, а знову заряджати її не було часу.

Вогонь і полум'я вирували. З лементом і ревом вистрибували яничари з вишки. Добре ще тим, хто падав на турецький бік,— ті одразу розбивались. Одначе й ті, хто вскочив до середини фортеці, теж не довго пожили на світі: з ними живо розправились на місці, та ще й так, що жодна кісточка не лишилася цілою.

Увечері і вночі турки штурмували Земляну вежу.

Земляна вежа була споруджена на кам'яній вежі, яка стояла в північно-західній частині міста.

Турки перерили довкіл цієї вежі всю землю, намагаючись прорити під нею хід. Та де там! Фортечний мур тут виростав з кам'яної основи, яка йшла на двадцять сажнів углиб. Можна було подумати, що в якісь далекі, предковічні часи фортецю починали будувати не на пагорбі, а в долині, а пізніше якийсь інший народ затоптав стару фортецю землею і звів над нею свою. І тільки потім прийшов народ, у якого королем був Іштван Святий, і спорудив над цією подвійною фортецею сьогоднішню твердиню.

Добо дуже скоро зметикував, що шуміли вночі турки тільки для того, аби відвернути увагу від дерев'яної споруди, яку вони зводили.

Він викликав на Земляну вежу лейтенанта з двома сотнями солдатів, а решті наказав звично пильнувати.

Турецькі кіннотники не з'являлися ні коло бочкової гори, ні побіля вишки в час штурму. Отож можна було передбачити, що вночі вони знову підвозитимуть колоди.

Тепер турки вирішили замість сушняку підвозити товсті колоди. Скільки було в таборі верблюдів, коней, волів, буйволів і мулів — усі вони під вечір повернулися до мурів фортеці. Всі несли чи волоком тягли колоди й товсті жердини. Гарби й мажі, поскрипуючи, нескінченною вервечкою везли ліс із боку Алмадяра й Егеда.

Поховавшися за земляними шанцями, спорудженими навпроти фортечних мурів, турки спершу навмання перекочували колоди. Коли ж купа колод виросла настільки, що вже їх закривала, вони почали вивершувати її.

Тисячі рук підкочували й складали одні на одні колоди й жердини. Тишу попередніх ночей у турецькому стані на цей раз витіснили звуки, що виникали при падінні колод, а також стукіт, який лунав звідусіль.

Турки скріплювали колоди металевими смужками-скобами та ланцюгами. Ця велетенська, викладена з колод споруда височіла перед вежею, де командував Гергей, і її вершина стирчала за три сажні від неї.

Працювали турки вправно і обачно: вкладаючи колоди, вони весь час були надійно захищені, а товсті колоди перекидали в порожній простір з-за накриття заввишки в сажень.

Поруч з кам'яним фортечним муром прямо на очах виростала дерев'яна гора, все ближче й ближче присуваючись до муру. Було ясно, що коли гору піднімуть вище, вона від власної ваги привалиться до муру.

Гергей спостерігав за роботою турків, визираючи то з однієї, то з іншої бійниці. Врешті він піднявся до тину.

Там він застав Добо і дяка Балажа. На капітанові був звичний ментик до колін, на голові — легкий сталевий шолом. Він неуважливо вислухував якусь скаргу дяка.

— Добродію,— сказав Гергей,— прошу віддати мені дранку, що її ми позривали з дахів і поскладали в купи.

Можеш забрати.

— Крім того, прошу дати мені ще волового жиру, смоли й олії.

— Замов, скільки тобі треба. Балаже, скільки ми ще маємо волового жиру?

— Тисячу фунтів.

— Прошу віддати мені все,— сказав Гергей.— Шкода, що нема більше. Але, може, ми сала додамо. Накажіть видати мені сала, та якомога більше.

— Сала?

— Так, скільки можеш.

Добо повернувся до Криштофа.

— Йди розбуди Шукана. Хай він видасть із провіантного складу воловий жир і двадцять свинячих туш. І негайно несіть їх сюди!

Тільки тепер він запитав Гергея, навіщо йому все це потрібне.

А Гергей, виявилося, придумав ось що. Поки турки стягають до купи жердини й сушняк, він кидатиме поміж них шматочки сала, волового жиру й дранку. Турки на це уваги не звернуть. Адже з фортеці завжди щось у них кидають: каміння, кістки, потовчені глечики, здохлих кицьок. А шматочків сала у два-три пальці завтовшки вони навіть і не помітять. Але якщо навіть хтось і помітить, то або не зрозуміє, що то таке, або ж відвернеться з відразою.

Гергей звелів нарізати сало шматочками й кидати поміж колоди. Кидали також дранку, пофарбовану масляною фарбою, воловий жир і солому. Час від часу Гергей звелів скидати й загорнуті в солому глиняні кварти.

Кварти ці були обмазані глиною і обплетені дротом.

В середині них — порох, начинені порохом обрізки труб і шматочки сірки.

Добо глянув униз.

— До ранку вони свою гору вивершать! — сказав він.— Криштофе, ану, подивися, чи не прокинувся Мекчеї. Якщо він встав, то передай йому, що я піду ляжу. А якщо він ще не прокинувся, хай спить! Потім обійди всіх вартових і скажи їм: тільки-но помітять якийсь рух у турецькому стані або побачать, що турки готуються до штурму, хай одразу ж прийдуть доповісти у наріжну вежу. А ти, Гергею, не ляжеш?

Гергей заперечливо хитнув головою.

— Я зачекаю до ранку.

— А Золтаї?

— Я послав його спати, щоб зранку на вежі він був уповні сили.

— Як тільки турки довершать свою дерев'яну гору, збуди мене!

Добо піднявся на вишку наріжної вежі і ліг на солдатську койку. Зброєносець Криштоф став перед дверима з шаблею наголо.

Це входило в його обов'язки.

Зброєносець оберігав сон лева.

13

До світанку турецька дерев'яна гора майже сягнула рівня фортечного муру — лишалося півтора сажня.

Гергей звелів начинити порохом два обрізки гарматних стволів і міцно позатикав їх шматками дерева.

— Так, ця гармата-бабуся і не гадала, що ще колись стрілятиме! — сказав циган.

— З однієї старої вийшли дві нові,— відізвався один солдат.

— Ну, якщо вони нові, то треба їм дати якісь імена,— запропонував циган.— Одна з них називатиметься Шибайголова, а друга — Голубка!

У ті часи кожній гарматі давали яке-небудь ім'я.

Гергей витягнув із кишені свинцеву кульку і написав на тому обрізкові ствола, який був меншим:

«ЯНОШ».

А на більшому написав:

«ЕВА».

Один обрізок узяв під ліву руку, другий — під праву й піднявся на вежу.

Світанок щедро розливав своє сяйво. Турецький табір заворушився. З усіх боків ближче й ближче чувся брязкіт зброї.

До Гергея підбіг солдат.

— Пане лейтенант, йдуть!

— Бачу, друже. Біжи до наріжної вежі й скажи зброєносцеві, щоб розбудив капітана.

Солдати Гергея стояли вже на мурі, озброївшись кирками й списами. На камінному гребені вежі, що побілів од інею, стали коло бійниць стрільці із зарядженими рушницями. Три гармати стояли тут же, націлені вниз, а дві гармати біля Темних воріт навели на фортечні мури.

— Підпалюйте просмолені вінки й хрестовини,— наказав Гергей,— і жбурляйте вниз!

Люди тут же взялися за діло.

До того часу, коли на вежу піднявся Добо, турки, наче мурахи, обліпили пагорки, що оточували фортецю. Вони все ще вкладали й скріплювали колоди. Звідусюди лунав стукіт. Споруда досягла висоти фортечної вежі. Іноді турки виштовхували колоди, щоб заповнити проміжки поміж своєю дерев'яною горою і муром фортеці. А дерева привезли силу — цілий ліс. І дерев'яний поміст зробили надійний. На ньому погойдувалися накриття, турботливо укриті мокрими коров'ячими шкурами. А добре вимоченим коров'ячим шкурам палаючі вінки не зашкодять. Ну, а ті вінки, які впадуть мимо накриття, турок просто-напросто відштовхне ногою.

Пролунало пронизливе верещання дудки, і одразу з тисячі горлянок вирвався крик: «Біссміллах!» Повітря затремтіло. Гримнула турецька музика. Велетенська дерев'яна споруда затріщала під ногами безлічі людей, які лавою ринули на неї.

— Аллах! Аллах!

— Ісусе! Маріє!

Турки швидко повитягали з-під накриттів короткі штурмові драбини і спробували перекинути їх зі своєю дерев'яної вежі на камінну.

Але ж недарма захисники фортеці стояли на мурах. Одночасно в турків полетіли сотні палаючих вінків, на облогові драбини посипалися вогненні снопи соломи, вогненна сірка і вогненна просмолена дранка.

Перший загін турків, що намагався пробитися крізь завісу вогню, був зустрінутий криками і вістрями списів. Решту зустріли шаблями, кирками, палаючими хрестовинами і обушками.

За три сажені від Гергея на дерев'яній вежі з'явився товстопикий турок у зеленому тюрбані із величезним бунчуком у руці. Все його лице наче перетворилося в зяючу пащу, так він верещав: «А-л-л-а-х!» Гергей вхопив обрізок гарматного ствола, який був трохи меншим, і пожбурив ним у голову турка, а великий обрізок кинув у палаючий внизу вогонь.

— Аллах! Аллах! Біссміллах! Вперед!

На велетенській дерев'яній споруді турки закишіли, наче потривожені мурахи. Вони, напевно, пробилися б крізь вируючий вогонь, якби раптом не сталося щось дивне: знизу теж загриміли рушничні й гарматні постріли.

Це почали вибухати глиняні кварти, розкидаючи навсібіч палаючу сірку. Під ногами в турків наче розверзнувся кратер вулкана.

— Я керім! Я рахім! Медед! Ей ва! Етішир! — лементували турки, кидаючись у різні боки.

Але ясаули не пускали їх.

— Ми переможемо! Настав час торжества! — кричали вони і наказували тим, хто лишився внизу: — Води! Води! Відрами!

Воду, зброю, одяг — все пустили в хід турки, аби загасити пожежу і врятувати велетенську дерев'яну споруду, над зведенням якої вони трудилися стільки днів і ночей.

Але до цього часу порозтоплювалося сало і воловий жир. Частіше почали вибухати кварти, розкидаючи сірку і підпалюючи великі колоди.

— Я керім! Я рахім! Крізь вогонь — у фортецю!

Туркам не вірилося, що такі величезні колоди можуть загорітися з усіх боків зразу.

Вони заповзято носили воду в шкуратяних мішках, діжках і шапликах. Вони кидалися всюди, де лише вибивалися язики полум'я, схожі на розмаяні кінські хвости. Стрибаючи від жаху й люті, вони гасили вогонь.

— Бре-ре! Гей, ти! Я-ху! Давай! Давай! — лунали весь час вигуки, звернуті до водоносів.

Але поміст уже перетворився на велетенське кострище. І тоді почали вибухати начинені порохом обрізки рушничних стволів. Вируючий жир сичав і спалахував синіми язиками, бризкаючи туркам в очі. З оглушливим гуркотом вибухнули два обрізки гарматного ствола, порозкидавши і колоди, і людей. Жах, лють, зойки! Пекло!

Дорогу до відступу перепинив гуркотливий, ревучий вогонь. Яничарам лишалося тільки одне: пробиватися до фортеці. І турки лізли по щаблях облогових драбин, поміж острівцями полум'я, крізь запону диму. Відчайдушним стрибком деякі вискакували на кам'яну стіну — і тієї ж миті летіли донизу з пробитими головами. Інші оскаженіло танцювали на вершині кострища і зброєю гатили по вогненних кінцях колод. Марні зусилля!

Під мурами фортеці вирував вогняний вихор, вибухи гуркотіли, мов удари грому. Турки металися, наче пекельні тіні. Одяг на них був охоплений вогнем, бороди палали, горіли тюрбани. Видно, що в Магометів рай їм судилося потрапити шляхом пекельних тортур, стогонів і зойків.

Та й на фортечних мурах спекота була нестерпна, довелося навіть відкочувати гармати, поливати помости водою, щоб пожежа не перекинулася й до фортеці.

У вогненному пеклі завивали поранені турки, втративши надію на порятунок. За стіною полум'я чулися розлючені окрики ясаулів, злітали до неба хмари пари — турки вдавалися до крайніх і марних спроб погасити пожежу.

Обложники і обложенці були розділені морем диму і полум'я, що здіймалося до небес.

14

Не вийшло з дерев'яним помостом — вийде із земляним насипом, вирішили турки й почали обстрілювати зовнішні укріплення, які становили загрозу для тих, хто підносив землю. Вдень бухали гармати, тріскотіли рушниці; вночі люди підвозили землю, хмиз і поливали їх водою.

Стривожено спостерігав Гергей, як з дня на день зростає нова дорога до фортеці. А вже цю дорогу не підпалиш! І підуть нею сотні, тисячі, все військо.

Роздумуючи, бродив він туди й сюди по фортеці.

Зазирав у конюшні, льохи, роздивлявся руїни, купи каміння, хитав головою, чухав потилицю.

Побував Гергей і в руїнах ризниці. Врешті зупинився в тому куточку, де працювали слюсарі. Там поміж накиданої в одну величезну купу угорської і турецької зброї чорніло велике дерев'яне колесо. Гергей упізнав його: то було колесо з одного із поруйнованих порохових млинів.

На колесі сидів циган і смачно обідав, вибираючи ложкою шматочки вареного м'яса з великої череп'яної миски. Шаркезі взутий був у червоні яничарські черевики й озброєний до зубів: за поясом виблискували ятагани, на голові — дірявий мідний шолом, який, напевно, теж колись належав туркові.

Циган, вважаючи себе солдатом, встав і, засунувши миску під ліву руку, правою віддав честь. Потім сів і знову всю увагу зосередив на мисці й ложці.

— Ану, кумчику, підведися! — сказав Гергей.— Дай-но я гляну на це колесо.

Циган підвівся, відійшов.

У кількох місцях колесо було пошкоджене. Гергей встав на нього, потупцяв на кожній спиці — затріщала і випала тільки одна.

— Гм...— буркнув він, притиснувши палець до підборіддя.

Циган запитав:

— Може, турків молотимемо, ласкавий пане старший лейтенант?

— От-от! — відповів Гергей.— Ану, хлопці, позбивайте молотками там, де ослабло!

Слюсарі відставили свої миски і взялися за молотки.

Гергей запитав, чи не бачили вони Добо.

— Та він уже разів десять був тут,— відповів один із слюсарів,— десь півгодини як пішов.

Гергей подався розшукувати Добо, розглядаючи по дорозі всілякий мотлох.

Попрямував до Земляної вежі. Замислившись, він раптом помітив в одному з прочинених вікон палацу жіночі очі. Вони дивилися на нього з напівтемряви кімнати.

Гергей оторопів.

Зупинився.

Закліпав очима, щоб краще роздивитися неждану з'яву.

Але жіночі очі зникли.

Гергей стояв, мов скам'янівши, втупивши погляд у вікно. Якесь незвичайне тепло розлилося у всім його єстві. Десь хвилину він не міг поворухнутися.

— Ет, дурниці! — трусонув він головою.— І що ото мені в голову залізло!

Але все-таки він ще раз глянув угору і тоді помітив у вікні турецького хлопчика.

Від Земляної вежі йшов Добо. Гергей заквапився йому назустріч і, приклавши руку до шолома, сказав:

— Пане капітан, прошу віддати мені млинарське колесо.

— Бери,— коротко відповів Добо й пішов до палацу.

Гергей квапливо рушив до кухні, біля якої довгими рядами сиділи на землі солдати. Довкіл пахло оцтом. Солдати їли сочевичну кашу. М'яса теж було вдосталь. Але вино, за наказом Добо, давали навпіл з водою.

Гергей відкликав десять солдатів і наказав підкотити колесо до своєї вежі.

Іржавих і зламаних рушничних стволів у фортеці було безліч. Гергей звелів зарядити їх порохом, поскріплювати дротом, позасовувати в колесо так, аби кінці стволів стриміли назовні. Проміжки поміж стволами позабивали трісками, шматками" сірки, веслового сала, все це пообливали смолою і з обох боків колесо позабивали планками. І, нарешті, Гергей звелів прилаштувати й прикріпити по всій окружності обода широкі дошки, щоб колесо не падало.

З усієї фортеці приходили дивитися на цю пекельну машину.

Сам Добо обдивився її кілька разів і навіть дав мортиру, щоб засунули її всередину.

— Ти, Гергею, встанови її так, щоб вона стріляла на-останок.

— Так і буде, пане капітан.

— Що ще тобі, синку, потрібно?

— Якщо можна, віддайте нам порожні бочки.

— З льоху?

— Так.

— Там їх до ката, бери!

Турки все вище піднімали земляний вал. А у фортеці підтягували до мурів бочки, наповнені трісками, сіркою, воловим жиром і смолою. Бочки зарядили так само хитро, як і млинарське колесо. Знизу, згори і з боків наклали каміння, бочки міцно позабивали і, проробивши в них отвори, позапускали туди гноти.

Пищалей у Добо було багато — штук триста. Заряджали ці пищалі ядрами завбільшки з волоський горіх. В Угорщині їх називали «бородатими гарматами» — у кожної пищалі з дула звисала донизу залізна палиця. Залізна «борода» була потрібна для того, щоб утримувати пищаль при віддачі в час пострілу.

Добо дав багато цих старих, іржавих пищалей. Їх теж повтикали у великі бочки. Бочок налаштували не менше п'ятдесяти, добре поскріплювали їх дерев'яними обручами, пообв'язували дротом, а оскільки в ті часи залізні обручі були ще невідомі, довелося застосовувати дріт і цвяхи. Раділи цим пристроям, як мати своїм дітям.

А турки ночами завзято будували, споруджуючи насип — надійну дорогу до мурів фортеці.

15

Якось у пізній ранковий час, коли Гергей спав серед своїх солдатів, хтось доповів Золтаї, що на розі нижньої конюшні в тазах дрижить вода, а на барабанах ворушаться горошини.

Отже, підступний ворог не лише насипає земляний вал, але й веде підкоп.

Золтаї не дозволив будити Гергея. Послав по Мекчеї.

Мекчеї негайно прибув.

Вони доти переставляли з місця на місце таз із водою, поки врешті Мекчеї не визначив, де потрібно вести зустрічний підкоп.

Десять солдатів узялися за лопати. Час від часу вони припиняли роботу, встановлювали тази з водою і спостерігали.

Опівдні Гергей прокинувся і зразу ж заквапився туди, де копали.

В конюшні стояв густий запах гною. Солдати працювали вже на глибині трьох сажнів. Глухий стукіт сповіщав про те, що лагумджі наближаються.

— Еге, пане капітан,— сказав Гергей,— це моя вежа, і ти тут не командуй!

— Хіба ж я неправильно розпорядився?

— Далі ми не копатимемо.

— Хочеш, щоб вони висадили в повітря мур?

— Ні, я не хочу, щоб вони чули, як ми працюємо.

Мекчеї зрозумів його задум.

— Добре, господарюй сам! — сказав Мекчеї.

Гергей наказав принести велику пищаль. Він сам вставив у неї кремінь, сам насипав порох. Викликав десятьох стрільців, велів погасити ліхтарі.

Чекали в темряві.

Гул наростав. Іноді навіть чувся голос турецького офіцера, який віддавав команду.

Гергей притискав долоню до стінки, щоб відчути, де найбільше тремтить земля.

— Тс-с! — тихо сказав він солдатам.— Зараз вони проб'ються...— Очі його сяйнули.

Тієї ж миті пробилася одна кирка, і грудочки землі, осипаючись, упали Гергеєві до ніг.

Утворився отвір, в який міг уже пролізти чоловік.

Лагумджі зупинився, сторожко заглянув у отвір.

В темряві він не побачив нічого. Обернувся. За його спиною засвітилися два ліхтарі; поміж ліхтарями стояв череватий ага в багатому одязі, оздобленому золотим позументом, і в білій чалмі.

Лагумджі крикнув, що він пробив шпарину.

Ага ступив уперед.

Гергей прицілився. Спалахнув порох, гримнула пищаль.

Ага схопився за черево і впав.

Гергей відскочив:

— Вогонь!

Усі десятеро солдатів наставили свої рушниці, в отвір. Пролунали гучні постріли, і лагумджі, давлячи один одного, кинулися тікати.

Солдати вийшли з підземелля, витягнувши звідти тридцять кирок і труп аги. Тільки один лишився, тримаючи рушницю напоготові і просунувши вперед ліхтар, який освітлював підкоп.

Агу поклали на фортечному майдані. Повелися з ним не дуже поштиво — голова його стукнулася об камінь, і чалма злетіла з неї.

Та йому тепер це вже було байдуже.

Це був сивобородий чоловік з подвійним підборіддям. Три довгих шрами на голеній голові свідчили, що звання аги він одержав заслужено. Куля Гергея влучила йому в живіт. У груди теж влучила невелика куля, певно, коли стріляли солдати.

Скарбник Шукан велів розмотати чалму, обдивився пояс і кишені вбитого аги, записав, скільки при ньому виявилося грошей, перснів і зброї. Все це віддали солдатам, які вели підкоп.

А потім усім, хто хотів, дали можливість подивитися на вбитого агу.

Звичайно, що першими його оточили жінки.

— І це вони в таких червоних чув'яках ходять?

— Дивися, вони шворкою внизу перев'язують шаровари!

— Видно, багатий був турок.

— Мабуть, лейтенант або капітан їхній.

— От цікаво, чи він мав дружину?

— І не одну, а з десяток.

— Якщо правду казати, статечний був чоловік,— зауважила жаліслива дружина макларського мірошника Воді.— Шкода тільки, що турок.

І Золтаї прийшов глянути на агу.

— А все-таки хоч один, а до фортеці пробрався! — сказав.

Несподівано поміж жіночими спідницями продерся маленький турецький хлопчик і, радісно закричавши, схилився над мертвим:

— Баба! Бабаджим! Баба, татлі бабаджим! Тату! Татусю! Тату, любий таточку!

Хлопчик упав мертвому на груди, обнімав, цілуючи його, щічкою притулився йому до обличчя, термосив за плечі, сміявся.

— Баба, бабаджим!

Очі жінок наповнилися сльозами. Пані Балог узяла хлопчика за руку:

— Ходімо, Селіме! Баба спить!

16

Коли на світанні незліченні турецькі полчища знову рушили з долини на приступ, солдати дивилися на їхнє просування з почуттям гніву і зловтіхи, знаючи, що у фортеці добре підготувалися до відсічі. Від хвилювання і жадоби помсти в угорських воїнів напружились м'язи.

Їм уже не кортіло кинутись у бій. Кремезний хлопчина вискочив через вилом на земляний насип і погрозив шаблею турецькому воїнству, яке з шаленими вигуками ринуло до фортеці.

Солдати, які стояли на мурі, зареготали.

— Хто це? — запитав, сміючись, Золтаї.

— Малий Варга,— відповіли йому.— Янош Варга.

Хлопчина заскочив назад, але, почувши голосний сміх, вискочив ще раз і знову пригрозив усій величезній турецькій раті.

Турки почали стріляти в нього, і він метнувся до вилому спритніше, ніж уперше. Солдати зареготали ще веселіше.

Витівку його помітив і Добо і, всміхнувшись, задоволено кивнув головою.

Помітивши цей знак схвалення, Янош Варга миттю вискочив і втретє. Не звертаючи уваги на кулі, він розгнівано погрожував туркам, що дерлися вгору:

— Ану, лізьте, лізьте! Тут, собаки, і поздихаєте!

Кулі, ядра, стріли так і сипалися на нього, але все мимо. Під'юджуючи турків, Варга застрибав на насипу і висунув їм язика. Більше того, він моторно повернувся і вельми непристойно, хоча й не дуже виразно, ляснув себе нижче спини. Потім знову заскочив до фортеці. І все це просто перед носом у турків, перед стотисячною турецькою ордою!

— Молодець, Варга! — вигукнув Добо.— Ти достойний нагороди!

Переконавшись, що з цього боку фортеці все гаразд, Добо поспішив до свого коня і поскакав до Старих воріт, оскільки турки оточували фортецю зі східного й південного боків. На ці мури й була спрямована вся сила штурму.

Гергей у панцирі стояв на вежі. За його спиною лежали напоготові бочки й величезне колесо. Всі ці пристрої і сам він були надійно захищені тином.

Гергей був спокійний, наче скеля над морем.

Турки пішли на приступ. З усіх гармат вистрілили одночасно. Зчинився пекельний шум.

— Біссміллах! Біссміллах!

Войовничі вигуки на кілька хвилин приглушили навіть гуркіт чинч табірного оркестру. А потім музиканти зупинилися на Кірайсекеському рову і вже безперервно гримотіли на всю силу.

— Ну, тепер ви в мене потанцюєте! — вигукнув Золтаї.

Турецький стан кишів, ворушився. Майоріли прапори з півмісяцем і кінськими хвостами. Попереду тріпотів жовто-червоний стяг яничарів, а трохи далі — зелене полотнище з білими смугами: прапор улуфеджі. Позатулявшись до колін щитами і подзвонюючи сталевими обладунками, вперед вийшли сипахі.

— Аллах! Аллах!

В руках у них були списи. На ремінцях, які обхоплювали зап'ястя, теліпалися оголені шаблі. Біля пояса — теж шабля. Бігцем усім стовписьком побігли вони із ровів до вежі.

— Аллах акбар! Ла іллахі ілл аллах! Я фетах!

У відповідь з муру їм назустріч полетіла чорна бочка. Випльовуючи полум'я і підстрибуючи, вона котилася все швидше й швидше. Котрийсь із сипахі, прагнучи перегородити їй дорогу, застромив у землю списа. Так же зробили ще двоє сипахі.

— Аллах! Аллах!

Четвертий схопив бочку, щоб скинути її в рів. І тої ж миті бочка вибухнула: передовий загін турків розкидало на всі боки.

— Аллах акбар!

Не встигли турки отямитися — прилетіла друга бочка. Вона випльовувала іскри, стріляла вогнем направо й наліво, угору і вниз, а потім вибухнула в юрмище закутих у броню сипахі, порозкидавши їх у різні кінці.

— Аллах! Аллах!

Але назад дороги не було. Знизу на них напирали тисячі й тисячі інших солдатів, які дерлися нагору. Видно було тільки, як передні, відскочивши, притиснулися до муру, як ті, що йшли позаду, відсахнулися і вогняні струмені полетіли навсібіч, пропалюючи все сажнів на десять зокіл. Налякані силою вогню, турки, захищені щитами, впали навколішки.

— Правовірні, вперед! Вперед, крізь вогонь!

І сипахі тісними рядами посунули вгору по насипу.

Але й вогняні бочки покотились одна за одною.

— Ілері! Ілері! Аллах! Аллах!

Лавина турків летіла назустріч пекельній невідомості.

Та ось на вежі відкрився тин, і нагорі з'явилося величезне, чорне від кіптяви колесо. З середини його струменіла цівка диму, чути було сичання. Колесо хитнулося, подалося назад, а потім раптово зіскочило на насип і помчало назустріч турецьким полчищам, що вийшли тісними рядами.

— Ілері! Ілері! — долинали звідусюди вигуки ясаулів.

Але сміливців, які виступали попереду, приголомшила поява колеса.

Не встигло колесо підкотитися до них, як із нього вирвалася перша блискавиця, вилетів вогняний струмінь на п'ятдесят сажнів. Кожна краплина цього струменя, потрапляючи на живого чи мертвого, довго ще горіла синім полум'ям.

— Гєзюню! Обережно! Сакин! Стережись!

Передові турецькі загони з жахом попадали ницьма на землю, сподіваючись, що диявольське колесо перекотиться через них. Але воно вже стало вогненним колесом, яке іскрило навсібіч: стріляло полум'ям, випльовувало розпечену олію, осипало голені голови й кунтуші палаючими фіолетовими вогняними тюльпанами. З сичанням, тріском і громом колесо перескочило через голови турків, розсипаючи зміїсте проміння, викидаючи червоні, сині й жовті зірки.

— Медед, аллах!

Навіть найсміливіші загони зі страхом відступили. Давлячи один одного, воїни тікали, рятуючись від небаченого сатанинського породження.

А колесо, мов наділене розумом і волею, мчало за втікачами, збивало їх з ніг, обсипало вогнем, дощем розплавленого жиру, палаючою сіркою, розряджало рушниці, так що турки стріляли один в одного, забризкувало киплячою олією очі, рот, вуха, шию. І пекло так жахливо, що навіть вмираючі переверталися від болю. А вогняне колесо котилося все далі. З нього вилітали довгі палаючі блискавиці, збиваючи ясаулів разом з їхніми кіньми. Довгі язики полум'я пропікали тіло до кісток. Дим душив. Гуркіт оглушав. Полум'ям поймалися загони, побіля яких проносилося колесо. Залишалися тільки сотні скарлючених від жару, обвуглених трупів, на яких посмикувались і підстрибували, як божевільні, страшно попечені турки.

Колесо, оповите димом, котилося далі, викидаючи сотні блискавиць.

— Етішир! Етішир! Аллах! Медед!.. Вай!..

Марно лютували ясаули, марно шмагали солдатів по лицях канчуками з шипами. Воїнів, які б погодилися йти на штурм зовнішніх укріплень Егера, вже не знайшлося. А тут ще й угорці повискакували у вилом, наче розлючені леви, і, нікого не щадячи, рубали, били, кололи всіх, кого до оціпеніння нажахало вогняне колесо.

«Назад, назад!» — заспівала в фортеці сурма.

Гергею насилу вдалося повернути своїх солдатів.

— Гей, бочку! Давайте ще бочку!

Бочку підкотили. Останні загони турецького війська з гулом розсіялися, брязкочучи зброєю. Залишилися тільки гармати, налякані верблюди і приголомшені топчу.

Добре, що Мекчеї вийшов з підземелля, де вели підкоп, і повернувся до Старих воріт, де він командував, інакше турки під землю увірвалися б до фортеці зразу у трьох місцях.

Поки на земляному насипу ворогів жахало вогняне колесо, турки просовували списи в розколини поміж камінням. Те саме робили й угорці. Біля Старих воріт Мекчеї повів зустрічний підкоп, і турки повтікали.

Наостанок турки підпалили ворота, маючи намір прорватися тут, але за ворітьми наткнулися на товстий міцний мур. Своєчасно Мекчеї наказав замурувати ворота!

Гергей, побачивши, що біля його вежі солдати раз по раз влаштовують вилазки, а турки мов навіжені тікають від вогняного колеса, накрив гармати і ящики з порохом мокрими шкурами, чоловік десять залишив на варті, а решту повів до Старих воріт на допомогу Мекчеї.

Та Мекчеї вже не потребував допомоги. Жах передався й тій частині турецького війська, яка штурмувала Старі ворота. З виставлених сюди загонів іще трималися тільки тюфенкчі. Вони нишпорили довкіл воріт, стріляли, знову заряджали рушниці й палили безперестанку.

На мурах, примостившись за тином, стояли вартові, а біля підніжжя мурів і в їх нішах солдати з середини фортеці відбивались від турків, щохвилинно нагинаючись і просовуючи в розколини списи.

Гергей вибіг на мур і, захистившись щитом, подивився вниз. Біля підніжжя муру копошився ворожий загін, недосяжний пострілам ні згори, ні збоку. Угорці намагалися діставати їх списами крізь щілини, але турки відскакували й притискалися до муру або ж сідали навпочіпки якраз у тих місцях, де не було щілин. Одні тримали в руках мішки, інші — каміння. Мішками й камінням вони намагалися позатуляти бійниці, щоб угорці не могли стріляти в них.

Обложенці виштовхували каміння і мішки й кололи турків списами.

Та тільки-но угорський спис висовувався назовні, турки хапали його по двоє і по троє і, вхопивши, намагалися вирвати. Здалеку могло здатися, що вони пиляють дрова: тягнуть списа до себе, штовхають назад; і врешті турки вихоплювали його.

Угорці лаялися.

— Гей, та що ж ви! — гукнув Гергей униз солдатам.— Он вогонь горить. Засовуйте в нього списи!

І справді, коло самого муру палало вогнище. Чоловік двадцять солдатів підскочили до нього і, позасовувавши в жар списи, порозпікали їх до червоного.

А турки вже приготувались і, посміюючись, чекали нової здобичі.

Раптом із щілин висунулося зразу двадцять списів.

— Є!

Турки схопилися, та тільки долоні собі пообпікали їхню злу лайку угорці зустріли дружним реготом.

17

Дванадцяте жовтня. Середа.

Турки подірявили всю фортецю. Тридцять два дні обстрілюють її то з півночі, то з півдня, то з одного, то з іншого боку.

Турецьких ядер у фортеці стільки, що обложенці кроку не ступлять, щоб не спіткнутись об котресь. Щоб не натикатися на них під час штурму, селяни березовими віниками відмітають дрібні ядра вбік, а великі підтягують до гармат і на мури.

Поміж Новою і Земляною вежами в мурі зяє пролом, схожий на римську цифру V. Частина Казематної вежі повалилася. Земляна вежа вся в дірочках, мов осине гніздо. Від вежі Бойкі вціліли тільки дві стіни. Наріжна вежа зверху донизу нагадує струхлявіле дерево. Тину більше нема, лиш де-не-де збереглися окремі шматки. На місці внутрішніх будівель стоять похилі стіни без дахів. У палаці жилими лишилися тільки три кімнати, та й до них уже попадає дощ. Ринкова площа теж змінилася. Вона перерізана впоперек довгими й глибокими ровами. Коли турки ведуть обстріл, обложенці ходять цими ровами; а як стрілянина вщухає, «перекидають через рови містки й дошки.

А за мурами фортеці виють злі вовки.

Мури тепер лагодять не лише ночами, а й удень. Пробоїни, виломи, наскільки вдається, затуляють колодами й дошками. Камінням лише підпирають.

Біля Старих воріт Мекчеї сам носить каміння, підбадьорює втомлених, каже, що бог допоможе захисникам фортеці. Вже й зараз видно, що штурм буде шалений. То Добо, то Гергей, то Мекчеї обдивляються мур. Усім трьом ясно, що Наріжна вежа не захист для воріт. Потрібні ручні гранати. Їх укладають на дерев'яні помости, до проломів ставлять досвідчених стрільців.

Гергей зайнятий виготовленням просмолених вінків, вогняних гранат і хрестовин. Він поспішно розсилає їх у всі кінці фортеці.

Золтаї замуровує виломи на Шандоровській вежі.

Фюгеді стежить за тим, як заплітають ланцюгами пробоїни в Новій вежі.

Добо встигає бути всюди — він носиться верхи. Для його коня залишено місце під помостами і вздовж фортечних мурів. І все ж йому частенько доводиться скакати під кулями. Капітан фортеці пильнує, аби всюди робота йшла рівномірно. За ним слідом поспішає зброєносець Балаж — він розвозить накази капітана. Балаж скаче на останньому вцілілому турецькому коні. Решта сім коней зброєносців уже підстрелено.

Того дня і Пете сів на коня. Нога в нього забинтована до коліна. Він блідий, але вуса стирчать так само хвацько. Замість Пете біля Старих воріт командує Мекчеї, а Пете замість Мекчеї очолює резервні війська.

Дзвінким голосом підбадьорює він солдатів:

— Турки гризуть наші мури вже тридцять два дні, та хоч би всі вони сюди позбігалися, ми й так їх усіх до одного пошлемо в пекло! Королівські війська запізнюються, але вони прийдуть! А про хоробрість нашу вже говорить весь світ. Мине сто років, але й тоді ще замість слова «хоробрий» будуть казати «егерчанин».

Побачивши, що довкіл промовця зібрався цілий натовп, Добо затримався на хвилину послухати, про що Пете говорить.

При його останніх словах Добо усміхнувся і сказав старому Цецеї, який стояв поруч:

— Через сто років? Тільки й діла в людей буде, що згадувати, які в егерчан були вуса!

Правда, сказав він це радше собі, аніж Цецеї. Та, наче зніяковівши, що заговорив уголос, пробурмотів:

— Не вуса головне, а душа, і не нагороди, а обов'язок перед вітчизною.

І поскакав далі, до Шандоровської вежі.

Палкі слова Пете надихнули витязів. Звичайно, егерчани й так не підвели б, але душевне слово, наче добре вино.

Зсунувши шолом набакир, Пете вів далі:

— Приїде сюди й сам король. Він вишикує єгерських витязів і кожному потисне руку. Ви цього заслужили. Чув я навіть, що надалі король вибиратиме собі офіцерів тільки з солдатів, що відзначилися в Егері. Кожен рядовий після облоги стане лейтенантом — таке я чув. А далі, може, й капітаном. Бо ж, зрештою, королю теж; найбільше потрібні солдати, які довели свою, вірність батьківщині і відвагу.

Пете помітив цигана, який козликом відскочив від кулі, що вдарилася біля нього в стіну.

— Гей, цигане, ти скільки турків убив?

— А щоб їх ворон заклював, ваша милість, пане лейтенант! — відповів циган.— Жоден турок не сміє підійти туди, де я стою.

У вечірніх сутінках до одного з проломів наблизився турок з білою хустиною в руці.

У ньому зразу впізнали Міклоша Ваша.

Його повели до Добо. По дорозі сотні людей засипали його запитаннями:

— Які вісті?

— Йдуть війська! — кричав усім Міклош.

Добра вість рознеслася по всій фортеці:

— Ідуть королівські війська!

А це ж сам Добо наказав Міклошеві Вашу усім казати такі слова, коли він повернеться до фортеці.

Он воно як! Йдуть війська! Тож правду сказав пан старший лейтенант Пете!

Міклош Ваш скинув тюрбан, розмотав його і, витягнувши зі складок полотна листа, простягнув його Добо.

Добо глянув на печатку — пише архієпископ. Обережно надірвав аркуш біля самої печатки і спокійно розгорнув його.

Комендант сидів на коні. Довкіл нього з'юрмилися люди. Поки він читав, усі намагалися вгадати з виразу його обличчя зміст листа!

Та обличчя в коменданта ніби з каменю. Яким воно було на початку читання, таким зосталося й після того, як він уже згортав листа.

Добо засунув аркуш до кишені, потім оглянувся, наче дивуючись, чому так багато люду зібралося.

Із старших лейтенантів при цьому був присутній тільки Пете. І Добо сказав йому так, щоб почули інші:

— Всіх офіцерів я зберу увечері. Маю сповістити їм радісну звістку.

Але тільки-но Добо зачинився в себе в кімнаті, його незворушне обличчя стало скорботним. Він впав у крісло і сумовито, безнадійним поглядом втупився в одну точку.

Того дня Добо одержав ще одного листа. Це послання привіз селянин. З листа, що білів у його руці, було видно, що його послано турками.

Це прийшов четвертий посланець Алі-паші.

Обложенці знали, що Добо суворо розправляється з турецькими листоношами. Вони вивели селянина на ринкову площу — мовляв, хай він там зустріне Добо.

Надвечір о цій порі вже ставало холодно, і солдати відпочивали, запалювали на площі вогнища. Іноді підсмажували сало і запивали його склянкою вина, розбавленого водою.

— Було б краще спалити цього листа ще зараз, поки пан капітан не бачить,— порадив один добросердний ратник.— А то, їй-богу, лихо буде!

— Як це спалити? — відповів селянин.— Лист же не мій.

— Але ж ви принесли його від ворога.

— Я приніс від того, хто послав.

— Повісять вас.

— Мене?

— Звичайно. Пан капітан наказав повісити навіть одного нашого лейтенанта. А той же був паном, дворянином — не те, що ви.

Шибеницю з площі ще не забрали. Солдат показав на неї.

— Бачили? Шибениця й досі стоїть.

Селянин отетерів, від страху його навіть у піт кинуло. Він почухав потилицю, сунув руку в торбу.

Саме цієї миті прискакав Добо.

— Що таке? — спитав.— Що за людина? Чого прийшов?

Селянин заховав торбу під сіряк.

— Я Іштван Ковач, цілую ваші руки,— відповів той зніяковіло, мнучи в руках шапку.

— А чого ви хотіли?

— Я? Нічого.

— Чого ж ви тоді прийшли?

— Ну... подивитися прийшов. Дай-но, думаю, зайду до них та подивлюся, що вони там поробляють у такій біді.

— Листа принесли?

— Хто? Я? Листа? Ні! Не приносив...

Добо дивився на нього пронизливим поглядом, і селянин, витираючи лоба, забурмотів:

— Бігме, не приносив!

— Обшукайте його!

Збліднувши, селянин дозволив себе обшукати. З його торби витягнули листа з великою печаткою.

— У вогонь! — ревнув Добо.

Солдат жбурнув листа в огонь.

Селянин затремтів.

— Не збагну, як воно потрапило до мене! — виправдовувався він, чухаючи за вухом.— Хтось підсунув, либонь.

— В кайдани! — наказав Добо.— Вкиньте цього негідника до інших.

18

Оскільки з гармат палили безперестанку, того дня (дванадцятого жовтня) знову пішов дощ. Хмари розвіялися лише надвечір, коли промчав над землею колючий осінній вітер.

Обложенці побачили, що турки збираються в шанцях. Добо дозволив відпочивати тільки трьомстам солдатам. Решта чатували біля проломів.

Десь об одинадцятій годині ночі вітер здув з неба останню хмарину. Повний місяць осяяв Егер, і стало видно як удень.

— Гей, люди, до зброї! — пролунало одразу в усіх куточках фортеці.— Всі до зброї! До зброї, солдати, і всі, хто є у фортеці!

Барабани забили тривогу, сурмили сурми.

— Вночі почнеться штурм. Піднімайтеся всі, хто живий!

З руїн, залитих місячним сяйвом, вилізали постаті в шоломах і зі списами в руках.

Озброївся й панотець Балінт. Він почвалав до резервного загону, який стояв на ринковій площі, тримаючи у руці такого великого списа, що він зійшов би за дишель. До резерву приєдналися й обидва корчмарі. Озброїлися теслярі, мірошники, різники, селяни, які працювали у фортеці. Всі чекали наказу.

Обложенці відчували, що настає час останнього випробування.

По той бік мурів фортеці звучав дріб турецьких барабанів. Турецькі війська потекли до ровів, як вода після зливи. Над людською повінню майоріли хвостаті прапори. Позаду шанців засяяли на кінській збруї коштовні каміння й срібні персні. В багатьох турків чалми були понакручувані на блискучі шоломи.

Повсюдно носилися ясаули у високих тюрбанах, розставляючи атакуючі загони.

Опівночі довкіл фортеці спалахнули вогні гарматних пострілів, і протягом п'яти хвилин з гуркотом сипалися ядра. Потім пролунали тисячоголосі вигуки: «Біссміллах!», «Аллах!» — і до мурів полетіли хвостаті прапори.

Перед Старими ворітьми й на мурі фортеці в тридцятьох місцях палали вогнища. З сичанням займалися гноти гранат, просмолені вінки і, розсипаючи іскри, сотнями летіли на турків.

Але турки йшли на приступ як скажені, видиралися нагору, за всяку ціну намагаючись вилізти на мури. Швидко чіпляли штурмові драбини. По них, наче білки, стрибали вгору яничари, асаби і спішені кіннотники.

Зверху кирками збивали гаки драбин, кидали каміння.

— Аллах акбар! Я керім! Я феттах!

Раз по раз падали вниз бунчуки, але їх підхоплювали все нові й нові люди. Замість потрощених, скинутих драбин приставляли до мурів інші. По тілах тих, що попадали, до драбин рвалися нові загони.

Обложники обліпили стіну так густо, що їх майже не було видно. Просунувши списи в розколини, угорці зіштовхували з драбин турків. Але тут же на їхньому місці виростали нові. І вони навіть не намагалися перескочити через небезпечний щабель, а просто покладалися на долю: встромиться спис у дерево чи ж болюче просковзне попід пахвою — тепер уже було все одно.

Воріт фортеця більше не мала. Стоячи на драбинах, турки швидкими ударами пробивали закладені колодами проломи у стінах. Іноді ті, що падали згори, збивали нижніх у море крові й вогню, де гинули розчавлені ногами солдатів, що напирали на мури.

— Аллах акбар! Я керім! Я рахім!

— Ісусе, допоможи!

Сипались вогняні вінки, подзенькували кирки, вибухали гранати, тріщали драбини, вирував несамовитий кривавий ураган.

Ось близько п'ятдесяти турків уже видерлися до самого тину. Тин тріщав і вигинався назовні. Мекчеї вихопив у одного солдата сокиру і розрубав канат, який утримував тин. Разом з турецькими латниками тин полетів донизу, змітаючи зі стін сотні обложників.

— На мури! На мури! — крикнув Мекчеї.

Тримаючи в руці довгого списа, він вибіг на мур.

На турків, що кишіли внизу, полетіло велике квадратне каміння, стофунтові чавунні ядра, ті, якими турки обстрілювали фортецю із зарбзенів.

Але у відповідь знизу в обложенців летіли стріли й каміння. По заборолу Мекчеї заструмувала червона кров.

— Пане капітан! — залунали застережливі голоси.

— Вогонь! Вогонь! — закричав Мекчеї.

І ногою в залізному чоботі зіштовхнув розжарене вугілля вогнища на турків, що борсалися внизу.

На жаль, угорці теж падали з мурів. Одні в середину фортеці, інші — назовні. Та зараз ніколи було роздивлятися, хто вбитий, а хто поранений. Місце загиблого займав на мурі новий ратник, скидаючи донизу каміння і ядра. Облогові драбини знову й знову заповнювалися турками, і розлючені захисники фортеці кирками й списами зустрічали ворогів, які дерлися й дерлися вгору.

Біля Земляної вежі тривав такий же запеклий бій. Там обороною керував Добо. Коли турецьке військо пробилося крізь вогняний дощ гранат, які щомиті вибухали, крізь пекло палаючих смоляних вінків, Добо звелів тягнути нагору колоди. Їх витягували й тут же скидали вниз, змітаючи турків.

Настало коротке затишшя. Скориставшись ним, Добо сів на коня і помчав до Старих воріт — подивитися, як б'ються там. Проїжджаючи біля Казематної вежі, він побачив, що й тут настала перерва в штурмі. Тоді він відкликав солдатів від Казематної вежі і послав до Земляної.

Захисники Казематної вежі і без того вже поривалися туди: їм не терпілося прийти на допомогу соратникам. Повилізавши на тин, постававши на гармати, вони дивилися, як б'ються на сусідній вежі. І тільки Добо віддав команду, як вони бігцем кинулися до Земляної вежі.

Але турки знову приставили драбини до Казематної вежі. Спершу тільки дві, три, потім десять, п'ятнадцять.

Старий Шукан, який стояв на мурі, повернувся й побачив раптом голову засапаного турка в шоломі.

— Тьху, гемонське поріддя! — голосно вилаявся старий і, розмахнувшись, вдарив турка ратищем списа.

— Сюди! Сюди! Гей, люди!— загорлав старий, збиваючи турків з другої драбини.

Першим прискочив Янош Прибек і жбурнув табуретку гармаша просто в ніс першому ж туркові, який видерся на мур.

Солдат, який стояв внизу на караулі, побіг по підмогу. Не минуло й двох хвилин, як приспів Пете із загоном солдатів. Вони щедро осипали турків палаючими смоляними вінками, хрестовинами, камінням, гранатами.

І знову вся увага Добо була спрямована до Казематної вежі. Він помітив, що древко угорського прапора перебило ядро, і наказав винести прапор з резервних військ. Передав його Іштванові Надю.

У небі вже світало, і в перших червоних променях ще незримого сонця Іштван Надь побіг нагору з прапором. Не мав на собі ні панцира, ні шолома і все ж вискочив на виступ вежі й почав шукати залізну трубу, щоб у ній закріпити прапор.

— Не треба! — вигукнув Добо.— Можуть зірвати його!

Тієї ж миті Іштван Надь вхопився за груди, повернувся і тихо впав на землю поряд з гарматою.

Добо підхопив прапор, що злетів до нього птахом і передав його Бочкаї.

— Тримай, синку!

Коли розвиднилося ще більше, штурм розпочався і біля вежі Бойкі.

На неї наступали з вісьмома прапорами. У променях сонця золоті оздоби бунчуків яскріли, мов рубінові кулі.

З цією вежею туркам уже стільки разів не щастило, що знову піти на приступ відважилися лише яничари — найбільш випробувані й люті тигри турецьких військ. На голові у них шоломи, обличчя й шиї закриті дротяними сітками, груди й руки захищені обладунками, на ногах — легкі сап'янові чоботи.

Вежу Бойкі обороняли Гергей і Золтаї. Їм довелося всю ніч пильнувати в бездіяльності, прислухаючись до штурму, який вирував на трьох інших вежах.

Добре, що вже розвиднилось.

Перед вежею вишикувалось двісті асабів з бурдюками, наповненими водою. Нічого, хай ідуть, а вилізуть трохи вище — скупаються під вогняним дощиком!

Але тут турки почали не з облогових драбин. Тільки-но захисники фортеці поставали на мурі, як знизу полетів град стріл і каміння.

Влучив камінь і в голову Золтаї. Та, на щастя, Золтаї мав на голові шолом із заборолом і камінь тільки зламав підборідник.

Золтаї лайнувся.

— Стривайте, пси! — вигукнув він, геть відламуючи підборідник.— За це я вам сьогодні продірявлю сто ваших довбешок!

Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як знову пролунав його голос:

— Ось тобі, бусурмане, за мій шолом!

А невдовзі знову його вигук:

— Маєш єгерський гостинець!

У турецькому стані піднеслося на диво величезне накриття, обтягнуте коров'ячими шкурами. Під ним уміщалося двісті яничарів. Несли те накриття п'ятдесят асабів.

Гергей гукнув, щоб подали вогняну бочку, запалив намотане на залізний прут проолієне клоччя.

Величезний дах черепахою підповзав до муру. Якщо навіть удасться кирками зірвати з нього шкури, то поки підпалять накриття, турки встигнуть повилазити на мур.

Але ще питання, чи вдасться підпалити. Водою намочили не тільки шкури, а й дошки — он ще й зараз із них вода струменить цівками. Турки вже набралися розуму.

Сонце визирнуло з-за пагорбів і світило просто в очі захисникам Шандоровської вежі. Воно теж допомагало туркам.

Як тільки штурмове накриття підповзло до муру вежі, Гергей гукнув:

— Лягайте ницьма!

Солдати здивувалися: чого б це? Але гучний рушничний постріл усе пояснив.

Турки приладнали до країв накриття рушничні стволи, які, мов органні труби, націлились на захисників фортеці. Оце й помітив Гергей.

— Встати! — скомандував Гергей після пострілу.— Бочку!

І сам підштовхнув вогненну бочку.

Турки вже не падали на землю перед такою бочкою, а відскакували в різні боки або ж перестрибували і йшли далі.

— Дві бочки! — гукнув Гергей.

Третю він поставив сам і підніс вогонь, щоб запалити гніт. Дві вогненні бочки знову прорубали дорогу крізь густе юрмище турків. Правда, третю впіймав якийсь тілистий яничар, заштовхав її до ями й засипав землею.

Та тільки яничар узявся затоптувати землю, як бочка вибухнула, і яничар злетів у повітря із землею. Ще чоловік двадцять розкидало навсібіч.

Загони, що йшли на приступ, відсахнулися. Але ззаду лунали крики ясаулів: «Ілері!», «Саваул!», шипіння води, що виливалася з бурдюків, гасячи джерела вогню й перетворюючи полум'я в білі клуби пари.

— Тепер кидайте тільки каміння! — крикнув Гергей.

Він хотів зачекати, поки турки знову густо обліплять насип і мур.

Мов ревіння сотень тисяч тигрів, полилися вигуки «Аллах!», вдарили барабани, завили сурми. Крізь цей ураган звуків війська знову ринули вперед.

До мурів знову наближався цілий ліс облогових драбин.

Один яничар закинув на стіну вежі вірьовку з гаком на кінці і, затиснувши в зубах ятаган, з мавпячою спритністю поліз нагору.

На голову йому впав камінь і збив шолом. Спотворена довгим шрамом голена голова яничара була схожа на диню.

Яничар дерся все вище й вище.

Гергей схопив списа, щоб заколоти його.

Підлізши ближче до Гергея, турок підвів голову. Лице його блищало від поту, дихав він тяжко й часто.

Гергей здригнувся, наче його хто вдарив у груди.

Чиє це обличчя? Та це ж його старий наставник, отець Габор! Ті ж сірі запалі очі, ті ж тонкі вуса, той же крутий лоб!

— Ти брат отця Габора? — крикнув він туркові.

Той нестямно вибалушив очі.

— Вбийте його! — закричав Гергей, відвертаючись.— Він уже й по-нашому не тямить.

Шалений штурм вирував, не стихаючи до вечірніх сутінків. Під вечір турки знеможено відступили.

Довкіл фортечних стін мурів тисячами лежали поранені і вбиті. Звідусюди доносилися стогони й крики покалічених людей, які корчилися від болю.

Та і в фортеці жертв було багато. Фортечні мури й помости почервоніли від крові. Люди стікали кров'ю, сходили потом. Всі були брудні, обідрані. Очі бійців поналивалися кров'ю. Втомлені жінки зносили на площі поранених і мертвих.

Офіцери пішли помитися. Добо теж увесь був у кіптюзі. Борода й вуса його обгоріли, і якби не капітанський сталевий шолом, його ніхто й не впізнав би.

Весь чорний від кіптяви, він приймав донесення біля гармати Баби.

— У мене шістдесят п'ять убитих і сімдесят вісім тяжкопоранених. Витратили п'ятсот фунтів пороху,— доповів Мекчеї.

— Тридцятеро вбитих і сто дев'ять поранених. Пороху витратили вісімсот фунтів,— доповів Гергей Борнемісса.— Цієї ночі ми мусимо замурувати проломи.

— Триста фунтів пороху, двадцять п'ять убитих, близько п'ятдесяти поранених,— притискаючи руку до щоки, доповів Фюгеді.

— Ти теж поранений? — запитав Добо.

— Ні,— відповів Фюгеді.— Зубний біль замучив. Болить так, наче в роті мені розпеченого списа повертають.

Поміж тими, хто доповідав, Добо помітив і Варшані.

Вивідувач був у одязі дервіша. Здавалося, що фартух на ньому червоний — так він був забризканий кров'ю від грудей до ніг.

— Варшані,— звернувся до нього Добо,— іди сюди! Ти що, поранений?

— Та ні,— відповів Варшані.— Мені все не вдавалося пройти до фортеці й довелося збирати турецькі трупи.

— Які новини ти приніс?

— Пан Салкаї вдруге розіслав листи комітатам і містам.

— Ну і як? Уже хтось прибув?

— Декотрі вже приїхали,— проказав спроквола Варшані.— Але чекають, поки всі зберуться. Тоді й вирушать на турка.

Добо зрозумів, що Салкаї нізвідки відповіді не одержував.

— А про турків що можеш сказати?

— Чотири дні вештаюся серед них і знаю, що вони в повному відчаї.

— Голосніше говори! — сяйнувши очима, сказав Добо.

Далі вивідувач говорив так голосно, щоб його могли почути й офіцери, які з'юрмилися довкруг:

— Турки, пане капітан, розгублені як ніколи. Їм же в нас тепер холодно, припаси закінчились. Я на власні очі бачив, як один ноградець привіз п'ять підвід муки і її тут же розхапали, насипали в миски та ковпаки і не стали навіть ждати, поки тісто зроблять. Але хіба це багато — п'ять підвід для такого юрмиська, для таких ненажер!

— Криштофе! — гукнув Добо зброєносця.— Іди до різників, скажи, щоб зарізали кращих корів і всім солдатам наготували м'яса.

І знову повернувся до вивідувала.

— Учора яничари вже вголос висловлювали незадоволення,— сказав Варшані.

— Голосніше кажи.

— Яничари висловлювали незадоволення,— голосно повторив Варшані.— Вони казали, що, напевно, сам бог на боці угорців, і ще казали, що турки звикли до всякої зброї, але пекельного вогню вони не можуть стерпіти. Таких вогняних чудасій, що їх придумали угорці, їм ще не доводилося бачити.

Добо на мить замислився.

— Через годину,— сказав він Варшані,— будь перед палацом. Знову проведеш Міклоша Ваша до Сарвашке.

Потім він обернувся до Шукана.

У старого і голова, і ніс були перев'язані. Видно було тільки окуляри і вуса. Та навіть поранений, старий скарбник доповів спокійним голосом:

— Сьогодні витрачено дві тисячі фунтів пороху.

19

Коли ранкове сонце розвіяло імлистий серпанок, воно побачило зруйновану, закривавлену й почорнілу від кіптяви фортецю. Подекуди ще диміли тліючі колоди й потрощені бочки з-під олії і сірки. Всюди, куди не кинь оком, руїни, бруд, всюди трупний сморід, запах крові й поту.

Захисники фортеці раз по раз визирали з бійниць і проломів. Але бачили лише дервішів, які перетягували трупи. Вбитих було так багато, що дервіші не встигали їх виносити.

Гармати мовчали. Цього вже майже морозяного ранку навіть сонце вставало, тремтячи від холоду.

І місто, й долину затягло туманом, і лише дзвіниця церкви височіла над його білими хвилями.

І тільки десь під восьму годину туман розвіявся. Сонце, ніби чаклунством своїм прагнучи повернути на землю весну, розливало з ясного блакитного неба лагідне сяйво.

У фортеці теж підбирали мертвих. Селяни й жінки клали вбитих на ноші, перетягували їх до Старих воріт, а звідти вже везли на підводах. Отець Балінт хоронив покійників. Отець Мартон відпускав гріхи умираючим.

У ворожому таборі знову заворушилися: турки підтягували до фортеці рештки свого війська, навіть з найвіддаленіших пагорбів спускалися цілими загонами.

Захисники фортеці розуміли: турки стягують свої війська і, як тільки вони з'єднаються, з усіх боків нападуть на зруйновану фортецю.

Після довгих виснажливих боїв витязі спали цілу ніч богатирським сном. Добо дозволив їм спати, але звелів розташовуватися на ніч поблизу веж. На вежах лишили тільки по одному вартовому. Офіцери теж поринули в мертвий сон. Борнемісса ще о восьмій годині міцно спав під стволом широкогорлої Жаби, і ні звуки сурм, ні тупотіння солдатів, що проходили мимо, не збудили його. Він спав, закутаний у товсту вовняну ковдру; виднілося лише його довге темне волосся, за ніч побіліле від інею, та ще чорніло вкрите кіптявою обличчя.

Мекчеї накинув йому на голову хустину і вкрив його своїм плащем.

Добо наказав зарядити широкоствольні гармати й мортири залізними цвяхами, в деякі проломи велів поставити навантажені вози, інші позакладати бочками, колодами, коров'ячими шкурами та ще всякою всячиною. В деяких місцях муляри стесали карнизи мурів, щоб за них не можна було зачепити гаки облогових драбин. На верхівки стін натягали каміння. З кухонь принесли всі казани й чани, поналивали в них воду. На верх вежі повиносили всю смолу, яка тільки була у фортеці. Свинцеві ринви палацу порозламували на шматочки і розподілили поміж гармашами. Різникам було велено до обіду запекти на рожні вола. Випечений хліб склали на ринковому майдані, де звично витязі збиралися на відпочинок. Навалили цілу гору короваїв. Роздавач хліба Мігай тепер уже не звертав на розподіл ніякої уваги — бери скільки хочеш. На ринок до пекарень Мігай прийшов одягнений у красивий коричневий доломан. Він лише записав собі на аркушику: «14 жовтня. Сімсот короваїв».

Турки стікалися з усіх боків. З гір і пагорбів плинув строкатий людський потік.

О десятій годині сурмач сурмив збір. Обложенці зібралися на ринковій площі. Майже у всіх були перев'язані голови, руки. Чи не в усіх на правій руці бодай один палець та був перев'язаний. Але кожен, хто ще міг стояти на ногах, мусив піднятись на фортечний мур.

Посеред площі коливалися шовкові корогви. На одній з них була зображена діва Марія, на другій — король Іштван Святий, на третій — святий Янош. Були то обшарпані, обтріпані, вицвілі корогви. Винесли їх із церкви. Священики, одягнуті у фіолетові ризи, стояли біля столу, нашвидку перетвореного на вівтар. На столі лежала дароносиця.

Захисники фортеці знали, що правитимуть месу. Належало б її правити і перед іншими приступами, але Добо не дозволяв поминати мертвих.

— Це ще все не те! — казав замислено.— Ось коли розпочнеться справжній штурм, підійдуть королівські війська...

Але тепер уже було ясно, що настав кінець.

Усі вмилися, почистилися, вбралися в найкращий одяг. Убрання на офіцерах вигравало всіма кольорами веселки, на ногах вони мали червоні чоботи з острогами, вуса підкручені, на шоломах коливалися султани. Стан Мекчеї облягала нова блискуча кольчуга, з пояса звисали дві шаблі — одна зі зміїним руків'ям. Цю шаблю Мекчеї надівав тільки на свята.

Гергей Борнемісса появився в гостроверхому сталевому шоломі, з-під козирка якого здіймалися три білих журавлиних пера, затиснуті у срібну пташину лапку. На грудях блищав панцир, з-під якого виднілися рукави червоного шкіряного доломана. Руки були в шовкових рукавичках, прикритих сталевою сіткою. Шию прикрашав гаптований золотом відкладний комір.

Золтаї не втримався, щоб не зауважити:

— З таким коміром тільки женитись!

— Дружина гаптувала,— без усмішки відповів Гергей.— Не на честь турків одягнув я його!

Він, видно, хотів сказати: «Не для смертної години», але промовчав.

Золтаї був у світло-коричневому шкіряному доломані. При боці в нього подзвонювали дві шаблі. Шию захищала дротяна сітка. Шолом без заборола, тільки з носовою стрілкою, яка доходила до кінчика носа. Колись цей шолом належав, певно, якомусь офіцерові-сипахі. Золтаї купив його з торгів після першої вилазки.

Фюгеді був з ніг до голови в обладунках. Очі в нього ще більше скаламутніли від зубного болю, він раз по раз скаржився:

— Слово честі, соромно мені, але вже терпіти не можу ці пекельні муки.

— Не біда, зліше турка битимеш! — втішав його Золтаї.— В такий час витязь мусить бути дуже злим.

— Я й без того лютий! — буркнув Фюгеді.

Пете був у шоломі й замшевому доломані. Він сидів на коні, бо ходити все ще не міг. Здалеку шаблею привітав старших офіцерів.

Всі повбиралися у найкраще своє вбрання, одначе на; ряджалися вони не для меси: багато хто й не знав, що вона буде, але всі відчували — настав останній день. А смерть, хоч би якою потворною її малювали, все-таки статечна гостя, і стрічати її слід шанобливо. А хто не мав нічого, крім одягу на щодень, той хоч навощив і підкрутив вуса. Тільки очі у всіх були червоні від безсонних ночей і диму, а на блідих обличчях і на руках червоніли свіжі рани й рубці.

Зібралися всі — не було тільки Добо.

Він прийшов у блискучих обладунках і в золоченому шоломі з довгим орлиним пером. З пояса в нього звисала широка шабля, оздоблена коштовними каміннями. На руках були рукавиці, зроблені зі срібних кілець і пластинок. В руці він тримав списа з позолоченим наконечником і з ратищем, обтягнутим червоним оксамитом.

Позаду нього йшли два зброєносці, так же, як і він, з ніг до голови закуті в броню. Біля пояса в них висіли короткі шаблі. Довге волосся, яке вибилося з-під шолому, розсипалося по плечах.

Добо зупинився перед вівтарем і зняв шолом.

Обидва священики вже не мали сил навіть слово мовити, тому до народу звернувся Мекчеї.

— Брати! — сказав він.— Ми бачимо, що після вчорашнього штурму турки підтягують усі свої війська. Ворог вирішив сьогодні дати нам вирішальний бій. Та є на світі бог, і марно бусурмани йдуть проти його волі. Ми знаємо, що в цих святих дарах, які лежать перед нами, жива плоть Христова. Він з нами. Впадімо ж перед ним на коліна і помолімося.

Задзвеніла зброя: захисники фортеці разом упали на коліна.

Мекчеї почав читати молитву замість попа:

— Отче наш...

Люди тихо бурмотіли речення за реченням.

І коли було вимовлено «амінь», запанувала довга, врочиста тиша.

Священик Мартон нагнувся до Мекчеї і підказав йому, що ще треба сказати.

Мекчеї підвівся з колін і заговорив:

— Ці два вірних служителі церкви піднімуть зараз чашу зі святими дарами для того, аби всім дати прощення гріхів. Часу в нас обмаль, сповідати кожного окремо ніколи. У такі часи церква прощає гріхи і без сповіді. Тільки хай кожен покається щиро сам перед собою і перед богом.

І знову опустився на коліна.

Паламар задзвонив у дзвіночок. Панотець Балінт підняв чашу зі святими дарами. Люди, похнюпившись, дослухали слова відпущення.

Коли воїни підвели голови, дароносиця стояла на місці, і священик, простираючи руки для благословення, очима, повними сліз, дивився у вись ясного неба.

По закінченні обряду Добо знову надів шолом, став на камінь і врочисто промовив:

— Після бога я звертаюся до вас. Тридцять чотири дні тому ми поклялися не здавати фортеці. Клятви ми не порушили. Твердиня відбила штурм, наче скеля відбиває ураган, який потрясає небо й землю. Тепер надходить останнє випробування. Ми волаєм о поміч до бога. З безгріховною душею, готові, до смерті, ми битимемося за фортецю Егер і за нашу вітчизну. З небаченою відвагою відстоювали ви фортецю досі. Невдачі, що їх тут зазнали турки, безприкладні. Я вірю в нашу зброю! Вірю в силу наших душ! Вірю в діву Марію, заступницю Угорщини, вірю в короля Іштвана Святого, душа котрого завжди живе в серцях угорців і живить їх вірою в себе, та найбільше надій покладаю на бога єдиного. Ходімо ж, браття, зберім усю нашу силу, будьмо по-угорськи хоробрі до останнього нашого подиху!

Вдарили барабани, зазвучали сурми.

Витязі рішуче схопили списи і, розбившись на загони, розійшлися в різні боки. Добо сів у сідло. Обидва зброєносці, теж верхи, їхали за ним слідом.

Піднявшися на вежу, Добо обдивився і побачив, що на лугах і дальніх пагорбах турецькі коні пасуться великими табунами, а солдатів побіля них нема. Довкіл Егера колишеться ліс списів. Турки, наче хвилі морські, оточили фортецю.

На Кірайсекеському пагорбі стоять обидва паші. Жовтий, з якимось старечим зморщеним обличчям Алі-паша у величезному тюрбані, схожому на гарбуза. Другий паша — здоровенний сивобородий велетень. Обидва в синіх шовкових каптанах, тільки Алі у світлішому. При кожному їхньому порусі яскріли іскрами алмази, якими були оздоблені руків'я заткнутих за пояс ятаганів.

На чолі військ виступали беї, які сиділи на розкішних конях. Верхи їхали також аги і ясаули. Решта спішилися. Поміж турецьких військових знамен майорів величезний чорний прапор. Обложенці побачили його вперше. Тільки офіцери розуміли, що воно означало: «Пощади нема! У фортеці всі будуть скарані на смерть!»

Близько полудня загуркотіли турецькі гармати і загриміли обидва турецьких оркестри.

Хмари диму оповили кріпость, мури здригнулися від вигуків «Аллах акбар!».

У фортеці всюди запалали вогнища.

Добо скликав до мурів і казанів селян, жінок І увесь інший люд, що переховувався у фортеці. Прибрели навіть хворі. Кожен, хто мав сили стояти на ногах, покинув своє ложе, щоб хоч чим-небудь допомогти бійцям, ну, хоча б передачею наказів. Траплялися й такі, що обидві руки мали на перев'язі, а все ж поприходили. Поставали побіля вогнищ, сподіваючись бодай головешку підсунути ногою під казан.

У внутрішньому дворі в будинку не лишилося нікого, крім дітей і двох жінок у палаці.

Пані Балог... Бідна пані Балог!.. Вона віддала сина до школи витязів, а тепер боялася попросити Добо звільнити юнака від участі в бою. Хлопчик ще слабкий, як він зможе встояти проти зброї здичавілих бусурманів! Але тільки надмірна блідість її обличчя виказувала страх за сина. Залізна воля Добо притамовувала навіть безмірну материнську тривогу. Дивлячись на Добо, вона й дихати не сміла. Так само, як і солдати, з першого його слова й безмовно виконувала вона всі його розпорядження. Воля Добо керувала всіма. Іноді навіть слів не треба було — досить одного його кивка, і люди робили все, що він вважав за потрібне.

Що сталося б з фортецею, якби капітан Добо хоча б на одну хвилину впав у відчай, піддався страху! Добо закликав людей до обережності, змусив усіх надіти панцири, лати, шоломи, але коли смерть зазирала за фортечний мур, Добо виводив проти неї усіх. Бо ж нема на світі нічого дорожчого за вітчизну!

Дні штурму були нестерпно болісними для бідної матері. Щоранку тремтіла вона, коли син ішов разом з Добо. З тривогою чекала вона щогодинно, щохвилинно — не настигне Балажа куля. Як раділа вона, коли зброєносець Криштоф підміняв її сина і Балаж, стомлений, закіптюжений, пропахлий пороховим димом, переступав поріг палацу!

Мати зустрічала його поцілунками і стискала в обіймах, наче він повернувся додому з далекої, небезпечної подорожі. Мила його, купала, розчісувала йому довге шовкове волосся, ставила перед своїм хлопчиком усе найсмачніше, що тільки могла знайти в кухні.

«Хто загинув, кого з офіцерів поранено?» — з цими двома запитаннями найперше зверталися до нього пані Балог і Ева.

Балаж не знав, хто така Ева. Думав, що вона вельможна єгерська дама, яку мати покликала до палацу для допомоги. Тому хлопчик розповідав про всі новини. Оповідь його щоразу розпочиналася з перелічування полеглих і закінчувалась похвалами дядькові Гергею. Чого тільки цей дядько Гергей не вимудрує! Душа Балажа була сповнена захопленням. Він розповідав, як бився дядько Гергей, зі скількома турками бився, з якою відвагою перемагав кожного окремо.

Ева слухала хлопчика, широко розкривши очі, бліда й горда. Але усмішка з'являлася в неї на вустах лише тоді, коли Балаж, закінчуючи свою оповідь, вигукував, що туркові так і не вдалося подолати цього чудесного дядька Гергея.

Коли турки йшли на приступ, обидві жінки стояли біля вікна, тремтячи й плачучи. Через невеличке віконце вони бачили людей, що снували туди й сюди, багряне полум'я і голярів, які вихлюпували брудну воду з тазів і наливали чисту. Жінки бачили, що спершу поранених приносили по одному, потім їх почали приносити все більше і частіше і більше закривавлених.

Умліваючи від страху, обидві жінки дивилися на поранених: «Ой, знову когось несуть!.. А може, сюди їх не приносять лише тому, що відразу потягли до могильної ями?.. А якщо їх затоптали на місці бою?!»

Адже навіть Евин батько, понівечений старий, теж був у фортеці. Вона не раз бачила, як він шкандибав повз палац, несучи на плечі лук завбільшки з нього самого. Колчан бував то порожній, то набитий стрілами. Ева ледь стримувалась, щоб не гукнути: «Тату! Рідний мій! Бережи себе!»

Коли того дня гримнули гармати, вони, обидві в сльозах, кинулися одна одній в обійми.

— Помолімося, донечко!

— Помолімося, тітонько!

Вони поставали на коліна й молилися, припадаючи обличчям до землі.

Одночасно з ними в усіх куточках Верхньої Угорщини щодня і щоночі молилися тисячі дружин і матерів. У далеких селах молитовно стулялися рученята малят: невинні крихітки молилися за своїх батьків, які боронили Егер, не шкодуючи життя.

«Боже, порятуй і вбережи мого татуся! Поверни нам батька рідного!»

Розлягалися перекати пекельного гуркоту і грому, невмовкна гарматна стрілянина, завивання сурм і крики: «Ісусе!», «Аллах!» Фортецю оповили важкі хмари диму.

Знову понесли поранених. Першого несли на ношах, почорнілих від крові. Це був молодий солдат з восковим лицем. Йому відірвало ногу аж по коліно. Голярі перев'язали його сяк-так, нашвидкуруч. Та й чого з ним морочитись?! Аби підтримати в нім на дві-три години надію?.. Все одно стече кров'ю.

Пронесли другого, третього, четвертого. Лице одного солдата перетворилося на шмат кривавого м'яса. Очей нема, стирчать лише зуби. Ще в одного на шиї стирчить стріла. Її треба витягти. Третій притискає руку до правого боку. Рука вся в крові, наче на ній червона рукавичка. Поміж пальцями цебенить кров. Солдат сідає на землю і мовчки чекає, коли смерть затуманить йому очі.

Біля палацу промайнув на коні Добо. За ним навздогін, але далеко відставши, біг Криштоф.

«А де другий зброєносець? — питає страдницький погляд матері.— Он він біжить до Шандоровської вежі. Певно, з якимсь дорученням. Слава богу! Ой!..»

Поранених уже стільки, що всі тринадцять голярів крутяться як очманілі. Разом із закривавленими пораненими приносять і три турецьких прапори. Лемент, зойки турків стають пронизливішими. Густою пеленою огортає пороховий дим східну й північну вежі, доходить аж до палацу. Як це трапляється взимку в густому тумані, за три кроки хоч в око стрель.

— Господи милосердний! — благально вимовляє пані Балог.— Що ж це буде з нами, коли турки сюди увірвуться?

— Я вмру! — відповідає Ева. Вона вже бліда мов полотно.

Ева йде до зброярської зали, виносить звідти буденну шаблю Добо, роздумуючи, кладе її на стіл.

У відчинене вікно залітають стогони й хрипіння поранених.

— Ой, очі мої! — бідкається один.— Більше не бачити мені світу божого!

— Тепер мені пряма дорога в жебраки! — стогне ще один.— Обидві руки мені відрізано.

Довкіл голярів уже стільки поранених, що їх не встигають перев'язувати. А помагають же й жінки! Зблідлі, вони клопочуться разом з голярами, промивають, прикладають галуни і перев'язують рани.

— Господи, допоможи нам! — молитовно благає молодий хлопчина. Він сидить у закривавленій сорочці, притиснувши обидві руки до живота. Йому списом розпороли живіт.

Пані Балог уся тремтить.

— Ми повинні вийти,— каже вона. Обличчя її спотворене стражданням.— Треба допомогти голярам.

— Мені теж виходити? Я піду! Ні власне слово честі, ні наказ Добо не можуть зупинити мене в такий час. Я мушу доглядати поранених.

Вітер розвіює дим. Пані Балог прочиняє двері і дивиться в бік Казематної вежі. Поміж клубами диму вона бачить, як Добо з усієї сили б'є по голові турка, що видряпався на мур, і зіштовхує мертвяка вниз.

За спиною Добо стоїть зброєносець Балаж у сталевому шоломі з опущеним заборолом. Він під пахвою тримає списа, булаву і другу шаблю свого пана.

Сонце раз по раз прозирає крізь хмари й дим. І хоча настала холодна осіння пора і холоднеча проймає до кісток, але тим, хто зараз б'ється, парко, наче влітку. Добо зриває з голови шолом і кидає його Балажу. Потім вихоплює з-за пояса хустину й витирає мокре від поту обличчя.

Тепер він б'ється з непокритою головою.

Зброєносець, не знаючи, куди подіти позолочений шолом, надіває його собі на голову.

І знову все ховають густі клуби диму.

Розвійся, диме, розлетися!

І, мовби почувши крик материнського серця, клуби рідшають. Видно, як Балаж стоїть на мурі й напружено стежить за тим, як б'ється Добо.

— Відійди трохи далі! Опустися нижче! — кричить мати, наче може почути її в цьому пекельному гуркоті син.

І коли вона піднімає руку, щоб подати знак синові, хлопчик раптом випускає зброю Добо. Слабким порухом руки торкається до шиї. Похитнувшись, повертається. Позолочений шолом злітає йому з голови і котиться по камінню. Хлопчик падає, мов підтятий.

З криком, що потряс небо, мати розчахає двері. Мчить на мур, піднімає сина. Стогне. Міцно притискає його до грудей.

— Балаже!.. Балаже!..

Добо дивиться на них, підхоплює свій шолом. Одному з солдатів киває на Балажа.

Солдат піднімає зброєносця й на руках відносить до палацу, в кімнату матері.

Юнак лежить із закривавленою шиєю, неживий, наче голуб, підбитий стрілою.

— О, немає в мене сина! — кричить і стогне сивоволоса вдова.

— А може, він тільки знепритомнів? — утішає її солдат.— Вибачайте, але я мушу йти.

— Бідний Балаж! — плаче Ева.

Вона знімає із зброєносця шолом із заборолом, нагрудник і всі його обладунки. На шиї хлопчика зяє величезна рана. Кулею пробито шию.

Обличчя матері спотворене болем. Вона хапає зі стола шаблю, яку допіру принесла Ева, і мчить з нею в дим, в людський ураган, нагору, на Казематну вежу.

Там уже б'ється з ворогом чимало жінок.

— Принесіть холодної води! Пити хочеться! — вигукують ратники у перервах між сутичками.— Води! Води!

— Жінки, до льохів! — наказує Добо.— Повідкривайте усі бочки й підносьте солдатам вино!

Почувши його слова, жінки прожогом кидаються до льохів. Спідниці на них розвіваються.

Біля дверей льоху туди й сюди походжає озброєний дяк Імре. Побачивши жінок, що прибігли, він встромляє ключ у замкову шпарину.

— Офіцерам? — запитує тітоньку Кочіш.

— Всім, пане дяк, всім. Капітан звелів.

Дяк Імре розчиняє навстіж двері.

— Найкраще вино позаду! — кричить він і, опустивши забороло, біжить з оголеною шаблею до мурів Казематної вежі.

Все більше й більше турків наступає на вежу. Вони вже видерлися на неї і кидаються в смертельний рукопашний бій. Добо хапає за горлянку велетня, важкого, наче відлитого з чавуну. Добо намагається зіштовхнути його зі стіни, але турок упирається. Якусь мить обидва, засапавшись, дивляться в обличчя один одному. І раптом Добо, напружившись, ривком затягує турка у двір фортеці.

Шолом падає з голови турка, сам він гепається об каміння, потім важко підводиться і, озираючись, дивиться, чи не йдуть його товариші.

Тієї ж хвилини до нього підбігає пані Балог. З криком змахує вона шаблею і завдає туркові страшного удару. Голова турка злітає з пліч.

Решта жінок снують і клопочуться на вежі. Солдати у розпалі бою не встигають брати у них казани з киплячою смолою, каміння і розплавлений свинець. Жінки самі витягують їх на мури, в огні, у клубах диму вивергають смерть на голови турків, які дряпаються вгору.

Мертві падають, але живих стає все більше. Скинутий камінь, пролитий киплячий свинець, розпечена смола розчищають доріжки на мурах, обліплених турками. Але гори трупів лише полегшують діло загонам, що відпочили. Живі вихоплюють з рук тих, хто падає, бунчуки. Кінські хвости знову танцюють на драбинах.

— Аллах! Аллах! Перемагаємо! Перемога за нами!

— Ісусе, допоможи!

Добо вражено дивиться на пані Балог, яка б'ється поруч з ним, але йому ніколи покликати її — він відбиває натиск ворогів. З його блискучих лат від самих плечей біжить кров.

Жінка завдає удар за ударом, але нарешті, пронизана списом, падає з вежі на поміст.

Навіть нікому відтягти її вбік. Бій точиться вже на гребені муру. Живі топчуть ногами мертвих і вмираючих. Добо вискочив на виступ і дивиться вниз.

Уже й аги стоять біля підніжжя стіни. Велі-бей, сидячи верхи на коні, тримає червоний оксамитовий прапор. Побачивши його, турецькі солдати радісно вигукують:

— Аллах з нами! Час перемоги настав!

Цей червоний оксамитовий прапор — стяг Алі-паші. Влітку він сповістив на вежах тридцяти фортець і замків перемогу турецької зброї. Завжди і всюди його осявало проміння слави.

Велі-бей пробирається з прапором до Земляної вежі. Здається, що оборона там уже ослабла, якщо на вежі в бій вступили й жінки.

Добо дивиться на широкий переможний прапор, розмережаний блискучими золотими літерами. Він посилає по Пете, а сам поспішає на Земляну вежу.

Тут уже б'ються врукопаш. Раз по раз на мурі з'являється якийсь турок з прапором і тут же падає донизу.

Солдати б'ються, огорнуті клубами пилюки й диму. Вогняні вінки, наче комети, розкидаючи іскри, прорізають димову пелену.

— Ісусе, допоможи! — кричить якась жінка.

Добо підбігає якраз у ту мить, коли камінь, що залетів крізь вилом, влучає у голову Матяшу Сьєру, другому макларському мірошникові. Мірошник похитнувся, але ще не встиг упасти, як широкоплечий турок, що вибіг нагору, встромив йому в груди свій кривий ніж. На турка з вереском кинулася жінка, дружина мірошника.

Вона хапає шаблю чоловіка і кричить:

— Вперед! Вперед! Підмога прийшла!

Звуки цього голосу наче б додали угорським солдатам сили. З несамовитою лайкою трощать вони турків, що видерлись на мур. Та й хто б їм докоряв за лайку!

Ось на розі відбиваються два турки. Добо впізнає одного з них — цей латник убив макларського мірошника. Добо йде на нього, але бачить, що турок з голови до ніг закутий у дербентську сталь, яку й шабля не бере. Комендант притьмом кидається на турка і штовхає його на вбитого мірошника.

Але турок — дужий, широкоплечий чоловік. Він звивається в руках Добо, неначе величезний сом. В безсилій люті він кусає його поручі і раптом перекидається ницьма. Але тут йому і настає кінець. Добо дістається рукою до його голої шиї і нещадно душить турка.

Не встигає він ще підвестись, як йому встромляється в ногу турецький спис, розсікає ремені поножів і застрягає в гомілці.

Добо, рикаючи, мов лев, падає на коліно і стискає ногу руками. На очі йому набігають сльози — біль нестерпний.

— Капітане! — з жахом вигукує Криштоф.— Ви поранені?

Добо не відповідає. Висмикнувши списа з рани, відкидає його вбік. Хвилину він стоїть непорушно і, стиснувши кулаки, крізь зуби з сичанням втягує повітря. Потім, смикнувши ногою, пробує, чи не зламана вона. Ні, нога не зламана, але кров іде. Як тільки біль вщухає, Добо знову вихоплює шаблю і тигром кидається на турків. Горе тому, хто зараз потрапить йому під руку!

В той час, коли тут і турки, і угорці мало не рвуть один одного зубами, біля сусіднього вилому, за десять сажнів від першого, скупчується все більше й більше турків.

Колоди, що ними був закладений вилом, не витримують натиску сотень людей, і турки з переможними вигуками вриваються до фортеці, радіючи, що їм навіть і не довелося лізти на мур.

Вони штовхаються, напирають один на одного. Передні, тримаючи в правій руці зброю, в лівій — бунчуки, лізуть на вежу. Задні нападають на поранених і жінок, які поховалися під помостом. Довгі язики полум'я починають лизати дерев'яні стовпи.

З пораненими солдатами турки дають ради легко. Але не так легко впоратися з жінками. Розлючено лементуючи, вони вихоплюють з вогню казани й чани і наступають на турків.

Товста дружина Гашпара Кочіша хлюпнула окропом у лице довгобородому азі. Ага хапається руками за ошпарене обличчя, пещена його борода залишається у нього в руках.

Друга жінка висмикнула з вогнища головешку і так ударила нею турка по голові, що іскри розсипалися зірками. Решта жінок ідуть на бусурманів зі зброєю в руках.

— Бийте! Бийте їх! — горлає фелнеметський коваль і з молотом в руках біжить на підмогу жінкам.

Там, стоячи пліч-о-пліч, відбиваються три бусурмани. Коваль опускає молот одному з них на голову, і в турка з вух і носа бризкає мозок.

Другий турок від удару молота падає на коліна. Але в руці його зблискує ятаган, і він по саме руків'я вганяє його ковалеві в живіт.

— На той світ підемо разом! — реве коваль і ще раз розмахує важенним молотом. Удар перетворює шолом турка в млинець, і лише тоді коваль, притискаючи руки до живота, опускається на землю. Останнє, що він бачить,— трупи двох ворогів.

Жінки підхоплюють зброю, яка валяється повсюдно, і з нестямними криками кидаються на турків. Хустки падають у них з голів. Волосся розтріпане, спідниці розвіваються, мов од сильного вітру,— бій, бій, бій!.. Забувши про те, що вони всього лише слабкі жінки, несамовито б'ються з турками. Відбивати удари шаблями вони не вміють, але в боргу жінки не лишаються.

— Слава нашим жінкам! — розлягається позаду них громовий вигук Пете.

Бачачи, що полум'я лиже підпору помосту, він хапає відро води і виливає на вогонь.

Пете привів підмогу. Сам він теж оголює шаблю, кидається на акинджі, який, наче кішка, вискочив на мур, і кладе турка на місці.

Під ударами солдатів ряди турків розсипаються, мов плотва, а угорці, розхрабрившись, вискакують навіть за пролом.

Знеможений Добо опускається на коліна. Груди його високо здіймаються. Непорушним поглядом дивиться він униз. З бороди і з шаблі в нього капає кров.

А розлючені егерчани все частіше вискакують у пролом, і, перестрибуючи через мертвих, б'ють турків біля підніжжя вежі.

— Назад! — щосили горлає Добо.— Назад!

Та в урагані бою навіть ті, хто б'ється поруч, не чують один одного.

Солдат Ласло Тот помітив бея з червоним оксамитовим прапором у руках. Він налітає на нього, впритул стріляє йому в груди, потім хапає прапор і, вгативши розрядженою рушницею другого турка межи очі, біжить із захопленим прапором до фортеці. Але п'ятьох його товаришів, які вискочили разом з ним, турки порубали ятаганами.

І тут Добо помічає, що Велі-бей падає з коня, а переможний прапор паші захоплено угорцем. Солдатам, які відпочили, він знаком показує, де їм ставати до бою, і, тугіше затягнувши закривавлені пов'язки на лівій руці й нозі, мчить униз, до пролому. Туди вже приспів Пете. Він зіскочив з коня і підніс палаючу головешку до мортири, націленої просто в пролом.

Яничари, які кинулися рятувати прапор, зметені пострілом гармати.

— Заряджай! — кричить Добо гармашеві Файріху.— Четверо залишайтеся тут. Несіть каміння й колоди.

І вогненний вихор з новою силою вирує на вежах.

20

Ева лишилась з мертвим сама.

Спершу вона замислено дивилась на нього, потім підвелася з місця, наділа шолом, нагрудник і поручі.

Юнак був майже однакового зросту з нею. Вона одягла його вбрання. Шабля Балажа здалася їй закороткою. Вона увійшла до кімнати Добо і зняла зі стіни довгу, пряму італійську шпагу. Прив'язану до ефеса ремінну петлю наділа на зап'ястя, піхви залишила в кімнаті.

З оголеною шпагою вибігла Ева з дверей, сама не знаючи куди. Вона пам'ятала лише одне: її чоловік разом із Золтаї захищає зовнішні укріплення. А в який бік треба йти від палацу, вона не знала.

Сонце вже заходило і крізь клуби диму здавалося розпеченим гарматним ядром, що зависло в повітрі.

З креслення фортеці Ева запам'ятала, що зовнішні укріплення серпом охоплюють «черепаху» зі сходу.

Сонце заходило з правого боку — отже, їй слід було йти ліворуч.

Назустріч їй, подзвонюючи зброєю, бігцем бігли десять брудних, вкритих кіптявою солдатів, тримаючи списи на плечах. Попереду біг молодший сержант. Вони поспішали до Казематної вежі. Трохи позаду, заточуючись, пройшов ще один солдат. По обличчю текла кров. Напевно, він хотів добрести до голярів, але, ступивши ще кілька кроків, впав і витягнувся на землі.

Ева підійшла, маючи намір підняти пораненого. Але тут же поруч лежав другий солдат, трохи далі — третій... І не можна було зрозуміти, мертві вони чи просто знепритомніли. Один з них був старшим сином єгерського старости. Ева не раз бачила його з вікна. В грудях юнака стирчала турецька стріла.

З боку льохів, засапавшись, бігли жінки, несучи на головах дерев'яні глеки, а в руках — дійниці чи шаплики. Вони теж поспішали у східний бік. Ева подалася за ними. Пробігши повз конюшні, жінки зникали в невеликому підземеллі, яке вело кудись донизу — там горіли два ліхтарі.

Це були Темні ворота. Вони зв'язували зовнішні укріплення з внутрішнім фортечним муром.

Ева кинулася навздогін за жінками.

Пилюга й сморідний дим густішали. Все несамовитіше лементували і билися турки й угорці. На валу, на драбинах і помостах — всюди лежали трупи, і більшість долілиць. В одному з убитих Ева впізнала отця Балінта. Він упав навзнак. Шолома на голові в нього не було. Довга біла борода почервоніла від крові. Але рука все ще стискала шаблю.

Ева перечепилася через булаву з довгим руків'ям, схопила її і кинулася східцями нагору. Бій уже переходив у рукопашний. Солдати, стоячи на мурах, зіштовхували турків униз. Котрась із жінок зіштовхнула із стіни колоду, яка з одного кінця горіла. Друга, розмахнувшись, кинула в турка палаючу хрестовину.

Дві гармати одночасно вистрелили з вежі.

Ева подивилася в той бік і побачила свого чоловіка. Гергей тримав у руці тліючий гніт і дивився вниз, намагаючись побачити, куди влучило ядро.

На гребені стіни лишилося п'ять чи шість турків. Їх збили звідти. На мить настало затишшя. Солдати обернулись і щосили закричали:

— Води! Води!

Поруч з Евою голосно вимагав води старий воїн у шоломі, він притулився до напівзруйнованого муру. По його обличчю стікав кривавив піт, кров сліпила йому очі.

Ева впізнала батька.

Вона вихопила глек у котроїсь із жінок, простягнула йому, допомогла притримати. Старий жадібно припав до глека: в нім було старе єгерське вино, а не вода.

Він пив, не відриваючись, і вино текло у нього по вусах. Нарешті він відірвався від глека і глибоко зітхнув.

Ева побачила, що рука в нього тліє і димить. Та й не дивно — адже кисть руки аж до зап'ястя була в нього дерев'яна. Очевидно, зайнялась вона від палаючої просмоленої соломи, а старий цього й не помітив.

Ева жбурнула на землю глек, булаву і вхопила батька за руку. Вона знала, де прикріплювалась дерев'янка. Вправними рухами розстебнула вона пряжку й кинула дерев'янку на голови туркам.

А старий вхопив шаблю лівою рукою і, висунувшись з вежі, вдарив по очеретяному щиту, оздобленому мідним півмісяцем.

Перестрибуючи через мертві тіла, Ева побігла далі, до чоловіка. То палаючий сніп соломи пролітав перед її очима, то позаду неї виспівували кулі. А солдати все пили й пили. Вони просили тільки води. Навіть вода була для них нектаром. А що вже казати про вино! З кожним ковтком в їхні тіла ніби вливалася чудодійна сила.

Серед лементу й вереску турків, що копошилися внизу, розлігся гучний голос Золтаї:

— Ідіть же, пси! Йдіть! В раю Магомету привіт передайте!

А вже наступної миті він крикнув:

— На добраніч!

Але турок, до якого були звернуті ці слова, напевно забував відповісти.

— Ілері! Ілері! — надривались ясаули.— Ми перемогли! Ми перемогли!

Нові юрмища, нові драбини, нові вервечки живих видиралися вгору по купах мертвяків.

— Аллах! Аллах!

Нарешті Ева знайшла Гергея. Він підпалив гніт бочечки, наповненої порохом, і скинув її донизу. Потім зірвав з голови шолом, підскочив до якоїсь жінки, вихопив у неї глек і почав пити так жадібно й поспішно, що червоне вино текло по куточках його губів.

Ева простягнула свій глек якомусь солдатові і обернулася, щоб підняти шолом Гергея. Та тільки-но вона схилилась, як раптом в очах їй запекло від диму палаючої смоли. Вона випросталась, протерла очі, але Гергея вже не побачила.

Озирнулась праворуч, подивилася ліворуч — усі солдати раптово поприсідали навпочіпки.

Внизу, неподалік від муру, пролунав залп. Куля вдарила в шолом Еви, і шолом тріснув.

Ева похитнулась і не зразу отямилась.

Внизу гриміла пекельна музика, долинало бухкання сотень барабанів, завивали сурми.

Під муром якийсь довготелесий ясаул пронизливо кричав:

— Я аюха! Я аюха! Сюди! Сюди!

Внизу стояли змішані війська. Замість яничарів пригнали асабів у шкіряних шапках і акинджі в червоних ковпаках.

Оточений десятьма дебелими яничарами, з вигуками «Ілері! Ілері!» на мур кинувся дервіш з прапором у руці. Він був у білій волосяниці. Голову замість ковпака з верблюжої вовни прикривав шолом.

Угорці ніколи не стріляли в дервішів, та оскільки цей дервіш був у шоломі і з шаблею в руці, в нього вистрелили. Ева теж звернула на нього увагу.

Вітер на мить розвіяв дим, і в руці дервіша заколивався бунчук з трьома хвостами. Коли дервіш обернувся обличчям до фортеці, Ева побачила, що одне око в нього перев'язане.

— Юмурджак! — вигукнула вона з люттю тигриці і жовтою блискавицею метнула з висоти булаву.

Булава перелетіла через голову дервіша і влучила в груди якогось яничара. Почувши крик, дервіш подивився вгору. Але тієї ж миті з вежі вистрілили з гармати, і хмара диму й полум'я заховала від очей Еви дервіша і його супутників. А коли дим розвіявся, дервіша там уже не було й близько, але на стіни дерлись інші солдати.

Вони піднімались тепер не лише по драбинах. Якийсь яничар у білому ковпаку поліз без драбини — просто по зруйнованій стіні фортеці. Руками він знаходив за що вчепитися, та й ногами намацував щілину, куди ставив ступню. А по колодах взагалі легко було видиратись.

За першим яничаром поліз другий, третій... І нарешті мур обліпили десять... двадцять... сотня заповзятливих людей — отак сонячний бік будови обліплюють навесні жуки-сонечка. Відсапуючись, турки видиралися, лізли по мурах зовнішніх укріплень. Очі їхні виблискували. Деякі тягли за собою мотузяну драбину, чіпляючи її за каміння, і турки, які стояли внизу, негайно починали лізти по ній угору.

Гергей швидко спустився з вежі й кинувся до пролому. Шолома на голові в нього не було, обличчя чорне від пороху, в руках він тримав списа.

— Шукане! — гукнув він старому, який бився закривавленим списом.— Смола ще є в льоху?

Гергей захрипнув і тому кричав на вухо старому.

— Нема! — відповів Шукан.— Там є бочка деревної смоли.

— Накажи негайно прикотити її до гармати Перені.

Поруч зі старим бився дяк Імре. Він поклав списа і побіг виконувати наказ.

— Витязі! — вигукнув Гергей.— Зберемося з силами!

З другого боку, наче відлуння, зазвучав голос Золтаї:

— Якщо ми їх відіб'ємо зараз, вони вже більше не підуть на приступ.

— Вогонь! Вогонь! — долинало з другого кінця.

Просунувши жердини у вушка казанів, жінки виносили на мури розплавлений свинець і просто окріп.

Тітонька Ваш вибігла на мур з великою лопатою розжареного вугілля і висипала його на голови турків. Але лопата тут же випала їй з рук: відколотий ядром камінь влучив їй просто в скроню. Вона обіперлася спиною об стовп і тут впала.

Над нею схилилася друга, опасиста і вся перемазана кров'ю жінка. Вона одразу зрозуміла, що тітонька Ваш мертва, і примітила камінь, який лежав біля тіла вбитої. Схопила його й кинулася до стіни. І тут їй у груди влучила куля. Жінка впала.

— Мамо! — пронизливо крикнула дівчина в червоній спідниці.

Але не припала до материнських грудей, а спершу підняла камінь, що його випустила мати, і жбурнула вниз, туди, куди його хотіла кинути вбита.

Камінь повалив двох турків. Побачивши це, дівчина підбігла до матері, обняла її і, плачучи, потягла східцями помосту вниз.

Внизу в клубах диму до муру наближався загін з черепаховими щитами. Турків не було видно з-за щитів. Акинджі йшли, тісно притиснувшись один до одного.

— Витязі, бережіться! — застережливо вигукнув Гергей.

— Води! Вогню! — заволав Золтаї.— Туди, туди! Вони вже без драбин вилазять на мури!

Із шанців піднялося покрите залізом накриття. Четверо піадів побігли за ним до стіни. Турки, що стояли на драбинах, підхопили накриття й сховалися під ним. За першим піднесли до муру й інші накриття. Всі вони були оббиті залізом, яке обложенці не могли поздирати кирками.

— Окропу давайте! — вигукнув Гергей.— І багато!

Ева підскочила й наділа йому на голову шолом.

— Спасибі, Балаже! — сказав Гергей.— Тебе Добо прислав?

Ева не відповіла. Побігла вниз по окріп.

— Окропу! Жінки! Давайте окропу! — на все горло кричав Гергей.

Окуті залізом накриття вишикувалися в ряд. Під них пірнули стінолази. Декотрі були без шоломів і напівголі; піт градом котився з них. Вони повикидали зброю, і лише криві гострі шаблі, прикріплені ремінними петлями до зап'ясть, звисали в кожного з руки.

Вишикувані в ряд накриття утворили широкий залізний дах. Деякі аги поховалися під ним. Перестрибнув через рів і Дервіш-бей, несучи бунчук з півмісяцем.

Коли Ева повернулася, щоб встати поруч із Гергеєм, вона нічого не бачила через пелену диму, окрім зміїстих язиків багряного полум'я і блискучих табель.

— Аллах! Аллах!

«Бум! Бум! Бум!» — гуркотіли фортечні гармати.

Дим густішав, але раптово, наче збрижена запона, піднявся вгору. І тоді стало ясно видно, як, виблискуючи, піднімаються вгору турецькі шаблі й повертаються донизу вістря угорських списів.

— Води! Води! — кричав Гергей.

Знизу піднімався залізний дах. З мурів падали величезні камені. Залізний дах розступався, проковтував каміння і з'єднувався знову.

— Окропу! — загорлав Золтаї, підбігши до краю стіни.

Побачивши Золтаї, Гергей кинувся вниз, до гармати.

Деревна смола була вже там у відкритій бочці.

Гергей звернувся до гармашів:

— Закладайте смолу поверх пороху! І скільки влізе! Смолу втоптуйте, аби й великі шматки дрібно покришились! А клейтух засовуйте легко!

Тієї ж миті зі стіни полився окріп.

Куди не влучало каміння, попала вода. Накриття раптом гойднулись і роз'єдналися. Турки, лементуючи «Ей ва! Медед!», повискакували з-під накриттів.

Та на мурах їх лишалося все ще багато. Гергей навів на них мортиру і вистрілив. Але турків не меншало. І тоді він пішов на них з жердиною.

— Гергею! — пролунав вигук Пете.

— Я тут! — хрипко відізвався Гергей.

— Ще п'ятдесят чоловік тобі привів! Досить?

— Спасибі! Накажи внизу розпалювати вогнища, і нехай несуть нагору окріп!

Дим від нового залпу турецьких рушниць змішався з димом мортир.

Гергей помчав назад до гармати.

— Заряджена? — спитав він.

— Заряджена! — відповів старий Гашпар Кочиш.

— Вогонь!

Гармата викинула сніп вогню.

Деревна смола вивергнулася з гармати двадцятисажневим вогняним струменем. З мурів зіскочили навіть ті турки, яких лише сягнула вибухова хвиля.

Пролунали розлючені вигуки офіцерів і ясаулів.

З вежі було добре видно, як турки тікають від стін. Асаби, піади, мюсселлеми, делі, сипахі, гуреби, акинджі — всі упереміш нажахано тікали до шанців. Хто трусив рукою, хто ногою. Обагрені кров'ю, вони вже не були схожі на людей. Ясаулам і агам удалося їх затримати лише громовими криками. І втікачів гнали назад уже не нагайками, а шаблями.

— Герої, за мною! — ревнув Дервіш-бей.

Поранених, оглушених турків знову охопило піднесення. Закривавлені, з піною на губах, похапали вони штурмові драбини й помчали просто до того муру, на якому стояли угорські гармати.

Попереду мчав Дервіш-бей. Його біла хламида почервоніла від крові. Затиснувши в зубах дорогоцінний бунчук, він дряпався на мур без щита.

Поруч драбиною попереду всіх піднімався ага — здоровенний чолов'яга, справжній велетень. Чалма на ньому була завбільшки з гніздо лелеки, а шабля — завширшки як сокира ката.

Гергей озирнувся і знову побачив біля себе зброєносця. Напружуючи всі сили, той саме піднімав величезний камінь. Підняв його і жбурнув донизу.

— Балаже! — тупнув ногою Гергей.— Йди геть звідси!

Останні слова його прозвучали вже не хрипко, а дзвінко.

Балаж не відповів. У руці в нього була довга італійська шпага, яку він прихопив у кімнаті Добо. Юнак кинувся до драбини, якою піднімався Дервіш-бей.

Гергей подивився вниз.

— Гайване! — закричав до велетня, коли той, важко відсапуючись, виліз на мур.— Ти, тварюко! Буйволе! — І додав по-турецьки: — Думаєш, нема на тебе зброї?

Турок здивовано втупився в Гергея; його широке, вилицювате обличчя скам'яніло.

Скориставшись цим миттєвим оціпенінням, Гергей встромив йому списа в груди.

Велетень вхопився однією рукою за списа, другою замахнувся, готуючись завдати Гергею смертельного удару. Але рука його розітнула лише повітря, і велетенське тіло повалилося на одне із залізних накриттів.

На цей час на мур уже виліз і Дервіш-бей.

Ева відсмикнула голову й тільки так уникнула удару його списа. Та наступної миті сама завдала йому удару шпагою і влучила в ліву руку, якою він тримався за мур. Вовняна тканина рукава розірвалася, але з-під неї сяйнула блискуча кольчуга.

Одним стрибком Дервіш-бей опинився на мурі. Вхопивши шаблю, що звисала в нього на ремені, він, розлючено сопучи, пішов на Еву.

Ева відскочила, викинула шпагу вперед і, широко розплющивши очі, чекала нападу.

Але турок не був новачком у школі смерті. Він побачив, що перед ним не шабля, а шпага, і знав, що на викинуту вперед шпагу натикатися небезпечно. Він одразу зупинився і зробив випад, розраховуючи відвести шпагу вбік, а вже наступним ударом послати молоденького зброєносця на той світ.

Та Еві теж був знайомий цей прийом. Вона черкнула шпагою знизу вгору і, миттю описавши коло, ухилилася від шаблі. Коли ж Дервій-бей захотів завдати їй другого удару, Евина шпага ковзнула йому під пахву.

Турка врятувала кольчуга: дзенькнула сталь. Дервіш високо підняв шаблю і опустив її Еві на голову.

Еві здалося, що голова її розкололася. В очах потемніло, земля хитнулася під ногами. Вона затулила очі і впала біля лафета гармати.

21

Коли Ева отямилася, довкола стояла мертва тиша. Де вона? Не пам'ятає. Розплющивши очі, Ева огледілася. Поступово приходила до тями... Зруйнована дерев'яна споруда... Крізь колоди видно ясне, щедро залите місячним сяйвом небо, вгорі мерехтять зорі... Під крижами щось гостре, тверде... Голова лежить у чомусь холодному, мокрому...

Вона просунула під спину занімілу руку, намацала щебінь і холодне чавунне ядро завбільшки з яблуко.

І тоді в голові в неї проясніло.

Тиша. Значить, бій скінчився. В чиїх же руках фортеця? Турків чи угорців? На помості відлунюють рівномірні кроки вартового. Один, два, три, чотири...

Ева спробувала підвестись, але голова була наче свинцева. Поруч неї ницьма лежить якась жінка, а ще трохи далі — солдат у синьому ментику й без голови.

Боже! А що як турки перемогли?

У шпарини поміж колодами пробивалося червонувате світло ліхтаря. Все ближче чулися чиїсь кроки. Пролунав хрипкий чоловічий голос:

— Зброєносця візьмемо спершу чи жінку?

Слава богу! Угорська мова!

— Обох,— відповів другий.

— Обох зразу не подужаємо. Все-таки зброєносець...

— Ну, нехай! Беремо першим зброєносця. Пан капітан ще не спить.

І вони спинилися перед Евою.

— До палацу понесемо чи туди, куди і всіх?

— До всіх. Такий же мертвяк, як і інші.

Один узяв Еву за ноги, другий — під пахви і поклали на ноші.

Ева заговорила:

— Люди!..

— Ти диви, панич живий! Ну й молодець же ви, пане Балаже! Тоді вас несемо до палацу!

— Люди! — пролепетала Ева.— Мій пан живий?

— Чи живий? Аякже, живий! Зараз панові капітанові голярі ногу перев'язують.

— Та я ж питаю про лейтенанта Гергея.

— Про Гергея?

Носії перезирнулися:

— Марить.

Селяни поплювали собі на долоні, взяли ноші з двох боків і підняли їх.

— Люди! — майже крикнула Ева.— Скажіть же мені, чи живий пан лейтенант Гергей Борнемісса?

Питання прозвучало так владно, що обидва селянина відповіли одночасно:

— Ясна річ, живий!

— А поранений?

— В руку і в ногу.

— Несіть мене до нього.

Селяни зупинились.

— До нього? — перепитав один і гукнув нагору вартовому.— Агов, герою! Де пан Гергей?

— Що треба? — долинув згори голос Гергея.

— Ваша милість, тут зброєносець Балаж. Він хоче вам щось сказати.

Нагорі почулися кроки. Гергей, накульгуючи, спускався східцями. В руці у нього був ліхтар. У ліхтарі горіла свічка.

Він спинився і сказав, звертаючись до когось:

— Що робиться! Мертвих стільки, що й за два дні їх не прибрати!

— Де там за два, і за чотири не встигнемо! — хрипким голосом відповів хтось.

Ліхтар наблизився.

— Зніміть з мене шолом,— сказала Ева.

Селянин підніс руку до її підборіддя і взявся за пряжку ремінця.

Цієї ж хвилини підійшов Гергей.

— Бідний Балажко! — сказав він.— Який я радий, що ти живий!

Селянин спробував відстібнути і зняти шолом, але Еву обпік нестерпний біль.

— Ой! — скрикнула вона не своїм голосом.

Підкладка шолома прилипла до закривавленого волосся, а селянин не знав, що у зброєносця і на голові рана.

Гергей поставив ліхтар, нахилився.

Ева побачила, що обличчя Гергея чорне від кіптяви, вуса і вії обсмалені, на правій руці товста перев'язь.

Але і її обличчя було невпізнанне — на нім запеклася кров, налипла кіптюга. На цьому закривавленому обличчі світлими плямами вирізнялися лише білки очей.

Усе єство Гергея пронизав якийсь благодатний теплий струмінь. Таке ж відчуття огорнуло його й тоді, коли, розшукуючи млинарське колесо, він побачив у вікні палацу ці ж очі.

— Гергею! — тихо промовила жінка.

— Ево! Ево!.. Як ти потрапила сюди?

У голові блискавично промайнуло все, що він чув про свого сина, згадалося й те, що він помітив нині в поведінці жінки, яку сприйняв за зброєносця. І лише тієї миті до серця Гергея дійшло найскорботніше. І по закіптюженій від пороху щоці його покотилися великі й гарячі сльози.

22

Три дні виносили турки мертвих після того страшного приступу. Тягали їх і дервіші, і неозброєні асаби.

Біля підніжжя мурів мертвяки лежали купами. В ровах стояли калюжі крові, подекуди навіть довелося прокласти містки — інакше не пройти. Побіля трупів валялися поламані щити, понівечені бунчуки, шаблі, списи, стріли, рушниці. Над землею висів жахливий трупний сморід.

Вдень і вночі тягали турки своїх мертвяків. Лише з-під зовнішніх укріплень довелося винести вісім тисяч трупів. Останнє тіло винесли на третій день, коли вже пострілами доводилося відлякувати зграї ворон.

Але й угорців полягло багато. Першого ж ранку після приступу священик Мартон проспівав похоронні католицькі молитви одразу над трьомастами небіжчиками.

Триста полеглих лежали довгими рядами довкіл братської могили. Посередині витягнувся священик Балінт у білій сорочці і єпітрахилі. Поруч з ним лежав обезголовлений старий Цецеї, вісім лейтенантів, зброєносець Балаж з матір'ю, макларський мірошник Мате Сьєр, фелнеметський коваль Гергей Гашпарич, дружина Ференца Ваша, жінки і багато, багато інших закривавлених мертвяків. Лежали тут і трупи, яких не можна було впізнати. Ось лише одна голова, а поруч — тільки рука чи закривавлене лахміття, а в ньому взута в чобіт нога.

На похорон прийшли всі офіцери, що лишилися в живих. Сам Добо стояв з непокритою головою, тримаючи в руках прапор фортеці.

Коли священик покропив небіжчиків святою водою, заговорив Добо. Скорботною була його промова.

— Знявши шолома, стою я перед вами, дорогі мої соратники. Ваші подвиги героїчні, бо ви у крові і у вогні життя свої поклали за святе діло! Душі ваші вже там, за зорями, у одвічній вітчизні. Хай буде благословенним ваш прах і нині, і в майбутньому! Я схиляю перед вами, славні герої, бойовий прапор фортеці. Ви полягли за вітчизну. Вам уготована нагорода на небесах. Прощайте! Ми зустрінемось у сяєві вічного життя, перед лицем короля Іштвана.

І мертвих одного за одним опускали в могилу під салют фортечних гармат.

З неба сипав лапатий сніг.

Неділя, шістнадцяте жовтня. Пополудні Добо здрімнув годинку, та як тільки зігнав сон з очей, сів на коня і поскакав до Шандоровської вежі.

Захисники фортеці вже не закладали мурів, а просто сиділи чи стояли біля виломів.

Був похмурий осінній день.

Турецькі гармати гуркотіли безперервно.

— Криштофе, сину мій, іди подивися, що там діється на вежі Бойкі,— сказав Добо зброєносцеві.— А я поїду до Старих воріт.

Криштоф — одне око його було перев'язане білою хустиною — поїхав верхи.

Біля Темних воріт він прив'язав до стовпа коня, східцями вибіг на мур і щодуху помчав до Борнемісси.

Біля одного вилому в нього влучила куля. Хлопчик упав на поміст, засипаний уламками каміння.

Вартовий гукнув Золтаї:

— Пане старший лейтенант! Маленького зброєносця вбило!

Приголомшений Золтаї вибіг на мур. На грудях хлопчика розпливалася червона пляма. Поруч з Криштофом стояв якийсь солдат. Голова хлопчика звисала, солдат зняв з нього шолом.

— Біжи хутчіш до пана коменданта,— наказав Золтаї солдатові, притискаючи до себе Криштофа,— скажи йому...

Хлопчик ще був живий. Обличчя його побіліло мов полотно. Втомлено подивившись на Золтаї, він прошепотів:

— Скажіть йому, що я вмер.

Він зітхнув і вмер.

Наступного ранку обложенці не чули гарматного гуркоту. На пагорках і схилах гір біліли намети, але турків ніде не було видно.

— Всім бути напоготові! — стривожено сказав Добо. Як би вони не влаштували нам якоїсь нової каверзи!

І він повиставляв вартових до підземних ходів і виломів.

Стояти на мурі вже було важко — під ногами осипалося каміння. Фортеця нагадувала погризений мишами мигдалевий торт.

Всі придивлялися до турецьких наметів, дослухалися до незвичної тиші, як раптом хтось вимовив:

— Та ж їх нема — пішли!..

Слова ці війнули, як вогонь по сухому, опалому листі. Всі повторювали:

— Пішли! Пішли!

Але офіцери нікого не випускали з фортеці.

Через чверть години після сходу сонця вартові доповіли, що якась жінка проситься до фортеці. З чорної шовкової паранджі, яка закривала їй обличчя, одразу признали туркеню.

Вона приїхала на мулі з боку Маклара. Перед нею на сідлі з високою лукою сидів маленький угорський хлопчик. Мула вів за вуздечку підліток-сарацин років п'ятнадцяти.

Воріт відчиняти не стали. Та й як їх мали відчиняти, коли й самих воріт уже не було!

Жінка в'їхала у пролом поряд з тим місцем, де раніше були ворота. По-угорськи вона не говорила і тільки вигукувала:

— Добо! Добо!

Добо стояв на високій купі каміння, яка здіймалася на місці воріт, і позирав у бік Фюзеш-Абоня. Побачивши туркеню, він одразу зрозумів, що це мати маленького Селіма, а вчувши, що вона вигукує його ім'я, накульгуючи, спустився з румовища.

Туркеня повалилася йому до ніг, потім підвела голову і, стоячи навколішках, підштовхнула до нього угорського хлопчика.

— Селім! Селім! — благально простягала вона руки.

Угорському хлопчикові було років шість. Смагляве личко, розумні оченята, а в руці — дерев'яний коник.

Добо поклав руку хлопчикові на голову.

— Як тебе звати, синку?

— Йончико.

— А прізвище твоє як?

— Борнемісса.

Здригнувшись від радості, Добо повернувся до Шандоровської вежі.

— Гергею! Гергею! — закричав він.— Біжіть мерщій за паном лейтенантом Борнеміссою!

Але Гергей уже сам мчав з вежі.

— Йончико! Йончико мій! — все повторював він, ковтаючи сльози, що нестримно котилися з очей.

Він мало не задушив хлопчика в обіймах.

— Ходімо до мами!

Туркеня вчепилася в хлопчика обома руками. Вчепилася, мов орлиця в ягнятко.

— Селім! — верещала вона, водячи очима.— Селім!

І видно було, що вона готова розірвати цього хлопчика, якщо не повернуть їй сина.

А за хвилину з палацу вибігла Ева у довгій і широкій нижній спідниці. Її лоб був запнутий білою хустиною, та обличчя променилося радістю. Вона бігцем тягла за собою маленького турецького хлопчика. Малюк Селім мав на собі своє звичне турецьке вбрання і тримав у руці великий кусень білої булки.

Обидві матері кинулися з розпростертими обіймами назустріч своїм дітям.

Одна кричала:

— Селім!

Друга:

— Йончико!

Жінки впали на коліна перед дітьми, кожна обнімала свого сина, цілувала, не могла на нього надивитися.

І, стоячи на колінах, вони обмінялися поглядами і простягнули одна одній руки.

Турки й справді повтікали.

Варшані, який прийшов услід за матір'ю Селіма, розповів, що паші хотіли ще раз піти на приступ, та коли сказали про це яничарам, ті покидали зброю перед наметами пашів і розлючено закричали:

— Не будемо більше битися! Хоч усіх перевішайте, а не будемо! Аллах на боці угорців! Проти аллаха не виступимо! Не підемо!

Ахмед-паша плакав і рвав свою бороду перед очима всього війська.

— Підступний негіднику! — з кулаками кинувся він на Алі-пашу.— Ти назвав Егерську фортецю ветхим хлівом, а її захисників — овечками. Тепер сам іди й розкажи султанові про нашу ганьбу!

Якби не втручання беїв, паші почубилися б перед усією раттю.

Турецьких офіцерів полягло безліч. Велі-бея винесли з поля бою на ношах. Дервіш-бея знайшли біля мурів фортеці напівмертвого.

У турецькому стані панував такий відчай і стільки там було поранених, що паші не встигли ще дати наказу відступати, як військо вже відійшло. Загони, що стояли під Фелнеметом, підпалили село і вночі вирушили в дорогу, осяяні загравою пожежі. Решта теж не дочекала ранку: покидали намети, пожитки і — тільки б геть звідси!

Невимовна радість охопила захисників фортеці після розповіді Варшані. Люди танцювали, підкидали вгору шапки. Турецькі прапори повиставляли як трофеї. Дали залп з усіх гармат. Священик Мартон, піднімаючи хрест у небо, радісно й голосно заспівав молитву.

Потім упав на коліна, цілував хрест, плакав.

Із землі викопали дзвін. Поперечку, на якій він висів, укріпили на двох стовпах і задзвонили.

«Бім-бом, бім-бом...» — весело калатав дзвін.

А посередині фортечного майдану, піднявши хрест, співав отець Мартон. Довкіл нього на колінах стояли люди. Добо теж опустився на коліна.

Навіть поранені повиповзали із своїх закутнів і підземних притулків, брели до майдану і теж поставали, уклякли позаду всіх.

І раптом Лукач Надь голосно вигукнув:

— За ними! Пси б їх погризли, отих Магометових виплодків!

Всі подивилися на Добо, блискаючи очима. І Добо кивнув на знак згоди.

Швидко повискакували на коней, які тільки лишилися у фортеці, і помчали туркам навздогін у Маклар.

А піші кинулися до наметів. Зібрали силу пороху, куль, зброї. Наметів було так багато, що цілий день їх розбирали й переносили.

Під вечір вершники повернулися, навантажені здобиччю.

У братській могилі спали вічним сном триста захисників фортеці. На оберемках сіна й соломи лежали двісті тяжкопоранених, за життя яких не можна було поручитися.

Були поранені і всі старші офіцери. Добо й Борнемісса — в руку і в ногу. Золтаї лежав крижнем. Мекчеї мав цілу колекцію ран і рубців. Волосся, вуса, брови, борода у нього були поприсмалювані, так само як у Борнемісси, Добо та інших воїнів. Голова Фюгеді була обмотана пов'язками — виднілися лише очі й вуха. Бракувало йому й трьох зубів — у розпалі бою якийсь турок вибив їх булавою. Та Фюгеді весело стерпів цю втрату, бо разом з двома здоровими йому вибили й хворого зуба.

Поранено було всіх мешканців фортеці — жінок, чоловіків без винятку. Хоча знайшовся один, хто не одержав жодної рани — циган Шаркезі.

Останнє донесення скарбника Шукана звучало так:

— Пане капітан, маю честь доповісти, що всі великі гарматні ядра, які залетіли до фортеці, ми позбирали і полічили.

— Скільки ж їх є?

— Не рахуючи кількох сотень, що позастрягали в стінах,— дванадцять тисяч без п'яти.