Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Податися на війну — не заради наживи або золота, не заради порятунку Батьківщини і честі, навіть не для того, щоб перемогти ворога, а щоб проявити себе, свою силу і волю, набути досвіду і навчитися відповідати за свої вчинки. Ось чому я хочу податися на війну.

Хронологія

28/6 Спадкоємець австро-угорського престолу Франц Фердинанд і його дружина вбиті в Сараєво.

23/7 Австро-Угорщина ставить ультиматум Сербії.

28/7 Австро-Угорщина оголошує Сербії війну.

29/7 Росія проводить мобілізацію проти Австро-Угорщини на підтримку Сербії.

31/7 Німеччина вимагає, щоб Росія припинила мобілізацію, але вона триває.

1/8 Німеччина оголошує загальну мобілізацію, так само вчиняє союзна Росії Франція.

2/8 Німецькі війська вторгаються до Франції та Люксембургу, росіяни вступають на територію Східної Пруссії.

3/8 Німеччина вимагає від Бельгії дозволу на вільний прохід своїх військ. Вимога відхиляється.

4/8 Німеччина вторгається в Бельгію. Велика Британія оголошує війну Німеччині.

6/8 Французькі війська вступають у німецьку колонію Тоголенд.

7/8 Російські війська вступають у німецьку Східну Пруссію.

13/8 Австро-угорські війська вступають до Сербії. Становище стає критичним.

14/8 Французькі війська вступають у німецьку Лотарингію, але отримують відсіч.

18/8 Російські війська атакують австро-угорську провінцію Галичина.

20/8 Падіння Брюсселя. Німецькі війська просуваються на південь, до Парижа.

24/8 Початок вторгнення союзників до німецької колонії Камерун.

26/8 Початок битви під Танненбергом. Російське вторгнення до Східної Пруссії відбите.

1/9 Початок битви під Лемберґом. Вона стане найбільшою поразкою Австро-Угорщини.

6/9 Початок англо-французького контрнаступу біля Марни. Німецький похід на Париж зупинений.

7/9 Початок другого вторгнення австро-угорських військ до Сербії.

11/9 На заході починається так званий «Біг до моря».

23/9 Японія оголошує Німеччині війну.

12/10 Початок першого з боїв у Фландрії.

29/10 Османська імперія розпочинає війну на боці Німеччини.

3/11 Росія вторгається в османську провінцію Вірменію.

7/11 Німецька колонія Циндао в Китаї захоплена японськими і британськими військами.

8/11 Початок третього вторгнення Австро-Угорщини до Сербії.

18/11 Початок наступу Османської імперії на Кавказі.

21/11 Британські війська окупують Басру в Месопотамії.

7/12 Початок другої битви за Варшаву.

1

Невже її найстрашніші побоювання справдилися? Невже її чоловік хворий, його поранено або навіть убито? Чи він зрадив її?

Пізнє літо. Погода була чудова, тепла, сонячна, з прегарними картинами навзахід сонця. Вони переїхали до щойно відбудованої вілли, схованої між озерами, просто в мальовничому Августовському лісі. Діти в ньому бавилися. А вони з чоловіком любили кататися човном по озеру короткими білими червневими ночами, зустрічаючи схід сонця. «Все дихало спокоєм і красою… Це було мирне життя, сповнене простих радощів».

Простота хутірського життя була, звісно ж, відносною. Містка вілла вирізнялася вишуканістю обстановки. Господиню дому завжди оточувала прислуга, яка мешкала в окремому флігелі. (Кожний з п'ятирічних синів-близнюків мав свою няню, а шестирічна донька — власну гувернантку. Діти їздили у візку, запряженому поні). Їхня сім'я спілкувалася з найшляхетнішими представниками помісного дворянства. Зимували вони зазвичай на Рив'єрі. (Потім поверталися додому — без особливих складнощів. У Європі легко можна було перетинати кордони, для цього навіть паспорт не був потрібен). Будинків мали кілька: крім літньої вілли і великого будинку в Сувалках є ще квартира у Варшаві. Лаура де Турчинович, уроджена Блеквелл, живе спокійним, комфортним життям. Скрикує, бачачи мишей. Боїться грози. Трохи полохлива і соромлива. Ледве уявляє, що таке — готувати їжу.

З фотографії, зробленої одного разу влітку, дивиться весела, гордовита, цілком щаслива жінка, русява, у просторій спідниці, білій блузці та великому літньому капелюсі. Ми бачимо жінку, звичну до спокою і статків, до того, що життя постійно змінюється на краще. І в цьому вона була не поодинокою. Якщо до неї доходили чутки про заворушення і злодіяння, вона ігнорувала їх. І в цьому вона також не поодинока.

Так, літо вдалося просто чудове. І воно ще тривало. У неділю вони запрошують до себе на обід гостей. Але де ж її чоловік? Ось уже кілька днів, як він виїхав до Сувалок на роботу; вчора, саме в суботу, напередодні святкування, він мав повернутися. Вони вирішили почекати з обідом. Але все марно. Вона вже почала турбуватися. Це так несхоже на нього. Де він може бути? Вона чекала і чекала, не стуливши повік. Даремно. Давно вона так не хвилювалася за нього! Що могло статися? Вона заснула тільки на світанку.

Лаура прокинулася від різкого стукоту у вікно.

Четверта година ранку.

Вона поспіхом підвелася з ліжка, доки цей стукіт не збудив дітей. Біля вікна маячіла чиясь постать. Спершу вона була подумала, що це хтось зі слуг вирушає на базар і прийшов за грішми та інструкціями. Але, на свій подив, вона побачила бліде, серйозне обличчя Яна, лакея свого чоловіка. Він простягнув їй листівку. Вона впізнала письмо чоловіка.

Там було написано: «Оголошено війну. Негайно приїжджай разом із дітьми. Накажи прислузі спакувати найнеобхідніше і приїжджай сьогодні».

2

Літній вечір. Тепло. Звідкись здалеку долинають звуки музики. Ельфріда з братом сидять удома, на Альте-Банхофштрассе, 17, але музику вони чують. Музика стає дедалі голоснішою, і вони розуміють, у чому річ. Вони вибігають надвір і мчать до жовтого вокзалу, що нагадує фортецю. На площі перед будівлею юрмляться люди, горить електричне освітлення. Ельфріді здається, що в цьому білому, тьмяному світлі листя каштанів нібито вирізане з паперу.

Дівчинка здирається на залізну огорожу, що відокремлює будівлю вокзалу від люду на площі. Музика наближається. Вона бачить товарний потяг, він стоїть на третьому пероні. Бачить, що над паротягом здіймається пара. Вона помічає відчинені двері вагонів, у яких миготять одягнені в цивільне резервісти, які вирушають до місця призначення. Чоловіки визирають із вагонів, махають і сміються. Музику чутно дедалі ближче, тепер вона лине у повітрі літнього вечора. Її брат кричить: «Вони йдуть! Це 149-й полк!»

Усі чекають саме на нього: 149-й піхотний полк, розквартирований містом. Тепер він прямує на Західний фронт. Так, новий вираз — «Західний фронт». Досьогодні Ельфріда нічого подібного і не чула. Війна — справа рук росіян — це всі знають. Німецька армія здійснює мобілізацію, щоб відповісти росіянам, які готують напад, як усім відомо[3].

Особливо тим, хто живе тут, у Померанії. Усі розмірковують про загрозу зі сходу, і Шнайдемюль не є винятком. Російський кордон розташований менше ніж за 150 кілометрів звідси, і через місто проходить головна траса Берлін — Кеніґсберг, а отже, це абсолютно очевидна мішень для могутнього ворога на сході.

Мешканці Шнайдемюля, так само, утім, як і ті політики і генерали, незграбні, неповороткі та некомпетентні, які балансуючи призвели Європу до війни, отримували інформацію, майже завжди неповну або застарілу. Брак фактів доповнювали здогадками, припущеннями, надіями, побоюваннями, нав'язливими ідеями, теоріями змови, мріями, кошмарами, чутками. У Шнайдемюлі, як і в десятках тисяч міст і сіл на всьому континенті, картина світу вибудовували в ці дні саме з хиткого матеріалу здебільшого з чуток. Ельфріді Кур виповнилося дванадцять років. Вона непосидюча розумна дівчинка з рудуватим кісками і зеленими очима. Вона чула розмови про те, що французька авіація бомбувала Нюрнберґ; що атакували залізничний міст біля Айхенрида; що російські війська просуваються до Йоганнісбурґа; що російські агенти намагалися вбити кронпринца в Берліні; що один російський шпигун ледь не підірвав авіаційний завод на околиці міста; що інший російський шпигун мав на меті заразити холерою воду у водопроводі; що французький агент хотів підірвати мости через Кюддов.

Усе це були лише чутки, але правду дізнаються згодом. Сьогодні люди готові повірити у будь-що, навіть у найнеймовірніше.

Жителі Шнайдемюля, як і більшість німців, уважають цю війну оборонною, — війною, яку їм нав'язали, не залишивши іншого вибору. Німці, як і всі жителі міст і сіл Сербії, Австро-Угорщини, Росії, Франції, Бельгії та Великої Британії, сповнені страху і надії, водночас переконані у своїй правоті, бо їм належить битися із силами зла. Потужна емоційна хвиля прокотилася Шнайдемюлем, Німеччиною та Європою, накривши собою всіх і вся. Те, що для нас пітьма, для них — світло.

Ельфріда чує вигуки брата й одразу бачить усе сама. Ось вони йдуть, шеренги солдат у сірій уніформі, коротких чоботях зі світлої, невичиненої шкіри, з великими наплічниками, у загострених касках з сірими тканинними чохлами. Попереду крокує військовий оркестр. Коли він наближається до вокзалу і натовпу на площі, то звуки знайомої всім мелодії захоплюють людей. Солдати співають, і натовп підхоплює за ними приспів. Пісня лунає бравурно цього серпневого вечора:

Повітря дрижить від барабанного бою, тупоту чобіт, співу і криків «ура». Ельфріда запише в своєму щоденнику:

Ельфріда все ж бачить одного усміхненого солдата, лейтенанта, й відразу впізнає його. Його звати Шен, і вона дивиться, як він прощається з родичами і потім продирається крізь натовп. Як інші ляскають його по спині, обіймають, цілують. Їй хочеться крикнути: «Привіт, лейтенанте Шен!» Але вона не наважується.

Грає музика, над натовпом здіймаються капелюхи і носові хусточки, потяг з одягненими в цивільне резервістами гуде і рушає з місця. Усі люди махають і кричать «ура». Незабаром вирушить у дорогу і 149-й. Ельфріда злазить з огорожі, її поглинає натовп. Вона відчуває, що її ось-ось розчавлять, задушать. Дівчинка бачить літню жінку з червоними від сліз очима. Вона несамовито кричить: «Пауль! Де мій малюк Пауль? Дайте мені побачити мого сина!» Ельфріда не знає, хто такий Пауль, вона стоїть, стиснута з усіх боків спинами, руками, животами, ногами інших людей. Вражена або, можливо, вдячна за те, що їй удалося помітити хоч щось у цьому безладному, плутаному, гігантському клубку образів, звуків і відчуттів. Ельфріда, затиснута в натовпі, промовляє коротку молитву: «Боже милосердний, збережи цього Пауля! Поверни його цій жінці! Молю Тебе, благаю, молю!»

Вона бачить, як повз неї марширують солдати, а поруч з'являється маленький хлопчина. Просунувши ручку крізь холодні залізні прути огорожі, він кричить: «До побачення, солдате!» Один з них, одягнений у сіру форму, бере простягнуту ручку і потискає її: «До побачення, малюче!» Усі сміються, оркестр грає «Deutschland, Deutschland, üЬеr alles». Дехто підспівує. Довгий, прикрашений квітами потяг зупиняється біля першої платформи. Лунає звук горна, і солдати зразу ж залазять всередину. Лайки, жарти, накази. Солдат, який відстав, поспішає до потяга, пробігаючи зовсім поруч із Ельфрідою, яка стоїть за огорожею. Вона сміливо простягає йому руку і ніяково бурмоче: «Хай щастить!» Він дивиться на неї, посміхається і на ходу потискає їй руку: «До побачення, дівчинко!»

Ельфріда проводжає його поглядом. Бачить, як він здирається в один із товарних вагонів. Бачить, як він обертається і дивиться в її бік. Потяг рушає з місця, спершу — зовсім повільно і неохоче, потім — набираючи швидкість.

З потяга, що відходить, лунає гучний спів. Дівчинці вдалося розчути тільки частину приспіву: «In der Heimat, in der Heimat, da gibt's ein Wiedersehen!»[5]

А потім потяг зникає в ніч. Літо. Тепло.

Ельфріда схвильована. Стримуючи сльози, вона повертається додому. Дорогою вона тримає перед собою руку, яку їй потиснув солдат, наче та тепер особливо цінна і дуже крихка. Піднімаючись погано освітленими сходами на Альті-Банхофштрассе, 17, вона крадькома цілує цю руку.

3

І це війна? Літнє сонце з'являється над сільською ідилією. Він бачить доглянуті селянські двори, складені з каменю, ошатні села. Бачить широкі поля, копиці сіна, невеликі гайки. Бачить блискучу гладь озер і м'які обриси пагорбів. Вони повільно їдуть верхи вздовж вузької, звивистої дороги, посипаної гравієм. Над колоною майорять червоні, жовті та блакитні флюгери.

Романтична картина: «Гусари на тлі пасторального пейзажу». Лиш одне дивно. Ніде не видно жодної живої душі. Але поки нічого й не відбувається, принаймні нічого серйозного. Ще не зовсім розвидніло, і в сутінках піхотинці, які йдуть поруч з ними, натрапили на когось, кого вони помилково вважали німецькими солдатами. Почулася стрілянина, і знову все стихло.

За кілька годин ескадрон гусарів, у якому служив Володимир Літтауер, опинився у Східній Пруссії. Кордоном тут була лише мілка канава, де можна було побачити стовп з німецьким гербом, що лежав у траві. Метою операції було невелике німецьке містечко Маргграбова. Вони з цікавістю розглядали будинки, повз які проїжджали. Вони порожні. У деяких з них був накритий сніданок, його облишили, не доївши. Їжа була ще гарячою.

Володимир Станіславович Літтауер — корнет російського гусарського полку, 1-го Сумського. Він народився на Уралі, виріс у Санкт-Петербурзі, батько його був заможним заводчиком. Триває другий рік його служби в армії. Він самовпевнений, зарозумілий, розумний, і досі його життя було безжурним. (Єдине, через що він переймався, так це те, що він виглядає значно молодше у свої двадцять два роки.) Багато в чому Літтауер справді ідеальний гусар, принаймні за гусарськими мірками: гарний наїзник, елегантний, добре одягнений, добре вихований, дотримує етикету, пиячить, б’ється на дуелях, має коханок, танцює на балах, усерйоз його турбує вигляд його вощених вусів і відпрасованої форми.

Для нього, як і для його товаришів-офіцерів, військова служба була не стільки покликанням, скільки способом життя. (А полк — їхня родина[6].) Було заведено байдуже ставитися до різних військових інновацій, їхні манери та поведінка свідчили про те, що він зі своїми товаришами жив на початку XIX століття. Що за вигадки всі ці виснажливі маневри і нудні уроки тактики або артилерії? Єдине, що має значення, — особиста хоробрість і вміння триматися в сідлі. Так вони вважали. Ескадрони могли виконувати витончені за своєю складністю маневри з точністю циркачів. Більшість солдатів не вміли читати і писати. Багато хто походив з російської частини Польщі. Коні у них були чудовими. Перед парадом їх фарбували, щоб усе виглядало одноманітно.

Але ось щось відбувається. Лунають постріли. Колона зупиняється. Світає. Командир ескадрону наказує Літтауеру за допомогою своїх людей відтіснити німців, які перешкоджають просуванню колони. Літтауер наказує своїй чоті спішитися. Вони починають просуватися через невеликий гайок, до того місця, звідки почулися постріли. У повітрі лунає якийсь свист, час від часу чутно звуки дивних ударів, немовби від стовбурів дерев. Капрал, який біжить поруч із ним, запитує: «Що це, ваше благородіє?» Літтауер відповідає йому дещо невпевнено і розгублено: «Гадаю, що це кулі».

Вони дістаються того місця, звідки лунали постріли. Там нікого немає. Нікого з його солдатів не поранено. Вони сідають на коней, і ескадрон знову мчить вперед.

До сьомої години ранку вони вже досягли мети: ось він, великий селянський двір на пагорбі. Там вони і зупиняться. З височини бачать прекрасний краєвид біля містечка Маргграбове. Літтауер помічає скупчення міських дахів, церковні шпилі, просто біля блискучого озера. Він звертає увагу і на єдину в місті площу. На деяких, найбільших будинках висять прапори Червоного Хреста. Він бачить, як відбувається наступ. Ця картина вражає його:

Прискакав верхи вістовий з наказом від командира полку. Він харкає кров’ю. Хтось запитує його, що трапилося, той відповідає, що поранений, і це викликає подив, просто обурення. Вістовий додає, що багато офіцерів полку також поранені, що корнет і капітан убиті. Усі вражені, і разом з ними Літтауер: «Тільки коли ми дісталися кордону, я повністю усвідомив, що опинився на війні».

За кілька годин вони отримують наказ про відступ.

Офіцерів і солдатів охоплює збентеження, навіть розчарування. Адже їм відомо, що наступ був успішним, що містечко захоплене. Так у чому річ? Що трапилося?[7]

Чота Літтауера скаче на правому фланзі ескадрону. Мало залишилося від колишньої пасторальної ідилії. Усюди здіймаються стовпи диму. «Вигляд прикордонної німецької території жахав. Усюди палають хутори, палахкотять копиці сіна, комори». Виникають підозри, що обстріл, якого вони зазнали від німців, — справа рук цивільних. Вони мають наказ — у таких випадках палити будинки цих цивільних. Зважаючи на розмах пожеж, наказ був або помилково витлумачений, або спричинив масовий вандалізм[8]. Це і є війна?

Потім чота Літтауера також потрапила під обстріл. Повз них просвистіли кулі, і, озирнувшись, вони помітили біля селянського двору кілька фігур, які перебігали від хати до хати. Літтауер і його люди спішилися. Пригинаючись до рівчака, вони вбігли на подвір я. Але постріли відразу ж припинилися. Обстеживши будинки, вони так нікого і не виявили, але наказ є наказ, тому вони підпалили всі будівлі.

Тільки наступного дня Літтауер жахнувся, зрозумівши, що він підпалив двір на російському боці кордону.

4

Купе освітлено променями ранкового сонця. Чудова літня погода. Потяг трясеться, погойдується, деренчить. Фон Геріх прокидається. Підводиться. Бачить, що простирадло збилося в грудку. Так, слово «прокидається» зараз недоцільне: майже всю ніч він ледь дрімав, його не полишав неспокій; він то прокидавася, то провалювався в сон, «охоплений кошмарами і передчуттями». Він їде на війну. На нього чекають випробування: «Опинившись перед безоднею, чи зможу я вистояти, з усією моєю хвальною холоднокровністю і презирством до смерті, з вірою і фаталізмом, що я культивував у собі все своє життя?»

Рівнинний ландшафт починає змінюватися. За вікном промайнули ряди будинків. Потяг наближається до Пскова. Він поспішає, бажаючи відправити кілька поштових листівок.

Його звати Павел фон Геріх. Він невисокий, з поголеною головою, з доглянутими вусами. Йому 41 рік, і він командує ротою лейб-гвардії Єгерського полку. Певною мірою він — типовий представник строкатих за національним складом імперій, що зіткнулися на сході: російський підданий, з родини старовинних (і збіднілих) балтійсько-німецьких дворян, народився і виріс у Гельсінґфорсі, у вищих прошарках фінляндських шведів. Він також типовий представник тих, хто тепер мільйонами потрапляють на Східний і Західний фронти. Він, хоча й прослужив у армії майже двадцять років, досі не бачив війни, ніколи не бував у бою. Його знання про війну є суто теоретичними. Павел фон Геріх енергійний, розумний, честолюбний. Він написав низку статутів та інструкцій. Його зараховували до так званих младотурків, групи молодих, амбітних офіцерів, які з перемінним успіхом намагалися модернізувати консервативну російську армію[9]. Фон Геріх за характером веселий, вимогливий, товариський, саркастичний. Він щасливий у шлюбі, бездітний, вірний цареві й порядку, що існує, а також дуже цікавиться астрологією. Праворуч на грудях він носить срібного двоголового орла з лавровим вінком. Це означає, що він закінчив академію Генерального штабу.

Цього дня Павел фон Геріх був охоплений страхом і передчуттями. Водночас він відчуває полегшення. При звістці про початок війни в офіцерському клубі застріляли корки від шампанського. Тільки вчора вони залишили Петербурґ, провівши за два тижні мобілізацію, — як завжди, під звуки «ура», благословень і побажань. «Відсвяткуємо Різдво в Берліні!» «Вільґельма на острів Святої Єлени!» Його охопили сумніви: а раптом він не впорається, раптом не зуміє, незважаючи на всі свої амбіції. Але зовні він залишався таким, як завжди: веселим і безтурботним.

Як і багато інших.

Коли потяг прибув до Пскова, усі — і офіцери, й солдати — вийшли на перон, стрибали, галасували, загалом, поводилися, як діти. «Ніхто навіть і не згадував, що їде на війну, що вона можливо виявитися найкривавішою у світовій історії».

Засвистів паротяг, усі швидко розсілися по вагонах, і потяг знову рушив.

Офіцери, які їхали, звісно, окремо, знову загомоніли, почали грати в карти й пити чай. Фон Геріх, уславлений як невичерпний жартівник, удавав співачку і, до загальної радості, виконав кілька кумедних пісеньок. З вагонів, де їхали солдати, також долинав спів. Одна мелодія повторювалася знову і знову — мінорна народна пісня про ворона:

5

Він обурений украй. Ще одна країна оголосила війну, ще одна держава — ворог Німеччини. Цього разу — Японія. Влада в Токіо першою поповнила список яструбів, які хочуть скористатися нестабільною, хиткою ситуацією і відхопити собі що-небудь, а найкраще — шматок території. Японія передала ультиматум Міністерству закордонних справ у Берліні, вимагаючи, щоб усі німецькі кораблі залишили Азію і щоб німецька колонія Циндао[10] була передана їм, японцям.

Штумпфа переповнює лють. Він лається з расистським відгоном: «Ще не вистачало, щоб ці жовті косоокі азіати вироювалися зі своїми поганськими вимогами!» Утім, він не сумнівається, що німецькі війська в Азії зададуть доброго прочухана цим «злодійкуватим жовтим мавпам».

Ріхард Штумпф — двадцятидворічний матрос німецького Флоту відкритого моря, виходець з пролетарського середовища. Перш ніж вступити на службу у флот два роки тому, він працював бляхарем. Водночас він — переконаний католик, член християнської профспілки і затятий націоналіст. Як і багато інших, він сп'янів радістю від того, що почалася війна: адже це означає, що можна буде нарешті поквитатися зі зрадниками-англійцями. Справжня причина, з якої Велика Британія долучилася до війни, на його думку, полягає в «заздрості до наших економічних успіхів». «Gott strafe England!» («Господи, покарай Англію!») — промовляли люди у формі замість привітання і у відповідь неодмінно чули: «Er strafe es!» («Він її покарає!»).

Штумпф розумний, схильний до шовіністичних настроїв, допитливий і забобонний. Він любить музику, багато читає. На фотографії зображений темноволосий серйозний молодий чоловік з овальним обличчям, близько посадженими очима і невеликим вольовим ротом. Цього дня Штумпф знаходиться в гирлі Ельби, на борту дредноута Флоту Його Величності «Гельґоланд». На ньому матрос служить уже два роки[11]. На ньому він перебуває і на початку війни.

Ріхард згадує, який пригнічений настрій панував, коли їхні кораблі ввійшли в порт. Перед тим вони тривалий час перебували в морі, тривожні звістки до них не доходили, і люди навколо нарікали, що хтось роздмухує «багато галасу ні з чого». Однак їм забороняли сходити на берег; замість цього вони вантажили боєприпаси і позбавлялися від «баласту». Близько пів на шосту пролунала команда: «Усі нагору!» — і всі вишикувалися. Потім один з офіцерів, тримаючи аркуш паперу в руках, повідомив, що армія і флот цієї ночі мають бути мобілізованими: «Ви знаєте, що це означає — війна». Оркестр корабля заграв патріотичну мелодію, усі з ентузіазмом заспівали. «Наші радість і збудження були безмежними, ми не могли заспокоїтися всю ніч».

У всіх цих криках «ура» вже позначилася суттєва асиметрія. Відпущена на волю колосальна енергія, здавалося, усе руйнує на своєму шляху. Штумпф, до речі, не без задоволення відзначає, що багато радикальних письменників, відомих своєю жорсткою критикою кайзерівского суспільства, тепер писали ультрапатріотичні твори. Тим часом питання про те, чому потрібно битися, потонуло у потоці емоцій. Багато хто, як і Штумпф, уважали, що знають, що відбувається, гадали, що розуміють «справжню причину», але й «насправді», і «справжня причина» вже вийшли з ужитку через сам факт початку війни. Схоже, сама війна і є метою. Мало хто згадував тепер про Сараєво.

Пропаганда, спрямована проти недругів, яких ставало дедалі більше, як уважає сам Штумпф, у деяких випадках вульгарна. На кшталт тієї поштової листівки, побаченої ним у магазині, що зображає німецького солдата, який тримає на колінах представника ворожої армії, маючи намір надерти йому дупу. Німець говорить іншим ворогам, які очікують своєї черги: «Не налягайте! Кожен отримає прочуханку, дотримуйте порядку». Або щось на кшталт популярного тоді віршика, який вигукували вуличні хлопчаки і який був надряпаний крейдою на вагонах з солдатами, які вирушали на фронт: «Jeder Schuss ein Russ, Jeder Stoss ein Franzos, Jeder Tritt ein Britt»[12].

Інше хвилювало його, зокрема той вірш відомого письменника Отто Ернста, опублікований у націоналістичній газеті «Der Tag» щоб нагадати, що Німеччина перебуває в стані війни з сімома країнами. Штумпфа настільки розхвилював цей вірш, що він переписав його собі в щоденник. Ось дві строфи з нього:

І останні рядки:

Гарячкова риторика і напружений тон пропаганди зовсім не були ознаками того, що багато поставлено на карту, швидше навпаки. Звісно ж назріли конфлікти, але жоден з них не був настільки нерозв'язним, що потрібне було б оголошувати війну; жоден не був настільки гострим, що війна була б неминучою. Неминучою ця війна стала лише тієї миті, коли її визнали неминучою. Коли привід і мета незрозумілі, потрібна та енергія, що наповнить собою смачні, апетитні слова.

Ріхард Штумпф вдихав у себе ці слова, п'яніючи від них. А під його ногами погойдувався на воді сірий «Гельґоланд», неймовірно важкий, в очікуванні свого часу. Поки ще ворог невидимий. І люди на борту нетерпляче чекають на вирішальну мить.

Того самого дня, 20 серпня, Володимир Літтауер прибуває до Гумбіннена, де після важких боїв було зупинено німецький наступ.

6

Це був короткий бій, — так, усього лиш сутичка. Два ескадрони кінних гусарів увірвалися в маленьке містечко Ангербурґ у Східній Пруссії. Німецькі кавалеристи, які обороняли його, після нетривалої перестрілки ретирувалися на протилежний кінець міста. Тепер тут спокійно. Але багато хто з гусарів схвильований і навіть лютує. Схоже, що деякі містяни також брали учать у бою, а це вже суперечить загальному уявленню про те, що таке війна — це справа професіоналів. А розлютилися гусари насамперед тому, що хтось вистрілив одному з них просто в обличчя з дробовика, з близької відстані. Гусар залишився живий, але поранення його виглядає жахливо. Деякі з його товаришів розлютилися, і перш ніж офіцерам удалося їх утихомирити і відновити порядок, вони встигли убити кількох німців з цивільного населення.

Минулого разу, коли вони перетнули німецький кордон, ішлося лише про розвідку боєм. Але тепер усе значно серйозніше. Полк Літтауера є частиною 1-ї армії Ренненкампфа, яка широким фронтом, повільно рухається зі сходу на Східну Пруссію. Кордон залишився майже за п'ятдесят кілометрів за спиною у Літтауера і його товаришів, а попереду — близько дев'яноста кілометрів до Кенігсберґа. Одночасно в Східну Пруссію з південного сходу входить 2-а армія Самсонова. Потужні кліщі. Принаймні, так це виглядає на карті.

Завдання дивізії Літтауера — гарантувати безпеку лівого флангу Ренненкампфа і підтримувати зв'язок з Самсоновим. Але все ж було відчуття якогось вакууму. На цей момент ніхто напевне не знав, де знаходяться одна чи інша армії[15]. Здогадки і надії заповнили вакуум за відсутності фактів. Утім, не надто турбувалися, бо все виглядало досить перспективно.

Захопимо Кенігсберґ, а що потім? Берлін?

Місто майже спорожніло. У ньому залишилися лише старі. Решта повтікали. Біля крамнички скупчилися гусари. Під час появи командира полку вони миттєво розпорошуються навсібіч. Двері до крамнички зламані, усередині панує безлад. Командир полку чує голоси, які лунають з льоху. Він роздратовано підходить до сходів, лає тих, хто внизу, і вимагає, щоб вони негайно піднялися. Першим, хто виліз з льоху, виявився командир бригади. Літтауер пише:

7

Спочатку він ніяк не міг позбутися відчуття, що це просто навчання. Усе почалося в Будапешті. Пал пам'ятав, як люди витріщалися на нього, поки він вантажив свій багаж на дроги, і як потім він, у гусарській формі — червоні рейтузи, синя «атілла», розшита шнурами блакитна гусарська угорка і високі шкіряні чоботи, — пропихався крізь велетенський натовп на Східному вокзалі, скочив у потяг і поїхав, стоячи в коридорі. Він пам'ятав плач жінок: одна з них упала б, якби не підхопив її якийсь незнайомець. Останнє, що він побачив, коли потяг повільно котився вздовж перону, — це літній чоловік, який біг, сподіваючись ще раз поглянути на свого сина.

Після задушливої, але в цілому приємної поїздки потягом Пал прибув до гусарського полку в Германштадті, як і належало. Під час зустрічі на нього навіть не поглянули, лише пояснили, куди йому прямувати. Пізніше, того самого вечора, Келемен під палючим серпневим сонцем поїхав до місця мобілізації, в Ерфалу, де був спрямований на постій до селянина, — усе як належить.

Далі все відбувалося як завжди: він отримав спорядження, включно з конем і сідлом; йому вручили платню; нестерпно довго він навчався в задушливому приміщенні, де люди непритомніли, але потік слів усе не вичерпувався.

А потім картина почала спотворюватися.

Спершу цей нічний марш-кидок до місця, де на них чекав потяг. Потім тривала подорож, після якої на вокзалі їх зустрічала захоплена юрба, «музика, факели, вино, депутації, прапори, радість: «Ура армії!», «Ура, ура!». Потім вони вивантажилися і вирушили в перший похід. Певних ознак війни — гуркоту гармат та іншого — поки ще не було. Мабуть, це просто навчання. Жарке синє небо, запах кінських кізяків, піт, сіно.

Палу Келемену двадцять років. Він походить із Будапешта, де відвідував класичну гімназію та грав на скрипці під керівництвом диригента Фріца Райнера, який згодом став знаменитим. Келемен переважно є типовим продуктом міського життя Центральної Європи початку XX століття: він багато подорожував, начитаний, аристократичний, іронічний, витончений, відсторонений, охочий на жінок. Він навчався в університетах Будапешта, Мюнхена і Парижа і ненадовго опинився навіть в Оксфорді. Коли гусари в'їжджали до Станіславова — столиці австрійської Галичини (він був юним, елегантним лейтенантом; чи може хтось бути елегантнішим ніж угорський гусар-лейтенант?), Пал Келемен розмірковував не про війну, а насамперед про жінок. Він уважав, що за їхнім виглядом одразу можна визначити, що вони живуть у провінційному місті: «У них біла шкіра, а в очах виблискує вогонь». (На противагу жителям великих міст, чий погляд затуманений і видає втому. Він на цьому розуміється!)

Лише коли дивізія дісталася Галича, ілюзія про звичайні маневри розбилася вщент.

Дорогою назустріч гусарам рухалися селяни та євреї, які рятувалися втечею. У самому місті панували тривога і хаос. Десь зовсім поруч, як говорили, були росіяни. Келемен занотовує у своєму щоденнику:

Те, що він спостерігав, лежачи біля дороги, було результатом одного з перших кривавих зіткнень з російськими військами, які наступали. Але він, як і решта очевидців, мав незначне уявлення про те, що відбувалося насправді, і минуть роки, перш ніж окремі враження складуться в розповідь, названу битвою близ Лемберґа. Це виллється в настільки ж катастрофічну, наскільки несподівану поразку для австро-угорської армії, і щоб зрозуміти це, не потрібні жодні вичерпні штабні документи.

8

Лаура ніколи не розуміла причин і мети цієї війни, тим паче ніколи не схвалювала її. Вона була з-поміж тих, для кого те, що трапилося, стало катастрофою, похмурою незбагненною трагедією, яка раптово з'явилася нізвідки й накрила їх усіх.

Але навіть вона помітила, що первинний страх швидко змінився незрозумілою ейфорією, що охопила її також. Давня війна між поляками і росіянами, здавалося, вщухла. Таким був загальний настрій, і коли одного вечора, на початку серпня, поширилася чутка: війни не буде, що Англія завагалася і що в Санкт-Петербурзі запідозрили недобре — це викликало лише почуття розчарування.

Сьогодні Лаурі де Турчинович виповнюється 36 років. Аж до цього дня її життя було позначене «печаткою кінця століття»: народилася в Канаді, виросла в Нью-Йорку, талановита оперна співачка, яка виступала в «Метрополітен». Вона згодом хотіла вирушити до Європи, щоб «навчатися співати… і грати», мала успіх у Байройті та Мюнхені (говорила гарно німецькою), а також знайшла там собі чоловіка, наймилішого польського аристократа, із закрученими догори вусами, що був професором і мав значні статки. Його звали Станіслав де Турчинович, граф Гоздава. Вони одружилися в австро-угорському Кракові. Саме там народилися їхні троє дітей. Формально малята стали підданими австро-угорського кайзера, тим часом як її чоловік був підданим російського імператора, а вона сама — британського короля. Але мало хто замислювався про ці формальності до серпня. Зате тепер більшість розмірковує саме про це й ні про що інше.

Війна затьмарила все інше.

Через тиждень після початку війни вона прокинулася ще завидна від глухого, схожого на гуркіт водоспаду, шуму: це марширували тисячі російських піхотинців, частини 2-го корпусу армії Ренненкампфа, які збиралися зайняти довколишню Східну Пруссію. (Усе маленьке містечко було на ногах, незважаючи на ранній час, і зустрічало втомлених солдатів їжею, напоями та іншими подарунками.) Багато сімей російських дворян, з якими спілкувалися Лаура та її чоловік, поїхали додому. Водночас з'явилися перші поранені з фронту. Сувалки бомбували: самотній німецький літак кілька днів тому облетів усе місто і скинув на нього дві дрібні бомби, у той час як місцеві жителі запекло, але безуспішно гатили по ньому зі своїх мисливських рушниць. У потягах, що рухалися з фронту, іноді траплялися військові трофеї, награбоване у німців добро.

Незважаючи на це, війна залишалася чимось абстрактним і далеким. Принаймні для Лаури. Сім'я повернулася в Сувалки, до свого великого маєтку біля дороги, і сама вона продовжувала жити безтурботним життям поміщиці поміж родових скарбів, зі сповненими смаколиками погребами і повним штатом слуг. Вона допомогла облаштувати невелику приватну лікарню. Чоловіка ще не призвали.

Сьогодні її збудила сестра милосердя з пересувного польового шпиталю. Вони щойно прибули з фронту, запаси їхні вичерпалися, і персонал стомився. Вони мають у своєму розпорядженні 150 койок, і зазвичай цього було більше ніж достатньо для трьох лікарів і чотирьох медсестер, але важкі бої останніх днів у Східній Пруссії викликали великий приплив поранених: за її словами, їхня кількість досягла семисот. Чи не може Лаура допомогти їм?

Лаура прямує до бараків, де розташувався польовий шпиталь. У дверях її зустрічає тривожний гул голосів. Вона обходить кімнату за кімнатою, оглядає поранених, яким не надано допомогу. Нічого немає: ані перев'язувального матеріалу, ані засобів дезінфекції.

Оскільки Лаура говорила німецькою, вона зупинилася біля групи поранених німецьких військовополонених, які сиділи в куточку. Один з них кидався, стогнав і весь час просив води. Лаура заговорила до нього. Солдат попросив її написати листа дружині.

За деякий час Лаура повернулася і передала шпиталю все необхідне для поранених, узяте з її приватної лікарні. Радість медсестер здалася їй натягнутою.

Лаура знову обходить польовий госпіталь. І бачить щось невимовне, спочатку навіть не може зрозуміти, що це. Якийсь… «предмет», у ліжку, і на тому місці, де повинна бути голова, видно «кулю з вати і бинтів, з трьома чорними отворами, ніби це дитина зобразила рот, ніс та очі». І ось із цього чогось… раптово лунає голос, що говорить хорошою польською мовою. Вона приголомшена. Наївність Лаури немов не давала їй змоги припустити, що подібне може трапитися з людьми її кола. Голос благав її не йти, принести води. Лаура наближається до ліжка. Нове потрясіння. Ціла зграя мух роїться над цим дивним згортком. Руки людини вщент обгоріли. З пов'язки витікає товстий шар гною, у хворого починається гангрена.

Лаура нажахано відсахується. Її зараз знудить. Їй потрібно піти.

Набравшись мужності, вона повертається до згортка в ліжку. Допомагає натягнути сітку від комах, асистує медсестрі під час перев'язки. Чоловік розповідає, що його поранило снарядом, який вибухнув зовсім поруч, що він пролежав на полі бою чотири дні. Він запитує, що з його очима. Чує у відповідь: «Жодної надії». Потім питає, чи буде він жити чи помре. І чує у відповідь: «Помреш». Він просить води.

Пізніше Лаура дізнається, що той німецький військовополонений, з яким вона розмовляла, 26-річний бухгалтер, був відправлений на вокзал, але помер дорогою.

9

Настала їхня черга. Повідомлення надходять суперечливі. У Східній Пруссії, схоже, припустилися серйозної помилки з російським наступом. Армія Ренненкампфа звісно ж відступає, але й армія Самсонова готується до втечі. Хіба так може бути? У Галичині справи росіян, здається, йдуть на краще. Лемберґ буде захоплено будь-якої миті. І хоча підкріплення необхідно було б спрямувати швидше проти німців на півночі, ніж проти австрійців в Галичині, стрілецька бригада Лобанова-Ростовського націлена саме на південний фронт. Вона братиме участь у розгромі біля польського кордону австро-угорських дивізій, які вже відступають[16].

Зараз вони перебувають у резерві у Варшаві, отаборилися на великому полі в Мокотові. Андрій Лобанов-Ростовський — сапер російської армії[17] і гвардійський офіцер, поручик, — чин цей отриманий швидше завдяки походженню, ніж заслужений. Витончений молодий чоловік двадцяти двох років, він читає книги запоєм, насамперед французькі романи, але любить також історичні твори. Лобанов-Ростовський добре освічений (він не тільки вивчав право в Санкт-Петербурзі, але і вчився в Ніцці й Парижі), за характером трохи боязкий, не надто міцної статури. (Батько його служив дипломатом.)

Початок війни став для нього сильним переживанням. Кожну вільну хвилину він бігав до міста і там, в збудженому натовпі, просувався до редакцій газет, щоб прочитати вивішені телеграми. Збудження дійшло до краю, коли поширилася новина про обстріл Белграда. Спонтанні демонстрації на підтримку війни прокотилися тими самими вулицями, якими кілька днів тому йшли страйкарі. Він бачив, як юрба зупиняла трамваї, витягала офіцерів з вагонів і з криками «ура» підкидала їх у повітря. Особливо запам'ятав, як підпилий робітник обійняв офіцера, що проходив повз, і цьомкнув його, так що всі навколо засміялися. Серпень видався запорошеним, незвично спекотним. Він, як і всі офіцери, скакав верхи під час усіх цих тривалих маршів, але, незважаючи на це, мало не втрачав свідомість на межі сонячного удару.

У боях він поки ще не брав участі. Найстрашніше, що йому досі довелося побачити, то це пожежа в маленькому польському містечку, де вони були розквартировані. Тоді новобранці, захоплені шпигуноманією, убили вісьмох євреїв, пояснивши це тим, що ті нібито заважали гасити пожежу[18]. Атмосфера загострилася до краю.

О другій годині бригада вишикувалася на полі, перед безліччю маленьких наметів. Настав час богослужіння. Посеред літургії відбулося щось незвичайне. Сонячне світло змеркло. Поглянувши на небо, вони зрозуміли, що це неповне сонячне затемнення. Багато хто вбачали в цьому зловісний знак. Явище справило «незабутнє враження», особливо на більш забобонних солдатів.

Відразу ж після богослужіння всі розійшлися. Частини бригади почали завантаження на потяг, що чекав на них. Як зазвичай, це тривало більше часу, ніж планували. Уже настала ніч, коли настала черга Лобанова-Ростовського. Але й після завантаження все відбувалося в уповільненому темпі. Потяг неспішно котився рейками в ніч, на південь. Це звичне почуття від подорожі на потягах 1914 року: повільність. Вагони, переповнені солдатами, рухалися часом зі швидкістю велосипедиста[19]. Залізниці були заповнені потягами, що в цей період війни часто рухалися в одному й тому самому напрямку і з однією-єдиною метою. Уперед. На фронт[20].

Лобанов-Ростовський не вперше опинився в полоні залізниці, де буквально вишикувалися в чергу потяги з військами. Відстань у двадцять п’ять кілометрів вони долали за добу. Потяг тягнеться незвично повільно — майже не чути деренчання рейкових стиків. Значно швидше можна було б пройти маршем, але наказ є наказ.

10

Усе пішло шкереберть. Літтауер розраховував, що це буде «кілька днів мирного походу слідом за піхотою», але все перетворилося на панічну рятувальну операцію. Вони скакали верхи всю ніч. Вони виснажені.

Зараз ранок. Вони зібралися біля перешийка між озерами, на схід від містечка Відміннен. Воно зайняте німецькими військами. Росіяни знають, що очікується наступ. Ескадрон Літтауера стоїть у резерві, і він з цікавістю спостерігає за дуеллю між російськими й німецькими гарматами. Його гусари спішилися і сховалися в укриття.

Навіть у цій метушні, за відсутності достовірної інформації зрозуміло, що російське вторгнення в Східну Пруссію зазнало краху. На півдні армію Самсонова вщент розбили німецькі дивізії, що з'явилися казна-звідки[21]. Її залишки відступили до кордону. І тепер, схоже, німці кинули свої сили проти Ренненкампфа на північному сході. З'єднання Літтауера разом з піхотною дивізією якимось чином повинні будуть блокувати німецький прорив[22].

Артилерійська дуель усе триває. Осіннє повітря сповнене гуркотом гармат. Німецький вогонь чомусь зосереджений на маленькій, порослій чагарником висоті. Ось її вже вкривають дим і хмари від вибухів. Ворожа артилерія лупцює та лупцює по ній, і вкрита зеленню земля не чорніє від воронок снарядів.

Раптом Літтауер помічає вдалині якийсь рух. Це два німецьких кавалерійських ескадрони мчать уперед розімкненим строєм. Вони не бачать піших гусарів. Літтауер та його товариші вичікують до останнього.

А потім стріляють. Відстань між ними настільки мізерна, що важко схибити. Літтауер дивиться, як падають вершники і коні. Ті, хто вціліли, мчать назад що є сил.

Незабаром Літтауер бачить довгі ланцюжки німецької піхоти, яка крокує просто на них. Російська артилерія мовчить вичікуючи, потім відкриває прицільний вогонь. Снаряди рвуться ззаду, попереду, просто посеред лав одягнених у сіре солдатів у загострених касках. Ланцюжки захиталися в диму, зупинилися і… повернули назад.

Шум бою затих.

Просто перед ними лежать убиті та поранені німці-кавалеристи, убиті та поранені коні. Мабуть, у ньому самому заговорив коняр, бо споглядання страждань тварин особливо вразило його: «Муки невинних тварин, утягнутих у людські конфлікти, є жахливим видовищем».

Наступу більше не передбачалося. Уночі ескадрон Літтауера отримав наказ про відступ.

11

«Я хотіла його побачити. Я хотіла побачити Смерть». — Так пише вона сама. Ніколи раніше вона не схилялася над мерцем, а донедавна навіть не стикалася з лежачими хворими, що, напевно, нетипово, — адже їй виповнилося 27 років; але пояснюється це тим, що до серпня 1914 року вона жила в комфортних умовах. Флоренс Фармборо народилася і виросла в Англії, в селі, в Бакінґемширі, а з 1908 року жила в Росії. Вона служила гувернанткою в дочок відомого кардіохірурга в Москві.

Міжнародна криза, що спалахнула цим чудовим спекотним літом 1914 року, оминула її: у той час вона з усім сімейством свого господаря перебувала на їхній підмосковній дачі.

Вона повернулася в Першопрестольну, охоплена «юнацьким ентузіазмом», як і багато інших. Її нова батьківщина, так само як і стара, об'єдналися в боротьбі проти спільного ворога — Німеччини, і ця енергійна, заповзятлива молода жінка відразу почала розмірковувати, яку користь вона може принести, опинившись на війні. Відповідь знайшлася негайно: вона стане сестрою милосердя. Її господар, відомий хірург, зумів умовити керівництво одного приватного військового шпиталю, розташованого в Москві, узяти на роботу Флоренс і двох своїх дочок як волонтерів. «Ми були такі схвильовані, що й словом не сказати. Тепер і ми теж зможемо внести свою дещицю в спільну справу».

Це були чудові дні. Через деякий час почали надходити поранені, по двоє-трое чоловік. Спершу багато що викликало огиду. Вона відсахувалася, коли бачила відкриті рани. Але поступово звикла й до цього. Крім того, настрій був піднесений. Панувало нове почуття — причетності та єдності, поміж солдатів зокрема:

Чимало поранених виявляли і нетерплячість, бажаючи швидше повернутися на фронт. Оптимізм панував і серед солдатів, і серед медперсоналу. Незабаром загояться рани, солдати повернуться на фронт — ми виграємо війну. У госпіталь, зазвичай, потрапляли з легкими пораненнями, ось чому вона лише за три тижні побачила першого померлого.

Того ранку, прийшовши до шпиталю, вона проходила повз нічну чергову. Флоренс запитала, чому та має «втомлений і напружений» вигляд, і жінка мимохідь відповіла: «Рано-вранці помер Василь». Він був одним із тих, за ким доглядала Флоренс. Будучи військовим, він служив усього лиш коноводом при офіцері, і його рана, за іронією долі, не була «справжнім» бойовим пораненням. Василя брикнув у голову неспокійний кінь, а коли його оперували, виявилася ще одна непередбачена обставина. У нього знайшли невиліковну пухлину мозку. Три тижні цей світловолосий, тендітний, маленький чоловік тихо лежав у своєму ліжку, стаючи дедалі тоншим; йому було важко їсти, але весь час хотілося пити. І тепер він помер, без усякої театральності, так само тихо, на самоті, як жив.

Флоренс вирішила, що має побачити тіло. Вона прослизнула в приміщення, що правило за морг, обережно причинивши за собою двері. Там на ношах лежав Василь, або те, що було Василем. Він був

На повіках лежали шматочки цукру, прикриваючи очі. Їй стало моторошно, її налякало не стільки мертве тіло, скільки тиша, мовчання. І вона подумала: «Смерть — це щось жахливо нерухоме, мовчазне, віддалене». Промовивши коротку молитву над покійним, вона швидко вийшла геть.

12

Світає. Вулички, що пролягають між низенькими, незграбними будинками Сувалок, порожні. Можливо, це помилкова тривога? Багато хто плекають божевільну надію, готові обманювати самі себе, повторюючи: «тільки не тут», «все мине» або «нас це не стосується». Можливо, чутки, що постійно поширюються, і є наслідком усіх цих ілюзій? В останні тижні люди теревенили про те, що Кенігсберґ захоплено і що російська армія наближається до Берліна.

Як зазвичай, ніхто не знає, що насправді відбувається на фронті. Довгі колони кінних хур проходять містом. Маршує підкріплення. Часом над містом кружляє аероплан, скидаючи бомби або пропагандистські листівки. Іноді чвалають ланцюжки німецьких військовополонених, одягнених у сіре. За останні дні рух лише посилився. А вчора з'явилися перші ознаки того, що справи недобрі. Спершу — натовпи селян з маленьких сілець на кордоні зі Східною Пруссією: «Чоловіки, жінки, діти, собаки, корови, свині, коні і вози — все змішалося в велетенському потоці». Потім — нові звуки, що разять слух: рушничний вогонь десь удалині. Хтось припустив, що це козаки ловлять офіцера-зрадника. Чому б і ні? Ніч минула спокійно. Біженці з прикордонних сіл потяглися далі. З вікон задньої сторони будинку можна було бачити прекрасний краєвид на рівну долину навколо міста і на велику дорогу, що вела в Східну Пруссію. Близько шостої години ранку Лаура побачила безліч возів з пораненими. Ці поранені розповіли, що ворог прорвав лінію фронту. Російська армія відступає. Що робити? Тікати з Сувалок чи залишатися?

Одинадцята година дня. Лаура розгублена і збентежена. Вона почувається кинутою і самотньою. Чоловік Станіслав перебуває зараз у Варшаві, у справах служби. Вона звертається за порадою до різних високопоставлених чинів. Намагається телеграфувати, але лінія не працює. Нарешті вона наважується: увечері потрібно залишити місто.

Час обідати. Вона сідає за стіл разом з дітьми.

Потім усе відбувається дуже швидко. Спершу чутно постріли, дуже гучні, просто оглушливі. Потім лунає гуркіт артилерійських випалів. За мить лунає дзвін столового фарфору. Челядь, готуючись розливати суп, з переляку впускає піднос, і супова миска розбивається. На мить усі застигають. Потім дівчинка починає плакати.

Настає хаос. Лаура тільки встигає віддавати накази. За чверть години вони мають залишити будинок. Гувернантка порається біля дітей. Сама Лаура упаковує цінні речі: золоті монети, паперові банкноти в рублях, скриньку з коштовностями. Гуркіт битви наростає. Усі метушаться по дому, щось рвуть, зривають, кричать. Лаура раптом помічає, що сама бігає з шовковими панчохами в руці, розмахуючи ними, немов прапором.

Вони вантажать речі на два селянських вози. На вулицях міста також панує хаос. Лаура бачить військовий транспорт. Бачить російських солдатів зі зброєю наперевіс. Бачить, як люди кричать, штовхаються, сперечаються. Бачить стару, яка тягне на голові маленьке ліжечко, в той час як інша людина волочить за собою самовар, що підскакує на бруківці. «Усюди панує хаос: напевно, навіть первісні люди не тікали з такою швидкістю. Усі правила пристойності забуті, ніби їх і не було».

І ось вони вирушають у дорогу, «в людському вирі, навкруги біжать люди, навантажені добром, немов в'ючні тварини. Стомившись, вони залишають частину вантажу і рухаються далі». Лаура з дітьми та прислугою їдуть на одному возі, вантаж — в іншому. Вона дивиться на свій будинок. Знайомий їй пастор закликає їх виїжджати й благословляє навздогін, осіняючи хресним знаменням.

Вони прямують до вокзалу. Дорогою Лаура зустрічає друга сім'ї. Він здирається на інший віз. Скидає з нього служника. А потім повертає віз і їде, прихопивши весь їхній багаж з собою. На валізах стоїть собачка дітей, білий шпіц Даш, і голосно гавкає. Віз із собакою зникає в потоці охоплених панікою людей.

Стоїть чудовий осінній день.

13

Коли вони прибули до палацового парку, уже стемніло. Але їхні очікування виправдалися, адже їм була обіцяна екскурсія надзвичайно красивим палацом. Парк теж виявився чудовим, старовинним, доглянутим. Фон Геріх побачив палацову капелу. Безліч оранжерей. Кілька великих ставків, водною гладдю яких ковзали лебеді, поблискували в променях заходу. Зубчасті вежі й балюстради. Офіцери поскакали просто до палацу, спішилися.

Настрій у всіх був щонайкращий.

Частково вони раділи з того, що опинилися за лінією фронту, в резерві, і могли перепочити. Уперше відтоді, як залишили Петербурґ, вони нарешті виспалися, впавши в похідні ліжка, що везли в обозі, але досі так і не розпаковували. Дні минали тепер за сном, їжею, грою в карти, навчаннями, музикою, іграми.

Але головне — вони відчули справжнє полегшення. На цій ділянці Східного фронту все було цілком сприятливим для них. Австро-угорська армія продовжувала відступати. Учора отримали новину про те, що ще 30 тисяч ворожих солдатів здалися в полон. Полк перебував в австрійській частині Галичини. До того ж фон Геріх мав особисті причини відчувати полегшення: три тижні тому він отримав бойове хрещення, в бою за село на південь від Любліна. Не можна сказати, щоб його роті сильно дісталося: ледь вони почали наступати — на чолі з фон Геріхом, який курив трубку, — як отримали наказ повернутися і негайно ретирувалися. Але випробування він витримав — це головне. І навіть потім, коли на полі, зарослому люпином, його відкинуло вибухом важкого снаряда з мортири, він не злякався. Це переживання, як і подальша удача в боях, зміцнили в ньому почуття не те щоб невразливості, але певної обраності. Він більше не хвилювався: «Панове військові кореспонденти та інші оповідачі достатньо розписали всі жахи війни, але ж насправді ми пишалися тим, що ми справжні мужчини і не боїмося поглянути смерті в обличчя».

Фон Геріх разом з іншими входить до порожнього палацу. Він належить польсько-австрійському графові зі старовинного роду Тарновських[24]. Мешканці палацу втекли, залишивши своє житло. Фон Геріх і його товариші побачили всередині таку казкову розкіш, що в них просто подих перехопило. Вони блукали нескінченним лабіринтом кімнат з таким дзеркальним паркетом, що бачили в ньому свої відображення; під стелею, декорованою старовинними плафонним розписами, між стін, прикрашених важкою, дорогою обшивкою, картинами старих майстрів, «якими міг би пишатися будь-який музей». В одній кімнаті стояв чудовий рояль марки «Блютнер». На кришці лежали ноти, поміж них — Гріґ. Один з офіцерів сів до рояля і почав грати.

Лункі зали сповнилися звуками музики, а фон Геріх пішов далі. Він побачив бібліотеку. Кімната була без вікон, уздовж стін — полиці з книгами, а стеля в ній була скляною, і крізь неї видніли перші зірки, що засвітилися в небі. Книжкові томи стояли в суворому порядку, і фон Геріх швидко зрозумів, що бачить перед собою унікальну колекцію: наука, філософія, теологія, поезія, історія. Так, історія. Як і багато інших, фон Геріх уважав себе часткою Чогось Великого, і вигляд пухких томів надихнув його:

Він іде далі. (Музика Гріґа лунає дедалі більш глухо в нього за спиною.)

Тепер він вступає в ту частину палацу, яку встигли розграбувати — військові або цивільні. Тут усе розідране, розбите, сплюндроване. Під ногами риплять скалки скла і кришталю. Зникло його відображення в дзеркальному паркеті, бо на підлозі валяється розірваний одяг, розкидані фотографії, книги, гравюри. Усе буде зруйноване. Пригнічений, він повертає назад.

Йому слід було б скористатися нагодою, узяти щось собі: усе, що він бачив навколо, незабаром зникне з лиця землі[25]. Але він не міг зважитися. Утім, дві надібочки він усе ж прихопив з собою: це буде пікантним подарунком його коханій дружині Ользі Альквіст. Перше — халат власниці замку, у жовтих і синіх барвах. Друге — пара її шовкових панчіх[26]. Зовсім стемніло, і Павел фон Геріх поскакав геть.

14

Цього осіннього ранку вже о четвертій годині просурмили підйом. Екіпаж корабля схопився і півдня гарячково працював. Головне завдання — якнайшвидше вивантажити 300 тонн вугілля. Офіцери зазвичай нічого не розповідають, але за чутками в морі англійський флот. Одні подейкують, що він прямує до Балтійського моря. Інші стверджують, що він уже в протоці Великий Бельт.

Штумпф бачить, що перша і третя ескадри також зайшли в порт. «Щось-то буде».

Штумпф уважає, що вивантаження вугілля має позбавити судно від зайвої ваги, для того щоб вони змогли швидше пройти Кільським каналом[27].

Він занотовує у своєму щоденнику:

Він додає: «Те, що відбувалося в наступні дні й тижні, не варто навіть згадувати».

15

Тепер уже швидко. Ще один день, можливо, два або три. Залишилося недовго чекати, коли вони вирушать у дорогу. І справа тут не в звичному казармовому базіканні. Повітря сповнене чутками: натяки сприймають як факти, бажане видають за дійсне, страхи і побоювання збуваються. Невизначеність — така природа війни, і непоінформованість — її медіум.

Утім, все ж є неспростовні ознаки. Усі звільнення скасовані, казарми залишати заборонено. Цього дня було не так багато тренувань і навчання менш корисних речей. Замість цього вони вчилися життєво необхідного — як, наприклад, перев'язувати вогнепальні рани, дізнавалися, які правила діють для недоторканного запасу (так звана залізна порція), як поводитися на залізниці, що буде з дезертирами (смертна кара). Таке життя солдата, укладене в квадрат: битва, потреби, переміщення, примус.

Крестен Андресен стривожений, стурбований і переляканий. Думка про фронт не запалює в ньому жодної іскри радості. Він належить до тієї меншості народів, які раптово і незаслужено виявилися втягнутими у велику війну, що аж ніяк їх не цікавила. І ось вони мовчки запитують, чому вони опинилися віч-на-віч з чорною енергією війни, їм чужа націоналістична риторика, що провокує війну і вселяє невиправдані надії. У ці дні багато хто готові гинути і вбивати заради країни, з якою вони, в сутності, відчували лише умовний зв'язок: ельзасці й поляки, русини і кашуби, словенці й фіни, південні тирольці й трансильванські сакси, прибалти й боснійці, чехи й ірландці[28].

Андресен належить саме до такої меншості: данець за мовою, підданий німецького імператора, проживає на старовинних данських землях на півдні Ютландії, які ось уже понад півстоліття знаходяться в межах німецької держави[29].

У всіх країнах, де проживали значні за чисельністю національні меншини, люди усвідомлювали, які проблеми у них можуть виникнути у воєнний час. Разом з тим ці проблеми вважалися компетенцією здебільшого поліції. Так уважали і в данськомовних областях Німеччини. Ледь на всіх стінах розвісили наказ про мобілізацію, як одразу ж були арештовані сотні данців, які потрапили під підозру. Одним з тих, кого схопили вночі й відвезли в закритому автомобілі, був батько Андресена[30]. Такі настрої панували в перші тижні війни: радість на межі істерії, очікування навпіл зі страхом, переляк, що обернувся агресивністю. І звісно ж чутки, чутки, чутки.

Початок війни і для Андресена став сильним переживанням. Він щойно завершив свій рукопис «Книга про весну та юність». Це був розлогий прозаїчний опус про народне життя, природу і кохання (чи, радше, про юнацьке очікування кохання). І сам рукопис був оформлений у романтичному стилі — у блакитній обкладинці, прикрашений кольоровими віньєтками і рукописними заставками, — все виготовлено ним власноруч. Книга завершувалася словами: «Дзвін замовкає, за ним другий, третій; дзвони відлунали, їх голос дедалі слабкіший, і ось вони зовсім замовкли. Смерте, де твоя здобич? Пекло, де твоя перемога?» Тієї самої миті, коли він дописував останній рядок, до кімнати зайшов батько і повідомив йому про мобілізацію. Крестен поспіхом додав кілька слів у самому низу останньої білосніжної сторінки рукопису: «Господи, помилуй нас, хто знає, коли ми повернемося!»

Тепер Андресен уже сьомий тиждень ходить у німецькій формі. Коли його поселили в переповненій казармі Фленсбурґа, він дізнався, що їх спершу навчатимуть, а за чотири тижні пошлють до Франції. Тієї ж ночі він почув, як марширує озброєний батальйон, співаючи «Варту на Рейні». Потім тривали дні нескінченних тренувань під палючими променями сонця; погода стояла сліпуча. Андресену все вдавалося кращим, ніж він міг припускати. Звісно, в його роті мало данців, але все ж він не почувався вигнанцем. І, зрозуміло, в рядах молодшого командного складу існувала дідівщина, але офіцери суворо припиняли подібні явища. Найважче Андресену було звикнути до того, що навіть у вільний час всі тільки те й робили, що говорили «про війну та про війну», — і він уже почав звикати до думки про те, що попереду на них чекає тільки війна, хоча глибоко в душі йому все ж хотілося б її уникнути. Стріляє він влучно. З першої ж спроби вибив дві десятки і одну сімку.

Тим часом багато частин уже вирушали в похід, з піснями, назустріч невідомій долі. Те, що Андресен досі перебуває в казармі, пояснювалося таким банальним явищем, як брак солдатського спорядження, а також тим, що першими посилали добровольців. Оскільки хотів ухилитися, він не належав до цієї категорії. Коли рота вишикувалася, завершивши навчання, солдатам було поставлено це питання безпосередньо. На фронт потрібно терміново послати новий контингент. Хто хоче бути добровольцем?

Усі підвели руки, крім трьох. Одним з цих трьох був Андресен. Потім його запитали, чому він ухиляється від відправлення на фронт, але незабаром залишили в спокої. Разом з іншим данцем він побував у гостях у друга, і вони «з великим благоговінням» з'їли курку, що прислала мати Андресена. Увечері він занотує в своєму щоденнику:

Погідне, тепле бабине літо, якому раділи на початку війни, змінилося осінніми вітрами. Різкий, холодний норд-вест дув над Фленсбурґом. Шаруділо опале листя. Вітер і дощ зривали каштани з дерев.

16

Ледь зазорів туманний світанок, артилерія знову відкрила вогонь. Андрій Лобанов-Ростовський негайно прокинувся від цього розкотистого гуркоту; його зморила втома, він спав усього зо дві години. Похитуючись, він підвівся. З висоти, на якій вони розбили вночі табір, він побачив, як удалині клубочиться біла хмара від розривів снарядів, як ці клуби заволікують низькі пагорби на півдні й заході. Бачив, як клуби диму спалахують і повзуть далі, немов потік лави. Як миготливий вогонь наближається до міста, як він дістається його. Цивільне населення в паніці рухається вулицями. Нарешті, весь Опатов поглинений димом від розривів снарядів і палаючих будинків. І тільки церковна дзвіниця ще видніє з клубів диму.

Артилерійський вогонь дедалі ближчий і щільніший. Гуркіт хвилями накочує з обох сторін: гримлять вибухи снарядів, лунають ляски від пострілів з гвинтівок, чутно тріск кулеметів. Вони не все бачать і не беруть участь у бою, але за звуками розрізняють, що він кипить «за півкола від нас». Рота як і раніше займає свою висоту, відповідно до наказу: «Залишатися на місці в очікуванні подальших інструкцій». Об 11:00 надійшли нові розпорядження. Слід готуватися до відступу.

За півгодини Лобанов-Ростовський обертається. У жовтневому небі він бачить велетенський димний плюмаж. Полум'я пожирає Опатов. І не тільки його: всі села по обидва боки від міста також охоплені вогнем. Військовим дедалі важче продиратися крізь натовп переляканих чоловіків, жінок і дітей, які в паніці кидаються в різні боки, коли до них наближаються звуки бою. Десь на півдорозі рота зупиняється.

Що, власне, відбувається? Російська армія, яка відтісняла австрійців на південь від Кракова, припинила переслідування супротивника. Причинами тому стали осіння сльота, труднощі з постачанням (звісно ж саме цими причинами завжди пояснювали, чому раптом блискавичний і ефектний наступ призупинявся), а також неочікувана поява німецьких військ[31].

Близько дванадцятої рота Лобанова-Ростовського була оточена «кільцем вогню». Ніхто не знав, що відбувалося насправді. Судячи з чутних звуків, бій тривав ще й позаду них, на дорозі до Сандомира. Вони як і раніше не брали участь у бою, але розриви снарядів лунали дедалі ближче. Повз них проїхала якась військова частина, коні тягли за собою кулемети. Після короткої наради з незнайомим штабним офіцером Лобанов-Ростовський отримав наказ узяти 20 бідок своєї роти, навантажених вибухівкою та іншою зброєю, і прямувати за кулеметним відділенням, прориваючись з оточення. На підкріплення він отримав 20 солдатів. Сама рота поки залишалася на місці.

Так Лобанов-Ростовський і вирушив у дорогу: верхи на коні, його люди — по одному в двадцяти одноколках, а ще (оце вже дивина) корова, яка призначалася їм на обід, але отримала коротке відстрочення у зв’язку з непередбаченим розвитком подій. Лобанов-Ростовський був дуже стривожений, бо кулеметники спритно просувалися вперед, і він швидко відстав від них. Пізніше він розповідатиме: «Я не мав карти і не уявляв про те, де я знаходжуся». Біля мосту, де сходились три дороги, вони потрапили в страшенний затор з біженців, свійської худоби, коней, санітарних возів з пораненими. Міст був блокований возом з біженцями, два колеса його повисли над водою. Доки солдати намагалися зрушити воза, над їхніми головами засвистіла картеч[32]:

Перейшовши зрештою через міст, Лобанов-Ростовський побачив, що дорога заповнена селянами, які бігли, їхніми возами, і рушив разом зі своєю маленькою групою солдатів просто полями. Кулеметники вже зникли вдалині. А Лобанов-Ростовський знову намагався зрозуміти, де саме він знаходиться. Він хотів зорієнтуватися за шумом бою. Раз у раз навколо них розривалися гранати, чулася кулеметна черга. Він навмання скакав уперед.

Коли вони дісталися ще одного моста, просто над ними розірвалися кілька картечних гранат. Солдат на чолі колони взявся хльоскати свого коня, і візок помчав униз із крутого пагорба, що вів до мосту. Щоб запобігти паніці, Лобанов-Ростовський нагнав солдата і зробив те, чого ніколи раніше не робив, навіть не думав робити: він ударив переляканого солдата батогом. Порядок був відновлений, їм удалося переправитися через міст, і вони продовжили свій шлях уздовж крутого обриву.

Під кручею панував хаос. Кілька артилеристів намагалися врятувати три застряглі гармати. Поранені потоком, що наростав, рухалися вниз з урвища, в пошуках безпечного укриття. Лобанов-Ростовський запитував, що сталося, з яких частин ці поранені. Люди, які спливали кров'ю, були надто розгублені й спантеличені, щоб дати йому зрозумілу відповідь. Повз них галопом промчав офіцер, рятуючи полковий прапор, — він лежав у нього в сідлі; атавізм 1914 року: не тільки битися з прапором у руках, але й виконати святий обов'язок — не дозволити ворогові захопити свій прапор. Офіцера зустрічали схвальними вигуками: «Побережися!» Обабіч обриву вибухали снаряди. У повітрі клубочився пил, пахло димом від пожеж і кордитом.

Проїхавши ще деяку відстань уздовж обриву, з компасом у руці, в супроводі не лише свого відділення, але ще й трьохсот-чотирьохсот поранених, Лобанов-Ростовський з подивом помітив, що вони опинилися в полоні. Безсумнівно, шлях уздовж урвища вів їх до великої дороги у напрямку до Сандомира. Біда полягала в тому, що артилерійська батарея німців перебувала зовсім поблизу. І тієї самої миті почала обстрілювати росіян, щойно вони видерлися нагору. Лобанов-Ростовський і решта відсахнулися назад. Удалині, праворуч від великої дороги, видніли інші німецькі батареї. Лобанов-Ростовський занепав духом, розгубився.

І тоді відбулося дещо примітне, хоча і не надзвичайне.

Німецькі гармати, найближчі до загону Лобанова-Ростовського, були обстріляні своїми ж, з іншого боку дороги, які вважали їх росіянами. Німецькі батареї вели одна з одною лютий артилерійський двобій. За цей час росіянам удалося сховатися. Звісно, німці незабаром з'ясували свою помилку, але ворог був уже далеко, на великій дорозі до Сандомира, на безпечній відстані від німецької артилерії. З усіх навколишніх доріг і стежок до них стікалися частини, які відступали. Тепер вони були часткою «єдиної, довгої, чорної стрічки з возів, навантажених пораненими, розбитих артилерійських батарей, солдатів з інших військ».

А ось ще один атавізм: кавалерійський полк, готовий до бою, скаче по дорозі — мальовнича картина епохи Наполеонівських воєн. Німці? Ні, російські гусари! Їхні спокійні усмішки разюче контрастують із плутаниною і страхом, що панують серед тих, хто відступають. Здається, що кавалерія належить до зовсім іншого корпусу, вона не має уявлення, що сталося і що зараз відбувається.

Коли Лобанов-Ростовський зі своєю маленькою колоною в сутінках під'їжджав до Сандомира, здавалося, що найгірше вже позаду. Стрілецька дивізія, що тільки-но прибула й відпочила, обкопувалася обабіч дороги. Виявивши, що міські вулиці занадто вузькі й на них тісниться забагато люду, Лобанов-Ростовський залишив свої 20 одноколок на в’їзді в місто. Він помітив, що корова все ще перебуває з ними. Схоже, вона з честю витримала всі випробування. Небо було затягнуло хмарами.

У строкатому потоці військових частин він побачив знайомих. Той самий піхотний полк, з яким він зустрівся минулої ночі: солдати спали тоді просто неба на вулицях Опатова, — нерухоме спляче скопище голів, рук, ніг, тулубів біліло в місячному світлі. Ще вранці їх налічувалося чотири тисячі. Залишилися живими триста, і ще шестеро офіцерів. Полк майже знищений, але не переможений. Вони несуть прапори. І в їхніх лавах панує порядок.

До вечора почався дощ. І лишень тепер Лобанов-Ростовський згадав, що не їв увесь день. Голод притлумили тривога й неспокій. Близько одинадцятої з'явилися інші солдати роти, пошарпані, але вцілілі. А з ними, на щастя, — польова кухня. Тепер усіх погодують. Удалині вщухає гарматний гуркіт. Стає зовсім тихо. Те, що назвуть битвою при Опатово, завершилося.

Дощило. Настала північ.

Лобанов-Ростовський разом з іншими заліз під вози, щоб поспати. Спершу вдалося заснути, але потім струмені дощу просочилися і до них. Залишок ночі він зі своїми солдатами провів, сидячи біля дороги, мовчки, без сну, у якомусь тваринно-терплячому очікуванні, коли нарешті настане світанок.

17

Осінні барви. Жовтневе небо. Холодне повітря. Учитель приніс з собою на урок зведення з фронту і зачитує їх: два дні тому захоплено Антверпен, а тепер капітулював останній форт, отже, тривала облога знята і німецький наступ по всьому узбережжю, на Фландрію, може тривати. Останні слова повідомлення Ельфріда вже не розчула, їх заглушили радісні крики дітей.

Це стало ритуалом в її школі — захоплені вигуки, коли надходили повідомлення про перемоги Німеччини. Ельфріда вважала, що багато хто кричав від захоплення, сподіваючись отримати вихідний день на честь перемоги. Або сподіваючись, що директор школи, суворий, високий пан в пенсне, з сивою, гострою борідкою, буде такий захоплений їхнім юнацьким патріотизмом, що відпустить їх хоча б з останніх уроків. (Коли в школі було оголошено про початок війни, директор так розхвилювався, що заплакав, йому було важко говорити. Саме він заборонив вживати в школі іноземні слова. Порушники сплачували штраф в п'ять пфенігів. Потрібно говорити «Mutter», а не «Mama», «Auf Wiedersehen», а не «Adieu», «Kladde», а не «Diarium», «fesselnd», а не «interessant» і так далі.) Сама Ельфріда також закричала від радості, почувши новину про захоплення форту Брендонк, але не тому, що сподівалася вихідного, а просто від усієї душі: «Я думаю, що це так чудесно — кричати на честь інших там, де завжди слід дотримувати тиші». У класі в них висіла карта, і всі перемоги німецької армії ретельно відзначали маленькими чорно-біло-червоними прапорцями на голках. Атмосфера в школі та в Німеччині в цілому агресивна. Модними були шовіністичні гасла, всі — від дітей до дорослих — налаштовані на перемогу.

Після школи дівчинка сидить за чашкою кави. Батьки Ельфріди розлучені. Вона не спілкується зі своїм батьком, її мати працює, у неї — невелика музична школа в Берліні. Тому Ельфріда з братом живуть у бабусі в Шнайдемюлі.

Усі розмови, як і зазвичай, про війну. Хтось бачив на вокзалі ще один потяг з російськими військовополоненими. Раніше вони викликали інтерес «своїми довгими рудими шинелями й драними штанами», але тепер на них ніхто й уваги не звертає. У міру того як німці продовжують наступати, газети наводять нові цифри захоплених у полон, — це нагадує біржовий курс війни, де сьогоднішня позначка — 27 тисяч полонених під Сувалками і 5800 — на захід від Івангорода. (Не кажучи вже про інші, більш практичні ознаки перемоги: газети писали того місяця, що було потрібно 1630 залізничних вагонів для транспортування полонених, захоплених після великої перемоги біля Танненберґа.) Що з ними робитимуть? Фройляйн Елла Гумпрехт, незаміжня вчителька середніх років, з твердими переконаннями, круглими щічками і ретельно звитими кучерями, знала відповідь: «Розстріляти їх усіх, та й по всьому». Інші вважали цю ідею жахливою[34].

Дорослі розповідають одне одному історії про війну. Фройляйн Гумпрехт говорить про одного чоловіка, якого козаки замкнули в палаючому будинку, але йому вдалося втекти в жіночій сукні на велосипеді. Діти згадують історію, що їм прислала їхня мама з Берліна.

Усі розсміялися, фройляйн Гумпрехт реготала так, що навіть вдавилася шматочком шоколаду з горіхами. А бабуся запитала у Ельфріди та її брата: «Діти, хіба не стид і сором, що двоє професорів змушені стріляти один в одного? Солдатам потрібно залишити свої гвинтівки і заявити, що вони не хочуть більше воювати. І повертатися додому». Фройляйн Гумпрехт обурено вигукнула: «А що ж наш кайзер? А честь Німеччини? А слава німецьких солдатів?» Але бабуся відповіла: «Усім матерям слід було б піти до кайзера і сказати: „Хай буде мир!”»

Ельфріда була спантеличена. Вона знала, що бабуся з жалем відреагувала на звістку про мобілізацію. Це була третя війна в її житті: спершу з данцями 1864 року, потім — з французами 1870-го. І навіть якщо бабуся, як і решта, і цього разу не мала сумнівів у швидкій перемозі Німеччини, вона все ж не могла схвалювати військові дії. І все ж говорити про це ось так? Нічого подібного Ельфріда раніше не чула.

18

Уперед, назад і знову вперед. Спочатку, першого місяця війни, стрімкий прорив до Галичини, назустріч наступу росіян, криваві битви, що точилися там («битва за Лемберґ» чи, можливо, «битва під Лемберґом»), потім — відступ, безладна втеча від річки до річки, поки вони раптово не опинилися близ Карпат і угорського кордону — нечувано! Потім — пауза, тиша, нічого. А потім — наказ про новий наступ, про вихід з карпатських ущелин та спуск у долини на північному сході, до обложеного Перемишля. Втрати були небаченими[35].

Зима настала незвично рано. Вона почалася з рясних снігопадів, усі дороги заразом стали непроїжджими. Австро-угорські війська не могли рушити ані вперед, ані назад. Дивізія Пала Келемена застрягла в одній із замерзлих ущелин. Навколо коней намело замети. Змерзлі солдати сиділи навпочіпки, біля багать, що ледь розгоралися, або просто топталися, розмахуючи руками, щоб зігрітися. Усі мовчали.

Пал Келемен занотовує в щоденнику:

19

Тривала подорож стомила її. Останній відрізок шляху з Оліти Лаура примудрилася проїхати не в телячому вагоні, зате потяг виявився неопалюваним. За останню добу вони раз у раз зупинялися, незрозуміло з якої причини. Частину залізничного полотна ремонтували, і на цих ділянках вагони погойдувалися, «немов корабель у морі».

О шостій годині ранку вони нарешті прибули на вокзал у Сувалках.

Разом з однією знайомою, дружиною лікаря, вона пішки вирушила до будинку, у вогкій осінній темряві. Вони насилу продиралися зруйнованою дорогою. Поступово світало. Вона побачила російських солдатів, деякі були п'яними. Побачила розгромлені будинки. Повалені паркани.

Діти й челядь залишалися у Вітебську, де вони знайшли тимчасовий притулок. Чоловік Станіслав був призваний до російської армії та очолював тепер санітарну службу у щойно захопленому Лемберзі. Але перш ніж туди вирушити, він устиг навідатися у звільнені Сувалки, повернувся звідти з двома валізами одягу і звісткою про те, що їхній будинок уцілів. Однак він не хотів удаватися до подробиць і лише додав, що хай краще вона побачить усе на власні очі.

Що вона і хотіла тепер зробити. Звісно їй хотілося повернутися додому разом з дітьми, адже німців витіснили назад у Східну Пруссію.

Діставшись будинку лікаря, Лаура погодилася зайти і трохи відпочити. Вона боялася того, що їй належало побачити: проживши частину життя в Нью-Йорку, вона звісно ж не була готовою до подібних ситуацій. Випивши чашечку кави, вона о пів на восьму знову вирушила в дорогу.

Нарешті вона дісталася свого будинку.

Увійшовши всередину, Лаура ледь повірила своїм очам.

Усе навколо було зруйноване, розгромлене, розірване, розбите, розкидане, перевернуте, забруднене. Ящики висунуті, шафи спустошені. Перед нею постала безладна купа речей, що колись називалися її будинком. У кімнатах стояв огидний запах. Лаура кинулася до вікон, відчинила їх, одне за іншим, глибоко вдихаючи свіже повітря. Бібліотека була остаточно розграбована. Полиці спорожніли. Підлогу встеляли купи розірваних книг і паперу, всюди було розкидано документи й гравюри.

У їдальні досі валялися скалки супової миски, а ще товстий шар битого скла, брудного посуду, скатертин. Усе це було затоптане грубими солдатськими черевиками. Німецькі солдати й офіцери жили тут кілька тижнів тому, і таке враження, що вони, поївши, кидали тарілки і склянки просто на підлогу, а потім брали нові і, використавши, знову кидали.

Лаура ввійшла в одну з комор. Там стояли раніше акуратні ряди скляних банок, у яких зберігалися варення, джем, мед, консервовані овочі. Тепер же вміст зник, і банки були наповнені лайном.

Вона звеліла ключникові Якобу з його дружиною і дочкою почати прибирати у будинку. А сама вирішила скласти перелік зниклих речей і піти з ним до поліції.

20

Часом він рухався серед людей, ніби ступав іншою планетою, і його оточували абсурдні, незбагненні явища. Чи справді це його світ? У сутності, ні. Мішелю Корде виповнилося 45 років. Він давно працює чиновником у міністерстві торгівлі та пошти, він також соціаліст, пацифіст і літератор. Пише літературно-критичні та політичні статті в газетах і журналах, видав багато романів — деякі з них стали вельми популярними. (Колись він був військовим, тому в більшості своїх творів змалював своє минуле: «Intérieurs d’officiers», 1894, або «Cæurs de soldats», 1897, — тим часом як в інших йшлося про біди суспільства або серцеві страждання.)

Цей потайливий і стриманий чоловік з вусами був певною мірою типовим інтелектуалом межі століть, що вів подвійне життя: не в змозі прогодуватися пером, заробляв на життя службою в міністерстві. «Мішель Корде» попервах був його літературним псевдонімом[38], хоча дистанція між двома способами життя була не настільки величезною: він змінив прізвище, але його «чиновницьке я» також звалося Корде. Усі знали, що він пише романи. І він — друг Анатоля Франса.

У перші дні вересня, коли здавалося, що німців не зупинити, уряд залишив Париж, а з ним поїхали і чиновники міністерств. Автомобілями вони виїжджали з міста, охопленого панікою: «Біженці штовхалися на вокзалі, немов залишали охоплений пожежею театр», — чиновники їхали в Бордо.

Міністерство, де служив Корде, знайшло притулок в установі для глухонімих, на вулиці Сен-Сернен. І тепер, через місяць після того, як німців зупинили біля Марни, усі почали говорити, що час уряду й міністерствам повертатися. Родину Корде евакуювали в Сент-Аман. І сьогодні ввечері він, відвідавши близьких, повертається в Бордо.

Війну Корде вважав ганьбою і смертю. Він досі не примирився з її початком. Він захворів і поїхав на морський курорт. Усі новини доходили до нього через газети або телефонні розмови. Так поступово формувалася картина того, що відбувається. Він намагався розрадитися читанням книг, але марно. «Кожна думка, кожен учинок, пов'язані з початком війни, перетворювалися на жорстокий, смертельний удар по моєму превеликому переконанню, що я беріг в глибині душі: я свято вірив у ідею стійкого прогресу, успішного руху вперед. Я навіть не думав, що подібне може трапитися. Тепер моя віра зруйнована. Початок війни став для мене пробудженням від сну, у якому я перебував з тих самих пір, як почав міркувати». Діти на березі гралися у війну: дівчатка удавали медсестер, хлопчики — поранених. Зі свого вікна Корде бачив артилеристів: вони співали, вирушаючи в дорогу, — і він розридався.

З тріумфу і сум'яття спекотних серпневих днів воістину народжувався інший, чужий світ.

Зовнішні зміни: жінки припинили користуватися косметикою з «патріотичних міркувань»; всі переодяглися в уніформу — військова форма увійшла в моду; люди шикувалися в черги до церкви на месу і на сповідь; потоки біженців, навантажених вузлами з пожитками; міські вулиці без освітлення, що лежать у пітьмі; всі ці шлагбауми, фанатичні, войовничі ополченці; всі ці потяги з військами, що везуть цілих і неушкоджених на фронт і поранених калік — назад з фронту.

Внутрішні зміни: постійне вживання патріотичних формулювань, пишномовних і обов'язкових; нова безкомпромісність — «дружелюбність, гуманність — усе це зайве»; істеричні інтонації — як у пропаганді, так і в приватних розмовах (одна жінка сказала йому, що не можна оплакувати тих, хто їде на фронт, що жалість викликають саме чоловіки, нездатні битися); химерна суміш шляхетності та егоїзму; раптова втрата здатності сприймати нюанси: «Ніхто не наважується засуджувати війну. Війна стала божеством». Корде виконував свій обов'язок чиновника.

Його потяг облягали жінки, які пропонували всім, одягненим у військову форму, фрукти, молоко, каву, бутерброди, шоколад, цигарки. У місті Корде бачив хлопчиків у поліцейських касках, які несли ноші. На вокзалі ніде курці клюнути — всі зали очікування перетворені на тимчасові госпіталі для поранених або склади військового спорядження. Дорогою назад, десь між Сен-П'єром і Туром, він підслухав розмову двох родин: «Вони говорили про своїх загиблих родичів з жахливою покірністю, немов ті стали жертвами стихійного лиха».

В Ангулемі на потяг завантажили чоловіка на ношах, і він опинився в сусідньому з Корде купе. Його поранило в спину осколком гранати. Тепер він лежав паралізований. Його супроводжувала сестра милосердя, і ще білява дама, яку Корде вважав за його дружину або коханку. Він чув, як та говорила медсестрі: «Він відмовляється вірити, що я як і раніше його кохаю». Коли сестра, обробивши його рану, вийшла помити руки, блондинка і паралізований почали пристрасно цілуватися. Повернувшись, медсестра удала, що нічого не помічає, і вдивлялася в темряву за вікном.

Разом з Корде в купе сидить миршавий унтер-офіцер, який щойно повернувся з фронту. Вони мирно розмовляють одне з одним. О четвертій годині ранку потяг зупиняється на станції, і унтер-офіцер виходить. На пероні до нього на шию кидається дівчина. Корде міркує: «Лишень уявити, що таке кохання, любов усіх цих матерів, сестер, дружин і наречених виявилася безсилою перед усією цією ненавистю».

На станціях, що пролітали повз, можна було помітити кіоски з різнокольоровими картинками в газетах, проте всі ці видання датувалися першими числами серпня. З того часу вони більше не виходили. Немовби почалося інше літочислення.

Того самого дня, 25 жовтня, Лаура де Турчинович разом зі своїм знайомим шукає покинутих або осиротілих дітей в Августовському лісі. (Багатьох вони вже знайшли, поміж яких чотирирічна дитина, яка несла шестимісячне немовля: бідолахи, вкрай голодні, почали їсти землю.) Вона зустріла людину, яка розповіла їй, що її літня вілла розграбована німцями, і яка знайшла Даша, білого песика її дітей. Вона пише:

У цей же час, наприкінці жовтня, Володимир Літтауер чує розмови про обмін телеграмами між своїм керівництвом і командувачем армії. Усі дощенту виснажені після всіх цих маршів, контрмаршів, наступів і відступів. Коні зовсім знесиліли. Командир дивізії поставив командувачеві коротке запитання: «Коли ми зможемо перепочити?» Відповідь командувача була також короткою: «Коли завершиться війна».

21

Чудова ніч, місячна, холодна, зорі сяють на небі. Його кінь знехотя залишає теплу стайню й опиняється на крижаному вітрі. Армія знову відступає: уперед, назад, вперед і знову назад. Вони отримали наказ стежити за тим, щоб з'єднання, що відступають, не відставали. Створюється нова лінія оборони. До другої години ночі вона повинна бути готова. Свіжа піхота поспішає до ущелини як підкріплення. Наказ, отриманий Келеменом і його гусарами, практично нездійсненний, бо в темряві важко орієнтуватися. На дорозі вже коїться щось неймовірне. І вони повільно їдуть верхи, пробиваючись крізь зустрічній потік виснажених людей, коней, возів, гармат, возів із боєприпасами, в'ючних ослів.

У місячному світлі він розрізняє щось чорне на білому снігу, схоже на довгі смуги, — це щойно вириті окопи. Потім до нього долинають звуки пострілів спереду — росіяни починають тіснити їх. Він відзначає подумки, що потік тих, хто відступають, починає рідшати, хоча як і раніше зустрічаються окремі купки втікачів. Келемен і його люди вказують їм дорогу. Вона вкрита льодом, слизька мов скло. Їм доводиться спішитися і вести коней за собою. Келемен занотовує у своєму щоденнику:

22

Дме теплий морський вітер. Життя на борту транспортного судна чудове. Напевно, Вільям Генрі Докінз ніколи не жив з такими зручностями, як зараз. Нехай він звичайний новоспечений лейтенант, але все одно — офіцер, і йому належить власна каюта першого класу на цьому найкращому і найсучаснішому кораблі східних ліній (таким корабель уважається вже близько місяця). Тут є душ, гаряча ванна, а поруч — чудова їдальня, де тричі на день подають вишукані страви: «Їжа тут смачніша, ніж у кращих готелях Мельбурна». Для пасажирів у військовій формі на борту корабля грає оркестр.

Єдине, що порушує ідилію, — це запах від коней, що піднімається з трюму. І ще спека: вона все посилювалася в міру того, як НМАТ[39] «Орвієто» та інші судна великого конвою під палючим сонцем ішли курсом на північ через Індійський океан.

Багато солдатів спали на палубі, сподіваючись знайти там нічну прохолоду. Тим часом Докінзу виповнилося 22 роки. На фотографії перед посадкою на судно в Австралії відображений юнак з м'якою усмішкою, довгастим обличчям, вузьким носом і відкритим, допитливим поглядом. Він щойно почав відрощувати вуса, краватка з’їхала набакир.

Хоча він та інші офіцери жили за класом «люкс», вони не байдикували. Прокидалися вони зазвичай за чверть шоста ранку, і їхні дні минали у фізичних тренуваннях, навчанні солдатів, спортивних змаганнях. Вони опановували основи боксу і французької мови. (Його і ще 20 тисяч австралійців і 8000 новозеландців, які перебували на кораблях цього конвою, передбачалося відправити на Західний фронт.) Le prochain train pour Paris part a quelle heure?[40]

Спершу війна була десь далеко[41]. Кораблі спочатку йшли з повним освітленням, як у мирний час, і красень «Орвієто» ночами виблискував тисячами різнокольорових вогнів. Але тепер потрібне світломаскування. Забороняли навіть курити на палубі після заходу сонця. Боялися німецьких рейдерів — знали, що вони є в Індійському океані, що можуть раптово напасти і що вже близько двадцяти торгових суден союзників потоплено. Відправлення морського конвою з Австралії до того ж затрималося, оскільки стало відомо, що поблизу перебуває німецька ескадра[42].

Вони тримали курс на північний захід, оточені ескортом союзних кораблів. По правому борту Докінз бачив японський крейсер «Ібукі». З його широких труб валив чомусь більш густий дим, ніж із труб британських і австралійських кораблів. Це видовище вражало — 38 кораблів на варті! Сьогодні Докінз сидить у своїй каюті та пише листа до матері:

Узагалі-то Вільям Генрі Докінз хотів стати вчителем. У його батьків бракувало грошей. Не існувало і родинної традиції навчатися (мати кравчиня, батько робітник), але вони бачили, що хлопчик розумний. Завдяки отриманій стипендії він зміг продовжити навчання в пансіоні в Мельбурні. У шістнадцятирічному віці Докінз уже хотів обійняти посаду помічника вчителя[43] у школі, що розташовувалася всього за сорок кілометрів від його будинку. Можливо, він досяг би успіху на цьому терені (і відчував до цього покликання), якби одного разу не прочитав у газеті, що в Дантруні відкривається військовий коледж. Він подав туди заяву, склав іспити і, на свій подив, був зарахований.

Військовий коледж був ще не добудований, коли там навчався перший випуск майбутніх офіцерів. Зовнішній вигляд закладу також викликав розчарування: місце було нудне, холодне, пустельне, а курсанти мешкали в спартанських одноповерхових казармах з легкого бетону. Але навчали там добре, а честолюбний Докінз отримав високі оцінки як з теоретичних, так і з практичних дисциплін. Молодий чоловік був невисокого зросту, близько 167 см, тендітної статури, тому зрозуміло, що саме ця обставина, а також його розумові здібності спонукали його до заняття тією справою, де потрібні мізки, а не груба сила. Більшість випускників 1914 року — 37 осіб — пішли на службу в піхоту або кавалерію, а він разом з іншим відмінником навчання потрапив до інженерних військ. Саме цей рід військ найкраще відповідав його характеру. Звісно Докінз був радий опинитися в Австралійському експедиційному корпусі та з рештою радів з приводу британських перемог, але все-таки він не був п’яний війною. І в його листах лунає голос честолюбного, спокійного, акуратного молодого чоловіка, учителя народної школи, який вдягнув форму. Він відвідує церкву. У сім'ї він найстарший з-поміж шістьох дітей: двох молодших, дев’ятирічних близнючок Зельму і Віду, він дуже любить і приділяє їм багато уваги.

Чутки про війну поширювалися давно, і для Докінза початок військових дій не став несподіванкою. Мало хто сприймав чутки всерйоз: якщо щось і трапиться, то це буде в буквальному значенні на іншому кінці земної кулі, в далеких країнах, про які ми ледь знаємо, навіть назви їхні в нас майже ніхто вимовити не може. Але було отримано звістку про початок війни. Стало зрозуміло, що Австралія незбагненним чином долучається до цієї війни. Докінз та інші курсанти були вкрай спантеличені. Що з ними буде? Їм залишалося чотири місяці до кінця навчання. Потім їм повідомили, що вони складуть іспити достроково і в складі експедиційного корпусу вирушать на війну. Курсанти радісно укладали свої речі, роздаровуючи або продаючи зайве. На їхню честь був влаштований святковий випускний обід. І тепер вони прямують на війну.

Європа ще дуже далеко, але Докінз уже помітив ознаки війни. У будь-якому разі деякі з них. Чотири дні тому вони пливли повз Кокосові острови, і конвой обрав східний маршрут замість звичайного західного. Причиною тому став страх перед найвідомішим і найпідступнішим рейдерським німецьким судном, легким крейсером «Емден»[44]. Запобіжні заходи виявилися досить своєчасними, адже німці дійсно чатували на них. Конвой отримав телеграму. Найбільший корабель ескорту був висланий назустріч німцям. О 10:25 на корабель Докінза надійшло повідомлення: «Атакуємо ворога!» Хтось на борту «Орвієто» навіть чув далеку канонаду. «Емден», що поступався супротивникові в силі, був підірваний і сів на мілину.

Поширилася чутка, що поранених і полонених після цього 25-хвилинного морського бою візьмуть на борт корабля Докінза. Він з цікавістю чекає на цю подію. Конвой наближається до Цейлону. Звідти Докінз збирається відіслати листа матері. І він пише заключні рядки:

23

Один за одним друзі Андресена вирушали на фронт. Сам же він не виявляв бажання йти добровольцем, а тому ще деякий час залишався в казармах, очікуючи на неминуче. Але він не міг не згадувати про своїх друзів: ось і останній з них також поїхав, — його тезка Тьоге Андресен. На відміну від Крестена, Тьоге подався добровольцем. Причина? Він хотів «отримати бойове хрещення і стати справжнім чоловіком». Крестен Андресен, загалом, розумів хід думок Тьоге і йому подібних. Він зазначав у своєму щоденнику:

Андресен знав, що більше зволікати не можна. Але він був усе ж радий тому, що виграв трішки часу і дав собі відстрочку.

Учора їм зробили щеплення проти тифу і холери. Сьогодні — укол проти дифтериту. Він перевіряє своє спорядження.

Усе спорядження важило близько тридцяти кілограмів, і цього (як зазначає Андресен у щоденнику) «було достатньо». Газети повідомляли про частини, що складалися з молодих студентів, які йшли у наступ під Лангемарком, зі співом «Deutschland, Deutschland üЬег alles». Незабаром настане зима.

24

За столом сиділи шестеро, базікаючи про те про се. І все ж постійно поверталися до теми війни — таку силу тяжіння мала ця подія. Подейкували, що для жінки, яка втратила чоловіка, є визначення — «вдова», але немає назви для жінки, яка втратила дитину. Або погоджувалися, що німецькі цепеліни цілком можуть долетіти до Парижа і розбомбити його. Або розповідали, що в Лондоні почали надягати на вуличні ліхтарі спеціальні абажури, винайдені знаменитою танцівницею Лої Фуллер. Або обговорювали: листи щастя з молитвами. Такі листи розсилалися різним людям з проханням переписати молитви і послати їх потім ще дев'ятьом адресатам, інакше «тебе і твоїх близьких спіткає нещастя».

«Ні, війни було не уникнути!» — стверджували двоє, які сиділи за столом. Вони були членами кабінету міністрів.

Один з них — Арістід Бріан, міністр юстиції, досвідчений політик, прагматик (дехто сказав би — опортуніст) лівацького штибу, налаштований антиклерикально. Красномовний Бріан ставав дедалі важливішою політичною фігурою, і багато інших міністрів заздрили йому, оскільки він побував на фронті. У цьому місяці він почав обстоювати нову ідею: якщо війна на заході загрузла, чому б не послати франко-британську армію в яке-небудь інше місце, припустімо, на Балкани? Інший — Марсель Семба, міністр громадських робіт, адвокат, журналіст, один з лідерів французької соціалістичної партії. Обидва міністри належали до коаліційного уряду, сформованого після початку війни. Мало хто здивувався, що Бріан став членом уряду: він відомий кар'єрист, звиклий до влади, її умов і можливостей. І навпаки, кандидатура Семба здивувала багатьох, особливо радикалів. У їхньому стані на роботу в уряді дивилися як на зраду, так само як і засуджували німецьких соціал-демократів, які схвалили військові кредити[50].

За розмовою стало зрозуміло, що навіть міністри не знають, скільки ж солдатів у них в армії. Частково тому, що військові чини, які досить часто висловлювали своє презирство до цивільної влади, відомої своєю скритливістю, а почасти через те, що після літньої мобілізації та осінніх катастрофічних втрат, особливо в битві біля Марни, списки особового складу не були виправлені. (Кількість убитих була засекреченою і не розголошувалася навіть після завершення війни.) Жоден цивільний міністр не посмів би вимагати відповіді у генералів — усі вони все ще мали статус непогрішних божків, причому у всіх країнах, що воювали. Проте вдалося грубо обчислити на основі загальної кількості пайків, що видавали солдатам щодня. Відомо також, скільки пляшок шампанського уряд передасть у війська різдвяного святвечора.

Обід засмутив Корде — як же вжився його давній кумир Семба в нову роль міністра, як же він любить свою посаду! Корде занотовує у щоденнику:

25

Коли вони залишали Фленсбурґ, пішов мокрий сніг, укривши місто щільною ковдрою. Відбувся звичний ритуал. Жінки з Червоного Хреста обсипали його та інших солдатів шоколадом, печивом, горіхами, сигарами, а в гвинтівки встромляли квіти. Він узяв подарунки, але рішуче відмовився від квітів: «Рано мене ховати». Потягом їхали 96 годин. Він мало спав у дорозі. Частково через хвилювання, частково з цікавості. Здебільшого сидів у купе біля вікна (на щастя, їм не довелося їхати в товарняку, як багатьом іншим) і жадібно дивився на все, що пропливало повз: поля битв навколо Льєжа, де всі до єдиного будинки або почорніли від кіптяви, або стояли зруйновані після важких серпневих боїв (це були перші бої на заході); суворий ландшафт долини Маасу; тунелі; зимові, але зелені рівнини північно-західної Бельгії; горизонт, зубчастий від гарматного вогню і спалахів вибухів; міста і села, не зворушені війною, занурені в глибокий спокій; і міста і села, відмічені битвами, населені привидами війни. Нарешті вони висадилися в Нуайоні, у північно-західній Франції, і при світлі місяця рушили на південь. Повз них дорогою гуркотіли гармати, вози, автомобілі. Гул від далеких вибухів дедалі посилювався.

Полк тепер зайняв позицію вздовж залізничного насипу, поблизу маленького містечка Лассіньї в Пікардії. З полегшенням Андресен побачив, що тут досить спокійно, незважаючи на прикрий, але взагалі-то безрезультатний артобстріл[51]. Служба здалася йому не надто обтяжливою: чотири дні — в глинистих окопах, чотири дні — відпочинок. Вартували, вичікували, іноді траплялася безсонна ніч у секреті. Французи залягли приблизно за триста метрів від них. Сторони, які воювали, розділяли звичайна дротова огорожа[52] та поле. Урожай 1914 року — пониклі снопи жита — догниває на цьому полі. Більше нічого. Натомість значно більше можна було почути: посвист куль (чи-чу), кулеметний тріск (дадера-дадера), розриви гранат (пум-цу-у-і-у-у-пум)[53]. Їжа була чудовою. Їх годували гарячими стравами двічі на день.

Дещо виявилося не таким поганим, як він побоювався. Інше — навіть гірше, ніж очікувалося. Наближалося Різдво, і Андресен затужив за домом. Йому бракувало листів від близьких. Містечко, де вони були розквартировані, знаходилося на лінії фронту, його постійно обстрілювали, і тому воно зовсім знелюдніло. Сьогодні вони отримали звістку, що останні французи залишили свої будинки. Щойно містечко спорожніло, як німці його розграбували.

У порожніх, залишених будівлях можна брати все, що хочеш. Тому і у військових частинах за лінією фронту, і в окопних прихистках було повнісінько здобичі з будинків французів, починаючи від дров’яних печей і м’яких ліжок до хатнього начиння і розкішних гарнітурів м’яких меблів[54]. (Стіни бліндажів були частенько обвішані іронічними девізами. Ось один, популярний: «Ми, німці, не боїмося нічого, крім Бога та нашої артилерії».) І коли стало зрозуміло, що будинки остаточно спорожніли, був виданий звичний наказ: спершу офіцери беруть, що забажають, а потім — рядові.

Андресен попрямував у містечко з десятком інших, на чолі з фельдфебелем. Лассіньї справив на нього гнітюче враження. Там, де раніше розташовувалися високі білі будинки з жалюзі на вікнах, залишилися тепер лише потворні, почорнілі від дощу руїни, купи каміння та дерев’яних уламків. Вулиці були засипані картеччю й осколками снарядів. Містечко практично зрівняли із землею. Від церкви залишився порожній каркас. Усередині на похилених балках ще тримався старий дзвін, але незабаром і він упаде, ударившись об землю з останнім, надтріснутим дзвоном. На церковному фасаді висіло велике розп’яття, його пошкодило розривом гранати. Андресен приголомшений:

Вони наближаються до будинків, нещодавно залишених мешканцями. Фельдфебель, раніше — вчитель, входить першим. Він жадібно нишпорить у шафах, по всіх кутках. Але ж узяти нічого. Усе вже розграбували. Хаос панує невимовний. Андресен тримається трохи віддалік, засунувши руки в кишені, на душі в нього тяжко. Він мовчить.

У дверях залишеної крамнички вони стикаються з добре одягненою жінкою, щоправда, вона без капелюха, але в жакеті з хутряним коміром. Вона запитує солдатів, де їй знайти свого чоловіка. Андресен відповідає, що не знає. Він зустрічається з нею поглядом, і йому важко вгадати, що переважає в її потемнілих очах — відчай чи презирство. Від сорому він не знає, куди подітися, і більш за все жадає «втекти далеко-далеко», сховатися десь від цього погляду.

26

Морозяне небо, білий сніг, крижаний холод. Молодші діти так мерзнуть, що вже не хочуть гратися в солдатів. Ельфріда як старша вмовляє їх продовжити гру. Потрібно загартовуватися: «Солдати на фронті мерзнуть більше за нас». Але маленький Фріц Веґнер справді застуджений. Вона раз по раз витирає йому носа, і ця обставина, на її думку, суперечить його статусу офіцера в грі.

Потім вона прямує на вокзал. Її бабуся працює там добровольцем Червоного Хреста. Ельфріда зазвичай допомагає годувати солдатів. Потяги все йдуть і йдуть, вдень і вночі: здорові солдати, співаючи пісні, їдуть на Східний фронт, назустріч боям, а назад повертаються притихлими, зраненими. Цього дня має прийти багато санітарних потягів, тому буде багато клопоту.

Ельфріда, незважаючи на заборону, допомагає нагодувати і триста цивільних осіб, робітників, які приїхали зі Східної Пруссії, де рили окопи і будували укріплення. Вона дивиться, як їдять ці голодні люди, мовчки, побоюючись, що їх схоплять: перед ними — суп, хліб, кава. Вони миттєво проковтують 700 бутербродів і поспішають до потяга, що очікує на них. Вона похапцем допомагає приготувати нову порцію бутербродів. Ковбаса закінчилася, вони ріжуть сало, у гороховий суп додають води, але коли прибуває потяг з пораненими, вони не чують жодної скарги.

Надвечір Ельфріду послали купити ще ковбаси. Їй довелося обійти двох м'ясників, перш ніж вона отримала те, що потрібно. На зворотному шляху вона зустріла свою подругу, Гретель:

Обидві дівчинки допомагали дорослим на вокзалі, тягаючи важкі кавники. Ближче до десятої вечора вони отримали винагороду за свою працю: бутерброд з ковбасою і миску горохового супу. А потім повернулися додому, втомлені, але задоволені. Засніжило. «Красиво, коли сніжинки кружляють у світлі газових ліхтарів».

27

Уряд і міністерства повернулися до Парижа, і палата депутатів відновила роботу. Як високопоставлений чиновник міністерства, Корде міг бути присутнім на сесії, зайнявши місце на балконі. Нелегко було організувати всю цю церемонію. Наприклад, жваві дискусії, навіть на урядовому рівні, точилися навколо одягу: чи можна дозволити депутатам виступати у військовій формі — всі хотіли нею похизуватися, — або ж вони повинні одягти цивільний костюм? Зрештою вирішили зобов'язати всіх прийти в сурдутах[55].

Корде жахався промов і реакцій на них слухачів: «Як зачаровані ці люди словами!» Що більш рішуче такий оратор закликає стояти «до самого кінця», то більш він бундючний у своїх жестах і тоні.

У коридорі Корде зустрів людину, яку знав з минулого цивільного життя як директора «Опера Комік». Тепер він служив денщиком в одного генерала. Цей чоловік розповів йому, що публіка просто ломиться в театр і щовечора на спектакль не може потрапити до півтори тисячі глядачів. У ложах сидять здебільшого жінки в жалобі: «Вони приходять поплакати. Тільки музика здатна пом'якшити їхні страждання».

Він розповів також Корде історію, що почув того місяця, коли був штабним офіцером. Одна жінка ніяк не могла залишити свого чоловіка, капітана, і пішла за ним на фронт. У Комп'єні вони повинні були розлучитися, адже він вирушав на передову. Але дружина вперто наполягала на своєму. Цивільним особам заборонялося відвідувати місця бойових дій, тим паче жінкам, у яких воювали чоловіки. Уважалося, що присутність дружин заважає. (Виняток становили повії, їх забезпечували спеціальними перепустками, щоб вони могли займатися своїм ремеслом; вочевидь, цим користувалися і деякі відчайдушні жінки, щоб бачитися з чоловіками.) Командування вирішило, що в цьому випадку немає іншого виходу, крім як перервати перебування капітана на фронті і відіслати його назад. Що вчинив чоловік, дізнавшись, що йому загрожує? Убив свою дружину.

28

Від очікування до відрази, розчарування і знову до очікування. Такі почуття охоплювали австралійські війська великого конвою на шляху до Європи. Або, принаймні, на шляху до того, що вони вважали Європою. П'ятого тижня, проведеного на морі, їхній первісний ентузіазм зменшився, а туга за домом, навпаки, нагадувала про себе, особливо у багатьох молодих солдатів, які раніше не залишали свої родини на такий довгий термін (пошта, зі зрозумілих причин, була нерегулярною і ненадійною). Людей на борту дедалі більша охоплювала зневіра, спека посилювалася, а запаси води зменшувалися. Коли команді оголосили, що в Адені не можна буде зійти на берег, невдоволення стало загальним. За кілька днів розчарування посилилося ще більше через звістку про те, що похід до Європи скасовується і війська в повному складі перекидають в Єгипет. Багато хто, зокрема Докінз, розраховували на те, що Різдво вони святкуватимуть в Англії.

Плани змінилися переважно тому, що до війни приєдналася Османська імперія. Союзники побоювалися, що цей новий ворог нападе на стратегічно важливий Суецький канал, а висадка в Єгипті австралійських і новозеландських військ створювала додатковий резерв, який можна буде задіяти, якщо станеться найгірше. Крім того, можновладці в Лондоні планували використати війну як привід для перетворення номінально османського Єгипту[56] на британський протекторат; добре мати в запасі ці 28 тисяч солдатів, якщо єгиптяни зчинять галас і почнуть протестувати[57].

Звістка про висадку в Єгипті дещо засмутила Вільяма Генрі Докінза, як і решту. Але незабаром він підбадьорився, коли з'ясував, що і з цієї ситуації можна отримати свої зиски. Їхній великий наметовий табір розташувався буквально біля підніжжя пірамід, — він був чудово організований, там було вдосталь їжі, власні водопровід, крамниці, кінотеатр і театр. Клімат для цієї пори року надзвичайно сприятливий. Докінз уважав, що погода в Єгипті нагадує весну в південній Австралії, тільки дощів та вітру менше. До того ж місцевий потяг довозив просто до Каїра — місто розташоване всього кілометрів за п'ять від табору. Потяг бував зазвичай сповнений солдатів, які шукали розваг, і пасажирам подеколи доводилося сидіти навіть на дахах вагонів. Вечорами вулиці великого міста заповнювали австралійські, новозеландські, британські та індійські солдати.

Докінз ділив місткий намет з чотирма іншими офіцерами, нижчими за рангом. Просто на піску лежали квітчасті килими, обстановку становили ліжка, стільці, стіл, укритий скатертиною. У кожного з офіцерів був свій гардероб і своя книжкова полиця. Зовні біля входу стояла ванна. Теплими вечорами намет освітлювали стеаринові свічки і шипляча ацетиленова лампа. Цього дня Докінз сидить в наметі і знову пише листа матері:

Ніхто не знав, що на них чекає попереду. Час минав у тренуванні та навчанні, навчанні та тренуванні. Докінз зі своїми солдатами нині навчається рити окопи та мінні галереї, що зовсім не так просто в пісках пустелі. Він часто прогулюється верхи. Кінь його, звісно, дещо обліз за час тривалої морської подорожі, але в цілому залишається жвавим. Докінз завершує листа словами: