Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Це стане нашим нещасливим спадком, нашим славетним спадком, — в будь-якому разі, нашим остаточним і безповоротним спадком: ми навіки прикуті до своєї пам'яті.

Хронологія

28/1 У Фінляндії починається громадянська війна.

18/2 Після перемир'я німецькі війська відновлюють наступ у Росії.

3/3 У Брест-Литовську підписаний мир між Центральними державами і Росією.

9/3 Продовження наступу союзників у Месопотамії.

21/3 Початок великомасштабного наступу німців на Західному фронті. Значні успіхи.

29/3 Французький контрнаступ на Західному фронті. Значні успіхи.

3/4 Висаджування німецьких військ у Фінляндії для підтримання білих.

4/4 Початок нового німецького наступу в Північно-Західній Франції. Значні успіхи.

9/4 Початок німецького наступу в Фландрії. Значні успіхи.

1/5 Прибуття перших американських з'єднань на Західний фронт.

7/5 Британські війська займають Кіркук у Месопотамії.

24/5 Британські війська висаджуються в Мурманську.

29/5 Початок німецького наступу на ріці Ена. Значні успіхи. Невдовзі німці стоять на Марні.

15/6 Великомасштабний австро-угорський наступ на річці П'яве в Італії. Незначні успіхи.

15/7 Початок великомасштабного німецького наступу на Марні. Деякі успіхи.

18/7 Потужний контрнаступ союзників. Німецькі війська змушені відступати.

8/8 Початок великомасштабного наступу союзників під Ам'єном. Значні успіхи.

3/9 Початок загального відступу німців до лінії Гінденбурґа.

15/9 Наступ союзників в Македонії. Болгарська армія змушена відступати.

19/9 Початок великомасштабного британського наступу в Палестині. Значні успіхи.

26/9 Початок американського наступу в Аргонському лісі. Значні успіхи.

28/9 Початок масштабного наступу союзників у Фландрії. Значні успіхи.

30/9 Капітуляція Болгарії.

10/10 Після потужного штурму позиції на лінії Гінденбурґа нарешті прорвано.

24/10 Наступ союзників біля річки П'яве. Значні успіхи.

30/10 Капітуляція османської армії в Месопотамії.

31/10 Революція у Відні.

1/11 Сербська армія звільняє Белград.

3/11 Початок заколоту на німецькому флоті в Кіле.

4/11 Перемир'я між союзниками й Австро-Угорщиною.

9/11 Зречення німецького кайзера. Революція в Берліні.

11/11 Перемир'я. Усі військові дії припиняються об 11:00 ранку.

180

Ясний, сонячний зимовий день. Коли на фронтах затишшя, як тут, у Північній Італії, то війна триває в повітрі. Великий італійський бомбардувальник «Капроні» гуде в безхмарному синьому небі. Його обстрілюють австро-угорські зенітки. Букети білого диму розквітають і множаться у височині, але все марно[260]. Дим повільно тане, зникаючи під поривами вітру. Самотній австрійський моноплан починає полювати за повільним, багатодвигунним бомбардувальником. Пал Келемен занотовує у своєму щоденнику:

181

Потяг погойдується, стукає колесами, знову погойдується, стукає колесами — їде через білу, укриту снігом рівнину, освітлену слабким ранковим світлом сонця. Селищ стає дедалі більше. О пів на першу вони прибувають до Москви. Подорож з Одеси тривала цілий тиждень — так неспокійно тепер у Росії. Поїздка була не тільки довгою, але і дуже неприємною і незручною. Кілька разів вона всерйоз побоювалася за власне життя.

Потяг був ущент переповнений солдатами — щасливими, агресивними, п'яними, послужливими, безцеремонними, захопленими, озлобленими. Люди їхали навіть на дахах вагонів. На деяких станціях сідали в потяг, просто розбиваючи вікно і залазячи всередину. Як і Флоренс, ці солдати залишили у себе за спиною фронт і війну, хотіли якомога швидше потрапити додому. Власне кажучи, вся її розформована медсанчастина мала їхати разом. Але це виявилося неможливо, у метушні вони дуже швидко загубили одне одного з очей. Флоренс позбулася свого дорогоцінного сидячого місця, коли вийшла допомогти вагітній жінці, яка раптово занедужала, тому більшість дороги вона простояла в коридорі, притулившись лобом до холодної шибки і страждаючи від головного болю. Пересівши на інший потяг у Києві, вона нарешті отримала сидяче місце і потім дві з половиною доби сиділа непорушно, боячись утратити його, і це незважаючи на те, що їй не було що їсти і в неї залишалося обмаль води, незважаючи на шум і сморід від солдатів, які курили, пили, галасували. До того часу весь її багаж був уже вкрадений.

Не минуло й двох місяців з її останнього відвідування Москви, але місто з тих пір помітно змінилося. Темні вулиці патрулювали самовдоволені, розгнуздані солдати; на рукавах у них були червоні пов'язки. (Багато хто з її знайомих навмисно одягалися тепер у все поношене, щоб не привертати до себе уваги цих патрульних.) Уночі часто чулася стрілянина, і в квартирі її господарів усі спали одягненими, щоб у разі небезпеки негайно залишити будинок. Гостро відчувався брак їжі, люди просто голодували. Гарантований денний пайок містив п'ятдесят грамів хліба або дві картоплини. З продажу зник навіть такий необхідний продукт, як сіль. Як і раніше були відчинені ресторани. Але ціни в них були астрономічні, а з м’ясних страв подавали переважно конину. Усюди панувала атмосфера страху і невизначеності.

Виходячи з потяга у своїй пошарпаній, брудній уніформі, Флоренс відчувала пригніченість і замішання.

182

Сильні морози дещо відступили: ще зо два тижні тому за вікном було мінус вісімнадцять градусів. Влада заборонила продаж абсенту, солдатам не дозволялися носити шарфи. Зникли торти (в чайних салонах подавали тепер тільки тістечка), а хлібний пайок незабаром буде зменшено до трьохсот грамів на день на людину. Поширюються чутки про заворушення в робітничих кварталах, про близькі авіанальоти на Париж і про німецький наступ, що готується на Західному фронті. А ще подейкують, що в паризькому театральному середовищі викрито шпигунську мережу, до якої належали лише жінки. Корде занотовує в своєму щоденнику:

183

Ось уже два місяці корабель знову стоїть у сухому доці. Через ремонтні роботи Штумпф увесь забруднений: «Не можна і пальцем ворухнути, щоб одразу ж не влізти в лайно». Штумпф змирився. Народ невдоволений. На борту багато говорять про політику, але матроси, на його думку, — це занадто розколота маса, занадто довірлива, ледача, занадто дурна, щоб на щось зважитися.

Зате Штумпф повернувся до своїх занять. Його енергія знайшла вихід. Він плів грубі черевики з пеньки і продавав їх товаришам. Торгівля відбувалася жваво. Він улаштував імпровізовану шевську майстерню в судновий пекарні, щоб уникнути стеження з боку офіцерів. За календарем була зима, а погода стояла весняна.

Цього ранку сталася подія, що могла б частково похитнути мізантропію і песимізм Штумпфа. На борту корабля виявилися листівки соціалістичного змісту. За кілька хвилин уся команда вже знала про них. Матроси скупчувалися, памфлети передавали з рук у руки. Штумпф сам прочитав один екземпляр, зауваживши, що на листівці, звісно, були відсутні підпис автора і місце видання, що написане в ній почасти правда, а почасти — всього лише «банальності та загальні фрази». Головне гасло звучало так: «Якщо ти не хочеш, щоб Німеччиною керували за допомогою шаблі, будь готовий до загального страйку!»

Потрясіння, що цього дня досягли порту Вільґельмсхафен, вибухнули за тисячі кілометрів від нього, у Відні. У середині місяця там прокотилася хвиля страйків на військових заводах на знак протесту проти зменшення хлібних пайків і продовження війни. Становище ставало настільки загрозливим, що австрійська королівська сім'я під охороною озброєних військових залишила столицю. Хвиля страйків ширилася, докотившись до Будапешта і військово-морської бази Каттаро, де матроси заарештували своїх офіцерів і здійняли червоні прапори. Зараз хвилювання в Австро-Угорщині тимчасово вщухли, але замість цього вчора почалися великі страйки серед берлінських робітників на заводах боєприпасів і в металургії. У Німеччині також наростало невдоволення браком їжі та тим, що правлячі військові кола продовжують вести війну. Правда полягала в тому, що Німеччина була виснажена, з точки зору економічної. Іскрою, через яку спалахнуло полум’я, стала новина про невдачу мирних переговорів з Росією в Брест-Литовську[261]. Страйкарі вимагали миру, без усяких анексій і контрибуцій для будь-якої зі сторін, миру, заснованого на праві народів на самовизначення.

Цього дня страйки прокотилися всією Німеччиною. Припинили роботу понад мільйон людей у Мюнхені, Бреслау, Кельні, Лейпцигу та Гамбурзі.

До обіду надійшов наказ про шикування на палубі. Офіцери поговорили з особовим складом. З одного боку, вони висловили подяку за те, що про підбурливі памфлети негайно було повідомлено капітана, і закликали матросів й надалі діяти таким чином. З іншого боку, застерегли від участі у страйках та політичних маніфестаціях.

Штумпфу було важко передбачити, що станеться. Він добре знав, що невдоволення стало загальним: «Якщо знайдеться хтось, хто зможе скористатися з цього невдоволення, то вибух буде практично неминучий». Звісно серед матросів і робітників раз у раз виникали хвилювання, але їхні протести не містили ані послідовності, ані завзятості. І через короткий час вся енергія ставала марною. Такий був його досвід. Коли він придивлявся до робочих на корабельні, здавалося, що все відбувається як зазвичай. Не було ані найменших ознак того, що вони хочуть відкласти вбік свої інструменти. Вони навіть не ухилялися від роботи.

Але коли Штумпф проходив повз одного робітника, то почув, як той сказав: «Завтра ми припинимо стукати молотками». Штумпф подумав, що робітник мав на увазі війну.

А наступного дня повідомили про те, що всі звільнення на берег заборонено у зв'язку із заворушеннями в країні. До обіду всі робітники на борту відклали свої інструменти і швидко залишили корабель. Матроси схвально кричали їм услід, радячи «ніколи більше не повертатися». Світило сонце, у повітрі відчутно весняне тепло.

Цього самого дня у Вімерьо Харві Кушинг був присутній на похороні свого колеги, канадського лікаря Джона МакКрі. Прославило МакКрі не те, що він був керівником канадського генерального госпіталю № З, а написаний ним вірш. Він називався «In Flanders Fields», і мало хто не знав його знаменитої початковій строфи[262]:

Опублікований у «Панчі» в грудні 1915-го, цей вірш став одним з найвідоміших, читаних і цитованих. У ньому лунав безкомпромісний заклик до продовження битви, що використовувався також під час кампанії про вступ США у війну:

Учора МакКрі помер від банального запалення легенів. Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

184

Почуття було неприємним. Віллі з обуренням розповідав своїй сестрі Ельфріді, як їх змусили вишикуватися зовсім роздягненими в холодному приміщенні в бараку. Досі Віллі не призивали на військову службу за медичними показниками: вода в колінних суглобах і слабке серце «внаслідок перенесеної скарлатини». Але тепер ставлення до нього змінилося. Як і всі інші європейські армії воюючих сторін, німецька також страждала від гострої нестачі людей. Лікар помацав його живіт, послухав легені та заявив: «Міцний як горішок».

Віллі плюється, сичить: «Який дурень! Йому потрібно було просто набрати ще гарматного м'яса для кайзера Вільґельма!» Ельфріда і його кращий друг Ганс Андровскі дражнять його, сміються: «Ти, напевно, виглядав чудово — без одягу! Зразок божественної олімпійської юності!» Але потім вони посерйознішали і почали обговорювати, що тепер робити Віллі. Андровскі, який отримав звільнення через поганий зір, уважав, що необхідно у будь-які способи уникнути зарахування в піхоту. Найкраще авіація, але тільки не за штурвалом літака, а де-небудь за письмовим столом. «Скажи їм, що в тебе неймовірно гарний почерк!» Спохмурнілий Віллі продовжував відбрикувати: «'Це прусська військова служба! Я опинився по вуха в лайні». Тут Ельфріда мовила: «Чула б його їхня мама, яка як і раніше вірила у війну!» І іронічно додала, що мама буде дивитися на Віллі як на героя, коли він загине на фронті.

Вони заговорили про війну. Ельфріда поставила те саме запитання, що і багато інших: «Заради чого, заради чого всі ці люди гинуть? Мільйони загиблих ні за що». Андровскі не погоджувався з нею. Усі жертви не були безглуздими. Адже загибель стількох росіян допомогла змінити щось у їхній країні. Ельфріда розлютилася. «Завдяки їхній загибелі? Якщо така ціна, я не хочу більше жодних революцій!» Віллі мовчки гриз нігті.

185

Стоїть зима, незвично тепла. Подейкують, що якісь італійські офіцери вже купалися. Олива Кінг більше не мешкає в маленькому будиночку на околиці згорілих Салонік. Замість цього вона переїхала в хатину, побудовану з величезного дерев'яного вантажного ящика: колись він уміщав у себе літак.

Купалися? Напевно, через брак чогось кращого. У Салоніках не відбувається жодних подій. Незважаючи на посилені підкріплення Східної армії, майже жодних новин. Критики військової операції (а їх тепер багато з'явилося!) називали укріплене місто найбільшим у Німеччині табором для інтернованих. Впродовж 1917 року робили спроби прорвати болгарську оборону на півночі, але було досягнуто мізерно малі успіхи. (Правильно зробили, що змістили Сарреля кілька місяців тому.) Причиною тому були хвороби. Номінально в рядах Східної армії служили близько 600 тисяч чоловік, але після малярії, лихоманки Денге та інших хвороб уціліли лише 100 тисяч. Госпіталі не вміщували всіх, хто занедужали.

Однак Олива Кінг не страждала від неробства. За останній час вона кілька разів їздила на Корфу, або, точніше, в Санті-Кваранту, місто, розташоване просто навпроти великого острова. Американське відділення Червоного Хреста подарувало 29 санітарних машин сербській військовій медичній службі. Вона була однією з тих, хто переганяв нові машини майже триста кілометрів[266] до Салонік. Тож Кінг добре вивчила дорогу. Уся поїздка тривала від восьми до десяти днів.

Подорож вузькими, крутими гірськими дорогами часто бувала важкою, а часом і небезпечною. Кінг зазнала і снігових бур, і аварій. Проте вона помітила, що витримувала труднощі більш стоїчно, ніж шофери-чоловіки, «які ненавиділи незручності, дощі, сльоту та холод». Сама вона зізнавалася, що любить «циганське життя». Здоров'я у неї чудове, хіба що іноді зубний біль дошкуляє. Застуду Кінг завжди виліковувала сумішшю окропу, рому і великої кількості цукру.

Вона настільки віддана своїй роботі тому, що їй необхідно відволіктися від особистої драми. Кохання до Іові, сербського капітана, обернулася величезним розчаруванням. Останній раз вони зустрілися в жовтні: її нещодавно нагородили сербською срібною медаллю за відвагу, оцінивши її працю під час пожежі. Зустріч відбулася на Корфу. (Він вирушав тоді до Лондона з офіційним дорученням.) Вони провели кілька днів разом, а потім попрощалися біля корабля, що прямував на материк. Вона зронила сльозинку, хоча насправді їй хотілося заридати. Потім настав час самотності та туги, і туга ця стала ще гіркішою після того, як надійшов лист від Іові, у якому він повідомляв, що зустрів іншу.

І ось тепер вона сидить у своїй дерев’яній хатині і знову пише до батька. Він просив, щоб вона надіслала йому своє фото. Вона обіцяла зробити це, але не відразу. Не те щоб було складно сфотографуватися. У місті траплялися прості вуличні фотографи, і від клієнтів не було відбою: «Завжди був який-небудь солдат, який позував перед об’єктивом з присоромленою, але впертою посмішкою, в компанії насмішкуватих друзів». Ні, вона відкладала фотографування з косметичних причин. Коли її нагрівальний прилад відмовив, вона капнула в нього бензину, «і вдруге за рік залишилася без брів, вій і чубчика». Кінг не хотіла фотографуватися, доки вони не відростуть знову. Ще в минулому листі вона повідомила батькові, що навряд чи зможе повернутися до звичайного сімейного життя. «Тату», — писала вона, —

У понеділок вона знову прямує в Санті-Кваранту. На фронті, як завжди, нічогісінько не відбувається.

186

Він усе ще перебуває на північному альпійському фронті в Італії, звідки бачить краєвид пласкої фріульської рівнини. За гарної погоди можна розгледіти вдалині блискучу смужку Середземного моря. Подейкують про австро-угорський наступ, що відбудеться незабаром, але де знайти для нього свіжі сили? Брак продовольства і боєприпасів відчувається дедалі гостріше, більшість з'єднань не укомплектовано. Повертаються теплі деньки.

На майданчик, де знаходиться Келемен, продовольство постачається вантажівками. Потрібно бути вправним шофером, щоб кермувати цими важкими, незграбними машинами на гірському серпантині вздовж крутих стрімких скель. Пал Келемен занотовує у своєму щоденнику:

187

У «Комеді-Франсез» у Парижі — прем'єра п'єси Анатоля Франса «Корінфське весілля». Мішель Корде з дружиною, звісно, на ній присутні. Посеред другого акту спектакль переривається. Один з акторів виходить до рампи, оголошує про повітряну тривогу і про те, що до Парижа підлітають німецькі бомбардувальники. З партеру лунають голоси: «Продовжуйте!»

Актори відновлюють виставу, незважаючи на те, що приблизно п'ята частина глядачів залишила залу. Корде стривожений. Найбільше йому хочеться теж піти з театру, але він соромиться знайомих, які сидять на балконі, і вони з дружиною залишаються. Це було дуже незвично. Гучні репліки акторів раз у раз заглушалися звуками виючих сирен, а о 21:25 почувся гуркіт бомбардування, що нагадував глухий, тривалий барабанний бій.

З початку року Париж неодноразово бомбували, востаннє — три ночі тому. Бомбардувальники — великі, двомоторні літаки «Гота»[267], або ще більші, чотиримоторні монстри «Цепелін Штаакен», — завжди здійснювали свої нальоти з настанням темряви. У нічному небі спалахували промені прожекторів, чулися вибухи зенітних снарядів, і сигнальні ракети залишали після себе срібний пунктир.

Париж тепер занурювався в непроглядну темряву. Після заходу люди ходили вулицями з маленькими кишеньковими ліхтариками в руках. (Злочинці поспішили скористатися з ситуації: зросла кількість вуличних пограбувань.) У трамваях і метро горіли сині лампочки, і Корде помітив, що світло їхнє, падаючи на грубо розмальовані обличчя вуличних повій, надавало їм вигляду «гниючого трупа». Важливі будівлі та пам'ятники були надійно укрито мішками з піском, а вітрини магазинів обклеювали паперовими смужками, що складалися в цікаві візерунки. Уважалося, що з цими смужками вітрина не розіб'ється. Після авіанальоту 30 січня Корде побачив, як на деревах біля розбомбленого будинку на Авеню де-ла-Гранд-Армі повисли обривки фіранок і шпалер і одна рожева дамська панчоха. У всіх довколишніх будинках вибило шибки. Прислуга прибирала осколки і тимчасово заклеювала вікна газетним папером.

Унаслідок темряви і висоти, з якої скидали бомби (зазвичай, понад чотири тисячі метрів), літаки не мали змоги завдати точкові удари. Ці бомбардування були чистим терором, хоча й обмеженого масштабу. Авіанальоти здобули певний ефект. Люди почали виїжджати з Парижа. Британські та французькі літаки теж скоювали авіанальоти проти таких німецьких міст, як Штутгарт, Майнц, Мец, Маннгейм, Карлсруе, Фрейбурґ, Франкфурт[268]. І все ж Лондон, крім Дувра, залишався тим містом у Європі, що найбільше зазнав бомбардувань. Спершу флотиліями німецьких цепелінів, потім, коли ті 1916 року було визнано непридатними[269], важкими бомбардувальниками. Але в цьому випадку кількість жертв була невелика: максимум 162 убитих при денному авіанальоті 13 червня 1917[270]. Однак ці бомбардування порушили ще одне важливе табу. Під ударом опинилося беззбройне цивільне населення. Корде вважав це варварством.

В антракті між другим та третім актом Корде з дружиною вибралися в темний вестибюль. Там було порожньо, якщо не брати до уваги статую Вольтера, забарикадовану мішками з піском. Антракт затягнувся. Точилися суперечки з директором театру про те, щоб перервати спектакль. Зрештою вирішили продовжувати, незважаючи на те, що бомбардування ще тривало. «Зрозуміло», — коментує Корде. Він був упевнений, що насправді всі хочуть розійтися додому, але залишаються в театрі, «боячись осуду інших, які, до речі, також хочуть додому. Гордість для них важливіша за смерть!».

Усі глядачі повернулися до зали, і розпочався третій акт. Коли дали завісу, виявилося, що наліт ще триває. Актори запропонували публіці сховатися в підвалі театру. Корде з дружиною, разом з вирядженими у вечірнє вбрання людьми, спустилися вниз, під величезні зводи, де вишикувалися мармурові бюсти, що прикрашали раніш театр, а тепер укриті брезентом. Корде бачить, як хтось із військових надягає свого кашкета на голову мармурового Мольєра. Настрій у всіх у підвалі пригнічений, сумний, хоча одна актриса і намагається розважити тих, хто очікує, декламуючи вірші.

Близько опівночі хтось крикнув, що бомбардування припинилася. Коли вони вийшли з театру, вулиці огорнув густий туман. Сяючі цятки від кишенькових ліхтариків металися в імлі.

Наступного ранку Корде з дружиною вирішили прогулятися весняним містом. На бульварі Сен-Жермен вони побачили шість воронок від снарядів. На Рю де Ліль бомба впала просто перед будівлею, у якій раніше знаходилося німецьке посольство; вибухом знесло вхідні двері. Вони вирушили до Анатоля Франса, який вчора також був у театрі.

Виявилося, що антракт перед третім актом затягнувся через те, що з п'єси спішно викреслювали цілі шматки, щоб швидше дістатися фіналу. Актори на сцені також хотіли якомога швидше залишити театр, і це було помітно з їхньої гри. «Уперше, — сказав Анатоль Франс, — актори вимовляли свої репліки настільки ж гучно і квапливо, як і в звичайних театрах».

Усі говорили про великий наступ німців, що очікувався.

188

Штаб-квартира розташувалася у великому францисканському монастирі. Настрій у всіх тривожний. Чи вдасться утримати фронт на схід від Йордану? Удалині чується гуркіт британської артилерії. Положення настільки критичне, що всі офіцери та персонал, які не виконують життєво важливих функцій, отримали наказ узяти зброю і вирушити в бій. Їх відвезли у вантажівках туди, де гримить канонада.

Можливо, тепер не найкращий час для візитів ввічливості. Рафаель де Ногалес добре це розуміє, коли входить у монастир і шукає командувача. Але як він міг відмовитися від цього візиту? Людина, якій він хотів засвідчити свою повагу, була не просто знаменита: вона стала втіленням героїзму. Отто Ліман фон Сандерс. Прусський генерал, османський фельдмаршал. Син німецького єврея, який змінив віру. До війни — головний інспектор турецької армії [271]. Після початку війни — потрібна людина в потрібному місці. Коли союзники висадилися у Галліполі, то він, командувач П'ятої армії, зумів зупинити те, що могло стало катастрофою для центральних держав, але замість цього стало блискавичною поразкою для Антанти. Хтось, зустрівши харизматичного Лімана фон Сандерса, назвав його «високоосвіченим воякою, надзвичайно енергійним, діяльним і невтомним, суворим до себе та інших». На противагу багатьом іншим німецьким військовим, які служили на Близькому Сході радниками або командувачами, він не відчував особливих труднощів, співпрацюючи з османськими генералами[272]. Цього місяця Ліман фон Сандерс відряджений до Палестини, щоб знову продемонструвати свої знамениті магічні здібності.

А вони були необхідні. У листопаді минулого року захоплено Газу, у грудні — Єрусалим: у першому випадку йшлося про велику військову поразку, в другому — про політичну катастрофу та втрату престижу. Тепер фронт пролягав від Яффи на заході до Йордану на сході. Цього березневого дня британці продовжували свої спроби прориву з передмостового укріплення на північ від Мертвого моря.

У другій половині дня шум бою вдалині наростав. Рафаель де Ногалес вирішив, що він також повинен вирушити на цю уразливу ділянку фронту. Як він сам писав: «Я готувався внести свою піщинку в загальну справу».

Уже саме формулювання — «піщинка» є цікавим. Це ознака того, що і де Ногалес відчував розчарування, як і мільйони інших людей, — а саме відчуття того, що люди у своїй анонімності, взаємозамінності, зведені до нуля, плямочки, крапельки, шматочка, частки, незмірно малої частки, що поглинається величезним «Щось», де окрема людина змушена жертвувати всім, хоча його жертва жодним чином не впливає на події. Ось чому обвішані медалями герої та знамениті генерали такі важливі: вони втілюють мрію про протилежне.

Після другого бою під Газою де Ногалес перебував далеко від фронту, спершу в Єрусалимі, де він лікував вуха, потім — у Константинополі, на відпочинку. Доки одного вечора, за накритим столом, серед веселих людей і квітучих магнолій, воно не наздогнало його — «це дивне занепокоєння, яке викликає салонне життя в грудях тих, хто носить шпагу і позолочені шпори». «Не знаю чому, але думки мої почали кружляти навколо далекої заокеанської батьківщини».

Саме в той момент, коли де Ногалес зібрався на фронт, надійшла несподівана новина. Британці припинили свій наступ і відступили.

Магія. І звичайнісінькі причини, звісно, — помилки, утома.

189

Уночі падали бомби. Але ось настав теплий, сонячний весняний ранок, і Кушинг супроводжує генерала, який хоче оглянути наслідки нічного авіанальоту. Одна бомба влучила просто в склад шпиталю, перетворивши його на осколки рентгенівських трубок, скляних пробірок, іншого лабораторного обладнання, що розбилося, перемішаного з хімічними речовинами. Під ногами у них хрумтіло розбите скло. Дах зірвало вибухом. Але люди не постраждали. Принаймні у самому госпіталі. Неподалік стояло кілька житлових будинків. Вони обвалилися після бомбардування: під руїнами, схоже, перебували люди.

Потім вони попрямували до найближчого табору для військовополонених, «No.94 PO W. Camp», який також захотів проінспектувати прискіпливий генерал. Кушинг з цікавістю пішов за ним. Коли вони прибули на місце, то побачили, що за колючим дротом вишикувалися полонені німці, двома групами по 500 чоловік. З ними добре поводилися, вони мешкали у прибраних бараках і отримували посилки з дому. Деякі німецькі унтер-офіцери розжилися новою формою і носили її в неділю, надівши всі свої регалії та інше. Незважаючи на те що вони перебували в полоні, вони продовжували дотримувати військового статуту. Клацали каблуками весь час, поки тривав візит. Однак Кушинга це не вражало. Адже ці полонені, навіть якщо і добре харчувалися, були кволими, нижчими за найбільш низькорослих британських солдатів, а крім того, «серед них можна було знайти дуже мало інтелігентних осіб».

Британський генерал дотримував статуту. Він проінспектував обидві групи, переходячи від одного полоненого до іншого. Генерал зробив зауваження за те, що деякі німці носили великі, незграбні плащі з бавовни, і насварився на одного полоненого, який пришив до своїх штанів синю латочку. Потім він нишпорив навколо, виглядаючи, за що ще можна вкотити догану. У купі сміття він виявив картопляні ошурки, що були цілком їстівними, і ще м'ясну кістку: з неї можна було зварити суп! Наприкінці візиту військовополонені продефілювали повз британського генерала колоною по четверо чоловік, високо викидаючи ногу і карбуючи крок, — класичний прусський марш.

Після обіду Кушинг повернувся до великої вілли на березі, де він тепер мешкав. У відчинене вікно вривалося тепле весняне повітря. Він дивився на Ла-Манш. Там було видно три ескадрених міноносці, які прямували на південь. Виднілося ще кілька «потворно закамуфльованих транспортних суден», пришвартованих біля берега. Він бачив ряди рибальських човнів, що чекали попутного вітру. Це час відливу. На сухому березі, нижче вілли, прогулювалися люди, насолоджуючись теплою сонячною погодою і збираючи мушлі.

Кушинг стривожений, стурбований. Розгортається масштабний німецький наступ. Він у першу чергу спрямований проти британської П’ятої армії, яка ще не оговталася від важких утрат минулої осені, після третього бою під Іпром. Як зазвичай, повідомлення надходили суперечливі, цензура лютувала, а чутки поширювалися. Але, схоже, британці відступали. У шпиталі майже не було поранених. Погана ознака. Вочевидь, німці наступають так стрімко, що у британців навіть бракує часу евакуювати своїх поранених. Снаряди, випущені з якоїсь гігантської гармати, почали падати в Парижі. Однак Кушинг та решта так і не отримали жодних інструкцій. Єдине, що їм залишалося, так це «сидіти на сонечку, гуляти берегом… і чекати. Це найважче». Він визирає у вікно, дивиться вниз, на берег. Бачить, як кілька офіцерів сидять на лавці та граються з дитиною.

190

Останні місяці виявилися дуже напруженими. Після переведення до Константинополя Мослі здійснив на Різдво спробу втечі. Усе починалося непогано. Вони з приятелями, завдяки хитрості та відмінній підготовці, змогли добігти до самого Галатського моста і вийшли в Мармурове море на човні, який роздобув для них один із співучасників. Човен була наповнений яйцями, прибереженими для подорожі, але в ньому було відсутнє важливе спорядження, зокрема черпак. Вітер дув різкий, піднялися хвилі, течія була сильною. Парус пошкоджений, і незабаром утеча обернулася на пародію. Забруднені з ніг до голови в розбитих яйцях, вони повернули наповнений водою човен до берега. Їм нічого не залишалося, як потайки повернутися до будинку, де їх тримали в полоні. Вони непомітно забралися всередину, наскрізь промоклі. Вони пахли яйцями.

Але потім їм пощастило. Вони мали переїздити на прекрасний курорт Бурсу, з його знаменитими сірчаними ваннами. Це було зроблено за наказом лікаря Кеніга, його офтальмолога, який раніше служив судовим лікарем на «Гебені», одному з двох крейсерів, що втягли 1914 року Османську імперію у війну. У Бурсі утримувалися в полоні високопоставлені британські генерали[273], і Мослі зміг певний час користуватися їхніми привілеями, зокрема гарно харчуватися, відносно свіжі газети, вільно пересуватися. Він багато грав у шахи.

Потім надійшов наказ про його переведення назад до Константинополя.

Мослі сподівався, що це означає обмін полоненими і повернення додому, але замість цього вчора його перепровадили до жахливої в'язниці. Там він дізнався, що постане перед військовим трибуналом за свою спробу втечі. Його замкнули в крихітній, темній камері разом з арабом, турком і єгиптянином. Через заґратоване віконце він бачив довгий коридор, клозет і високого охоронця, який ходив узад-вперед.

Сьогодні у Мослі день народження. Він почувається кепсько і дуже голодний. Він просить поїсти, але, схоже, нікого це не хвилює. Він розгортає газету, але вона його не радує. Наступ німців у Франції триває, і здається, його не зупинити. Він занотовує у своєму щоденнику:

Одна-єдина світла мить промайнула ближче до вечора. Двоє з його співкамерників розпочали бійку, і Мослі скористався метушнею, щоб вислизнути з камери і передати повідомлення офіцерові Королівських ВПС, який сидів по сусідству.

191

За весь час війни він не був такий близький до того, щоб застрелити людину, і іронія полягала в тому, що ті, кого він хотів убити, були його співвітчизниками. Одіссея Андрія Лобанова-Ростовського тривала, він утік не стільки від рідного дому (навіть якщо так вийшло), скільки від загрози революції.

Виявилося, що Салоніки зовсім не були тим самим спокійним місцем, де можна було сховатися від потрясінь. Революційні настрої докотилися і до російських військ у цьому місті, особливо після того як більшовики захопили владу. Навіщо тепер битися? Лобанов-Ростовський продовжував тікати. Цього разу до Франції, де він став ротним командиром у батальйоні росіян, які бажали продовжувати воювати, в російській формі, але формально на службі у французів. (Більшість російських солдатів у Салоніках відмовилися приєднатися до них і замість цього створили революційні комітети, розмахували червоними прапорами і співали «Інтернаціонал», доки їх, під охороною марокканської кінноти, не відправили на каторжні роботи до французької Північної Африки.)

Але відлуння російської революції докотилося і до Франції, точніше — відлуння Революції, адже ці настрої відчувалися всюди в Європі, що захиталася, посивіла, змучена, виснажена, знекровлена, розчарована після чотирьох років війни, чотирьох довгих років, коли всі обіцянки швидкої перемоги і всі надії на оновлення виявилися марними. Лобанов-Ростовський не так давно прибув у великий табір під Лавалем, де збиралися російські війська із Західного фронту, але він уже помітив тривожні ознаки: «Душа батальйону вражена заразою».

Власне кажучи, в цьому немає нічого дивного. По-перше, Росія вже не перебуває поміж держав, що воюють: близько місяця тому в Брест-Литовську було підписано принизливий мирний договір між більшовиками, що капітулювали, і німцями-переможцями[274]. Тож тепер не було причин жертвувати своїм життям. Коли батальйон з Салонік прибув до Лаваль, табір уже заповнювали деморалізовані та бунтівні російські війська, частини російського корпусу, дислокованого перш у Франції. Зустріч з ними не могла не вплинути на новоприбулих. Крім того, вони перебували зовсім поруч з Парижем, і війська піддавалися агітації численних емігрантських угруповань, осідлих у цьому місті.

Тривожних ознак було чимало. На параді хтось жбурнув милицею в генерала, який командував усіма російськими військами у Франції. Цілі чоти раптово оголошували страйк. Як і в Салоніках, офіцери тут також отримували анонімні погрози.

Сьогодні становище різко загострилося. Батальйон уперше повинен вирушити на фронт. Коли Лобанов-Ростовський з'явився вранці на місце шикування роти, там було порожньо. Він дізнався, що солдати в цей момент проводили збори, на яких вирішили відмовитися залишати табір. Лобанов-Ростовський перебував на межі нервового зриву. Однак він вирішив, за його власними словами, «що якщо він не вживе рішучих заходів, то все загине». Що робити, він не знав, але все ж віддав наказ, щоб двісті його солдатів залишили казарми і з’явилися на місце. Їх тривалий час не було, але зрештою вони зібралися.

Лобанов-Ростовський звернувся до своїй роти з короткою спонтанної промовою. Він сказав, що йому байдуже до політики, що вони формально є частиною французької армії та заприсяглися боротися до кінця війни. Його обов'язок — простежити за тим, щоб рота вирушила на фронт. Потім він звернувся до солдатів з питанням, чи готові вони виконувати наказ. Йому хором відповіли: «Ні!»

Не знаючи, на що зважитися, він почекав кілька хвилин, а потім повторив своє запитання. У відповідь знову пролунало «ні». «Весь цей час мій мозок гарячково працював, я спостерігав за подіями немов уві сні». Лобанов-Ростовський був у розпачі та розумів, що опинився в критичному становищі. Швидше від безвиході, ніж з конкретним наміром, він витягнув свій револьвер — жест, який він згодом назве «досить театральним». І промовив такі слова: «Я запитую вас утретє і востаннє. Ті, хто відмовляється воювати, нехай вийде зі строю. Але попереджаю, що я застрелю першого ж, хто насмілиться зробити це».

Настала гнітюча тиша.

Лобанов-Ростовський очікував гіршого. Якщо хтось вийде вперед, чи готовий він дійсно застрелити його? Так, нічого іншого не залишалося, адже він сам попередив про цю загрозу. Утім, зовсім не виключено, що солдати накинуться на нього і влаштують самосуд. Таке вже траплялося. Якщо це станеться, він спрямує заряджений револьвер на самого себе. «Секунди тиші я пам'ятаю як якусь галюцинацію. Думки вихором крутилися в моїй голові. Що буде?»

Ці секунди здалися йому вічністю. З кожною миттю бездіяльності, поки солдати вагалися, він наближався до власної перемоги. Це відчули і солдати, у міру того як тиша усмиряла їх, обертаючи бунтівливість на смиренність. Хтось вигукнув зі строю: «Ми нічого не маємо проти вас особисто, капітане!» Лобанов-Ростовський, з револьвером у руці, знову послався на обов'язок і принципи. Знову панує тиша. Тут почалося голосування. Рота виявила готовність вирушити на фронт. З почуттям нескінченного полегшення Лобанов-Ростовський дав солдатам звільнення на залишок дня. Завтра рано-вранці вони виступають.

Лобанов-Ростовський повертався назад як у маренні: вулиця гойдалася у нього під ногами. Назустріч йому трапився знайомий офіцер, який у замішанні втупився в нього: «Що з тобою? У тебе обличчя зелене з ліловими плямами».

192

Рано-вранці потяг повільно під'їжджає до Владивостока. З вікна вагона вона бачить порт, де стоять на причалі чотири великі військові кораблі. На одному з них майорить британський прапор. Флоренс Фармборо відчуває величезне полегшення, дивлячись на «Юніон Джек». Немов від погляду на цей шматочок тканини раптово зникли напруження, гніт, похмуре занепокоєння. Вона ледь стримує хвилювання:

Двадцять сім днів тому вона залишила Москву, двадцять сім днів провела в скреготливому, пихкаючому товарному потязі разом з чужими людьми, переважно іноземцями, які біжать на схід, у брудному, незручному вагоні, призначеному для перевезення військовополонених. Було дуже холодно, бракувало їжі й пиття — одного разу води залишилося зовсім небагато, не можна було навіть помити руки, — але їй доводилося бачити і дещо гірше. Їх іноземні документи з численними печатками були в повному порядку. Вони рятували їх, дозволяючи успішно минути підозрілих червоногвардійців і всесильних залізничних службовців.

Рішення виїхати виявилося загалом неминучим. Вона залишилася без діла. Становище в Росії та Москві ставало дедалі безнадійнішим: голод, беззаконня, назрівала громадянська війна. І все ж це рішення далося їй нелегко, вона навіть зазнала депресії. Одного разу друг застав її в сльозах. Вона не могла пояснити, чому плаче, навіть самій собі, оскільки не можна було знайти простої відповіді. Вона гортала свої записи в щоденнику і знову переживала, зі здриганням чи відразою, різні важкі сцени, запитуючи себе: «Це я, чи дійсно я бачила все це? Це я, чи дійсно я робила це?» Вона згадувала всіх побачених нею померлих, починаючи з найпершого, того московського конюха, який навіть не був убитий на війні, а помер від пухлини мозку, і запитувала себе: «Чи згадуватимуть про них? Але хто ж може запам'ятати всі ці тисячі вбитих?» Коли вона 27 днів тому попрощалася в Москві зі своїми друзями й російськими господарями, у яких мешкала, вона почувалася відстороненою, заціпенілою, слів бракує, щоб описати цей стан.

Вийшовши з вагона, вони попрямували до міста. На вулицях вона спостерігала багатомовний і багатоликий натовп, людей різних національностей і в різній військовій формі. Тут були китайці, монголи, татари, індуси, росіяни (зрозуміло), англійці, румуни, американці, французи, італійці, бельгійці та японці. (Це на них чекали два великі військові кораблі в порту.) У Росії почалася іноземна інтервенція: спершу це була спроба утримати Росію в складі воюючих держав, але поступово вона перетворилася на боротьбу проти більшовиків, які засіли в Москві. На ринках і в крамницях з'явилася безліч товарів. Можна було купити навіть вершкове масло. У консульстві її зустрів ввічливий чиновник, який передав їй 20 фунтів, надісланих її братом з Англії. Доведеться почекати транспорту, що вивезе її з Владивостока. Він тільки не міг сказати коли.

Вона насолоджувалася тим, що знову могла їсти білий хліб і полуничний джем.

Цього самого дня Харві Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

193

Ще один хмарний день. Хвилювання зникло, але лише тимчасово. Весняному наступу німців виповнився майже цілий місяць. Прорив на південь, до Парижа, начебто зупинений, але замість цього німці атакують на півночі, у Фландрії, а також почали наступати на Уазе і Маасе.

Головною темою для розмов у Парижі залишається звісно ж велетенська гармата. З 23 березня французька столиця майже щодня зазнає обстрілу з якогось особливого артилерійського знаряддя, що ретельно замасковане десь за позиціями німців і посилає свої снаряди на 130 кілометрів: такий радіус дії — справжня сенсація, експерти спершу навіть засумнівалися, що це можливо![275] Новини про стрімке просування німців та артобстріли (то там, то тут, а то й дві години поспіль) викликали справжню паніку у французькій столиці.

Нинішні настрої нагадали серпень 1914 року, як занотовує Мішель Корде у своєму щоденнику. Кожна розмова починався тривожним питанням: «Ти що-небудь чув?» Вокзали заполонили люди, які прагнули сісти принаймні на якийсь потяг. На вулицях вишиковувалися довгі черги. Парижани напихалися в банки, намагаючись зняти з рахунку свої гроші, побоюючись того, що вони знеціняться після захоплення столиці німцями. У той час близько мільйона людей залишили Париж і вирушили в такі міста, як, наприклад, Орлеан, де кількість жителів відразу ж потроїлася. Торгівля вимушено знижувала оберти. Фірми, які торгували предметами розкоші, особливо постраждали і почали звільняти персонал.

Корде зауважує, що багато з тих, хто залишили місто, не хотіли здаватися боягузами і по-різному пояснювали причини своєї втечі. Парижем циркулював анекдот: «Ні, ми їдемо не з тієї самої причини, що всі інші. Ми їдемо тому, що налякані». Корде вважав, що в усьому цьому, а також у людях, які виїжджали, приховане непомірне лицемірство. Багато хто з тих, хто тепер залишали Париж, були, на його думку, саме затятими прихильниками продовження війни, які вимагали: «Війна до переможного кінця!» Тепер вони опинилися в небезпеці й одразу ж кинулися навтьоки. (У Корде склалося враження, що їхали в першу чергу представники вищого і середнього класу. Саме вони мали необхідні засоби і потрібні зв'язки.)

Невизначеність породжувала страх. Адже що, власне кажучи, відбувається? Жорстка цензура, зокрема листів і листівок, тільки підсилювала відчуття хисткості, відчуття життя в якійсь сірій зоні, де вже не можна вірити тому, що пише преса і повідомляють офіційні зведення. І ці дві величини злилися воєдино. Відтепер забороняли розголошувати інформацію, що суперечила військовим зведенням. Навіть приватні бесіди могли спричинити покарання. Якщо хтось стверджував, що німці перебувають ближче, ніж повідомляє офіційна влада, або що у ворога ресурсів більше, він міг бути засуджений за «поширення панічних настроїв». Наприклад, було заборонено обговорювати, куди влучили снаряди велетенської гармати і що вони знищили: за це ув’язнювали на чотирнадцять днів[276].

Більшість справ, переданих до суду, пояснювалося звичайним, примітивним донощицтвом. Було створено цивільну гвардію добровольців, які підслуховували вуличні розмови і викликали поліцію, якщо вимовлялося щось неналежне. Крім того, прослуховувалися телефони. У цей день Корде відзначає кілька попереджень, які нещодавно з’явилися в його міністерстві:

Або:

З тієї пори, як почалися обстріли Парижа, Корде знову зауважує, що прагнення людей до нормального способу життя незнищенне, що люди просто наділені талантом налагоджувати своє повсякденне життя навіть за екстремальних умов.

Коли починався артобстріл, поліцейські попереджали про нього жителів Парижа, дуючи в свої свистки і стукаючи в маленькі барабани. Але видовище це викликало радше сміх, ніж тривогу (свистіти і барабанити водночас значно важче, ніж уважають), тож вуличні хлопчаки, домашні господині й солдати, які проходили повз, просто насміхалися над поліцейськими. Потім удалині лунали вибухи. Корде, який ніколи раніше не чув, як вибухають снаряди, описує у своєму щоденнику цей звук як «порожній, важкий і гучний». Він пише, як одного разу вранці, коли впав снаряд, люди продовжували спокійно вибивати свої килими і ці звуки заглушали відлуння вибуху. А один його друг узагалі не чув вибуху, оскільки алжирці, головні прибиральники міста, страшенно гриміли, спустошуючи помийні баки.

Корде жахається реакції людей: «За якихось п'ятдесят метрів від катастрофи люди продовжують купувати і продавати, кохати й працювати, їсти і пити». У Страсну п'ятницю снаряд влучив у церкву на площі Сен-Жерве, просто під час богослужіння; усередині було безліч люду, усі молилися про загиблих у важких боях минулих тижнів. Дах обвалився, і сімдесят п'ятеро людей загинули на місці. (Зазвичай випадкові вибухи призводили до значно менших жертв. Часто миналося без жертв[277].) Коли це сталося, Корде перебував у метро, але потім він вийшов на станції «Мадлен», і незнайома жінка розповіла йому про подію. «Кілька молодих людей, які сиділи на балюстраді біля входу в метро, зареготали».

Цього дня Корде зайшов до кав'ярні. За столом сиділи четверо чоловіків і грали в карти, коментуючи бомбардування останніх днів.

194

Шпиталь розташований у будинку номер 10 на Карлтон-Хаус-Террас, зовсім поряд з Пелл-Мелл, з видом на Сент-Джеймский парк. Місцезнаходження у фешенебельному кварталі свідчить про те, що шпиталь — приватний заклад, призначений тільки для поранених офіцерів, заснований англійською аристократкою, в цьому випадку — леді Рідлі[278]. Кушинг прийшов сюди відвідати знайомого, пілота Міккі Белл-Ірвінга, який тут лікується.

Кушинг прибув до Лондона з офіційним дорученням. Він має зустрітися з деякими високопоставленими чинами британської військово-медичної служби і обговорити з ними перспективи співпраці в галузі неврології. Він зовсім не шкодує про те, що змушений був залишити Булонь-сюр-Мер. Другий весняний наступ німців у Фландрії вже виснажився, і на фронті запанувало тривожне затишшя. Однак німецькі авіанальоти тривали з неослабною силою. Ясної місячної ночі, напередодні від'їзду Кушинга до Англії, Булонь-сюр-Мер зазнав запеклого бомбардування.

Лондон викликав у Кушинга змішані почуття.

Незважаючи на кінець травня, місто сіре, сумне. Містом тиняються чимало інвалідів. Усі мріють про мир. На загальну думку, якби США не вплуталися у війну, вона вже завершилася б. Але люди стали відкритішими, від горезвісної британської манірності не залишилося й сліду, навіть на вулиці або в метро до Кушинга часто підходять перехожі, вочевидь приваблені його американською формою, дружно пропонують йому свою допомогу або починають пояснювати речі, що насправді не вимагали пояснення.

У Лондоні відчувався брак продовольства, насамперед цукру та олії. Кушинг зазначив, що в готелі вранці за сніданком йому подали французьку булочку з двома крихітними шматочками неапетитного маргарину, а до кави бракувало цукру. У магазині для американських військових він зміг купити кілограм цукру всього за кілька пенсів. Свою покупку він сховав у коробку з-під сигарет «Fatima’s» і передав її знайомому англійцеві. Усе можна купити, були б гроші та зв’язки. Кушинг не помічав, щоб здоров'я містян погіршилося. Люди менше їдять і більше ходять пішки, і «їхні мізки тільки здоровішають від цього».

Кушинг увійшов до палати, де лежав пілот. Міккі постраждав не в бою: він вправлявся, освоюючи фігури вищого пілотажу. Він здійснив у повітрі вже багато петель і бочок, як раптом одне крило тріснуло, і літак почав падати вниз з висоти близько 1500 метрів. Дивовижним чином пілот вижив, але отримав серйозні поранення. Лікарі були змушені ампутувати йому ногу.

Міккі сидить на ліжку, обхопивши руками культю. У нього жахливі фантомні болі, і він накачаний наркотиками. Проте він привітний і люб'язний зі своїм гостем, як завжди. Лише за деякий час американець починає розуміти, що людина в ліжку не впізнає його. Пізніше Кушинг з гіркотою занотує у своєму щоденнику: «Тепер це просто шматок людської плоті, охоплений болем. Краще б він відразу помер».

195

Чотири дні тому у Арно завершилася відпустка, і він повертається новоспеченим капітаном з Парижа в свій полк, у свою роту. Але легко сказати повертається: полк переведений на південь, ближче до місця нового німецького прориву на фронті. Кілька днів тому почалася третя фаза весняного наступу німців, цього разу це був масований штурм — прорив через старі, спустошені поля битви навколо Шемен-де-Дам. І знову в німців значні успіхи. Вони в полонили 50 тисяч чоловік і захопили 800 гармат, стрімко просуваючись уперед до Марни, лише за 90 кілометрів від Парижа.

Три дні поспіль Арно здійснював одну й ту саму процедуру. Уранці він залишав Париж потягом, що йде до останнього місця призначення його полку, де дізнавався, що полк уже перекинутий далі, і по обіді повертався до Парижа. Для нього було очевидно, що вище армійське керівництво не розуміє, що відбувається насправді, і завдяки нескінченним рокіровкам намагається стягнути всі резерви для контрнаступу[279].

Доїхавши цього дня нарешті до місця призначення, він почув, що полк стоїть під Вілле-Котре. Останній відрізок шляху він подолав на фургоні м'ясника. Арно з іронією описує своє становище.

196

Він раптово прокинувся від сну. Навколо нього — дерева, а поруч — Робін, його лейтенант. «Вони бомблять нас!» Усюди вибухають німецькі 77-міліметрові снаряди. Короткий, різкий тріск. Вони із залишками роти спішно залишають гайок, у якому провели ніч. Біжать до якихось будинків, що метрів за сто від них. На щастя, багато ворожих снарядів не розірвалися — таке відбувається тепер дедалі частіше.

У підвалі будинку він знаходить командира батальйону, який обороняє цю ділянку. Арно і його рота, власне кажучи, прибули змінити роту з іншого батальйону, навіть з іншої дивізії. Проте вночі вони заблукали і тепер не знають, куди їм прямувати. На них знову чекають оборонні бої.

У нього склалося враження, що французька армія діє «навдивовижу суперечливо, то начебто втрачаючи контроль над ситуацією, то знову знаходячи його». Очевидні ознаки кризи. На дорогах можна було зустріти солдатів, «які відбилися від своїх полків», — зазвичай він чув це формулювання. Гостро відчувалася потреба в піхоті, і кінні з’єднання терміново перетворювалися на піхотинців. Прості солдати ледь приховували свою зловтіху, адже відомо, що кавалеристи[280] досі користувалися всіма перевагами життя в тилу, спокійнісінько чекаючи обіцяного, але так і не здійсненого французького прориву. Тим часом потрясіння і тривога останнього тижня поступово вщухли. І тепер французька армія накопичує сили для контрнаступу. Але все одно десь у глибині є панічні настрої.

Арно пояснив майорові у підвалі, що вони заблукали, тому він надає свою роту в його розпорядження. За що майор йому подякував. Їхня розмова була перервана появою вгодованого фельдфебеля, який біг з поспіхом підвальними сходами:

Усього за кілька хвилин рота Арно займає позиції на двох лініях, з відстанню в двадцять метрів. І почалося. Усю зиму він муштрував своїх солдатів. Далося йому це нелегко, адже багато з них були вже немолодими, боязкими, незвичними до муштри. Більшу частину війни провели на немудрій службі десь у тилу, далеко від фронту, і, можливо, так і залишилися б там, якби не гостра нестача особового складу. Арно бачить, що лінії оборони в повному порядку, і залишається задоволений. Майже як на навчаннях.

Рота кидається вперед, ховається, вичікує, знову ривок, знову кидається на землю. Після третього підйому він бачить, що двоє солдатів на лівому фланзі залишаються лежати на землі. Вони під обстрілом. «Лягай!» Усі зупиняються. Арно вдивляється в далечінь. Вони лежать на вершині довгого схилу і бачать увесь шлях донизу, до річки. Ворога не виявлено. Ще далі, під деревом, він помічає кубічну форму німецького танка. Але він стоїть нерухомо. Арно вирішує, що досить.

Арно передає командування ротою одному зі своїх аспірантів, адже лейтенант Робен поранений у руку, і повертається з донесенням. Наказ виконано.

Ближче до вечора роту змінили, і вона зможе тепер возз’єднатися зі своїм полком.

Пізніше Арно отримує нове завдання. Він повинен замінити командира батальйону. Майор поранений у бою. Зв’язковий розповідає йому: <От мішок лайна! Трохи подряпав руку й одразу ж дременув! Через таку паршиву рану я б синові не дозволив навіть пропустити заняття в школі».

197

Цей спекотний день приніс суцільні розчарування. Кінг знає, що її ще раз мають нагородити: цього разу — сербською золотою медаллю за відмінну службу. Церемонія відбудеться близько 10:00 ранку. Розрахувавши, що вона встигне, якщо прокинеться о 9:00, вона складала рапорт до третьої ночі. (Вона докладала величезних зусиль, щоб відкрити маркітантську крамничку для низькооплачуваних і часом напівголодних сербських шоферів, з якими працювала.) О шостій ранку її підняв з ліжка гучний стукіт у двері. Маленьке личко з'явилося у вікні й повідомило, що на неї чекають у гаражі. Вона швидко прийняла душ, щоб збадьоритися, і вирушила в дорогу.

Церемонія, однак, почалася все одно о десятій. Полковник виголосив обширу промову, відзначивши її внесок у загальну справу, після чого прикріпив до її грудей круглу медаль, що відливала золотом. Кінг побачила на столі маленьку коробочку і на якусь мить подумала, що на неї чекає ще одна нагорода. Але ні: розчарування. Близько пів на дванадцяту на неї чекало наступне розчарування. Арца, один із сербських шоферів, обіцяв їй допомогти: потрібно показати креслення маркітантської крамнички солдатам сербської інженерної частини, які її споруджуватимуть. Знову ні. Він не з'явився у призначений час. Зголодніла, адже вона не встигла поснідати в цій ранковій метушні, Олива Кінг вирішила піти пообідати. Знову невдача. Жінка, яка прибирала в її хатині, з'явилася саме сьогодні без попередження і вирішила прибрати. Кінг змушена залишитися вдома. Можливо, у другій половині дня все налагодиться і навіть надійде пошта: вона сподівається отримати листа від батька. Знову розчарування.

Суцільні розчарування у всьому. Якщо не брати до уваги дрібних боїв, на фронті в Салоніках як і раніше нічого не відбувається. І це положення не зміниться, тим паче що 20 тисяч французьких і британських солдатів прямують до Франції, щоб відбити там новий німецький наступ. (Подейкують про те, що болгари готують наступ. Про це розповідали перебіжчики.)

Олива Кінг виснажена, незадоволена і дратівлива. Вона сумує за домівкою. За ці тридцять три місяці вона жодного разу не мала вихідних або відпустки. Але її втомили не тільки одноманітне життя в Салоніках та сірі будні. Вона переживала ще одну любовну драму. Сумуючи за Іові, вона вподобала іншого серба, з яким разом працювала, цього самого Арце. Їхній роман виявився серйозним, і він посватався до неї. Проте батько Оливи заборонив їй виходити заміж за молодого серба. І вона скорилася його рішенню, — як виявилося, не надто засмутившись.

У ній щось обірвалося. І коли вона в своєму минулому листі, усупереч своїм звичкам, раптово вдається до ідеологічних пасажів, пристрасно починає проповідувати геополітику і цілі війни, залишається припустити, що ця проповідь була адресована перш за все їй самій. Така собі спроба заткнути словами діру у своїй душі.

З настанням вечора Олива Кінг сидить у своїй маленькій дерев'яній хатині, відчинивши всі вікна та двері навстіж. Душно і спекотно. Прохолодний вітерець, який дув останні два дні, раптом стих. Вона «сумує і від усього втомилася». Капнувши на ноги одеколону, вона дмухає на них, відчуваючи, як рідина випаровується, залишивши за собою швидкоплинний пестливий холодок.

198

Зовні — спекотний сонячний день. У стінах будинку — похмурий настрій. Людина, яка розмовляє з ними, заражає їх своїм песимізмом. Його звати Едуар Естоньє, він 56-річний письменник, який прославився якраз напередодні війни своїми соціально-психологічними і моралізаторськими романами. (Він належав до покоління Марселя Пруста. Його згадували іноді в одному ряду з Анатолем Франсом і Луї Бертраном[281]). У будинку порожньо і тихо. Естоньє відіслав свою сім’ю з Парижа, подалі від майже щоденних німецьких нічних бомбардувань і від далекобійної гармати.

Навіть Кушинга турбують авіанальоти. Коли він з одним колегою їхав сюди кілька днів тому, їхню поїздку на метро перервала повітряна тривога. Потім вони з цікавістю спостерігали за бомбардуванням з балкона готелю «Континенталь», що виходить на сад Тюїльрі: «Літак «Гота» — світловий спалах — гранатна картеч — повсякчас вибухи і вогненні язики полум'я від бомби — невелика пожежа — Париж, занурений у чорну темряву». Вони йшли через Вандомську площу, де тротуари були вкриті битим склом, а на фасадах будинків виднілися сліди від осколків снарядів. Але не ці бомбардування, що тривали місяцями, так пригнічували Естоньє, хоча й вони також впливали на його настрій. Ні, найбільше його пригнічувала загальна ситуація на війні.

Близько місяця тому почався новий німецький наступ, третій за рахунком з кінця березня, цього разу — на північному сході від Парижа. І знову німці продемонстрували, що можуть прорвати оборону союзників будь-де. Зараз вони просувалися вперед значно швидше, ніж раніше. Близько двох тижнів тому німці зупинилися. Вони стояли тепер усього за сімдесят-вісімдесят кілометрів від Парижа. Усі чекали, що вони незабаром відновлять свій наступ. Їх наступною метою стане французька столиця.

Кушинга привів сюди з собою його колега Каммінгс[282], знайомий з Естоньє. Ці троє не могли наговоритися, обговорюючи тему війни. Естоньє був вражений і засмучений тими руйнуваннями, яких за останні місяці зазнали багато великих красивих міст Франції: «Спершу Реймс, потім Ам'єн, тепер Суассон і незабаром Париж». Так, Естоньє впевнений у тому, що Париж незабаром буде захоплено. І він переконаний, що єдине, що їм залишається, так це останній героїчний бій: «Краще вже битися з ворогом і втратити 40 тисяч чоловік, ніж втратити стільки ж у разі відступу, як це було останнього разу». Кушинг і Каммінгс намагаються переконати його. Необхідно за будь-яку ціну зберегти армію і продовжувати битися. «Ні, — відповідав їм Естоньє, — погляньте на бельгійську армію або на сербську: вони збереглися, але їх держави більш не існують. Франція також загине, але загине в бою до останнього солдата!» C'est effroyable[283]. Обидва американці продовжують шукати контраргументи і знаходять ще один. Американська армія у Франції збільшує свою присутність. Кушинг чув, що зараз у країні висадилося до 50 дивізій — це 750 тисяч осіб. Хіба з таким підкріпленням не можна буде зупинити наступ німців? А той смертельний грип, що почав поширюватися у Фландрії, адже він сильно вдарив по ворожих арміях? Але було складно підбадьорити зневіреного француза. Естоньє налаштувався на філософський лад: у боротьбі між законом і варварством в історії завжди перемагало варварство.

Засумувавши від песимістичних пророцтв француза, Кушинг з колегою вийшли на літнє осоння. Вони знаходилися в осередді туристичних маршрутів, між Ейфелевою вежею, Тріумфальною аркою та іншими відомими пам'ятниками. До самого вечора вони блукали Парижем, прагнучи побачити якомога більше і зберегти все побачене у своїй пам'яті. Обидва мали відчуття, що вони, можливо, бачать усе це востаннє.

199

У ньому немов боролися дві особистості, або то був звичайнісінький конфлікт між розумом і почуттями.

Одна частина всередині нього вважала, що війна досягла переломного моменту. Схоже, німці припинили наступ у Франції, а їхні союзники (австрійці, болгари і не в останню чергу турки) вочевидь втомилися від війни. Сам Мослі вважав, що у нього все гаразд. Османський військовий трибунал зняв з нього звинувачення у спробі втечі. Його врятувало те, що він навчався на юриста з міжнародного права, і те, що він умів у складній ситуації агресивно переходити в наступ на опонента. І ось він знову серед полонених офіцерів на курорті Бурса, де, нехай і під суворим наглядом, міг ходити на риболовлю й дивитися футбол.

Але інша його частина сумувала і перебувала в похмурому розпачі від того, що кращі роки життя минають в полоні.

Цього дня Мослі знову йде приймати лікувальні ванни. Як зазвичай, його супроводжує озброєна охорона. День спекотний. Мослі почувається хворим і втомленим. Вони підіймаються на одну з вершин, що оточують Бурсу. Вид звідти дивовижний, особливо на високу гору Кесіс. Тут Мослі розуміє, що не встигне прийняти ванну, сідає на узбіччі. Там він пише сонет.

Розмірковуючи згодом над своїм ліричним виливом, він визнає, що «миті, подібні до цієї, дуже рідкісні». І додає: «Вся наша увага поглинена пошуками їжі та грошей, ми плануємо, інтригуємо та інше»[286].

200

Уранці Корде сидить у паризькому потягу. За звичкою він дослухається до розмов інших пасажирів. Хтось каже: «Ми наступаємо на всіх фронтах!» Французький лейтенант розгортає сьогоднішню газету перед американським військовим (який з ним не знайомий і навіть не розуміє французькою) і, показуючи на жирні заголовки, каже: «Чудово!»

Якийсь цивільний радіє за останні перемоги на фронті. У середині місяця німці здійснили ще один наступ, цього разу на Марні, але він був зупинений військами союзників, які перейшли в лютий контрнаступ. І тепер ворог відступив до цієї знаменитої річки. Надії німців виграти війну одним смертельним ударом не виправдалися. Поразка стала очевидною для всіх, навіть для стратегів у цивільному, які сидять у своїх кріслах. У результаті натиску німці досягли успіхів на союзницькій лінії фронту, досить значних на карті, але вразливих на практиці. Корде чув, як цей пан з ентузіазмом пояснював нові, несподівані зміни на фронті зневіреному в усьому капітанові.

Того самого дня Мішель Корде почув розповідь про одну жінку, яка на початку війни опинилася в скрутному становищі в Ділі, за німецькою лінією фронту, але потім їй вдалося знайти свого чоловіка. Той помітив, як вона «вихваляла німецьких офіцерів за їхню галантну поведінку». Чоловік зарізав дружину бритвою. Зараз він виправданий.

Пізніше ввечері Корде йде прогулятися з другом вулицями. Дме поривчастий вітер. Його друг у чудовому настрої, сьогодні вранці він отримав добрі новини з фронту від сина, прапорщика. І настрій його аж ніяк не погіршився при вигляді жінок на прогулянці, яким вітер задирає спідниці. Війна змінила все, навіть жіночу моду. З міркувань практичності та почасти ідеології за ці роки кольори стали більш приглушеними, матеріал — простішим, фасони — зручнішими, що більше пасують для роботи й активного життя. Усе постійно змінювалося — зовні та внутрішньо. Зникла довоєнна багатошарова, пишне білизна, її змінили скромніші, невигадливіші моделі; майже фанатична відданість до вигинів, ця спадщина XIX століття, з її жорсткими корсетами, вийшла з моди. Лінії стають дедалі більш прямими. І ніколи раніше спідниці не були такими короткими, ніколи їх не шили з такого легкого, тонкого матеріалу. Дами на вулиці намагаються утримати свої спідниці, щоб вітер, що налітає, не піднімав їх. Попереду Корде та його друга йшла молода жінка. Черговий різкий порив, і спідниця на ній піднімається до самого пояса. Друг задоволений — він посміхається.

201

Двічі він намагався втекти: перший раз — буквально за десять днів після того, як опинився в Зальцбурзькому замку. І обидва рази його ловили і повертали назад.

Деякі полонені пристосувалися до обстановки, сподіваючись дочекатися кінця війни. Але Монеллі просто знемагав від дріб'язкового життя в полоні, занурившись у чорну меланхолію. Він почувався замкненим у вічному, незмінному, ненависному сьогоденні. Монеллі виповнилося двадцять шість років, і йому здавалося, що його юність загинула. Можливо, так воно і є? Він мріє, згадує, тужить, викликаючи в пам'яті картини довоєнного, мирного життя, повсякденності, немислимі зараз, просто неймовірні, що-небудь на кшталт того, як іти тротуаром у начищених до блиску черевиках або випити чашечку кави в кав'ярні зі знайомою дівчиною. Він багато міркує про жінок. Ступінь сексуальної фрустрації серед військовополонених високий. Їжа погана і мізерна. Вони весь час балансують на межі голоду[287].

Зараз він перебуває в Харті. Це його третій табір. Полонені мешкають у довгих бараках, задушливих, тут рояться мухи у спекотні сонячні дні. За дротяною огорожею справжня сільська ідилія, пахне свіжоскошеним сіном, а десь там, за синьо-зеленим гірським ланцюгом на обрії, знаходиться Італія. Монеллі пише:

202

Вони роблять усе, що можуть. Коли у дітей бракує молока, їм дають варений рис, або вівсяну кашу, або просто чай. А коли бракує пелюшок, що іноді теж трапляється, використовують паперові. Але вони гірші. Папір прилипає до шкірки малюка, і йому боляче.

Усюди суцільний ерзац. Несправжня кава, підробний алюміній, імітація гуми, паперовий бандаж, дерев'яні ґудзики. Розмах винахідливості вражає уяву, а кінцеві результати вельми скромні: тканина виготовлена з кропив'яних волокон і целюлози, хліб — із зерна, змішаного з картоплею, бобами, горохом, гречкою, кінським каштаном (такий хліб їстівний лише кілька днів після випічки), какао — з обсмаженого гороху і жита, з хімічними смаковими добавками, м'ясо — з пресованого рису, вивареного в баранячому салі (для більшої переконливості до нього додано фальшиву дерев'яну кістку), тютюн — з сушених корінців і картопляного лушпиння, підметки черевиків — дерев’яні. Існує 837 визнаних замінників м’яса для виробництва ковбас, 511 зареєстрованих замінників кави. Нікелеві монети замінили залізними, залізо сковорідок змінили листовим залізом, мідні покриття на дахах змінили бляшаними, життя 1914 змінили життям 1918-го, де все стало більш тонким, більш порожнистим, більш кволим. Ersatz: підроблені товари в підробленому світі.

Ельфріда Кур працює в дитячій лікарні в Шнайдемюлі. Їй потрібен був час, щоб звикнути до цієї роботи, подолати почуття відрази, коли вона бачить кров, гній, пролежні, голови, укриті струпом. Майже всі діти без винятку страждали від недоїдання або набули захворювання, що пов'язане з недоїданням. (Недоїдання було наслідком частково успішної британської блокади Німеччини, частково того, що сільське господарство Німеччини та її транспортна система були підірвані неймовірним напруженням воєнних років: там, де була їжа, не було потягів, щоб доставити її, куди належить.) Ці діти виявилися, по суті, такими ж жертвами війни, як і ті, хто загинув на фронті. Або діти, які разом з «Лузітанією» пішли на дно. За останні роки дитяча смертність у Німеччині подвоїлася[288].

Багато немовлят були залишені в лікарні матерями, юними легковажними солдатськими дружинами.

Ельфріда пише:

Коли з'являлася можливість, вона приносила малюкові вкрадені нею справжні пелюшки, щоб він не мучився з паперовими.

Ельфріда прокидається о шостій годині ранку, починає працювати з семи і завершує о шостій вечора. Її брата Віллі призвали рядовим в авіацію. Поки він усе ще навчається. Зустрівши його після призову, вона вирішила, що він жахливо виглядає у своїй військовій формі, з цим безглуздим лакованим головним убором. Але найгірше було бачити, як він стоїть струнко, завмерши, з нерухомим поглядом, руки по швах, дивлячись кудись удалину. Майже як тоді, коли вона грала в лейтенанта фон Йелленіка, тільки тепер по-справжньому, значно краще — і водночас гірше, значно гірше. Востаннє Ельфріда зустрічалася з Віллі два тижні тому, в день його народження. Тоді він двічі повторив їй: «Все тріщить по швах»[289].

203

Він комфортно влаштувався, оселившись у частині двоповерхового будинку. Має власну спальню, вітальню й окремий вхід. Щось на зразок квартири, що здається в оренду. Але хто поїде у відпустку в цю частину Бельгії? Зробивши символічний жест, в дусі співробітництва та подяки[290], австро-угорська армія послала на Західний фронт чотири дивізії, а також деяку кількість своїх знаменитих 30,5-сантиметрових мортир. В однієї з дивізій служить Пал Келемен. Поїздка потягом з Фріулії в Австрію («міста, культура, жінки, і скрізь — тисячі ознак втоми від війни») через порожні, страхітливі поля боїв у Ізонцо тривала вісім днів. Вони проїхали через Німеччину (його вразив розбомблений, охоплений панікою Мец), повз Люксембург, через бельгійський кордон, і в маленьке місто Арлон. Коли потяг під'їжджав до вокзалу, містечко накрило артилерійським вогнем. Він злякався.

Арлон окупований уже чотири роки. Німецька влада докладала зусиль, щоб налагодити тут нормальне життя, але дарма. Крамниці, ресторани і готелі, зрозуміло, були відкриті, як раніше, але будь-кому впадало в очі, що умови тут далекі від нормальних, причому зараз ідеться не про бомби, снаряди з далекобійних гармат, що знищують і німців, і бельгійців. По-перше, рівно о восьмій вечора місто ніби вимирало. Комендантську годину дотримували з істинно прусською пунктуальністю, ретельно стежили за світломаскуванням. Це було так чуже австрійській легковажності, такій милій і безладній. Ні, тут панувала залізна дисципліна. По-друге, в місті майже не залишилося чоловіків, за винятком старезних дідів або зовсім хлопчаків, а також російських військовополонених, яких використовували як робочу силу. Усі чоловіки були або в бельгійській армії, або їх відправили до Німеччини, або куди-небудь ще на примусові роботи. Німці прагнули вичавити з цього та інших окупованих ними районів максимальну економічну вигоду. Скрізь у місті залишилися лише жінки.

Це напевно влаштовувало Келемена, з його слабкістю до жіночої статі, але він швидко зрозумів, що його і бельгійців розділяє непрохідна стіна. Мешканці містечка не виявляли ані найменшої поваги до окупантів, навіть уникали дивитися на них. Якщо когось із бельгійців починали розпитувати або просити про що-небудь, він удавав, що нічого не розуміє, поглядом і жестами демонструючи повне презирство і впертість. Келемен запобігливо намагався пояснити господині будинку, де він мешкав, що він угорець, а не німець і що угорці безліч разів у своїй історії воювали проти німців. Але жінка удавала, що не розуміє його. В Арлоні він вже встиг звернути увагу на «чарівну молоду дівчину» і, побачивши її біля відчиненого вікна зо два дні тому, відразу ж під'їхав до неї верхи на коні та заговорив французькою. Але щойно він почав за нею упадати, тут-таки з'явилася літня дама і відвела дівчину від вікна. Виявилося, що та — дочка міського поліцмейстера, якого німці заарештували.

Четвертий, починаючи з березня, німецький наступ припав на середину минулого місяця, цього разу — на Марні, але розвивався за колишнім сценарієм: спершу значні, швидкі успіхи, серйозні втрати союзних армій (німецька пропаганда вдавалася до жирних заголовків у газетах, до тріумфуючого дзвону церковних дзвонів); потім темпи наступу сповільнювалися через брак постачання і зростаючий опір супротивника, який устигав підтягти свої резерви. Тепер дедалі помітнішим ставав внесок американських з'єднань. Звісно, ці новачки билися з відчайдушністю, що межувала з дурістю, особливо зважаючи на останні теорії про військову тактику, і зазнавали великих втрат, причому абсолютно безглуздих. Але їх чиста маса схиляла чашу терезів, особливо якщо врахувати, що німці планували здобути перемогу, перш ніж американці вступлять до гри. Три дні тому німецькі війська відступили до колишніх рубежів.

Таким чином, Арлон знаходився недалеко від тієї ділянки фронту, де відбувся останній наступ: австро-угорські частини повинні слугувати німцям підкріпленням. Цього дня Келемен уперше побачив невелику групу американських військовополонених. Зустріч з ними дещо деморалізувала його. Він занотовує у своєму щоденнику:

Того самого дня Харві Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

204

Літня ніч. На вулиці теплінь. Він помер, цей малюк, шести місяців від народження, улюбленець Ельфріди. Виснажений хлопчина помер учора в неї на руках: «Він просто схилив голівку, яка здавалася заважкою для його тільця, мені на руку і тихо помер, без хрипу, без останнього подиху».

Зараз третя година ночі, Ельфріда йде ще раз поглянути на тільце. Воно лежить у завішеному сіткою ліжку, що викотили в коридор, де трохи прохолодніше. Ельфріда кладе навколо крихітного, виснаженого тільця зібрані нею польові квіти, але враження від цього не змінюється: «Оточений квітами, він усе одно виглядає як прадавній карлик, який помер сто років тому».

Вона стоїть поруч, споглядаючи тільце, і раптом чує з ліжка слабкий звук. Він схожий на приглушене бурмотіння, то голосніше, то тихіше. Вона ошелешено нахиляється. Так, звуки виходять… від ліжка? Вона вдивляється, прислухається і, на свій жах, розуміє, що звуки видає… мертве немовля. А раптом воно якимось чином пробудилося до життя? Напевно, це звуки з його маленьких легенів. Вона схиляється ще нижче: ну звісно ж, звук вилітає з напіввідкритого ротика. Він намагається дихати!

Зібравшись з духом, вона хоче ширше розсунути дитині щелепи, щоб повітря отримало доступ до легенів. І негайно відсахується.

З рота малюка виповзає велика муха.

Ельфріда з огидою відмахується від неї.

А потім щільніше натягає сітку над ліжком.

205

Майже весь день дощить. Шлях угору був довгим і важким, але воно було того варте. Краєвид згори просто чудовий, не зачеплений війною. Кушинг є членом маленької делегації, яка має намір відвідати неврологічну лікарню № 42, розташовану в старій гірській фортеці в Сален-ле-Бен, на південь від Безансона.

Кушинг опинився тут з чисто професійного інтересу. Це один з багатьох неврологічних військових госпіталів, що спеціалізувався на певному типі пошкоджень: покручені руки і паралізовані ноги. Кушинга цікавило особливо перше. Усі військові лікарі знайомі з цим явищем: у людей судомить руки, вони скорчені в немислимих положеннях до передпліччя. Таке собі м'язове орігамі. Неможливо знайти власне пошкодження кінцівок. Вони немов застигли під якимось немислимим кутом. Кушинг вражений кількістю варіацій. Французькі лікарі навіть описали типологію: main d’accoucheur, main еп bénitier, main en coup de poing[291] і так далі.

Захворювання часто виникало після тривалого перебування в бандажі або на витяжці. Але була й інша причина, теж добре відома. Судома досить часто виникала у чоловіків, які отримали легке, абсолютно пересічне поранення в бою, яке їм здалося занадто дріб'язковим. Ці пацієнти боялися, що їх знову пошлють на фронт.

Лікування полягало тільки в психотерапії. Його проводив капітан Буассо. Він був дуже майстерним лікарем. Кушинг з подивом спостерігав, як Буассо дбайливо ставився до новачка з «самодеформованими руками» і, впливаючи тільки словами, виводив його з паралічу. У кабінеті можна було побачити невелику виставку палиць, милиць, корсетів, шин, що використовували колишні пацієнти.

Однак методи лікування не були надійними на всі сто відсотків. У селі біля підніжжя гори розташовувалася казарма, куди посилали солдатів після виписки. Там їх розподіляли на три групи: 1) повністю здорові та придатні до фронтової службі: 2) незрозуміла картина захворювання; 3) хронічні хворі. Кушинг та інші члени делегації самі бачили, як перша група промарширувала повз них, при повному військовому спорядженні. Але тут один французький лікар-невролог помітив у їхніх рядах пацієнта з рецидивом. Солдата тут же було викликано зі строю і повернено до неврологічної лікарні № 42, де на нього чекала триденна ізоляція, перш ніж почнеться новий терапевтичний сеанс: «Лікар прагне контролювати психіку пацієнта, у якого є всі причини чинити опір».

Під зливою вони повернулися до Безансону. Потім один з французів запросив їх на вечерю.

206

Настала осінь. На багатьох вулицях не горять ліхтарі: газ скінчився. Картоплі також немає. Бабуся Ельфріди хвора на інфлюенцу і здебільшого лежить на дивані. В однієї з сусідок є брат, йому щойно ампутували ногу. Брат Ельфріди служить у військовій конторі. А Ельфріда остаточно розпрощалася зі своїм уявним героєм, лейтенантом фон Йелленіком, вирішивши, що вона вже занадто доросла для таких ігор. (Вони з Гретель розіграли наостанок справжній похорон. Лейтенант фон Йелленік лежав на катафалку, прикрашений Залізними хрестами з картону. Церемонія відбувалася під звуки траурного маршу Шопена, а наприкінці прогримів салют з трьох паперових пакетів, що Ельфріда надула, а потім луснула. Гретель невтішно ридала.)

Цього дня Ельфріда з братом отримали листа від матері.

207

Близько другої години дня Мослі чує вибухи. Це літаки. Він разом з іншими вибігає з великого шпиталю, щоб краще бачити, що відбувається. Над ними синє небо. Сім швидколітних машин кружляють над Константинополем, за ними тягнеться шлейф диму від зенітних снарядів. Вони кидають на місто бомби. Білі клуби здіймаються над скупченням дахів, зубців і веж. Мослі із задоволенням відзначає подумки, що одна бомба, схоже, влучила просто в будівлю Військового міністерства.

Літаки кружляють над ними у зразковому порядку (вони нагадують йому зграю куріпок); кружляють над Золотим Рогом, летять далі до Бейоглу, скидають бомби на Галатський міст, на німецьке посольство. Потім вони повертають і мчать до великого вокзалу, просто поруч зі шпиталем. Кулемет, що стоїть у сусідньому саду, відкриває вогонь, його сухий тріск зливається з далеким гуркотом зеніток. Донизу летять ще кілька бомб. Одна з них влучає в барак.

Клуби диму від зенітних залпів продовжують переслідувати літаки, але жоден з них не збитий. Зенітки замовкають, дим розсіюється. Османський літак піднімається в повітря: він атакуватиме нальотчиків. Турки, які стоять поруч з Мослі, з неприхованою гордістю показують на самотнього пілота. Два літаки відокремлюються від інших п'яти і прямують до ворожого повітряного корабля. Заговорили кулемети. Через якийсь час османський літак, гойднувшись, полетів до землі. Сім атакуючих машин зникли на заході.

За кілька годин Мослі дізнався про результати операції. Збиток незначний. Турецький полковник начебто убитий. Але моральний ефект від цього нальоту важко переоцінити. Сім літаків скидали не тільки бомби, але і листівки, у яких докладно зазначали перемоги і поразки воюючих сторін. І найважливіше, що ворожий рейд раз і назавжди знищив почуття переваги і невразливості, що тривалий час панувало в Константинополі. Місто не могло оговтатися від шоку. Мослі занотовує у своєму щоденнику:

Пізніше він почує, що гнів, спричинений повітряною атакою, обернувся не проти тих, хто її скоїв, тобто британців, а проти Німеччини. У Бейоглу німці зазнали нападу, обурені жінки погрожували німецьким офіцерам ножами.

208

Що б це не була за хвороба, але вона ніяк не хотіла відпускати Кушинга. Десять днів тому його поклали в шпиталь, проти його волі, хоча він і розумів, що справи його кепські. У нього було запаморочення, йому було важко ходити, він навіть не міг застебнути ґудзики на одязі. Госпіталь знаходиться в Пріе, і зараз Кушинг уже одужував. Він читав романи, спав, бив мух і смажив хліб у маленькій пічці. Фізично він був ще слабкий, але голова працювала як зазвичай, професіонал у ньому бунтував проти неробства. У його коридорі був один пацієнт, молодий капітан, його співвітчизник. Кушинг навчився розуміти його плутану мову, упізнавав звук його невпевнених кроків. Капітан страждав якимось видом шоку. Лікар Кушинга знав про його інтерес до подібного типу травм. Він дозволив йому бути присутнім під час розмови з цим пацієнтом.

Цього дня обидва лікарі проводили заключну розмову з юним капітаном, який заїкався, і Кушинг потім узагальнив її результати у своєму щоденнику.

Пацієнта називають «Б.», йому 24 роки, він світловолосий, акуратно підстрижений, середнього зросту, гарної статури; грав раніше в американський футбол. Він не п'є і не курить. У нього відмінний послужний список. Член Національної гвардії з 1911 року, служив на південному кордоні під час війни з Мексикою 1916 року, був завербований у січні 1917 року, через вісім місяців став сержантом і прибув до Франції (у складі 47-го піхотного полку) у травні 1918 року.

Б. був переведений в Пріе з прифронтового шпиталю, щоб пройти лікування — в нього були серйозні психосоматичні проблеми. Якщо не зважати на дрібні поранення, на кшталт опіків від іприту, він був у цілому здоровий, коли 1 серпня залишав лінію фронту. Він страждав порушеннями зору і моторики. Сам пацієнт наполягав на тому, що потребує тільки відпочинку, і довелося силоміць переводити його в госпіталь. Прибувши сюди, Б. осліп і ледве міг пересуватися.

Новачком у Франції він побував у різних військових частинах на фронті, щоб набути досвіду, а це означало, що він досить швидко опинився в бою. У травні він брав участь у британському відступі на Соммі, на початку червня був присутній під час бойового хрещення морського корпусу в лісі Белло, а в середині липня воював у французькому з'єднанні, яке оборонялося від німецьких атак.

Наприкінці липня його полк відправили на вантажівках на фронт на захід від Реймса, де французи та американці почали контрнаступ, їм належало виконувати роль пожежної команди і прямувати туди, де виникали проблеми. У ніч на 26 липня вони їхали через ліс, заповнений газом. Ближче до ранку їх вивантажили, і вони приєдналися до наступу, що вже почався. Оскільки Б. ще не отримав звання лейтенанта, він не був посвячений у план операції. Це був перший справжній бій його з'єднання. Щойно ступивши на землю, вони одразу ж потрапили під обстріл. Підполковника й одного з майорів важко поранило, а незабаром вбило другого майора і капітана, який був командиром Б. Б. раптом виявився старшим офіцером батальйону.

У цьому хаосі перед ним раптово з'явився незнайомий генерал, «нізвідки», і сказав, указуючи вперед: «Ви повинні форсувати ту річку і зайняти місто Сержі». Батальйон уже неабияк стомився від нічного маршу і був оглушений тяжким вогнем, але Б. повів його в новий бій. І батальйон попрямував уперед, через пшеничне поле, де колосся стояло в пояс заввишки, крізь німецький артобстріл, через річку (що виявилася не ширша за струмок), на місто Сержі. До десятої години ранку вони очистили його від ворога. Але потім потрапили під ураганний вогонь, і німецька піхота перейшла в контрнаступ.

Так це і тривало. Наступ поступався місцем черговому контрнаступу. За п'ять днів у містечку дев'ять разів змінилася влада. Поступово його батальйон був витіснений з міста, до вузької річки і невеликого млина, у якому Б. улаштував штаб. Вони знову перейшли в контрнаступ і відвоювали місто. На самому початку мали 927 солдатів і 23 офіцери. На кінець п'ятого дня боїв залишилося всього 18 рядових і один офіцер, решта поранені або загинули[293]. Кушинг зазначає:

Пацієнт розповів Кушингу та його колезі, що їх змінили на смерканні в середу. І незважаючи на те, що вони очей не зімкнули за ці шість днів, їм довелося крокувати всю ніч. Тільки до полудня наступного дня вони зробили зупинку. Їх погодували гарячою їжею, і співчутливий підполковник змусив солдатів лягти і поспати.

Але самому Б. відпочити не вдалося. Він ніяк не міг знайти свою книгу з шифрами і, узявши мотоцикл, помчав назад у Сержі. Там він знайшов її у своїй куртці, яку, згорнувши, підклав замість подушки під голову пораненого солдата. Солдат помер, а книга з шифрами лежала на місці. Коли Б. вже хотів повернутися, він виявив ще одного пораненого, який сховався на річковому березі. Б. спробував перетягнути його через річку, але потрапив під вогонь. Поранений загинув, а сам він отримав важку контузію. Як у тумані, він знайшов свій мотоцикл і, обстрілюваний з усіх боків, помчав геть.

Коли він повернувся до своєї частини, усі помітили, що з ним щось негаразд. Він тремтів, заїкався, йому навіть не вдавалося сісти. Йому дали віскі, облили крижаною водою. Ніщо не допомагало. Йому ставало дедалі гірше, він блював. У нього почався сильний головний біль, у вухах шуміло, голова йшла обертом, перед очима стояв жовтий туман. Він боявся лягти спати, бо вважав, що, прокинувшись, виявить, що осліп. Потім його спогади зробилися безладними.

До кінця бесіди у пацієнта запитали, як він зараз почувається.

Пацієнт прагне повернутися на фронт, щоб брати участь у масштабному заключному наступі. Але він не має сили зробити цього. Кушинг записує діагноз, поставлений 24-річному капітанові: «Психоневроз, що виник на фронті».

209

Гарна ознака. Він сидить в офіцерському клубі разом з іншими й обідає, як раптом до них у паніці вбігає офіцер інтендантської служби. У Будапешті скасовано офіційну цензуру, газети можуть тепер писати що завгодно! На пошті вони знайшли екземпляри останніх номерів: перші шпальти рясніли жирними заголовками з вимогою повернути додому угорські війська: «Потрібно покласти край цьому кровопролиттю за чужу владу на чужій землі».

Командир дивізії негайно віддає наказ, щоб уся пошта була перевірена і всі без винятку газети конфісковані. Подібні новини могли руйнівним чином вплинути на бойовий дух, який і без того похитнувся. Сказано — зроблено. Перевірили всю пошту, але жодних газет більше не знайшли.

Офіцери насторожено стежили, чи не дійшли останні звістки до особового складу, але по обіді сталося лише кілька «дрібних інцидентів». Увечері знову з'явилися кілька номерів щоденних газет, ніхто не знав звідки. Їх почали читати. «Над силу, при світлі стеаринової свічки, солдати читали одне одному вголос; і рядові, й унтер-офіцери не могли говорити ні про що інше, крім як про те, що пишуть газети».

210

Осіннє повітря. Похмуро. На честь сьогоднішнього дня він убрався в парадну форму. А потім пішов разом з іншими на демонстрацію. Поведінка офіцерів свідчить про те, що матроси цілком можуть перемогти. У настроях людей відбулися значні зміни. Від колишньої кайзерівської самовпевненості не залишилося й сліду; командування тепер злякане і збентежене. Після млявих, чисто символічних протестів особовий склад відпущений на берег. «Я не можу утримувати вас», — лагідно каже старший офіцер Штумпфу.

Тиждень тому флот був готовий вирушити в дорогу заради останнього героїчного, безглуздого «ура», але на кількох кораблях почався заколот[298]. Ріхард Штумпф здогадується, що там сталося: «Довгі роки несправедливостей каналізували небезпечну вибухову силу, яка тепер вирвалася назовні». Непокора наказам стала звичайною справою. Близько тижня тому Людендорф з Верховного командування пішов у відставку. Подейкували, що кайзер незабаром наслідуватиме його приклад і залишить трон. На одному з кораблів убили лейтенанта.

Німеччиною прокотилася хвиля розчарування, гніву і незадоволеності. Причинами того стали не тільки несправедливості, війна, дорожнеча, брак їжі. Це ще й результат своєї пропаганди, яка послідовно і досить успішно уникала невтішних новин, замовчувала проблеми і роздмухувала порожні очікування[299]. Планка цих очікувань була високою, занадто високою. Коли так підстьобували громадську думку спекотним літом 1914 року, у свідомості суспільства «все життя звелося лише до героїчної трагедії, до великої, навіть священної битві з силами зла»[300], коли люди не могли розмірковувати ні про що інше, крім як про повну перемогу, — тоді на них чекало найпохмуріше і найгіркіше розчарування.

Штумпф, як завжди, відчуває свою роздвоєність. Йому шкода, що війна програна, але, можливо, перемога була недосяжною з самого початку? Він радий, що нарешті настав час сплачувати за рахунками, але обурений, що люди, які раніше гучно підтримували прихильників війни, тепер дедалі голосніше закликають принести їх у жертву. Напевно, він не тільки зловтішався, а й відчував докори сумління? Трагізм становища поглиблювався щодня, але сам він залишався байдужим: «Я не відчуваю жодних сильних душевних емоцій».

Маса людей у формі рухається набережною, прямуючи до бараків, що охороняють озброєні гвинтівками матроси. Що буде?

Коли вони наближаються, лунають вітальні вигуки матросів і триразове «ура». Люди стікаються туди з усіх боків, натовп збільшується і рухається далі. Що вони робитимуть? Час від часу хтось намагається пригальмувати ходу і виголосити промову, ухвалити рішення. Панує повний хаос. Нарешті натовп вирішує рушити до лінійного корабля «Баден», флагманського корабля Флоту відкритого моря, щоб повести за собою його команду.

Настає перший із п’яти критичних моментів цього дня.

Натовп повільно рухається вперед. Конкретної мети у демонстрантів немає. Їх ходою ніхто не керує. Штумпф та інші беруться за свої музичні інструменти. Звуки старих військових маршів підхльостують натовп, і він прискорює крок набережною. Музика привертає до них інших людей.

Наступний критичний момент виникає на Петерштрассе. Вулиця перекрита чотою з сорока озброєних солдатів під командуванням лейтенанта. Але солдати не мають наміру застосовувати зброю, замість цього вони пристають на бік демонстрантів. «Досить комічно виглядав лейтенант, який раптом зрозумів, що залишився на цілковитій самоті». А натовп тече все далі, спонукуваний радше колективним інстинктом, ніж чіткою ідеєю.

Поблизу великих замкнених воріт якийсь літній майор, витягши пістолет, намагається зупинити людську масу. Третій критичний момент. Але вихід знайдено. Ворота просто зносять з петель. Майора роззброюють. Хтось намагається зірвати з нього погони, після чого офіцера поглинає людський потік. Штумпфу шкода старого чоловіка, «який мужньо виконував свій обов'язок».

Близько десяти тисяч людей зібралося на великому навчальному плацу, де безліч ораторів незабаром займуть імпровізовану трибуну. У їхніх промовах заклики до спокою і порядку поступаються місцем «просто безглуздим вимогам», і все ж натовп продовжує аплодувати. Штумпф переконаний, що в такій атмосфері будь-яку ідею буде зустрінуто зі схваленням.

Потім у натовпі знову починається рух. Містяни спостерігають за подіями з-за щільно зачинених вікон. Жінок, які проходять повз, зустрічають «грубими коментарями і свистом». Над цим морем голів і плечей майорить червоний прапор, зроблений з пофарбованого простирадла. Вони минуть Тайхбрюкке і виходять до дивізії міноносців. Четвертий критичний момент. Матроси на міноносцях їм, звісно, аплодують, але не сходять на берег, щоб долучитися до демонстрантів. Вони пояснюють: «Ми зараз обідаємо». Ну звісно обідають. Багато хто починає говорити про їжу. «У нервовому і безладному поспіху ми рушили далі».

Фінальний критичний момент настає перед штабом військово-морської бази. Результати переговорів з місцевим старшим начальником адміралом Крозігком оголошують публічно.

Панує цілковита тиша, коли якийсь чоловік видирається на статую перед будівлею штабу. Адмірал Крозігк поступився за всіма пунктами. «Вимоги прийнято!» Загальна радість. Оплески. Йдеться про збільшення пайків, про відпустки, про створення особливих комітетів з контролю над військовими трибуналами, про послаблення у дисципліні[301], про звільнення всіх заарештованих на початку заколоту. Лунають вигуки: «Геть кайзера Вільґельма!» Оратор не звертає на них уваги. Робітник-суднобудівник, «з типовим обличчям кримінальника», як про нього пише Штумпф[302], виходить вперед і вимагає створення «республіки рад». Йому аплодують. Перший оратор закликає всіх повернутися на свої кораблі. Дружний сміх.

Потім демонстранти розходяться навсібіч.

«Усі зникли в найближчих кухнях».

211

Сутінки. Колеса стукають по рейках. Поїздка потягом триває. Вона почалася кілька днів тому, коли штаб і останні вояки дивізії пізно вночі, при світлі кишенькових ліхтариків, звантажилися на потяг в Арлоні. З того часу вони все їдуть, нерівно, ривками, з незрозумілими зупинками. Через Бельгію. Через Францію. Через Німеччину. Через Австрію. Офіцери їдуть окремо, далеко попереду, в особливому пасажирському вагоні, а солдати й озброєння — в звичайних товарних.

У Німеччині з ними поводилися як з «прокаженими». Як і в останні дні на Західному фронті, так і тепер німецька влада хотіла за будь-яку ціну позбутися цих бунтівних, угорських солдатів, які прагнуть додому, боячись, щоб вони не заразили своїми настроями досі ще боєздатні частини німецької армії. Під час поїздки дисципліна, яка і раніше вже кульгала, занепала. Перш за все, під впливом алкоголю. Більшість солдатів у потягу були добряче п'яними, реготали, веселилися і поводилися агресивно. Раз по раз лунали постріли. Це солдати, напившись або від радості, стріляли з рушниць у повітря.

При в'їзді на територію Австрії потяг зупинено представниками німецької влади, які вимагали від солдатів здати всю зброю, щоб вона не потрапила до рук австрійських революціонерів, які очікували на потяг з того боку кордону. Тут могло статися непередбачене, адже п'яні, уперті солдати цілком відмовилися здати зброю. Але обстановка розрядилася після того, як німці задовольнилися тим, що забрали собі коней, польові кухні та інше. (Коли вони перетнули кордон і їх зустріли «неголені, погано одягнені, агресивні цивільні особи з пов'язками на руках», то останнім було нічим поживитися: вони забрали лише друкарську машинку дивізійного штабу.)

В Австрії настрій став жвавішим і водночас загрозливішим. На кожній станції одні солдати залишали потяг, зазвичай, протверезіши, натомість інші сідали в нього, зазвичай п'яними. В останню добу багато стріляли. Крадіжки й загрози стали зовсім відвертими. У потягці до Будапешта Келемена супроводжували його денщик Фері, конюх Ласі та один з ординарців, Бенке. Усі вони захищали його і навіть сховали його вантаж у вугільному відсіку паровоза.

Сутеніє. За вікнами видно вогні. Позаду, з товарних вагонів, долинають радісні вигуки і постріли. Потяг зупиняється на черговий станції. Поміж солдатів збільшується напруження. У відчинені двері вагонів вони посилають один збройовий залп за іншим. Кілька солдатів стовпилися поблизу напівпорожнього офіцерського вагона: вони кричать, погрожують кулаками, вимагають грошей на випивку. Лунають постріли. Вікна розбито, скалки скла сиплються на підлогу. Перш ніж трапляється щось серйозне, потяг знову рушає, і крикуни розсідаються по вагонах.

Обабіч зрешечених кулями вагонів з'являються будинки. Це передмістя Будапешта. Потяг робить коротку зупинку на полустанку в Ракосі. Уже опівночі. Келемен зі своїми трьома супутниками користуються можливістю і зістрибують з потяга. Але почуття полегшення від того, що він повернувся до рідного міста, ефемерне. Один залізничник попереджає їх про хаос, що панує: люди, які називають себе революціонерами, тиняються вулицями, грабують магазини, зривають знаки відмінності, медалі з офіцерів, які повертаються, відбирають у них речі.

«Пригнічений», ретельно сховавши свої військові знаки відмінності під шинеллю, Келемен залишив полустанок і попрямував тихими, пустельними, темними вулицями на пошуки хоч якогось транспорту. Він так хотів узяти з собою додому речі: сідло, вогнепальну зброю, шпагу й інше — все те, що було з ним з 1914 року. За годину він нарешті зумів зупинити візника, який прямував до стайні.

Запхавши вантаж під сидіння, Келемен та його супутники поїхали в місто. О четвертій годині ранку вони дісталися батьківського дому Келемена. Він подзвонив біля воріт. Жодної відповіді. Подзвонив знову. Знову нічого. Нарешті з’явився брамник. Він обережно, сторожко крався через темний внутрішній дворик. Келемен покликав його на ім'я та скинув з себе шинель, щоб показати свої знаки відмінності. Брамник «захоплено» привітав маленьку компанію і відчинив важкі ґратчасті двері, пропустивши всередину Келемена та інших. На вантажному ліфті вони піднялися на кухню. Не бажаючи будити батьків, Келемен ліг спати в гардеробній.