Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Це війна. Не близькість смерті, не багряний сліпучий феєрверк снарядів, що зі свистом падають на землю, але відчуття того, що ти маріонетка в руках невідомого лялькаря, — ось від чого іноді завмирає серце, ніби сама смерть стискає його своєю рукою.

Хронологія

10/1 Початок російського наступу у Вірменії. Деякі успіхи.

Січень Російські війська входять до Персії.

21/2 Початок німецького наступу під Верденом. Значні успіхи. Бої тривають до листопада.

4/3 Велика Британія і Франція ділять між собою німецьку колонію Камерун.

6/3 Верденський бій досягає розмаху й охоплює лівий берег ріки Маас.

9/3 Німеччина оголошує війну Португалії. (Країни раніше билися в Африці.)

17/3 Перервано п'ятий італійський наступ у Ізонцо. Незначні успіхи.

20/4 Початок так званого Пасхального повстання в Ірландії.

29/4 Капітуляція британського корпусу, обложеного в Ель-Куті.

14/5 Наступ Австро-Угорщини на плато Азіаго в Альпах. Деякі успіхи.

31/5 Великий морський бій у Скагерраку.

1/6 Османський наступ у Вірменії. Усе літо тривають важкі бої з російськими військами.

4/6 Початок Брусилівського прориву на Східному фронті. Значні успіхи.

1/7 Масштабний наступ англійців і французів на річці Соммі. Бої тривають до листопада.

6/8 Шостий італійський наступ на ріці Ізонцо. Деякі успіхи.

9/8 Італійські війська захоплюють Горицю на фронті на Ізонцо.

14/8 Мирні ініціативи Папи Римського. Жодної реакції.

28/8 Румунія оголошує Австро-Угорщині війну. Потім оголошують війну Німеччині.

29/8 Початок румунського наступу в Трансільванії. Деякі успіхи.

14/9 Сьомий італійський наступ на ріці Ізонцо. Жодних успіхів.

4/10 Початок німецького та австро-угорського контрнаступу в Трансільванії.

10/10 Восьмий італійський наступ на ріці Ізонцо. Жодних успіхів.

1/11 Дев’ятий італійський наступ на ріці Ізонцо. Незначні успіхи.

27/11 Значні успіхи росіян у Персії.

5/12 Столицю Румунії Бухарест захоплено німецькими і австро-угорськими військами.

12/12 Мирну ініціативу Німеччини відхилено державами-супротивниками.

85

Це називається the stack, купа. Укладені штабелем мішки з борошном, заввишки чотири метри, на яких улаштовують спостережний пункт. Огляд звідси чудовий. Можна бачити все до горизонту, стежити за османськими військами, які облягають місто на півночі. Купу мішків складено посеред того, що називають Форт, — великий, обнесений стіною простір на північно-східному кінці британських укріплень навколо Ель-Кута.

Едуард Мослі знаходиться в Форті з учорашнього дня. Його прислали сюди керувати вогнем, на зміну пораненому. Дорога була довгою і небезпечною. Йому довелося пробиратися майже три кілометри окопами. Усюди чатують ворожі снайпери, які стріляють по всьому, що рухається. Оскільки Форт — місце ізольоване, їжа тут огидна навіть на думку Ель-Кута. Тут почали забивати тяглову силу (до улюбленого коня Мослі, Дон Жуана, ще не дісталися), тому солдати, які стояли ближче до міста, часто отримують на обід конину. Тут таке зустрічається рідше. Занадто довгий шлях.

Мослі прокинувся за півгодини до світанку. Він і другий керівник вогнем на купі по черзі поснідали. Зранку вони їдять звичну їжу: рис і тушонку, потім п'ють чай. Олії та цукру більше не залишилося. Мослі любить спостерігати схід сонця, дивитися, як нічні тіні піднімаються над пустельною рівниною. Цього ранку перед його поглядом постало приголомшливо чудове небо, забарвлене відтінками смарагдового, лілового та фіолетового, — такими кольорами переливався архіпелаг хмар, що летіли, гнані південним вітром. У перший день нового року він хотів вірити, що споглядає якийсь знак, що їхня доля, подібно до швидких хмар, незабаром занесе їх просто до Багдаду. В Ель-Куті всі терпляче чекали на допомогу: оптимісти вважали, що вона надійде за кілька днів, а песимісти вимірювали час очікування тижнями. Укладали парі. Іноді грали у футбол. Спека стояла нестерпна.

Він любив світанок ще й з іншої причини: у цей час найлегше вести артобстріл, удень їм добряче заважає марево. І на світанку ворожий вогонь був не таким важким. Ворог дізнався, що керують вогнем британської артилерії з вершини гори, і це означало, що ледь власні гармати відкривали вогонь, ворожі снаряди негайно починали бомбардувати стіни. (Він так описує їх звук: «р-р-р-рип».) Через рівні проміжки часу вони були змушені заново зміцнювати подвійний шар мішків, після того як град куль проривав верхню частину і вони виявлялися беззахисними перед обстрілом.

Удень Мослі бачив у бінокль, як османські солдати почали працювати на артилерійських позиціях. Він негайно підняв батарею, повідомив координати, і трохи згодом пролунав гуркіт гармат. Однак ворожих солдатів це аніскільки не налякало. У бінокль він бачив, як під час звуку залпу вони поховалися до сховища. Щойно розсіялася димна хмара, вони знову швидко взялися за лопати і кирки. Хоробрі хлопці. Тоді Мослі змінив метод обстрілу. Батареї наказано стріляти по черзі, випускати снарядів менше, але частіше. Схоже, це справило ефект. Через деякий час на місце прибули санітари з ношами.

Форт — один з наріжних каменів в обороні Ель-Кута, тому він (а особливо купа) майже постійно перебуває під обстрілом. (Коли Мослі йде уздовж кріпосної стіни, кулі влітають у низенькі бійниці, тому доводиться пересуватися перебіжками.) Піхота, яка охороняла це місце, змушена майже весь час ховатися під землею. Тут справжні лабіринти траншей і притулків, а ще глибоких ям, у яких складено предмети першої необхідності та боєприпаси.

У другій половині дня Мослі відвідує одну із зовнішніх галерей Форту. У різдвяний святвечір османська піхота спробувала штурмувати і, прорвавшись через кулеметний вогонь британців, увірвалася до бастіону, де зав'язався кривавий рукопашний бій. Зрештою нападники кинулися навтіки. А бастіон був завалений трупами. Солдати, які відбили ворожу атаку тиждень тому, усе ще перебували на місці, вельми задоволені своєю перемогою. Вони показали Мослі трупи ворогів, які так і валялися по всьому бастіону. Тіла давно вже розкладалися, і сморід стояв нестерпний. Але деякі солдати, незважаючи на запах і небезпечне сусідство османських снайперів, насмілювалися блукати по цьому килиму з тіл у пошуках сувенірів. Солдат-індус показав Мослі свої знахідки: три османських тропічних шоломи й офіцерську шаблю.

Обід був чудовий: картопля (маленька порція), філе з конини, фініки, хліб. А по обіді взагалі сталося диво. Офіцер запропонував йому бірманську cheroot[141], і близько сьомої години вечора Мослі повернувся назад до свого сховища, щоб шанобливо викурити її.

Бліндаж він ділив з іншим офіцером-коригувальником вогню, капітаном, і місця їм обом вистачало: майже п'ятнадцять метрів. На жаль, бліндаж був дуже низенький, і доводилося завжди пригинатися. Мослі лежить на ліжку, курить і дивиться у стелю. Дивиться у стелю, що складається з ряду балок діаметром 15–20 см, укритих шаром піску у метр завтовшки. Він зазначає, що балки прогнулися під його вагою. Він дивиться на вигнуту стелю і силкується згадати цитату з Аристотеля, щось на кшталт: «Навіть якщо окремі дошки міцніші за інші, усі вони зламаються, коли тяжкість виявиться непомірною».

86

Останній місяць був зайнятий здебільшого патрульною службою та іншими турботами окупаційних сил. Гориста місцевість уся в снігу, але не надто холодно. Залишки розбитої сербської армії зникли в албанських горах на півдні й, за чутками, були вивезені кораблями союзників на Корфу. Бої регулярних армій у Сербії завершилися. Тепер потрібно було тільки виграти партизанську війну. У деяких областях країни практично не залишилося чоловічого населення. Келемен раз у раз бачив колони чоловіків різного віку, що проходили повз: «Зморшкуваті люди похилого віку, понівечені важкою працею, ледь пересувалися, безпорадні, вони змирилися з долею, немов приречені на смерть тварини. А позад них ішли каліки, недоумкуваті й діти». Він добре знав сліди, що залишала по собі ця скорботна процесія: тіла виснажених людей у придорожніх рівчаках через кожен кілометр, важка, кисла, смердюча хмара від всіх цих немитих бідолах, що відчувалася у повітрі ще тривалий час, після того, як самі вони вже зникли за поворотом.

Ті, хто остаточно втратили совість, користувалися нагодою, щоб поживитися на чужій біді. У сербських містах багато жінок пропонували себе в обмін на їжу, — шоколад або хоча б сіль. Сам він навіть не міг уявити, що візьме участь у цій ницій, нестримній розпусті, що панувала в окупованих містах. Можливо, він занадто порядний? Або попросту надто пихатий? Чого відмовлятися, якщо дісталася така легка здобич?

З кінця грудня його частина дислокована в Боснії, а сьогодні сам Келемен знаходиться в Сараєво. Він занотовує у щоденнику:

87

Мороз і снігопади — їх головні союзники. І російська, і німецька армії зачаїлися у своїх поспіхом виритих окопах і переповнених притулках. Флоренс та іншим у польовому госпіталі нічого робити. Їхні пацієнти здебільшого страждають від обморожень або ж поранені снайперською кулею: снайпери, ці митці з полювання за людьми, особливо активізуються в ситуаціях, подібних до цієї[142].

Флоренс задоволена життям. Вона мала десять днів відпустки і рада опинитися в Москві: «Там було все, за чим я так скучила: світло, барви, тепло». Вона послухала оперу, відвідала балет, навіть танцювала. Нечуваною насолодою стали для неї тихі домашні вечори в сім'ї господарів, м'які подушки, гра на роялі та спів. Але за якийсь час її охопило туманне занепокоєння. Чогось бракувало.

Потім вона вже просто лічила дні, що залишилися до кінця відпустки, очікуючи, коли ж знову одягне форму і повернеться на фронт.

Гарний настрій мала не лише Флоренс. Після довгих літніх і осінніх відступів бойовий дух армії почав відновлюватися. Затишшя останніх місяців дало змогу поповнити розбиті дивізії новими солдатами, обози — новим провіантом, а арсенали — новою технікою. У царської Росії була тепер на фронті армія у кількості два мільйони осіб, і майже кожний солдат мав гвинтівку, що було надзвичайно позитивним фактом[143]. Брак снарядів, про який постійно згадували весь минулий рік і який частково був вигадкою, тепер усунений. Для кожної артилерійської гармати тепер призначалося близько тисячі снарядів — і це було відмінним показником. Крім того, солдати отримали перепочинок.

У лавах російської армії знову запанував оптимізм. Раніш бойовий дух занепав, і не дивно, адже за півтора роки армія втратила близько чотирьох мільйонів чоловік[144]. Але тепер багато хто сподівався і вірили, що у новому році настане довгоочікуваний корінний перелом у війні. Активно обговорювали майбутній російський наступ[145].

Солдати знову почувалися вояками. Флоренс вже почула, що на їх ділянці фронту готується якась операція. Учора за обідом вона дізналася, про що йшлося: так звана розвідка боєм, за участю двох батальйонів, на найважливішій ділянці німецької лінії оборони. Метою було випробувати сили супротивника і захопити кілька полонених. Багато хто з тих, хто повинен був брати участь в операції, — зелені новобранці, гарячі молоді люди, які зголосилися йти добровільно. Вони потайки розріжуть колючий дріт німців — ризиковане завдання, у якому вони, за браком досвіду, вбачали лише веселу пригоду. (Їм видали спеціальне обмундирування у вигляді захисного костюма білого кольору.) Флоренс, разом з частиною медперсоналу, повинні перебувати в повній готовності поруч з лінією фронту, щоб за потреби надати допомогу пораненим.

Уранці вони вже були готові виступити, однак час ніби зупинився в напруженому очікуванні. Лише о пів на одинадцяту вечора надійшов наказ. Вони хотіли розгорнути намети, але, до своєї радості, виявили в найближчому лісочку хатину, куди і занесли все обладнання. Вона перебувала за півтора кілометра від окопів. Погода була огидною: різкий, холодний вітер і сніг із дощем.

Лікарі нервували. Хто знає, яку відповідь дадуть німці на цей рейд? На фронті спокійно і тихо. Не чутно жодного пострілу. Вони сидять і чекають. Усі чекають. Минула північ. Через деякий час з'являється командир дивізії, йому пропонують чаю. Як і раніше всі перебувають у стані очікування. О другій годині ночі командиру дивізії доповідають по телефону. Є погані і гарні новини. Перша спроба подолати дротове загородження німців зазнала невдачі, але зараз почалася друга.

Знову чекають мовчки. Новий телефонний дзвінок. Все відбувається за планом. Розвідники долають перешкоди. У маленькій хатині люди переводять подих і полегшено всміхаються одне одному.

Знову чекають, знову мовчки. Третя година, четверта година ранку.

Почалося.

Тишу обриває гуркітливе ревище артилерійських знарядь, кулеметів, гвинтівок. Мабуть, наступ? Ревище не змовкає. Знову доповідь по телефону. Розвідники виявлені й знаходяться під обстрілом. Прорив не вдався.

Починають надходити поранені: одних несуть на ношах, іншим допомагають товариші, а хтось, накульгуючи, плентається сам. Переважають два кольори — білий і червоний. Кров чітко проступає на новеньких білих маскувальних халатах солдатів. Флоренс бачить, як один із солдатів стискає в руці гранату і від шоку не бажає її випускати. Інший поранений у живіт, кишки випали назовні, — він уже мертвий. У третього поранення легенів, він задихається. Вона бачить, як соборують четвертого, але він навіть не має сили проковтнути облатку. Біле і червоне.

Коли все завершилося, Флоренс виходить на свіже повітря. Із сусідньої ділянки фронту долинають звуки перестрілки, але тут усе знову тихо і спокійно. Розвідка боєм провалилася: 75 загиблих і близько 200 поранених. Командир полку зник, можливо, лежить важко поранений десь там, серед колючого дроту, в зимовій темряві.

88

Морозяне повітря. Зимове небо. Цього ранку Мішель Корде проводжає на вокзал свого давнього друга. Той військовий інженер і прямує до своєї частини. Вони разом їдуть на Східний вокзал. У метро Корде чує, як один піхотинець, який повертається на фронт після відпустки, розповідає своєму приятелеві: «Я готовий дати ліву руку на відсіч, тільки б туди не повертатися». Це не просто мовний зворот. Корде потім чує, як піхотинець каже, що дуже хотів би, щоб його поранило, аби тільки полишити передову, і висунув руку з окопу. Він тримав руку добру годину, але все марно.

Цього дня говорили і про те, що щодня війна забирає 3 тисячі людських життів і з'їдає в середньому 350 мільйонів франків. Говорили про те, щоб знизити витрати заради того, щоб битися довше. Хтось вжив вислів «війна в розстрочку». Обурюються з приводу вчорашньої капітуляції Чорногорії, союзника Сербії та Франції на Балканах. Але вибору не було. Крихітна гірська країна окупована тими самими німецько-австрійськими військами, які розгромили сербську армію. Хтось розповідає історію про німецького офіцера, якого важко поранили і полонили і який, умираючи, прошепотів: «Правда ж, що Гете… найвеличніший у світі поет?» Це вважалося типовим проявом німецького самовдоволення.

Коли Корде з другом дісталися нарешті Східного вокзалу, була десята година ранку. Довкола люди у військовій формі. Вони сотнями сидять на візках із вантажем або на кам'яних балюстрадах. Чекають на свої потяги, чекають, коли проб'є одинадцята. До цього часу суворо забороняли подавати військовим напої. Корде чув розповідь про одного міністра, який запропонував чаю двом дамам і нареченому однієї з них, але отримав ввічливу відмову, бо наречений носив військову форму і ще не було одинадцятої. Тоді міністр спробував замовити чай тільки для дам, але і тут отримав відмову, оскільки не виключалося, що військовий вип'є чай, призначений дамам. Метрдотель послужливо вказав вихід, підказуючи, як розв’язати цю дилему: офіцер з іншої компанії саме залишав чайний салон, щоб його друзі, які залишилися, мали змогу попити чаю.

На пероні повнісінько солдатів, які повертаються з відпусток. Біля вагонів зворушливі сцени прощання. Жінки високо піднімають своїх малюків, щоб чоловіки, які виглядають у відчинені вікна, поцілували їх наостанок. Корде спостерігає за подіями, як завжди, очима глядача. Дивиться на солдата: у нього перекривлене обличчя, просто лик скорботи. Страждання солдата відверті, настільки очевидні, що Корде швидко відвертається. Не озираючись, він залишає перон.

89

Чорногорія, ще один ворог Німеччини, хоча і не головний, переможена. Пал Келемен зі своїми гусарами брав участь у військових операціях, але знову так і не побачив справжніх боїв. Тепер вони заклопотані своїми звичними буденними справами: патрулюванням доріг і охороною. Він занотовує у щоденнику:

90

Вона ділить намет ще з трьома жінками. Зранку вони готують собі сніданок на маленькій переносний британській похідній плитці, досить малопотужній. Але цього вистачає, щоб зварити каву та розігріти банку з ковбасою. У Салоніках нічого особливого не відбувається. На фронті затишшя, причому так тихо, що солдати на передовій навіть почали саджати городи, маючи намір вирощувати горох. Про військові дії нагадують хіба що окремі німецькі цепеліни, які вчиняють нальоти. Перше серйозне бомбардування трапилося наприкінці грудня, друге — чотири дні тому. Ефект вони справили досить слабкий.

Як і на інших фронтах, де панувало затишшя, повітряні бої привертають до себе увагу, що вочевидь не відповідає їх реальному значенню. Вони уособлюють усе, чого очікують від війни, але що важко знайти сьогодні: пістрявість, напруження, драматизм — дійство, у якому панують мужність і спритність окремої людини. Днями по всіх Салоніках возили збитий німецький аероплан. (Те, що його збили просто за французькими позиціями, чиста випадковість. У машині зяяв усього лиш один кульовий отвір, але куля пробила бензобак.) Кінг ходила поглянути на процесію. Попереду скакала союзницька кавалерія, слідом їхали автомобілі з гордими пілотами-союзниками, а за ними аероплан, завантажений на три вантажівки. Замикали процесію ще декілька автомобілів і кінна колона. Про цей день Кінг розповідає в листі, адресованому сестрі:

Це була офіційна процесія, що мала справити враження на тубільних жителів[146], які витріщалися на аероплан, роззявивши роти, але найцікавішими для них стали безліч вантажівок, санітарних машин, автомобілів, трамваїв, візків, запряжених волами, в'ючних коней та іншого, що скупчилося позаду.

Уже стемніло, дощить. Кінг лежить у наметі та пише листа сестрі. Він є коротким, оскільки у неї залишається всього половина стеаринової свічки. Потім вона лаштується до сну, на це багато часу не потрібно. Їй слід тільки зняти черевики і спідницю, і вона, напівроздягнена, негайно забирається під ковдру, укрившись зверху ще й шинеллю. Завтра у неї і трьох її сусідок за наметом вільний день, і вона з нетерпінням чекає на нього. Їй хочеться виспатися. На сніданок матиме три яйця, що вона купила сьогодні ввечері.

91

Холоднішає. Близько одинадцятої години ранковий дощ поступається місцем рясному снігопаду. Пласка пустельна рівнина, що оточувала їх, одяглася в екзотичний білий колір. Рафаель де Ногалес знаходиться на борту пароплава, що прямує мулистим Тигром на південь, на фронт. Він знову прагне бою, небезпеки. Учора він залишив штаб у Багдаді і попрямував служити в кавалерійську бригаду, яка бере участь у важких боях навколо Ель-Кута.

Якби не холод, то можна було б назвати цю подорож приємною, майже ідилічною.

Де Ногалес справді хотів звільнитися з лав османської армії, коли виснажений, хворий, він після свого тривалого й небезпечного кінного переходу з Саїрта нарешті досяг Алеппо. Ніщо не могло змусити його змінити своє рішення. Навпаки. Знову і знову він натикався на сліди різанини християн, бачив колони депортованих вірмен, у першу чергу жінок і дітей, «скелетів у брудному лахмітті», — під суворим наглядом османських солдатів вони плентали назустріч загибелі.

З військового міністерства в Константинополі йому повідомили телеграмою, що його прохання не задовільнили, запропонувавши полікуватися в штабному госпіталі. Де Ногалес не наважився пристати на пропозицію. Будучи свідком геноциду, він побоювався за своє життя. Контактуючи з німецькою військовою делегацією в Алеппо, він почувався в безпеці настільки, що через місяць реабілітації подав прохання про нове місце служби[147].

Спершу він отримав місце в адміністрації маленького глухого містечка в провінції Адана. Там він вів нерівну, але небезуспішну боротьбу із заворушеннями, корупцією та сумною некомпетентністю османського транспортного апарату, поки несподівана телеграма в грудні не закликала його на нову службу, цього разу — в штаб німецького генерал-фельдмаршала фон дер Гольця, який керував османською Шостою армією в Месопотамії.

Не без хвилювання, але сподіваючись на зміни і на завершення внутрішнього заслання в Адану з її караванами, де Ногалес вирушив на південь, на фронт, в Месопотамію. Відбиття британського наступу на Багдад розцінювали як значну перемогу, при цьому очікували ще більших успіхів, якщо вдасться змусити капітулювати оточений в Ель-Куті британський корпус. Зараз навколо маленького містечка тривали важкі бої, а крім того, вони велися і вниз за течією річки, де британські частини намагалися дістатися обложених.

Через кілька годин плавання річкою їх зустріли. Обидва судна зупинилися. Він бачить, як низенький чоловік у формі османського полковника, з гострою борідкою, тримаючись «гордо, але скромно», піднімається до них на борт. Це Нуреддин, той самий, який не тільки керував розгромом британців під Ктесифоном, але і безпосередньо відповідав за успішне оточення корпусу Таунсхенда. Нуреддин прямував тепер до Константинополя, «принижений і всього позбавлений», зміщений з поста губернатора Багдада. Новий його губернатор Халіль не міг похвалитися своїми військовими талантами[148], але мав солідні політичні зв'язки[149]. І тепер, коли в повітрі майорить тінь великої перемоги, він намагався узурпувати роль офіційного тріумфатора.

Війна прискореними темпами продукувала героїв. Газети рясніли повідомленнями про подвиги. Але імена цих героїв настільки ж швидко забували. Більшості з них уготована смерть або забуття. У перемоги під Ктесифоном був архітектор, німецький генерал-фельдмаршал фон дер Гольц. Незважаючи на своє високе становище, він знаходиться в ізоляції, до того ж хворий і живе на самоті в тісному і брудному похідному наметі. На той час 72-річному Кольмару фон дер Гольцу залишалося жити всього два місяці. Він помре від тифу[150].

Ближче до вечора де Ногалес помітив дим, що спіралями «піднімався до свинцево-жовтого неба». Фронт зовсім близько. Вони дісталися місця, де потрібно пересісти з пароплава на сухопутний транспорт. Тут він зміг побачити гвинтики гігантського апарату, що рухає війну. У більшості армій було потрібно до п'ятнадцятьох осіб, які працювали за лінією фронту, забезпечуючи постачання одного солдата.

За останні п'ятдесят років зброя зазнала значних змін, стала більш смертоносною, але транспортні засоби залишилися колишніми. У цьому одна з найважливіших причин того, що війна часто застопорюється, зупиняється, тупцює на місці. Коли потяги прибувають до місця призначення, армії пересуваються далі точно так само, як за часів Цезаря або Наполеона, тобто за допомогою м’язової сили, що криється в ногах людини або спині коня. Але організація, що дедалі більше ускладнюється, вимагає більше спорядження, а точна зброя — більше боєприпасів[151].

Результат більшості військових кампаній — особливо якщо вони розгортаються за межами Західної Європи, з її розгалуженою мережею залізниць, — залежить не стільки від тактики, скільки від логістики. Нехай навіть солдати відважні та зброя у них найсучасніша, вони програють, якщо транспортний апарат, що має їх забезпечувати, слабкий або нерозвинений. Військовий конфлікт дедалі більш вироджується в економічне змагання, у війну заводів і фабрик. Саме логістика була слабкою стороною османської армії.

За час служби де Ногалес зіткнувся з безліччю прикладів безсилля і корумпованості в османських військах, але на фронті в Месопотамії були мобілізовані всі наявні сили. І те, що побачив де Ногалес, коли його пароплав наблизився до берега, дійсно вражало. Не можна було засумніватися в серйозності й енергійності того, що відбувалося. Самій сцені властиве дещо позачасове.

Де Ногалес провів ніч на борту закопченої та пробитої кулями «Файрфлай», англійської канонерки, що потрапила до рук турків після боїв при Умме, близько двох місяців тому. Супротивники тримали на Тигрі невеликі флотилії з важкою зброєю, щоб забезпечити собі безпечне постачання. Адже для обох армій ріка, навігацію якою цього року істотно ускладнила посуха, була артерією життя.

Час від часу чувся слабкий рокіт далеких вибухів. Десь біля горизонту від пальмових гаїв піднімався густий дим. Там знаходився Ель-Кут і його обложені захисники.

Один із таких захисників в оточеному місті — Едуард Мослі. Зараз він хворий на дизентерію. Цього ранку пробудження стало просто жахливим. Крім неминучої діареї, у нього розболілися крижі й голова, підвищилася температура. Лікарі рекомендують лише одне — дієту. Коментар Мослі: «З таким же успіхом вони могли б порекомендувати морську подорож». В Ель-Куті поступово, але невблаганно скорочуються запаси продовольства. Ті, хто за будь-яку ціну хотів уникнути лікарняного ліжка, намагалися триматися на ногах за допомогою опіуму або інших ліків, наприклад, суміші касторової олії та chlorodyne, відомого болезаспокійливого препарату зі смаком м’яти, що містив опіум, канабіс і хлороформ[152].

Обстановка в Ель-Куті залишається незмінною. Усі чекають на підкріплення. Дехто охоплений нетерпінням, інші більш стримані, майже апатичні, зневірилися у швидкому порятунку. Називають їх жартома siegy або dugoutish[153]. Кільце блокади стискається. Сьогодні їх бомбардував ворожий літак. Мослі: «Коло замкнулося. Нас обстрілюють з усіх боків, навіть з повітря». Сьогодні всіх вразила новина про те, що вдома, у Великій Британії, людям нічого не відомо про події у Месопотамії. Уважають, що корпус впав у якусь зимову сплячку».

Мослі занотовує у своєму щоденнику:

92

Чи то зима, чи то весна? Укриті льодом калюжі. Світло-коричневі барви ландшафту. Уже кілька місяців триває затишшя, і він цьому радий. Андресен устиг побувати на передовій, але він там не воював, а копав. Удень вони ховалися в якомусь підвалі, прислухаючись до розривів снарядів; уночі вирушали на лінію фронту і рили. Позиції розширюються і поглиблюються, і вигляд цих багатокілометрових окопів з пухким дротяним загородженням не стільки вражав, скільки наводив тугу. Він запевняв інших і самого себе, що неможливо досягти якогось рішення силою зброї, — що більше минає часу, то надійніше зміцнюються оборонні рубежі. Він також чув, що німецькі та французькі солдати уклали щось подібне до мовчазної угоди: просто дати одне одному спокій, поки є така змога. Проте раз у раз точилися жорстокі бої, які, утім, так само швидко завершувалися, — логіка подій залишалася для нього незбагненною.

Якщо не враховувати риття окопів ночами, Крестен Андресен вів цілком стерпне життя. Він уникав неприємностей і небезпек. Як і раніше сумував за домом. Андресен намагався триматися подалі від своїх німецьких товаришів, уважаючи їх пияками, і насилу витримував монотонні, сірі будні. Іноді вони жартували одне з одним, підсипаючи перцю в чиї-небудь «свинячі рила» — так на солдатському жаргоні називалися протигази. Коли знаходився час, він відвідував інших данців, щоб поспілкуватися, поговорити. Він прочитав Мольєра і потоваришував з обозним конем. Після того, як надійшла новина про капітуляцію Чорногорії перед Австро-Угорщиною, усі почали міркувати про те, що це перший крок, за яким будуть інші, що до Великодня повинні укласти мир, можливо, трохи пізніше. І так далі.

Андресен занотовує у щоденнику:

93

Лихоманка і втома, що дошкуляли йому останнім часом, нарешті отримали пояснення: у нього малярія. Не в тяжкій формі, але все одно він потребував лікування. Зрозуміло, він дуже зрадів, дізнавшись, що буде поміщений в угорський госпіталь. Накрапав дрібний весняний дощик, коли Келемен попрощався зі своїми товаришами-офіцерами і солдатами, причому прощання було дуже зворушливим — його сержант навіть заплакав. А потім він залишив табір у цьому заболоченому місці під Каттаро і попрямував на військовому транспортному кораблі під Фьюме[154].

Вони йшли вздовж узбережжя Далмації, загасивши вогні, під крижаним вітром, повз найнебезпечнішого місця в Адріатичному морі — там, де море перетворювалося на мішок, забитий гігантським італійським мінним загородженням біля Отранто. Сам він не розумів, чому екіпаж насилу приховував хвилювання. Він «не міг зрозуміти, що досі знаходяться люди, у яких від думки про небезпеку починають блищати очі. Усе ще б’є ключем така жива, уперта енергія». Поки інші тупцювали на промерзлій палубі, нервово шукаючи очима італійські міни, Келемен сидів на самоті в порожній офіцерській їдальні та пив червоне вино «Vöslauer Goldeck».

А сьогодні він сидить і чекає на потяг до Босанскі-Брод. Це залізничний вузол, і тут багато солдатів[155]. Вулицями снують вантажівки, на вокзалі можна побачити паровози і вагони всіляких типів і моделей. Усюди укладено великі штабелі продуктових консервів і боєприпасів. Старі бородаті ополченці в забрудненій формі навантажують і розвантажують. У привокзальному ресторані тісняться військові та державні службовці. За одним із столиків сидить молода жінка. Уся його увага прикута саме до неї:

94

Безхмарна весняна ніч. Весь німецький океанський флот погойдується на дзеркальній воді неподалік від гирла Ельби. Можливо, тепер почнеться? Усе готово до бою, навіть з шикарних офіцерських кают викинуто все зайве. Офіцери носять при собі пістолети, щоб «зуміти підкріпити наказ силою», — це щось нове, викликане невдоволенням особового складу, що зростає.

Уночі кораблі піднімають якорі. Ріхард Штумпф чує знайомі звуки, серед них і ті, що видають вібрації трьох парових двигунів. Вони поширюються по металевому корпусу судна подібно до биття пульсу. Але він не впізнає напрямку. Замість звичного північного курсу, до безлюдного Північного моря, уся ця маса сталевих кораблів, затемнених, нечутних, прямує на північний захід, повз Східно-Фризькі острови, вздовж узбережжя. Дивно.

Настав ранок, теплий, ясний і сонячний. Штумпф стоїть на вахті, на містку лінійного корабля. Він справді задоволений: погодою, своїм завданням, життям, — майже задоволений. Причина полягає не лише в погоді та в тому, що флот нарешті щось робитиме. Сьогодні вранці на дошці оголошень, поруч з радіорубкою, було вивішено копію телеграми від головнокомандувача флоту, адресовану допоміжному крейсеру «Мьове». Вона містила три слова: «Ласкаво просимо додому!»

Усім відомий допоміжний крейсер «Мьове». Він відзначився у «війні на морі», як її розуміли і Штумпф, і мільйони інших німців: сміливі маневри на просторах світового океану, протистояння стихіям, перемога над переважаючими силами противника.

«Мьове» починав своє життя як «Пунго» і був абсолютно пересічним невеликим транспортним судном, що перевозило банани з німецької колонії в Камеруні, поки не вибухнула війна. Не минуло й кількох днів, як французькі війська, а за ними і британські, вторглися в цю колонію[157]. Загарбники й тут сподівалися на швидку перемогу. Під час незграбної й тривалої військової кампанії, що тривала весь 1915-й рік, німці залишили свої позиції, одну за одною[158]. І щойно стало зрозуміло, що настав кінець торгівлі бананами з Камеруном, принаймні на час війни, як восени 1915 року «Пунго» був переобладнаний у «Мьове» — рейдерський корабель для дій на комунікаціях противника. Німецький флот мав близько десятка подібних кораблів: зовні вони схожі на звичайні морські транспорти з нейтральних країн (здебільшого скандинавських), але мали на своєму борту важке озброєння — міни і замасковані гармати, їх головною мішенню стали торгові судна союзників. Страх і паніка, що вони наводили, ніяк не відповідали їх реальній кількості. Усі учасники воєнних дій відчували якусь незручність, бачачи, як ці непоказні суди топили більше кораблів, ніж увесь великий, дорогий і потужний флот, разом узятий.

Той факт, що великі лінійні кораблі в очікуванні нудилися в порту, нічого не роблячи, викликав чимало глузувань поміж цивільних осіб. Цей флот, значних розмірів, — до війни він поїдав третину всього військового бюджету, — абсолютно пасивний, навіть непридатний до використання, як уважав дехто. Колишній головнокомандувач флоту, знятий зі своєї посади за надмірну обережність, зазвичай отримував на свою адресу уїдливі зауваження від перехожих на вулиці, здебільшого жінок. Наступні рядки можна було побачити надряпаними на стінах або почути від вуличних хлопчаків на вулицях Вільгельмсхафена:

У цій ситуації «Мьове» ніби заповнював очевидний брак подвигів на флоті. Він вийшов у море в грудні, під шведським прапором, і на його рахунку сьогодні як мінімум один ризикований похід. Він замінував фарватер поблизу найбільшої британської військово-морської бази, Скапа-Флоу, і цим відправив на дно старий лінійний корабель «Кінг Едуард VII». Потім він попрямував навколо Ірландії, до французьких берегів, обійшов Іспанію і Канарські острови, нарешті перетнув Атлантичний океан і наблизився до берегів Бразилії. І весь цей час на своєму шляху він скидав міни або зупиняв торгові судна союзників. За три місяці він захопив 15 кораблів: 13 з них були потоплені, а 2 взяті в полон і відведені до порту[160].

Вони вже хотіли сісти обідати, коли з лівого борту пролунали радісні вигуки. Штумпф з іншими поспішили туди. У променях березневого сонця маленький «Мьове», гойдаючись, просувався вперед проміж рядів великих сірих лінійних кораблів. На його щоглі майоріли прапори всіх п'ятнадцяти кораблів, які він захопив або потопив. Старший офіцер виголошує тост, і всі підхоплюють його, «несамовито, з усіх сил». На низенькому «Мьове» вишикувався весь екіпаж. У відповідь летить радісне гучне «ура». Штумпф з подивом відзначає, що «на палубі стоять кілька негрів у синіх сорочках і червоних шапочках і — просто неймовірно! — Також кричать «ура».

А потім почалося приголомшливе дійство. Як привітання весь ескадрон здійснює дивовижний у своїй синхронності поворот:

Тріумф як виняток. Пізніше весь перший ескадрон знову входить у порт Вільгельмсхафена. Там вони вантажать вугілля для бункерування до восьмої вечора. І відразу ж знову йдуть. Поширюються чутки, щось дійсно назріває.

За кілька днів Ріхард Штумпф занотує у своєму щоденнику:

95

Нарешті наспіло підкріплення! Ще вночі, коли їх розбудив страхітливий вибух, вони зрозуміли: щось відбувається. Мослі повідомили, що це, напевно, плавуча міна, що призначалася для моста Шатт-аль-Хай, в тилу османської армії, яка натрапила на мілину і вибухнула. Знову стало тихо, і він ліг. За кілька годин його збудив вогонь, що вівся зовсім близько. Він визирнув. Уже розвиднілося.

Спершу Мослі подумав, що це їхня власна артилерія в Ель-Куті. Потім вирішив, що османська артилерія обстрілює британське підкріплення, яке, згідно з останніми повідомленнями, перебуває всього за тридцять кілометрів звідси, на північному березі Тигра. Він видерся на дах подивитися. Удалині спалахи вогню. Це гармати британців. Вони гатять по турецьких позиціях у Ед-Дуджайл, на південному березі річки. Звідси всього дванадцять — тринадцять кілометрів. Вочевидь, підкріплення таємно переправилося через річку, вчинило нічний марш-кидок і тепер пішло на прорив.

Усіх, хто опинився в оточенні, охопило неймовірне хвилювання. При світлі дня можна було вже розгледіти, як османські частини форсованим маршем рухаються туди, де для них виникла загроза. Мослі знав, що планувалося підтримати британців, які прийшли на допомогу, і зробити вилазку, або на півночі, або на півдні, залежно від того, на якій стороні річки точиться бій. Але він не чує наказу про заплановану операцію. Близько дев'ятої ранку він бачить довгі ряди голів, що піднімаються з османських окопів: вони рухаються на південний схід.

Тим часом грім битви наростає. Водночас османські з'єднання стягуються до Ед-Дуджайлу.

А потім стає тихо. На горизонті більше не спалахують вибухи.

Мослі вирішив, що тиша настала через те, що британська піхота досягла мети свого наступу і почала ближній бій, з використанням холодної зброї.

Усе ще тихо. Оточених охоплює тривога. Що там сталося? Чому зволікають з наказом про вилазку?

Спливають години. Нічого не відбувається. Гармати навколо Ед-Дуджайл мовчать.

Настає вечір.

Навколо тиша.

96

Цього дня Артур Докінз отримує посилку, що прийшла кораблем, через фірму «Томас Кук і сини», від австралійської військової влади в Єгипті. У посилці лежать особисті речі Вільяма Генрі Докінза. Ось вони:

Того самого дня, о третій годині, в Ель-Куті Едуард Мослі занотовує у своєму щоденнику:

97

Вони торують собі дорогу вперед. Не будують її, а прокладають усією своєю вагою. Колона складається з чотирьох-п'яти тисяч солдатів, кількох тисяч мулів і коней, безлічі гармат, возів з боєприпасами і ще з усілякими запасами, машинами, які ковзають у самому хвості. Колона рухається неспішно.

На початку маршу, коли вони ще крокували піщаною рівниною, Б’юкенен озирався назад і в клубах пилу бачив залишені ними сліди: вони нагадували «тонку витку лінію, прокреслену в пустелі, на ще не завершеній карті». Авангарду довелося вплутуватися в одиничні, короткочасні сутички з ворогом. Дорогою вони знайшли кинутий поспіхом німецький табір і спалили його.

Тепер потрібно завоювати німецьку Східну Африку.

На папері все виглядає як масштабна і вражаюча операція. Точнісінько як у Європі планується атакувати німців водночас з декількох сторін: британці мають завдати удару з Північної Родезії, бельгійці — окупувати район на північ від озера Танганьїка, португальці, як очікується, нападуть з півдня — уже два дні як Німеччина і Португалія перебувають у стані війни. Але головна операція розгорнеться на північному сході німецької Східної Африки, навколо Кіліманджаро. Мета: провести класичну операцію з оточення, а потім знищити ворога. Колона, у якій крокує Б’юкенен та інші королівські стрільці, повинна буде атакувати з півночі та виступити в ролі ковадла, утримуючи німецькі війська, які відступають, щоби молот — головна ударна сила[161], що наблизиться із заходу, — зміг розбити їх ущент. Обидві колони просувалися в Моши. (Це невелике містечко було кінцевою станцією на довгій залізниці, побудованої німцями з Тангі.) Такою була логіка великої європейської війни, пристосована до африканської географії.

Зухвалі плани завдати блискавичного удару в спину ворога поки що обернулися обтяжливим нерівним просуванням незнайомою місцевістю. Коли ж колона вступила в буш, то швидкість її просування зменшилося. До того ж вони опинилися в районі поширення мухи цеце, а спеціально завезені сюди мули і коні були особливо чутливими до хвороби. Тварин буквально косило — жертв було не злічити[162]. (Кому спало на думку використовувати тут цих мулів і коней? У будь-якому разі, не знавцеві цієї частини Африки.) Весь день вони плентали повз дохлих тяглових та верхових тварин, що лежали біля краю протоптаної дороги. Після загибелі тварина буквально за 24 години перетворювалася «на масу личинок мух — видовище огидне». (Це, до речі, стосувалося і загиблих солдатів.) Запах і справді неймовірний.

Інша невтішна новина — наближається сезон дощів. Минулої ночі вже накрапало. У солдатів немає ані ковдр, ані наметів (все упаковано десь у далекому обозі), так що Б'юкенену й іншим довелося поспати всього три години, просто неба, на голій землі, замерзлими і промоклими. Витривалість дається значно важче, ніж хоробрість.

Увесь день вони рухалися на південь, ліворуч від них біліла вершина Кіліманджаро. З настанням сутінків вони нарешті вибралися з буша і вийшли на відкриту місцевість. Тоді колона повернула на схід, до великої гори. Десь удалині виднілася кінцева мета їх шляху, Моши. Назва містечка означала на суахілі «дим», натякаючи на хмарну завісу, що постійно оточує цю гору заввишки 5895 метрів. На заході почулися звуки пострілів. Колона зупинилася. Авангард наткнувся на ворожих розвідників. Але бій розпочати так і не довелося. Ті, як зазвичай, безслідно зникли. Після короткого очікування колона знову почала рухатися.

Близько дев'ятої вечора вони отаборилися на березі річки Санджа. Далеко в темряві, між їхнім бівуаком і Моши, видніються вогні. За сім днів вони прокрокували кілометрів сімдесят. Уночі чутно окремі постріли: це у вартових здають нерви. Решта — все спокійно.

Ковадло більш-менш на місці. Але куди подівся молот?

Наступного дня зрозуміло, що німецькі з’єднання вислизнули з пастки і зникли десь на півдні, причому на диво оперативно, стрункими рядами і без втрат. Моши взяли. Німецька частина населення втекла, у місті залишалися лише африканці, греки і купці з Гоа. Операція завершилася провалом.

У понеділок увесь день дощило, у вівторок також.

98

Усі вже наслухалися про російський наступ, що наближається — і саме в цьому полягає проблема. Адже якщо про плани відомо навіть кашоварам, то існує ймовірність того, що інформація досягла вух німців також. Проте наступ неминучий. На Західному фронті, як усім відомо, точилися бої під Верденом, і російське командування обіцяло надати французам допомогу.

Нема лиха без добра. У Софії та інших у польовому шпиталі є достатньо часу на підготовку. І коли ревище ураганного вогню пронеслося в повітрі, вони саме завершили працювати в новому, більшому приміщенні шпиталю, на 500 лікарняних ліжок. Якщо місць забракне, є де розташувати поранених на ношах. Якщо ж і ноші завершаться, то соломи вже напевне вистачить. Схоже, вони підготувалися серйозно. У маленькому засніженому містечку, де вони стояли, усюди можна побачити намети: сюди надходитимуть поранені, щойно почнеться наступ.

І вони вже надходять.

Спершу все добре. Софія була поміж тих, хто зустрічав санітарні машини біля порога і допомагав вивантажувати поранених. Незабаром утворилася черга з санітарних машин, справа застопорилася. Щоб упоратися, вони закликали на допомогу перехожих. Але потім і весь шпиталь виявився переповнений: поранені лежали на ліжках, на ношах, на соломі — скрізь.

І знову вони намагаються відтворити картину того, що відбувається, з уривків новин, почутих розмов, переповідок у лікарняних палатах. Складається картина фантастичного хаосу. Артилерія, маючи вдосталь боєприпасів, стріляє наосліп або по своїх. Нездарна розвідка: ніхто напевне не знає, де розташовані резервні частини німців. Відсутність координації: війська виступають у різний час. Метушня: більшість всіх наказів скасовують. Відсутність постачання: задні лінії забиті кавалерією, що марно чекала прориву. «Ми вважали, що снаряди проб’ють дротову огорожу, — розповідав один поранений, — але почався наступ, і снаряди полетіли в нас»[163]. Бочарська працювала весь день і всю ніч.

Звичний сценарій наступу і контрнаступу повторюється з дня на день. «Вони завдавали ударів і відбивали їх, били по людських нервах, надіях, по людських тілах, немов били в гонг». Бочарська отримала листа від свого кузена Володимира, лейтенанта. Але минуло ще кілька днів, перш ніж вона знайшла час і сили дістати його з кишені фартуха і прочитати. Вона розгорнула листа:

Того самого дня Паоло Монеллі занотовує у своєму щоденнику:

99

Начебто настала весна. Зазеленіли бук і чагарники. Розпустилися бруньки на яблунях. У лісі розквітли анемони та інші первоцвіти. Але все ще холодно. Дме пронизливий вітер.

У Андресена поганий настрій: «Я стомився, мені все набридло, важко не занепасти духом». І це незважаючи на те, що він щойно побував удома, в десятиденний відпустці, — а можливо, саме через це. Перша його відпустка з початку війни. Ледве він повернувся, як довелося знову лягти в госпіталь, цього разу з серйозною інфекцією в горлі та високою температурою. Він поки ще не брав участі у важких боях: в одному листі до родича він майже перепрошує за це, перепрошує, що йому нема про що писати. (Тим часом він послав додому сувеніри, здебільшого осколки снарядів.) Його доконують не повсякденні жахи військових буднів, а страшна огида. Його служба полягала здебільшого у зміцненні позицій і копанні землі ночами.

Пішов двадцятий місяць відтоді, як він надів форму. Він потихеньку почав зневірюватися у швидкому укладенні миру. Тепер він з гіркотою згадував, як рівно рік тому вважав, що війна незабаром завершиться. Крах колишніх надій звичайно ж частково пояснював його пригнічений стан.

Він був далеко не самотній у своїй зневірі цією війною, якої кінця не видно і яка вимагала дедалі більших витрат. У всіх країнах, які брали участь у війні, була інфляція, бракувало продовольства, а найбільш важко постраждали, поряд з Росією, Німеччина та Австро-Угорщина. У цьому зіграла свою зловісну роль не лише морська блокада союзників[164]. Постачання було порушене ще й через адміністративну халатність, брак транспорту, через те, що забагато селян і фермерів було призвано до армії. А ті, хто залишилися, часто спокушалися продавати свою продукцію на чорному ринку. Там ціни в десятки разів вищі. (Було підраховано, зокрема, що близько половини всіх яєць і запасів свинини йшли просто на чорний ринок.) Якщо додати до цього стрімке зростання цін на звичайнісінькі товари, то результатом буде катастрофа для більшості родин, особливо в містах. Усі негативні показники поповзли вгору: хвороби, недоїдання, дитяча смертність, незадоволення, молодіжна злочинність. І все це в геометричній прогресії.

Андресен зустрів інших солдатів, які повернулися з відпусток, і почув від них дивовижні історії.

До того ж дехто з невдоволених з незрозумілої причини гнівався на Андресена. Один назвав його ура-патріотом. Сьогодні один солдат із Гамбурга, з «Vorwärts» в руках (центральним друкованим органом соціал-демократів), почав випитувати його, якої позиції у війні дотримують депутати парламенту з Південного Шлезвіга. «Тут багато людей з незалежними поглядами». Навіть на фронті почали відчувати брак продовольства. Украй рідко можна було намазати маслом грубий солдатський хліб. Масло замінили на якийсь позбавлений смаку джем, про який солдати виспівували сатиричні куплети. (Солдатський гумор не забув скласти рядки, де цей джем називали «кремом Гінденбурга» або «пам'ятним маслом кайзера Вільґельма».)

На фронті все спокійно.

100

Вони знову на ворожій території. Чортків, де вони стоять вже місяць, знаходиться в австрійській частині Галичини. Місто постраждало торік від росіян, які, відступаючи, спалили багато будинків. Населення — це переважно євреї. Флоренс занотовує у своєму щоденнику:

Коли йде сніг — а цієї зими снігопадів було багато, — по одному євреєві від кожного будинку повинні чистити вулиці, причому під наглядом російських солдатів з нагайками, що вони, не вагаючись, використовували. Просто навпроти будинку, де розквартировані Флоренс і багато інших сестер милосердя, зяяли руїни. Раніше там мешкав один з міських рабинів. Поруч розташована синагога: її варварським чином зруйновано.

Цього ранку до Флоренс прийшла кравчиня-єврейка: вона пошила дівчині сіру бавовняну сукню. Жінка була схвильована. Коли Флоренс запитала, у чому справа, та розповіла, що вчора ввечері в двері постукали троє козаків і вимагали для себе кімнату. (Це право всіх солдатів. Багато хто квартирували в єврейських сім'ях по 20–30 чоловік на будинок. Тіснота була невимовна.) Вона чесно відповіла, що всі кімнати вже переповнені солдатами, але ті троє вдерлися до неї в будинок і почали обшук. Незабаром вони знайшли те, що шукали, — револьвер, причому самі ж його і підкинули. Кравчиня зі своїм чоловіком почали було протестувати. Вони були обурені й насамперед налякані: адже зберігання зброї суворо заборонено, а порушення заборони каралося стратою. Розігравши виставу, козаки потім запропонували забути про те, що трапилося, якщо отримають десять рублів. У кравчині та її чоловіка не залишалося вибору.

Щодо решти, то в останні місяці все було спокійно. Крім дорогих і безрезультатних атак на півночі, біля озера Нароч поблизу Вільни, ніхто так і не бачив російського наступу, про який усі обнадійливо говорили. Почуття розчарування не полишало, і навіть Флоренс почувалася обдуреною у своїх очікуваннях.

Оскільки на фронті запанувало затишшя, не потрібно було дбати про поранених. Замість цього Флоренс та інші надавали допомогу цивільному населенню. Багато хто хворіли на тиф і віспу. Спалахи епідемії посилилися через скупченість у будинках, унаслідок чого зараза поширювалася миттєво, і через брак їжі. У міських магазинах продавали дурниці, на кшталт корсетів, черевичків на високих підборах, шовкових стрічок і замшевих рукавичок. Але важко було дістати прості й основні товари — масло, дріжджі, яйця. Якщо ж вони і були в продажу, то за нечуваними цінами.

Того року лютувала епідемія тифу, і найважче довелося дітям. Помирали від десятьох до двадцятьох дітей на день. Флоренс доводилося невпинно працювати. Вона занотовує у щоденнику:

Цього дня вона доглядала за чотирирічним малюком на ім'я Василь. Він походив з убогої селянської родини. Батька призвали до австро-угорської армії на самому початку війни, і він зник безвісти, а мати заробляла тим, що обпирала російських солдатів. Хлопчик торік заразився віспою, через хворобу і голод він припинив рости. Коли вона підняла його, ручки і ніжки хлопчика теліпалися, мов сірники.

Іншим пацієнтом цього дня була українська дівчинка. Вона сказала, що їй виповнилося вісімнадцять, але виглядала вона значно молодше. Дівчинка приходила ще вчора, похмура, налякана, з приводу шкірного захворювання. Спершу їй обстригли брудне, сколошкане волосся. Потім дали зелене мило, щоб вона помилася. «Її тіло, укрите болячками, було живою розповіддю про її сумну долю — проституцію». Дівчинка жила з того, що продавала себе солдатам. Сьогодні вона прийшла знову, з привітнішим виглядом, адже зрозуміла, що їй дійсно можуть допомогти.

Флоренс стояла у дверях, коли йшла пацієнтка. Дівчинка обернулася. Флоренс побачила, як вона схилила голову і подякувала лікареві: «Вона заплющила очі, щоб не бризнули сльози. Ще одна жертва війни».

101

Вони давно вже різали тяглових коней і мулів, але навмисно приберігали верхових коней. Тепер їм нічого не залишається. Ще одна спроба прориву зазнала невдачі. Надійшов наказ, щоб зарізали останніх коней і нагодували голодний гарнізон, який витримує облогу міста.

Мослі нарвав свіжої трави. Потім пішов до місця, де утримувалися коні. Його Дон Жуан упізнав свого господаря і радісно привітав його — так, як він навчив коня. Мослі погодував його травичкою.

А потім почався забій тварин.

Унтер-офіцер стріляє в них. Лунають звуки пострілів. Великі, важкі тіла падають одне за одним. Тече кров. Мослі дивиться на них, помічаючи, як коні, що залишилися, з тремтінням спостерігають за тим, що відбувається, чекаючи своєї черги. Дон Жуан неспокійно тупцює на місці, як і решта, але в цілому поводиться тихо. Коли настала його черга, Мослі не знайшов сили витримати це видовище. Він попрохав унтер-офіцера з гвинтівкою цілитися краще і повідомити йому, коли все завершиться. Потім поцілував свого коня і пішов. Він устиг помітити, що кінь повернув голову в його бік і подивився йому вслід.

Пролунав постріл.

Вечеря того вечора складався з серця і нирок Дона Жуана. (Ці частини коня завжди дістаються його господареві; крім того, Мослі отримав також чорний хвіст Дона Жуана.) Він відчував змішані почуття, але вважав, що все зроблено правильно. У своєму щоденнику він занотував: «Я певен, коню сподобалося б, щоб він дістався саме мені й нікому іншому».

102

Ельфріда знову йде на вокзал. Вона шукає свою кращу подругу, Дору Хенш, батьки якої тримають маленький ресторанчик у будівлі вокзалу. Коли Ельфріда прийшла туди, до ресторанчика зазирнули двоє солдатів. Один — зовсім молодий, з витонченими, правильними рисами обличчя, другий — здоровань і абсолютно п'яний. Він гучно вимагав собі ще пива, але кругленький пан Хенш відмовив йому. Тоді п’яний наліг на стійку, щоб самому налити собі кухоль, але пан Хенш схопив його за плечі й відштовхнув. Тут солдат виставив вперед багнет і пішов просто на пана Хенша. Власник ресторанчика з несподіваною швидкістю прослизнув у задні двері. Дора з її мамою закричали. Відвідувачі схопилися і похапали стільці, готові до бійки. Товариш п’яного солдата, який весь цей час сидів за столиком, витягнувши ноги, спокійно сказав: «Ану йди звідси!». Так п'яний і вчинив.

За хвилину повернувся пан Хенш, у супроводі унтер-офіцера і двох патрульних. Унтер-офіцер підійшов до товариша п’яного солдата, який сидів біля столу і спокійно гортав газету, і поцікавився, як звуть втікача І в якому полку він служить. Солдат відмовився говорити. Тоді унтер-офіцер наблизився і сказав щось, чого Ельфріда не змогла розчути. Молодий солдат схопився і закричав. «Ви хам, пане унтер-офіцер! Я не хотів цієї поганої війни, я змушений грати в солдата. Чудово! Якщо ви збираєтеся щось сказати мені, то будьте люб'язні говорити по-військовому. Утім, можете ображати мене скільки вам заманеться, я все одно не скажу імені свого товариша!»

Суперечка триває. Молодий солдат вперто відмовляється назвати ім'я п'яного товариша, і врешті-решт його самого заарештовують. Ельфріда бачить, як його веде патруль, як поблискують багнети на солдатських гвинтівках. Обличчя в арештованою зовсім бліде, у нього навіть губи побіліли. Ледь за цими чотирма зачинилися двері, як відвідувачі знову заговорили. Чутно їхні обурені голоси. Ельфріда чує, як гулко стукає серце її подруги Дори.

Тоді Ельфріда зізналася їй, що не може зрозуміти, хто був правий: унтер-офіцер чи солдат, який відмовився видати свого товариша. Почувши ці слова, пан Хенш ображено гаркнув: «Ви лише послухайте! Про що тут говорити! Звісно, правий унтер-офіцер! Обов'язок військових — підкорятися, інакше… інакше це бунт». І пан Хенш боляче ляснув Ельфріду по сідниці й виштовхав зі свого ресторану.

Засмучена, приголомшена, Ельфріда поверталася додому. Власне кажучи, вона розуміла обох: і молодого красивого солдата, який відмовився видати друга, й унтер-офіцера, що виконував свій обов'язок.

Цього дня Ельфріді виповнюється чотирнадцять років. Вона почала укладати волосся інакше, на дорослий манер.

Цієї самої ночі була зроблена остання спроба провезти в Ель-Кут продовольство для обложеного британського гарнізону. Судно, обшите листовою сталлю, з вантажем провіанту на борту, зі спеціальною командою, набраною з добровольців, причому неодружених, під покровом темряви йде вгору річкою Тигр, відчайдушно сподіваючись проскочити повз османські позиції та дістатися обложених Але це судно, «Юльнар», помітили і відкрили по ньому вогонь з усіх боків. Зрештою воно сіло на мілину. Едуард Мослі занотовує в щоденнику:

103

На фронті затишшя. Полк Літтауера знову переведений у резерв: справді, навіщо потрібна кавалерія, коли окопи дедалі глибші, а дротяні загородження щільніші? І знову життя майже повертається в мирне русло, заповнюється нудьгою і марнуванням часу. Літтауер навіть устиг поупадати за юною актрисою, яка приїхала на гастролі до Двінська.

І знову влаштували свято в імпровізованій офіцерській їдальні. Пиячили. Нікого не зупиняло навіть те, що наступного ранку повинен відбутися великий парад перед генералом. Гуляли до третьої години ночі. А коли до шикування залишалися всього кілька годин, усі вирішили, що немає сенсу лягати спати. І веселощі тривали, доки не зійшло сонце.

За чверть шоста всі вже були готові вирушити в дорогу. Останнім на місце прибув командир полку, який усе-таки заснув, напившись, і насилу прокинувся в належний час. Вони поскакали вперед. Із собою везли кухню, навантажену закусками, горілкою і вином.

104

Молода весняна зелень. По-весняному тепло. Співають птахи. Марна втрата часу дратує його найбільше. Він сердиться, що дні спливають, що один день схожий на інший, що нічого не відбувається, служба все та сама, накази ті самі, — так нічого і не зроблено. Його лякає, що він став забудькуватим. Марно намагається згадати, чого він так багато вчився колись, — історії, літератури. Ледве дочитавши книгу, він вже не пам'ятає її змісту. Як і раніше, він жадібно ловить найменші чутки про швидке укладення миру, хоча так часто обманювався колись. На фронті затишшя, і він цьому радий.

Цього дня Андресен пише листа додому.

105

Проливні зливи позаду. Після майже двомісячного очікування, проведеного у вогкості Кіліманджаро, настав час рухатися далі, слідом за ворогом, який утікає. Завоювання Моши завершилося перемогою, але ворог залишився непереможеним. Б'юкенен, як і багато інших, мимоволі захоплювався німцями, а також їхніми тубільними військами — їхньою дисципліною, спритністю і величезною мужністю. З ними доведеться нелегко. Ворог поводився подібно до партизанів, тоді як британський корпус переміщувався з усією вагою регулярної армії, з її незграбною повільністю.

У другій половині дня головні сили вирушили з Мбуюні. Б'юкенен сьогодні тимчасово командує батальйонним обозом. Він містить в'ючних тварин, мулів, адже тепер знову доведеться крокувати кам'янистою землею. Від сирої, нагрітої сонцем зелені піднімається духмяний пар.

Це був, за його власними словами, «пам’ятний марш». Більшість тварин були новенькими, багато з них ніколи не відчували на своїй спині в'ючного сідла, тому вони виявилися норовливими і впертими. То один, то інший мул виривався з упряжі або скидав із себе незвичну поклажу. Увесь вечір Б'юкенен і солдати кидалися на конях то в початок, то в кінець колони і ловили непокірних мулів. Повсякчас їм доводилося зупинятися, щоб полагодити розірвану упряж або заново осідлати «цю норовливу, полохливу, вперту худобу». Так тривало всю ніч.

Вони зупинилися і отаборилися. Б'юкенен з'ясував, що його чотири мули зникли. Але все одно у них на два мули більше, ніж вони розраховували на початку шляху. У темряві вони впіймали всіх тварин, які бігали поблизу, яких змогли відшукати. З'ясувалося, що частина втікачів належала іншим батальйонам. Але, як завжди, вирішили нічого не доповідати і залишити всіх мулів собі.

106

Їх привезли на передову у вантажівках. Усе відбувалося поспішно. Шофери розповіли їм те, що знали, але знали вони небагато. До них тільки дійшли чутки про те, що відступ триває. З 15 травня австро-угорські війська наступають у горах навколо плато Азіаго. Ворог одержує значні перемоги, особливо порівняно з марним топтанням італійської армії на річці Ізонцо. І якщо ворога не вдасться зупинити, він займе рівнинну частину країни. А там поруч розташоване узбережжя Венеції. Усього лише тридцять кілометрів до Віченци. Батальйон альпійських стрільців, у якому служить і Паоло Монеллі, ось уже кілька днів перебуває на Монте-Чима. Їх повсякчас обстрілює ворожа артилерія. Що відбувається? І чому?

Монеллі та інші не отримують жодних звісток. Вони намагаються самі зрозуміти, що там насправді відбувається, — вони намагаються витлумачити окремі знаки. Ці знаки невтішні. Своя артилерія стає дедалі слабкішою. Учора ввечері останні гармати зникли з їхнього сектора. Це була батарея легких гірських гармат. Найгірше те, що гуркіт битви, спалахи вибухів і вогонь повільно переміщалися — спершу ближче до них, потім повз них. Одну батальйонну роту вже послали в долину. І цього ранку вони прокинулися на верхівці гори в повній самоті. Хтось сказав, що Чима-Додічі пала. Чима-Додічі? Вони здивовані. Але ця гора знаходиться за ними. «Ми попалися, як щури в мишоловку».

Отримано наказ залишатися на місці до настання темряви. Адже вони — це ар’єргард, а отже, повинні будуть стримувати ворога і дати іншим можливість до відступу. «Що ж буде з нами? І що буде з Італією?» Вони на власні очі спостерігають, як з найближчої до них гори спускаються австро-угорські батальйони. А вони можуть тільки споглядати це, абсолютно безпорадні, адже супротивник знаходиться на відстані пострілу від них, у альпійських стрільців немає важкої зброї. Монеллі та іншим дали спокій. Немов всі про них забули, навіть ворог. Настав ранок, потім — день, і їм не залишалося нічого іншого, тільки чекати. Вони відрізані від решти, ізольовані, «і гіркота очікування відчувалася ще гостріше від того, що сталася катастрофа».

До обіду Монеллі здирається нагору, в печеру, де розташувався штаб батальйону. Біля входу він зустрічає командира батальйону, майора, з червоними від недосипання очима. Майор крутить свою борідку. Він п'яний. «Іди сюди, — наказує він Монеллі та наливає йому вина. — Ти сповідався? Сьогодні ввечері ми будемо оточені». Майор отримав наказ чинити опір. «Ми чинитимемо опір, а потім нас полонять. І ми будемо винними і зневаженими».

Вино подіяло. (Майор називав його «другом, який не зрадить».) Захмелівши, Монеллі сприймає події не так похмуро. За кілька годин настає вечір. Можливо, їм удасться вислизнути. А якщо ворог нападе до того, то рота зробить все можливе, щоб виграти хоч трохи часу, — «і тоді документи дивізії будуть перевезені в безпечне місце». Але трапляється диво. Їх не атакують.

З настанням темряви вони маленькими групками починають пробиратися вниз з гори, в напрямку лісу.

Холодний дощ. Поблизу горить село. У світлі пожежі спотворюються контури гір і дерев. Їм удається переправитися через річку за півгодини до того, як підривають міст. На протилежному березі вони роблять коротку зупинку, щоб випити води (бляшані кухлі побрязкують, стукаючись об прибережні камені), пожувати сухарів. Перш ніж підійматися на наступний гірський хребет, вони ховають останнього загиблого за цей день. Його звали Джованні Панато. У нього влучив осколок випадково випущеного снаряда. Таке часто відбувається на війні: випадкова причина, випадкова подія. Панато скрикнув, коли його поранило, але намагався йти вперед, поки нарешті не впав замертво.

Упакувавши речі (бляшані кухлі з побрязкуванням покладені в речові мішки), солдати починають ставити запитання. Чому ми відступаємо? Чому ми не приймаємо бій? Монеллі не знає, що відповісти.

А тим часом у якомусь далекому палаці, устеленому м'якими килимами, сидять ті, кого Монеллі називає «таємничими божествами, що плетуть нитки нашої долі», або, інакше кажучм, «офіцер пише, секретар копіює, ад'ютант виходить, полковник лається».

Це війна. І немов у передчутті смерті, серце іноді завмирає не через те, що боїшся померти, що тебе засліплює кривавий феєрверк снарядів, що зі свистом падають на землю (Quando si leva che intorno si mira — tutto smarrito della grande angoscia[167]), — а через те, що ти почуваєшся маріонеткою в руках невідомого лялькаря. Стирчати в окопах, поки не надійде наказ про зміну варти, раптовий, як гарматний постріл або снігова буря, розмірковуючи про небезпеку; про свою долю, зазначену номером твого взводу або назвою твого окопу, не мати можливості навіть змінити сорочку, коли хочеш, написати листа додому, коли хочеш, бачити, як елементарні життєві потреби підпорядковані правилам, на які ти не можеш вплинути, — все це війна[168].

У темряві вони продовжують сходити на гору. Грузнуть у глині, змішаній зі снігом. Він бачить ще одне палаюче село. Позад себе чує постріли з гвинтівок і вибухи. Це атакують ар'єргард або, швидше, ар'єргард ар'єргарду — це бідолаха Де Періджіне і його люди.

Їм дедалі важче крокувати. Вони пересуваються погойдуючись, спустошені, мовчки, механічно переставляючи ноги. Незабаром бракує навіть сил нарікати. Монеллі та інші не спали вже кілька ночей, їх долає нестерпна втома, приголомшлива, майже подібна до наркотичного впливу. Охоплені тупим болем під назвою «знемога», вони вже не сприймають навколишнього світу, він утратив для них значення. Їх більш не хвилюють вибухи і палаючі будинки. Їх не турбує, що їх переслідують по п'ятах, що їх можуть атакувати будь-якої миті. Навіть привал уже не може їм допомогти, бо, коли прокидаєшся від короткого, раптово перерваного сну (на голій землі, в снігу), почуваєшся ще виснаженішим, ще знесиленішим.

Усю ніч вони плентають через ліс, назустріч ріденькому, холодному світанку.

Коли вони дістаються своїх позицій, сонце вже зійшло. Двоє вартових намагаються зупинити їх, вимагаючи сказати пароль. Але змучені люди проклинають їх. За якийсь час вони виявляються поміж солдатів з інших рот, інших батальйонів: натовп людей, возів, неспокійних мулів. «Різкі удари копит об камінь». Мрячить дощик.

Нарешті, нарешті, нарешті відпочинок. Монеллі заповзає в маленьку палатку. І засинає, стиснувши кулаки. Йому сниться, що він продовжує марширувати. Цей марш нескінченний.

Того дня Рене Арно і його батальйон знаходяться в селі Бельваль-ан-Аргонн. Вони навіть чують гуркіт гармат під Верденом. Усі нервують, чекаючи, що їх незабаром відправлять битися. Одна справа — перебувати на фронті, коли там затишшя, — звісно, — це небезпечно, але все ж не настільки: іноді ворог здійснює вилазки, але з ним розправляються здебільшого британці. Інша справа — опинитися на фронті в очікуванні великого наступу. Тепер на них чекають значні втрати.

107

«У воєнний час зустрічається різновид крайнього психічного розладу, коли в голові виникають думки, передбачаючи те, що людина сама ще не зробила або не пережила», — розповідає Рене Арно, —

Велика битва триває безперервно з кінця лютого, з того часу як німецька армія почала свій ретельно підготовлений наступ. Арно і його люди звісно розуміли, що рано чи пізно настане їхня черга[169], що і їм доведеться пройти La Voie Sacrée, священним шляхом. Так названо єдину дорогу, що можна було використовувати для постачання цієї ділянки фронту і якою в середньому кожні чотирнадцять секунд проходило по вантажівці. Назву придумав найзнаменитіший з націоналістично налаштованих політиків, журналістів і письменників Моріс Баррес. Вона припала всім до смаку. Можливо, тому, що вона «воскрешала в пам'яті Via Dolorosa, Хресний шлях, і уподібнювала солдатів під Верденом, їх страждання і жертви до Хресного шляху Христа на Голгофу»[170].

Щось подібне відчували ті, хто згідно з наказом рухався до Вердена. Це був шлях жертв війни. Арно чув, як обговорювали дані статистики. Один офіцер, який нещодавно повернувся звідти, висловився відверто: «Все дуже просто. Нас змінили тільки тоді, коли загинуло дві третини особового складу. Звичайна квота».

Арно і решта батальйону провели день у Верденській цитаделі XVII століття, величезній будівлі, що складалася з штабних кабінетів, складів, нескінченних коридорів, підземних казематів, бомбосховищ. Усюди відчутно теплий запах капусти, запліснявілого хліба, дезінфекції, поту і кислого вина. Через крихітні бійниці кам'яних стін, у метр завтовшки, чутно звуки далеких вибухів. Цей шум не припиняється. Німці тут мають утричі більше гармат на метр фронту, ніж під час прориву в Горлиці. Це помітно.

Стоїть жахлива задуха. Арно лежить на солом'яному матраці та розмірковує про квоту. Дві третини. Хто з-поміж його солдатів залишиться на полі бою? Хто з п'ятнадцятьох офіцерів батальйону найближчого тижня не буде вбитий або поранений? З точки зору статистики, троє або четверо. Чи буде він одним з них?

Після обіду їм дано наказ.

Арно розмовляє з солдатами, які напихають свої мішки консервами, сухарями, знаряддям і боєприпасами. У всіх нерви напружені. Він намагається заспокоїти людей, але не патріотичними закликами — він знає, що в подібних випадках це не допоможе, — а найпростішими словами: «Ми завжди були щасливою ротою. І ми всі повернемося з-під Вердена назад».

У сутінках вони дефілюють невеликими групами з темної, безпечної фортеці через пустельне, принишкле, зруйноване місто. Біля собору іноді вибухає снаряд. Довгий ланцюг солдатів з важкою поклажею перетинає річку понтонним мостом. Луною віддається стукіт їхніх кроків. Арно дивиться на чорні води річки і розмірковує: «Цікаво, хто ж з нас крокуватиме цим мостом назад?»

Під час привалу до Арно підходить чоловік «зі в'ялим, опухлим обличчям і шахраюватим поглядом», благально простягає йому якісь папери. Він робить останню відчайдушну спробу втекти, стверджує, що він кравець, що ніколи раніше не бував на передовій, що у нього грижа. Папери це підтверджують. Але Арно лише цитькає на нього, засмучений тим, що один з офіцерів батальйону раптово був відряджений в обоз.

Проте йому шкода цього чоловіка, коли той засоромлено віддаляється, схиливши голову, з паперами в руці. Арно думає, що і він, напевно, спробував би зробити те саме, якби не знаки відмінності на рукавах. Коли ж вони незабаром зустрічаються з відділенням, яке повертається назад з цього пекла, — солдати забруднені багнюкою, очі гарячково горять, — то він не може втриматися від заздрості до їхнього командира, молодого лейтенанта: «Хотів би я опинитися зараз на його місці!»

Вони починають здиратися на крутий схил ущелини, що веде до поля битви.

Гуркіт артобстрілу наростає, розрізнені звуки зливаються в одне ціле. Праворуч від них спалахує небо. Це рвуться снаряди над фортом Дуамон, захопленим німцями на четвертий день бою. Тепер тут центральний пункт усіх боїв, і навіть понад те: віха, магніт, міф (для обох сторін), символ, що, як і решта символів, набув значення, що зовсім не відповідає його військовій або тактичній ролі, — якась одержимість, наввипередки створена німецькою та французькою пропагандою, мірило успіху, у той час як військові успіхи ставали все більш абстрактними за природою, а невдачі дедалі конкретнішими і відчутнішими. З тих пір як наприкінці лютого почався цей бій, на полі бою було підірвано близько двадцяти мільйонів снарядів.

Сутінки згущуються, вони продовжують рухатися вночі, крокуючи безлюдною дорогою. Раптом попереду — спалах, супроводжуваний коротким різким гуркотом. Усі мимоволі відсахнулися. Ось він, перший ворожий снаряд. Часом обстріл припиняється. До них долинає запах плоті, що розкладається. Арно переляканий і втрачає терпіння. Нарешті вони зустрічають своїх провідників.

Вони зупиняються просто перед висотою, що знаходиться під обстрілом німецької артилерії. Провідники зникають у ночі. Арно пригнічений. Він не має ані найменшого уявлення про те, де вони, але точно знає, що їм потрібно потрапити на місце до сходу сонця. Якщо вони цього не зроблять, то їх виявлять ворожі коригувальники вогнем і кулеметники, — тоді їм кінець. Він очолює роту. Після чого вони знову рвонули вперед: униз, у невелику балку, поцятковану воронками від снарядів, повз висоту, що безперервно обстрілюють 15-сантиметровими снарядами, так що повітря вибухає від цих вогневих залпів, — просто до порожнього ходу сполучення. Він натикається на двох офіцерів, які дрімають біля запаленої стеаринової свічки в імпровізованому притулку. Вони не знають, де ця висота 321.

Арно продовжує шлях, повертає навмання праворуч.

Ось він, притулок, чиїсь тіні навколо. Висота 321[171]. Він знаходить командира батальйону. Їм дають провідника, і той веде їх останнім відрізком шляху, вгору по схилу, що здається нескінченним. Там, нагорі, їх зустрічає шквал вогню, але вони продовжують рухатися вперед. Нарешті вони бачать капітана, командувача роти, яку вони повинні змінити. Здача справ у сіренькому ранковому світлі відбувається гранично просто. Капітан показує, де німці, а де окопи своїх, і швидко додає: «Це лінія фронту. Добраніч!»

Те, що на картах значилося як окоп, насправді виявилося рівчаком менше метра завглибшки. Солдати вкладаються спати, притулившись одне до одного. Арно почувається абсолютно виснаженим, як від фізичних зусиль, так і від неймовірного нервового напруження. Він опускається на землю, схиливши голову на коліна. «Я перебуваю на полі битви під Верденом, але навряд чи усвідомлюю цей факт».

108

Понад усе в світі він хотів би позбутися усього цього. Найбільше він хотів далі лежати, загорнувшись у теплі вовняні ковдри. Ангус Б'юкенен бачить над собою слабке світло далеких зірок. Незабаром розвидниться. «Ще п'ять хвилин».

«Іди сюди!» Приглушений вигук будить його, він підводиться. Ранок, уже світло. Під кущем сидить другий лейтенант, Джильхем, і зав'язує шнурки на черевиках. Вони переморгуються, чудово розуміючи, у чому річ. Незважаючи на те, що полювання заборонене, як не дозволяється і залишати табір, вони мають намір саме пополювати. Їм набридла ця вічна тушкована страва з позбавлених смаку м'ясних консервів, якою їх годують. До того ж постачання відбувається з перебоями, пайки урізують. Обидва вони голодні. Як тут обійтися без полювання?

Багато хто знаходяться на межі виснаження, в цьому пеклі хвороби переслідують солдатів. Хворих слід спрямовувати назад, на лікування, для цього потрібен транспорт, якого бракує. Крім того, хворих також слід годувати. І хворі, відправившись назад, поїдають багато того, що мало б постачатися в зворотному напрямку, військовим з'єднанням, — а отже, пайки стають ще менші. Таке от замкнене коло. Те, що колись називали полками, тепер зменшилося до розмірів рот на 170–200 чоловік.

Німецькі частини, на які вони полювали у бушах, джунглях і болотах, через ріки і гори, в савані, схоже, менше залежали від клімату і хвороб — і це не дивно. У цих частинах служать чорні, а вони звичні до місцевих умов і, крім того, добре знали місцевість, із завидною легкістю переміщалися нею і вміли діставати собі їжу. Завдяки гарному поводженню та високій платні чорні солдати виявляли надзвичайну лояльність до своїх німецьких панів.

Британці були змушені змінити своє ставлення до африканців, до постачання їх зброєю і залучення до військових дій. Мета операції, у якій брав участь Б'юкенен та інші та яка почалася відразу після сезону дощів, полягала саме в тому, щоб вичавити німців з Табори — району, де ті набирали собі кращих аскарі. Фон Леттов-Форбек теж виявив себе майстром імпровізації. Звісно, з Німеччини більше не постачали предмети першої необхідності, але він сам налагодив виробництво боєприпасів, навчив солдатів майструвати собі черевики, а ще поповнив свою важку артилерію, піднявши гармати із затонулого крейсера «Кенігсберґ», що британський флот загнав у дельту Руфіджі[172].

Б'юкенен і Джільхем беруть свої армійські гвинтівки і непомітно вибираються з табору, минаючи ряди сплячих солдатів. З собою Б'юкенен бере свого африканського слугу Хамісі. Спершу вони прокладають собі дорогу через щільний сухий буш. Гірш за все колюче низьколісся, але немає нічого жахливішого за колючки, що африканці називають mgunga. Це чагарник з неймовірно довгими, гострими численними шипами. Вони намагаються йти якомога обережніше. Б'юкенен говорить: «Я до кінця свого життя пам’ятатиму мгунга». Руки і ноги в них усі в кровоточивих подряпинах.

За годину місцевість стає більш відкритою, і вони вже віддаляються на достатню відстань від сплячого табору, щоб там не почули звуку їхніх пострілів. Б'юкенен і Джільхем заряджають гвинтівки. Тихо крадуться вперед. Хамісі трохи відстає і йде за ними на віддалі.

Пройшовши близько кілометра, вони бачать, як просто на них вистрибує антилопа куду, але перш ніж вони встигають вистрілити, граційна тварина зникає в кущах. Б'юкенен свариться. Вони проходять ще кілометрів зо три, але не знаходять нічого, крім слідів імпала та бородавочника, хіба що наполохали зграю цесарок. Час повертатися. Сонце вже сходить на яскраво-синьому небі, і за годину тут буде нестерпна спека. Це ранкове полювання на прудконогих звірів виявляється настільки ж марним, як полювання всієї їхньої дивізії за вивертливими ротами німецьких Schutztruppen.

Б'юкенен, Джильхем і Хаміс повертаються іншим шляхом. Схоже, їм пощастило. Спершу вони натикаються на геренука (жирафову газель), вистрілюють обидва і промахуються. Знову густі зарості буша. Б’юкенен не бачить Джільхема і раптово чує постріл, що супроводжується радісними криками. Його товариш підстрелив іншого геренука. Обидва неймовірно щасливі. М'ясо! До того ж оленина! Б'юкенен з ніжністю дивиться на тварину, що вмирає біля їхніх ніг. Він ніколи раніше не бачив такої краси:

Троє чоловіків обробляють тушу. Хамісі несе на собі найбільші шматки, Б'юкенен і Джільхем — те, що слуга вже не в змозі взяти. Боячись бути виявленими, вони дуже обережно повертаються в табір.

Сьогодні вони зможуть наїстися досхочу.

Того самого дня Рене Арно і його солдатів на висоті 321 під Верденом атакувала німецька піхота. Артилерійський вогонь затих. І перед ними замаячіли сірі фігури, які крокували поритою снарядами землею.

Атака зрештою була відбита за допомогою ручних гранат.

109

Тієї миті, коли Арно отримує це повідомлення, він втрачає лік часу. Він не пам'ятає, як довго перебуває на цьому широкому плато. (Згодом він підрахує, що десять діб.) Минуло так багато часу і сталося стільки подій, що Арно вже не сподівався на зміну, зневірившись. Він немов оглух від денного і нічного обстрілу, від двох відбитих атак. Його більше не лякає небезпека, не лякає і вигляд ще одного вбитого.

Якоїсь миті він навіть не зрозумів, чому солдати, послані по пайки, повернулися в сутінках з порожніми руками. Вони поспішили повідомити: «Сьогодні вночі ми повертаємося». Усі навколо стрибали з радості. «Повертаємося сьогодні вночі!»

Але залишалося ще дещо. Капітан, який весь цей час пив коньяк, заявив їм, що вони, перш ніж залишити позиції, повинні зібрати тіла вбитих і перенести їх у недобудований задній окоп. Не можна залишати вбитих товаришів тепер, коли їх змінить інша рота. Солдати впиралися, але Арно переконав їх у тому, що завдання слід виконати.

І вони почали свою неприємну роботу при світлі сигнальних ракет, під вибухами снарядів. Складали тіло за тілом на шматок брезенту, що слугував тимчасовими ношами, потім насилу волочили брезент до імпровізованої могили. Незважаючи на те що вбиті були вже «далеко і розклалися», солдати впізнавали кожного з них: ось Берар (як і багато інших, убитий кулеметною чергою біля Ле-Равен-де-Дам; німецький кулемет обстрілював їх позиції без зупинки); Бонер (зв'язковий, він так любив вино); Мафьйо (кухар, переведений у піхотинці в покарання за п'янство); сержант Відаль (з чорною борідкою, сумними очима, убитий кулею в лоб, коли вони позавчора відбивали атаку німців); Маллар (він з Вандеї, чорнявий, із синіми очима, помилково підірвав сам себе ручною гранатою, йому відірвало ногу, і він помер від великої крововтрати); Жо (старий капрал Арно, темноволосий, засмаглий, з м'яким дитячим поглядом і непоказною борідкою); Олів'є (відважний, відданий малюк Олів'є з прямим білявим волоссям); сержант Картельє (високий, стрункий, його легко впізнати за особливими низькими черевикам, які він носив усупереч статуту) і багато, багато інших[174].

Стоять спекотні дні. Від трупів, що розкладалися, смердить нестерпно. Запах цей лише наростає в міру того, як ці трупи переносять в інше місце. Раз у раз солдатам доводиться робити перерву, щоб віддихатися, а потім вони знову беруться до роботи.

До другої години ночі все завершено. Арно відчуває «гірке задоволення тим, що все зроблено, як годиться». Він бачить, як повз крокує їх зміна. Важко нав'ючені солдати, які залишають за собою шлейф поту. Лейтенант, який приймає позиції, вередує. Від дротяного загородження залишилися лише перекручені та сплутані спіралі, командний пункт — це заглиблення між двома купами мішків з піском. Арно спершу розлютився від його причіпок: «Ми що, стільки терпіли лише для того, щоб якийсь придурок прийшов і дорікав нас тим, що ми не виконали свій обов'язок?» Але потім він заспокоївся думкою про те, що незадоволений лейтенант незабаром побачить, що це означає — утримувати висоту 321 десять днів і десять ночей.

Людей виводять з передової напрочуд швидко. Утома не відчувається. Ніхто не хоче затримуватися на привалі, аби лише швидше з-під вогню, доки не зійшло сонце. Зворотний шлях пролягає повз форт Фруатерр. Там вони роблять зупинку, щоб зустріти іншу групу, що йде з іншого боку на передову, — дзеркальне відображення їх самих десять днів тому: «їхні шинелі були сліпуче-сині, шкіряні ремені яскраво-жовті, а похідні казанки ще відливали сріблом». На самому ж Арно — заляпана землею шинель, на шиї теліпається бінокль, на ногах — м'яті обмотки, обличчя вкриває десятиденна щетина, на голові розбита каска, — гребінь відстрелений 8 червня в ближньому бою. У багатьох його солдатів немає наплічників і навіть ременів. А у когось відсутня гвинтівка.

Коли Арно і його люди розглядають цих розцяцькованих солдатів — просто в ряди новачків потрапляє і вибухає снаряд. Ніхто з солдатів Арно не звертає на це уваги, і вони продовжують крокувати далі. Ідуть і місять глину по дорозі. На краю рівчака лежать убиті воїни, мертві коні, навіть кинута сіра санітарна машина. Люди поспішають, очі їх гарячково горять, обличчя замурзані брудом. Вони повертаються «боязко, безладно, немов біжать з поля бою». Вони майже не озираються, хіба що іноді, щоб лаючись поглянути через плече на аеростат спостереження, що висить у передсвітанковому небі над німецькими позиціями: він може будь-якої хвилини викликати на них вогонь. Квота, про яку Арно почув, коли вони ще тільки вирушали до Вердену, схоже, була правдою, причому цифра в цифру: зі ста чоловік у його роті залишилося живими тільки тридцять.

Вони минули те саме роздоріжжя, що і десять днів тому. Арно дивиться, як принишклий Верден освітлюється червоними і білими відблисками при сході сонця, і міркує: «Війна — гарне видовище з точки зору генералів, журналістів та вчених».

Вони переправляються через річку. Небезпека залишається позаду. Роблять привал на узліссі. Арно бачить у руках у сержанта запасу газету. Запитує, про що пишуть. Сержант пирхає: «Звичайна стара писанина». І простягає Арно газету. Той читає її та вигукує: «Це ми! Це ми!» Навколо нього скупчилися солдати, і він голосно зачитує їм військове зведення.

Один солдат заперечує, що тут замовчують про наші власні втрати, але інші дуже задоволені та стверджують, немов утішаючись: «Це пишуть про нас». Можливо, саме завдяки цим коротким повідомленням про їхні бої вони й вистояли. Можливо, саме ці дії з самого початку мали стати текстом. Можливо, вони вистраждали свої десять днів для того, щоб хтось зміг сказати, що висоту 321 (не настільки важливу з військової точки зору) вдалося утримати.

Так само і оборона Вердена стала для французів символом. І генерали, політики, журналісти і суспільство могли сказати одне одному: «Так, місто утримували, утримують і будуть утримувати далі». Але ніхто не подумав про те, що означає це коротеньке перехідне дієслово tenir, «тримати, утримувати». А воно означає одне для вищих генеральських чинів, друге — для націоналістичної преси в Парижі, третє — для командирів на місцях, четверте — для піхотинців, на кшталт Арно і його тридцятьох солдатів. Трагізм і жорстокість цієї битви — це результат не тільки того, що тут акумулювався руйнівний потенціал воюючих сторін, але й риторичної та семантичної плутанини — заради чого і кого боролися.

У будь-якому разі, тепер найгірші дні цієї битви позаду. За минулий тиждень німці здійснили найбільш масований наступ, починаючи з лютого. І вони здобули значну перемогу. Після запеклих боїв захоплено ще один важливий французький опорний пункт, форт Во. (Відразу після того, як добряче поріділий батальйон Арно вивели з передової, німці відновили свої атаки. Зрештою висоту 321 було зайнято німцями.)

Арно чує свист з вузькоколійки, що кружляє між Верденом і Бар-ле-Дюком. І розуміє, що він упорався.

Того самого дня Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

110

Чи можна ризикувати життям заради оберемка сіна? Так. На війні люди готові ризикувати і не за таку дрібницю.

Російська армія стала значно сильнішою за ці останні півроку, насамперед матеріально[176]. Збагатилися запаси боєприпасів, протигазів, колючого дроту, пов'язок та іншого. Минув той час, коли солдатам доводилося йти в бій без гвинтівок. Розв'язали й інше болюче питання — брак снарядів для артилерії. Враження складалося сприятливе. Подейкували про те, що незабаром російська армія зуміє перейти в контрнаступ. Адже вона не тільки стала сильнішою. Вона багато чого навчилася. Це помітно з польових укріплень.

Полк Літтауера стоїть на західному березі Двіни, в надійному передмостовому укріпленні поблизу від Іллюкста. Укріплення насправді потужне. Літтауер раніше не бачив нічого подібного.

Літтауер був так захоплений виглядом цієї чудової системи окопів, що в першу ніч навіть не міг заснути. Той відрізок, що повинен буде обороняти його полк, становив 400 метрів завдовжки. Навіть якщо бої на Східному фронті були більш мобільними, ніж на Західному, усе одно тут спостерігалося те саме прагнення до сліпого нарощування сил: дедалі глибші окопи, щільніші дротяні загородження, все більше гарматних стволів на кілометр фронту, більше солдатів на один квадратний кілометр.

І все ж була істотна відмінність порівняно із Західним фронтом. Тут досі не точилися значні бої. Фронт залишався напрочуд спокійним. Ніхто тут не місив глину, усіяну осколками снарядів — звичайним сміттям війни. Навпаки, лінії окопів тяглися через квітучі зелені луки, ховаючись у високій траві.

Звісно, кавалеристи в першу чергу звернули увагу на цю обставину. Навіщо пропадати такому соковитому корму? За дві попередні ночі вони скосили траву навколо власних укріплень, поспішаючи встигнути в швидкоплинний літній час, поки темно. Усе минуло вдало. Німці їх не виявили. І тепер вони готувалися зібрати сіно найближчої ночі.

Але надійшла звістка про те, що їх полк буде змінений. Причому вже ввечері. Вони засперечалися, що робити з сіном. Кинути його там або залишити іншим? Було вирішено спробувати зібрати його вдень, незважаючи на небезпеку.

Спочатку всі були дуже обережними.

Поля лежали за невеликими гайками. Там можна було згребти сіно, залишаючись непоміченими ворогом. На боці німців усе було тихо. Тоді кавалеристи зовсім посміливішали. Літтауер бачить, як посеред білого дня вони гребуть сіно «просто на очах у німців». Солдати перебігають з місця на місце, збираючи оберемки сіна: усе спокійно. Робота кипить. Сержант кличе віз.

Тут, вочевидь, на німецькій стороні у когось урвався терпець. Спершу вдалині почулися приглушені постріли. Потім загуркотіло зовсім поруч, голосно, оглушливо, і характерні хмарки від шрапнелі розцвіли в літньому небі.

Візник негайно зіскочив із навантаженого сіном воза. Коні рвонули вперед. Літтауер бачив, як вони наближалися до траншеї, летячи на повному скаку. Усе пропало? Ні. Всупереч всім очікуванням, віз перелітає через траншею.

Сіно врятоване.

111

Марш триває. Ось уже два місяці як оточений в Ель-Куті британський гарнізон капітулював перед османської армією і понад 13 тисяч людей потрапили в полон[177]. Незважаючи на обіцянки, бранців пограбували, а офіцерів відокремили від інших. І тим часом як офіцери сиділи в плоскодонках і пливли в Багдад, рядові й унтер-офіцери були змушені крокувати пішки, хоча багато з них перебували у тяжкому стані. Незважаючи на те, що найспекотніша пора року щойно почалася, в тіні температура піднімалася вище 50 градусів[178].

Під час капітуляції Мослі захворів і зліг. Він очікував, коли його переправлять на кораблі в Багдад. Транспортним судном, на борт якого вони зійшли, за іронією долі виявився той самий «Юльнар», що використовували наприкінці квітня для останньої відчайдушної спроби допомогти обложеним. Піднявшись на борт, він побачив скрізь кульові отвори. Під час цієї нескінченної подорожі корабель раз по раз зупинявся, вивантажуючи тіла померлих бранців.

У Багдаді він ледве встиг оговтатися перед наступним етапом. Російські війська стояли майже за двісті кілометрів на північ від міста. Османська влада прагнула якнайшвидше вивезти британських військовополонених, щоб росіяни не звільнили їх під час наступу, що готувався. Спершу полонених переправили потягом в Самарру. Потім вони крокували пішки, під конвоєм, уздовж річки Тигр, дійшли до Мосула, а згодом повернули на захід, через пустелю.

Слідом за колоною полонених офіцерів, у якій ішов і Мослі, тяглися віслюки і верблюди з поклажею. Найбільш змученим полоненим дозволяли їхати верхи. І все ж шлях був жахливим. За ними тягнувся слід — кинуті хворі та вмираючі, здохлі осли, кинуте спорядження. Вони бачили також сліди, залишені тими, хто пройшов попереду них: трупи, спалені палючим сонцем. Їх переслідували озброєні араби, які грабували і вбивали тих, хто відстав. Дошкуляли піщані бурі, спека, мучив голод, але насамперед — спрага. Вони харчувалися фігами, чорним хлібом, пили чай, а в селищах купували родзинки. Як і інші, Мослі втратив лік часу. «Я переживав тільки два стани, — занотовував він у щоденнику, — або ми йшли, або зупинялися». Він слабкий, його лихоманить. Втратив за вагою майже 12 кілограмів, мучиться животом, болять очі[179].

Вони підійшли до маленького містечка Нусайбін. Там вони зупиняться на ніч або дві, потім продовжать свій шлях у Рас-аль-Айн, де на них чекає потяг. Вони отаборилися під прадавнім римським мостом. Над ними — безхмарне, розпечене небо. Мослі відчув надзвичайну слабкість. Він щойно отямився після важкого сонячного удару. Учора він утратив свій topee, тропічний корковий шолом, його віднесло піщаною бурею, а рушник, яким він обв’язав голову, не рятував від сонця.

Він почув, що десь у місті є місце збору для хворих військовополонених і що там щойно помер британський лейтенант. Мослі вирішив сходити туди і спробувати дістати собі шолом померлого, адже небіжчикові він уже не потрібен. Він тривалий час блукав «вузькими вуличками, темними кварталами і задвірками». Нарешті знайшов те місце. Пройшовши крізь низький отвір в стіні, завішений килимом, він опинився у внутрішньому дворі.

Уздовж стін, під імпровізованими навісами від сонця, спорудженими з трави і листя, рядами лежать виснажені люди. Багато з них схожі на скелети, на них є лише набедрена пов'язка, а запалі щоки вкриває тижневої давності борода. Це британські солдати з Ель-Кута. З їжі мають тільки чорні сухарі. По воду ходять самі, метрів за двісті від них є водойма. У пилу і піску помітні довгі протяжні сліди, залишені цими бранцями, коли вони насилу доповзають до джерела, щоб напитися, і повертаються назад.

Дехто вже мертві, інші при смерті[180]. Мослі бачить людину, яку спершу приймає за небіжчика: той лежить з відваленою щелепою, обличчям його повзають мухи. Але він ще живий, і коли ворушиться, перелякані мухи спішно вилітають з його розкритого рота. Мослі бачив таке колись: рот, з якого вилітають хмари мух за найменшого руху вмираючого. Він називає це «феноменом вулика».

Мослі знаходить померлого лейтенанта. Забирає його корковий шолом. Потім організовує інших офіцерів, і всі вони прямують зі скаргами до коменданта міста. Із собою вони беруть усіх солдатів, які ще можуть рухатися. Улаштовують збір пожертвувань на користь тих, хто не в змозі підвестися. Зрештою було зібрано шістдесят фунтів. Гроші залишені цим нещасним, щоб вони хоча б могли купити собі їжу та ліки.

Мослі повертається до римського мосту і занотовує у своєму щоденнику:

112

Сьогодні четвертий тиждень Брусиловського прориву, і продовжують надходити напрочуд хороші новини. Саме та армія, до якої належала і медсанчастина Фармборо, 9-а армія, переможно рухалася вперед: вона змусила втікати свого супротивника, австро-угорців, — ті почали в паніці відступати або, радше, були охоплені панікою відступу[181]. Флоренс та інші щасливі. Нарешті почали виправдовуватися їх очікування і надії, пов'язані і з новим роком, і з великим наступом. І погода гарна.

Флоренс бачила безліч військовополонених (раніше вони були рідкістю)[182], бачила вона і ворожі окопи, чудово укріплені, але зруйновані, і проймалася мимовільно повагою до тих, хто їх збудував. Крім того, вона бачила і непривабливі сторони перемоги: переповнені братські могили (ті, хто вижили, сиділи поряд і розкладали купами чоботи, ремені та інше спорядження, зняте з убитих товаришів); переможців, які хиталися (п'яних як чіп від вкраденого або здобутого мародерським шляхом алкоголю).

Її госпіталь розташовувався тепер у Бучачі, мальовничому маленькому містечку на високому березі річки Стрипи. Містечко постраждало від війни, багато містян залишили його, але в ньому повсюди цвіла акація. Медслужба зайняла будинок, що належав раніше австрійцеві, директорові школи, який залишив місто разом зі своїми військами, що відступали. Увійшовши до будинку, Флоренс побачила, що він уже розграбований. На підлозі валялися книги, картини, геологічні зразки, сухі квіти. Австрійцям, які залишилися в місті, було наказано залишити свої будинки, їх відправляли на схід. Флоренс згадувала, що перед нею повторюються сцени минулого літа, з тією лише різницею, що тепер тікала німецькомовна частина населення. Люди бігли тисячами, різного віку. Вони гнали перед собою свійську худобу, везли навантажені пожитками вози.

Але отримували не лише гарні новини. Платою за них був нескінченний потік поранених, покалічених, що продовжував надходити до польових шпиталів. Рятувати їх намагалася Флоренс Фармборо нарівні з іншими медиками.

Учора ввечері вона асистувала на двох операціях щодо вогнепальних поранень у живіт. Прогноз був вельми невтішним, оскільки важко було уникнути смертельної інфекції, коли з живота вивалювалися кишки. Вона захоплювалася спритністю хірурга, який відрізав розірвані частини кишечника і ретельно зашив здорові тканини. Поранення в живіт уважали важкими, і не тільки тому, що пацієнти часто вмирали від них, але й тому, що ті невпинно просили пити, хоча їм не можна було давати ані краплі через небезпеку виникнення ускладнень[183]. Коли операції завершилися, Флоренс залишилася в імпровізованій операційній, оскільки дізналася, що зараз надійдуть нові поранені. Вона так і заснула там, сидячи на стільці, а коли прокинулася, годинник показував північ.

Поранені прибули до шостої години ранку. Флоренс доглядала за ними, відлучившись тільки на ранній сніданок. Один з поранених був молодий солдат, зовсім хлопчик, куля влучила йому в ліве передпліччя. Вона витягла кулю з рани: все минуло напрочуд легко, бо куля ввійшла не глибоко, її кінчик стирчав з тіла. Солдат не припиняючи стогнав і скаржився, навіть після того, як рану було промито та перев'язано: «Сестричко[184], болить!» В іншого було дуже складне поранення. У нього також влучила куля, але вона вдарилася об його лопатку, змінила напрямок, пройшла через правий бік, потім — униз через промежину, в праве стегно, де і залишилася. Третій пацієнт, також зовсім молодий, увесь укритий брудом, пилом і засохлою кров'ю. Вона вмиває йому обличчя:

Пізніше вона знову побачила одного з тих поранених у живіт, кого прооперували напередодні ввечері. Справи його були поганими. Він так хотів пити, що вона покликала на допомогу санітара, щоб силоміць утримати пацієнта на солом'яному матраці. Поранений почав марити. Кричав, що він зі своїми товаришами знаходиться на березі великої ріки і п'є воду, п'є, п'є, п'є…

113

Синє небо. Нагріта сонцем, по-літньому запашна трава. Знову потрібно копати землю. Андресен значно більше часу проводить із заступом і лопатою в руках, ніж з гвинтівкою і ручною гранатою. Утім, він на це анітрохи не нарікає. Стояти в дозорі на передовій небезпечно, незручно і втомливо. Особливо тепер, коли британці в десятках кілометрів звідси безперервно поливають німецькі позиції вогнем, і швидше за все це підготовка до великого наступу. Іноді ураганний вогонь проноситься над траншеями Андресена, і тоді їх доводиться відновлювати. Копати білу крейдяну породу дуже важко. Але зрештою виходять відмінні сховища.

Працюють за графіком: вісім годин плюс перерва на обід копаєш, потім вільний. Одна з виритих ним траншей пролягає крізь ліс, де сонячні відблиски грають на зеленому листі, а повалені дерева валяються на землі подібно до в'язанок хмизу, — потім вона тягнеться вздовж струмка і перетинає старий млин. Вони сплять у глибоких підземних сховищах. Там надійно, але тісно. Ліжка такі вузькі, що доводиться лежати на боці. Ще вони діряві, тому про те, щоб зручно заснути, мріяти не варто. Матраци напхано деревною тирсою, що звалюється в грудки. Та й повітря замало:

Андресен не зовсім здоровий. Йому дошкуляє стара застуда, непокоїть живіт, часто болить голова. Вони спостерігали безліч повітряних боїв у яскраво-синьому літньому небі. Схоже, англійці беруть гору. «Нещодавно тут збили знаменитого льотчика Іммельмана. Я в цей час спав у сховищі. Але ті, хто був нагорі, бачили».

Як зазвичай, він дуже уважно прислухається до всього, що кажуть про мир. Тепер наполегливо повторюють, що війна завершиться 17 серпня. Це четвер.

114

Сьогодні неділя, і як виняток вони відпочивають. Вони отаборилися вже кілька днів тому, в очікуванні того, коли будуть поповнені склади продовольства і боєприпасів. Останнім часом вони страждають від нестачі їжі. Люди знову ходять голодними.

Б'юкенен навіть не виводить своїх солдатів на стрільбища, сьогодні у всіх вихідний. Однак у відпочинку є свої негативні сторони. У цьому задушливому недільному затишші легко занудьгувати за домом. Б'юкенен був би радий дізнатися, як вони там, удома. Новини рідко надходять до них у буш, а листи — і поготів. Вони чекають на пошту цілими тижнями.

День не минув марно. Крім можливості відпочити, Б'юкенен ще й радів тому, що йому вдалося провернути одну справу. Кілька днів тому він зустрів двох чорних і виміняв у них борошна і тринадцять курок. Натомість він дав їм деякий одяг. Захват із приводу несподіваної прибавки до раціону було неймовірним. Отже, на обід буде курятина. У ньому раптом прокинувся зоолог. (Власне, він ніколи і не засинав. Ледве з'являлися час і сили, Б'юкенен продовжував збирати рослини, яйця і насамперед птахів. Він каталогізував усі свої знахідки з ретельністю вченого, що межує з любов'ю. Остання його знахідка датована 14 травня і зазначена під номером 163: рибалочка блакитний, самка Ispidina picta.) Голову однієї зі здобутих ним курок прикрашав білосніжний чубчик. Він не зміг зарізати цю птицю, тому вирішив поки що залишити її. Вона нестиме яйця і, можливо, стане його домашнім улюбленцем?

115

Звістка надходить у розпал літньої спеки і просто нищить усіх наповал. Їх посилають під Верден «з метою затулити прогалину». Ніхто і не припускав, що туди доведеться повернутися, тим паче що вони зазнають таких важких утрат. З цієї причини, до речі, два полки бригади були об'єднані в один. Арно разом з іншими було доручено відпороти цифру «337» зі своїх нашивок і пришити натомість цифру «293». 337 полк припинив своє існування місяць тому під Верденом.

Арно намагався зробити все можливе, щоб заспокоїти свою роту, але розумів, що марно. Сам він був просто приголомшений. Усі думали лише про одне: «Один раз вдалося, але вдруге — ніколи». Увечері командир полку зібрав їх в одному з маленьких підземних приміщень Верденської цитаделі. Рота отримує наказ відвоювати територію між Тьомоном і Флері, неподалік від того місця, де вони розташовувалися на початку червня. Підполковник виголосив перед своїми офіцерами таку саму натхненну промову, як щойно спробував зробити Арно, переконуючи своїх солдатів, але з тим самим незначним результатом. Арно дивився на напружене обличчя командира полку, бачив, як той грає жовнами, не вірячи власним словам. Однак Арно трохи заспокоївся, дізнавшись, що його батальйон спершу притримають в резерві.

Вийшовши в коридор, він побачив, що до сусіднього приміщення вишикувалася черга з п’яти десятків людей. У кімнаті сидів помічник лікаря батальйону, Байе, кругленький чоловічок з коротко підстриженим волоссям і великими окулярами на носі. Солдати товпляться в черзі, щоб видатися хворими і таким чином уникнути вогню чистилища. Називають усі мислимі й немислимі недуги та болячки: грижа, ревматизм, незагоєні рани. Лікар обливається потом, оточений натовпом, «люди чіпляються за нього, немов потопельники за рятівний пояс». Потім Арно дізнався, що і багато офіцерів батальйону удавали хворих. «Коротше кажучи, повний розвал».

Увечері Арно зустрів лікаря і спробував зробити те саме, хитро продумавши свої дії. Спершу Арно поскаржився на те, що офіцери (один з них — нагороджений високими нагородами) удавали хворих, тоді як він особисто ніколи не робив цього, навіть якщо є на це причини: слабке серце. І він немов ненароком розстебнув ґудзики на мундирі та попросив лікаря послухати його. Арно сподівався на те, що лікар щось та почує і пошле його в тил. Той послухав у нього серце і потім невдоволено мовив, що, здається, є шуми. І все. Присоромлений, Арно застебнув мундир: «Цей вияв слабкості згодом не дасть мені змоги судити інших».

З настанням темряви вони знову вирушають із фортеці. Ланцюжки людей з важким вантажем переправляються через річку і йдуть далі, до чорних вершин, у саме пекло вогню. Вони підіймаються першим крутим схилом, і Арно падає на землю: серце калатає і буквально вистрибує з грудей. «Я був абсолютно змучений, більше морально, ніж фізично. Мені здавалося, що я ось-ось знепритомнію, і потай сподівався, що так і станеться». Після довгого маршу через вузький хід сполучення вони дісталися примітивного притулку, дах якого складався з листа гофрованого заліза. Там він заснув.

За два дні, на світанку, почався наступ. Він зазнав невдачі. Втрати були величезні. Загинув і командир полку. Рота Арно не брала участь у самому наступі, тому він вижив.

116

Майже щоранку на телеграфних стовпах або інших імпровізованих ешафотах навколо Святого міста погойдуються двоє-троє повішених. Більшість з них — араби, страчені за дезертирство з османської армії. Люди, які, на відміну від Рафаеля де Ногалеса, не очікували на війну, але вона сама знайшла їх. Вони як представники мовчазної більшості, яка надягла форму (незалежно від її кольору), не хотіли, як де Ногалес, щоб їх захопив вихор війни, її небезпеки або ілюзії. Ці люди були змушені воювати: проти своєї волі, сумніваючись, невдоволено бурмочучи і помовчуючи.

Не те щоб де Ногалес дивився на них з презирством. Де в чому він навіть розумів дезертирів. Османська армія постійно потерпала від браку постачання, через корупцію, розкрадання й організоване злодійство. І знову нестача їжі призводила до хвороб, насамперед до тифу. У всьому районі бракувало продовольства. Це торкнулося і численних євреїв, які нещодавно прибули в місто: унаслідок війни вони виявилися відрізаними від допомоги з країн, де вони раніше жили. Отже, тиф переростав у справжню епідемію. Голод і туга за домом спонукали арабів до масового дезертирства[185].

Епідемія тифу і погане постачання в Палестині призвели до того, що так званий експедиційний корпус Джемаль-паші (складався частково з турецьких з'єднань, частково з німецьких і австро-угорських військ, з безліччю артилерійських знарядь, вантажного транспорту та іншого сучасного озброєння) не зупинявся (як планувалося раніше), щоб відпочити після довгого марш-кидка через Малу Азію, а все йшов і йшов під палючим сонцем до Синаю. Корпус має взяти участь у другій спробі відрізати Суецький канал[186]. Де Ногалес проводжав захопленим поглядом ці моторизовані колони з новенькими, щойно із заводу, гарматами.

Шибениці були відповіддю османського коменданта на дезертирство, проте вони малоефективні. (Де Ногалес уважав, що офіцер своїми драконівськими методами намагається вилікувати хворобу, у якій сам частково винен. Стало відомо, що комендант брав участь в аферах з продовольством, що і призвело до голоду поміж солдатів.) Але комендант вирішив, що вже наступного дезертира буде страчено публічно, на очах у його товаришів за єрусалимським гарнізоном.

Засудженим став черговий дезертир-араб, цього разу імам.

Довга процесія тягнеться з Єрусалима, цього нагромадження дахів і куполів. Попереду крокує військовий оркестр. Він грає траурний марш Шопена. Слідом ідуть представники військової та цивільної влади. За ними — засуджений до смерті, на ньому сліпуче-білий тюрбан і каптан з яскраво-червоної тканини. Його супроводжує розстрільна чота. Замикає процесію довга низка — тут майже весь гарнізон Єрусалиму. Поміж них іде Рафаель де Ногалес.

Люди гуртуються навколо низенького пагорба, увінчаного грубим стовпом, укопаним у землю. Поки зачитують вирок, де Ногалес з цікавістю розглядає людину, яка незабаром помре. Схоже, «його мало турбує його подальша доля, і він незворушно курить свою cheroot з тим презирством до смерті, яке відрізняє мусульман». Заслухавши вирок, людина сідає на килимок, схрестивши ноги, просто навпроти іншого імама, свого духівника. Але духовної настанови не виходить, обидва імами незабаром заводять жваву теологічну суперечку, що мало не завершується бійкою.

Засудженого до смерті піднімають з килимка. Міцно прив'язують до стовпа. На очі надягають пов'язку. Весь цей час він продовжує незворушно курити. Звучить команда, розстрільна чота підносить гвинтівки, цілиться. Людина швидким рухом піднімає сигару до рота. Гримить залп, червоним каптаном струмує кров, людина сповзає на землю, «її руку пришито кулею до губів».

117

Стає прохолодно. У коморі стоять дев'ять мішків, у них міститься одяг, спорядження, особисті речі дев'ятьох пацієнтів, яких сьогодні мають вивезти на кораблі з Салонік. Їй доручено роздати їм цей одяг, але поки що ніхто не йде. Олива нетерпляче чекає. Вона хоче встигнути скупатися в теплому морі, перш ніж замкнуть ворота табору. Не витримавши, вона сама йде у відділення, де перебувають пацієнти, і просить їх поквапитися. Нарешті вона роздає кожному по мішку. Один відкриває свій мішок і починає протестувати: це не його речі! Разом з Оливою Кінг вони починають безнадійні пошуки потрібного мішка.

Цього вечора їй не вдасться скупатися.

Замість цього вона сідає дописувати листа батькові. Розповідає йому в листі те, що досі вважалося «страшною таємницею»: вона відрізала свої довге волосся.

Східна армія Сарреля все ще стоїть у Салоніках, усупереч грецькому нейтралітету і підтверджуючи той факт, що перемагати можна і малими силами. Перенаселене місто тепер оточене такими ж надійними укріпленнями, як і на Західному фронті[187]. Інакше кажучи, затишшя. Справжні битви розгортаються тільки в Македонії: британські солдати охрестили ці місця Muckedonia, на честь бруду та сльоти. Там навіть спекотніше, ніж на узбережжі. Поширюються захворювання, особливо малярія і лихоманка денге. Людські втрати незначні.

Олива Кінг мріє завербуватися до сербської армії. Вона так стомилася від дріб'язкових доручень, нескінченного очікування і високоорганізованої бездіяльності в цьому укріпленому анклаві — Салоніках. А крім того, помітила, що сестри милосердя в цілому і їхня нова господиня зокрема ненавидять жінок-добровольців, таких, як вона. Кінг пише, що «з неї досить жіночої дисципліни або, швидше, її відсутності», що вона охочіше працювала б у справжній військовій організації. Але в рівнянні є ще один параметр — привабливий сербський офіцер зв'язку, з яким вона познайомилася. Значна частина сербської армії, яка залишилася, переправлена в Салоніки з острова Корфу.

Вечори були чудові, якщо тільки не дув сильний вітер, здіймаючи клуби пилу. Вона читала, писала листи. Іноді вони з друзями збирали черепашок і влаштовували черепашачі перегони. Іноді пролазили крізь пруття огорожі та тікали у якусь кав'ярню, поблизу від табору. Там бувало зовсім безлюдно. Вони пили lemon squash[188] і годинами танцювали під шиплячі звуки патефона. У них були дві платівки з танцювальною музикою: «Dollar Princess» і «La Paloma». Вони ставили їх знову і знову.

118

У Парижі чудове спекотне літо. Кав'ярні заповнені людом. Столики тісняться просто на тротуарі. Щонеділі приміські потяги відвозять своїх численних пасажирів на природу, в пошуках відпочинку. Вулицями ганяють одягнені в біле дівчата на велосипедах. Практично неможливо знайти вільний готельний номер на курортах атлантичного узбережжя.

Мішель Корде сидить зі своїм знайомим у ресторані «Максим», поблизу Єлисейських Полів. Він укотре вражений контрастом, що існують між тим, що він бачив, і тим, що знав. Він укотре подумав, якою далекою може здатися війна. Ресторан славився своєю кухнею і фешенебельними інтер'єрами в стилі ар-нуво, що перетворювало його на культовий заклад, притулок, де можна сховатися від реальності, на живе нагадування про колишні щасливі дні, на обіцянку майбутнього. Так, війна була далеко, і все ж вона тут, незважаючи на те, що відкрито демонструється все, що зазвичай приховувалося, — а зокрема алкоголь і секс, — чи, може, варто назвати їх пиятикою і розпустою.

У ресторані багато людей у формі, різних родів військ, різної національності. Миготять відомі обличчя: драматург Жорж Фейдо і професор, художник-баталіст Франсуа Фламенг, акварелі якого можна побачити практично в кожному номері популярного видання «Іллюстрасьон». (Фламенг належав до тих цивільних, які, заздрячи привабливості військових, замовили собі власний костюм у військовому стилі. Цього вечора на ньому були кепі та куртка кольору хакі, гольфи, а груди прикрашав ряд пряжок.) У ресторані також були жінки, майже всі — повії високого польоту.

Цього вечора відвідувачі ресторану в неймовірних кількостях пили алкоголь. У кількох льотчиків це називалося «вечеря з шампанського». Вони нічого не їли. Пиячили страшенно. Публіка тільки схвально реготала, дивлячись на те, що до війни неодмінно привернуло б докірливі погляди чи викликало б різкі зауваження. Корде бачить британських офіцерів, упитих настільки, що один з них не тримається на ногах. Він намагається надіти кашкет, але весь час промахується повз власної голови, звеселяючи цим оточуючих. Двоє п'яних офіцерів стоять біля свого столика і грубо лаються. Їхня лайка відлунює розкішною залою. Ніхто навіть не ворухнеться.

Сутенерство процвітає майже відкрито. Забажавши зняти повію, клієнт може просто звернутися до директора ресторану. Корде сам чув, як той миттєво відповів: «Сьогодні ввечері — до ваших послуг». Після чого назвав ціну, адресу, номер квартири, куди повернути — праворуч або ліворуч, а також те, що називають «вимогами гігієни».

Навіть у Франції, де і так існувала ціла мережа легальних борделів, через війну проституція набула небувалого розмаху. Війна підвищувала попит на подібні послуги, і влада, на догоду військовим, почасти дивилися на торгівлю живим товаром крізь пальці. Натовпи солдатів щодня прибували у свою відпустку в Париж. З усіх кінців країни сюди ж з'їжджалися повії. Кількість арештів за нелегальне заняття проституцією збільшилася на 40 відсотків.

Значно зросла і кількість венеричних захворювань, зокрема сифілісу. (Одним з тих, хто до кінця війни стане жертвою цієї хвороби, став іменитий гість цього вечора, Жорж Фрейдо.) У багатьох арміях солдатам перед відпусткою роздавали презервативи[189]. Не те щоб це дуже вже допомагало. 22 відсотки канадських солдатів у Франції за 1915 рік заразилися венеричними хворобами. А з-поміж солдатів союзницьких армій, які прибудуть до французької столиці влітку наступного, 1917 року, заразиться 20 відсотків. І не те щоб усі без винятку боялися заразитися. Іноді хворі повії заробляли більше, ніж здорові, обслуговуючи солдатів, які хотіли заразитися, щоб таким чином ухилитися від відправлення на фронт. Ця обставина найбільш гротескно виявлялася в торгівлі гонорейним гноєм: солдати купували гній і змащували ним свої статеві органи, сподіваючись захворіли й опинитися в госпіталі[190]. Найбільш зневірені втирали його в очі. Це часто призводило до цілковитої сліпоти.

Повії також не залишалися осторонь у цей воєнний час. Деякі борделі начебто приймали бездомних біженців. Корде було відомо, що всі високооплачувані повії, які сиділи цього вечора в ресторані «Максим», мали так званих хрещеників. З патріотичних міркувань ці жінки «всиновлювали» собі по солдату. Це означало, що той приїжджав до неї в свою відпустку, а вона безкоштовно спала з ним.

Бурхлива пиятика в ресторані триває. Ляскають пробки від шампанського. Люди регочуть, кричать. Лунає дзвін келихів. Бездоганно вбраний офіцер гарчить: «Геть цивільних!»

Того самого дня Флоренс Фармборо занотує у своєму щоденнику про молодого пораненого офіцера, який змагався зі смертю:

119

Щоранку — одна і та сама пісня. А сьогодні, схоже, чудовий, сонячний літній день. Близько шостої години ранку, Павел фон Геріх бачить на горизонті дрібні цятки. Їх дедалі більше. І незабаром можна розчути звуки, щось на кшталт «дивного дзижчання». Час ховатися у сховище.

Павел фон Геріх знову на службі. Він відпочивав півроку, і в Петрограді, і вдома. Далися взнаки старі рани. Торік він був поранений шість разів. Жодне з поранень не становило загрози для його життя, але така кількість ран свідчила, як важко йому доводилося, у скількох боях він брав участь. Він страждає від головного болю після двох черепних поранень, як і раніше дошкуляє праве коліно, у яке майже рік тому влучила російська картеч. Над його правим оком помітний довгий, потворний шрам.

Він любить демонструвати свою самовпевненість, незворушність і стоїцизм. Але очевидно, що він зазнав значних потрясінь, що потребував тривалих періодів відпочинку. Чисто технічно йому поставили діагноз «шок від вибуху»: фон Геріх безліч разів опинявся так близько від вибухів снарядів, що його відкидало вибуховою хвилею, а одного разу у вересні він навіть знепритомнів. Сам він не вважав, що «одужав». Йому було доручено спокійне, але відповідальне завдання. Відтепер він був начальником навчального батальйону полку, де готували новачків, перш ніж їх відправляли на фронт.

Гвардійський корпус знаходиться на південній ділянці фронту як підкріплення для несподівано успішного прориву Брусилова. Фон Геріх не зізнавався в цьому, але все одно радів, що цього разу він перебуває не на передовій. Кілька днів тому його корпус брав участь у штурмі ретельно укріплених, неприступних австро-угорських позицій. Цей штурм був удалим, проте дісталася перемога ціною катастрофічних втрат. Полк втратив близько 1500 чоловік, а ще за кілька днів усе одно відступив назад від зайнятих окопів. «Таким чином, усі жертви виявлялися марними», — гірко зауважує він.

Дзижчання дедалі посилюється. Свист свідчить про те, що ворожі літаки зовсім близько. Фон Геріх входить у хату, де зупинився на постій. Минає зо дві хвилини. До нього долинає перший оглушливий вибух бомби. А потім усе починається вже серйозно: вступають у бій польові гармати, відіграючи роль імпровізованих зеніток, строчать кулемети, і їх тріск із землі змішується з кулеметними чергами з борту аероплана. Луною віддаються нові вибухи бомб.

Фон Геріх особливо не турбується. Німецькі аероплани полюють не за ними, їхня мета — склади і штаби в маленькому містечку Рожище, за кілька кілометрів звідси. Командувач армії так тривожився, що наказав натягнути сітку над дахом свого будинку, сподіваючись, що вона утримає бомби, що падатимуть згори. Але фон Геріх найбільше боявся, що в нього влучить який-небудь випадковий артилерійський снаряд. (Російські зенітки вели вогонь інтенсивний і безладний, а результати були майже непомітними.) Слід було побоюватися свого обстрілу, а не німецьких бомб.

Гуркіт поступово вщухає. Дзижчання, немов від швейних машинок, зникає вдалині. Він чує крики. Виявляється, двоє солдатів, зовсім хлопчаків, з-поміж новеньких, не змогли втриматися і з цікавості спостерігали зі свого притулку за бомбардуванням, «один стоячи на спині іншого». Картечна граната своєї артилерії влучила просто в них[191]. Зрештою один отримав поранення в живіт, інший — у шию.

Аероплани прилітають удень. Іноді ночами з'являються окремі цепеліни: похмурі, довгасті, повільні. Їх важко розрізнити у височині. Особливої загрози вони не становлять, але доводиться вдаватися до світломаскування. На фон Геріха воно справляє гнітюче враження.

120

Дивний це час: туманний і тривожний, небезпечний і привабливий, болісний і щасливий. Світ змінювався, і вона разом з ним, через те, що відбувалося, і незалежно від нього. Одне коліщатко крутилося всередині іншого колеса, іноді в протилежному напрямку, але становлячи одне ціле.

Колись багато хто тішився з приводу війни, убачаючи в ній обіцянку і можливість: обіцянку втілити все краще, що є в людині й культурі, і можливість впоратися з тими заворушеннями та руйнівними тенденціями, що спостерігалися в передвоєнній Європі[192]. Але тепер війна, дивним і парадоксальним чином змінюючи те, що хотіли зберегти, саме сприяла тому, чому потрібно було перешкодити, і руйнувала те, що так прагнули захистити. І насправді тенденції, що тривалий час позначалися як «загрозливий розпад», усупереч таким перспективним очікуванням 1914 року, ставали тільки більш очевидними. Багато хто засуджували свободу відносин між статями, аморальність поведінки. Дехто звинувачував себе в тому, що жінки, такі як мати і бабуся Ельфріди, змушені (або отримали дозвіл) виконувати чоловічу роботу. Натомість чоловіки тепер одягли військову форму. Зрозуміло, усе це мало своє значення у воєнні роки і тому особливо не обговорювалося. Були й такі, хто стверджував, що ця «мужоподібність» жінок у майбутньому матиме фатальні наслідки[193]. Інші нарікали, що тривала відсутність чоловіків, які перебували на фронті, загострить сексуальний голод, а це спровокує явища, що суворо заборонялися або рішуче відкидалися: онанізм, гомосексуалізм, позашлюбні зв'язки[194]. (Проституція та венеричні хвороби процвітали як у Франції, так і в Німеччині.) Дехто були незадоволені тим, що постійні переміщення військових всією країною подекуди створювали раптовий надлишок молодих, сексуально активних людей. Дедалі менше чоловіків могли вгледіти за своїми дружинами. З районів, де розташовувалися гарнізони, надходили повідомлення про зростання кількості позашлюбних вагітностей і підпільних абортів. Шнайдемюль не був винятком. У місті розташовувався піхотний полк і відомий завод із виробництва бойових літаків «Albatros»[195], на якому навчалися безліч молодих пілотів[196].

Дотепер Ельфріда спостерігала за цими подіями осторонь, — з цікавістю, ніяково, вичікувально. З їхньої школи виключили тринадцятилітню дівчинку, яка завагітніла від якогось солдата. А мати Ельфріди, приїхавши відвідати свою дочку, з подивом зауважила, «що у вас так вишукано, просто як на Кюрфюрстендам у Берліні». Ельфріда знала причину.

Старші дівчата частенько фліртували із солдатами. Жінки також робили це «зі співчуття», адже ці солдати «незабаром попрямують на фронт, де їх можуть убити або поранити». Зрозуміло, що близька присутність смерті, її грізна сила розхитували перш непорушні засади[197]. Сама Ельфріда не поводилася так, але помітила, як по-новому розмовляють з нею солдати. Їй здавалося, що це від того, що вона носить красиву спідницю і дорослу зачіску.

Старша сестра її однокласника зазвичай улаштовувала вечори для молодих льотчиків. Їх запрошували на каву з печивом. Поки Ельфріда сиділа за піаніно, гості розподілялися на парочки і часом крадькома цілувалися. Для Ельфріди все це було лише принадною грою. Іноді вона удавала «лейтенанта фон Йелленіка», героя їхніх дитячих ігор у війну. Вона (він) нібито перебувала в офіцерській їдальні і музикувала для своїх друзів, «майже як у романі Толстого».

Завітавши цього вечора на гостину, вона зустрічає на сходах юного білявого, блакитноокого льотчика.

121

Сонце сховалося, усе затягло туманом. Лінія фронту незмінна з середини липня, але бої тривають. Ландшафт дивним чином утратив свої кольори. Вони всі, навіть зелений колір, давно зникли, гарматний вогонь змішав їх у суцільну чорно-коричнево-сіру пляму[199]. Обабіч від лінії фронту щільними рядами стоять гармати, майже стикаючись колесами, і цілодобово гатять не змовкаючи. Сьогодні британська піхота атакує село Гіймон. Хоча від цього так званого села за тижні обстрілу залишилися лише купи каміння і сміття. На картах британського штабу воно взагалі позначене не як село, а як важлива позиція, що необхідно зайняти, утім, не заради того, щоб прорвати оборону німців, а заради простору для маневру. (Британський наступ почався і з інших причин. Цього дня англійський король мав намір відвідати свої війська у Франції. Англійський головнокомандувач Хейг мав намір вшанувати Його Королівську Величність маленькою перемогою) [200].

Британський наступ ретельно підготований. Вириті нові траншеї, що йдуть від лісу під Троном, так щоб піхота змогла почати наступ якомога ближче до німецьких позицій. Першою атакуватиме досвідчена і загартована в боях 55-та дивізія. Артобстріл, що готується, буде тривалим і потужним.

Крестен Андресен був одним з німецьких солдатів, які мають відбивати наступ супротивника.

Його полк як підкріплення був посланий у найвразливіше місце на Соммі. Поруч з Гіймоном знаходився Лонґеваль, далі — ліс під Девілем, далі — Мартенпюїш, Позьєр, Тьєпваль, Бокур, Бомон-Амель — місця, відомі з фронтових зведень минулого місяця, оповиті похмурою, страхітливою аурою трупного запаху і втрачених надій. Два дні тому Крестен Андресен написав своїм батькам:

Втрати були великі, зокрема і серед його друзів-данців. Багато з них загинули від артилерійського вогню.

Ураганний вогонь був страшенним. Над ними свистіли снаряди всіх калібрів, навіть найважчі: 18, 28 і 38 см. Коли розривався останній, гуркіт стояв такий, ніби, як зазначав Андресен, «гарчить чудовисько з казок». Раптово все завмирає, тьмяніє. Потім через кілька секунд пил і дим яскраво спалахують, так що видно все навколо, і лунає виття нового снаряда. Одного разу вони потрапили під обстріл у траншеї, де не було укриття[201]. Йому разом з іншими солдатами нічого не залишалося, як утиснутися спиною в земляну стіну, пригнувши голову в сталевій касці до колін, і виставити вперед свій наплічник, у жалюгідній спробі прикрити груди і живіт. В одному з останніх листів додому він написав: «На початку війни, незважаючи на всі її жахи, ще відчувалася якась поезія. Тепер від неї не залишилося й сліду».

Тепер Крестен Андресен знаходиться на передовій. Він шукає хоч якісь позитивні сторони свого становища. Йому здається, що знаходить, принаймні, одну. У розмові з данцем з іншої роти зо два дні тому він сказав, що «тепер нас легко буде полонити». Імовірно, на це він і сподівався, коли завиє ураганний вогонь і британські солдати з 55-ї дивізії піднімуться зі своїх окопів усього за якихось сто метрів від них.

Штурм цього місця, що англійські солдати називають «Джиллімонґ», нагадує своєю неповороткістю багато інших англійських наступів на Соммі.

Зрозуміло, британська артилерія відкриває так званий ураганний вогонь. У теорії це повинно означати, що піхота просувається вперед позаду вогневої завіси, що має тримати німців у сховищах до останньої хвилини. Однак на практиці артилеристи зазвичай дотримують свого розкладу. Отже, вогонь переносять вперед на кілька метрів у зазначений час, незалежно від того, встигають за ним британські піхотинці чи ні[202]. Артилерійські залпи незабаром затихли вдалині, залишивши за собою лінії наступаючої піхоти, які виявилися під німецьким загороджувальним вогнем[203], — і під вогнем одне одного! У диму та метушні два британських батальйони почали битися одне з одним. А ті, хто пробивався вперед, незабаром потрапляв під перехресний вогонь німецьких кулеметів, що сховалися в засідці біля села.

Тим часом кілька розрізнених груп усе ж досягли німецьких окопів на околиці того, що колись було Гіймоном. Точився безладний ближній бій.

У середині дня 8 серпня Крестен Андресен усе ще живий.

У другій половині дня німецькі частини почали контрнаступати. Вони добре орієнтувалися на місцевості, незабаром відвоювали у британців свої окопи, здобувши перемогу (10 офіцерів і 374 солдати британської піхоти були полонені). В одному окопі вони знайшли пораненого солдата з роти Андресена. Коли його поранило, він сховався у сховище, бо чув, що британці добивають поранених. Однак він бачив на власні очі, як британці вели полонених німців до своїх окопів.

Коли 1-ша рота вишикувалася, з'ясувалося, що 29 солдатів немає ані серед живих, ані серед убитих. Одним зі зниклих був Крестен Андресен.

Він ніколи більше не озветься.

Його доля невідома[204].

122

Приголомшливо чудовий краєвид. Обабіч тягнуться довгі, звивисті пагорби, укриті лісом: просто перед ними — хвиляста долина, облямована вдалині високими крутими вершинами Карпат. Коли колона наблизилася до місця, що ще вчора служило полем бою, ідилічна картина потьмяніла. Вони проходили повз залишені батареї, крізь села, зруйновані снарядами, зриті окопами, так що залишилися лише купи каміння і дощок; проїжджали повз чорні воронки від снарядів. Розміри їх залежали від калібру: звичайний снаряд польової артилерії на 7–8 см залишає воронку близько метра, а важкі снаряди на 42 см утворюють воронку в дванадцять разів більшу.

На пагорбі вони зупиняються. Учора тут знаходилося найкраще укріплення з усіх австро-угорських позицій. Сьогодні це всього лише місиво з уривків колючого дроту і напівобвалених окопів. У них лежать трупи ворогів. Вони ще свіжі, літня спека ще не почала процес розкладання, тому і вбиті справляли враження живих людей. В одному з окопів вона побачила три тіла. Тільки неприродно вивернуті кінцівки переконали її в тому, що люди дійсно мертві. В іншому місці вона бачить ворожого солдата, простягнутого на землі. Обличчя його нерухоме, шкіра ніби у живого. Флоренс думає, як і багато інших, споглядаючи цю не надто трагічну смерть: «Він немов заснув».

Вони здираються на свої вози, і подорож триває. Незабаром їм стають зрозумілішими масштаби битви, що вчора завершилася переможним проривом. Поле бою з єдиного перетворюється на множинні поля. Вони досягають місць, де росіяни також не встигли прибрати своїх загиблих:

Ці скалічені, понівечені тіла були, звісно, самі по собі реальністю, але також ілюстрували те, що робить війна з уявленнями і надіями людей, — та й з усім їхнім минулим життям. Війна почалася не в останню чергу як спроба зберегти Європу точно такою, як була, відновити status quo, а насправді перетворила весь континент на щось таке, чого люди й уявити не могли в найстрашнішому сні. Знову підтвердилася стара істина, що війна рано чи пізно стає неконтрольованою, контрпродуктивною, тому що люди і суспільство у своїй сліпій жадобі перемоги готові пожертвувати заради неї всім. Істина ця стала ще очевиднішою тепер, коли можновладці ненавмисно, незаплановано звільнили абсолютно некеровані сили: крайній націоналізм, соціальну революцію, релігійну ворожнечу. (Уже не кажучи про гротескні борги, що підривали економіку всіх воюючих держав.) Вражена побаченим, Фармборо шукає прихистку у своїй вірі: «Слід вірити і покладатися на милість Божу, інакше ці страшні видіння доведуть до божевілля; інакше сповнене відчаю серце здригнеться».

Вони зупиняються, отаборюються, але й тут їх як і раніше оточують мертві тіла. Почалося розкладання. У повітрі дедалі більш відчутний солодкуватий трупний запах, чути дзижчання жирних мух. Чоловіки не звертають уваги на тіла або вдають, що не звертають уваги, вони вважають це лише питанням гігієни. Але Флоренс та інші сестри милосердя почуваються жахливо, особливо коли настає час обідати. Просто за її наметом лежить убитий, наполовину засипаний землею від вибуху. Видніє його голова. Одна медсестра йде туди і вкриває обличчя вбитого шматком тканини. Потім Флоренс наважується і дістає свій фотоапарат, щоб зафіксувати численних убитих австрійських солдатів. Ледве зробивши два знімки, вона відчуває, як її охоплює сором. За яким правом вона фотографує ці неживі тіла? Ні, хіба вона не бачила убитих? Хіба вона нещодавно не цікавилася Смертю?

День тривав під знаком смерті.

Пізніше, очікуючи доручень або наказу про виступ, вона пересилює себе і знову йде поглянути на полеглих. Вона проходить повз село, зруйноване артилерійським вогнем росіян («Хай допоможе Бог його жителям!»), повз смердючу братську могилу і дістається логічного завершення ланцюжка подій — маленького і доглянутого військового кладовища, якому щонайбільше один рік. Вона знала раніше, що австро-угорська армія дуже серйозно ставиться до місць поховань і з пошаною віддає землі навіть полеглих ворогів. Невеликий майданчик ретельно обгороджений. Доріжка веде до прикрашених різьбленням воріт із дерев'яним хрестом нагорі та написом німецькою: «Тут спочивають герої, полеглі за свою батьківщину». Герої різних національностей, поряд з австро-угорськими солдатами лежать і росіяни, і німці. Полеглий герой єврейського походження спочиває не під хрестом, а під зіркою Давида.

За вечерею надходять обнадійливі новини. Зрозуміло, їм було відомо, що військові операції на півночі затягнулися. Вони на власні очі бачили, що тут, на півдні, масштабний наступ триває. Вони дізналися, що після нового прориву австро-угорська армія відступає настільки поспішно, що з нею фактично втрачено зв’язок. Схоже, ворог опинився на межі повного колапсу. І вони зраділи. Без Австро-Угорщини Німеччині буде важко продовжувати війну. Тоді італійська армія зможе безперешкодно окупувати землі двоєдиної монархії[205].

Флоренс також почула іншу новину, що особливо потішила її. Однією з держав, що вступили у війну, була Персія. Це сталося рік тому, коли до країни ввійшли британські та російські війська[206]. З тих пір там точилися бої. Сьогодні ввечері Флоренс дізналася, що людиною, яка зробила найбільший внесок у відновлення, так би мовити, порядку в Персії, був бригадний генерал сер Персі Сайкс[207]. Будучи британської підданою, Флоренс не могла не пишатися своєю країною.

Таким чином, день завершився вдало. Сонце зайшло за обрій, а нічний вітерець доносив до наметів дедалі більш різкий запах гниючої плоті тисяч полеглих героїв.

Того самого дня Ангус Б’юкенен знаходився біля річки, де його колона переслідувала відступаючого ворога, який підривав за собою всі мости. Він пише:

123

Подія, що ледь не коштувала йому життя і стала найстрашнішим переживанням за всі роки на фронті, починалося як безглуздий жарт. У понеділок вони дізналися про те, що Румунія, після тривалих вагань, долучилася нарешті до союзників і оголосила Центральним державам війну. Ця новина була сприйнята з ентузіазмом[208], і дехто з роти, якій Лобанов-Ростовський повинен був надати підтримку, не міг утриматися, щоб не ткнути зайвий раз німців носом у лайно. Вони виставили великий плакат з написом німецькою, де для ворога в окопах навпроти розповідалося про здійснений факт.

Спершу німці ніби не звернули на це уваги. Коли Лобанов-Ростовський ближче до вечора у вівторок повернувся на свій пост на передовій, там було зовсім спокійно. Спокійніше, ніж зазвичай. Не чутно кулеметів. Нічне небо не освітлюється зеленими, червоними і білими каскадами іскор від ракетниць.

Незважаючи на затишшя (чи, можливо, саме через нього), він занервував. Схопив трубку польового телефону і зателефонував на командний пункт. Запитав, котра година. Йому відповіли: 23:55.

Рівно за п'ять хвилин почалося. З німецькою пунктуальністю.

Власне кажучи, затишшя зовсім не було ілюзією. Він із залишками гвардійської дивізії знаходився на річці Стоход, де лінія фронту залишалася незмінною після успішного літнього наступу російської армії, названого за іменем людини, яка спланувала прорив і керувала ним, а саме розумного і неортодоксального Олексія Брусилова. Наступ почався в перших числах червня і тривав — у кілька етапів — упродовж усього літа. Результати стали приголомшливими. Російські війська не тільки відвоювали території небаченого з 1914 року розміру (деякі з'єднання знову були в Карпатах і погрожували Угорщині), але і завдали австро-угорській армії нищівного удару, від якого вона досі не могла оговтатися.

Брусилов і його південна група військ здійснили, правду кажучи, неможливе: не маючи чисельної переваги ані в солдатах, ані в гарматах, вони здійснили стрімкий і успішний наступ на бездоганно окопаного ворога[209].

Те, що наступи здебільшого були невдачними і на фронтах запановувало затишшя, спричинило два парадокси. Перший: для перемоги потрібні були ґрунтовна підготовка і фактор несподіванки. Але одне виключає інше. Якщо той, хто наступає, починає приготування, вони негайно стають відомими противникові. І тоді фактор несподіванки зводиться нанівець. Якщо ж робити ставку на несподіваний штурм, доводиться забути про підготовку. Другий: для перемоги необхідні «важкість» і «рухливість». «Важкість» — у вигляді тисяч гармат, важких, навіть надважких, — потрібна для того, щоб прорвати захист супротивника. «Рухливість» потрібна для вмілого маневрування, для використання утворених прогалин, перш ніж ворог устигне зреагувати, затуливши їх резервами і новими, в поспіху зведеними укріпленнями.

Але і в цьому випадку перше дістається ціною другого. Якщо армія має багато гармат, гаубиць, мінометів та іншого, що потрібно для прориву, вона така повільна, що встигає просунутися лише на кілька кілометрів уперед, залишаючи на своєму шляху трупи і воронки від снарядів. Потім долучаються резерви супротивника, і все починається спочатку. Якщо армія замість цього спробує стати мобільнішою, зуміє швидко затуляти прогалини, що утворилися, їй забракне тієї самої важкої техніки, що зможе пробити саму прогалину. Саме це, а не якась тупоголовість генералів, спричинило затяжну позиційну війну[210].

Модель Брусилова була геніально простою. Вона ґрунтувалася, по-перше, на факторі несподіванки, що досягалася перш за все тим, що він зумів уникнути масового скупчення військ і військової техніки. Цього, до речі, і не було потрібно, оскільки він, по-друге, не розраховував на чисельну перевагу на окремій ділянці фронту — під час наступу Еверта в березні, — а замість цього атакував цілий ряд пунктів по всій південній лінії фронту. А це вже означало, по-третє, що німецькі та австро-угорські генерали не знали, куди спрямовувати свої резерви, і, таким чином, черепаха, що нападала, перемогла, як виняток, зайця, який захищався[211].

Саме тут, на річці Стоход, де перебуває зараз Лобанов-Ростовський, паровий каток Брусиловського прориву випустив усю свою пару і, захлинувшись, зупинився. Спричинило це прибуття потужного німецького підкріплення і, відповідно, російські втрати. А також, звісно, проблеми з постачанням, утім, як завжди: нападник автоматично віддаляється від своїх залізниць, тим часом як той, хто обороняється, так само автоматично наближається до своїх власних. У районі було здійснено цілу низку наступів і контрнаступів. Лінія фронту пересувалася то туди, то сюди, але зараз на річці Стоход спокійно. В обох сторін виснажилися сили. На сході, як і на заході, літо 1916 року ознаменувалося значно серйознішим кровопролиттям, ніж можна було уявити.

Для Лобанова-Ростовського останні місяці видалися спокійними. Знову виявилося, що він не схильний до військової служби: з саперів його перевели в більш мирний підрозділ. Він очолив колону будівельників мостів. Під його керівництвом опинилися вісімдесят чоловік, шістдесят коней і деяка кількість громіздких понтонів. Вони завжди йшли в ар'єргарді, разом з артилерією. Але навіть у цьому положенні він зумів помітити дві речі. Перше: російська армія стала значно боєздатнішою, особливо тут, в угрупованні Брусилова. Наприклад, російські окопи стали тепер укріпленішими, порівняно з тим, що він бачив лише рік тому в Польщі; вправнішим стало і маскування. Друге: війська перебували в доброму здоров'ї. Він бачив, як солдати марширують повз нього «дружним строєм, з піснями». Він зазначає, що хоча особовий склад і укомплектований, з'явилося нове поповнення, зовсім зелені офіцери, учорашні курсанти. Ветеранів 1914 року вкрай мало: загинули, пропали безвісти, лікуються у госпіталях, відправлені додому інвалідами.

Зараз як виняток Лобанов-Ростовський відряджений на фронт. Він тимчасово командує над парою прожекторів: у колишнього командира стався нервовий розлад після шести тижнів на передовій. А прожектори залишилися стояти далеко попереду, укопані в землю разом зі своїми генераторами. Передбачалося, що вони будуть вимкнені, якщо вночі німці здійснять несподіваний наступ. Піхотинці, яких Лобанов-Ростовський мав підтримувати, уважали цю витівку безглуздою. Вони так і говорили: їм не потрібні ані він, ані його апарати. Прожектори викличуть на себе вогонь. Але наказ є наказ.

Дотепер прожектори не використовували. Тож Лобанов-Ростовський, відданий своїй звичці, здебільшого читав книги. Як і всі освічені люди, він з деякою наївністю намагався через книги уявити те, що своєю величчю і незбагненністю одного разу вразило його. Годинами студіював німецьких військових теоретиків і військових істориків, таких як Теодор фон Бернгарді та Кольмар фон дер Гольц і, звісно, Карл фон Клаузевіц, якого вважав похмурим генієм.

Хлоп'ячий плакат з тріумфальною новиною про вступ Румунії у війну на боці союзників, як результат несподіваного великого успіху Брусиловського прориву, викликав відповідну реакцію німців, настільки ж хлоп'ячу за духом[212]. Рівно опівночі по окопу, де був споруджений плакат, застосували шквальний вогонь. Німецька артилерія «зіграла» на всіх своїх інструментах, причому з тією убивчою точністю й узгодженістю, на яку вона тільки була здатна: фальцет легкої польової артилерії, бас гаубиць і баритон мінометів.

Технічний термін багатоголосся — «ураганний вогонь». Андрій Лобанов-Ростовський знаходився просто в епіцентрі цього шквалу зі сталі, клубів диму і газів. Він зі своїми солдатами забився до імпровізованого сховища. Судомливо притискав до вуха трубку польового телефону. Між вибухами виникає пауза. І він чує уривок телефонної розмови: «Доповідає дев’ята рота. П'ятнадцять убитих. Решта — в порядку». Потім пролунав новий залп, цього разу зовсім близько. Тремтить земля. Клуби пилу. Грім. Телефон замовкає. Крізь діру, що утворилася нагорі, просочується світло. Лежати під вогнем — це щось нове для нього.

Він набув того самого досвіду, що і мільйони солдатів, які вперше опинилися в окопах, зокрема: зримий світ звужується — адже бачиш дуже мало, — тоді як стрімко розширюється світ, що сприймається через нюх і слух. Особливо звуки здаються ревучими, оглушливими. Дві думки спалахують у його приголомшеній свідомості. Перша: «Якщо зі мною щось трапиться, буде шкода, що я так і не дочитав книгу фон Клаузевіца». Друга: «На мене дивляться мої солдати, я повинен приховувати свій страх».

Трохи згодом Лобанов-Ростовський узагалі втрачає почуття часу в цьому киплячому хаосі. У якийсь момент він відчуває, — не чує, не бачить, а саме відчуває: зараз щось відбудеться, — і не встигає він оговтатися, як поруч по колу рвуться снаряди калібру 15 см. Отямившись, він бачить, що його засипало землею, натомість він цілий і неушкоджений. Один з унтер-офіцерів, який лежить поруч із ним, каже, що снарядом знищило прожектор. З сутінкового неба суцільним градом продовжують падати снаряди.

Раптово стає темно і панує тиша.

Тиша виникає «так різко, що заподіює майже фізичний біль».

Рівно третя годині ночі. Німецька пунктуальність.

Тепер, коли все позаду, Лобанов-Ростовський починає тремтіти так, що весь вкривається потом.

Цієї ночі більше нічого не відбувається.

124

Рання осінь. Високе чисте небо. Газети, як зазвичай, дратують його. Перші шпальти рясніють заголовками про нові перемоги союзників. І тільки на третій шпальті він помічає сумну новину. Три рядки про те, що румунська армія продовжує відступати.

Більше нічого. Корде щойно прочитав листа, написаного одним полковником, у якому йшлося про страхітливу подію, що нещодавно сталася в Вердені, де все ще тривав бій, нехай навіть менш запеклий. (Тиждень тому французькі війська атакували Дуамон і захопили кілька окопів. Два дні тому німці почали контрнаступ. Водночас з цим заворушилися учасники битви на Соммі. Учора там на фронті було вперше використано нову військову техніку: ішлося про танк, оснащений гарматами і кулеметами, укритий сталевою бронею, на гусеничному ходу.) Невикористаний залізничний тунель під Таваннамі давно вже правив військам за притулок, квартири і склад боєприпасів. Тут завжди було багатолюдно: солдати, які відстали від своїх частин, або ті, хто ховалися від постійного артобстрілу. У ніч проти 5 вересня склад боєприпасів вибухнув, і у вогні пожежі загинуло від п’ятисот до семисот солдатів. Преса ані словом не згадала про цю подію. (Про неї навіть не доповіли політичному керівництву.)

Існувала жорстка і всеохоплива цензура. Її правил слід дотримувати[213]. У газетах досить часто траплялися білі порожнини, що виникали після того, як з номера останньої миті вилучали деякі статті. Ішлося також про семантичні маніпуляції, що межують із безглуздістю. Авторів, які використовували слова «після миру», змушували писати «післявоєнний період». Один його знайомий колега, який працював у суміжному міністерстві, зумів днями переконати газети припинити використовувати слово «кінні змагання» і писати замість цього «відбір коней». «Ми врятовані!» — пхикає Корде.

Але найбільше його дратують не сама цензура або мовні правила, а той факт, що журналісти так охоче дозволили перетворити себе на рупор ідей політиків-націоналістів і твердолобих військових. Корде занотовує у своєму щоденнику:

Слово було стратегічною сировиною на війні.

По обіді Корде вирішив прогулятися до міністерства пішки. На бульварі зустрів зранених, обвішаних медалями офіцерів, які прибули у відпустку: «Здавалося, вони повернулися сюди, щоб отримати в нагороду захоплені погляди». Він проходить повз черги до бакалійних крамниць. Досі непорушним аргументом пропаганди було те, що німці всього потребують, тоді як у Франції все є. Тепер брак продовольства відчувають і французи. Важко дістати цукор, масло продають тільки по сто грамів, апельсини взагалі зникли з прилавків. Водночас місто набуло нових рис з появою нуворишів, «нових багатих». Їх називали ще NR. Це були акули чорного ринку, спекулянти, усі ті, хто наживався на військових контрактах, або на нестачі товарів, або на чому-небудь ще. Нувориші були завсідниками ресторанів, їли найдорожчі страви і пили найвишуканіші напої. Ювелірам рідко коли вдавалося продавати стільки коштовностей. Дамська мода пишна і розкішна. Про війну майже не згадують. Принаймні, нижчі класи.

Цього вечора Мішель Корде працює допізна. Він зі своїм колегою з міністерства освіти тривалий час готує доповідь для комітету з винаходів. Доповідь готова тільки близько другої години ночі.

125

Осіння ніч. Осіння пітьма. Нарешті зміна! Вони переживають нелегкі дні. Новий масштабний наступ зазнав невдачі. Позавчора полк утратив 2500 чоловік за 20 хвилин. Упродовж вчорашньої ночі вони збирали убитих і поранених з німецькою колючого дроту. І все це під обстрілом і при світлі сигнальних ракет. Їх окоп перебуває під інтенсивним артилерійським вогнем. Безліч разів Павел фон Геріх опинявся на волосинку від загибелі. Йому було важко пересуватися. Він залишився єдиним непораненим офіцером у батальйоні. (У всьому полку таких було всього шестеро.) Вони зазнали газової атаки. Один з його солдатів збожеволів. Протягом двох днів вони не отримували жодної їжі.

Фон Геріх знову став командиром батальйону (виконував обов'язки), незважаючи на свої недуги: гвардійський корпус останнім часом зазнав колосальних втрат, зокрема серед офіцерів. І коли з'явилися представники 3-го полку і повідомили, що змінюють їх, усі невимовно зраділи, і фон Геріх також. Особовий склад виводили надзвичайно обережно. Солдати по двоє залишали окопи, отримавши наказ зібратися по ротах за кілометр звідси, в гайку. Вони не хотіли, щоб їх виявили. Пізніше вони йшли через порите воронками від снарядів поле. Він відчував мигдальний запах хлору.

Удень фон Геріха відвезли на підводі до Луцька. Він не був поранений, але знесилився, перебував на межі колапсу. Того самого вечора його завантажили на санітарний потяг, що прямував до Петрограда. Він журився від думки про те, що залишає своїх солдатів, тих, хто вцілів, і особливо свою стару 14-ту роту, яка попрощалася з ним, коли його вивозили. «Але думка про дім витіснила всі гіркі почуття, і під свист паротяга я з насолодою відкинувся на м'які подушки».

За кілька днів він гортав газети і, на свій подив, виявив, що про велику наступальну операцію, яка спричинила такі втрати, не написано жодного слова. Замість цього коротко повідомлялося, що «нічого значного не відбувалося».

126

Абияк зцілившись від малярії та відпочивши за час тривалого періоду реабілітації — були і відвідування церкви, і гулянки, — він повернувся на легшу службу. Сьогодні він їде із Закарпатського фронту, з Ужока, куди він доправив партію в'ючних коней. В Ужоку капітан піхоти, в обмін на новенькі шикарні ботфорти із золотаво-коричневої шкіри, надав йому першу справжню відпустку за останні півтора роки. Він поїде до Будапешта. У Келемена гарний настрій.

У Саторальяуйхелі він має пересісти на інший потяг, а зараз очікує на нього в привокзальному ресторані. Тут безліч пасажирів, старих і молодих, жінок і чоловіків, цивільних і військових, «вони тісняться навколо столиків, укритих потворними скатертинами». Він бачить юного, в орденах, прапорщика, з хлоп'ячим обличчям.

127

До того часу вони вже побували на багатьох жахливих горах, але, зважаючи на все, ця виявилася найжахливішою. Близько місяця тому вони штурмом захопили Монте-Кауріоль, що стало великим успіхом, адже гора височенна, а австро-угорські позиції були вельми надійними. Потім сталося те, що зазвичай відбувалося з переможцями: напруження і втрати далися взнаки, не залишивши сил на подальшу боротьбу. Супротивник підтягнув свіжі війська і почав контрнаступ, адже тепер цей пункт, загалом незначний, було згадано у всіх фронтових зведеннях і щоденних газетах, а отже, перетворився на військовий трофей, за який варто боротися.

Рота Монеллі відбила кілька ворожих контрнаступів. На колючому дроті загороджень висіли мертві австрійці. Втрати у власних рядах також були великими. Майже весь цей час вони перебували під артобстрілом з навколишніх висот. Монеллі зауважує, що з колишнього складу чоти не залишилося майже нікого. Від трупів, що валялися всюди, відчувався запах розкладання. У гірській розколині поблизу також гнили два десятки трупів. Одним з убитих був австрійський військовий лікар. Його тіло знаходилося на такій відстані, що Монеллі міг спостерігати поступові зміни, що відбувалися з небіжчиком. Учора луснув ніс, з нього потекла якась зелена жижа. Дивно, але очі небіжчика досі залишалися неушкодженими, і Монеллі здавалося, що вони з осудом дивляться на нього. Він занотовує у своєму щоденнику:

Трупний запах з розколини в скелі ставав дедалі згубнішим. З настанням темряви чотирьом солдатам наказали прибрати звідти трупи. Вони отримали по протигазу і по склянці коньяку.

128

Уночі, кілька тижнів тому, у самий розпал лихоманки, їй здавалося, що у неї три обличчя: одне — її власне, друге належало одній з її сестер, а третє — пораненому солдатові. З кожного з облич градом котився піт, його потрібно було безупинно витирати. Якщо це припинити, вона знала, що помре. Вона спробувала покликати медсестру, але раптом виявила, що втратила голос. Тепер Фармборо знаходиться в Криму, по-осінньому сонячному і теплому. Її лікують у санаторії для туберкульозних хворих. За вікном усе зеленіє, і вона швидко одужує. Вона занотовує у своєму щоденнику:

Цього самого дня Мішель Корде занотовує у своєму щоденнику:

129

Матрац, на якому він лежить, напханий травою. Ангус почувається вже краще, ніж раніше, проте він усе ще слабкий. Дизентерія. Симптоми очевидні: біль у животі, лихоманка, кривавий пронос. Б'юкенен занадто довго був здоровим і неминуче мав захворіти.

Похідному життю і труднощам немає кінця. Військові дії дедалі більше набувають характеру партизанської війни. Ворог витіснений з берегів річки Пангані та відступає в глиб німецької Східної Африки. Б'юкенен — поміж переслідувачів. Вони женуть ворога через буш, на південь. Іноді їхній шлях лежить через населені місця, і тоді вони поповнюють запаси продовольства, обмінюючись з місцевим населенням[215]. Б'юкенену вдалося виміняти двох курок і шість яєць за стару сорочку і жилет.

Часом їм щастить. Біля річки Лукігура наприкінці червня вони билися з німецькими частинами, які повсякчас вислизали. Незважаючи на втому, королівські стрільці знову відзначилися: спочатку блискавичною атакою з флангу, потім — багнетною атакою, що змусила супротивника тікати. Надважливе місто Морогоро, розташоване біля центрального залізничного вузла, було захоплене в кінці серпня: дісталася ця перемога ціною запеклих боїв і виснажливим, а іноді і зовсім безрезультатним маршем важкодоступною місцевістю, де пересіченою, а де — заболоченою. Дар-ес-Салам, головний порт німецької колонії, був захоплений британцями з початку вересня. Коли дивізія Б’юкенена просувалася на південь, німці продовжували відступати, крок за кроком. Повсякчас виникали дрібні сутички.

Наприкінці вересня, після невдалих спроб наздогнати ворога, який вислизав, усе завмерло. Лінії постачання виявилися надто розтягнутими, запаси вичерпалися, солдати знесилені. Рота Б'юкенена становила тепер жалюгідне видовище. Виснажені, напівроздягнені, до того ж вони залишилися без нижньої білизни і шкарпеток. Новини не надходили, листи з дому йшли по півроку. Вони майже не уявляли реальну ситуацію на війні.

Восени Б'юкенен перехворів на малярію, але одужав. Тепер дизентерія. Компанію йому становила та курка з білим чубчиком, яку він виміняв ще на початку липня, вирішивши залишити її собі. Курка стала ручною. На марші вона їхала у відерці, що ніс слуга-африканець. Коли вони отаборювались, вона вигулювала в пошуках їжі та якимось дивовижним чином завжди поверталася назад, знаходячи дорогу серед безлічі людських ніг і кінських копит. Щодня курка несла йому по яйцю. Одного разу він побачив, як вона вбила і з'їла маленьку отруйну змійку. Уночі вона спала поруч з його ліжком.

Отже, Б’юкенен лежить на трав'яному матраці та пише щоденник. Він хворий, пригнічений, крім усього через військові невдачі.

Того самого дня Паоло Монеллі стривожено дослухається до грюкоту італійської артпідготовки на Монте-Кауріоль, де тривали бої. Він занотовує у своєму щоденнику:

130

Питається, що гірше? Клуби сизого тютюнового диму, що заповнюють кубрик під палубою, або вугільний пил, «що проникає у нутрощі»? Штумпф понурий, як цей похмурий день. Він пам'ятав, як він, новобранець, був сповнений надій у жовтні чотири роки тому, і страждав, порівнюючи минуле зі смутним сьогоденням. Радість з приводу великого бою при Скагерраку минула. І все повернулося на свої місця, до сірих буднів, — таких само сірих, як колір бойових кораблів: коротке рутинне патрулювання узбережжя і тривалі періоди очікування в порту. Утім, весь флот діє сторожко і обережно. Його «залізна в'язниця», «Гельґоланд», знову пришвартований до берега, цього разу для ремонту циліндра в моторі по лівому борту.

І знову тютюновий дим жене Штумпфа на палубу: «Ці кляті смердючі люльки! Мене від них нудить, вони тільки позбавляють апетиту. Я радію повсякчас, коли дізнаюся, що в солдатському буфеті підвищили ціни на тютюн»[217]. Його дратує дим, виводить з себе неробство. У нього мало друзів на борту. Інші матроси вважають його дивакуватим, бо має інтелектуальні запити і постійно щось записує. Сили Штумпфа, фізичні та розумові, не знаходять застосування і тому згасають. Читати йому нічого, і він замовляє кілька книг із Берліна.

29 жовтня здається Ріхарду Штумпфу таким само втраченим днем, як і решта. Однак після обіду екіпаж збирається на палубі. Вони повинні зустрічати повернення підводного човна. Штумпф бачить, як екіпажі сусідніх кораблів кричать «ура» і підкидають кашкети в повітря. Ось він, вузький корпус підводного човна U-53. Увесь екіпаж вишиковується на палубі. «На них був просочений оліфою спецодяг, їхні обличчя сяяли від щастя»[218].

Штумпф заздрить цим матросам з підводного човна, які світяться від радості, він хоче бути одним з них. Водночас у глибині душі він жадає якнайшвидшого кінця війни. Як завжди, він почувається розколотим навпіл:

131

На фронті поблизу Двіни нічого нового. Сніг укриває поля і ліси, широка річка скута кригою. Усе спокійно. Дуже спокійно.

Полк Літтауера сидить в окопах на східному березі річки. Особовий склад майже символічний. Відрізок фронту завдовжки в кілометр обороняють вісімдесят солдатів. Про скільки-небудь серйозну систему оборони говорити не варто, радше йдеться про ізольовані опорні пункти, між якими є порожнечі. Ворог цілком міг би скористатися ситуацією, але, схоже, вона задовольняє обидві воюючі сторони. Імовірно, німецькі укріплення на протилежному березі річки так само розрізнені, як і російські.

Усе спокійно. Навіть дуже спокійно.

Володимир Літтауер з іншим офіцером мешкає у маленькій хатинці за лінією фронту. У ній є дві кімнатки: одна — для них, інша — для їхніх денщиків і телефоністів. Їхню кімнатку обставлено дуже просто. Два ліжка, стіл і лавка. Стіни голі, на них лише кілька цвяхів, на яких висять зброя й одяг.

Уночі лінія фронту патрулюється, удень її охороняють, але часу все одно залишається багато[219]. Вони парилися в лазні, побудованій неподалік солдатами. Добре харчувалися: з дому продовжували надходити посилки з рибними консервами, ковбасою, ікрою, шоколадом. Вони влаштовували гулянки, співали і веселилися. Звісно, у крихітній кімнатці вміщувалося не більше п'ятьох чоловік, але їм це не заважало. Не бракувало і спиртних напоїв. Навіть навпаки. З початку війни стало важко дістати в тилу горілку[220], але армійські лікарі та ветеринари охоче виписували спирт «з медичною метою». Його розбавляли водою, крапали в нього гліцерин і пили з лимоном. «Пропорції алкоголю й води залежали від особистого смаку, хоча ця суміш ставала дедалі міцнішою по ходу війни».

Цього вечора[221] до них у гості завітав командир ескадрону ротмістр Петрикевич. Він напився. Почав розписувати свій улюблений план — штурмувати Дубену, сільце, розташоване просто між лініями фронту. Петрикевич не дослухався аргументів, що німців у селі може виявитися значно більше, ніж солдатів в його ескадроні. «Мені не потрібен ескадрон; усе, що необхідно, це семеро чоловік». І він знову пиячив. Він ухвалив рішення. Йому потрібно семеро «добровольців», щоб здійснити його план. Необхідно штурмувати Дубену. Ротмістр натягнув на себе свій плащ і, хитаючись, вийшов на мороз.

Ледве ротмістр зник у ночі, денщики негайно схопилися за польові телефони. Вони методично телефонували на пости і попереджали про появу командира ескадрону, його плани. Усі одразу поховалися хто куди.

132

Настав час одужання, причому для всіх. Ангус Б'юкенен вилікувався від дизентерії, а батальйон або те, що від нього залишилося, піднісся після осінніх труднощів. Усе тепер діяли надзвичайно енергійно. Б'юкенен продовжував колекціонувати птахів, ходив у розвідку на протилежний берег річки Мгета і, незважаючи на легкий приступ малярії, підстрелив свого першого слона, молодого бичка і велику корову. Солдати працювали над прокладанням дороги, щоб продовжити просуватися вглиб країни. Було зрубано безліч дерев, на річці Мгета спорудили кілька мостів. Прорубали також широку дорогу через джунглі біля Кіренґве.

Настрій сьогодні помітно поліпшився, з появою колони чисельністю 150 чоловік: довгоочікуване підкріплення батальйону, який порідшав. Очолював колону чоловік у м'якому крислатому капелюсі з мисливською рушницею в руках. Це старий командир роти Б'юкенена, Фредерік Кортні Селус. Йому виповнилося 65 років, і кілька місяців тому він серйозно захворів, а тому був відправлений додому до Великої Британії. Ніхто не очікував побачити його знову. Тепер він ніби у формі й чудово почувається. Б'юкенен та інші захоплені: «Який приклад для наслідування він подає нам, повернувшись у такому віці на фронт, щоб битися за свою Батьківщину!» Селусу особливо раділи, адже він міг розповісти їм про те, як справи вдома, у Великій Британії, і які справи на фронтах у цілому.

Сонце хилилося до заходу, повітря посвіжішало, тіні стали довшими, а вони сиділи і теревенили. Селус розповідав про свою величезну колекцію метеликів, що він вивіз до Великої Британії. Б'юкенен говорив про своє полювання на слонів. Тим часом чорні носильники з кулеметної чоти Б'юкенена будували з трави хатину для людини, яку вони називали Bwana M'Kubwa, «великий бос». За кілька днів вони рушили на південний схід, до річки Руфіджі, де, за їхніми відомостями, окопався ворог. Усі збадьорилися.