Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Я дивилася на обличчя цих людей, знайомих мені, і розуміла, що всі вони змінилися, здавалися тепер витертими, постарілими, їх вираз вразив мене. […] Коли я озираюся навколо, люди здаються мені карикатурами на своє колишнє «Я»: змучені, стомлені, вони змінилися так, що не впізнати. На що ж вони перетворяться, і взагалі, як довго все це триватиме?

Хронологія

31/1 Німеччина оголошує про початок необмеженої підводної війни.

3/2 США розривають дипломатичні відносини з Німеччиною.

21/2 Планомірний відступ німців у Франції до так званої лінії Зіґфріда.

24/2 Британські війська відвойовують Ель-Кут у Месопотамії.

9/3 Хлібні бунти в Петрограді переростають у революцію.

11/3 Британські війська вступають у Багдад.

26/3 Перша битва за Газу. Османські війська перемагають британців.

6/4 США оголошують Німеччині війну.

9/4 Британський наступ біля Арраса. Деякі успіхи.

16/4 Початок масштабного французького наступу біля Шемен-де-Дам. Незначні успіхи.

19/4 Другий бій за Газу. Османські захисники знову дають британцям відсіч.

29/4 Заколоти у французькій армії. Бунтарські настрої не вщухають, заколоти тривають до початку червня.

12/5 Початок десятого італійського наступу на ріці Ізонцо. Деякі успіхи.

1/7 Російський наступ на Східному фронті. Він захлинається до кінця місяця.

31/7 Масштабний британський наступ на Іпрі у Фландрії. Триває до листопада.

3/8 Новий наступ союзників у Східній Африці.

5/8 Німецький і австро-угорський наступ у Румунії.

19/8 Одинадцятий італійський наступ на ріці Ізонцо. Деякі успіхи.

21/8 Німецький наступ під Ригою. Значні успіхи.

24/10 Початок наступу при Капоретто. Великі успіхи. Італійська армія відступає повсюдно.

31/10 Битва при Беер-Шеві в Палестині, початок британського прориву.

6/11 Канадці займають Пасхендале під Іпром. Наступ припиняється.

7/11 Більшовики шляхом перевороту захоплюють владу в Петрограді.

9/11 Італійська армія зводить нову оборонну лінію уздовж ріки П’яве.

1/12 Останні німецькі війська відступають зі Східної Африки в Мозамбік.

2/12 Початок мирних переговорів між Німеччиною і новим урядом більшовиків.

9/12 Війська союзників вступають в Єрусалим.

133

На початку це виглядало як ще один невдалий маневр — «кліщі». На світанку вони вже на ногах — королівські фузилери з 25-го батальйону, — або, точніше, ті 200 чоловік, які залишилися від початкових 1200. Вони заслужили репутацію найнадійнішого і наймобільнішого британського з'єднання, і вкотре їх посилають в обхід. Їхня мета, як і мета ударного з'єднання, — село Бехобехо. У той час як інші частини наближаються до села зі сходу, Б’юкенен з товаришами повинен обійти його і завдати удару із заходу, перешкодивши німцям, які, як стало відомо, перебувають у селі, вислизнути як зазвичай. Сонячне світло. Жарке небо. Аромат квітів.

Після двогодинного сторожкого маршу через буш вони нарешті досягають місця, де планувалося чекати відступу ворога. Перед ними стежка, що веде з села. У розпеченому повітрі безперервно гримлять звуки пострілів. Ударна група починає штурм. Королівські стрільці розосередилися вздовж довгого стрілецького ланцюга, залягли в очікуванні в затінку дерев. Шум бою вдалині все не вщухає. Через деякий час ланцюжок починає виявляти ознаки нетерпіння. Невже і цього разу провал?

Військові операції в німецькій Східній Африці тривали. Британські колони кидалися з долини в долину, крок за кроком витісняючи на південь швидкі й невловимі роти Schutztruppen. Незабаром вони дістануться річки Руфіджі.

На папері все виглядало успішно. Значна частина німецької колонії вже перебувала в руках союзників. Але перемога діставалася ціною неймовірних страждань і величезних ресурсів. Війна вплинула на цю частину Африки як жодний інший конфлікт. До кінця війни тільки британці завербували собі мільйон чорних носильників (майже всі вантажі переносилися на африканських плечах), і кожен п'ятий з-поміж них загинув.

Командування союзників на чолі зі Сматсом ніяк не могло зрозуміти, що їх супротивникові, зухвалому, розумному і цинічному фон Леттов-Форбек, власне кажучи, байдуже до колонії. Цей ас партизанської війни від самого початку бачив своє завдання в тому, щоб відтягнути на себе якомога більше сил супротивника. Бо кожен солдат, кожна гармата і кожен патрон, переправлені в Східну Африку, означали на одного солдата, одну гармату і один патрон менше на Західному фронті. І німець досяг надзвичайного успіху. У Сметса було тепер у п'ять разів більше солдатів, ніж у фон Леттов-Форбека, але британці так і не змогли здолати цього німця.

Задихаючись від спеки, з села примчали розвідники. Вони бачили на дорозі ворога. Лунає наказ, і стрільці, які лежать на лінії, піднімаються і йдуть зі зброєю напереваги до дороги. Б'юкенен командує двома кулеметними розрахунками «Віккерсів», йому вдається зайняти вогневу позицію. Дуже доречно. На дорозі з'являються німецькі аскарі, які щойно залишили село. Б'юкенен розповідає:

Багато з нової військової техніки не було пристосовано до африканських умов і клімату. Моторний транспорт часто глухнув, важка артилерія загрузала, літаки не могли виявити ціль у густих заростях. І тільки кулемет був настільки ж ефективною смертельною зброєю, як на інших театрах військових дій. (До речі, це було відомо ще ветеранам колишніх колоніальних воєн.) Під час бою в буші та джунглях гвинтівки з якоїсь причини стріляли занадто високо. Важкі кулемети, навпаки, посилали град куль, що на висоті одного метра буквально прочісували густу рослинність, чіпляючи все, що ховалося в ній, і це завдяки тому, що вогонь вели зі стійкого верстата і його легко було скоригувати.

Б'юкенен і його солдати поспішають у бік Бехобехо, минаючи вбитих і поранених. Просто біля входу в село вони займають позицію на невеликому відкритому пагорбі. Починається перестрілка з чорними солдатами, які засіли в селі. Немилосердно пече сонце.

Кілька годин у цьому пеклі.

Низький пагорб, на якому вони лежать, укритий сліпуче-білим кременем, і сонячні промені відбиваються в ньому так, що це може навіть видатися ефектним зі сторони, але ті, хто лежать притиснувшись до його поверхні, відчувають нестерпні муки. Солдати вкриваються болючими пухирями, навіть ті, хто вже набули шоколадної засмаги після декількох років, проведених під африканським сонцем. У селі ворожі солдати ховаються в тіні. А крім того, вони можуть видертися на дерева і снайперськими пострілами вбити тих, хто підсмажується на розпеченому кремнієвому пагорбі.

Перестрілка триває. У лавах 25-го батальйону королівських фузилерів є вбиті і поранені. Одним з них виявляється Б’юкенен, його поранило в ліву руку. Через якийсь час уздовж лінії лунає крик. Їхній командир роти, капітан Селус, убитий. (Він висунувся вперед на якихось п'ятнадцять метрів, намагаючись визначити місце розташування найбільш настирливих снайперів, і ледве встиг піднести бінокль до очей, як йому в бік влучила куля. Тоді він повернувся, вочевидь, з наміром відійти на свою стрілецьку лінію, але ще одна куля, влучивши йому в голову, убила його.) Усі жахнулися з цієї звістки, бо «всі дуже любили свого командира, він був для них як батько рідний, великий і безстрашний». Найбільше тужив Рамазаів, слуга-африканець Селуса, який ще до війни супроводжував його на полюванні на велику дичину і був його зброєносцем. Збожеволівши від горя, бажаючи помститися за свого господаря, він кидається у вогонь, не звертаючи уваги на прицільні постріли ворожих снайперів.

До четвертої години дня супротивникам британців знову вдалося вислизнути, і вони зникли в буші. А Б'юкенен разом з іншими ввійшов у порожнє село.

Увечері вони поховали Фредеріка Кортні Селуса та інших загиблих у бою у затінку баобаба[222].

134

Початок привабливий і романтичний, як різдвяна листівка: вони їдуть на санях зимовим лісом; рипучий сніг голубіє в місячному світлі. Потім вони під'їжджають до банкетної зали, що виявляється великим бункером, неподалік від передової. За люстру на стелі правлять справжні хвойні лапи зі стеариновими свічками, прикріпленими до шишок. Великий стіл у формі літери «Т» заставлений усілякими делікатесами і безліччю пляшок горілки. Офіціанти вже в повній готовності. Патефон наповнює повітря злегка шиплячими звуками музики. Тут безліч народу.

Більшість гостей — офіцери дивізії, чимало і жінок. Деякі з них, як Бочарська, сестри милосердя, інші — дружини чи подруги офіцерів: в імператорській армії не забороняли відвідування родичів.

Бочарська зазначає, що люди швидко п'яніють. Вона навіть підозрює, що один офіцер під кайфом: напевно, нанюхався кокаїну[223]. Гості базікають, фліртують, танцюють. Настрій — це химерна суміш ейфорії та втоми. Командир дивізії відомий своєю відчайдушною поведінкою в окопах, звідки він, незважаючи на небезпеку, частенько висував голову, та ще й білою носовою хусточкою махав ворогові. У цій дивізії поміж офіцерів побутував звичай «грати в ластівку», тобто зарядити револьвер одним патроном, крутнути барабан і потім натиснути на курок[224]. Один офіцер на банкеті розповів їй про один недавній наступ, коли він сам пішов у бій, але жоден солдат за ним не пішов. Інший, неабияк п'яний полковник, розповідав, що він припинив водити рядових в атаки і воює чисто символічно, довіряючи тільки своїм відданим офіцерам. «Отримую наказ з Ставки: захопити цей пагорб. А що за користь нам від цього пагорба? Вони й самі не знають».

В очах Бочарської все це святкування оберталося на якусь вечерю з примарами, і не тільки тому, що вона і решта згадували в цю мить тих, кого не було з ними, зниклих, загиблих (одним з них був її кузен Володимир), — але й тому, що в них самих щось померло.

Рівно опівночі німці почали артобстріл, проте святкування тривало, наче нічого й не сталося. Гості танцювали, тільки голоси їхні лунали дедалі голосніше, перекриваючи гуркіт канонади. Коли хтось розчинив двері, щоб ковтнути свіжого повітря, пролунав крик: «Пахне газом!»

Глибокий шар снігу звісно пом'якшив ефект від газових гранат, однак чоловікам і жінкам довелося натягнути на себе гумові протигази. Свято тривало, але вже за участю якихось «гротескних чудовиськ», за словами Бочарської. Кілька пар намагалися продовжити танець, але зрозуміли, що протигази занадто важкі. Пити було більше несила; неможливо було розчути слова співрозмовника. Усі завмерли в очікуванні. У кутку сиділи двоє в протигазах і грали в шахи.

135

Щось відбувається, щось змінюється в атмосфері. Зникає інтерес до війни, або, швидше, багато хто схильний до настроїв ескапізму. Романтично прикрашені оповіді про солдатів і героїзм, що сповнили всі журнали в перші роки війни, вже немодні. Вони поступаються місцем детективам, кримінальним історіям та іншому, що настільки типово для втечі від дійсності. Багато хто вочевидь і недвозначно говорять про своє неприйняття війни. І все ж офіційний тон і як раніше задають шовіністи, націоналісти, опортуністи й газетярі.

Неважко було розчути відлуння цього офіціозу в середовищі простих людей. Тривалий час забороняли сповідувати мир, навіть говорити про нього. Слово «мир» зникло з ужитку, від нього віяло пораженством, германофільством і безхребетним угодовством. Усього лише одне слово викликало протести, прокляття або здивування і навіть породило цензуру. Схвалювали лише слово «перемога», повна й остаточна. Практично у всіх воюючих країнах страждання і втрати не сприяли досягненню компромісу, а ще більше зміцнили прагнення до «перемоги». Інакше всі ці страждання і втрати марні, чи не так? І заради чого йти на компроміс, якщо ми все одно непереможні?

І все ж щось відбувається. Щось змінюється у слововжитку. Поки ще тільки на вулиці, між людьми.

Тепер можна почути, що люди тужать за «миром». Так, саме так! Кілька днів тому, коли Корде стояв на морозі та чекав на трамвай. Він почув розмову між жінкою і полковим священиком, який щойно побував на Соммі та в Вердені. Священик сказав їй: «Годі вже матерів, які носять траур. Будемо сподіватися, що це незабаром завершиться». Нещодавно, в тому самому трамваї, він чув, як одна жінка з вищого класу, в хутрі, голосно сказала солдатові: «Якби не тисячі негідників та ідіотів, які голосували за партії війни, то ти не стирчав б на війні всі ці тридцять місяців». Багато хто зніяковіло обернулися до них, уїдливо посміхаючись, а одна жінка пролетарського вигляду, яка сиділа поруч з Корде, пробурмотіла: «Вона абсолютно права».

Не тільки відраза і втома тепер набули голосу. Зміни в настрої частково залежали і від реакції на мирні ініціативи, що минулого місяця виходили спершу від Німеччини та її канцлера Бетман-Гольвега[225], а потім (всього зо декілька днів тому) від США і президента Вільсона. Країни союзницької коаліції рішуче відхилили першу пропозицію, а другу зустріли такою кількістю заперечень, претензій і туманних вимог, що стало зрозуміло: швидкого укладення миру чекати не доводиться.

Але Слово знову збудилося до життя. «Мир».

В опублікованому листі кайзера, адресованому канцлерові, відстоювали мирні ініціативи німців. Вільґельм, зокрема, писав: «Виступити з пропозицією укласти мир означає здійснити моральний вчинок заради звільнення всіх країн, поміж яких і нейтральні, від тягаря, що може розчавити нас». Того самого дня всі французькі газети відгукнулися на лист, полемізуючи і піддаючи сумніву його достовірність. Американську мирну ініціативу преса зустріла так само прохолодно, навіть презирливо: «Химера! Ілюзії! Манія величності!» Корде чув, як американського президента звинувачували в тому, що він «більш німець, ніж самі німці».

Як можна було робити висновки про можливості миру і проблеми війни в країнах, де єдиний доступний масам засіб інформації — преса — зазнавав жорстокої цензури і перебував у руках пропагандистів, провокаторів та ідеологів? Корде нітрохи не втішала думка, що, можливо, нащадки зуміють зарадити в хаосі емоцій, нав’язливих ідей, міфів, напівправди, ілюзій, словесної еквілібристики, брехні та міражів, що спричинила ця війна. Звісно, він часто подумки повертався до того, що сталося, коли влітку, два з половиною роки тому, зійшла ця лавина. Він ревно збирав маленькі шматочки фактів, знайдені то там, то сям, що валяються немов забуті докази на давньому місці злочину. Питання полягало лише втому, що саме досліджувати.

Йому давно відомо, що картина війни та громадської думки спотворюється пресою до невпізнання. У квітні 1915 року він занотовував у своєму щоденнику: «Страх перед цензурою і необхідність потурати ницим інстинктам [суспільства] змушують її [пресу] вивергати лише ненависть і образи». Політики та генерали, які підстьобували 1914 року мілітаристські настрої у суспільстві, стали тепер заручниками цієї громадської ненависті, що не допускає жодної думки про мирну угоду, і навіть тактично виправдані відступи стали неможливими, оскільки вони в очах преси і простих людей відразу ж перетворювалися на символ поразки, — як у випадку з Верденом[226]. Але можливо, щось нарешті починає змінюватися?

Зрозуміло, що газети навряд чи зможуть правити за надійне джерело для майбутніх поколінь істориків. А приватні листи? Корде сумнівається. «Листи з фронту дають хибне уявлення про війну Той, хто пише листа, знає, що він буде розкритий. І отже, його основне завдання — справити враження на своїх майбутніх читачів». Тоді, можливо, фотографії? Чи потрібно їх використовувати, щоб зрозуміти, як усе було насправді, наприклад, у тилу? Ні, уважає Корде. Він занотовує у своєму щоденнику:

136

Морози почали відступати, а заодно вщухли й обстріли. Звивисті стежки знову потоптані мулами. У такий час тут починають з'являтися візитери, які цікавляться знаменитою висотою, щоб потім з гордістю заявити: «Я був там!»

Їх тут не люблять.

Якщо гості нижчого чину, їх ще здалеку закидають сніжками та крижинками, а потім удають, ніби нічого не сталося, коли ті, розгублені, хекаючи, усі в снігу, з'являються на плато. Для тих, хто вищі за рангом, потрібні витонченіші прийоми. Неподалік від оборонних споруд заклали кілька вибухових зарядів. Коли телефоном їм повідомляли, що якесь цабе внизу починає підйом, вони влаштовували невеликий вибух. Каскад каміння й снігу котився вниз, і австро-угорський пост на вершині прямо навпроти миттєво відповідав півдесятком снарядів («Зіім-шуум, зіім-шум!»).

Командир батальйону зазвичай перепрошував, запевняючи, що не знає, що відбувається. «Досі тут нагорі було так спокійно». А високопоставлений візитер «відразу ж починає ностальгувати за долиною» та залишає гору.

У цей час Володимир Літтауер, як і раніше, перебуває на фронті біля Двіни, де панувало затишшя. Багато ночей поспіль робочий батальйон з «поважних бороданів» спрямовували споруджувати огородження з колючого дроту на льоду річки. І безліч разів він припиняв роботу, щойно німці відкривали вогонь. Командир полку Жуков звернувся з промовою до батальйону. Він

137

Він пережив марш. Він дійшов до кінцевої залізничної станції Рас-аль-Айн. Після виснажливої двомісячної подорожі з Багдада через пустелю вони потім їхали у вагонах для худоби на північний захід. Повз промайнули Євфрат, Османійе, гірський ланцюг Антитавр. Середземне море блиснуло вдалині срібною смужкою. Гюлек-Богазі. Таврські гори. Позанті. Афьонкарахісар. Ескішехір. Анкара. Після Анкари знову йшли пішки, на північ, продираючись крізь холодні гори, укриті хвойним лісом, прямуючи до Кастамону, за сімдесят кілометрів від Чорного моря. Там, у християнських кварталах на околиці міста, спорожнілих після різанини вірмен, полонені розташувалися в кількох великих будинках.

Умови в цьому місті були хороші, просто чудові, якщо порівнювати з місяцями, проведеними після капітуляції. З полоненими цілком стерпно поводилися. Мослі й решта навіть почали вважати, що жахи маршу були ненавмисними, пояснювалися звичайним поєднанням вульгарної байдужості та безпорадності. До того ж в Кастамону з ними, офіцерами, поводилися значно краще. Для простих військовополонених і нижчих чинів умови як і раніше залишалися важкими. У той час як Мослі та інші офіцери намагалися подолати тугу, кошмари і наслідки важкого переходу і різних хвороб, рядових, які вижили, відразу відправляли на важкі роботи в інші місця[227].

У Кастамону Мослі міг раз на тиждень відвідувати міські магазини і купальні. Його супроводжувала на відстані не дуже настирлива варта. Полонені мали право також відвідувати церкву, листуватися, отримувати посилки з дому. Вони грали в шахи, бридж і регбі, іноді їм дозволяли влаштовувати довгі прогулянки навколишніми пагорбами. Планувалося навіть створити свій маленький оркестр. У Мослі знову почався напад малярії, потім йому довелося відвідати грека-дантиста, полікувати зуби, зіпсовані недоїданням під час облоги. Проте він навіть погладшав. Він і багато інших намагалися дотримувати заведеного порядку, — наприклад, переодягатися перед вечерею, — навіть якщо це означало просто заміну однієї подертої сорочки на іншу, таку само подерту. Їм суворо забороняли спілкуватися з міським населенням. Іноді дозволяли напитися.

З початку зими він страшенно мерз. Бракувало дров, а ті, що вдавалося роздобути, виявлялися сирими. І коли він запихав їх у крихітний камін, вони більше диміли, ніж горіли. Найгірші були зневіра та одноманітність. Значну частину часу Мослі проводив у кімнаті, що ділив з іншим офіцером. Багато спав, курив. Давно вже нічого не занотовував у свій щоденник.

Коли цього ранку він визирає у вікно, усе навколо здається холодним і тьмяним. Сніг. Світ перевтілився. Червоно-коричневі дахи, нагромадження яких він звик споглядати, зробилося білими, і саме місто раптом зробилося барвистим, майже картинно красивим. Вулиці безлюдні. Єдина ознака життя — молитовний спів, що лунає з мінаретів. Вигляд раптового перетворення під впливом снігопаду, «цієї чистої, божественної стихії, німої та таємничої», щось перевертає в ньому самому, наповнюючи його новою енергією, виганяючи апатію, уселяючи нові надії та оживляючи його пам'ять.

Він дістає щоденник і робить у ньому перший після жовтня запис: «1 лютого 1917 року. Минуло чотири місяці. Коли я пишу ці рядки, сніг пофарбував світ у білий колір». А потім він і ще кілька британських офіцерів прямують на пагорб за півкілометра від міста. Там вони катаються на санчатах, «граються і пустують, немов школярі». На зворотному шляху починають війну в сніжки.

138

Судячи з барометра, атмосферний тиск продовжує підніматися. Уранці після вахти їм дозволено піти на маленьку екскурсію в Маріензіль. Настрій панує жвавий. Процесію очолює судновий оркестр. Блискучий лід все ще вражає своєю товщиною. Штумпфу подобається його краса і міць, але раптово він згадує, що незабаром лід розтане, зникне без сліду. На зворотному шляху вони маршем проходять Вільґельмсхафеном.

«Гельґоланд» знову ремонтують і модифікують. Цього разу демонтують скорострільні гармати калібру 8,8 см. Битва при Скагерраку засвідчила, що радіус дії у них недостатній, тому гармати марні: «два роки тому за подібні висловлювання просто розстріляли б як зрадника», зазначає Штумпф у своєму щоденнику. З цих гармат так і не зробили жодного пострілу. І ті, хто їх обслуговував, на кшталт Ріхарда Штумпфа, займалися дурницями. Він заспокоював себе тим, що гармати ще знадобляться на суші[228]. Штумпфу здається, що планують щось серйозне. Він знову повірив у майбутнє: «Весь світ затамував подих, дивлячись, як Німеччина готується завдати останнього нищівного удару».

Повернувшись на корабель, вони обідають. Після чого з'являється вахтовий офіцер з папером, у нього «чудові новини». «Слухайте, хлопці, телеграма з Берліна: від сьогодні ми починаємо необмежену підводну війну». Усі «надзвичайно зраділи» з цього повідомлення. Тільки й говорили на борту, що про цю новину. Більшість начебто приставала на те, що поставити Велику Британію на коліна — тільки питання часу. «Це смертельний вирок Англії». Таким став німецький варіант війни до «переможного кінця», утілений в дії, про що давно попереджали французькі політики.

Штумпф поміж тих, хто сумнівається. Проте він готовий дати на це термін у чотири місяці; потім положення роз'ясниться. До того ж він уважає, що саме так слід реагувати на британську голодну блокаду, що призвела до холодної та тяжкої «бруквяної зими» у Німеччині. Тільки цим вони і харчувалися: бруквою різних видів, приготовленою у різні способи. (Варіанти настільки ж різноманітні, наскільки одноманітний головний інгредієнт: пудинг із брукви, фрикадельки з брукви, пюре з брукви, джем із брукви, суп з брукви, салат із брукви. Дехто називали брукву прусським ананасом.) У страви з брукви часто додавали трохи згірклого жиру; запах нейтралізувався тим, що її варили з яблуками і цибулею. Нестача жирів призводила до спалаху кишкових захворювань, а від одноманітної їжі багато хто просто пухли. У Німеччині люди втрачали в середньому 20 відсотків ваги, а багато матросів на кораблі добряче схудли. Сам він утратив всього лише п'ять кіло, адже йому надходили продуктові посилки від батьків із Баварії.

Необмежена підводна війна? Чому б ні? Нехай ці англійці спробують власну пігулку: «Сподіваюся, вони зазнають такого ж нестерпного голоду, як наш народ у Саксонії або Вестфалії».

139

Різкий «кусючий» лютневий вітер. У повітрі пахне снігом. Ще одна зима в Салоніках. Ще одна зима у цьому перенаселеному, надукріпленому військовому таборі міста, з його армією, яка б'є байдики. На вулицях можна побачити бал-маскарад військової форми: сіро-блакитна французька, хакі англійська, коричнева сербська, коричнево-зелена російська, сіро-зелена італійська. Картину «багатомовності» довершували колоніальні війська з Індії, Індокитаю та Північної Африки. Восени робили спроби відтіснити на півночі болгар, але лінія фронту залишилася незмінною. Тепер знову затишшя. Погода, як зазвичай, мінлива: то тепла і сонячна, то холодна і вітряна. Два дні сніжило, але мороз не пом'якшав. Олива Кінг мерзне, лежачи під своєю санітарної машиною.

Кінг, власне кажучи, сподівалася провести ранок у портових лазнях, але машина вимагала до себе уваги. Довелося її ремонтувати. Ось Олива лежить у промерзлому гаражі та розгвинчує коробку передач. Посинілі від холоду пальці не слухаються. Ззовні задуває вітер.

Олива Кінг служить тепер у сербській армії, — вона і дві її машини. (На додачу до старенької Елли вона купила ще одну санітарну машину, більш легку і швидку, марки «Форд». Саме її вона зараз і ремонтує.) Серби позбулися майже всього свого транспорту під час відступу, тому справ у неї чимало. Більше жодних обходів, від ліхтаря до ліхтаря, жодних мішків з ганчір’ям. Натомість її посилають у тривалі важкі поїздки вузькими, небезпечними гірськими дорогами, що в Західній Європі навряд чи назвали б дорогами — радше стежкою, глинистою колією. Саме дороги були найгіршими. За плюсової температури вони негайно перетворювалися на непролазне місиво. Якщо стовпчик термометра опускався нижче нуля, на неї очікував каток.

Кінг наблизилася до війни, і війна наблизилася до неї. Місіс Харлі, та сама, з якою вона працювала разом — вони колись полювали за колекційними меблями у Франції — і яка «у віці, коли багато літніх дам воліли б сидіти вдома і в’язати шкарпетки», зазнавала труднощів, непосильних для жінок удвічі молодших за неї, померла місяць тому. Її вбило гранатною картеччю, випущеною ворожою артилерією, — болгарською? австрійською? — коли вона працювала з біженцями в Монастирі. Зі своїх поїздок на північний фронт Кінг привезла не тільки два болгарських рюкзаки трофеїв — гільзи від патронів, осколки снарядів, — але й спогади про поле битви, засіяне трупами. Уперше в житті вона побачила ненависного ворога в образі болгарських військовополонених.

А крім того, вона закохалася. Нічого дивного. Було щось таке в настрої, в ситуації, у вимушеній невизначеності життя, що давало змогу знехтувати звичайними правилами й умовностями. Ця закоханість означала для неї більше, ніж усе інше. Більше, ніж війна. Та перетворилася на тло, на другорядний фактор, на монотонні будні, часом абсурдні або дикі, часом небезпечні та відразливі, найчастіше дратівливі. Ось, наприклад, щойно розмріявся про гарячу лазню, але невдача — дає збій ніжне гальмо, і ти нікуди не потрапляєш. Об'єктом її почуттів став чарівливий сербський офіцер зв'язку, капітан Мілан Іовічіч, якого всі звали Іові, веселий, доброзичливий і непередбачуваний. Вони з нею виявилися однолітками. Вони покохали одне одного, зустрічаючись за обідом і на вечірках, де знову й знову з надтріснутої платівки лунала мелодія «La Paloma». Усі біди були спільними. Коли вона у вересні минулого року зазнала нападу малярії, він відвідував її не рідше двох разів на день і часто просиджував у неї годинами. Кохання виявилося взаємним. Вони зустрічалися потайки, але все одно про них пліткували. Її це дратувало.

Це зовсім не інтрижка. Цього у неї було більше ніж достатньо в минулому. Тут усе значно серйозніше.

Кінг розуміла, що за ці роки в ній відбулися зміни. Її це лякало. Можливо, її більше лякала реакція з боку інших. У листі до батька, після вступу в сербську армію, вона, зокрема, писала таке:

Про свою закоханість вона не пише ані слова. Іові вона називає просто «приятелем», що було досить сміливо, особливо порівняно з передвоєнних засадами. Але мало хто тепер дбав про пристойні форми спілкування між неодруженими чоловіками і незаміжніми жінками. Не тут, не зараз.

До обіду Олива Кінг перериває роботу в промерзлому гаражі, йде снігом до маленької квартирки, яку вона ділить з двома іншими жінками-шоферами. Ледь увійшовши до будинку, вона одразу ж запалює гасову лампу, єдине джерело тепла в кімнаті, що в цю пору року постійно горить, поки вони вдома. Її турбують ціни на гас, вони невпинно ростуть. Глечик коштує 19 франків, і його вистачає на кілька днів. «Якщо Америка вступить [у війну], нам дозволять купувати гас за зниженою ціною».

Кінг вирішує залишитися вдома. Вона зробила все, що належить сьогодні. Нехай інший механік завершить роботу. Вона мріє про смачні тасманські яблука. Розмірковує, чи завершився їх сезон в Австралії? І чи надішле їй батько посилку з яблучками?

140

Зима видалася кепською. У грудні вона отримала звістку про те, що її батько помер у віці 84 років, а минулого місяця помер голова російської родини, у якій вона жила, відомий хірург-кардіолог. На фронті знову затишшя. На цій ділянці Східного фронту всі більш-менш значні військові операції загрузли в снігу і мінусових температурах, тому до шпиталю до Флоренс пацієнти надходили рідко. В один день приймали двох поранених, в іншій — двох хворих. Загалом робити було нічого.

Як завжди, перебої з продовольством почастішали в зимові місяці, проте цього року становище ставало дедалі гіршим. У Москві й Петрограді спалахували хлібні бунти. Усе більше відчувалася втома від війни, невдоволення накопичувалося і тепер виражалося цілком відверто. Поширювалися чутки про заворушення, саботажі та страйки. До 1914 року багато асів економіки стверджували, що ймовірна війна буде короткою, а якщо вона затягнеться, то це призведе до економічної катастрофи. Урешті-решт вони виявилися праві. У всіх країнах, які воювали, практично закінчилися живі гроші. Деякий час війна фінансувалася або за допомогою кредитів, або за допомогою друкарського верстата. Причиною продовольчої кризи в Росії стали не тільки морози і перебої в постачанні, але й інфляція. А крім того, радість від численних літніх перемог на фронті поступилася місце розчаруванню, коли стало зрозуміло, що нескінченні жертви так і не сприяли вирішальній зміні подій.

Загальне неприйняття війни обернулося різкою критикою Верховного командування і навіть царя. Особливо активно поширювалися чутки про те, що відбулося чи, можливо, зараз відбувається при дворі. Убивство сумнозвісного старця Распутіна півтора місяці тому, здавалося, тільки підтвердило той факт, що російське суспільство розкладається — від низів і до самих верхів[229]. Багато подій майже не торкнулися Флоренс, яка тужила через подвійну втрату — батька і голови сім'ї, яка прихистила її, якого вона також уважала рідним. Утім, їй було щиро шкода царя, якого в кращому випадку описували як добромисного, але нездатного на рішучі дії.

Так, важка зима. Коли до загальної бездіяльності додається загальне хвилювання, то зрештою виникають нервозність, дратівливість, вічні сутички між персоналом госпіталю. Флоренс Фармборо сама відчуває роздратування.

«Зима сумовита і гнітюча, — занотовує вона у своєму щоденнику. — Лід і холоднеча зробили все, щоб притупити наші думки і паралізувати наші сили».

141

На тій самій вулиці, де живе Ельфріда, торгують кониною. Торговця звати пан Йор. Він єврей. Ельфріда знає, що є люди, які погано ставляться до євреїв, але вона до них не належить. Одного разу вона навіть побилася з хлопчиком через те, що він назвав одну її подругу єврейською свинею. Довкола живуть багато євреїв і поляків, але в очах Ельфріди всі вони німці, нехай і різні.

Сьогодні бабусі Ельфріди стало погано, вона знепритомніла просто на вулиці, на морозі, перед м'ясною крамницею пана Йора. Перехожі внесли її всередину, поклали на диван у вітальні, і вона потроху отямилася. Але вона відчувала таку слабкість, що пан Йор був змушений відвезти її додому у своєму возі. Ельфріда з братом злякалися, побачивши, як їх бабусю заносять у будинок і укладають на ліжко, яке в неї бліде і застигле обличчя. На щастя, до них у цей час зайшла одна з сусідок і приготувала горнятко кави для бабусі. Так, справжньої-то кави майже не залишилося, суцільні замінники, на кшталт обсмаженого зерна, натомість сусідка поклала в чашку цукор, а не той штучний підсолоджувач, до якого вони вже звикли. Бабуся Ельфріди випила кави і за деякий час почувалася бадьоріше: «Тепер я зігрілася, діти».

Чому вона знепритомніла? Надто багато працювала, як і багато інших? Чи тому, що, як і всі, мало їла?

Ельфріду не полишало занепокоєння. Щоб виконати завдання з фізики, вона перебралася у спальню, вирішивши спостерігати за бабусею. Думки її були зайняті зовсім не школою. Близько тижня тому вони з подружкою ходили кататися на ковзанах на затоплений луг біля річки. Там було багато люду. Усі каталися по колу, під музику скрипучого патефона. І там вона знову натрапила на Вернера Вальдекера, юного лейтенанта, якого вперше зустріла на сходах у старшої сестри свого однокласника і з яким потім заговорила, випадково побачивши його на вулиці. Та зустріч завершилася тим, що він поцілував їй руку і висловив сподівання, що вони побачаться знову. Так і сталося п'ять днів тому, на тому замерзлому лузі. Потім, уже ближче до вечора, він повів її в кондитерську Фліґнера. Там не було еклерів, але вони пили глінтвейн та їли кренделики. Вона була щаслива. Потім лейтенант Вальдекер провів її додому і спробував поцілувати на сходах у передпокої. Вона вислизнула і зникла в будинку. Потім вона шкодувала про це.

На карті військових дій, що висіла в класі, мало що змінювалося. В Африці та Азії ось уже багато тижнів не відбувалося нічого примітного. На жаль, учора капітулювали 289 чоловік у Лікуйю, у німецькій Східній Африці, і британці захопили кілька турецьких окопів на північний захід від Ель-Кута, у Месопотамії, — і це все. В Італії та на Балканах також усе тихо. На Західному фронті нічого нового, так, окремі рейди. І лише завдяки подіям на Східному фронті газети публікують не лише окремі замітки, але і більш докладні зведення. Військові дії тут ось уже кілька місяців зосереджені в одному-єдиному місці — в Румунії. Ця частина карти рясніє маленькими чорно-біло-червоними прапорцями. Незабаром буде здобуто значну перемогу. Востаннє переможним стало 6 грудня. Того дня захопили Бухарест, і дітей звільнили від школи. Ельфріда використала несподівано оголошені канікули, щоб піти на прогулянку.

142

Дме поривчастий вітер, лютує мороз, усюди глибокі замети. Вони йшли маршем усю ніч безперервно. Дев’ять місяців вони просиділи в окопах на Двіні, дев’ять місяців минуло без подій і великих боїв, дев’ять місяців монотонного очікування і туги. Літо змінила осінь, осінь змінила зима, незабаром настане весна.

У глибині душі Літтауер звісно ж розумів, що рано чи пізно вони отримають наказ про виступ. Але хто б міг подумати, що це відбуватиметься таким чином?

Причому наказ зовсім не про те, щоб гідно відбити несподівану атаку німців. Ні, минулого четверга, увечері, полк виступив у Режицю, щоб придушити заколот у міському гарнізоні[230]. А разом з цим несподіваним наказом до них дійшли і неясні чутки про заворушення в Санкт-Петербурзі.

Вони дісталися Режиці, коли слабкі промені березневого сонця освітили горизонт. Літтауер разом з іншими промерзлі наскрізь, їх форма всуціль була вкрита снігом та інеєм.

Ситуація залишалася незрозумілою. Було вислано дозор. У великій будівлі на міській площі засідала Рада солдатських і робітничих депутатів. Що це таке — ніхто напевне не знав. Командир ескадрону зголосився піти туди добровольцем у розвідку. За кілька хвилин з будівлі почали виходити люди: «скуйовджені солдати, перелякані цивільні особи», яких поганяв єдиний офіцер, шмагаючи їх своїм стеком.

Близько одинадцятої години дня в Режиці запанував порядок, і Літтауер навіть зміг сходити до кав’ярні та поснідати. До нього загрозливо наблизилися двоє озброєних солдатів, але він одразу змусив їх утекти. Незабаром тут з’явилися й інші офіцери полку. Настрій у всіх був спокійний і впевнений. Адже вже не залишалося приводу для занепокоєння?

Час наближався до дванадцятої, коли до кав’ярні зайшов юний рознощик газет. Привернули увагу жирні чорні заголовки. Революція. Цар зрікся престолу.

143

«Просто пливи за течією». Друга година ночі. Нестерпний холод. Лобанов-Ростовський залишає свого денщика Антона стерегти багаж, а сам прямує до готелю. Біля вокзалу, як не дивно, немає ані таксі, ані візників. Йому доводиться йти пішки. Щось не так. На темних вулицях він натикається на збройний патруль: «на нього дивляться з підозрою». Він проходить повз згорілу поліцейську дільницю. На фешенебельній торговій Морській вулиці він помічає сліди заворушень: вітрини розбито, крамниці розграбовано, у стінах будинків — кульові отвори.

Звісно ж Лобанов-Ростовський знав про заворушення, що почалися 8 березня, коли на вулиці вийшли жінки, протестуючи проти нестачі хліба[231]. На вокзалі в Києві він теж спостерігав хвилювання. Там натовп увірвався до їдальні для пасажирів першого класу, з шумом і гуркотом зірвав зі стіни портрет царя. Це трапилося через три дні після зречення Миколи II. Про це Лобанов-Ростовський дізнався ще минулого четверга, залишаючи госпіталь. До нього підійшов офіцер і повідомив сенсаційну новину, причому тихо, французькою. Лобанов-Ростовський реагує на почуте з оптимізмом і в своєму щоденнику занотовує: «Новий імператор або більш енергійний і розумний регент — і перемога нам забезпечена».

Можливо, це марна надія? Після Нового року Лобанов-Ростовський захворів на малярію. 15 березня, у день зречення царя, він виписався з лікарні. З'явившись у полк, дізнався, що його направляють в запасний ескадрон у Петроград. Звістка просто вразила його. Усім було відомо: війська посилають туди для того, щоб стріляти на вулицях міста в демонстрантів і страйкарів. Лікар спробував заспокоїти його і запитав, чи не прагне він накласти на себе руки. Лобанов-Ростовський поділився з ним своїми сумнівами: «Тільки ідіотизм уряду спровокував цю революцію. Народ тут ні до чого, та все ж мене посилають до Петрограда, щоб стріляти в народ». Лікар утішив його і дав несподівану пораду: «Просто пливіть за течією, а там усе владнається».

Отже, Лобанов-Ростовський приїхав до готелю «Асторія», де оселилися його дядько з тіткою. Тут теж були помітні сліди заворушень, справжніх вуличних боїв. Стіни зрешечені кулями. Великі скляні вікна внизу розбито, їх забили дошками. Вестибюль занурений у темряву; обертові двері замкнено. Ніхто не з'явився, коли він постукав. Дивно. Він обійшов будівлю готелю і постукав у бічні двері, але його негайно оточили з усіх боків озброєні, агресивно налаштовані матроси. Вони приставили гвинтівки до його грудей і запитали: «Де паспорт? Чому ви носите револьвер?». Молодий поручик, який нагодився, переконав матросів відпустити Лобанова-Ростовського: «Товариші, дайте йому пройти! Він щойно прибув і не знає, що відбулася революція».

Опинившись на вулиці, Лобанов-Ростовський повернувся на вокзал, щоб випити чаю і дочекатися світанку.

Близько восьмої години ранку він зробив нову спробу. Удалині лунали фабричні гудки. З сірого ранкового неба падав сніг. Стало тепліше, і на вулицях було сльотаво. Якби не сліди від боїв, усе виглядало б майже як завжди. Люди йшли, як зазвичай, на роботу. Тільки одне здавалося новим, незвичним: на будинках, на людях — усюди виднілися червоні плями. Перехожі обов'язково мали що-небудь червоного кольору: можливо, бант, або паперову квітку, або простий шматочок тканини, засунутий в петлицю. Автомобілі, елегантні екіпажі їхали прикрашені червоним. Цей колір палахкотів на фасадах будинків, на вікнах. У слабкому ранковому світлі величезні шматки тканини здавалися майже чорними.

Цього разу Лобанова-Ростовського впустили до готелю. Вестибюль мав жалюгідний вигляд. Усюди валялися бите скло і понівечені меблі. На товстих червоних килимах на підлозі застигали калюжі. Людський потік прямував усередину і назад. У кутку навколо столу юрмилася купка людей; там записували до якогось об’єднання для радикальних офіцерів. Опалення не працювало. У готелі та сама температура, що і зовні. Він так і не знайшов своїх родичів. «Усе розвалювалося на очах, ніхто нічого не знав».

Тоді він і не підозрював, що найкривавіші зіткнення в ході цієї революції відбулися саме біля розкішного готелю «Асторія» і всередині нього. Тут мешкало багато високопоставлених офіцерів зі своїми сім'ями, і хтось із них вистрілив у демонстрантів, які проходили повз. Ті відповіли кулеметним вогнем, після чого озброєні люди ввірвалися до вестибюлю, де виник бій, просто посеред дзеркальних стін і кришталевих люстр. Багатьох офіцерів застрелили або закололи багнетами. Винний погріб готелю розграбували. (Нічого дивного, що в ці дні в Петрограді щире обурення і протест перетворилися на вандалізм та відверту кримінальщину)[232].

Лобанов-Ростовський знову вийшов на сльотаві вулиці Петрограда. До самого вечора йому так і не вдалося ані про що дізнатися. Звісно, він знайшов своїх дядька і тітку. Під час заворушень вони переїхали з «Асторії» до іншого місця, де також точилися жорстокі бої, — до Адміралтейства. Що стосується того з'єднання, до якого він мав прибути (запасний ескадрон гвардійського полку), то він чув найсуперечливіші відомості про нього.

Проте він вирішує, побоюючись, викликати наступного ранку таксі й поїхати до казарми, щоб повідомити про своє прибуття на службу. «Просто пливи за течією. А там усе владнається».

144

Посеред ночі його збудив ад'ютант і повідомив йому, що «полк охоплений революційними настроями, що проводиться агітація, що командири двох сусідніх полків уже заарештовані своїми солдатами». Тепер солдати хочуть зустрітися з фон Геріхом. Менше тижня він командував 3-м гренадерським Перновським полком, який знаходився в резерві на фронті під Вільно[233]. Як довго йому ще командувати?

Драматичні події останнього тижня не стали несподіваними. До призначення на цю посаду фон Геріх навчав новобранців у Петрограді, тому він знав про заворушення та хвилювання, що охопили місто. Він поїхав звідти 7 березня. «У повітрі пахло заколотом, якщо не революцією». Як завжди, він був різкий і категоричний, висловлювався рішуче: «Тут потрібні полк, кілька гармат і бравий вояка, щоб задушити все це в зародку». Він ненавидить революцію і зневажає революціонерів. Інформація, що надходить із Петрограда і Москви, суперечлива, ненадійна й уривчаста. Запізніла на кілька днів стара новина про зречення царя спричинила у цього самовпевненого захисника існуючого порядку сум'яття і вагання.

Минуло ще трохи часу, і в спальні фон Геріха з'явилася депутація, яку становили підпрапорщик, двоє унтер-офіцерів і шестеро солдатів. Фон Геріх, як завжди, ретельно приховував своє занепокоєння і пошепки сказав відвідувачам, щоб вони зняли кашкети. Після переговорів він пообіцяв зустрітися з усім полком завтра, о дев'ятій годині. А потім побажав їм на добраніч. Після того, як вони пішли, він випив порошок від головного болю і загасив світло.

Рівно о дев'ятій годині ранку полк уже чекав на нього, вишикувавшись чотирикутником. Фон Геріх виголосив промову: про загрозу Батьківщині, про боротьбу з ворогом, про те, що всі вони тепер вільні громадяни, і про те, що це означає. Солдати, звісно, не розуміли, що всі ці промови — просто опортуністичний вчинок фон Геріха. Навпаки, вони вважали, що перед ними людина, яка підтримує революцію. Їхні сумніви остаточно зникли, коли фон Геріх закликав їх обрати по двоє представників від кожної роти, щоб допомогти навести порядок і проконтролювати розподіл продовольства. Йому вже було відомо, що «в Петербурзі створено щось на кшталт Ради робітничих і солдатських депутатів, як уряд № 2» і що ця рада ухвалила постанову про передавання влади у військах виборним солдатським комітетам. Таким чином, він передбачав це розпорядження. Солдати прокричали йому «ура!».

Отже, загроза кризи минула.

Питання лише в тому, що коштуватиме цей трюк йому самому? У власних очах він виглядав героєм і поводився на полі бою дійсно як герой. Він часто не вагаючись використовував ситуацію або власне становище заради того, щоб досягти надійності та спокою. Водночас внутрішнє напруження не полишало його, конфлікт між сміливцем, яким він був або сподівався бути, і боягузом, який також виявляв себе час від часу, незважаючи на всі пози і пихаті фрази. Можливо, тепер він злякався?

Так минув залишок дня: біганина, зустрічі, телефонні бесіди і переговори. Представники солдатів хотіли знати, який уряд визнає фон Геріх, отримали досить ухильну відповідь: «Адже мені невідомо, яких поглядів вони дотримують». Він додав, що уряд «тепер один», і ця незрозуміла відповідь спричинила нові крики «ура!». Він зустрівся з начальником дивізії, який був шокований, «зблід і почав заїкатися», дізнавшись, що фон Геріх дозволив створити у своєму полку солдатські комітети. У штабі відбулася зустріч, на якій відповідали на запитання, що стосуються скасування віддання честі та інших змін, схвалених військовим міністерством. Він зустрівся з іншими командирами полків, яких солдати відпустили тільки після того, як перерізали телефонні дроти. Надійшли інструкції від командира корпусу.

145

Усюди ознаки розладу. Солдати недбало одягнені, не віддають честь, утратили будь-яку повагу. Він фактично виявився бранцем у казармах, сидів і чекав на рішення батальйонної ради. Чи схвалять вони його кандидатуру?

Сьогодні рішення ухвалено. Так, йому дозволено бути їх офіцером. Але це не означає, що він зберігає попереднє положення. Командир батальйону пояснив йому так: офіцери — начебто конституційні монархи, які мають формальну відповідальність, але не має реальної влади. Але Лобанов-Ростовський усе одно зітхнув полегшено. Якби його кандидатуру не схвалили, то його напевно заарештували б. Або зробили б щось іще гірше. Він пише:

146

Майже дві доби Рафаель де Ногалес не спав і тепер почувається погано. Він перейшов лінію фронту на чолі патруля, який отримав наказ знайти і підірвати трубопровід з питною водою, прокладений британцями від Суецького каналу, через Синай, і аж до фронту перед старим прибережним містом Газою. Тридцять шість годин вони пересувалися пустелею, пройшли кілометрів 150–160. Завдання не виконали. Вони не знайшли водопроводу. Коли він з рештою до вечора дістався табору, то мріяв тільки про одне: лягти і поспати.

Але в таборі неспокійно. Надійшли відомості, що потужне британське угруповання перетинає велике ваді[234], що знаходиться просто перед оборонними кордонами біля Гази, і тепер усім з'єднанням наказано підготуватися до бою. Ця звістка збадьорила де Ногалеса: «Неймовірну втому, яку я відчував, немов вітром здуло». Змінивши коня, він одразу ж вирушив в дорогу, готовий до нових звершень.

Спершу він отримує наказ відвести в безпечне місце великий обоз, з безліччю верблюдів, в'ючних коней і возів. На місці вони залишають лише білі намети, щоб за можливості замаскувати перегрупування. Потім він повертається до залишків турецької кавалерії, яка прикриває важливий пункт на великому ваді, саме там, де супротивник напевно атакує лівий фланг османських укріплень, — це всім зрозуміло. Якщо ворог тут прорветься, він опиниться у них в тилу і загрожуватиме османській Ставці в Тель-ель-Шарія.

Масштабний британський наступ — ще один доказ, що військова ситуація на Близькому Сході почала змінюватися. Після того як минулого літа зазнала невдачі друга спроба османської армії відрізати Суецький канал, британці перейшли в контрнаступ. Гіркий досвід змусив їх ретельно підготуватися до спроби номер два. Зовнішня і найефективніша лінія оборони Палестини, пустеля, була прорвана, коли там побудували вузькоколійну залізницю і до того ж значних розмірів водопровід для питної води, що так і не знайшов де Ногалес, а тим паче не підірвав його.

Ніч була холодною і туманною.

На світанку в околицях Гази було чутно важку артилерію. Поступово до її гуркоту додалися кулеметний тріск і виляски гвинтівок. Наступ почався.

Надійшло перше донесення: кількома кинутими мостами британці з несподіваною швидкістю переправилися через ваді. Броньовики, а за ними піхота, почали пробиватися в Газу. Водночас із цим кавалерія розташувалася навколо міста і тепер загрожує відрізати його ззаду. Німецький офіцер, з яким говорив де Ногалес, був налаштований песимістично. Положення міста безнадійне. Можливо, воно вже здалося? Коли розвидніло, вони змогли розгледіти вдалині дим від вибухів і пожеж, що клубочився навколо Гази.

Полки османської кавалерії, як і раніше, чекають на британський наступ. Але нічого не відбувається. Тоді вони отримують наказ сідлати коней і рухатися вздовж ваді, у напрямку до Гази. Де Ногалесу доручають відвести вантаж з боєприпасами в безпечне місце, але він ігнорує це доручення. Прагне знайти з'єднання, що заблукало. Потім він несамовито рветься за ним у бій. Усі разом вони наступають на Газу і на британські війська, які оточили місто. Сам де Ногалес каже, що, незважаючи на втому, він нарівні з усіма іншими відчував приплив ентузіазму і нервічного екстазу, які «змушували рватися вперед навіть самих неповоротких, під рев снарядів і сухий тріск картечних гранат, що вибухали у них над головами».

У небі над ними з'являються британські бойові літаки: вони скидають бомби. Незабаром перед очами постане «дивовижна панорама» — поле бою під Газою на тридцять кілометрів навколо затягнуте щільним димом, з-під якого спалахують червоні язики полум'я і гримлять вибухи.

Тільки значно пізніше де Ногалес згадує про невиконане доручення. Він залишає поле бою і разом зі своїм денщиком скаче назад, на пошуки колони з боєприпасами. Їхні коні змилені від утоми. Вони знаходять конвой якраз у той момент, коли його помилково починає обстрілювати, «із неабиякою швидкістю і точністю», одна з тих німецьких батарей, які перебували в Палестині, щоб надавати допомогу османській армії. Зазнавши значних втрат, зокрема тяглової сили, колона була врятована від подальшого артобстрілу німецьким пілотом, який помітив помилку і зумів подати батареї сигнал про припинення вогню.

У сутінках де Ногалес веде колону далі, до Ставки в Тель-ель-Шарію. Там він зустрічає німецького полковника фон Крессенштейна, який командує військами на фронті під Газою. Німець нервує і повністю поглинений тим, що надсилає усім телеграми. Він упевнений, що бій програно. І навіть де Ногалес піддався його настрою — завеликою є метушня. Тому він був вельми здивований, коли вже хотів осідлати коня, щоб повернутися на поле бою, і тут почув, що британці з якихось незрозумілих причин почали відступати.

Битва завершилася. Обидві сторони вважали себе переможеними, але британці просто виявилися оперативнішими під час відступу.

Того самого вечора де Ногалес в'їхав в освітлене місячним світлом розгромлене місто Газа.

Він повертається в табір. Кінь під ним ледве не падає від втоми. Де Ногалес загортається в ковдру і лягає, прихиливши голову до боку коня. І вмить засинає.

147

Опинившись у великій залі, Бочарська помічає, як багато тут змінилося. Саме в цій чудовій Єкатерининській залі Таврійського палацу відбувалася церемонія проводів її шпиталю, і медики, сповнені завзяття, рішучості та надій, вирушили 1914 року на фронт. Тоді вона стояла поруч з іншими, поміж мармурових колон, під масивними кришталевими люстрами. Їх благословляв митрополит, хтось із політиків бажав їм успіхів, а церковний хор «заповнював простір своїм приглушеним співом». Тепер же вона ледь упізнала цю саму залу.

Солдати зграйками входять до палацу, блукають коридорами, піднімаються сходами; над ними майорять прапори. У сусідній залі чутно звуки військового оркестру.

Революції щонайбільше місяць. Невдачі, розчарування, корупція, нестачі, злидні, брак продовольства і поступове, але безповоротне зневірення в старій владі зробили свою справу. До влади став Тимчасовий уряд. До того, що залишилося від неї. Обстановка нервозна, і все ж є надія на оновлення: духовне, демократична, енергійне. Багато з тих, хто схвалювали падіння царського режиму, налаштовані продовжувати війну.

Софія Бочарська вважала продовження війни очевидним. Вона тому й приїхала в Петроград, що хотіла попередити Думу про наказ, отриманий її з'єднанням, що був сприйнятий як державна зрада. Наказ, виданий Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів, передбачав, що особовий склад усіх військових з'єднань повинен обрати комітети, що ці комітети контролюватимуть усі запаси зброї. Хто відповідає за подібні накази? Можливо, німці? Звісно з новою силою поширилися і антисемітські настрої. Чи не єврей який-небудь стоїть за цим? Бочарську відправили до Петрограда, оскільки вона була помічена в зв'язках з ліберальною партією кадетів.

Після блукань багатолюдними коридорами вона нарешті знайшла депутата, який погодився вислухати її. Дізнавшись, звідки вона приїхала, він дуже пожвавішав: «Які настрої поміж солдатів?» Він дістав ручку й блокнот, готуючись записувати. Цієї самої миті Бочарська знітилася: «Якщо він задовольняється випадковою розмовою з юною медсестрою, щоб дізнатися про становище на фронті, тоді все марно». Депутат зміг підтвердити, що наказ дійсно справжній. Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів засідає тут-таки, у палаці. Ще він додав, що всі знають про їхні накази, але одразу ж змовницьки додав, що незабаром їх самих викинуть звідси.

Бочарська повернулася до галасливої Єкатерининської зали. Її раптово охопив сумнів: а чи здатні кадети займати принципову позицію. Вона презирливо оглядала солдат, які оточували її: вони здавалися їй неосвіченими, грубими. Такими легко маніпулювати.

На трибуні один оратор поступився місцем іншому. Вона спершу послухала голову Ради робітничих і солдатських депутатів, меншовика Чхеїдзе, низькорослого чоловіка з довгими руками. Хтось вигукнув, що той схожий на мавпу. У Чхеїдзе був «гучний, пронизливий голос, він говорив з грузинським акцентом і вмів привернути увагу публіки. «Товариші! — закликав він. — Встроміть багнети в землю! Ваші офіцери достатньо довго гнобили вас». Лунали звинувачення і погрози. Потім на трибуну піднявся той самий політик, який 1914 року звертався з промовою до Бочарської та її товаришів, саме в цій залі, — голова Думи, повний гідності та неймовірно вгодований Родзянко. Він був одним з тих, хто стояв за зреченням царя. Родзянко почав з того, що у нього самого двоє синів служать в армії, і навів аргументи на користь продовження війни. Пролунали крики «ура», заграв військовий оркестр. Бочарська почула, як поруч один солдат спантеличено запитував у інших: «Вони всі говорять про президента, а хто буде новим царем?»

148

Нові часи настали нарешті в австро-угорській армії. Кавалерія, її гордість, з її найрозкішнішою військовою формою, ця перлина в короні, буде скасована. Вона більше не потрібна. Вона майже не брала участь у боях. Її намагалися кинути на ворога, але кілька кулеметів миттєво скосили весь полк. Кавалерія виявилася непотрібною, окрім як конвоювати військовополонених, патрулювати в тилу і служити окрасою парадів. Крім того, тварини потребували колосальної кількості корму, насамперед фуражного зерна, а воно, як і решта, стало дефіцитом[235].

Не допомогло і те, що австро-угорські гусари мали, як вважалося, найкрасивішу на всьому континенті форму. З картини старої Європи випав ще один фрагмент, і гусарам, що з незапам'ятних часів сиділи в сідлі, доведеться попрощатися з облямованими хутром синіми угорками, розшитими червоними рейтузами, шкіряними головними уборами, прикрашеними султанами, з пряжками, петлицями, золотими ґудзиками, позументами, високими хромовими чобітьми з жовто-коричневої шкіри і замість всього цього одягатися в hechtgrau[236] піхоти, нудне, практичне, дешеве і безлике. Полк Келемена також мали розформувати. Вони стануть піхотинцями. Він з ненавистю розмірковував про це, причому не тільки тому, що ця служба була небезпечнішою і важчою, але й тому, що в ньому говорили естет і сноб. Коли він з'явився на курси з навчання стрільби з кулемета, після яких він стане піхотним командиром, капітан, середніх років, неголений, в м'ятій формі одразу ж звернув увагу, що на Келемені, як і раніше, золочені еполети, типові для кавалерії, і коротко наказав: «Зняти!» Але Келемен не скорився й еполети залишив.

Курси стрільби виявилися нестерпно нудними, як і місто, у якому він жив, і самі слухачі курсів. Усе просто огидно. Цього дня вони їхали на возі на віддалений полігон, щоб потренуватися в стрільбі бойовими патронами. Вони проїжджали через село. До самого обрію тягнулася пласка, пустельна угорська рівнина. Щойно припинився дощ, важкі хмари приховували сонце. Нарешті вони дісталися місця. Келемен занотовує у свій щоденник:

149

Вони знаходяться за лінією фронту і впевнені, що найгірше вже позаду. Напередодні бій досяг кульмінації: де Ногалес двічі ходив у кавалерійську атаку. Перший раз їм здавалося, що це все одно що отримати «наказ про страту». Османська кіннота проти британських кулеметів. І все ж якимось дивовижним чином усе обійшлося. Звісно, його поранило в стегно, але його охоронець Тасім зупинив кровотечу примочкою з жувального тютюну: «трохи щипало, але в цілому чудово допомогло».

Майже місяць тому завершилася перша битва під Газою, спричинивши хаос і великі втрати, — причому обидві воюючі сторони спершу вважали, що програли, — проте вона завершилася перемогою турків, оскільки британці, частково через брак води, залишили завойовані території. Другий бій під Газою розпочався здебільшого в результаті надто оптимістичних і абсолютно помилкових донесень, що командувач британських військ в цьому районі, генерал, надсилав додому в Лондон: це дало владі привід знову сподіватися на те, що перемога можлива, що потрібна лише ще жменька солдатів, кілька гармат, ще один наступ… і так далі.

Отже, британці перейшли вчора в наступ, отримавши спішне підкріплення (у вигляді восьми танків і чотирьох тисяч снарядів, начинених газом) і заручившись обіцянкою про додаткову допомогу, якщо вдасться відкрити шлях на Єрусалим. Зрештою все перетворилося на бліду копію невдач на Західному фронті, з усіма цими авіанальотами, масованими, але неефективними артобстрілами, пошкодженими танками, атаками піхоти, що зазнали невдачі через надійну систему окопів ворога.

Кавалерійська дивізія, у якій служив де Ногалес, по-своєму сприяла успіху, заподіявши неприємності британському флангу. На світанку до офіцерів завітав посланець від командувача військами в Газі, полковника фон Крессенштейна, який дякував їм і вітав з перемогою. Другий бій під Газою практично завершився. Британцям не вдалося здійснити прорив.

За чверть години вся дивізія вже на шляху до Абу-Хурейри, болотистої місцевості в тилу. Там вони зможуть напоїти коней і відпочити. Вершників багато, і вони піднімають за собою величезну хмару пилу, у теплому повітрі він клубочиться за кіннотою немов гігантський хвіст. Де Ногалесу моторошно від думки про те, що британці можуть помітити пил і зрозуміють: це велике військове з'єднання на марші. Проте командир дивізії у відповідь на його побоювання лише усміхається. Щойно вони прибудуть на болото, вони зупиняться і вишикуються в колони полками.

Але ледь вони спішилися, як тут-то все і почалося.

Спершу почувся шум моторів. За хвилину з'явилися п'ять або шість британських двопалубних літаків. Бомби почали вибухати просто в щільних прямокутниках з людей і коней, і ці вибухи за півхвилини призвели до більш серйозних втрат, ніж за весь минулий день.

Рафаель де Ногалес був захоплений льотчиками. Він уважав, що вони провели «винятково блискучу атаку».

Проте німецька зенітна батарея, яка стояла поблизу, зуміла підбити два літаки. Один зник за обрієм, а другий упав просто носом униз. Де Ногалес стежив за його падінням і бачив, як той врізався в землю, весь оповитий димом. Одразу ж скочив на коня. У супроводі уланів він спішно поскакав до далекої хмари диму. Вона знаходилася приблизно за п'ять кілометрів від них.

Понад усе йому хотілося врятувати життя пілота. Або, принаймні, його тіло.

Йому було відомо, що іррегулярні арабські війська, які билися на боці османської армії, убивали, калічили і грабували всіх поранених ворогів на своєму шляху. Уночі він безліч разів натикався на роздягнені та понівечені трупи британських солдатів. Зустрів він і провідника, який вів за собою коня, навантаженого гвинтівками, закривавленою формою, черевиками, ременями та іншим, — речами, знятими з убитих. Провідник ніс ще щось бліде і довге: при світлі кишенькового ліхтарика це виявилася людська рука, — рука, яку він відрубав вище ліктя і взяв собі заради татуювання, що прикрашало її. Долаючи огиду, де Ногалес викупив руку і простежив, щоб її було поховано.

Вони дісталися місця катастрофи, але було вже пізно.

Пілот лежав мертвий, під уламками того, що ще недавно було його літаком. Тіло роздягнули. Ступні були відрубані. Вочевидь, грабіжники поспішали зняти з нього черевики і заощадили час.

Над їхніми головами кружляв один з товаришів загиблого льотчика, який жадав помститися.

Щось перевернулося в душі де Ногалеса. Можливо, через те, що загиблий був вродливим, або тому, що (як зауважує сам де Ногалес) він відчував повагу до такого гідного і безстрашного ворога, офіцера і християнина, як він сам, — але він не міг дозволити залишити тіло на розтерзання диким звірам. Витягнувши револьвер, він змусив одного з людей завантажити вбитого на свого верблюда і вести його в Абу-Хурейру.

Там де Ногалес простежив за тим, щоб пілота поховали належним чином. У такому поспіху неможливо було роздобути труну, тому він загорнув тіло у власний плащ. Потім де Ногалес зняв зі своєї шиї маленький золотий хрестик, який носив з дитячих років, і прикріпив його, ніби медаль, на грудях загиблого.

150

Десятий день на морі. Нарешті розпогодилося. Світить сонце, море спокійне. Корабель називається «Саксонія», на його борту перебуває Харві Кушинг і решта зі шпиталю № 5. Це найперше американське з'єднання, відправлене до воюючої Європи. Трохи більше місяця тому США вступили до війни «з метою захистити демократію в світі». Цим вони убезпечили британців, насамперед в економічному відношенні. Адже вони також воювали в кредит, і його терміни наприкінці минулого року вже збігали, тому в британському уряді похмуро подейкували про загрозу економічного краху. І ось тепер, в останню хвилину, Велика Британія піднялася за рахунок американських грошей і, що не менш важливо, дешевої американської сировини.

Досі морська подорож нічим не затьмарювалася, але почуття тривоги не залишало екіпаж. «Саксонія» пересувалася абсолютно самостійно, — конвою тоді ще не було, — раз у раз виписуючи зиґзаґи хвилями Атлантики і постійно відстежуючи, чи не з'явився де перископ ворожого підводного човна. Цілодобово люди на борту носили на собі рятувальні пояси. Час від часу тренувалися, освоюючи спуск рятувальних шлюпок. Вечорами все навколо — корабель, море, хмари — забарвлювалося відтінками сіро-блакитного.

Важка рука війни простяглася і над цим, насправді не військовим з'єднанням. Усюди на кораблі стояла озброєна охорона, на верхній палубі тривали навчання. Начищали до блиску черевики. Коли офіцери займалися щоденною гімнастикою, то рядовим і унтер-офіцерам забороняли дивитися на них: слід було ставитися з повагою до занять вищих чинів. Кушинг насилу звикав до всього цього. З подивом він поглядав на отримані ним шпори — чисто офіцерський атрибут, адже в шпиталю № 5 не було коней, — а також автоматичний пістолет моделі 1911 року, «маслянистий і страхітливий». Він рідко носитиме його і ніколи ним не скористається.

Не те щоб Кушинг сумнівався в реальності війни. Він давно був переконаний у тому, що США рано чи пізно вступлять у війну, просто зобов'язані зробити це. І він давно і наполегливо намагався підготувати своїх колег у Бостоні до цього факту. Після місяця, проведеного навесні 1915 року в Європі лікарем-спостерігачем, він навчився ненавидіти війну як феномен, але водночас припинив її боятися як події. Його майже не лякала близькість фронтової смуги. Бо, як він писав тієї весни у своєму щоденнику, «що ти далі від дому і ближче до театру військових дій, то менше про це чуєш і то менше тебе це лякає». Як невролог, він з того часу зацікавився феноменом «шоку від снаряда». Він відчував професійну цікавість. Але водночас з'явилися й інші, істотніші фактори.

Тоді він був нейтральним спостерігачем і скептично сприймав розповіді про злодіяння німців. Але тепер скепсису у нього поменшало. Вирішальним виявився день 8 травня 1915 року. Він повертався до США, коли його корабель поблизу берегів Ірландії натрапив на уламки «Лузітанії», потопленої напередодні німецьким підводним човном, у результаті чого загинули 1198 чоловіків, жінок і дітей. З-поміж них 124 пасажири були американськими громадянами. Годину корабель Кушинга прокладав собі шлях серед цих уламків. Вражений, Кушинг розглядав стільці, весла, ящики, що плавали за бортом, а поруч з перевернутим рятувальним плотом — тіла жінки і дитини. Удалині виднівся траулер. Люди виловлювали трупи з моря, отримуючи за кожне підняте тіло по фунту.

Він згадав це сьогодні, в травні 1917 року, коли вони знову побачили уламки корабельної аварії. Цього разу трупів не було видно. Лише сміття та рятувальний пояс. По обіді у них з'явився ескорт: маленький старий ескадрений міноносець з номером 29, виведеним на носі. Він ішов за ними на відстані близько п'ятисот метрів. Вони кричали «ура» і махали йому. Усі зітхнули з полегшенням. Кушинг подумав, що тепер багато хто зможе заснути цієї ночі.

Трохи пізніше вони, на верхній палубі, тренувалися тримати ноші. З незвички було важко. Навчали за книгою. У носовій частині корабля були складовані їх нещодавно упаковані армійські баули. Якщо все буде за планом, то «Саксонія» прибуде до порту Фалмута завтра, о шостій годині ранку.

151

Три місяці іноді минають швидко. Стільки часу частина Б'юкенена перебувала в Кейптауні. Саме стільки тривав візит «до цієї прекрасної і мирної країни», — чистий рай. Перепочинок був необхідний. Інакше б королівські фузилери більше не витримали. Останнім часом у Східній Африці серед солдатів і офіцерів панували настрої пригніченості та апатії.

Хай там що, але мало що можна зробити в сезон дощів. Батальйони чорношкірих з Нігерії, Гани, Кенії та Вест-Індії залишили обороняти позиції під зливою.

Відпочивши, королівські стрільці знову повертаються до Східної Африки, бадьорі, щоб, як говорили, перемогти. Звісно, війська фон Леттова-Форбека загнані в південно-східний кут колонії, але вони ще не переможені остаточно. Новий командувач військ союзників південноафриканський генерал-майор Луїс «Джапі» ван Девентер налаштований більше на ведення бойових дій, а не на хитромудрі, але здебільшого даремні маневри з «кліщами» («Hard hitting» — це його метод). Звивисті марш-кидки через зарості бушу та джунглів, звісно, мали на меті скоротити людські втрати і перехитрити противника, але раз по раз це призводило до того, що кордони оборони розтягувалися вкрай. Якщо раніше командувач Сметс оберігав життя своїх солдатів на полі бою, то багаторазово втрачав їх на лікарняних ліжках. З-поміж 20 тисяч південноафриканських солдатів, посланих до Східної Африки, половину було відправлено додому з формулюванням «важкохворі». А багато з тих, кого, як Бьюкенена, евакуювали до Південної Африки для реабілітації, мали такий жалюгідний, виснажений вигляд, що викликали загальне співчуття. Ніколи ще білі люди не перебували у такому стані. Чорні — так, але не білі!

Конвой, що складався з п'яти кораблів, супроводжував війська напередодні майбутнього наступу. Вони кинули якір приблизно за два кілометри від білого піщаного берега, де, як передбачалося, висадяться солдати. Неподалік знаходилося місто Лінді, що перейшло до британців. Б'юкенен пише:

До крейсера наближається маленький пароплав. Солдати беруть особисті речі, спорядження, гвинтівки і пересідають на нього. Пароплав везе людей до баркаса, що чекав на них, і той мілководдям завершує подорож. Наостанок солдати, щоб не замочити ноги, верхи на спинах чорношкірих веслярів переїжджають на білий піщаний берег.

152

Через брак нових перемог доводиться прославляти старі. Річницю битви в Скагерраку бучно святкували на всьому флоті. Капітан «Гельґоланда» виголосив промову, «блискаючи очима». І що красномовніші й пихатіші ставали його слова, то більше він розпалювався:

Наприкінці тричі проголосили заздоровницю «Його Величності, нашому Верховному головнокомандувачу». А потім нагородили Залізними хрестами двадцять чоловік, обраних досить довільно з-поміж тих, хто рік тому брав участь у битві.

Штумпф, як зазвичай, почувався роздвоєним, розгубленим і роздратованим. Емоційність оратора і магія слова вплинули на нього. Він підозрював, що все сказане цілком можливо виявитися правдою. Але почуття говорили одне, а розум підказував інше. Він добре розумів, чому капітан дотримує подібних поглядів. Можливо, він і сам мислив би так само, якби був офіцером. Але він не офіцер, а простий матрос, «незаможний пролетар», як він висловлювався. Він не міг змиритися з «посиленням автократичної влади імператора, армії та флоту». Так, «легко міркувати про такі речі, коли ти сам особисто нічим не ризикуєш». Штумпф не боявся парламентаризму. Він уважав, що і в стані ворога є багато хороших людей. Ні, зараз він «швидше англійський раб, ніж німецький моряк».

Занепокоєння, роздратування, розчарування, що охопили Штумпфа з тих пір, як почалася війна, лише частково корінилися у невдоволенні бюрократичною дисципліною і в безмежній нудьзі, спричинений бездіяльністю флоту. У ньому вирував також гнів проти нинішнього порядку в Німеччині, особливо проти того, що режим сприймав як свою основу, ядро і суть — проти класової системи. Ось чому патріот зразка 1914 року перетворився на озлобленого радикала, який заплутався 1917-го року.

Війна перетворювалася на щось таке, чого не можна було передбачити і тим паче бажати. І перш за все вона оголила класову систему суспільства. Кілька років військових дій зробили те, чого не змогли домогтися десятиліття соціалістичної та анархістської пропаганди, — війна викрила брехню, лицемірство і парадокси старого порядку. Суперечності й безглуздя європейського укладу життя особливо наочно оголилися на німецькому флоті.

Матроси й офіцери мешкали разом на одному кораблі, в переносному і буквальному сенсі сиділи в одному човні. І водночас умови їхнього життя разюче відрізнялися. Часом доходило до гротеску. Класові протиріччя виявлялися у всьому, починаючи з харчування і житла (офіцерські каюти обставляли як оселі вищого стану, зі східними килимами, шкіряними кріслами й оригіналами творів мистецтва) і завершуючи умовами праці та відпочинку (матроси рідко отримували звільнення, тоді як офіцери часом були відсутні місяцями; коли корабель стояв у порту, офіцери часто ночували у себе вдома). На кораблі все на виду, і відмінності особливо помітні. За відсутності дій, боїв, перемог, коротше кажучи, крові, відмінності ставали дедалі неприйнятнішими.

В армії все інакше. Там класові відмінності також впадали в очі, але на практиці вони ніколи не виглядали настільки разючими. Їх, як і раніше, можна було виправдати, посилаючись на вимоги військового обов'язку. Найважче на цій війні доводилося піхотним офіцерам нижчих чинів[237]. Але тут, на флоті, що знемагав від бездіяльності, до офіцерів не висували особливих вимог, вони мало чим жертвували, і тим паче не ризикували життям. За що їм тоді всі ці привілеї? Тільки за те, що вони вихідці з привілейованого класу? І тоді всі ці пихаті розмови про честь і обов'язок, про жертви не переконують і врешті-решт починають виглядати просто способом утримувати в покорі людей?

Саме святкування річниці битви Штумпф сприймає як прояв класової системи. Офіцери, зрозуміло, тримаються окремо, у своїй розкішно обставленій їдальні, і бенкетують там до четвертої години ранку. Солдатам запропоновано всього-на-всього «кілька бочок водянистого пива», і вони святкують на палубі. Штумпфа найбільше дратує не те, що офіцери отримують так багато, а команда так мало. Цього вечора його особливо дратує готовність багатьох матросів принижуватися перед своїми панами (які лише поблажливо посміхаються у відповідь) заради того, щоб почути хоч слово схвалення або отримати крихти з офіцерського столу.

153

Вечір. Розгортання військ. Довга батальйонна колона рухається в сутінках наверх, в гору. Усім відомо, куди вони прямують. І ті, хто вже перебував тут під час минулорічних боїв, вказують на знайомі місця, називають імена загиблих. «Дорога страждань». У Монеллі паморочиться голова, коли він дивиться вниз, в долину, залиту місячним світлом, але втома перемагає, і він втрачає інтерес до околиць. Зрештою залишаються лише тупіт ніг і… сама втома.

Вони переходять через гірське плато під покровом ночі. Від снігу, що ще лежить подекуди, віє холодом. Він бачить кілька великих вогнищ. Бачить людей, які сплять. Це з'єднання завтра піде в наступ. Він подумки називає їх бідолахами.

На світанку вони досягли мети. Отаборилися. Він бачить перед собою скелі, сніг і кілька сосен.

154

Де вороги? І де свої? Це звичайні питання, що виникають під час нічних операцій. Опівночі, під покровом темряви, Б'юкенен та інші королівські фузилери з 25-го батальйону, а також ще один батальйон чорношкірих висадилися на річці Лукуледі, вище за течією, за п'ятнадцять кілометрів від міста Лінді й узбережжя. Замисел непоганий. Таким чином вони повинні були разом з іншими частинами, що виступають на півночі, перехитрити німців, які займали надійні позиції ближче до берега.

Проблема полягала в тому, що цей похід, досить важкий навіть при світлі дня, перетворювався на кошмар у нічних джунглях. Але і це передбачили. За планом батальйон Б'юкенена повинен був триматися вузькоколійки, що вела від річки до Мквайє. Так і вчинили. Їхнє з'єднання досить швидко просувалося вперед через буш. Після висадки на сирому березі річки вони промокли і замерзли, натомість тепер зігрілися на марші. Але поставало питання: де ворог, а де решта наших? Чорний батальйон крокував десь ліворуч від них, дотримуючи, як вони очікували, паралельного курсу.

Б'юкенен почув, як голосно проспівав самотній півень. Він зрозумів, що вони наближаються до поселення і що незабаром настане світанок. На обрії з’явилася перша смужка світла. Удалині пролунали перші, приглушені артилерійські залпи. Одну з їх канонерок було виявлено, і вона потрапила під обстріл. Незабаром почувся рев британських літаків, що вилетіли на пошуки ворога, який досі переховувався в зелених запашних заростях буша.

У променях ріденького світанку вони проходять крізь Мквайю. Там колона повертає на захід, у напрямку Мозамбіку. За дві години остаточно розвиднілося. Коли вони піднялися на пагорб біля Зівані, то вперше побачили ворога, за яким полювали всю ніч. На іншому кінці долини, приблизно за 1500 метрів від них, стрімко пересувалися загони німецьких аскарі. Вони бачили дим від ворожої артилерії: 105-міліметрові гармати, які меткі німці, з їхнім талантом імпровізації, зняли з легкого крейсера «Кенігсберґ». Коли ж Б'юкенен та інші спустилися в долину, щоб наблизитися до супротивника, з'ясувалося, що він уже там. Вони майже зразу натрапили на німецький патруль. Спалахнула безладна стрілянина. Британці відступили назад до вершини пагорба. А незабаром з'ясувалося, який їхній батальйон, що наступав ліворуч, також потрапив у халепу, тому королівським стрільцям було наказано поки що окопатися на пагорбі й чекати.

Вони рили окопи всю першу половину дня і продовжували працювати ще й по обіді.

О другій годині все почалося.

З відстані менше тридцяти метрів аскарі раптово відкрили шквальний вогонь з гвинтівок і кулеметів. Вони непомітно дісталися позицій королівських стрільців через зарості та високу траву. Б'юкенен порівнював звуки із грозовими гуркотом.

Згодом він хотів описати все, що сталося, але йому було важко уявити ясну картину.

Британцям узагалі пощастило, що супротивник припустився помилки, звичайної для будь-якого бою посеред густої рослинності. Інстинктивно німці цілили занадто високо, тому більшість куль просвистіли над головами тих, хто оборонялися. Але у цієї переваги був і свій недолік. Кулі збили кілька вуликів, що висіли високо на деревах, і розгнівані бджоли почали жалити всіх навколо. Коли Б'юкенен, зазвичай стриманий, пише, що болючі укуси «просто розлютили нас», він не перебільшує. Подібні речі часто траплялися і раніше, під час війни у Східній Африці. Якщо людину атакували бджоли, то вона в буквальному сенсі божеволіла від їхніх укусів.

Ближче до вечора бій затих. Супротивник відступив. 25-й батальйон королівських фузилерів залишився на пагорбі. Британські солдати були густо вкриті жовтуватими наривами, а у деяких обличчя так розпухли, що ледь розплющували очі. Завтра їм належало повернутися до Аінді.

155

Це не просто варіація, до старої теми додалася нова. Ішлося, зрозуміло, про те, що до війни долучалися американці. Мішель Корде знаходився в палаті депутатів і чув промову Рене Вівіані. Він був невисокої думки про нього. І справа не тільки в тому, що Вівіані нікчемний політик, а за чутками, ще й наркоман, а в тому, що він робив чи, радше, не робив 1914 року. Лівий політик Вівіані був французьким прем'єр-міністром на самому початку війни і не вжив заходів, щоб запобігти катастрофі; навпаки, він домагався надання військових кредитів.

Дні Вівіані як впливового політика залишилися позаду. Проте його яскравий риторичний талант усе ще затребуваний. Вівіані умів виголошувати порожні й бучні промови. І як завжди трапляється в таких випадках, важливим виявлялося не тільки те, що говорилося, але і те, як це говорилося. Виголошена ним промова була зразком «ораторського тріумфу». Зазвичай, він говорив приблизно те саме, що і решта, і цього разу він також розповів про війну «до переможного кінця». Проте в його промові зазвучало щось таке, що змусило Корде здригнутися. Війна набула нової мети, нового сенсу і… нового виправдання. Її справжньою метою, як виявляється, стало те, що «сини наших синів не повинні більше жертвувати своїми життями в подібних конфліктах». Ось воно що. Отже, ми ведемо війну, що повинна покласти край решті воєн. Нова ідея. Непогано. Вельми обтічне гасло.

Ближче до сьомої вечора Корде прогулювався в теплих променях заходу бульваром. Строкатий людський натовп здався йому дзеркальним відображенням війни.

Корде бачить тут нове явище — солдатів, які жебракують. Раніше цього не було, але тепер їх можна побачити в кафе і ресторанах. На грудях у солдатів-жебраків — нагороди, на кшталт Croix de Guerre («Військового хреста»), які вручали за проявлений у бою героїзм. Солдати продають листівки або співають патріотичні пісні, щоб зібрати хоч трохи грошей.

У солдата, якого Корде зустрічає на бульварі, немає руки. До того ж він п’яний. Жебрак чіпляється до перехожих, випрошуючи то в одного, то в іншого декілька мідяків або хоча б сигаретку. Він повторює одне те саме слово: «Мир… мир…»

Корде розмовляв потім зі своїм знайомим, який оповів йому, що заколоти у французькій армії тривають. І що вже розстріляно понад чотириста заколотників[238]. Знайомий розповів йому про одного такого бунтівника, який вимовив напередодні страти: «Якщо мене розстріляють, я хоч знатиму, за що загинув».

156

Літнє сонце. Спека. У повітрі пахне грозою. На вершині пагорба вона бачить укриті гілками намети. Бачить коней, які стоять купками під рідкими деревами, що ховаються в тіні. Бачить, як люди купаються в каламутній річці. Фармборо рада, що повернулася. Зараз затишшя, але подейкують, що російська армія незабаром наступатиме. Тоді знову буде непереливки.

Фармборо була відсутня всього кілька днів. Вона зустрічалася з британськими сестрами милосердя з іншої частини, але цього виявилося досить, щоб вона стала чутливішою до речей, що здавався їй перш звичайнісінькими, наприклад, їжа. Вона з сумнівом дивиться на солдатську кашу. Грудки жиру викликають у неї відразу. Юшку пересолили. Незважаючи на голод, вона їсть лише чорний хліб, запиваючи його чаєм. Усілякі розмови її стомлюють. Вона вкрай роздратована і готова зірватися з будь-якого приводу.

Того самого дня Ельфріда Кур занотовує у своєму щоденнику:

157

Настала їхня черга. Вони чекали цієї миті. Майже чотирнадцять днів вони дивилися, як батальйон за батальйоном прямують на верхівку Ортігари, і щоразу могли спостерігати за результатом: спершу несли ноші з пораненими і вели мулів, навантажених тілами вбитих, потім — за кілька годин або кілька днів — повз них крокували ті, хто вижив. Так це відбувалося, така була механіка процесу. Батальйони кидаються у вогонь, важкі жорна ворожої артилерії перемелюють їх, але вони залишаються там, доки не втратять більшість своїх солдатів. Тоді їх змінюють нові батальйони, які теж залишаються під вогнем доти, доки не втратять більшість своїх солдатів. Тоді їх знову змінюють нові батальйони, які залишаються під вогнем доти, доки не втратять більшість своїх солдатів. І так далі.

Матеріальна битва — так це все називається. В окремих випадках одна зі сторін переходить у наступ, через низини, укриті воронками від снарядів, у напрямку якої-небудь вершини чи скелястих круч. Але здебільшого піхота зайнята тільки тим, що втримує свої позиції на якому-небудь місці, причому це місце здається їм абсолютно випадковим, обраним навмання. Воно має значення лише в примарному світі штабних карт і переможних реляцій. Часто йшлося про пункти, яким Господь або землеміри присвоїли позначення висоти, що так і залишилося на картах, на кшталт 2003, або 2101, або 2105, — цифри, що перетворилися потім на «висоти», які потрібно було захищати або завойовувати[240].

Ранок видався неспокійний. Прокинувшись на світанку, Монеллі почув гуркіт артилерійських залпів, потужніший, ніж зазвичай. Він виліз зі спального мішка і пішов подивитися, що там відбувається. Дещо згодом батальйон отримав наказ шикуватися. І почалося. Довга низка важко нав'ючених людей мовчки рухається угору, весь час вгору, вузькою доріжкою, уздовж високої, прямовисної гірської стіни. У синьому небі зійшло сонце. Схоже, день буде спекотним.

На обличчях солдатів застиг вираз, що Монеллі називав «смиренням перед неминучим». Сам він гнав від себе похмурі думки. Намагався розчинитися в деталях, дрібницях. Йому це вдалося. Віддаючи наказ одному зі своїх підлеглих, він з радістю відзначив, що голос звучить голосно і твердо. Він сам це відчув. Чи передчував він щось? Ні. Він пригадував рядки віршів Нобелівського лауреата Джозуе Кардуччі: Venne il di nostro, е vincere bisogna («Настав наш день, ми переможемо»). Монеллі відчував, що він немов перетворився на знаряддя, надійне і міцне знаряддя, яким керують сили за межами його власного тіла. Він бачить на дорозі колону мулів. Бачить хмару диму від картечних гранат, забарвлену в чорне й помаранчеве.

Поступово вони дістаються печери, що виходить безпосередньо до лінії фронту Минувши її, вони опиняться просто під вогнем противника. Біля входу в печеру тісно. Тут і телефоністи, й артилеристи, вони притискаються до холодних стін, щоб пропустити батальйон Монеллі. Вони дивляться на нього та інших альпійських стрільців — ці довгі питальні погляди застають Монеллі зненацька. У голові є одна думка: «Господи, невже все так погано?!»

Капітан вимовляє одне-єдине слово: «Andiamo!» «Вперед!»

Потім вони розбігаються й один за одним вистрибують назовні, майже так, як кидаються у воду стрибуни з вишки. Застрочили австрійські кулемети. Монеллі скаче вперед, униз. Бачить, як солдатові влучає в голову великий осколок снаряда. Бачить, що земля під ногами порита невеликими воронками. Бачить тіла, що лежать подекуди покотом, і відзначає подумки: «Тут дуже небезпечно, стережися!» Він ховається між скель, щоб перевести подих перед наступним відрізком шляху. «Усе життя проноситься перед очима в хвилину каяття, народжується передчуття і тут же зі страхом відкидається». Він знову поспішає вперед, повз нього свистять кулі — «зіо, зіо», — він устиг. Але бачить, що капітан лежить убитий.

Їх попереджали про газ, тому він надягає протигаз. Але за п’ять хвилин знімає його. Бігти в ньому бракує сил. Вони продовжують спускатися в наступну низину. Вона завалена трупами, як старими, ще з минулорічних боїв, скелетами в лахмітті, так і зовсім свіжими, ще теплими, що стікають кров'ю, — усі вони тепер єдині у своєму стані. Монеллі дістається ще одного небезпечного проходу. Там на них чекає австрійський кулемет, готовий убити кожного, хто наважиться перед ним з’явитися. Кулеметний вогонь знищив шестеро-семеро чоловік. Монеллі бачить, що солдат вагається; адже його товариш уже мертвий. Солдат пропонує повернути назад, але це не менш небезпечно. Монеллі бачить, як солдат перехрестився і кинувся вниз з укосу. Застрочив кулемет. Але солдат уцілів: біжить, стрибає, котиться зі схилу гори. Монеллі прямує за ним.

Час наближається до дванадцятої. Припікає сонце. Спекотно.

І знову підйом. Через гірський хребет. Там Монеллі дістається позицій роти. Позицій? Просто довгий ряд чорних скель та великі купи каміння на уступі, за якими ховаються солдати, нерухомі, притихлі, вражені, абсолютно паралізовані мінометним вогнем, вичікують чогось, пасивні, заручники обставин. Молоденький солдатик бачить Монеллі, попереджає його про небезпеку, піднімається і махає йому, запрошуючи попрямувати в укриття, але тієї самої миті падає замертво, убитий просто в груди.

Монеллі з командиром батальйону шукають штаб бригади. Знаходять його нарешті в заглибленні в скелі. Біля входу, обкладеного мішками з піском, стовпилися, як завжди, люди, які ховаються від безперервного артобстрілу. Тут така тіснота, що вони обидва пробиваються всередину, наступаючи на руки, ноги, тіла людей, але ніхто не реагує. Штаб розташувався у самій глибині печери. Там темно і зовсім тихо. Монеллі та його командир розраховували, що звістка про два батальйони, які прибули як підкріплення, буде зустрінута з удячністю і радістю, проте вони помилялися. Офіцери в штабі нічого навіть не чули про їх прибуття і привітали їх «без ентузіазму». У цій темній холодній печері панує похмурий настрій, так, похмурий, відзначений приниженням і покорою, почуттям приреченості в очікуванні неминучого. Командир бригади безпорадно констатує: «Ми оточені ворогом, і він може робити з нами все, що захоче».

Проте вони вийшли зі штабу з наказом про наступ, що навмання склав бригадний командир. Монеллі міркував, що хтось там, на самому верху, (можливо, командир корпусу?) вочевидь божевільний, бо інструкції, що вони отримують, дедалі більш суперечливі й плутані. Якщо взагалі ці інструкції доходять до них, бо під шквальним артилерійським вогнем телефонний зв'язок припиняється вже за п'ять хвилин. Тоді доводиться посилати людей в саме пекло, туди, де гуркіт і дим, де рвуться снаряди, щоб знайти пошкодження і відновити зв'язок. Найнебезпечніше на горі Ортігара бути телефоністом.

Якщо руйнівний потенціал армій переважував здатність генералів командувати цими арміями, жертвами такого парадоксу війни ставали не тільки телефоністи. У ході великих боїв комунікації майже завжди відключаються, і бої перетворюються на сліпе і безладне буцання з ворогом у клубах диму[241].

Сутеніє. Три запахи поширюються в повітрі: гіркий чад від вибухових речовин, солодкуватий сморід від гниття трупів і кислий запах людських випорожнень. Усі відправляють свої природні потреби просто там, де сидять або лежать, знімаючи штани на очах у оточуючих. Нерозумно було б чинити інакше. Гірке, солодке, кисле.

Цієї ночі одна рота дістається висоти 2003. І займає її.

За три дні австрійці знову відвойовують висоту.

158

Він пробув нагорі п'ять днів і залишився живий. Іноді їх обстрілювали з усіх боків водночас. І тоді гора немов опинялася в центрі потужних електричних потоків, що перехрещувалися: земля під ногами тремтіла, підстрибувала, тріщала, шипіла. Вони жили поруч з мерцями, за рахунок мерців, — використовуючи їхні боєприпаси, з'їдаючи їхню їжу, випиваючи воду з їх фляжок, барикадуючи тілами краї окопів, стаючи на них, щоб зігріти змерзлі ноги. За два дні кожен другий з батальйону був уже вбитий, поранений або контужений. Монеллі розраховував, що кожен десятий, можливо, виживе, і відчайдушно сподівався, що опиниться поміж них. Коли ворожа артилерія вщухала, він шукав знак, навмання розгортаючи свою кишенькову книжечку Данте.

І він вижив.

Монеллі занотовує у щоденнику:

159

Чому вистава не закінчується традиційно, співом «Марсельєзи»? Командир дивізії здивований і вельми обурений. Директор театру пояснює, трохи зніяковіло і плутано, що «з гіркого досвіду відомо: тепер, коли бойовий дух майже на нулі, краще уникати виконання французького національного гімну перед солдатами».

Адже всього три місяці минуло відтоді, як припинилися заколоти у французькій армії, і тільки тепер вона знову боєздатна. Але не як раніше. За зовнішнім спокоєм прихована напруженість.

Напевно, заколоти в армії наприкінці квітня можна описати, як розчарування. Генерали і політики нарікають на підбурювання соціалістів, пацифістську пропаганду, поширення революційної зарази з Росії та інше. Але крім того, весна у Франції взагалі вдалася тривожною. Безсумнівно, ішлося про ту саму відразу до війни, що і в Росії. І вона знайшла приблизно ті форми: непокора, страйки, демонстрації. Армійські заколоти ніколи не були частиною якогось організованого руху, правильніше описувати їх як страйки. Заколотники не мріяли про майбутнє, їх оточували повсякденні кошмари. За всім цим приховане надзвичайне розчарування.

Масштабний квітневий наступ французької армії супроводжувався тими самими риторичними і набундюченими закликами, що і наступ у Шампані восени 1915 року: підготовка бездоганна, німці зламані, прорив забезпечений, перемога за нами і так далі. Порожні обіцянки, що війна завершиться за 48 годин, змусили навіть тих, хто зовсім знемагали, мобілізувати свої сили. Allons enfants de la Patrie / Le jour de gloire est arrivé![242] Коли все знову зупиниться, обернувшись мінімальними успіхами ціною максимальних втрат, терпець урвався[243].

Батальйону Арно начебто вдалося уникнути заколотів, адже він прибув з Вандеї, регіону, позбавленого революційних традицій. Але одного разу вночі акт непокори торкнувся все-таки і їх — батальйон мали відвести з передової після десяти днів оборонних боїв, але стало відомо, що прибуття зміни відкладається на 24 години. Батальйон, якому вони мали поступитися місцем, відмовився йти в окопи до того часу, поки не будуть виконані його особливі вимоги.

Напевно, тому, що його дивізія не спокусилася до заколотів, її командир зажадав, щоб наприкінці вистави виконали «Марсельєзу». Директор театру неохоче погодився. Вистава цього дня була знаком уваги і турботи про війська, що під натиском заколотів доводилося демонструвати всіма способами. Грали просто неба, щоб умістити всіх охочих. Утім, це було нескладно, літо в самому розпалі.

Наприкінці зірка спектаклю — Марі Дельна — вийшла на імпровізовану сцену. Вона є найкращою контральто Європи того часу, уже ціле десятиліття успішно виступає в паризькій Опері, а ще в міланському Ла Скала, лондонському Ковент-Гардені та в Метрополітені в Нью-Йорку. Інакше кажучи, зірка, є великою знаменитістю. Арно та інша публіка помітили, що вона висока й огрядна. Тендітна Сильфіда, знайома їм з афіш та фотографій, постала в образі вельми вгодованої дами в чомусь на кшталт білої сорочки, з триколором у руці. Але співала вона настільки ж прекрасно, як і раніше. Aux armes, citoyens! Formez vos bataillons! / Marchons, marchons![244] Звісно, ці заклики взятися до зброї, вишикуватися батальйонами і виступити лунали дещо провокаційно в теперішньому стані, коли певна частина не бажала робити ані першого, ані другого, ані тим паче третього.

Коли співачка доспівала останні рядки, оплески злилися зі свистом солдатів. Командир дивізії оскаженів і віддав наказ виявити свистунів. Але марно.

160

Світає. Уся рота завмерла в очікуванні на невеликій прогалині в лісі. Тут-таки і розстрільний взвод. І лікар. І священик, який жахається і здригається від того, що зараз відбудеться. З'являється перший з-поміж двох засуджених.

Ці двоє — солдати з їхнього власного з'єднання. Під час жорстоких боїв на горі Ортігара їх відправили в долину як допоміжну силу. Трьох днів на передовій їм вистачило, щоб вони більше не повернулися назад. Військовий трибунал в Енего засудив їх до смертної кари за дезертирство. Дисципліна в італійській армії була суворою, майже драконівською[245]. Після вироку солдатів відправили назад у їхнє з'єднання, яке і мало виконати вирок (на очах у всіх, для залякування інших і для науки). Їх супроводжували двоє військових поліцейських, не схильних розповідати, що чекає на дезертирів. Ув'язнені в халупку, вони кричали, плакали, благали, намагалися вести переговори: «Обіцяємо ходити в дозор щоночі, пане лейтенанте!» Але все марно. Тоді вони припинили кричати, ридати, молити і вести переговори. Єдине, що ще долинало з халупки, — це плач. Обидва вони — бувалі солдати, на фронті від самого початку війни. Усі армії побудовано за принципом поєднання примусу і лояльності (спонтанної або відпрацьованої), — так, уся ця війна є поєднанням цих двох начал. Що менше лояльності, то більше примусу. Але тільки до певної межі. Коли залишається лише примус, не залишається нічого, — і тоді все котиться до біса.

Ад'ютант підводить руку, мовчки подаючи домовлений сигнал.

Нічого не відбувається.

Солдати дивляться на ад'ютанта, дивляться на прив'язаного до дерева, з пов'язкою на очах. Поміж солдатів розстрільного взводу є товариші дезертира, «можливо навіть його родичі».

Знову подано знак.

Знову нічого не відбувається.

Ад'ютант нервово плескає в долоні. Немов потрібний звуковий сигнал, щоб переконати солдатів у тому, що час стріляти.

Лунає збройний залп.

Засуджений до смерті падає вперед, але тіло утримує кабель, яким він прив'язаний до дерева. Він повільно сповзає вниз по стовбуру. Цієї короткої миті він перетворюється з людини на тіло, з суб'єкта — на об'єкт, з людської істоти — на предмет, з «він» — на «воно». До нього підходить лікар і після побіжного, чисто символічного огляду оголошує, що солдат мертвий. Поза сумнівом, що настала смерть. Монеллі бачить, що у дезертира знесено півголови.

Виводять другого.

На противагу до свого товариша, він абсолютно спокійний, на губах навіть є подоба посмішки. Звертаючись до розстрільної чоти, він вимовляє дивним, майже захопленим тоном: «Це справедливо. Глядіть цільтеся краще і не чинить того, що вчинив я!» У рядах чоти замішання. Дехто відмовляється стріляти, кажучи, що вже стратив першого солдата. Починається суперечка. Ад'ютант лається і загрожує, закликаючи чоту до порядку.

Гримить збройний залп. Солдат падає. Тепер і він мертвий. Розстрільну чоту розпускають, і солдати розходяться. Монеллі бачить, які вони вражені, бачить страх і біль на їхніх обличчях. Залишок дня обговорюють тільки цю подію. Голоси приглушені, багато хто відчуває сором, вони шоковані. Монеллі пише:

У цей час Володимир Літтауер знаходився на залізничному вузлі Дно, приблизно за сто кілометрах на схід від Пскова. У його полку також намагалися приборкати дезертирство. Різниця полягала в тому, що на Східному фронті це явище набуло масового характеру, тому було неможливо вдаватися до розстрілів. Багато солдатів відмовлялися йти в бій. Чимало було й таких, хто взагалі не хотів воювати. Досить часто траплялося, що дезертирували цілі військові частини, їдучи з фронту на захоплених потягах. Як сьогодні.

Минає близько двадцяти хвилин. Паровоз з усіма теплушками повернув назад на фронт, везучи назад непокірний вантаж.

161

Ще один нічний марш-кидок, ще один наступ. Перед ними — гола гора, вона здіймається з густої рослинності, ніби хребет потонулої первісної тварини. На вершині великий гай. У ній ховається форт. Він є метою атаки.

О 9:00 ранку починається штурм. У буші строчать кулемети, лунає тріск гранатометів. У першій хвилі наступу — тубільний батальйон Королівського Африканського стрілецького полку, 3/4 King's African Rifles. Вони зазнають значних втрат, їхня атака завмирає на голому схилі гори. У бій іде друга хвиля — з'єднання Ангуса Б'юкенена, 25-й батальйон королівських фузилерів. Вони почали поважати чорношкірих солдатів. Між ними і найбільш боєздатними африканськими частинами навіть виникла подоба братства — щось немислиме до війни! Б’юкенен командує кулеметним взводом батальйону. Він зі своїми солдатами йде за ланцюжком стрільців, угору гірським схилом, засіяним трупами, прориваючись до вершини. Перестрілка перетворюється на безперервний гуркіт.

У міру того як німецькі війська відсувалися далі, в найменший кут колонії, чіпляючись за свої укріплені позиції, бої ставали дедалі більш запеклими і важкими. І хоча загальна кількість солдатів була значно меншою, ніж у минулих військових кампаніях, бойові втрати збільшилися втричі.

Обидві воюючі сторони схильні до відчаю. І що далі — то більше. Німці — тому що це була остання п'ядь їхньої власної території на африканському континенті. Британські командири — тому що з Лондона надходили дедалі суворіші накази про якнайшвидше завершення операції. Бракувало не лише військових кредитів, а й тоннажу торгового флоту. Відтоді як німці почали свою підводну війну, їхні підводні човни потопили більше кораблів, ніж устигали будувати союзники[246], тому кожен четвертий корабель не діставався місця призначення. Під загрозою опинилося постачання британських островів. У цій ситуації конвої до Східної Африки сприймали як недозволену розкіш.

Відступивши з долини Мозамбіку, німці засіли на горі Тандамуті. Тут з середини червня наступи чергувалися з контрнаступами. І сьогодні знову бій.

Дві роти з 25-го батальйону королівських фузілерів кинулися вперед, до дерев, але були зупинені boma, широкою загородою з навалених кущів терну, — настільки ж ефективним, як і колючий дріт. Відсахнувшись, солдати повернули назад, повернувши ліворуч. Тим часом Б'юкенен зі своїми кулеметниками встиг зайняти позиції за п'ятдесят метрів від загородження. Закипів бій. Незабаром загинули четверо з його «найбільш досвідчених і незамінних кулеметників». Але Б'юкенен не відступав. Його кулемети продовжували знищувати ворожі позиції. Водночас гранатомети, що розташовувалися ззаду, випускали майже безшумні снаряди, що рвалися в диму та полум'ї серед дерев[247].

Б'юкенен помітив, що вогонь у відповідь з форту поступово вщухає. Йому навіть здалося, що німецькі сурмачі просурмили відхід. Вони ось-ось переможуть, але цієї миті він отримує наказ — відступити. Німці атакують десь навіддалі. Постала небезпека, що британці будуть відрізані. Коли Б'юкенен і його чота пішли з гори, вони зачули далеко звуки стрілянини. Усі носильники зникли. На стежці в безладді валялися їх власні речмішки, коробки та ящики. Щойно вони зрозуміли, що аскарі вдарили з тилу, оточивши їхній обоз, як опинилися під прицільною стріляниною.

Вони дісталися польового шпиталю. Він був розграбований німецькими військами, але якимось особливим чином. Ті, хто командував ворожими з'єднаннями,

У той час як війна на інших фронтах ставала дедалі жорстокішою, воюючі в Східній Африці білі досить часто виявляли лицарське благородство один до одного. Це camaraderie, фронтове братство, було не тільки відлунням довоєнних ідей про те, що колонії повинні триматися поза конфліктами, а й символізувало, що всі вони, ця крапля білих людей у чорному морі континенту, поділяють спільну долю колоністів[248]. Зазвичай, з білими військовополоненими поводилися дуже гуманно, їх іноді годували краще, ніж власних солдатів. Траплялося, коли німецький лікар переходив британську лінію фронту і вимагав повернути коробку з медичним обладнанням, що виявилася у ворога. Отримавши її, він безперешкодно повертався до своїх. А коли фон Леттов-Форбек у розпал боїв був нагороджений орденом Pour le Мérite («За заслуги») — вищою німецькою нагородою, то його супротивник, генерал, надіслав йому люб'язного листа з привітаннями.

Б'юкенен та інші з батальйону, які ще трималися на ногах, дісталися до одинадцятої години вечора табору під Зівані. Вони були абсолютно виснаженими. Двадцять дві години вони тільки й робили, що билися або пересувалися пішки.

За тиждень вони знову штурмуватимуть цю гору.

Того самого дня Харві Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

162

О сьомій годині ранку вони вже виступили. Дощило, дороги перетворилися на місиво. Але їй подобався відкритий, горбистий краєвид, його барви і контури, приглушені м'яким ранковим світлом. Вони перетнули Прут мостом, на якому працювали австрійські військовополонені. Вона побачила, що їхні намети наскрізь промокли під дощем. Деякі військовополонені нерухомо сиділи біля наметів, чекаючи, коли сонце, зійшовши, підсушить їхній вологий одяг.

Коли вози проторохкотіли дерев'яною обшивкою мосту і викотилися на протилежний берег, вони опинилися в Румунії. На що їм сподіватися? Учора, коли стало відомо, що вони вирушають у південнішу країну-сусіда, уся медсанчастина раділа. Адже йшлося про втечу не тільки від німців, які наступали, а й від розвалу, деморалізації та відступу, якими був позначений останній тиждень.

На тлі всього цього захлинувся «наступ за свободу»[250], остання спроба нового уряду продовжити війну. Частина, у якій служила Флоренс, належала до 8-ї армії, якій дійсно вдалося спочатку прорвати ворожі позиції на південь від Дністра, але незабаром, просунувшись усього на тридцять кілометрів, наступ застопорився через перебої в постачанні, а також відсутність ентузіазму в солдатському середовищі. Останні зустрічалися, ставили запитання, обговорювали умови, обирали комітети і вимагали права обирати собі офіцерів. Дезертирство в армії стало звичним явищем, до того ж тепер ніхто з дезертирів не таївся. Цілі дивізії відмовлялися йти в бій. З подивом і розгубленістю Флоренс констатувала, що більша частина солдатів дійсно не хоче більше битися. Тепер вони зганяли своє роздратування не тільки на власних офіцерах, але й на сестрах милосердя. Або тому, що ті були добровольцями, або ж тому, що вони жінки, або те й інше разом? До них почали ставитися з презирством, лаяли, ображали сороміцькими натяками. Уперше Флоренс почала боятися своїх же солдатів, почала ховатися від них.

По той бік кордону їм не доведеться спостерігати, як розвалюється російська армія. По той бік кордону румунські та російські війська навіть створили «філію» наступу за свободу. Зважаючи на останні новини, він тривав, і не без успіху. Так, вони з радістю вітали наступ, не тому що він відводив їх геть від війни, а тому що вони нарешті дісталися місця, де могли знадобитися по-справжньому.

Вони зупинилися в полі й пообідали — це була густа солдатська каша з м’ясом, рибою й овочами. Сонце стояло в зеніті й пекло немилосердно. Флоренс почула, як виникла суперечка. Звісно, про політику. Потім вона почула деякі деталі: голова уряду відправить Брусилова, їхнього героя, у відставку як відповідального за провал наступу. До суперечки долучаються багато інших незадоволених. Навіть Флоренс обурена. Але вона все ж утрималася від участі в дискусії, а замість цього попрямувала з подругою на річку, скупатися. На жаль, їм не вдалося знайти усамітненої місцини на березі: усюди їм назустріч траплялися солдати. І вони повернулися до колони, яка вишикувалася на полі. Сховалися в тіні, під великим візком. Флоренс устигла написати кілька листів, перш ніж пролунав наказ про виступ. Час наближався до четвертої години дня.

Потім вони дісталися до крутого пагорба. Там їм довелося чекати своєї черги, поки коні за допомогою людей не втягли наверх важко навантажені вози. Вона занотовує у своєму щоденнику:

Піднявшись на пагорб, вони продовжували свій шлях поганими дорогами, то вгору, то вниз, гористою місцевістю, через селища з ошатними дерев'яними будиночками, з фіранками на вікнах, повз жінок і дітей в екзотичному, красиво вишитому одязі. Вона чула переляканий вигук однієї старої, коли та побачила людей, які крокували у військовій формі, їй здалося, що вона розчула деякі слова італійською. Ось вона, Румунія. Вони зупинилися в невеликому містечку і за рублі купили собі яблук у торговців-євреїв. Яєць дістати було ніде. Солдати вже все розкупили. Спека трохи відступила, коли вони дійшли до тінистого соснового бору.

Ближче до вечора вони отаборилися на пагорбі поблизу села. Намети не ставили, занадто спекотно, їхні похідні ліжка розташовувалися просто неба. Командир примудрився роздобути газету всього лише триденної давності і, розташувавшись біля багаття, голосно читав її солдатам. Там, як завжди, багато писали про політичний хаос у російській столиці, тому Флоренс слухала неуважно. Але одна історія зацікавила її, як і багатьох інших сестер милосердя. Новина про те, що в цьому кризовому становищі створюються жіночі піхотні батальйони.

Вона знала і раніше, що в російській армії є жінки-солдати. Вона навіть зустрічала деяких з них, коли їх привозили до шпиталю пораненими. Особливо запам'ятала одну, яку доглядала в Галичині, — двадцятирічна жінка, з відкритою раною біля скроні: куля лише зачепила її. Жінка хотіла негайно повернутися на передову. Нові батальйони, які цілком складаються із жінок, створювали з ініціативи Марії Бочкарьової, простої сибірячки, яка пішла за своїм чоловіком на війну, а коли він загинув, залишилася в армії. Вона була поранена, мала безліч нагород і дослужилася до сержанта. У газеті цитували її слова: «Якщо чоловіки відмовляються битися за свою країну, ми хочемо довести, на що здатні жінки». Один жіночий батальйон уже брав участь в бою, саме під час цього провального «наступу за свободу»: жінок послали в окоп, залишений дезертирами. Флоренс з іншими сестрами вважали цю новину просто сенсаційною.

Стояв теплий вечір. У зоряному небі сяяв величезний місяць.

163

Уже по обіді вона побачила, як у місті запалала пожежа. Вона захотіла поглянути на неї ближче. Коли почали шукати машини, що могли б допомогти порятунку запасів сербського інтендантства, вона не забарилася скористатися нагодою. І тільки після того, як вона проїхала повз вулицю Венізелоса, зрозуміла, наскільки все серйозно. Вогонь, що випадково спалахнув через чиюсь недбалість, захопив величезну територію. Весь турецький квартал міста був охоплений полум'ям.

До сьогоднішнього дня Салоніки були гучним, мальовничим і місцями насправді красивим містом, у якому сторіччя османського панування залишили свій незгладимий слід. Тут розташовувалося кілька мінаретів, міцна кріпосна стіна і чудовий базар. Блукаючи лабіринтами вузьких вуличок і середньовічних провулків, формально перебуваючи в кордонах Європи, не можна не помітити, як місто виглядає. Тут звучить і пахне як на Сході. (Ще п'ять років тому місто перебувало під османським пануванням.) Східний колорит навряд чи викликав роздратування, швидше здавався привабливою рисою міста. Салоніки — це поєднання мусульманських мечетей, візантійських храмів, грецьких православних базилік, трамваїв і кінотеатрів, вар'єте та барів, дорогих магазинів, фешенебельних ресторанів, першокласних готелів.

Декому місто здавалося вавилонським стовпотворінням не лише через змішання мов — Кінг і багато її друзів висловлювалися на діалекті, основу якого становила англійська, а до нього долучилися французька і сербська, — а й через свою гріховність.

Якщо це була справжня сутність міста, то тепер, схоже, настав час розплати. Вітер розносив полум'я з блискавичною швидкістю.

Кінг багаторазово наближалася до моря вогню, рятуючи найнеобхідніше або особисті речі погорільців. Роблячи зупинки, вона стрибала навколо маленького «форда», що правив за санітарну машину, і гасила іскри, що сипалися на нього. Потім їхала знову, безперервно гудучи, щоб пробитися крізь щільні натовпи людей: одні билися в істериці, були охоплені панікою, інші заціпеніли від горя. Вона відзначила подумки, що з палаючих будинків зазвичай виносили дві речі: великі дзеркала і бронзові спинки ліжок. Коли вогонь нарешті дістався порту і берега моря, вона побачила, що стіна вогню, п'ять кілометрів завдовжки, відділяє її від гаража. Проте вона поїхала далі. Бензин скінчився, тоді вона рухалася пішки, доки не здобула собі нову порцію пального.

У хаосі пожежі військова дисципліна не спрацьовувала. Як звичайно, самовідданість і героїзм переплелися з боягузтвом та користолюбством. Почалося мародерство. Лопнули великі винні бочки. І вино потекло вулицею «неначе кров», дзюркочучи в стічній канаві завглибшки в цілий дециметр. Солдати і цивільні кинулися на землю і припали до винної ріки. Коли Кінг знову проїжджала повз те місце, вона побачила, що всюди лежали упиті люди та блювали. Зі страшним гуркотом вибухнув склад боєприпасів. То тут, то там спалахувала стрілянина.

Коли наступного дня, після тривалої ночі, знову зійшло сонце, небо було завішане щільним шаром диму, крізь який не могло пробитися світло. Кінг їздила портом. Вона об’їжджала електрокабель трамвайних ліній, що провис над вулицею. Спостерігала, як солдати і цивільні копирсалися в ще димлячих руїнах, шукаючи собі здобич.

Олива Кінг кермувала машиною понад двадцять годин. Коли вона, виснажена, голодна, повернулася до своєї кімнати, щоб поспати, то виявила там жінку-безхатька з дев’ятьма дітьми. Згоріло майже півміста, 80 тисяч людей позбулися житла.

Гасіння пожежі тривали майже два тижні. До кінця війни місто перетвориться на чорні від сажі порожні руїни. Ті Салоніки, якими вони були до пожежі, так ніколи і не будуть відбудовані.

164

На фронті затишшя, але воно оманливе. Це всі знають. Ранок зазвичай витрачають на перев'язку поранених. Кушинг уважає, що багато хто з прооперованих ним раніше начебто йдуть на поправку. Можливо, це просто у нього поліпшився настрій, після того як йому вдалося поспати дві ночі поспіль.

Поки ще рано говорити про участь у боях американських з'єднань, тож Кушинг і його шпиталь переправлені на північ, на фронт у Фландрії. З кінця липня там триває британський наступ, найбільший з-поміж усіх попередніх. Цю подію вже названо третім боєм біля Іпра.

Досі було проведено чотири великих наступи. Увесь цей час дощило. Поле битви перетворилося на море бруду. Аж до сьогоднішнього дня успіхи були досить незначними, тоді як утрати досить відчутними. Але мало хто про це знав. Мало хто достатньо знав, цензура була жорсткою, а офіційні повідомлення рясніли загальними фразами. Кушинг, однак, здогадувався, що відбувається насправді, бачачи потік поранених, що стікали кров'ю, яких везли до них у шпиталь забруднені санітарні машини. Скільки їх, цих поранених? У якому вони стані? Скільки часу їм потрібно, щоб дістатися своєї частини? Зазвичай усі вони були забруднені глиною, так що доводилося довго зчищати з них бруд і роздягати їх, щоб нарешті знайти й оглянути рани. Тим з них, кому робили щеплення від правця, писали чорнильним олівцем на лобі літеру «Т». Поблизу від шпиталю розташоване кладовище, що постійно шириться. Могили рили робітники-китайці в синіх сорочках.

Спеціалізація Кушинга — важкі черепно-мозкові травми. Він намагався робити по вісім операцій на день. Усе це відбувалося в наметі, хірург був одягнений у гумовий фартух, взутий у похідні черевики. Він умів дуже обережно витягати осколки снаряда з мозку пацієнта за допомогою потужного магніту. Мало хто поставав перед ним з простою кулею в тілі, ще рідше — з раною від багнета. Майже всі його пацієнти отримали осколкові поранення, і майже у всіх поранення ці були множинними. Кушинг почав краще розумітися на характері ран. Він, наприклад, навчився розпізнавати серйозне поранення, що приховане за крихітним вхідним отвором. У небі висіли аеростати спостереження. Іноді поблизу рвалися бомби. Коли випадало дозвілля, вони грали в теніс.

Після обіду Кушинг і його колега вирушили до сусідніх медчастин — відвідати друзів. День видався сухим і погожим. У літньому повітрі стояв гул далекого артобстрілу. Дорога з Мон-де-Ка до Ремі пролягала вздовж високої гори, видовище було чудове. На півночі лінія фронту в районі Іпра — це ланцюжок гарматного вогню.

Нарешті Кушинг побачив те, що давно збуджувало його цікавість: канадський полковник показав йому велику тривимірну карту поля битви, зроблену з піску, в масштабі 1/50, що використовували для планування нових наступів. На ній було ретельно позначені кожен ліс, кожен будинок, кожен пагорб. Власні окопи позначали синьою матерчатою стрічкою, німецькі — червоною. Кушинг читає назви на мініатюрних табличках: Інвернес-Коупс, Клепем-Джанкшн, Санкчері-Вуд, Полігон-Вуд. Зрозумів він небагато, однак, судячи з карти, майбутні наступи готували в напрямку Гленкурс-Вуд, лісу, що видавався вперед червоною дугою поміж інших синіх вертикалей.

Утім, не лише вони вивчали карту. З ними перебувало ще кілька офіцерів і молодших чинів, які намагалися з'ясувати особливості місцевості. Саме ці люди підуть завтра «на штурм висоти».

Кушинг зі своїм колегою повернулися саме до вечері. Потім командир частини зник, прихопивши кушингівський учорашній номер «Таймс». На питання Кушинга про газету офіцер, сховавши її за спиною, адресував хірурга до армійського повідомлення, що містилося на дверях їдальні. Кушинг уважав цей розшифрований документ з його кодовими словами і координатами абсолютно незрозумілим і був роздратований.

Ранок донесення ааа YAWL доповідає S. О. S. Відправлено

вгору навколо 5 a.m. Цей ранок до

ліворуч від CABLE і праворуч від LUCKS

фронт J.14. А.5.8 праворуч близько 5 a.m.

Пости близ J.14. А.7.4 пересунуті в пости

близ J.14. А.8.8 залишаються як і раніше забезпечені ааа (…)

Кушинг ліг спати близько півночі, удалині не вщухав артилерійський вогонь. А потім знову дахом намету затарабанив дощ.

За день Кушингу хтось повідомив, що між 23 липня і 3 серпня з трьох сусідніх шпиталів 17299 пацієнтів було відправлено на лікування в інше місце або виписано. (Кількість загиблих в цю цифру не входила.) У П'ятій армії було ще дванадцять подібних польових шпиталів.

165

Сніданок пречудовий: ковбаски, печиво, чай, варення. Мослі щойно отримав посилку з дому. Ті, хто їх охороняють, їдять хліб, оливки, диню і цибулю. А потім вони всі разом залишають цей клопівник, крихітний заїжджий двір.

Він і ще один полонений, британець з переламом руки, якому дедалі гірше, отримали дозвіл їхати на возі з кіньми, але коли дорога піднімається вгору, вони змушені йти пішки, адже коні надто слабкі. Гірський схил укривають високі сосни. Бранців оточує великий загін кінних жандармів, зобов'язаних стежити за тим, щоб вони не втекли, а ще охороняти їх від нападу бандитів. Вони переправляються через водоспад.

Мослі взагалі-то мав намір утекти. Минулого літа він належав до групи військовополонених, які місяцями готували втечу з Кастамону. Їх план полягав у тому, що гірською стежкою вони дістануться Чорного моря, де на них чекав човен, заритий у пісок, без вітрила, але з веслами. Мослі навіть переодягався турком і здійснював спроби втечі, щоб з'ясувати, як їм краще обманути вартових. Після однієї з таких спроб його мало не зловили, і з того часу охорону посилили. Частина групи все ж утекла, але була (ймовірно) спіймана, після (можливого) зрадництва, або ж схоплена (що більш імовірно) через невдалу спробу видати себе за німців.

Однак зараз у Кастамону Мослі випустили з ув'язнення. Він усе ще страждає від важких наслідків блокади в Ель-Куті. Найсерйознішою недугою була потворна рана на спині, залишена осколком снаряда. Кілька хребців виявилися пошкодженими, і напади болю дошкуляли йому майже щоночі. Тепер він прямує до Анкари на лікування, йому потрібна допомога фахівця — цього разу виникла проблема із зором. Пил та сміття, що злітають із вибухами і потрапляють в очі, спричинили у нього хронічне запалення. Дотепер воно більше дратувало його, ніж становило серйозну небезпеку, але з плином часу могло стати загрозливим. Коли він отримав листа від друзів з МЗС, то зумів налякати ним коменданта і змусити його повірити, що у Лондоні узяли саме його, Мослі, персону під особливий контроль. Турецький офіцер улаштував його переїзд до Анкари. Сам Мослі вимагав, щоб його відправили на лікування до Константинополя. Він розраховував на те, що звідти буде простіше втекти.

Підйом угору тривав майже всю першу половину дня. До третьої години вони дісталися перевалу. Вершина гори тепер була зовсім поруч, оповита туманом. Вони зробили привал і пообідали. Потім почали спуск. Мослі зневажав Алі, офіцера, який очолював їх маленьку групу. Алі був запальним, властолюбним, агресивним і хоробрістю не вирізнявся, але вони намагалися підтримувати в ньому гарний настрій, щоразу пригощаючи його сигаретами. Мослі значно більше імпонував Мустафа, рядовий солдат, який охороняв їх. З ним вони відразу знайшли спільну мову і навіть почали поважати його, бо він, «простий турецький селянин», дуже страждав від малярії, але, незважаючи на це, віддано і покірно виконував свій обов'язок.

Стає спекотніше. І хоча Мослі з британцем знову їдуть у візку, поїздка від цього не стає приємнішою. Пече сонце, віз трясеться вибоїнами, коні зовсім слабкі, раз у раз спотикаються, падають, їм доводиться допомагати, упряж потребує ремонту, а один раз вони мало не з'їхали з дороги у прірву. У Мослі болять запалені очі, але він перебуває в гарному настрої. Він занотовує у своєму щоденнику: «Це були чудові дні, сповнені рухом; подорож, у якій заново відкривався світ; поїздка з сонного заціпеніння у світ мрій, від смерті до життя».

Дорогою він пригадує деталі подорожі, зокрема, коли їх, полонених, вели в Кастамону: там — хатина, там — млин, а там — розорений вірменський будинок. На ніч вони зупиняються на ще одному крихітному заїжджому дворі. Покуривши перед сном, вони влаштовуються на даху. Можливо, в будинку забагато клопів або просто душно.

Того самого дня Ангус Б'юкенен залишає ще один табір у джунглях, у якому панують духота і лютують хвороби. Він позначений, як С23. Б'юкенен пише:

166

Усі говорять тепер про їжу, про запаси. Ніхто не хотів би пережити ще одну «бруквяну» зиму, подібну до минулорічної. Льох на Альте-Банхофштрассе, 17, удалося набити картоплею (вони купили цілий віз у пана Кенцлера), була там і ріпа. Щоправда, майже не залишалося хліба і жирів. їжа як і раніше мізерна і одноманітна[251].

Ельфріда навчилася чудово готувати омлет по-селянськи: вони з братом дуже полюбили цю страву. Спочатку вона змащувала сковороду старою шкіркою від окосту. Потім солила, викладала скибочками картоплю й обережно обсмажувала її, щоб вона не підгоріла. Потім брала яйце і збивала його з водою, борошном, сіллю і перцем і виливала на сковорідку, додавши трохи цибулі, якщо вона була. Хитрість полягала в тому, щоб додати рівно стільки води, щоб збита маса вкрила всю картоплю, але в той же час не передати куті меду, щоб у ній відчувався хоч якийсь смак яйця.

Два дні тому вони з подругою Труде ходили на прогулянку разом з лейтенантами Леференцем і Вальдекером. Було по-літньому тепло, і вони гуляли дорогою до Кеніґсбліка. Поруч з нею йшов лейтенант Вальдекер, він слухав її, обіймав її, сміявся її історіям, дивився на неї — здивовано і закохано, цілував їй пальчики, цілував у кінчик носа, у лоб. Лейтенант Леференц час від часу погрожував пальцем своєму товаришеві та смикав його: «Ні-ні, вона неповнолітня!» А потім почав сам цілуватися з Труде. Лейтенант Вальдекер же задовольнявся тим, що тримав Ельфріду за руку і притискав її голову до свого плеча. Назад вони повернулися лише надвечір. Коли прощалися на сходах на Альті-Банхофштрассе, він прошепотів їй на вухо, що кохає її. Він, лейтенант Вальдекер, у своїй розкішній льотній формі, офіцерському кашкеті, який він носив трохи набакир, у своїх шкіряних рукавичках, із Залізним хрестом, зі своїми блакитними очима і білявим волоссям. Вона була приголомшена, утішена і щаслива.

Незважаючи на це, а можливо, саме завдяки цьому, вона продовжувала розігрувати спектаклі з Гретель Ваґнер. Найбільше Ельфріді подобалося удавати лейтенанта фон Йелленіка, а Гретель була медсестрою Мартою. Тепер у їхніх іграх з'явився новий мотив: лейтенант фон Йелленік був палко закоханий або в якусь відсутню уявну даму, або в сестру Марту. На жаль, об'єкт його/її кохання був уже заміжній за майором, тому їм залишалося лише платонічне почуття на відстані.

Зараз її турбувало саме це. Іноді траплялося, що вона, як колись, ходила на вокзал, допомагати бабусі в їдальні Червоного Хреста або просто поглянути на військові ешелони або санітарні потяги. Але це траплялося дедалі рідше. Її більше не цікавили лінії, позначені чорно-біло-червоними прапорцями на мапі у класній кімнаті. У школі вони майже не говорили про те, що відбувається на фронтах: інакше виявлялося, що у когось убитий друг або родич. Давно вже їх не відпускали з уроків заради святкування перемоги. Війна, як занотовувала Ельфріда у своєму щоденнику, триває так довго, що вона майже

167

До обіду потяг зупиняється на станції в Турі. На пероні стоїть він, Анатоль Франс, солідний огрядний пан з короткою білою борідкою і червоним капюшоном на голові. Вони разом їдуть на автомобілі до Ла-Бешеллері, маєтку письменника, мальовничо розташованого на пагорбі за два кілометри від Тура.

Війна стала випробуванням для цього старого чоловіка. Не те щоб вона торкнулася його особисто. Він не мав родичів на фронті, тому спокійно жив на березі притоки Луари, аж до серпня 1914 року, коли йому, як і багатьом іншим, довелося знятися з місця і втікати на південь, рятуючись від непереможної, як здавалося, німецької армії. Ні, швидше йшлося про те, що війна від самого початку означала гіркий і непривабливий крах усього, у що він колись вірив.

Біль від усвідомлення цього був особливо нестерпним для нього, поважного чоловіка, який звик до захоплень і прославлень, якого тепер обсипали лайкою та погрозами. І все тільки тому, що він не бажав відмовлятися від своїх колишніх слів, а 1914 року не дозволив втягнути себе у військову істерію. Приголомшений, вражений і переляканий, старий чоловік вирушив тоді на фронт добровольцем — йому виповнився 71 рік, — але це викликало лише усмішки. Тепер Франса не так переслідували, як ігнорували. Пригнічений і заляканий, він зробив ще кілька кроків, але на нього не звертали уваги. У Корде склалося враження, що Франс абсолютно зневірився в людстві. І все ж великий письменник не міг не міркувати про те, що відбувається сьогодні. Він зізнався Корде, що іноді уявляє, ніби війна триватиме вічно, і думка про це змушує його божеволіти[252].

Прибувши до Ла-Бешеллері, вони сіли обідати. Будинок XVII століття з масивного каменю був справді ошатний, у ньому можна було побачити безліч речей, які завзятий колекціонер Франс збирав роками. Один з-поміж гостей, відвідавши будинок приблизно в той самий час, порівняв його з «антикварною крамницею». Просто посеред вітальні стояв позолочений торс Венери. За обіднім столом сиділи інші гості, поміж них — торговець тканинами з міста. Як і Анатоль Франс, ця людина дуже песимістично бачила майбутнє.

Вони провели другу половину дня в бібліотеці, що розташовувалася в невеликій будові в саду. Розмова мимоволі поверталася до теми війни, цієї рани, яку ніхто з них не міг чи не хотів ятрити. Вони обговорювали мирні ініціативи останнього року — німецьку, американську, і звісно ж пропозицію про мир, яку минулого місяця висунув Папа Римський[253].

У будинку відчувалася особлива атмосфера. Інтелектуали почуваються в кімнаті під захистом фортечних стін з книг. Франс і Корде, витончені, освічені гуманісти, які радикально мислять, живуть немов чужинці у власному часі, обурені подіями, сенс яких їм незрозумілий, для подолання яких їм бракує сил. Невже справді всі шляхи до миру відрізано? Вони хотіли б ухопитися за останню соломинку. Можливо, відповідь президента Вільсона було перекладено неправильно? А можливо, сфальсифіковано німецький меморандум, надісланий Папі Римському? Напевно, є якась прихована переговорна стратегія? Напевно, можливо. Але чому, чому, чому?

Слова і думки витають в повітрі в цій бібліотечній залі, години спливають одна за одною. Починає сутеніти. У небі з'являється круглий місяць, забарвлюючи осінній пейзаж своїм сріблясто-молочним сяйвом.

168

Погода щонайгірша. Як і раніше дощить, дме ураганний вітер. Але і цей день Кушинг проводить за операційним столом. Минулої п’ятниці о 5:25 ранку почався новий наступ під Іпром, і це незважаючи на негоду, на те, що піднімається рівень води, на повсюдну сльоту, на погану видимість. Від одного пацієнта Кушинг почув, що поранені просто тонуть у воронках від снарядів.

Він почав ранок з перегляду випадків, що чекали на нього.

До кінця дня Кушинг почувається цілком стерпно. Операції успішні. До того ж йому вдалося використати спеціальний магнітний апарат, щоб витягти осколки з черепа трьох із згаданих пацієнтів.

Кушинг розумів, що наступ обертався провалом; потік поранених не вичерпувався. Ніхто не бачив свіжих газет або офіційних зведень. Неможливо зрозуміти, що відбувається насправді.

За два дні під Іпром запанувало затишшя. Погода поліпшилася. Поширювалися чутки про те, що три британські дивізії так порідшали, що їх відправили з фронту, а натомість очікується підкріплення з Другої армії. Увечері Кушинг бачить зграї перелітних птахів. Вони злетілися в гайок неподалік від шпиталю. Хтось сказав йому, що це шпаки.

169

Настала четверта зима війни, і настрій у Парижі менш безтурботний, ніж рік тому. Хоча дефіцит відступає. Той, у кого є гроші, може дістати все. Спекулянтів стає дедалі більше, вони все багатіють і поводяться безсоромно. У багатьох фешенебельних ресторанах наймають швейцарами ветеранів з медалями на грудях та інвалідів війни. Корде запитує себе, про що вони міркують, відкриваючи двері перед людьми, які не більше ніж «сита обжерливість, що прямує до свого корита з їжею». Корде занотовує у своєму щоденнику:

170

Легкий туман. Крізь нього пробиваються промені сонця. Хмарно. Холодне повітря. Власне кажучи, він ніколи не виправдовував війну. Щодня він намагався латати ті дірки, що вона залишала за собою, допомогти пораненим, які хвилями накочувалися на його польовий шпиталь. Досвід навчив його оцінювати витрати. Не було дня, щоб він не змивав зі своїх рук кров і мозкову субстанцію. Будучи представником вищих верств Бостона, він не міг не вважати свій нинішній спосіб життя вельми некомфортним: постійна сирість, одноманітна їжа, холод, що заважає заснути в тонкому наметі. Він мав власну складану ванну.

Так, витрати. Кушинга жахало це безмежне матеріальне марнотратство. Були сховища, де за ізоляцію підлоги правили укладені рядами консервовані продукти. В одному місці знайшли 250 новісіньких непромокальних прогумованих штанів, призначених для найбільш затоплених окопів. Якась військова частина просто викинула їх, використавши один раз. Солдати викидали все зайве або важке, особливо перед тим, як іти в бій, переконані: якщо вціліють, то повідомлять, що викинута амуніція загубилася під час бою, потім отримають усе нове, без подальших розпитувань. Усюди можна було побачити залишені гвинтівки; їх використовували як дороговкази, як опори в окопах, або вони просто іржавіли, валяючись на землі. За п'ять хвилин вогню на невеликій ділянці витрачали боєприпасів на 80 тисяч фунтів.

До того ж він надто багато бачив і чув, щоб не критикувати британську армію за її бойові дії під Іпром. Пригадаймо хоча б історію, почуту ним позавчора від одного з пацієнтів, унтер-офіцера з 50-ї дивізії. Молодий чоловік тремтів, лежачи у своєму ліжку, і вдавав, що курить цигарку. Його батальйон заблукав дощової ночі, після чого спробував окопатися. Але під ногами був бруд, так що вони змогли тільки накидати невеликі купи землі та сховатися за ними, лежачи в просто в калюжах. Після того як їм двічі наказали продовжувати йти в темряві, вони нарешті отримали наказ про наступ. Тоді вони спробували йти за артилеристами, які відкрили вогонь. Але вони пересувалися занадто стрімко, раптово виявили, що вперлися лобами просто в кутові бетонні бункери німців. «Майже всі загинули».

Кушинг так ніколи і не зміг зрозуміти, чому, наприклад, слід наступати за найбільш несприятливої погоди. Він і раніше ставив це питання одному високопоставленому британському офіцерові, але у відповідь почув, що так потрібно. До того ж військова машина занадто велика, планувати і прораховувати що-небудь надто складно. Усе занадто громіздке і неповоротке, отже все безконтрольне. Такий образ самої війни.

Ця неділя видалася спокійною. Надходять лише окремі поранені. Але битва триває. Готується новий наступ. Один знайомий з Другої армії обіцяв супроводжувати його на фронт, і сьогодні, схоже, для цього настав сприятливий момент. Вони обидва відзначилися на одному з численних контрольних пунктів, сіли в санітарну машину і поїхали через Поперінге до Іпру. Рух на дорозі ставав дедалі інтенсивнішим у міру наближення до міста. Вони кружляли на глинистому шляху між крокуючими солдатами й ординарцями на мотоциклах, колонами вантажівок і кіньми, які тягли гармати. Вони їхали крізь сірий хаос руїн. Минувши розбомблений Менен, вони продовжили дорогу до Поттізе. Там вони залишили машину і пішли далі пішки, для надійності. Передова перебувала за кілька кілометрів звідси.

Кушинг був уражений не тільки тому, що всюди в цьому непролазному бруді валялися «дохлі коні, підбиті танки, літаки, що розбилися, відра з кордитом, снаряди, гранатомети, бомби, пошкоджені або кинуті вози, колючий дріт», а й тому, що побачене загалом відповідало його очікуванням. Саме так усе і виглядало на фотографіях.

Дорогою до Зоннебеке тіснилися забруднені глиною канадські солдати з вантажівками, пушками і мулами, навантаженими боєприпасами. Війська на узбіччі чекали на свою чергу, щоб рухатися далі. У повітрі гули незліченні артилерійські гармати, то стихаючи, то наростаючи, то стихаючи, але не зупиняючись. У небі кружляють літаки, обрамлені майже акварельними хмарками диму від зенітного вогню. Він бачить, як усього за 200 метрів вибухає німецький снаряд. Бачить, як зметнувся вгору фонтан чорної землі, «ніби гейзер». Бачить ще один вибух, ще ближче до нього. Його реакція дивує його самого.

І він, надто добре знаючи всі скорботи і біль, якими супроводжується будь-яка битва, раптово і проти своєї волі, у мить запаморочення на краю прірви, ніби відчув усю велич і солодкість битви або, у будь-якому разі, її темну руйнівну енергію, на якій ґрунтується трагедія. На сьогодні годі. І вони повертаються до Іпру. Він бачить, як сонце заходить за зубчасті руїни середньовічної палати сукноробів. Його прощальні промені торкнулися аеростата спостереження, що незабаром поглине нічна темрява.

Того самого дня Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

171

Ось уже тиждень на ріці Ізонцо відбувається щось дуже важливе. Ворог після одного наступу домігся того, чого не змогла зробити італійська армія за цілих одинадцять, — зробити прорив. Німці наступають. Але Монеллі та решта на Північному фронті не знають напевне, що трапилося і що відбувається зараз. Вони займають вигідну і надійно укріплену позицію, готуються зимувати в нещодавно збудованих хатинах. На тій висоті, де вони знаходяться, уже багато снігу.

Ні, вони нічого не знали. Вони не отримували ані газет, ані фронтових зведень. Вони не знали нічого напевне, слухаючи чутки, сумбурні, суперечливі, часом фантастичні. На кшталт того, що німці зайняли Удіне. Або що 200 тисяч італійців здалися в полон. А можливо, 300 тисяч? Настрій у всіх похмурий. В офіцерській їдальні панує тиша. Монеллі п'є коньяк, щоб заглушити відчуття безнадійності.

Він занотовує у своєму щоденнику:

172

Нескінченний дощ періщить з сірого неба на сіру гору. Вечоріє, австро-угорський піхотний батальйон повертається з передової. Там же Пал Келемен бачить, як солдати, хитаючись, бредуть стежкою, що веде від гірського плато, на якому вони розташувалися.

Наступ під Капоретто[254] було замислений лише для того, щоб дати невеликий перепочинок пошарпаним австро-угорським частинам на річці Ізонцо, в очікуванні масштабного наступу італійців. Але щось, можливо, туман, газ, несподіванка, ідіотська італійська диспозиція, досвідчені німецькі з'єднання, навчені нової, мобільної тактики[255], — щось призвело до того, що прорив виявився серйознішим і глибшим, ніж будь-хто наважувався сподіватися. Одне спричинило інше. Боячись пастки, ціла італійська армія на річці Ізонцо в паніці відступила до річки Тальяменто. Грандіозний тріумф подвійної монархії[256].

Батальйон, який зустрів Келемен на гірській дорозі, не брав участі в самому наступі, але все ж був відзначений. Він занотовує у своєму щоденнику:

173

Він милий, навіть красивий, цей двадцятирічний підпоручик, який прийшов до них учора. Коли його внесли на ношах, вона помітила, що у нього «правильні, класичні риси обличчя, настільки типові для росіян з південних околиць, довгі кучері і світло-сірі очі, облямовані густими, темними віями». Вона зауважила також, що він чудово збудований. Його звали Сергій, при ньому знаходився його денщик. Він-то і розповів, що юний підпоручик — найстарший у родині з-поміж сімох дітей; він записався добровольцем у сімнадцять років від народження і пройшов підготовку на офіцерське звання.

Підпоручик виявився дуже неспокійним пацієнтом. Він був стривожений, виснажений, наляканий, увесь час віддавав накази. Хотів, усупереч інструкціям лікарів, щоб його підняли з ліжка, командував, сердився на денщика, який явно любив свого підпоручика і незграбно намагався допомогти йому чим міг. Прогнози лікарів були невтішними. Він отримав серйозне поранення в живіт і як наслідок — розрив сечового міхура і множинне пошкодження кишечника. Хірурги зробили все, що могли, і тепер залишалося лише сподіватися на краще. Двадцятирічний підпоручик сердився на свого денщика: «Ах ти, падлюка, марш в окопи! На передову!» Флоренс бачила, як низькорослий чоловічок ховався в сусідньому відділенні, перечікуючи там гнів свого господаря. Чомусь підпоручик називав Флоренс Зіною. Можливо, він почав марити?

Вони як і раніше перебували в деякій ізоляції на Румунському фронті, але сьогодні отримали сенсаційні новини з Росії. Три дні тому в Петрограді стався державний переворот. Його вчинила одна з революційних партій — більшовики. Почалися повсюдні заворушення. Картина була неясною і суперечливою, багато в чому підігрівалася чутками, але схоже, що більшовики захопили владу в Петрограді, у той час як уряд Керенського все ще утримував Москву. «Наші найгірші побоювання справдилися: у вільній Росії починається громадянська війна».

Після обіду прогнози лікарів почали здійснюватися, що, утім, не стало несподіванкою. Очеревина підпоручика почала змінювати колір. Це гангрена. Жити йому залишалося години.

Усю ніч вона просиділа біля його ліжка, залишивши поранених, які надходили, на піклування асистентів. Підпоручик стрімко занурювався в несвідомий стан, у смерть. Кілька разів він голосно кликав свою матір. Єдине, що могла зробити Флоренс, так це дати йому велику дозу морфію.

Він помер о пів на шосту ранку, його тіло перенесли до маленької кімнати. Флоренс бачила, як він лежав там, точніше, як його тіло лежало там, із заплющеними очима, схрестивши руки на грудях. Поруч сидів денщик, із застиглим, блідим обличчям. Гуркіт артобстрілу чувся зовсім близько, але денщика це, схоже, анітрохи не турбувало.

Флоренс занотує потім у своєму щоденнику:

174

Їздити потягами стає справжнім випробуванням. Якщо хочеш потрапити у вагон, слід перебувати на вокзалі за годину до виїзду. У самому потягу панує закон джунглів, принаймні в тому, що стосується сидячих місць. Харві Кушинг здійснює одну зі своїх численних поїздок до Парижа, де він бере участь у роботі комітетів щодо поліпшення військової медичної служби і щодо поширення інформації про нові методи лікування. У ньому ще живий практичний і професійний інтерес, який одного разу привів його до Франції.

Насправді Кушинга цього дня турбує зовсім інше, поки він сидить, погойдуючись, у вагоні та повертається до Булонь-сюр-Мер, у шпиталь, де він працює. Час 10:00 ранку.

Пасажири, які сидять в одному купе з Кушингом, утілюють багатогранність публіки воєнного часу. Тут сидить французьке літнє подружжя: вона загорнута в шаль, він занурений у читання ранкової газети. Кілька російських військових, один з-поміж них — з пишними світлими бакенбардами. Кілька бельгійських солдатів, яких легко впізнати за китицями, що теліпаються на головних уборах, які Кушинг уважає «дурнуватими». А ще португальський офіцер, який стоїть розсерджений в коридорі (Кушинг підозрює, що зайняв його місце). І льотчик у темно-синій формі, який читає досить фривольний журнал «Ля Ві Паризьен», відомий своїми малюнками напівоголених жінок. Ці малюнки часто виривали і вішали в окопах і казармах. У журналі публікується також безліч оголошень від жінок, охочих познайомитися, але насамперед від солдатів, які розшукують «хрещену»: всі знали, що це був пароль, який означав тимчасові сексуальні стосунки. Американських військових навіть попередили на найвищому рівні, щоб вони не купували цей скандальний французький журнал[257].

Кушинг уже почав забувати криваві затяжні бої навколо Іпра, що завершилися близько тижня тому, коли канадські війська нарешті зайняли гористий виступ. Цей насип дав назву самій битві — Пасхендале. Жодних сумнівів: британське командування здійснювало безглузді наступи винятково з міркувань престижу. Бій тривав, поки не було заявлено, що «мету досягнуто».

Ще б пак, мета. Цього дня Кушинг похмурий і песимістичний. «Іноді ставиш собі питання, до чого все це йде, — занотовує він у щоденнику, — і навіщо ми тут». Його похмурий настрій багато в чому спричинений тривожними новинами з Росії та Італії. Більшовики зі своїм гаслом «Мир народам!» захопили владу на сході, а пошарпана італійська армія відступала від однієї річки до іншої. Чи зможе вона втримати нові позиції на річці П'яве? (Частина Кушинга перекинута до шпиталю в Булонь-сюр-Мер, бо британське з'єднання, яке стояло там, отримало наказ негайно вирушати до Італії.) Особисто він, Кушинг, уважав, що союзникам не доводилося ще так тяжко з часів Марнської битви 1914 року.

Звісно ж це відчуття загальної кризи виливається в дратівливість. Кушинг неприязно розглядає бельгійців і росіян, які сидять у купе. «Бельгійці, — пише він, напевно носять свої безглузді китиці на голові з тією ж метою, з якою махають оберемком соломи перед впертим віслюком. А ці росіяни тільки їдять і нічого не роблять. Вони відмовляються боротися, але що ще гірше, відмовляються працювати. Поміж союзників немає згуртованості, тому невдачі чатують на них на кожному кроці. А тим часом німці планують до весни прорив на Західному фронті». Ні, Кушинг більше не оптиміст і розуміє, як і десятки мільйонів інших, що його життя у владі якихось далеких сил, — сил, якими давно ніхто не керує. «Ще один поворот калейдоскопа — і будь-якої хвилини наші долі зміняться».

Льотчик відклав убік «Ля Ві Паризьен», взявся за читання роману під назвою «Моя красунька». Потяг погойдується, стукаючи по рейках.

175

Мокрий сніг і сльота. Нагорі, на гірському хребті, солдати інженерних військ натягують колючий дріт. Тут потрібно зупинити ворога. Вони не вперше чують ці слова. Навпаки, весь останній місяць їх так тільки й заклинають, однак італійська армія продовжує відступати, від гори до гори, від річки до річки: від Ізонцо до Тальяменто, від Тальяменто до П'яве. На півночі, на плато Азіаго, позиції ще якось утримують, але і там потихеньку задкують. Якщо один з фронтів здригнувся, то інший автоматично потрапляє у важке, якщо не сказати, нестерпне становище.

Рубежі, які їм належало обороняти на горі Тондарекар, далекі від ідеальних. Умови для обстрілу ні на що не придатні, а ділянка, що обороняла рота Монеллі, завелика. У середньому на кожні сто метрів доводилося по восьмеро солдатів. Сам Монеллі був стриманим і рішучим, хоча його вразили відступи і загроза поразки італійців, причому не тільки в цій битві, а у війні в цілому. Він дійсно збирався воювати на цій горі, незважаючи на невдалу позицію і нерівне співвідношення сил. Востаннє він щось занотовував у щоденнику два дні тому. Тоді він писав, як сумно усвідомлювати, що всі ці гірські вершини захоплено ворогом. Але додавав: «Коли ворог опиниться поряд з нашої скорботою і ненавистю, йому не жити».

І ось почався наступ, на який вони так чекали.

Ворожі ударні частини кидаються вперед. Крики і волання. Монеллі спостерігає, як стрімко пересуваються фігури, одягнені в сіре. Атакують згуртованими групами, надзвичайно згуртованими для 1917 року. Супротивник їм під стать — австрійські альпійські єгері. Крики, зойки, гуркіт. Вогонь. Строчать кулемети. Над головами свистять кулі. Монеллі бачить декого зі своїх солдатів: Де Фанті, Романін, Тромбоні, Де Ріва. Вони заросли щетиною, виснажені, але настільки ж рішучі, як і він сам. Їхні обличчя напрочуд спокійні. Зойки, крики, гуркіт. Сіра хвиля уповільнює хід, зупиняється, відкочується назад. Якийсь офіцер радісно вистрибує на край окопу і лається на адресу тих, хто відступають. Вороги зникають у своїх окопах. За собою вони залишають рвані клаптики тіл, що лежать нерухомо. Голосіння. На колючому дроті кволого загородження важко повисли тіла вбитих. Так упритул ворог наблизився до їхніх позицій.

Це повторилося ще двічі. Потім настало відносне затишшя. Майор артилерії обережно визирає з окопу і з подивом констатує, що позиції вдалося утримати. Похваливши їх, він зникає.

Монеллі дістає свій щоденник, коли бій уже позаду. Під сьогоднішньої датою він пише три слова: «Non é passato». Вони не пройшли. І все[258].

У цей час Володимир Літтауер і його частина перебували у Псковській області. Після того як більшовикам несподівано вдалося вчинити свій переворот, хаос і розладнання стрімко охопили армію. Усі зневірилися приборкати дезертирство. Одного вечора до Літтауера завітала делегація від польського контингенту полку, поміж них — його старий денщик Куровський. Польська частина полку досі не зазнавала згубного впливу революційної пропаганди, але тепер у повітрі витали ідеї про незалежність і відродження. Поляки почали збиратися на батьківщину, вони хотіли, щоб Літтауер пішов із ними: «Після того, як ми підемо, вам буде непереливки». Але той відмовився. Він бачив, як очі його денщика наповнилися сльозами.

Наступного дня «вони, осідлавши коней, стрункими рядами поскакали до себе на батьківщину. Мій денщик Куровський був поміж них».

176

День надзвичайно холодний, але вона все стоїть на вулиці. Чекає вже довгих дві години. У руці вона тримає троянду, куплену на зекономлені гроші. І ось близько пів на третю почувся барабанний бій. Потім чутно нові звуки: тупіт маршируючих чобіт, духові інструменти, спів. З'явилася процесія: спершу військовий оркестр, потім полковий священик, катафалк, люди в жалобі, в кінці — почесна варта з солдатів у сталевих касках і з гвинтівками.

Траурна процесія? Вона мала б іти разом з ними, вона — одна з них. Ховають лейтенанта Вернера Вальдекера. Його літак зазнав аварії, і він загинув два дні тому. Ельфріда дізналася про це вчора, коли прийшла до школи. У голові її немов розверзлася «зяюча чорна діра», і вона рухалася суто механічно. І потім дві думки не дають їй спокою. Перша: як він тепер виглядає? Голова в нього розколота, зранена, знівечена на шматки? Друга: як мені приховати свої почуття перед людьми?

Катафалк проїжджає повз неї. Вона бачить труну. Вона коричнева, з пласкою кришкою. На ній лежить вінок. Коли катафалк опиняється врівень з нею, вона робить кілька кроків уперед і кидає троянду на труну. Квітка ковзає вниз і падає на бруківку.

Катафалк в'їжджає в розчинені ворота вантажного відділення вокзалу. Загиблий поїде як оплачений багаж. На колії очікує червоно-коричневий товарний вагон. Труну знімають з катафалка. Священик, стоячи посеред штабелів коробок, читає щось уголос з маленької чорної книжечки. Солдати знімають каски. Хором читають «Отче наш». Почесна варта підкидає гвинтівки, лунають три залпи. Потім панує тиша. Ельфріда відчуває запах пороху. Труну занурюють у товарний вагон, за нею — вінок. Двоє залізничних робітників у закопченому одязі зачиняють двері вагона.

Ельфріда виходить на вулицю. Бачить, що там лежить її троянда. Вона піднімає її. Квітка вціліла. Вона нюхає її, схиливши голову, тікає. За її спиною грає військовий оркестр.

177

Починалося все якнайкраще. Удосвіта вони залишили табір біля підніжжя гори і попрямували довгим шляхом угору. Дорога вузька, але цілком придатна для пересування. Вона в'ється серпантином угору, до перевалу. Погода теж чудова. Краєвид з гори прекрасний. Усюди, куди не кинь оком, видніються високі загострені вершини албанських гір. Але кілометрів за десять починаються труднощі.

Андрій Лобанов-Ростовський знаходиться на Балканах, далеко від свого будинку і своєї країни. Він записався добровольцем у з'єднання, що відправили для підкріплення російського контингенту в Салоніках. Це було зумовлене не браком пригод. Навпаки. Він розробив ретельний план — з метою опинитися подалі від тієї Росії, у якій політична революція загрожувала обернутися соціальною катастрофою: «На нас чекає масове кровопролиття і, можливо, терор».

Як зазвичай, він шукав відповіді на свої питання за читанням книг. За останні півроку він перечитав історичну літературу, книги про революції (зрозуміло, про Велику французьку, але ще і про революцію 1848 року), про боротьбу за владу між Марієм і Суллою в Стародавньому Римі тощо. Він сидів з олівцем у руці, щось зазначав, розмірковував, а тим часом навколо нього Росія розпадалася на частини. Йому здавалося, що він знайшов очевидні паралелі в фазах французької та російської революцій. Що робили розумні люди в тодішній Франції? Так, вони встигли залишити країну до початку терору, а потім, після падіння Робесп'єра, повернулися. Отже, слід перечекати період розпаду, а потім повернутися назад, коли життя знову нормалізується. Саме так він і сподівався вчинити. Тому він і вирушав добровольцем на цей фронт. Військова форма — його сховище.

Салоніки справили на нього гнітюче враження. Частково виглядом спаленого міста: «Ніколи не бачив руйнувань такого масштабу». Кілометри згорілих будинків. Цивільне населення — греки, турки, євреї, албанці — мешкали «мов жебраки в наметах або дерев'яних сараях посеред руїн, на які перетворилися їхні будинки». А почасти — настроєм у союзницьких військах. Він незабаром зрозумів, що почалося моральне розкладання і що «все зненавиділи цей фронт». Бої траплялися рідко, натомість хвороби, здебільшого малярія, спричиняли смерть. У фешенебельних ресторанах поруч з сіллю і перцем на столах зазвичай ставили стаканчики з таблетками хініну. Солдати-відпускники часто влаштовували різні безчинства, а в офіцерських їдальнях раз у раз спалахували бійки між представниками різних армій. Останнє особливо шокувало Лобанова-Ростовського. Нічого подібного він раніше не бачив. Ворогували зазвичай одні й ті самі: британці, серби і росіяни билися з французами, італійцями та греками. Десь високо в горах очманілий французький полковник проголосив власну карликову республіку, карбував власну валюту і випускав свої поштові марки.

Розрахунки Лобанова-Ростовського не виправдалися. Революційні потрясіння відчувалися навіть на Балканах. Особливо після того, як вони дізналися про те, що більшовики перебрали владу у свої руки і вчора в Брест-Литовську почали з німцями переговори про перемир'я. Після цього атмосфера в батальйоні загострилася. Солдати й унтер-офіцери нарікали, ремствували, сперечалися, не корилися наказам, спізнювалися на шикування. Вартові спали на посту. Офіцери сумнівалися, чи варто видавати боєприпаси особовому складу. А сам Лобанов-Ростовський потрапив під обстріл. Після цього випадку його перевели в інше місце і призначили командиром роти зв'язку.

Саме цю роту він і вів тепер через гори, прямуючи до російської дивізії, що стояла біля озера Пресба. І єдина дорога, що веде туди, пролягала через 1800-метровий перевал Пісодері. Початок, як уже було сказано, виявився вдалим. Але вище лежав сніг, і вузенька, звивиста стежка вкрилася льодом. Лобанов-Ростовський почув позад себе крики і, озирнувшись, побачив, як один віз, запряжений кіньми, зісковзнув униз і звалився з обриву. Коли вони дісталися уламків, один кінь уже загинув. Іншого йому самому довелося пристрелити. За якийсь час стежка зробилася такою крутою, що виснажені коні не могли йти далі, і солдатам самим довелося тягнути вози, просуваючись угору, метр за метром. Сімдесят мулів, навантажених телеграфним обладнанням, могли впоратися краще. Але вони не мали навичок подібного сходження, і двоє з них усе-таки скотилися вниз. Час спливав, і рота розтягнулася в довгу, тонку нитку солдатів, возів і в'ючних тварин, які повільно дерлися вгору, до перевалу.

Після обіду пішов сніг. Вони ще не минули перевал. Лобанов-Ростовський верхи на коні патрулює колону, що розтяглася. До шостої години вечора вони дістаються верхівки. Уже сутеніє. Він бачить, як на засніженому полі біля дороги солдат намагається змусити свого мула зрушити з місця. Незважаючи на всі його зусилля, уперта тварина стоїть на місці. Лобанов-Ростовський говорить солдатові, що почекає поряд з мулом, а солдат нехай іде за підмогою.

Лобанов-Ростовський все чекає і чекає. Але ніхто так і не приходить. Що трапилося? Вони вирішили залишити його? Або не можуть його знайти в сутінках і снігопаді? І що йому тепер робити? Для Лобанова-Ростовського цей рік став роком розчарувань і невдач, але сьогоднішній день — найгірший.

Нарешті він почув у темряві голоси й відгукнувся. Це були солдати, які відстали від колони зі своїми возами. Вони допомогли йому з мулом. Близько другої години ночі останній віз минув гірський перевал

178

Ще вчора він відчув, що кінець близький. Єдиний і безповоротний. Ще не відомо, чим закінчиться цей бій, але надія на щасливий кінець тане з кожною годиною. Після ураганного вогню, після газової атаки, після загрози оточення, контрнаступу, що зазнав невдачі, після безладного ближнього бою Монеллі та його рота відступили і зайняли позиції трохи нижче, в лісі на Кастельгомберто. Але зі сходом сонця австрійські ударні групи атакують і це місце. «Настав час, який я передбачав, нехай проти своєї волі, з самого першого дня на війні. Немов усе минуле, з його боротьбою, стражданнями і зусиллями, зосередилося в одній вирішальній трагічній миті».

Холодно, сніжно, темно. Монеллі та його солдати мерзнуть, вони зголодніли, хочуть пити. Учора їм довелося так спішно відступати, що вони не встигли ані поїсти те, що вже було приготовлено, ані взяти припаси з собою. Страх і невизначеність великі. Вони не знають, з якого боку ворог. Монеллі посилає патруль, щоб зв'язатися зі своїми військами, які можуть перебувати ліворуч, але патруль не повертається. Спати не доведеться. У них є гранатомет, і вони стріляють наосліп у темряву. Мають десять ящиків снарядів, і вони хочуть швидше покінчити з ними, перш ніж почнеться новий наступ. А крім того, чому це ворог повинен спокійно спочивати, у той час як вони не сплять?

Світає. Ледве розвиднілось, як австрійські кулемети почали обстрілювати їх позиції. Потім пішли в хід гранати. Усе затягло димом. Він їсть очі та вуха. Положення стає безнадійним. Положення вже безнадійне. Рота розтала, голодна і майже беззбройна.

Вони здаються. Австрійські солдати оточують їх.

Монеллі дістає свій револьвер, кидає його на землю, бачить, як той котиться з обриву. Цієї миті він відчуває тільки гіркоту: тридцять місяців війни — і ось результат. Він бачить, як багато його солдатів плачуть. Чує, як один з них вигукнув: «Що скаже мама!»

179

Великий наступ під Капоретто завершився. Настала зима, і загартовані німецькі дивізії вирушили випробовувати свою тактику інфільтрації[259] на інших жертвах. На підмогу до знесилених італійців прибули французькі та британські підкріплення. Фронт застиг уздовж річки П'яве.

Цього дня Пал Келемен зустрічає батальйон боснійських мусульман. Вони, як і мусульманські колоніальні війська на службі у французів, були елітними з'єднаннями. Їх посилали на найскладніші завдання. Міський витончений житель, Пал Келемен здивовано дивився на цих багато в чому чужих йому істот. Його лякав їхній войовничий запал. На що вони розраховували в цій війні? Австро-Угорщина анексувала Боснію 1908 року. Келемен уважає, що частина старих боснійців, які зараз постали перед його очима, повинна була б «чинити опір тій владі, якій вони тепер вірно служать». Але мимоволі він захоплюється ними.

Цього самого дня Паоло Монеллі дістається місця призначення, старовинної фортеці в Зальцбурзі, де розміщується табір для військовополонених. Шлях тривав майже два тижні. Він плентався у колоні втомлених, деморалізованих військовополонених, у драній формі, із затертими нагородами та відзнаками. Іноді вони билися через їжу, іноді спалахували сварки, коли деякі солдати користувалися послабленнями, щоб порушити дисципліну і накинутися на своїх офіцерів. Багато хто раділи тому, що війна для них завершилася, і не приховували цього. Але Монеллі не міг не помітити, що у супротивника-тріумфатора є серйозні проблеми: багато австро-угорських солдатів, які стояли на узбіччі та із задоволеним виглядом споглядали колону військовополонених, виглядають виснаженими від недоїдання. (Крім того, у ворога бракувало людей: серед солдатів траплялися горбані та навіть один карлик.)

Сьогодні для нього та інших почалася табірне життя, і Монеллі вже зрозумів, що його існування в осяжному майбутньому являтиме собою безперервне коливання між двома станами: тугою і голодом. Він занотовує у своєму щоденнику: