Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Особистий досвід переживання того, що називають війною, в кращому випадку може полягати у пробудженні спогадів про загадкове і плутане сновидіння. Деякі індивідуальні події висвічуються яскравіше ніж інші, з ясністю через напруження особистої небезпеки. Потім буденними стають навіть найнебезпечніші ситуації, поки дні минають у відчутті постійної близькості смерті. Але і це відчуття, цю думку, якою б важливою вона спочатку не здавалася, людина витісняє з пам’яті, — адже вона стала постійною, і тому її значенням починають нехтувати.

Хронологія

1/1 Початок третьої битви за Варшаву. Битва завершилася проміжною перемогою росіян.

Січень Затяжні бої між росіянами та австро-угорцями в Галичині та Карпатах, аж до квітня.

4/1 Османський наступ на Кавказі перерваний у зв'язку з катастрофою поблизу Сарикамиша.

14/1 Британські війська вторгаються в німецьку Південно-Західну Африку.

3/2 Османські війська ведуть наступ на Суецький канал, атака відбита.

8/3 Британський наступ біля Ньов-Шапеля. Тривав тиждень, що приніс незначні успіхи.

22/3 Фортеця Перемишль у Галичині, обложена росіянами, капітулює.

25/4 Британські війська висаджуються на півострові Галліполі, з метою відкрити шлях на Босфор.

Квітень В Османській імперії починається масова різанина вірменів.

28/4 На сході починається масштабний і успішний наступ німців та австро-угорців.

7/5 Американський пасажирський лайнер «Лузітанія» торпедований німецьким підводним човном.

23/5 Італія оголошує Австро-Угорщині війну і вторгається в Тіроль і Далмацію.

23/6 Початок першого італійського наступу біля річки Ізонцо. Незначні успіхи.

9/7 Німецька Південно-Західна Африка капітулює.

15/7 Початок масштабного відступу росіян на сході.

18/7 Початок другого італійського наступу в Ізонцо. Незначні успіхи.

5/8 Російські війська займають Варшаву.

19/9 Початок вторгнення німців та австро-угорців до Сербії.

25/9 Початок масштабного англо-французького наступу на заході. Незначні успіхи.

26/9 Британський корпус починає просуватися вгору по Тигру.

3/10 Англо-французька армія висаджується в Салоніках, щоб надати допомогу сербам.

9/10 Падіння Белграда. Початок розгрому сербів.

11/10 Болгарія оголошує Сербії війну та негайно нападає на неї.

18/10 Третій італійський наступ в Ізонцо. Жодних успіхів.

11/10 Початок четвертого італійського наступу в Ізонцо. Незначні успіхи.

22/11 Битва під Ктесифоном. Британське просування до Багдада зупинено.

5/12 Британський корпус на шляху до Багдада оточений в Ель-Куті.

10/12 Початок евакуації союзників з півострова Галліполі.

29

Зимова холоднеча, зимова тиша. Німецький улан обережно просувається морозним полем. Його піка прикрашена білим прапором. Ніхто не стріляє. Улан наближається ближче. Що це? Дивізія Літтауера, як і раніше, знаходиться в східній частині Східної Пруссії. На фронті затишшя, принаймні тепер. Неподалік від них — Шталлупьонен, поле серпневих боїв, але зараз цей місяць трагізму, надій і літнього тепла далеко позаду.

Як і на інших фронтах, тимчасовий перепочинок змусив тут солдатів заспокоїтися. Немовби ожив мирний образ думок, почуттів і реакцій, чи, можливо, солдати ніби прокинулися від чаду, згадали про стару цивілізовану Європу, ту Європу, від якої їх відділяло менш ніж півроку, але яка, як і серпневе тепло, здавалася тепер такою далекою[58].

І точнісінько як на інших фронтах, усе почалося з практичних речей. Лінія оборони складалася тут не стільки з окопів, скільки з дозорів, розташованих де-небудь у численних селянських будинках[59]. На відкритій східнопрусській рівнині досить важко забезпечувати ці опорні пункти, не привертаючи до себе уваги ворога. Польові кухні їздять довгим, обхідним маршрутом, щоб привезти солдатам гарячу їжу. Однак між німцями і росіянами з плином часу виникло щось на зразок негласної угоди, за якою вони не стріляли в польові кухні одне одного. І ті могли абсолютно відкрито переїжджати від поста до поста, посеред дня, не викликаючи на себе ворожого вогню.

Літтауер щойно отримав нове призначення: командир чоти зв'язку полку. Гіркий досвід перших місяців війни, коли постійно переривався зв'язок, що викликало хаос, змусив відповідальних за цю справу нарешті зрозуміти, що нехтувати комунікаціями неприпустимо. Кількість солдатів було збільшено з двадцятьох до шістдесятьох, і в той час як геліографи не використовували і лежали в обозі марно, замість цього багаторазово зросла кількість польових телефонів з відповідним обладнанням. Незважаючи на це, потреби у зв'язку були ще не задоволені. Літтауер придбав на свої особисті гроші додаткові телефони, шведського виробництва, і подарував їх полку[60]. Солдати його були недисциплінованими і злодійкуватими, враження вони не справляли: «худі коні, поганенькі сідла, узда пов'язана мотузкою». Натомість вони вміли читати і писати.

Німецький улан з білим прапором дістається російського дозору. Він передає лист, адресований офіцерам полку. З собою має посилку. У листі містяться чемні вітання, в посилці — коньяк і сигари. Літтауер разом з іншими відразу пишуть у відповідь листа, настільки ж чемного, у якому запрошують німецьких офіцерів зустрітися на нічийній землі. Потім гусар з білим прапором скаче до німців, везучи їм цей лист, а також дарунок у відповідь — горілку і сигарети.

Пізніше, увечері, троє російських і троє німецьких офіцерів-кавалеристів зустрічаються на промерзлій нічийній землі. Один з них — Літтауер. Росіяни і німці ввічливо розмовляють. Про війну не згадують, говорять загалом про спорт, особливо про кінні змагання, що відбудуться цього літа. У когось з собою фотоапарат. Вони фотографуються. Перш ніж розійтися, домовляються про зустріч на завтра. Росіяни принесуть закуски, німці — коньяк.

Увечері новий командир дивізії Літтауера дізнався про те, що сталося. І заборонив офіцерам подальше братання.

Наступного дня, коли з'явилися німці, з боку росіян пролунали попереджувальні постріли. Зустрічей більше не відбулося. Літтауер почувався огидно:

30

Холодне, свинцеве море. Напружене очікування змінюється позіханням. Вони жодного разу не брали участь у бою, жодного разу не бачили ворога. Щоправда, під час битви біля острова Гельґоланд наприкінці серпня вони чули віддалену канонаду, і тільки. Штумпф описує це як «чорний день» у своєму житті та житті всього екіпажу. Вони майже наблизилися до бою, коли на Різдво знову ж таки чули звуки британських дирижаблів. Але «Гельґоланд» огорнуло фіранкою туману, і його не можна було атакувати, і все ж один з дирижаблів скинув бомби на віддалений крейсер і на вантажне судно, так що десь на борту виникла пожежа. З корабля Штумпфа теж вчинили стрілянину в бік звуків, звісно наосліп, але тим рішучіше.

Справа не в тому, що «Гельґоланд» та інші німецькі кораблі намагалися триматися подалі від ворога. Німецькі стратеги прагнули ретельно обирати, з ким із британського флоту, що переважав за чисельністю, можна вступити в бій. Повсякденну грубу роботу покладали на підводні човни, які повинні були перешкодити постачанню Британських островів і, крок за кроком, послабити супротивника[61]. Значні морські битви не планувалися. Адмірали з обох сторін чудово розуміли, що можуть програти війну за півдня. Відсутність перемог на морі Німеччина компенсувала по-своєму. На початку війни подекуди в світовому океані почали з'являтися легкі німецькі ескадри, іноді вони належали німецьким колоніям. І незабаром почалася примітна гра в кота та мишку між цими невловимими корсарами і незграбним британським флотом[62]. У той час як основний німецький флот до цієї пори задовольнявся патрулюванням власних територіальних вод, щоб захищати свою країну від ворожого десанту і здійснювати поодинокі вилазки, подібні до шпилькових уколів, біля британського узбережжя в Північному морі[63].

Після Різдва «Гельґоланд» патрулював через день. Заняття виснажливе, часто воно означало безсонні ночі. Крім того, воно було неймовірно одноманітним. Штумпф занотовує у своєму щоденнику: «Не відбувається нічого, гідного згадки. Якби я занотовував свої справи щодня, то довелося б писати одне й те саме».

Цей день також був схожим на інші.

Спершу Штумпф разом з іншими матросами драїв палубу. Потім вони начищали до блиску всі латунні деталі. Наприкінці відбувся педантичний огляд форми. Останнє розлютило Штумпфа. Він занотовує в щоденнику:

Штумпф зціплює зуби під час «гидотного огляду» і бажає подумки, щоб ворожий літак «скинув бомбу на голову командира». Він утішається тим, що після обіду буде вільний.

І тут надходить наказ: «Гельґоланд» повинен повернутися до Вільгельмсгафена для постановки в сухий док. «Чорт забирай, — пише він, — ще одна зіпсована неділя». Війна триває всупереч очікуванням Штумпфа. Вечір був витрачений на копирсання в шлюзах. У синіх сутінках спроби рушити далі були марними, і вони підійшли до берега на ніч.

31

Уже пізно. У двері дзвонять. Ельфріда відчиняє. На морозі, у темряві стоїть учень пекаря, у білому робочому одязі і дерев'яних черевиках, укритий борошняним пилом. Він простягає дівчинці закритий кошик. У ньому лежать свіжоспечені хлібці, ще гарячі, щойно з печі. Зазвичай вони отримують свіжий хліб уранці, а зараз наче б то вечір? Хлопчик сміється: «Тепер усе інакше, фройляйн». І розповідає, що ввели нові державні обмеження на використання борошна і що тепер не можна пекти вночі. Але засмучуватися тут не варто. Він нарешті зможе спати, як усі нормальні люди. І побіг далі, крикнувши їй: «Це через війну!»

Бабуся схвалила нововведення. Німці їдять надто вже багато хліба. У газетах з'явилися суворі попередження про заборону використовувати зерно на корм худобі: «Кожен, хто згодовує зерно худобі, чинить злочин проти Батьківщини і зазнає кари». У господарському житті Німеччини виникла необхідність серйозних змін: тепер калорії слід отримувати не з м'яса, а зі споконвічної вегетаріанської їжі. (У зерні, наприклад, його міститься в чотири рази більше, ніж при перерахунку на м'ясо). Ні, не м'ясо, а овочі повинні відтепер панувати на обідньому столі німців. У цих краях дві третини населення працюють на землі. Але це не означає, що всі живуть у рівних умовах. Дрібні селяни та сільськогосподарські робітники вже відчули на собі, що часи змінюються на гірше, тоді як заможні селяни чудово давали раду. Ельфріда чула розмови про те, що багаті селяни, незважаючи на всі заборони, продовжують годувати своїх корів і коней зерном; це було помітно з угодованості худоби та її лискучої вовни.

Ні, багаті селяни і поміщики ще не відчули на собі тягаря війни:

До обурення і заздрості Ельфріди від думки про те, як поводяться багатії, приєдналися того дня докори сумління. Адже і вона деякою мірою завинила перед Вітчизною. Дівчинка дуже любила коней, тому іноді крадькома пригощала їх хлібцем або яблуком. Але тепер коней було не так багато, як бувало перед війною. Усіх їх забрали в армію, крім тих, без яких було не впоратися в сільському господарстві.

32

Ще один обід. Найбільш іменитий гість за столом — без сумніву відомий письменник, шукач пригод, мандрівник і академік П'єр Лоті[65], найбільш дивний — лейтенант Симон, у цивільному житті — учитель французької мови в Англії та перекладач. Так, перекладач: Симон переклав одну книгу з англійської французькою мовою, але популярною вона не стала, бо в ній ішлося про німця (Гете). Незважаючи на свої мізерні заслуги в літературі, лейтенант наполегливо хотів бути героєм вечора. Він — ветеран битви біля Марни, де втратив око і був поранений у руку. За вікнами — прохолодний Париж.

Битва близ Марни вже оточена особливим ореолом. Причина очевидна: саме там були зупинені німецькі армії, що здавалися непереможними, там був врятований Париж і зникла загроза поразки у війні. (Крім того, перемога біля Марни стала розрадою після величезного розчарування через провал дорогого наступу французів у німецькій Лотарингії на самому початку війни.) Але була й ще одна причина. Поле бою було доступним. Зона бойових дій зазвичай була строго закритою для цивільних осіб, потрібен був спеціальний дозвіл, щоб просто зателефонувати туди. (Іноді навіть у високопоставлених політиків виникали труднощі, коли вони мали намір виїхати на фронт, а вони охоче просилися туди, бо це виглядало гідним вчинком, і до того ж вони могли вбратися в костюми власного винаходу, що нагадували військову форму. Одного разу, коли Бріан приїхав на фронт, його вважали за шофера.) Проте місця близ Марни, де точилися бої, були відкритими для всіх охочих і розташовувалися близько від Парижа. Тому вони незабаром стали місцем паломництва. Люди приїжджали туди, збирали осколки, що вкривали поле після боїв, везли додому як сувеніри різні предмети, зокрема: каски, кашкети, ґудзики, гільзи від патронів, осколки гранат, картеч. Ті, хто були не в змозі поїхати на поле, могли замість цього купити щось на пам'ять на деяких ринках, де щойно зібрані сувеніри продавали просто в кошиках.

Лейтенант Симон почав описувати свої враження і те, як він був поранений у битві. Тут Корде побачив, що гості за столом поводяться неуважно і майже не слухають оповідача. Історії про героїв і драматичні військові події також схильні до інфляції. І тоді він згадав про офіцера, якому ампутували обидві ноги і який сказав потім: «Тепер я герой. А за рік стану просто калікою».

Усе ще немислимо сказати: швидше уклали б уже мир. Почувши таке, усі хором кричать: «Обурливо!» Люди знову почали заповнювати ресторани[66].

33

«Люба мамо, — пише він, — на жаль, цього тижня пошти не було, оскільки бракує поштових кораблів». Поштовий зв’язок з австралійськими військами в Єгипті вкрай ненадійний. Три тижні тому вони одержали листи, яких чекали з листопада: прибуло одразу 176 мішків із поштою. Спершу — нічого, потім — забагато, важко на все відповісти. Тепер — знову нічого.

Але Докінз отримав листа з домашніми новинами. Він знає, що всі живі-здорові, що мама водила близнючок до дантиста, що квіти, які він відправив знайомій дівчині, не надійшли, що ціни в Австралії зростають. Настрій у нього гарний. Хоча він, як і раніше, з неприязню ставиться і до самої ситуації, і до Єгипту. Тривають нескінченні навчання, і ще їх застала перша цього року піщана буря. Вони, як і раніше, не знають, що ж буде далі, — чи відправлять їх до Європи чи залишать у Єгипті.

Війна поволі наближається, але поки її ще не видно й не чутно. Приблизно тиждень тому британські літаки-розвідники виявили османські військові з'єднання, що рухалися через Синайську пустелю до Суецького каналу. Три дні тому відбувся довгоочікуваний бій. Два батальйони австралійської піхоти були послані як підкріплення в саме пекло — Ісмаїлію, — і незабаром атаку було відбито[67]. Багато хто, поміж них — Докінз, трохи заздрили тим, хто вирушив до Суецького каналу, і в листі до матері простежується філософія байки про лисицю і виноград:

Біля каналу сталася сутичка, але вдома ти, звісно ж, сама почитаєш повідомлення про це. Четвер став для нас пам'ятним днем, коли на захист каналу вирушили перші з'єднання. Це були 7-й і 8-й батальйони. Вільям Гамільтон[68] служить у 7-му батальйоні, і ще мій старий командир, майор МакНіколл. Усі їм заздрили, але я особисто сумніваюся, що операція принесе їм задоволення, — адже так стомлює чекати цих турок, з яких і солдати зовсім нікудишні.

Сам він проводить час, займаючись будівництвом, розбиранням і транспортуванням понтонних мостів[69]. Цього дня вони, до речі, вільні. Разом з іншим товаришем по службі, офіцером, він їде в Мемфіс — поглянути на стародавні руїни. Найбільше враження справили на нього дві гігантські статуї Рамзеса II. Він пише в листі: «Це приголомшливі скульптури. Напевно, потрібні десятиліття для їх зведення». Тепер вечір, і він сидить у своєму наметі:

34

Тепер усе позаду: шість місяців роботи в приватному військовому госпіталі у Москві; старанне навчання на курсах медсестер (практичні основи вона опанувала добре, але проблеми виникали з теорією, що викладали важкою російською мовою); іспит; урочиста церемонія в православному храмі (священик неправильно вимовляв її ім’я — «Флоренц»); спроби влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпіталь № 10 (ці спроби були успішними після чергового втручання її колишнього роботодавця, відомого кардіолога).

Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

Того самого дня, 12 лютого, польські Сувалки знову були зайняті німецькими військами. Цього разу Лаура де Турчинович та її родина не змогли втекти, бо один із близнят захворів на тиф. Їй, як ніколи, зараз бракувало її чоловіка Станіслава. Було холодно й випало багато снігу. Вона пише:

35

Морозило, зимове небо затягло хмарами. Вони зрозуміли, що битва вщухла, бо не чути більше гуркоту вибухів і вичерпався потік поранених. Завершився тиждень безперервної роботи. Бочарська та інші сестри милосердя абсолютно виснажені. Їхній керівник добре розуміє це і відсилає кількох сестер, зокрема, з імпровізованого госпіталю. Їм доручено поїхати в сусідню 4-ту дивізію і роздати солдатам подарунки, що надійшли поштою з Росії, від приватних осіб, але під час боїв їх просто складали на купу.

Автомобіль чекає на них. Вони вирушають у дорогу. Заледеніла зимова дорога виводить їх із маленького містечка. Вони проїздять повз військове кладовище, яке Софія вже бачила, коли вперше приїхала в Герардово. Вона зазначає, що розміри кладовища збільшилися втроє, воно перетворилося на «ліс із дерев'яних хрестів». Її це не дивує.

Минув тиждень, а немов ціле життя прожите, як для цих загиблих, так, деякою мірою, і для самої Софії. Раніше вона була незрілою ідеалісткою, трохи зарозумілою панянкою, однією з багатьох, хто з почуття патріотизму, у військовій гарячці, записався добровольцем на медичну службу. Навіть попри те, що в неї вдома війну не зустріли з радістю. Софія пам’ятає, як до них у маєток примчав вістовий з папером. Пам'ятає, як наступного ранку відвели коней в село, щоб обрати з-поміж них найпридатніших для відправлення на фронт. Пам'ятає, як юнаки в недільних костюмах з піснями залишали садибу, як їх проводжали матері і дружини, як жінки на знак жалоби накривали фартухом голову, як їхнє сумне голосіння дзвеніло в осінньому повітрі. Вона пам’ятає, як глянула вниз, у долину, на річку і далекий ліс, і те, як кожною дорогою рухалися юрби людей, з кіньми, возами, — рухалися в одному напрямку: «Куди не глянь, усюди безліч людей, і здається, ніби сама земля ожила і почала рухатися».

Бочарська вступила в одне з відділень Червоного Хреста. Форма сестри милосердя здавалася їй розкішною. Але вона майже нічого не вміла. Одного разу їй доручили помити підлогу в операційній. Вона зовсім розгубилася, адже ніколи в житті не мила підлоги. Здебільшого вона та інші медсестри перебували час, байдикуючи, — стан тривалого очікування посилював апатію. Поки, чотирнадцять днів тому, не почався німецький наступ.

Тоді вперше в житті вона чула ураганний вогонь, правда, здалеку: вибухи зливалися, безперервно гуркотіло, здригалася підлога, дзвеніли шибки, і нічне небо розтинали спалахи трасуючих снарядів. Настав іще один тиждень очікування біля цієї глухої акустичної куліси. У холодний полудень її та ще кількох інших сестер відправили в Герардово. Назустріч їм дорогою тяглися нескінченні колони саней із пораненими. Хтось лежав на соломі, хтось — на строкатих подушках — трофеях війни. Погоничі човгали поруч із саньми. Вони підстрибували і тупцювали, щоб хоч якось зігрітися в січневу холоднечу. Нарешті медсестри дісталися будівлі великої фабрики. Двір був переповнений саньми і возами. Санітарна машина, у якій вони їхали, змушена була зупинитися біля воріт.

Здобувши перемогу над російськими арміями, які вторглись у Східну Пруссію, німецьке командування робило спроби потрапити на південь, до Варшави та в долини Вісли. Ці спроби не завжди були успішними, незважаючи на те, що вперше у світовій історії вже були застосовані отруйні гази[70]. Останній наступ німців було швидко зупинено, але російська сторона, не задовольнившись досягнутим, провела серію провальних контрнаступів.

Втрати росіян були настільки колосальними, що їхня медслужба просто захлинулася. Біля будівлі фабрики лежали ноші з пораненими, для яких не знайшлося місця всередині, які вмирали вночі від переохолодження. У самій будівлі поранені лежали всюди, навіть на сходових майданчиках і між верстатами, або на ношах, або на розідраних тюках з бавовною. Нечисленний медперсонал просто не встигав виносити померлих від поранень. Легкий запах гниття долинув до Бочарської, коли вона ввійшла всередину. Дівчина ледь не знепритомніла. Навколо було темно. Підлогою текла кров. Зусібіч чулися благальні голоси. Чиїсь руки хапали її за спідницю. Більшість поранених були молоді, налякані, приголомшені; вони плакали, їм було холодно, вони звали її «матінкою», хоча вона була одного з ними віку. Деякі з них марили. У великих залах спалахувало світло від кишенькових ліхтарів, схожих на блукаючий погляд.

Так тривало щодня.

З уривчастих розповідей поранених їй удалося відновити сувору картину того, що сталося. Один казав: «Сестро, у мене досі перед очима поле бою. Жодного захисту, жодного деревця. Ми змушені були перетнути це відкрите, рівне місце, і там було казна скільки німецьких кулеметів». Другий: «Моїх солдатів посилали просто на це відкрите місце, без багнетів — про що вони міркували?» Третій: «Щодня окопи поповнювалися новими солдатами, і щодня, до вечора, від них залишалася жменька». Четвертий: «Ми не вміємо застосовувати гранати, як роблять німці. Ми вміємо тільки нівечити людей». Найтяжчі бої точилися навколо великого винно-горілчаного заводу, і його внутрішній двір був забитий трупами коней, які потрапили під вогонь.

Автомобіль повертає вбік. Вона бачить зрізані верхівки дерев. Бачить, як праворуч відкривається вид на рівнину. Перед нею — засніжене поле, зрите снарядами, під суцільним покровом коричневих вирв. Офіцер, який їх супроводжує, показує вдалину. Там розташовується горезвісний винно-горілчаний завод. Вона дивиться в бінокль. І чує свист, за яким відразу лунає гуркіт. Праворуч від автомобіля злітає фонтан землі. Знову гуркіт. Цього разу ліворуч. Вони швидко їдуть уперед, уздовж алеї, до невеликої садиби. Входять до будинку, минаючи хол з телефоністами, заходять до просторої, порожньої зали, де над масивним столом схилилися двоє офіцерів.

Приносять чай. Софія сидить поруч із тим, хто виявився командиром дивізії, — люб’язним, охайно вдягненим генералом Мілеантом. Він цілком бадьорий на вигляд і оголошує бій «великою перемогою російської армії». Він додає: «Лише моя дивізія втратила шість тисяч багнетів». Софія здригається, вона «й уявити не могла рахунок втрат у багнетах, а не в поранених і вбитих». Настрій дещо поліпшується, коли приходить майор артилерії, з дружиною якого Софія була знайома, — «вона найелегантніша дама в усьому Петрограді». Чаювання завершується в приємній атмосфері. Відчувається загальне полегшення. Кожен із них причетний до того, що можна назвати успіхом. Софія Бочарська відчуває, що впоралася зі своєю роллю. За чаєм вони багато сміялися.

36

Ще одна безсонна ніч. Опівночі фон Геріха та інших у цьому неглибокому сирому окопі збудили віддалені вибухи снарядів і постріли з рушниць. Нова спроба німецького наступу. Цього разу вони атакують 9-ту Сибірську стрілецьку дивізію, яка утримує позиції ліворуч від полку фон Геріха. Тому не довелося тривалий час чекати. Ось вони, світлові сигнали його форпостів: червоне — біле, червоне — біле.

Отже, тут також планується напад. Вони готові до цього.

Полк фон Геріха стоїть тут уже п'ять днів. Незрозуміло, що відбувається насправді. Їх спішно переправили на цю ділянку фронту, під Карвово, за сто п'ятдесят кілометрів на північний схід від Варшави, просто на кордоні зі Східною Пруссією. Німці перейшли тут у контрнаступ і здобували перемогу. Поширювалися чутки, що багато російських частин потрапили в оточення в густих лісах під Августовом, — на північ від них.

Погода не радувала. Сильні морози поступилися місцем відлизі. Почалися дощі, і сніг зовсім розтанув: їх нашвидкуруч виритий окоп на дециметр був заповнений водою. Вони постійно страждали від сирості, дуже мерзли холодними ночами. Харчувалися лише чаєм і вареною картоплею. Раз у раз наступала німецька піхота, а обстріл артилерії був таким потужним, що фон Геріх не бачив раніше нічого подібного. Його солдати — на межі паніки. Одного разу йому вже довелося погрожувати їм револьвером, щоб відвернути втечу з передової.

До того ж фон Геріха кілька разів поранило. Вибухом снаряда його підкинуло в повітря, осколок влучив йому в ліву частину шиї: пізніше він виколупав гострий шматочок металу за допомогою олівця. Іншим разом, коли він стояв навколішках край окопу, коригуючи вогонь своєї артилерії, його поранило осколком снаряда в лоб, але цієї миті фон Геріх повернув голову, тому осколок не потрапив усередину, а лише дуже вдарив його, залишивши велику криваву рану: форма була вся в крові. Відтоді йому дошкуляв головний біль.

У проміжках між боями вони ховали своїх загиблих товаришів за селом, розташованим просто біля лінії фронту. Настрій у нього ставав дедалі похмурішим, песимістичним. Він занотовує у своєму щоденнику: «Хто з нас зможе повернутися додому, коли все це завершиться?»

У пітьмі він відчував якийсь рух. Темна лінія рухалася в їхньому напрямку. Фон Геріх схопив трубку польового телефону і наказав артилерії негайно відкрити загороджувальний вогонь. Темна лінія наближалася. Ще ближче. Жодного пострілу або вигуку. Ось над окопом засвистіли картечні гранати. Вони влучали в ціль, вибухаючи просто поверх темної лінії («трах-трах-трах»). Ланцюг червоних вогнів осяяв нічне небо. Фон Геріх наказує своїм солдатам відкрити вогонь. Темна лінія перед ними сповільнила крок, повернула, зникла вдалині.

Решта ночі минула спокійно.

Уранці фон Геріх спробував підвестися, але одразу ж упав. Виявилося, що він не відчуває свою ліву ногу. А потім і ліва рука дивним чином оніміла. Можливо, це психічна реакція, адже кінцівки не ушкоджені. Командир батальйону хоче, щоб фон Геріх залишився на своєму посту. Але той непохитний. Він підозрює, що його паралізувало через ту саму контузію[71] в лоб, яку він дістав кілька днів тому. Він зворушливо попрощався зі своєю ротою. Багато хто, і він сам, розплакалися, і благословив солдатів. Потім його перенесли в штаб частини, де його оглянув лікар, який підтвердив, що він потребує лікування. Фон Геріх з полегшенням зітхнув: «Я вирушаю додому зі спокійною совістю».

Цього похмурого лютневого дня фон Геріха відвезли на хиткому селянському возі у військово-польовий госпіталь у Ломжі. Там на нього чекали неприємності, хоча і меншого масштабу.

Він, звісно ж, розраховував відпочити, але це виявилося неможливим. Після недавніх боїв госпіталь переповнений пораненими. Ліжок на всіх бракує. Чимало люду змушені лежати на соломі. Поміж поранених багато тяжких, вони стогнуть, плачуть, голосять — і помирають. Хоч як парадоксально, але це видовище було для нього новим. Зрозуміло, він бачив тих, хто помирали на полі бою, бачив страшні рани, але в нього бракувало сил або часу тривалий час затримувати на цьому свою увагу[72]. Поранених якнайшвидше несли з поля бою. Отже, він не помічав їхніх страждань. А його лякали не рани. Його лякало страждання.

Сутеніє. На соломі неподалік від фон Геріха лежить чоловік, перевернувшись на живіт. Йому відстрелило частину черепної коробки. У зяючій рані видно мозок. Зіщулившись від болю, він рве руками солому і слабким, жалібним голосом повторює одну й ту саму фразу: «Мамо, дай води! Мамо, дай води!». Фон Геріх приголомшений:

Усю ніч безперервно цей чоловік просив маму принести води.

37

Прохолодний весняний ранок. Сонце ще не зійшло, але прапорщик Рене Арно вже на ногах. У напівтемряві він обходить окопи, від поста до поста, перевіряє часових, які змінюються кожні дві години, а заразом стежить за ворогом: раптом щось готується. Усім відомо, що зараз найкращий час доби для раптового нападу. Хоча на берегах Сомми таке трапляється не часто.

Це спокійний район. Загроза нападу невелика. Трапляється, що поряд просвистить німецький снаряд, і той не з найважчих, лише якийсь 77-й, зі своїм характерним «шуууууууу… бум». Зрозуміло, тут є снайпери, які видивляються роззяв; є й перевірки ходу сполучення, що пролягає через пагорб і відкрите для кулеметного вогню з боку німців. Саме там і загинув його попередник від кулеметної черги просто в голову. Тоді Арно вперше побачив убитого. Коли повз нього несли на ношах тіло — голова і плечі вкриті шматком брезенту, червоні штани закриті синьою шинеллю, — Арно, незважаючи на свою недосвідченість, не був дуже вражений. «Я був сповнений життя і навіть не міг уявити себе на його місці — немовби лежу на ношах з тією байдужістю, яку завжди поширюють навколо себе мерці».

Арно належить до тих людей, які раділи, дізнавшись про початок війни. Йому тоді минув 21 рік, але на вигляд він був не старший за шістнадцять. Він боявся лише одного: як би не завершилася війна, перш ніж він устигне потрапити на фронт: «Як принизливо не брати участі в головній пригоді мого покоління!»

Остання година темряви, що поволі розсіюється, може нервувати новачка.

Нарешті минула година, і обрій прояснився, заспівали перші птахи, контури ландшафту поступово окреслилися на тлі молочного світанку.

Тут він почув постріл. Потім ще один, два, багато… Менше ніж за хвилину рушничний вогонь уже палахкотів уздовж окопів. Арно почав будити сплячих. Біля входу до притулку він зіткнувся з солдатами, які вже вибігали з гвинтівками в руках, намагаючись надіти на себе наплічники. Він побачив, як червона сигнальна ракета злетіла в повітря з ворожого боку. Він розумів, що це сигнал для німецької артилерії[73]. Одразу слідом за цим пронісся ураган снарядів. Вони розривалися навколо французьких окопів. Край окопу вимальовується на тлі вогненних вибухів. Повітря сповнюється «гуркотом, свистом і вибухами». Відчувається різкий запах газу.

Раптом Арно усвідомлює, що німці вже наближаються, що вони на нічийній землі. Він перестрибує через спини солдатів, поспішаючи до того місця, де з окопів добре видно ворожу лінію. Навколо гуркіт, завивання і шипіння. Там, попереду, він зможе спостерігати за німцями: «Думка про те, що мені потрібно зробити, позбавила мене страху». Він вдивляється в пагорб, що розділяє німецькі та французькі позиції. Нічого.

Обстріл поступово стихає. І нарешті зовсім припиняється. Розвіюється дим. Знову стає тихо. Починають надходити повідомлення. Двоє убитих у сусідній частині, п'ятеро — з роти праворуч.

Поступово Арно відтворює картину події. Двоє засмучених вартових надумали поцілити в перелітних птахів. Напевне, це були кроншнепи, які летіли до місць своїх гніздувань у Скандинавії. Постріли ввели в оману інших вартових, і ті, побоюючись нападу, також почали стріляти. За мить уздовж окопів спалахнула перестрілка. Раптовий вогонь налякав німців, і вони, чекаючи атаки, віддали наказ своїй артилерії.

Наступного дня був дописаний офіційний епілог. У повідомленні французької армії можна було прочитати таке: «Німецький наступ біля Бекура, поблизу Альбера, було повністю придушено нашим вогнем». Коментар Арно був такий: «Отак пишеться історія».

Того самого дня, 28 лютого, Вільям Генрі Докінз пише своїй матері:

38

З темного неба падає сніг. Вони прямують дорогою, але не впізнають цих місць. Їм трохи не по собі, тим паче, що вони готуються до наступу. Десь там, у сніговій круговерті, знаходяться німці.

По обіді снігопад поступово рідшає і припиняється. Горизонт розчистився. І тоді вони побачили, що відбувається навколо. Майже за два кілометри від них рухаються ворожі кавалеристи. Схоже, вони весь час ганялися одне за одним. Але бій так і не почався. Німцям дозволено відступити.

Смеркає. Дерева обступають їх дедалі щільніше. Вони в серпневому лісі. Тут дев’ять днів тому тривали тяжкі бої, коли німці оточили і знищили вщент XX корпус Булгакова[74]. А тепер переможці ретирувалися, залишивши за собою тихе, безлюдне поле бою. Утім, не таке вже й безлюдне.

Колона вершників рухається вперед, і Літтауер бачить якісь дивні стоси, немов уздовж лісової дороги нагромаджені дрова. І все ж щось не сходиться. Це вочевидь не дрова, зважаючи на їх розміри, і взагалі не схоже на деревину. Один корнет прямує до них і відразу ж повертає назад: ні, це не дрова, це штабелі людських тіл.

Місцеві жителі мали поховати загиблих. Але їм поки не вдалося завершити цього ритуалу. Ліс став місцем жорстокого кровопролиття. Військові з'єднання зненацька зітнулись у страшній метушні. Раз у раз спалахували ближні бої, цілком хаотичні. У той час як оточені російські частини тіснилися на маленькому п’ятачку, відчайдушно намагаючись прорватися. Літтауер був приголомшений. Він ніколи не бачив нічого подібного.

Літтауер прямує далі, з жахом вдивляючись в моторошні застиглі картини. Ось він бачить батарею: люди й коні застигли в своїх звичайних позах, усі вони мертві. Він бачить піхотну роту, яка полягла зразковим строєм: усю її скосив кулеметний вогонь, усі мертві. Бачить півдесятка санітарів, які лежать у ряд із навантаженими ношами, і всі вони також мертві. Бачить одягнутих у сіре німців, які лежать купою: вони марно намагалися сховатися під кам'яним містком, але всі вони тепер мертві. Бачить обоз російського полку.

Вони зупинилися на постій у селі. Будинки були переповнені тяжко пораненими росіянами, яких німці не чіпали відступаючи. У деяких у ранах ворушилися хробаки. Сморід стояв нестерпний. Літтауер не зміг ночувати в будинку. Він ліг спати у дворі, просто в снігу.

39

Зима незабаром завершується. А разом з нею — і лютневий наступ німців. В обох випадках йдеться про феномени, абсолютно непередбачувані, незважаючи на закони метеорології та плани стратегів. І коли полк Лобанова-Ростовського готується до бою — останнього або передостаннього, невідомо, — щоб зайняти малесенький горбок на лінії фронту або знищити ворожу позицію, або здійснити інший задум, що можна роздивитись у всій повноті лише на штабних картах масштабу 1:84 000, — починається сильна хуртовина.

Цю зиму в північно-західній Польщі можна назвати жахливою. Остання атака Гінденбурґа не мала особливого ефекту. Лінія фронту росіян у північно-західній Польщі пересувалася зовсім трохи то туди, то сюди, але в цілому залишалася незмінною.

Андрій Лобанов-Ростовський служив у гвардійської дивізії — тому типі надійних елітних з'єднань, що використовували в ролі «пожежних» і яких посилали на найнебезпечніші ділянки. Але він знову уник тяжких боїв. Спочатку захворів у Варшаві, потім пересідав з потяга на потяг і їхав то в одному, то в іншому напрямку, поки генерали вирішували, де ж його дивізія найпотрібніша: «Те, що військове керівництво в паніці не могло ухвалити певного рішення, свідчило про те, що ситуація змінювалася щохвилини». Зрештою вони зупинилися в Ломжі. Дивізія вирушила на лінію фронту, на північний захід від міста, позначеного на карті. «І коли наблизився ворог, ця лінія дійсно стала фронтом».

Завершувалася зима, а з нею — і зимові бої. Тепер уже йшлося про битву «місцевого значення». Заметіль не повинна була перешкодити наступу росіян згідно з планом. І знову Лобанов-Ростовський є лише глядачем. У цій ситуації він як сапер не затребуваний. Він уважав жахливим, що війна або, швидше, генерали не бажають скоритися перед силами природи: «Звуки артпідготовки і гарматного вогню змішувались із завиванням вітру і заметіллю». Втрати були надзвичайно великими, навіть за мірками цієї війни, бо багато поранених просто загинули від переохолодження. А ті з них, хто вижив у сніговій бурі та при низьких мінусових температурах, дістали обмороження. Госпіталі були переповненими солдатами з ампутованими кінцівками.

Андрій Лобанов-Ростовський почувався кепсько. Його гнітили бездіяльність і постійне очікування. Він уважає, що пасивність і відсутність дій «надзвичайно пригнічують». Монотонність життя порушувалася тільки тоді, коли німецькі аероплани пролітали над ними, зазвичай удосвіта або пізно ввечері, і скидали на них бомби.

40

Полковий священик привітав їх у своїй проповіді з тим, що всі вони живуть у цей доленосний час. Потім вони проспівали «Твердиня наша — вічний Бог», пропустивши другий вірш, бо він міг бути розтлумачений як сумнів у силі зброї[75]. Минуло кілька дивних місяців. Бої гриміли десь удалині, і то рідко. За весь час перебування на фронті Андресен зробив лише три постріли, причому він був певен, що кулі полетіли в нікуди, застрягши в загородженні перед їх позиціями. Коли панувало затишшя, у нього іноді виникало відчуття нереальності того, що відбувається, що рано чи пізно заволодіє всіма учасниками подій, яке заважало усвідомити, що дійсно триває війна.

Напевно, саме тиша і спокій змусять його відчути — йдеться саме про почуття, — що все в цьому світі незбагненним чином наближається до свого кінця. У будь-якому разі він мріяв про мир. Андресену вночі снилися дивні сни. Як учора: йому наснилося, що він гуляє вулицями Лондона, одягнений у свій кращий костюм, пошитий до конфірмації; потім раптово переноситься у дім свого дитинства і накриває там на стіл, готуючись обідати.

Спів птахів, спекотне синє небо розкинулося над землею, де з сухого жовто-коричневого починає проростати соковите яскраво-зелене. Весна настала в Пікардії. Зацвіли крокуси, у лісі розпустилися фіалка та білокрильники, а просто посеред недавніх руїн Андресен побачив чемерники і проліски. Зазвичай весна була часом сівби, але не тут і не зараз. Зрозуміло, Андресен міг почути звуки парової молотарки, що лунали з села. Але зерно, що там перемелювалося, не знадобиться французькому селянинові, — адже йому навіть заборонили зорати власну землю; причому заборона ця була ще суворішою з урахуванням того, що вона була запроваджена тоді, коли селяни вже встигли зорати більшу частину, — виявилося, зовсім марно.

Андресен жалів тих французів, які все ще залишались у селах просто за лінією фронту.

Андресен, який сам виріс у селі, добре розумів страждання французьких селян, яким тяжко було змиритися з бездумним марнотратством на війні. На початку свого перебування в цих краях солдати щоночі застеляли спальні місця новою, необмолоченою пшеницею з полів. У розбомбленому Лассіньї деякі вулиці були вистелені товстим шаром необмолоченого вівса для того, щоб приглушити шум від возів.

Можливо, та сама сільська натура заговорила в Андресені, коли йому полюбився маленький віслючок на кличку Паптіст, який стояв на одному з обійсть в Кюї. Любов виявилася нерозділеною: віслючок сердито кричав, коли до нього наближалися, і готовий був брикнути непроханого гостя. Андресенові віслючок здавався надзвичайно комічним у своїй дурості та вроджених лінощах. Цієї неділі він вирішив написати його портрет: віслючок стоїть на галявині та насолоджується весняним теплом. Коли малюнок буде готовий, він пошле його своїм, додому.

Віслючок був не єдиним його знайомим. У Кюі він також потоваришував із двома француженками, блондинкою і брюнеткою. Вони були біженками з довколишнього села, що опинилося на нічийній землі. Швидше за все, це знайомство відбулося тому, що він данець, а не німець. Брюнетка мала одинадцятирічну доньку, Сюзанн, — звали її Су. Вона називала Андресена «Крестен-датчанин». Брюнетка не бачила свого чоловіка з кінця серпня. «Вона дуже засмучена».

Андресен допоміг брюнетці написати до відділення Червоного Хреста в Женеві, щоб отримати відомості про її зниклого чоловіка. Ще він подарував Су лялечку на ім'я Лотта. Дівчинка радісно возила її, посадивши в порожню коробку з-під сигар. Андресен вирішив змайструвати для ляльки іграшкову карету.

41

Під час тривалого та виснажливого походу через засніжені гори найбільше враження на нього справило те, що ніде не було видно дерев. І немає жодних птахів. А він думав, що зустріне хоча б воронів або грифів, а можливо, інших якихось птахів, що харчуються падлом, бо в кінці шляху він міг бачити наслідки великої катастрофи біля Сарикомиша, — тисячі задубілих трупів коней і верблюдів. «Воістину це нещасна країна, якщо навіть хижі птахи залишили її».

Однак у ньому не було помітно жодної тіні каяття. Він дістав те, що хотів.

Коли в серпні почалася війна, багато хто виявив бажання взяти в ній участь, довгими і важкими шляхами дістаючись до Європи. Мабуть, шлях Рафаеля де Ногалеса виявився одним із найдовших. І вже напевне найтяжчим. Якщо хтось і заслужив титул «міжнародного авантюриста», то це він. Народився Рафаель у Венесуелі, у старовинній родині конкістадорів та корсарів (його дід воював за незалежність країни), виріс і здобув освіту в Німеччині. Його завжди вабили пригоди.

Рафаель Інчоспе де Ногалес Мендес не був захоплений ідеями нестримного націоналізму або утопічними енергіями, що рухали мільйонами людей. Не мав наміру він на той час і доводити щось собі або іншим. Безстрашний, нетерплячий, безтурботний, він давно був готовий до життя в невпинному русі. Так, він воював в іспано-американській війні 1898 року, брав участь (не на тому боці) у перевороті 1902 року у Венесуелі, за що був змушений емігрувати з країни; бився добровольцем в російсько-японській війні 1904 року (де був поранений); промивав золото на Алясці (уважається одним із засновників міста Фербенкса), був ковбоєм в Аризоні. Нині Рафаелю де Ногалесу 36 років. Він енергійний, привабливий, гордий, загартований, освічений, темноволосий і невисокий на зріст, капловухий, з овальним обличчям і глибоко посадженими очима. Своїм зовнішнім виглядом де Ногалес дуже нагадує Еркюля Пуаро: прекрасно одягнений і має невеликі, гарно підстрижені вуса.

Ледь почувши про початок війни, він сів на поштовий пароплав, що йшов до Європи, твердо вирішивши брати участь у битвах. Судно називалося «Кайєнна». Коли ж він звивистими шляхами дістався нарешті Кале, перед ним постала трагічна картина. Вулиці міста були заповнені біженцями, здебільшого жінками і дітьми. Вони несли «жалюгідні залишки» свого майна, що вдалося врятувати. Час від часу вулицями марширували солдати або гуркотіла артилерійська батарея, і перехожі тулилися до стін будинків. Назустріч їхали машини, заповнені пораненими в найрізноманітнішій військовій формі: «Схоже, десь точилися бої, але бозна-де». Особливо він запам'ятав два звуки. По-перше, загрозливе гуркотіння аеропланів, що кружляли у них над головами. Вони «вилискували сталлю і були схожі на орлів». По-друге, безперервне тупотіння тисяч людей у дерев’яних черевиках по бруківці. Усі готелі були переповнені. Уперше де Ногалесу довелося ночувати в кріслі.

Через своє виховання він був схильний завжди приставати на бік великих держав, однак новина про те, що німецькі війська розтоптали одну зі своїх маленьких країн — сусідів, змусила його «пожертвувати особистими симпатіями і запропонувати свої послуги маленькій, але героїчної Бельгії». Виявилося, що це легше сказати, ніж зробити. Тому що маленька, але героїчна Бельгія ввічливо відмовилася від пропозиції. Тоді він звернувся до французької влади, але й тут відмовилися прийняти його на службу до армії. Після чого він, розсерджений і ображений, дістав пораду спробувати звернутися… до Чорногорії. Завершилося тим, що його заарештували в горах як шпигуна. Сербська і російська влада також відхилила його пропозицію, звісно, у найввічливішій формі. Російський дипломат, якого він зустрів у Болгарії, натякнув, що, можливо, йому варто спробувати в Японії, «можливо, вони…». Обурення і відчай де Ногалеса були такими великими, що він мало не знепритомнів просто в розкішно обставлений залі російського посольства в Софії.

Рафаель де Ногалес не знав, куди йому податися. Повертатися додому він не хотів. Але не міг він «і нічого не робити, адже це означало б загибель якщо не від голоду, то вже напевне від туги». Випадкова зустріч із турецьким послом у Софії вирішила справу: де Ногалес завербувався в армію супротивника. На початку січня він записався на службу до турецької армії, а за три тижні залишив Константинополь[76] і вирушив на фронт на Кавказ.

Залишивши позаду білі гори, вони скачуть повз маленькі форти, що є зовнішньою частиною фортеці. Над ними сіре небо. Воно накрило «цю Богом забуту землю немов свинцевою кришкою». То там, то тут вони бачать щойно вириті окопи, — а можливо, це братські могили? Йому трапляються задубілі трупи. Він бачить, як їх гризуть собаки. (Пізніше вони дізнаються про епідемію тифу.) Нарешті вони вступають до Ерзурума. Місто має невибагливий вигляд: вузькі вулички, завалені снігом. Але, незважаючи на мороз, в Ерзурумі вирує життя: на базарі рядами сидять купці в шубах, схрестивши ноги, і курять «свій вічний кальян». У гарнізоні — безперервний рух: військові частини, посильні, каравани з вантажем зброї. Тут розташована штаб-квартира Третьої армії або того, що від неї залишилося.

Після обіду де Ногалес прибуває до коменданта фортеці, полковника.

Воєнні дії припинені через мороз і глибокий сніг. Ніхто не наважиться почати ще одну зимову кампанію після катастрофи початку року, коли 150 тисяч солдатів вирушили в похід і лише 18 тисяч повернулися назад. Навіть росіяни, які пишалися такою великою. несподіваною перемогою, вичікували в неприступних горах просто навпроти міста Кепрюкей.

Час від часу чутно далекий гуркіт російської артилерії. Він луною віддається між гір, і зверху, з Арарату, іноді сходять лавини: «Велетенські білі крижані маси повзуть униз і падають з гребеня на гребінь, зі скелі на скелю, поки з неймовірним гуркотом не обрушуються на тихі береги Араксу».

42

Рана, яку він отримав тієї ночі в ущелині, виявилася незначною. І тепер він знову на фронті, після того як підлікувався в госпіталі в Будапешті та пройшов реабілітацію, займаючись закупівлею коней для армії[77] в угорському прикордонному місті Маргіта. Там, до речі, встиг закрутити роман із дівчиною з буржуазної сім'ї, суворих правил, приголомшливо стрункою і високою, — утім, роман так нічим і не увінчався.

Блукання карпатськими ущелинами і перевалами стомлювали монотонністю та відсутністю конкретних результатів. За останні місяці обидві сторони відвоювали собі якісь шматочки територій, втративши значну кількість людей, насамперед через морози, хвороби і брак їжі[78]. Келемен і сам відчував запах, що ширився навкруги: старі трупи відтавали на весняному сонечку, а до них додавалися нові. Мало хто говорив тепер про швидке завершення війни.

Військова частина Келемена знаходиться зараз за лінією фронту і виконує здебільшого поліцейські функції, охороняючи довгі, звивисті колони обозів з їжею, що постійно повзуть цими сльотавими дорогами. Це було легким заняттям. І безпечним. Він зовсім не поспішав на передову. Зі своїми гусарами він часто зупинявся на постій у порожніх школах угорських сіл. Так було і сьогодні. Пал Келемен занотовує у своєму щоденнику:

43

Сіре, чорне, червоне. Ці три кольори весь час впадали йому в око, коли він разом з іншими два дні тому їхав в автобусі від Орлеанського вокзалу, через річку, повз площу Згоди, і далі просто до госпіталю в Нейї. З жадібною цікавістю дивився він на вулиці міста. Весь військовий транспорт був сірого кольору: штабні автомобілі, санітарні машини, броньовики. У чорне вдягалися всі, хто носив траур: «Схоже, кожен, хто не у військовій формі, одягнений у чорне». Червоного кольору були брюки військових, хрести санітарних машин і госпіталів. Його звуть Харві Кушинг. Він американець, лікар із Бостона, приїхав до Франції вивчати воєнно-польову хірургію. За кілька днів йому виповниться 46 років.

Цього дня Кушинг перебуває в Ліцеї Пастера у Парижі, або, як це тепер називалось, — Американський госпіталь (Ambulance Americaine)[79]. Це приватний військовий госпіталь, відкритий на початку війни заповзятливими американцями, які живуть у Парижі, і фінансований з різних джерел. Працювали тут переважно американці з медичних факультетів різних університетів, добровольці, які проходили тримісячну службу. Деякі приїжджали з цікавості, інші, як Кушинг, вбачали професійну мету. Адже тут можна побачити поранення, яких ніколи не зустрінеш у нейтральних і далеких від світової політики США. Оскільки Харві Кушинг був нейрохірургом, і до того ж дуже майстерним[80], він, звісно ж, сподівався багато чого навчитися у Франції, що воювала. Власне кажучи, він ще не визначив свого ставлення до війни. Як розумна і освічена людина, він іронічно сприймав численні яскраві, багаті на деталі, страшні історії про те, що німці зробили і продовжують робити. Він уважав, що бачить наскрізь увесь цей брехливий пафос. Харві Кушинг світловолосий, худорлявий, невисокий. Погляд пильний, очі примружені, губи стиснуті. Він справляв враження людини, яка звикла досягати свого.

Учора, у Страсну п’ятницю, минув його перший робочий день у госпіталі. Кушинг уже почав уявляти, у чому полягатиме його робота. Він бачив поранених. Це були найчастіше терплячі, мовчазні люди із рваним, покрученим тілом, з інфікованими ранами, які потрібно було тривалий час лікувати. З їхніх ран витягали не тільки кулі та осколки гранат, а ще й те, що професійною мовою називали побічними снарядами: шматки одягу, камені, деревинки, гільзи, залишки спорядження, фрагменти тіл інших людей. Він уже зрозумів, у чому полягають найсерйозніші проблеми. По-перше, багато солдатів із хворими, синіми, відмороженими і майже не діючими ногами внаслідок того, що вони день і ніч стояли у крижаній сльотавій воді (терміну «окопні ноги» ще не існувало). По-друге, багато симулянтів і тих, хто з сорому чи марнославства перебільшує свої проблеми. Нарешті, є «сувенірна хірургія», коли проводять досить ризиковану операцію, хоча насправді снаряд міг би і залишитись у тілі пораненого. Після такої операції пацієнт гордо показує всім витягнуту з нього кулю або осколок гранати, немов бойовий трофей. Кушинг хитає головою.

Сьогодні переддень Великодня. Холодна, але ясна весняна погода змінилася дощем.

Зранку Кушинг обходить напівпорожні палати та укладає перелік найцікавіших з точки зору неврології випадків. Поранених із тяжкими черепно-мозковими травмами зовсім не багато, тому він фіксує різні типи уражень нервової системи. Поранені надходять майже винятково з південно-східних частин фронту. Більшість із них французи, є також чорні солдати з колоній[81] і кілька англійців. (Останніх, зазвичай, спрямовували в лікарні ближче до Ла-Манша або додому.) Поступово перелік був складений. У ньому було зазначено таке:

За обідом один санітар розповів Кушингу, як він днями бачив безногого ветерана війни 1870–1871 років і як той, похитуючись, витягнувся на своїх милицях, віддаючи честь солдатові років на 45 молодшому за нього, жертві нинішньої війни, що також залишився без ніг. Після обіду Кушинг відвідав відділення щелепно-лицьової хірургії. Його дуже зацікавили нові ефективні методи лікування. «Унікальна робота — вміння вправляти зуби і щелепу бідоласі, у якого відстрелена більша частина обличчя».

44

Ще один дощовий день. У сутінках Лондон здається надзвичайно сірим і вогким. Він чекає на пероні номер сім із шостої години вечора. Їх потяга немає. Навколо повно люду. Увесь перон заповнений людьми — тут не лише чоловіки у формі кольору хакі, а й багато цивільних: родичі, друзі приїхали на вокзал Ватерлоо проводжати солдатів на фронт. І хоча погода похмура, настрій у тих, хто чекають, піднесений. Вони юрмляться, розмовляють одне з одним. Якщо хтось і невдоволений запізненням потяга, він цього не виказує.

Присутні на пероні служитимуть у добровільному батальйоні — 25-му Королівському фузілерному, який вирушає в тривалу подорож до Східної Африки. Відомо, що європейським військовим нелегко доводиться в цій частині Африки, але більшість людей у формі вже побували в жаркому кліматі або встигли побачити дику природу. Цей «Прикордонний легіон» набирали з жителів Гонконгу, Китаю, Цейлону, Малакки, Індії, Нової Зеландії, Австралії, Південної Африки та Єгипту; тут були і колишні полярники, і ковбої. Сам Б’юкенен на початку війни перебував далеко на півночі, в канадській глушині, колекціонував арктичну флору і фауну, а тому дізнався про те, що сталося, лише наприкінці жовтня. І не гаючи часу, вирушив на південь. До першого великого поселення він устиг дістатися до Різдва, а потім продовжив свій шлях, маючи намір завербуватися в армію.

Ротою Б'юкенена керував досвідчений мисливець на велику дичину, Фредерік Кортні Селус, автор двох популярних книг про Африку[83]. Він утілював типового вікторіанського мандрівника-першовідкривача: безстрашний, оптимістично налаштований, безсоромний, безневинний, загартований і допитливий. Цей 64-річний чоловік з короткою сивою борідкою рухався з легкістю тридцятирічного. (Вікова межа в батальйоні становила 48 років, але багато з новобранців були значно старшими і відверто неправдиво повідомляли про свій вік — настільки велике було прагнення потрапити на війну[84].)

Батальйон від самого початку набув слави елітного з’єднання, де зібралися обрані сміливці. Але поміж тих, хто чекали на пероні, були й такі, хто фактично дезертирував з інших військових частин, щоб потрапити в цей батальйон. Він був єдиним з’єднанням у всьому Британському експедиційному корпусі, що не пройшло хоч якогось військового навчання. Уважалося, що ці люди великодосвідчені та всіляке навчання зайве, навіть образливе для таких gentlemen adventurers. Нічого дивного в тому, що цього вечора в повітрі линув «а spirit of romance»[85].

Більшість з них не знали одне одного. Для цих закоренілих індивідуалістів було незвичним раптово побачити себе у військовій формі — адже вона приховувала їхню неповторну своєрідність! Потрібно було ще познайомитися. 28-річний Ангус Б’юкенен — натураліст, ботанік і зоолог. Особливо його цікавлять птахи. Якщо має вільний час, намірений зібрати екземпляри східноафриканської флори і фауни.

Час спливає. Гамір голосів наростає, в гуртках присутніх лунає сміх. До одинадцятої вечора друзі та родичі починають відчувати втому від довгого очікування і поступово залишають перон, по двоє-троє осіб. До першої години ночі тут залишаються лише люди в формі. Наближається потяг, вони сідають у нього. Перед самим відправленням з'являються поліцейські. Вони перевіряють вагони в пошуках дезертирів. Але ті вже попереджені й швидко ховаються, перечікуючи, поки не піде поліція.

О другій годині ночі потяг відходить від вокзалу Ватерлоо. Він прямує до Плімута. Там на них чекає пароплав HMTS «Нойралія». На ньому вони і попливуть до Східної Африки.

45

Епізод з апельсином вразив її. Можливо, її реакція викликає подив, адже Лаура встигла побачити так багато страшного. Але швидше за все справа саме в тому, що за останні місяці вона пережила забагато: кожна людина має свій ліміт сил. Вона невтомно працювала то над одним, то над іншим — не лише зі щирого бажання допомогти. Ні, вона усвідомлено так спиняла демонів у власній душі: «Я була зайнята щохвилини, інакше я збожеволіла б!»

Минуло майже два місяці відтоді, як німці вдруге вступили в Сувалки. Лаура де Турчинович та її діти опинилися не по той бік фронту без можливості виїхати.

Найжахливішим був, звісно, тиф. Через хворобу одного з п'ятирічних близнюків вони змушені були залишитися на місці, замість того щоб утікати від ворога, який наступав. А потім і другий хлопчик захворів на тиф. Вона мало не втратила їх.

В один з таких довгих днів неспання і тривоги Лаура помітила «дикувату, бліду, дивну жінку» і лише згодом зрозуміла, що бачить власне відображення в дзеркалі. А коли хлопчики нарешті, усупереч всім очікуванням, почали одужувати, після тритижневої боротьби за життя, захворіла шестирічна донька. І тривога, виснажливий біль — усе почалося знову. Тим часом зійшов сніг. Настала весна.

Нестача їжі стала вічним прокляттям. Запаси, зроблені на початку війни, були з'їдені. Багато чого було вкрадено німецькими солдатами чи конфісковано їх керівництвом. Залишалися ще борошно, варення, макарони, великі й жорсткі, і чай, а також прихована картопля, якої було небагато. (Німцям не вдалося знайти одну з її схованок: усередині дивана). На щастя, у неї ще були гроші, але і вона, і її слуги не завжди могли щось на них придбати. Іноді їй удавалося прикупити чорного хліба, іноді — ні. (Іноді купували дрова: адже будинок стояв увесь вимерзлий). Картоплю та яйця продавали за нечуваними цінами.

Як радісно було, коли вона купила п'ять живих курей! їх замкнули в колишній бібліотеці, і вони сиділи на засмічених книжкових полицях, рилися на підлозі в пошуках їжі, гидили на книги, але все це її не турбувало: книжкові томи втратили для неї будь-яке значення. Вони немов належали іншому світу, що поринув у минуле в серпні минулого року.

Усі ці страждання були пов'язані для Лаури з двома іншими злощасними подіями: війною в цілому й окупацією зокрема. Вони жили в умовах постійного надзвичайного стану, коли була обмежена не тільки їх свобода пересування, але й приватне життя взагалі. Будь-якої миті до них могли ввірватися німецькі солдати, вимагаючи чогось, поводячись загрозливо, або владно, або і те, й інше водночас. Будинок у них великий, імпозантний. Він мов магніт притягував німецьких офіцерів, які охоче спинялися тут або ж влаштовували тут свої гулянки. В одному з флігелів розташувалася імпровізована лікарня для тифозних, але іншу частину будівлі використовували насамперед вищими чинами німецької армії[86]. Лаура з дітьми і прислуга тулилися в кількох кімнатках. Їм суворо забороняли заходити в ті частини будинку, де німці організували телефонний зв'язок і телеграф: з будівлі тяглися сплутані телефонні дроти, а з даху звисала висока антена.

Усе місто змінилося. Воно втратило свій чистий, охайний вигляд. Усюди валялися купи сміття і бруд. На вулицях стояли залишені господарями меблі та інші речі. Фронт був так близько, що до них долинав гуркіт канонади. Містом безупинно снували німецькі вагони з припасами, автомобілі, іноді крокувала німецька піхота. Солдати майже завжди співали. Вона просто ненавиділа ці звуки.

Лаура не могла не ненавидіти німців. Вони були її ворогами. Вони окупували її рідне місто, перетворили її життя на суцільну муку. Але не всі німці однакові. Деякі з них ставилися з розумінням і співчуттям, але багато інших трималися гордовито, зверхньо, іноді грубо. Вона часто бачила, як вони б'ють російських військовополонених. Німецька пропаганда, що волала про позбавлення від російського ярма, не мала великого успіху: її слухали, можливо, місцеві євреї, які вбачали в окупації можливість звільнитися від свавілля колишньої влади і від застарілого антисемітизму[87]. Дика суміш послужливості та брутальності з боку німецьких окупантів була своєрідним віддзеркаленням офіційної політики. У тому хаосі, що породила війна і який більшість німців уважали вродженою рисою Східної Європи, з її пістрявою сумішшю народів і мов, німецьке командування на Східному фронті почало здійснювати амбітну й широку програму, маючи намір повністю контролювати захоплені території та їхні ресурси, а також урятувати окуповане населення від нього самого, насадивши тут німецьку дисципліну, німецький порядок, німецьку культуру.

Удалині гуркочуть гармати, і Лаура разом з усіма як і раніше сподівається на те, що російська армія зробить прорив і звільнить їх. (Для них стало звичним прислухатися, чи не російська артилерія там стріляє — російські батареї давали залпи в особливому ритмі: раз — два — три — чотири, пауза, раз — два — три — чотири, пауза.) Вона часто мріяла про те, що її чоловік Станіслав знаходиться десь у росіян, зовсім поруч, можливо, в десятьох кілометрах звідси, і щойно німецьку лінію фронту буде прорвано, вони побачаться. Але найчастіше її охоплювало почуття повної ізольованості, ув'язнення разом зі своїми дітьми в абсурдному і безнадійному існуванні. Нью-Йорк був дуже далеко. І діти гралися лише з білою собачкою Дашем.

Мабуть, абсурдність самої обстановки змусила її так зреагувати на апельсин. На вулиці вона побачила простого солдата, який тримав у руках апельсин: він підніс золотавий плід до рота і надкусив його. Вона з обуренням дивилася на нього. Вона віддала б усе на світі за один цей апельсин, за те, щоб принести його додому дітям. Але вона знала, що цього не буде. Її надзвичайно обурило те, як поводився цей солдат, як він недбало поїдав апельсин. Він відкушував від цього красивого, круглого, екзотичного, сяючого плода, «немов цими фруктами в Сувалках харчувалися щодня».

Коли із заходу дув вітер, Лаура відчувала нудотний запах. Це смерділи трупи загиблих узимку. Їх закопували абияк. Подейкували, що там їх лежать десятки тисяч[88].

46

Нарешті в дорогу. І остаточно відомий пункт призначення — Дарданелли. Чутки про операцію поширювалися з лютого. Тоді вони дізналися, що кораблі союзників без особливого успіху атакували османські артилерійські батареї, які блокували протоку, і що атака повторилася минулого місяця, але була так само безуспішною[89]. Уже наприкінці березня більшість бригади Докінза вирушила через Середземне море до острова Лемнос, у північній частині Егейського моря. Сам же він залишався у великому таборі під Каїром. Тим часом він чудово розумів, що починається щось серйозне. У минулому листі додому він писав: «Кажуть, ми станемо частиною гігантської армії — французької, російської, балканської (!) і британської — і спершу підкоримо Туреччину, а потім рушимо до Австрії»[90].

Зміни були дуже доречними. Місяці бездіяльності — не зважаючи на навчання — отруювали бойовий дух і послаблювали дисципліну. Австралійці виявляли дедалі більше неповаги до британських офіцерів, а солдати різних національностей дедалі більше ганебно поводилися в Каїрі. Кульмінацією стали події двотижневої давності, що припали на Страсну п'ятницю, коли в кварталі розважальних закладів спалахнули заворушення. Каїр уважається одним з найбільш гріховних міст світу, у ньому є безліч борделів, гральних будинків, де охочі до розваг можуть спробувати все — від наркотиків до стриптизу. За непорушним законом «попит народжує пропозицію». Усе це розквітло пишним цвітом, коли сюди приплинули десятки тисяч молодих солдат з грошима в кишенях. Дисципліна похитнулася, невдоволення місцевого населення військовими посилилося[91].

Отже, у Страсну п'ятницю сотні солдатів, здебільшого австралійців і новозеландців, почали бешкетувати в одному з розважальних кварталів Каїра. Вони, лютуючи, громили бари та борделі, викидали меблі на вулицю і підпалювали їх. Буяючи, натовп прибував, оскільки до місця поспішали інші солдати. Втрутитися спробувала військова поліція; у відповідь в неї полетіли пляшки, четверо солдатів були поранені. Викликані на підмогу британські військові з багнетами були одразу ж роззброєні, їхні гвинтівки кинули у вогонь. Невдачею завершилися і спроби втихомирити натовп за допомогою кавалерії. Поступово все заспокоїлося само собою. Докінз також був там і охороняв шлагбаум на одній з вулиць. У наступні дні озлоблені солдати спалили в таборі буфет і кінотеатр.

Близько тижня тому військова частина Докінза з полегшенням залишила Єгипет. Тоді в порту Олександрії стояло багато військових кораблів. За два дні вони підійшли до берега Лемноса. Острів був крихітний, усі вміститися на ньому не змогли, тому багато солдатів просто залишилися на кораблях. Зараз Вільям Генрі Докінз сидить на борту корабля «Машобара» в порту Лемноса і пише листа матері.

Докінз знає: вони незабаром попрямують далі. Він знає, яке завдання йому і його роті належить виконувати у майбутньому: вони мають відповідати за забезпечення бригади водою. На борту «Машобари» безліч насосів, труб, бурові установки і, крім того, землерийне обладнання та інструменти. Та й сам корабель уже перетворюється на судно спеціального призначення: на носі відкрили величезні двостулкові «двері» для висаджування. Вони отримали карти місця, де повинні будуть висадитися. Воно називається Галліполі. Це вузький, довгий півострів, що замикає вхід у Мармурове море. Але про це в листі він нічого не пише. Він завершує такими рядками:

47

Світає. Він прокидається на пуховій перині, на зелених шовках. Обстановка кімнати пасує до його розкішного ложа: на стелі висить арабська бронзова люстра з різнокольоровими кришталевими вставками, на підлозі лежать килими ручної роботи і стоїть підставка з декоративною зброєю з дамаської сталі. На ній є коштовні статуетки із севрської порцеляни. Раніше ця кімната належала жінці. Він здогадався про це за олівцями для фарбування очей і помадою малинового кольору, що лежали на маленькому столику.

Удалині пробуджується турецька артилерія. Батареї, одна за одною, відкривають вогонь. Вони додають свій різкий тріск до наростаючого гуркоту, доки все не зазвучить як завжди: гуркіт, тріск, шум падіння, ляскання, гомін, постріли, зойки.

Незабаром він вирушає в дорогу верхи. Сьогодні вранці він має проінспектувати східний сектор.

Рафаель де Ногалес перебуває на околиці старовинного вірменського міста Вана, в північно-східній провінції Османської імперії, поблизу від Персії та Росії — до кордону всього лиш 150 кілометрів просто на північ. У місті заколот. Ногалес служить в одному з підрозділів, які прибули для придушення заколоту.

Ситуація складна. Вірменські заколотники засіли в старій частині міста, за фортечною стіною, і в кварталі Айгестан. Війська турецького губернатора контролюють фортецю на горі, над містом, та інші квартали. А десь на півночі розташований російський армійський корпус: він поки ще не подолав важкодоступний гірський перевал Котур-Тепе, але теоретично можливо дістатися сюди за один день. Обабіч фронту настрій у учасників війни змінюється від надії до розпачу, від страху — до впевненості. У вірмен-християн немає іншого вибору. Вони знають, що мають протриматися до прибуття російського корпусу. Їхні вороги-мусульмани розуміють, що повинні перемогти, перше ніж росіяни з'являться на горизонті. Тоді учасники й заручники облоги поміняються ролями.

Це пояснює надзвичайну жорстокість боїв. Жодна сторона не бере полонених. За весь час свого перебування у Вані де Ногалес побачить лише трьох живих вірмен: офіціанта, перекладача і чоловіка, знайденого в колодязі, де він просидів дев'ять днів, утікши з якихось причин від своїх, — останнього допитали і погодували, щоб він отямився, після чого розстріляли «без усяких церемоній». Жорстокі розправи відбувалися ще й тому, що більшість тут були партизани, ентузіасти, добровольці — цивільні особи, які раптово отримали зброю і безмежну можливість помститися за минулі образи — справжні чи уявні, або припинити майбутні несправедливості — також справжні чи уявні. Під керівництвом у де Ногалеса є войовничі курди, місцеві жандарми, турецькі офіцери-резервісти, черкеські аширети і цілі банди[92].

Війна виправдовує очікування, поширює чутки, заперечує новини, спрощує мислення, узаконює насильство. На боці росіян б'ються п'ять дружин вірменських добровольців; агітують з метою підняти повстання проти османського правління. Дрібні озброєні групи вірменських активістів здійснюють вилазки і організують саботаж. І вже з кінця 1914 постійно вбивають беззбройних вірмен: це були масові репресії, різанина у відповідь на дії активістів як попередження іншим вірменам або як помста за поразки на фронті[93]. Або ж просто тому, що можна було переслідувати вірменів. У відповідь на останні, грубі й цинічні, репресії місцевий турецький воєначальник отримав масовий заколот, що тепер і планували погасити черговою різаниною.

Рафаель де Ногалес чув всі ці чутки, знав про побоювання, бачив сліди скоєного (біженців, спалені церкви, навалені одне на одного трупи вірмен біля узбіччя дороги). Так, у маленькому містечку на шляху у Ван він особисто бачив, як юрба за півтори години забила насмерть місцевих вірменів — усіх, окрім сімох, яких він зумів урятувати, витягнувши пістолета[94]. Цей випадок справив на нього тяжке враження. У Вані ситуація інша, простіша. Він офіцер османської армії, має придушити збройний заколот. Причому швидко, перш ніж прорве греблю близ Котур-Тепе. Крім того, де Ногалес не любив вірмен. Звісно, він захоплювався їхньою прихильністю своїй християнській вірі, але в цілому вважав їх за хитрих, жадібних і невдячних. (Утім, він так само прохолодно ставився до євреїв і арабів. І навпаки, любив турків: «Джентльмени Сходу!». Курдів він поважав, хоча і вважав їх людьми ненадійними. Він називав їх «молодою і енергійною нацією».)

Завдання підкорення Вана була не з простих. Вірмени оборонялися з несамовитою, запеклою мужністю людей, які знають, що поразка для них дорівнює смерті. Багато добровольців де Ногалеса були недисциплінованими, недосвідченими, примхливими і почасти непридатними до справжніх боїв. До всього старий Ван був справжнісіньким лабіринтом з базарів, вузьких провулків і глинобитних будинків, — у ньому важко було орієнтуватися. Тому взяття міста було довірене переважно османській артилерії. Правда, більшість гармат були музейними експонатами[95], але де Ногалес виявив, що гарматні ядра значно більше руйнують будинки, ніж гранати, які просто пробивають одну глиняну стіну і вилітають крізь іншу.

Таким чином і пробивалися через плетиво вуличок і провулків Вана, квартал за кварталом, будинок за будинком, — «обливаючись потом, з чорними від пороху обличчями, оглухнувши від кулеметного тріскоту і близьких пострілів з гвинтівок». Коли будинок перетворювався на руїни, а його захисники — на трупи, усе це спалювали, щоб не дати вірменам повернутися сюди під покровом ночі. Удень і вночі над містом висів густий дим від пожеж.

Під час своєї інспекції верхи східним сектором де Ногалес помітив польову гармату, поховану під руїнами будинку. Він зіскочив з коня. Зі зброєю в руках, наражаючись на смертельну небезпеку, він зумів надійно сховати гармату. Його капрал, який перебував поруч, був убитий пострілом в обличчя.

За годину де Ногалес знаходився нагорі, на бруствері фортеці. Звідти він спостерігав у бінокль за штурмом укріпленого вірменського села, поблизу міста. Поруч з ним стояв губернатор провінції, Джевдед-бей, років сорока, який охоче розмірковував про літературу, вдягався за останньою паризькою модою, вечорами вбирався в костюм, з білосніжною краваткою і свіжою бутоньєркою в петлиці, насолоджувався вечерею. Можемо зробити висновок, що витончений пан.

Разом з тим він, з усіма своїми зв'язками в Константинополі та своєю безцеремонністю, став головним архітектором трагедії, що розігрувалася. Насправді він був новим типом у бестіарії нового століття: красномовний і переконаний у своїй ідеології масовий вбивця у відпрасованому одязі, який керував різаниною з-за письмового столу.

Де Ногалес стоїть поруч з губернатором і стежить за штурмом села. Він бачить, як три сотні кінних курдів перекривають вірменам шлях до втечі. Бачить, як курди ножами добивають тих, хто залишилися живими. Раптово повз де Ногалеса і губернатора просвистіли кулі. Стріляють вірмени, здершись на високий собор Святого Павла у старій частині Вана. До цих пір обидві ворогуючі сторони ставилися з повагою до прадавньої святині, але тепер губернатор віддав наказ зруйнувати собор. Наказ приймають до виконання. Після двогодинного обстрілу з гармат високий старовинний собор руйнується, здіймаючи куряву пилу. Тоді вірменські снайпери перелазять на мінарет високої мечеті. Цього разу губернатор вагається, чи віддавати наказ про обстріл. Але де Ногалес твердо каже йому: «На війні як на війні».

«Таким чином, — розповідає де Ногалес, — за один день були зруйновані два головних храми Вана, що протягом дев'яти століть були найвідомішими історичними пам'ятками міста».

Того самого дня Вільям Генрі Докінз сходить на берег біля Галліполі.

Він прокинувся о пів на четверту ранку і прийняв гарячу ванну. Корабель із погашеними вогнями тримав курс на північний схід. Коли над горизонтом зійшло сонце, вони кинули якір: навколо — тіні інших кораблів, попереду — Галліполійський півострів, витягнутий, легкий силует, ніби на акварелі. Потім були сніданок і підготовка до висадження на берег. А тим часом загуркотіли корабельні гармати. Докінз і його люди спершу пересіли на ескадрений міноносець, що доставив їх ближче до берега. З міноносця вони пересіли на великі дерев'яні шлюпки, їх узяли на буксир катери.

Хвилі. Світанкове небо. Гучні розриви снарядів. Він уперше бачить пораненого. Бачить, як картеч від гранати свердлить поверхню води, піднімаючи безліч фонтанчиків. Бачить, що берег дедалі ближче. Вистрибує зі шлюпки. Вода доходить йому до стегон. Він чує постріли з гвинтівок з крутого обриву на березі. Берег кам'янистий.

О восьмій годині його люди вишикувалися біля води. З багнетами напереваги. Докінз занотовує у щоденнику:

Обстріл триває. Докінз і його солдати також продовжують, ухиляючись від картечі, рити і свердлити, вони тягнуть водопровід. Двоє поранені: один в лікоть, інший в плече. Підривник від картечної гранати влучив Докінзу в черевик, але не поранив його. Близько десятої години вечора він чує звуки перестрілки, «звуки, що зачаровують», з пагорбів одразу за берегом. Це турецький контрнаступ[97]. З крутого схилу постійно тече маленький, але невичерпний потік поранених. Він бачить розгубленого полковника, — його, вочевидь, оглушило снарядом, і він віддає наказ про обстріл пагорбів, утримуваних своїми військами. Докінз допомагає розвантажувати баржу з боєприпасами.

Близько дев'ятої години вчора він іде спати, «смертельно втомлений». Години за півтори його будить майор і повідомляє йому, що ситуація критична. Решту ночі Докінз допомагає підвозити боєприпаси на лінію вогню для розбитої піхоти, яку відтісняють. Усю ніч триває перестрілка. Докінз лягає спати близько четвертої ранку.

48

Як і для мільйонів інших людей, прощання на вокзалі стало для них піднесеною миттю. Для більшості воно стало єдиною піднесеною миттю в їхньому житті. На Олександрівському вокзалі в Москві жахлива тиснява. Співали національний гімн, благословляли одне одного, обіймалися й бажали одне одному успіхів, дарували шоколад і квіти. І ось потяг вирушив у дорогу, повз людей, які кричали «ура» та махали навздогін. Їхні обличчя виражали надію і невпевненість. Її саму переповнювало «дике збудження»: «Ми їдемо! Ми їдемо на фронт! Я така рада, що не знаходжу слів».

Її частину розмістили в Горліце, злиденному провінційному містечку в галицькій частині Австро-Угорщини, понад півроку окупованому російськими військами. Горліце знаходився просто поблизу лінії фронту. Австрійська артилерія щодня обстрілювала місто, але дещо хаотично, немов швидше з принципу, ніж за планом. Австрійців не хвилювало, що жертви їхнього обстрілу є такими ж, як і вони самі, підданими кайзера. Вежа великої церкви розколота навпіл. Від багатьох будинків залишилися лише руїни. До війни в місті налічувалося 12 тисяч жителів, тепер же тут всього тисяча-дві тих, хто не встигли втекти і зі страху ховаються у підвалах. Дотепер Фармборо та інші сестри польового шпиталю займалися здебільшого потребами цивільного населення, і насамперед роздавали людям їжу. Гостро відчувався брак продовольства. Природа тішила око весняною зеленню.

Пересувний польовий шпиталь номер десять містив три відділення, зокрема два санітарних, що легко переміщувалися туди, де вони були перш за все необхідні. У кожному з цих відділень були офіцер, унтер-офіцер, двоє лікарів, асистент лікаря, четверо медбратів і чотири сестри милосердя, тридцятеро санітарів, два десятки двоколісних санітарних візків, запряжених кіньми (з червоним хрестом на брезенті), і стільки ж кучерів і конюхів. Третє відділення було стаціонарним, у ньому більше ліжок і більше місць для зберігання запасів. Тут знаходиться транспорт госпіталю, поміж якого два автомобілі. Флоренс працювала в одному з санітарних відділень. Вони упорядковували який-небудь залишений будинок, чистили його, фарбували і розгортали в ньому імпровізований лазарет — і операційну, й аптеку.

Горліце, як уже було зазначено, знаходився поблизу фронту, біля підніжжя Карпат. Серед будинків щодня розривалися снаряди. Незважаючи на це, тут було відносно спокійно, так що навіть деяка байдужість охопила російських військових. Це було помітно кожному, хто сюди потрапляв. Були відсутні надійні укріплення, обов'язкові на притихлому Західному фронті[98]. Окопи були мілкими, халтурними і більше нагадували канави, захищені ріденькими рядками колючого дроту. Звісно, взимку було важко закопуватися в землю, але солдати не намагалися це зробити, і тепер, коли ґрунт відтанув, їм було ліньки, та й лопат бракувало.

Російська артилерія рідко відповідала на хаотичну стрілянину австрійців. Подейкували, що це від браку боєприпасів, але насправді в обозі снарядів було більш ніж достатньо. Однак бюрократи у військовій формі, яким було доручено цю справу, притримували боєприпаси в очікуванні чогось більш значного. Російська армія планувала новий наступ на півдні, через карпатські перевали (ворота до Угорщини!), завалені смердючими трупами, що розкладалися, залишеними тут після тяжких і безрезультатних зимових боїв. Тоді тут потрібно буде концентрувати ресурси, питання тільки, чи правда це. Давно вже поміж росіян у Горліце панує тривога і поширюються чутки про те, що австрійці отримали підкріплення у вигляді німецької піхоти і важкої артилерії.

Цієї суботи Флоренс, як і решта в шпиталі, прокинулася завидна від артобстрілу.

Вона схопилася з ліжка. На щастя, вона спала одягненою. Усі, крім, мабуть, Радко Дмитрієва, командувача російської 3-ї армії, вирішили, що щось трапилося. Гуркіт посилювався, вибухи почастішали, поблизу почала відповідати російська артилерія. Кулі від картечних гранат падали на вулиці та дахи будинків.

У деренчливих вікнах Флоренс помічає спалахи на тлі ще темного неба. Вона бачить, як з гарматних жерл згустками виривається полум'я, як воно перемежовується з блискавками вибухів. Вона бачить світло прожекторів, різнокольорові вогні сигнальних ракет, раптові язики полум'я. Люди в будинку кидаються на підлогу. Стіни трясуться від артобстрілу. Починають надходити поранені.

Клопотом лікарів у такій безвиході став жорсткий відбір. Тим, хто стояв на ногах, допомоги не надавали; їх відсилали в базове відділення госпіталю. Тих, хто не міг стояти, було страшенно багато, їх клали рядами просто неба, давали їм болезаспокійливе, а потім оглядали їхні рани. «Як тяжко було чути стогони і крики поранених». Флоренс разом з іншими робила все можливе, навіть якщо допомога здавалася марною, а потік розірваних і знівечених тіл не вичерпувався.

Година за годиною все залишалося незмінним. Іноді панувала тиша.

День добігав кінця, згустилися сутінки.

Навколо блукали люди-примари. Вони стогнали, кричали, їх висвітлювало різке, далеке світло.

Наступного ранку, близько шостої години, Флоренс разом з іншими почула новий страхітливий звук: це був раптовий, вібруючий гул, схожий на шум водоспаду, він долинав від дев'ятисот артилерійських знарядь різноманітних калібрів, що відкрили вогонь одночасно кожним п'ятдесятиметровим відрізком фронту. За кілька секунд долинула протяжна луна від удару. Шум від металевих звуків розривів наростав. Ось це вже стіна гуркоту, а звуки все вихряться, ширяться, немов сили природи.

Простежувалася нова і вкрай неприємна логіка в цьому артобстрілі та в тому, як гуркотіли розриви снарядів на російській лінії фронту. Технічний термін тут — Glocke, дзвін. Вогневий вальс крутиться то туди, то сюди, убік, углибину, уздовж російських укріплень і окопів. Це зовсім не те, що довільні обстріли австрійської артилерії, і навіть відрізняється від суботнього вогневого шторму. Тут артилерія виявляє себе як наука, обстріл обчислений за секунди і до останнього кілограма, щоб завдати максимальної шкоди. Це щось нове.

Спершу вони з недовірою почули слово «відступ».

Потім побачили його в дії: довгі нерівні шеренги змучених, замурзаних глиною солдатів потягнулися повз них. Зрештою надійшов наказ: «Негайно відходити, кинути спорядження і поранених!» Як кинути поранених? «Так, кинути поранених! Швидше! Швидше! Німці ось-ось увійдуть у місто!»

Флоренс хапає свій плащ і речовий мішок і біжить з будівлі госпіталю. Поранені кричать, благають, просять, лаються. «Заради бога, не залишайте нас!» Хтось хапає Флоренс за край одягу. Вона відчіплює його руку. І відступає разом з іншими вибоїстою дорогою. Стоїть теплий, сонячний весняний день, але світло дивним чином приглушене. Цистерни з нафтою за містом починають горіти, і в повітрі клубочиться густий чорний дим[99].

У цей час Володимир Літтауер перебував у таборі, в десяти кілометрах на північний захід від Петрограда[100], куди його полк було відправлено на відпочинок. Після боїв середини квітня на передовій від полку залишилася лише одна третина, і багато коней стали непридатними для фронтової служби. Зустріч з великим містом, де панував мир, схвилювала його. Він пише:

49

Лаура чує, як медсестра-німкеня кричить комусь, щоб той негайно припинив. Крики не змовкають, і Лаура йде поглянути, що там сталося. Виявляється, російський військовополонений копирсається в купі смердючого лікарняного сміття. Його не зупиняють протести медсестри. Він нишпорить далі.

Частина великого будинку Лаури де Турчинович пристосована під імпровізовану лікарню для жителів міста, хворих на тиф. Вона й сама часто там працює. Будівлю захищають оголошення, що попереджають про тиф. Вона сама захищена російською формою сестри Червоного Хреста, яку носить. (Самотній жінці не завжди приємно пересуватися вулицями, заповненими людьми у формі, особливо коли пияцтво стало звичайним явищем.) Прикриваючись Червоним Хрестом, вона почала давати деякі доручення голодним російським військовополоненим, які перебувають у місті як робоча сила. Зокрема, вони перепоховали чотирнадцять трупів солдатів, закопаних у неї в саду під час осінніх боїв.

Особливо погано на неї вплинуло видовище російських військовополонених і те, як з ними поводилися. Це були виснажені, голодні, брудні, обірвані, сповнені паразитами, часто хворі люди. Вони мешкали в жахливих умовах, і з ними нелюдяно поводилися. Але найгірше бруду, ран і лахміття був той факт, що вони були майже без винятку відпрацьованим людським матеріалом, зламаними людьми, які втратили будь-яку надію, які у своєму мовчазному, покірному стражданні позбулися частини своєї людської сутності та перетворювалися на тварин, на речі[102]. Це вражало Лауру до глибини душі. Вона допомагала їм як тільки могла.

Медсестра-німкеня продовжує кричати, а російський військовополонений копирсається в купі. Нарешті він щось знаходить. Лаура бачить, що це заляпаний окраєць хліба. Росіянин переможно показує його своїм товаришам. Потім починає їсти. Медсестра-німкеня обурюється. Як можна їсти таке? Хіба він не розуміє, що цей шматок хліба може зробити його хворим, навіть смертельно хворим? Полонений продовжує їсти.

Лаура обурена. Вона звертається до медсестри. Хіба вона не може дати йому щось більш придатне для їжі? Німкеня вагається, не знає, що робити. Один з німецьких асистентів у формі втручається у суперечку. Він зникає, а потім повертається з великою тарілкою супу, жирного, гарячого, чудесного супу, у якому плавають шматочки справжнього м'яса. Російський військовополонений пожадливо їсть.

За три години він помер.

Його організм не витримав цього раптового насичення.

50

Можна поставити запитання: «Що дошкуляло йому більше: важка робота на березі чи зубний біль?». Швидше за все, перше. Докінз був дійсно відповідальним і відданим своїй справі офіцером. Але візити до лікаря свідчать про те, що зубний біль дошкуляв йому. Він супроводжував його життя як постійний фон, деяка розвага, фільтр[103]. Його відчуття цих днів — дивна суміш епічної величі й окремих дрібниць, — як завжди, між ними була якась порожнеча. Іноді він забував такі прості речі, як, наприклад, який сьогодні день тижня.

З того часу, як вони два тижні тому висадилися на берег, стояла чудова погода, хоча ночами було холодно. Але позавчора почав накрапати дощик. Він тривав. Між берегом і окопами на пагорбах увесь час пересувалися маси людей і коней. Утоптані дороги розвезло від дощу. Цією сльотою, в слизькій, вузький глині було важко ходити. Вільям Генрі Докінз і його капрал спали в печері на схилі пагорба. Єдиним предметом обстановки в ній було напіврозвалене крісло, що кілька днів тому прибило до берега і в якому Докінз тепер іноді сидів, віддаючи накази. Цього ранку, прокинувшись, він побачив, що знову дощить.

Усі розуміли, що велика операція опинилася на межі провалу.

Лише в двох місцях союзникам удалося створити справжні плацдарми. У самому низу, на південному краю півострова, і тут, у західній частині Галліполі, поблизу Габа-Тепе[104]. Проте Докінз разом з іншими висадилися не там, де потрібно, майже в кілометрі на північ від місця призначення. Їм пощастило, адже османська оборона тут була надзвичайно слабкою. Пояснювалося це тим, що місцевість була дуже кам'янистою і туркам здалося неймовірним, щоб союзники висадилися саме тут[105]. Як наслідок, нападники зуміли пристати до берега без особливих втрат, але з неймовірними зусиллями просувалися через хитромудрий лабіринт ущелин, порослих чагарником, і крутих скелястих обривів, що спускалися до берега. Коли турецька піхота, спішно послана сюди, прибула на місце і зробила перший — у довгій низці інших — лютий контрнаступ, то австралійські й новозеландські роти відступили на два кілометри вглиб півострова. Десь там все і завмерло, немов глузливе відображення нерухомого Західного фронту. І як у Франції та Бельгії, наступи і контрнаступи почали чергуватися, доки обидві сторони, виснажені, запеклі, не усвідомили, що противник непохитний, після чого занурилися в рутину окопної війни.

До цієї повсякденної рутини належала турбота про прожиток, забезпечення їжею і водою. За це дійсно потрібно відповідати. Звісно, усі розуміли, що доступ до води може виявитися проблемою, особливо коли настає спекотна пора року. Тому союзники, які висадилися на берег, мали баржі із запасом води з Лемноса. Цих запасів вистачило б до того часу, поки інженерні війська не вириють колодязі. Докінз і його люди працювали без утоми. Вони викопали багато колодязів і облаштували «оази», де і люди, і тварини могли б знайти живлющу вологу.

Однак про достаток не йшлося. Наприклад, прісної води бракувало, щоб у ній можна було помитися. Тому особисту гігієну забезпечували, купаючись у морі. Але всі втримувалися від того, щоб чистити зуби морською водою: у морі плавали трупи тварин і нечистоти з кораблів, що стояли на якорі біля берега. Проблема полягала і в тому, що багато прісної води втрачалося через пошкодження водопроводу, прокладеного від колодязних насосів. Винуватцем виявлялася або ворожа артилерія, або свої ж неуважливі солдати, які везли вози або гармати просто по тонких і ламких трубах. Тож Докінзу і його людям доводилося тепер закопувати труби в землю.

Настає звичайний ранок. Дощить. Докінз шикує своїх солдатів і визначає завдання для окремих груп на сьогодні. Одне з таких завдань — продовжити закопувати водопровід у землю. Малопочесне заняття — таке вже точно не потрапить на сторінки ілюстрованого журналу, — але воно життєво необхідне. Як навмисне, у його чоті виявилися найвідчайдушніші задираки всієї роти. Але серйозність становища вкупі з командирським талантом Докінза, з його щирою турботою про своїх солдатів пом'якшує навіть найнепокірніших, і почуття солідарності об'єднує цих, здавалося б, невиправних гордіїв, які бігають у самохід, і молодого добросердого капітана.

Ранок. Вони беруться до роботи.

Мрячить дощ.

Одній з груп належить виконати вельми небезпечне завдання. На відрізку шляху приблизно в сто метрів валяються три десятки мулів, убитих турецькими снарядами. Тим часом рівчак уже прорили. Це було зроблено вночі. Тепер залишається тільки прокласти і змонтувати там водопровід. Усе тихо і спокійно. Турецька артилерія мовчить. Прикра перешкода — мертві тварини, зі своїми розпухлими черевами і закляклими, розкинутими в різні боки ногами. Рівчак пролягає біля трупів, під ними, навіть через них. Семеро солдатів забруднені кров'ю. Докінз теж. За чверть десята.

І тут чутно свист снаряда.

Перший за весь ранок. Свист переростає у виття. Виття завершується різким гуркотом. Снаряд вибухає просто над головами солдатів, які присіли навпочіпки: це картеч, і вона для них не є небезпечною. Круглі кулі сиплються на землю за п'ятнадцять метрів звідси[106]. Один солдат, на ім'я Морей, обертається і встигає помітити, як Вільям Генрі Докінз падає навзнак, саме так, як зазвичай падають важкопоранені, коли падіння залежить не від механіки самого тіла, а від примітивних законів гравітації.

Усі кидаються до нього. Докінз поранений у голову, шию і груди. Солдати піднімають його із сирої землі, несуть в укриття. Позаду них з гучним гуркотом розривається ще одна картечна граната. Його укладають. Кров змішується з дощовою водою. Він мовчить. Помирає у них на очах.

51

День холодний і вітряний. Але задля справедливості варто сказати, що весь останній час стояла чудова тепла погода. Вони навіть могли спати просто неба в найближчому сосновому бору, лежачи на новеньких ношах. Утім, їх приваблювало не тепле лісове повітря. Річ у тому, що замок Шантлу, реквізований для них, давно розграбований, навіть меблів немає. Крім того, зникло їхнє майно. Без наметів або похідної кухні вони просто не могли приймати поранених. Замок знаходився в мальовничому місці, нехай біля самої дороги: тут були прекрасний сад і город, просторі луки і чарівний гайок.

Олива Кінг, за своїм звичаєм, прокинулася рано. Уже о чверть на дев'яту вона сиділа за кермом санітарної машини. Мета поїздки: знайти і привезти до замку лавки і столи. Разом з нею їхала її керівник, місіс Харлі, відповідальна за транспорт. Олива Мей Кінг — австралійка, 29 років, народилася в Сіднеї, в сім'ї успішного підприємця. (Вона була справжньою татової донькою, тим паче що її мати померла, коли Оливі виповнилося п'ятнадцять.)

Вона отримала традиційне виховання й освіту в Дрездені (уроки розпису по фарфору і музики), однак її подальше життя не можна назвати звичайним. Щире, наївне бажання вийти заміж і народити дітей боролося з енергійністю та неспокоєм її натури. До війни вона багато подорожувала Азією, Америкою та Європою, — звісно, у супроводі компаньйонки. Вона стала третьою жінкою в світі, яка піднялася на вулкан Попокатепетль, на південному сході від міста Мехіко, заввишки 5452 метри, — і першою, хто наважився спуститися в його паруючий кратер. Але чогось їй все ж бракувало. У вірші 1913 року вона звертається до Бога: «Пошли мені печаль… щоб душа збудилася від сплячки». Вона була однією з тих, для кого доброю звісткою війни стали зміни.

Тому не дивно, що з початком війни Кінг швидко знайшла спосіб перетворитися з глядача на учасника. Вона була схильна до авантюризму і була патріоткою. Вона обрала шлях, єдино можливий для жінки 1914 року, — медицину. Разом з тим показово, що Кінг не стала сестрою милосердя, а обрала собі роль шофера: вона мала намір сидіти за кермом великої санітарної машини марки «Альда», яку сама ж і придбала на батьківські гроші. Уміння водити транспортний засіб — ще одне рідкісне вміння взагалі, а для жінки особливо. І тепер Кінг працювала в організації «Госпіталь шотландських жінок». Це один з багатьох приватних госпіталів, які виникли на хвилі ентузіазму восени 1914 року. Його особливістю було те, що його створили радикальні суфражистки і працювали в ньому лише жінки[107].

Цього ранку Кінг сидить за кермом власної санітарної машини за номером 9862, що ласкаво іменує Еллою. Машина дійсно величезна, майже як автобус. Вона вміщує не менше ніж шістнадцятеро пасажирів. Спеціальне багажне відділення ззаду дуже важке, і Кінг рідко розганяє Еллу більше ніж на 40–45 кілометрів на годину.

Близько пів на одинадцяту вони повертаються. За допомогою іншого шофера, місіс Вілкінсон, Кінг вивантажує лави і столи, а потім розставляє їх у саду. Після цього Кінг і місіс Вілкінсон переодягаються і починають мити добудову, де розміщуються шофери. У них є жорстка щітка і губка. Вони часто міняють воду і миють підлогу до тих пір, поки вона не засяє чистотою. Вони мали намір ще переклеїти шпалери в одній з кімнат, але це згодом.

На обід подають спаржу — сезонну страву, до того ж смачну й дешеву. Поки вони їдять, збираються глядачі. Вікно їдальнею виходить на дорогу. У нього заглядають цікаві, бажаючи побачити цих дивних жінок, які добровільно приїхали на війну і до того ж обходяться без чоловіків. Після обіду шофери розходяться по своїх кімнатах писати листи — завтра рано-вранці пошта. Кінг пише сестрі:

Кінг пише ці рядки у відмитій до блиску кімнаті, напівлежачи на драних ношах, що правлять їй за ліжко. У порожній кімнаті стоїть лише один стілець і грамофон з ручкою. Є ще камін, викладений мармуром: у нього вони кидають недопалки, сірники та інше сміття. Стіни обклеєні шпалерами, які їй дуже подобаються: коричневі папужки сидять на трояндових кущах і лузають горішки. Їй холодно. Хочеться спати. Коли ж для неї почнеться справжня війна?

52

Росіяни справді відступають. Він зрозумів це за останні дні, переїжджаючи верхи з одного місця в інше і бачачи все, що залишив після себе ворог, починаючи від сміття на дорогах і мотлоху, наваленого просто на мертвих або вмираючих солдатів, до дорожніх вказівників з незрозумілими назвами кирилицею. (Рік тому дорога вела до Лемберґа, тепер — до Львова; незабаром вона знову вестиме до Лемберґа[108].)

Келемен не заперечує проти того, що вони знову на марші, що російські війська відступають. Однак новина про прорив під Горліце була сприйнята у військах з меншим ентузіазмом, ніж очікувалося. «Усі стали такими байдужими, — занотовує він у своєму щоденнику, — усі змучені постійними напруженнями».

Від учора вони перебувають у маленькому містечку Глібівці. Коли він зі своїми гусарами в’їхав у місто, його приголомшили дві речі. По-перше: будинок з нерозбитими вікнами, у яких видніли білі мереживні фіранки; по-друге: юна полька — він постійно видивлявся молодих жінок, — яка продиралася в білих рукавичках крізь натовп солдатів і російських військовополонених. Він тривалий час не міг забути ці рукавички і ці мереживні фіранки, сліпуче-біле посеред бруду і сльоти.

Сьогодні він дізнався, що можна купити білого хліба. Звісно, він попрямував по нього, стомившись від солдатського чорного хліба, який щоразу був то глевким, то сухим. Келемен купує чотири великих батони білого хліба, занотовує в щоденнику:

53

Їх збудили не постріли з гвинтівок. До цього звуку вони вже давно звикли. Ні, то був «низький, тривалий грім» ураганного вогню[109]. Підвівшись із ліжка, вони стривожено і запитально переглядалися. Подібні звуки завжди викликали тривогу, віщували біду. Вони означали наступ, поранених, смерть. Одягнувшись, вони зібралися у великій кімнаті разом із заспаними студентами-медиками. Настрій у всіх пригнічений. Хтось намагається жартувати, але марно. Вони мовчки спостерігають, як «сірий ріденький світанок проникає в кімнату».

Входить їх командир і повідомляє, що німці продовжують обстріл містечка Воля-Шидловська, де в лютому тривали запеклі бої: «Чекаємо на початок наступу». І тут відбувається дещо несподіване. Софія знає, як звучить ураганний вогонь, знає його наслідки і що триває він іноді годинами, а то й цілими днями. А тут раптом запанувала тиша. Замовкло навіть відлуння вибухів. Що це? Софія разом з іншими виходить з будинку, вдивляється в дорогу, що веде до лінії фронту. Раптова тиша лякає майже так само, як і гуркіт обстрілу.

Он там! Дорогою біжать кілька солдатів. З найближчого лісу вибігають нові. Солдати в паніці рятуються втечею. Софія вважає, що вони прямують до їхнього польового госпіталю, але солдати мчать повз, навіть не поглянувши в їхній бік. Вона зауважує, що вони мчать, не розбираючи дороги. Бачить, що обличчя солдатів синюватого відтінку, у деяких — майже жовті. Бачить, як у когось на губах виступає піна. Хтось блює. Санітарний віз, запряжений кіньми, прогуркотів дорогою, похитуючись з боку в бік. На козлах сидять двоє санітарів «без шапок, роззявивши роти від жаху». Віз теж мчить повз. Один з їздців кричить, проїжджаючи, ніби «всі мертві». І вони зникають з поля зору. Один з солдатів, які біжать, все ж призупиняється, видихнувши у відповідь: «Нас труять мов щурів, німці випустили туман, що переслідує нас».

Персонал госпіталю також охоплений панікою. Софія разом з усіма біжить до лісу, де один за одним зникають солдати. У госпіталі залишається лише одна жива душа — хлопчак, він відмовляється бігти і має намір битися з гвинтівкою в руках. Обернувшись назад, вони бачать, як він стоїть у дверях. Діставши з кишені куртки баночку з варенням, хлопчик їсть з неї руками.

Після тривалого очікування в лісі, поміж наляканих солдатів, які невпинно блюють, Софія та інші отримують наказ прямувати до окопів. Навколо, як і раніше, тихо. Вони їдуть своїми санітарними машинами через Волю-Шидловську, «де з куп каміння стирчать лише труби», проїжджають повз поля, пориті снарядами, повз «випалену і потворну» нічийну землю. Не видно жодної душі. Навколо — ані звуку. Панує тиша. Чується тільки гуркіт моторів санітарних машин. Вони їдуть до земляних арабесок окопів: божевільний задум, але ж і у німців по той бік фронту незвично і напрочуд тихо.

У повітрі відчутно незнайомий запах.

Софія сповзає в окоп. І бачить там тіла, купи тіл; деякі в коричневій формі російської армії, інші — в німецькій сірій. Звісно, вона і раніше бачила вбитих, але тут щось нове. Тіла лежать у таких «викривлених, болісних, неприродних положеннях, що ми ледве могли відрізнити одне від одного». Отруйний газ, що забрав життя російських солдатів, спричинив загибелі німців, які наступали. Софія та інші починають шукати і справді знаходять ще загиблих у прихистках, у траншеях, куди солдати тікали в паніці, але все одно були вражені газовою атакою. За кулеметом, укритим червоним пилом, скоцюрбився санітар. Хтось торкається до його, і він, мертвий, падає на землю.

Тих, хто виявляв хоч якісь ознаки життя, відвозять на поле. Софія та інші знімають з них пропахлі газом шинелі, але більше нічого не можуть зробити. У попередній газовій атаці на Східному фронті[110] німці використовували так званий «T-Stoff», бромід ксиліл, щось на кшталт сльозогінного газу, сильнодіючого, але не смертельного. Але тепер усе інакше: тепер це хлор[111]. Бочарська та інші в паніці. Що робити? Вони абсолютно розгублені. Хтось пропонує спробувати ввести постраждалим соляний розчин. Але люди відразу ж помирають від такої ін'єкції. Бочарській та іншим не залишається нічого іншого, окрім як безпорадно спостерігати, як солдати з посинілими обличчями вмирають «цією жахливою смертю», до останньої хвилини зберігаючи ясну свідомість, марно намагаючись дихати, напружено, зі свистом. На почорнілих обличчях особливо яскраво вимальовуються білки очей.

До них підходить жінка. Вона каже, що шукає свого сина. Вони дозволяють їй шукати. Бочарська бачить, як жінка ходить полем, де лежать солдати, від одного до іншого. Вона шукає серед живих і мертвих. Безрезультатно. Жінка просить відвезти її до окопів. Її відвозять туди, усупереч усім правилам. Таке відчуття хаосу і відчаю охопило всіх! Так чому б не дозволити жінці пошукати свого сина? Вона зникає вдалині, сидячи в машині разом з санітаром. Потім машина повертається. Поруч з жінкою лежить тіло її хлопчика.

«Усю ніч, — розповідає Софія Бочарська, — ходили ми від одного до іншого з ліхтарями в руках, не в змозі що-небудь вдіяти, дивлячись на потерпілих і на тих, хто задихався і вмирав». На світанку надійшов наказ вколоти солдатам камфорну олію, що зазвичай використовували при отруєннях і колапсі. Тим, хто вижив на полі, вкололи кожному по десять грамів. Здавалося, це полегшило їхні страждання.

54

Можливо, цей випадок, примхливий випадок урятує його? Темної ночі на початку травня Андресен упав у вузькій траншеї та зламав ногу. Після цього він більшість часу проводив у госпіталі, лежачи у великій залі, яка колись була театром. За ним доглядали привітні французькі черниці, а він нудьгував без книг. Йому докучала погана їжа, — хворих, як уважалося, не потрібно було годувати так само, як і солдат на фронті[112], — але в цілому він був дуже задоволений. «Як мінімум шість тижнів», — сказав йому лікар. Якщо пощастить, він, можливо, залишиться в госпіталі й до липня. Можливо, війна на той час уже завершиться?

Лежачи в ліжку, Андресен, за своїм звичаєм, багато розмірковував про війну, про те, що буде, про мир і про те, як усе влаштується. У травні Італія оголосила про свій вступ у війну, англійці наступали у Фландрії, а французи наполегливо атакували Аррас. Запеклі бої тривали на горі Лоретто. Поширилися чутки про те, що США і багато балканських країн незабаром приєднаються до супротивників Німеччини. Андресен не припиняв дивуватися тій самовпевненості, з якою багато німців реагували на загрозу: вони повторювали, що війна, можливо, і триватиме, але перемогу все одно здобуде Німеччина. Сам же він сподівався, що політичні ускладнення, дійсні або уявні, сприятимуть настанню миру. І він знав, що робитиме в цьому випадку. До серпня 1914 року він десь із півроку працював учителем у Фіндінгу. Після війни він хотів би повернутися до роботи з молоддю. Ще він мріяв спорудити собі невеликий будиночок, не більший, ніж «курник тітки Доротеї, але дуже романтичний і зовні, і всередині».

Тим часом за останні дні загострилося становище близ Руа, усього за десять кілометрів від тієї ділянки фронту, де стояв його полк. Удень і вночі вони чули звуки артобстрілу. Подейкували, що французька піхота прорвала лінію фронту. Слава богу, він уникнув цього кошмару. Незабаром знадобляться вільні лікарняні ліжка для нових поранених, і кажуть, що всіх, хто видужує, евакуюють до Німеччини.

Він поки що нічого не знав про це. Більшість тижня він пролежав на зеленій травичці під грушевим деревом, і в теплому повітрі чувся м'який рокіт далеких гармат. Увечері він пішов на концерт послухати церковну музику. Коли накульгуючи повернувся в госпіталь, то дізнався про те, що на них чекає. Андресен тут-таки зібрав свої речі. До Німеччини! Зброя та інше військове спорядження складені в одну купу, особисті речі — в іншу. Вигукнули їх імена, і вони отримали проїзні документи і по маленькій паперовій бирці, яку слід було приколоти на груди, з іменем, військовою частиною, діагнозом та іншим. Об одинадцятій годині був відданий наказ про відбуття.

Їх посадили в автомобілі, по п'ятеро чоловік у кожний. Цієї літньої ночі вони вирушили в дорогу. Вони зустріли кілька офіцерів. Вони стояли біля узбіччя і вдивлялися в горизонт, осяяний артилерійським вогнем і спалахами вибухів, світлом прожекторів і повільно згасаючими сигнальними ракетами. Але все це його вже не обходило.

У Шоні вони мали пересісти на інший транспорт. Шлях, що залишився, потрібно долати звичайно ж залізницею. Їх зібрали у великому парку, а потім лікар оглянув їх. Коли дійшла черга Андресена, лікар вивчив його документи і різко зірвав з його грудей паперову бирку. Далі він не поїде. Андресен повністю здоровий і може за кілька днів повертатися на фронт.

Андресена спіткало неймовірне розчарування. Усе раптом стало «чорне-чорне».

Повернувшись потім до парку, він побачив, що всі вишикувалися і кличуть його. Знову вигукують його ім'я. Звісно ж він їде в Німеччину! Але щойно він став у стрій, як помітили, що у нього немає паперової бирки на грудях. І йому наказано вийти зі строю. «Прощавай, свобода! Прощавай, дім! Я знову повертаюся на війну!»

55

Уже третій тиждень у Молодіче. Майже забутий перший панічний відступ у Горліце. Після тих днів на початку травня третя армія зазнала значних втрат — 200 тисяч чоловік, з них 140 тисяч потрапили в полон. Сьогодні зайняті міцні позиції на березі широкої річки Сан [вочевидь, мається на увазі річка, що зветься російською і польською «Сан», українською ж — «Сян». — Прим. верстальника]. Нарешті прибуло підкріплення. Зі Ставки отримано наказ: саме тут повинні бути остаточно зупинені німці та австрійці. Більше жодних відступів![113] Уздовж річки йдуть бої, кожна зі сторін десь локально переходить у наступ[114]. Пізно ввечері Флоренс вперше побачила безліч полонених німців, одягнених у сіре. Вони плентали дорогою, освітлювані місячним світлом, у своїх гострих касках, їх супроводжували верхові козаки. Подейкували про значні втрати ворога. Це обнадіювало.

Там, де знаходилася Флоренс, бої практично не точилися. Це лише підтверджувало те, що криза подолана. Тепер залишався час і для інших занять — попрати в річці, відсвяткувати вступ Італії у війну або власні іменини. Дівчина багато гуляла тихим, зеленим лісом, збирала весняні квіти. За винятком випадків тифу і холери, в госпіталі стало так спокійно, що деякі медсестри нетерпляче почали говорити про перехід в інше місце, де можна бути корисною. Їх керівник намагався заспокоїти їх, натякнувши на те, що госпіталь незабаром переведуть, можливо, у 8-у армію під Лемберґ, а можливо, — й на Кавказ. (З кавказького фронту надходили обнадійливі новини, на які так довго чекали: російські з'єднання почали просуватися на південь, через османський кордон, їх підганяли звістки про повстання і заворушення на турецькій стороні.)

Зараз третя година дня. Флоренс Фармборо сидить біля входу в свій намет, відпочиваючи після робочого дня. Навколо все спокійно. Вона дивиться, як четверо несуть на ношах мерців, щоб поховати їх на імпровізованому цвинтарі, на найближчому полі. Вона чує клацання пари лелек, які мостять собі гніздо на солом'яному даху селянської хати. Людина з другої пересувної санчастини підходить до неї і вручає лист, адресований їхньому лікареві. Вона мимохідь запитує, як у них справи. Людина, «стримуючи емоції», розповідає, що вранці на них знову сипалася гранатна картеч і що вони готують наступ. Німці прорвалися через Сан!

Новина приголомшує її, вона сумнівається в тому, що це правда. Звісно ж можна розчути гуркіт важкої артилерії вдалині, але коли вона ближче до вечері недовірливо почала розпитувати інших, виявилося, вони також нічого не знали. Повечерявши, вона повернулася до свого пахучого квітами намету і зустріла там Анну, іншу сестру милосердя. Та стомлено підтвердила жахливу новину. Так, це правда, німці прорвалися через Сан.

Анна додає: «Наші армії будуть перебиті. Ми знаходимося всього за один день дороги від російського кордону». Вона уявляє окуповану, спустошену Росію, і цей образ нищить її. Анна падає на постіль, затуляє обличчя руками і ридає ридма. Флоренс намагається заспокоїти її: «Аннушко, не плач. Це негідно твоєї натури». Анна прибирає руки від обличчя і похмуро дивиться на Флоренс: «Натури! При чому тут натура?» Слова полилися нестримним потоком: «А хіба в природі Божій допустити це знищення? Ми втрачаємо в цій кривавій бійні не тільки свою натуру, наша душа гине»! Вона продовжує плакати. Флоренс замовкає: «Я не намагалася більше її втішити. Мені нічого було їй сказати».

Отримано остаточне підтвердження у вигляді наказу, що слід готуватися до маршу. Вони почали збиратися, але раптово прибула велика група поранених.

Стемніло. Далекий гарматний гуркіт стих, відгримів, замовк. Артилерійська батарея розташувалася на найближчому полі. Флоренс разом з іншими складає намети в нічному тумані. З дороги долинає шум. Наблизившись, Флоренс бачить, що на дорозі повнісінько вершників, козаків. Бачить, як повз пробігає селянський хлопчик і зникає в лісі. Вона чує крики і лайку. Козаки їдуть від двору до двору і забирають із собою всіх тварин: поросят, корів, курей. Вони забирають і всіх чоловіків, зв'язують їх[115]. Флоренс бачить, як козаки збивають з ніг молодого хлопця, а жінка пронизливо кричить над ним.

Потім козаки зникають удалині зі своєю здобиччю — і тваринами, і людьми. Жіночий плач не замовкає. І коли Флоренс і решта із санчастини вирушають у темряву, видершись на навантажені вози, жалібні крики тривалий час ще супроводжують їх у дорозі. Чудова зоряна ніч.

56

Вони дещо затрималися, і він був радий цьому. Вони побачили пасторальну ідилію. На зелених луках мирно пасуться стада корів і буйволів, а близ джерела, під бірюзовим небом, відпочивають кілька одногорбих верблюдів-дромадерів. Місто Саїрт справляє мирне враження: лабіринт довгих білих будинків, з якого здіймалися шість вузьких мінаретів, «немов алебастрові голки».

Вони наближаються.

Рафаель де Ногалес бачить пагорб.

Зранку кілька турецьких офіцерів, з дуже задоволеним виглядом, відверто розповіли йому про те, що приготування в Бітлісі завершилися і всі чекають тільки на наказ про початок різанини в Саїрті. Слід поквапитися, якщо він хоче побачити все на власні очі.

Але вони не встигли.

Пагорб височів просто біля дороги. Він весь був укритий… чимось. Незабаром він зрозумів чим.

Поле трупів тяглося до самої дороги, і, їдучи вперед на своїх конях, вони змушені були перескакувати через «гори тіл». Приголомшений, вражений, де Ногалес в'їжджає в Саїрт. Поліція і мусульманська частина населення міста пожадливо грабують будинки християн. Він зустрічає деяких представників місцевої влади, поміж них і керівника міської жандармерії, який особисто керував різаниною. І знову де Ногалес переконався в тому, що масове вбивство всіх християн старше дванадцяти років зовсім не було спонтанним погромом, — навпаки, це була ретельно спланована, керована центральною владою операція.

Він попрямував на нічліг в один з розграбованих будинків. Тепер він розумів, що вирізали не лише вірменів, але і християн інших національностей, бо цей дім належав раніше сирійській сім’ї. Він був розорений, у ньому валялися лише кілька зламаних стільців. Від колишніх власників не залишилося й сліду, крім англійського словника і крихітного образу Пресвятої Діви Марії в кутку. На підлозі й стінах виднілися плями крові.

Пізніше, коли де Ногалес сидів в офіцерській їдальні разом з іншими офіцерами, такими ввічливими, такими люб’язними, кошмар тривав. Він був нажаханий, але нічого не міг вдіяти. Натягнуто посміхаючись, він удавав згоду. Натовп тягнув повз нього тіла кількох дітей і старих. Голови убитих стукатися об камені бруківки. Люди, які стоять довкола, плюють на тіла або проклинають їх. Де Ногалес бачить також групу жандармів, які ведуть благовидного старого чоловіка.

На заході Рафаель де Ногалес залишив Саїрт у супроводі свого албанського денщика, високого і міцного Тасіма, і ще сімох кінних жандармів. Де Ногалес боявся за своє життя. Подейкували, що керівництво має намір його ліквідувати, бо сумнівається в його лояльності. Вони йшли бездоріжжям, на південь. Він прямував в Алеппо. Там він мав намір звільнитися з лав османської армії.

57

Літній вечір. Лаура купає дітей. Дзвонить церковний дзвін. Потім до нього долучається другий, потім ще третій, багато дзвонів. Здається, ніби дзвонять у всіх храмах Сувалок. Тепле повітря наповнене їхнім мелодійним дзвоном. Що це?

Зазвичай, вони майже нічого не знають про те, що відбувається на полях битв. Війна для них не стільки подія, за якою потрібно стежити, скільки стан, що доводиться терпіти. Але це не означає, що бої не мають для них значення. Навпаки, Лаура де Турчинович і все її оточення давно вже таємно сподівалися на російський прорив, на повернення російської армії, на звільнення. Але останнім часом вони чули, як грім битв посилювався вдалині, а потім ставав дедалі слабшим і врешті-решт зовсім затих. Поширилися чутки про перемогу німців. Що саме відбувається?

Вона продовжувала сподіватися. Коли почувся дзвін, у Лаури одразу ж майнула шалена думка про те, що росіяни нарешті прорвали лінію фронту, а німці вдарили в усі дзвони, щоб показати, що вони оточені, щоб попередити своїх солдатів у Сувалках і навколо міста. До її будинку забігає подруга, ледве переводячи дух, збуджена, в її очах жевріє надія. Що трапилося?

Уклавши дітей у ліжко, вони з подругою вирішують з’ясувати, у чому справа. Вони виходять на балкон, визирають на вулицю. У променях сонця, що сідає, вони бачать німецьких солдатів: ті співають і кричать «ура». Вони відверто розчаровані: «Ми настільки зневірилися, що нам було зовсім нецікаво, що сталося». Але що ж там усе-таки відбувається?

Один німець — асистент лікарні бачить її на балконі, радісно кричить: «Лемберґ захоплено!»

Це австро-угорське місто, що знаходилося в руках росіян з вересня минулого року, тепер знову відвойоване. Значна перемога для Центральних держав, що майже затьмарила торішню поразку Австро-Угорщини в Галичині. Але також і особиста катастрофа для Лаури де Турчинович. У Лемберґу служить її чоловік Станіслав[117]. Від нього давно немає жодних звісток. Чи не сталося чого?

Її крають невідомість і страх. Чи живий Станіслав? Можливо, його захопили в полон? Або він утік? «А дзвони все дзвонили і дзвонили, і здавалося, що вони вбивають людину в землю».

58

Літній похмурий день, часом сонце проглядає в розриви хмар. Мішель Корде занотовує у своєму щоденнику:

На площі Зірки він помічає міністра закордонних справ Делькассе, який прибув у відкритому автомобілі. Делькассе доклав неймовірних зусиль, щоб переконати Італію вступити у війну, отже, тепер він розраховував на крики «ура!» на свою адресу[118]. Але люди як і раніше мовчать. Корде тлумачить це мовчання як неусвідомлений протест проти війни і підозрює, що люди тішилися б отримавши звістку про перемоги (один офіціант у міністерстві розповів йому, що прапорці, якими відзначали лінію фронту на мапі військових дій, вкрилися павутинням). Лунають звуки «Марсельєзи», і лихо тому, хто не оголив свою голову. Високо в небі гудуть літаки.

Президент Пуанкаре виголошує промову. Він знову агресивно, емоційно і бундючно говорить про війну «до самого кінця». (Усім відома пихата риторика Пуанкаре. У травні було опубліковано його статтю, і дехто подумав, що це найбанальніша пародія, але виявилося, стаття була справжньою.) Президент сформулював і вищу мету війни, зокрема саме «запобігання кошмару німецького шовінізму». Корде: «Пролунало попередження про зловісні результати, до яких може призвести односторонній мир. У такому випадку він прирікає нашу країну на настільки затяжну боротьбу, що вона може виявитися смертельною».

Як виняток війну можна відчути і в Парижі. Майже відчути.

59

Прохолодна літня ніч. У темряві миготять чиїсь фігури. Гуркотіння, металевий скрегіт, перешіптування. Час вже за північ. Зо дві години тому вони отримали наказ про форсування ріки, а тому всю роботу зі зведення укріплень було перервано, і замість цього в колючому дроті просто утворили дірку для того, щоб через неї йти на штурм ворога. Тут задзвонив польовий телефон. Контрнаказ: «Наступ скасовується!» Усі навколо зітхають із полегшенням, і фон Геріх також, адже він дуже скептично ставився до ідеї штурму: «Що ми виграємо від того, що залишимо наші чудові позиції та займемо нові на протилежному березі річки?» Однак стратегія — не його справа. «Відповідають інші, а я лише підкоряюся наказу». І тепер вони зайняті тим, що знову лагодять свої огорожі.

Дзвонить польовий телефон. Контрнаказ: «Почати наступ о другій годині!»

Вони знову починають проробляти проходи у власній дротовій огорожі. Саме до призначеного часу роботу завершено. Солдати шикуються, готуючись до бою. Знову дзвонить телефон. Контрнаказ: «Скасувати наступ!» Фон Геріх радий, що він знову скасовується, але водночас і роздратований: «Стара пісенька. Ми не встигли укріпитися, зруйнували колишні загородження і дарма хвилюємо солдатів».

Після чотиримісячного лікування в Петрограді, Гельсінґфорсі та Фрідрихсґаме Павел фон Геріх повернувся на фронт. Його полк стояв тепер під Островом, у Центральній Польщі, і намагався стримати стрімке просування німців. Можливо, стрімким варто було назвати відступ росіян? Фон Геріх був відтепер командиром другого батальйону лейб-гвардії Єгерського полку. Він уже знову поранений: кілька днів тому йому в голову знову влучив осколок снаряда або картеч. Знову були кривава рана, блювота і нестерпний головний біль. Надзвичайно бракувало боєприпасів, особливо в артилерії. Солдати харчуються капусняком та чаєм. Останнім часом дуже дощить. Погода була незвично холодною для липня. У лісі багато тіл загиблих.

Зійшло сонце. Жодних нових контрнаказів. Фон Геріх полегшено зітхає.

Пізніше німецька артилерія починає стріляти по з’єднанню, сусідньому з батальйоном фон Геріха. Зазвичай, російська артилерія мовчить. Але чи так це? Вони чують гарматний гуркіт у себе за спиною. Російські картечні гранати зі свистом пролітають повз, вибухають поруч з окопом фон Геріха. Одна куля вдаряється об праве коліно фон Геріха. У нього сильне забиття, коліно розпухає. Йому накладають компрес і пов'язку, і він кульгає далі. Багато російських знарядь вельми зношені, тому, стріляючи з них, можна не влучити.

Наступного дня знову задощило. Крім цього все було тихо. Прибув командир полку. Він довірливо повідомив фон Геріху, що наступ останніх днів коштував їхній армії життів тисяч солдатів і 150 офіцерів, причому вони не відвоювали ані клаптика землі. І ще додав, що командир корпусу відсторонений за те, що протестував проти безглуздих боїв.

60

Спекотно. Темно. Літня ніч. Вона не знає, чому їй не спиться. Можливо, через яскраве світло місяця? Через спеку вона лягла спати в шезлонгу на веранді. Навколо панує тиша, зовсім тихо. Чутно лише цокання підлогового годинника у вітальні. Раптово вона почула спів, слабкий, але милозвучний, — він долинав з вокзалу. Вона напружила слух, але мелодія була їй невідомою. Вона дослухалася до слів. До співу приєднуються дедалі більше голосів. Пісня лунає голосніше: «Es ist bestimmt in Gottes Rat, Dass man vom Liebsten, das man hat, muss scheiden»[119].

Спів дедалі голосніший. Звуки підносяться до зоряного нічного неба, а Ельфріда зіщулюється. Ми завжди неохоче розлучаємося з дитинством, розлучаємося з ним поступово. Ельфріда цієї ночі зрозуміла раптом таке, що незбагненно для дитини і що засмутило б дорослого. Вона зіщулилася на своєму шезлонгу і заплакала.

З бабусиної спальні почулися звуки, немов хтось сякався. Ельфріда підвелася, обережно ввійшла до бабусі та звернулася до неї благаючи: «Можна я залізу до тебе в ліжко ненадовго?» Бабуся, повагавшись, відкинула ковдру: «Так!». Дівчинка притискається до бабусиних грудей і схлипує. Та притуляється лобом до її волосся, і Ельфріда відчуває, що бабуся також плаче.

Жодна з них не пояснює, чому плаче, жодна не перепрошує і не ставить жодних запитань.

61

Їй не спиться, і вона йде на пізню прогулянку з подругою та офіцером польового госпіталю. На вулицях Варшави тихо й безлюдно. Це гарний знак. Але в неї перед очима все ще сцени, побачені кілька годин тому.

Як і раніше, складно зрозуміти, що відбувається. Німці наступали — це всім відомо. Але наскільки кепські справи насправді? Її подруга отримала від свого нареченого листівку і телеграму, де він прощався з нею і бажав їй щастя. Подруга нічого не зрозуміла. Що він мав на увазі?

Вони повечеряли в розкішному готелі. За столиками можна було побачити закохані пари. Потім вони, жваво розмовляючи, піднялися ліфтом на вежу готелю, щоб помилуватися красивим видом. Опинившись нагорі, вони замовкли. Подруга схлипнула. Її схлип «заметушився навколо, немов у пастці», а потім вигукнула: «Ходімо звідси, я не хочу цього бачити, ходімте швидше!» Вони поглянули на місто, і побачили страхітливе видовище.

І все-таки вони вичікували.

Компанія спустилася до річки, подивилася, як на березі риють окопи. Здивований їхньою появою офіцер підійшов до них цієї літньої ночі та сказав, що німці наближаються. Незабаром будуть підірвані мости через Віслу.

Вони поспішно кинулися назад. Їм знадобилося десять хвилин, щоб підняти інших. Ті трималися удавано спокійно, лежачи одягненими в ліжку. Вони ще не встигають залишити місце розташування частини, як з'являються двоє офіцерів, а з ними — дружина нібито високопоставленого чиновника. Вони просять вивезти її з міста. Бочарська неприязно відзначає подумки, що жінка нафарбована.

І тут почалося! Вибухом на залізничному вокзалі вибило шибки. Скалки з дзенькотом посипалися по всій кімнаті. Знову пролунав гуркіт, — можливо, це бомби з повітря? Бочарська бачить, як водонапірна башта вибухає, злітає у повітря і за секунду з тріском падає на землю. Відблиск пожежі забарвлює кімнату в червоний колір. У кутку стоїть дружина чиновника і припудрюється.

На вулицях, перш зовсім пустельних, тепер повно народу. Усі біжать в одному напрямку — на північний схід. На машинах Бочарська разом з іншими змогли швидко подолати на перший погляд нескінченну низку возів і візків, запряжених кіньми. Але коли вони під'їхали до великої виїзної дороги, стало тісніше, і швидкість зменшилася.

Близько п'ятої ранку вони виїхали з Варшави. Їм зустрічалися селяни, які прямували до міста, торгувати на ринку: вели корів, телят, поросят, жінки тримали на руках гусей, головки сиру. Тут у повітрі пролунав оглушливий вибух. Усі поглянули на оповите димом місто. Там підірвали мости. Селяни неохоче повертають свої візки і вливаються в тісний потік біженців.

Чудовий теплий серпневий день.

О третій годині дня вони дісталися Новомінська, де Бочарська та інші сплять дві години. Потім їх будять. Новий наказ: частина повинна попрямувати назад, на захід, щоб на півдорозі до Варшави розбити польовий шпиталь. Вони повертаються. У будинку поблизу залізниці встановлюють обладнання, розкладають свої інструменти. Найбільшу кімнату в будинку відведено під операційну.

Сонце хилиться до заходу. У ясному небі загоряються зірки. Поранені ще не надходили, тож вони стоять біля будинку і спостерігають у сутінках за потоком відступаючих. Проїжджає артилерія, її мимохідь висвітлюють фари автомобілів, що поспішають повз. «Гармати, із запряженими в них шістьма кіньми, із солдатами, які сидять на возах з боєприпасами, створювали химерні силуети». У нічному небі на заході виникає витягнутий, схожий на сигару, літальний апарат. Він повільно-повільно наближається до них. Це цепелін. Який він завдовжки? Напевно, понад сто п'ятдесят метрів, можливо, двісті. Звичайні літаки багато хто сприймали як курйоз, — надто тендітні, щоб використовувати для чогось іншого, крім стеження, і надто маленькі, технічно ненадійні, щоб становити серйозну загрозу. Інша справа — цепеліни. Вони лякали своєю вантажопідйомністю, дальністю польоту і своїми розмірами[120]. Вони могли плисти в повітрі абсолютно безшумно, а потім зупинитися, зависнути в повітрі та скинути бомби. Їх називали іноді «нічними чудовиськами».

Дирижабль знаходиться так близько, що Бочарська може роздивитися гондолу, що висить під величезною витягнутою кулею. Падає перша бомба. Вона відчуває ударну хвилю від вибуху, поштовх раптово згуслого повітря. Страх і паніка охопили всіх навколо. Уздовж колони прокотилися крики із закликом згасити фари. Дехто почав стріляти з гвинтівок, але був зупинений офіцером. Постріли марні.

Цепелін зникає в нічній темряві, залишивши за собою хаос.

Цієї ночі Бочарська спить на порожньому операційному столі. Засинаючи, вона чує тупіт кроків, стукіт копит, гуркіт моторів, скрегіт возів і гармат. Думки в її голові плутаються, змішуються в благання і відчайдушні надії: «Можливо, відступ припиниться. І надійде наказ про взяття Варшави. Війна тоді завершиться».

Того самого дня Андрій Лобанов-Ростовський знаходиться неподалік від Варшави, на північному сході. (Його рота залишила місто ще вчора, майже без утрат, хоча їм і довелося проїжджати вулицями поблизу до ріки, під прицільним кулеметним вогнем німців. Вони помітили, що німці уникають стріляти по цивільних особах, а тому Лобанов-Ростовський розжився цивільними дрогами.)

62

Власне кажучи, єфрейтор мав збудити їх усіх о першій годині. Коли вони із залишками роти вкладалися спати на селянському дворі, передбачалося, що вони відпочинуть годинку-дві в темряві, а потім відразу ж відновлять свій марш. Вони добре знали, що ар'єргард продовжить відступ близько другої години, а потім між ними і німцями, які переслідували їх, уже нікого не залишиться.

Усього зо дві години на сон.

Вони стомилися. Якщо раніше Лобанов-Ростовський нарікав на неробство, то тепер усе було навпаки. Саперна рота постійно працювала під час масштабного відступу. Вони то підривали за собою мости, підпалювали будинки або руйнували залізничні лінії, то допомагали іншим частинам зміцнювати окопи — не лише рити землю, а й корчувати поле і ставити загородження. Навіть якщо закінчувався колючий дріт, дошки і цвяхи, навіть боєприпаси, — у такому випадку просто вкопували в землю стовпи, щоб хоч на відстані обдурити німців і продемонструвати укріплення міцнішими, ніж вони є насправді. Останні 48 годин вони копали і зміцнювали окопи для піхотного полку, працюючи під дощем, і страшенно втомилися. Укріплення були готові вчасно, і тут надійшов наказ залишити їх.

Вони відступають далі.

Чутливий Лобанов-Ростовський не лише втомився, він пригнічений. Учора він просто зізнався в цьому своєму командирові, Габріаловічу: «Мої нерви не витримають». Але Габріаловіч поставився до його слів байдуже, уважаючи, що лейтенант просто перевтомився, і почав говорити на іншу тему. Лобанов-Ростовський турбувався за свої книги, упаковані, за звичаєм, у спальний мішок. Це були французькі романи і товсті історичні праці. Антон, відданий денщик Лобанова-Ростовського, не вбачав сенсу в тому, щоб тягати за собою цю поклажу, тим паче що саме він найбільше її і тягав. Тож Лобанову-Ростовському доводилося наглядати за Антоном, щоб той де-небудь не залишив дорогоцінні книги. Денщик особливо незлюбив тритомник творів французького історика Альбера Вандаля про Наполеона і царя Олександра, намагався упакувати ці книги таким чином, щоб вони випали дорогою.

Усього зо дві години сну. А потім вони продовжать відступати. Лобанов-Ростовський прокинувся першим. І одразу ж зрозумів: щось не так. Навколо зовсім розвиднілося. Він поглянув на годинник. Він показував шість. Отже, проспали. Аж на п'ять годин.

Він насилу розбудив Габріаловіча. Той віддав наказ розбудити людей, які спали біля возів на дворі, і якнайтихіше відвести їх у сарай. А потім потрібно буде обережно розвідати, чи не ввійшли в село німці.

Німців там не було.

Вони негайно вирушають.

Отже, їм загрожує німецька кавалерія, яка знаходиться десь за спиною. Ще їх можуть обстріляти російські з'єднання, які відступають попереду них. Вони на нічийній землі. Крім того, з досвіду відомо, що всі мости підірвано або спалено. Яким чином їм переправитися через річку?

Щоб трохи пом'якшити першу загрозу, вони повернулися до заведеного порядку і пустили вперед вози з вибухівкою та озброєнням — і з книгами, — а за ними солдатів. Можливо, це правильно, тому що вони дістануться річки, уникнувши зіткнення зі своїми. Німців не видно. А попереду, де поблискували зеленкуваті води річки, вони побачили міст і зраділи: «Солдати з невідомого нам полку готувалися підірвати його і дивилися на нас із величезним здивуванням».

Близько одинадцятої години вони дісталися залізничної лінії, що веде до Білостоку. Її також захотіли підривати. Великий бронепотяг поетапно давав задній хід, і солдати руйнували за ним колію. Підрозділ Лобанова-Ростовського попрямував за потягом. Спершу вони підірвали міст, потім знайшли залізничний вокзал. Як завжди, вони підпалили його.

Дерев'яні стіни будівлі було охоплено полум’ям, як раптом Лобанов-Ростовський виявив кішку. Тварина в страху бігала по даху, жалібно нявчала. Він знайшов драбинку і поліз на дах за кішкою.

63

Ранній ранок. З південного заходу дме сильний мусон. Холодно вартувати. Близько пів на шосту починає розвиднятися. Вогкий туман покриває зарості буша внизу від них. Ландшафт стає розмитим, втрачає свої обриси, зникає. Видимість дорівнює практично нулю. Навколо панує тиша, чутно тільки крики цесарок та інших свійських птахів, які вітають схід сонця.

Б'юкенен разом з іншими вартує, охороняючи залізницю Уганди, — саме в цьому місці, де вона простягається з Момбаси, на узбережжі, до Кисуму, вгору, до озера Вікторія. Ніч минула спокійно цього разу. За останній тиждень майже щодня відбувалися сутички з німецьким патрулем по той бік кордону, який усіляко намагався перешкодити руху залізницею. Учора німцям удалося-таки підірвати ділянку шляху, так що один потяг зійшов з рейок.

Так виглядала війна у Східній Африці, принаймні зараз: жодних великих баталій, тільки патрулювання, сутички, обережні вилазки, більш-менш удалі засідки, шпилькові уколи. Відстані тут значні[121]. Близько десяти тисяч озброєних людей шукають одне одного на території, що дорівнює Західній Європі, але за відсутності комунікацій. Найважче — не перемогти ворога, а дістатися його. Для будь-якого переміщення потрібно безліч носильників. І клімат, і природа тут відрізняються запаморочливим, неперевершеним різноманіттям. Тут є все — від вологих тропічних джунглів і засніжених гірських масивів до посушливої савани і того, що зазвичай називають «буш», тобто відкриті, подібні до парків рівнини і густі непрохідні ліси. Сторони, які воюють, переміщуються через абстрактні кордони, прокреслені гордовитими панами під лінійку, чорнильним олівцем, десь за далеким столом переговорів у Європі, усупереч народам, мовам, культурам Африки, навіть просто власним кордонам природи.

Місцеві бої, якими б другорядними вони не були, означали, що колоніальна логіка, що колись визначала ці дивні кордони, була переможена логікою самої війни. Закінчилися ті осінні дні 1914 року, коли місцеві губернатори намагалися запобігти військовим діям. Не допомогли їм ані посилання на старі домовленості, ані той аргумент, що війна між білими неминуче порушить їх панування над Чорним континентом[122]. Бельгійці та французи вже вторглися в Камерун і Того. Через швидкі успіхи вони вирішили завоювати німецьку частину Східної Африки. Британський флот від самого початку ігнорував указ місцевих колоніальних чиновників про мир. Так само тепер німецькі військові — легендарний Пауль фон Леттов-Форбек — переступили через упертий пацифізм власної цивільної влади, спорядили пароплав і послали його на війну на озеро Танганьїка, а також здійснили набіги на Родезію і британську Східну Африку.

Ось чому Ангус Б’юкенен з іншими солдатами проводять холодну безсонну ніч на пагорбі біля Мактау. Німецький патруль десь там, у туманному буші, але сьогодні вночі все спокійно. До речі, є німці та німці. Командири невеликих груп — німці з усіма звичними атрибутами колонізаторів: одягнені у світлу військову форму, тропічний корковий шолом і з керівним виглядом, у той час як їхні солдати — з місцевого населення, аскарі: у них та сама освіта і зброя, і довіряють їм так само, як білим солдатам, — до речі, саме це британська влада вважала чистим божевіллям. Англійці не хотіли давати африканцям до рук зброю і розраховували воювати за допомогою військових з'єднань з Південної Африки та Індії — білих добровольців, — а також частин з Європи.

Дотепер Б'юкенену не доводилося побачити справжню битву, крім того ефектного рейду, у якому він сам брав участь разом з іншими у червні. Вони тоді напали на маленький німецький порт Букоба на березі озера Вікторія. Їм вистачило півтори доби, щоб перетнути озеро на човні, двох днів, під зливою, щоб вигнати німців, і ще кількох годин, щоб розграбувати місто. З військової точки зору, операція була абсолютно марною. Однак вона підняла бойовий дух і потрапила на шпальти газет. Як і чимало інших подій цієї війни, ця історія стала текстом.

О дев'ятій годині ранку Б'юкенен з іншими змінився на посту. Вони взяли свою зброю і вирушили назад до табору, під покровом листя.

Життя в таборі було одноманітним. Щодня підйом о 5:30, шикування і повідомлення про хвороби о 6:30, потім робота зі зміцнення табору до сніданку о 8:00. На сніданок завжди давали чай, хліб і сир. Потім знову шикування о 9:00 і знову робота з будівництва укріплень. Б’юкенен розповідає:

Вони копали до обіду, а потім споживали ту саму їжу, що й на сніданок, хіба що сир змінювався на варення. Сонце стояло в зеніті на розжареному африканському небі, за такої спеки неможливо було працювати, тому все завмирало. Одні намагалися поспати «під задушливо жарким брезентовим навісом», інші прали, купалися голяка або грали в карти, улаштувавшись в затінку. Усюди літали зграї мух. О 16:30 знову шикування, після нього — ще півтори години копання.

Бідне харчування іноді компенсувалося посилками з дому або м'ясом якої-небудь тварини, яку вдавалося вполювати. А іноді в таборі з'являлися торговці з Гоа, але їхні товари коштували надто дорого порівняно зі звичайними британськими цінами: півкіло чаю, що в Англії коштував 1 шилінг 10 пенсів, тут продавали за 2 шилінги 6 пенсів; пляшка вустерського соусу, що вдома коштував 9 пенсів, тут коштувала 2 шилінги. За останні місяці надзвичайно зросла кількість хворих. Б'юкенен уважав, що більшість захворювань пов'язана з браком харчування.

Після вечері знову копали. Робота завершувалася з настанням сутінків, коли зникле денне світло згашало всі фарби навколо. На цій широті захід сонця був миттєвим. День, що минав, залишав за собою місячне світло, комариний писк, запах гару від спаленого сміття і червоний лавовий пісок.

64

Літо наближається до завершення. Лемберґ, Замостя, Прасниш, Віндау, Пултуськ, Івангород, Варшаву, Ковно, Новогеоргієвськ, Брест-Литовськ захоплено. Ці, на перший погляд, нескінченні німецькі перемоги на Східному фронті — зовсім не далекі абстракції на карті для Лаури та інших жителів Сувалок. Вони мають певні наслідки. Армії рухаються на північний схід. Місто позбавили жодного військового значення. Рідшають колони підвод, запряжених кіньми, і піхотинців, які співають. Військові з'єднання, розквартировані в місті, вирушають з місць. Стало тихіше. Тижнями ніхто не чує гуркоту канонади.

Діти знову захворіли. Тепер на дизентерію: кривавий пронос. І знову вона занурена в кошмарний хаос неспання і нескінченної тривоги. Німецький військовий лікар, який допомагав їй і раніше, знову надає підтримку. Він дає дітям сироватку від холери. Що буде, невідомо. Гостро відчувається брак їжі.

Незрозуміло, чи витримає сама Лаура. (Таке коїться не лише з нею. У місті зростає кількість самогубств, люди в розпачі накладають на себе руки, через відсутність їжі і такий само гострий брак надії. Один її знайомий повісився в гардеробі.) Кілька разів вона подавала німецькій владі прохання про від'їзд з Польщі: адже вона американка. І щоразу отримувала відмову. Вона пише:

Одному з близнюків зовсім погано. Вона крапає йому в ложечку червоного вина.

65

Через жахливий головний біль він не може виспатися. І хоча сьогодні він ліг раніше, знову на нього чекає безсонна ніч. Його розбудили близько першої години ночі. Батальйон повинен негайно вирушати, щоб за потреби брати участь у наступі та штурмувати важливу висоту на німецьких позиціях.

За годину вони вже на місці. Солдати лягають на сиру траву перепочити в очікуванні штурму. Фон Геріх скаче далі, на пошуки командира полку, якому вони повинні надати підтримку. Він проїжджає спаленим селом. Бачить світло в одному будинку. Скаче туди. Там він знаходить командира полку, товстого, самовдоволеного генерала. Фон Геріх скептично оцінює задуману операцію. «Це надзвичайна легковажність — змушувати генерала йти на погано підготований штурм, не надаючи йому вогневої підтримки». Але вголос він нічого не висловлює.

Відступ тривав. Полк фон Геріха постійно перекидали назад. Іноді вони брали участь у марних спробах зупинити німців. Але все дарма. Тепер вони розташувалися в північній частині фронту, на захід від великого міста Вільно[123]. Саме цей пункт вони зобов'язані утримати за будь-яку ціну. Рання осінь. Позавчора вони розбили табір у фруктовому саду. Наїлися досхочу слив, яблук і груш. Відслужили панахиду за загиблими.

О четвертій годині ранку розпочався наступ. Було ще темно.

Фон Геріх із солдатами свого батальйону нічого не бачили, бо ж стояли в резерві. Штурм відбувався майже в двох кілометрах від них, у лісі. Але вони все чули. Спершу пролунали крики «ура», потім застукали німецькі кулемети, загуркотів ворожий загороджувальний вогонь. Какофонія не змовкала, ніхто не знав, що там відбувається. Отримано рапорт. (Або всього лише чутки?) Німецькі позиції атаковані. Дев'ятнадцять кулеметів захоплені нашими. Солдати фон Геріха захоплено кричать «ура».

Сходить сонце.

І тут трапляється несподіване.

Артилерійський вогонь німців змінює напрямок, переміщується з нічийної землі в тил до росіян. До польової артилерії додалися важкі гармати. «Висота перед будинком, де мешкав генерал, була оточена димлячими воронками від снарядів, з яких просто на нас, в долину, котилися камені». Фон Геріх з досвіду відразу зрозумів, що відбувається. Німці мали намір перейти в контрнаступ і хотіли перекрити шлях підкріпленням для росіян.

Незабаром до них прибув захеканий ад'ютант генерала і підтвердив найгірші побоювання фон Геріха. Їх власна атака зазнала невдачі, німці тіснять їх. Фон Геріх має щось зарадити, щоб виправити становище.

Він вишикував чотири роти по двоє на кожній лінії оборони. І почалося. Час був 05:45. Він бачив, як товстий генерал стоїть на своєму посту. Йому прокричали «ура!». Приблизно за два кілометри від них темнів ліс. Його оточувала щільна завіса диму, вогню та снарядів, що вибухали. Необхідно було пройти крізь ліс, щоб дістатися передової. Фон Геріх бачить, які пригнічені солдати. Вони наближаються до лісу, але рота, яка йде попереду, лякається. Солдати, ховаючись, лягають на землю. Усе завмирає, ще не почавшись.

Фон Геріх театральним жестом дістає шаблю[124] і вигукує: «Відпочиньмо в могилі, хлопці! Але перш підтримаймо наших братів!» Солдати піднімаються із землі, з криками, з ревом. Нерівними ланцюжками біжать до пофарбованого осінніми барвами лісу, просто на ворожий загороджувальний вогонь. За кілька хвилин — або всього лише секунд? — все зникає в громі, в реві, диму та хаосі. Усе перетворюється на миттєві враження, на різке світло, що змінюється темрявою, на різкі звуки, що переходять у тишу. Він бачить, як вибухами з коренем вириває дерева в лісі, вони безпорадно валяться на землю. Бачить, як угору, до ранкового неба, злітають фонтани вогню. Бачить чорні силуети, що падають.

Ось воно — знову.

Назустріч фон Геріху і його ротам біжать солдати з передових частин. Він повертає їх назад. «Фьюю-ю-ю-ю — чак-чак». З флангів, між листя дерев, засвистіли кулі. Німецька піхота прорвала російську лінію оборони ліворуч від лісу. Вона загрожує перерізати шлях батальйону. Фон Геріх бере з собою три кулеметні обслуги. Вони щосили біжать до пагорка. Там облаштовують кулемети і починають поливати вогнем далекі лінії одягнених у сіре німців. Ворожий наступ завмирає, зупиняється. Але снаряди продовжують рватися навколо фон Геріха і трьох груп його людей. Світло. Пітьма. Сліпучі спалахи. Спершу розлітається на шматки один кулемет. За ним — другий. У пилу та їдкому диму лежать убиті та скалічені солдати. Фон Геріх і один уцілілий унтер-офіцер продовжують стріляти з єдиного кулемета. Німецький наступ захлинувся.

Павел фон Геріх підводиться. Замурзаний, увесь забруднений кров'ю і кіптявою. Він поспішає назад у ліс. Він у нестямі. У голові стукає. Ноги підкошуються. Він повсякчас блює. У лісі все гуде німецький вогненний вихор, викидаючи клуби диму, грудки землі й уламки дерев. Дерева розлітаються на шматки, вибухають, падають. Один снаряд вибухає зовсім близько. Вибуховою хвилею фон Геріха відкидає мало не на метр. Коли він піднімається, то бачить, що навколо нього восьмеро вбитих. Одного розірвало на шматки, і єдине, що від нього залишилося, крім кривавого лахміття, — це його гвинтівка, скручена вибухом у штопор.

Бій поступово затихає. Наступ, початий фон Геріхом і його батальйоном, несподівано став успішним. Діра в обороні була залатана. За два дні фон Геріх занотує у своєму щоденнику:

66

Осінній ранок. Осіннє повітря. Мішель Корде їде потягом до Парижа. Як завжди, він підслуховує розмови інших пасажирів. Дехто гортає щойно куплені ранкові газети. Одна людина запитує: «Що нового?» Інша коротко відповідає: «Перемога росіян». Корде вражений. Невже вони не знають, що росіяни тільки й роблять, що відступають після німецько-австрійського прориву під Горліце і Тарновом у середині травня? Ця лаконічна відповідь — усе, що було сказано про війну за час поїздки з Фонтенбло до Парижа.

Згадав іншу поїздку потягом, коли він побачив на вокзалі, як жінка, проглянувши свіжу газету з офіційними повідомленнями, захоплено вигукнула: «Ми просунулися вперед на чотириста метрів!» І відразу ж після цього змінила тему. Корде коментує: «Їм цього достатньо. Їх це повністю задовольняє».

Діставшись свого службового кабінету, він зателефонував Трістану Бернару, старовинному другові й відомому авторові водевілів. Бернар поділяв скепсис Корде з приводу війни і завжди різко висловлювався про те, що відбувалося. Про події на Східному фронті він висловився на кшталт того, що росіяни «завжди відступають рівними рядами, тоді як німці наступають успішно, але нерівно». (Він також стверджував, що наступ, розпочатий у двох зовсім різних місцях — Тут-Вен і Мулен-су-Тувенен, — результат банальної помилки, хтось у штаб-квартирі переплутав назви. Перемогою він завершився якраз у тому місці, де насправді й не планувався зовсім.)

Обидва вони, як і багато інших, знали, що в Артуа і Шампані готуються до великого наступу союзників. Багато хто покладав на це значні надії. І оскільки обидва вони знали, що їх можуть прослуховувати, вони використовували свій особливий код для обговорення майбутньої операції. Вони вдавали, що пишуть разом п'єсу, і запитання про терміни маскувалися запитаннями про кількість сторінок. Коли Бернар хотів дізнатися, довшою чи коротшою стала п’єса, це означало, що він запитував про дату наступу (одного разу поширилася чутка, що операція скасовується. Тоді він запитав: «Чи правда це, що рукопис згорів у вогні?»). Зараз Бернар запитав, скільки сторінок п’єси вже написано. І Корде відповів йому: «П’ятнадцять».

Потім він прочитав циркуляр міністра освіти, розісланий в усі школи напередодні осіннього півріччя. Учителям наполегливо пропонували провести з учнями бесіди про війну, причому найпильнішу увагу слід було приділити різним «прикладам героїзму і тим шляхетним урокам, які можна з них витягти».

Того самого дня зовсім виснажена Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику:

Того самого дня Лаура де Турчинович їде дрожками туди, де у сім’ї раніше розташовувалася літня вілла. Вона відчуває полегшення. Німецька влада нарешті задовольнила її прохання про від’їзд з Польщі та про повернення до США. Вона пише:

67

Одразу за містом розташований військовий цвинтар. Він значно розширився за останні півроку. Шлях до нього пролягає крізь темний сосновий ліс, крізь гарно оздоблені ворота. Сьогодні Ельфріда зі своїм шкільним товаришем вирішили відвідати кладовище. У руці дівчинка тримає букет троянд.

Вони бачать порожню свіжовикопану могилу. Поруч лежать шість лопат. Ельфріда опускає туди букет і говорить своєму товаришеві: «Коли тут поховають солдата, він спочиватиме на моїх трояндах». Цієї миті у воротах кладовища з'являється нечисленна похоронна процесія: попереду йдуть солдати з гвинтівками, за ними — полковий священик, слідом їде катафалк з простим чорним гробом. Ходу замикає маленька група людей, які несуть великий похоронний вінок. Усі зупиняються біля порожньої могили. Солдати шикуються.

Ельфріда намагається уявити, як людина у труні повільно зникає під шарами землі: «От і обличчя зникло… і груди, і живіт».

А потім вони запитують цвинтарного сторожа, кого це ховали сьогодні. «Льотчика в чині унтер-офіцера, — відповів той. — Напевно, нещасний випадок. Не можна сказати напевне. Іноді вони забагато п'ють».

68

Ранок видався холодним, похмурим і туманним. Коли візок з Лаурою і дітьми рушає, жінка обертається і востаннє дивиться назад. Але погляд її прикутий не до будинку, а до того піаніно, що німецькі солдати винесли якось під час чергової гулянки, на початку літа, на двір, та так і залишили там. Колись розкішний інструмент тепер відсирів від дощу, вицвів під палючими променями сонця і покосився, ледь тримаючись на зламаній ніжці.

Лаура навдивовижу спокійно залишає свій великий будинок. Будинок спустошений. Так само всі почуття зникли з її душі. Те, що раніше правило їй за будинок, тепер стало лише місцем страждань.

До останньої хвилини вона боялася, що щось трапиться, що хтось прийде і зашкодить їм виїхати. Вокзал заповнений німецькими солдатами. Вони поїдуть тим самим потягом, що й вона. Лаура з дітьми вже на пероні. Білий собачка Даш також із ними. Лаура де Турчинович відрекомендовується капітанові, який супроводжуватиме їх у дорозі. Вона стомилася, за спиною — безсонна ніч. Але капітан і його люди виглядають ще більш стомленими. Останні шість тижнів їх невпинно перекидають з місця на місце. Німецький офіцер дуже стомився і ледь розуміє, що відбувається.

Лаура стереже свої речі. Стежить, щоб на потяг завантажили всі три баули. Потім швидко прощається з кухаркою. Лаура дає їй грошей і розповідає, де прихована пляшка з ефірною олією, вона знадобиться для Даша, якщо бракуватиме їжі: маленького собачку не можна взяти з собою, і він, немов розуміючи це, неспокійно метушиться.

Потяг рушає.

Лаура бачить, як кухарка зникає з очей. Бачить, як друг сім’ї на прощання махає їм капелюхом. Бачить, як стелиться перед нею плоска, пустельна осіння рівнина. Бачить руїни. Бачить військовополонених за роботою. Вона відчуває полегшення і водночас занепокоєння. Вони залишають місце, що стало для них в’язницею, проте їдуть до ворога. До Східної Пруссії. До Німеччини.

Маргграбова. Вони пересідають на інший потяг і проходять паспортний контроль. На вокзалі повно люду. Багато добре одягнених дам і молодих жінок, які чекають на транспорт з пораненими солдатами. Лаура не знаходить місця для себе і своїх дітей, тому вони сідають просто на підлогу в куточку і чекають. Час спливає. Діти втомилися і вередують. Люди навкруги з цікавістю дивляться на них. Діти скиглять, скаржаться. Забувши про все, Лаура шикає на них англійською.

Реакція з боку оточення не забарилася. «Англійка!» — кричать жінки. Лаура намагається пояснити: «Ні, американка!» Але ніхто її не слухає. Її оточує ворожа юрба, більшість у ній — жінки, її лають, кидають у неї різні речі. Лаура забивається в куток, ховаючи трьох переляканих дітей під своїми спідницями. Але ось крізь натовп до них пробився офіцер, що супроводжував їх, і допоміг. Вони сідають на свій потяг. Лаура стирає плювки зі свого одягу.

Інстербурґ. Стало зовсім холодно, вони знову пересідають на інший потяг. Діти «виснажені, хочуть пити й їсти». Незважаючи на те що у них був квиток першого класу, їм незабаром довелося залишити своє купе. Усю ніч вони їхали темною, чужою територією.

Берлін. Шоста година ранку.

Через три дні Лаура де Турчинович разом з трьома дітьми перетнула кордон Голландії. Біля Бентхайма їх самих і те, що залишилося від їхнього багажу, ретельно оглянули. Чиновниця-німкеня змусила їх роздягнутися догола і досліджувала їх одяг і взуття, а Лаурі довго розчісували волосся (з метою знайти якесь таємне послання, написане на її голові). Крім одягу і взуття, що було на них, їй дозволили залишити свідоцтва про народження дітей, три фотографії та молитовник. Ось і все. Їм дозволено їхати далі. Коли потяг опиняється в Голландії, вона надзвичайно схвильована.

69

Це найбільш вбивчий вислів на війні: «За будь-яку ціну!» Його жертви обчислюються сотнями тисяч. Щось потрібно завоювати «за будь-яку ціну», або захистити «за будь-яку ціну», або просто здійснити «за будь-яку ціну». Ці слова легко вимовляти над картою в штаб-квартирі, за багато кілометрів від фронту, або за столиком у ресторані. Вони енергійно і заклично лунають у наказі генерала, у промові політика, у газетному заголовку, демонструючи, що коливання першого року війни і розчарування жодним чином не зігнуть нашу волю, — навпаки!

Але потім слова повинні втілитися в дії.

Зворотний рух російської армії, з початку травня, після ворожого прориву на південному сході, тепер нарешті розповзся, подібно до глетчера, і на іншу, більш стабільну ділянку фронту — на північному заході, куди і був посланий у липні полк Літтауера, після невеликого перепочинку під Петроградом. Тут почався загальний російський відступ, у напрямку річки Двіни. Коли війна була ще сповнена надій на швидкі перемоги, кавалерійські полки, подібно до полку Літтауера, ішли попереду, розвідували і захищали. Але тепер, коли армія відступає, ці самі кавалерійські полки виявилися далеко позаду, прикривали своїх, затримуючи ворога.

Останнє було їхнім завданням на цього дня. У той час як піхота позад них намагається сховатися за річкою, вони повинні намагатися утримати німців, що переслідують їх, «за будь-яку ціну».

Увесь день їх тіснить ворожа піхота.

Частина Літтауера вперто обороняє свої позиції, але німці наближаються крок за кроком. До вечора ворог виявляється зовсім поруч з ними, так що вони чують, як той, хто керує вогнем, командує своїй батареї: «Feuer, feuer!»[125] Німці так близько, що російським кавалеристам, які спішилися, вже не загрожує їхній артилерійський вогонь: коли відстань між лініями оборони така коротка, при обстрілі можна не поцілити[126].

Німецькі стрілецькі ланцюги лежать тепер на землі, їх утримує вогонь росіян. Він стає прицільнішим, що ближче вони підходять.

Сонце повільно сідає.

З німецького боку теж, вочевидь, пролунав наказ з фатальним закликом. І він поширився найзвичайнішим чином: бабця за дідку, дідка за ріпку, і так аж до виконавців цього наказу. Літтауер бачить, як німецький лейтенант піднімається під зливою куль, як він спокійно, наче він надзвичайно хоробрий, або шалено стомився, або просто бракує сил, важко сказати, — дуже спокійно переходить від солдата до солдата, які лежать на землі, побоюючись російських снарядів. Кожного з цих солдатів він ударяє своєю офіцерською тростиною[127], повторюючи при цьому один і той самий короткий наказ: «Уперед!» Солдати один за одним піднімаються, кидаються вперед, просуваючись на якийсь метр, потім знову падають на землю. І все знову зупиняється.

Вид цього безстрашного ворожого офіцера так вразив російських гусарів, що вони навіть мимоволі припинили вогонь і замість цього прокричали йому «ура».

Потім підвівся російський сержант і виконав той самий маневр. Тепер йому кричать «ура» німецькі солдати.

Уже сутеніло, коли Літтауер та інші нарешті отримують наказ про відступ. Перестрілка завмирає. Вони швидко скачуть до річки. Ситуація ускладнюється. Вони втратили зв'язок з піхотною дивізією, яку повинні прикривати.

Досягнувши річки, вони бачать вогняні спалахи від невеликого дерев'яного моста, яким повинні переправитися на протилежний берег. Язики полум'я піднімаються від каністр з гасом. Міст уже горить під копитами коней, коли Літтауер і решта гусарів скачуть по ньому.

Ледве вони встигають переправитися через річку, як міст, охоплений вогнем, руйнується.

70

Південно-західний вітер. Низькі, сірі хмари. Дощить. Звичайний осінній день, але водночас незвичайний. Це день з великої літери, le jour J, тут, у південно-східній Шампані, і далі на півночі, в Артуа. У Шампані дві французькі армії — Друга Петена і Четверта Лангля де Карі — мають ось-ось перейти в наступ на ділянці фронту завдовжки 15 кілометрів, переслідувати німців уздовж річки Маас і витіснити їх до Бельгії. Таким є один напрямок наступу. Водночас із цим в Артуа англійці та французи мають атакувати німців у районі Лооса і хребта Вімі — це другий напрямок.

Звісно, наступ уже здійснювали минулої весни, причому в цих же самих місцях. І звісно ж успіхи тоді були незначними, а втрати — великими[128], але тепер усе інакше, тепер приготування більш ґрунтовні, а кількість солдатів і гармат значно зросла: у Шампані є 2500 артилерійських знарядь. Ніхто не вважає, що причина не в нестачі озброєння, а в тому, чи раціонально ним користувалися. Єдина мета, якої хочуть досягти, — це застосувати ще більше зброї, ще більше гармат, ще більше снарядів. Ставку зроблено на зброю, «більшу і потужнішу»[129]. Мета подвійного наступу дуже амбіційна. Ішлося зовсім не про те, щоб відвоювати трохи землі. Метою було «прогнати німців з Франції», — якщо процитувати наказ за номером 8565, виданий головнокомандувачем французької армії Жоффром, для тих військ, які готувалися до наступу. Було вирішено, що наказ зачитають перед солдатами. І майбутня операція стане тільки початком. Після того як німців виженуть із Шампані й Артуа, відбудеться загальний наступ на всіх фронтах.

Воскресли ілюзії 1914 року — мрії про швидку перемогу[130]. Очікування повністю відповідали приготуванням і поставленій меті. Очікування ці теж були непомірними. Якщо Жоффр дотримає обіцянку, то війна можливо завершиться до Різдва!

Одним з тих, хто нетерпляче чекав на початок наступу, був Рене Арно. Його вражали приготування, їх масштаб і ґрунтовність, міць та кількість озброєння: пересування військ, побудовані укріплення і ходи, колосальні склади снарядів, скупчення легкої та важкої артилерії, численна кавалерія і звісно ж «нескінченний гул коричневих і жовтих літаків над нашими головами, — ці літаки не збити ворожими снарядами, чиї білі хмарки диму раптово розцвітали в небі, подібно до японських паперових квітів, кинутих у воду, і відразу ж супроводжувалися звуками приглушеного вибуху». Арно був переконаний у тому, що настав переломний момент. Він довіряє тому, що бачить на власні очі, довіряє обіцянкам Жоффра. У листі додому він пише:

Наші командири так переконливо обіцяють нам перемогу; що ми віримо: вони самі впевнені в своїй правоті. Адже якщо ми зазнаємо поразки, яке розчарування чекає всіх нас! Який удар буде завдано по бойовому духу всіх, хто борються!

До приготування належав також і розподіл нового типу захисту. Сталеві каски. Вони легкі, блакитного кольору (пасують до нової, блакитно-сірої форми), прикрашені нагорі невисоким гребенем, а спереду — чеканною металевою емблемою у вигляді палаючої гранати. Це нововведення було спершу у французькій армії. Як і багато іншого «нового» спорядження (сталеві щити в окопах, кийки з цвяхами в ударних підрозділах, заточені саперні лопатки, різноманітні типи ручних гранат), що нагадувало про минулі століття і підтверджувало істину: все надсучасне парадоксальним чином нагадує давно забуте старе. Каски були необхідні в окопах. Було відмічено, що саме поранення голови були більшістю всіх бойових поранень, що вони найчастіше призводили до смертельних наслідків[131]. І навіть якщо каски не захищали від збройового залпу, вони, принаймні, були надійним заслоном проти картечі. Арно зі своїми солдатами насилу сприймав ці нововведення серйозно, адже вони були такими… невійськовими. «Ми реготали, приміряючи їх, наче це карнавальний костюм».

Полк Арно знаходився в очікуванні на правому фланзі. Вони залягли в лісі. Попереду протікала мілка річечка. За нею тягнувся ще один ліс, Буа-де-Віль. Його утримували німці, але їх не було ані видно, ані чутно (зазвичай, поле бою пустує. На ньому немає жодної душі). І все ж саме ліс буде їхньою першочерговою метою, коли головний наступ виб'є німців з їхніх передових позицій. Тоді німецьку оборону на обох флангах буде прорвано, ворожі лінії «впадуть», а французи будуть «переслідувати ворога, що втікає, з підтримкою кавалерії» і так далі. Маса і тяжкість.

Вони спостерігали ураганний вогонь протягом чотирьох днів. Це було справді вражаюче видовище:

Цокає годинник. Наступ заплановано на 9:15. Арно вдивляється в пелену дощу, намагаючись розглянути те місце, де, як він знав, почнеться перша атака.

І ось почалося. Арно мало що бачить. Тільки «чорні плями, що повільно йдуть вперед ламаними лініями». Вони рухаються просто на німецькі окопи, укриті димом. Потім хмара диму поглинає атакуючих, і більше нічого не видно.

Незабаром поширюється чутка про значну перемогу, про прорив кавалерії. Усіх охоплює хвилювання. Але чому саме полк Арно не отримує наказу про напад? Він так і вичікує у своєму лісі. Що трапилося?

Через три дні, у вівторок 28 вересня, наступ захлинувся. Він обірвався на другій лінії ворожих позицій — стали в пригоді німецькі резерви. (Ще один доказ того, що солдати потягом пересуваються швидше, ніж солдати на марші.) Французи відвоювали близько трьох кілометрів землі ціною понад 145 тисяч убитих, поранених, зниклих безвісти і полонених. Полку Арно так і не довелося атакувати Буа-де-Віль.

71

Знову неспокійно. Ночі дедалі довші, холодніші. Корінний зуб давно вже не давав спокою Флоренс Фармборо, але сьогодні пульсуючий біль дуже дошкуляв їй. Вона сидить у своєму возі, мовчки, зіщулившись, сховавши обличчя під вуаллю, що зазвичай захищає її від сонця і пилу.

Три дні тому вони залишили Мінськ: вулиці міста сповнені військовими у формі, а у вітринах магазинів — дорогі товари. Місто стало для неї справжнім одкровенням. Воно сяяло білим і рожевим — кольорами, що вони встигли забути, місяцями споглядаючи навколо самі лише відтінки коричневого: земля під ногами, дорога, військова форма. Соромлячись і пишаючись водночас, медсестри могли порівняти себе — в мішкуватих, потворною забарвлених сукнях, із загрубілими, почервонілими руками, стомленими обвітреними обличчями — з добре одягненими і нафарбованими світськими дамами Мінська. І тепер вони поїхали звідти, повернулися до знайомих залпів артилерійських знарядь, до гулу літаків у небі, залишивши позаду ще зелені поля, ліси, забарвлені в золото, багрянець і всі відтінки іржі.

Великий відступ росіян справді завершився. Воюючі сторони в очікуванні зими почали обкопуватися. І тепер військова частина Флоренс марширувала значно повільніше. За день довга колона возів, запряжених кіньми, додала кілометрів тридцять. Вони раділи, що більше не рятувалися втечею; вони знову сподівалися на краще.

На полях навколо них, у траншеях були помітні сліди відступу. Усюди валялися трупи свійської худоби: тварин узяли з собою, щоб вони не дісталися ворогові, але не всі витримали тривалого переходу. Вона бачила дохлих корів, поросят, овець.

І ось зупинка. Довга колона зупиняється. Вони наблизилися до місця, де дорога впиралася в поросле ялинками торфовище. Кілька возів з другої частини застрягли. Їх повільно витягли назад. На дорогу накидали ялинового гілля, щоб зробити її надійнішою.

Рух відновився, і Флоренс знову поринула у свою самотність, переймаючись лише через одне — пульсуючий зубний біль. Лише один раз вона підняла вуаль. Це сталося, коли вони в'їхали в зону страшного смороду. Навколо почулися обурені голоси. Виявилося, вони проїжджали повз купу з двох десятків трупів, більшість з них — коні, що лежали там кілька тижнів і труїли повітря.

Ніхто не знав, що буде. Згідно з останнім наказом, їм слід було приєднатися до 62-ї дивізії, яка знаходилася десь поблизу.

У цей самий час Лаура де Турчинович з трьома дітьми перебували на борту трансатлантичного лайнера, що прямував з Роттердама в Нью-Йорк. Спокій і надійність, що забезпечила їм Голландія, змінилися плескотом хвиль і тим почуттям ізольованості, що породжує тільки море. Разом з ними пливли американські медсестри Червоного Хреста, але Лаура виявила, що всі вони були пронімецько налаштовані, і намагалася уникати їх. На борту був також лікар. Він оглянув її дітей. Вони почуваються «напрочуд добре», і їм потрібні тільки «спокій для нервів і правильне харчування для тіла». Незважаючи на те що вони залишили позаду Європу, а разом з нею і війну, Лауру не полишало занепокоєння: немовби страх перетворився на погану звичку. З Голландії їй удалося надіслати до Петрограда телеграму чоловікові Станіславу. Вона повідомляла йому, що всі вони живі-здорові та прямують у США. Але чи живий сам Станіслав? (Тривалий час вона не отримувала від нього жодних звісток.) І чи знає хтось, куди прямує Лаура? Що знають вони самі про це? «Що ближче ми підпливали до Америки, то самотнішою я почувалася».

72

Вторгаючись до Сербії, Центральні держави діяли згідно з чітко наміченим планом, що сприймала зі схваленням, принаймні, місцева громадська думка. Торік австро-угорська армія тричі вторгалася в сусідню країну і тричі отримувала відсіч. Але тепер усе було інакше. 6 жовтня об'єднані армії Німеччини та Австро-Угорщини перейшли в наступ. 8 жовтня був узятий Белград (до речі, утретє з серпня минулого року). 11 жовтня в країну вторглася ще й болгарська армія. І зараз розбите сербське військо було змушене відступати, а крім того, опинилося під загрозою оточення. Відступали не тільки військові: величезні маси цивільного населення тікали слідом за ними на південь[132].

Поміж їхніх переслідувачів були Пал Келемен і його гусари. У сиру жовтневу погоду вони стрімко просувалися вперед. Часом не полишали сідла по кілька діб. Вони скакали верхи повз палаючі, розорені будинки, дорогами, забитими біженцями — найбільше жінками різного віку та дітьми. Вони прямували до гарматних залпів, що гриміли вдалині.

Цієї неділі ескадрон зупинився поблизу руїн сербської корчми. Навколо сотні поранених лежали на глинистій землі. Точилися бої з ворожим ар'єргардом, що відступав, але не тут, а за гірськими хребтами. Тому здалося дивним, що по обіді сюди з'явився солдат, поранений у ногу: його обстріляли з хатини. За півтори години завітав ще один поранений, цього разу в живіт: він був обстріляний з тієї самої хатини.

Послали патруль. За деякий час патрульні привели з собою якогось чоловіка, середнього зросту, погано одягненого. Руки його були зв’язані. За ним простували, вочевидь, його близькі та сусіди: жінки, діти, кілька людей похилого віку. Пал Келемен занотував у своєму щоденнику:

У сутінках глядачі розходяться: спершу зникають солдати, слідом за ними — цивільні особи. Пізніше Келемен бачить двох солдатів, які йдуть дорогою. Вони помічають тіло, що розгойдується на осінньому вітрі, наближаються до нього і починають зубоскалити. Один вдаряє небіжчика прикладом гвинтівки, після чого вони віддають йому честь і віддаляються.

73

Чудовий сонячний листопадовий день. «Гельґоланд» заходить до Кільського каналу, і відразу ж поміж членів екіпажу починають поширюватися чутки. Важкі бої точаться навколо Риги. Можливо, їх пошлють у Балтійське море, щоб надати підтримку? А можливо, англійці вже на шляху сюди, у протоці Великий Бельт? Або ж нейтральна Данія буде залучена до війни? Можливо, ідеться про… ще одні торпедні навчання? Штумпф сподівається на останнє. «Тоді я не буду знову розчарований».

Настрій на борту пригнічений. Штумпф разом з іншими стомилися від неробства, від поганої їжі, від суворої дисципліни, від офіцерської дідівщини. На кораблі є особливий штрафний загін, і щодня можна спостерігати, як два-три десятки матросів бігають колами по кораблю з гвинтівками і в повній викладці. Найменша помилка призводить до покарання: брудний тазок, забута шкарпетка, відвідування туалету в недозволений час, недоречний коментар. Штумпф занотовує у щоденнику:

Коли вони проходять крізь канал, Штумпф проводжає поглядом ліси і пагорби, прикрашені всіма барвами жовтого, червоного, коричневого. Незабаром випаде сніг.

До вечора вони прибувають у Кіль. Він відзначає подумки, що зі світломаскуванням справи йдуть вже не так суворо, як раніше. Що б це означало? Чи це ще одна ознака того, що спостерігаються деякі послаблення — порівняно з першим роком війни, відзначеним серйозністю і рішучістю? Екіпаж відпущений на берег. (Дійсно, на них чекають не битви, а кілька днів торпедних навчань.) Ріхард Штумпф поспішає до міського театру і встигає послухати два останніх акти вагнерівського «Лоенґріна». Потім він занотує у щоденнику:

74

Їй дуже не хочеться залишати Францію. У листі до мачухи від середини жовтня відчуваються нотки зневіри:

Жінки зі Шпиталю шотландських жінок почули, що їх посилають на кораблі на Балкани, де в нейтральній Греції, у Салоніках, висадився на початку жовтня англо-французький корпус під командуванням Моріса Сарреля, і прибув він туди досить спішно, але майже без зброї, хоча і мав намір надати допомогу сербам, відкривши новий фронт[135]. Кінг спершу не хотіла їхати. Її громіздка санітарна машина занадто важка і неповоротка для поганих місцевих доріг.

Три тижні пливли Кінг та інші жінки шпиталю на кораблі до Греції. Одне санітарне судно, що прямувало до того самого пункту призначення, було потоплене німецьким підводним човном. У Салоніках панував повнісінький хаос — військовий, політичний, практичний. Один наказ відміняв попередній у цьому «морі чорного бруду» — міських вулицях. У листопаді жінок відправили потягом до Гевгелії, на кордоні між Грецією і Сербією, щоб вони облаштували там польовий шпиталь. Цього разу вони взяли з собою намети, правда без кілочків; і коли намети в поспіху поставили на кам'янистий ґрунт, вони трималися дуже погано. Удень і вночі робився обхід, заново вбивали кілочки, натягали ослаблі мотузки. Загалом вона займалася тільки цим. Іншою справою була прання та дезінфекція одягу пацієнтів. Вона вже не боялася вошей. І їй вже було не так холодно митися в річці.

У їдальні у них є електрика. Її подачу забезпечує той самий агрегат, що використовували і для рентгена, але світло вимикали о пів на восьму вечора. Через загрозу пожежі забороняли розпалювати відкритий вогонь у наметах, тому не залишалося нічого іншого, як лягати спати. Темніло рано. Уже до п’ятої години наставала непроглядна темрява. Світало задовго до шостої ранку. Щодня вона насолоджувалася сходом сонця. Гори, що оточували їх, нагадували оксамит винного кольору, а вершини спалахували на світанку рожевим вогнем.

Олива Кінг відчула себе щасливою. Цього дня вона написала батькові: «Місце дуже приємне, гори сяють світлом, а повітря свіже і цілюще. Щодня ми працюємо як воли і, зголоднілі, їмо як вовки».

75

Похід увінчався перемогою. Сербія окупована. За Сараєво помстилися. І тепер переможці мають намір отримати належні їм лаври. Цього вечора Келемен разом з кількома своїми товаришами за службою відвідують бордель для офіцерів. Він знаходиться в Ужице, невеликому містечку біля річки Джетиня. Келемен занотовує у щоденнику:

76

Холодний вітер, дощить. Голі гілки дерев. Усе навколо сіре, невимовно сіре: погода, їхня власна військова форма, розбавлена кава. Зате у них вільний день. Вони можуть повернутися зі звільнення тільки ввечері, тому Андресен вирішив відвідати своїх друзів-земляків з 2-ї роти. Давно вже він не говорив данською. Він почувався самотньо.

Настає день, за ним — ніч, — так, життя в окопах має свою різноманітність. Він і сам устиг це помітити. А він копає і копає, загалом ночами, і все близ підніжжя горезвісної гори Лоретто, яку нарешті здолали французи під час травневого наступу. На фронті настало затишшя. Удень і німці, і французи пересуваються абсолютно відкрито, у межах видимості одне одного. І ніхто одне в одного не стріляє. (Кажуть, що найвідважніші навіть відвідують ворожі окопи.)

Це приклад негласної угоди, що місцями побутувала на війні: живи і дай жити іншим; ви нам не заважаєте, і ми вам не заважаємо[136]. Але таке траплялося тільки вдень. Ночі завжди були більш тривожними, небезпечнішими, непередбачуванішими. Темрява породжує невизначеність, а невизначеність породжує страх. Це, як зазначає Андресен у своєму щоденнику, усе одно що розповідь про «людину, яка змінювала обличчя: вдень — людина, вночі — дикий звір». Убивають, зазвичай, вночі.

Вони стоять у Ленсі, невеликому шахтарському містечку. Йому тут подобається, адже в місті завжди знайдеться, на що поглянути і чим зайнятися, не те що в селі. Андресен іде по Рю-де-ла-Батай, і ось що трапляється.

Снаряди.

Снаряди зі свистом проносяться навкруг. Один з них влучає в будинок, просто перед Андресеном, і той бачить, як більшість даху злітає у повітря метрів на десять. Він бачить, як із сусіднього будинку вибігають люди. Бачить, як великий осколок снаряда падає у водостічну канаву, як бризкає навсібіч вода. Спершу його немов паралізувало, потім він сказав собі: «Ти маєш бігти». І він побіг, крізь гаряче від ударної хвилі повітря, крізь гуркіт нових вибухів, що лунав з усіх боків. Він урятувався.

Андресен наважився визирнути зі свого укриття, коли вже почало сутеніти. Навколо тиша. Вулицями йдуть перехожі. Люди прибирають осколки розбитих шибок. В одному місці він бачить солдата, який вартує біля купи соломи. Там прямим влучанням снаряда вбило двох солдат і коня, розірвало їх буквально на шматки. Щоб приховати страхітливе видовище, на останки накидали соломи. Андресен помічає, що найближча стіна будинку залита кров'ю. Він здригається, поспішає далі та натикається на щось подібне до маски, що валяється на тротуарі.

Зрештою Андресен дістається 2-ї роти. Один данець, Ленгер, святкує свій день народження і пригощає всіх кавою та домашніми пиріжками. Нарешті Андресену вдається поговорити данською. На жаль, йому час іти.

О дев'ятій годині вечора вони знову заступили на роботу — копати всю ніч окопи. Спершу він подумав, що вони йдуть маршем в Ангр, сільце, де вони працювали всі минулі ночі, але він помилився. Ніч холодна, ясна. У небі світив місяць. Вони зупинилися в іншому місці, неподалік хребта Вімі. Узялися рити там геть новий окоп. Ліворуч від них раз у раз злітали в небо сигнальні ракети. У їхньому сріблястому світлі гора здавалася вкритою снігом.

77

Місце нічим не примітне: всього лише закрут річки та жменька глинобитних хатин: це Азізіє. Він плив на плоскодонці з оточеної пальмами Басри річкою Тигр. Бачив Курну, Кала-Саліх, Амару і Ель-Кут. Багато разів чув про Азізіє. Дехто говорив, що саме там стоїть британський корпус у Месопотамії, або Сили D, як його називали офіційно. А на думку інших, корпус перебував під Багдадом і ризикована операція з захоплення великого міста має ось-ось відбутися.

Едуарду Мослі виповнилося 29 років. Він лейтенант британський польової артилерії. Народився в Новій Зеландії, вивчав юриспруденцію в Кембриджі та нещодавно служив у частині, дислокованій в Індії. Оскільки за військові операції в Месопотамії відповідав у першу чергу індійський колоніальний уряд, то цілком природно, що і підкріплення надсилали з Індії. (Більшість солдатів британського корпусу становили місцеві індуси.) Мослі та інші, які пливуть зараз річкою, є саме підкріпленням, заміною тим, хто загинув, поранений, зник безвісти або захворів. З фотографії на нас дивиться впевнена людина, з близько посадженими очима, акуратними вусиками, напруженим поглядом; на пальці у нього — перстень з печаткою. У його зовнішності відчутна іронічна недбалість. Він ніколи раніше не проходив військової служби, ніколи не потрапляв під обстріл.

Мослі був не з тих, хто всіма силами прагнув за першого ж зручного випадку потрапити на поле бою. Його викликали телеграмою, у розпал військових навчань. Він відразу почав збиратися, щоб «змінити навчання на реальність». Його полковник дав йому слушні поради, а інші забезпечили міцними напоями. Здоров'ям він не вирізнявся, страждав від наслідків перенесеної малярії, але не дозволяв слабкому здоров'ю диктувати свої умови. Зайві речі, на кшталт мотоцикла, він залишив в очікуванні миру і повернення додому, але головний скарб узяв із собою — це був кінь, красень Дон Жуан. Він разом з іншими людьми у формі сів на невелике поштове судно, що перевезло їх через море.

Марш-кидок Сил D на північ не був ані поміркований, ані особливо потрібний. Частково він пояснювався магією назв (як же, «Багдад захоплено!» — ефектний газетний заголовок, що викличе фурор у Лондоні, стане більмом на оці в Константинополі, Берліні та Відні), частково — звичайним марнославним молодецтвом. Військові операції англійців у Перській затоці почали проводити відразу ж після початку війни, ще до того, як до війни долучилася Османська імперія, і спершу мали дуже обмежену мету — зберегти нафтові родовища на узбережжі[137]. Але як часто трапляється, апетит приходить під час їжі. Перший легкий успіх на узбережжі підштовхнув до нового наступу. Коли ж і він увінчався перемогою, а крім того, османська армія довела, що в разі серйозної небезпеки може накивати п'ятами, були зроблені ще кілька ривків уперед, уздовж річки Тигр, поки генерал Ніксон, місцевий головнокомандувач, який залишався в Басрі, схилившись над картою, окрилений, не пробурмотів: «Чому б не спробувати захопити Багдад? — Адже місто всього лише за чотириста кілометрів звідси, right?»

Wrong. Ці чотириста кілометрів тільки на карті здавалися дріб'язковою відстанню. Але в реальності похід тривав довго, принаймні для корпусу, що просувався вперед, крізь дзижчання мух, у розпеченій спеці, затопленими водними шляхами. На практиці лінія постачання розтяглася до Басри.

Мослі вже помітив ознаки того, що завоювання Багдада відбувалося вочевидь не за планом. Два дні тому вони пропустили важкий шлюп зі штабною частиною, укритий якимись тюками на випадок обстрілу. Отже, плавання річкою було зовсім не безпечним. Пароплав, на якому їхав Мослі, повернув тепер до берега, і він відразу зрозумів: сталося щось серйозне. Люди рухалися якось зацьковано. Коні стояли нечищені та втомлені. Вози та упряж укрилися пилом. Він побачив, що просто на голій землі сплять цілі батальйони: на головах у солдатів — коркові шоломи, а ті, хто сплять, лежать «нерівними рядами».

Він обійшов цих змучених людей і коней, побачив маленький прапорець, що майорів над глиняною хатиною: тут розміщувався командир артилерії корпусу. Офіцер розповів Мослі, що саме сталося. Шість днів тому відбулася велика битва близ Ктесифона, за двадцять п'ять кілометрів на південь від Багдада. Там обкопалася османська армія. Британському корпусу вдалося атакувати першу лінію загороджень, але потім наступ загруз. Обидві сторони зазнали важких втрат, і обабіч фронту поширювалися чутки про те, що противник очікує серйозного підкріплення, унаслідок чого — до речі, цілком типовий результат — обидві сторони в замішанні почали відступати, залишивши спекотне, запорошене, укрите трупами поле бою.

Хай там як, британські війська були не в змозі далі наступати на Багдад: забагато поранених. Корпус мав чотири польові госпіталі, що могли прийняти 400 пацієнтів, але після битви довелося піклуватися про 3500 поранених. У 76-й батареї, де тепер служив Мослі, були поранені всі офіцери, крім одного. На відміну від британського корпусу, османська армія дійсно отримала підкріплення, тому турки повернули назад і почали переслідувати англійців, які відступали.

Увечері Мослі бере участь у будівництві укріплень: вони утворюють півмісяць навколо Азізіє. Лейтенант уважає, що робота просувається напрочуд легко і швидко. Як і багато інших, він спочатку не може позбутися відчуття, що просто бере участь у маневрах. Але варто було йому лише поглянути на жахливий стан возів, на непарну кількість коней, запряжених у вози і знаряддя, на переляканих солдатів, як він розумів, що це не так.

Якомога більше поранених намагалися завантажити на баржі та плоскодонки; відвозили і все непотрібне спорядження. Мослі, як і інші, також полегшив свій вантаж, позбавляючись від додаткового верхового та похідного спорядження і військової форми[138]. Коня Дон Жуана він, звісно, залишив при собі.

З настанням темряви Мослі ліг спати просто біля своєї батареї, готової до вогню. Десь там, у темряві, стоїть османська армія. Час від часу лунають постріли. Він чує гавкіт шакалів, які переслідують британський корпус від самого Ктесифона, в очікуванні трупів — хоч людських, хоч тварин. Але втома бере гору, і «примарна пісня» шакалів слабшає, віддаляється. Він засинає.

78

Наказ, який вони отримали, свідчив про повний розгром сербів. Для Оливи Кінг це стало кінцем важкого, але напрочуд щасливого часу.

Робота в Гевгелії виявилася важкою. У польовому госпіталі містилося 300 ліжок, а пацієнтів було 700. Настала справжня зима. За останній місяць вони пережили чимало снігових буревіїв, намети просто здувало з місця. Уночі було неможливо заснути від холоду. Кінг уважала, що найкращий спосіб зігрітися — це копати землю. Робочий день тривав від 16 до 20 години. Її головним обов'язком було стежити за гасовими лампами, що освітлювали намети: їх потрібно запалювати, чистити, підкручувати гноти, заливати пальне, — одним словом, усе це вона вбачала страхітливо нудним. Вона почала вивчати сербську мову. Навколо роїлися воші. Вона радісно повідомляє своїй сестрі:

Але тепер надійшов цілком очікуваний наказ про згортання польового шпиталю. Сербії більш немає, надавати підтримку нікому, і немає жодного сенсу пробиватися до Белграда. Східна армія, як тепер називався корпус Сарреля, відступає до нейтральної Греції, переслідувана по п'ятах болгарськими військами. Таким чином, ще один грандіозний план союзників, з метою переломити ситуацію у війні, обернувся розчаруванням[139]. У Кінг та інших 29 жінок з польового шпиталю залишалося менше доби для евакуації пацієнтів і згортання обладнання.

З Гевгелії можна було виїхати тільки потягом. Дороги країни перебували в жалюгідному стані або їх контролювали болгари. (Тринадцять французьких санітарних машин намагалися прорватися, але зникли безслідно. Подейкували, що вони потрапили в засідку.) Вони опинилися в котлі.

Північ. Олива Кінг бачить, як на потяг сідають штабні польового шпиталю, що залишилися. На маленькому вокзалі стоять тільки вона та двоє інших шоферів, а також три санітарні машини шпиталю, яким забракло місця. Залишити Еллу вона вважала неможливим.

Потяги на південь прямують один за іншим, вони заповнені людьми та військовою технікою. Для трьох жінок місця знайдуться, але не для трьох санітарних машин, одна з яких просто велетенська за розміром. Вони очікують, сподіваються. Уже світає. Чується відлуння пострілів, що гуркотять у білих, засніжених горах. Олива Кінг: «Дивно, але ми жодного разу не подбали про особисту безпеку. Ми турбувалися тільки про наші машини».

І ось останній потяг.

Болгарські війська стоять за кілометр звідси.

Нарешті! Вони бачать три порожні платформи і, не чекаючи дозволу, закочують на них свої машини. Потяг рушає. Гевгелія у вогні. І коли місто зникає з поля зору, Кінг бачить, що вокзал вибухає від снаряда, що влучив у нього.

79

Такої ранньої пори він уже на ногах, адже відсьогодні має нове доручення: керувати вогнем. Це важко і небезпечно, бо означає, що він має постійно пробиратися піщаними окопами, такими само примітивними, як і раніше: у деяких місцях він зі своїм сигнальником змушений повзти, адже мілкі окопи нагадують радше рівчак. Він більше не вдягав свій занадто помітний тропічний шолом; у нього на голові вовняна шапочка — не найкраще в таку спеку.

Британський корпус перервав відступ на південь і зупинився в містечку Ель-Куті, щоб зачекати на підкріплення або, точніше, допомогу, адже ось уже два тижні корпус перебував у кільці чотирьох османських дивізій. Командувач корпуса Таунсхенд дав змогу своїм частинам потрапити в оточення. Частково вони були занадто виснаженими, щоб продовжити відступ, а частково через те, що таким чином сили ворога були відвернені від нафтових родовищ. Настрій у солдатів було загалом гарний. Усі вірили, що це тільки питання часу, і вони обов'язково отримають допомогу. І навіть Мослі був спокійний, хоча він, як і багато інших, різко критикував авантюрну спробу захопити Багдад занадто малими силами і нездарну підготовку до операції. Усе влаштується.

Упродовж дня йому доводилося проповзати рачки по кілька кілометрів. Іноді він повз у хмарі смороду. На окраїну окопів було перекинуто тіла вбитих, і тепер вони, чорні, розпухлі, розкладалися під палючими променями сонця. А в деяких місцях ворожі окопи знаходилися на відстані всього 30 метрів. Він майстерно і з великим задоволенням диригував усіма цими снарядами, що пролітали над його головою всього за 4–5 метрів і іноді падали за 20 метрів від нього. Він уважав це great fun, класною розвагою.

Османські снайпери були напоготові та стріляли дуже влучно. Іноді телефонної лінії бракувало, і Мослі подавав сигнали своїй батареї за допомогою прапорців: супротивник відразу ж відкривав вогонь. Увесь день він перебував під обстрілом.

Пізніше він занотує у своєму щоденнику:

80

За задумом він повинен мати вигляд власниці борделя, так, огрядної власниці борделя. Літтауер вбирається в жіночу сукню, підкладає в потрібні місця вату, щоб домогтися округлостей. Куровський, його денщик-поляк, допомагає йому в цьому перевтіленні. Літтауер уважає, що все це страшенно весело, але денщик обурюється: «Посоромилися б виступати в такому вигляді! Ви ж незабаром станете капітаном». Перевдягання завершується макіяжем. На щоки Літтауера щедро накладено рум'яна.

За вікном мороз і холод. На фронті біля Двіни затишшя. Полк окопався у великому болотистому лісі, на захід від річки. Німці стоять за кілька кілометрів звідси. Регулярно посилають патруль, який блукає білим лабіринтом з лісових дерев, стежачи за обстановкою і намагаючись не наштовхнутися на німців, які знаходяться в лісі з тим самим завданням. «Жодна зі сторін не досягла особливого успіху в цьому».

Більше нічого не відбувається.

Дні минають у монотонності та безпам’ятстві. Літтауер уважав, що затишшя в цій окопній війні нестерпно нудне. І він був не поодинокий у своїй думці. Вони багато пиячили. (Траплялося, що Літтауер напивався так, що його денщик віз його додому на візку.) Розквартирували його в маленькій будівлі школи разом з десятком інших офіцерів. Спали вони, як «оселедці в бочці».

Літтауер та інші намагаються тримати себе у формі. Особливо перед новачками, які вливаються в ряди їх полку. З початку війни семеро з його товаришів-офіцерів уже загинули і двадцять восьмеро були поранені. Багато хто з поранених не повернулися назад в полк і, можливо, вже ніколи не повернуться. Їх замінюють наспіх призвані й навчені, зовсім жовтороті пташенята. Ці курсанти недосвідчені, а крім того, їм невідомі дух полку, його традиції та етикет.

Що буде з усіма ними? І все ж спілкування в офіцерській їдальні дає змогу бувалим офіцерам повчати молодь. Адже воно так нагадує довоєнне безтурботне життя: грають у карти і наносять візити.

Знічев’я у них з’явилася ідея влаштувати музичну виставу. Просто так, з нудьги. Силами офіцерів, для офіцерів, про офіцерів. Вони репетирували цілими тижнями. Головне — написати нові тексти на старі, популярні мелодії. Настав час прем'єри. У школі споруджено імпровізовану сцену, із завісою і рампою, позначеною колючим дротом. Музичний супровід забезпечує офіцер з гітарою.

Піднімається завіса. Публіка — це приблизно двадцять п’ятеро офіцерів полку. Сторонніх не пустили. Вистава починається з декламації.

Кумедна вистава, цілком для внутрішнього вживання, сповнена зрозумілого лише їм гумору, почасти імпровізація. Найбільш убивчі сцени, просочені сарказмом, адресовані не присутнім, «а тим, хто змінив бойову службу на спокійне сидіння за письмовим столом». Але й тих, хто був вірним полку і фронтовій службі, «дружно осміяли». До того ж відомі геройські подвиги стали предметом для жартів. Такий був настрій. Ніхто не хотів проникатися трагічними почуттями[140]. Найлегше було побачити трагікомізм повсякденності. Але це вже інша справа.

Усі від щирого серця реготали, адже і виконавці, і публіка вже добряче випили. Тож неважко уявити вибух веселощів, що заповнив собою маленьку залу, коли на сцені з’явився Літтауер у ролі жирної, розмальованої матусі борделю. Він заспівав пісеньку, відому з відвідувань борделів у Петрограді в літню відпустку: «Сумські гусари ніжно називають мене тітонькою…»

Вистава мала грандіозний успіх.

Пізніше, цього самого вечора, під час легкої вечері в імпровізованій офіцерській їдальні, усі попросили da capo. Літтауер зі своїми товаришами за ревю заново виконав багато з цих пісеньок. А за вікном лежали кучугури снігу.

81

Вечір. Він лежить без сну в сховищі, надійно закутаний у свій спальний мішок «барберрі». Єдине, що освітлює це темне приміщення без вікон, — стеаринова свічка; вона самотньо стоїть у маленькій земляний ніші, відкидаючи тінь, що розрізає підлогу і стелю. Едуард Мослі дивиться на двері, обкладені мішками з піском. Бачить запас боєприпасів. Бачить гвинтівки. Бачить бінокль. Бачить польовий телефон. Бачить стіну з мітками від осколків снарядів. Бачить пальмові гілки: вони зрізані та звисають униз. Повітря холодне. Безвітряно.

Саме цього вечора в Ель-Куті все приведено в бойову готовність. Побоюються нового нічного нападу турків, так що батарея Мослі з 18-фунтових польових гармат, що окопалася в гаю фінікових пальм, має відкрити загороджувальний вогонь. У темряві раз по раз тріщить кулемет, іноді лунає різкий звук, коли куля влучала в стіну за його головою. Він почав служити в корпусі в Месопотамії менше місяця тому, і азарт битви, як і раніше, розбурхує його. Як і свист куль. Він занотовує у своєму щоденнику:

Ніч минула спокійно. Якоїсь миті османський кулеметний вогонь посилився. Мослі вибрався зі свого теплого спального мішка і пішов дізнатися, що там. Нічого особливого не сталося, вбило ще кількох коней, поранило конюха-індуса, а з пальмових гілок зрізало листя.

Того самого дня Флоренс Фармборо, повернувшись зі звільнення, занотовує у щоденнику:

82

Ось тепер час. Бойове хрещення. Опівночі вони на марші. Снігом тягнеться довгий ланцюг солдатів і нав'ючених мулів. Під час маршу Паоло Монеллі розмірковує про дві речі. Перше — дім. Друге — як він радий, що в майбутньому зможе розповісти про те, що переживає зараз. Холодно, в небі ані хмаринки, видніються бліді зірки. Сніг іскриться в світлі місяця. Тільки чується скрип кованих черевиків на льоду, деренчання порожніх похідних казанків, рідкісні лайки та коротка приглушена розмова. За шість годин вони дістаються до безлюдного, розореного австрійського села. Удень вони відпочинуть, а з настанням темряви раптово атакують австрійський дозор на горі Панаротта.

Паоло Монеллі народився в Фьорано-Моденесе, на півночі Італії. Спершу було вирішено, що він стане військовим, але замість цього він почав вивчати юриспруденцію в університеті Болоньї. Там виникла його пристрасть до письменництва, а також виявився інтерес до скелелазіння і зимових видів спорту. Під час навчання в університеті він написав низку статей на ці теми, опублікованих у місцевій щоденній газеті «Il Resto del Carlino». Коли в травні цього року Італія оголосила війну Австро-Угорщині, він, як і інші студенти, не вагаючись записався в добровольці. Для Монеллі цей учинок був більше ніж просто жест: як єдиний син у сім'ї, він мав законне право відмовитися від військової служби. Але він ретельно приховував цей факт. І як досвідчений скелелаз, зміг вступити до лав Alpini, альпійських стрільців, еліти італійської піхоти. У червні його відправили в Беллуно.

Однак в останній момент Монеллі охопили сумніви. Того ранку, коли він повинен був вирушити в дорогу, прокинувся від стуку у вікно і раптом відчув страх. Він згадував потім, що його стан був схожим на похмілля, коли засинаєш у п'яній, безтурботній ейфорії, а прокидаєшся з почуттям глухого, обтяженого думами каяття. (Дівчина, з якою він провів вечір, плакала, але він не сприйняв її сльози всерйоз.) У його голові промайнули похмурі картини страждань, що чекали на нього — великих і дрібніших. Тобто він анітрохи не сумнівався, що потрібно їхати, але не дуже розумів навіщо. «Хіба я відчуваю тягар свого дозвільного мирного життя і тому мене ваблять ризиковані пригоди в горах? Або просто не можу змиритися з думкою про те, що я не братиму участь у подіях, про які потім розкажуть інші? А можливо, це смиренна, щира любов до своєї країни змушує мене так охоче прийняти умови військового життя?» І він згадує, як холодно було, коли рано-вранці він усе-таки вирушив у дорогу.

Сумніви незабаром змінилися збудженням. Він сам же описував «солодке відчуття порожнечі — гордість здорової молоді — напруженість очікувань». Але досі він майже не бачив війни і вже зовсім не переживав її особисто. (Уперше почувши віддалені постріли з гвинтівок, він порівнював ці звуки зі стуком більярдних куль.) З фотографії на нас дивиться стрункий молодий чоловік з похилими плечима, темної густою чуприною, глибоко посадженими очима, що випромінюють цікавість, з чуттєвим ротом і ямкою на підборідді. Він виглядає молодше за свої двадцять чотири роки. У кишені він носить мініатюрне видання «Божественної комедії» Данте.

Монеллі проводить цей день у білому будиночку: тут є спальня в стилі рококо. Він приліг відпочити на низеньку кушетку. Але йому важко заснути. Можливо, заважає тупіт солдатів на дерев'яних сходах, а можливо, він надто перейнявся думками про майбутню операцію. Пізніше вони починають планувати вечірній наступ. Справа, прямо сказати, непроста. Ніхто не знає напевне, як дістатися цього самого дозору, і, схилившись над картою, вони навіть не можуть знайти свої власні позиції.

О дев'ятій годині вечора вони шикуються і вирушають у дорогу. Холодно, в небі видно зірки. Вони входять у густий ліс. Їх охоплює хвилювання. Скрип черевиків по насту ввижається їм гуркотом, що може їх видати. Монеллі відчуває, що зголоднів. І тут пролунав одиночний постріл «та-пум». Тривога.

Монеллі вивчально дивиться на свого товариша: його зазвичай стримане, незворушне обличчя тепер палає від збудження. Товариш побачив двох австрійців, які втікали від них між стовбурами дерев, і двічі стріляє в їхній бік. «І тоді, — розповідає Монеллі, — з мене ніби щось спало, від страху не залишилося й сліду, я знову опанував себе та ясно мислив, немов я опинився на навчальному плацу».

Далі — нічого.

Вислали патруль на розвідку.

Монеллі разом з іншими вичікують, борючись з дрімотою. Світає. Звідкись з'являється веселий лейтенант, обличчя його розчервонілося від хвилювання. Він віддає наказ і тікає праворуч. Лунають постріли з гвинтівок. Монеллі чує стогін пораненого.

Потім знову нічого.

Сходить сонце. Вони снідають.

Тут чується кулеметний тріск. Шум бою наростає, наближається. Повз ідуть легкопоранені. Десь попереду кипить бій.

Сніданок перерваний. Хтось лається. Взвод займає лінію оборони. І понеслося. Монеллі: «Це і є смерть — змішання криків і свисту, зрізаних гілок дерев, протяжного виття снарядів у повітрі?»

Знову нічого.

Тиша. Мовчання.

Назад поверталися в піднесеному настрої. Звісно, вони так і не знайшли дозору, який повинні були знищити, згідно з наказом, але солдати раділи тому, що вціліли, а Монеллі просто торжествував, отримавши бойове хрещення. Повернувшись на свої позиції, вони пролізли через діру в колючому дроті. Там на них чекав командир дивізії, суворий, холодний і похмурий. І коли майор, командир батальйону, у якому служив Монеллі, з'явився в строю солдатів, які марширували, командир дивізії зупинив його і висварив. Вони були зобов'язані знайти ворожий дозор. Повинні були захопити його. У них підозріло незначні втрати. І так далі. Потім командир дивізії залишився стояти на дорозі, з незадоволеним виглядом дивився на солдатів, які крокували повз. Коли всі пройшли, генерал сів на заднє сидіння автомобіля, що чекав його, і поїхав.

До вечора вони дісталися до свого спустошеного села. Монеллі зайшов у промерзлий білий дім, знову розстелив спальний мішок на низенькій кушетці в спальні стилю рококо. Крізь дірку в даху було видно мерехтіння зірок.

83

Їх оточує непроглядна темрява, у небі сяють зірки, але місяця не видно. Б'юкенен, як і решта, взув мокасини: неможливо без шуму ходити бушем, якщо на тобі грубі черевики. Завдання у них звичне: не дати німецькому патрулю влаштувати диверсію на залізниці Уганди. Зараз пів на десяту вечора. Незабаром маленький загін попрямує патрулювати дорогу, що приведе їх до того місця, за вісім кілометрів звідси, де вони сидітимуть у засідці. Вони йдуть, витягнувшись довгою вервечкою. Час від часу зупиняються, щоб прислухатися.

Ангус Б'юкенен щойно отримав звання лейтенанта. Його кар'єра в 25-му батальйоні королівських фузилерів виявилася стрімкою: ще в квітні він був усього лише рядовим. І він не без смутку залишив життя простого солдата, що вважав «веселим, безтурботним і безладним».

За деякий час вони раптом почули тріск і зупинилися.

Звук лунав ліворуч від дороги.

Вони чують хрускіт гілок, що ламаються, шелест листя. Ворожий патруль не пересувався б так необережно. Абсолютно правильно. Перед ними — носоріг. Вони завмирають на місці. У темряві не розгледіти, чи має намір це прекрасна тварина напасти на них. Вони обмінюються тривожними поглядами. Носороги часто зустрічаються в цих місцях, і вони дуже небезпечні, значно небезпечніші за левів. Б'юкенен уже засвоїв, що леви можуть напасти тільки тоді, коли поранені. За останній рік 30 британських солдатів у Східній Африці були розірвані дикими звірами. Носоріг задріботів геть і зник у чагарниках. Небезпека минула.

Четверо обережно рушили далі.

Під розлогим манговим деревом вони знайшли ще палаючі вуглинки багаття. Десь у темряві причаївся ворог.

Зійшов місяць. Вони бачать свої тіні на курній дорозі — витягнуті, невагомі обриси. Неподалік блищить річка.

До півночі вони приходять на місце, звідки можна оглянути залізницю. Вони ховаються в буші й вичікують. Усі чекають і чекають.

Зі сходом сонця можна було сказати, що ще одна ніч минула без пригод. Вони розвели багаття, заварили собі чай, а потім, у світлі сонця, рушили назад.

Навколо табору солдати готувалися розчищати велику територію, там штабелями лежали предмети першої необхідності. За чутками, чекали серйозних підкріплень. Б'юкенен: «Думка про те, що ми незабаром вступимо на землю ворога, надихала нас».

84

Вітряно. Сніг упереміж з дощем. Температура трохи вище нуля. Ось уже кілька днів вони готуються до великого параду, начищають усе до блиску, лагодять і укомплектовують. Вони побачать царя, і цар побачить їх. Останнє досить сумнівно. Після півроку безперервних боїв, маршів і насамперед відступів солдати виглядають дуже пошарпаними. Багато хто взагалі нагадує озброєних волоцюг. Усього бракує: багнетів, патронних сумок, ременів для гвинтівок, кокард, чобіт, так, навіть чобіт. Те, що у багатьох немає взуття, просто жахливо, тим паче зараз, у зимовий час. Траплялося, що солдати через це стріляли самі в себе.

Так що демонструвати, як насправді виглядає полк, ніхто й не збирався. Що робити? Позичили чоботи і форму у новачків, чудово екіпірованих рекрутів, які щойно прибули після навчання і не встигли опинитися в строю. Цих напівроздягнених новачків тепер сховали куди подалі, а пару чобіт ділили на всю роту, узуваючи їх по черзі, якщо виникала така необхідність. Їх взуття та шинелі з радістю одягли на себе ветерани.

І ось полк вирушив у дорогу. Дорога була втоптана, глиниста. Прокрокувавши вісімнадцять кілометрів, вони прибули на місце параду. На годиннику вже дванадцята. Їх зустріли звісткою, що цар запізнюється. Тож фон Геріху і решті нічого не залишалося, як стояти і чекати, на вітрі, під дощем. Вони курять і сердяться, сердяться і курять.

Час спливає. Сонце зовсім зникло за хмарами.

Тут пролунали вигуки, що цар прибув. Цар! Час — п'ята година. Фон Геріх бачить, як Микола II галопом проскакав повз них у сіреньких сутінках. Людина із загостреною, доглянутою борідкою вітає своїх солдатів, і солдати вітають його. Він дякує їм за мужність. Деяких нагороджують медалями. Один з них — Павел фон Геріх. Він гордий і щасливий. За 45 хвилин усе закінчується, і цар зникає. Солдати і офіцери квапляться. Дорога додому, у частину, перетворюється на блукання по коліно у крижаній глині.

Подейкують, що їх перекинуть. Одні кажуть, що на фронт до Прибалтики. Інші — на кордон з Румунією.