Записки коменданта

ПРОРИВ

Віктор Ющенко озвучив чотири принципово важливі тези. Перша. Він оголосив про перемогу на виборах. Друга. Він не довіряє Центральній виборчій комісії. Третя. В країні розпочався державний переворот, який виявляється у фальсифікації результатів виборів. Четверта. Ющенко звертається за підтримкою до інших держав та міжнародних структур.

Віктор Ющенко сказав: «Ми повинні сьогоднішній день почати з майдану Незалежності о 9 ранку. Ми повинні навчитися захищати свій вибір. Ми будемо діяти мирно, але адекватно до дій влади».

«5 канал» 22.11.2004 08:15

До офісу у Львові під'їжджали автомобілі з усієї області. З них виходили хлопці і чоловіки середнього віку і піднімались у приміщення, де проходили збори. На обличчях людей втома і напруга. Тієї ночі ніхто не спав: члени оперативних груп мали завдання унеможливити фальсифікації на виборчих дільницях у другому турі Президентських виборів.

Далися взнаки безсонна ніч, сутички з провокаторами, дискусії з міліціонерами, довга дорога.

У поглядах німе запитання:

- Ну як? Перемогли?

Я не міг відповісти, як, зрештою, на той час не міг відповісти ніхто. Збори розпочав з повідомлення: за нашими підрахунками - перемагаємо, але перемогу треба відстояти. Тому, як і планували, необхідно їхати до Києва. Це втішило присутніх. Адже після першого туру поїздка до Києва була «холостою». Усі сподівалися, що цього разу політикам вистачить мужності проголосити загальну мобілізацію.

Речі були наперед зібрані і лежали в автомобілях. Даю останнє розпорядження:

- Виїжджаємо через 30 хвилин. Зв'язок мобільними телефонами. Ідемо колоною. Тримаємо дистанцію.

- З Богом!

У визначений час колона вирушила у напрямку Києва. Дев'ятнадцять легкових автомобілів та чотири мікроавтобуси. Холодного, але сонячного ранку 22 листопада ми покидали Львів. На вулицях ще безлюдно. Холодна тиша сповнена тривоги. У сяйві перших виблисків сонця велично височів пам'ятник Шевченку.

Подумалось: напевно, так і повинна починатися революція.

Перша небезпека очікувала вже на виїзді з міста. Розвідувальний «екіпаж», що поїхав швидше, повідомив: по Київській трасі пост міліції зупиняє майже кожну машину. Вирішуємо не зупинятись на вимогу ДАІ.

Та затримало нас ще до посту міліції вражаюче видовище. На повороті до Дублян дорогу перекрила велика колона студентів. Молоді хлопці та дівчата йшли з вигуками «Ющенко!». Здавалося, пішій колоні не буде кінця. Хтось заскандував: «Разом нас багато», і наша автомобільна колона почала сигналити в ритм, підтримуючи студентів. Ми вітали один одного усмішками і помахами рук.

Дівчата, котрі проходили поруч, таємничо питали:

- На Київ?

- На Київ!

Дівчата на прощання ще довго махали помаранчевими стрічками. Мабуть, хлопці відчували себе так, як колись козаки, що йшли в похід.

У нас важлива місія: довезти до Києва у виборчий штаб копії протоколів виборів. Оригінали повіз у Київ літаком Петро Михайлович - керівник обласного виборчого штабу. Коли щось станеться з оригіналами, паралельний підрахунок можна буде здійснити лише завдяки копіям.

Колона студентів з Дублян підняла настрій. Та не просто підняла... Ми відчули, що це підноситься нова могутня хвиля. Хвиля революції, яку неможливо спинити.

Спроба працівників ДАІ зупинити нашу колону при в'їзді на Київську трасу була невдалою. Ми обережно оминули міліціонера, котрий, вимахуючи паличкою, вийшов мало не на середину дороги, і не зупиняючись рушили далі. Усі сповнені рішучості. Розуміли: набагато серйозніші перепони будуть ближче до Києва.

їхати автоколоною виявилось значно довше, аніж окремо. На об'їзній біля Рівного вийшов з ладу один з автомобілів. Колона зупинилася. Хвилин двадцять на морозяному вітрі намагались зремонтувати авто власними силами. Це затягувало час. Врешті колону розділили. Частина легковиків рушила далі, інші чекали, поки полагодять поламану машину.

На виїзді з Рівного зустріли ще одну автоколону. Вона прямувала на Київ з Луцька. Кілька десятків мікроавтобусів, ймовірно, вчорашні маршрутні таксі, їхали повільно, та впевнено. Ми обігнали їх, вітаючи один одного.

А вже невдовзі отримали тривожний сигнал. На межі Рівненської та Житомирської областей - блокпост. Моя машина очолювала колону. Те, що побачив, шокувало навіть мене, готового на все. Проїжджа частина міжнародної траси повністю перекрита трактором і великою фурою з піском, які, очевидно, підігнали нещодавно, отримавши інформацію про рух автоколон. Поряд із фурою стояли декілька десятків похмурих «даішників».

- Почалося...

Даю вказівку виходити з автомобілів.

Підійшовши до правоохоронців, показав посвідчення заступника голови Львівської обласної ради і попросив покликати старшого. Ним виявився начальник Житомирської обласної ДАІ, полковник міліції.

- Що за надзвичайна ситуація, чому перекрита міжнародна траса? - ознайомившись із посвідченням, спокійно запитав я.

- Не має жодних проблем, ми Вас пропустимо.

- Дякую. Зі мною ще декілька десятків машин. Розблокуйте, будь-ласка, трасу.

- Ми можемо пропустити тільки Вас.

- Чому?

- Бо так... - з притиском відповів полковник. Його підлеглі збирались навколо нього. Позаду мене хлопці з автоколони. Я зрозумів: треба йти у наступ. Відступати не маємо права. Надто відповідальний момент. Якщо ми зараз їх не «зламаємо», то зупинять й інших на усіх трасах. І на тому все закінчиться, не розпочавшись. Адже ми перші. Київ буде відрізаний від решти України. А сама столиця без підтримки областей перемогти неспроможна.

- Полковнику!.. Різко підвищую голос.

- Ви працівник міліції і зобов'язані дбати про дотримання законності. Зараз грубо порушується закон. Ви позбавляєте мене та інших людей права на вільне пересування в межах держави.

- Нема чого вам їхати до Києва. Я не хочу, щоб була війна...

- Полковнику! Я теж державний службовець і тому хочу нагадати Вам, що Ви - на службі. Якщо Ви противник війни, запишіться у клуб пацифістів і у вільний від роботи час пікетуйте Міністерство оборони. А на службі Ваші політичні симпатії не мають значення. Ви повинні виконувати свій обов'язок.

- Я виконую.

- У Вас є розпорядження від керівництва блокувати трасу?

- Є.

- Від кого? Назвіть прізвище...

- Не можу.

Я зрозумів, що психологічно деморалізував полковника. Прийшов час рішучих дій.

- Полковнику, якщо Ви не здатні захистити наше законне право, ми це зробимо самі. Рахую до трьох. Якщо не дасте команду відігнати трактор, ми зсунемо його з траси.

Я зробив паузу і сказав помічникові принести мегафон та «підтягнути» волинян, які вже під'їхали і стояли позаду нас.

Краєм ока помітив, що полковник теж дає накази своїм підлеглим. Сутички уникнути було важко...

- Раз. Два. Три...

Повільно, але голосно, з надривом веду рахунок. Врешті взяв мегафон і звернувся до хлопців, котрих вже зібралося кілька сотень.

- Я заступник голови Львівської обласної ради. Наша автоколона, як і ваша, прямує до Києва. Тут присутній начальник Житомирської обласної ДАІ. Він відмовляється виконати наші законні вимоги розблокувати трасу. І тому ми це зробимо самі. Згодні?

У відповідь - вигук схвалення. Напруга досягла межі.

Впоперек дороги, вздовж фури стали в лаву близько п'ятдесяти міліціонерів. Полковник особисто давав розпорядження.

Через мегафон звернувся до хлопців.

- Прошу зберігати дисципліну. Виконувати виключно мої команди і уникати бійки. Ми повинні переконати правоохоронців не чинити опору.

Смеркало. Автомобільні фари освітлювали похмурі обличчя міліціонерів. Командую:

- Вперед!

Усі рушили на міліцейську лаву. Хлопцям, які йшли пліч-о-пліч, «проривати» міліцейську колону доводилося не вперше. Усі мали добрий вишкіл ще з часів революції 1989-1991 років. Тим паче перед нами стояв не озброєний ОМОН, а звичайні «даішники».

Наші лави зіткнулись. Коротка сутичка. Через мить ми «розсіяли» міліціонерів та обступили трактор. Його зіштовхнути з дороги легше, ніж фуру з піском.

Міліціонери не здавалися, вступаючи у локальні сутички. Хлопці брали їх попід руки і відводили подалі. А мені з мегафоном в руках довелося «розагітовувати» найбільш затятих.

- Шановні міліціонери! Ваше керівництво дає вам протизаконні накази. Не виконуйте їх. За такі дії ви будете нести кримінальну відповідальність. Подумайте про свої сім'ї... Про своїх дітей... Від вас залежить, у якій державі вони будуть жити: в бандитській чи справедливій і багатій.

Двоє офіцерів спробували вирвати мегафон. Та мені завдяки помічникам вдалося швидко їх «знешкодити». Поки ми їх утримували, підбігла група з Волині.

- Шикуйтесь! - голосно віддаю наказ.

І хлопці лавою відгородили міліціонерів від трактора. У той час всі, хто зміг схопитись за трактор, намагалися зрушити його з місця. Завдання виявилося не з простих. Трактор надто важкий. Звернули увагу, що його ківш вперся в асфальт. Підняли, але і це не допомогло. Тоді хтось з наших розбив шибку трактора і зняв його з «ручного гальма». Це відразу полегшило справу. Одна група стримувала міліціонерів, а інша з усіх сил штовхала трактор, поки він не зрушив з місця, а за мить, під радісні вигуки, скотився на узбіччя, в яругу. Місця було достатньо для проїзду автомобілів.

- По машинах! - вигукнув у мегафон.

Усі кинулися до своїх автомобілів.

Міліціонери, скориставшись паузою, знову перекрили прохід. І знову сутичка... Нас менше, бо решта вже по машинах. Ми відпихаємо правоохоронців на узбіччя. Проїжджають першими мікроавтобуси з Волині. Дехто з найзапекліших міліціонерів у безвиході лягають під колеса машин. Відтягуємо їх за ноги. Знаходжу полковника, що відійшов убік. Кричу йому з мегафона у вухо, аби він дав наказ не перешкоджати руху транспортних засобів, бо це може призвести до травмування його людей.

Він розгублено мовчить. Врешті, даю вказівку стати у дві лави, зробивши «живий» коридор для машин. На кількадесят метрів вибудовується міцна двостороння загорожа, яка не допускає міліцію до автомобілів.

Правоохоронці зрозуміли, що програли. Стоять розгублено, похнюплено.

Ми щасливі. Перемогли...

Це перша перемога. Вона додає неймовірної впевненості та гордості за себе. Адже не зламалися, вистояли. Коли проїхали всі машини, підійшов до полковника і заявив:

- Якщо і надалі буде чинитися перепона для руху автомобілів, Ви будете сидіти в тюрмі!.. Я тобі обіцяю, полковнику, - переходжу на ти.

- А мені що, більше всіх треба? - роздратовано кинув той у відповідь.

- Правильно. Думай про те, щоб твої діти жили у кращій державі, і тоді все буде добре.

Сідаю в автомобіль, наздоганяю колону. Хлопці діляться враженнями від пережитого. Небезпека позаду. Усі сповнені радості від здобутої перемоги і впевненості у собі.

Передзвонили з Києва. Про наш інцидент передав у новинах 5-й канал. Знайомі дзвонять і передають вітання, бажають успіхів. Чим ближче до Києва, блокпостів дедалі більше. Нас про них попереджають заздалегідь.

На одному з блокпостів трасу знову перекрили фурою. її водія примусили перегородити дорогу. Не гаючи часу, хлопці дружно посунули фуру на кілька метрів і продовжили шлях. Ніяка сила вже не могла нас стримати. Автоколона щораз збільшувалась і налічувала кілька сотень машин. Захоплююче і грізне видовище: трасою нестримно мчить нескінчений потік автомобілів. Це був своєрідний символ новітньої революції, революції XXI століття. Різні люди з різних середовищ, немов армійська дивізія - дисциплінована та змобілізована. Бо з'єднані єдиним бажанням - перемогти.

Надалі розблокування траси уподібнюється завченій бойовій операції, яка не забирає багато часу і зусиль.

Усі діють злагоджено, рішуче. Особливо запам'яталися хлопці з Волині. Енергійні, з вогнем в очах, готові на все. З такими не страшно йти у бій.

Уже перед Києвом міліціонери таки збагнули, що зупинити силою нас не вдасться. І пустили в хід іншу, підступнішу технологію. По трасі розкидали «їжаки», що пробивали колеса автомобілям. Нас попередили телефоном. Ми сповільнили рух, намагаючись прямувати за фурами, аби вони «визбирували» на колеса «їжаки». На узбіччі від дороги стояли десятки автомобілів зі спущеними колесами. Водії були у розпачі. Деякі авто пробили по два колеса, а була лише одна «запаска». Ми молились Богові, аби нас не спіткала така ж доля. Повинні бути у Києві якомога скоріше, щоб не пропустити найголовнішого. Ми мали бути там ще у день виборів, але разом з тим «перекрити» область. Тепер важливо вчасно прибути до столиці.

У Київ ми в'їхали близько опівночі. Жодна з машин нашої автоколони не пробила коліс. Дочекалися тих, хто відстав, і рушили в центр - до Майдану. Автоколона з Волині залишалась стояти на в'їзд до Києва. На прощання сигналили і вітали хлопців помахами рук. Прощалися ніби з фронтовими побратимами після успішного бою.

Страшенно втомлені, але щасливі їхали безлюдними вулицями нічної столиці. Майбутнє було загадковим і водночас тривожним.

Усі усвідомлювали: основні «бої» ще попереду, позаду лише проба сил. Дорога «Львів - Київ» стала не просто пересуванням з пункту «А» в пункт «Б».

Це був прорив. Прорив у столицю, до Майдану, де вирішувалась доля держави, доля нації.

І ми з честю пройшли перше випробування.

Це додавало сили, вселяло віру у неминучість остаточної перемоги.