Записки коменданта

УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ

У помаранчевих революціонерів з 'явився свій Смольний — це палац мистецтв „Український дім" на Хрещатику.

«5 канал». Україна.

На сповідь до Українського дому.

Ще позавчора ввечері промайнула звістка, що пікетники захопили Український дім. Насправді ж ніякого силового захоплення не було. Правоохоронці не стали чинити ні найменших перепон, аби маніфестанти заполонили приміщення. Учора вранці колишня філія музею Леніна нагадувала суцільний мурашник: люди отримували тут теплий одяг і взуття, що якнайкраще годиться для зимової риболовлі: валянки.

«5 канал». Україна. 24.11.2004.

День третій. 24 листопада. Ранок. Найбільша проблема - ночівля. Ще по дорозі до Києва міркував, як штаб розмістить сотні тисяч людей, що приїдуть з регіонів. Був переконаний: там досвідчені люди, очевидно, план є. Адже зрозуміло, при всьому ентузіазмі люди не можуть цілодобово, на морозі, стояти на Майдані.

Але жодного таємного плану не існувало. Ніхто не був готовий до такого розвитку подій. Єдине, про що нам вдалося домовитись, - це спальні мішки. І то лише завдяки добрим особистим контактам з одним із керівників охоронних груп. Першу ніч ночували в аудиторії одного з київських ВУЗів, другу - в приміщенні гаражів. За ночівлю в гаражах домовлялися теж самі.

Спати вдавалося лише по декілька годин. Втома переборювала. Та загальне піднесення збивало втому.

Вранці 24 листопада ми звично зібралися під екраном на Майдані. Вишикувались у дволаву і чекали нового штурму Адміністрації Президента. Та ведучий зі сцени повідомив, що мітинг за участю Ющенка розпочнеться ввечері. Знову відбій. Розчарування зростає. Єдина втіха - людей на Майдані збільшується, вони приїжджають звідусіль. Піднесені та рішучі. Усі очікують вказівок лідерів.

Раптово підбіг один із наших і сказав, що біля Будинку профспілок депутати Верховної Ради проводять нараду і просять підійти. Врешті перше розумне рішення - ввійти в Український Дім, бо треба зігріти людей. Організованою колоною вирушили в напрямку Українського Дому. Разом з нами народні депутати Олесь і Олег. Підійшли до входу, який охороняли міліціонери. Не зупиняючись, їх відтіснили. Людський потік почав заповнювати велетенський хол. Міліціонери обурювались. Народні депутати їх заспокоювали, мовляв, ми зайшли на кілька годин, аби люди зігрілися.

Розумію: діяти необхідно швидко і рішуче. Будівля величезна, а нас лише кілька сотень. У будь-який момент міліцейську охорону можуть підсилити. Посилаю помічників на Майдан, аби підійшли інші. Біля входу в Український Дім утворився імпровізований мітинг.

За моєю вказівкою із середини будівлі біля дверей виставляємо власну охорону. Наступне доручення -створити штаб, який би здійснював інформаційну підтримку. Час розгорнути медпункт, аби у разі потреби надати першу допомогу. Не обійтися і без буфету. Померзлим на Майдані необхідно випити гарячого чаю. Бажаючих допомогти більш ніж достатньо. Усі діють швидко і злагоджено.

Дискутую із керівником Українського Дому. Гарна молода жінка. На її обличчі розгубленість і страх.

Переконую, що нічого надзвичайного не відбулося. Люди потребують тепла і медичної допомоги, тому як керівник цієї установи, мала б поставитися до нас із розумінням. Виглядає на те, що їй складно сприйняти усе, що відбувається. Але іншого виходу вона не має.

Продовжуємо мітинг у середині будинку. На мітингу повідомляємо, що Український Дім переходить у підпорядкування революційного штабу. Присутні схвально вітають таке рішення. В будівлі уже понад тисячу осіб. Атмосфера майже святкова. Врешті хоч якась реальна дія.

Збираю керівний актив.

Майже усі керівники нашої групи свого часу були активними членами молодіжної організації скаутського типу «Спадщина». Одна з традицій організації полягала в тому, що кожному спадщанцю побратими обирали псевдо. Так колись робили запорожці, у такий спосіб проходячи своєрідне посвячення в козаки. У «Спадщині», як і на Запоріжжі, культивуються бойові мистецтва, зокрема український рукопаш гопак. Досить часто псевдо ставало фактично другим іменем. І тому, вже вийшовши з молодого віку, ми і далі часто один до одного звертаємося по псевдах.

Микола, на псевдо Звір, окрім активної діяльності у «Спадщині», був одним з керівників організації «Патріот України», також один з ініціаторів відродження давнього козацького бойового мистецтва - рукопашу гопак. Працює викладачем одного з львівських ВНЗ.

Антін був активістом і одним із засновників Студентського братства Львова. Активний учасник студентського голодування 1991 року. Пізніше - один з керівників організації «Патріот України».

Петро - організаційне псевдо Векша – розпочинав громадський шлях у «Спадщині» і пізніше - один з керівників «Патріоту України». Спеціаліст зі спецоперацій.

Василь розпочинав громадський шлях з молодіжної організації «Січ». Пізніше - один з лідерів громадського і політичного руху в Самборі.

Андрій - псевдо Малюк - один із засновників молодіжної організації «Січ», пізніше - член «Спадщини», керівник товариства «Патріот України» в Кіровограді.

Роман на псевдо Сніг, Андрій на псевдо Птах і ще Андрій на псевдо Байрак - також вихідці зі «Спадщини», рій «Чорні хлопці» - молодші за віком, але надзвичайно віддані і відчайдушні.

- Де ночуємо цієї ночі? - питає хтось із присутніх.

- Тут, - відповідаю переконливо. - Думаю, ми тут надовго. Нам необхідно забезпечити цілодобову охорону і функціонування відповідних служб, які б обслуговували будинок. Тепер це наш штаб.

- Треба визначити, де саме ночуватимемо людей.

- Ночуємо на другому поверсі Дому. Спальники будемо шукати. До ночі це необхідно вирішити. Розподіляю функціональні обов'язки. Призначаю відповідальних. Василь забезпечує розселення. Організаційні питання вирішує Сніг. На Миколу покладено відповідальність за охорону і безпеку будинку. Антін і Векша - заступники коменданта. Птах і Байрак -помічники.

Кожен, отримавши відповідні доручення, відразу починає ретельно його виконувати. Переді мною основне питання: де взяти спальники? Виникають і більш нагальні проблеми: потрібні медикаменти, кип'яток, чай, продукти. Необхідно інформувати про це людей.

Створюємо прес-службу. Михайло, прес-секретар, зв'язується з прес-службою штабу.

Вже за кілька годин 5-й телевізійний канал подав біжучу стрічку про потреби Українського Дому. Інформація про зайняття Українського Дому швидко облетіла всю Україну. Телевізійні, інформаційні та друковані засоби масової інформації наввипередки висвітлювали цю подію.

Юля зі сцени Майдану оголосила, що Український Дім став "Українським Смольним". Одна з газет назвала його фортецею Помаранчевої революції. Врешті саме ця назва прижилася найбільше.

Увечері священики відправили Службу Божу у холі будинку. Після Літургії Український Дім освятили. Врешті вирішили розміститись у просторих холах будівлі, не виламуючи жодних дверей технічних приміщень. Міліціонери далі продовжували нести службу. Разом із ними стояла наша охорона. На третьому поверсі будівлі - музейні цінності. Ми несли відповідальність за їх збереження, тож людей туди не пускали.

Досі немає спальників. Деякі люди ночують прямо на граніті. У штабі повідомили, що спальників немає, але зможуть підвезти бушлати. Ніч. Нарешті доставили бушлати. Будимо заспаних людей, всі допомагають один одному.

До будівлі Українського Дому підвезли покривала, матраци, пінопласт. Налагодилось системне розселення людей, кількість котрих усе збільшувалася. Багато хто пропонував власну допомогу. Мій давній знайомий Юрко, депутат Верховної Ради, прийшов із групою організованих людей. Вони долучилися до охорони. У приміщенні панувало небувале емоційне піднесення. Готовність і рішучість буквально були викарбувані на обличчях присутніх.

Пригадалися гострі враження, яких набув після першого виборчого туру. Після приїзду до Києва купив «Дзеркало тижня». Відкриваю чергову сторінку, а вона не містить текстів. Біла, лише з одним написом, зробленим друкарською машинкою:

Се ж остання війна, се до бою чоловіцтво зі звіром стає...

Вечір в організаційних клопотах прийшов непомітно швидко. Навіть не встиг вийти на Майдан. Проходячи черговий раз по Дому, Байрак, мій помічник, жартома зауважив:

- Ну, Вовк, такого великого табору ми ще не організовували...

Я засміявся. (Вовк - це моє псевдо). Справді, робота Дому багато в чому нагадувала створення табору в горах. А в цьому у нас був величезний досвід. Сотні спортивно-вишкільних таборів провела «Спадщина» в Карпатах.

Усі служби працювали чітко і злагоджено. Цього важко було досягнути через великий наплив людей. Бракувало рацій. Мобільні часто не працювали. Ми це помітили ще під час штурму Адміністрації. Дехто стверджував: влада «глушить», інші переконували, що просто мережа перевантажена.

Під вечір отримали сигнал, що готується атака Українського Дому з боку прихильників Януковича, які приїхали з Донецька. Ще перед нашим вселенням в Українській Дім була інформація про те, ніби тут планувалося розмістити штаб Януковича, оскільки ця будівля знаходиться на балансі Адміністрації Президента, у безпосередньому підпорядкуванні Державного управління справами, так званої «ДУСІ».

Довелося посилити охорону. Послав людей шукати запасні входи і виходи, через які можливе проникнення міліції або біло-синіх. Охорона кількарівнева - зовнішня, на вході, і внутрішня, всередині будинку.

Задіяні майже усі наші хлопці. Попереду ще одна безсонна ніч. Невдовзі прийшла інформація: до Українського Дому прямують автобуси з ОМОНом. Тривога. Очікування. Відбій. Щоб не давати зайвих команд і не створювати паніки, спадщанці виставляють по вулицях розвідувальні «стійки» на віддалі одного-двох кілометрів одна від одної. Саме по цих вулицях можливий рух омонівців. Вони повинні інформувати, після чого буде команда «Тривога!». Дзвінки мало не кожних 15 хвилин. Усі стосуються пересування автобусів з ОМОНом. У голосах - втома. Але наказую: «Стояти до ранку». Розумію: вдень атакувати не посміють. Автобуси зі спецназом зупинилися поруч із будівлею Верховної Ради. В будь-яку мить можуть рушити. До Українського Дому не більше п'яти хвилин. Очікуємо. Можливо, це вирішальна ніч. Усі це розуміють. Дається взнаки вишкіл і загартованість.

Підготувалися до ймовірної атаки. Затвердили план дій. Тільки-но згадав, що протягом дня так нічого й не їв. Помічники принесли чай і канапки. Ніч обіцяла бути «веселою». Що ж, подивимось... Вибити нас із цього приміщення буде не так легко. Це не відкритий бій на вулиці. Оборонятися легше, ніж атакувати. Та й розміщення будинку нам сприяє.

Чергова тривога прозвучала близько другої години ночі. Сотники знали, що мають робити. Перша і, напевне, вирішальна лінія оборони - назовні. Одна сотня прикриває лівий фланг, інша - правий. Навпроти центрального входу - третій загін. Щоб дістатись до центрального входу будівлі Українського Дому, неминуче треба подолати декілька десятків сходинок. Вони вкриті снігом. Атакуючим доведеться підніматися знизу по слизьких сходинках. Наша перша лава зустріне їх ударами ніг. Перша лава, міцно взявшись попід руки, зустріне їх ударами ніг, друга і третя підпирають їх та «працюють» руками. Звична схема. Провели детальний інструктаж для новачків. Це перша лінія оборони. Наказ - не допускати до входу. При вході друга лінія оборони. У випадку, коли стане зрозуміло, що стримати натиск неможливо, - першій лінії необхідно зробити крок уперед і своєю масою навалитись на атакуючих. Можна покалічитись, але, без сумніву, цей маневр допоможе розбити лави противника, який піднімається слизькими сходинками. Друга лінія оборони не така потужна, і тому наказую: якщо першу лінію таки прорвуть - відступати до дверей.

Тривога виявилась «холостою». Повертаємось у будинок.

Прибігає один із депутатів Верховної Ради і починає переконувати, що своїми агресивними діями ми провокуємо ситуацію.

- А що робити, якщо буде атака?

- Усіх чоловіків підняти на другий поверх, а на першому лишити тільки жінок і дітей. Хай вони всі ляжуть на землю. Міліція не посміє бити жінок і дітей, - із захопленням поділився депутат своїм планом і переможно глянув на нас.

- А що з цього приводу кажуть у штабі? У нас точна інформація, що ось-ось почнеться штурм, - схитрував я.

Очі депутата перелякано забігали.

- Точно?

- Точно! - з усією серйозністю, яку тільки міг вдати, відповів я.

- Ну, тоді я побіжу виясню.

- Правильно, побіжіть і виясніть. Ми будемо чекати вашого дзвінка. Біжіть якомога швидше! - підбадьорюючи, підтримав я його намір і полегшено зітхнув, що позбувся такого «цінного» радника.

Коли він вийшов, усі почали реготати. Все це ми вже проходили. Нерішучість політиків часто ставала причиною поразки. «Вбережи мене, Боже, від друзів, з ворогами я сам дам ради», - каже народна приказка.

Близько третьої ночі передзвонив один зі «стійкових», повідомив: до Українського Дому рухається понад десять автобусів з донецькими номерами. Цього разу може бути реальна сутичка.

Даю команду «Тривога!» і сам чимдужче біжу до головного входу. Справді, зверху від стадіону «Динамо» (а саме там розташовувались прибічники Януковича) повільно сповзає колона автобусів. Порахував. їх тринадцять.

Зупиняються на Європейській площі навпроти Українського Дому. Розумію: ситуація стає загрозливою. Даю команду шикуватись.

Хлопці, які вже вибігли назовні, почали шикуватись. Приємно було глянути, як оперативно вони готувались до оборони.

Поки перша лава шикувалась над сходинками, двоє наших сипали під ноги сіль, аби не ковзатись на снігу. Це тим, хто буде атакувати і підніматися по сходинках, має бути слизько, але не нам. За декілька хвилин близько п'яти лав були готові до оборони, ще дві сотні «прикривали фланг». Величне і грізне видовище вражало і мало наганяти страх на противника. Однак з автобусів ніхто не виходив. Я попросив Миколу - керівника охорони зібрати наших людей, які не входили в охоронні підрозділи, і піти до автобусів - «розагітовувати» противника. Бажаючих виявилось багато. Вони оточили перші автобуси. Про щось голосно розповідали, врешті заспівали. Тим часом оборонні ряди стояли твердо і непорушно.

Микола передзвонив і підтвердив: «Автобуси з Донецька. їх тринадцять. В них не працівники міліції, а молоді хлопці». Підтверджує, що знизу вигляд нашої охорони вражає. Вразив він, очевидно, і донецьких - автобусів не покидають.

Так стояли близько двох годин. Одні навпроти одних. Через дві години автобуси несподівано завелись і рушили донизу, у бік річкового вокзалу. Хвилин п'ятнадцять очікували, допоки «стійка» достеменно підтвердила, що автобуси справді від'їхали. І ось команда «відбій».

Своєю готовністю ми деморалізували противника та унеможливили атаку. Сотні врешті пішли спати, окрім однієї, задіяної в охороні. Всі були втомлені, але з відчуттям перемоги. Починало світати. Минала перша ніч. В Українському Домі.