Записки коменданта

ДО ПЕРЕМОГИ

З початком грудня основні дії перенеслися з вулиць Києва у стіни Верховного Суду України. Уся країна з нетерпінням спостерігала за процесом оскарження легітимності другого туру виборів Президента України.

Для польових командирів найважливішим завданням було забезпечення порядку на вулицях, забезпечення блокади адміністративних будівель.

Періодично керівництво штабу давало розпорядження щодо захоплення Кабінету Міністрів. Ми мобілізовували усі сили, підтягували сотні до входу у Кабмін. Кілька годин з нетерпінням чекали команди на штурм. Та її не було. Кожен відбій зневірював людей.

На вулиці ми перемогли, небезпека минула. Але з'явилося багато авантюристів і пройдисвітів, які проголошували себе керівниками різноманітних спецслужб, котрі нібито отримали доручення «особисто від Ющенка». Тепер вони, а не «біло-сині» завдавали найбільше клопоту. Ці підозрілі типи приходили перевіряти охорону Українського Дому, організацію нашої роботи. З кожним необхідно було поспілкуватися. Робота коменданта нагадувала роботу психоаналітика. Мало того, що люди і так були перевтомлені, але так звані «керівники спецслужб» часто ще більше загострювали ситуацію. Інколи вони приходили цілими групами і треба було докласти немалих зусиль, аби уникнути прямого конфлікту.

Біля Кабміну налагодили майже дружні стосунки з комендантом будівлі. Нам вдавалося навіть проводити спільні заходи.

Найважче доводилося під час перезміни ОМОНу. З перших днів революції у Кабміні розташувався підрозділ

спецназу. А оскільки входи були заблоковані, то ці люди протягом тривалого часу жили ізольовано від світу, у приміщенні з автономним харчуванням. На рівні штабу було узгоджено дозволити «перезміну» ОМОНу. Це означало, що одних необхідно випустити, а інших впустити до будівлі за умови блокади Кабміну. Цю «відповідальну» місію, звичайно, доручили нам. І проблема була не в стосунках з ОМОНом, а в тому, аби переконати учасників блокади випустити з будинку один підрозділ міліції, а впустити інший. Останнє було найважче. Цим завданням зайнялися кілька сотень на чолі з найдосвідченішим командиром на псевдо «Малюк». Йому доводилося робити прохід між протестувальниками до службового входу в Кабмін. Під час здійснення перевірки особового складу омонівців усі вони, від рядового до майора, ввічливо показували нашим сотникам свої посвідчення. Це одна з умов перезміни, аби в Кабмін не потрапив російський спецназ. Справді, у ті дні революційні командири вирішували набагато більше, ніж досвідчені керівники спецслужб.

З певного часу ми дозволили деяким працівникам Кабміну проходити на свої робочі місця. Одного ранку до мене зателефонував відповідальний за блокаду Кабміну.

- Тут біля мене чоловік, заступник міністра. Хоче зайти до Кабміну.

- Пропустіть... - Мене повідомили, що, згідно з домовленістю, ми не пропускаємо лише Януковича і міністрів.

- Він хоче з Вами поговорити.

- Добре, передай слухавку.

Я мав декілька хвилин вільного часу.

- Доброго дня. Це говорить заступник міністра фінансів. А хто зі мною говорить?

- Комендант Українського Дому, - відповів я.

- Ви б не могли пояснити, чому я, заступник міністра, повинен у Вас питати дозволу, щоби потрапити на своє робоче місце?

Його свята наївність мене потішила.

- Бо на вулиці революція, пане заступнику міністра, і Ви повинні дякувати Богу, що є хтось, до кого Ви може передзвонити і потрапити у свій робочий кабінет.

- Добре, дякую! - здивовано почув його вже лагідний голос. - А завтра я зможу зайти?

- Так, звичайно, тільки попередньо передзвоніть. Ця ситуація яскраво характеризує наші взаємини з працівниками Кабміну в останні дні революції. Блокади ми не знімали до рішення Верховного суду, однак запровадили своєрідний пропускний режим.

Усі очікували вердикту Верховного суду. Чи буде визнана перемога Ющенка в другому турі? Чи буде оголошено третій? Власне, рішення про переголосування і мало формально завершити революцію.

З грудня Верховний Суд України постановив скасувати результати другого туру виборів, оскільки порушення 21 листопада мали масовий характер. Суд визнав, що Центральна виборча комісія поспішила з оголошенням 24 листопада результатів виборів на користь Януковича.

Також було прийнято рішення про переголосування другого туру виборів - 26 грудня. Вся країна спостерігала за роботою Верховного Суду, засідання якого тривало понад сім годин. Рішення Суду ми вітали як велику перемогу.

8 грудня Верховна Рада України, в обмін на «політреформу», прийняла рішення відправити у

відставку ЦВК і сформувати нову комісію без представників Партії Регіонів. Також Верховна Рада прийняла зміни до закону про повторні вибори 402 голосами.

9 грудня зранку ми зняли блокаду Кабміну. Це відбулося урочисто. П'ять сотень уніформованих національних дружинників вишикувалися біля входу в Кабмін. О 8 годині ранку я виступив перед дружинниками з короткою промовою і привітав їх з перемогою. Біля нас зібралось чимало журналістів, багато було працівників Кабміну. О 8.15 Векша по мегафону дав команду, і сотні Національних дружин організовано рушили з-під входу в Кабмін у напрямку Українського дому.

Так була знята блокада Кабміну.

6 грудня Ющенко особисто на Майдані офіційно оголосив про закінчення широкомасштабних акцій протесту. Відбувся величний мітинг.

Штаб ще давав доручення дотримати блокаду Адміністрації Президента до переголосування. Потім було розпорядження утримуватися в Українському Домі до проголошення результатів. Я розумів, що результат виборів вирішуватиметься не на вулиці, а на виборчих дільницях. У перемозі Ющенка вже ніхто не сумнівався.

Ще десять днів після оголошення закінчення акцій протесту Український Дім працював як революційний штаб. 14 грудня, після святкування Андрія, ми почали згортатися. Охочих залишитись організовано скерували у наметове містечко біля Верховної Ради. Інших ешелонами відправляли по домівках. Продукти і спорядження передавали частково у Центральний штаб, частково в наметове містечко.

Для мене було важливим, аби ми залишили Український Дім у такому стані, який застали, коли вперше увійшли сюди. Найменше, чого я хотів, - це щоб нас порівнювали із матросами, що вдерлися до Зимового палацу.

Це були дні рутинної роботи і прощання з Українським Домом. Діяли у злагоді з адміністрацією будинку, що нам всіляко допомагала і підтримувала наші дії. Керівник адміністрації Наталія Пилипівна знала, з якими труднощами звільняли протестувальники інші адміністративні будівлі, і тому не могла повірити, що ми не тільки вчасно звільнимо будинок, а ще й своїми силами приберемо його. З перших днів нашого перебування в Українському Домі його керівництво залишило свої робочі місця. Пізніше мені розповіла Наталія Пилипівна, що на них чинився шалений тиск з вимогою викликати міліцію або подавати на нас до суду. Але не зважаючи на те, що не було керівництва, рядові працівники Дому продовжували працювати і забезпечували функціонування будівлі - роботу системи вентиляції, роботу аптеки і буфету. Вони чітко стали на сторону революції і всіма силами допомагали нам.

Через декілька днів налагодилися робочі контакти і з керівництвом Дому. Ми спільно узгоджували, які приміщення можна займати, а які - ні, оскільки там знаходяться цінні речі, експозиції. В наступні дні ми діяли у повній злагоді і разом вирішували як максимально забезпечити повноцінне функціонування штабу. Часто жартували, що між нами налагодилися контакти як між терористами і їхніми заручниками. Література з психології описує, що часто ці стосунки переходять від початкової неприязні до психологічного контакту і спільного бажання разом вирішити проблемну ситуацію.

На останньому етапі Наталія Пилипівна і її заступник Ольга Пилипівна вже повністю усвідомлювали важливість штабу Українського Дому для революції і відчували себе майже співучасниками діяльності та функціонування штабу.

15 лютого ми зробили прощальний революційний «фуршет». В одному із залів зібрались усі керівники та активісти підрозділів революційного штабу. Наші кухарі наробили канапок. Ми вперше купили шампанське. До того в Домі був жорсткий «сухий закон»: якщо охорона на вході виявляла у когось спиртне - виливала у смітник. Оргвідділ підготував грамоти, якими нагородили активістів революційного штабу. Атмосфера піднесена, навіть переможна. А мені було до болю сумно. Ось ми зараз роз'їдемось - і закінчиться ціла епоха, можливо, найбільша пригода в житті кожного з нас.

Близько одинадцятої вечора почали сідати в автобуси. Санітарна служба домивала поверхи будинку. О 23.30 автобуси рушили до Львова, забравши з собою останні групи залоги фортеці Помаранчевої революції. Залишилися зі мною мої заступники і помічники. Векша і Птах були у Домі від першої до останньої хвилини. Разом ми востаннє пройшли поверхами, згадуючи революційні дні. Революційний штаб Українського Дому цілковито відповідав своїй назві. В буремні дні революції він об'єднав українців з усіх куточків держави. Тут не було поділу на Схід і Захід. Наш штаб - це була одна родина, Український Дім. Дім - для всіх українців.

Я хотів останнім вийти з будинку, тому попросив друзів почекати мене на вулиці. Ще вчора тут вирувало життя, а нині в приміщенні було моторошно тихо і пусто. Опівночі 15 лютого я покинув Український Дім і передав повноваження офіційній охороні.

Український Дім був незвично самотнім і в ту мить, здавалось, сумував разом зі мною за тими незабутніми бурхливими хвилинами революції.

Не хотілося йти в готель і не було бажання спати. Ми пішли випити кави у підземний перехід під спорожнілим Майданом. У те саме кафе, де проводили нараду в першу ніч, коли опівночі наша перша група зі Львова приїхала до Києва. Теж опівночі.

- От і все, революція закінчилася, - промовив я, коли ми почали пити каву.

- Цікаво, яким буде переголосування? - спитав Микола.

- Тут нема чого хвилюватися. Переможе, без сумніву, Ющенко з великим відривом. Точніше, ми вже перемогли, просто перемогу треба формалізувати.

- Чи знову треба буде виїжджати до Києва? -запитав Птах.

- Можливо. Час покаже. Але це вже буде щось зовсім інше. Революція вступила у нову фазу, мирну.

Ми ще довго мовчали. Що нас чекає у майбутньому?

- Хлопці, я переконаний: це були найкращі дні в нашому житті, і не так важливо, що буде потім. Ми маємо бути щасливі, що у вирішальний для України момент були в потрібному місці і в потрібний час. Ми зробили все, що могли зробити для України. І це найголовніше.

- Цікаво, чи хтось про це згадає колись, чи оцінить?

- Це не має значення. Коли за патріотизм очікуєш подяки, це вже не патріотизм. Та й хто має нам дякувати, хто має таке право? Ми боролися за Україну. І Україна стала іншою. Українці стали кращими. Чи не вперше за час незалежності ми відчули себе великою нацією, яка сама вирішує свою долю і своє майбутнє. Про Україну заговорив весь світ. Україна стала популярною у світі як ніколи. Ті, хто живе за кордоном, уже не соромляться того, що вони українці. Навпаки. Сьогодні вони горді, що є українцями. Але найголовніше - українці в самій Україні врешті відчули себе господарями. Кожен зрозумів, що це його держава. Що він несе відповідальність за її майбутнє. Українська нація вийшла на принципово новий рівень розвитку. Звичайно, будуть розчарування, бо піднесення не може тривати довго. Потім будуть нові рубежі. Бо помаранчева революція - це тільки етап, хоч і визначальний, до побудови нової потужної України. В одному я впевнений: нація, яка породила Майдан має велике майбутнє.

Після короткої паузи я промовив:

- У мене тільки одне бажання: щоб у цьому житті нам випав ще не один шанс прислужитися нації, так, як під час цієї революції.