Заплотний лицар

X

Дунк повертався до замку Ясенбрід із важким серцем, не уявляючи, що тепер казати, аби Плюмер надав йому право виклику на герць. Та не знайшов управителя в баштовому покої. Стражник сказав, що його можна пошукати у трапезній палаті замку.

— Може, мені зачекати тут? — запитав Дунк. — Чи надовго він пішов?

— Звідки мені знати? Чекайте, де хочете.

Трапезна була не надто велика, як і сам замок Ясенбрід проти інших замків. Дунк увійшов бічними дверми і відразу побачив управителя. Той стояв з ясенбродським господарем та десятком інших чоловіків коло почесного помосту. Дунк закрокував до них повз стіни, завішені вовняними гобеленами з вигаптуваною садовиною та квітами.

— …присягаюся, ти співав би іншої, якби то були твої сини! — розгнівано промовляв один із чоловіків, коли Дунк наблизився.

Його пряме волосся і кутаста підстрижена борода були такі світлі, що в мороці палати здавалися сиво-білими. Та ближче стало видно, що насправді вони сріблясті з легкою золотинкою.

— Але ж Даерон не вперше так чинить, — відповів хтось інший. Того, хто це казав, Плюмер затуляв собою. — Ти не мав би змушувати його змагатися. Він так само чужий на герці, як Аерис або Раегель.

— Тобто на хвойд залазить куди частіше, ніж на коня, — буркнув перший. Широкий у плечах, могутньої статури принц — а то напевне був принц — мав на собі шкіряного куяка зі срібними заклепками, а зверху чорного важкого кунтуша, облямованого горностаєм. Срібляста борода лише частково приховувала віспини, що цяткували щоки. — Не треба тицяти мені в обличчя вади мого сина, братику. У свої вісімнадцять років він ще може виправитися. І виправиться, бо хай мене боги поб'ють, я сам із ним щось зроблю.

— Не ламай із себе дурня. Таким вже Даерон уродився. І все ж він — твоя і моя рідна кров. Поза сумнівом, пан Роланд його знайде. А заразом і Аегона.

— Можливо. Після кінця турніру.

— Ну, хоч Аеріон нікуди не дівся. Якщо ти вже так кохаєшся у тому турнірі, то Аеріон однак краще за Даерона тримає списа.

Нарешті Дунк побачив, хто це говорить. Він сидів на панському кріслі, тримаючи в одній руці стос пергаменів. Над його плечем стовбичив господар Ясенброду. Чоловік у кріслі був вищий за усіх інших на голову, судячи з довгих витягнутих ніг. Він мав присипане сивиною, коротко підстрижене волосся, чисто виголене міцне підборіддя. Ніс йому, схоже, ламали кілька разів. Хоча і одягнений дуже просто — у зелений камізелок, брунатний каптан і поношені чоботи — чоловік випромінював вагому впевненість, силу та владність.

Дункові спало на думку, що він приперся невчасно і не мав чути того, що тут казали. «Треба нишком піти й повернутися потім, коли вони скінчать» — вирішив він. Та спізнився. Принц зі сріблястою бородою помітив його.

— Хто ви такий і задля чого вломилися без запрошення? — різко запитав принц.

— То, напевне, лицар, на якого чекає наш добрий управитель, — відповів чоловік у кріслі, посміхаючись Дункові так, що той зрозумів: його помітили від самого початку. — Це ми з тобою, братику, вломилися невчасно і без запрошення. Ходіть-но ближче, пане лицарю.

Дунк обережно підступив ближче, непевний, чого від нього хочуть. Він зиркнув на Плюмера, та допомоги в того не знайшов. Управитель із пацючим писком, який учора поводився так владно та зверхньо, зараз сумирно й мовчки роздивлявся камені підлоги.

— Вельможні панове, — мовив Дунк, — я прохав пана Манфреда Дондаріона ручитися за мене, щоб я міг записатися до турнірних лав. Та він відмовив. Каже, що не знає мене. Але я присягаюся, що пан Арлан, мій хазяїн, служив йому. Я успадкував його меч та щит, я…

— Щит із мечем — то ще не лицар, — проголосив господар Ясенброду, лисий здоровань з круглим червоним обличчям. — Плюмер казав мені про вас. Хай навіть ми погодимося, що цей щит належить отому вашому Арлану з Грошодубу. То й що? А раптом ви знайшли того пана мертвим і вкрали його щита разом із мечем? Якби ж ви могли підкріпити свої слова якимись доказами: писаною грамотою чи листом…

— Я пам’ятаю пана Арлана з Грошодубу, — спокійно мовив чоловік у панському кріслі. — Здається, великих турнірів він не вигравав, та й не ганьбив себе на чесному полі. Шістнадцять років тому в Король-Березі він у бугурті звалив господаря на Стокварті та Байстрюка Гаренгольського, а ще кількома роками раніше у Ланіспорті зсадив з коня самого Сивого Лева. А Лев тоді був зовсім не такий сивий, як зараз.

— Він багато разів розповідав мені про ті герці, — мовив Дунк.

Високий чоловік уважно роздивився його.

— Тоді ви напевне згадаєте справжнє ім’я Сивого Лева.

Якусь мить у голові в Дунка було порожньо. Тисячу разів, аж ніяк не менше, старий розповідав йому ту байку. Лев, лев, як же його звали, ім'я, ім'я… Він уже був впав у розпач, коли раптом згадав.

— Пан Дамон Ланістер! — вигукнув він. — Сивий Лев! Зараз він князь Кастерлі-на-Скелі!

— Саме так, — з утіхою погодився високий чоловік, — і завтра він виходить на герць.

Чоловік зашурхотів пергаменами в себе у руці.

— Як ти можеш пам’ятати заплотного лицаря, якому випадково вдалося спішити Дамона Ланістера бозна-скільки років тому? — скривився принц зі сріблястою бородою.

— Я маю за звичку знати напам’ять усе про своїх ворогів та суперників.

— Невже ти опустився б до двобою із заплотним лицарем?

— Та вже опустився — дев’ять років тому в Штормоламі. Князь Баратеон тоді святкував народження онука. За жеребом перший кінний двобій мені випав саме проти пана Арлана. Ми зламали по чотири списи, перш ніж мені вдалося зсадити його з коня.

— Та ні, по сім, — заперечив Дунк, — і бився він тоді проти принца Дракон-Каменя!

Заперечив, і негайно ж забажав узяти свої слова назад. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут» — знову залунав у вухах голос старого лицаря.

— Саме проти нього. — Принц зі зламаним носом ласкаво всміхнувся. — Але люди схильні прибріхувати про те, що було, та спливло. Не думайте погано про вашого колишнього пана, та насправді ми зламали всього по чотири списи.

Дунк подумки подякував за сутінки в палаті, бо не знав, куди діти палаючі вуха.

— Ласкавий пане… — Ні, це не досить поштиво. — Ваша милосте.

Він впав на коліна і схилив голову.

— Чотири, як скажете, я ж не… Я ніколи… Старий пан Арлан казав, що я тупіший за замковий кут і кмітливий, як той тур.

— Та й могутній на вид, як тур, — відповів Баелор Списолам. — Ви не завдали мені жодної образи, пане лицарю. Тож підведіться.

Дунк став на ноги, питаючи себе, чи слід опустити очі, а чи дивитися принцові у обличчя. Перед ним сидів Баелор Таргарієн, принц Дракон-Каменя, Правиця Короля, спадкоємець Залізного Престолу Аегона Завойовника. Що може заплотний лицар сказати такій людині?

— Я… я пам’ятаю, як ви повернули моєму панові коня з обладунком і не взяли викупу, — затинаючись, мовив він. — Старий… тобто пан Арлан, він казав, що ви — душа лицарства, і одного дня Семицарство розквітне під вашою королівською рукою.

— Молімося, аби цей день ще довго не настав, — відповів принц Баелор.

— О так, — з жахом у голосі поспішив додати Дунк. Він трохи не ляпнув: «Та хіба ж я бажаю королю скорої смерті?», але вчасно схаменувся. — Пробачте мені, пане. Тобто ваша милосте.

Із запізненням він згадав, що чоловік зі сріблястою бородою називав принца Баелора братом. «То він теж кров дракона, побийте боги мене, дурня.» Це міг бути тільки принц Маекар, наймолодший з-поміж чотирьох синів короля Даерона. Принц Аерис був книжником і самітником, а принц Раегель — божевільним, хворим, ні до чого не здатним. Жоден із них не перетнув би пів-країни заради турніру. А от Маекар сам уславився як визначний воїн, хоча й незмінно лишався у тіні старшого брата.

— Ви бажаєте взяти участь у турнірних боях? — запитав принц Баелор. — Вирішувати має розпорядник забави, та я не бачу причини відмовляти вам.

Управитель схилив голову.

— Воля ваша, пане мій.

Дунк намагався подякувати, запинаючись на кожному слові, але принц Маекар обірвав його.

— Зрозуміло, пане лицарю, ми маємо вашу дяку. Тепер ідіть геть.

— Прошу вибачити мого ясновельможного брата, пане, — мовив принц Баелор. — Двоє його синів заблукали дорогою сюди, і він про них непокоїться.

— Від весняних дощів розлилося багато річок та струмків, — відповів Дунк. — Може, принців затримала висока вода.

— От мені ще з-під тину ради бракувало! — буркнув принц Маекар, відвернувшись у бік свого брата.

— Ви можете йти, пане лицарю. — Голос принца Баелора, навпаки, лишився м’яким і привітним.

— Так, ясновельможний пане.

Дунк уклонився і обернувся, щоб піти. Та перш ніж він зробив крок, принц покликав його знову.

— Якщо ваша ласка, пане. Ще одна справа. Ви ж не родич панові Арлану?

— Так, ваша милосте. Тобто, ні. Не родич.

Принц кивнув на побитого щита за спиною в Дунка і намальованого на ньому крилатого келиха.

— Закон каже, що тільки шлюбний син може успадкувати герб лицаря. Вам, пане, доведеться знайти свій власний знак, щоб відрізняти себе на полі.

— Знайду, — мовив Дунк. — Ще раз дякую, ваша милосте. Я буду битися хоробро, от побачите.

Хоробро, як Баелор Списолам — так колись казав його старий лицар.