Заплотний лицар

XX

Доки перше непевне світло зажевріло на східному обрії, дощ майже скінчився. Та свою підлу справу він зробив. Теслі господаря Ясенброду прибрали перешкоди, і турнірне поле перетворилося на суцільне болото бурої грязюки та пошматованої трави. Над землею, мов бліді змії, пливли довгі клапті туману. Дунк рушив до бойовища, і Баш-Булат пішов з ним.

Поміст уже почав заповнюватися панами та панями, які щулилися від вранішнього холодку в теплих опанчах та деліях. Простий люд також збирався до поля, а кількасот уже стояло вздовж огорожі. «Онде скільки вас приперлося витріщатися на мою смерть» — гірко подумав Дунк, але помилився. За кілька кроків якась жінка вигукнула:

— Щасти вам, добродію!

З натовпу вибрався дід, стиснув йому руку й мовив:

— Хай боги подарують вам сили, пане лицарю.

Жебрущий брат у засмальцьованій бурій рясі проказав благословіння на його меч, а дівчина-служниця поцілувала у щоку. «Вони всі зичать мені добра» — спантеличився Дунк.

— Чому? — запитав він зброяра Баш-Булата. — Хто я для них?

— Лицар, який пам’ятає обітниці, — відповів майстер.

Вони знайшли Раймуна біля південного кінця поля, звідки виїжджали суперники поборників. Той чекав, тримаючи за поводи братового та Дункового коней. Грім неспокійно перебирав копитами під вагою нагрудника, налобника і важкого кольчужного чабрака. Баш-Булат оглянув кінське узброєння і оголосив, що робота добра, хоч і не його. Та хай би там звідки узявся обладунок, Дунк відчув полегшення за Грома.

Тоді він побачив інших поборників своєї сторони: одноокого воїна з бородою, що припорошила сивина; молодого лицаря у смугастому чорно-жовтому вапенроку з вуликами на щиті. Робин Рислінг і Гамфрей Чмелик, згадав він зачудовано. А до того ще й пан Гамфрей Гардинг. Він сидів на гнідому огирі Аеріона, вбраному в ладри з червоно-білими клітинами.

Підступивши ближче, Дунк мовив до лицарів:

— Панове добродії, я у великому боргу перед вами.

— То Аеріон перед нами у боргу, — відповів пан Гамфрей Гардинг, — і ми маємо намір стягнути цей борг.

— Я чув, що у вас зламана нога.

— Ви чули чисту правду, — ствердив Гардинг. — Ходити я неспроможний. Але зможу всидіти на коні — а отже, і битися.

Раймун відвів Дунка убік.

— Я сподівався, що Гардинг не пропустить нагоди ще раз вийти проти Аеріона, і не помилився. А другий Гамфрей виявився його шуряком. Яйкові треба дякувати за пана Робина, якого він знає з інших турнірів. Тож маєте вже п’ятеро бійців.

— Шестеро, — вказав Дунк, ледве рота не розкривши з подиву. До їхнього боку поля наближався лицар, за яким зброєносець вів коня. — Це ж Шторм-Реготун!

На голову вищий за пана Робина і майже одного зросту з Дунком, пан Лионель мав на собі шитого золотом парчового вапенрока з вінчаним оленем дому Баратеон, а під пахвою ніс шолома з оленячими рогами. Дунк схопив його за руку і палко потиснув.

— Пане Лионелю, не знаю, як мені й дякувати вам за поміч! І панові Стефону за те, що вас умовив.

— Панові Стефону? — кинув на нього здивований погляд пан Лионель. — Та ні. До мене приходив ваш зброєносець. Хлопчик на ймення Аегон. Мій пахолок спробував був його витурити, але він проскочив між ногами і вивернув мені на голову глек вина.

Лицар розреготався.

— Чи ви знаєте, що суду Седмиці не чинили більше як століття? Я не хочу пропустити нагоди перевідатися з лицарями Королегвардії, а як пощастить, то й втерти носа принцові Маекару.

— Отже, шестеро, — з надією мовив Дунк до Раймуна Фосовея, поки пан Лионель вітався з іншими. — Напевне, ваш брат приведе останнього.

Раптом натовп заревів і завирував. На північному кінці луки з туману коло річки з’явилася вервечка лицарів. Першими їхали троє з Королегвардії, схожі на привидів у блискучих білих полив’яних обладунках і довгих білих корзнах за спиною. Білими були навіть їхні щити, чисті та порожні, як поле свіжого снігу. Далі їхав принц Маекар з синами. Аеріон сидів на сірому зозулястому коні; крізь розрізи у його капі з кожним кроком виблискували кольори принца: жовтий, червоний та жовтогарячий. Його брат їхав на меншому гнідому огиреві, укритому лускатими чорно-золотими ладрами. З Даеронового шолома струменіло пасмо зеленого шовку. Але найвеличніше і найлютіше виглядав їхній батько: на його плечах наїжачилися чорні криві драконячі зуби, що збігали на гребінь шолома і уздовж спини, а при сідлі висіла велетенська шпичаста булава, страшнішої за яку Дунк іще не бачив.

— Шестеро! — скрикнув Раймун. — Їх там усього шестеро.

«А й справді» — подумав Дунк. — «Троє чорних лицарів і троє білих. В них теж одного не вистачає до семи. Хіба таке можливо, щоб Аеріон не знайшов сьомого бійця? Що це означає? Чи будуть вони битися вшістьох проти шести, якщо жодна сторона не знайде собі сьомого?»

Поки Дунк намагався знайти відповідь, Яйк проліз між лицарями до нього.

— Пане, час вам уже вдягати обладунок.

— Дякую, зброєносцю. Починаймо, якщо твоя ласка.

Малому допомагав Баш-Булат. Кольчуга, ринграф, поножі, рукавиці, підшоломник, шолом, пахвинник… його вдягли у залізо з ніг до голови, тричі переглянувши та смикнувши кожен ремінь, кожну застібку. Пан Лионель сидів і гострив меча бруском, Гамфреї тихо балакали один до одного, пан Робин молився, а Раймун Фосовей міряв майданчика кроками, дивуючись, куди подівся його брат.

Коли нарешті з’явився пан Стефон, Дунка вже встигли повністю узброїти.

— Раймуне, — покликав він, — кольчугу, якщо твоя ласка!

Він мав на собі повстяного каптана, що вдягався під обладунок.

— Пане Стефоне, — запитав Дунк, — як там ваші друзі? Нам не вистачає ще одного лицаря до семи.

— На жаль, вам не вистачає двох, — відповів пан Стефон.

Раймун тим часом зашнуровував йому спину кольчуги.

— Прошу пана? — не зрозумів Дунк. — Чому двох?

Пан Стефон підняв рукавицю з доброї членованої сталі, ковзнув у неї лівицею і поворушив пальцями.

— Ось переді мною п’ятеро, — відповів він, поки Раймун застібав на ньому паса з мечем. — Чмелик, Рислінг, Гардинг, Баратеон і ви самі.

— І ви, — додав Дунк. — Ви шостий.

— Я сьомий, — усміхнувся пан Стефон, — але за іншу сторону. Я битимуся разом із принцом Аеріоном та обвинниками.

Раймун саме збирався передати братові шолома. Але зупинився, наче його вдарили.

— Ні!

— Так, — здвигнув плечима пан Стефон. — Пан Дункан зрозуміє, я цього певний. У мене є обов’язок перед моїм принцом.

— Ти запевняв, що Дункан може на тебе покластися! — зблід з лиця Раймун.

— Хіба? — Стефон узяв шолома з братових рук. — Напевне, я тоді казав цілком щиро. А тепер веди мені коня.

— Сам його веди! — розлютився Раймун. — Якщо гадаєш, що я задля тебе хоч пальцем поворухну, то розуму в тебе не більше, ніж честі!

— Честі, кажеш? — Пан Стефон поцокав язиком. — Думай, що кажеш, Раймуне. Ми з тобою яблучка з одного дерева. До того ж ти — мій зброєносець. Чи ти забув свої обітниці?

— Я свої не забув. А ти свої? Ти ж не абихто, а висвячений лицар!

— Ще й день не скінчиться, як я стану не просто лицарем. Князь Фосовей — зацний титул, га?

Усміхнений, він натягнув другу рукавицю, розвернувся і пішов до свого коня. Інші бійці дивилися на нього презирливо, та ніхто не перешкоджав.

Дунк не зводив з пана Стефона очей, поки той вів огиря геть через поле. Руки самі стискалися у кулаки, але у горлянці пересохло так, що він не вимовив би ані слова. Та й подібних до Стефона Фосовея годі було пройняти словами.

— Висвятіть мене! — Раймун рвучко розвернув Дунка до себе, схопивши за плече. — Я займу місце свого братика. Пане Дункане, висвятіть мене у лицарі!

І він став на одне коліно.

Дунк спохмурнів, потягся був до руків’я меча, але завагався.

— Раймуне, я… краще не треба…

— Треба! Без мене вас лише п’ятеро.

— Хлопець вірно каже, — мовив пан Лионель Баратеон. — Погоджуйтеся, пане Дункане. Кожен лицар може висвятити іншого.

— Ви сумніваєтеся у моїй хоробрості? — запитав Раймун.

— Та ні, — відповів Дунк. — Не сумніваюся, але ж…

Він усе ще вагався.

Морок вранішнього повітря прорізали сурми. До товариства підбіг Яйк.

— Пане, вас просить до себе князь ясенбродський.

Шторм-Реготун нетерпляче струснув головою.

— Йдіть собі, пане Дункане. Я висвячу в лицарі зброєносця Раймуна.

Він вийняв з піхов меча і відіпхнув Дункана убік.

— Раймуне з дому Фосовей, — почав він урочисто, кладучи лезо меча на праве плече зброєносця, — хоробро битися загадую тобі перед лицем Воїна.

Тоді переклав меча з правого плеча на ліве.

— По правді чинити загадую тобі перед лицем Батька.

Знову на праве.

— Юних та невинних боронити загадую тобі перед лицем Матері.

На ліве.

— Усіх жінок захищати загадую тобі перед лицем Діви.

На цьому Дунк полишив їх, відчуваючи зразу і полегшення, і вину. «Ще одного бракує» — думав він, поки Яйк тримав стремено Грома. — «Де мені його шукати?» Він розвернув коня і кроком пустив до помосту, де стояв господар Ясенбродський. З північного кінця поля назустріч рушив принц Аеріон.

— Пане Дункане! — жваво вигукнув він. — Чого це з вашого боку лише п’ятеро бійців?

— Шестеро, — заперечив Дунк. — Пан Лионель зараз висвячує Раймуна Фосовея. Ми битимемося вшістьох проти сімох.

«Перемагали люди й гіршим числом» — подумав він. Та князь Ясенброду заперечливо хитнув головою.

— Так не робиться, пане добродію! Якщо не знайдете на свій бік ще одного лицаря — вас визнають винним за всіма висунутими звинуваченнями.

«Винним» — подумав Дунк. — «Розхитав зуба, і тепер винен головою.»

— Тоді я прошу хвильку часу, пане князю.

— Ви її маєте.

Дунк повільно рушив уздовж огорожі. Поміст був геть заповнений панством та лицарством.

— Панове добродії, — звернувся він до товариства, — невже ніхто з вас не пам’ятає пана Арлана з Грошодубу? Я був при ньому зброєносцем. Разом ми служили багатьом із вас, їли з вашого столу та спали у ваших господах.

Він побачив на найвищому ярусі Манфреда Дондаріона.

— Пан Арлан був поранений на службі вашому вельможному батькові.

Лицар щось сказав до пані обіч себе, але Дункові не відповів. Дунк змушений був рушити далі.

— Пане князю Ланістере, пан Арлан колись зсадив вас із коня на турнірі.

Сивий Лев роздивлявся свої руки у рукавицях, старанно уникаючи Дунка очима.

— Він був доброю людиною, навчив мене лицарського звичаю. Не тільки меча і списа, але й правил честі. Він казав, що лицар має захищати невинних. Я саме так і вчинив. Мені потрібен ще один лицар — битися на нашому боці. Лише один. Пане Кароне? Пане Лебедине?

Князь Карон щось прошепотів на вухо князеві Лебедину, і останній тихенько засміявся.

Дунк натягнув повід перед паном Ото Бракеном, поважливо стишив голос.

— Пане Ото, ви знані усіма як славетний воїн. Станьте за нас, благаю. Старими богами й новими. Правда на моєму боці!

— Може, й так, — зиркнув на нього Харциз Бракенський, який єдиний зізволив хоча б відповісти, — але то ваша правда, не моя. Я вас не знаю, чоловіче.

Скніючи серцем, Дунк розвернув Грома і ринув чвалом уздовж рядів блідих холодних облич. З відчаю він заволав:

— Хіба на цьому полі не залишилося справжніх лицарів?!

За відповідь йому правила тиша.

Через поле залунав сміх принца Аеріона.

— Дракон не дарує образ! — вигукнув він.

А тоді почувся інший голос.

— Я стану за пана Дункана.

З річкового туману виник чорний огир з чорним лицарем на спині. Дунк побачив щита з драконом, а на шоломі — червону полив’яну потвору, що ревіла у три голови. Молодий кронпринц… ласка божа, невже це справді він?

Князь Ясенброду зробив ту саму помилку.

— Принце Валаре?!

— Ні.

Чорний лицар підняв забороло шолома.

— Я не мав наміру битися у Ясенброді, пане мій, тож не привіз власного обладунку. Але рідний син ласкаво позичив мені свій.

Принц Баелор усміхнувся з дивним сумом у очах.

Дунк бачив, що серед обвинників учинилося замішання. Принц Маекар дав остроги коневі й виїхав наперед.

— Чи не з’їхав ти, бува, з глузду, любий брате? — Він тицьнув кольчужним пальцем на Дунка. — Цей добродій напав на мого сина!

— Цей добродій захистив невинну душу, як мав би робити кожен правдивий лицар, — відповів принц Баелор. — Хай тепер боги судять, вірно він вчинив або ні.

Кронпринц смикнув повід, розвернув величезного чорного Валарового огиря і потрусив до південного кінця поля.

Дунк рушив на Громі до принца, і скоро навколо зібралися усі бійці їхньої сторони: Робин Рислінг, пан Лионель, обидва Гамфреї. Добрі лицарі… та чи досить добрі?

— А де ж Раймун?

— Пан Раймун, з вашої ласки. — Він підлетів легким чвалом, кривлячись усмішкою під заборолом шолома з пір’ям. — Даруйте мені, панове. Мусив дещо змінити на своєму щиті, аби мене, бува, не сплутали з моїм ницим братиком.

Він показав усім новий знак на щиті: те саме блискуче золоте поле, знайоме яблуко Фосовеїв, але зелене замість червоного.

— Я й справді ще не дозрів до лицарства… та краще недозрілий плід, аніж наскрізь гнилий, чи не так?

Пан Лионель зареготав, та й Дунк, попри все, не зміг не посміхнутися. Навіть принц Баелор схвально кивнув.

Септон князя Ясенброду вийшов попереду помосту і підняв кришталя, закликаючи натовп до молитви.

— Слухайте мене усі, — тихо мовив принц Баелор. — Обвинники для першої сутички візьмуть важкі бойові списи. Ясенові, по вісім стоп завдовжки, скріплені кільцями, щоб не ламалися. Їхні сталеві вістря здатні пробити разом і панцира, і вершника, якщо до них докладено ваги бойового коня.

— Але ж і в нас будуть такі самі, — відповів пан Гамфрей Чмелик.

Позаду нього септон саме закликав Святу Седмицю зглянутися на людей, розсудити суперечку і віддати перемогу тим, на чийому боці правда.

— Ні, — хитнув головою Баелор. — Ми озброїмося турнірними списами.

— Турнірні списи зроблені так, щоб ламатися, — заперечив Раймун.

— А ще турнірні списи зроблені на чотири стопи довшими. Якщо ми гарно поцілимо, супротивники не зможуть до нас навіть торкнутися. Треба цілити по шоломах або по грудях. На турнірі вважається шляхетним зламати списа на щиті суперника, проте зараз це вірний спосіб загинути. Та якщо ми зсадимо їх з коней, а самі втримаємося у сідлах, то відразу здобудемо перевагу.

Він зиркнув на Дунка.

— Якщо пана Дункана вб’ють — вважатиметься, що боги визнали його винним, і змагання скінчиться. Те саме станеться, якщо обидва обвинники загинуть або відкличуть звинувачення. Інакше ж для кінця бою потрібно, щоб загинули або здалися усі семеро бійців з однієї сторони.

— Принц Даерон не битиметься, — повідомив Дунк.

— Принаймні, не надто добре! — засміявся пан Лионель. — Залишається якось упоратися з трьома королегвардійцями.

Баелор подивився на нього спокійними очима.

— Мій брат припустився помилки, наказавши Королегвардії битися за його сина. Присяга забороняє їм чинити шкоду принцові королівської крові. На щастя, серед нас є такий. — Він слабко усміхнувся. — Заберіть від мене решту, а Королегвардію залиште мені.

— Але ж, ясновельможний принце, чи шляхетно так чинити? — запитав пан Лионель Баратеон, поки септон закінчував обряд.

— Боги самі дадуть відповідь, — мовив на це Баелор Списолам.