Заплотний лицар

XII

Ранок першого дня турніру зайнявся чистим та яскравим. Дунк напередодні купив торбу харчів, тож вони з Яйком мали змогу поснідати гусячими яйцями та підсмаженим хлібом з салом. Але поки їжа пеклася над багаттям, Дунк усвідомив, що їсти не зможе. Живіт йому скрутило у тверду грудку, хоча сьогодні він сам і не мав виходити на поле. Право першого виклику належало лицарям високого роду та гучної слави, князям та їхнім синам, переможцям великих турнірів.

Яйк теревенив на протязі усього сніданку: про того лицаря чи сього, як вони билися раніше і як битимуться сьогодні. «А малий таки не жартував, коли казав, що знає усіх лицарів Семицарства, які чогось варті.» Ловити кожне слово сироти-голодранця було принизливо, та знання Яйка могли врятувати його в бою з кимось із славетних лицарів.

Лука була щільно забита вируючим натовпом. Люди намагалися проштовхатися ліктями, аби краще бачити. Дунк умів штовхатися не гірше від інших, а до того ж мав перевагу зросту. Зрештою йому вдалося пропхатися на горбок за якогось сажня від огорожі. Коли Яйк пожалівся, що нічого не бачить, окрім людських сідниць, Дунк підсадив його на плечі. На тому кінці поля поміст заповнився високородними панами та панями, найбагатшими тутешніми міщанами і двома десятками лицарів, які сьогодні не мали битися. Принца Маекара він не побачив, зате упізнав принца Баелора біля господаря Ясенброду. Сліпуче сяйво відбивалося від золотої застібки його делії та тонкого вінця на скронях, а в іншому він був одягнений значно простіше за решту панства. До речі, завдяки темному волоссю він зовсім не скидався на Таргарієна. Дунк сказав про це Яйкові.

— Кажуть, він удався в матір, — відповів малий. — Вона була з дорнійського великокняжого роду.

П’ятеро поборників поставили свої шатра на північному кінці поля. Відразу за ними текла річка. Два найменші шатра були жовтогарячі, а щити коло них несли на собі білі сонця та кутники, бо належали синам пана ясенбродського — Андрошеві та Робертові, братам красної діви. Дунк не чув, щоб інші лицарі хвалили їхню вправність зі зброєю. Мабуть, вони злетять з коней першими.

Наступним за жовтогарячими наметами стояло набагато більше від них шатро темно-зеленого кольору. Над ним майорів прапор із золотою трояндою Вирію, і той самий знак виднівся на великому зеленому щиті перед входом.

— Це Лео Тирел, князь Вирію, — повідомив Яйк.

— Без тебе знаю, — роздратувався Дунк. — Ми зі старим служили у Вирії, коли ти ще з яйця не вилупився.

Він сам майже не пам’ятав того року, але пан Арлан, бува, розповідав про Лео Довгого Шпичака, як його часто кликали — неперевершеного, хоча вже й сивочолого, бійця списом.

— Ото, мабуть, сам князь Лео біля шатра. Стрункий, сива борода, зелене з золотом вбрання.

— Саме він, — відповів Яйк. — Колись я бачив його у Король-Березі. Не варто вам його викликати, пане.

— Знаєш що, хлопчисько… от не спитався твоєї ради, кого мені викликати.

Четверте шатро було пошите з червоних та білих клітин. Дунк цих кольорів не знав, тому знову слухав Яйка. Кольори належали лицареві з Долини Арин на ім’я Гамфрей Гардинг.

— Торік він виграв великий бугурт у Дівоставі, а ще кінним боєм скинув з сідла пана Донела з Сутіндолу та князів Арина і Ройса.

Останнє шатро, шите з чорного шовку, облямоване уздовж даху рядком схожих на довгі язики полум’я червоних прапорців, належало принцеві Валару. Біля шатра стояв чорний блискучий щит з триголовим драконом дому Таргарієн, коло якого вартував один із лицарів Королегвардії, сліпучо сяючи білим обладунком на тлі чорного шатра. Побачивши його там, Дунк засумнівався, чи стане комусь із лицарів зухвальства торкнутися щита з драконом. Все-таки Валар був онуком короля і сином Баелора Списолама.

Та його сумніви швидко розвіялися. Щойно заревли роги, заохочуючи суперників, як усі п’ятеро поборників діви були хутко викликані на її захист. Дунк чув захоплене мурмотіння натовпу, коли один за одним на південному кінці поля з’являлися супротивники п’яти поборників. Герольди вигукували ім’я кожного лицаря по черзі. Ті спершу зупинялися перед помостом, схиляли списи перед паном Ясенброду, принцом Баелором та красною дівою, а тоді їхали навкруги до північного кінця поля вибирати суперників. Сивий Лев з Кастерлі-на-Скелі вдарив щита князя Тирела, а його золотоволосий спадкоємець, пан Тибольт Ланістер, викликав старшого сина господаря Ясенброду. Князь Таллі з Водоплину стукнув у клітчастий візерунок на щиті пана Гамфрея Гардинга, пан Абеляр Вишестраж вдарив по щиті принца, а молодшому паничеві ясенбродському дістався у суперники пан Лионель Баратеон, якого прозивали Шторм-Реготун.

Суперники потрусили ристю до південного кінця бойовища чекати на поборників діви: пан Абеляр у срібно-димчастих кольорах, з високою кам’яною, увінчаною вогнем, вартовою вежею на щиті; двоє Ланістерів у кармазині з золотими левами Кастерлі-на-Скелі; Шторм-Реготун у блискучій золотій парчі, з чорним оленем на грудях і на щиті, з купиною сталевих оленячих рогів на шоломі; князь Таллі у смугастому лазурово-червоному корзні, схопленому срібними пстругами на кожному плечі. Лицарі підняли свої п’ятиаршинні списи до неба, і прапорці на них затріпотіли від поривів вітру.

На північному краї поля зброєносці притримали яскраво споряджених коней, щоб поборники сіли у сідла. Поборники вдягли шоломи, взяли до рук списи та щити, не поступаючись розкошами своїм супротивникам: струменіли жовтогарячі шовки Ясенбродів, мерехтіли червоно-білі клітини пана Гамфрея, сяяв золотими трояндами на зеленому одамашковому чабраці білий кінь під князем Лео. Певна річ, не пас задніх і Валар Таргарієн. Молодий кронпринц сидів на чорному, як ніч, огирі у колір свого риштунку, списа, щита і чабраку. На шоломі в нього простирав крила червоний триголовий полив’яний дракон, близнюк якого вишкірявся на чорному блискучому щиті. Кожний з поборників діви мав на собі знак її прихильності: пасмо жовтогарячого шовку, обв’язане навколо руки.

Поки поборники стали на свої місця, Ясенбродська лука майже затихла. Тоді заревів ріг, і за один удар серця тиша змінилася на гармидер. Десять пар визолочених острог стиснули боки десятьох великих бойових коней, тисячі голосів заверещали та затюгукали, сорок підкованих копит загриміли полем, вириваючи траву, десять списів нахилилися і завмерли. Брязнула криця, захряскотіло дерево, здригнулася сама земля: це поборники та їхні супротивники стрілися на середині. За одну мить вершники проминули один одного і наготувалися для нової сутички. Князь Таллі похилився у сідлі, та втримався. Коли натовп побачив, що лицарі зламали усі десять списів, то схвально заревів. Це було чудове знамення для турніру, а до того ж свідчення вправності учасників.

Зброєносці подали бійцям нові списи навзамін поламаних, відкинутих убік. І знову остроги уп’ялися у конячі боки. Дунк відчував, як під ногами тремтить земля. На плечах у нього Яйк радісно волав і розмахував тоненькими рученятами. Молодий кронпринц промчав найближче до них. Дунк бачив, як кінець його чорного списа поцілував вартову вежу на щиті суперника і ковзнув просто йому в груди. Спис самого пана Абеляра розлетівся на друзки, вдаривши по Валаровому панцері. Сірий огир у сріблясто-димчастому чабраці став дибки від сили удару. Пана Абеляра Вишестража вирвало зі стремен і жбурнуло на землю.

Князь Таллі також опинився на землі, куди його скинув пан Гамфрей Гардинг. Та спішений одразу ж скочив на ноги і оголив меча. Пан Гамфрей відкинув убік вцілілого списа і зійшов з коня, аби продовжити піший двобій. Панові Абеляру пощастило менше. До нього підбіг зброєносець, зняв хазяйського шолома і покликав по допомогу. Двоє пахолків підняли приголомшеного лицаря під пахви і відвели до шатра.

Далі на полі шість лицарів, що залишилися у сідлах, з’їжджалися задля третьої сутички. Полетіли друзки від нових списів, але цього разу князь Лео Тирел так вправно поцілив шолом Сивого Лева, що зірвав його з голови. Простоволосий князь Кастерлі-на-Скелі вітально підняв руку та зліз з коня, визнаючи поразку. До того часу пан Гам, показавши не менший хист у пішому бою мечем, ніж у кінному — списом, примусив князя Таллі здатися.

Тибольт Ланістер та Андрош Ясенбрід виїзжали один супроти одного ще тричі, поки нарешті пан Андрош не втратив щита і не злетів з коня, програвши герць. Молодший Ясенбрід протримався іще довше, зламавши аж дев’ять списів супроти Шторма-Реготуна, Лионеля Баратеона. У десятій сутичці вони обидва злетіли з коней, але скочили на ноги задля пішого бою мечем проти булави. Нарешті побитий пан Роберт Ясенбрід визнав свою поразку. Та його батько на помості зовсім не виглядав засмученим. Хоч обох синів господаря Ясенброду вибили з лав поборників діви, але вони шляхетно показали себе на герці супроти бійців з числа найславетніших лицарів Семицарства.

«Але я мушу виступити краще» — подумав Дунк, спостерігаючи, як переможець і переможений разом ідуть з поля. «Хоробро битися і чесно програти — мені того замало. Маю виграти хоча б один двобій, або втрачу все.»

Панові Тибольту Ланістеру та Штормові-Реготуну належало тепер зайняти місця серед поборників діви, замінивши переможених. Жовтогарячі шатра вже знімали. За кілька аршин звідти молодий кронпринц відпочивав на високому табірному стільці перед своїм чорним шатром. Він зняв шолома, відкривши чорне, як у батька, волосся, серед якого виднілося світле пасмо. Пахолок приніс йому срібного келиха, і принц зробив ковток. «Якщо розумний, то попросив води» — зазначив про себе Дунк, — «а якщо дурний, то вина». Він спитав себе, чи Валар справді успадкував якусь частину славетної лицарської майстерності свого батька, а чи йому просто дістався найслабший суперник.

Сурми оголосили виїзд на бойовище трьох нових шукачів слави. Оповісники вигукнули їхні імена.

— Пан Пирс із дому Карон, князь у Порубіжжі!

Цей лицар мав на щиті срібну арфу, хоча вапенрок був помережаний солов’ями.

— Пан Йозеф із Малістерів, господарів на Морестражі!

Пан Йозеф мав на собі крилатого шолома, а на щиті — орла у волошково-синьому небі.

— Пан Гавен із дому Лебедин, господар Шолом-Каменю на Пізьмі!

На його гербі люто билися два лебеді: один білий, другий чорний. На обладунку пана Гавена, його накидці й ладрах коня також буяло мереживо чорного та білого. Навіть піхви меча та спис були смугасті.

Князь Карон, відомий лицар, співець та музика, торкнувся списом троянди князя Тирела. Пан Йозеф стукнув по щиті з клітинами пана Гамфрея Гардинга. Чорно-білий лицар, пан Гавен Лебедин, викликав чорного принца, якого охороняв білий вартовий.

Дунк почухав підборіддя. Пан Гавен був ще старіший за його старого хазяїна, який вже лежав у могилі.

— Яйку, хто найслабший боєць з отих трьох? — про всяк випадок запитав він у хлопця на плечах, який, здавалося, знав усе про всіх.

— Князь Гавен, — миттю відповів малий. — Супротивник Валара.

— Принца Валара, — виправив Дунк. — Зброєносець, хлопче, має вчитися чемності.

Троє супротивників зайняли місця, поки троє поборників діви сідали верхи. Навколо ставили заклади, вигукували заохочення, але Дунк не зводив очей з принца. У першій сутичці той завдав удару ковзом по щиті пана Гавена, і кінець списа відскочив убік майже так само, як з паном Абеляром Вишестражем. Та зараз це був інший бік, у порожнє повітря. Спис самого пана Гавена чисто зламався на грудях принца, і Валар трохи не впав, але спромігся всидіти.

У другій сутичці Валар відхилив списа ліворуч, цілячи у груди супротивника, та натомість вдарив у плече. Проте навіть і цього удару вистачило, щоб старий лицар зронив списа, а тоді змахнув іншою рукою, намагаючись утримати рівновагу, і впав. Молодший кронпринц зіскочив з коня і витяг меча, та пан Гавен помахав йому з землі й підняв забороло.

— Здаюся, ваша милосте! — оголосив він. — Влучний удар.

Панство на помості підхопило:

— Влучний удар! Чесна перемога!

Тим часом Валар став на коліно, аби допомогти сивому князеві звестися на ноги.

— Ані те, ані інше, — пробурчав Яйк згори.

— Сиди тихо, бо прожену до табору.

Трохи далі пана Йозефа Малістера понесли непритомного геть з поля. А тим часом пан з арфою та пан з трояндою хвацько гамселили один одного тупою зброєю на радість галасливому натовпові. Дунк так задивився на Валара Таргарієна, що ледве їх помічав. «Принц б’ється добре, але не занадто» — промайнула в нього думка. — «Супроти нього я можу собі щастя поспитати. Якщо з ласки божої зіб'ю його додолу, то в пішому двобої міцніша статура візьме гору.»

— Уперед! Бий-убивай! — захоплено верещав Яйк, соваючись на плечах в Дунка. — Отакої! Так йому! Гир на нього!

Схоже, він заохочував пана Карона. Лицар арфи грав гучну сталеву музику на Тирелових обладунках, ганяв князя Лео полем, завдавав дедалі тяжчих ударів. Натовп розділився у своїх уподобаннях майже навпіл, тож у вранішньому повітрі люті прокльони мішалися з радісними зойками. Від щита пана Лео летіли тріски і шматки фарби; сокира пана Пирса один за одним відрубала пелюстки золотої троянди, а потім і розтрощила щита навпіл. Але на якусь хвильку застрягла… і цього було досить, аби пан Лео власною сокирою хутко перерубав руків’я зброї суперника, лишивши йому шматка вершків із сім завдовжки. Князь Тирел миттю відкинув убік зламаного щита і сам перейшов до нападу. Ще трохи, і лицар-музика стояв на одному коліні, співаючи вже зовсім іншої пісні.

Решту ранку і по обіді все тривало тим самим штибом. Супротивники викликали поборників по двоє і троє, а коли й по п’ятеро. Сурмили сурми, герольди вигукували імена, огирі місили землю копитами, натовп галасував, списи ламалися, мов очерет, мечі гриміли по шоломах та панцерах. Вельможне панство і простий люд однаково зійшлися на думці, що перший день кінних двобоїв удався напрочуд гарний та пишний.

Пан Гамфрей Гардинг і пан Гамфрей Чмелик, завзятий молодий лицар у жовто-чорних смугах із трьома бджолиними вуликами на щиті, зламали кожен не менше за тузінь списів один об одного у богатирському двобої, що його люд за полем миттю обізвав «Битва Гамфреїв». Пан Тибольт Ланістер злетів з коня під ударом списа пана Джона Пенроза, ще й меча зламав при падінні, але вирішив битися самим щитом, переміг і залишився поборником діви. Одноокий пан Робин Рислінг, старий суворий лицар з помережаною сивиною бородою, в першій своїй сутичці втратив шолома, збитого з голови списом князя Лео Тирела. Але пан Робин відмовився здатися і ще три рази виїжджав супроти поборника, розвіваючи по вітру сивим волоссям і не зважаючи на уламки списів, що летіли йому в обличчя, мов дерев’яні ножі. Дунк не міг не зачудуватися, бо за словами Яйка, панові Робину вибив одне око якихось п’ять років тому саме летючий уламок списа. Шляхетність не дозволяла князеві Лео Тирелу цілити списом у незахищену голову пана Робина, але навіть і так уперта мужність (чи дурість?) Рислінга вразила Дунка в саме серце. Нарешті господар Вирію завдав панові Робину такого удару по панцирі просто проти серця, що той сторчма полетів на землю.

Пан Лионель Баратеон також виграв кілька шляхетних герців. Маючи справу з далеко слабшими від нього суперниками, славетний лицар заходився реготом, щойно ті торкалися його щита, і не замовкав до миті, коли вони вилітали з сідла перед його списом. Якщо супротивник мав на шоломі якусь оздобу, пан Лионель збивав її геть, відкидаючи у натовп. А кички, гребені та інші прикраси на шоломах робилися з різьбленого дерева, тисненої шкіри, золотилися чи вкривалися поливою, інколи навіть відливалися з чистого срібла, тому Баратеоновим суперникам не надто подобався його звичай, хоча посполитий натовп буяв із захвату. По якійсь годині його почали викликати вже тільки лицарі у простих шоломах без прикрас. Та хоч би як знущався із супротивників пан Лионель, Дунк гадав, що головна шана цього дня дістанеться панові Гамфрею Гардингові, який один переміг чотирнадцять лицарів, славетних родослов'ям та звитягами.

Тим часом молодий кронпринц сидів коло свого чорного шатра, сьорбав потрошку зі срібного келиха та час від часу підводився, щоб сісти на коня і вибити з сідла ще якогось не надто значущого суперника. Він звалив дев’ятьох, але Дункові гадалося, що честі принц із того здобув небагато: побив кількох сивих старих, ще кількох зелених зухвалих зброєносців, двійко вельможних, але не надто вправних панів. Найнебезпечніші супротивники проїжджали повз його щита, мовби й не помічали.

Наприкінці дня мідні сурми оголосили прибуття на поле нового шукача слави. Той виїхав на великому гнідому огирі у чорних ладрах з розрізами, крізь які виднілися жовті, кармазинові та жовтогарячі візерунки на чабраці. Коли він наблизився до помосту, щоб привітатися, Дунк побачив обличчя за піднятим заборолом і упізнав принца, якого стрів у стайні ясенбродського господаря.

Раптом Яйк сильно стиснув ногами його шию.

— Ану не смій, — гарикнув Дунк, розсуваючи йому ноги. — Чи ти зібрався мене придушити?

— Принц Аеріон Ясножар, — оголосив герольд, — з Червоного Дитинця у Король-Березі! Син Маекара з дому Таргарієн, принца Перелітку! Онук Даерона Ласкавого, Другого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя!

На щиті Аеріон теж мав триголового дракона, але той буяв значно яскравішими кольорами, ніж у принца Валара: одну голову мав жовту, іншу червону, третю жовтогарячу, а полум’я, що ним дихав дракон, сяяло листковим золотом. На вапенроку в нього спліталися вихори диму та вогню, а на чорному шоломі здіймався гребінь з червоних полив’яних язиків полум’я.

Зупинившись на хвильку, побіжно і недбало, аби схилити списа перед принцом Баелором, він понісся чвалом до північного кінця поля, повз шатра князя Лео та Шторма-Реготуна, і вповільнив коня тільки перед шатром принца Валара. Молодий кронпринц підвівся і став коло щита, напружившись. Якусь мить Дунк був певний, що Аеріон вдарить саме у цей щит… але той засміявся, проминув його і щосили брязнув по клітинах пана Гамфрея Гардинга.

— Виходь-но на битву, лицар малий! — проспівав він дзвінким гучним голосом. — На полі чекає дракон вогняний!

Пан Гамфрей силувано кивнув суперникові, поки виводили його коня, тоді сів верхи, пристебнув шолома, узяв щита і списа, не дивлячись у бік принца. Глядачі замовкли, коли двоє лицарів роз’їхалися по місцях. Дунк почув брязкіт, з яким принц Аеріон засунув забороло. Тоді засурмив ріг.

Пан Гамфрей рушив повільно, потроху розганяючи коня, але суперник його відразу стиснув гнідого огиря обома острогами і пустив з місця чвалом. Яйк знову звів коліна.

— Убий його! — заволав він раптово. — Убий! Гир на нього, бий-убивай!

До кого з лицарів він гукав, Дунк не зрозумів. Спис принца Аеріона з визолоченим кінцем, пофарбований смугами трьох вогняних кольорів, нахилився над перешкодою. «Низько, занадто низько» — подумав Дунк, щойно його побачив. — «Він не поцілить вершника, зате зачепить коня пана Гамфрея… він має підняти списа вище.» А тоді зрозумів, чого саме прагне Аеріон, і нажахався. Хіба ж можна…

Останньої миті огир пана Гамфрея став дибки і закотив очі, рятуючись від націленого вістря. Та запізно. Спис Аеріона влучив коневі трохи вище нагрудника і вийшов з карку разом зі струменем червоної крові. Огир відчайдушно заіржав з болю і впав набік, розтрощивши дерев’яну перешкоду на шматки. Пан Гамфрей намагався зіскочити, але одна нога йому заплуталася у стремені, втрапила між побитою огорожею і конем та гучно хряснула, а лицар несамовито заволав з болю.

Слідом заволала і уся Ясенбродська лука. Полем побігли пахолки, щоб витягти пана Гамфрея, та поранений кінь хвицяв ногами на всі боки, не даючи наблизитися. Аеріон недбало проминув місце кривавого лиха, проїхав до кінця доріжки, розвернув огиря і зачвалував назад. Він ще й гукав щось, але Дунк не міг розібрати слів за майже людським вереском помираючого коня. Зіскочивши з сідла, Аеріон витяг меча і рушив до поваленого суперника. Його власні зброєносці разом зі зброєносцем пана Гамфрея мусили відтягнути принца назад. Яйк судомився на плечах Дунка.

— Пустіть мене, — жалібно простогнав хлопчик. — Бідний кінь… пустіть мене на землю.

Дунка й самого трохи не знудило. А що він робитиме, якщо така сама доля спіткає Грома? Тим часом стражник одним ударом галябарди скінчив муки огиря пана Гамфрея. Дунк розвернувся і попхався крізь натовп. Вийшовши на відкрите місце, він зняв Яйка з плечей. Каптур малого впав з голови, і Дунк побачив його червоні набряклі очі.

— Так, знаю, жахливе видовисько, — втішив він хлопця, — але зброєносець має володіти собою. На турнірах трапляється ще й гірше, от побачиш.

— Воно не саме трапилося, — відповів Яйк, тремтячи. — Аеріон навмисне так вчинив. Ви ж бачили.

Дунк спохмурнів. Він справді бачив усе на власні очі, але не хотів вірити, що лицар, тим паче драконового роду, міг так спаплюжити шляхетний звичай.

— Я бачив зеленішого за весняну траву лицарчука, що не зміг як слід утримати списа, — відповів він уперто. — І не смій сперечатися. На сьогодні, гадаю, герці скінчено. Ходімо звідси, хлопче.