Затьмарення

12

Два дні по тому спантеличений Фред побачив на Голосканері Три, як його підозрюваний Роберт Арктор, вочевидь, навмання дістав із полиці у вітальні книжку. «Можливо, за нею схована наркота?» — подумав Фред і збільшив зображення. Чи в ній записано номер телефону або адресу? Він помітив, що Арктор дістав її не для того, щоб читати; він щойно зайшов до будинку й досі не зняв піджак. Арктор виглядав якось по-особливому: водночас напружений і роздратований, у якомусь незрозумілому поспіху.

Лінзи збільшення показали, що на сторінці було кольорове фото чоловіка, який вгризався в правий сосок жінки; і він, і вона були оголеними. Схоже, жінка переживала оргазм; її очі були напівзаплющеними, а рот відкритий в беззвучному стогоні. «Можливо, Арктор використовує це для розрядки»,— спостерігаючи, міркував Фред. Однак той не звертав на зображення жодної уваги; натомість Арктор скрипучим голосом узявся щось загадково цитувати, частково німецькою, вочевидь, аби збити з пантелику тих, хто міг його підслуховувати. «Можливо, він думає, що десь у будинку знаходяться його сусіди, і таким чином намагається змусити їх показатися», — роздумував Фред.

Ніхто не з’явився. Лакмен, як було відомо Фреду, котрий уже довго спостерігав за сканерами, закинувся жменею «червоненьких» вкупі з Препаратом С і вирубився одягненим у своїй спальні за кілька кроків до ліжка. Берріса взагалі не було вдома.

«Що цей Арктор робить? — запитував себе Фред і позначав ідентифікаційні коди відповідних відрізків. — Він поводиться дедалі дивніше. Тепер я бачу, що мав на увазі інформатор, який нам із цього приводу дзвонив.

Або ж,— припустив він,— ці речення, які виголошував Арктор, могли виявитися голосовою командою для якогось пристрою, встановленого ним у будинку. Увімкнення або вимкнення. Можливо, навіть з метою створення екрана перешкод для сканування... такого, як це». Але в цьому він сумнівався. Сумнівався, чи це могло бути чимось раціональним, цілеспрямованим або ж мати якийсь сенс, окрім як для самого Арктора.

«Цей чувак — божевільний, — вирішив він. — Справді. З того дня, коли він виявив, що хтось зламав його цефаскоп — і вже точно з того дня, коли він приїхав додому на повністю розйобаній машині, настільки розйобаній, що він на ній мало не вбився — з того дня він і з’їхав з глузду. Хоча певною мірою ще раніше»,— подумав Фред. Так чи інакше, це сталося у той день, який, як йому було відомо, Арктор називав «днем собачого лайна».

Узагалі-то він не міг його звинувачувати. «Таке будь-кому винесе мозок, — спостерігаючи, як Арктор втомлено знімає свій піджак, розмірковував Фред. — Проте більшість людей прийшли б до тями. А він — ні. Йому стає дедалі гірше. Читає на самоті вголос неіснуючі повідомлення, до того ж іноземними мовами.

Хіба що він розігрує мене, — нервово подумав Фред. — Якимось чином виявив, що за ним спостерігають і... приховує від нас те, чим займається насправді? Чи просто грає з нами в інтелектуальні ігри? Час, — вирішив він, — покаже.

Я б сказав, він нас розігрує, — подумав Фред. — Деякі люди відчувають, що за ними спостерігають. Шосте чуття. Не параноя, а примітивний інстинкт: те, що відчуває миша або будь-яка тварина, на яку полюють. Знає, що за нею стежать. Відчуває це. Блазнює, заплутуючи нас. Але в цьому важко бути впевненим. За кожним обманом ховається ще один. Вони нашаровуються один на одного».

Незрозуміле читання Арктора, згідно зі сканером у спальні, розбудило Лакмена. Той сів сонний і прислухався. Згодом він почув звук падіння вішака, якого Арктор ненароком скинув, намагаючись повісити піджак. Лакмен підібгав під себе свої мускулисті ноги й одним рухом схопив держак сокири, яку тримав на столику коло ліжка; він підвівся і по-тваринному плавно перемістився до дверей кімнати.

У вітальні Арктор узяв зі столика для кави листи і почав їх проглядати. Він жбурнув великий рекламний проспект у напрямку смітника. Не влучив.

У спальні це почув Лакмен. Він завмер і підняв голову, немов принюхуючись.

Читаючи, Арктор раптом нахмурився і проказав:

— От тобі й маєш!

У своїй кімнаті Лакмен розслабився, із грюкотом впустив сокиру, поправив волосся, відчинив двері й вийшов.

— Привіт. Що трапилося?

— Щойно проїжджав повз будівлю корпорації мікроточок «Мейлар», — сказав Арктор.

— Триндиш.

— І вони робили інвентаризацію, — мовив Арктор. — Але один із працівників, вочевидь, на своєму каблуку виніс обладнання надвір. Тож усі вони вибігли на корпоративну стоянку з пінцетами й купою крихітних луп. І маленьким паперовим пакетиком.

— Пропонували якусь винагороду? — позіхаючи і ляскаючи себе долонями по пласкому твердому животі, поцікавився Лакмен.

— У них була винагорода, — сказав Арктор. — Але її вони також загубили. Це було маленьке крихітне пенні.

— Часто таке бачиш? — запитав Лакмен.

— Лише в окрузі Орандж, — відказав Арктор.

— А яка за розміром будівля корпорації мікроточок «Мейлар»?

— Приблизно дюйм заввишки, — відповів Арктор.

— Як думаєш, скільки вона важить?

— Разом із працівниками?

Фред увімкнув швидке прокручування плівки. Коли, згідно з показниками лічильника, минула година, він одразу її зупинив.

— ...приблизно десять фунтів, — сказав Арктор.

— То як ти дізнався, що був біля неї, якщо вона лише дюйм заввишки й важить усього десять фунтів?

— У них там велика вивіска, — пояснив Арктор, котрий тепер із ногами заліз на диван.

«Господи!» — подумав Фред, знову прокручуючи плівку. Він інтуїтивно зупинив її, коли минуло лише десять хвилин реального часу.

— ...як виглядала вивіска? — запитав Лакмен.

Він сидів на підлозі, сортуючи коробку трави.

— Неонове світло і таке інше? Кольорова? Цікаво, чи я її бачив. Впадає у вічі?

— Зараз я тобі покажу,— мовив Арктор, полізши до кишені. — Я прихопив її з собою.

Фред знову ввімкнув швидке прокручування.

— ...а знаєш, як можна провезти мікроточки в країну, щоб ніхто про це не дізнався? — запитав Лакмен.

— Та як завгодно, — відказав Арктор, відкинувшись назад і смалячи косяк.

Повітря у вітальні було сповнене димом.

— Ні, я маю на увазі так, аби ніхто й ніколи про це не дізнався, — уточнив Лакмен. — Це мені Берріс якось потайки розповів; я обіцяв нікому не казати, адже він збирається використати це у своїй книжці.

— Якій книжці? «Виготовлення наркотиків у домашніх умовах і...»

— Ні. «Прості способи контрабанди в США та за кордон, залежно від того, куди ви прямуєте». Потрібно провозити разом із поставками наркоти. Наприклад, у героїні. Мікроточки треба заховати глибоко в пакетах. Ніхто не помітить, вони ж такі крихітні. Вони не...

— Але потім який-небудь нарик вмажеться геричем, розбодяженим із мікроточками.

— Ну, тоді він перетвориться на найбільш охуєнного розумного нарика.

— Залежно від того, що саме буде на тих мікроточках.

— Берріс вигадав ще один спосіб провезення наркоти через кордон. Знаєш же, як роблять ці митники? Вони просять тебе задекларувати те, що везеш. І ти не можеш сказати, що везеш наркоту, бо...

— Добре, то як?

— Ну, ти береш величезну брилу гашу й надаєш їй форми людського тіла. Тоді вирізаєш всередині порожнину і вставляєш туди заводний мотор, типу як у годиннику, а також касетний магнітофон. Потім стаєш разом із ним у чергу, а тоді як маєш пройти повз митників, заводиш мотор, і ця фігура підходить до них, а ті питають: «Маєте що задекларувати?», і брила гашишу відповідає: «Ні, не маю», — і проходить далі. Доки не дістається іншого боку кордону.

— Можна замість пружинного механізму встановити в неї сонячну батарею, тоді вона зможе ходити так роками. Вічно.

— А сенс? Урешті-решт вона дійде до Тихого або Атлантичного океану. Власне, вона звалиться з краю землі, типу...

— Уяви собі ескімоське селище й цю шестифутову брилу гашу, вартістю приблизно — скільки вона коштуватиме?

— Десь мільярд доларів.

— Більше. Два мільярди.

— Ескімоси жують шкури й вирізають із кісток списи, а ця брила гашишу вартістю два мільярди доларів суне крізь сніг, знову й знову повторюючи: «Ні, не маю».

— Їм стане цікаво, що б це могло означати.

— Це зіб’є їх з пантелику навік. Ходитимуть легенди.

— Уяви, як ти розповідаєш своїм онукам: «Я на власні очі бачив, як зі сліпучого туману виринула шестифутова брила гашу вартістю два мільярди доларів і пішла он туди, примовляючи: „Ні, не маю“». Онуки віддали б тебе до божевільні.

— Ні, бо, розумієш, народилися б легенди. Через кілька століть вони казатимуть: «У часи моїх предків одного дня на нас напала брила надзвичайно якісного афганського гашишу дев’яносто футів заввишки й вартістю вісім трильйонів доларів, яка плювалася вогнем і кричала: „Смерть вам, ескімоські пси!“ — і ми довго билися з нею нашими списами і врешті-решт перемогли».

— Цьому діти теж не повірять.

— Діти більше нічому не вірять.

— Розмови з дітьми лише настрій псують. Якось мене один малий запитав: «Що ти відчув, коли побачив перший автомобіль?» Бляха, чувак, та я ж народився у 1962-му.

— Боже, — проказав Арктор. — Одного разу мене таке запитав один кінчений кислотник. Йому було двадцять сім. Я лише на три роки за нього старший. Він уже взагалі нічого не розумів. Потім він закинувся ще кількома марками кислоти — чи тим, що йому впарили під її виглядом, — і тоді насцяв і насрав на підлогу, а коли ти до нього звертався, типу: «Як ти, Доне?», він лише повторював за тобою, мов папуга: «Як ти, Доне?».

Запала тиша. Тиша і двоє чоловіків, які курили косяки в задимленій вітальні. Довга похмура тиша.

— А знаєш, Бобе... — зрештою мовив Лакмен, — я звик, що я такого ж віку, як і решта.

— Я думав, що я — також, — відказав Арктор.

— Не знаю, чому так.

— Що ти, Лакмене, — сказав Арктор, — ти знаєш, що з нами таке зробило.

— Не будемо про це.

Він продовжив гучно затягуватися, його видовжене обличчя жовтіло в напівтьмяному денному світлі.

У таємній квартирі задзвонив один із телефонів. Агент у шифрувальному костюмі зняв слухавку, а тоді передав її Фреду.

— Фред.

Той вимкнув голограми й узяв слухавку.

— Пригадуєте, минулого тижня ви були в центрі? — запитав голос у слухавці. — Коли проходили тест БҐ?

— Так, — помовчавши деякий час, відповів Фред.

— Ми домовлялися, що ви ще повернетеся, — на іншому кінці лінії також запала тиша. — Ми проаналізували ваші свіжіші матеріали... Власне, я призначив вам повний набір перцептивних тестів і ще дещо додатково. Вас перевірятимуть завтра, о третій годині дня, у тому ж кабінеті. Загалом це триватиме приблизно чотири години. Пам’ятаєте номер кабінету?

— Ні, — сказав Фред.

— Як ви себе почуваєте?

— Нормально, — стоїчно відказав Фред.

— Якісь проблеми? На роботі чи в приватному житті?

— Посварився з дівчиною.

— Що-небудь плутаєте? Відчуваєте які-небудь труднощі з ідентифікацією осіб або предметів? Що-небудь здається вам не таким, як раніше, перекрученим? І доки я з вами розмовляю, чи не помітили ви часової або просторової дезорієнтації чи дезорієнтації в мовленні?

— Ні, — похмуро відповів він. — Нічого надзвичайного.

— Побачимося з вами завтра в кабінеті 203,— сказав психолог.

— А який матеріал щодо мене здався вам...

— Поговоримо про це завтра. Приходьте. Гаразд? І не хвилюйтесь, Фреде.

Клац.

«Що ж, і тобі „клац“», — подумав Фред і поклав слухавку.

З роздратуванням, відчуваючи, що на нього тиснуть, аби змусити зробити те, що він не бажає робити, Фред ще раз увімкнув голограми в режим показу; куби спалахнули кольорами, і всередині них зарухалися тривимірні зображення. З динаміків знову залунало беззмістовне і плутане бурмотіння, яка діяло Фреду на нерви.

— Ця чувіха, — гундосив Лакмен, — залетіла і записалася на аборт, бо вже приблизно чотири рази в неї не було місячних, і її живіт помітно виріс. Вона тільки те й робила, що нарікала на вартість аборту; скористатися соціальною допомогою вона чомусь не могла. Якось я був у неї, і ця інша дівчина, її подруга, запевняла її, що у неї розвинулася істерична вагітність. «Ти просто хочеш вірити, ніби ти — вагітна, — улесливо казала їй ця чувіха. — Це через відчуття провини. А аборт і та велика сума, яку тобі доведеться викласти, ти вважатимеш спокутою». Тоді та тьолка — вона мені справді подобалася — спокійно поглянула на свою подругу і сказала: «Гаразд, якщо це істерична вагітність, то мені зроблять істеричний аборт, і я заплачу за нього істеричними грошима».

— Цікаво, — сказав Арктор, — чиє обличчя намальовано на істеричних п’яти баксах?

— Ну, а хто в нас був найбільш істеричним президентом?

— Білл Фолкс. Він лише вважав себе президентом.

— І коли, на його думку, він займав цей пост?

— Він уявляв, ніби був президентом два терміни приблизно у 1882-му. Пізніше, після інтенсивної терапії, він дійшов висновку, що відбув лише один термін...

Фред знавісніло прокрутив голографічну плівку сканерів на дві з половиною години вперед. «Скільки можуть тривати ці нісенітниці? — запитував він себе.— Весь день? Вічно?»

— ...тоді ти ведеш свою дитину до лікаря, до психолога, і розповідаєш йому, як вона постійно кричить і про її напади гніву, — на столику для кави перед Лакменом знаходилися дві кришечки з травою і банка пива; він розглядав траву. — І про брехню, про те, як твій малий бреше. Вигадує неймовірні історії. І тоді психолог, обстеживши дитину, каже: «Мадам, у вашої дитини істерика. У вас істерична дитина. Але причина мені невідома». І тоді ти, тобто матір, хапаєшся за свій шанс і кажеш йому: «А я знаю чому, лікарю. Тому, що у мене була істерична вагітність».

Лакмен і Арктор засміялися, так само зареготав і Берріс; протягом останніх двох годин він повернувся і вже був з ними, працюючи над своєю старомодною люлькою, обмотуючи її білою ниткою.

Фред знову прокрутив плівку на цілу годину вперед.

— ...цей чувак,— казав Лакмен, із косметичною ретельністю запихаючи в коробочку траву, схилившись над нею у той час, як Арктор сидів навпроти й байдуже спостерігав,— з’явився на телебаченні і заявив, що він всесвітньо відомий шарлатан. Він розповів ведучому, що в різний час вдавав із себе знаменитого хірурга з медичного коледжу Джона Гопкінза, фізика-теоретика, який досліджував надшвидкісні субмолекулярні частинки в Гарварді, до того ж за рахунок федерального гранту, фінського романіста, лауреата Нобелівської премії з літератури, скинутого президента Аргентини, одруженого з...

— Із усього цього йому вдалося виплутатися? — поцікавився Арктор. — Його ніколи не піймали?

— Цей чувак ніколи не вдавав жодного з них. Він прикидався лише всесвітньо відомим шарлатаном. Потім про це написали в L.A. Times — вони все перевірили. Цей чувак працював прибиральником у Диснейленді, тобто доки не прочитав автобіографію цього всесвітньо відомого шарлатана,— а такий справді був,— і не сказав собі: «Чорт, я теж можу прикидатися всіма цими непересічними особистостями, як і він», — але потім вирішив: «Та на чорта воно мені здалося; краще прикинуся ще одним шарлатаном». І таким чином заробив багато капусти, як писали в Times. Майже стільки, як і справжній всесвітньо відомий шарлатан. І сказав, що йому це вдалося набагато легше.

— Час від часу ми можемо побачити шарлатанів, — намотуючи в кутку нитку, радше сам до себе мовив Берріс. — Ми зустрічаємо їх у нашому житті. Але вони прикидаються не фізиками субатомних частинок.

— Ти говориш про наркослідчих, — сказав Лакмен. — Ага, наркослідчі. Цікаво, зі скількома слідчими ми знайомі. Як виглядає агент?

— Це те саме, що запитати: «Як виглядає шарлатан?» — мовив Арктор.— Одного разу я спілкувався з великим гашишевим дилером, якого загребли за переховування десяти фунтів гашу. Я запитав його, як виглядав слідчий, який його упіймав. Знаєте, цей, — як вони їх називають? — контрольний покупець, що прийшов до нього, прикинувся другом його друга і змусив його продати йому трохи гашу.

— Він виглядав, — намотуючи нитку, проказав Берріс, — точнісінько так само, як і ми.

— Ба більше, — додав Арктор. — Цей дилер — йому вже винесли вирок, і він мав сісти наступного дня — сказав мені: «У них волосся навіть довше, ніж у нас». Тому мораль, на мою думку, така: «Тримайтеся подалі від тих, хто виглядає так само, як ви».

— Є й агенти-жінки, — сказав Берріс.

— Хотів би я зустріти наркослідчого, — мовив Арктор. — Я маю на увазі, знаючи, хто він. Де я був би в цьому переконаний.

— Що ж,— сказав Берріс,— переконаєшся, як настане той день, коли він одягне на тебе наручники.

— Я до того, — пояснив Арктор, — чи мають наркослідчі друзів? Яке в них соціальне життя? Чи знають про це їхні дружини?

— У наркослідчих немає дружин, — мовив Лакмен. — Вони живуть у печерах і визирають з-під припаркованих машин, коли ти проходиш повз. Як тролі.

— А що вони їдять? — запитав Арктор.

— Людей, — відказав Берріс.

— Як лише людина може таким займатися? — сказав Арктор. — Прикидатися наркослідчим?

— Що? — одночасно перепитали Берріс і Лакмен.

— Бляха, мене вставило, — усміхаючись, проказав Арктор. — «Прикидатися наркослідчим» — ого!

Скривившись, він похитав головою.

— ПРИКИДАТИСЯ НАРКОСЛІДЧИМ? ПРИКИДАТИСЯ НАРКОСЛІДЧИМ? — повторював, вилупившись у нього Лакмен.

— Щось я собі сьогодні нашифрував,— мовив Арктор. — Піду-но краще подрихну.

Сидячи перед голограмами, Фред зупинив плівку: усі куби завмерли, і затих звук.

— Перерва, Фреде? — поцікавився один із агентів у шифрувальних костюмах.

— Ага, — відказав Фред. — Втомився. Через деякий час це лайно допікає.

Він підвівся і дістав цигарки.

— Не розумію й половини з того, що вони несуть, так втомився. Втомився, — додав він, — їх слухати.

— Знаєш, коли ти там, серед них, — мовив агент у костюмі, — воно не так і погано. Припускаю, ти почувався краще, коли був там, у тій сцені, що на екрані, коли був під прикриттям. Хіба ні?

— Я ніколи б не тусувався з такими покидьками, — заперечив Фред. — Торочать одне й те саме знову й знову, мов старі ув’язнені. Чому вони роблять те, що роблять, сидять оце й розводяться про всілякі нісенітниці?

— А чому ми робимо те, що робимо? Збіса нудно стає, коли звикаєш.

— Але ж ми мусимо; це наша робота. У нас немає вибору.

— Як і в ув’язнених, — вказав на монітори агент у костюмі. — У нас немає вибору.

«Прикидатися наркослідчим,— подумав Фред.— Що б це означало? Хтозна...

Вдавати, — розмірковував він, — з себе шарлатана. Того, хто живе під припаркованими автомобілями й харчується багном. Не всесвітньо відомого хірурга, романіста чи політика: зовсім не того, на кого хтось зважав би або кого хотіли б побачити по телевізору. Не таке життя, яке б хтось, перебуваючи при здоровому глузді...

Так, ці слова це передають, — подумав він. — Ця поезія. Певно, мені читав її Лакмен або я читав це ще в школі. Смішно, що може виринути в голові. Що ми можемо раптом згадати».

Дивакуваті слова Арктора міцно застрягли у Фреда в голові, хоч він вже й вимкнув плівку. «Якби ж лише я міг їх забути, — подумав він. — Як би я хотів на деякий час забути про нього».

— У мене таке відчуття, — мовив Фред, — ніби іноді я знаю, що вони збираються сказати ще до того, як вони це скажуть. Точно знаю їхні слова.

— Це називається déjà vu, — сказав один із агентів у шифрувальних костюмах.— Дозволь тобі дещо порадити. Прокрути плівку вперед на більший проміжок часу, не на годину, а, скажімо, на шість годин. А тоді відкручуй назад, доки на щось не наштовхнешся. Назад, а не вперед, розумієш? Таким чином ти не потраплятимеш у їхній ритм. На шість, а то й на вісім годин уперед, а тоді — великими стрибками назад... Ти дуже швидко до цього звикнеш, так ти відчуватимеш, де — одні нісенітниці, а де зможеш натрапити на щось вартісне.

— І насправді ти навіть не слухатимеш, — додав інший агент,— доки не наштовхнешся на щось важливе. Це схоже на сон матері: її ніщо не може розбудити, навіть гуркіт вантажівки, що проїжджатиме поблизу, окрім плачу дитини. Він її будить, від нього вона прокидається. І неважливо, наскільки тихий цей плач. Підсвідомість працює вибірково, якщо її навчити, на що саме звертати увагу.

— Знаю, — відказав Фред. — У мене двоє дітей.

— Хлопці?

— Дівчата, — мовив він. — Двоє дівчат.

— І це ду-у-у-уже до-о-обре, — протягнув один з агентів. — У мене одна, їй один рік.

— Без імен, будь ласка,— сказав інший, і вони всі вибухнули сміхом. На мить.

«Так чи інакше, є дещо,— сказав сам собі Фред,— що варто виокремити з загального запису і передати на аналіз. Цю зашифровану фразу про „прикидатися наркослідчим“. Решту чоловіків у Аркторовому будинку вона також здивувала. Коли їхатиму завтра на третю в центр, прихоплю з собою роздруківку — достатньо буде й аудіозапису — і обговорю це з Генком, разом з усім іншим, що вдасться дізнатися до того часу.

Але навіть якщо це все, що я наразі можу показати Генку, — подумав він, — уже є з чого почати. Це, — вирішив він, — підтверджує, що цілодобове спостереження за Арктором — не марна трата часу.

Це показує, — подумав Фред, — що я мав рацію.

Ця фраза була обмовкою. Арктор облажався».

Утім що вона означала, йому поки що було невідомо.

«Однак, — сказав він собі, — ми це дізнаємося. Ми не облишимо Боба Арктора, доки він не засвітиться. Хоч як неприємно постійно бачити й чути його і його друзів. Ці його друзі, — подумав Фред, — такі ж виродки, як і він. Чи зміг би я витримати з ними в одному будинку? Що ж це за життя? Яка, як щойно зауважив той офіцер, безкінечна нісенітниця!

Їх, — думав він, — охопив морок, морок у головах, як і морок довкола; морок усюди. Завдяки тому, ким вони є: якими людьми».

З цигаркою в руці він пішов до ванної, замкнув двері, тоді вийняв з пачки цигарок десять пігулок «смерті». Набравши в паперовий стаканчик води, він ковтнув усі десять. Треба було взяти з собою більше. «Що ж, — подумав Фред, — я зможу закинутись ще після роботи, коли дістануся додому». Поглянувши на годинник, він спробував вирахувати, коли це трапиться. У голові все розпливалося. «Чорт забирай, скільки ще чекати? — запитував він себе, дивуючись, що сталося з його відчуттям часу.— Це через переглядання голограм воно пішло по пизді, — вирішив він. — Тепер я більше не здатен зрозуміти, котра година.

Почуваюся так, наче закинувся кислотою і просуваюся у машині через автомийку, — подумав Фред. — На мене насувається купа гігантських мильних щіток; мене затягує в тунелі чорної піни. Що за життя», — подумав він, і відчинив двері ванної, щоб неохоче повернутися до роботи.

— ...як я розумію, Бог помер, — сказав Арктор, коли Фред знову ввімкнув перегляд плівки.

— Не знав, що Він хворів, — відказав Лакмен.

— Оскільки мій «Олдсмобіль» повністю накрився, — мовив Арктор, — то я вирішив продати його та купити слона.

— Нафіга? — запитав Берріс.

«А ти купи слона!» — мовив до себе Фред.

— А ти купи слона! — відказав Арктор.

Наступного дня о третій двоє медиків — не ті, що перевіряли його раніше, — провели кілька тестів з Фредом, котрий почувався ще гірше, ніж учора.

— Вам покажуть серію знайомих об’єктів, що швидко змінюватимуть один одного; спершу ви дивитиметеся на них лівим, а тоді — правим оком. Одночасно на підсвіченій панелі навпроти вас з’являтимуться обриси кількох таких об’єктів, і вам потрібно буде за допомогою олівця вказати, які саме обриси відповідають об’єкту, що ви бачите. Але об’єкти з’являтимуться й зникатимуть дуже швидко, тому не зволікайте надто довго. Перевірятиметься як швидкість реакції, так і точність. Готові?

— Готовий, — відказав Фред, приготувавши олівця.

Перед ним проскочила ціла купа знайомих об’єктів, він вказував на підсвічені фото. Щойно перевірили ліве око, взялися за праве.

— Тепер вам закриють ліве око і покажуть знайомий об’єкт. Вам потрібно простягнути ліву, повторюю, ліву руку й обрати з групи об’єктів той, який побачили на зображенні.

— Добре, — сказав Фред. Перед його оком виникло зображення гральної кості; він пошукав лівою рукою і витягнув з-поміж багатьох дрібних об’єктів перед собою гральну кість.

— У наступному тесті ваші очі будуть заплющені, лівою рукою ви зможете намацати літери, із яких складається слово, викладене перед вами, а тоді потрібно буде написати це слово правою.

Він зробив так, як йому сказали. Перед ним виклали слово «ГАРЯЧЕ».

— А тепер прокажіть викладене перед вами слово.

— Гаряче, — вимовив він.

— Тепер із заплющеними очима ви занурите ліву руку в цю коробку і, намацавши рукою об’єкт, спробуєте його ідентифікувати. А тоді повідомите нам, що саме ви тримаєте в руці, не дивлячись на цей об’єкт. Після цього ми покажемо вам три об’єкти, що незначним чином відрізнятимуться один від одного, і ви скажете, який із трьох найбільше схожий на той, що ви тримали в руці.

— Добре,— сказав Фред і виконав цей, а тоді ще й інші тести, які тривали майже годину. Намацати, назвати, подивитися одним оком, обрати. Намацати, назвати, подивитися іншим оком, обрати. Записати, намалювати.

— У наступному тесті ви знову із заплющеними очима маєте доторкнутися до об’єкта обома руками по черзі. Потрібно сказати, чи об’єкт, до якого ви торкалися лівою рукою, той самий, що й той, до якого ви торкалися правою.

Він зробив і це.

— Тепер перед вами швидко з’являтимуться трикутники в різних позиціях. Вам потрібно сказати, чи це той самий трикутник...

Через дві години його змусили складати різної форми деталі у відповідної форми заглибини і перевіряли швидкість, із якою він із цим впорається. Фред почувався так, наче він знову в першому класі і йому знову нічого не вдається. Навіть наче тепер йому вдається це ще гірше, ніж тоді. «Міс Фринкел,— думав він,— стара міс Фринкел. Зазвичай вона стояла й спостерігала, як я займаюся цим лайном, надсилаючи мені сигнали „Помри!“, як їх називають у транзакційному аналізі. Помри. Припини існування. Відьомські сигнали. Ціла купа таких повідомлень, аж поки я врешті-решт і справді лажав. Імовірно, міс Фринкел уже померла. Мабуть, комусь таки вдалося надіслати їй зворотний сигнал „Помри!“, і той подіяв». Фред сподівався, що так воно й було. Можливо, спрацював один із його сигналів. Як і з психологами, які проводили тест, він одразу ж відповідав на такі повідомлення, надсилаючи зворотні сигнали.

Однак, здається, це йому не дуже допомагало. Тести тривали далі.

— Що з цим зображенням негаразд? Один із зображених об’єктів зайвий. Вам потрібно вказати...

Він зробив, як йому наказали. Після цього йому показали справжні об’єкти, і він мав простягнути руку і прибрати зайвий об’єкт, а тоді, коли тест було завершено, вибрати зайві об’єкти з усіх «наборів», як вони їх називали, і сказати, що вони мають між собою спільного, якщо таке спільне в них було: якщо ці зайві об’єкти об’єднати в один «набір».

Фред усе ще намагався з цим впоратися, коли вони сказали, що час вийшов і серія тестів закінчилася, попросили його вийти попити кави й зачекати, доки його покличуть знову.

Через деякий час — очікування видалося Фреду збіса довгим — до нього підійшов медик і сказав:

— Вам необхідно зробити ще дещо, Фреде. Нам потрібен зразок вашої крові.

Він простягнув йому папірець: направлення в лабораторію.

— Ідіть по коридору до кабінету з вивіскою «Патологічна лабораторія» і віддайте це їм, а коли вони візьмуть у вас кров — повертайтесь і чекайте.

— Звісно, — похмуро відказав він і пішов, узявши своє направлення.

«Сліди препарату в крові,— зрозумів Фред.— Ось, навіщо їм аналіз».

Повернувшись з патологічної лабораторії до кабінету 203, він покликав одного з медиків і запитав:

— Нічого, якщо я піднімуся нагору поговорити з вашим головним, доки чекаю на результат? Він скоро має піти з роботи.

— Гаразд,— сказав психолог.— Оскільки ми вирішили зробити аналіз крові, на зведення результатів доведеться зачекати набагато довше; так, ідіть. Ми зателефонуємо, коли ви нам знадобитеся. Ви ж до Генка, так?

— Так, — мовив Фред. — Я буду в Генка.

— Сьогодні ви маєте набагато понуріший вигляд, ніж коли ми зустрічалися з вами вперше, — зауважив психолог.

— Перепрошую? — здивувався Фред.

— Коли ви були тут уперше. Минулого тижня. Ви жартували й сміялися. Хоч і були дуже напруженим.

Дивлячись на нього, Фред зрозумів, що це був один із тих двох медиків, з якими він зустрічався раніше. Але він нічого йому не відказав: лише щось буркнув і, вийшовши з кабінету, рушив до ліфта. «От халепа, — подумав Фред. — Уся ця ситуація. Цікаво, хто він з тих двох, — подумав він.— Із завитими догори вусами чи інший... думаю, інший. У цього немає вусів».

«Ви торкнетеся об’єкта лівою рукою, — сказав він сам собі, — і водночас подивитеся на нього правою. Після цього опишіть нам своїми словами...»

Йому не вдавалося завершити цю нісенітницю. Без їхньої допомоги.

Зайшовши до Генкового кабінету, він побачив там ще одного чоловіка, без шифрувального костюма, що сидів у віддаленому кутку, обличчям до Генка.

— Це — інформатор, котрий телефонував нам з приводу Боба Арктора, використовуючи аудіофільтр,— я про нього вже згадував, — сказав Генк.

— Так, — відказав Фред, завмерши на місці.

— Він подзвонив знову, дізнавшись більше інформації про Боба Арктора; ми сказали йому завітати до нас і розкрити свою особу. Ми попросили його з’явитися сюди, і він прийшов. Ти знаєш цього чоловіка?

— Звісно, — відказав Фред, пильно дивлячись на Джима Берріса, котрий сидів, усміхаючись і граючись із ножицями.

Берріс мав зніяковілий і огидний вигляд. «Надзвичайно огидний», — з відразою подумав Фред.

— Ти — Джим Берріс, чи не так? — запитав він.— Тебе коли-небудь арештовували?

— За документами його звати Джеймс Р. Берріс,— мовив Генк, — і він стверджує, що це правда. Раніше його не арештовували, — додав він.

— Що він хоче?

— Що в тебе за інформація? — строго запитав Фред у Берріса.

— У мене є докази того, — низьким голосом мовив Берріс, — що містер Арктор належить до великої таємної організації, яка має добре фінансування, доступ до арсеналів зброї, користується кодовими словами і, ймовірно, збирається скинути...

— Це вже домисли,— перебив його Генк.— Нащо вони нам? Які у вас докази? Нас цікавить інформація тільки з перших рук.

— Лікувався коли-небудь у психлікарні? — поцікавився у Берріса Фред.

— Ні, — відповів Берріс.

— Ти готовий присягнути й підписати нотаріально завірені свідчення в окружного прокурора з твоїми доказами та інформацією? — продовжив Фред. — Згоден постати перед судом і присягнути на?..

— Він уже запевнив, що готовий,— перебив його Генк.

— Мої докази,— мовив Берріс,— більшості з яких у мене зараз із собою немає, проте я можу вам їх принести пізніше, це — аудіозаписи, які я зробив, підслуховуючи телефонні розмови Роберта Арктора. Я маю на увазі, у той час, коли він не знав, що я підслуховую.

— Що це за організація? — запитав Фред.

— Я вважаю, що вона... — почав було Берріс, але Генк махнув рукою, щоб той припинив. — Це — політична організація антидержавного спрямування, — сказав Берріс, і хоча він пітнів і дещо тремтів, утім, мав задоволений вигляд. — З-за кордону. Ворог Сполучених Штатів.

— Який зв’язок має Арктор із джерелом Препарату С? — спитав Фред.

Закліпавши очима, а тоді облизавши губи і скривившись, Берріс мовив:

— Це все є в моїх... — він запнувся. — Перевіривши всю мою інформацію, тобто мої докази, ви, безсумнівно, дійдете висновку, що Препарат С виробляється іноземцями, які мають на меті знищення США, і що містер Арктор загруз у цій справі по лікті...

— Можете назвати конкретні імена ще когось з цієї організації? — поцікавився Генк. — Осіб, із якими зустрічався Арктор? Ви ж розумієте, що надання правоохоронним органам недостовірної інформації карається законом, і якщо ви так зробите, то відповідатимете перед судом.

— Я це розумію.

— То з ким спілкувався Арктор? — перепитав Генк.

— З міс Донною Готорн, — відповів Берріс. — Він регулярно, використовуючи різноманітні відмовки, їздить до неї і підтримує з нею зв’язок.

— Підтримує зв’язок. Ти про що? — засміявся Фред.

— Я стежив за ним, — пояснив Берріс, говорячи повільно й чітко,— на власному автомобілі. Він про це не знав.

— Часто він до неї їздить? — запитав Генк.

— Так, сер,— відказав Берріс.— Дуже часто. Так часто, як...

— Вона — його дівчина, — сказав Фред.

— Містер Арктор також... — почав Берріс.

— Думаєш, у цьому щось є? — запитав Генк, повернувшись до Фреда.

— Нам однозначно варто поглянути на його докази, — мовив Фред.

— Принесіть свої докази, — наказав Беррісу Генк. — Усі. Найбільше нас цікавлять імена — імена, номери автомобілів, телефонні номери. Ви коли-небудь бачили, щоб в Арктора була велика кількість наркотиків? Більше, ніж у того, хто вживає?

— Звичайно,— відказав Берріс.

— Яких саме?

— Різних. У мене є зразки. Я обережно взяв зразки... щоб ви могли їх проаналізувати. Їх я також можу принести. Їх досить багато, і вони всі різні.

Генк і Фред перезирнулися.

Дивлячись перед собою незрячим поглядом, Берріс усміхнувся.

— Чи є ще щось, що ви хочете нам зараз повідомити? — запитав його Генк. Фреду ж він сказав: — Можливо, варто послати разом з ним офіцера, щоб зібрати докази.

Маючи на увазі: «Щоб пересвідчитися, що він не запанікує і не втече, не спробує передумати й звалити».

— Я хочу сказати ще одне, — мовив Берріс. — Містер Арктор — наркоман, залежний від Препарату С, і його розум наразі схиблений. Його стан погіршувався впродовж досить довгого часу, тому зараз Арктор — небезпечний.

— Небезпечний, — повторив за ним Фред.

— Так, — підтвердив Берріс. — У нього вже трапляються стани, спричинені ураженням мозку Препаратом С. Певно, у нього уражене перехрещення зорових нервів, оскільки він має слабку іпсилатеральну складову... А також... — Берріс відкашлявся. — Також пошкодження мозолистого тіла.

— Такі непідтверджені домисли, — проказав Генк, — як я вже казав і застерігав вас, нічого не варті. У будь-якому разі за доказами з вами поїде наш офіцер. Гаразд?

Усміхнувшись, Берріс кивнув.

— Але взагалі-то...

— Ми подбаємо, щоб офіцер був у штатському.

— Мене можуть... — Берріс зажестикулював. — Мене можуть вбити. Як я сказав, містер Арктор...

Генк кивнув.

— Добре, містере Берріс, ми цінуємо те, що ви нам повідомили, як і те, що ви зараз надзвичайно ризикуєте, і якщо все вийде так, як ви кажете, якщо інформація виявиться справді важливою і її можна буде використати в суді, тоді, звісно...

— Я тут не заради цього, — сказав Берріс. — Ця людина — хвора. У неї пошкодження мозку. Від Препарату С. Я тут через те...

— Нас не цікавить, через що ви тут, — відрізав Генк. — Нас цікавить лише, чи ваші докази та інформація хоча б чогось варті. Решта — ваші проблеми.

— Дякую вам, сер, — сказав Берріс і заусміхався, розплившись у посмішці.