Затьмарення

7

Наступного дня Фред у шифрувальному костюмі з’явився у відділі, щоб дізнатися про встановлення «жучків».

— Наразі на території працює шість голосканерів — нам здається, шести поки що вистачить — вони передають дані до таємної квартири, розташованої на тій самій вулиці, що й будинок Арктора, — пояснив Генк, розклавши на металевому столі між ними план Аркторового будинку.

Вигляд плану дещо заспокоїв Фреда, але не надто. Він узяв аркуш і роздивився місця встановлення різноманітних сканерів в усіх кімнатах, тут і там, вони були встановлені так, аби все постійно перебувало під відеоспостереженням, а також прослуховувалося.

— Тож у цій квартирі я все й передивлятимуся? — запитав Фред.

— Ми використовуємо її як місце для спостереження й нагляду за приблизно вісьмома — чи може вже й дев’ятьма — будинками в цьому районі. Таким чином ти бачитимешся з іншими агентами під прикриттям. Тому завжди будь у костюмі.

— Мене ж побачать, коли я заходитиму до цієї будівлі. Це ж надто близько.

— Думаю, так, але це — величезний комплекс із сотнями помешкань і єдине місце з тих, що ми знайшли, яке відповідало нашим електронним вимогам. Доведеться ним задовільнитися, доки нам не вдасться легально виселити мешканців з якоїсь іншої квартири. Ми над цим працюємо... за два квартали далі, де тебе було б складніше помітити. Потрібен ще тиждень чи десь так, я думаю. Якби дані голосканерів можна було з прийнятним розширенням передавати за допомогою кабелів з мікрореле або ліній ITT, як раніше...

— Я просто навішаю їм лапші, що трахаю в цьому комплексі якусь дівку, якщо Арктор, Лакмен чи ще хтось із тих торчків побачить, як я туди заходжу.

Насправді, це не так сильно все ускладнювало; фактично, він економитиме на неоплачуваному часі, який витрачав би на дорогу, що було досить вагомим фактором. Тепер він міг легко під’їхати до таємної квартири, продивитися дані, обрати необхідне для звіту, визначити, що можна відкинути, а тоді швиденько повернутися до...

«До мого ж власного будинку, — подумав він. — До будинку Арктора. У цьому будинку я — Боб Арктор, кінчений наркоман, підозрюваний, за яким без його відома встановлено спостереження, а тоді щокілька днів мені потрібно буде знаходити привід вискочити на вулицю й потрапити до будівлі, де я — уже Фред, котрий продивляється кілометри плівки, щоб побачити, що я робив, і вся ця морока, — думав він, — мене гнітить. Усе, крім безпеки та важливої особистої інформації, до якої я таким чином отримаю доступ».

Імовірно, будь-кого, хто б на мене не полював, буде спіймано голосканерами в перший же тиждень.

Коли він це усвідомив, його настрій поліпшився.

— Гаразд, — сказав Фред Генку.

— Отже, ти бачиш, де розміщені голосканери. Якщо їм потрібне буде обслуговування, вочевидь, ти зможеш впоратися з цим власноруч, поки нікого не буде поряд. Ти ж без проблем заходиш до його будинку, чи не так?

«От бля,— подумав Фред.— Якщо я це робитиму, то з’являтимуся на записах. Таким чином, коли я покажу їх Генку, буде зрозуміло, що я — один із тих, кого вони там бачитимуть, а це звузить коло підозрюваних».

До цього часу він насправді ніколи не розповідав Генку, як саме дізнавався про своїх підозрюваних; будучи Фредом, він був лише ефективним засобом моніторингу, який постачав інформацію. Але тепер аудіо- та голосканери, які автоматично не редагуватимуть дані, як це робив він сам, коли звітував, усі вказуватимуть на нього. Саме Роберт Арктор порпатиметься в сканерах, якщо ті погано працюватимуть, і саме його обличчя затулятиме екран. Але, з іншого боку, саме він також першим продивлятиметься записи; він усе ще матиме змогу все відредагувати. Хоч це й потребуватиме часу та пильності.

Однак редагувати що? Не видаляти ж усе, що пов’язано з Арктором? Він був підозрюваним. Можна буде видаляти лише Арктора, який колупатиметься в сканерах.

— Я себе видалятиму, — сказав він. — Таким чином ви мене не бачитимете. Звичний протокол безпеки.

— Звісно. Ніколи такого не робив?

Генк дістав і показав йому кілька зображень.

— Для того, щоб стерти будь-яку частину запису, у якій ти з’являєшся в ролі інформатора, користуватимешся приладом об’ємного видалення. Звичайно, це стосується голограм; для аудіозаписів встановленого регламенту немає. Хоча з ними ти не матимеш жодних проблем. Ми знаємо майже напевне, що ти — один із Аркторових друзів, котрі часто бувають у його будинку — ти або Джим Берріс, або Ерні Лакмен, або Чарльз Фрек, або Донна Готорн...

— Донна? — засміявся він.

Тобто насправді засміявся костюм. Як зміг.

— ...або ж Боб Арктор, — продовжив Генк, вивчаючи список підозрюваних.

— Я завжди про себе звітую, — сказав Фред.

— Тому час від часу тобі доведеться включати себе в записи голосканерів, які приноситимеш нам, адже якщо ти систематично себе видалятимеш, то хочемо ми того чи ні, але, послуговуючись методом виключення, ми таки вирахуємо, хто ти. Насправді, ти муситимеш підійти до видалення себе — як же це назвати? — винахідливо, мистецьки... Чорт! Креативно — ось потрібне слово... наприклад, видаляти те, як, лишившись у будинку на самоті, працюєш — перевіряєш папери та шухляди або обслуговуєш один сканер в межах досяжності іншого, або...

— Вам варто просто раз на місяць присилати когось у формі, — сказав Фред. — І нехай каже: «Доброго ранку! Я прийшов провести обслуговування приладів стеження, що таємно встановлені на території вашого будинку, у вашому телефоні та автомобілі». Можливо, Арктор йому навіть заплатить.

— Швидше за все, Арктор його прикінчить, а тоді зникне.

— Якщо він приховує щось аж настільки важливе, — мовив шифрувальний костюм Фреда. — Що не доведено.

— Арктор може багато що приховувати. Ми отримали й проаналізували більш свіжу інформацію щодо нього. Майже жодних сумнівів у нас не лишилося: він — член угруповання, фальшивка. Він — лицемір. Тому стеж за ним, доки не проколеться, доки ми не матимемо достатньо, щоб його заарештувати й покласти цьому край.

— Хочете підкинути товар?

— Це ми обговоримо пізніше.

— Ви думаєте, що він займає високий пост у, ну, ви розумієте, Агенції П.С.?

— Те, що ми думаємо, твоєї роботи не стосується, — відказав Генк. — Ми оцінюємо. Ти ж звітуєш, роблячи свої недосконалі висновки. Ми не намагаємося тебе принизити, але ми володіємо інформацією, великою кількістю інформації, яка тобі не доступна. Ширшою картиною. Комп’ютеризованою картиною.

— Арктор приречений,— сказав Фред,— якщо він із чимось пов’язаний. А з ваших слів я відчуваю, що саме так і є.

— Таким чином невдовзі ми відкриємо проти нього справу, — мовив Генк. — А тоді зможемо перегорнути сторінку, від чого всім нам стане легше.

Не виказуючи емоцій, Фред запам’ятав адресу й номер квартири і раптом пригадав, що нещодавно молода пара торчків, які час від часу туди заходили й виходили, кудись раптово зникла. Їх загребли, а квартиру використовували для цього. Вони йому подобалися. У дівчини було лляне волосся, вона не носила ліфчик. Одного разу, проїжджаючи повз, він побачив, що вона пакує продукти, і запропонував її підвезти; вони розговорилися. Вона була органіком, захоплювалася мегавітамінами, келпом та сонячними ваннами — приваблива, сором’язлива. Дівчина відмовилася. Тепер він розумів чому. Вочевидь, у них був товар. Або, що ймовірніше, вони барижили. З іншого боку, якщо потрібна квартира, стаття за зберігання завжди стане в пригоді, щоб її отримати.

«Цікаво,— подумав він,— для чого органи використовуватимуть великий, але захаращений будинок Боба Арктора, після того як запечуть за ґрати і його? Імовірно, як ще більший центр обробки розвідданих».

— Вам сподобався б будинок Арктора, — промовив Фред уголос.— Він занехаяний і брудний, що типово для наркоманського лігва, проте великий. Гарний двір. Багато кущів.

— Саме це нам повідомила команда техніків. Багато чудових переваг.

— Вони що? Вони повідомили вам, що там «повно переваг»? Невже? — знавісніло протріщав голос шифрувального костюма без жодного виразу чи інтонації, що розлютило його ще більше. — Наприклад, яких?

— Що ж, однією очевидною перевагою є те, що з вікна вітальні відкривається вид на перехрестя, тож звідти можна знімати автомобілі, що проїжджають повз, і їхні номерні знаки... — Генк вивчав величезну купу своїх паперів.— Але Берт — як його там? — котрий очолював команду, вважає, що будинок настільки запущений, що займати його не варто. Невиправдані витрати.

— Як саме? Яким чином запущений?

— Дах.

— Дах там ідеальний.

— Стан фарби всередині й ззовні. Підлога. Кухонні шафи...

— Чорта з два, — прогудів Фред або радше його костюм. — Арктор може лишити гори брудного посуду, не виносити сміття й не прибирати, та зрештою — там же живуть троє чуваків і жодних тьолок? Дружина його покинула — цим усім мають займатися жінки. Якби до них переїхала Донна Готорн, як того прагне Арктор, про що він її вмовляв, вона би з цим впоралася. Так чи інакше, будь-яка служба прибиральників за пів дня приведе будинок в ідеальний стан. А щодо даху, це мене справді бісить, адже...

— То ти рекомендуєш зайняти його після того, як Арктора заарештують і він втратить право власності?

Костюм Фреда вирячився на Генка.

— Ну? — відсторонено запитав Генк, тримаючи напоготові авторучку.

— Не знаю. Або так, або по-іншому, — підвівся зі стільця Фред і зібрався податися геть.

— Ти ще не вільний, — мовив Генк, вказавши йому повернутися на місце.

Він попорпався на столі в паперах.

— У мене тут нагадування...

— У вас завжди є нагадування, — сказав Фред. — Для всіх.

— Це нагадування,— мовив Генк,— каже мені направити тебе до кімнати 203 перед тим, як ти сьогодні звільнишся.

— Якщо це з приводу тієї антинаркотичної промови в клубі «Лайонз», то мені вже добряче за це перепало.

— Ні, це — інше.

Генк жбурнув йому бігунець.

— Це щось інше. Я з тобою закінчив, тому чому б тобі не піти туди просто зараз і все не вирішити?

Він опинився в цілковито білій кімнаті з прикріпленими до підлоги сталевими меблями, сталевим столом та кріслами, кімнаті, схожій на лікарняну палату — чисту, стерильну і холодну, із занадто яскравим освітленням. Власне, праворуч навіть стояли ваги з табличкою «КОРИСТУВАТИСЯ ЛИШЕ З ДОПОМОГОЮ СПЕЦІАЛІСТА». Фреда розглядали двоє працівників, обоє у формі помічників шерифа округу Орандж, але зі стрічками медиків.

— Ви — офіцер Фред? — запитав один з них із завитими догори вусами.

— Так, сер,— відказав Фред.

Він відчув переляк.

— Гаразд, Фреде, спершу дозвольте вам повідомити, що ваші інструктажі і звітування після виконаних завдань, як вам, без сумніву, відомо, записуються й пізніше переглядаються, аби пересвідчитися, що нічого не було випущено під час реальних зустрічей. Звісно, це стандартна процедура, яка застосовується до всіх офіцерів під час усних звітів, не лише до вас.

— До того ж відстежуються всі інші ваші контакти з відділом, наприклад, телефонні дзвінки, і ваша неосновна діяльність, на кшталт нещодавньої промови в Анагаймі для членів клубу «Ротарі».

— «Лайонз»,— уточнив Фред.

— Ви вживаєте Препарат С? — запитав медик, що стояв ліворуч.

— Це суперечливе питання,— сказав другий,— оскільки ми розуміємо, що вас до цього змушує робота. Тож не відповідайте. Не тому, що після вашої відповіді вас можуть у чомусь звинуватити, просто саме питання — досить суперечливе.

Медик вказав на стіл, на якому лежала купа кубиків та іншого кольорового пластикового непотребу, і ще щось, але що саме, офіцер Фред визначити не зміг.

— Підійдіть сюди і сядьте, офіцере Фред. Ми збираємося запропонувати вам кілька коротких легких тестів. Це не забере багато часу і не пов’язане з жодним фізичним дискомфортом.

— Щодо моєї промови... — почав було Фред.

— Це все, — всівшись і діставши ручку та якісь форми, сказав медик, котрий перебував ліворуч, — через нещодавнє дослідження відділу, результати якого показали, що кілька агентів, які працюють під прикриттям у цьому районі, минулого місяця потрапили до нейроафазійних клінік.

— Ви ж знаєте про високу ймовірність потрапляння у залежність від Препарату С? — запитав Фреда інший медик.

— Звісно,— відповів Фред. — Звичайно, знаю.

— Зараз ми запропонуємо вам ці тести,— сказав медик, котрий сидів на стільці, — у такій послідовності: почнемо з того, який ми називаємо БҐ або...

— Думаєте, що я залежний? — поцікавився Фред.

— Наше основне завдання полягає не в тому, щоб визначити, залежний ви чи ні, оскільки протягом наступних п’яти років ми так чи інакше очікуємо, що Військова хімічна дивізія винайде речовину, яка блокуватиме залежність.

— Ці тести спрямовані не на виявлення залежності від Препарату С, а на... Що ж, давайте-но спершу пройдемо Основний тест, який перевірить вашу здатність відрізняти речі від їхнього тла. Бачите цю геометричну діаграму?

Він поклав на стіл перед Фредом розмальовану картку.

— Поміж ліній, які, вочевидь, нічого не означають, знаходиться знайомий об’єкт, який усі ми легко можемо упізнати. Ви маєте сказати мені, що...

Замітка. У липні 1969 року Джозеф Е. Боґен опублікував свою революційну статтю «Інший бік мозку: зіставлена свідомість». У цій статті він процитував маловідомого доктора А. Л. Віґана, котрий у 1844 році писав:

У своїй статті Боґен дійшов висновку: «Я [услід за Віґаном] переконаний, що в кожному з нас містяться дві свідомості. Стосовно цього питання існує безліч деталей, які ще необхідно дослідити ґрунтовніше. Але, так чи інакше, зрештою нам доведеться переглянути найбільш базове заперечення поглядів Віґана, а саме — суб’єктивне відчуття, яким наділена кожна людина, що ми є чимось Цілісним. Така внутрішня впевненість у власній Цілісності є найзаповітнішим переконанням Західної Людини...»

«...що є об’єктом і на що вказується в загальному контексті».

«Грають зі мною в хорошого й поганого»,— подумав Фред.

— Навіщо це все взагалі? — запитав він, дивлячись замість діаграми на медика. — Б’юсь об заклад, це через промову в клубі «Лайонз».

Фред був цілком в цьому впевнений.

— У багатьох із тих, хто вживає Препарат С, — мовив медик, котрий сидів на стільці,— виникає розрив між правою і лівою півкулями мозку. Втрачається можливість належного сприйняття гештальтів, що є порушенням як перцептивної, так і когнітивної систем, хоча, схоже, що сама когнітивна система продовжує функціонувати без будь-яких змін. Однак те, що тепер сприймається перцептивною системою, стає розділеним, тож і когнітивна система поступово перестає нормально функціонувати, зазнаючи дедалі більшого ураження. Ви бачите на цьому малюнку знайомий об’єкт? Можете мені його показати?

— Ви ж не маєте на увазі осідання залишків важких металів у нейроцепторних ділянках, чи не так? — запитав Фред.— Це ж — незворотні...

— Ні, — відказав медик, який стояв. — Це не ураження мозку, це — форма інтоксикації, інтоксикації мозку. Ми говоримо про психоз інтоксикованого мозку, що вражає перцептивну систему й спричиняє розділення сприйняття. Те, що я вам пропоную, цей тест БҐ, спрямований на визначення здатності вашої перцептивної системи працювати як єдине ціле. Ви бачите тут якийсь об’єкт? Він має одразу ж впадати у вічі.

— Я бачу пляшку «Коли», — сказав Фред.

— Правильна відповідь: пляшка содової,— мовив медик на стільці й забрав малюнок, замінивши його на інший.

— Ви щось помітили, — поцікавився Фред, — вивчаючи мої інструктажі і таке інше? Щось хрінове?

«Це все ця промова», — подумав він.

— А що з приводу моєї промови? — запитав Фред. — У ній були прояви білатерального розладу? Це через неї мене направили сюди на тестування?

Він читав про ці тести на роздвоєння свідомості, якими час від часу перевіряли працівників відділу.

— Ні, це — рутинна процедура, — відказав медик. — Офіцере Фред, ми ж розуміємо, що агенти, які працюють під прикриттям, задля виконання своїх обов’язків мусять вживати наркотики; ті, що потрапили до федеральних...

— Назавжди? — спитав Фред.

— Назавжди лишиться не так вже й багато. Знову ж таки, йдеться про порушення перцепції, яке з часом виліковується, коли...

— Морок, — мовив Фред. — Воно все вкриває мороком.

— Відчуваєте в голові якісь перехресні ефекти? — раптом запитав один із медиків.

— Що? — невпевнено перепитав Фред.

— Між півкулями. У разі пошкодження лівої півкулі, яка зазвичай відповідає за мовлення, права півкуля іноді намагається заповнити цей пробіл, принаймні, наскільки може.

— Не знаю,— відповів він.— Нічого такого не зауважував.

— Думки, які вам не належать. Так, наче замість вас думає якась інша особа чи інша свідомість. Проте думає не так, як думали б ви. Навіть вживаючи невідомі вам іншомовні слова. Які протягом життя ви колись вивчили завдяки периферійному сприйняттю.

— Нічого такого. Я б помітив.

— Імовірно, так. Як нам відомо з того, що розповідали люди з ураженнями лівої півкулі, це — доволі приголомшливий досвід.

— Що ж, думаю, я б таке зауважив.

— Раніше вважалося, що в правій півкулі мовленнєвих центрів немає взагалі, проте це було до того, як за допомогою наркотиків велика кількість людей зруйнувала свої ліві півкулі і дала можливість запрацювати правим. Щоб заповнити порожнечу.

— Можете бути певними, я за цим стежитиму, — сказав Фред.

Він почув у своєму голосі щось відверто механічне, відповівши так, як слухняна дитина відповідає в школі. Погоджуючись підкоритись будь-якому безглуздому наказу вчителів. Тих, що вищі за неї на зріст і які можуть застосувати силу та примус, незважаючи на те, чи це виправдано, чи ні.

«Просто погоджуйся,— подумав він.— І роби, що скажуть».

— Що ви бачите на другому малюнку?

— Вівцю, — відповів Фред.

— Покажіть мені вівцю, — медик на стільці нахилився вперед і перевернув малюнок догори ногами.— Погіршення здатності відрізняти об’єкти від їхнього тла спричиняє купу неприємностей — замість того, щоб не сприймати нічого взагалі, ви сприймаєте хибні образи.

«Наприклад, собаче лайно, — подумав Фред. — Собаче лайно точно визнали б за хибний образ. Згідно з будь-якими стандартами».

Він...

...відчув себе хворим і пригніченим, майже таким, як був під час промови у клубі «Лайонз».

— Там немає вівці, так? — запитав він. — Але я був близько?

— Це — не тест Роршаха,— сказав медик,— коли розмита пляма може інтерпретуватися різними людьми по-різному. У цьому тесті на картці зображений лише один конкретний об’єкт, один-єдиний. У цьому випадку це — собака.

— Що? — перепитав Фред.

— Собака.

— Де ви тут бачите собаку?

Він її не бачив.

— Покажіть.

Медик...

...розвернув картку; на зворотному боці були просто й чітко окреслені обриси СОБАКИ, і тепер Фред упізнав його поміж ліній на лицевій стороні картки. Це виявився ще й особливий тип собаки: хорт із втягненим животом.

— Що значить те, — запитав він, — що я побачив замість нього вівцю?

— Мабуть, просто психологічний блок, — відповів медик, що стояв, переминаючись. — Лише коли ви проглянете увесь набір карток, а після цього ми ще зробимо кілька інших тестів...

— Цей тест кращий за тест Роршаха — перебив його медик, котрий сидів на стільці, демонструючи наступний малюнок,— тому що усуває можливість інтерпретації: неправильних відповідей багато, але правильна лише одна. Правильний об’єкт намальований на кожній картці і затверджений у Департаменті психографіки Сполучених Штатів; це і є правильна відповідь, адже її надали нам із Вашингтона. Ви або бачите, або ні, і якщо даєте цілу низку неправильних відповідей, то ми будемо змушені зосередитися на функціональному ушкодженні сприйняття й провести курс лікування, після якого ви зможете успішно пройти тест.

— У федеральній клініці? — запитав Фред.

— Так. А тепер що ви бачите на цьому малюнку, поміж чорних і білих ліній?

«Місто Смерті,— подумав Фред, розглядаючи малюнок. — Ось що я бачу: різноманіття смерті, не лише в одній правильній формі, а в усьому. Маленьких, три фути заввишки, найманців на візках».

— Просто скажіть, — мовив Фред, — вас насторожила моя промова у клубі «Лайонз»?

Двоє медиків обмінялися поглядами.

— Ні, — зрештою відказав той, що лишився стояти. — Насправді причиною цьому є ваша розмова з Генком — розмова поза протоколом, фактично, ви просто теревенили. Приблизно два тижні тому... розумієте, в обробці всього цього непотребу, усієї цієї сирої інформації, що надходить до нас, виникає технічна затримка. До вашої промови ще не дійшли. Насправді ще кілька днів пройде, доки дійдуть.

— Про що ж ми теревенили?

— Щось із приводу краденого велосипеда, — відповів інший медик. — Так званого семишвидкісного велосипеда. Ви намагалися зрозуміти, куди поділися три передачі, яких у ньому не вистачало. Було таке?

Двоє медичних працівників ще раз перезирнулися.

— Ви подумали, що вони лишилися на підлозі гаража, з якого його викрали?

— Курва, — запротестував Фред. — Це Чарльз Фрек помилився, а не я; це він усіх втягнув у цю суперечку, чорт забирай. Мені просто видалося це смішним.

БЕРРІС: (Стоїть посеред вітальні з великим новим блискучим великом, почувається дуже задоволеним) Дивіться-но, що я дістав за двадцять доларів.

ФРЕК: Що це?

БЕРРІС: Велик, десятишвидкісний велик для перегонів, фактично новісінький. Я побачив його на сусідському подвір’ї і поцікавився. Їх було чотири, тож я запропонував двадцять доларів готівкою, і вони мені його продали. Чорношкірі. Навіть передали його мені через паркан.

ЛАКМЕН: Я й не знав, що за двадцять доларів можна намутити майже новий десятишвидкісний велосипед. Просто неймовірно, що таке можна дістати за двадцятку.

ДОННА: Він нагадує мені велосипед однієї тьолки, що живе через дорогу від мене, якого в неї вкрали десь місяць тому.

АРКТОР: Звісно, це вони зробили, якщо в них було аж чотири. Ще й так дешево продали.

ДОННА: Якщо він — тієї дівчини, що живе через дорогу від мене, то ви маєте їй його повернути.

БЕРРІС: Це — чоловічий велик. Тому це не її.

ФРЕК: Чому ти кажеш, що він десятишвидкісний, якщо в нього лише сім шестерень?

БЕРРІС: (Здивовано) Що?

ФРЕК: (Підходить до велика і показує) Глянь, п’ять «зірочок» тут, дві — тут, на іншому кінці ланцюга. П’ять плюс два...

...дорівнює сім. Тож це — лише семишвидкісний велик.

ЛАКМЕН: Ага, але навіть семишвидкісний велик для перегонів вартує двадцяти доларів. Це все ще хороша покупка.

БЕРРІС: (Сердито) Ці чорношкірі сказали мені, що він — десятишвидкісний. Вони мене кинули.

(Усі підходять, щоб роздивитися велик. Знову й знову перераховують шестерні.)

ФРЕК: Тепер я нарахував вісім. Шість спереду, дві ззаду. Отже, виходить вісім.

АРКТОР: (Розмірковуючи) Але має бути десять. Ні семи-, ні восьмишвидкісних великів не існує. Принаймні я про такі не чув. Як думаєте, що трапилося з «зірочками», яких бракує?

БЕРРІС: Певно, це ті чорношкірі над ним попрацювали, розібрали, не маючи ні потрібних інструментів, ні жодних технічних знань, а коли зібрали знову, то три шестерні залишилися лежати на підлозі гаража. Мабуть, і досі там лежать.

ЛАКМЕН: Тоді нам треба піти й попросити їх віддати шестерні, яких бракує.

БЕРРІС: (Розлючено роздумуючи) Але в цьому й кидалово: імовірно, вони запропонують мені їх купити, а не віддадуть, як мали б. Цікаво, що вони ще пошкодили. (Оглядає весь велик.)

ЛАКМЕН: Якщо підемо всі разом, вони нам їх віддадуть; можеш на нас покластися, чувак. Усі йдемо, так?

(Озирається в пошуках підтримки.)

ДОННА: Ви впевнені, що у нього лише сім швидкостей?

ФРЕК: Вісім.

ДОННА: Сім, вісім. В будь-якому разі, перш ніж до них іти, варто було б когось спитати. Просто мені здається, що він не виглядає так, наче вони з ним щось робили, типу розбирали чи що. Перед тим, як іти на розборки, пересвідчіться. Шарите, про що я?

АРКТОР: Вона має рацію.

ЛАКМЕН: Але в кого спитати? Хіба ми знаємо когось, кого можна було б вважати експертом щодо великів для перегонів?

ФРЕК: Спитаймо першого зустрічного. Вивеземо велик за двері, і коли проходитиме який-небудь штрих, ми його й спитаємо. Так ми почуємо неупереджену думку.

(Вони гуртом викочують велик крізь вхідні двері, одразу ж наштовхуються на молодого чорношкірого, котрий паркує свій автомобіль. Вони вказують на сім — вісім? — шестерень і питають, скільки там швидкостей, хоча всі, окрім Чарльза Фрека, бачать, що їх лише сім: п’ять з одного кінця ланцюга, дві з іншого. П’ять плюс два разом дають сім. Вони можуть пересвідчитися в цьому на власні очі. Що відбувається?)

МОЛОДИЙ ЧОРНОШКІРИЙ: (Спокійно) Потрібно помножити кількість «зірочок» спереду на кількість тих, що позаду. Не додавати, а множити, оскільки, бачте, ланцюг перестрибує з однієї шестерні на іншу, тож з огляду на кількість можливих поєднань, ви маєте п’ять шестерень (Вказує на п’ять шестерень) на кожну з двох «зірочок» спереду (Вказує), тобто маєте п’ять швидкостей на одній шестерні, це — п’ять, а тоді за допомогою перемикача на кермі (Показує), ланцюг перестрибує на другу «зірочку» спереду і знову взаємодіє з п’ятьма тими, що позаду, а це додає ще п’ять швидкостей. Додаєте п’ять до п’яти, й отримуєте десять. Бачите, як це працює? Розумієте, кількість передач завжди визначається за...

(Вони дякують йому і мовчки завозять велик назад до будинку. Чорношкірий хлопець, якого вони ніколи раніше не бачили, якому не більше ніш сімнадцять років і який їздить на надзвичайно розбитій невеликій старій вантажівці, зачиняє свій автомобіль, а вони зачиняють вхідні двері будинку і тоді просто стоять за ними.)

ЛАКМЕН: Хто-небудь має якусь наркоту? «Де є трава, там надія жива». (Ніхто не...

...засміявся.)

— Нам відомо, що ви були серед тієї групи людей, — мовив медик, котрий сидів на стільці.— Неважливо, хто саме. Жоден із вас не був здатен подивитися на велосипед і виконати просту математичну операцію, аби визначити його надзвичайно малу кількість передач.

У голосі медичного працівника Фред розчув певне співчуття, спробу виказати доброту.

— Операції такого рівня складності вирішують на вступному іспиті до початкового класу старшої школи. Ви всі були під кайфом?

— Ні, — відказав Фред.

— Такі задачі дають дітям у тесті на виявлення здібностей,— мовив другий медик.

— То що сталося, Фреде? — запитав перший.

— Я забув, — відповів Фред.

Він стулив пельку. Але зрештою промовив:

— Як на мене, то це більше схоже на найоб когнітивної системи, а не перцептивної. Хіба тут не задіяне абстрактне мислення? А не...

— Ви можете це так собі уявляти, — сказав медик, що сидів на стільці.— Проте результати досліджень показують, що когнітивна система помиляється через те, що не отримує точної інформації. Іншими словами, на вході інформація настільки спотворена, що коли ви починаєте думати про те, що побачили, то думаєте хибно, оскільки не...

Медичний працівник зажестикулював, намагаючись підібрати слово.

— Але десятишвидкісний велик і справді має сім шестерень,— зауважив Фред.— Те, що ми бачили, було точним. Дві спереду, п’ять ззаду.

— Але ви — жоден із вас — не змогли збагнути того, як вони взаємодіють: п’ять позаду з кожною з двох попереду, як це пояснив вам чорношкірий. Хіба він був високоосвіченою людиною?

— Вочевидь, ні, — відповів Фред.

— Те, що побачив чорношкірий, — сказав медик, котрий стояв,— відрізнялося від того, що бачили всі ви. Він бачив два окремі зв’язки між задньою і передньою системами шестерень, він сприйняв одночасно дві ланки, що по черзі з’єднували передні шестерні з кожною з п’яти задніх... Ви ж побачили лише одну ланку зв’язку передніх із задніми.

— Але тоді ми б сказали, що там шість передач,— мовив Фред. — Спереду шестерні дві, проте лише одна ланка зв’язку.

— І це є хибним сприйняттям. Цього чорношкірого хлопця ніхто цьому не вчив; якщо хтось його чомусь і вчив, то лише когнітивно виявляти значення двох пов’язаних елементів. А ви один із них просто випустили з уваги. До того ж кожен із вас. Хоча ви й порахували дві передні шестерні, але сприйняли їх як одне ціле.

— Наступного разу впораюся краще, — сказав Фред.

— Коли наступного разу? Коли ще раз придбаєте крадений десятишвидкісний велосипед? Чи коли розмірковуватимете про все, що сприйняли впродовж дня?

Фред промовчав.

— Продовжмо тест, — сказав медик, котрий сидів. — Що ви бачите тут, Фреде?

— Пластикове собаче лайно, — відказав Фред. — Таке, як продають поблизу Лос-Анджелеса. Тепер я вільний?

Повторювалося те саме, що й під час промови в клубі «Лайонз».

Втім, обидва медики розсміялися.

— Знаєте, Фреде, — сказав той, що сидів, — якщо вам вдасться зберігати ваше почуття гумору, як ви це робите зараз, то вам, певно, вдасться це зробити.

— Це зробити? — повторив Фред.— Зробити що? Команду зібрати? Тьолку вламати? Змиритися з цим? Звикнути до негараздів? Знайти вихід? Збагнути увесь цей нонсенс? Заробити бабла? Знайти вільну хвилинку? Визначтеся з вашими термінами. «Робити» латиною — facere, що завжди нагадує мені слово — fuckere, яке латиною означає «їбати», а мій...

...стояк останнім часом лайна собачого не вартий, пластикового, не пластикового, будь-якого лайна не вартий. Якщо ви, хлопці, такі психологи й слухали мої безкінечні звіти Генку, скажіть — що з цією Донною в біса таке? Як мені до неї приступитись? Скажіть, як це робиться? З такими привабливими, унікальними і впертими тьолками?

— Усі дівчата різні, — промовив медик, що сидів на стільці.

— Я маю на увазі ввічливий підхід, — додав Фред. — Не накачати її «червоненькими» і бухлом, а тоді всандалити їй, доки вона валятиметься на підлозі вітальні.

— Купіть їй квіти, — мовив медик, що стояв.

— Що? — перепитав Фред, його сховані за костюмом очі округлилися від здивування.

— У цю пору року можна дістати маленькі весняні квіти. У відділі вирощування, скажімо, у «Пенніз» чи «Кей Март». Або азалію.

— Квіти,— пробурмотів Фред.— Ви кажете про пластикові квіти чи про справжні? Думаю, про справжні.

— Пластикові нічого не варті,— сказав медик, що сидів.— Вони виглядають, як... ну, як фальш. Є у них щось фальшиве.

— Тепер я можу йти? — поцікавився Фред.

Перезирнувшись, медичні працівники закивали.

— Ми перевіримо вас іншим разом, Фреде, — сказав той, що стояв. — Це не так терміново. Генк повідомить вас про час наступної зустрічі.

Із якоїсь незбагненної причини Фреду закортіло, перед тим як піти, потиснути їм руки, але він цього не зробив; просто пішов, нічого не сказавши — дещо пригнічений і трохи збентежений, мабуть, через те, як несподівано й раптово усе це виникло. «Вони знову і знову перевіряли мої матеріали, — подумав він, — намагаючись відшукати ознаки того, що мій мозок встиг підсмажитись, і дещо таки знайшли. У будь-якому разі достатньо, аби провести ці тести».

«Весняні квіти,— подумав Фред, підходячи до дверей ліфта. — Маленькі такі. Мабуть, ростуть близько до землі, і багато людей на них наступають. Вони ростуть у дикій природі? Чи в спеціальних комерційних розсадниках на величезних закритих фермах? Цікаво, як виглядає сільська місцевість. Поля і таке інше, незнайомі запахи. І як туди дістатися? — думав він.— Куди треба їхати, як туди дістатися й там залишитись? Якою буде подорож і де купувати квитки? І в кого?

І,— подумав Фред,— я б хотів поїхати туди з кимось, можливо, з Донною. Але як їй це запропонувати, такій дівчині, як вона, коли навіть не знаєш, як до неї приступитись? Якщо лише плануєш і нічого не досягаєш — не можеш зробити навіть першого кроку. Варто поквапитися, — подумав він, — інакше потім усі весняні квіти, про які вони мені казали, помруть».