Затьмарення

8

Дорогою до будинку Боба Арктора, де зазвичай зависала й весело проводила час компанія торчків, Чарльз Фрек вигадав, як пожартувати над старим Беррісом, аби відплатити йому за його побрехеньки про селезінку в кафе «Фіддлерз Трі». Спритно оминаючи радарні пастки, які всюди порозставляла поліція (поліцейські фургони з радарами, що перевіряли водіїв, зазвичай маскувалися під старі, паскудні, пофарбовані в тьмяно-коричневий колір фургони «Фольксваґен», за кермом яких сиділи бородаті психи; щойно він бачив такий фургон, то зменшував швидкість), у себе в голові він фантазував, як підколюватиме Берріса:

ФРЕК: (Звичайним тоном) Сьогодні я купив метедриновий «розсадник».

БЕРРІС: (3 мерзенним виразом обличчя) Метедрин — це бензедрин, як «сліди»; це — мет, кристали, амфетамін,— його виробляють синтетично в лабораторії. Тож, на відміну від драпу, він не органічний. Не існує чогось такого як метедринова рослина, як існує рослина коноплі.

ФРЕК: (Добиває його реплікою) Я маю на увазі, що успадкував від дядька сорок тисяч і купив «розсадник», який був схований у гаражі чувака, де він виготовляє метедрин. Тобто, маю на увазі, що в нього там ціла фабрика, на якій він робить мет. «Розсадник» у сенсі...

Фреку не вдавалося сформулювати все це як слід дорогою, оскільки частина його мозку переймалася автомобілями довкола й сигналами світлофорів; однак він був упевнений, що коли дістанеться Бобового будинку, то викладе все Беррісу просто пречудово. Особливо якщо там буде ціла компанія, Берріс проковтне цю приманку й постане перед усіма повним кретином. І це буде пречудова помста, адже Берріс більше за будь-кого ненавидить, коли з нього сміються.

Зупинившись, він побачив, що Джим на подвір’ї лагодить Аркторову машину. У неї був піднятий капот, а Берріс і Арктор стояли поруч із купою інструментів.

— Гей, чувак! — гукнув він, грюкнувши дверцятами автомобіля й невимушено поплентавшись до них.

— Беррісе, — одразу ж спокійно мовив Фрек, поклавши руку тому на плече, щоб привернути до себе увагу.

— Пізніше,— прогарчав Берріс.

Він був одягнений у свій робочий комбінезон, брудна тканина якого була перемащена мастилом і ще чимось подібним.

— Сьогодні я купив метедриновий «розсадник»,— проказав Фрек.

— Наскільки великий? — з байдужим похмурим виглядом запитав Берріс.

— Ти про що?

— Наскільки великий «розсадник»?

— Ну, — відказав Фрек, вирішуючи, як бути далі.

— Скільки ти за нього віддав? — поцікавився Арктор, так само перемащений машинним мастилом.

Фрек побачив, що вони зняли карбюратор, повітряний фільтр, шланги і все інше.

— Приблизно десять доларів, — відповів Фрек.

— Джим міг би дістати тобі дешевше, — зауважив Арктор, знову взявшись за роботу. — Правда, Джиме?

— Зараз метедринові «розсадники» роздають практично задарма,— сказав Берріс.

— Це ж, блядь, цілий гараж! — запротестував Фрек. — Ціла фабрика! Вона виробляє мільйон пігулок за день — там є апарат з виготовлення пігулок і все інше. Усе!

— І все це коштувало десять доларів? — широко усміхаючись, запитав Берріс.

— Де він? — поцікавився Арктор.

— Не тут, — важко вимовив Фрек. — Та хуй з ним, чуваки!

Зробивши перерву,— Берріс часто робив перерви в роботі, незалежно від того, чи хтось із ним розмовляв, чи ні, — Берріс сказав:

— А ти знаєш, Фреку, якщо закинеш або ширнеш забагато мету, то почнеш розмовляти, як Дональд Дак.

— І? — мовив Фрек.

— І тоді ніхто тебе не розумітиме, — сказав Берріс.

— Беррісе, що ти сказав? Я тебе не зрозумів,— мовив Арктор.

Із перекривленим від задоволення обличчям Берріс зімітував голос Дональда Дака. Фрек і Арктор заусміхалися, їм сподобалося. Берріс продовжив вдавати Дональда, зрештою вказавши на карбюратор.

— Що з карбюратором? — запитав Арктор, припинивши всміхатися.

— У тебе зігнута дросельна вісь,— промовив Берріс тепер уже своїм звичайним голосом, однак і досі шкірячись. — Треба відновлювати весь карбюратор. Інакше дросель може накритися просто на трасі, і тоді мотор захлинеться й заглухне, а якийсь виродок впишеться тобі в зад. А до того ж чисте паливо може потрапляти на стінки циліндрів, і якщо так відбуватиметься достатньо довго — змиється вся змазка, циліндри подряпаються і пошкодяться назавжди. І тоді їх потрібно буде розточувати.

— А чому дросельна вісь погнулась? — поцікавився Арктор.

Знизавши плечима, Берріс продовжив розбирати карбюратор і нічого не відповів. Берріс лишив це питання на розсуд Арктора і Чарльза Фрека, котрі нічого не тямили в двигунах, особливо в такому складному ремонті.

— Я подзвонив і попросив з’ясувати, скільки буде коштувати відновлений карбюратор, що підійде до твоєї тачки. Через деякий час вони зателефонують, тож я лишив двері відчиненими, — сказав Лакмен, котрий вийшов з будинку в шикарній сорочці і вузьких стильних джинсах «Левайс», з книжкою і в сонцезахисних окулярах.

— Якщо вже ти за це взявся, то замість цього двокамерного можеш поставити чотирикамерний. Але потрібен буде новий колектор. Можемо недорого дістати вживаний,— промовив Берріс.

— Будуть завеликі оберти на неробочому ходу, — зауважив Лакмен,— якщо поставити який-небудь чотирикамерний «Рочестер» — ти ж про такий кажеш? І до того ж не перемикатимуться нормально передачі. Під час переходу на вищу.

— Жиклери неробочого ходу можна замінити на менші,— відказав Берріс,— це все компенсує. А маючи тахометр, він зможе стежити за обертами, щоб вони не зашкалювали. Завдяки тахометру Боб знатиме, коли не може перейти на вищу передачу. Зазвичай достатньо просто прибрати ногу з педалі газу, щоб перемкнутись, якщо не працює автоматичний зв’язок із трансмісією. Я також знаю, де ми можемо взяти тахометр. Насправді один у мене є.

— Ага,— сказав Лакмен,— що ж, якщо він різко зменшить газ під час перемикання передачі, щоб зловити обертовий момент в аварійній ситуації на трасі, то перейде на нижчу передачу й оберти так зашкалять, що зірве прокладки в циліндрах або ще гірше — трапиться щось набагато страшніше. Вибухне весь двигун.

— Боб побачить, що підстрибнула стрілка тахометра, і пригальмує, — терпляче проказав Берріс.

— Виконуючи обгін? — запитав Лакмен. — Об’їхавши половину їбучої вантажівки? Бляха, та йому доведеться тиснути на газ, хоч якими високими будуть оберти; у такому разі доведеться радше розірвати двигун, аніж пригальмувати, бо якщо він пригальмує, то ніколи не обжене того, кого намагатиметься обігнати.

— Інерція,— сказав Берріс.— Такий важкий автомобіль пронесе за інерцією, навіть якщо він пригальмує.

— А якщо під гору? — заперечив Лакмен. — Під гору на інерції далеко не заїдеш, особливо під час обгону.

— Скільки цей... — поцікавився Берріс у Арктора.

Він нахилився, щоб подивитися, якої марки автомобіль.

— Цей...

Берріс порухав губами.

— «Олдсмобіль».

— Він важить десь тисячу фунтів, — сказав Арктор.

Чарльз Фрек помітив, як Боб підморгнув Лакмену.

— У такому разі ти маєш рацію, — погодився Берріс. — За такої маленької маси інерція майже не спрацює. Чи ні?

Він знайшов фломастер і щось, на чому можна було писати.

— Одна тисяча фунтів, що рухаються на швидкості вісімдесят миль за годину спричиняють силу, що дорівнює...

— Він важить тисячу, — пояснив Арктор, — з пасажирами, повним баком пального й великою коробкою цегли в багажнику.

— Скільки влазить пасажирів? — сухо поцікавився Лакмен.

— Дванадцять.

— Це — шестеро позаду, — сказав Лакмен, — і шестеро...

— Ні,— заперечив Арктор,— це — одинадцятеро ззаду, а спереду водій сидить сам. Розумієш, так на задні колеса припадатиме більше ваги, для кращого зчеплення. Таким чином не заноситиме.

— А його заносить? — насторожено запитав Берріс.

— Якщо не посадити позаду одинадцять людей, — відказав Арктор.

— Тоді краще завантажити багажник мішками з піском, — мовив Берріс. — Трьома двохсотфунтовими мішками з піском. Тоді пасажирів можна буде розсадити по всьому салону, і їм буде комфортніше.

— Може, покласти в багажник одну шістсотфунтову скриню з золотом? — спитав його Лакмен. — Замість трьох двохсотфунтових з...

— Відчепись, га? — буркнув Берріс. — Я намагаюсь підрахувати силу інерції цього автомобіля на швидкості вісімдесят миль на годину.

— Він вісімдесят не поїде, — сказав Арктор. — Один циліндр накрився. Я хотів тобі це сказати. Учора ввечері, коли я повертався додому з крамниці «7-11», полетів поршень.

— То навіщо ми вийняли карбюратор? — запитав Берріс.— У такому разі нам треба зняти голівку. Насправді навіть більше. У тебе може бути пошкоджена стінка блоку двигуна. Так ось чому він не заводиться.

— Твоя тачка не заводиться? — запитав Арктора Фрек.

— Вона не заводиться,— сказав Лакмен,— бо ми вийняли карбюратор.

— А навіщо ми вийняли карбюратор? — спитав розгублений Берріс. — Я вже забув.

— Щоб замінити всі пружини й решту крихітних деталей,— сказав Арктор.— Щоб вона знову не наїбнулась і нас не вбила. Так нам порадив зробити механік з СТО «Юніон».

— Якби ви, виродки, тут не тринділи, мов зграя розігнаних слідами нариків,— мовив Берріс,— я б зміг завершити свої підрахунки й сказати вам, як даний автомобіль за такої ваги поведе себе з чотирикамерним карбюратором «Рочестер», звісно ж, із меншими модифікованими жиклерами.

Тепер він не на жарт роздратувався.

— Тому ЗАТКНІТЬСЯ!

Лакмен розгорнув книжку, яку тримав у руках. Після цього він набрав у легені більше, ніж зазвичай, повітря; його широкі груди випнулися, біцепси роздулись.

— Беррісе, я тобі зачитаю.

Він почав швидко читати.

— «Той, кому буде дано побачити Христа реальнішим за будь-яку іншу реальність...»

— Що? — перепитав Берріс.

Лакмен продовжив.

— «...за будь-яку іншу реальність цього Світу, у якому скрізь присутній Христос і в якому його величність дедалі зростає, де Христос є останнім пунктом призначення й плазматичним Принципом Всесвіту...»

— Що це таке? — запитав Арктор.

— Шарден. Теяр де Шарден.

— Господи, Лакмене! — мовив Арктор.

— «...той справді живе у зоні, у якій йому не здатні завдати горя жодні труднощі і яка, попри те, є найактивнішою майстернею всесвітнього виповнення».

Лакмен згорнув книжку.

Відчувши щось недобре, Чарльз Фрек став між Беррісом і Лакменом.

— Чуваки, заспокойтесь.

— З дороги, Фреку,— сказав Лакмен, опустивши й відвівши праву руку назад, щоб, широко замахнувшись, сильно вдарити Берріса. — Ну ж бо, Беррісе. Я тебе аж до завтра вирублю, тоді й поговоримо.

Заревівши від дикого жаху, Берріс випустив із рук фломастер і шматок паперу й незграбно заквапився до вхідних дверей будинку, викрикуючи на ходу:

— Чую, дзвонять із приводу карбюратора.

Решта спостерігали, як він утік.

— Я просто пожартував,— сказав Лакмен, потираючи нижню губу.

— А раптом він схопиться за свій ствол із глушником? — зовсім рознервувавшись, запитав Фрек.

Він повільно позадкував у напрямку свого автомобіля, аби мати можливість хутко сховатися за ним, якщо Берріс відкриє вогонь.

— До роботи! — сказав Лакмену Арктор; обоє знову взялися за лагодження автомобіля, тоді як Фрек насторожено тинявся обабіч своєї машини, роздумуючи над тим, навіщо він узагалі сьогодні сюди припхався.

Сьогодні тут ніхто не розважався, узагалі ніхто, що було незвично. Він одразу відчув, що за всіма цими жартами крилася якась погана напруга. «Що тут за пиздець коїться?» — подумав Фрек і похмуро заліз до своєї машини, збираючись її завести.

«Невже тут усе теж піде шкереберть,— розмірковував він, — як протягом останніх тижнів це трапилося в будинку Джеррі Фебіна? Раніше тут було прикольно, — думав він, — усі тусили й кайфували, відтягуючись під ейсід-рок, зокрема під The Stones. Донна в шкірянці й чоботях сиділа і набивала капсули, Лакмен скручував косяки й розповідав про семінар із куріння трави та забивання джойнтів, який він планував провести в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, а ще про те, як одного дня він несподівано для самого себе заб’є ідеальний косяк, і його помістять у гелій під скло у „Констіт’юшн-Голл“ як частину американської історії поряд із іншими, так само важливими об’єктами. Пригадуючи минуле,— подумав Фрек,— навіть той день, коли ми з Джимом Беррісом сиділи в „Фіддлерз“... навіть тоді було краще. Це почалося з Джеррі, — вирішив він, — ось що сюди насувається, те, що забрало від нас Джеррі. Як такі прекрасні дні, події й моменти можуть так швидко зійти на пси, і без жодної на те причини, без жодної справжньої причини? Просто — змінитися. Безпричинно».

— Я їду,— сказав Фрек Лакмену й Арктору, котрі спостерігали, як той заводить авто.

— Та ні, чувак, лишайся, — мовив Лакмен з приязною усмішкою. — Ти нам потрібен. Ти ж наш брат.

— Не, я звалюю.

З будинку обережно вийшов Берріс. У руці він тримав молоток.

— Помилились номером,— закричав він, дуже поволі просуваючись уперед, час від часу зупиняючись і дивлячись перед собою, мов крабоподібна істота в кіно.

— Нащо цей молоток? — запитав Лакмен.

— Щоб двигун полагодити, — відказав Арктор.

— Подумав прихопити його з собою, коли побачив у домі, — пояснив Берріс, боязко підступивши до «Олдсмобіля».

— Найнебезпечнішою є та людина,— проказав Арктор, — котра боїться власної тіні.

Це було останнім з того, що, від’їжджаючи, почув Фрек; він задумався над тим, що Арктор мав на увазі: що як він говорив про нього, про Чарльза Фрека? Йому стало соромно. Але, бляха-муха, який сенс лишатися, коли там такі розборки? Хіба це боягузтво? «Ніколи не втручайся ні в які розборки!» — нагадав він собі; це було його життєве кредо. Тож він, не озираючись, поїхав геть. «Нехай собі мочать одне одного, — подумав Фрек. — Кому вони потрібні?» Однак Фреку було прикро, справді прикро залишати їх, ставши свідком такої зловісної зміни, і він знову замислився над тим, що б це могло означати, однак раптом йому подумалося, що все ще знову може змінитися й налагодитися, і це його підбадьорило. Власне, від цього в його голові навіть виникла коротка фантазія, яка розгорталася, поки він оминав невидимі поліцейські машини:

ВОНИ ВСІ СИДІЛИ, ЯК КОЛИСЬ

З ними були навіть ті, хто вмер або в кого поїхав дах, як у Джеррі Фебіна. Вони всі сиділи у чомусь на кшталт ясного прозорого світла, не денного, а якогось навіть кращого, такого, що нагадувало море, яке розтікалося як під, так і над ними.

Донна та кілька інших чувіх виглядали так звабливо — на них були ліфи з зав’язками на шиях та сексуальні штанці або топи з глибокими вирізами без бюстгальтерів під ними. Він чув музику, хоча й не міг визначити, що це був за трек і з якого альбому. «Можливо, Гендрікс! — подумав він. — Ага, старий трек Гендрікса, або от зараз — це вже Дженіс Джоплін. Усі разом: Джим Кроче і Дженіс Джоплін, а особливо Гендрікс. „Перш ніж я помру, — бурмотів Гендрікс, — дайте мені пожити так, як я хочу“». А тоді фантазія раптово перервалася, адже він згадав, що Гендрікс помер і як саме помер Гендрікс, а також Джоплін, не кажучи вже про Кроче. Гендрікс і Дженіс Джоплін загнулися від передозування героїном — і він, і вона — двоє таких чудових кльових людей, двоє шаленців, — і Фрек пригадав, як чув, що менеджер Дженіс лише час від часу видавав їй по кілька сотень баксів; вона не могла отримати все, що заробила, через свою наркотичну залежність. А тоді в його голові залунала її пісня All Is Loneliness, і він заплакав. І в такому стані він поїхав далі, додому.

Сидячи зі своїми друзями у вітальні й намагаючись визначити, чи йому потрібен новий карбюратор, чи відновлений карбюратор, а чи модифікований карбюратор із колектором, Роберт Арктор відчував постійний мовчазний нагляд, електронну присутність голосканерів. І від цього йому було добре.

— Виглядаєш задоволеним, — мовив Лакмен. — Якби мені потрібно було викласти сотню баксів, то я навряд чи був би щасливим.

— Я вирішив проїхатися вулицями, доки не натраплю на такий самий «Олдсмобіль», як у мене, — пояснив Арктор, — а тоді просто зняти з нього карбюратор і нічого не платити. Як це роблять усі наші знайомі.

— Особливо Донна,— погодився з ним Берріс.— Шкода, що вона зайшла тоді в будинок, коли нас не було вдома. Донна краде все, що може підняти, а як не може, то дзвонить своїм друзякам-грабіжникам — вони приїжджають і виносять це для неї.

— Розкажу вам історію, яку я чув про Донну, — сказав Лакмен. — Бачте, одного разу Донна кинула в один із цих автоматів для продажу марок четвертак, у цих автоматах всередині котушка з марками, але автомат виявився несправним і просто продовжував видавати марки одну за одною. Зрештою вона наповнила ними цілий кошик для продуктів. А автомат і далі продовжував їх видавати. Зрештою вона набрала — вони з її друзяками-грабіжниками їх перерахували — понад вісімнадцять тисяч п’ятнадцятицентових поштових марок США. Що ж, усе було круто, окрім того, що Донна Готорн і гадки не мала, що з ними робити. Вона за все життя не написала жодного листа, окрім того, що надіслала своєму юристу, аби той засудив якогось чувака, котрий намахав її на наркоті.

— Донна таке робила? — перепитав Арктор. — У неї є адвокат, який береться за нелегальні справи? Як їй це вдалося?

— Мабуть, просто каже, що чувак висить їй бабло.

— Уявляю собі: злий лист від цього адвоката з приводу продажу наркоти: плати або підеш під суд! — сказав Арктор, захоплюючись вигадливістю Донни, як він це часто робив.

— Хай там як, — продовжив Лакмен, — ось у неї вже цілий кошик з принаймні вісімнадцятьма тисячами американських п’ятнадцятицентових марок. І що їй, в біса, з ними робити? Продати їх знову на поштамті не можна. У будь-якому разі, коли працівники пошти приїдуть обслуговувати автомат, вони довідаються, що той загнувся, і якщо хто-небудь з’явиться перед поштовим віконцем з усіма тими п’ятнадцятицентовими марками, а особливо з цілою котушкою, бляха, вони одразу ж усе зрозуміють; насправді вони вже чекатимуть на Донну, чи не так? Тож вона поміркувала про це — звісно ж, після того як поклала котушку марок у свій MG і поїхала звідти геть — і зателефонувала тим своїм психам-грабіжникам, з якими має справу, і ті приїхали з відбійним молотком, якимось таким із водяним охолодженням і водяним глушником, якимось справді по-особливому навороченим, якого, прости їм Господи, вони також вкрали, і посеред ночі викорчували поштовий автомат із бетону й відвезли його до неї в будинок на «Форді Ранчеро». Який вони, вочевидь, також вкрали. Щоб забрати марки.

— Ти хочеш сказати, що вона продала ті марки? — замилувавшись, запитав Арктор. — З автомату? Одну за одною?

— Вони його перевстановили,— принаймні таке я чув, — вони поставили поштовий автомат на людному перехресті, де ходило багато людей, але так, щоб його не помітила поштова вантажівка, і знову запустили.

— Було б розумніше просто розбити ємність для монет, — зауважив Берріс.

— Тож таким чином вони продавали марки, — сказав Лакмен, — десь протягом кількох тижнів, доки в автоматі вони не закінчилися, що, звичайно, урешті-решт і мало статися. І, бляха-муха, що робити далі? Уявляю собі, як напружувався мозок Донни протягом цих тижнів, цей по-селянському ощадливий мозок... Вона ж походить із родини селян із якоїсь європейської країни. Хай там як, але, коли котушка закінчилася, Донна вирішила переробити автомат під продаж безалкогольних напоїв, які продаються в поштових відділеннях, а це вже справжня відповідальність. І за це можна потрапити за ґрати до кінця життя.

— Це правда? — поцікавився Берріс.

— Що правда? — перепитав Лакмен.

— Ця дівчина — ненормальна,— мовив Берріс.— Її мали б відправити на примусове лікування. Ти ж розумієш, адже через те, що вона вкрала ті марки, нам підвищили податки?

Його голос знову звучав розлючено.

— Напиши владі й розкажи їм про це, — відказав Лакмен із заціпенілим обличчям, яке виражало огиду до Берріса. — І попроси в Донни марку, щоб надіслати листа; вона тобі продасть.

— За повною ціною, — зауважив знавіснілий Берріс.

«На таке, — подумав Арктор, — голосканери витрачатимуть цілі милі дорогої плівки. Це не будуть милі тиші, це будуть цілі милі наркоманського гону».

Він вирішив, що для нього не таким важливим було те, що відбувалося в той час, як Роберт Арктор перебував перед голосканерами, важливо було — принаймні важливо для нього... для кого?., для Фреда? — те, що відбувалося, коли Боб Арктор був десь-інде або спав, і під наглядом сканерів перебували інші. «У такому разі мені потрібно звалити, — подумав він, — як я й планував, залишити цих чуваків самих і запросити сюди інших знайомих. Відтепер я маю зробити свій будинок дуже легкодоступним».

Аж раптом у нього виникла жахлива потворна думка: «Що як, коли я продивлятимуся плівку, то побачу Донну — як вона за допомогою ложки або леза ножа відчиняє вікно, залазить всередину і псує або краде мою власність. Інша Донна: така, якою вона є насправді або принаймні така, якою вона є тоді, коли я її не бачу. Класичний приклад на кшталт: якщо в лісі падає дерево і ніхто цього не бачить, то чи гучно воно це робить? Якою є Донна, коли ніхто за нею не спостерігає?

Невже ця приязна, чарівна, приваблива й дуже добра, надзвичайно добра дівчина, — подумав Арктор, — одразу ж перетворюється на якесь підступне створіння? Чи побачу я зміну, від якої у мене вибухне мозок? У Донні або в Лакмені, у будь-кому з тих, хто мені небайдужий. Щось на кшталт того, що роблять твої домашні улюбленці — кіт або собака,— коли тебе немає вдома... Кіт знімає з подушки наволочку й починає змітати туди всі коштовні речі: електричний годинник і радіо, що стоїть на столику біля ліжка, бритву — усе, що може запхати туди до твого повернення. Він — зовсім інший кіт, коли тебе немає поряд, він обкрадає тебе і здає твої речі в ломбард або смалить твої косяки, або гуляє по стелі, або користується телефоном для міжміських дзвінків... Тільки одному Богу відомо. Кошмар, інший божевільний світ, що ховається по той бік дзеркала, перевернуте навспак місто жахів, яким швендяють невідомі створіння; Донна, що пересувається навкарачки і харчується з мисок для тварин... Будь-які дикі психоделічні штуки, незбагненні і страшні.

Чорт! — подумав він. — Якщо так, то, можливо, і Боб Арктор прокидається посеред ночі з глибокого сну й робить щось подібне. Займається сексом зі стіною. Або приходять які-небудь загадкові потвори, яких він доти ніколи не бачив, ціла купа потвор з головами, які обертаються, мов у сов. І аудіосканери перехоплять кінчені божевільні змови між ним і ними щодо підкладання пластикової вибухівки в чоловічий туалет на станції „Стендард“ задля бозна-якої очманілої цілі. Можливо, подібні речі відбуваються щоночі, а він лише уявляє, що спить, і до ранку усе це завершується.

Можливо, — роздумував він, — Боб Арктор дізнається про себе більше нового, ніж готовий дізнатися, більше, аніж довідається про Донну в її коротенькій шкірянці і Лакмена в його модних шмотках, і навіть про Берріса — можливо, коли нікого немає поряд, Джим Берріс просто лягає спати. І спить, доки хтось не прийде».

Але в цьому він сумнівався. Імовірніше, Берріс діставав схований у безладі й хаосі своєї кімнати, — яка тепер, як і всі решта кімнат у будинку, уперше перебувала під цілодобовим спостереженням,— таємний передавач і надсилав банді шифрованих довбойобів, з якими він вступив у змову, шифровані сигнали з приводу того, про що тільки такі, як вони, і можуть між собою змовлятися. «Ще одна гілка влади», — подумав Арктор.

З іншого боку, Генк і решта чуваків у центрі не надто зрадіють, якщо Боб Арктор піде з дому тепер, коли було витрачено стільки коштів і часу на встановлення систем спостереження. Піде й більше не з’являтиметься: ніколи не з’явиться на жодній із плівок. Таким чином він не міг просто звалити заради досягнення власних планів, знехтувавши їхніми. Зрештою, це були їхні гроші.

За цим сценарієм він муситиме завжди бути актором, котрий виконує головну роль. «Актор, — подумав Арктор. — Боб Актор, на якого полюють; саме він є El Primo здобиччю».

Кажуть, коли вперше чуєш свій голос на записі, то не впізнаєш його. А коли бачиш себе на відео або, як у цьому випадку, у 3D-голограмі, то також не можеш себе впізнати. Ти уявляв собі, ніби ти високий повнотілий чоловік з чорним волоссям, а натомість виявляєшся крихітною худенькою жінкою, до того ж лисою... Саме так воно відбувається? «Упевнений, що Боба Арктора я впізнаю, — подумав він, — хоча б за одягом або методом виключення. Той, хто не є Беррісом або Лакменом, і живе тут, має бути Арктором. Хіба що це один з котів чи собак. Намагатимусь все ж зосередити свій професійний погляд на тих, хто пересувається на двох ногах».

— Беррісе,— сказав Арктор,— я збираюся піти перевірити, чи можна де-небудь дістати товар.

Тоді він вдав, ніби згадав, що в нього немає машини; він сказав це з таким виглядом.

— Лакмене, — мовив він після цього, — твій «Фалькон» їздить?

— Ні, — подумавши, замислено відповів Лакмен. — Не думаю.

— Можна позичити твою тачку, Джиме? — запитав Арктор у Берріса.

— Не думаю... що тобі вдасться з нею впоратися, — відказав Берріс.

Берріс завжди противився, коли хтось намагався позичити його автомобіль, оскільки він здійснив у ньому таємні модифікації, про які нікому не розповідав і які стосувалися:

а) підвіски;

б) двигуна;

в) трансмісії;

г) заднього моста;

ґ) ходової частини;

д) електроніки;

е) переднього моста і керма;

є) а також годинника, прикурювача, попільнички, бардачка. Особливо бардачка. Берріс завжди тримав його замкненим. Радіо також було хитро перероблене (він ніколи не пояснював, як саме й навіщо). Якщо налаштувати його на певну станцію, то чулося лише невиразне клацання з хвилинними інтервалами. Усі кнопки вмикали лише одну-єдину передачу, яку неможливо було зрозуміти, і що дивно, у ньому ніколи не грала рок-музика. Іноді, коли вони складали Беррісу компанію в поїздках за закупівлями і той паркував машину й кудись ішов, залишаючи їх всередині, він налаштовував цю особливу станцію дуже гучно. Якщо вони її змінювали, доки його не було, Берріс ставав замкнутим і дорогою додому відмовлявся говорити й взагалі будь-що пояснювати. Він і досі нічого їм не пояснив. Імовірно, коли він налаштовував своє радіо таким чином, воно транслювало повідомлення:

а) владі;

б) приватній парамілітарній політичній організації;

в) Синдикату;

г) вищим неземним цивілізаціям.

— Я маю на увазі, — мовив Берріс, — що вона їхатиме на...

— Ой блядь! — різко обірвав його Лакмен.— У ній звичайнісінький шестициліндровий двигун, йолопе. Коли ми паркуємося в центрі Лос-Анджелеса, нею керує паркувальник. То чому не зможе Боб? Козел ти!

Боб Арктор також мав у своїй машині кілька додатково встановлених приладів, кілька таємних модифікацій у його власному радіо. Але про них він нікому не розповідав. Щоправда, їх встановив Фред. Або в будь-якому разі хтось встановив, і вони робили щось подібне до того, для чого, як стверджував Берріс, слугували кілька його допоміжних електронних приладів, хоча насправді це було не так.

Наприклад, кожен транспортний засіб правоохоронних органів передає особливі повноспектрові сигнали, які в радіо звичайних машин сприймаються як похибки системи подолання перешкод. Так, наче в поліцейського автомобіля несправна система запалення. Однак Боб Арктор як офіцер захисту правопорядку мав прилад, який, якщо його встановити в авторадіо, міг багато що йому розповісти, тоді як інші люди — більшість людей — чули просто шуми, що не несли в собі жодної інформації. Решта людей навіть не усвідомлювали, що статичні перешкоди, які вони чують, передають певну інформацію. По-перше, різні види шуму повідомляли Бобу Арктору про те, як близько перебуває інший автомобіль правоохоронних органів від його власного, по-друге, до якого саме відділу він належить: міського чи окружного, дорожнього патруля чи федерального і т.д. Він також міг чути щохвилинне клацання, яке слугувало для вимірювання часу в припаркованому автомобілі; ті, хто був усередині, могли визначити, скільки минуло хвилин, не виказуючи себе якимось зайвими рухами. Це ставало в пригоді, наприклад, тоді, коли вони домовлялися штурмувати будинок рівно через три хвилини. «Цт, цт, цт», — цей звук у радіо точно вказував їм, коли минало три хвилини.

Також Арктору було відомо про певну радіостанцію в діапазоні AM, що весь час крутила десять найкращих пісень із надзвичайною кількістю балаканини діджеїв у проміжках між ними, яка в певному сенсі не завжди була просто балаканиною. Якщо радіо було налаштоване на таку станцію і її гомін сповнював салон, той, хто це слухав, чув би звичайнісіньку передачу попмузики й типові нудні діджейські розмови, і або взагалі подався б геть, або ж жодним чином не звернув би увагу на те, що раптом так званий балакучий діджей тим самим приглушеним голосом, яким щойно казав: «А тепер звучатиме пісня для Філа і Джейн, новий трек гурту Cat Stevens під назвою...» — несподівано виголошував щось типу: «Синій автомобіль проїде за милю північніше в напрямку Бастенчеррі, а решті підрозділів...» — і так далі. Ніколи, хоч скільки б чуваків і чувіх їздило з ним, навіть у той час, коли він був зобов’язаний слухати поліцейські повідомлення, наприклад, під час того як відбувалося важливе затримання чи ще якась масштабна операція, до якої могли залучити і його, ніхто нічого не помічав. Або якщо й помічали, то, вочевидь, думали, що їх накрило й у них параноя, і забували про це.

Він також знав про існування багатьох непозначених поліцейських автомобілів типу старих «Шеві» зі встановленими ззаду гучними (і незаконними) трубами та зі стрічками, як у машин для перегонів, зі скаженими на вигляд хіповими чуваками за кермом, котрі ганяли на них на величезних швидкостях — він вираховував їх за допомогою свого радіо, котре працювало як станція передачі й прийому інформації на всіх частотах, коли вони підрізали його або пролітали повз. Він знав, що на них не варто зважати.

До того ж, коли він натискав кнопку, яка мала нібито перемикати його авторадіо з діапазону AM на FM, на певній частоті станція починала грати невиразну фонову музику, але цей шум, що передавався до його машини, фільтрувався і розшифровувався за допомогою спеціального мікрофона-передавача всередині радіо, тож усе, що в цей час промовлялося в салоні його автомобіля, сприймалося обладнанням і транслювалося органам; лише музика, що грала на цій старомодній радіостанції, неважливо як гучно, не передавалася взагалі; її притлумлював фільтр.

Те, що, як стверджував Берріс, він встановив у своєму автомобілі, певною мірою Боб Арктор, будучи офіцером правоохоронних органів під прикриттям, і справді мав у своєму радіо; однак щодо решти модифікацій: підвіски, двигуна, трансмісії та ін. — ні до чого такого він не вдавався. Це було б занадто відкрито й очевидно. І до того ж мільйони схиблених на автомобілях психів могли зробити такі ж наворочені модифікації у їхніх машинах, тож він просто виписав собі досить міцні фрези для коліс і на цьому зупинився. Будь-який потужний автомобіль може обігнати й залишити позаду будь-який інший. Із цього приводу Берріс молов нісенітниці; «Феррарі» мали таку підвіску й управління, з якими не зрівняються жодні «спеціальні таємні модифікації», тож біс із ними. Та й копи не мали змоги їздити на спортивних автомобілях, навіть на дешевих. Не кажучи вже про «Феррарі». Зрештою, все вирішують навички водія.

Хоча однією з можливостей правоохоронця він таки скористався. Незвичайними шинами. У них всередині було щось більше, ніж сталеві обручі, які кілька років тому презентувала компанія «Мішлен» у своїх моделях X. Усередині вони були повністю металеві й швидко зношувалися, проте мали переваги під час швидкої їзди та розгону. Єдиний недолік — зношування — коштував грошей, однак Арктор отримав їх у своєму сервісному центрі задарма, звісно ж, не в автоматі «Доктор Пеппер», де отримував гроші. Це було добре, однак він міг щось виписувати собі таким чином лише в разі абсолютної необхідності. Встановив шини він власноруч, коли ніхто цього не бачив. Так само, як переобладнав радіо.

Єдине, чим він переймався з приводу радіо, були не цікаві носи типу Берріса, а звичайна крадіжка. Через додаткові пристрої заміна коштувала б дорого, і йому довелося б добряче помолоти язиком, щоб її отримати.

Звичайно ж, він також тримав у машині пістолет. Навіть у своїх найбільш диких обдовбаних кислотних фантазіях Берріс ніколи б не здогадався про те, де Арктор насправді його ховав. Берріс думав би, що для цього має використовуватись якесь екзотичне місце, наприклад, кермова колонка, порожнина всередині неї. Або що він схований у бензобаці, звисаючи на дроті, мов пакет коксу у класичному фільмі «Безтурботний наїздник». Це місце, між іншим, було найгіршим сховком у байку. Будь-який правоохоронець, подивившись цей фільм, одразу ж зрозумів би те, що важко далося розумним психіатрам: що двоє байкерів самі хотіли, щоб їх упіймали і, якщо можливо — убили. Пістолет у своїй машині він тримав у бардачку.

Псевдорозумні речі, які постійно торочив Берріс про свій автомобіль, імовірно, мали певний стосунок до реальності, того, чим справді була обладнана машина Арктора, оскільки всі радіохитрощі, якими володів Арктор, насправді були стандартними, і їх показували у вечірньому телеефірі, на ток-шоу про них розповідали експерти з електроніки, які або брали участь у їхній розробці, або читали про них у спеціалізованих журналах, або колись бачили їх, або були звільнені з поліцейських лабораторій і таким чином намагалися помститися. Тож тепер пересічний громадянин (чи, як у своїй псевдоінтелектуальній зарозумілій манері висловлювався Берріс, типовий пересічний громадянин) знав, що жоден «чорно-білий» не ризикує зупинити тюнингований розфарбований смугами, мов для перегонів, «Шеві» 57-го року, за кермом якого летить хтось, схожий на оскаженілого обдовбаного підлітка з пляшкою пива «Курз» у руці, аби потім виявити, що затримав наркослідчого під прикриттям, який переслідував підозрюваного. Тож сьогодні типовий пересічний громадянин знав, як і чому всі ці автомобілі слідчих літали всюди, лякаючи бабусь та цивілів аж до обурення і листів зі скаргами, постійно сигналізуючи про те, ким вони були одне одному і колегам... але що це змінювало? Це могло б стати важливим — неймовірно важливим — тільки якби всілякі покидьки, гонщики, байкери, а особливо дилери, кур’єри та бариги змогли б виготовити і встановити у свої автомобілі такі хитромудрі пристрої.

Тоді вони могли б мчати містом повз патрульні машини. Цілком безкарно.

— У такому разі я піду пішки, — сказав Арктор, чого він, зрештою, й добивався; Берріса і Лакмена він просто розіграв. Він мусив іти пішки.

— Куди підеш? — запитав Лакмен.

— До Донни.

Дістатися до її будинку пішки було майже нереально; кажучи це, він хотів перестрахуватися від того, що хтось напроситься скласти йому компанію. Він одягнув піджак і рушив до дверей.

— Побачимося пізніше.

— Мій автомобіль... — продовжив відмазуватися Берріс.

— Якщо я спробую поїхати на твоїй тачці,— сказав Арктор, — то ще натисну не ту кнопку й злечу над центром Лос-Анджелеса, мов на дирижаблі «Ґуд’єар», а тоді мене за це примусять гасити пожежі на нафтових свердловинах.

— Я радий, що ти з розуміннями поставився до моєї думки,— пробурмотів Берріс, коли Арктор зачинив за собою двері.

Сидячи перед голограмним кубом Другого Монітора, Фред у своєму шифрувальному костюмі відсторонено спостерігав, як на його очах змінювалася голограма. Інші спостерігачі також продивлялися в таємній квартирі голограми, що надходили з інших джерел, здебільшого вони переглядали записи. Однак Фред дивився пряму трансляцію; вона записувалася, але він пропустив записану плівку, щоб побачити передачу, яка саме зараз надходила із занехаяного будинку Арктора.

У широкосмуговому кольоровому зображенні високої роздільної якості голограма показувала Берріса й Лакмена. У найкращому кріслі у вітальні сидів Берріс, схилившись над люлькою для гашишу, яку він намагався змайструвати вже кілька днів поспіль. Його обличчя перетворилося на маску зосередженості, в той час як він накручував білу нитку довкола резервуара люльки. За столиком для кави над обідом з курятини «Свенсонз» згорбився Лакмен, незграбно запихаючи в себе їжу великими шматками й дивлячись по телевізору вестерн. На столику лежало чотири порожні зім’яті його могутньою рукою банки з-під пива; він саме потягнувся за напівпорожньою п’ятою, перекинув її, розлив пиво, підхопив банку й вилаявся. Зачувши лайку, Берріс підвів погляд, поглянув на Лакмена, мов Мімі з «Зіґфріда», а тоді знову взявся за роботу.

Фред продовжив спостерігати.

— Йобаний телик, — пробелькотів Лакмен з повною пелькою їжі, а тоді раптом впустив ложку, схопився заточуючись на ноги, захитався, обернувся до Берріса, піднявши обидві руки, зажестикулював, нічого не кажучи, із відкритим ротом, із якого напівпережована їжа випадала йому на одяг і падала на підлогу. Одразу підбігли голодні коти.

Берріс припинив майструвати свою гашишеву люльку і поглянув на бідолашного Лакмена. У несамовитій метушні, видаючи тепер страшні булькаючі звуки, Лакмен однією рукою змахнув зі столика для кави всі пивні банки та їжу; усе полетіло на підлогу. Нажахані коти відбігли подалі. Незважаючи на це, Берріс і далі сидів та дивився на нього не відриваючи погляду. Лакмен прошкутильгав кілька кроків у напрямку кухні; розташований там сканер на своєму кубі перед очима переляканого Фреда показав Лакмена, який сліпо, навпомацки шукав у напівтемряві кухні склянку, намагався відкрутити кран і набрати у склянку води. Фред підстрибнув перед монітором і завмер, побачивши, як на Моніторі Два Берріс, навіть не підвівшись, продовжив старанно обмотувати резервуар люльки ниткою. Більше Берріс очей не підводив; Монітор Два показував, як він знову зосередився на роботі.

Аудіоплівка загриміла нестримними жахливими звуками агонії: людини, яка задихалася, і страшенного гуркоту речей, що падали на підлогу; Лакмен перекидав каструлі, сковорідки, тарілки і столове приладдя, аби привернути Беррісову увагу. Посеред усього цього шуму Берріс продовжував методично працювати над своєю люлькою для гашишу й не підводив погляду.

У кухні, на Моніторі Один, Лакмен раптом звалився на підлогу, не поступово — спочатку на коліна, а далі повністю, — аз глухим звуком вдарився об неї всім тілом і лишився лежати, розкинувши руки. Берріс продовжував намотувати на люльку нитку, і тепер кутики його рота склалися в легку єхидну посмішку.

Фред завмер на місці, шокований і паралізований водночас. Він потягнувся за телефоном біля монітора, зупинив себе, продовжуючи дивитися.

Кілька хвилин Лакмен нерухомо лежав на кухонній підлозі, тоді як Берріс продовжував обмотувати люльку — він схилився над нею, наче стара бабуся над в’язанням, посміхаючись сам до себе, посміхаючись і трохи розгойдуючись взад-вперед; раптом він зненацька відкинув люльку, підвівся, пильно вдивився в обриси Лакмена, котрий лежав на кухні, поглянув на розбиту склянку біля нього, на весь брухт, сковорідки та побиті тарілки, і його обличчя вмить стало вдавано розгубленим. Берріс зірвав з себе окуляри, його очі перебільшено розширилися, у безпорадному жаху він сплеснув у долоні, заметушився кімнатою, а тоді квапливо підбіг до Лакмена, зупинився за кілька футів від нього і, важко дихаючи, відбіг назад.

«Вибудовує план подальших дій, — зрозумів Фред. — Вдає, що в нього паніка і він щойно помітив, що сталося. Наче до цього його тут не було». На Моніторі Два Берріс закрутився довкола, скрушно зітхнув, його обличчя сильно почервоніло, після цього він пошкандибав до телефону, схопив його, впустив слухавку, підняв тремтячими пальцями... він справді щойно помітив Лакмена, який вдавився на смерть на кухні, і не було нікого поруч, хто б його почув і зміг допомогти. Тож тепер Берріс очманіло намагається викликати допомогу. Занадто пізно.

— Операторе, це називається підрозділ інгаляції чи реанімації? — дивним високим повільним голосом мовив Берріс у слухавку.

— Сер,— пронизливо закричав динамік передачі телефонного сигналу біля Фреда, — хтось не дихає? Ви хочете...

— Думаю, це — серцевий напад, — тепер Берріс різко заговорив своїм звичайним низьким, наполегливим, вдавано професійним, спокійним голосом, голосом людини, яка добре розуміє небезпеку, серйозність ситуації та те, що час невблаганно минає.

— Або напад, або він ненавмисне вдавився їжею...

— Адреса, сер? — перебив його оператор.

— Адреса,— сказав Берріс,— зараз подивимось, адреса...

— Господи, — усе ще стоячи, промовив уголос Фред.

Несподівано Лакмен, що лежав розпростершись на підлозі, конвульсивно вдихнув. Він затремтів, а тоді викашляв шматок, який застряг йому в горлі, прочистив горло і розплющив очі, його погляд свідчив про неабияку розгубленість.

— А, здається, із ним уже все гаразд, — безтурботно проказав у слухавку Берріс. — Дякую вам; допомоги більше не потрібно.

Він швидко поклав слухавку.

— Боже, — нерозбірливо пробурмотів Лакмен, усівшись. — Блядь.

Він гучно захрипів, закашлявся й почав важко вдихати повітря.

— З тобою все добре? — турботливо поцікавився Берріс.

— Мабуть, я вдавився. Я вирубився?

— Не зовсім. Хоча й перебував у стані зміненої свідомості. Кілька секунд. Імовірно, у альфа-стані.

— Господи! Я весь брудний!

Незграбно, похитуючись від слабкості, Лакмену вдалося звестися на ноги. Погойдуючись, немов у нього паморочилося в голові, він став, тримаючись за стіну.

— Уже зовсім деградував, — із огидою пробурмотів він. — Наче старий алкаш.

Лакмен попростував до раковини, щоб вмитися, його хода була непевною.

Спостерігаючи за всі цим, Фред відчув, як страх потрохи відступає. «Із чуваком усе буде гаразд. Але Берріс! Що він за людина? Лакмен очуняв без його допомоги. Який же він виродок, — подумав Фред. — Який же він кінчений виродок. Чим він думає, якщо може ось так просто лишатися бездіяльним в такій ситуації?»

— Так можна й загнутися, — сказав Лакмен, бризкаючи на себе водою з раковини.

Берріс усміхнувся.

— У мене справді добре здоров’я, — мовив Лакмен, ковтаючи воду з чашки. — А що ти робив, доки я тут валявся? Дрочив?

— Ти ж бачив, як я дзвонив по телефону, — відказав Берріс. — Викликав швидку. Я одразу ж узявся за...

— Хуй там, — гнівно відрізав Лакмен і продовжив пити чисту свіжу воду. — Я знаю, як би ти повівся, якби я помер, — ти б обікрав мою заначку. Навіть кишені мої обнишпорив би.

— Мене зачаровують, — промовив Берріс, — ці обмеження в людській анатомії, той факт, що їжі та повітрю потрібно ділити між собою один прохід. Таким чином ризик...

Лакмен мовчки показав йому середній палець.

Скрегіт гальм. Звук клаксона. Боб Арктор хутко озирнувся на нічну дорогу. Біля брівки — спортивна машина із заведеним двигуном; усередині — дівчина, яка махає йому рукою.

Донна.

— Господи, — знову проказав він і подався до брівки.

— Я тебе налякала? — запитала Донна, відчинивши дверцята свого MG. — Я проїхала тебе дорогою до твого будинку, а тоді зрозуміла, що це ти йдеш, тому розвернулася й повернулась. Залазь.

Він мовчки заліз у машину й зачинив за собою дверцята.

— Чого ти тут бродиш? — поцікавилася Донна. — Це через машину? Її досі не полагодили?

— Мене щойно проглючило, — сказав Боб Арктор. — Не те, щоб я щось уявив. Просто...

Він здригнувся.

— У мене є для тебе товар, — мовила Донна.

— Що? — перепитав Арктор.

— Тисяча пігулок «смерті».

— Смерті? — повторив він.

— Ага, високоякісної «смерті». Краще їдьмо.

Вона ввімкнула першу передачу, зрушила з місця і виїхала на дорогу; майже одразу ж перевищила швидкість. Донна завжди їздила занадто швидко, вона впритул під’їжджала до автомобілів, що рухалися перед нею, але вправно давала цьому раду.

— Йобаний Берріс! — сказав Арктор. — Знаєш, як він це робить? Якщо він прагне чиєїсь смерті, він їх не вбиває; він просто тусить поряд, доки не трапляється ситуація, через яку вони можуть померти. А тоді він просто сидить склавши руки. Правду кажучи, він сам же й підлаштовує цю смерть, а тоді виходить сухим із води. Я лише не впевнений, як саме. У будь-якому разі він усе підлаштовує так, щоб вони, блядь, померли.

Він замовк, задумавшись.

— Скажімо, Берріс, — мовив Арктор, — ніколи б не під’єднав до системи запалення твоєї тачки пластикову вибухівку. Він би...

— Гроші маєш? — запитала Донна. — На товар? Це справді Primo, і гроші мені потрібні просто зараз. Мені вони треба сьогодні, бо я хочу ще дещо купити.

— Звісно.

Він мав гроші в гаманці.

— Берріс мені не подобається,— сказала Донна, крутячи кермо, — і я йому не довіряю. Розумієш, він — божевільний. І коли ти перебуваєш поруч із ним, то також божеволієш. А коли його немає, з тобою знову все гаразд. От зараз ти поводишся божевільно.

— Я? — здивовано перепитав Арктор.

— Так, — спокійно мовила Донна.

— Ну, — проказав він. — Господи.

Арктор не знав, що на це відповісти. Особливо через те, що Донна ніколи не помилялася.

— Гей, — бадьоро запитала вона, — а ти міг би зводити мене на рок-концерт? На стадіоні «Анагайм» наступного тижня? Міг би?

— Звісно, — механічно відказав Арктор.

І тут до нього дійшло, що Донна запросила його кудись із нею сходити.

— Доб-р-р-ре! — задоволено сказав він; до нього знову повернулося життя.

У черговий раз ця крихітна чорнява дівчина, яку він так сильно кохав, змусила його почуватися небайдужим.

— Коли саме?

— У неділю після обіду. Я збираюся взяти з собою того темного маслянистого гашишу й добряче накуритись. Вони там нічого не зауважать; там будуть тисячі торчків.

Вона зміряла його критичним поглядом.

— Але ти маєш охайно вдягтися, не підеш же в цьому старомодному дранті, яке ти іноді носиш. Я маю на увазі... — сказала вона м’якіше,— що хочу, аби ти виглядав привабливо, адже ти насправді привабливий.

— Добре,— погодився він, зачарований.

— Поїдемо до мене,— мовила Донна, на шаленій швидкості ведучи свою маленьку машину крізь ніч.— У тебе ж і справді є гроші? Ти віддаси їх мені, а тоді ми закинемось кількома пігулками і по-справжньому кайфонемо, а може, ти захочеш купити пляшку «Саузерн Комфорт», і ми ще й бухнем.

— О, круто, — щиро відказав Арктор.

— Але насправді сьогодні ввечері, — сказала Донна, скинувши швидкість і скерувавши машину на свою вулицю, а тоді на доріжку перед будинком, — я дико хотіла б з’їздити в автомобільний кінотеатр. Я купила газету й прочитала програму, але не знайшла нічого вартісного, окрім як у «Торренс», тільки в них уже почалося. Вони почали показувати о п’ятій тридцять. Засада.

Він звірився з годинником.

— У такому разі ми спізнилися...

— Ні, ми ще можемо побачити більшу частину.

Зупинивши автомобіль, вона тепло всміхнулася Арктору й вимкнула двигун.

— Вони показують усі фільми «Планета мавп», усі одинадцять; початок о 7:30 вечора, а завершуються фільми аж о 8-й завтрашнього ранку. Поїду на роботу прямо з кіно, тому зараз мені треба переодягтися. Сидітимемо навалені в кіно і цілу ніч питимемо «Саузерн Комфорт». Круто, правда?

Донна глянула на нього з надією.

— Гаразд, — погодився Арктор.

— Ура, ура, ура.

Вона вистрибнула з машини і оббігла її довкола, щоб допомогти йому відчинити маленькі дверцята.

— Коли ти востаннє бачив усі частини «Планети мавп»? Цього року я бачила більшість із них, але на останніх фільмах мені стало недобре, і я змушена була звідти звалити. Це трапилося через сендвіч із шинкою, який я купила в кінотеатрі. Це мене справді збісило; я пропустила останню картину, де викривається, що всі відомі люди в історії, такі як Лінкольн і Нерон, насправді були мавпами і з самого початку керували людьми впродовж усієї історії. Саме тому я тепер так хочу їх подивитись.

Коли вони підходили до дверей її будинку, вона заговорила тихіше.

— Вони отруїли мене, продавши цей сендвіч, тож ось що я зробила — тільки не видавай мене — наступного разу, коли ми поїхали в кінотеатр, у той, що в Ла Абра, я запхала в приймач автомату з сендвічами зігнуту монету і ще кілька в інші автомати, щоб їм віддячити. Ми з Ларрі Тейлінґом — ти ж пам’ятаєш Ларрі? Я з ним тоді зустрічалася, — погнули цілу купу четвертаків та п’ятдесятицентовиків за допомогою його лещат і великого гайкового ключа. Звичайно ж, я перевірила, щоб усі автомати належали саме цій фірмі, а тоді ми нахуй вивели кілька з них із ладу, практично всі, якщо бути до кінця чесною.

Вона повільно й поважно відчинила двері ключем, і всередині їх зустріло тьмяне світло.

— Зливати тебе невигідно, Донно, — відказав Арктор, заходячи в її маленьке чисте помешкання.

— Не ставай на ворсистий килимок, — мовила вона.

— А куди тоді мені стати?

— Просто не рухайся або стань на газету.

— Донно...

— Тільки не потрібно мені зараз нести всяке лайно з приводу того, що тобі доводиться стояти на газеті. Знаєш, скільки мені коштує чистка килимка?

Вона стояла, розстібаючи куртку.

— Ощадливість, — сказав Арктор, знімаючи свій піджак. — Ощадливість, властива французьким селянам. Ти хоч колись що-небудь викидаєш? Ти зберігаєш навіть ті шматки нитки, що закороткі для...

— Колись, — відказала Донна, струшуючи своїм довгим чорним волоссям і вислизаючи з куртки, — я збираюся вийти заміж, і тоді мені знадобиться все те, що я приберегла. Коли виходиш заміж, тобі одразу стає потрібним усе, що є. От, наприклад, ми якось побачили на сусідньому подвір’ї велике дзеркало; нам довелося витратити понад годину, щоб утрьох перенести його через паркан. Колись...

— Скільки з того, що ти приберігаєш для кращих днів, ти купила, — запитав він, — а скільки вкрала?

— Купила?

Не розуміючи, вона зазирнула йому в обличчя.

— Що ти маєш на увазі під «купила»?

— Ну, так, як ти купуєш наркоту, — пояснив він. — Як коли купують наркотики. Як зараз.

Арктор дістав гаманця.

— Я даю тобі гроші, правильно?

Донна кивнула, слухняно (щоправда, здебільшого з ввічливості), однак із гідністю дивлячись на нього. У її погляді була певна стриманість.

— А тоді ти даси мені за них пакет наркоти, — мовив він, тримаючи в руці готівку. — Я кажу про те, що купити — це відповідник у ширшому світі людських ділових стосунків того, що відбувається між нами зараз, коли ми купуємо й продаємо наркоту.

— Думаю, я зрозуміла, — сказала Донна.

Її великі темні очі дивилися на нього спокійно, але дещо насторожено. Вона справді прагнула це збагнути.

— Скільки, наприклад, тоді, коли ви на ходу обікрали вантажівку з «Кока-Колою» — скільки пляшок ви стирили? Скільки ящиків?

— На місяць вистачило, — відповіла Донна. — І мені, і моїм друзям.

Він зміряв її осудливим поглядом.

— Це як бартер, — сказала вона.

— А що... — засміявся Арктор. — Що даєш взамін ти?

— Я вся віддаюся цьому.

Тепер він розреготався.

— Віддаєшся кому? Водію вантажівки? Мабуть, він мусить усе це компенсувати з власної кишені...

— Компанія «Кока-Кола» — це капіталістична монополія. Ніхто, окрім них, не може виробляти «колу». Це так само, як ти мусиш скористатися послугами телефонної компанії, коли хочеш комусь подзвонити. Усе це — капіталістичні монополії. Ти знаєш, — її темні очі зблиснули, — що формула «Кока-Коли» — це таємниця, яку впродовж багатьох десятиліть пильно оберігають і яка відома лише кільком людям, членам однієї родини, і що коли останній з тих, хто знає формулу, помре, «Кока-Коли» більше не буде? Саме на цей випадок існує запасна формула, яку зберігають на аркуші паперу в якомусь сейфі, — замислено додала вона. — Цікаво, де саме... — пробурмотіла Донна собі під ніс, її очі поблискували.

— Тобі і твоїм друзям ніколи не знайти формулу «Кока-Коли», навіть якщо мільйон років шукатимете.

— А НАХУЯ ВЗАГАЛІ ВИРОБЛЯТИ «КОЛУ», ЯКЩО її МОЖНА КРАСТИ З ЇХНІХ ВАНТАЖІВОК? У них багато машин. Ти постійно бачиш, як вони їздять, до того ж їздять дуже повільно. Я прилаштовуюся до них ззаду, щойно трапляється нагода; це їх бісить.

Донна подарувала йому хитру, підступну, прекрасну, пустотливу посмішку, немов намагаючись заманити його у свій дивакуватий світ, у якому вона наздоганяла повільну вантажівку і з кожним разом навісніла все більше, і ставала дедалі нетерплячішою, а коли вантажівка зупинялася, то замість того, щоб проїхати повз, як зробив би інший водій, вона також зупинялася, і вони грабували все, що було у фургоні. Навіть не стільки через те, що вона була крадійкою, і не заради помсти — просто тоді, коли вантажівка врешті-решт зупинялася, Донна вже так довго дивилася на ці ящики з «Колою», що встигла вигадати, що вона зробить із кожним із них. Її нетерплячість перетворилася на винахідливість. Донна завантажила свою машину — не MG, а більший «Камаро», на якому вона їздила раніше, перед тим як його розбила, — ящиками «Кока-Коли», і тоді впродовж цілого місяця вона зі своїми нікчемними друзями пила стільки безкоштовної «Коли», скільки хотіла, а після цього...

Вона здала порожні пляшки в різні крамниці й отримала за них гроші.

— А що ти зробила з кришечками? — якось запитав її Арктор. — Загортаєш у муслін і зберігаєш у своїй кедровій скрині?

— Я їх викинула, — похмуро відказала Донна. — З кришечками від пляшок «Коли» нічого не зробиш. Вони більше не проводять жодних акцій.

Вона зникла в сусідній кімнаті, повернулася з кількома поліетиленовими пакетами.

— Хочеш перерахувати? — поцікавилася вона. — Тут точно тисяча. Перед тим як за них заплатити, я зважила їх на своїх вагах.

— Все гаразд, — сказав Арктор.

Він узяв у неї пакети, а вона в нього гроші, і він подумав: «Ось мені знову випала нагода кинути тебе за ґрати, Донно, але, мабуть, я ніколи цього не зроблю, хай що б ти скоїла і навіть якби зробила щось мені, бо в тобі є щось прекрасне, щось сповнене життя, щось чудове, і я не можу це знищити. Не розумію, що це, але воно в тобі є».

— Можна мені десяток? — попросила вона.

— Десять? Десять пігулок? Звісно.

Арктор відкрив один з пакетів — його було важко розпакувати, але він мав досвід — і відрахував їй рівно десять. А тоді — десять собі. І знову закрив пакет. Після цього відніс пакети до свого піджака в шафі.

— Знаєш, що вони зараз роблять у музичних крамницях? — енергійно запитала Донна, щойно він повернувся.

Її десять пігулок уже встигли зникнути; вона сховала їх до заначки.

— Я про касети.

— Арештовують тебе, якщо ти їх крадеш, — відказав він.

— Вони так завжди робили. Але що вони роблять зараз? Бачив, коли приносиш який-небудь альбом до каси, працівник знімає з нього приклеєний цінник? То вгадай, що. Вгадай, що я дізналася і за що мало не поплатилася.

Вона впала в крісло, радісно й очікувально посміхаючись, і дістала загорнутий у фольгу кубик, у якому він впізнав шматочок гашишу ще до того, як вона його розгорнула.

— Це не просто цінник. У ньому ще знаходиться шматочок якогось сплаву, і якщо працівник крамниці не зніме цю наліпку на касі, і ти намагатимешся пронести її крізь двері, спрацює сигналізація.

— Чому ти кажеш, що мало за це не поплатилася?

— Просто переді мною якась мала дурепа намагалася винести одну касету під жакетом, спрацювала сигналізація, її затримали, і приїхали лягаві.

— А скільки було під жакетом у тебе?

— Три.

— А в машині в тебе була наркота? — запитав Арктор. — Адже якщо вони схоплять тебе на крадіжці касети, то заарештують авто, а оскільки тебе повезуть на допит у центр, то, звичайно ж, твою машину забере евакуатор, і тоді в ній знайдуть наркоту і пов’яжуть тебе ще й за неї. Б’юсь об заклад, це трапилося ще й не тут; я впевнений, що ти зробила це там, де ти...

Він почав було казати: «Де ти не знаєш нікого з правоохоронців, які могли б втрутитися», — але не міг закінчити речення, бо мав на увазі себе; якби Донну коли-небудь загребли, принаймні там, де він мав якийсь вплив, він би дупу собі надірвав, лиш би їй допомогти. Однак він нічого не зміг би зробити, скажімо, в окрузі Лос-Анджелес. І якщо таке станеться, а, зрештою, воно таки станеться, то це трапиться саме так: занадто далеко, там, де він не зможе про це ані почути, ані прийти на допомогу. У його голові почав крутитися сценарій, жахлива фантазія: Донна, як тоді Лакмен, умирає, і ніхто її не чує, нікого це не обходить, і ніхто нічого не робить; можливо, вони чують, проте, як і Берріс, лишаються відстороненими та бездіяльними, доки для неї все не закінчується. Вона не помре в буквальному сенсі, як Лакмен — Лакмен? Тобто, як міг померти Лакмен. Але будучи залежною від Препарату С, вона не просто потрапить до в’язниці — у неї почнеться ломка, абстиненція. А оскільки вона ще й барижить, а не лише вживає, і до того ж ще й ця крадіжка, її закриють надовго, і з нею трапиться багато інших жахливих речей. Тож коли вона повернеться, це вже буде інша Донна. Її м’який турботливий вираз обличчя, який так йому подобається, її тепло — усе це перетвориться на бозна-що, у будь-якому разі на щось порожнє й забагато разів використане. Донна перетвориться на річ; і колись таке станеться з ними усіма, але він сподівався, що з Донною це трапиться не за його життя. І не там, де він нічим не зможе зарадити.

— Запальна,— безрадісно мовив він,— але не Полохлива.

— Це ще що означає? — спершу вона не зрозуміла. — А, транзакційний аналіз. Але коли я курю гаш...

Донна дістала свою маленьку кругленьку керамічну люльку у формі морського їжака, яку вона виготовила власноруч, і підпалила її.

— Тоді я — Сонна.

Глянувши на Арктора яскравими й щасливими очима, вона засміялася й простягнула йому свою дорогоцінну люльку.

— Я тебе накурю,— промовила вона.— Сідай.

Коли він всівся, вона підвелася, постояла, розкурюючи гашишеву люльку, після цього підступила до Арктора, нахилилася, і коли він розтулив рота: — «Мов пташеня»,— подумав він, він завжди так думав, коли вона це робила,— Донна видихнула в нього струмінь міцного сірого гашишевого диму, водночас сповнюючи його своєю гарячою, зухвалою та невиправною енергією, що, однак, заспокоювала й розслабляла їх обох: її, що накурювала, і Боба Арктора, котрий, власне, курив.

— Я кохаю тебе, Донно,— сказав він.

Це накурювання замінювало Арктору сексуальні стосунки з Донною, і, можливо, це було навіть краще; цей досвід був для нього надзвичайно цінним; це було так інтимно і до того ж дуже дивно, якщо розглядати його з такого погляду, оскільки спершу вона могла ввести щось всередину нього, а тоді, якщо вона мала бажання, він вводив щось у неї. Проводився рівноправний обмін, з обох сторін, доки не закінчувався гашиш.

— Ага, я шарю, ти мене кохаєш,— відказала вона, засміялася й, посміхаючись, сіла поряд із ним, щоб затягнутися люлькою самій.