Чарльз Фрек також роздумував над тим, щоб податися в «Нью-Пас», настільки його вразила божевільна поведінка Джеррі Фебіна.
Сидячи з Джимом Беррісом у кав’ярні «Фіддлерз Трі» у Санта-Ані, він похмуро грався зі своїм глазурованим пончиком.
— Це — важке рішення, — мовив він, — вони змушують тебе просто зіскочити. Тільки сидять коло тебе день і ніч, щоб ти не міг себе вбити або відгризти собі руку, але в жодному разі нічого тобі не дають. Типу такого, як приписав би лікар. Наприклад, валіум.
Посміюючись, Берріс розглядав свій сирний бургер «петті мелт», що складався зі штучного розплавленого сиру та несправжнього яловичого фаршу на особливому органічному хлібі.
— Що це за хліб? — поцікавився він.
— У меню подивись,— відказав Фрек.— Там написано.
— Якщо ти на це підеш, — мовив Берріс, — у тебе з’являться симптоми, пов’язані з основними рідинами тіла, зокрема тими, що в мозку. Я кажу про катехоламіни, як-от норадреналін та серотонін. Дивись, як це працює: Препарат С та й фактично будь-яка наркота, що викликає залежність, але перш за все Препарат С, впливає на катехоламіни так, що ураження відбувається й локалізується на субклітинному рівні. Виникає біологічна контрадаптація, і в певному сенсі вона незворотна.
Він відкусив величезний шматок правої частини свого «петті мелта».
— Колись вважалося, що такі наслідки спричиняють лише алкалоїдні наркотики, як героїн.
— Я ніколи не ширяюсь герою. Це ж транк.
Зваблива й гарненька офіціантка в жовтій формі, з пишними цицьками й білявим волоссям підійшла до їхнього столика.
— Привіт, — сказала вона. — Усе гаразд?
Чарльз Фрек перелякано зиркнув на неї.
— Тебе звуть Петті? — запитав її Берріс, подаючи знак Чарльзу, що все добре.
— Ні, — вона вказала на бейдж з іменем на своїй правій цицьці. — Бет.
«Цікаво, як звати ліву», — подумав Фрек.
— Офіціантку, що обслуговувала нас минулого разу, звали Петті, — мовив Берріс, непристойно розглядаючи дівчину. — Як сендвіч.
— Мабуть, усе ж не як сендвіч. Думаю, її ім’я пишеться по-іншому.
— Усе — пречудово, — сказав Берріс.
Над його головою Фреку ввижалася хмарка, яка відображала думки. У ній Бет роздягалася й стогнала, заохочуючи їх її трахнути.
— Тільки не в мене,— проказав Чарльз.— У мене багато проблем, яких інші люди не мають.
— Мають, і більше людей, аніж ти собі думаєш. До того ж їхня кількість щодня зростає, — розважливим голосом заперечив Берріс. — Це світ хвороб, і поступово він стає дедалі гіршим.
Над його головою хмаринка з думками також стала виглядати гірше.
— Бажаєте замовити щось на десерт? — поцікавилася, посміхаючись до них, Бет.
— Наприклад? — з підозрою запитав Чарльз.
— У нас є свіжі пироги: полуничний і персиковий, — посміхнулася офіціантка,— власного виробництва.
— Ні, не треба нам ніякого десерту,— сказав Фрек.
Дівчина пішла далі.
— Це для старих бабів, — мовив він до Берріса, — ці фруктові пироги.
— Твоя ідея щодо реабілітації,— сказав Берріс,— безперечно розхитала тобі нерви. Це — прояв цілеспрямованих негативних симптомів, твого страху. Це в тобі говорить наркотик, щоб втримати від «Нью-Пас» і не дозволити з нього злізти. Розумієш, усі симптоми мають свою ціль, позитивні вони чи негативні.
— Ніхріна собі, — пробурмотів Чарльз.
— Негативні проявляються у вигляді прагнень, які навмисно генеруються всім тілом, щоб змусити власника, — яким у цьому випадку є ти, — несамовито шукати...
— Перше, що вони роблять з тобою, коли ти приходиш у «Нью-Пас»,— сказав Фрек,— це відрізають тобі член. Як наочний приклад. А тоді роблять з тобою, що їм тільки заманеться.
— А потім вони вирізають селезінку, — мовив Берріс.
— Вони що? Що вирізають?.. А що вона робить, ця селезінка?
— Допомагає тобі засвоювати їжу.
— Як?
— Прибираючи з неї целюлозу.
— То, гадаю, після цього...
— Лише їжа без целюлози. Ні гашу, ні анаші.
— І як довго так можна прожити?
— Залежить від твоєї поведінки, — відповів Берріс.
— Скільки в середньостатистичної людини селезінок?
Він знав, що зазвичай людина має дві нирки.
— Це залежить від ваги й віку.
— Чому? — Фрек відчув у цьому щось глибоко підозріле.
— З роками в людини виростає їх усе більше. Коли тобі вісімдесят...
— Ти наді мною знущаєшся.
Берріс засміявся. «Завжди сміється з дивних речей, — подумав Чарльз.— Нереальним таким сміхом, немов щось ламається».
— То чому ти вирішив, — спокійно запитав Берріс, — записатися на стаціонарну терапію в реабілітаційному центрі для наркоманів?
— Джеррі Фебін, — відповів Чарльз.
Берріс легковажно махнув рукою.
— Джеррі — особливий випадок. Одного разу я бачив, як Джеррі Фебін, хитаючись, бігав туди-сюди, падав і обсирався не тямлячи хто він такий, намагаючись змусити мене оглянути його й виявити, чим він отруївся — швидше за все, це був сульфат талію... Його використовують для виготовлення інсектицидів та труєння щурів. Його підставили, хтось йому відплатив. Мені спадає на думку з десяток різноманітних токсинів та отрут, які могли...
— Є й інша причина, — мовив Фрек. — У мене знову закінчується товар, і я цього не переживу; постійно опинятися на голяках і не знати, блядь, чи вдасться мені дістати ще взагалі.
— Що ж, ми не можемо бути впевнені навіть у тому, чи побачимо наступний схід сонця.
— Але, бляха — я зараз на таких голяках, що зосталися лічені дні. І до того ж... Думаю, мене хтось розводить. Я не можу вживати їх так швидко; хтось, блядь, тирить із моєї нички.
— Скільки пігулок ти хаваєш щодня?
— Це дуже важко вирахувати. Але не так вже й багато.
— Розумієш, з часом виникає толерантність.
— Так, звісно, але не така. Я не витримую більше лишатися на голяках і... З іншого боку... — згадав він,— здається, я знайшов новий канал. Ця тьолка, Донна. Донна, якось її там ще.
— А, дівчина Боба.
— Його баба, — киваючи, сказав Чарльз.
— Ні, він ніколи не залазив до неї в труси. Тільки намагається.
— Вона надійна?
— У якому сенсі? Щоб переспати чи... — Берріс підвів руку до рота і вдав, ніби щось ковтає.
— Це ще що за вид сексу? — і потім Чарльза осінило. — О, ага, друге.
— Доволі надійна. Неуважна дещо. Чого й варто очікувати від дівок, зокрема від брюнеток. Мозок у неї між ногами, як і в більшості з них. Мабуть, ничка там само, — він зареготав. — Ничка з усім товаром.
— Арктор ніколи не дер Донну? — нахилився до Берріса Фрек. — Говорить так, наче дер.
— Це ж Боб Арктор, — відказав Берріс. — Він говорить так, наче багато що робив. Але це не одне й те саме, навіть близько.
— Ну, а як так сталося, що він з нею не спав? У нього що, не встає?
Із мудрим виглядом Берріс задумався, досі пиляючи свій «петті мелт»; тепер він роздер його на малесенькі шматочки.
— У Донни проблеми. Можливо, вона сидить на наркоті. Узагалі ця її відраза до тілесного контакту — нарки втрачають інтерес до сексу, розумієш, завдяки тому, що їхні органи розбухають від вазоконстрикції. А Донні, як я помітив, властива непересічна нездатність до сексуального збудження, аж до неприродного рівня. І не лише стосовно Арктора, а й... — Берріс витримав понуру паузу, — решти чоловіків також.
— Бляха, то ти хочеш сказати, що вона не поведеться.
— Поведеться, — мовив Берріс, — якщо до неї правильно підійти. Наприклад... — він таємниче зиркнув на Чарльза, — я можу показати тобі, як з нею переспати за дев’яносто вісім центів.
— Я не хочу з нею спати. Я просто хочу в неї купувати.
Чарльз Фрек почувався трохи ніяково. У Беррісі завжди було щось, від чого в нього виникало неприємне відчуття в животі.
— А чому дев’яносто вісім центів? — запитав він. — Грошей вона не візьме; вона не трахається за бабло. Так чи інакше, Донна — тьолка Боба.
— Прямо їй гроші ніхто не платитиме, — сказав Берріс у своїй педантичній вченій манері. Він нахилився до Чарльза, між його волохатими ніздрями аж тремтіли хтивість і підступність. І не тільки — навіть зелені скельця його окулярів запітніли.
— Донна сидить на коксі. Поза сумнівом, вона розсуне ноги перед тим, хто дасть їй грам кокаїну, особливо якщо в нього додати певні рідкісні хімікати, які я, звісно ж, лише в наукових цілях, достеменно дослідив.
— Я б не хотів, щоб ти про неї так говорив, — мовив Фрек. — Та й у будь-якому разі грам чистого кокаїну зараз коштує більше сотні доларів. Хто стільки має?
— Я можу отримати грам чистого коксу,— напівпчихнувши, заявив Берріс, — і це коштуватиме мені, тобто самі інгредієнти, з яких я його готуватиму, не рахуючи вартості моєї роботи, менше ніж долар.
— Триндиш.
— Я тобі продемонструю.
— І де ж ти береш ці інгредієнти?
— В крамниці «7-11»,— відказав Берріс і зірвався на ноги, у захваті порозкидавши довкола шматочки «петті мелта».
— Розрахуйся, — сказав він, — і я тобі покажу. Удома я обладнав тимчасову лабораторію, доки не маю змоги створити кращу. Ти зможеш побачити, як я отримую грам кокаїну із легальних товарів загального вжитку, відкрито куплених у продуктовій крамниці «7-11», загальною вартістю менше ніж долар.
Берріс рушив проходом.
— Ходімо, — його голос звучав наполегливо.
— Звісно, — погодився Фрек, розраховуючись і рушаючи за ним.
«Бреше на чому світ стоїть, — подумав Чарльз. — А може, й ні. Після стількох хімічних експериментів, скільки зробив він, після того, як він стільки начитався в окружній бібліотеці... можливо, у цьому щось є. Подумати тільки про вигоду, — замислився він. — Лишень подумати, скільки ми зможемо заробити бабла!»
Він поквапився за Беррісом, котрий вже діставав ключі від своєї «Карманн Джії», проходячи повз касу у своєму завеликому льотному комбінезоні.
Вони припаркувалися на стоянці крамниці «7-11» і зайшли всередину. Як і зазвичай, біля прилавка стояв здоровий тупий коп, котрий робив вигляд, що читає порнографічний журнал; насправді ж, Чарльз Фрек знав, що він слідкує за всіма, хто заходить, щоб виявити, чи не збираються вони вчинити пограбування.
— Що нам тут треба? — поцікавився він у Берріса, який безцільно ходив уздовж рядів із їжею.
— Балончик «Соларкейну», — відповів Берріс.
— Спрей проти сонячних опіків?
Чарльз Фрек до кінця не вірив у те, що відбувалося, однак з іншого боку — хтозна? Хто може знати напевне? Він пішов услід за Беррісом до каси; цього разу заплатив Берріс.
Вони купили балончик «Соларкейну» й після цього, пройшовши повз копа, повернулися до автомобіля. Берріс різко виїхав зі стоянки і помчав вулицею, набираючи швидкість, не звертаючи уваги на знаки обмеження, доки не спинився перед будинком Боба Арктора, біля якого у високій траві газону лежали старі, жодного разу не розгорнуті газети.
Вилазячи з машини, Берріс прихопив із собою якісь прилади з дротами, що звисали з заднього сидіння. «Вольтметр, — помітив Фрек. — Ще один прилад для вимірювання й паяльник».
— Це навіщо? — поцікавився він.
— Мені доведеться довго й тяжко працювати, — відказав Берріс, несучи ці речі й «Соларкейн» у дім. Він простягнув Чарльзу ключ від дверей.
— І, вочевидь, мені за це не заплатять. Як завжди.
Фрек відчинив двері, і вони увійшли всередину. Два коти й пес кинулися до них, видаючи звуки, сповнені надії; Чарльз і Берріс обережно відсунули їх від себе ногами.
За кілька тижнів в одному з закутків кухні Берріс зібрав безладну подобу лабораторії, скрізь були розкидані пляшки й шматки якогось непотребу, нічого не варті на вигляд речі, які він накрав звідусіль. Чарльз знав, що Берріс покладався радше на свою геніальність, ніж на працьовитість. «Для досягнення мети треба вміти застосувати першу річ, що трапиться тобі до рук, — проповідував він. — Канцелярську кнопку, скріпку для паперів, частину агрегата, інша частина якого була зламана або ж десь загубилася...» Фреку здавалося, наче в цьому місці облаштував свою контору якийсь пацюк, який проводив експерименти, послуговуючись тим, що пацюкам до вподоби.
За задумом Берріса, потрібно було спершу відірвати від рулону, що лежав біля раковини, целофановий пакет і випускати в нього вміст балончика, доки той не спорожніє або ж принаймні не забракне газу.
— Це — нереально, — мовив Чарльз. — Просто нереально.
— Вони навмисне,— бадьоро розповідав Берріс за роботою, — змішали кокаїн із олією, щоб його неможливо було відокремити. Але завдяки своїм знанням хімії я точно знаю, як відділити кокс від олії.
Він почав енергійно сипати сіль на в’язку масу в кульку. Потім вилив суміш у скляну банку.
— Я його заморожу, — посміхаючись, виголосив Берріс, — від чого кристали кокаїну піднімуться догори, оскільки вони легші за повітря. Я маю на увазі за олію. А після цього буде потрібна остання маніпуляція, яку я, звісно ж, тримаю в таємниці, однак вона включає в себе складний методичний процес фільтрування.
Він відкрив морозилку над холодильником і обережно поставив туди банку.
— Скільки вона там пробуде? — запитав Фрек.
— Пів години.
Берріс дістав одну зі своїх самокруток, підпалив, а тоді підійшов до купи вимірювального електрообладнання. Він зупинився перед ним, роздумуючи й потираючи бороду.
— Ага,— мовив Чарльз,— але я хочу, щоб ти знав: навіть якщо тобі вдасться отримати з цього цілий грам чистого кокаїну, я не зможу скористатися ним, щоб... ну ти розумієш, щоб залізти Донні в труси. Це буде так, наче я її купую; ось що все це означатиме.
— Це — обмін, — виправив його Берріс. — Ти даєш подарунок їй, вона — тобі. Найцінніший дар, який є у жінки.
— Вона зрозуміє, що її купують.
Чарльз достатньо знав Донну, аби це зрозуміти — вона одразу ж його розкусить.
— Кокаїн — це афродизіак, — пробурмотів Берріс собі під ніс; він встановлював вимірювальні прилади біля Аркторового цефалохромоскопа, що був найціннішою річчю Боба. — Після того як вона знюхає добрячу дозу, сама ж буде рада розкарячитись.
— Бляха-муха, чувак, — запротестував Фрек. — Ти ж про дівчину Боба говориш. Він мій друг і той, з ким ви з Лакменом разом живете.
Берріс умить підвів свою кошлату голову; деякий час він пильно дивився на Чарльза.
— У Бобі Аркторі є багато такого, про що ти не здогадуєшся, — мовив він. — Про що ніхто з нас не здогадується. Ти все бачиш спрощено й наївно і віриш у те, у що він хоче, щоб ти вірив.
— Він нормальний чувак.
— Звичайно,— киваючи й шкірячись, відказав Берріс.— Безсумнівно. Один з найкращих в усьому світі. Але я — тобто ми, ті, хто уважно й пильно спостерігали за Арктором — помітили в ньому певні суперечності. Як у структурі його особистості, так і в поведінці. У його загальному ставленні до життя. У його самій, так би мовити, внутрішній природі.
— Можеш навести щось конкретне?
Очі Берріса затанцювали за зеленими скельцями окулярів.
— Те, що твої очі танцюють, нічого мені не говорить, — сказав Фрек. — Що трапилося з цефаскопом, що ти за нього взявся?
Він підійшов ближче, щоб і собі подивитися.
— Скажи мені, що там унизу з дротами, — мовив Берріс, трохи нахиляючи центральну раму вбік.
— Вони тут перерізані, — відповів Чарльз. — Іще ціла купа місць, де хтось ніби навмисне спричинив замикання. Чия це робота?
Радісні очі Берріса, які немов повнилися якимось знанням, і досі танцювали, виказуючи неабияке задоволення.
— Слухай, ця хитродупа фігня на мене не подіє, — сказав Фрек.— Хто поламав цефаскоп? І коли це трапилося? Ти це щойно помітив? Коли я бачив Арктора минулого разу, а це було позавчора, він нічого не казав.
— Можливо, він був ще не готовий про це говорити, — зауважив Берріс.
— Що ж, — мовив Чарльз, — мені здається, ти говориш якимись кінченими загадками. Думаю, я все ж поїду до однієї з резиденцій «Нью-Пас», запишусь на курс, зіскочу, переживу ломку й пройду терапію, цю їхню нищівну гру, день і ніч буду собі там з ними і не муситиму перебувати поруч із такими божевільними, як ти, котрі несуть усіляку фігню і яких я не розумію. Я й сам бачу, що хтось похєрив цей цефаскоп, але ти нічого мені не кажеш. Ти хочеш сказати, Боб Арктор сам це зробив зі своїм власним дорогезним обладнанням, так чи ні? Що ти взагалі хочеш сказати? Краще б я жив у «Нью-Пас», де мені не доводилося б день за днем копирсатися в цьому безглуздому лайні, у яке я взагалі не в’їжджаю, і як не з тобою, так ще з якимось таким, як ти, кінченим психом, таким самим обдовбаним.
Він люто зиркнув на Берріса.
— Я цей передавач не ламав, — поворушивши вусами, багатозначно мовив той, — і дуже сумніваюся, що це зробив Ерні Лакмен.
— Я дуже сумніваюся, що Ерні Лакмен за все своє життя взагалі щось пошкодив, окрім того разу, коли нажерся паршивої кислоти і викинув з вітальні столик для кави і все, що трапилося під руку, через вікно на стоянку, у тій квартирі, де вони жили, він і та тьолка Джоан. Але це інше. Зазвичай Ерні тримає раму краще, ніж будь-хто з нас. Ні, Ерні нізащо не поламав би чийсь цефаскоп. І Боб Арктор теж — тим паче він же його, хіба ні? Він що, встав би тихенько посеред ночі і, сам того не знаючи, зробив би собі таку лажу? Це хтось інший зробив, щоб йому нашкодити. Ось як це було.
«Мабуть, це ти зробив, довбойоб сраний! — подумав він. — Ти й у техніці шариш, і з головою не дружиш».
— Тому, хто це зробив, — сказав Фрек, — місце у Федеральній нейроафазійній клініці або на цвинтарі. Як на мене, то краще — на цвинтарі. Боб справді любив свій цефаскоп «Алті»; я бачив, як він його вмикав, вмикав, щойно повертався ввечері з роботи, одразу як заходив у двері. У кожного є річ, яку він цінує. Він цінував його. Тому я й кажу, чувак, це паскудство, так з ним вчинити — паскудство.
— Саме це я й маю на увазі.
— Що ти маєш на увазі?
— Коли він ввечері повертався з роботи, — повторив Берріс.— Деякий час я намагався розгадати, де ж насправді працює Боб Арктор, у якій такій особливій компанії, що він не може нам про це розказати.
— У йобаному центрі викупу бонусних купонів «Блю Чип» у Плацентії, — мовив Чарльз. — Він якось мені казав.
— Цікаво, чим він там займається.
Чарльз Фрек зітхнув.
— Фарбує купони в синій колір.
Берріс його дратував, справді дратував. Фрек хотів би опинитися зараз деінде, можливо, намагатися розмутити через першу-ліпшу людину, з якою б зустрівся чи зідзвонився. «Можливо, мені варто звалити»,— сказав він собі, але тоді згадав про банку з олією і кокаїном, що охолоджувалася у морозилці, про товар вартістю сто доларів за ціною дев’яноста восьми центів.
— Слухай, — запитав він, — коли та штука буде готова? Думаю, ти мене розводиш. Як «Соларкейн» може продавати його так дешево, якщо в ньому цілий грам чистого коксу? Яка їм з цього вигода?
— Вони закуповують, — проказав Берріс, — великими партіями.
У голові Фрека виникла спонтанна фантазія: вантажівки, наповнені кокаїном, здають задом, під’їжджаючи до фабрики «Соларкейн», хоч де б вона була, можливо, у Клівленді, вивантажують тонну за тонною чистий, нерозмішаний, нерозбодяжений, високоякісний кокаїн з одного боку фабрики, де його змішують із олією, інертним газом та іншим непотребом, а тоді запаковують у маленькі яскраві аерозолі, які тисячами заповнять прилавки крамниць «7-11», аптек і супермаркетів. «Усе, що нам треба,— роздумував він,— це пограбувати одну з цих вантажівок; забрати весь вантаж, може, сім, а може, і вісім фунтів — чорт, та набагато більше! Скільки там влазить у вантажівку?»
Берріс приніс уже порожній балончик «Соларкейн», щоб він на нього подивився; Берріс вказав на етикетку, де були перераховані всі складники.
— Бачиш? Бензокаїн. Тільки окремі обдаровані особистості знають, що це комерційна назва кокаїну. Якби вони написали на етикетці «кокаїн», то люди б вкурили і врешті-решт вчинили б так само, як я. Людям просто бракує освіти, щоб зрозуміти, що й до чого. Такої наукової підготовки, через яку пройшов я.
— І що ти з цим знанням збираєшся робити? — поцікавився Чарльз. — Окрім як викликати сексуальне бажання в Донни Готорн?
— Зрештою я планую написати бестселер, — відказав Берріс.— Книжку для простих людей про те, як виробляти безпечну наркоту на власній кухні, не порушуючи закон. Як бачиш, це не є порушенням закону. Бензокаїн — легальний. Я зателефонував до аптеки і запитав. Він міститься у багатьох продуктах.
— Боже, — вражено промовив Фрек.
Він зиркнув на свій наручний годинник, аби дізнатися, скільки ще їм лишилося чекати.
Генк, він же Містер Ф., наказав Бобу Арктору перевірити місцеві резиденції «Нью-Пас» з метою виявлення місця перебування великого дилера, за яким він стежив, але який зненацька зник.
Час від часу дилери, коли розуміли, що їх мають невдовзі загребти, ховалися в одному з таких реабілітаційних центрів, як «Синанон», «Центр Поїнт», «Ікс-Келей» або «Нью-Пас», вдаючи, що вони наркозалежні, які прагнуть отримати допомогу. Коли вони опинялися всередині, у них відбирали гаманець, позбавляли імені та всього, що хоч якось їх ідентифікувало, щоб підготувати до створення нової, не орієнтованої на наркотики особистості. Під час цього процесу зникало багато того, що було необхідним для працівників правоохоронних органів, аби вистежити підозрюваного. А пізніше, коли загроза минала, дилери знову виходили на волю й відновлювали свою звичну діяльність на вулицях.
Ніхто не знав, наскільки часто таке траплялося. Персонал реабілітаційних центрів намагався уникнути такого використання їхніх резиденцій, що, однак, не завжди їм вдавалося. Дилер, якому світило до сорока років ув’язнення, мав достатню мотивацію, щоб наплести правдоподібну історію працівникам центру, які могли або прийняти його, або відмовити. Здебільшого у таких випадках його тривоги й страждання були цілком реальними.
Повільно їдучи бульваром Кателла, Боб Арктор шукав табличку «Нью-Пас» і дерев’яну будівлю, колишню приватну садибу, на території якої тепер заправляли енергійні працівники реабілітаційного центру. Йому не подобалася ідея розводити персонал, прикидаючись перспективним пацієнтом, котрому необхідна допомога, але це була єдина можливість туди потрапити. Якби Боб сказав, що він наркослідчий, котрий когось шукає, персонал реабілітаційного центру — у будь-якому разі більша його частина — звісно ж, почав би уникати співпраці, як це зазвичай траплялося. Вони не хотіли, щоб їхню «родину» турбували лягаві, і він міг зрозуміти таке ставлення, зрозуміти виправданість такого підходу. Ці колишні наркомани, зрештою, хотіли бути у безпеці; персонал реабілітаційних центрів зазвичай справді гарантував їм безпеку, коли вони туди записувалися. З іншого боку, дилер, якого він шукав, був гравцем першого класу, а таке використання ним реабілітаційних центрів суперечило притомним інтересам всіх і кожного. Ні для себе, ні для Містера Ф., який, власне, й навів його на Пікового Вікса, іншого шляху Арктор не бачив. Бозна-скільки часу Вікс був головною ціллю Боба, але розслідування не давало жодних результатів. А тепер уже протягом цілих десяти днів його не вдавалося знайти.
Арктор відшукав вивіску з великим написом, припаркувався на невеличкій стоянці, яку це відділення «Нью-Пас» ділило з пекарнею, і хиткою ходою попрямував до входу. Руки він тримав у кишенях, розігруючи з себе обдовбаного й жалюгідного.
Принаймні у відділі не наїхали на нього за те, що він втратив Пікового Вікса. За офіційною версією, це лише доводило, яким Вікс був невловимим. Взагалі-то Вікс був радше перевізником, аніж дилером; із нерегулярними інтервалами він привозив з Мексики партії важкої наркоти кудись під Лос-Анджелес, де збиралися скупники й ділили товар між собою. Вікс застосовував вкрай продуманий метод провезення вантажу через кордон: на одному з переходів через кордон він приклеював його під автомобіль цивіла, а тоді стежив за цим чуваком аж до Штатів і за першої ж нагоди його застрелював. Якщо ж американські прикордонники знаходили наркоту, приклеєну під автомобілем, то загрібали цивіла, а не Вікса. Зберігання у Каліфорнії вважалося тяжким злочином. Кепські справи для цивіла, його дружини й дітей.
Боб краще за будь-кого, хто працював під прикриттям в окрузі Орандж, знав, як виглядає Вікс: товстий чорношкірий чувак, трохи більше за тридцять років, з унікальною повільною манерою розмови: він говорив так, наче закінчив якусь претензійну англійську школу. Насправді ж Вікс виріс у нетрях Лос-Анджелеса. Найімовірніше, він виробив свою вимову, слухаючи записи освітніх програм, позичені в бібліотеці якогось коледжу.
Вікс полюбляв одягатися непримітно, але стильно, вдаючи з себе лікаря або адвоката. Часто носив дорогий дипломат зі шкіри алігатора й окуляри в роговій оправі. Також він зазвичай був озброєний — дробовиком, який тримав в італійській пістолетній кобурі ручної роботи, надзвичайно понтовій та стильній. Однак у «Нью-Пас» з нього познімали б усі ці понтові штуки; його б одягали, як і решту, у випадковий, наданий з пожертв одяг, а його дипломат заховали б до шафи.
Відчинивши важкі дерев’яні двері, Арктор зайшов усередину.
Похмурий вестибюль, ліворуч — місце для відпочинку, там читають якісь чуваки. У кінці зали — столик для настільного тенісу, за ним — кухня. На стінах — гасла, деякі написані від руки, деякі — надруковані: «ЄДИНА СПРАВЖНЯ ПРОВИНА — ЦЕ ПІДСТАВИТИ ІНШИХ» і так далі. Мало шуму, жодної метушні. «Нью-Пас» належали різноманітні компанії та заклади; імовірно, більшість резидентів, як чоловіки, так і жінки, були на роботі — у перукарнях, на заправках, за паперовою роботою в офісах. Він зупинився із втомленим виглядом і очікував.
— Так?
З’явилася дівчина, гарненька, у надзвичайно короткій блакитній бавовняній спідничці та футболці, на якій від соска до соска було написано «НЬЮ-ПАС».
— Мені фігово. Не можу раму зібрати. Можна я присяду? — мовив він приглушеним, скреготливим, пригніченим голосом.
— Звичайно.
Дівчина подала знак рукою — і прибігло двоє нічим не примітних чуваків із відстороненим виглядом.
— Відведіть його туди, де він зможе сісти, і принесіть йому кави.
«Як тут усе запущено, — подумав Арктор, дозволивши цим двом підвести його до пошарпаного оббитого дивану.— Які гнітючі стіни,— зауважив він.— Гнітюча, низькоякісна фарба, яку отримали в пожертву. Втім, вони існували за рахунок добровільних внесків; фінансування отримати важко».
— Дякую,— тремтячим голосом проказав Арктор, неначе відчув невимовне полегшення від того, що опинився тут і зміг сісти.
— Ого! — вимовив він, намагаючись розправити волосся; Арктор вдав, що йому це не під силу і припинив свої спроби.
— На вас страшно дивитися, містере, — твердо сказала дівчина, ставши просто перед ним.
— Ага! — на диво різким тоном підтвердили обидва чуваки.— Як справжнє лайно. Що ти робив, валявся у власному гімні?
Арктор закліпав очима.
— Хто ти такий? — вимогливо запитав один із них.
— Сам бачиш, хто він, — відказав другий. — Чергова сволота з грьобаного смітника. Поглянь!
Він вказав на Аркторове волосся.
— Воші. Через це ти й чухаєшся, Джеку.
— Навіщо ви сюди прийшли, містере? — спокійно, не зважаючи на грубість своїх колег, однак заразом і без жодної нотки приязності поцікавилася дівчина.
«Тому що десь тут у вас переховується серйозний перевізник. А я — з поліції. А ви всі — недоумки», — подумки відзначив Арктор. Але натомість улесливо, чого від нього й очікували, пробурмотів:
— Ви казали...
— Так, містере, можете випити кави.
Дівчина подала знак головою — і один із чуваків слухняно посунув на кухню.
Запала мовчанка. Тоді дівчина нахилилася й торкнулася його коліна.
— Вам непереливки? — м’яко мовила вона.
Він зміг лише кивнути.
— Вам соромно, і ви відчуваєте відразу до того, на що перетворилися, — сказала вона.
— Ага, — погодився Арктор.
— До того бруду, до того, що ви з собою зробили. Ви стали клоакою. День за днем встромляючи в себе цей сраний шприц, сповнюючи своє тіло...
— Я більше так не можу,— відказав він.— Це місце — моя єдина надія. Сюди звернувся мій друг, гадаю, він казав, що збирається це зробити. Чорношкірий чувак, трохи за тридцять, освічений, дуже ввічливий і...
— З родиною познайомитеся пізніше,— мовила дівчина. — Якщо вас приймуть. Ви маєте відповідати усім нашим вимогам, ви ж розумієте. І перша з них — це гостра потреба.
— Це в мене є, — сказав Арктор. — Гостра потреба.
— Вам має бути справді скрутно, щоб вас сюди прийняли.
— Мені скрутно, — промовив він.
— Наскільки сильно ви підсіли? Наскільки сильна у вас залежність?
— Унція на день, — відповів Арктор.
— Чистого?
— Ага, — кивнув він, — у мене на столі завжди повна цукорниця цього стоїть.
— Здається, вам буде надзвичайно складно. За ніч ви роздерете свою подушку в клоччя; коли прокинетесь, пір’я буде скрізь. Вас ламатиме, і з рота валитиме піна. Ви забрудните себе, мов хвора тварина. Ви готові до цього? Ви розумієте, що тут ми не дамо вам жодних ліків?
— Нічого не лишається, — відповів Арктор.
Це було безглуздо, він відчував неспокій і роздратування.
— Мій товариш,— промовив він,— чорношкірий. Він тут? Я так сподіваюся, що його не схопили дорогою лягаві — він взагалі був не при собі, чорт, він ледь орієнтувався. Він думав...
— У нас у «Нью-Пас» ніхто не підтримує особистих стосунків, — сказала дівчина. — Вас цьому ще навчать.
— Ага, але він сюди дістався? — запитав Арктор.
Він бачив, що марно витрачає час. «Господи, — подумав Боб,— це ще гірше, ніж те, чим ми займаємося у центрі міста; як вчепилася. І ніхріна вона мені не скаже. Така їхня політика», — зрозумів він. Немов залізна стіна. Щойно ти потрапляєш до одного з цих місць, для світу ти помираєш. Піковий Вікс міг сидіти за сусідньою перегородкою, слухати і всцикатися зі сміху, або його взагалі могло тут не бути, або ні те, ні інше. Навіть із ордером нічого б не вийшло. Персонал реабілітаційних центрів умів повільно рухатися й ходити по колу, доки резиденти, яких шукала поліція, не вислизали через бічні двері або не ховалися в печі. Зрештою, сам персонал тут складався з колишніх наркозалежних. Тож жодна правоохоронна організація не мала бажання обшукувати центри реабілітації: невдоволення загалу ніколи б не вщухло.
«Настав час забити на Пікового Вікса,— вирішив він, — і забиратися звідси. Нічого дивного в тому, що мене досі сюди не посилали; неприємні тут люди. До того ж, наскільки я розумію, я повністю провалив своє основне завдання; Пікового Вікса більше не існує.
Відзвітую про все Містеру Ф.,— сказав сам собі Боб, — і чекатиму на нове завдання. Чорт із ним!»
— Я звалюю,— промовив він, звівшись на ноги.
Повернулися двоє чуваків: один — із чашкою кави, інший — із якоюсь літературою, вочевидь, інструкційного характеру.
— Тікаєш? — презирливо перепитала дівчина. — Не маєш сили волі дотриматися свого рішення? Покінчити з брудом? Поповзеш звідси на пузі?
Усі троє втупилися у нього злісними поглядами.
— Пізніше, — відказав Арктор і рушив до дверей, на вихід.
— Торчок йобаний! — проказала дівчина у нього за спиною.— Жодної сили волі, мозок згорів, нічого не лишилося. Повзи звідси, повзи; це твоє рішення.
— Я ще повернусь, — мовив вражений Арктор.
Тутешня атмосфера тиснула на нього, і тиск посилився, коли він зібрався йти.
— А ми можемо тебе й не прийняти, безхребетний! — сказав один із чуваків.
— Тобі доведеться благати, — додав інший. — Доведеться довго й сильно благати. І навіть тоді ми можемо тобі відмовити.
— Насправді ми вже тобі відмовляємо,— сказала дівчина.
У дверях Арктор зупинився й повернувся обличчям до тих, хто його звинувачував. Йому хотілося щось відповісти, але, попри всі намагання, він нічого не міг вигадати. Вони затьмарили йому розум.
Його мозок не працював. Жодних думок, жодної реакції, жодної відповіді їм, хоч би якої кволої та лажової, навіть така не спадала йому на думку.
«Дивно»,— подумав Арктор і відчув себе збитим із пантелику.
Тоді вийшов із будівлі і рушив до свого автомобіля.
«Що стосується мене, — подумав він, — то Піковий Вікс зник назавжди. Не заходитиму я більше в такі місця».
«Настав час, — нудотно думалося Арктору, — просити нове завдання. Стежити за кимось іншим.
Вони виявилися крутішими за нас».