Затьмарення

14

На журнальній вирізці, пришпиленій до стіни кімнати відпочинку «Самарканд-Гауз», резиденції «Нью-Пас» у Санта-Ані в Каліфорнії, було написано:

Решту хтось із мешканців будинку зірвав; на цьому текст закінчувався. Вочевидь, це була вирізка зі журналу для медсестер; текст було надруковано на глянцевому папері.

— Спершу,— ведучи коридором, пояснював йому Джордж, працівник центру, — ти візьмешся за туалети. Підлога, умивальники, особливо унітази. У цьому корпусі три туалетні кімнати, по одній на кожному поверсі.

— Добре, — відказав він.

— Ось швабра. І відро. Думаєш, впораєшся? Зможеш прибрати в туалеті? Починай, а я подивлюся й даватиму вказівки.

Він відніс відро до крану, що розміщувався на веранді ззаду будинку, налив у нього мила і ввімкнув гарячу воду. Він бачив перед собою лише піну; лиш піну, а також шум води.

Проте почув голос Джорджа, якого, однак, не бачив:

— Не зовсім повне, інакше не зможеш підняти.

— Добре.

— У тебе виникають деякі труднощі з орієнтацією у просторі, — через деякий час зауважив Джордж.

— Я — у «Нью-Пас», — він поставив відро на підлогу, і з нього вихлюпнулася вода; він завмер, витріщившись на неї.

— У «Нью-Пас», але де саме?

— У Санта-Ані.

Джордж підняв за нього відро, показуючи, як треба тримати дротяну ручку, і рушив, погойдуючи відром у руці.

— Я думаю, згодом тебе переведуть на острів або на одну з ферм. Але спершу ти муситимеш мити посуд.

— Я з цим впораюсь, — сказав він. — Митиму посуд.

— Любиш тварин?

— Звісно.

— Чи краще працював би на фермі?

— Тварини.

— Побачимо. Почекаємо, доки взнаємо тебе краще. У будь-якому разі, для цього потрібен деякий час; а посуд миє кожен протягом одного місяця. Усі, хто до нас приходять.

— Я, мабуть, хотів би жити в сільській місцевості, — сказав він.

— Ми тримаємо кілька видів виробництв. Для тебе визначать те, що найкраще тобі підходить. Знай, тут можна курити, хоча це й не заохочується. У нас тут не «Синанон»; у «Синаноні» палити не дозволяють.

— Я більше не маю цигарок, — відказав він.

— Кожного резидента ми забезпечуємо однією пачкою на день.

— За гроші? — у нього не було ні копійки.

— Безкоштовно. У нас ти ні за що не платиш. Ти своє вже заплатив. — Джордж узяв швабру, занурив її у відро, показав, як мити підлогу.

— Як сталося, що я взагалі не маю грошей?

— Із тієї самої причини, з якої у тебе немає гаманця та прізвища. Їх тобі повернуть, тобі все повернуть. Ми цього й прагнемо: повернути тобі те, що в тебе забрали.

— Це взуття не підходить, — сказав він.

— Ми залежимо від пожертв, але взуття в нас лише нове, з крамниць. Пізніше ми, мабуть, зможемо заміряти твій розмір. Ти все взуття, яке було в коробці, перепробував?

— Так, — відказав він.

— Гаразд, тут на першому поверсі є туалет; спершу помий там. Тоді, коли все зробиш, зробиш справді добре, справді ідеально, підіймайся нагору, візьми з собою швабру та відро — і я покажу тобі ще один туалет, а після нього підемо на третій поверх. Але тобі знадобиться дозвіл, щоб потрапити туди, бо на третьому живуть дівки, тому спершу попроси дозвіл; ніколи не підіймайся туди без дозволу, — Джордж ляснув його по спині. — Добре, Брюсе? Зрозумів?

— Добре, — відказав Брюс, миючи підлогу.

— Ти прибиратимеш у туалетах і виконуватимеш подібну роботу, доки не навчишся робити це справді добре, — сказав Джордж. — Неважливо, що саме робить людина; головне, щоб вона розуміла, що їй це вдається, і щоб вона цим пишалася.

— Я коли-небудь стану таким, як раніше? — запитав Брюс.

— Саме те, ким ти був, привело тебе сюди. Якщо ти знову станеш таким, як раніше, то рано чи пізно це знову приведе тебе до нас. Наступного разу ти можеш сюди навіть не дістатися. Хіба не так? Тобі пощастило, що ти до нас потрапив; тобі ледь вдалося.

— Мене сюди хтось привіз.

— Тобі пощастило. Наступного разу може статися навпаки. Тебе можуть викинути десь на трасі й махнути на тебе рукою.

Він продовжував мити підлогу.

— Найкраще почати з умивальників, тоді переходиш до душових, потім — унітази, а підлогу миєш останньою.

— Добре, — відказав Брюс і відставив швабру.

— Це вимагає певних навичок. Ти ще навчишся.

Зосередившись, Брюс побачив тріщини в емалі умивальника перед собою; він пирснув на тріщини засобом для миття й увімкнув гарячу воду. Піднялася пара, і Брюс завмер у ній, зовсім не рухаючись. Йому сподобався запах.

Після ланчу він сів у кімнаті для відпочинку випити кави. Із ним ніхто не розмовляв, оскільки всі розуміли, що в нього абстиненція. Попиваючи з чашки каву, він дослухався до розмови інших. Вони всі були між собою знайомі.

— Якби ти зміг бачити очима мерця, то не зміг би ворушити очними м’язами, тому не мав би змоги сфокусуватися. Ти б не зміг покрутити головою чи поворухнути очима. Тобі довелося б лише чекати, доки який-небудь об’єкт не з’явиться перед тобою. Ти б закляк. Лише чекав би й чекав би. Це було б жахливо.

Він дивився на пару від своєї кави, лише на неї. Пара здіймалася; йому подобався запах.

— Гей.

Його торкнулася рука. Жіноча.

— Гей.

Брюс дещо скосив погляд убік.

— Як справи?

— Добре,— відповів він.

— Почуваєшся краще?

— Я почуваюся добре, — відказав Брюс.

Він дивився на свою каву і її пару, але не на жінку чи будь-кого іншого; Брюс роздивлявся каву. Йому подобалися тепло і запах.

— Ти міг би бачити когось лише тоді, коли вони проходили б просто перед тобою, і тільки тоді. Або ж у тому напрямку, в якому б ти дивився, і в жодному іншому. Якби листок чи ще щось впало б тобі на око — це був би кінець, так тривало б цілу вічність. Усього лише листок. І все; ти не зміг би розвернутися.

— Добре, — проказав Брюс, обома руками тримаючи чашку з кавою.

— Уяви, як це — бути при тямі, але мертвим. Ти бачиш і навіть розумієш, проте не живеш. Просто дивишся. Розпізнаєш усе, але не живеш. Людина може померти, а втім — лишитися. Іноді те, що дивиться на тебе з людських очей, померло ще колись давно у дитинстві. І це мертве всередині людини дивиться на тебе. На тебе дивиться не лише тіло, всередині якого нічого немає; у ньому досі щось є, просто воно померло, однак і далі невпинно дивиться; воно не може це припинити.

— Цей означає померти, — відказала інша людина. — Не мати змоги припинити дивитися на те, що перед тобою. На якусь чортівню в себе перед очима, нічого не в змозі з цим вдіяти, ні обрати щось інше, ні щось змінити. Можеш лише змиритися з тим, що поставили перед тобою, і все.

— А як щодо того, щоб вічно дивитися на банку пива? Це було б не так уже й погано. Не було б чого боятися.

Перед обідом, яким їх годували в їдальні, був Час ідей. На дошці різні працівники центру записували Ідеї для обговорення.

Він сидів, затиснувши руки між ногами, дивлячись на підлогу, і слухав, як нагрівалася велика кавоварка; вона гуділа г-у-у-г-у-у, і цей звук його лякав.

Живі й неживі об’єкти обмінюються між собою властивостями.

Усі люди, що сиділи поруч на складаних стільцях, обговорювали це. Здавалося, що вони були знайомі з такою Ідеєю. Вочевидь, вона належала до насадженого «Нью-Пас» типу мислення, можливо, їх навіть змусили спершу її запам’ятати, а тоді знову й знову про це думати. Г-у-у-г-у-у.

Потяг неживого сильніший за потяг живого.

Вони обговорили і це. Г-у-у-г-у-у. Гул кавоварки ставав дедалі гучнішим і все більше його лякав, однак він не рухався й не дивився в її бік; він сидів на місці й слухав. Через кавоварку було важко розчути, що вони говорили.

— Ми приймаємо у себе надто багато неживого потягу. І завдяки обміну... Може, хтось піде й подивиться, чого ця клята кавоварка так гуде?

Обговорення призупинилося, доки хтось перевіряв кавоварку. Брюс сидів, дивлячись на підлогу, і чекав.

— Я напишу це знову. Ми обмінюємося завеликою кількістю пасивної життєвої енергії з довкіллям.

Почалося обговорення. Кавоварка затихла, і всі вишикувались по каву.

— А ти кави не хочеш? — запитав чийсь голос, його торкнулись. — Нед? Брюс? Як його звати — Брюс?

— Добре, — він підвівся і пішов за ними до кавоварки. Дочекався своєї черги. Вони поспостерігали, як він налив у свою чашку вершки та поклав цукор. Простежили, як він повернувся на своє місце, до того ж стільця; Брюс пересвідчився, що знайшов саме той, тоді всівся й продовжив слухати. Тепла кава та пара від неї покращували йому настрій.

— Активність зовсім не обов’язково означає життя. Квазари — активні. А чернець під час медитації не є неживим.

Він сидів, дивлячись на порожню чашку; вона була виготовлена з порцеляни. Перевернувши її, Брюс побачив на денці напис та тріщини. Чашка виглядала старою, але була виготовлена в Детройті.

— Закільцьований рух — найбільш нежива форма у всесвіті.

Чийсь інший голос проказав: «Час».

Відповідь була йому відома. Час — закільцьований.

— Так. Наразі ми маємо зробити перерву, але, може, хтось має бажання швидко прокоментувати це наостанок?

— Ну, йти шляхом найменшого спротиву — це правило виживання. Йти, але не вести.

— Так, послідовники переживуть лідера,— мовив інший, старший голос. — Як сталося з Христом. А не навпаки.

— Зараз краще поїсти, бо рівно за десять шоста Рік припиняє роздавати їжу.

— Поговоримо про це на Грі, не зараз.

Стільці зарипіли й заскрипіли. Брюс також підвівся, відніс стару чашку до решти, що стояли на таці, і став у чергу. Довкола він відчував запах холодного одягу, це був хороший запах, але холодний.

«Скидалося на те, що вони стверджували, наче пасивне життя — це добре,— подумав він. — Але життя не може бути пасивним. Це суперечність».

Брюс задумався про те, що таке життя, що означало це слово; можливо, він чогось не розумів.

Привезли багато дешевого яскравого одягу, який дістався їм як пожертва. Хтось набрав цілу купу, а дехто одягав сорочки, міряв їх і отримував схвальні відгуки.

— Гей, Майку. А ти модний тип.

Посередині кімнати для відпочинку стояв низенький кремезний чоловік із кучерявим волоссям і приплюснутим обличчям; він затягував пояс і супився.

— Як воно робиться? Не розумію, як ви його застібаєте. Чому він не послаблюється?

На ньому був тридюймовий ремінь із металевими кільцями, але без пряжки, і він не розумів, як його затягувати.

— Думаю, мені дали бракований, — проказав чоловік, озираючись і кліпаючи очима.

Брюс підійшов до нього ззаду, простягнув руки довкола нього й затягнув ремінь за допомогою кілець.

— Дякую,— відказав Майк. Стиснувши губи, він почав перебирати сорочки. — Коли я одружуватимусь, то одягну одну з них, — мовив він до Брюса.

— Гарні, — відказав той.

Майк підійшов до двох жінок, котрі стояли в дальньому кінці кімнати; вони усміхнулися. Приклавши до себе брунатну квітчасту сорочку, Майк сказав:

— Я поїду в місто.

— Гаразд, а тепер всі — обідати! — різко крикнув своїм потужним голосом директор. Він підморгнув Брюсу. — Як справи, хлопче?

— Чудово, — відповів той.

— У тебе такий голос, наче ти застудився.

— Так, — погодився Брюс. — Це через те, що я відходжу. Можна мені який-небудь «Дрістан» або...

— Жодної хімії, — відказав директор. — Жодної. Поквапся і поїж. Як апетит?

— Уже краще,— промовив Брюс. Ті, хто сиділи за столами, заусміхалися до нього.

Після обіду Брюс всівся на широких сходах, що вели на другий поверх. Із ним ніхто не розмовляв; тривало обговорення. Він сидів там, доки воно не завершилося. Усі вийшли в коридор.

Брюс відчував, що на нього дивляться, і, можливо, хтось до нього звертався. Він сидів, згорбившись, на сходах, обхопив себе руками й дивився. Дивився на темний килим перед собою.

Зрештою голоси змовкли.

— Брюсе?

Він не звів очей.

— Брюсе? — його торкнулася рука.

Він нічого не відповів.

— Брюсе, ходімо в кімнату для відпочинку. Ти маєш зараз лягати в ліжко, але, бачиш, я хочу з тобою побалакати.

Майк жестом покликав його за собою. Брюс спустився за ним сходами до кімнати для відпочинку, та виявилася порожньою. Щойно вони там опинилися, Майк зачинив двері.

Всівшись у глибоке крісло, він вказав Брюсу на інше і повернувся до нього обличчям. Майк виглядав втомленим; під очима у нього були мішки, він чухав лоба.

— З п’ятої тридцять на ногах сьогодні, — мовив Майк.

У двері постукали; хтось почав їх відчиняти.

— Нікому не заходити! Ми розмовляємо. Чуєте? — голосно крикнув Майк.

Почулося бурмотіння. Двері зачинилися.

— Знаєш, ти краще змінюй сорочку кілька разів на день, — сказав Майк. — Ти пітнієш і жахливо смердиш.

Брюс кивнув.

— Ти звідки сам?

Брюс промовчав.

— Відтепер, коли ти ось так погано почуватимешся, приходь до мене. Півтора року тому я пройшов через це саме. Вони мене на машинах катали. Різні працівники. Бачив Едді? Високого такого чолов’ягу, який постійно з усіх кепкує? Вісім днів поспіль возив мене. Ніколи не полишав самого.

Раптом Майк знову закричав:

— Ви заберетесь звідси чи ні?! Ми розмовляємо. Ідіть телевізор дивитись! — його голос стих, коли він поглянув на Брюса.— Іноді так треба робити. Ніколи не лишати людину саму.

— Розумію, — відказав Брюс.

— Будь обережним, Брюсе, не загуби своє життя.

— Так, сер, — сказав Брюс, опустивши очі.

— Не називай мене «сер»!

Він кивнув.

— Ти служив, Брюсе? Так це сталося? Підсів на службі?

— Ні.

— Ширявся чи закидався?

Ні звуку.

— «Сер»,— мовив Майк,— я десять років відсидів. Якось я бачив, як за один день восьмеро чуваків у сусідніх камерах один за одним по черзі перерізали собі горлянки. Ми спали ногами в параші, такі маленькі були в нас камери. Ось що таке в’язниця — це коли спиш ногами в параші. Ніколи не бував у в’язниці, ні?

— Ні, — відказав Брюс.

— Але, з іншого боку, я бачив вісімдесятирічних в’язнів, котрі були раді, що живі, і воліли залишатися такими й надалі. Я пам’ятаю, як сидів на наркоті: ширявся, підсів ще підлітком. Ніколи нічим не займався. Спочатку ширявся, а тоді загримів на десять років. Я так багато коловся — сумішшю героїну з С — що, окрім цього, узагалі нічого не робив; нічого іншого й не бачив. Я зіскочив, вийшов з в’язниці і тепер я — тут. Знаєш, що найбільше впадає у вічі? Знаєш, яку різницю я помітив? Що вразило мене найбільше? Тепер я можу пройтися вулицею і щось побачити. Я чую, як тече вода, коли ми їздимо до лісу, — ти ще побачиш наші виробництва, ферми і таке інше. Я можу пройтися вулицею, звичайною вулицею, і побачити маленьких собак і котів. Я їх ніколи до цього не помічав. Я не бачив нічого, окрім наркоти, — він поглянув на свій годинник. — Тому, — додав Майк, — я знаю, що ти відчуваєш.

— Злазити важко,— проказав Брюс.

— Тут усі злазять. Звісно, дехто підсідає знову. Якщо ти звідси вийдеш, ти знову підсядеш. Ти це знаєш.

Брюс кивнув.

— У всіх, хто зараз тут, було важке життя. Я не кажу, що тобі було легко. Це Едді б так сказав. Він сказав би тобі, що ти сам собі вигадав усі проблеми. Ніхто не вигадує собі проблем. Я бачу, як тобі погано, але я сам так колись почувався. Тепер мені набагато краще. Хто твій сусід?

— Джон.

— Ага. Джон. Значить, ти живеш у підвалі.

— Мені там подобається, — відказав Брюс.

— Ага, там — тепло. Ти, мабуть, постійно мерзнеш. Це трапляється з більшістю, і я пам’ятаю — зі мною було так само; весь час тремтів і обсирався. Ось що я тобі скажу: тобі не доведеться переживати це ще раз, якщо лишатимешся в «Нью-Пас».

— Довго? — запитав Брюс.

— Решту свого життя.

Брюс підвів голову.

— Мені, — мовив Майк, — виходити не можна. Якщо я вийду, то знову підсяду на наркоту. У мене там забагато друзів. Я знову опинюся на розі, барижитиму й ширятимусь, а тоді загримлю на двадцять років. Чуєш — гей! — мені тридцять п’ять, а я вперше одружуватимусь. Бачив Лору? Мою наречену?

Брюс не був упевнений, що бачив.

— Мила дівчина, пухкенька. У неї гарна фігура, чи не так?

Брюс кивнув.

— Вона боїться виходити надвір. Хтось завжди має бути з нею поруч. Наступного тижня ми поїдемо в зоопарк... повеземо сина виконавчого директора в зоопарк Сан-Дієґо, і Лора до смерті боїться. Боїться більше за мене.

Мовчання.

— Ти чув, що я сказав? — запитав Майк. — Що я боюся їхати в зоопарк?

— Так.

— Не пригадую, щоб я коли-небудь бував у зоопарку, — сказав Майк. — Що там роблять? Може, ти знаєш.

— Зазирають у різні клітки й у вольєри.

— А які у них там тварини?

— Які завгодно.

— Думаю, дикі. Звісно, дикі. І екзотичні.

— У зоопарку Сан-Дієго є майже всі види диких тварин,— сказав Брюс.

— А в них є ці... як їх? Коали?

— Так.

— Я бачив рекламу по телевізору, — сказав Майк. — Там були коали. Вони стрибали. Нагадують плюшеві іграшки.

— Старий плюшевий ведмідь, якого дарують дітям, — пояснив Брюс,— створили на основі образу коали ще в двадцятих.

— Правда? Я думав, щоб побачити коалу, треба летіти в Австралію. Чи вони вже вимерли?

— В Австралії їх багато, — сказав Брюс, — проте вивозити заборонено. Як живих, так і їхні шкури. Якось вони майже вимерли.

— А я ніколи ніде не бував, — мовив Майк, — хіба що возив товар із Мексики до Ванкувера в Британській Колумбії. У мене завжди був однаковий маршрут, тож я нічого й не бачив. Просто гнав якомога швидше, щоб скинути товар. Зараз я їжджу на одній із машин Фундації. Якщо захочеш, коли зовсім погано почуватимешся, я тебе покатаю. Покатаю й поговоримо. Я не проти. Едді й деякі інші, яких уже перевели, робили для мене те саме. Я не проти допомогти.

— Дякую.

— А тепер нам обом час дрихнути. Тебе вже призначили вранці на кухню? Розставляти й накривати столи?

— Ні.

— Тоді спатимеш стільки ж, скільки я. Побачимося під час сніданку. Сядеш за стіл зі мною, і я познайомлю тебе з Лорою.

— Коли ви одружуєтесь?

— Через півтора місяці. Будемо раді, якщо прийдеш до нас на весілля. Воно, звісно ж, відбудеться тут, у корпусі, щоб усі змогли прийти.

— Дякую, — відказав Брюс.

Він сів до Гри, і на нього почали кричати. Скрізь їхні обличчя, усі волають; Брюс опустив очі.

— Шариш, хто він? Він — губошльоп! — змусив його озирнутися чийсь пронизливий голос. Серед решти крикунів до нього горлала якась китаянка.— Губошльоп, ось ти хто!

— Подрочиш собі? Подрочиш собі? — скандували інші, сівши колом на підлозі.

Виконавчий директор, одягнений у червоні кльоші та рожеві капці, усміхався. Маленькі сліпі, блискучі, мов у чорношкірого, очі. Розгойдувався вперед і назад, свої кволі ноги він підібрав під себе замість подушки.

— Подивимось, як ти собі подрочиш!

Здавалося, виконавчий директор насолоджується, коли бачить, як щось ламається; його очі блищали й весело сяяли. Мов театральний педераст старої трупи з декоративними ґудзиками на кольоровому одязі, він роззирався довкола й насолоджувався видовищем. Час від часу його голос дратівливо й монотонно тьохкав, нагадуючи скрегіт металу. Скрип металевих шарнірів.

— Губошльоп, — кричала до нього китаянка; поруч із нею інша дівчина плескала в долоні й надувала щоки — пльоп-пльоп. «Ось! — крикнула китаянка, повернувшись і виставивши перед ним свою дупу, вказуючи на неї і горлопанячи. — Поцілуй мене в дупу, так, губошльоп! Він напнув губи, бо хоче цілуватись, то поцілуй ось це, губошльоп!»

— Подивимось, як ти собі дрочитимеш! — скандували решта.— Подрочи собі, губошльоп!

Брюс заплющив очі, але вуха досі чули цей галас.

— Підар, — повільно й монотонно проказав до нього виконавчий директор. — Виїбок. Хуй. Лайно. Сраний підар. Ти... — і так далі.

Його вуха продовжували чути звуки, проте тепер вони зливалися в один нерозбірливий звук. Він звів очі, щойно під час затишшя почув голос Майка. Той сидів, відсторонено дивлячись на нього; Майк дещо почервонів, його шию міцно стискав занадто вузький комір сорочки.

— Брюсе, — звернувся до нього Майк, — у чому справа? Що тебе сюди привело? Що ти хочеш нам розповісти? Ти взагалі можеш хоча б щось про себе розповісти?

— Підар! — заверещав Джордж, підстрибуючи, мов гумовий м’яч. — Ким ти був, підар?

— Скажи нам, ти, хуєсос, підар гнійний, дуполиз, проститутка! — загорлала, підстрибнувши, китаянка.

— Я — око, — сказав Брюс.

— Ти — сраний підар,— сказав виконавчий директор. — Ти — боягуз. Ти — ригло. Ти — лох. Ти — пизда.

Тепер Брюс уже нічого не чув. Він забув значення слів, а зрештою, і самі слова.

Він лише відчував, що за ним спостерігає Майк, спостерігає і слухає, і нічого не чує; Брюс нічого не розумів, нічого не пам’ятав, він почувався маленьким, йому було погано, він хотів забратися геть.

У ньому розростався Вакуум. Хоча насправді це його навіть трохи тішило.

Вечоріло.

— Подивись, — сказала якась жінка,— тут ми тримаємо психів.

Доки вона відчиняла двері, йому було лячно. Двері відчинилися, і з кімнати долинув гомін, його здивував розмір; усередині Брюс побачив багато маленьких дітей, вони бавилися.

Того вечора він спостерігав, як двоє старих годували дітей молоком і крихітними порціями їжі, сидячи в маленькому відгородженому куточку біля кухні. Кухар Рік дав старим дитячі порції, доки всі решта чекали на свої в їдальні.

— Любиш дітей? — усміхнувшись, запитала його китаянка, що несла тарілки до їдальні.

— Так, — відповів Брюс.

— Можеш сісти поруч з дітьми і поїсти тут.

— О, — відказав він.

— Пізніше тобі дозволять їх годувати, десь через місяць чи два,— вона помовчала і пояснила: — Коли ми будемо впевнені, що ти їх не скривдиш. У нас правило: дітей не можна бити, хоч що б вони зробили.

— Добре,— сказав Брюс. Спостерігаючи, як діти їдять, він відчув, що всередині нього пробудилося тепло життя; він сів і собі, і один з менших заліз йому на коліна. Брюс почав годувати дитину ложкою. Він подумав, що вони обоє однаково відчувають це тепло. Китаянка усміхнулася до нього й рушила з тарілками до їдальні.

Довгий час він сидів із дітьми, беручи на руки то одного, то іншого. Двоє старих сварилися з ними й критикували один одного за неправильний спосіб годування. Стіл і підлога були забруднені шматками, куснями й плямами від їжі; вражений, Брюс зрозумів, що діти вже ситі і йдуть до великої ігрової кімнати дивитися по телевізору мультфільми. Він незграбно нахилився, щоб прибрати розкидану їжу.

— Ні, це — не твоя робота! — різко відказав один зі старих. — Це маю робити я.

— Добре,— погодився Брюс, підвівшись і вдарившись головою об край столу. У руці він тримав зібрану їжу і задумливо дивився на неї.

— Іди допоможи прибрати в їдальні! — сказав йому другий старий. Він дещо заїкався.

— Потрібен дозвіл, щоб сидіти поряд із дітьми, — мовив один із мийників посуду, проходячи повз.

Розгублено завмерши, Брюс кивнув.

— Доглядати за дітьми, пояснив йому мийник, — робота для старих, — він засміявся, — які вже ні на що інше не здатні.

Мовивши це, від подався геть.

Одна дитина затрималася. Вона подивилися на Брюса своїми великими очима, а тоді запитала:

— Як тебе звати?

Він не відповів.

— Я спитала: як тебе звати?

Обережно простягнувши руку, він взяв зі столу шматок яловичини. Вона вже охолола. Однак, усвідомлюючи присутність дитини поруч із собою, він і досі відчував тепло; Брюс мимохіть торкнувся голови дівчинки.

— Мене звати Тельма,— сказала вона.— Ти забув своє ім’я? — вона поплескала його по нозі. — Якщо ти забуваєш своє ім’я, можеш написати його в себе на руці. Хочеш, я покажу тобі як? — вона знову поплескала його по нозі.

— А воно не змиється? — запитав її Брюс. — Якщо написати його на руці, то, коли щось робитимеш або підеш до ванної, воно змиється.

— Ой, розумію,— кивнула вона.— Ну тоді можеш написати його на стіні, у себе над головою. У кімнаті, де ти спиш. Високо, де не зітреться. А тоді, коли захочеш взнати своє ім’я, ти можеш...

— Тельма, — пробурмотів він.

— Ні, це — моє ім’я. У тебе має бути інше. І це — дівчаче ім’я.

— Подивимось, — задумливо мовив Брюс.

— Якщо я ще раз тебе побачу, я дам тобі ім’я, — сказала Тельма. — Я вигадаю тобі ім’я. Добре?

— А ти хіба живеш не тут? — запитав він.

— Тут, але моя мама має їхати. Вона думає забрати мене й мого братика та поїхати.

Брюс кивнув. Частина тепла його полишила.

Зненацька, невідомо чому, дитина побігла геть.

«У будь-якому разі саме я маю зрозуміти, як мене звати, — вирішив він, — це — мій обов’язок. — Він поглянув на свою руку і задумався, навіщо він це зробив; там не було на що дивитися.— Брюс,— подумав він,— ось моє ім’я. Але мають бути й кращі імена», — розмірковував він. Рештки тепла поступово зникли, втекли, мов ота дитина.

Брюс знову відчув себе самотнім, чужим і загубленим. І не дуже щасливим.

Якось Майку Вестевею вдалося домогтися, щоб його послали привезти до «Нью-Пас» напівзогнилі продукти, які їм пожертвував місцевий супермаркет. Пересвідчившись, що ніхто з працівників центру за ним не стежить, він зробив телефонний дзвінок і зустрівся в «МакДональдзі» з Донною Готорн.

Вони сіли надворі за дерев’яним столиком, на який поставили «Колу» та гамбургери.

— Нам справді вдалося його туди впровадити? — поцікавилася Донна.

— Так, — відповів Майк. Але подумав: «Цей чувак такий кінчений. Цікаво, чи буде з цього якась користь. Цікаво, чи ми хоча б чогось досягнемо. Але зрештою так мало бути».

— Вони його не підозрюють.

— Ні, — відказав Майк Вестевей.

— А ти впевнений, що вони його таки вирощують? — запитала Донна.

— Не я. Це не я так думаю. Це — вони.

«Ті, хто нам платить», — подумав він.

— А що означає назва?

— Mors ontologica. Смерть душі. Ідентичності. Природної основи.

— Він зможе діяти?

Вестевей поглянув на машини й людей, що проходили повз; він похмуро спостерігав, доки колупався в своїй їжі.

— Насправді ти не впевнений.

— Ніколи не можна бути впевненим, доки це не станеться. Справа в пам’яті. У його мозку лишилися робочими всього кілька обвуглених клітин. Схоже, зосталися лише рефлекси. Реагує, але не діє. Можемо лише сподіватися. Пригадуєш, що казав у Біблії Павло: «Віра, надія, а гроші віддайте».

Він розглядав гарну темноволосу молоду дівчину, що сиділа навпроти нього, і, дивлячись на її розумне обличчя, розумів, чому Боб Арктор... «Ні! — подумки виправив він себе, — я завжди маю думати про нього як про Брюса. Інакше виявиться, що я забагато знаю: речі, яких я не повинен, не можу знати. Чому Брюс так захоплювався нею? Думав про неї, коли ще міг думати».

— Його дуже добре готували,— якимось, як йому здалося, страшенно загубленим голосом проказала Донна. Водночас на її обличчі з’явився смуток, від чого воно напружилося і зморщилося. — Йому довелося заплатити таку велику ціну, — частково до себе звернулася вона й відпила «Коли».

«Але немає іншої можливості, — подумав Майк, — туди потрапити. Мені це не вдасться. Це вже перевірено; подумати лише, як довго я намагався. Але вони допустять туди тільки випалену оболонку, таку як Брюс. Що не становить небезпеки. Він мусить бути... таким, як є. Інакше вони не ризикнуть. Така їхня політика».

— Влада вимагає страшних жертв, — сказала Донна.

— Страшних жертв вимагає життя.

Звівши очі, вона розлючено зиркнула на нього.

— У цьому випадку — федеральний уряд. Саме він. У тебе, у мене. У... — її голос урвався. — У того, що було моїм другом.

— Він і досі твій друг.

— Те, що від нього лишилося, — із ненавистю відрізала Донна.

«Те, що від нього лишилося, — подумав Майк Вестевей, — досі шукає тебе. Так, як може». Йому також було сумно. Проте день був хороший, люди й машини його розраджували, повітря приємно пахло. А ще існувала можливість досягти успіху; це підбадьорювало його найбільше. Вони вже так далеко зайшли. Зможуть подолати й решту шляху.

— Насправді, — мовила Донна, — я думаю, що немає нічого жахливішого, ніж принести в жертву щось або когось, живу істоту, не повідомивши її про це. Якби ж він знав. Якби ж він розумів і зголосився на це добровільно. Але... — махнула рукою вона.— Він про це не знає; і ніколи не знав. Він не був добровольцем...

— Звісно, був. Це — його робота.

— Він і гадки не мав, та й зараз не має, бо тепер у нього взагалі вже немає жодних думок. Тобі це так само добре відомо, як і мені. І він більше ніколи протягом решти свого життя не матиме жодних думок. Тільки рефлекси. І це сталося не випадково; так мало статися. Тому тепер у нас ця... погана карма. Я її спиною відчуваю. Мов мерця. Я несу на собі труп... труп Боба Арктора. Навіть якщо фактично він ще живий, — вона заговорила гучніше. Майк зажестикулював, і з помітним зусиллям Донна заспокоїлась. Люди, що сиділи за іншими дерев’яними столиками, насолоджуючись бургерами й шейками, почали з цікавістю на них поглядати.

— Що ж, — витримавши паузу, мовив Вестевей, — поглянь на це з іншого боку. Вони не зможуть допитати те, тобто того, у кого не лишилося розуму.

— Мені треба повертатися до роботи, — сказала Донна. Вона зиркнула на годинник. — Скажу їм, що, судячи з того, що ти мені розповів, усе, здається, гаразд. Принаймні на твою думку.

— Дочекайся зими, — мовив Вестевей.

— Зими?

— Це трапиться не раніше. Не думай про те, чому саме так, але так має бути; це трапиться взимку або не трапиться взагалі. Ми потрапимо туди лише тоді або не потрапимо взагалі.

«Якраз під час сонцестояння»,— подумав він.

— Тоді буде саме слушний час. Коли все помре і сховається під снігом.

— У Каліфорнії? — засміявся Майк.

— Коли настане зима в душі. Mors ontologica. Коли помре душа.

— Просто засне, — сказав Вестевей. Він підвівся. — Мені також треба йти, мушу заїхати по овочі.

Донна подивилася на нього з сумною мовчазною сповненою страждання тривогою.

— Для кухні, — м’яко пояснив Вестевей. — По моркву й латук. Овочі. «МакКойз Маркет» пожертвував для жебраків із «Нью-Пас». Вибач, що таке сказав. Я не жартував. Узагалі нічого такого не мав на увазі.

Він поплескав її по плечу, по шкірянці. І, зробивши це, подумав, що, можливо, колись, у кращі дні, цю куртку подарував їй Боб Арктор.

— Ми багато над цим працювали, — рівним спокійним голосом мовила Донна. — Я не хочу, щоб це тривало ще довго. Я хочу, щоб усе закінчилося. Іноді ночами, коли не можу заснути, я думаю, бляха, ми ще цинічніші за них. За наших ворогів.

— Дивлячись на тебе, я не бачу цинізму, — відказав Вестевей. — Хоча думаю, що насправді недостатньо добре тебе знаю. Але я дещо бачу і бачу ясно — одну з найдобріших людей, які мені траплялися.

— Моя доброта тільки ззовні, це — для людей. Теплі очі, щире обличчя, тепла, блядь, фальшива усмішка, але всередині я цинічна, і в мені повно брехні. Я не така, якою здаюся; я — жахлива,— голос дівчини лишався спокійним, говорячи, вона усміхалася. Її зіниці були розширеними, очі дивилися м’яким, позбавленим лукавства поглядом. — Але зрештою по-іншому неможливо. Хіба ні? Я давно це зрозуміла і стала такою, якою ти мене бачиш. Хоча насправді це не так вже й погано. Завдяки цьому отримуєш те, що хочеш. І такими певною мірою є всі. Справді поганим в мені є те, що я — брехуха. Я брехала своєму другу, постійно брехала Бобу Арктору. Одного разу я навіть сказала йому не вірити жодному моєму слову, і він, звісно ж, подумав, що я жартую; він мене не послухав. Але якщо я йому про це сказала, то це вже його проблеми, що він не прислухався; після того, як я йому це сказала, вже від нього залежало, вірити мені відтоді чи ні. Я його попередила. Але він забув про це, щойно я договорила, і продовжував вірити. Продовжував барижити.

— Ти вчинила так, як мусила. Зробила навіть більше.

Донна рушила геть від столика.

— Добре, тоді насправді мені поки немає про що звітувати. Окрім того, у чому ти впевнений. Тобто, що він там і що його прийняли. Вони нічого з нього не вибили у своїй... — вона здригнулася, — огидній грі.

— Саме так.

— Побачимося пізніше,— вона на мить змовкла.— Федерали не захочуть чекати до зими.

— Але це можливо лише взимку,— відказав Вестевей. — Під час зимового сонцестояння.

— Під час чого?

— Просто чекай, — мовив він. — І молись.

— Фігня це,— відказала Донна.— Я про молитву. Колись давно я молилася, багато молилася, але тепер вже — ні. Нам би не довелося робити те, що ми робимо, якби молитви допомагали. Це просто ще один обман.

— Більшість речей — обман, — коли Донна рушила геть, Майк кілька кроків пройшов услід за нею, розглядаючи її, вона йому подобалася. — Я не вважаю, що це ти зруйнувала свого друга. Мені здається, що ти так само зруйнована, така сама жертва. Просто по тобі цього не видно. Так чи інакше, вибору не було.

— Я потраплю в пекло,— проказала Донна. Раптом вона усміхнулася, широкою хлоп’ячою усмішкою. — У мене ж католицьке виховання.

— У пеклі ти купуєш «п’ятку», а, повернувшись додому, виявляєш, що це — пачка M&M’s.

— M&M’s зліплені з пташиного лайна, — відказала Донна, і раптом її не стало. Вона зникла в натовпі людей, що ходили туди-сюди; просто розчинилася. Майк тільки встиг кліпнути очима.

«Невже саме так почувається Боб Арктор? — запитав він себе. — Мабуть, що так. Щойно вона була тут, було схоже, що вона буде тут завжди; і раптом — пустка. Зникла, мов вогонь, мов повітря, мов грудка землі, що повернулася в ґрунт. Аби змішатися з рештою людей довкола. Влитися до їхнього натовпу. Дівчина, що випарувалася, — подумав він. — Чи, може, це — перетворення. Яке відбувається за її бажанням. І ніхто, ніщо не здатне її втримати».

«Я намагаюся упіймати вітер,— подумав Майк.— І Арктор так само. Марно, — вирішив він, — намагатися втримати в руках агента федерального нарковідділу. Вони — невловимі. Тіні, що зникають, щойно цього вимагає від них їхня робота. Так, наче їх ніколи й не було. Арктор, — подумав він, — був закоханий у привида з правоохоронних органів, у голограму, крізь яку звичайна людина може пройти і врешті-решт опинитися з іншого боку, на самоті. Йому так і не вдалося за неї вхопитись — за цю дівчину».

«Modus operandi Бога, — розмірковував Майк, — полягає в перетворенні зла на добро. Якщо Він існує, то робить свою справу й зараз, хоч наші очі й не здатні це сприйняти; цей процес відбувається під поверхнею реальності, і помітять його лише пізніше. Можливо, наші нащадки. Нікчеми, що не знатимуть, яку жахливу війну нам довелося пережити і яких втрат зазнати, доки не помітять примітку у якій-небудь маловідомій історичній книжці. Коротеньку згадку. Без списку загиблих.

Десь мають побудувати пам’ятник, — подумав Майк, — зі списком тих, хто поліг. І що гірше — тих, хто — ні. Хто був змушений жити після смерті. Як Боб Арктор. Це найсумніше.

А що як Донна — найманка, — міркував він. — Працює неофіційно. Такі найбільше нагадують примар. Вони здатні зникнути назавжди. Нові імена, нові місця перебування. Питаєш себе — де вона тепер? І відповідь на це... Ніде. Тому що її тут узагалі не було».

Знову всівшись за дерев’яний стіл, Майк Вестевей доїв свій бургер і допив «Колу». Зрештою, це було краще за те, чим годували їх у «Нью-Пас». Навіть якщо цей бургер був виготовлений із подрібнених коров’ячих анусів.

«Подзвонити Донні, спробувати її відшукати, заволодіти нею... Я прагну того, чого прагнув Боб Арктор, тож, можливо, воно й на краще, що його, так би мовити, більше немає. У його житті трагедія вже відбулася. Бути закоханим у безтілесного духа. Оце справді прикро. Безнадійність. Її ім’я не згадають на жодній друкованій сторінці, її ім’я не з’явиться в жодних анналах людської історії: ні місця проживання, ні імені. Вона з таких, — подумав Майк, — і саме в таких дівчат найбільше закохуєшся, такі не залишають тобі надії, бо вислизають, щойно ти їх обіймеш.

Тож, можливо, ми вберегли його від чогось гіршого, — виснував Вестевей. — І вчинивши так, належним чином використали те, що від нього лишилося. Заради хорошої і важливої мети.

Якщо нам пощастить».

— Ти знаєш які-небудь історії? — запитала якось Тельма.

— Я знаю історію про вовка, — відповів Брюс.

— Про вовка й бабусю?

— Ні, — відказав він. — Про чорно-білого вовка. Він сидів на дереві й постійно стрибав на тварин фермера. Урешті-решт фермер зібрав усіх своїх синів і всіх їхніх друзів, і вони стали довкола дерева, чекаючи, доки чорно-білий вовк не зістрибне. Нарешті вовк стрибнув на паршиву коричневу тварину, і люди поцілили в його чорно-білу шкуру.

— Ой, — мовила Тельма. — Це дуже погано.

— Але шкуру вони зберегли, — продовжив Брюс. — Вони здерли з великого чорно-білого вовка, який стрибав з дерева, шкуру і зберегли цю красу, аби їхні нащадки, ті, хто житиме після них, бачили, яким він був, і милувалися ним, його силою і розміром. І наступні покоління говорили про цього вовка і склали багато історій про його відвагу й силу, і оплакували його смерть.

— Навіщо вони його застрелили?

— Бо мусили,— сказав він.— Так і треба робити з такими вовками.

— А інші історії знаєш? Кращі?

— Ні,— відказав Брюс,— це — єдина історія, яку я знаю.

Він сидів і пригадував, як вовк насолоджувався своїм умінням вправно стрибати, тим, як його прекрасне тіло стрибало знову й знову, але тепер цього тіла не стало, його підстрелили. Заради вбогих тварин, яких, так чи інакше, заб’ють і з’їдять. Тварин, які не мали сили, які ніколи не стрибали, чиїми тілами ніхто не пишався. Хоча, з іншого боку, ці тварини могли животіти й далі. А чорно-білий вовк ніколи не скаржився; він нічого не сказав, навіть коли його підстрелили. Його пазурі й далі глибоко впивалися у здобич. Без жодної мети. Він просто так жив, і йому це подобалося. Для нього це був єдиний можливий шлях. Його єдиний спосіб життя. Єдине, що він знав. І його вбили.

— А ось і вовк! — вигукнула Тельма, незграбно стрибаючи довкола. — У-у-у, у-у-у!

Вона хотіла щось схопити, але схибила, і Брюс із жахом помітив, що з нею щось негаразд. Збентежившись і здивувавшись, як таке може бути, він уперше побачив, що Тельма — каліка.

— Ти не вовк, — сказав він.

Але шкандибаючи і пересуваючись навпомацки, вона і далі спотикалась; її каліцтво не зникало. Брюс запитував себе, як...

...могло існувати щось настільки сумне. Він рушив далі.

За його спиною Тельма продовжувала бавитися. Вона перечіплялася й падала. «Цікаво, що вона відчуває?» — подумав Брюс.

Він сунув коридором у пошуках пилососа. Йому сказали, що він мусить ретельно пропилососити велику гральну кімнату, де діти проводили більшу частину дня.

— По коридору праворуч,— мовила якась людина. Це був Ерл.

— Дякую, Ерле,— відказав Брюс.

Прийшовши під зачинені двері, він почав стукати, а тоді відчинив їх.

Усередині стояла стара жінка з трьома гумовими м’ячами, вона намагалася ними жонглювати. Стара повернулася до Брюса, сиве розпатлане волосся спадало їй на плечі, вона усміхалася до нього, проте фактично не мала зубів. На ній були короткі білі шкарпетки й тенісні туфлі. Він побачив запалі очі: запалі очі, усмішка, порожній рот.

— Можеш так? — прохрипіла стара й підкинула всі три м’ячі у повітря. Вони впали, вдарившись об неї і поскакавши підлогою. Відпльовуючись і регочучи, стара нахилилася по них.

— Не можу,— відказав Брюс, завмерши в збентеженні.

— Я — можу, — худа стара істота, у якої під час рухів тріщали кістки рук, підняла м’ячі й скосила погляд, намагаючись усе зробити правильно.

Коло дверей з’явилася ще одна людина і стала поруч із Брюсом, також спостерігаючи.

— Як довго вона тренується? — поцікавився Брюс.

— Досить довго, — відказала людина, що стояла поруч. — Спробуй знову. Тобі вже майже вдається!

Стара заквоктала й нахилилася, нишпорячи руками по підлозі, знову збираючи м’ячі.

— Ще один — ось там,— сказала людина біля дверей. — Під нічним столиком.

— О-о-о-ох! — прохрипіла стара.

Вони спостерігали, як вона намагається знову й знову, підкидає м’ячі, підбирає їх, ретельно націлюючись, тримає рівновагу, підкидає їх високо в повітря, а тоді горбиться, коли м’ячі падають на неї, іноді вдаряючи по голові.

Людина, що стояла поруч із Брюсом, проказала:

— Донно, тобі краще піти помитися. Ти — брудна.

— Це — не Донна. Хіба це Донна? — запитав ошелешений Брюс. Він поглянув на стару, і йому стало дуже страшно; коли стара поглянула на Брюса у відповідь, у її очах стояло щось на кшталт сліз, проте вона реготала; вона зареготала й жбурнула свої три м’ячі в нього, сподіваючись поцілити. Брюс ухилився.

— Ні, Донно, не роби цього,— сказала їй людина коло дверей.— Не жбурляй м’ячі в інших. Просто намагайся зробити так, як ти бачила по телевізору, ти ж знаєш — підбери їх і знову підкинь. Але спершу піди помийся; ти смердиш.

— Добре, — погодилася стара і, дещо зсутулившись, поспішила геть. Три гумові м’ячі вона залишила кататися підлогою.

Людина, що стояла поруч із Брюсом, зачинила двері, і вони разом рушили коридором.

— Скільки часу тут перебуває Донна? — запитав Брюс.

— Довго. Ще до мене була, а я прийшов шість місяців тому. Жонглювати вона почала приблизно тиждень тому.

— Тоді це — не Донна, — сказав Брюс. — Якщо вона тут так давно. Бо я потрапив сюди лише минулого тижня.

«І, — подумав він, — Донна привезла мене сюди на своєму MG. Я пам’ятаю, бо нам ще довелося зупинятися, щоб залити в радіатор води. І тоді вона мала чудовий вигляд. Сумні очі, чорнява, тиха, з гарною фігурою під вузькою шкірянкою, у чоботях, із сумочкою, на якій гойдалася кроляча ніжка. Така, як завжди».

Після цього Брюс продовжив пошуки пилососа. Він почувався набагато краще. Проте не розумів чому.