Затьмарення

17

Під кінець серпня того року, через два місяці після прибуття до «Нью-Пас», його перевели на фермерське господарство в долині Напа, розташованій у сільській місцевості на півночі Каліфорнії. У країні вина, там, де були найкращі виноградники Каліфорнії.

Наказ на переведення підписав Дональд Абрамз, виконавчий директор Фундації «Нью-Пас». Із подачі Майкла Вестевея, працівника центру, котрий виявив особливе зацікавлення щодо того, як можна було допомогти Брюсу. Особливо зважаючи на те, що Гра не дала жодних результатів. Фактично, вона йому лише нашкодила.

— Тебе звати Брюс, — сказав керівник ферми, щойно Брюс незграбно виліз із автомобіля, тягнучи за собою валізу.

— Мене звати Брюс, — відказав він.

— На деякий час ми спробуємо залучити тебе до роботи на цій фермі, Брюсе.

— Гаразд.

— Думаю, тобі тут сподобається більше, Брюсе.

— Думаю, мені тут сподобається, — сказав Брюс. — Більше.

Керівник ферми уважно на нього поглянув.

— Тебе нещодавно постригли.

— Так, мене постригли, — Брюс доторкнувся до своєї виголеної голови.

— Навіщо?

— Мене постригли за те, що побачили в жіночій частині.

— Це — вперше?

— Це — вдруге, — помовчавши, Брюс додав: — Першого разу я вдався до насильства.

Він стояв, досі тримаючи свою валізу; керівник зробив йому знак поставити її на землю.

— Я порушив правило ненасильства.

— Що ти зробив?

— Жбурнув подушку.

— Добре, Брюсе, — мовив керівник. — Ходімо зі мною, і я покажу тобі, де ти спатимеш. У нас тут немає центрального корпусу; у кожного з шести працівників свій будинок. Там вони сплять, готують собі їжу й живуть у вільний від роботи час. Гри у нас тут немає, тільки робота. Більше жодних Ігор, Брюсе.

Брюс виглядав задоволеним; на його обличчі з’явилася усмішка.

— Любиш гори? — керівник ферми вказав праворуч. — Поглянь. Гори. Снігу нема, зате є гори. Ліворуч — Санта-Роза; там на узгір’ях вирощують справді гарний виноград. Але в нас виноград не росте. Різне вирощуємо, але не виноград.

— Я люблю гори, — мовив Брюс.

— Поглянь на них, — знову вказав на гори керівник. Брюс не дивився. — Ми знайдемо тобі капелюх, — сказав він. — Ти не зможеш працювати в полі з поголеною головою без капелюха. Не виходь на роботу, доки ми не знайдемо тобі капелюха. Гаразд?

— Я не виходитиму на роботу, доки не отримаю капелюха, — проказав Брюс.

— Тут хороше повітря, — мовив керівник.

— Я люблю повітря, — відказав Брюс.

— Ага, — сказав керівник, подавши Брюсу знак узяти валізу і йти за ним. Від вигляду Брюса керівник ніяковів: він не знав, що йому сказати. Але до такого ніяковіння він вже звик: звик зустрічати таких людей.

— Ми всі любимо повітря, Брюсе. Справді всі. Це в нас спільне.

А собі подумав: «Хоч щось».

— А я бачитимусь з друзями? — запитав Брюс.

— Ти про тих, які лишилися там, звідки ти приїхав? У резиденції в Санта-Ані?

— Майк і Лора, Джордж, Едді і Донна, і...

— Люди з резиденцій не приїздять на ферми, — пояснив керівник. — Це закриті виробництва. Однак раз чи двічі на рік ти, мабуть, їздитимеш до них. Ми проводимо збори на Різдво, а також на...

Брюс завмер.

— Наступні збори, — сказав керівник, знову подаючи Брюсу знак іти за ним, — на День подяки. Ми відвеземо працівників до резиденцій, звідки вони вийшли, на два дні. Потім знову працюватимеш тут, до Різдва. Тож ти з ними ще побачишся. Якщо їх не переведуть до інших виробництв. Через три місяці. Але в «Нью-Пас» тобі не можна заводити персональні стосунки — хіба тобі про це не казали? Загалом ти маєш підтримувати стосунки лише з родиною.

— Я розумію, — відказав Брюс. — Нас змусили це запам’ятати, це — частина Кодексу «Нью-Пас».

Він роззирнувся довкола й запитав:

— Можна мені випити води?

— Тобі покажуть, де в нас джерело. Також вода є у твоєму будинку, однак є ще одне джерело, загальне, для всієї родини.

Керівник повів Брюса до одного зі збірних будиночків.

— Такі ферми — закриті виробництва, тому що ми вирощуємо експериментальні й гібридні сорти, тож прагнемо вберегти їх від комах. Люди, що приїздять сюди, навіть працівники центру, приносять шкідників на своєму одязі, взутті й волоссі, — випадковим чином він обрав один із будиночків.— Твій буде 4-G,— сказав керівник. — Запам’ятаєш?

— Вони всі схожі, — мовив Брюс.

— Можеш прибити до нього яку-небудь річ, за допомогою якої будеш впізнавати свій будинок. Річ, яку легко запам’ятати. Щось кольорове, — він відчинив двері будинку; зсередини на них війнуло смердючим гарячим повітрям. — Думаю, спершу працюватимеш із артишоками, — уголос розмірковував керівник. — Потрібно буде носити рукавиці — у них колючки.

— Артишоки, — повторив Брюс.

— Чорт забирай, у нас тут і гриби є. Експериментальні грибні ферми, загерметизовані, звісно,— навіть під час вирощування звичайних грибів необхідно зберігати їх у герметично закритому просторі, щоб уникнути зараження грибниць патогенними спорами. Спори плісняви зазвичай переносяться в повітрі. Вони небезпечні для всіх, хто вирощує гриби.

— Гриби,— повторив Брюс, входячи в темний паркий будиночок. Керівник простежив, як він зайшов.

— Так, Брюсе, — сказав керівник.

— Так, Брюсе, — повторив Брюс.

— Брюсе, — покликав керівник. — Прокидайся.

Стоячи серед мороку затхлого будиночка і досі тримаючи в руках валізу, Брюс кивнув.

— Добре, — відказав він.

— Вирубаються, щойно темніє, — проказав сам до себе керівник. — Мов кури.

«Овочі серед овочів, — подумав він. — Гриби серед грибів. Тільки збирай».

Керівник вдарив по вимикачу світла, а тоді почав показувати Брюсу, як той працює. Здавалося, Брюсу це не цікаво; тепер він побачив гори і, завмерши, дивився лише на них, він щойно їх помітив.

— Гори, Брюсе, гори, — сказав керівник.

— Гори, Брюсе, гори,— повторив Брюс, продовжуючи дивитись.

— Ехолалія, Брюсе, ехолалія, — сказав керівник.

— Ехолалія, Брюсе...

— Добре, Брюсе,— промовив керівник і зачинив за собою двері, подумавши: «Мабуть, дам йому працювати з морквою. Або з буряками. Із чимось простим. Із чимось, що його не заплутає».

Черговий овоч у ліжку. До компанії. Тут він зможе проспати все своє життя в унісон із такими, як сам. Тут їх цілі грядки. Цілі акри.

Його розвернули в бік поля, і Брюс побачив кукурудзу, схожу на розірвані проекції. «Вирощують непотріб, — подумав він. — Ферма з вирощування непотребу».

Брюс нахилився і побачив, що внизу, із землі, росте маленька квітка, синя квітка. Їх росло багато, у них були короткі тонкі стебла. Схожі на щетинки. Як полова.

Нахилившись достатньо низько, щоб розгледіти, Брюс помітив, що їх безліч. Цілі плантації поміж високих стебел кукурудзи. Багато фермерів вдавалися до такого: вирощували одні культури поміж інших, це нагадувало концентричні кола. «Так, — пригадав він, — у Мексиці фермери вирощували плантації марихуани: у колах — оточену високими рослинами, щоб federates не помітили її з джипів. Однак ті помічали її з повітря.

А коли federates знаходили таку плантацію трави, вони розстрілювали фермера, його дружину, дітей і навіть тварин із кулемета. І їхали геть. Їхній гвинтокрил продовжував свій рейд, а джипи його прикривали.

Які гарні маленькі сині квіти».

— Ти бачиш квітку майбутнього, — сказав Дональд, виконавчий директор «Нью-Пас». — Але це не твоє майбутнє.

— Чому не моє? — запитав Брюс.

— Ти вже достатньо насолодився, — відказав виконавчий директор. І засміявся. — Тому підводься й припиняй поклонятися — це вже не твій бог, не твій ідол, хоч колись він ним був. Трансцендентне бачення, хіба не воно тут росте? Поглянеш на тебе — іншої думки й не виникне, — він поплескав Брюса по плечу, а тоді, простягнувши іншу руку, затулив йому заціпенілі очі.

— Зникли, — проказав Брюс. — Квіти весни зникли.

— Ні, ти просто їх не бачиш. Але це філософське питання, якого тобі не зрозуміти. Епістемологія — теорія пізнання.

Брюс бачив лише Дональдову долоню, що затуляла йому світло, він дивився на неї впродовж тисячі років. Вона закрила, закривала і закриватиме світло його мертвим очам поза межами часу — очам, які не здатні поглянути кудись-інде, та рука, яку вперто не прибирали. Очі дивилися, а час спинився, і він, і всесвіт перетворилися на желе, принаймні так йому здавалося, і всесвіт закляк разом із ним і його розумінням, його інертність набула цілковитої повноти. Не було нічого, чого б він не знав, не було нічого, що мало б ще трапитися.

— До роботи, Брюсе,— наказав виконавчий директор Дональд.

— Я побачив, — промовив Брюс.

«Я зрозумів,— подумав він.— Це воно: я побачив, як росте Препарат С. Я побачив, як із землі проростає смерть, із самої землі, суцільним синім полем, синьою щетиною».

Керівник ферми і Дональд Абрамз перезирнулися, а тоді знову поглянули на постать, що опустилася навколішки, і на Mors ontologica, яка росла усюди під прихистком кукурудзи.

— До роботи, Брюсе, — повторив чоловік, що стояв на колінах, і підвівся.

Дональд і керівник ферми рушили до свого «Лінкольна». Вони розмовляли; Брюс спостерігав,— не повертаючись, не маючи змоги повернутися, — як вони відійшли.

Нахилившись, він зірвав одну з синіх квіток і сховав її у правий черевик, запхнувши всередину так, щоб ніхто не помітив. «Це буде подарунок моїм друзям», — подумав Брюс і подумки, у голові, де ніхто не міг за ним спостерігати, став із нетерпінням чекати на День подяки.