Заячий пастух

10. Дурні гроші до вас самі просяться

Довгенько довелося чекати дідові Данилові управителя, сидячи в його конторі. Турботні думки непокоїли старого, він м'явся, мугикав, інколи рука свавільно хапалась за держак калатала, і треба було стримувати самого себе, щоб не наробити галасу цим гучним приладдям. Спочатку дід вважав, що Карло Францович вискочив з контори на хвилинку, може, щось згадавши про господарські, справи.

Але управитель не повертався, і дід Данило, зрештою, вирішив, що німець подався до чабанської хати і там закатує хлопчину власними руками. О на це німець здібний. На це він може вирішитися! Тільки руки в нього закороткі. Той, хто послав Тараса в світ довершити великого діла, не допустить, щоб проти Його волі спротивився якийсь німець, байдуже, що він управитель панського маєтку. Одначе, розумні люди кажуть, що на Бога надійся, а до берега гребися, треба мерщій бігти до чабанської хати. Контора, може постояти й порожньою, усіх паперів миші не поточать.

І дід Данило підвівся, засунув за пояс калатало й намірився вирушати, а в цю мить розчинилися двері й до контори увійшов Карло Францович. Але що з ним трапилось? Якийсь на диво лагідний, усміхнений. Він сів за стіл і сказав:

– Був я в твого Тараса. Хотів дати йому грошей, щоб не турбував мене з тими зайцями А він від грошей відмовився, вимагає зайців. Про мене, хай будуть і зайці. Накупимо, якщо зможе, хай пасе. Дитина та й годі. Ти доглядай Тараса, щоб їсти мав хлопець. Сиріт треба жаліти. А зараз, Даниле, піди розшукай Гичку і заклич до мене.

Гичку дід Данило знайшов у клуні біля дівчат, що віяли зерно, сказав йому йти до управителя, а сам подався в поле, до чабанської хати. Дід не вірив управителевій щирості й добросердості, такі, як німець, люди, вміють ховати душу свою чорну. І аж тоді старий заспокоївся, як побачив хлопця на призьбі живого й веселого. Вони вдвох погомоніли під хатою, поки не сховалося сонце за лісом і не війнуло з вибалків холодним вітром.

А в конторі гомоніли Карло Францович з його помічником Паньком Гичкою.

Цей Гичка був в управителя свого роду правою рукою, хоч офіційно вважався псярем, доглядав понад два десятки різних рас, видів і порід мисливських псів, що їх тримали з примхи пана Номікосова. Маленький, верткий і до біса кмітливий чолов'яга мав коштовну вдачу бути скрізь, де б не з'явився, своєю людиною.Уже немолодий, років яких під сорок, серед молоді почувався він парубком, любив співати, умів заповзято танцювати, залицявся й до дівчат. Серед старших віком наймитів любив точити баляндраси або й вести поважні розмови. Панька Гичку знало кожне в околишніх селах. Якщо комусь доводилось мати справу з маєтком, то люди в першу чергу зверталися до Гички, з ним радились, а потім уже, все обміркувавши, йшли до самого управителя. Головне ж, Гичка служив Карлові Францовичу не за страх, а за совість, відданий був йому душею й тілом, умів тримати язик за зубами, управитель міг покладатись на нього, як на самого себе.

Панько Гичка, прийшовши до управителя в контору, доповів, скільки вже хур із збіжжям відряджено на станцію своїх, скільки найманих, чому вчора ввечері не повернувся разом із валкою Вареник, і Карло Францович, терпляче вислухавши господарську буденщину, наприкінці, ніби між іншим, запитав:

– Скажи–но мені, Гичко, ти біля старої кошари буваєш? Як там живеться Тарасові тому малому? Що воно за хлопець?

– Кілька разів бував. Там тепер часто наші наймити гулі справляють. А Тарасові живеться, як у Бога за пазухою. Виграє на сопілці та людей смішить зайцями, сподівається, бач, пасти їх.

Гичка вбачав за доречне трошки засміятись. Але Карло Францович задумливо стукав пальцями по дошці столу.

– А тобі, Гичко, не доводилось помічати в хлопця що–небудь таке, скажімо, ненормальне. Я оце був у чабанській хаті, їздив подивитися на Тараса, хотів збагнути, що воно за дитина. Подивився, а нічого не зрозумів. З нього може вирости звичайна людина, а може бути й людина виняткових здібностей, гіпнотизер якийсь абощо. Є такі на світі люди, що їх слухають навіть леви або тигри. То чому Тараса не слухатимуться зайці?

Завагався Гичка. Він би міг навести багато прикладів із селянського життя про дивовижі, про таємниці, що від самих згадок про них терпне шкіра й холоне в жилах кров. Але ж Гичка знав, що всілякі незбагненні явища пани називають забобонами, тому не хотів показати себе перед управителем звичайним селянином.

– Не думаю, Карле Францовичу, щоб Тарас належав до гіпнотизерів. Тарас не з таких. Далеко куцому до зайця.

– І я такої ж думки, – відповів управитель. – Але пан Номікосов наказав, щоб ми таки зайців Тарасові дали. Тому завтра сідлай коня й паняй по селах, загадуй, що купуємо зайців на розплід, платимо за цілого й здорового по карбованцю. Та хай селяни поспішають, бо більше ста штук не братимемо.

– Нічого з цього не вийде, – сказав Гичка.

– А це ж чому?

– А тому, Карле Францовичу, що вбити зайця інколи можна, якщо мисливець трапиться цілким стрільцем, а заєць пришелепкуватим бігуном. Упіймати ж зайця живим навряд чи кому пощастить. Звичайно, гроші – річ спокуслива. За гроші людина що завгодно вигадає, і журавля з неба живим дістане. Але карбованець не такі великі гроші, щоб людину спокусити ганятись за зайцями. Здається мені, що п'ять карбованців декого стягнуть з печі.

Карло Францович щось промимрив не досить прихильне на адресу зайців, їхніх пастухів і тих, кому ця дурна витівка впала в голову, але погодився платити п'ять карбованців.

І наступного ранку вороний жеребець поніс Панька Гичку до ближчого від маєтку села Перещіпного. Сільський староста, побачивши у вікно, що до нього в подвір'я в'їхав Гичка, нашвидкуруч причепив на груди офіційну відзнаку – бляшану медалю, і вийшов гостеві назустріч.

– Комерційну справу маю, Олексо Кузьмовичу, – повітавшися, сказав Гичка. – Ваші селяни, хто захоче, можуть заробити поважні гроші. Скликайте сходини.

Староста наказав наймитові скликати до збірні селян, а поки вони зійдуться, до речі буде поснідати. Уже за столом, що на ньому стояла пляшка горілки, а на сковороді шипіла яєшня з салом, староста м'якенько мовив:

– Ми з паном Карлом Францовичем живемо в мирі й согласії. Поважаємо його й не займаємо панського добра. За те не забуває й нас Карло Францович. А тому вип'ємо, Пантелею Панасовичу, за ваше здоров'я.

– А віз проса хто в нас украв? – утираючись після пригубленої горілки, мовив Гичка. – Якщо пам'ять мені не зраджує, то об'їзник Рябоштан упіймав не кого іншого, а таки перещіпнянця.

– І не гріх вам згадувати, Пантелею Панасовичу, – м'яко докоряючи, сказав староста. – Коли ж то було? Позаторік! І кого впіймали? Мусія! Та Мусій у нас ніщо! П'яничка останній, нікчема, шевчик нещасний, котрому люди не довіряють латати старі чоботи. Ні, Пантелею Панасовичу, зайвого на наше село не кажіть. А краще давайте покропимо яєшню, щоб не пересихала.

І поки між представником селянства й панським посланцем точилася жвава розмова, скроплювана горілкою, до збірні з кожної хати посходилися люди, голови родин, у кожухах і свитках, диміли цигарками, гомоніли, намагалися здогадатись, з якою пропозицією приїхав до них Гичка. Люди мали досить часу на балачки, але зрештою таки до збірні ввійшли почервонілі від сніданку староста з представником маєтку.

Староста підійшов до столу, подивився на медалю, чи не перекрутилась бува, кахикнув, утер долонею губий звернувся до присутніх:

– Оце, чесна громадо, я потурбував вас у дуже важливій справі. Наш дорогенький Пантелеймон Панасович щось хоче запропонувати нам відносно заробітків. Тож прошу менше курити, уважніше слухати і не тупцюватися, мов коні, особливо отам позаду.

– Це Мусій хоче лягти на лаві, а ноги падають на долівку, – відповіли старості з кутка збірні.

– Мусію! – суворо гукнув староста. – Ночі тобі мало. Вовтузня затихла. Гичка випростався, щоб здаватися вищим, і, набравшися поважности, мовив:

– Люди добрі, ви знаєте, що земля велика і народу на ній живе сила–силенна. Я не беру за приклад японців, китайців, англійців чи турків. То все люди далекі, нам непотрібні й незрозумілі. Я беру для прикладу наших православних християн, що живуть тутечки. Ото ж куди не поїдете, куди не підете, куди не подивитесь, і скрізь те ж саме. Хто землю оре, хто в заводі працює, хто торгує, хто вчителює, а хто й людьми керує. Усі працюють, усі трудяться, добувають собі хліб і до хліба. Але людина тому й людина, що вона не худобина. Людині не досить того, щоб наробившися, добре наїстись, а потім спочити. Ні, людині ще хочеться й розважитись, і погуляти. На те вона має свята, христини, весілля, іменини, входини, могоричі, а іноді й без ніяких причепок влаштовує собі гулянку. А хіба такі тільки ми, хлібороби? Усі люди такі! Подивіться хоча б на панів.. Вони також уміють і працювати, уміють і погуляти. Тільки гуляють вони по–своєму. Гроші у них є, от і вигадують собі витребеньки.

Гичка на хвильку зупинився. Слухачі поміж себе тихо перешіптувались, мабуть, запитували один одного, куди ж промовець виїде.

– Щоосени до пана Номікосова з'їздяться гості, – казав далі Гичка. – Що вони витівають у маєтку, про те ви, люди добрі, чули. Як набридне їм пити й танцювати, то сідають на коней і ганяються за зайцями. Стріляють їх, цькують собаками, і до того дополювалися, що зайця у нас тяжче надибати, як, скажімо, серед зими ластівку. А пани без зайців бути не можуть. Їм конче треба зайців. Отут уже й за вами діло. Пан Номікосов наказав нам накупити на розплід сто зайців. І я приїхав запропонувати вам панську комерцію. Хто впіймає живого зайця, той одержить у нашій конторі від Карла Францовича п'ять карбованців. Як на когось спритного, то може розбагатіти. Не вилежуйтесь, люди добрі, на печах, – ловіть зайців! Дурні гроші до вас самі просяться! Оце й усе, що я хотів сказати.

Задоволений своєю промовою Гичка сів. А люди мовчки переглядалися. Староста пильно подивився на панського посланця, чи не випив він, бува, зайвого. У збірні зростав гамір. Можна було сподіватися гострих дотепів, небажаних жартів чи, взагалі, злих висловів. І тоді через збірню вайлувато пройшов до столу високий, зарослийчорною бородою, у латаній свиті славнозвісний у селі швець Мусій. Він шанобливо вклонився до Гички й сказав

– Дякую тобі, Паньку, дякую німцеві твоєму Кардові, як також і вашому панові Номикосі.

– За що? – підозріваючи кпини, запитав його Гичка.

– Як же за що?! А за п'ятсот карбованців! Я таких грошей ще зроду не мав. І якстій пан дає мені цілий скарб.

– Пан за зайців платить, – сказав Гичка.

– Та за зайців, – погодився Мусій. – А хто їх наловить? Вони? – показав він довгою рукою на селян. – Нахвалятись вони можуть, а не впіймають навіть і блохи.

– У тебе, Мусію, ноги, мов у чорногуза, – вигукнув хтось із збірні. – Ти здоженеш.

– Він уже й гроші підрахував.

– Ми вже бачили таких, що думкою багатіють.

– Купуй, Мусію, в пана п'ять десятин землі. Зразу господарем будеш.

А Мусій стояв мовчки й з приємністю посміхався. Потім знову повернувся до Гички:

– Передай німцеві, що Мусій діло взяв на себе. Коли я зможу здавати зайців?

– Хоч і сьогодні.

– Ні, сьогодні не можу, а за два дні, – трохи подумавши, сказав Мусій і похитався до дверей. Люди проводжали його кпинами.

Два дні їздив Гичка з села в село, скрізь спочатку здивовання, потім сміх і дотепи, ніби управителів посланець привіз не поважну пропозицію, а з'явився спеціяльно розважити людей. А коли повертався додому, то вже бачив по вибалках, порослих густим терновинням, по глухих місцях степу дядьків, розставляли вони пастки, капкани, хапки, довбали в мерзлій землі ями, розвішували петлі, вигадували всілякі способи, щоб упіймати того лякливого й обережного звірка. Але зайці відчували небезпеку й обминали її, тим паче, степ широкий, степ безмежний, є куди дітись, є куди податись. Вітер навівав на небезпечне приладдя кучугури снігу, вітер зривав порозвішувані петлі. Скільки люди не хитрували, скільки не мудрували, а впіймати живого зайця не довелось нікому.

Але швець Мусій одного дня прибрів до Карла Францовича з мішком за плечима й сказав:

– Два вже є. Гроші зразу платити будете?

До контори нагодило й Гичку, як ретельний службовик, він захотів перевірити, чи зайці не мають якоїсь ганджі, зняв з Мусійових пліч мішок, потім заходився витягати звідти пручку тварину. Заєць верещав дитячим голосом і поки опинився в Гички в руках, то встигнув подерти Мусієві свиту, а службовикові здерти з руки шмат шкіри. На тому оглядини й закінчилися. Клянучи диких створінь, понесли їх до кошари.

Зустрів хлопчина бажаних гостей урочисто, з музикою, він ще здаля пізнав, що саме має довгий дядько в мішку.

– Зайців принесли? – запитав він.

– Та вже ж не поросят, – дивлячись на закривавлену на руці хустку, промимрив Гичка.

– Принесли, – глянувши на роздерту свиту, сказав Мусій.

– Оце добре! – задзвенів Васильків голос. – Давайте їх сюди.

Він схопив мішок, поставив на сніг біля своїх ніг і поліз досередини рукою.

– Ану ж, ну, – зловтішне дивився на хлопця Гичка.

– Пощупай їх, чи м'якенькі.

А Василько витяг зайця, пестливо притиснув до грудей, погладив по спині й посадив. на сніг. Заєць повів вухами, дриґнув задньою лапою, потягнувся, мов після сну. Витягнув Василько з мішка й другого зайця.

– А я вам сінця приготував, – мовив він до тварин.

– Тож біжіть до кошари, до кошари... Розвівши руками, хлопець погнав зайців поперед себе, і вони слухняно поплигали через розчинені двері.

Переглянулися Гичка з Мусієм, помовчали, ще раз подивились один на одного, і тоді Мусій спромігся сказати:

– Отакої...

– Еге ж... – мугикнув за ним і Гичка.

І вони притьма подались до маєтку. А внедовзі по тому причимчикував до Василька дід Данило.

– Що тут у тебе діється? – запитав він хлопця, що вже знову вгніздився на призьбі й вигравав на сопілці.

– У мене нічого не діється, – відповів Василько.

– Як же це нічого, – мовив дід Данило. – Прибігли до маєтку Гичка з Мусієм і такий рейвах здійняли, що земля загула. Кажуть вони наймитам, ніби ти заячу мову розумієш, і що не скажеш зайцям, те вони й роблять.

– То неправда, діду Даниле, – сказав Василько. – Не я розумію заячу мову, а зайці розуміють мене. А слухаються мене, бо так треба.

Підійшов дід Данило до кошари. Звірята довбуться в копиці сіна, вибирають смачніші стеблини. Аж сторопів старий. Але подумавши трохи, вирішив, що дивуватися не слід, на те ж Тарас і є Тарасом, щоб усе для інших неможливе, було у нього можливим.

І ніби так воно й треба, сказав Василькові:

– Худібка твоя, мабуть, зерно любить. Та не знаю, чого принести, вівса чи ячменю.

А Мусій щодня приносив до кошари по двоє й троє зайців. Звірята почувалися в своїй новій оселі так, ніби тут вони й знайшлися, бігали, вигравали, умивалися, розгладжували кострубаті вуса і зовсім не хотіли помічати людей, тих людей, яких недавно оббігали десятими гонами.

Люди йшли до панської кошари не тільки з маєтку, але й із Семенівки, Перещіпного, Горілої Клуні, з усіх довколишніх сел, куди добігала чутка про дива, що творяться в Номікосівці. Оглядаючи зайців, декотрі нишком хрестилися й шепотіли: свят–свят...