Заячий пастух

6. Твоє щастя, моя гра

Довге літо, а ще довша дорога, що нею йшов Василько, і не скрізь лежала вона на південь сонця. Простягалася вона між полями й луками, горбами й вибалками, перетинала грузькі потоки й широководі річки, сполучала вона хутори й села з гомінкими містами, а з міст бігла до селищ та хуторів.

Побував Василько в Полтаві славній, потім опинився чомусь на березі Дінця, де бір гудить день і ніч безупинно, навіть без вітру. Відвідав мандрівник наш і Миргород, і Кременчук, а там Дніпро, такої річки не уздриш ніде на світі. Води в ньому, як у морі, пароплави на ньому пливуть і ревуть, мов скажені бугаї, хвилі котяться одна за одною, кидають човни, як тріски. Широкий Дніпро, як дивишся на нього з берега, а ще ширший, як переходиш його мостом, почуваєш тод себе малесеньким, як комашина, – не хочеться вірити, що побудували той міст звичайні люди своїми руками, а думалось, що він утворився сам собою, разом із Дніпром і берегами.

Гарний Дніпро, радіти б людям, що народилися й живуть біля нього. Та Василько і в Кремечуці довго не затримувався, повела його дорога до Торговиць, і до Піщаного Броду, і в Гумань, коли ж таки, нарешті, прийшов до Єлисавету, було вже свято Покрови.

Щоденні мандри під сонцем, під дощами й вітрами змінили вигляд Васильків, почорнів він, пожилявів, волосся йому вицвіло, довгими пасмами спадало на потертий ковнір сорочки, очі вигострились, і голос його бринів твердо й упевнено, як у людини, що звикла покладатись тільки на самого себе і не лякатись перешкод, і не поступатися перед ними. Василько, не почувався чужим та небажаним серед незнайомих йому людей, сміливо просився ночувати, і його пускали до хати, просив їсти, і йому давали, жінки обпирали його, облатували, а потім виряджали в дальшу дорогу з важкою торбою харчів. У містах Василько до хат не просився, в містах є нічліжки, де за п'ятак можна собі знайти притулок, дах над головою.

В Єлисаветі нічліжка стояла недалеко від базарної площі, в глухому завулку, похмура, засмерджена тютюновим димом, потом, сопухом горілки й ще чимось кислим і гидким.

Сонце ще не зайшло, ночувальники ще не посходились, у великій кімнаті людей було мало. Біля глухої, без вікон, стіни з кутка в куток простягся суцільний піл із заяложених дощок, на полу лежало й сиділо кілька істот. Серед кімнати, на цегляній долівці, бавилась купка дітей, а за столом, закиданим недоїдками, схилилася, в розстебнутій до найнижчого ґудзика сорочці, з волохатими грудьми, похмура людина. Ця людина на Василькове вітання припухлим і кривим, подібним до синьої гулюватої картоплини носом втягнула в себе повітря, ніби нюхом пізнавала, хто є перед нею, тяжко підвелась і, човгаючи по цегляній долівці старими калошами, взутими на босі ноги, підійшла до хлопця, оглянула його банькуватими очима з усіх боків пильно й суворо.

– Жебрак? – спитала вона хрипким голосом.

– Ні, мандрівець, – відповів Василько й хотів пройти до полу. Але людина одним кроком дорогу йому заступила.

– Устигнеш, – прохрипіла вона. – Коли з тобою говорять старші, то замри! Чи, може, ти панського роду, стовбовий дворянин, і гордуєш мною? Так дозвольте, ваше благородіє, відрекомендуватись. Мене також голими руками не хапай. Я – колишній поштовий чиновник, а тепер людина вільної професії, граф Чвиркін!

Як і належить представникові його середовища, граф, відкинувши голову, вказівним пальцем ткнув себе в опуклі груди й майстерно цвіркнув слину на долівку.

Не кожен і з більше набутим досвідом зміг би зорієнтуватися, як поводитися в графському товаристві, та Василько таких людей бачив і перебачив, і знав, навіщо це все городиться і що від нього вимагається.

– Не пан я і не дворянин, а Василь Дереза. Іду собі за море шукати теплих країн, де росте хліб на деревах і пасеться нічия худоба в степах. Там не треба ні сіяти, ні орати, ні на базарі купувати.

На закінчення своєї відповіді, не раз уже проказаної, Василько вийняв з кишені жменю грошей мідяних, а серед них і кілька біленьких, срібних, і подав їх графові.

– Більш не маю, – байдуже сказав Василько.

– Дурень! – промовив граф, ховаючи гроші, навіть не глянувши на них. – Хліб росте на полицях пекарень. Нічиєї худоби немає, вся вона належить ковбасникам. І теплих країв на світі не знайдеш. Скрізь холод, лід і пустеля.

Він зачовгав був до дверей, аде перед тим, як вийти з приміщення, оглянувся й кинув:

– Хвалю! Здогадливий...

Василько обдивлявся, де б собі розташуватись на полу зарання, поки ще не позлазилися з міста ночувати безпритульні люди. У кутку біля стінки лежала жінка, поруч неї сидів усіяний ластовинням хлопець, трохи, може, більший за Василька, а далі від них зліг на скриньку зарослий по самі очі густою чорною бородою дядько.

– Можна мені тут? – спитав у нього Василько, показуючи на просторінь між дядьком і жінкою. Жінка підвела голову, хотіла щось сказати, та дядько її випередив:

– Ото бачиш трійко дітей? – кивнув він головою на малят, що гралися серед кімнати. – То все цієї молодиці. Одначе, лізь сюди, я трохи посунуся, поки місце ще є.

Василько зняв з себе торбу й поклав на піл.

– Скільки ти грошей дав тому босяцюзі? – спитав дядько.

– А я не знаю, – знизав плечима Василько. – Скільки було...

– Копійок, мабуть, з п'ятдесят, якщо не більше, – поміркувавши, мовив дядько. – Було б не давати. Шкода, однаково проп'є. Допився той граф, що вже й украсти нездатний... А ти ж звідки такий будеш?

– Здалека, з Дешевців.

– Не чув таких Тутешні околиці я знаю. А чий ти? Теж арештантів син?

– Нічий я, бо сирота круглий.

– Тепер більше ходять арештанські діти. Біда, хлопче, та й годі...

Дядько вже не розпитував далі, зібрав у жменю бороду й задумливо м'яв її, а Василько розв'язав торбу й сів вечеряти. До нього підсунувся хлопець у ластовинні.

– То ти Василь? – спитав він несміливо.

– Авжеж що Василь, – переламавши надвоє перепічку й подаючи половину хлопцеві в ластовинні, сказав Василько.

– І ти аж за море йдеш?

– Авжеж.

– А там гарно?

– Там усе є. Не треба нікому побиратись.

– Ми й не побираємось, – нагло, мов від фізичного болю, скривилось обличчя в ластовинні. – Нас обікрали, то ми на залізницю грошей просимо. А як назбираємо, одразу до батька поїдемо.

– Просити не гріх, коли треба, – заспокоював Василько хлопчину.

– А мене звуть Ваньком.

– У мене в селі був товариш Федько. А собаку його звали Лиском.

– Нашого Бровка козак зарубав шаблею.

– Я козаків ще не бачив.

– Чубаті, в чорних киреях та синіх штанях. А на штанях червоні смуги. Ті козаки б'ють людей страшенно. І кіньми топчуть.

– У нас бунту не було, бо ні одного пана близько нема.

– А ми свого пана спалили. А землю його хотіли поділити. А за те батька відвезли до Сибіру.

– До Сибіру теж далеко...

– Мама хату продали. А злодії в неї на станції з пазухи гроші витягли.

– Пішки не дійдете. У вас малі діти.

– Нас тепер стереже дядько Петро. Щоб ще раз не обікрали. У дядька Петра син у Сибірі. Разом будемо їхати.

– А я пішки. Мені аби море обійти. А там уже починається теплий край.

– Чи й там пани е?

– Нема. Там кожен сам собі пан.

– А земля чия?

– Всіх. Там землі, скільки хочеш. Не перейдеш і

не переїдеш її.

– А базари там є?

– Базари? Повинні бути базари. А куди б же люди з'їжджались, щоб побачитись та погомоніти й під возами випити? Без того людина не обійдеться.

– Минулої ночі тут пили–пили, а тоді почали битись. Господар страшенно розсердився й повигонив їх з хати...

– У теплих краях не б'ються... Нема за що...

До нічліжки крізь запорошені шиби вікон вливалися потоки синіх присмерків, зафарбували вони

людські постаті, увесь простір приміщення. Один по одному приходили ночувальники, ставало все гомінкіше, чувся сміх, хтось голосно стогнав, у кутку навколо свічки картярі вигукували лайки.

Ванькова мати повкладала біля себе менших дітей, накрила їх рядном, і вони поснули. А хлопці, Василько з Ваньком, забувши про втому, тихо гуторили, не помічаючи того, що діялось навколо них.

Василькові його новий знайомий сподобався. Звичайно, Ванькова доля, як і доля його матері з дітьми, сумна, і коли б Василько міг, він припинив би їхні страждання, повернув би їм батька з Сибіру, наділив би землею, хай би жили так, як воно людям належиться.

Але Ванькове страждання відрізняється лише дрібницями від страждань інших людей, що шукають собі притулку в смердючих нічліжках, що живуть в погрузлих у землю похилених хатах по селах, що нидіють у темних вологих підвалах міських кам'яниць. А сльози в усіх однаково гіркі, а зітхання однаково тяжкі. Василько вже досить набачився лиха людського і все більше переконувався, що єдиний порятунок людям – теплі краї. Але довго терпіли люди, хай же й далі терплять, хай жебрачать, крадуть, пиячать, з розпуки сваряться й б'ються, поки розбереться Василько в білому світі, що воно і як, і тоді покладе край усім неподобствам.

До нічліжки тихо, мов крадучись, увійшов з ліхтарем у руці малий та ще й скоцюрблений дідок і, спрямовуючи промінь світла до кожного ночувальника, гостро вглядався в обличчя й переходив далі. Так обійшов усе помешкання, заглядав під піл і не сказав ні слова, аж поки не опинився знову біля дверей та не повісив над ними ліхтаря.

– Панове! – підніс він руку вище від голови, запрошуючи до тиші, хоч з його появою й без запрошення все вгамувалось. – Панове! – повторив скоцюрблений дідок своїм не по–людськи верескливим голосом. – Панове! Я люблю порядок. Прошу з цим рахуватись...

І зразу ж зник. У нічліжці хтось закашлявся, хтось вилаявся, знову загуділи голоси, помешкання наповнилось звичним гомоном, що в ньому люди топили свій час і думки.

– Сердитий господар, – казав Ванько. – Хто йому не сподобається, то виганяє на вулицю. І його бояться. Тепер ночі холодні. Куди дінешся?

– У теплих краях і вночі тепло, – завважив Василько.

– Там усе гарне, – перейнявся Васильковим переконанням Ванько. – А знаєш що? Візьми й мене з собою. Нам обом краще буде, ій–бо, краще. Василько усміхнувся.

– Тобі не можна зо мною йти. Ти ж бо в матері старший. А хто їй допомагатиме?

Ванькове обличчя посмутніло, він подивився на руді голівки дітей, пробіг поглядом по скорченій материній постаті й зашарівся.

Гримнули двері і в помешкання всунувся, похитуючись, мов на човні, граф Чвиркін. І зразу ж заспівав:

І дійшовши до середини приміщення, граф

Чвиркін пісню обірвав.

– Ей, ви, братія! – загорлав він. – Покажіть мені того пістолета... Мандрівника...

До нього не відзивались, ніби й не чули.

– Позакладало вам, чи що? – роздратовано питав граф Чвиркія. – Чи в морду хочеш?

Гамір ущух, стало тихо, як і при вході власника нічліжки, звичайно, не тому, що ніхто не хотів бути битим, бо загроза нікого безпосередньо не стосувалась, а щоб уникнути іншої неприємности. Якби цей дужий і рішучий гуляка, досить відомий усім тим, хто частіше шукає собі за п'ять копійок теплого притулку, та вчинив тут розгардіяш, то не оминути тоді появи власника нічліжки, а може, й поліції.

У приміщенні, здавалось, пояснішало, ніби ліхтар навмисне давав більше світла, щоб ліпше було видно графа Чвиркіна. Він, взявшися руками в боки, поводив банькуватими очима, вичікуючи на відповідь. Та багато з ночувальників взагалі не знали, про що мова мовиться, а хто знав, то мовчав, воліючи залишатися збоку від можливих непорозумінь.

Напруження тривало не довго. Василько навіть не встиг збагнути, чого вимагає розхрістана людина, навіть не подумав, що це його шукають, а здивувався, що дядько Петро й Ванькова мати, що вже були спали, несподівано посхоплювалися й крадькома споглядали графа. А може, вони й не спали, подумав Василько, може, вони прислухалися до розмови хлопців.

– Лізь під рядно, – смикнувши за сорочку Василька, прошепотів дядько Петро. – Лізь, бо знову грошей вимагатиме...

Василько не ховався. Якщо його шукають, то він повинен відгукнутись.

– Я тут, дядьку грахве!

– А, ти тут! – зраділо промовив граф Чвиркін і попростував до полу. – Це добре, що ти тут.

Він доплентався до Василька й тяжко сів на край дощок.

– Ти кажеш, що я граф? Сьогодні я справді, як граф...

– За хлопцеві гроші, – пробубонів дядько Петро. – Шкода, що мало було. А то б і на генерала допився.

– Замовч, бородо, – більш за звичкою наказувати, ніж погрожуючи, промовив Чвиркін. – Ти дурний, як пень. Для тебе генерал стоїть хіба на один щабель нижче від Бога. А для мене всі графи й генерали отам!

І він рвучко ткнув пальцем у напрямку долівки.

– Ти, бородо, нам не заважай. Ляж і замри! У нас з Василем буде важлива розмова.

– Знаємо ту розмову, – лягаючи, бубонів дядько Петро.

– Дай твою руку, Василю, – попросив Чвиркін.

Хлопець простяг руку долонею догори. Граф тримав її обережно й із замилуванням мовив:

– Легка в тебе рука, хлопче, щаслива рука. І взагалі, Василю, не можна тобі залишатися в цій зграї шакалів, – кинув він на натовп, що стояв осторонь полу й цікаво приглядався до розмови відомого пройдисвіта з безпритульною дитиною. – Ти, Василю, моряк далекого плавання...

Чвиркін пустив Василькову руку, над якою прорікав, як ворожбит, і почав поволі витягати з кишень пожмакані гроші, кидав їх на купу, що з неї не зводили очей пошарпані люди.

Очистивши кишені, Чвиркін розділив гроші на дві купки і одну з них посунув до Василька.

– Це борг, – сказав він байдуже, ніби справді повертав тих кілька мідяних монет, що взяв був у хлопця. – Чесність перш за все. Навпіл. Твоє щастя, моя гра. Бери ж!

Василько хотів відмовитись, та, поміркувавши, рішився забрати, поскладав папірці й сунув за пазуху.

– Ти народжений, Василю, під щасливою зіркою, – мовив Чвиркін. – не те, що я. Мені не щастить. Я на велике діло не здатний. Засипаюсь. А ти, бачу, будеш знаменитим злодієм. Твоє ім'я славитиметься в усіх столицях світу. Париж, Відень, Лондон, Монте Карло тобою пишатимуться. Але треба вчитись. Не марнуй, друже, часу. Без науки і щастя нічого не варте. Завтра я тебе виряджу до Одеси. За моєю протекцією, брате, тебе приймуть до злодійської школи. У мене, друже, є зв'язки. Я для тебе що завгодно. Таланти, брате, треба підтримувати. А ти маєш бісячий талант.

Василька аніяк не спокушала та наука, що її обіцяв доброзичливий Чвиркін. Хлопець шкодував за свою необачність, було б таки грошей не брати, тоді б легше відпекався від підпилого босяка.

– Мені вчитися ніколи, – казав Василько. – Мені треба йти в теплі краї.

– Що таке? – не то дивуючись, не то обурюючись, вигукнув Чвиркін. – У теплі краї?

І він голосно зареготав.

– Я ж тобі вже казав, нерозумне ти сотворіння, що теплих країв на світі нема. А як хочеш знати докладніше, то є тільки тепленькі, затишні куточки. Наприклад, в гарних ресторанах, кафешантанах і в інших подібних місцях.. З французькими винами, з привабливими дівчатками. Та без грошей туди потикатися нема чого. І взагалі людина без грошей нічого не варта. А ти гроші будеш мати. Тож завтра на Одесу, – зробив Чвиркін висновок з такою певністю, ніби вирішив долю своєї рідної дитини.

Аж тут підвівся й утрутився в розмову дядько Петро:

– Гарного хочеш навчити, нічого казати! Іде хлопець своєю дорогою, то й хай іде. Не пантелич дитину.

– Вам ще замало жебраків? – кинув на дядька гнівний погляд Чвиркін.

– Вистачає й крадіїв та грабіжників, – відповів дядько.

– Завтра ж на Одесу! – наказуючи, мовив до Василька Чвиркін.

– Не слухай його, розбишаки, – казав дядько Петро. – Шукай собі в світі місця на чесне життя.

– Теплого краю, – іронічно додав Чвиркін.

– Еге ж, теплого краю, – не хотів помічати босякового посміху дядько Петро.

– Нема й не буде. Тільки гроші можуть зігріти людину.

З натовпу ночувальників виступив худенький з клинуватою борідкою чоловічок.

– Дозвольте, панове, висловитись мені. Я сподіваюсь, що ви розумієте в словах „теплі краї" такі місця, де б людина мала достатки, де б не висіло над нею питання щоденного хліба, як дамоклів меч, де б людина почувала себе справжньою людиною. І я насмілююсь сказати, що такі теплі краї на світі є, про що ми можемо довідатися, хоча б читаючи газету „Южний Край". В статтях про життя переселенців духоборів до Америки описується...

Верткий чоловічок розмахував поперед себе руками й звертався то до тих, що сиділи на полу, то до тих, що стояли юрмою, та раптом він зустрівся з поїдаючим поглядом Чвиркіна й подавився словом, мов кісткою. Граф витягався, розправляв плечі, і промовець збагнув, що, поки не пізно, – треба зникати. Він миттю пірнув у юрбу, як у ліс.

– Чорнилиця! – з презирством плюнув йому вслід Чвиркін.

І тоді Ванькова мати, розпатлана, з розчепіреними пальцями піднятих рук, зненацька опинилась біля Чвиркіна й зарепетувала:

– Ах ти ж, ракло! Куди ж ти тягнеш дитину! Та воно ж на святе діло йде. Та воно ж людей рятувати хоче! А ти його, янголя, вином та дівчатьми спокушаєш! Та я тебе роздеру! Та я тобі очі виколупаю!

Чвиркін на всяк випадок зліз із полу.

– Не дуже, не дуже, – збентежено мовив він. – Ти, либонь, як янголиця. Ще б тобі крила, то пурхала б попід стелею...

– А ти теж не дуже! – підвівся на полу й дядько Петро. – Ми, в разі чого, знаємо, де на вас шукати управи.

– До поліції побіжиш? Архангелів закличеш? Когути! – висловив свою зневагу граф Чвиркін до дядька Петра й Ванькової матері, що готові були кожної миті накинутись на нього згори, мов шуліки.

Босяк подивився на юрбу ночувальників. Стовбичили вони, вицвілі, пом'яті, знівечені, зневірені, нікому не потрібні. Він збагнув, що йому тут робити нічого, принаймні сьогодні, маючи в кишені жмут грошей. Та він би й не повернувся сюди, коли б не той щасливий і кмітливий хлопчина, якого хотілося врятувати.

– Василю, завтра кінчимо нашу розмову, – владно сказав Чвиркін. – А поки що я пішов гуляти. Ніколи мені.

І попрямувавши до дверей, заспівав ту ж пісню, що з нею й з'явився, продовжував з обірваного місця:

Проводили графа Чвиркіна поглядами, хто з ненавистю, а хто із заздрістю. Незабаром у нічліжці затихло, як може бути тихо в помешканні з кількома десятками істот, що в сні марять, кашлем деруть груди, вигукують невиразні слова, хропуть.

Ще в одному кутку догравали картярі, а в іншому, біля дядька Петра сиділо двоє хлопців і молодиця. Вони пошепки, щоб ніхто не підслухав, радились, як тепер бути Василькові. Дядько Петро порахував гроші, що їх дав граф Чвиркін, і сказав, що за них можна купити коня, корову і ще залишиться дещо про чорний день. Але дядька непокоїло те, що граф може за ніч програтися, тоді згадає за свій подарунок Василькові, неодмінно прийде й відбере. А якби цього й не сталося до ранку, то є й інша небезпека. На них можуть напасти босяки, що тепер удають, ніби сплять, і пограбують Василька. Треба стерегтися, не спати, а як заноситиметься на грабунок – усім щосили кричати на ґвалт. Якби дядько Петро не обіцяв молодиці пильнувати її та їхати разом до Сибіру, то він би оце зараз пішов з Васильком на станцію й одвіз би його аж до Полтави чи до самих Дешевців.

Жінка намовляла дядька Петра залишити її, може ж таки нічого з нею не станеться, а хай рятує Василька з його багатством.

Але до цієї заплутаної справи Василько підійшов інакше. Він витягнув з пазухи гроші, поклав жінці на ноги й прикрив кінцем запаски. Жінка з несподіванки почервоніла й заперечливо хитала головою. Василько їй прошепотів:

– Беріть і їдьте. Я до теплих країв дійду і без грошей. А там вони й зовсім не потрібні.

Його намагались переконати, щоб він гроші взяв собі. Потім, бачачи хлопцеву впертість, дядько запропонував поділити навпіл, жінка підтримувала дядька, навіть Ванько пристав до загального намовляння, але Василько, щоб припинити зайві балачки, подібні до гусячого шипіння, витяг із торби рядно, вкутався в нього з головою й незабаром заснув.

Ранком, коли Василько прокинувся й оглядівся, то побачив увесь куток, де спала жінка з дітьми, порожнім, не було й дядька Петра, отже, вони вже десь у дорозі до Сибіру. А потім звернув увагу Василько, що сорочка в нього розстебнута, а сопілка висіла зовні, витягнена з пазухи, тож злодії обшукали його і, звичайно, ніяких грошей не знайшли. Сопілка ж їх не цікавила, бо яка з неї, старої, користь, коли нова коштує на базарі три копійки. Але Василькові його сопілка здавалася дорожчою за всі гроші.

Він вирішив у місті не затримуватись, поки погода – треба користатися кожною дниною, щоб дістатися ближче до теплих країв. Люди ж бо страждають, люди потребують допомоги, а допомагати нікому, кожен турбується про себе, то хоч Василько потурбується за всіх.