Заячий пастух

Епілог, або пояснення нез'ясовного

Після воєнного лихоліття, після довгих поневірянь, опинився я разом із кількома тисячами подібних до мене людей, що втратили надію, родини, майно, а іноді й здоров'я, у далекому закутку Німеччини, серед суворо–врочистих Альп. Нам дали на тимчасове користання військові касарні єгерського полку, що стояли на березі бистроплинної ріки, з каламутною й гомінкою водою. Від неї завжди подихало свіжою пахучою прохолодою. А зразу ж за убрукованим подвір'ям круто здіймалися гори; високі й величні, до половини оброслі лісом, а далі самі скелі, місцями голі, відшліфовані вітрами й дощами, блищали вони, мов велетенські люстра, місцями зелені, покриті шаром старезного моху, ніби там порозвішувано килими. На верховинах гір майже завжди клубочилися хмарки, наче горіло десь між брилами багаття.

Гори обступили наші касарні з усіх боків, як мовчазна й пильна сторожа. І побіч того громаддя триповерхові будинки здавалися іграшковими, як шкаралупи волоських горіхів.

Багато з нас почувалося в тому межигір'ї недобре. Гори нас тиснули, мов повдягалися ми в вузьку, з дитячих пліч, одежу. Нам, людям степів, бракувало повітря, хотілося зідхнути на повні груди, і не могли.

Зате гуцули наші блаженствували. Мій новий приятель Ілько Дисько, трохи згорблений, але звинний чолов'яга щира й добросерда душа, кожної гожої днини сам–самісінький вирушав у мандри; першого ж літа він облазив усі навколишні гори, а вечорами захоплено доповідав мені про все то бачив, і не забував при тім згадати й про свої Карпати.

Інший мій приятель, дебелий, з пишними козацькими кусами й маленькими недовірливими оченятами полтавець Пилип Мельник, іронічно дивлячись на гори, сказав:

– Бог знав, що цей край призначений німцям, то заздалегідь спотворив...

Якби Пилипові Мельникові запропонували перейти через якусь гору з умовою, що в потойбічній долині він опиниться вже в Америці, країні наших мрій і прагнень, то напевне він зняв би з голови картуза, почухав би потилицю, а потім відповів би.

– Та воно, мабуть, краще не рипатись.

Але поволі ми призвичаїлися до обставин. Наші касарні перетворилися на справжнє містечко з церквами, театром, школами, базаром, майстернями й шинками. Дехто працював – щасливіші або спритніші, – а назагал наші руки були непотрібні. Тож ми знечев'я дискутували, ворогували, приятелювали, розважалися, життя буяло, хоч на кожному кроці можна було помітити штучність, підробку під справжнє життя, щось на взірець німецької вовни, яка дошкульно терла тіло і не затримувала тепла.

Моя пристрасть до набуття цікавих знайомствзіткнула мене з одеситом Архипом Султаном, людиною товариською, лагідної вдачі, але глибоко нещасною в загальноприйнятому розумінні, бо ще підлітком бувши, він уже працював у цирку акробатом, під час виконання трюкової точки упав з–під склепіння на арену, розбився, але залишився живий, хоч і з назавжди знівеченою рукою. На тому Султанова артистична кар'єра й закінчилася. Рука йому всохла, покоротшала, носив її в кишені або за викотами піджака. Але ця фізична вада аж ніяк не відбилася на Султановій психіці; він не відчував себе упослідженим, навпаки, любив товариство, і скрізь, де б не з'являвся, його радо вітали, особливо, коли була потреба на гарного співбесідника. У цій галузі майстер він неперевершений, зокрема, якщо доводилося розповідати йому про маму свою Одесу, її славнозвісних героїв, з Мішкою Япончиком на чолі, про побут тамтешній, звичаї, красу вулиць, курорти, базари. Ні, ще не було та й не буде кращого міста під сонцем, як та Одеса в Султанових розповідях! Мені доводилося багато разів слухати Архипа Султана, і дивно, ніколи він не повторювався, запас вражень його невичерпний, а ще дивніше, що в своїх розповідях він був точний, мов сумлінний історик. Мене не ошукаєш, я хоч і не одесит, але місто те знаю навряд чи гірше, як Архип Султан. І я вірив кожному його слову.

Улітку, коли сонце вибивалося понад гори й заливало нашу ущелину живлющим теплом, ми залишали тісні, сливе щурячі нори, касарняні комірчини й виходили за подвір'я, розташовувалися під кріслатими смереками або й просто сонця, напівроздягнені випрівалися, теревенили, грали в карти, бавились абищицями, гаяли, як могли, час. любив цей своєрідний ярмарок розваги, спочинку й ледарювання.

Якось вийшов я за табір з рядниною під пахвою, довго плентався, минаючи, купки людей, усе вибирав, до кого б приєднатись, аж поки не опинився на невеличкому горбку, що служив нам за свого роду кордон. По той бік горбка забродили лише закохані пари, що потребували самотности. Але цього разу, на своє здивовання, я побачив там гурт таборян; самі чоловіки, душ яких із двадцять, порозсідалися вони на траві або порозлягалися, а над ними височів, умостившися на кам'яній брилі, Архип Султан. Не думаю, щоб це товариство зібралося випадково, мабуть, аматори Султанових розповідей спеціяльно затягли його сюди, подалі від людей, щоб ніхто, не завадив їм слухати. Тут, у гурті, я помітив і своїх приятелів: гуцула Диська й полтавця Мельника, і в душі вилаяв їх, що не закликали мене.

На моє щастя, я ще не спізнився. Архип Султан докурив цигарку, уважно оббіг поглядом своїх слухачів і, переконавшися, що можна починати, рівним співучим голосом повів мову:

– Серед безмежного степу, на скосогорі розлогої балки, стояло заросле густими садками село Дешевці.

Слухали, ми Архипа Султана з півдня до самого вечора, удавали, ніби не чуємо кухонного дзвону, що настирливо закликав одержувати чергові порції вівсяної каші; удавали, ніби не відчуваємо й холоду, що ринув на нас хвилями з лісу, який поп'явся по крутій горі. Розповів нам Архип Султан бувальщину про заячого пастуха Василька Дерезу та його діда Данила. І коли заячий пастух розрахувався з паном Номікосовим, коли вже хлопець з дідом вирушили в далеку дорогу на Одесу, і їхні постаті зникли в осінній імлі, наш оповідач

Архип Султан сказав:

– На цьому, панове, можна б і скінчити. Але правду кажучи, боюсь, що без деяких пояснень, ви сприймете мою розповідь як казку.

– А це й є казка, – відгукнувся Пилип Мельник. – Такого в житті не могло трапитись.

– Нічого не вдієш, такий тепер час, що на слово не вірять, усе треба засвідчувати документами, – усміхаючись, мовив Архип Султан, витяг із бічної кишені маленьку книжечку сірого кольору з державним гербом на обкладинці, подав мені й попросив ознайомитися з нею. Та книжечка виявилась пашпортом, виданим громадянинові Федорові Івановичу Близнюкові, мешканцеві міста Одеси, 148 народженому такого дня, місяця й року в селі Дешевцях такого району й такої области. Я голосно прочитав усю сторінку від першої до останньої літери і слухачі були приголомшені, попідводилися зашепотіли, хтось навіть від здивовання вигукнув – ого–го!..

– То ти й є той самий Федько, що вирушив був з Васильком шукати теплих країв? – запитав Мельник.

– Так, панове, перед вами той самий Федір Близнюк, що свого часу злегкодушив, покинув свого друга Василя Дерезу й повернувся додому.

– А звідки ж ти дізнався, що трапилося з тим Васильком, якщо ти повернувся додому? – допитувався Мельник і, не чекаючи відповіді, сказав: „Не інакше, усе з зайцями приснилось тобі".

– Нічого, панове, мені не приснилося, – спокійно мовив Архип Султан. – А як повернувся я з Лиском додому, то дуже зажурився. Два чи три дні тинявся я по селу, як неприкаяний, никав скрізь, не знаходив собі місця, сумління турбувало, совість мені докоряла. І таки не витримав, кинувся наздоганяти Василька.

Скільки я тих сел перейшов, де тільки не бував, ніде не міг натрапити на слід мого товариша. Уже взимку дістався я до Одеси, пощастило там пристати до цирку, жив у стайні, доглядав худобу і вчився на акробата. Минуло три роки, я вже артист, вечорами виступаю на арені перед публікою, ранком у нас вправи, а вдень прогулююся по місту. Звичайно, я вже одержував поважні гроші, елегантно вдягався, почувався справжнім парубком. Отож іду якось вулицею, на мені біле вбрання, під ковніром снігової сорочки чорний метелик, на голові панамка, в руках стек вітрячком крутиться, пишаюся, як павич, не так на людей дивлюсь, як себе показую. Коли гульк, а назустріч мені гімназист, в уніформі, ґудзики блищать, картуз з кокардою, справжній гвардієць, і дуже подібний до Василька. Та чи мало є подібних до когось людей? І коли ми порівнялися, той гімназист раптом хапає мене за руку, дивиться в очі мені сміється. Слово чести, панове, з радощів я заплакав. І з того часу ми майже щодня бачились. Жив Василько разом із дідом Данилом у тих людей, що їх адресу дав коваль Семен. Добревелося їм на новому місці. Старого преобразили, одягнули в усе міське, хотіли навіть трохи вкоротити йому бороду, але він не дався, і коли виходив на вулицю в довгому чорному сурдуті і в капелюсі з вузенькими крисами, то дуже був подібний до побожного жида, що чимчикує до синагоги. Та хоч зовнішність свою й змінив дід Данило, а душа його залишалась тою самою, старий запевняв мене, що житиме на світі до того часу, поки на власні очі не побачить на нашій землі гетьмана Тараса Третього. Отож дід Данило з Васильком усе докладно розповіли мені про їхній побут у маєтку пана Номікосова, а я їхні розповіді звів докупи та оце й вам переказав. І знову ж я можу сподіватися питання: а далі що? На жаль, панове, на це питання відповісти не можу. Повела нас доля кожного своєю дорогою. Я скалічився, довго хворів, потім, оклигавши, перекваліфікувася на комівояжера, постачав нашим багатим хуторянам та німцям–колоністам різне приладдя, потрібне в господарстві. А Василько виплив на широкі води. Дізнався про нього в колишньому Катеринославі великий учений на прізвище Яворницький, спеціяльно приїхав до Одеси, знайшов того надзвичайного хлопця та й забрав його разом із дідом Данилом. Великому кораблеві велике плавання.

– І прибився той великий корабель до чужого берега або затонув у чужому морі, – в тон оповідачеві додав Пилип Мельник. – Будували наші люди державу свою, а про Тараса Третього щось тоді не чували. Воювали наші повстанці проти росіян та німців минулої війни і знову ж ніяких чуток про дешевецького Тараса.

– Нічого в тому дивного немає, – підвівшися на затерплі ноги, відповів Архип Султан. – Це означає, що ще не настав час його.

– А надійде час його не раніше, як у Тараса Третього виросте, борода довша, ніж у діда Данила, – приховуючи свою подратованість, спокійно, але ущіпливо мовив Пилип Мельник.

– Наш Тарас ніколи не постаріє. Він невмирущий, як і козак Мамай.

– Коли вже ми дійшли до козака Мамая, то нам нічого не залишається, як іти вечеряти, – підводячись, сказав Мельник.

Уже поночіло. На заході догоряла вечірня зоря, там над горами простяглася рожева смужка, але гори вже вкуталися а темні шати, здавалися вищими, ніж завжди, і своїми верховинами діставали неба. Касарень не видно, а симетричні латки освітлених вікон були подібні до дверей, якими можна ввійти з прірви темряви в царство соняшного світла.

Обіруч мене йшли мої приятелі, Пилип Мельник та Ілько Дисько. Полтавець ніяк не міг угамуватися, все бубонів і бубонів, картав Архипа Султана останніми словами, ніби той сповідач чимось завинив або образив його.

– Пашпорт він показує, – обурливо мовив полтавець. – Він, мовляв, і є той самий Федько Близнюк, товариш Васильків. Знаємо ми ціну тим паперам. А чого ж ти називаєшся Архипом Султаном, якщо ти Близнюк? Скринінги, дяка Богові, вже минули. А якби колупнути того Архипа як слід, то побачили б ми справжнісінького турка Султан–бея. Всі вони такі, оті одесити. Там у них порядна людина не затримається. Знайшовся розумник коваль Семен, спровадив до Одеси хлопця з дідом! То ж злодійське місто! Хотіли забрати собі Одесу румуни, і хай беруть. Тільки не раніше як туди повернеться Архип Султан...

Може б і далі просторікав Пилип Мельник, та ми вже опинилися біля дверей касарні, і він вимушений був позбавити нас приємности дослухувати його надхненний монолог.

І коли ми втратили свого супутника, Ілько Дисько сказав:

– Файний хлоп цей Мельник, але втратив віру. Уже ніц його не зможе схаменути. Навіть не вірить у того слічного пастуха.

– А ти? – запитав я цілком недоречно.

– Аякже! Бо то все правда. Ого! У нас у Карпатах і не такі люди си трапляють. Ось хай колись я повім тобі про Довбуша.

Ця обіцянка, була мені довподоби.

Уже згодом, у розмові з Архипом Султаном, ніби між іншим, я запитав, що наштовхнуло його скомпонувати легенду про заячого пастуха.

– Легенду? – здивовано видивився на мене Архип Султан. – Ні, Василю, це не легенда, а справжня дійсність. Якщо тобі ніколи не доведеться почути про Тараса Третього й побачити його на власні очі, тоді назви мене містифікатором, фантазером або й фанфароном. Але не квапся, май терпець

І я не кваплюся, терпеливо вичікую.