Заячий пастух

8. Василько наймається пасти зайців

Щороку, тижнів за два перед днем мученика Галактіона, пан Номікосов приїздив із столиці до себе в маєток.

Управитель маєтку Карло Францович, огрядний, з кам'яним обличчям німець, в першу чергу ознайомлював власника із станом господарства. Покінчивши з цією досить неприємною формальністю, пан Номікосов розпочинав цікавішу й привабливішу частину відвідин, заради якої, власне, він і залишав північну столицю й виїздив на південь.

На той час до пана Номікосова з'їздилися гості, найближчі приятелі, з якими було що згадати про своє минуле і з котрими приємно було досхочу розважитись і повеселитися без світських формальностей, далеко від столичного гармидеру й метушні, серед тихого просторого степу, в самотньому маєтку, за двадцять верст від глухої станції Номікосівки.

Карло Францович добре розумівся на смаках гостей, заздалегідь готувався до прийняття й задовольняв усі їхні вибагливі забаганки. Він спритно чергував полювання з балями, карти з бенкетами, концерти співаків і співачок з балетом. І час летів, мов шалений, – не зчуються, як надходить господарів день іменин, останній день гульні й утіхи.

І здавалося, що цей звичай, перед днем мученика Галактіона скликати до себе в маєток гостей, не порушиться, поки живий та здоровий пан Номікосов.

Але виникли такі події, що панові Номікосову і його приятелям було не до розваг. Спалахнула війна з японцем, а по війні збунтувався народ. З цієї халепи Номікосов викараскався досить щасливо, ніякої шкоди він не зазнав.

Його ж близькому другові Платонові Аркадійовичеві Протопопову не повелось. На фронті загинув єдиний син його, офіцер, сподіваний продовжувач роду Протопопових. Не встиг переплакати цю болючу втрату, як спіткало інше нещастя – заколотники спалили обидва великі маєтки. Прибитий лихом Протопопов розтовстів, пожовк і дуже постарів. Та й це ще не все. Крім різних хвороб, що залюбки угніжджувалися в його пишному тілі, напосілась на нього ще й недуга психічна, почав він боятися людей, нікуди не виїздив із свого будинку, волів нікого не бачити й не чути, звичайно, за винятком своїх близьких. Пан Номікосов відвідував свого друга, потішав його, обнадіював і сам у душі сподівався, що вилікувати з такої хвороби може лише час. Але час минав, а Протопопову не кращало.

І тоді пан Номікосов вирішив ужити досить сміливого й ризикованого способу лікування – відновити традиційні з'їзди в маєтку й витягнути туди, хоча б і живосилом, свого друга. Можливо, що розваги, веселощі, приємне товариство розвіють гнітючі думки хворого, можливо, він піднесеться на дусі, увійде в свої береги.

Протопопов намагався був чинити опір, не хотів і слухати про якийсь від'їзд, казав, що йому дома краще, ніж деінде, але пан Номікосов прикладав стільки зусиль, настирливости, висував стільки переконань, що у хворого вже не вистачило сил для опору, і він скорився.

І за якийсь час перед днем мученика Галактіона друзі вже в маєтку. Пан Номікосов ужив усіх заходів, щоб запобігти гострим враженням, неприємним несподіванкам, усьому, що могло б схвилювати Платона Аркадійовича. І нічого не сталося, хворий, справді, почувався молодцем, не згірш, як перед революцією, принаймні намагався удавати з себе такого. Увечорі мав бути виступ знаменитих сатириків Жака й Мака; артисти зразу ж виступатимуть після вечері. Про її наближення нагадували пахощі, що линули аж із кухні. А поки що гості розбрелися по кімнатах величезного будинку, що своїм виглядом і вигодами не осоромив би кращу вулицю столиці.

Друзі, Номікосов з Протопоповим, сиділи в колі гостей за круглим столом у затишному, м'яко освітленому покої. Відомий земський діяч з губерніяльного міста Сливко, баляндрасник і жартівник, розважав товариство абищицями з купецького життя. Говорив він пристрасно, запально, виблискуючи перстенями на сухих довгих пальцях. Він належав дотих рідких людей, які скрізь, де б не опинилися, почувають себе на своєму місці.

Пан Номікосов про себе радів, що після деяких вагань таки запросив до себе Сливка, навіть був йому вдячний. Сливко докладав усе своє уміння розважати гостей, особливо ж Протопопова.

І Протопопов, хотів того чи не хотів, сміявся разом з усіма, не уникав товариства, навіть пройшовся був з привабливою артисткою в танку, їздив верхи на полювання, хоч досить невдало – вся кавалькада мисливців повернулася з єдиним убитим зайцем і двома підстреленими хортами.

І захопившися Сливковими абищицями, ніхто не помітив, коли до покоїв увійшло дві постаті – високий, з білою бородою, сторож маєтку дід Данило і малий, загорнений з голови до ніг у біле рядно, хлопець.

Протопопов сидів напроти дверей, він мав більше можливостей побачити ці постаті першим, а може, й інстинктивна настороженість підказала йому підвести очі; глянув і одразу затамувався йому дух, побілів йому вид, заклякло тіло. Побачивши в такому стані друга, пан Номікосов і собі злякався. Що сталося з Платоном Аркадійовичем? І тоді вже завважив у покої сторонніх осіб. І чого він притирився, той дід Данило? Та ще й притяг із собою якесь старченя, якусь потвору в жидівському балахоні. Пан Номікосов почервонів увесь з обурення, хотів гримнути на старого, щоб той забирався геть, але проникливий Сливко завадив.

– Панове, – звернувся Сливко до принишклого товариства. – Якщо хтось із вас ще не знає, то я маю за честь повідомити, що я переконаний спірит. Я упевнений, що духи померлих можуть втілюватись і з'являтися з того світу, як живі істоти. І ось вам приклад. Перед нами стоять біблійні особи, Авраам із своїм сином Ісааком, якого зараз поведе до жертовника й заколе в славу Саваофа. Користайтеся, панове, з нагоди, запитуйте духів і удостойтесь мудрих відповідей праотців наших. Я не насмілююсь турбувати Авраамового духа, а звернуся до сина його Ісаака...

Протопопов уже трохи оговтався, навіть хотів удати, ніби з ним нічого особливого не сталося, і, перебивши Сливкові мову, сказав:

– Мені здається, що ці біблійні особи навіяні сучасністю і обмінялися ролями. Ісаак цей має такий вигляд, ніби збирається зарізати батька свого Авраама. І якщо я не помиляюсь, то в синочка за пазухою ніж напохваті.

Василько розкутався, витягнув з–за пазухи сопілку й показав панам.

– Це не ніж у мене...

Сливко від захоплення аж підскочив у кріслі.

– Маємо зайвий доказ, що перед нами біблійні особи, – патетично мовив він, простягнувши до несподіваних прихідьків руки. – Сопілка – це стародавній атрибут наших праотців–пастухів. Отож, панове, я з вашого дозволу хочу звернутися до Ісаака з запитанням.

І Сливко перевів погляд на хлопця.

– Скажи, Ісааче, що нас чекає?

– Я не Ісаак, а Тарас Третій, – дзвінко й сміливо відповів хлопець. – А чекає вас смачна вечеря з печеними качками.

Його відповідь викликала в панів гучний сміх, що розлігся по всьому будинку.

– І з яблуками, – голосно додав Василько.

Разом з усіма сміявся й Протопопов, сміявся, щоб приховати свій хоробливий стан. Протопопов усвідомлював, що боятися нема чого, діда Данила знає вже багато років як тиху й сумирну людину, а страхатися хлопчика з сопілкою теж не доводиться. А все ж у хлопця дивні очі, гострі, пронизливі, хоч це також може бути упередження, викликане недугою.

– Скажи, Тарасе, – запитав Василька Протопопов якомога лагідніше. – Чому ти називаєшся Тарасом Третім? Це таке твоє прізвище?

Хлопець на хвильку завагався з відповіддю, вінпошкодував, що пробазікався. Адже дід Данило не на те прозвав його Тарасом Третім, щоб хвалитися перед панами. Але треба виплутуватись.

– Моє прізвище – Дереза, – схиливши голову, щоб, бува, не помітили пани в його очах брехні, мовив Василько. – А звуть мене Тарасом Третім, бо нас три брати і всі Тараси. Отож ми й маємо кожен своє число.

І знову товариство сміялось, але цього разу Протопопов насупився й вичікував, поки колеги вгамуються.

– Чи не здається вам дивним, панове, – дочекавшися тиші, мовив Протопопов, – що наші південні селяни, малороси, дітей своїх охрещують Тарасами. В одній родині і три Тараси. Це вже забагато! Згадайте, панове, епізод з історії, – Протопопов, не дивлячись ткнув пальцем у напрямку, де стояли дід Данило й Василько, – згадайте, що їхні предки теж трохи не кожного із своїх дітей називали Тарасом. А з них повиростали Залізняки, Гонти, Тараси Шевченки ічорт знає ще хто. Згадайте, панове, як ті Тараси, повставши проти шляхти, на заспокоєння своєї совісти святили ножі, а потім різали ними, вирізали цвіт нації, не щадили жінок і дітей, потопили в крові землю. Чи не збирається нове покоління Тарасів повторити криваву купіль? Досвід вони в п'ятому році набули. І той досвід їхній коштував нам задорого. Так, панове, Тараси готуються до нової Варфоломіївської ночі. Я, панове, Тарасам не вірю, хоч вони трапляються іноді ще й малі. Сьогодні вони за пазухами носять сопілки, а завтра там стирчатимуть ножі!

Протопопов стомлено відкинув голову на спинку фотелю й заплющив очі. Товариство недомислено переглядалось. Пан Номікосов благальне глянув на Сливка, той підхопився на куценькі ноги й сплеснув долоньми.

– Боже мій, Боже мій, – молитовно тримаючи поперед себе руки, мовив він. – Що ви тут наговорили. Платоне Аркадійовичу, змішали докупи і коней, і людей, і всіх і все. Насмілюсь вам зауважити, Платоне Аркадійовичу, що з історією ви не в ладах. З цих перечислених вами осіб ім'я Тараса мали тільки Трясило та Шевченко. Згаданий же Залізняк називався Максим, а Гонта був звичайнісінький собі Іван. Тепер щодо тих справжніх Тарасів: де кум, а де коровай, як кажуть селяни. Тарас Шевченко був не більш, як поет. Писав він вірші, щоправда, досить дошкульні, але я не знаю випадку, щоб поезія заступала зброю, хоча б і таку примітивну, як ножі. Отож залишається з усіх ваших Тарасів один Трясило. Та який би він не був, а тільки один. На чому ж ви будуєте свою теорію Тарасівства, Платоне Аркадійовичу? Але незалежно від імен і назв, скажу, що колишні повстання селян, отих гайдамаків, хоч і були жорстокі, та спрямовувались вони проти польської шляхти, а проти нас найменше. І ми з цього скористалися, відсунули поляків далеко на захід. Виходить, що Тараси прислужилися нам. Їм пам'ятники треба ставити, панове. Слово чести, пам'ятники! Дякую, Платоне Аркадійовичу, за підказану думку. Сьогодні ж за столом я проголошу тост за всіх Тарасів, що допомогли нам утвердити нашу батьківщину, також, як і за цього малого Тараса Третього. Ви зверніть на нього увагу, панове. Яка ясність погляду! Яка лагідність! Яка покора! Виросте він, відслужить цареві й батьківщині чотири роки, потім одружиться, приведе на світ душ шість Тарасів, а поки виховає їх – надійде старість. І заступить він цього Авраама, і ходитиме з калаталом, охоронятиме свого пана, поки не надійде його час піти стезею батьків своїх, у небуття. Оце й усе. Колеса крутяться, а віз посувається.

Протопопов терпеливо вичекав, поки Сливкозакінчив свою тираду, і потім сказав:

– Хай я в усьому помиляюсь. Не відмовте ж мені в одному, в умінні пізнавати людей. У цьому я не поступлюсь. Хоч я й керуюсь інтуїцією, але вона в мене безпомильна. Де ви, Георгію Федоровичу, угледіли в цьому хлопцеві і лагідність, і покору, і всілякі інші риси, притаманні янголам та деяким хатнім тваринам? А я бачу цього хлопця зовсім інакшим. Погляд очей його прямий, твердий, упертий, а це ознака певности себе, настирливости, небажання зважати ні на які перешкоди. Для нього не існує неможливого. Я щиро шкодую, що таких представників дає із свого середовища селянство, та ще й малоросійське. Якби такі діти давали ми, то я б не турбувався за майбутнє нашого суспільства. Якщо хочете знати, то це росте небезпечна людина. Хто з нас залишиться між живими, то згадає мої слова, але тоді, як дошкулить йому цей Тарас Третій. О, як би я хотів, 81 щоб моє передбачення не здійснилось! Але, на жаль, я не помиляюсь...

Гостям здавалося Протопопове прорікання не менш гідним сміху, як і жартівлива промова Сливка. Шануючи ж Платона Аркадійовича, як людину з розхитаними нервами, дотримувались поважности, всі мовчали й вичікували, що ж буде далі.

– Знаєте, батеньку,– – звернувся до свого збудженого друга пан Номікосов. – Якби ви казали про когось тут неприявного, то можна б подумати, що мовиться про Ганнібала й Олександра Македонського, втілених в одній особі. Справді ж, хлопець цей – звичайнісінька селянська дитина, якої все майбутнє тут досить влучно змалював наш шановний Георгій Федорович. А щоб ще раз ствердити це, я доведу прикладом.

– Маю сумнів, – скептично зауважив Протопопов.

– Я розвію ваші сумніви, – сказав Номікосов і підійшов до Василька, взяв його двома пальцями за підборіддя, підніс йому голову й запитав:

– Скажи мені, Тарасе, ким би ти хотів бути?

А Василько стояв, спершися на діда, бо сьогодні таки добре втомився, аж ноги підгинались, йому хотілося розповісти панам свої виплекані мрії про теплі краї, куди поведе він з часом усіх бідних та знедолених. Але навіщо воно здалося панам, їм і тут живеться не гірш, як у тих далеких теплих краях.

– Я хотів би бути вашим наймитом, паночку, – спроквола відповів Василько.

З його відповіді сміялися пани довго, до сліз.

– Оце й усе, – мовив пан Номікосов. – Сподіваюся, Платоне Аркадійовичу, ви задоволені!

– Хитрощі малороса, – мугикнув Протопопов.

– Молодчина, Тарасе, – погладив по Васильковій скуйовдженій голові пан Номікосов. – Треба трудитись. Та ще замалий ти. Не знаю, чи зможе Карло Францович знайти тобі якесь діло.

– Ви не дивіться, паночку, що я малий, – виструнчився Василько. – Я все можу.

– Все? Що ж, наприклад, ти можеш?

– Худобу я люблю, паночку. А також птицю. Я можу бути пастухом. Що доручите, те й випасу. Хоч і вовків. У мене й вовки будуть такі лагідні, як вівці.

– Це вже ти, Тарасе, забрехався, – докоряв Василькові пан Номікосов. – Так не годиться. У всьому треба знати міру.

– Я не брешу, пане – почувшись ображеним, сказав Василько. – Мене слухається кожна тварина, хоч вовк, хоч заєць, хоч що хоч. Ви не дивіться на мене, як на хвалька. Я малий, а дещо знаю краще за дорослих.

Василько поправив на собі рядно й стояв похнюплений. А дід Данило потерпав. Все ніби складалося на гаразд, і раптом хлопчина, мабуть, з перевтоми почав верзти нісенітниці. Але ніхто з гостей поважно хлопцевих запевнень не сприйняв. Зате їм сподобалась його завзятість.

Один лише Протопопов повірив Василькові.

– Ось вам, панове, справжнє його обличчя. Це вам не нахваляння й не хизування. Він такий, що багато дечого зробить. Я бачу його наскрізь, і мені робиться моторошно.

А пан Номікосов посміхався.

– Де ти взяв цього... цього чарівника? – запитав він діда Данила.

Старий зрадів нагоді промовити за хлопця слово прихильне, сказав панові:

– Прибилось воно, пане, під маєток, тремтить усе, перемерзло, каже, що найнятися хоче, бо сирота й дітися ніде. А мені ж Карло Францович наказував, як кого, каже, чужого натрапиш, зразу ж бий костуром, а тоді тягни до маєтку. Отож я й натрапив на цього малка, тільки не бив, бо нема по чому, як курча воно. То й повів його сюди, сподівався Карла Францовича тут надибати. Загине воно, пане, ні за цапову душу, якщо вигнати. А шкода. Хоч і мале, а з християнської плоті. Я б міг біля себе його примістити, якщо ваша ласка...

– Що ти, Даниле! – удаючи здивованого, відповів він.

– Ти ж чув, як твій Тарас нахвалявся. Хіба такому чарівникові личило б звичайну роботу виконувати! І жити з простими людьми! Ми дамо йому таке діло, щоб було йому до смаку.

І тоді до Василька:

– Зайці наймешся до мене пасти?

– Наймусь! – упевнено відповів Василько.

– Добре, – вів далі гру пан. – Але треба як слід умовитись. Ми дамо тобі сто зайців. Паси їх і доглядай. За рік оці всі пани знову сюди приїдуть, і тоді ти свою отару приженеш сюди, під самий поріг. Та пильнуй же добре! За кожного зайця, що втече від тебе, дістанеш одного батога. Гаразд?

– Гаразд, – погодився Василько.

– Добре. Але це ще не все. Зайців своїх триматимеш під лісом, у кошарі, а житимеш біля кошари в чабанській хаті. Не побоїшся?

– Авжеж що ні, – сказав Василько. – А скільки ж ви мені заплатите?

– Можна, Тарасе, і платню призначити. Будемо давати тобі харч і все потрібне на прожиття. Дід Данило тобою заопікується. А восени за кожного випасеного зайця одержиш по п'ять карбованців. Це тебе задовольнить?

– Еге ж, – погодився Василько.

Далі вже пан Номікосов не зміг дотримуватися поважности, пирснув сміхом, а за ним на всі заставки зареготало товариство.

– Пробачте, панове, – протираючи хусткою очі, мовив господар. – Така упевненість у дитини! Мені здається, що хлопець щиро вірить у свою чарівну силу.

– А ви не вірите в його силу? – запитав господаря Протопопов.

– Ми вже, слава Богу, не діти, – відповів пан Номікосов.

– То повірите пізніше, – сказав Протопопов. – Повірите, як доведеться платити Тарасові п'ятсот карбованців. А щоб не здавались мої слова базіканням, можу піти на заклад. Без ніякого ризику щось утратити, беру на себе обов'язок заплатити вам, Галактіоне Калістратовичу, по десять карбованців за кожного зайця, що загине або втече від Тараса до наступної осени.

Пан Номікосов поклав руку на плече Протопопову.

– Ви, Платоне Аркадієйовичу, не тільки звільняєте мене від збитків, але ще хочете дати й заробити мені на цій заячій епопеї. Що ж, виклик ваш приймаю.

І повернувшися до діда Данила, пан Номікосов суворо наказав:

– Ти все чув, Даниле. Отож ми накупимо Тарасові зайців. Хай пильнує свою худобу, а ти пильнуй пастуха. Якщо не встережеш хлопця, то всі його батоги дістануться тобі. А тепер поклич сюди Карла Францовича.

Але Карло Францович і сам з'явився на порозі. Побачивши діда Данила з чужим хлопцем, міцно затиснув зуби.

– Ага, ви вже тут, – мовив до управителя господар.

– Я хотів би знати, в якому стані та чабанська хата, що під лісом? У ній жити можна?

– Не знаю, Галактіоне Калістратовичу. Минулої зими в ній жили лісоруби. Сподіваюсь, що вона ще придатна.

– Гаразд. Зараз Данило візьме ліхтар і відведе туди цього хлопця, Тараса. Я найняв його пасти зайців.

Карло Францович не зрадив свого здивовання нічим. За час своєї довголітньої служби в пана Номікосова він звик до різних витівок химерних, що влаштовувались на втіху гостям. Але до таких дивовиж ще не доходило. І управителеві нічого іншого не залишалося зробити, як, уклонившися, сказати:

– Слухаюсь, Галактіоне Калістратовичу.

– Полювання цього року, Карле Францовичу, нікуди не годилося. Зайців у нас нема. Тож треба розплодити в нашій околиці. Де завгодно дістаньте, хоч з–під землі, а сто зайців набудьте й дайте їх на випас Тарасові. Більше вас ніщо не обходить. До хлопця не втручайтесь. За кожного зайця він відповідатимете передо мною особисто. Пастуха годуйте, але до маєтку не пускайте. Хай товаришує з зайцями. Отож виконуйте все, що я сказав, Карле Францовичу.

– Все буде зроблене, Галактіоне Калістратовичу, – ще раз уклонився управитель.

– Бажаю успіху, Тарасе, – сказав пан Номікосов. –

До побачення за рік.

– До побачення, – низько схилив голову Василько.

– Добраніч, – побажав панам дід Данило.

Чудернацьким дорученням управитель настільки був приголомшений, що навіть забув запросити гостей вечеряти. Мовчки вивів старого й хлопця з будинку й стояв на порозі, доки вони й зникли в густій темряві

осінньої ночі.