Заячий пастух

7. Дурний тебе піп хрестив

Десь від моря котяться сиві тумани, заволокли вони розмоклі поля, потонули в мряці далекі села. Не видно й будівель маєтку, лише мріють обриси якихось накопичень, немов стрімкі скелі.

Дід Данило ходить навколо маєтку, поза цегляною огорожею. Вузенька стежка, протоптана його. старими ногами, в'ється між пожовклими бур'янами. В такт своїм повільним крокам дід вимахував калаталом.

Часом дід Данило зупиняється й слухає. Десь тупотять коні, певно, від станції прийшов фаетон. Але нічого не видно, туман обліг, мов присмерки, і дід іде далі, і його калатало нагадує, що й за мурами маєтку є живі люди.

І раптом дід Данило побачив, що із степу, толокою, просто на нього сунеться щось біле, подібне до опудала чи мари. Старий подумав, що це хтось із наймитів хоче настрахати його. Так ні ж бо, надто мале воно на наймита, як хлопчак, обкутаний рядном, підбилося, ледве витягає ноги з глейкої грязюки.

Біла постать підійшла до діда Данила й відкотила з голови край рядна. То був Василько, справді подібний до мари, посинілий, з порепаними губами, замиршавілий. Але очі в нього блищали бадьоро, здавалось, що хлопчина щойно вискочив із затишної хати попустувати. Та за плечима в нього віддувалася торба, в руках ковінька, ні, не має він хати своєї і не до пустощів йому.

А Василько, повітавши діда з добрим вечором, казав:

– Скаржаться люди, що землі мало. А я цілий день плентаюся й ніде не зустрів живої душі. Сама земля. Земля та туман. Нівроку, заблудити можна.

– Та ще й холодно, – додав дід Данило. – А на твоєму кожусі вовна геть чисто вилізла.

Обережно, щоб не тріскались далі порепані губи, Василько всміхнувся.

– Літо коротке було, – сказав він, – не встиг заробити на кожух, доводиться тепер терпіти.

– Авжеж, що терпіти. Оце й нашого, що терпіти, – казав сердито дід Данило. – Ходімо до моєї комірчини, хоч відігрієшся.

В одному місці загорожа обвалилася, вони пролізли через діру в подвір'я.

Василько раз–по–раз зиркав на діда. Де він бачив цього дідугана? Хлопець перебирав у пам'яті всі місця, де доводилось бувати, всі обличчя, що доводилося бачити в тих багатьох місцях, але згадати не міг.

У маленькій кімнатці, дошками відгородженій від стайні, було тепло й чулося кінським гноєм і потом. Василько скинув із себе вологе рядно. І побачивши сопілку, він згадав, звідки знає цього діда. Хлопець усміхнувся.

– А тобі хіба не казали, що із старих людей сміятися гріх? – насипаючи в миску кулішу, завважив дід.

– То я не з вас сміюся, а з себе, – сівши за стіл, казав Василько, – бо поплутав живих із мертвими. Мені здавалося, що я вас десь бачив. А потім згадав, що то наш пращур був точнісінько такий, як ви. І борода до пояса, і брови волохаті, і кремезний такий.

– О, та ти, хлопче, пам’яткий, ще й пращура свого не забув.

– Ні, я не бачив пращура нашого Данила, а мені казав про нього тато, а татові його дід.

Василько, звичайно, не міг зраджувати таємниці, тому про шпакову розповідь промовчав.

– А ти, хлопче, уважніше приглянься до мене. Може, я й є твій пращур. Мене ж бо звуть також Данилом.

– Хоч ви й Данило, та не той. Справжнього Данила давно вже на світі нема.

–І я справжній, – хитрувато посміхаючись, вів своєї старий. – І слава тобі, Господи, вісімдесят восьмий рік топчу грішними ногами святу землю.

– Куди вам до нього, – заперечував Василько, махнувши ложкою. – Мій пращур Данило жив на світі ще тоді, як людей було мало на землі. Степи лежали того часу облогом і ходила худоба в степах без пастухів.

– І за моєї пам'яті людям просторіше жилося..

– А мій пращур Данило таке слово знав на хижих звірів, що як скаже його, то звірі десятими ярами та балками оббігали свійську худобу. А ви, діду Даниле, умієте таке?..

Як і сподівався Василько, цей дід Данило мусів поступитись.

– Ні, хлопче, такого я не втну. А доводилось і мені чувати, що колись були люди, що й сонце могли зупиняти, не тільки звіра. Та знікчемніли люди, на ніщо зійшли, хребти їм розм'якли...

Дід Данило і його гість малий Василько довечерювали мовчки, сьорбали куліш і думали, кожен своє. Старому за хлопцем жаль обсідав груди. Воно ж щойно зіп'ялось на ноги і вже мусить блукати в туманах, шукати собі шматка хліба та теплого кутка. А візьмуться морози, захопить у полі хлопця завірюха і пропав він ні за що.

А Василько, стараючись за кулішем, думав про цього старезного діда Данила, що відкалатав калаталом вік свій, сторожуючи над чужим добром, не набув собі ні хатини, ні родини. Хіба ж таким дідам бідувати? Йому ходити влітку по своїй пасіці, пильнувати бджіл та медок збирати. А в таку, як тепер, негоду лежати б йому на печі, вигрівати старі кістки, поки не покликала б невістка до столу їсти гарячі перепічки з сметаною. Ні, таких дідів доведеться забирати в теплі краї найпершими, щоб хоч трохи, а зазнали добра й волі.

За вікном туман почав синіти, швидко вечоріло. Дід Данило постелив хлопцеві й хотів уже вийти надвір, покалатати, як до комірчини його влетіли звеселяючі душу звуки музики. Грало зовсім близько, наче зразу за стіною лежала міська вулиця й нею маршувало військо. Так само грали в міських парках, обгороджених високими парканами. З такого музикою багаті люди справляли весілля і туди поліція не дозволяла підходити близько.

– Чи не жениться, бува, хтось у вас? – спитав Василько діда Данила.

– Ти не знаєш, куди потрапив, хлопче, – усміхаючись, мовив дід Данило. – Це ж тут чортяче кубло. І саме тепер чорти беруться з відьмами. Весілля справляємо. Як ти, на утори не слабкий? Нечистої сили не боїшся?

– Ще не доводилося здибатись ні з чортами, ні з відьмами, – поважно казав Василько. – Я б охоче подивився на них.

– Еге ж, так і подивишся. А я ж нащо? Мене, хлопче, поставлено на те, щоб я й духу чужого не допускав близько.

А музика все грала. Забувши, мабуть, що збирався виходити, дід Данило поклав калатало на стіл і сів на лавку.

– Третій тиждень, хлопче, гуляють наші пани, – казав він. – Догулялися, що вже ні співати, ні танцювати не здатні. То привозять до них із губернії співаків і танцюристок у коротеньких спідничках. Таке воно діло, хлопче.

У хатині вже так споночіло, що Василько не бачив дідового обличчя, зливалося воно з бородою.

– А прийди до пана попросити на коня, то й не дасть, мабуть, – сказав Василько.

– А ти що, може, прийшов до пана на коня грошей просити? – спитав дід Данило, і в його голосі чулися кпини.

– Ні. То я згадав, що в селі Михайлівці в дядька

Порохні здохла коняка. І плакали біля тієї худобини і

дядько, і жінка його, і п'ятеро дітей, як біля рідної мами.

Та й заплачеш, бо без коня життя немає. А мені коня не

треба. Я найматися до вашого пана прийшов.

– Найматись? – здивувався дід Данило.

– Еге ж, найматись.

– Хто ж тебе візьме такого малого?

– У тому й лихо, що малий. Де не питався – не беруть. Був я в своїх людей, та бідним самим робити взимі нічого, а заможні наймають дорослих та дужих. Нараяли люди до вашого пана вдатися, кажуть, він такий багатий, що в нього й малому робота знайдеться. Мені б тільки до весни, щоб я трохи підріс та в силу вбився. А навесні піду далі, за море, аж у теплі краї...

– За море? – перепитав дід Данило. – Що ж ти забув за тим морем?

– Нічого я не забув, а діло там є в мене.

– Ах, бодай тебе... – гучно засміявся дід Данило. – А чи можеш сказати мені, яке в тебе там діло, за морем у теплих краях?

– Аякже, – погодився Василько. – Я з тим від людей не криюсь. Забувши за свої обов'язки або знехтувавши їх, дід Данило запалив каганець і всівся біля Василька. Від червоного, мов перчина, вогника полинув до стелі тонкий струмок чорного диму.

I розповів Василько дідові Данилові все, що розповідав уже багато–багато разів під час мандрів, по хатах, де доводилось ночувати, в нічліжках, супутникам у дорозі, дядькам, що іноді підвозили його принагідне. Розповідав про Дешевці, про батька й матір–небіжчиків, про товариша свого Федька з Лиском, і злу тітку Хіврю та цибаня її Миколу осоружного. Але це все був лише вступ до головного, до розповіді про теплі краї з їхніми багатствами, волею й щастям для тих, хто туди дістається. І змальовував Василько ті краї з такою докладністю, ніби там уже був не раз. Казав і стежив за дідовим Даниловим обличчям, як він сприймає Василькову оповідь. Ні, дід Данило дивиться на хлопця з замилуванням, видко, й він пройнявся хлопцевою вірою.

– І як знайду я ті теплі краї, – вів пристрасну мову Василько, – то знову повернусь і тоді всіх, кому тут гірко живеться, поведу за собою. Я б і тепер уже міг декого взяти, просяться іноді люди, та боюсь. Сам як заблукаю, то сам і спокутую. А люди докорятимуть. І не всі ще вірять мені. Є страшенно недовірливі люди їм здається, що в усьому світі так само, як і тут. Які мовчать, а інші і в вічі мені сміються. А ви, діду Даниле, якої думки про теплі краї?

– Ах, бодай тебе! – вихопилось дідові. Він обійняв Василька й притиснув його худеньке тіло до широких своїх грудей.

– Ти дивись, що наробив, – трохи згодом усміхався дід і витирав рукавом вологі очі. – Спонукав старого заплакати. А ще кажеш, що ти Василь. Ні, хлопче, не Василь ти, а Тарас!

Василько подумав, що дід, зніяковівши за сльози, тепер удається до жартів.

– Ви ж не піп, щоб перехрещувати, – і собі пожартував Василько.

– Дурний тебе піп хрестив, то й назвав Василем. А ти Тарас. І не який–небудь, а Тарас Третій. Так тебе, мов царя чи короля, величатимуть. Та про це ми будемо з тобою гомоніти згодом. А поки що посидь сам, я ж піду панам трохи пограю, бо їхня музика щось ущухла.

Дід Данило вийшов надвір і посипав у темряву лункі звуки калатала. Махав рукою і махав, і не міг заспокоїтись від вражень, що схвилювали серце його. Все життя сподівався побачити Тараса Третього, велетня на баскому коні, в кармазиновому жупані, людину, дану від Бога, на спасіння народу свого. І ось Тарас Третій з'явився, не на коні і не в жупані, і не велетень, а хлопчик, загорнений в рядно, і ще сам не свідомий, хто він такий, блукає манівцями. Та на те, видко, Бог і затримав на світі діда Данила, щоб він напутив хлопця на вірний шлях. І дід Данило думав над тим, як йому змогтися залишити хлопчину в себе, тут бо не треба турбуватися ні про ночівлю, ні про харч. Узимку це чогось варте.

Дід Данило вирішив удатись на хитрощі. Управитель маєтку Карло Францович, коли б до нього звернувся по дозвіл прихистити в себе приблудлого хлопця, на відмову навіть пошкодує слів, а заперечливо покрутить великою, мов гарбуз, головою. Треба з проханням удатися до самого пана Номікосова, і при його гостях, мовляв, не залишати ж сиротину гинути під панським тином, а робота якась хлопцеві знайдеться, дарма хліба не їстиме. Панові буде ніяково перед гістьми відмовити, і він задовольнить дідове Данилове прохання.

І повернувшися до комірчини, дід Данило розповів Василькові всю складність обставин, потім допоміг хлопцеві вкутатись у рядно й повів його до панського будинку.