Заячий пастух

11. Повчальна розповідь про двох Тарасів

Гарної зимової днини прийшов дід Данило до Василька, одягнений у все чисте, святкове, мов перед сповіддю, посадовив хлопця перед собою за стіл і почав розповідати:

– Колись давно, дуже давно, жили в нашому краї, де й ми тепер живемо, наших дідів прадіди. Називався тоді край наш Україною, а правив нею гетьман, а це однаково, що цар у москвинів або король у поляків, чи султан у турків. Мав гетьман під собою велике військо із самих лицарів, і лицарі ті називалися козаками, стояли вони таборами й пильнували, щоб не наважився хтось із сусідів, або цар, чи король, чи хан, зазіхнути на землю нашу. А край–бо ж наш славився достатками й гараздом. Такої, як у нас, родючої землі нема ніде на світі. А люди наші працьовиті, а гетьман справедливий, то й не диво, що ніхто не знав злиднів, кожен почувався паном і господарем. Уміли наші люди жити, уміли й добро боронити, і ніщо так не шанували, як волю свою. Але заздрощі й пожадливість роз'їдали печінки цареві московському, королеві польському, султанові турецькому, хотілося б їм загарбати землю нашу з лісами непрохідними, степами просторими, ланами широкими, ріками в наших людей.

Отак і велося з віку по вік, доки не почав гетьманувати Тарас Перший. Розумний і хоробрий був гетьман Тарас, любив він край свій, любили і його люди, батьком називали. Аж дізнається якось Тарас, що заприятелювали між собою цар московський, король польський і султан турецький. Заклопотався від цих вісток гетьман Тарас, тяжкі обсіли його думи. Воювали попередні гетьмани із царством московським, із королівством польським, із султаном турецьким, і перемагали ворогів своїх, бо билися один на один. А гетьманові Тарасові доводиться виступати одному проти трьох. І скликав він раду народну, розповів усе й сказав:

– Сили наші, браття, не рівні. Надходить така година. Вогонь може пожерти наші статки–маєтки, діти можуть посиротіти, а жінки повдовіти, а козацькі голови покотитись по сирій землі. Але немає іншого нам рятунку, як битися до останньої шаблюки й перемогти, а як не здолаємо ворога, то всім загинути.

І люди одностайно постановили змагатися й перемогти, перекували рала на зброю, приготувались до рішальної війни. І війна розпочалася. Але бачив гетьман Тарас – забракло олива для рушниць, пощербилися в козаків шаблі, поламалися списи, війська залишилось обмаль, та й те закривавлене, змучене й виснажене, надходила остання година. І вихопив він із піхов криву шаблю, щоб і його спіткала однакова доля з козаками, літає він на коні, січе–рубає ворогів, аж задубіла рука йому. Тоді солдати царські підкралися нишком до гетьмана, накинули на нього аркан, стягли з коня й поволокли до самого царя. А цар їхній бородатий стояв на горбі, здалека спостерігав за рішальним побоєвищем. Коли солдати поставили перед ним на ноги гетьмана Тараса, цар тоді й каже:

– Ти міг, гетьмане, скоритися мені. Був би ти в мене воєводою, розбили б ми з тобою і короля польського, і хана турецького, і добре б нам жилося. Тобі платив би я великі гроші за вірну службу. А ти не хотів скоритись. Тож відтепер уже нема України, зроблю я з неї свою московську губерню, турків і поляків також зітру на порох, і пануватиму я на півсвіту.

І відповів цареві московському гетьман Тарас:

– Може, й запануєш ти, царю московський, над півсвітом і впровадиш у ньому неволю. Тяжкої долі доведеться зазнати нащадкам нашим у неволі вашій. Та прийде той час, коли серед невільників роду козацького знайдеться інший Тарас, і поведе він народ свій проти гнобителів, і впадуть кайдани, запанує воля, і засяє над землею нашою сонце українське.

А цар московський каже гетьманові:

– Зроблю я так, гетьмане, що люди твої забудуть, якого вони роду, забудуть і про тебе, тільки й думки в них буде про шматок хліба. А хто наважиться піднести голову, одразу ж буде зрубана. І щоб від тебе, гетьмане, сліду не залишилося на землі колись вашій, а тепер моїй, зараз солдати тебе спалять, а попіл твій розвіє вітер.

І схопили солдати гетьмана, прив'язали до старого дуба, і там в огні сконав він. Отож кінчилася війна, хто залишився живий – почали злазитись до своїх осель. А села ж які! – попелища, згарища й руїни. А люди ж які! – вдови та сироти, каліки та старі. А їх уже ждуть – не діждуться москалі, бо цар розподілив між панами та генералами все добро наше – і землю, і те, що на землі, і людей, щоб зробити їх кріпаками, щоб робили вони не на себе, а на московське панство.

Минуло і сто, і двісті років, і розмножилось людей ще більше, як було їх за гетьмана Тараса. Але ніхто в тих людях не пізнав би нащадків козацького роду, забули вони славних предків своїх, затуркані, залякані, в неволі народжувались, невільниками вмирали, і думали вони лише про хліб щоденний. І здавалося москалям, що вони вже назавжди приборкали українців, скорили їх навіки. Москалі певні були, що вже ніколи не з'явитися на упокореній землі новому Тарасові. А він таки з'явився. З'явився на світ Тарас Другий в біднючій родині кріпака, що працював шевцем у пана. Воно й не дивно. Сам Бог, коли треба було послати на землю свого Сина, то обрав йому на батьків теж бідних чесних трударів. Поки малим був Тарас, то нічим не відрізнявся від інших дітей, хлопець як хлопець, а підріс трохи, то прокинулась у нього до всього цікавість, про все йому треба було знати. У писарчукових дітей навчився грамоти, поперечитував їхні книжки, довідався з них такого, що й старі люди про це навіть уяви не мали. Вечорами до шевцевої хати сходилися кріпаки послухати мудрого хлопця. Про дивовижного шевцевого сина дійшла якимись дверима чутка до самого пана. Захотілося панові побачити розхваленого Шевченка, і закликав він Тараса до себе. Погомонів з ним про це, про те, переконався, що хлопець справді кмітливий та меткий, і вирішив узяти його до себе за служку, чи подати щось, чи запалити люльку, чи наточити квасу, чи покликати когось. Діло припало Тарасові нетяжке, а головне, що пан мало коли сидів дома, або їде десь до сусіднього пана грати в карти, або полює, або й зовсім відрядиться до міста на тиждень, якщо й не на ввесь місяць. А книжок той пан мав багато, і Тарас читав досхочу, не марнував жодної хвилини.

І не минув ще рік або два, як Тарас уже знав, де які є царства, як там живуть люди і що взагалі діється на білому світі. І натрапив він на одну таку книжку, що в ній спочатку й до кінця було написано про нашу колишню Україну, про всіх її гетьманів, з Володимира Святого почавши й Тарасом Першим закінчивши, навіть стояли в тій книжці й слова, що їх сказав останній гетьман цареві московському. Отоді вже Тарас і збагнув, хто він такий і що доведеться йому діяти.

І трапилося так, що до Тарасового пана приїхав аж із столиці в гості інший пан, якийсь учений і розумний чоловік. Якось ненароком захопив він Тараса з книжкоюв руках, призначеною на мудрих читачів. Почав пан з ним розмовляти, та й здивувався, бо Тарас хоч і в школах не вчився, а був розумнішим від багатьох учених людей. І збагнув той пан, що серед кріпаків Тараса залишати ніяк не можна, а треба забрати його до столиці, вивчити його в усіх вищих школах, зробити з нього пана і вірного цареві слугу. Опинився Тарас у столиці, прожив там багато років, перечитав усі книги й зробився найбільшим ученим серед усіх учених. І ніхто б не пізнав у ньому колишнього кріпака. Високий та статурний, довговусий та чорнобривий, одягнений у чорний сурдут, сорочка на ньому біла, як сніг, черевики завжди нові й блищать, пан та й годі. Поводився Тарас з усіма чемно й привітно, і ніхто не здогадувався, що діялось у його душі.

А душа Тарасова була не в столиці, була вона в ріднім краї, на Вкраїні, днями й ночами думав він про те, як народові своєму повернути волю. І дійшов він висновку, що волю людям не можна дати, а люди повинні здобути її своїми руками. А щоб зважилися люди на здобуття волі своєї, треба пробудити свідомість їхню, щоб пізнали вони самі себе й чиї вони діти. На це ж не придатне ніщо – ні зброя, ні приладдя якесь, а тільки слово, таке слово, що від нього спалахне серце, просвітиться розум і пробудиться спрага волі. І Тарас нишком від панів визбирував у таємних книжках потрібні йому слова і ночами складав з тих слів пісні, не такі, як то люди співають, коли їм хочеться повеселитися або посумувати, а такі пісні, що відроджують душу.

Багато людей на світі, і кожен має свою вдачу й своє серце. Тож довелося Тарасові складати й пісень багато, щоб ніхто не залишився байдужим, щоб на кожного знайшлося потрібне слово, яке дійде до серця. Уже й сивина заблищала Тарасові в чубі, поки довершив своє діло. А тоді дістав він мужичу одежу, торбу через плечі – й гайда з московської столиці до рідного краю. Дорога ж неблизька, поки дійшов, то так змінився, що не пізнав би його ніхто. Набув собі Тарас кобзу й почав ходити з базару до ярмарку, з ярмарку до базару, скрізь, де збиралися наші люди, співає їм своїм голосом дужим, усі стоять – не ворухнуться, ловлять кожне слово кобзареве, високо здіймаються їм груди, міцно затискуються кулаки, а очі наливаються рішучістю. І де б не побував Тарас, там уже гуділо, як у вулику. Днями люди хоч і працюють на панів, а ночами сходились до гурту і тільки й розмов у них про волю, і тільки й думок про колишнє вільне життя козаче та гетьманів славних.

І вже кружляли чутки, що той кобзар співучий не хто інший, як нащадок гетьмана Тараса Першого, і незабаром він закличе людність братися до зброї, і виборе нарід собі волю, утворить свою державу й обере на гетьмана цього ж самого кобзаря Тараса.

Схаменулися пани, дізнались, хто обсіває їх лихом, ще більше наперли до нас свого війська, розставили москалів на кожному роздоріжжі, хапали подорожніх, кобзарів і старців, кидали їх до в'язниць та буцегарень, сподіваючись таким чином упіймати осоружного їм Тараса. А в Тараса вже скрізь вірні друзі, знайшли йому у великому місті, у самому Києві, таку хату, куди б не заглянуло чуже око. І не такий Тарас, щоб сидіти, схрестивши на грудях руки, ті ж таки друзі дістали йому машину, що книжки друкує, працює він день і ніч, свої пісні перекладає на папір. І почали люди знаходити в себе у возах, у кишенях, за халявами і в пазухах книжки, що називалися „Кобзар", надруковані золотими буквами. Серед селян хоч грамотіїв і негусто, 110 та від „Кобзаря" не відмовлявся ніхто, хтось трапиться, що прочитає, а хто прочитає чи почує прочитане, то вже розум йому й просвітиться, така–бо сила в тих піснях. І панам новий клопіт, не лише треба шукати Тараса, а й нишпорити та вишукувати його книжки, а їх усе більшало та й більшало. Та хто знає, може, призначено Тарасові Другому діло своє тільки розпочати, щоб завершив його вже Тарас Третій, бо панські сіпаки винюхали–таки сліди до схованки, напали на нього й закули в кайдани.

Востаннє сказав Тарас панам, що оточили його з усіх боків:

– Бився з вами Тарас Перший мечем, і ви перемогли його. Підніс я проти вас слово, гостріше за меч і палкіше за вогонь, і ви змусили мене замовкнути. Але слідком за нами йде Тарас Третій. Візьме він у руки меч гетьманський, заспіває людність наша пісень моїх і, як хвиля морська, змиє з лиця землі всю нечисть. А Тарас Третій уже недалеко, я бачу на синьому обрії постать його, я вже чую тупіт коня його, і звідти лине спів козацтва гетьманського.

Повернули й пани в той бік голови, куди дивився Тарас, але до самого обрію степ порожній. І зрозуміли вони, що слова його пророчі, і мерщій погнали коней на північ, у далекий Сибір.

З того часу за Тарасом замело й слід. Думали пани, що схопивши проводиря, легко приборкають і народ. Але слова Тарасових пісень, мов добірні зернята в ґрунті, попускали буйні паростки в селянських душах. Вірять люди, що Тарас ще повернеться й поведе їх здобувати волю. І цар московський збагнув, що насувається лихо, а щоб його уникнути, треба людям зробити якусь полегкість, щось їм дати таке, подібне до волі. І скасував він панщину, наказав панам, щоб вони кріпаків наділили землею. Зраділи люди з царської ласки, обіймалися, мов на Великдень. Та хіба ж і не зрадієш – кожен матиме власну землю і власну хату, і куди хочеш їжджай, куди хочеш іди, нікого не питай. Ось вона, свята воля, про яку мріяли!

Як і обіцяв цар, нарізали пани своїм кріпакам землі, правда, потроху і яка гірша, аби могла родина прохарчуватись. Але тим не дуже люди переймались, надіялись на свої руки, адже за гроші можна землі прикупити в пана, а заробити можна також у пана, бо їхні маєтки мало що й поменшали, до того ж виникали ґуральні та цукроварні, заводи та копальні, і скрізь треба наймитів. У гонитві за карбованцем, затьмарені уявною волею люди забули про Тарасові пісні, утратили до нього шану, а пани з того скористалися, хитро й спритно визбирали його книжки, замкнули в залізні скрині й поставили біля них сторожу. Лежать вони там і досі, і нема до них доступу нікому, хіба самі пани заглядають туди, щоб упевнитись, що скарб той ніхто не рушив.

Дехто з селян справді зміг докупити земельки, а багацько йшло на заробітки до якономій і заводів, намножилося злидарів і здається вже їм, ніби так воно завжди було й ніколи не зміниться. Кілька років тому збунтувався був народ проти царя, гомону наробили, Боже мій! Вимагали землі і волі! А я дивився на все те, і мені боліло серце. Хотілося крикнути людям голосом, подібним до грому: пощо вам земля й воля царська! Здобувайте свою землю ріднесеньку, свою волю козацьку, оберіть собі гетьмана, і тоді у своїй хаті самі й господарюйте. Та хто ж бо слухав діда Данила. Послухають вони тільки Тараса Третього, самим Богом призначеного дати щастя народові своєму.

До хати вже вповзали фіялкові присмерки вечора. Ліс за вікном почорнів, мов обгорілий. На копицях хмар відбивалась багряна заграва, ніби після пожежі дотлівало згарище.

У печі погасло давно, і хата швидко охолоджувалась. Василько сидів скулившись, а щось на себе накинути не здогадувався. Хлопець почував себе так, ніби якісь злодії збираються обібрати його, забрати найдорожче, що він має. Хіба ж уперше чути Василькові пораду відмовитись від теплих країв? Та раніше люди робили це або з жалощів до нього, або через свою зневіру щодо можливости існування кращих умов життя. Дід Данило не гудить теплі краї, не розраджує, але розповіддю своєю обплутує хлопця, мов тенетами. Якби це був хтось інший, а не дід Данило, то Василько взагалі б його не слухав, але дід Данило – рідна йому людина, близька, як батько. А чи є такі діти, що кидають своїх батьків! Навіть Федько Близнюк і той схаменувся й повернувсь додому.

Але відсахатися від свого наміру Василько не хотів, і сказав:

– Я, діду Даниле, Василь Дереза, міняти ім'я своє мені нема потреби. І піду я свого часу до теплих країв. І ви мене не переймайте. Тарасом я не був і не буду. Шукайте собі на Тараса когось іншого.

А дід, зовсім спокійний, ніби цих слів і сподівався почути від хлопця, мовив:

– Довелось мені зазнати панщини, потім сам господарював, перейшов життя, як довгу ниву, і нічогісінько не розумів, а ганявся за набутками та заробітками. Але одного разу впросився до мене недужий чоловік переночувати, кахикав він дуже, та й жив у мене до самої весни. Він хоч і з нашого брата, а вибився в учені люди й пішов проти царя. За те кілька років карався в Сибіру. Приємна людина, умів розповідати, якщо кашель не заважав. Усю зиму той чоловік викладав нашу бувальщину. Я й не помітив, коли саме зробився інакшим, ніби наслухався Тарасових пісень. Ніщо вже мене не вабило, ні гроші, ні статки, а все думав про Тараса Третього, все ждав його, коли ж він об'явиться. Вік довікував, а надії не втрачав.

Хоч інколи й зневірявся, дивлячись на людей. За моєї пам'яті багато трудаків–господарів сходили ні на що й потрапляли в наймити до панів чи в робітники на заводи. А там усього сподівайся. Того скалічить, і він одягає старчачу торбу, той зіп'ється, той спокуситься чужим добром і потрапляє в злодії, той розледащиться і йде у волоцюги. Якщо й далі так піде, думалось мені, то попсується ввесь наш народ, а звідки ж візьметься Тарас Третій? Хто його виховає та виплекає? Адже він повинен любити людей своїх, мати совість чисту, мов сльоза щиросерда, мати янгольську чесність і козацьку правдивість та сміливість.

Але серце моє казало мені, що я помиляюсь. Хоч дехто й гине в наймах, іноді тілом, іноді душею, та без того не обійдешся. А придивися уважніше до людей, хоч і до селян, хоч і до наймитів, вони й побожні, і роботящі, подільчиві, співчутливі, голодному не відмовлять хліба, навіть віддадуть сорочку з себе. Десь серед таких людей і знайдеться Тарас, якого ти ждеш. І серце моє не обманило мене. І я повинен воздати хвалу Богові.

Підвівся дід Данило на затерплі ноги і, дивлячись у куток хати, мовив:

– Дякую Тобі, Господи, що ти зглянувся над нами й послав нам свого обранця, Тараса Третього, у вигляді хлопця Василя Дерези, царство небесне його благочестивим батькам. Амінь.

Старий перехрестив себе широким хрестом, схилився на коліна й уклонився чолом до долівки. Василько засоромився своїх слів, висловлених дідові. Навіщо було ображати старого? Адже він бажає добра людям, з давніх давен вірить у пришестя Тараса Третього і вважає, що цим Тарасом має бути Василько, то навіщо противитись? А може, все це так і є? А хоч і не так. Краще мовчки прислухатися до того, що старші кажуть.

– Ти все зрозумів? – спитав хлопця дід Данило, підвівшися після поклону.

– Ні, не все, – сказав Василько. – Чув я про козаків і раніше, але не таке. Кажуть, козаки й тепер є, а як селяни бунтували, то наїхало тієї козачні по селах, топтали вони кіньми людей і страшенно їх били нагаями. І в мого знайомого хлопця козак зарубав шаблею собаку Бровка.

– Ото ж бо воно й є, – мовив дід Данило. – Цар на всякі витівки вдавався, щоб морочити людям голови, з пантелику збивати їх, мовляв, дивіться, які вони сякі– такі козаки. А справді ж то ніякі козаки, то царське військо, назване козаками. Наші козаки не могли своїх людей топтати.

– Розумію, – погодився Василько. – Скрізь ошуканство й неправда. І я дивуюсь, діду, чому ви не хочете, щоб я вивів людей звідси, подалі від царів і панів на вільне життя?

– А далі що? – запитав хлопця дід Данило.

– А далі знайдеться якийсь цар або король та й завоює ваш теплий край. І станеться те саме, що з нашою Україною. І це ще не все. Якби такий край десь і був, де пустує земля, і хліб росте на деревах, і в річках тече не вода, а молоко та мед, однаково, хлопче, мало хто пішов би туди з тобою. І знаєш, чому? Бо кожному народові призначене місце на землі самим Богом. Тому людина, де б вона не народилась, любить свій край, чи гарно їй там живеться, чи погано. Німці живуть у Німеччині, турки у Туреччині, французи у Францужчині, і ніхто свого краю не кидає, бо не може покинути. А як і трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею, поки житиме, і сум укоротить такому життя. Отож і треба, Тарасе, робити так, щоб наші люди не мандрували світами, а почувалися дома краще, як у теплих краях. Велике і тяжке перед тобою діло, Тарасе, така бо припала тобі доля. Спочатку підеш учитися до великого міста, до Катеринославу, Харкова або Одесу. Зібрав я дещо грошенят, вистачить тобі на всю науку.

– Та й за зайців пан заплатить п’ятсот карбованців,

– додав Василько.

– І станеш ти таким ученим, як Тарас Другий, – вів своєї дід Данило, ніби не дочувши хлопцевої завваги. – І маєш ти дістатися до його пісень, похованих у залізних панських скринях. А там уже сам знатимеш, що тобі робити, бо я піду на спочинок вічний, ти ж будеш дорослою людиною. Я знаю, що людей ти своїх ніколи не забудеш, то не забуде і Бог тебе, і все буде гаразд. А тепер я можу йти калатати навколо маєтку. Тож на добраніч.

Провів Василько діда Данила до дверей, засунув їх на засув і заходився палити в печі хмиз. У хаті запахло солодкавим димом. А надворі брався мороз, помережив він шиби, відгородив чабанську хату від широкого світу; затишно в ній, тихо, і напрочуд спокійно в хлопця на душі.