Збігло літо

1. «От якби скоїти щось по-справжньому погане…»

Мері була сердита. Вона вже віддавна сердилась. Навіть не може пригадати, коли востаннє була в доброму гуморі. Іноді й справді знаходилася причина сердитись — приміром, коли її змушували робити те, чого їй не хотілося, — та переважно вона сердилася без будь-якої причини. Прокидалася вранці вже в кепському настрої, почувала себе ображеною, нещасною, їй хотілося або когось ударити, або щось розбити.

Тітка Еліс, із кролячим обличчям, зібраним у пучок сивим волоссям та шпилястим жмутком рідких волосків на підборідді, дратувала Мері вже самою своєю присутністю. Коли тітка розмовляла — жмуток рухався, коли їла — зуби клацали, а в шлунку у неї бурчало й дзюркотіло, ніби виливалася з ванни вода. А вже коли тітка змушувала її зробити щось таке, чого їй не хотілося, Мері так розпалювалася, що в неї все аж кипіло всередині.

Того ранку тітка Еліс зажадала, щоб Мері одягла вовняну жилетку. Стояв погожий липневий день, повівав вітерець, по небу пливли легкі хмарки, й коли Мері зійшла вниз поснідати, настрій у неї був набагато кращий, ніж звичайно. Вона навіть з’їла вівсяну кашу, бо знала, що дідусь вважає, що каша для неї корисна. Виглянувши з-за своєї газети й побачивши перед нею порожню тарілку, дідусь аж просіяв.

— Схоже на те, що наше цілюще морське повітря викликало в тебе, нарешті, апетит, — сказав він.

У нього був такий задоволений вигляд, ніби, з’ївши тарілку вівсяної каші, Мері здійснила якийсь надзвичайно добрий і розумний вчинок, і їй захотілося ще чимось порадувати його. Вона подумала, що може сказати, приміром, таке: «Після сніданку я, мабуть, піду до моря й кидатиму камінці у воду». Мері знала: це буде приємно для дідуся: він тривожився, коли вона, як він висловлювався, «нудилася в чотирьох стінах».

І тепер усе це зіпсувала тітка Еліс зі своєю вовняною жилеткою.

— Ця одежина саме для такої мінливої погоди, — сказала тітка, нервово поглядаючи у вікно, наче погода, мов лютий пес, могла вскочити в кімнату й покусати її.

Мері насупилася й відчула, як обличчя у неї твердіє, немов перепечений пудинг.

— Сьогодні не холодно, — заперечила вона. — А мені навіть гаряче. Коли одягну ще жилетку — я в ній зварюся на смерть.

— Надворі холодний вітер. Кажучи між нами, я свою жилетку вже одягла.

Мері пильно оглянула кімнату:

— А більше тут нікого й немає.

Тітка Еліс голосно розсміялася, але не через те, що в словах Мері було щось смішне, а ніби виправдовувалася:

— Так кажуть, люба моя. Хіба ти ніколи не чула цього вислову?

— Я чула його не раз, але, по-моєму, він звучить безглуздо, — сказала Мері. — А ці ваші старі ідіотські жилетки я просто ненавиджу. Вони з рукавами! З рукавами і з гудзиками! Ви, мабуть, знали, що я їх ненавиджу, через те й купили.

Вона так стукнула ложкою по яйці, що аж бризки полетіли від жовтка.

— О Мері! — сумно проказала тітка Еліс. Вона витріщила свої вицвілі очі й засіпала носом, немов переляканий кролик. Мері відчула, що тітка боїться її, і ще більше розлютилася. Просто смішно — стара жінка боїться одинадцятирічної дівчинки.

— Ніде в світі не одягають жилетку на гудзиках і з рукавами, — ображено заявила вона.

— О Мері! — повторила тітка Еліс.

Здавалося, ніби вона ледь стримує сльози. Дідусь поклав на стіл газету, глянув на тітку. Потім усміхнувся до Мері.

— Люба моя дитино, хтось же їх усе-таки носить, інакше їх не продавали б у крамницях. А раз продають, значить є попит. Немає попиту — немає і пропонування.

Першої секунди Мері ледь не всміхнулася йому. Важко було не всміхнутися до дідуся, який своїм круглим рожевощоким обличчям і круглими синіми очима нагадував життєрадісне, хоча й немолоде немовля. Він був і лисий, як немовля, а то й лисіший за багатьох із них: маківка в нього була така гладенька й блискуча, наче тітка Еліс щодня полірувала її, як полірувала обідній стіл. Досі від самого дідусевого погляду в Мері ставало тепліше на душі, злість, як звичайно, миналася, але тепер, після першої секунди, їй стало не краще, а гірше, бо вона побачила, що його сині очі чимось стурбовані й він торсає пальцями своє вухо. Так він завжди робив, коли про щось напружено думав або був чимось стривожений, і Мері зрозуміла, що дідусь засмучений її грубим ставленням до тітки Еліс. І хоча після цього в глибині душі їй стало соромно й ніяково, однак вона ще дужче розсердилася.

— Але ж діти не самі собі вибирають одежу, правда ж? — заперечила вона. — їм доводиться носити те, що для них купують дорослі. Дівчатка, наприклад, змушені вдягати жахливі, колючі жилетки та ідіотські спіднички. І нічого не можеш сказати, роби тільки те, що тобі велять.

При цій жахливій думці в неї клубок підкотився до горла. Вона ковтнула слину й блиснула очима на тітку Еліс:

— Діти взагалі не мають права нічого казати. Вони повинні носити те, що їм дають, їсти, що дають і… і жити там, де їм звелять. Це несправедливо.

Клубок, здавалося, викотився з горла й каменем ліг на груди.

У тітки Еліс вирвався якийсь смішний звук, щось середнє між зітханням і стогоном.

— Мері, якщо тобі більше не хочеться їсти, то чи не могла б ти вийти з-за столу й побути трохи нагорі? — сказав дідусь.

Він завжди звертався до неї лагідно й розважливо, хоч би що вона сказала чи зробила. Іноді їй хотілося, аби він накричав на неї, бо його чемність і стриманість ще більше дратували її.

Мері підвелась зі стільця й, не промовивши жодного слова, вийшла з кімнати. Однак, зачинивши за собою двері, зупинилася, щоб послухати.

Вона знала: як тільки вийдеш, люди одразу починають говорити про тебе.

— В усьому цьому винна я, тату.

— Дурниці, Еліс!

— Звичайно, я! — Тітчин голос звучав рішуче, в ньому відчувалося обурення. Вона любила винуватити себе навіть у таких речах, які аж ніяк не залежали від неї: наприклад, у поганій погоді або в запізненні поїзда. — Я просто не можу підібрати ключа до серця бідної дитини. В цьому тільки моя вина.

— Я знаю, що ти картаєш себе. І дарма! — Дідусь говорив незвично різко. — Еліс, люба моя, не хвилюйся. Цілком природно, що за цих обставин Мері — важка дитина. З часом вона зміниться. В душі вона добра дівчинка.

Мері скреготнула зубами й затупотіла сходинами нагору. Добра в душі! Ні, вона погана. Вона така погана, що всі ненавидять її, усі, крім дідуся. Тільки дідусь любить її, бо він не такий, як усі, і не вміє ненавидіти.

Мері увійшла в спальню й похмуро утупилася на своє відображення в дзеркалі.

— Я також тебе ненавиджу, — голосно сказала вона сама до себе. — Свиня! — Вона притулила п’ястучки до щік і так натисла мізинцями на кінчика носа, що видно було тільки ніздрі. — А тепер ти й схожа на свиню. Жахлива, потворна свиня!

— О, я б цього не сказала. Тільки коли робиш гримаси, тоді схожа.

Мері обернулась і побачила місіс Кервер, яка щосереди й щоп’ятниці приходила допомагати тітці Еліс робити хатню роботу. То була маленька й худорлява жінка з тонким блідим обличчям, яке здавалося ще тоншим і блідішим в обрамленні кучми густого кучерявого волосся.

— У чужу кімнату без стуку не входять, — в’їдливо сказала Мері. — Це нечемно.

— Кому б іще, як не тобі, розмірковувати про чемність, — усміхнулася місіс Кервер, показуючи квадратні зуби, що були так само завеликі для її худорлявого обличчя, як і кучма рудого волосся. — Я саме збиралася прибрати твоє ліжко. Може, допоможеш, коли ти вже тут?

— Чого раптом? Це ваша робота, вам за неї гроші платять, — обурилася Мері, та одразу прикусила язик. Це вже й справді грубість, а рудоголові, як вона знала, легко спалахують.

Але слова Мері тільки потішали місіс Кервер.

— Правильно, — сказала вона й заходилася прибирати постіль.

Незважаючи на свою худорлявість і маленький зріст, вона була дужа та моторна й немов тер’єр носилася по кімнаті, хапаючи ковдри й підбираючи розкиданий одяг. А Мері стояла біля вікна й спостерігала за нею.

Коли все було прибрано, місіс Кервер сказала:

— Твоя тітка збирається перефарбувати цю кімнату. Який колір тобі сподобався б?

Мері дивилася з вікна на сад і мовчала.

— Чого мовчиш? — запитала місіс Кервер. — Адже ти повинна мати якусь думку з цього приводу. А що, коли пофарбуємо в жовтий колір? Ти хотіла б? Тітка вважає, що ти маєш вибрати колір на свій смак.

— Хай фарбує хоч і в чорний, якщо їй подобається, — сказала Мері. — Мені байдуже. Я тут довго не затримаюсь.

— Не затримаєшся?

— Моя мама поїхала відпочивати, — поквапливо пояснила Мері, — а тато змушений був поїхати до Південної Африки в справах. Він у Чілі.

— Я знаю. — На обличчі місіс Кервер відбився якийсь дивний вираз, ніби їй було відомо щось таке, чого не знала Мері. Дівчинка одразу вирішила, що ненавидить місіс Кервер.

— Ви, мабуть, і не уявляєте, де знаходиться Чілі, — ущипливо сказала вона.

— Чому? Адже я ходила колись до школи.

І хоча місіс Кервер усміхнулася після цих слів, Мері помітила, що вона починає сердитися.

— Ну що ж, — мотнула головою Мері. — Якщо ви знаєте, де знаходиться Чілі, то ви знаєте, як це далеко звідси. Дорога коштує багато грошей, і через те тато не зміг взяти мене з собою, і я змушена була приїхати сюди й зостатися в цієї придуркуватої тітки Еліс. Та він одразу забере мене звідси, як тільки повернеться.

Під час цієї промови обличчя місіс Кервер скривилося й стало зовсім бліде, мовби всі його барви перейшли у волосся.

— Була б ти моєю дочкою, я не дуже квапилася б забирати тебе, — сказала вона.

— Я рада, що не ваша дочка! Я зненавиділа б себе, якби була вашою дочкою! Мені було б бридко взагалі мати з вами щось спільне!

Серце в Мері так калатало, ніби воно враз обірвалося й застрибало в грудях. Вона вибігла із спальні, метнулася у ванну й зачинилася там. Вона чула, як місіс Кервер покрутила ручку й тихо покликала, мовби не хотіла, аби ще хтось почув її:

— Мері, Мері, люба моя…

Але Мері незворушливо сиділа на краю ванни, утупившись в стіну.

За хвилину місіс Кервер пішла.

Мері підвелася, стала перед дзеркалом і почала строїти міни сама до себе, поки відчула себе краще. Тоді обережно відчинила двері, навшпиньках пройшла коридором і спустилася сходами вниз. Тітка Еліс була в кухні й наспівувала якусь пісеньку. Її високий тремтливий голос вібрував на високих нотах.

Мері відчинила задні двері, прикрашені блакитно-червоним вітражем, і вийшла в сад. То був великий сад, із занехаяним темно-зеленим чагарником по краях і, як казала тітка Еліс, «доглянутим клаптиком» посередині, де розмістилися моріжок та охайні клумби з квітами. На моріжку стояв дідусь і дивився на клумбу з трояндами. Він завжди казав, що дуже любить садівництво, хоча, як здавалося Мері, насправді він любив просто стояти й дивитися на квіти, тоді як тітка Еліс полола клумби й підрізала гілля дерев. Та хоч би там як, а для саду в нього був спеціальний одяг, у який він вичепурився і тепер: на ньому була стара картата куртка, яка стала завелика, бо, зістарівшись, дідусь увесь висох, і вовняна шапочка з пишним червоним помпоном — її зв’язала тітка Еліс із різнобарвних залишків вовняних ниток.

Коли Мері підійшла до дідуся, він усміхнувся, ніби за сніданком нічого й не сталося, і сказав:

— І ти тут, Мері? Допоможеш мені в саду?

— Дідусю, а коли я поїду додому? — запитала Мері.

Вона й не думала про це запитувати. Слова самі зірвалися з уст, наче хтось у неї всередині промовив їх.

Дідусь глянув на онуку, і на його обличчі з’явився той самий дивний вираз, що й на обличчі місіс Кервер, — ніби обоє вони знали щось таке, чого не знала Мері, — тільки дідусь був ще й засмучений, неначе те таємниче «щось» тривожило його більше, ніж місіс Кервер.

— А хіба тобі тут не подобається? — запитав він.

Мері стенула плечима й узяла в губи пасмо волосся, неначе їй важко було відповісти на це запитання, хоча насправді нічого важкого тут не було. І не тільки тому, що жити біля моря, та ще й у будинку із садом, де можна гратися, із чагарником, де можна ховатися, розводити багаття, будувати курені, набагато приємніше, ніж у Лондоні. Мері любила дідуся так, як нікого не любила, а крім того, він і тітка Еліс завжди були вдома й ніколи не залишали її вечорами саму, як іноді робили тато й мама, залишаючи доньку лише в компанії із сердитим чорним котом. Того кота звали Ноакс. Внаслідок колишніх бойових походів у нього було відірване вухо та сліпе око, й він завжди кусався і дряпався, як тільки Мері намагалася погладити його. Та вона не винуватила Ноакса, бо знала, як йому важко нудитися в чотирьох стінах задушливої квартири, коли так хочеться вирватися на волю, блукати вулицями, битися з іншими котами. Бували й такі хвилини, коли їй хотілося, щоб він не сидів на підвіконні з ображеним виглядом, недобре поблискуючи єдиним зрячим оком, а зібгався б калачиком на її ліжку й муркотів. Мері не боялася залишатися сама, вона, можна сказати, нічого не боялася (в Цьому та багато чому іншому вона була трішки схожа на Ноакса), але нерідко їй ставало сумно. А відтоді, як Мері оселилась у дідуся, вона зрозуміла, як приємно чути внизу голоси, коли, прокинувшись уранці, ти лежиш у ліжку. Особливо коли знаєш, що ті голоси ніколи не кричатимуть один на одного.

Отже, Мері могла б із чистою совістю відповісти: «Авжеж, мені тут подобається». Але їй завжди чомусь було важко сказати, що їй щось подобається, так само як важко, майже неможливо було видушити із себе слова «дякую» або «пробачте». Іноді їй хотілося вимовити їх, але вони чомусь застрягали в горлі. А через те вона відповіла дідусеві так:

— О, все гаразд!

Дідусь виколупнув ціпком бур’янину.

— Адже ти знаєш, ми з тіткою Еліс раді, іцо ти живеш у нас. Дуже раді.

Оскільки Мері здавалося, що це неправда, вона лише насупилася й промовчала.

— Звичайно, це цілком природно, що ти скучаєш за татом і мамою, — вів далі дідусь.

— А я за ними не скучаю. — Мері так здивували дідусеві слова, що цього разу вона сказала те, що думала. Але, помітивши тінь смутку па його обличчі, зрозуміла свою помилку: гарні діти завжди скучають за своїми батьками, коли ті у від’їзді. Вона відвела убік очі й пробурмотіла: — Вони завжди сварилися й грюкали дверима.

Дідусь відкашлявся:

— Тоді за своїми друзями. Невже тобі не сумно без друзів?

— У мене їх немає. — Мері на хвилю замислилася. Дідусеві, видно, дуже хотілося, щоб вона за кимось скучала. — Я трохи скучаю за Ноаксом. Це мій кіт, — додала вона.

— Я пригадую його. — Дідусь усміхнувся. — Він мене колись укусив. Крізь штани прокусив до крові. Якщо хочеш, ми можемо забрати його сюди, хоча тітка Еліс не дуже любить котів.

— О, Ноакс — не простий кіт, — сказала Мері. — Він, можна сказати, дикий. Одного разу він загриз величезного рудого кота, вдвічі більшого за себе, і, може, з сотню прогнав. Сусіди завжди від нього потерпали і скаржилися.

— Не думаю, що це сподобається Еліс, — сказав дідусь. — Вона завжди намагається підтримувати добрі взаємини із сусідами. Але ти можеш завести собі якусь іншу тварину. Тільки не собаку. Еліс якось укусив собака.

— От якби крокодила, — мрійливо сказала Мері. — Коли я була маленька, моя няня тримала в себе у ванній крокодила на ім’я Джеймс.

— Я мав на увазі щось менш екзотичне, — зазначив дідусь. — Скажімо, кролика. Коли я був хлопчиком, у мене завжди жили кролики.

Мері похитала головою:

— Кролики нудні, — сказала вона. І тут їй здалося, що дідусь розчарований такою відповіддю, а тому враз перемінила свою думку: — Та ну їх, не хочу я заводити ніяких тварин. Правду кажучи, я й додому не хочу. Просто я хочу знати, коли поїду.

Дідусь поколупав ціпком у клумбі і знайшов ще одну бур’янину.

— Не знаю. — Він сумно глянув на неї. — Пробач, Мері, але я й справді не знаю.

Вона так і прикипіла очима до кущів троянд:

— Ви хочете сказати, що вони за мною не приїдуть?

Дідусь виводив ціпком на землі якісь візерунки. Мері глянула на його руку, що тримала палицю, і побачила на ній вени, схожі на синіх черв’яків.

— Ще нічого не вирішено, — сказав дідусь.

Мері стало сухо в роті. Язик немов задерев’янів.

— Вони збираються розлучитися? — запитала вона.

І раптом зрозуміла, що знає про це вже давно, багато тижнів, ще з середини липня, коли мама привезла її до дідуся й тітки Еліс, але тільки тепер, сказавши про це вголос, вона чомусь злякалася.

У дідуся вуха зробилися червоні, немов помпон на його плетеній шапці, обличчя обвисло і вкрилося зморшками. В нього був такий нещасний вигляд, що Мері захотілося підбадьорити його чимось, але вона не могла нічого придумати.

— Бідна моя дитино, — сказав дідусь. — Боюсь, що так.

Слова «бідна моя дитино» викликали в Мері якесь дивне відчуття. Досі вона ненавиділа, коли люди її жаліли, але дідусь вимовив ті слова з такою ласкою, з такою любов’ю — немов вона й справді «його бідна дитина» і його непокоїть те, як вона почуває себе тепер, як вона житиме далі, — що вона ледве стримала сльози.

І все-таки Мері не заплакала. Вона взагалі рідко плакала, навіть коли їй було боляче.

— Тоді вони мене не люблять, — промовила вона рівним, байдужим голосом.

— Що за дурниці? Звичайно, люблять. — У дідусевому голосі прозвучали нотки обурення, і Мері скорчила міну, але відвернулася, щоб він не побачив. Вона знала, що він так скаже. Дорослі всі однакові: говорять не те, що правда, а те, ідо треба сказати. — Вони обоє дуже тебе люблять, — провадив далі дідусь. — Просто… Просто вони більше не люблять одне одного. — Він тихо зітхнув. — І не дивно, твоїй мамі було лиш вісімнадцять років, коли вона вийшла заміж. Ще дівчинкою. З лиця була гарненька, але ще дурненька.

Він ледь усміхнувся, наче уявив маму дівчиною. Відтак усмішка його згасла, він знову зітхнув і сказав, що люди з віком змінюються й іноді — не завжди, а іноді, — коли вони одружуються надто молодими, то з часом стають чужими і розлучаються. І ніхто не може їм допомогти. От так і в тата з мамою. І ніхто не винен.

Мері перестала слухати. А для чого? її дідусь має таку лагідну вдачу, що в нього ніхто ніколи не буде винен.

Вона втупилася в простір і завмерла, немов статуя. З нею часто таке бувало, коли траплялося щось неприємне: застигла нерухомо і, вп’явшись поглядом удалечінь, не тільки ставала схожою на статую, а й, коли старалася по-справжньому, то можна було повірити, що вона холодна, мов камінь, і не відчуває нічого. Вона, звісно, чула, що відбувалося довкола, чула розмови, але все, що люди говорили й робили, здавалося, не стосувалось її зовсім.

Вона знала, що тітка Еліс у саду, бо чула, як вона тихо й збуджено звертається до дідуся, як той спокійно відповідає, але не дивилася на них і не поворухнула жодним м’язом, поки тітка Еліс доторкнулася до її плеча.

— О, Мері, любонько моя!.. — сказала вона.

Мері враз ожила, перетворившись із статуї на злого червонолицього демона, і, стиснувши п’ястуки, так різко обернулася до тітки, аж та відсахнулась, наче боялась, що Мері вдарить її.

— Не називайте мене любонькою! Не смійте!

Так її називали мама з татом. Мері любонька. Любонька Мері. Можна подумати, що вони любили її.

— Ненавиджу, коли мене називають любонькою, коли сюсюкають! — закричала Мері й помчалась через моріжок у чагарник з такою швидкістю, що в неї аж щоки трусилися.

Тут вона впала на землю. І хоча Мері заплющила очі, перед нею усе ще стрибало стривожене дідусеве обличчя і по-кролячому простакувате — тітчине. Мері качалася по землі, скреготала зубами, гребла пальцями листя. Вона ненавиділа себе. Вона просто жахлива дівчинка, через те її й покинули тато з мамою — місіс Кревер відверто сказала їй про це, — а тепер вона так по-свинському поводиться з дідусем і тіткою Еліс. Тітка Еліс, звичайно, дурепа, зі жмутком волосся на підборідді, і в шлунку в неї бурчить, і говорить вона дурниці на зразок «тільки між нами», але тітка бажає їй тільки добра, а вона, Мері, так бридко поводиться з нею. А найгірше те — Мері цього просто витерпіти не може, — що ні дідусь, ні тітка Еліс не сердяться на неї, не винуватять її. Хоч би що вона зробила, вони тільки й кажуть: «Бідна Мері, то не її вина».

— Бідна Мері! — повторила вона, відчуваючи відразу до себе. А тоді: — К бісу все! Пропади все пропадом! — І, набравши повну пригорщу опалого листя, змішаного з землею, стала натирати ним собі обличчя й голову. Кілька грудочок землі потрапили до рота, і це спинило її. Мері сіла, виплюнула землю і, скорчивши міну, голосно сказала: — От якби… якби скоїти щось по-справжньому погане.