Збігло літо

8. Марна поїздка

Понеділок виявився таким сонячним і теплим, що навіть тітка Еліс не заперечувала, коли Мері сказала, що обідатиме на березі, й попросила дати їй із собою бутерброди.

Щоправда, Мері охопив жах, коли вона почула після цього:

— Може, й ми приєднаємося до тебе, моя люба, сьогодні такий погожий день.

Та, на щастя, дідусь двічі чхнув за сніданком і тітка Еліс вирішила, що вони нікуди не підуть, бо дідусь, здається, вже простудився.

Одразу після сніданку Мері вирушила на залізничну станцію. Грошей у неї вистачало не лише на зворотній поїзд, а й ще залишалося двадцять два шилінги й вісім пенсів, якими вона сподівалася розраховуватися за таксі від вокзалу до Бекінгем-пеліс-терас.

Лічильник показував лише два шилінги і шість пенсів, коли таксі зупинилося на вулиці, де вишикувалися високі білі будинки з великими вікнами й імпозантними під’їздами.

— Ви певні, що це правильна адреса? — запитала Мері, але водій таксі тільки стенув плечима й сказав:

— Ви самі її дали мені, міс.

У нього була кисла фізіономія, а на носі, збоку, красувалася червона гуля, схожа на сливку. Коли Мері вийшла з машини й заплатила йому рівно стільки, скільки показував лічильник, він ще дужче скривився. Тоді вона дістала з гаманця два заощаджені пенні, дала йому й сказала: «Дякую за вашу люб’язність», — так завжди казав дідусь, коли давав кому-небудь на чай. Водій таксі глянув на монетки, всміхнувся й відповів: «Дякую вам, ваша милість», — після чого увімкнув зелений вогник і поїхав.

Мері глянула на будинок номер чотири по вулиці Бекінгем-пеліс-терас. Мармурові сходи вели до масивних чорних лискучих дверей. Збоку виднівся ряд кнопок дверних дзвінків, і біля кожної з них блищала начищена мідна решітка.

Мері повільно піднялася сходами. Вона знала, що треба натиснути кнопку й говорити в решітку, але чомусь їй здавалося це страшнішим, ніж просто постукати в двері й чекати, поки хтось відчинить.

На дверях було п’ять кнопок. Біля чотирьох горішніх прізвища не значилися, але біля п’ятої кнопки, внизу, було написано: «Домоправитель». Мері повагалася, потім легенько натисла кнопку.

Відповіді не було. Мері зачекала хвильку й знову натисла.

Цього разу двері відчинилися і хтось сказав:

— Я вас слухаю.

Мері глянула вниз. Там стояла жінка погрозливого вигляду: висока, з довгим чорним волоссям, гачкуватим носом і з чорною пов’язкою на оці. «Як піратка», — подумала Мері. Жінка дивилася на Мері, люто поблискуючи одним оком.

— Містер Патель тут живе? — запитала Мері.

— Не розумію, — похитала головою жінка.

— Містер Патель, — повільно повторила Мері. — Він… Він чорний.

Жінка знову похитала головою. Відтак усміхнулася, показуючи повен рот золотих зубів. Усмішка робила її ще страшнішою.

— Іди сюди, — сказала вона, поманивши її рукою до себе.

А сама повернулася і пішла до підвального приміщення. Спускаючись сходами вниз, Мері чула, як жінка розмовляла з кимось чужою мовою. Мері завагалася, боячись увійти слідом за жінкою в підвальну кімнату й відчуваючи всю безглуздість свого становища. Безперечно, Саймон мав рацію! Вона зрозуміла це, як тільки таксі зупинилося. Тут могли жити тільки багаті й знатні люди, а не бідняк-іммігрант!

Саймон був певен: дядько Крішни бідний, а в листі рідним написав, що багатий, лишень для того, аби похвалитися перед ними…

Або, зрештою, набрехав сам Крішна! Він цілком на це здатен. У його розповіді про свою подорож до Англії надто багато пригод, щоб можна було в неї повірити… А його багатий дядько, очевидно, те ж саме, що і її зла тітка, — просто вигадка, і все.

Як тільки вона дійшла такого висновку, її охопив жах-А що, коли страшні темні двері раптом відчиняться ї хтось вийде й закричить: «А чого це тут дзвониш і турбуєш людей? Немає тут ніяких чорних іммігрантів…»

— Дякую! — гукнула Мері вниз, та, очевидно, ніхто її не почув.

Мері подалася геть, але якийсь дивний страх підстьобнув її і вона кинулася навтікача.

І тоді, коли дві жінки-португалки у підвальній квартирі вирішили, що дівчинка, мабуть, шукає індійського джентльмена з горішнього поверху, Мері вже повернула за ріг і зникла з їхніх очей…

Квартира батьків Мері містилася у великому будинку неподалік від Гайд-парку. Піднявшись на ліфті, Мері дістала ключ, який завжди зберігала в застебнутій на «змійку» кишеньці у своїй сумочці. На якусь мить, перед тим як відчинити двері, її охопило хвилювання: адже вона входить у рідний дім.

Та тільки-но Мері переступила поріг, хвилювання щезло. Приміщення взагалі не було схоже на людське житло. У вузькому коридорі було темно й холодно, пахло чимось солодким і затхлим, ніби сумішшю воску й пилюки.

На килимку валялися листи. Мері поворушила їх ногою — чи немає чогось цікавого? — та листи були в нудних конвертах з адресами, надрукованими на машинці. Проспекти і рахунки, — вирішила вона і раптом ніби почула батьків голос: «Рахунки, рахунки і нічого крім рахунків…»

Цю фразу батько повторював за сніданком майже щоранку. Коли Мері була ще маленька, вона думала, що вони страшенно бідні, а коли підросла, то зрозуміла, що він скаржиться на нестачу грошей тільки для того, аби допекти мамі. А мама, своєю чергою, скаржилася на своє нудне життя, щоб насолити йому. Іноді мама не звертала Уваги на його просторікування й спокійно собі пила каву й читала газету, ніби його і в кімнаті не було, а часом вона спалахувала гнівом і кричала на нього: мовляв, а на що він розраховує? Адже за все треба платити, хіба не так? Тоді батько також починав кричати у відповідь, поки мама вставала й вибігала з кімнати, грюкнувши дверима.

Мері зітхнула. Вона подумала, що й справді їй живеться набагато спокійніше в дідуся і тітки Еліс, та одразу засоромилася цієї думки й зітхнула знову.

Мері відчинила двері вітальні. Штори були опущені, в кімнаті було холодно й похмуро, як і в коридорі. Меблі стояли на своїх місцях, але картини хтось познімав — від них залишилися тільки плями на стінах, — зникли і книги з полиць. Мері здригнулася, але не через те, що їй було холодно. Кімната здавалася порожньою. Вона була схожа на виставочний салон у меблевій крамниці. Ніби ніхто ніколи тут не жив і не буде жити.

З вітальні двері вели до спальні батьків. Ліжко було накрите від пилу простирадлом, а двері шафи розчинені. Мері заглянула в шафу — там було порожньо. Ні одежі, ні взуття…

Затамувавши подих, вона широко розчинила двері своєї кімнати й кілька хвилин стояла нерухомо, роздивляючись. Усе було на своїх місцях, як і в день її від’їзду: кінь-гойдалка, письмовий стіл, книжки, іграшки. Усі ці колись дорогі для неї речі тепер, з якихось незрозумілих причин, здавалися їй чужими. Ніби вони належали комусь іншому. Дівчинці з вигаданої історії.

Її охопило якесь дивне відчуття тривоги. Намагаючись прогнати його, вона голосно розсміялася й стукнула коня по носі. Кінь загойдався, поскрипуючи, й вона пригадала, як минулої зими, коли батьки кудись поїхали, вона сиділа на ньому верхи, тримаючи в руках Ноакса, який сичав від люті й виривався з рук.

— Ноакс! — гукнула вона й побігла на кухню. Кухня з її жовтими стінами й великим вікном, яке виходило до пожежної драбини, була для Мері найкращим місцем у квартирі. У вікні була прорізана спеціальна кватирка для Ноакса, щоб він міг входити й виходити, коли йому заманеться.

Мері ще раз покликала Ноакса, хоча без особливої надії. Вона знала його звички. Ноакс вільно гуляв цілу ніч та більшу частину дня й приходив додому лише надвечір, щоб поїсти й поспати, а потім знову пускався в мандри. Мама Мері пообіцяла попросити сусідку щоденно приходити до них під час їхньої відсутності й годувати Ноакса.

Через те Мері хоча й покликала його, вона не сподівалася почути відповідь. І коли до неї долинуло нявчання, воно було таке тоненьке та жалібне, що вона не була певна, чи й справді це чувся голос Ноакса.

Нявчання повторилося. Вона обернулася й побачила, що з-під плити вилазить худющий кіт.

Мері дивилася на нього й не могла повірити власним очам. То був Ноакс, але як він змінився! Його колись блискуча шубка потьмяніла й запилилася, ходив він лише на трьох лапах, одна передня — волочилася по землі. Мері присіла навпочіпки, й він, хрипло муркочучи, терся об її ногу. Вона погладила його — худющий, тільки шкура та кості.

Мері оглянула кухню. На очі потрапили два блюдечка: одне для молока, друге для м’яса. Вони були порожні і вкриті пилюкою. «Чорт би її побрав!» — сказала Мері, але, хоча й розсердилася, в душі вона не здивувалася. Цього й слід було чекати! Мама просто забула. Вона була так заклопотана від’їздом, що Ноакс вилетів у неї з голови.

За звичайних обставин нічого страшного в цьому не було б. Такий кіт як Ноакс нормально прогодував би себе, ловлячи мишей і пташок та підбираючи рештки їжі біля сміттєвих баків. Але ж він хворий! У нього перебита лапка!

— Ой, Ноаксе, любий мій Ноаксе! — причитала вона, взявши його на руки, й здивувалася, що він не тільки дав себе підняти, але й спокійнісінько лежав у неї на руках.

Вона з хвилину потримала його і легенько опустила на підлогу.

— Тобі треба попоїсти, — сказала вона. — тоді тобі стане краще.

Мері знайшла в буфеті банку згущеного молока. Вона відкрила її, розбавила водою й вилила в блюдце. Але коли вона поставила блюдце поряд з Ноаксом, він навіть не поворухнувся.

— Пий! — умовляла вона його. — Пий, дурненький!

Мері посадила його собі на коліна й спробувала нагодувати з ложечки, але молоко розливалося й текло по шерсті і по її руках.

— Якщо ти нічого не їстимеш, то вмреш, старий дурню, — сердито сказала вона, злякавшись, і тоді він, ніби зрозумівши її, повернув голову й шорстким язиком злизав молоко з її пальця. — Отак! — промовила вона захоплено. Саме таким тоном говорила тітка Еліс, коли Мері з’їдала весь рисовий пудинг. — Смачно? — Вона вмочила палець у молоко й дала йому облизати.

Більша частина молока скапала на підлогу, але трохи попало й котові, і Мері здалося, що він одразу повеселішав. Коли вона опустила його на підлогу, він усівся, похитуючись, і почав злизувати молоко з шерсті.

Мері пошукала кошика, в якому він колись подорожував, і знайшла його в кухонній шафі. У кошику було повно ганчір’я та бляшанок з воском. Вона висипала ганчірки просто на підлогу й застелила кошик чистим рушником. Вона забере Ноакса з собою і тітці Еліс доведеться змиритися з цим! Тітка хоч і не любить котів, але ж не вижене його з дому, а зважаючи на те, що він хворий, то, може, ще й пожаліє його. Тітка любить турбуватися про людей, а зараз турботи потребує Ноакс…

Погано тільки, що, коли вона повернеться з Ноаксом, родичі одразу здогадаються про її поїздку до Лондона. І хоча Мері могла б їм пояснити, що їй раптом захотілося побачити Ноакса й вони, мабуть, зрозуміли б це її бажання, та все одно образилися б, бо вона поїхала з дому, не попередивши їх.

Особливо образиться тітка Еліс! Вона, мабуть, заплаче й скаже: «Мері не довіряє мені! Це моя вина. Мені самій слід було б запропонувати їй привезти кота!»

Укладаючи Ноакса в кошик, Мері аж застогнала від досади. Їй було просто соромно завдавати прикрощів тітці Еліс, хоча тітка така дурна. Та нічого не поробиш. Насамперед треба подумати, як вилікувати Ноакса. Спочатку його треба віднести до ветеринара.

— Здорово його понівечили, — сказав ветеринар. — Здається, він потрапив під машину.

Ноакс лежав на столі безвільно й нерухомо, схожий більше на хутряний комір, ніж на живого кота. Він тільки раз пискнув, коли ветеринар доторкнувся до його лапи. Більше від нього не почули жодного звуку.

— Пригадуєте, коли я минулого разу принесла його до вас, вам довелося загорнути його в ковдру, перед тим як оглянути? — сказала Мері. — І навіть тоді він примудрився вас подряпати?

— Невже? Боюсь, що тепер він уже не такий. Бідний старий кіт.

— Ноакс не старий, — сказала Мері. — Просто він страшенний забіяка, і побував у багатьох тарапатах. Через те в нього порване вухо й сліпе око.

— І не всі зуби, — сказав ветеринар. — Видно, в нього було бурхливе життя. Він з тих битих, за кого двох небитих дають. А знаєш, по-моєму, краще… — Він помовчав хвилю і запитав: — Ти можеш його залишити тут і попросити свою маму зайти до мене?

— Моя мама померла, — без запинки відповіла Мері.

— Ага. Зрозуміло. — Ветеринар якось нерішуче подивився на Мері. І тієї ж хвилини Мері зрозуміла, про що він думає. Кров прихлинула до щік, в голові запаморочилося від гніву. Їй захотілося кинутися на нього і побити його, але вона стрималася. Вхопившись за край столу, — Вона спокійно й холодно сказала:

Я принесла його до вас для того, щоб ви лікували, а не вбивали!

— Авжеж. Я розумію, — сказав ветеринар, йому стало незручно перед нею. — Просто іноді буває краще…

Він більше не дивився на Мері, а обережно й лагідно обстежував Ноакса, ніби намагався зосередитися на тому, що відчувають його пальці.

Мері глибоко втягнула в себе повітря. Головне зараз — допомогти Ноаксу, отже треба заспокоїтися.

— Знаєте, він страшенно дужий кіт, слово честі. Правда, зараз у нього кепський вигляд, але він від природи дуже сильний.

Ветеринар промовчав.

— Хіба ви змогли б убити свого друга? — сказала Мері. — Навіть якщо це тварина? Я розумію, для вас він просто кіт, а для мене він Ноакс!

І щоб погамувати сльози, вона почала думати про матір, яка поїхала у відпустку, залишивши Ноакса помирати голодною смертю.

«Якщо Ноакс помре, я більше з нею ніколи не розмовлятиму!» — вирішила Мері.

— Коли ви не знаєте, як його вилікувати, так і скажіть! — запально вигукнула вона. — Тоді я заберу його й віднесу до іншого лікаря!

Ветеринар здивовано глянув на неї. і цієї миті Ноакс крутнув головою і вхопив його зубами за палець. Ветеринар вилаявся і несподівано всміхнувся.

— Гаразд, — сказав він. — В ньому ще живе бойовий дух. Але ногу йому доведеться ампутувати. Користі від неї не буде. Зараз вона лише джерело інфекції. Обіцяти, що він виживе, я не можу. Та якщо доглядати за ним як слід, то надія є. Досі він, мабуть, був кинутий напризволяще. Правда ж?

Мері кивнула головою. Вона могла б пояснити, що б цьому не її вина, але в даному разі це не так важливо. Образа стисла груди, на очах забриніли пекучі сльози.

— Я доглядатиму за ним, — прошепотіла вона. — Обіцяю вам.

Обхопивши себе руками, вона сиділа в приймальні й бурмотіла собі під ніс:

— Боже, якщо ти допоможеш Ноаксу одужати, я все своє життя буду доброю. Я постараюсь бути доброю. Допоможи йому. Боже, прошу тебе…

На стіні висів годинник. Велика червона секундна стрілка на циферблаті, здавалося, не бігла, а повзла. Хвилина на цьому годиннику здавалася для Мері годиною.

Вона дивилася на годинник й виводила протяжливим голосом:

— Прошу тебе, Боже, дай Ноаксу одужати, допоможи йому, і я постараюсь чемно поводитися…

Їй здавалося, що як тільки вона замовкне бодай на мить, то Ноакс помре просто під наркозом.

— Боже, допоможи Ноаксу одужати, допоможи Ноаксу одужати…

Відчинивши двері, ветеринар побачив, як ворушаться в неї губи, й застережливо кашлянув. Мері зісковзнула зі стільця й стала перед ним, виструнчившись, немов солдат на параді.

— Усе гаразд, — сказав він. — Операція пройшла краще, ніж я сподівався. Гадаю, він житиме.

Мері пройшла за ним в операційну. В повітрі стояв якийсь солодкуватий запах. Ноакс лежав у своєму кошику із забинтованою лапкою.

— Він ще довго спатиме, — сказав ветеринар. — До ранку його не треба годувати, хіба що можна дати трішки молока. Але потім ти повинна годувати його регулярно. Спочатку дати що-небудь легке — наприклад, сире яйце, збите в молоці, добавивши туди крапельку бренді. Рану не чіпай. Коли вона цілком загоїться, бинт сам відпаде.

— Скільки я вам винна? — запитала Мері.

Вона знала, що спочатку треба подякувати лікареві, але була так напружена, що одразу не знайшла потрібних слів.

Ветеринар, здається, не заперечував проти платні.

— Десять шилінгів і шість пенсів буде досить, — усміхнувся він.

Мері завагалася. Десять шилінгів і шість пенсів платили тільки за консультацію. Вона була певна, що операція коштувала дорожче.

— У мене є фунт стерлінгів. Я можу віддати його вам якщо ви не проти.

— Гадаю, що десять шилінгів і шість пенсів буде досить, — сказав ветеринар.

Усю дорогу додому Мері тримала кошика на колінах, щоб кота не трясло. У вагоні більше нікого не було, й вона лагідно розмовляла з Ноаксом на той випадок, коли він прокинеться і не збагне, де знаходиться.

— Все гаразд, Ноаксе. Я тут. Я з тобою. Все гаразд, Ноаксе…

Лише раз вона відкрила накривку кошика й заглянула всередину. Він усе ще був непритомний — чи просто спав, — але коли Мері доторкнулася до його твердої клиноподібної голови, він поворухнув вухом.

Саймон чекав її на станції. Мері було видно, як він ховався за натовпом людей по той бік бар’єру. Він накинувся на неї, як тільки вона пробилася до нього:

— Де ти була так довго? Я вже пропустив два поїзди. Ти знайшла його?

А Мері думала тільки про Ноакса.

— Він у мене в кошику, — радісно повідомила вона. — О, Саймоне…

— Що?

— Пробач, що я запізнилася. Мені довелося нести його до ветеринара.

— До ветеринара? — перепитав він, утупившись в неї так, ніби вона раптом збожеволіла.

Тільки тоді вона збагнула, що він має на увазі дядька Крішни, і розсміялася, уявивши, що вона віднесла індійського джентльмена до ветеринара і привезла його додому. Вона так реготала, аж сльози виступили ні очах.

— Я маю на увазі свого кота Ноакса. Я не знайшла дядька Пателя. Він там не живе. Ти мав рацію.

Цієї миті вона була така щаслива, що дозволила собі визнати його правоту.

— О господи! — похмуро пробурмотів Саймон.

Він круто повернувся на підборах і закрокував геть, засунувши в кишені руки й похнюпивши голову.

Мері побігла слідом за ним. «Який він нестерпний хлопець! — подумала вона. — Спочатку казав, що немає ніякого сенсу їхати до Лондона, а тепер, коли з’ясувалося, що він був правий, чогось образився».

— Адже ти сам не вірив, що я знайду його. Хіба не так? Ти казав, що це марна поїздка.

Він коротко кивнув головою. Обличчя в нього було бліде й стривожене.

— Просто я мав надію… — почав він і замовк, ніби в нього не вистачило сили докінчити фразу.

— Що з тобою? — запитала вона. — Ну, не знайшла я його дядька. То ж не кінець світу, правда? Ще пошукаємо, от і все. Поки…

— Поки що? — перепитав Саймон. Очі в нього потемніли.

— Поки щось станеться, — сказала вона, мотнувши головою, бо нічого іншого не могла придумати.

Мері була навіть рада, що не знайшла містера Пателя. Бо коли б знайшла, він приїхав би й забрав Крішну. І тоді знову життя її стало б страшенно нудне і похмуре.

— Біда в тому, що вже сталося, — повільно вимовив Саймон. — Завтра приїздить додому мій дядько Хорейс. Сьогодні вранці мама одержала від нього листа.