Збігло літо

9. Втеча на острів

— Нам треба придумати, де його сховати, — повторила Мері, мабуть, уже вдвадцяте протягом однієї години. — Ми повинні придумати!

— Перестань товкти одне й те саме, — відповів Саймон. — Що ж, по-твоєму, я намагаюся зробити весь цей час?

Однак, як здалося Мері, він лише удавав, що обурюється. Вона здивовано глянула на нього, але він одвів очі й важко опустився на кушетку. Руки в нього безвільно звисали, а голова похилилася, як у людини, що потерпілі поразку.

Крішна сидів на підлозі й спостерігав за Ноаксом, який, прокинувшись, заворушився в своєму кошику. Помітивши похмурий настрій у Саймона, він сказав чемним і сумним тоном:

— Пробач, Саймоне, що я завдав тобі стільки клопотів.

— Це не твоя вина, — сердито сказала Мері. — Він сам винен. Така в нього вдача. Завжди придумає собі якісь клопоти.

«А він і справді несосвітенний дурень!» — подумала вона. — Це ж безглуздя — перетворювати втіхи та розваги на клопоти й прикрощі, ніби якийсь нудний дорослий, а не хлопчик! Це ж просто щастя, що вони стали учасниками такої захопливої пригоди. Не щодня зустрінеш справжнього живого іммігранта, якого треба сховати від безглуздого закону. Саймон повинен тільки радіти такому випадку…»

— Ти безсилий панікер, — сказала вона й так ткнула його під ребра, що він ледь не впав.

— Ти вважаєш, що немає причин для тривоги? — із запалом спитав Саймон.

— Принаймні немає причин панікувати.

— Я сам можу поїхати до Лондона і пошукати там свого дядька, — сказав Крішна. — І вам тоді не треба буде турбуватися про мене.

Ця безглузда пропозиція примирила Мері з Саймоном. Вони спантеличено глянули одне на одного. Крішна, видно, і не уявляв собі всієї небезпеки, у якій він опинився. Коли йому намагалися пояснити, він лише позіхав з нудним виразом обличчя. Важко було зрозуміти, про що він думає, — якщо він узагалі про щось думав! Мабуть, він стільки натерпівся після того, як покинув Африку, вирішила Мері, що вже не реагував на навколишнє: він ніби заціпенів, і слова відскакували від нього, як горох від стінки.

— Самому тобі не можна їхати до Лондона, — заперечила Мері. — Ми тобі вже казали про це. Твій дядько не живе за тією адресою, яку ти назвав, отже там ти його не знайдеш. Адже ти не будеш блукати вулицями Лондона й шукати його. Тебе просто схоплять і посадять у тюрму.

Крішна не відповів. Мері помітила його неуважний погляд і зрозуміла, що він не слухає їх, — так іноді дивилася вона сама, коли їй говорили те, чого вона не хотіла чути. Тоді він одвернувся від них і простягнув руку до Ноакса.

— Не чіпай його, — попередила Мері, але було пізно. Він уже чухав кота за здоровим вухом.

Ноакс потягся, вигнув спину і почав вуркотіти, немов мотор.

Мері відчула в собі ревнощі.

— Якби він був здоровий, то не дозволив би лоскотати себе, — сказала вона.

— Жахливий у нього вигляд, — зазначив Саймон. — Ніби міллю поїдений. Ти певна, що твоя тітка впустить його в дім? Якщо вона така зла, то скаже те саме, що сказав ветеринар: його слід умертвити.

— Не знаю… — безпорадно відповіла Мері.

Їй спало на думку, що навіть справжня тітка Еліс може зреагувати так, як ветеринар. І не через те, що вона зла, а саме тому, що вона добра. Ветеринар сказав: «Іноді краще…»

— Він одужає, я знаю, — сказала вона.

— Він міг би побути тут, зі мною, — промовив Крішна. — В мене ніколи не було кота. Вдома у нас тільки собаки, та ще страусів тримаємо в своєму саду.

— І, звичайно, левів та тигрів, — пустила шпильку Мері й підморгнула Саймону.

— Ні, наш домашній зоопарк невеликий, — серйозно відповів Крішна. — А крім того, в Африці немає тигрів, хіба ти не знаєш? Зате в нас є малюк-леопард, кілька хамелеонів і страусів. Будь ласка, Мері, хай Ноакс залишиться тут. А то самому вночі так страшно.

Мері промовчала. Вона вже вирішила для себе, але не хотіла так легко здаватися.

— Гаразд, — нарешті сказала вона і в нагороду одержала таку широку й білозубу усмішку Крішни, що, здавалося, його обличчя розділилося надвоє. — Але тільки на одну ніч, — додала вона. — А завтра буде видно.

Завтра… Це слово упало між ними, мов камінь у воду, від якого тільки кола пішли. Мері глянула на Саймона: той сидів, утупившись у простір невидющим поглядом.

— А куди я піду завтра, Саймоне? — запитав Крішна. — Коли приїздить твій дядько Хорейс?

У голосі його не відчувалося тривоги, просто йому було цікаво знати. Саймон глянув на його довірливе обличчя й глибоко зітхнув.

— Куди-небудь у надійне місце, де ти будеш у цілковитій безпеці. Завтра вранці я заберу тебе звідси.

Він сказав це таким спокійним і байдужим тоном, що в Мері аж перехопило подих. Оговтавшись, вона спитала:

— Отже, ти вже вирішив, куди? Чому ж тоді нам не кажеш?

Саймон подивився собі під ноги. З дірки парусинового черевика виглядав палець. Він поворушив ним, не спускаючи з нього очей, ніби то було найзахопливіше видовище в світі.

— Я сподівався, що придумаю щось краще. Розумієш, те місце, куди я хочу його відвести, в приватному володінні.

— Ти маєш на увазі, що стороннім туди вхід заборонено?

«Як це схоже на Саймона, — подумала Мері, — зважати на такі дрібниці».

Вгадавши її думки, він густо почервонів.

— І це, звичайно. Та головне, що, крім мене, про нього більше ніхто не знає. І я хотів би зберегти його в таємниці.

— Хороше місце, Саймоне? — поцікавився Крішна.

Саймон усе ще дивився на свій палець.

— Це найкраще місце в світі, — хрипким голосом відповів він.

Тоді часто-часто заморгав, ніби його застукали на чомусь безсоромному, ляснув себе по колінах і схопився з місця.

— Зустрічаємося завтра за чверть до дев’ятої на автобусній зупинці біля пірсу, — сказав він. — І треба взяти з собою харчів стільки, скільки донесемо.

Другого дня Мері встала дуже рано, щоб зробити напад на комору. Вона взяла кілька бляшанок консервів, буханку хліба, коробку яєць, відлила трішки бренді для Ноакса з дідусевих припасів у порожню пляшку з-під тонізуючого напою, що загвинчувалася пробкою. Усе це вона склала в дорожну сумку й сховала її в кущах біля воріт.

Коли тітка Еліс спустилася вниз, Мері спитала, чи можна, як і вчора, пообідати на березі.

Тітка Еліс дістала з комори половину вареної курки і взяла в руки ніж.

— Я можу все де з’їсти, — сказала Мері.

Тітка Еліс подивилася на неї, не випускаючи з рук ножа.

— Тут дуже багато, люба моя. А ощадливий, як відомо, не знає нестатків.

Вона весело розсміялася, бажаючи показати, що насправді їй аніскільки не шкода для Мері півкурки, якщо тільки вона з’їсть її.

— Вона в мене не пропаде, — сказала Мері.

Отже Мері одержала півкурки, кілька сендвічів з вареним буряком, двоє яблук, три банани, пачку печива, пляшку молока і добрий шмат сиру «Чедар».

— У когось з нас очі більші, ніж його шлунок, — сказала тітка Еліс.

— У мене там є друг, — відповіла Мері. — його мама не може дати йому багато. — Вона вже давно відкрила для себе, що краще людям говорити майже правду. Тоді вони перестають тебе підозрювати. — Його звуть Саймон Трампет, — додала Мері. — Він дуже хороший хлопець.

— Трампет, Трампет… — задумливо промовила тітка Еліс. — Де я чула де прізвище?

— Його батько поліцейський, — сказала Мері, вирішивши, що це звучить досить солідно. — А його дядько Хорейс тримає антикварну крамницю.

— Ага, знаю. Такий огрядний чоловік з бородою. Але це прізвище я чула ще від когось. — Тітка Еліс міцно стулила губи, намагаючись пригадати. Та, так і не згадавши, додала: — Сподіваюсь, люба моя, ваш пікнік буде не дуже далеко від дому. А то ще надірвешся нести таку ношу.

— Мені не важко, — сказала Мері, всміхнувшись до тітки, й заходилася складати харчі в господарську сумку.

Господарська сумка й справді була не дуже важка, зате дорожня сумка, напхана консервами, давалася взнаки. До того часу, коли Мері дісталася пірса й забралася зі своєю ношею на другий поверх автобуса, вона вся була мокра від поту. Саймон і Крішна вже сиділи на своїх місцях. Перед ними на сидінні стояв великий рюкзак і кошик з Ноаксом.

— Ноакс цілу ніч проспав у мене на грудях, — горде сказав Крішна. — Здається, я йому сподобався. І почувається він набагато краще. Коли сьогодні вранці прийшов Саймон, ми дали йому молока і він випив усе до краплі.

— Хто-небудь бачив, як ви виходили з крамниці? — пошепки запитала Мері, але Саймон похмуро глянув на неї і нічого не відповів.

Кондуктор, що піднявся східцями слідом за Мері, тепер стояв у неї за спиною, очікуючи грошей за проїзд.

У Мері від хвилювання закалатало серце, але кондуктор тільки на мить окинув поглядом Крішну, який нічим практично не вирізнявся з-поміж інших пасажирів у старих Саймонових джинсах і в її светрі.

Та однаково в ущерть заповненому автобусі краще було мовчати. Тільки один раз, коли вони вже виїхали з міста й тряслися дорогою, що віддаляла їх від моря, Крішна порушив мовчанку:

— Дядько писав, що в Англії дуже багато зелені.

Вони вийшли з автобуса на головній магістралі. Повз них мчали легкові машини та величезні вантажівки, з-під колес яких летіли пісок і щебінь. Праворуч стояв високий кам’яний мур, похмурий і грізний, а зверху в нього було понастромлювано битого скла. Саймон повів уздовж муру до залізної іржавої брами. Вона так заросла повзучими рослинами і шовковистим бур’яном під назвою «дідова борода», що прикручену дротом напівстерту табличку з написом «Приватне володіння. Стороннім вхід заборонено» важко було помітити.

Брама стояла замкнена на ланцюг з висячим замком, але це мало що давало: завіси в ній були зламані. Саймон спритно наліг на стулки брами, і вони похилилися назад, утворивши щілину, достатню для того, щоб крізь неї можна було протиснутися. Коли вони увійшли всередину, Саймон звів стулки брами докупи.

Сюди не доходив шум з дороги. Відійшовши всього кілька ярдів від брами, вони опинилися в зовсім іншому світі — серед безгомінних зелених джунглів. Високі, тонкі дерева росли дуже густо; сплітаючись угорі кронами, вони зовсім закривали небо. Земля була вкрита заростями колючого терну, об який вони дерли свою одежу.

— Сюди, — сказав Саймон і впевнено почав продиратися вперед, хоча ніякої стежки не було видно. Крішна й Мері ледь устигали за ним. Крішна ніс кошика з котом, а Мері — дві сумки з харчами. Невидиме павутиння оплутувало їхні обличчя. Саймон ішов надто швидко, але в них не вистачило духу скаржитися.

Минула, як їм здалося, ціла вічність, поки Саймон зупинився на невеличкій галявині, залитій серпанковим сонячним світлом й посвистуванням цвіркунів.

— Ой, нога! — скрикнув Крішна й нагнувся, щоб дістати тернову гілочку, що заплуталася під холошею джинсів. Як тільки він її висмикнув, на нозі проступив рядок схожих на намистинки крапельок крові.

— Далі немає терника, але там кропива, — сказав Саймон. — Дай мені одну з твоїх сумок, Мері. Тобі потрібна буде вільна рука.

Коли Саймон повів їх далі, Мері зрозуміла, що він мав на увазі. З’явилася стежина, але дуже вузька й заросла кропивою. Вона круто спускалася вниз із пагорба. Земля під ногами була волога й слизька, а кропива росла висока, урівні з ними, і шмагала їх по обличчях. Довкола панувала така тиша, що було чути власне дихання.

— Обережно, тут повалене дерево, — сказав Саймон. — Дивіться, звідки воно впало.

Вони глянули вгору й побачили високо над головою стовбур, на якому білів слід од величезної відчахнутої гілляки, що впала вздовж стежини. Гілляка поросла мохом, стала слизька, і йти по ній було небезпечно. Першим пройшов Саймон, затим повернувся, щоб узяти кошика з котом — так буде надійніше! З кошика не чулося ні звуку.

— Як там Ноакс? — поцікавилася Мері. — Можна подивитися?

— Він спить, — відповів Саймон. — Ми випустимо його, коли дістанемося до острова.

— Якого острова? — запитала Мері, й ніби у відповідь їй дерева праворуч поріділи, й за ними показалося плесо, вкрите килимом яскраво-зеленої ряски.

— Це штучне озеро, — пояснив Саймон. — Колись на тому боці стояв великий будинок, та він давно згорів, а господарі кудись виїхали і ніколи більше не поверталися.

Стежина вела до озера, й тепер іти стало легше. Ще один поворот — і вони побачили острів, так густо порослий деревами і величезними рододендронами, які стелилися по землі, що здавалося, дістатися до нього неможливо. Темне, блискуче плесо в цій частині озера було чисте від ряски, а над ним простягався дерев’яний горбатий місток.

— Місток ненадійний, — сказав Саймон. — Я першим піду з рюкзаком.

Слідом за Саймоном Мері й Крішна пройшли половину мосту, де дошки прогнили й вгиналися, одначе витримали їх. Другої половини майже не було, залишилася тільки одна дошка завширшки з п’ять дюймів.

Внизу стрімко бігла вода. Мері глянула вниз і в неї запаморочилася голова.

— Тут мілко, — сказала вона. — Може, краще перейдемо вбрід?

Саймон похитав головою:

— Надто багато мулу. Може засмоктати.

Він легко перейшов на той бік, немов канатоходець, і повернувся, щоб узяти кошика. Ноакс, видно, прокинувся й почав ворушитися.

— Залиште сумку, — сказав Саймон. — Руки ваші повинні бути вільні, щоб ви могли ними балансувати.

Та навіть без ноші переходити було страшно.

— Не дивися вниз, — попередив Саймон, коли Мері ступила на дошку, але не дивитися вона просто не могла. Вона бачила, як біжить вода, і в неї хололо в грудях.

— Я впаду… Саймоне! — злякано крикнула вона, й він одразу підійшов до неї і подав їй руку. Саймон допоміг їй перебратися на той бік і покликав Крішну:

— Іди, не бійся. То тільки дівчата не вміють балансувати.

Вій підморгнув Мері, й вона зрозуміла, що він не насміхається з неї, а тільки хоче підбадьорити Крішну.

Все закінчилося щасливо. Саймон стояв на тому кінці дошки, а Крішна, не відриваючи погляду від його обличчя, йшов просто на нього.

Щасливо діставшись острова, Крішна розплився в усмішці:

— Бачиш, я не боявся, як ти, Мері, йти було зовсім легко.

— Тоді хвалитись нічого, — сказав Саймон. — Якщо було легко, то навіщо хвалитися?

І знову пішов дошкою по сумку. Навіть від самого погляду на нього в Мері запаморочилося в голові. Вона відвернулася і відкрила кошика.

— Поки не випускай його, — сказав Саймон, ставлячи сумку на землю. — Зачекай, поки дістанемося до місця.

— До якого місця?

— Побачиш.

«У Саймона зовсім інший вигляд, — подумала Мері — Стурбованість щезла з лиця, а очі блищать, мов зірки».

— Дивовижне місце, — сказав він. — Потерпи — побачиш.

Саймон був такий збуджений і щасливий, що Мері стало боязко за нього. І поки вони вибиралися нагору, перетинаючи острів, вона мріяла, щоб те місце й справді виявилося таким чудовим, яким він вважав його. Аби не довелося лишень удавати, що воно їй подобається.

Та удавати Мері не довелося. Місце виявилося кращим, ніж вона його собі уявляла. Вони спустилися із порослої мохом кручі й опинилися біля невеличкої бухти, де озеро впадало в печеру. Але яка то була печера! її стіни й стеля були вкриті мільйонами тоненьких кришталевих шипів, які світилися чарівним світлом там, де на них потрапляло сонячне проміння, й так віддзеркалювали рух роди, що, здавалося, самі рухалися та мерехтіли, змінюючи кольори: то вони пурпурові, то рожеві, то золотисті… А якщо піднятися крутими кам’яними уступами з головної печери й пройти звивистими вузькими переходами, то можна потрапити в інші печери й ніші, кожна з яких прикрашена своїм кришталевим узором. То тут, то там звисають грона, схожі на бджолиний рій або на люстру.

— Це грот, — сказав Саймон. — Штучний грот. Його збудували господарі маєтку близько двохсот років тому. Про це я прочитав в одній старій книжці, яку знайшов у крамничці дядька Хорейса. Його скопіювали зі справжнього гроту в Італії.

— Для чого?

— Для втіхи, мабуть. Щоб улаштовувати там пікніки. До головної печери була прибудована навіть пристань. Тільки вона вже зогнила.

— Ті господарі, видно, були казково багаті, — сказала Мері. — Мільярдери. Це діаманти на стінах?

Саймон засміявся:

— Ні, то кварц. А під ним цегла. Її видно в тих місцях, де кришталики повідпадали.

Вони обійшли грот, зачаровані його красою. Потім Саймон повів їх у горішнє приміщення, із сухою втрамбованою долівкою.

Крізь загратоване віконце сюди проникало тьмяне крапчасте світло. В кутку була викопана ямка, прикрита гілками, а в ній було повно консервних банок: лосось, сардини, смажені боби.

— Я купив ці консерви на гроші, які заробив, розносячи газети, — пояснив Саймон. — Щотижня купував по кілька банок. Ми спатимемо тут, Крішно. Я приніс ковдру і спальний мішок…

Крішна дивився на Саймона із захватом.

— Я дуже радий, що ти зостаєшся зі мною, — сказав він.

Саймон зніяковіло глянув на Мері.

— Я сказав мамі, що їду на пікнік і буду ночувати на вільному повітрі. Я часто так роблю під час канікул. І мама ні про що не розпитувала.

— А чому ти мені про це не сказав? — обурилася Мері. — Мені, звичайно, байдуже…

У неї підкотився клубок до горла. Це ж нечесно! Крішну знайшла й урятувала вона, а тепер вони змовляються за її спиною. Хлопці всі однакові. Дружить з дівчинкою, поки нікого немає поряд, а тільки-но з’явиться другий хлопець, вони одразу кидають її напризволяще.

— Краще я піду й нагодую Ноакса, — сказала вона й гордо рушила вниз до головної печери.

Мері дістала з сумки молоко, яйце, бренді і все це розмішала паличкою в казанку. При цьому наспівувала якусь веселу мелодію — хай Саймон не думає, що вона образилася. А Саймон підійшов і зупинився у неї за спиною, спостерігаючи, як Ноакс, нетвердо тримаючись на трьох ногах, хлебче молоко.

— Пробач, — нарешті сказав він.

— За що пробачити? — Мері зробила здивоване обличчя.

— Сама знаєш…

Мері стенула плечима.

— Там, де двоє, — третій зайвий, — сказала вона. В очах у неї стояли сльози.

— Це не той випадок. — Саймон присів навпочіпки поруч неї. — Я змушений так зробити. Я не можу залишити його самого, особливо в першу ніч. А вчора ввечері в мене просто не було часу все тобі пояснити… — Він помовчав. — Ти також можеш залишитися. Я саме збирався тобі це запропонувати. Якщо ти хочеш втекти від своєї злої тітки…

Якось дивно він дивиться на мене, промайнула в Мері думка. Ніби випробовує…

Що йому відповісти? Адже не скажеш: тітка Еліс хвилюватиметься. Це звучатиме просто безглуздо.

І вона знайшла відповідь:

— Тітка заявить на мене в поліцію. А це небезпечно для всіх нас.

— Вони тут тебе ніколи не знайдуть. Я хотів би, щоб ти залишилася. З тобою нам буде веселіше.

У Мері стало легше на душі.

— Ризикувати не варто, — твердо сказала вона. — А я приходитиму сюди щодня й приноситиму молоко та інші харчі. З мене тоді буде більше користі.

Він кивнув головою, погоджуючись з нею, і сказав:

— Якщо все-таки надумаєш залишитися, буду радий.

Після цього все склалося якнайкраще. Вони розклали багаття на галявині над кручею і напекли картоплі, що її приніс із собою Саймон. Щоправда, картопля трохи обвуглилася й надто розімліла, бо вони не дочекалися, поки вигорять всі дрова й залишиться тільки жар, та вони із задоволенням з’їли її з маслом, холодною куркою та сендвічами. Затим випили пляшку молока, з’їли бісквіт, сир і фрукти і нарешті, наївшись донесхочу, полягали спати на сонці.

Коли вони прокинулися, Ноакс, який під час обіду поїв разом з ними курятини і знову заліз до кошика, зник. Вони знайшли його на краю галявини, де він, припавши до землі, безгучно й спритно, ніби все своє життя пересувався на трьох ногах, підкрадався до коника.

Саймон нагнувся, щоб погладити Ноакса, але він зашипів і погрозливо вигнув спину, мов дикий кіт. Саймон миттю відсмикнув руку, і Мері засміялася. Оце вже той, колишній Ноакс!

— Йому вже краще. Він одужав. Як за помахом чарівної палички.

Саймон почервонів.

— А це і є чарівне місце, — зніяковіло й серйозно промовив він. — Я це завжди відчував. Тут будь-хто одужає.

— І в мене вже не болить нога, — заявив Крішна. — Поки ми йшли — боліла, а тепер перестала. — Він зняв бинт і поворушив ступнею. — Я можу бігати, стрибати, грати в різні ігри.

І вони бігали, кричали, сміялися, лазили по деревах, купалися в озері. Вони немов подуріли. Мері, наприклад, повисла на дереві вниз головою і строїла страшні міни, а Крішна сміявся тонким і пронизливим сміхом, схожим на крик птаха. Мері пригадала, що тільки один раз чула, як він сміється. Це було тоді, коли вона провалилася в сміттєвий бак у глухому провулку. Вона зіскочила з дерева й погналася за ним, роблячи дедалі страшніші міни, поки він упав на землю і, схопившись за живіт, простогнав:

— Перестань, а то я помру зо сміху.

Саймон, який завжди був спокійний і врівноважений, галасував більше за всіх. Він кричав, вищав, стояв на голові, дригаючи ногами, одне слово, поводився так, ніби його тримали під замком і раптом випустили на волю.

Украй заморившись, вони знову посідали біля пригаслого вогнища, потягуючись і позіхаючи.

— Мені тут подобається, — сказав Крішна. — Це найкраще місце, де мені доводилося бувати. Я радий, що приїхав до Англії. Ви так багато доброго зробили для мене.

— Не знаю, чи й справді ми добре зробили, — сказав Саймон трохи пізніше, коли настав час Мері повертатися додому і він проводжав її до шосе. Крішна залишився на острові підтримувати вогонь і наглядати за Ноаксом. — Я маю на увазі те, що переховуємо його, — додав вів. — Хотілося б, щоб ми не помилилися.

Мері не відповіла.

Вона думала про Ноакса, який дійшов за ними аж до мосту й там зупинився, дивлячись їм услід і помахуючи хвостом. Їй хотілося знати, чи подумав він про те, що вона покинула його?

— Я хочу сказати, що на все можна дивитися з двох боків, — повільно вів далі Саймон. — 3 одного боку, можна сказати, що ми його врятували…

— А хіба ні? — здивувалася Мері.

— Мабуть, що так. Принаймні ми так вважаємо, але є люди, які можуть думати інакше. — Саймон ураз замовк і спохмурнів. А за хвилю додав: — Вони вважатимуть, що ми його викрали!

«Просто дивно, — подумала Мері. — На острові Саймон поводився, як звичайний хлопець, ніщо на світі його не хвилювало, а тепер, як тільки вони покинули острів, він знову став серйозний, розважливий і непокоїться через якісь дрібниці.

— Ти просто смішний, — сказала вона.

Однак того ж вечора сталося таке, що змусило її згадати Саймонові слова.

Після вечері вона прийняла ванну й спустилася вниз побажати дідусеві і тітці Еліс добраніч. Дідусь саме дивився телевізор, і тітка Еліс, приклавши палець до уст, веліла помовчати.

Мері прилаштувалася біля тітчиних ніг. Її почало хилити на сон і так зморило, що вона притулила голову до кощавого тітчиного коліна і їй стало дуже зручно.

Тітка Еліс завмерла.

Мері не слухала телевізійних новин. Вона заплющила очі й звук поплив у неї над головою.

— Досить на сьогодні. Я вже втомився. Мері, люба, вимкни телевізор, — раптом сказав дідусь і тут Мері почула останнє повідомлення. Вона вже доторкнулася до вимикача, коли диктор сказав; «Досі нічого невідомо про хлопчика Крішну Пателя, який зник у Лондоні, прилетівши літаком з Найробі. Його дядько, у якого хлопчик мав жити в Англії, сьогодні вранці вилетів до Парижа, щоб допомогти французькій поліції розшукати його. В аеропорту містер Патель сказав…»

Мері повернула вимикач, не давши містеру Пателю висловитися. Спочатку Мері була приголомшена, та за хвилину взяла себе в руки. «Добре, що Саймон цього не чув», — подумала вона.

Вона повернулася до дідуся й тітки і, усміхнувшись, позіхнула.

— В тебе стомлений вигляд, люба моя, — сказала тітка Еліс. — Сподіваюсь, ти не перегрілася на сонці?

— Ні, ми чудово провели день, — відповіла Мері. — Мені тепер весь час весело. От якби завжди було так…

— А хіба є причина, що може цьому зашкодити, моя люба? — здивувалася тітка Еліс.