Збігло літо

2. Лови злодія!

Мері кинулася тікати. Вона вибігла із саду, промчала головною вулицею міста, спустилася на набережну й подалася до пристані. В голові у неї стугоніло, а від холодного повітря ломило зуби й, немов ножем, шпигало в горлі.

Дув холодний вітер. Вранішнє сонце сховалось за хмари (як і передбачала тітка Еліс), і на пляжі було майже безлюдно; над вкритою рінню прибережною смугою, що положисто спускалася до сяючої блакиті морського простору, з криками кружляли чайки.

Порожньо було не лише на пляжі. Більшість кав’ярень на набережній позабивали дошками, атракціони закрили. Цього літа відпочивальників було мало, через те що берег забруднився мазутом; біля моря можна було побачити переважно старих людей, пенсіонери, закутавшись у шарфи й пальта, сиділи на набережній і вдивлялися у морську далечінь, немов чекали чогось.

Пробігаючи пляжем, Мері засунула до рота два пальці й пронизливо свиснула, але ніхто із присутніх тут не підстрибнув від несподіванки, ніхто навіть і не глянув на неї. Лише кілька чайок з криками зірвалися з місця.

Мері зсутулилася й перейшла на крок. Біля самої пристані стояла ятка, де продавали солодощі, морозиво й пухнасту цукрову вату на паличках. Біля ятки красувалося величезне опудало ведмедя. Якщо опустити шестипенсовик у підвішену в нього на шиї коробку, то можна сісти на нього верхи й сфотографуватися. Досі цей ведмідь здавався Мері грізним, майже живим з його вишкіреною червоною пащекою і гострими жовтими зубами, але сьогодні, коли тут нікого не було, він стояв якийсь жалюгідний, був поїдений міллю — і справді, у боці в нього зяяла велика діра, з якої проглядала набивка. Мері засунула туди палець й виколупала жмуток вати, але тут із ятки висунув голову продавець і накричав на неї.

Мері показала йому язика і зістрибнула з набережної на пляж, опинившись біля невеличкого молу. По той бік молу білів клаптик піску, на якому гралися двоє малюків. Вони будували замок, прикрашаючи його морськими водоростями й шматочками загуслої смоли. Мері залізла на мол, лягла на його зелену, слизисту поверхню і задивилася на них. Коли дітлахи помітили її, вона скорчила їм міну. Мері вміла робити страшні гримаси, і ця була найстрашніша з усіх: відтягнувши кутички рота догори, а кутички очей донизу з допомогою великих і вказівних пальців, вона водночас натисла мізинцями на кінчик носа з такою силою, що стало видно тільки дірки від ніздрів. Вона знала, що коли іще закотить очі, то буде жахливе видовище і діти перелякаються. І справді, малюки враз зайшлися сльозами і, спотикаючись, з вереском кинулися до своєї матері, яка саме задрімала в шезлонзі. Ледь розплющивши одне око, вона сказала:

— А тепер що сталося?

Задоволена таким успіхом, Мері злізла з молу й побігла пляжем повз пірс до пляжних кабін. Але ніде більше дітей не було, лише біля однієї з кабінок сиділа якась жінка в старезній шубі — лисих латок більше ніж хутра, — з білим, мов папір, зморшкуватим обличчям. Та коли Мері і їй скорчила міну божевільної, та схопилася на рівні ноги з дивовижною спритністю, потрясла згорнутою в трубку газетою і крикнула:

— Ану геть звідси негайно, капосна пустунко!

«Ану геть звідси негайно, ану геть звідси негайно!» — співучим голосом передражнювала Мері обурену стару жінку, розмахуючи руками, але в глибині душі вона відчула себе ображеною. «Пустунка» — це дитяче слово.

Пустунами називають тільки малюків. Вона скорчила ще одну гримасу — ніби її нудить, — але зробила це без душі чим викликала в старої лише зневагу. Стара сіла, закрила свої худі коліна полами облізлої шуби й заплющила очі.

Мері дивилася на неї. Іноді людей дратує, коли вони, розплющивши очі, помічають, що хтось на них дивиться, але стара леді залишалася незворушною — може, й справді заснула чи вмерла? — а тому за хвилю Мері здалася і, піднявшись сходами, знову вийшла на набережну. Вона раптом відчула себе якоюсь важкою і незграбною, і на неї напала така нудьга, що їй захотілося позіхати. Строїти міни й дратувати людей неважко — тут великого розуму не треба. Якби дізнався про це дідусь, він навіть не розсердився б. Він тільки сказав би: «Це нечемно, люба моя, правда ж?» Але цим він усе сказав би!

Від звичайних пустощів немає користі. А втім, Мері не дуже розуміла, що в даному разі означають слова «немає користі»; їй просто хотілося скоїти щось по-справжньому погане, аби дідусь — та й усі решта — зрозуміли, яка вона погана. Їй здавалося, що в такий спосіб вона підніме собі настрій.

Але що б іще таке утнути? Вона оглянула безлюдну набережну і довгий ряд зачинених кабін. Дідусь також орендував одну з таких кабін, щоб у ній перевдягатися після купання, а купався він щодня, коли було тепло. Тітка Еліс вважала, що він надто старий для морських купань — дідусеві було вже близько вісімдесяти років, — і завжди нагадувала йому про це. Мовляв, у нього може серце не витримати, або він утопиться, або застудиться. Тітка Еліс не могла оберегти дідуся ні від серцевого нападу, ні від утоплення, бо так і не навчилася плавати, зате вона успішно оберігала його від простуди, супроводжуючи його до кабіни, де варила для нього на плитці какао. Дідусь ненавидів какао, але тітка Еліс стояла над ним, усім своїм виглядом наказуючи: «Роби, що я тобі кажу, а то…» І дідусь здавався.

Мері іноді думала, що старим живеться не легше, ніж дітям. За них також інші вирішують, що для них корисне, а що ні, змушують їх одягати жилети і пити какао.

Мері почала мудрувати над тим, як би накапостити тітці Еліс. Ключ від їхньої кабіни був схований під сходинкою і прикручений дротиком. Можна забратися всередину і влаштувати там непоганий розгардіяш — висипати цукор на підлогу, підсипати піску в какао…

На якусь мить ця ідея здалася їй привабливою, але потім Мері знову почала позіхати. Не те! Ліньки навіть затівати всю оту мороку. Крім того, тітка Еліс була короткозора, вона могла не помітити піску в какао й напоїти дідуся тією сумішшю. А коли дідусь і здогадається, чиїх рук та справа, то тільки скаже: «Бідна Мері, це не її вина. Вона просто розстроєна, і за це її винуватити не можна». (Оскільки Мері завжди підслуховувала біля дверей і чула, що люди завжди знаходять виправдання її вчинкам, то була певна, що дідусь скаже саме так.)

Мері знов позіхнула, та так, що аж щелепа хруснула. Ні, коли вже робити щось по-справжньому погане, то треба скоїти якийсь злочин, наприклад, пограбувати банк або когось убити!

Вона рушила назад, до пристані, перестрибуючи через кам’яні плити, якими була викладена набережна, а щоб було важче це робити, скосила очі до перенісся. «Цікаво, скільки можна тримати очі скошеними», — подумала вона й так зосередилася на цьому, що жінка, яка саме проходила повз неї, поквапливо відвела від неї погляд і сказала до свого чоловіка:

— Яка жахлива трагедія! Така славна дівчинка, а…

Коли Мері дісталася пірса, у неї від перенапруги розболілися очі та ще й захотілося їсти. Знайшовши в кишені монету, вона пішла до ятки, щоб купити цукрову вату на паличці. Цікаво, чи згадає продавець, що вона виколупала з ведмедя жмуток набивки? Та він і не глянув на неї. Продавець дивився поверх її голови, обслуговуючи чоловіка, який попросив пачку сигарет, хоча Мері стояла попереду нього.

Мері зненавиділа за це продавця. Коли він, нарешті, звернув на неї увагу і, подавши їй цукрову вату, повернувся до каси по здачу, Мері схопила з прилавка дві плитки шоколаду й засунула собі до кишені. Беручи здачу, вона подарувала продавцеві таку сліпучу усмішку й так чемно подякувала, що той аж здивувався. Він усміхнувся у відповідь і висловив жаль з приводу того, що після такого погожого ранку зірвався холодний вітер.

Шоколад підтанув і прилип до джинсів. Мері прикрила рукою кишеню і, все ще солодко всміхаючись, позадкувала подалі від ятки. Потім обернулася й побігла вистрибцем, щось мугичучи собі під ніс. Вона відчувала і страх, і радісне збудження водночас. Їй кортіло озирнутися й подивитися, чи не було свідків її вчинку, але вона не насмілювалась. Бігла, підстрибуючи, мугичучи якусь пісеньку, як зовсім безтурботна дівчинка, поки дісталася сходів, що вели вниз, на пляж. Вона збігла вниз, перестрибнувши через три останніх сходинки прямо на рінь.

Серце в неї шалено калатало. Вона знайшла собі прихисток під дашком бетонної стіни набережної, що висів у неї якраз над головою. Під час припливу море доходило аж до цього місця, а тому тут пахло водоростями і ще чимось прокислим, як пахне в печерах. Мері зморщила носа, але вийти зі своєї схованки не насмілилась. Страх і тривога скували її, ноги зробились важкі й неслухняні. А що, як хтось бачив її? А може, її бачили сотні людей? Вона вважала, що набережна порожня, але всі люди насправді могли просто поховатись за павільйоном естради і під високими палями, на яких тримається пірс! Вони стежать за нею і чекають! А що, коли вони раптом усі піднімуться і побіжать за нею з криками: «Лови злодія! Лови злодія!»

А може, вони вже біжать за нею?

Серце в Мері закалатало ще дужче. А коли хтось і справді заговорив над нею, вона подумала, що воно зараз вирветься з грудей.

— А ми тебе приглянули, — почувся голос угорі над нею.

Паличка з цукровою ватою випала в Мері з рук. Підвівши голову, вона побачила два рожевощоких круглих личка, які, як здалося їй першої страшної миті, сиділи просто на двох парах коротких товстих ніжок. Оговтавшись, вона збагнула, що ці жахливі істоти — насправді дві звичайні собі дівчинки, які сиділи навпочіпки і, нахилившись так, що аж підборіддя торкалося колін, заглядали під дашок. Вони були одягнені в шорти, а коротко підстрижене волосся було таке прилизане, що здавалося намальованим на їхніх головах фарбою.

— А ми тебе приглянули, — повторила одна з них і захихотіла.

— Не приглянули, а наглянули, — поправила її друга й захихотіла ще голосніше, а її повні щічки стали схожі на дві блискучі кульки. — Ми тебе наглянули, — повторила вона хрипкуватим радісним голосом. — Ти крала.

Останні слова прозвучали не дуже голосно, — дівчинка промовила їх крізь сміх, — але для Мері вони здалися громом з ясного неба.

— Тсс… — прошепотіла вона, але дівчатка й далі сміялися нестримним сміхом, підштовхуючи одна одну ліктями, поки Мері сказала сердито: — Гей ви, мордаті реготухи, ану геть звідси!

Вони враз перестали хихотіти й так здивовано глянули на неї, мовби ні від кого досі не чули таких грубих слів. Затим кутики їхніх уст опустилися, і Мері з жахом зрозуміла, що вони ось-ось заплачуть. З-під дашка їй не видно було, чи є хтось поблизу на набережній, але діти ще зовсім малі — їм не більше як по п’ять чи по шість років, — отже хтось із дорослих обов’язково наглядає за ними. І коли вони заплачуть, тоді прибіжать дорослі і…

Мері геть забула про своє бажання, щоб усі знали, яка вона погана дівчинка. А через те сказала якомога лагідніше:

— Вибачте, я не хотіла вас образити, але ви ще просто дурненькі. Я нічого не крала. Ви говорите дурниці.

Діти перезирнулися Вони були схожі між собою, як дві краплі води: однакові сяючі карі очі, однакове гла-деньке волосся. А тепер на їхніх личках з’явився однаково упертий вираз.

— Але ж ми дивилися і приглянули тебе, — сказала одна.

— Ми наглянули тебе, — сказала друга.

— Не «приглянули» і не «наглянули», а бачили. Треба казати: «Ми тебе бачили», — нетерпляче поправила їх Мері. В неї не було ні братів, ні сестер, через те вона забула, як нелегко малюкам правильно добирати слова. Потім вона збагнула, що в даному разі граматика не має значення, і поквапливо пояснила: — Нічого ви не бачили, тому що і бачити не було чого. Я лишень купила паличку цукрової вати і дві шоколадки, а тепер ось бачите, я впустила паличку на землю, і вата зіпсувалася, бо ви мене налякали. — Вона вдала, що вкрай засмучена цим, наступила на паличку ногою і втерла її в рінь. — Дивіться! Зовсім сплющилася і вся брудна!

В обох дівчаток був такий нещасний вигляд, — зустрівшись з нею поглядами, вони винувато відвели очі, — що Мері стало їх шкода.

— Не журіться! — Мері всміхнулася, щоб підбадьорити їх. — Адже ви не навмисне це зробили, правда ж?

Але їхні обличчя все ще залишалися сумними.

— У мене в кишені є м’ятний цукерок, — сказала одна дівчинка. — Він трохи розтанув, але можеш взяти, якщо хочеш.

— Поллі не любить м’ятних цукерків. А я свій з’їла, — додала друга.

— Тоді я схожа на Поллі, — сказала Мері. — Я також не люблю м’ятних цукерків. Знаєте що? Якщо ви спуститеся сюди, я дам вам шоколадку.

Тільки-но вони спустяться вниз, одразу зникнуть з поля зору того, хто доглядає за ними. Вона дасть їм шоколадку і втече. Ніжки в них короткі, а кам’яні сходи круті: поки вони виберуться назад па набережну, вона вже буде далеко.

Вони захитали головами.

— Ні, ми одягли чисті шорти і йдемо до зубного лікаря.

Мері знов заусміхалася. Сердитися тут не можна ні в якому разі. І вона сказала якомога лагідніше:

— А ви шорти не замастите, якщо будете обережні. До того ж лікар дивитиметься на ваші зуби, а не на шорти.

Вони знов засміялися, потім перезирнулись.

— Спускайтесь, — квапила їх Мері. — Я не збираюся чекати вас цілий день.

Вона дістала з кишені шоколадку й, не дивлячись на них, почала здирати золотисту обгортку. Мері чула, як вони пошепталися й, топаючи сандаликами, побігли до сходинок. Спускалися вони дуже повільно, одна за одною, по черзі ступаючи на кожну сходинку. Мері аж нудило й трусило, ніби вона сама збиралася до зубного лікаря. Якби ще з’їла шоколадку, подумала вона, то, мабуть, її знудило б.

Спотикаючись, вони бігли до неї пляжем, а очі їхні сяяли надією. Мері зідрала обгортку з другої плитки й сказала:

— Бачите, обом дісталось по одній. От вам пощастило!

Дві пухких ручки рвучко простяглись до неї. Цікаво, хто з них Поллі і як їх розрізняє їхня мама?

— Оце тобі, Поллі, — навздогад сказала Мері, але, як з’ясувалося, помилилась.

— Я не Поллі, — засміялася дівчинка, напхавши повен рот шоколаду. — Я Аннабел. Скорочено Анні. Люди завжди нас плутають.

— Через це іноді так смішно буває в школі, — додала Поллі.

Вони знову перезирнулися, ротики в обох вимащені шоколадом, він аж стікає з кутиків уст.

— Я одного разу подула в молоко, полетіли бризки, а Поллі за це поставили в куток, — сказала Анні.

— А тоді вчителька зрозуміла, що помилилася, і дала мені лимонного цукерка, — засміялася Поллі.

Мері подумала, що вони славні дівчатка з кумедними круглими личками, носиками-гудзиками і хрипкуватими голосами.

— Їж обережно, Поллі, а то замастиш свою сорочечку — застерегла вона.

Поллі глянула вниз, і з її підборіддя одразу зробилося кілька підборідь.

— Ох Поллі, Поллі, яка ти замазура, — так кумедно сказала вона, що Мері аж розсміялась.

Точніше, вона тільки почала сміятись. Та за мить Мері урвала свій сміх і вклякла на місці з відкритим ротом — згори долинав голос:

— Полліанно, Полліанно…

Кликали неначе тільки одну з них.

— Я повинна йти… — прошепотіла Мері, але не встигла вона ступити й кроку, як на сходах з’явився якийсь хлопець.

— Поліанно! — Він уже спустився сходами і йшов пляжем. Важка сумка нахиляла його вбік і била по ногах. — Я ж сказав, щоб ви не йшли на пляж. А що ви їсте? — Він говорив як дорослий, хоча був, як здалося Мері, не набагато старший за неї. Хіба що трохи вищий та худіший, зі стурбованим ластатим обличчям і рудим волоссям.

— Шоколад! — грізним голосом вигукнув він.

— Це вона нам дала, — сказала Поллі.

Він поставив сумку на землю і потер об штани руки.

— Ви не повинні брати нічого солодкого від чужих людей! Скільки разів вам мама говорила про це?! — Він глянув на Мері й тим самим тоном дорослого, але вже винувато додав: — Пробачте, будь ласка, що вони потурбували вас.

— Це не її шоколад, вона вкрала його, — сказала одна з двійнят. Яка саме з них, Мері не зрозуміла, тому що голоси в них були зовсім однакові, і вона дивилася не на них, а на хлопця, який почав червоніти. Барва сорому залила спочатку шию від комірця відкритої голубої сорочки, потім перейшла на обличчя, й воно стало майже такого кольору, як і його волосся.

— Це брехня! — Мері аж затремтіла і, щоб зберегти рівновагу, притислася спиною до стіни.

— Полліанно! — сказав хлопець, і двійнята подивилися на нього широко розплющеними невинними очима.

— Ми наглянули її, Саймоне, — пояснила Аннабел. — Ми бачили, як вона купила паличку цукрової вати, а коли продавець відвернувся, схопила шоколадки.

— Я заплатила за них, ви, малі брехухи!

І хоча в ці слова Мері вдалося вкласти всю свою зневагу, їй ураз захотілося, щоб стіна розверзлась, а вона сама провалилася в тріщину. От якби вона знала чарівне слово, яке зробило б її невидимою! В казках, що їх вона читала, коли була маленька, таке завжди траплялося у безвихідному становищі, і хоча тепер Мері не читала тих казок, вважаючи, що всілякі чудеса і чари — просто нісенітниця, вона все-таки провела пальцями по слизькій стіні, сподіваючись знайти яку-небудь кнопку чи ручку.

Але нічого такого не сталося. Вона все ще стояла на одному місці, угорі над нею було сіре небо, а під ногами слизька рінь, а двійнята і цей зніяковілий хлопець не зводили з неї очей.

— Так не можна говорити, — дорікнув їй хлопець. Обличчя його все ще горіло рум’янцем, — Вони ніколи не обдурюють. Хоч і маленькі, але завжди кажуть правду.

— Брехня гірша за крадіжку, — самовдоволено вставила Поллі і, дожувавши свій шоколад, витерла руки об сорочечку.

— Поглянь, що ти наробила! — вигукнула Мері, сподіваючись відвернути від себе увагу хлопця. Адже він, мабуть, повинен був стежити за Поллі й Аннабел, щоб вони не позабруднювалися. Та її надія не збулася. Хлопець тільки краєчком ока глянув на Поллі й сказав, що нічого вже не поробиш, це, мовляв, не біда, шоколад легко від переться, то не мазут.

Затим він повернувся до Мері. У нього були блакитно-сірі з брунатними цяточками очі, схожі на камінчики.

Мері завжди звертала увагу на очі. З виразу очей вона часто здогадувалася, про що людина думає, а це іноді відрізнялося від того, що вона каже.

Але хлопцеві очі тільки спантеличили її. У них відбилося замішання і, хоч як це дивно, жалість. Мері не могла зрозуміти, чому він жаліє її.

— Ти була голодна? — запитав хлопець.

Запитання було таке несподіване, що вона одразу не змогла відповісти.

Хлопець знову почервонів:

— Я тільки подумав… може, й справді ти була голодна?

— Будь ласка, Саймоне, — схопила його за рукав Аннабел, — влаштуймо над нею суд. Ми повинні судити її.

— Будь ласка, Саймоне! — почала підстрибувати Поллі. — Я буду свідком, а вона підсудною.

— І я хочу бути свідком, — сказала Аннабел. — Я ще ніколи в житті не була свідком. Це несправедливо.

Мері втупилася в них.

— У себе вдома, коли хтось із них нашкодить, ми іноді влаштовуємо суд… — сказав Саймон.

У нього був зніяковілий вигляд від того, що довелось відкрити сторонній людині домашній звичай, та крім цього на його обличчі відбилось іще щось; чи то сором’язливість, чи то сором. Він повернувся до близнюків і пробурмотів:

— Це не гра. Невже ви не бачите, що бідна дівчинка хоче їсти? Вона сьогодні, мабуть, і не снідала.

— А я з’їла свій сніданок, — похвалилася Поллі. — Кукурудзяні пластівці з молоком, і грінки, і яблуко.

— Замовкни! — сердито осмикнув її Саймон. Вона закліпала очима й засунула палець у рот.

Мері нарешті перевела подих. Їй усе стало зрозуміло. Адже перед тим, як прийти до моря, вона качалася в чагарнику, вимазала листям, змішаним із землею, обличчя й волосся. Звичайно, листя і бруд вітер уже здув, але вигляд у неї, мабуть, як у того волоцюги чи як у циганки Одне слово, як у дуже бідної…

Ось чому Саймон пожалів її.

На якусь хвилю вона страшенно образилася й хотіла крикнути, що це все неправда. Якщо вона сама не багата, то батьки її — багаті люди. Принаймні, вони мають змогу купити їй стільки шоколадок, скільки вона забажає.

Але вона промовчала. Розтулила рота, подивилася на Саймона і знов стулила, не сказавши жодного слова. Мері злякалась. І, як вона раптом збагнула, злякалася не того, що він може зробити, — вона могла легко втекти, адже при ньому були Полліанна і сумка, — а того, що він про неї подумав би.

Це почуття скоріш за все її здивувало. Досі їй було байдуже, що люди про неї думають, за винятком хіба що дідуся і її першої вчительки, міс Фіпс, яка була дуже добра жінка. Але ж Саймон аж ніяк не належав до цих людей.

Вона похнюпилася і крізь вії спостерігала за ним. Худий, рудуватий, очі немов поцятковані камінчики. На перший погляд, звичайний собі хлопець, одначе вона вже знала чи, радше, відчувала, — бо говорити про те, що вона його знає, після того, як вони тільки-но познайомилися, було рано, — що з ним доведеться рахуватися. Тож хай ліпше він її жаліє, ніж зневажатиме.

— А ти й справді не снідала? — поцікавилась Поллі. — Навіть кукурудзяних пластівців не їла?

Мері похитала головою. Її довге волосся обвило обличчя, сховало його.

— А чому твоя мама не дала тобі їсти? — допитувалася Аннабел.

— Чи тато? — додала Поллі. — Нам тато готує сам сніданки щонеділі або коли наша мама народжує нову дитину. І сьогодні тато готував сніданок, бо минулого тижня в мами народилася ще одна дитина, а ми ходили скуповуватись.

— Я не живу з мамою, — пояснила Мері. — Я живу з тіткою.

— Чому тоді твоя тітка тебе не нагодувала?

— А чому ти не живеш з мамою?

Ці запитання близнюки випалили одночасно, не зводячи з Мері своїх серйозних оченят. Двоє пухкеньких допитливих малюків вирішили будь-що докопатися до істини. «Вони напирають, як лавина, і ніщо їх не зупинить», — подумала Мері й благально глянула на Саймона, але він стояв до неї спиною, копирсаючись у своїй сумці.

— Моїй тітці байдуже, снідаю я чи ні!

Мері знала: її слова несправедливі щодо тітки Еліс, яка завжди намагалась донесхочу нагодувати її і була переконана, що Мері помре з голоду, якщо не доїсть грінку чи яєчко, але це було єдине пояснення, що спало їй па думку першої миті. А щодо другого запитання, то відповідати на нього щиро було незручно, а придумати якусь підходящу версію вона зразу не змогла, і через те вона вдала, що не розчула його. Мері відійшла від них на кілька кроків, набрала жменю камінців і почала кидати їх у стару бляшанку, що стирчала з ріні.

— Мабуть, її мама померла, — почула вона позаду себе шепіт Поллі.

— Твоя мама померла? — запитала Аннабел, підійшовши до неї і заглядаючи їй в обличчя.

— Не твоє діло! — Мері шпурнула камінець, але не влучила. — Йди к бісу! — додала вона дуже голосно.

— Так не можна казати, — промовила Аннабел з докором у голосі. — Ти не повинна грубити мені. Адже я тільки запитала. І я чемно запитала.

Мері геть розсердилася.

— Так, так, так! Моя мама померла! — Вона відчула себе вкрай спустошеною і окинула дівчинку лютим поглядом. — І тато також помер. Я сирота. Може, ти ще щось хочеш знати?

Аннабел захитала головою і побігла до Саймона й Поллі. Мері знала, що вони зараз шепчуться про неї. Вона не переставала кидати камінці, але так і не влучила в бляшанку, бо очі в неї заволокло пеленою. Може, коли вона не помічатиме їх, то вони підуть геть?

Але Саймон підійшов до неї й сказав:

— У мене тут є дещо для тебе. Якщо ти голодна… — він простягнув їй дуже товстий сендвіч, — Сардини. Я купив їх на вечерю, але відкрив бляшанку і зробив сендвіч…

Мері зовсім не хотілося їсти. До того ж вона ненавиділа сардини.

— Пробач, але масла в мене немає, — сказав Саймон, украй засоромившись.

Мері взяла сендвіч. Вона не збиралася його брати, але рука сама потяглася. Мері відкусила шматочок, але їй краще не стало: сендвіч був бридкий, як вона й здогадувалася.

Близнюки також підійшли слідом за Саймоном, стали по обидва боки від нього й задивилися на Мері.

— Ну й манери! — раптом голосно сказала Аннабел із суворими нотками в голосі.

— Тсс… — одразу зашипів на неї Саймон і, повернувшись до сестер, сказав: — Ану йдіть звідси! Швиденько нагору сходами!

Малюки запротестували:

— Вона повинна щось сказати. Ти нам завжди нагадуєш, що слід бути чемними. Так нечесно…

Однак слухняно пішли нагору.

— Пробач, будь ласка, — сказав Саймон, — вони ще маленькі.

— Ні, це моя вина. — Мері проковтнула шматочок сендвіча й покірно додала: — Я повинна була сказати «дякую».

— Ти, мабуть, дуже голодна. Який жах…

У нього був такий стурбований і співчутливий вигляд, що розсміятися у Мері не вистачило духу. Крім того, вона з жахом зрозуміла, що він збирається стояти й дивитися, як вона їсть, ніби це було в зоопарку.

— Я не можу з’їсти все зразу, — сказала вона. — Коли людина по-справжньому голодна, їй треба їсти повільно. Поспішати небезпечно, можна зіпсувати шлунок.

На мить на його обличчя лягла тінь недовіри, відтак воно просіяло і він усміхнувся:

— Гаразд, я не буду дивитися на тебе.

Але він не відійшов. Усмішка його згасла, і він зніяковіло переступав з ноги на ногу. Нарешті Саймон поквапливо заговорив:

— Звичайно, це не моє діло, але скажи, де ти сьогодні збираєшся обідати? Твоя тітка, мабуть, дуже бідна?

— Та ні, не бідна, — не задумуючись, сказала Мері. І, помітивши здивований вираз па його обличчі, поквапливо додала: — Не думай, що вона морить мене голодом. Просто вона… вона не любить мене і через те годує всілякими недоїдками, а вони не завжди смачні.

— А чому вона тебе не любить?

Мері тихо зітхнула. Вона любила вигадувати про себе всілякі небилиці, але їй потрібен був час, щоб обдумати їх як належить, перш ніж донести до людей. Однак Саймон не давав їй на це часу. «Він такий, як І його сестри, — подумала вона, — суне свого носа куди не слід».

Мері мотнула головою:

— Багато знатимеш — швидко постарієш!

Саймон знову почервонів — червонів він напрочуд легко, як сором’язлива дівчинка, подумала Мері, — але відповів спокійно:

— Не хочеш сказати, то й не треба.

І пішов собі геть. Мері дивилася йому вслід і раптом відчула себе зовсім самотньою. Саймон противний хлопець, любить совати носа в чужі справи, але він перший з її ровесників, з яким їй довелося побалакати за останній місяць. Ні дідусь, ні тітка Еліс нікого не знали з місцевих хлопчаків. У дідуся всі приятелі були такі самі старі, як і він, а тітка Еліс через свою сором’язливість ні з ким не знайомилася. Із сусідами вона розмовляла тільки в разі необхідності, а коли йшла вулицею, то здебільшого вдавала, що нікого не помічає.

Мері нарешті опанувала себе й крикнула вслід Саймону:

— Пробач мені!

Він зупинився й озирнувся. Обличчя в нього було ненепроникне.

— Я не хотіла тебе образити. Просто річ у тім… — у чім? Вона нічого не могла придумати, та за мить слова самі зринули з уст: — Просто мені й справді не хочеться про це говорити.

— Гаразд. — Саймон промовив це слово якимось відчуженим тоном, ніби він усе ще ображався, однак усміхнувся — Усе це вийшло у нас якось недоладно. Я навіть не знаю, як тебе звати.

— Мері.

— А я — Саймон Трампет. — Він помовчав якусь мить. — Послухай… Я хочу сказати… Ну, якщо ти… — Він знову замовк, тоді нахилився над сумкою, підняв її, перехнябившись під її вагою, і сказав, немов разом із сумкою він підібрав із землі сміливість: — Я хочу сказати, коли ти знову захочеш їсти, то приходь до нас. Ми живемо в «Харбор-в’ю», це одразу за пірсом.

Він не став чекати на відповідь, а вибіг сходами нагору, де до нього приєдналися Поллі і Аннабел. Одна взяла його за вільну руку, друга вчепилася за сумку.

Вони майже одразу зникли з її очей, але Мері тільки через п’ять хвилин за її годинником наважилася поховати в ріні рештки сендвіча. А вже тоді почала обмірковувати свою вигадку. Може, вона більше не зустріне Саймоча, але коли така зустріч відбудеться, треба мати напоготові правдоподібну версію.