Збігло літо

3. Хлопчик з моря

«Моя тітка не любить мене. Вона тримає мене тільки заради грошей. Річ у тім, що мій батько був дуже багатий чоловік, майже мільйонер…»

Мері сиділа на лаві й безгучно ворушила губами, розмовляла сама з собою. Потім вона замислилася, нахмурившись. Тато в неї був бізнесмен, мав дуже багато грошей, але на чому він їх заробляв, вона уявлення не мала. Знала тільки, що він багато роз’їжджає, і це була одна з тих обставин, які викликали в мами невдоволення. Мері дивилася на море, яке повільно наповзало на блискучу смужку ріні, й розмірковувала, ким міг би бути її батько, щоб не виникало сумнівів щодо багатства.

«Він був керуючим банком, — нарешті вирішила вона. — І коли помер, залишив усі гроші мені, хоча я їх не зможу одержати, поки мені виповниться двадцять один рік. Якщо я помру до того часу, гроші перейдуть до тітки, і через те вона, ясна річ, мріє, щоб я померла. Вона, звичайно, не насмілюється морити мене голодом і, правду кажучи, не робить нічого жорстокого — якби вона била мене, на тілі залишилися б синці і це помітили б сусіди. Та іноді мені робиться страшно, надто коли я захворюю, бо знаю, про що вона думає. Минулого тижня я простудилася, і вона, поклавши мене в ліжко, зміряла мою температуру. Вона сказала, що температура нормальна, але я знала, що це неправда, бо в неї був дуже радісний вигляд. І весь той день, і наступний тітка змушувала мене лежати в ліжку, раз по раз заходила до кімнати і, тільки-но я прокидалася, вона відразу з’являлася біля мого ліжка і стежила за мною…»

Мері аж затремтіла від збудження. Вона й сама майже повірила у свою вигадку, тим більше, що в ній була частка правди: минулого тижня вона справді простудилася, і тітка Еліс наказала їй лягти в ліжко. Тітка ще сказала, що в цю пору року простуда часто призводить до запалення легенів.

Годинник у кінці пірсу пробив чверть до першої, і Мері рушила додому. По дорозі вона не переставала розмовляти сама з собою, змальовуючи жахливу картину лихих тітчиних замірів і прикрашаючи її яскравими деталями, аби ця картина здавалася якомога правдивішою. Вона вирішила зробити тітку Еліс батьковою сестрою, а не материною — в такому разі вигадка про успадкування тіткою грошей після смерті Мері звучатиме переконливіше.

На той час, коли, вимивши руки, Мері сиділа за столом, вона була така задоволена своєю вигадкою, що непомітно для себе з’їла величезний обід. Тітка Еліс, яка не переставала хвилюватися цілий ранок, відчула безмежну полегкість на душі. А коли Мері простягла руку із тарілкою по другу порцію рисового пудингу, на тітчиному обличчі з’явився такий щасливий вираз, ніби вона неждано-негадано одержала подарунок. Мері намагалася не дивитися на неї, вона поринула у змалювання її портрета: «Жахлива істота з довгим носом і темними очицями-намистинками». І саме тому лагідне тітчине обличчя, що сяяло від задоволення, трохи збивало її з пантелику. «Звичайно, вона намагається прикидатися доброю, — прошепотіла Мері, — щоб ніхто не міг здогадатися…»

— Ти щось хочеш сказати? — запитав дідусь.

— Ні, дідусю. — Мері глянула на нього невинними очима. Дуже важко розмовляти самій із собою, не ворушачи губами, але їй успішно вдавалося це робити. «Звичайно, дідусь у мене добрий, але він дуже старий і нічого не помічає. До того ж він сліпне й не бачить, коли тітка, наприклад, вибирає з печені найкращі шматки, а мені дає тільки жир і хрящі…»

— Ти впевнена, що нічого не хочеш сказати? — Проникливі дідусеві очі дивилися на неї пильно й здивовано.

— Може, вона засвоїла, що маленьким дівчаткам не слід розмовляти за столом, — знайшлася тітка Еліс.

Мері зміряла її зневажливим поглядом:

— Річ не в тім. Просто я розповідаю собі одну історію.

— Цікаву?

— О, дуже! — Мері ледь стримала сміх. — Можна мені піти погуляти?

Дідусь і тітка всміхнулися одне до одного. Тоді обоє всміхнулися до Мері. Кімната була залита сонячним світлом.

— Звичайно можна, люба. — Тітка була така щаслива від того, що Мері з’їла весь обід, що аж погарнішала. — А що ти збираєшся робити після обіду? Ми можемо піти у парк на прогулянку…

— Я була б дуже рада, — солодким голосом відповіла Мері, бо їй аніскілечки не хотілося йти з тіткою у парк, де гуляли переважно старі леді зі своїми собаками. — Та річ у тім, що я пообіцяла своїм друзям зустрітися з ними на пляжі. Я гралася з ними вранці, й вони сказали, що прийдуть після обіду.

На тітчиному обличчі з’явився стурбований вираз:

— Сподіваюсь, вони порядні діти, а не якісь там хулігани?

— Не думаю, що вона познайомилася із бандою розбійників, — сказав дідусь.

— Звичайно, ні. — І все ж у тітчиному голосі прозвучали нотки сумніву. — Знаєш, надвечір почнеться приплив, і на пляжі в цей час бути небезпечно.

Мері сиділа немов на голках. В голові в неї роїлися думки про злу тітку й сліпого немічного дідуся, і їй нетерпеливилося залишитися на самоті з цими думками.

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд, — сказала вона. — Вранці ми будували замок з піску, а після обіду збиратимемо черепашки.

Вона подумала, що навіть тітка Еліс не вважатиме таке заняття за небезпечне, і мала рацію. Тітка всміхнулася й наказала їй бути обережною, не підходити близько до молу під час припливу, бо минулого року там утопився хлопчик. А ще, переходячи дорогу, вона повинна подивитися ліворуч, потім праворуч і ніколи не заводити розмову з незнайомими людьми…

Мері так часто чула ці застереження, що могла б повторити їх слово в слово.

— Гаразд, я буду дуже обережною, — запевнила вона таким неприродно покірним тоном, що дідусь окинув її здивованим поглядом.

Щиро кажучи, Мері й сама була здивована собою. Та коли вона вже бігла до моря, то вирішила, що так чемно поводилася з тіткою Еліс тільки через оті свої негідні вигадки про неї.

Однак Мері й далі розвивала свою історію:

«На миснику в неї стоїть пляшечка з написом: «Отрута». Та пляшечка з темно-синього скла, й визначити, скільки в ній рідини, можна тільки тоді, коли тримаєш її проти світла. Зараз вона заповнена наполовину, й щоразу коли я проходжу повз мисник, то намагаюсь заглянути туди. Якщо отрути поменшало, я маю бути дуже обережною, бо її можуть підлити мені в їжу. Я постійно напоготові. Якщо всі ми беремо їжу з одної тарілки, наприклад картоплю або печеню, я знаю, що все гаразд. Проте, коли вона приносить щось кожному на окремій тарілці, я копирсаюсь у ній виделкою, але не їм, на той випадок…»

Цікаво, чи повірить в усе це Саймон? Його, здається, не так легко переконати. Та й чи є в цьому потреба, коли вони можуть і не зустрітися знову, а вона не дуже й прагне цієї зустрічі.

По-перше, він любить командувати, а по-друге, знає, що вона вкрала ті шоколадки.

Від цієї думки Мері відчула себе якось незатишно і, щоб відігнати її, почала голосно насвистувати.

Погода знов змінилася: стало тепліше, заголубіло небо. Приплив уже почався, але вітер ущух і хвиль не було; вода омивала стінку набережної м’яко й нечутно, як чай омиває чашку, коли його помішуєш.

Мері поминула пірс і пішла далі, туди, де вишикувалися в ряди високі будиночки, утворивши цілі вулиці з назвами на зразок: «Сі-Віста» або «Вотер-ейдж». Мері неквапливо проходила повз ті будиночки, насвистуючи й удаючи, ніби її нічого тут не цікавить.

«Харбор-в’ю» містився на краю вулиці. Він був незавидний, обідраний і потребував ремонту. Замість охайного моріжку з клумбами квітів і вимощеної доріжки, перед парадним входом був лише клаптик витоптаної трави.

Тут стояв дитячий манеж, а в ньому, чіпляючись за поруччя, радісно гугукав опецькуватий малюк. Він повикидав з манежу всі свої іграшки й тепер вони валялися на траві поряд з триколісним велосипедом, що лежав боком, тенісною ракеткою, в якій не було половини струн, двома відрами на сміття й подертим м’ячем. А біля сходів, що вели до парадних дверей, стояв старий дитячий возик з піднятим верхом. Поки Мері дивилася на все це безладдя, у возику заплакала дитина, а за мить відчинилися двері, й сходами збігла вниз невеличка жінка із сивим волоссям. Мері поквапливо відвернулася й побігла геть.

Вона бігла, задихавшись, аж поки її раптом пронизала страшна думка: а що, коли Саймон саме тієї миті виглянув з вікна й помітив її? Ще вирішить, нібито вона прийшла, щоб побачити його. Від цієї думки Мері зненавиділа Саймона.

Вона повернулася до дідусевої кабіни. Відтоді, як Мері з’явилася в цих краях, погода тут стояла погана, й через те вона за ціле літо ще жодного разу не побувала тут. Але ключ висів на своєму місці, під сходами, на шматочку дроту. Пововтузившись з іржавим замком, Мері відімкнула його, штовхнула двері, й вони зі скрипом відчинилися. На неї війнуло холодною вільгістю і затхлим повітрям. Мері зморщила носа й ширше розчинила двері, щоб провітрити приміщення. Скрізь було чисто прибрано, все стояло на своїх місцях: в бляшанці з написом «цукор» був цукор, а в бляшанці з написом «чай» був чай. До стіни навіть прибили гачок для її відерця й лопатки, а на столі стояли дві коробки: одна з черепашками, а друга з камінцями, що їх Мері зібрала минулого літа. Серед них були і блискучі камінчики, і тьмяно-голубі, а деякі мали дивну шишковидну форму — такими їх зробило море. Мері перебрала всі камінчики, згадуючи, якими вони були на дотик і на вигляд минулого року, їй ураз спало на думку, що більшість дорослих, прибираючи кабінки на зиму, обов’язково викинули б камінчики й залишили б тільки черепашки. Мабуть, тітка Еліс так само не любить розлучатися з речами, як і вона, Мері, яка завжди берегла старі іграшки і навіть взуття та одяг, з яких давно вже виросла. Ця її звичка дуже дратувала маму. «О господи, Мері, це ж не крамничка лахмітника. І Для чого ти тримаєш увесь цей мотлох?»

Мері присіла навпочіпки на сходинці, повільно пропускаючи камінчики крізь пальці.

«Моя тітка повикидала більшість моїх іграшок, — вигадувала далі вона, — а ті, що залишилися, тримає під замком і дає мені гратися тільки тоді, коли приходить адвокат, який захищає моє право на успадкування мною грошей. Тоді вона дає мені іграшки, чистий одяг і звертається до мене улесливим голосом: «Мері, любонько моя…» Звичайно, якби я розказала адвокатові, як вона знущається з мене, він забрав би мене від неї, а її посадив би в тюрму, але я боюсь це робити, бо він може не повірити мені, і після його від’їзду мені дістанеться від неї…»

Мері розморило на сонці і, прихилившись до одвірка, вона дивилася на море. Воно було таке спокійне, що здавалося густим і гладеньким, немов сироп. Далеко на обрії повільно плив корабель, в кільватері в нього звивалися чайки, схожі на клаптики паперу, а ближче до берега, курсом до пляжу, плив човен, і його мотор приглушено пихкотів, навіваючи сон.

Мері позіхнула. На неї знову найшла нудьга. Початок історії завжди легко придумати, однак довести її до кінця, коли нема слухачів, важко.

— От якби сталося щось по-справжньому цікаве! — сказала вона вголос і подумала: «А, може, справді щось станеться, якщо заплющити очі й полічити до ста?»

Вона заплющила очі й повільно почала лічити, але коли дійшла до ста й розплющила очі, нічого не змінилося, тільки корабель відійшов ще далі, а маленький човен наблизився. В ньому було четверо: троє чоловіків і хлопчик. Мотор уже вимкнули, човен підійшов так близько, що вона чула голоси людей, хоча не могла зрозуміти, про що вони говорили. Мері знічев’я спостерігала за ними. Біля стіни кабінки стояв дідусів ціпок; вона взяла його й почала копирсати ним рінь, не спускаючи тим часом очей з човна, що нечутно плив по гладенькому плесу води. Двоє чоловіків були темношкірі, а третій, господар човна з беретом на голові, — білий. Спочатку говорив він, а коли замовк, загомоніла решта, збуджено розмахуючи руками, ніби сварилися.

Вони причалили до берега неподалік від Мері, й вона навіть підвелася, щоб краще їх роздивитися. Ніс човна виліз аж на рінь, і двоє темношкірих, підкачавши холоші, зіскочили на берег. Човняр передав хлопчика одному З них і відштовхнувся від берега. Опинившись на глибокому місці, він увімкнув мотор, і човен рушив у відкрите море.

Ті, що залишилися на березі, дивились йому вслід. Вони були надто дивно зодягнені, як для морської прогулянки: всі в темних костюмах і в кожного в руці по невеличкій валізі. Як тільки човен відійшов, вони почали роззиратися, ніби не розуміючи, де вони опинились, і Мері здалось, що то заблукалі іноземці.

«Схоже, що вони зазнали корабельної аварії», — подумала вона.

Хлопчик сів на землю. Здавалося, він узуває свої черевики. Один з чоловіків рвучко поставив його на ноги, і хлопчик, відступивши крок назад, прикрив обличчя ліктем.

Чоловіки раптом кинулися бігти пляжем якраз у тому напрямку, де стояла Мері. Щоб не потрапити їм на очі, Мері сховалася в проході між дідусевою і сусідською кабінками.

Вони промчали так близько, що вона чула їхнє дихання, бачила, як спотикаються їхні босі ноги. Після того, як вони зникли з її очей, Мері ще почекала з хвилю, а тоді виглянула зі своєї схованки й побачила хлопчика Він наздоганяв чоловіків, але біг дуже повільно; обличчя його було все в сльозах, він плакав і був такий недоладний на цьому сонячному пляжі в своєму темному парадному костюмі з довгими штаньми, в білій сорочці з червоною краваткою-метеликом, що Мері, висунувши голову, мимоволі скрикнула:

— Ой!

Цієї миті хлопчик уже майже порівнявся з нею. Почувщи її «Ой», він також зойкнув, і, коли повернув до неї голову, його обличчя було перекошене таким жахом, що вона сама перелякалася й зіщулилася. Раптом він упав, ударившись головою об сходинку, й задригав руками та ногами, немов павук.

І завмер.

Мері затамувала подих. Якусь хвилю вона ще постояла, тоді вийшла зі своєї схованки між кабінками і роззирнулася. Чоловіки зникли. Тільки чайки — єдині тут живі істоти — сиділи на воді, немов іграшкові.

Мері глянула на хлопчика. Він лежав долілиць, і з-під нього стирчав дідусів ціпок. Вона поставила ціпок біля сходів, і хлопець, видно, спіткнувся об нього. Мері обережно потягла ціпок до себе, але не витягла. Вона боялася зробити хлопцеві боляче.

— Вставай, ти ж не вдарився, — тихенько попросила Мері й, не дочекавшись відповіді, зрозуміла, що він її не чує. — Будь ласка… — схлипнула вона, та тільки чайка, перевернувшись у повітрі через голову, відповіла їй протяжливим, журливим криком.

Мері побігла вздовж кабінок вискочила на набережну. Поблизу людей не було, лише кілька чоловік виднілися далеко, аж біля пірсу. Наступними сходами вона знову спустилася вниз і тут побачила жінку, що сиділа в шезлонзі, сховавшись від сторонніх очей за високим хвилерізом. Мері кинулася до неї, але одразу зупинилася: вона впізнала стару жінку, яка відпочивала із заплющеними очима, загорнувшись у поношену хутряну шубу. То була та сама жінка, якій вона строїла міни сьогодні вранці.

Ні, будити її й просити в неї допомоги вона не зможе.

Тихо схлипуючи, Мері пішла назад до кабінки. Хлопець лежав нерухомо. Легенький вітерець ніжно перебирав його м’яке, темне волосся. Руки, мов неживі, лежали на ріні, тонкі пальці скорчилися, одна нога була якось незграбно відкинута, а голова притулена до нижньої сходинки.

Мері опустилася біля нього навколішки. Вона подумала, що слід було б повернути його обличчям догори, йому буде так зручніше, але боялася доторкнутися до нього.

«А що, коли він помер? — промайнула думка. А за нею ще одна: Якщо помер, виходить, я його вбивця».

Обхопивши голову руками, вона опустилася на рінь і • затрусилася в риданні. Потім поквапливо роззирнулася. Ніхто її не бачив. Якщо замкнути кабінку й ушитися звідси, ніхто нічого не знатиме. Вона встигне додому якраз на вечерю і скаже, — якщо, звісно, її запитають, — що вона гралася зовсім в іншому кінці міста, де пляж вкритий не рінню, а черепашками. Тітка Еліс і дідусь їй повірять. Хоч би що вона вигадувала, вони завжди вірили їй.

Але цього разу обдурювати їх не можна. А що, коли хлопчик не помер? Його не можна залишати напризволяще. Вона тихо застогнала й поклала руку на його обличчя. Щока в нього була тепла, а дихання часте, мов тремтіння пташиного крила. Мері підвелася. Всередині відчувалася якась порожнеча, ноги не слухались, ніби належали комусь іншому. Вона знову піднялася сходами на набережну й пішла до пірсу.

Біля пірсу все ще юрмилися люди. Там, мабуть, щось скоїлося, вирішила вона, бо видно було поліцейського, який стояв осторонь і дивився на море. .

Мері пустилася бігти, та за кілька ярдів до поліцейського уповільнила крок, із жахом згадавши про вкрадені шоколадки. А раптом той продавець із ятки помітив нестачу й повідомив про це поліцейського? Може, поліцейський якраз і шукає дівчинку з брудним обличчям і довгим чорним волоссям. Забувши, що перед обідом вона вмилася, Мері дістала носову хустинку і, поплювавши на неї, витерла рот. Потім повагалася якусь хвилю, ковтнула від хвилювання слину, підішла до поліцейського ближче й завмерла.

Натовп за ним порідів, і вона побачила в центрі двох чоловіків, які були тоді в човні разом із хлопчиком. Другий поліцейський про щось розмовляв з ними, а третій тримав їх за руки трохи вище ліктів, що було безглуздо, на думку Мері, бо жоден з них не збирався тікати. Вони здавалися такими засмученими й стурбованими, такими недоречними тут на пляжі в своїх темних костюмах з обшарпаними валізками в руках, що хтось біля Мері сказав: «Бідолашні…» Вона підвела очі на тих, хто стояв поряд, але жоден з них, здавалося, не жалів їх. Всі стояли й дивилися, дивилися з надією в очах, ніби ось-ось мало статися щось надзвичайне.

Одначе так нічого й не сталося. На узбіччі стояла поліційна машина, і, поки Мері пробиралася крізь натовп, ті двоє і один поліцейський сіли в машину й поїхали.

«Цікаво, що вони накоїли? — подумала Мері. — Вони прибули морем, отже могли бути контрабандистами, таємно провозили золоті годинники або діаманти. Або й грабіжниками. Може, той човен, на якому вони припливли, прибуде за ними з наступним припливом, щоб забрати їх та награбоване ними добро туди, де їх не знайде поліція. Якщо вони грабіжники, то зрозуміло, чому вони прихопили із собою хлопця». Вона згадала Олівера Твіста, якого Вілл Сайкс брав із собою, коли йшов грабувати, бо тільки малий хлопчик міг пролізти у вікно й відчинити двері зсередини.

Якщо хлопчик з човна також грабіжник, то немає сенсу просити допомоги в поліцейського. Та й у будь-кого з дорослих…

Мері раптом здалось, що всі дивляться на неї. Вона впірнула в натовп і вперлася прямо в живіт високої, огрядної леді у квітчастій сукні.

— Обережніше не можна?! — кинув докір чоловік цієї леді.

Мері вже хотіла вибачитися, коли раптом помітила за їхніми спинами, по той бік вулиці, Саймона. Він, видно, стояв там давно і, як і всі, спостерігав за тим, що відбувалося, а тепер збирався йти звідси.

Мері обминула огрядну леді і, не глянувши ні ліворуч, ні праворуч — тітка Еліс, мабуть, зомліла б, якби це побачила, — кинулася через дорогу з криком:

— Саймоне! Почекай мене, Саймоне!

Вона вже забула, що він любить командувати й лізти в чужі справи. Пізніше, коли минуло багато часу, Мері подумала, що, очевидно, вже тоді вона знала, що Саймон з тих добрих людей, які завжди в біді приходять на допомогу, хоча звідки їй було про це знати? Вона діяла, не замислюючись, але коли він зупинився й Мері побачила, що він не сам, то не зразу зметикувала, що йому сказати.

— Привіт, Мері! — сказав Саймон, засоромившись на якусь хвилю. Відтак, оговтавшись, додав: — Це моя бабуся. А це, бабусю, моя подруга Мері.

— Привіт, Мері! — Обличчя в Саймонової бабусі було худе, з довгим гострим носом, як у відьми, тільки не злої, а веселої. Вона штовхала поперед себе возика, в якому лежала дитина. Мері впізнала того опецькуватого малюка, якого бачила в манежі.

— Це Джейн, — сказав Саймон. — А нашу новонароджену звати Дженні.

Джейн випустила велику бульку й, коли вона лопнула, засміялася.

— Бідний, нещасний Саймон, — сказала бабуся. — В нього аж чотири сестри. — Одначе, гадаю, він якось виживе.

Саймон глянув на Мері.

— Хочеш завітати до нас? Я бачив, ти приходила, але чомусь не зайшла.

Отже, він тоді дивився у вікно! На якусь хвилю Мері страшенно знітилася, та одразу взяла себе в руки. Найголовніше зараз — залишитися із Саймоном наодинці й розповісти йому про хлопчика. Вона передчувала — й це передчуття дедалі зміцнювалося, — що Саймон придумає, що робити.

Але як залишитися з ним наодинці?

— А й справді, чому б тобі не зайти до нас? — сказала бабуся, всміхаючись, не давши їй можливості відповісти.

Мері не змогла навіть озирнутися, щоб упіймати Саймонів погляд, бо бабуся не переставала розповідати їй про новонароджену, яка важила вісім з половиною фунтів, тобто на два фунти більше, ніж важила Джейн після народження і на три фунти більше за Поллі — Анну, котрі, як близнюки, цілком природно, були менші, а от Саймон усіх їх перевершив: він важив дев’ять фунтів і три унції. І це при тому, що мама в них — мурасі по коліно! — додала вона гордо.

Мері намагалася придумати якусь ввічливу фразу, аби підтримати цю розмову, та марне. Єдине, що їй спало на думку, це спитати в Саймонової бабусі, скільки вона сама важила одразу після народження, але таке запитання їй здалося недоречним.

— Тебе послухаєш, бабусю, то ти просто людоїдка! — сказав Саймон. — Вибираєш, із котрого з нас буде найбільший обід.

— Невихований ти хлопець, — тихо сказала бабуся. Вона повернула возика на моріжок перед «Харбор-в’ю» й почала відв’язувати дитину. — Ходімо додому, моє пташенятко. Час уже пити чай.

— Із смаженим немовлятком під м’ятним соусом, — засміявся Саймон і сказав до Мері: — Ти йдеш? Попити чаю у Трампетів — це ціла подія.

Мері хихикнула й похитала головою:

— Зараз не можу. Я повинна дещо зробити… — Вона безпорадно глянула на Саймона, який підстрибував довкола возика, закочував під лоба очі й чмокав губами. — Сталося щось страшне, — додала вона голосно, щоб він перестав пустувати й звернув на неї увагу.

Та він навіть не глянув у її бік. Він був надто зайнятий собою і своїми дурними жартами.

— У нашому домі не кажуть «що приготовлено на обід?», а кажуть «хто готував?» — пояснив він долаючи сходи попереду бабусі й широко розчиняючи двері.

Проходячи повз нього, бабуся вдала, що дає йому ляпаса, він скорчився від сміху й крикнув Мері:

— Якщо ти не маєш уявлення про наше меню, то скажу тобі, що сендвіч з горіховим маслом ти завжди матимеш.

Мері стиснула зуби: марна справа. Коли людина в такому настрої, слухати її не примусиш.

— Теж мені дотепник знайшовся, — сказала вона. — Містер Мудрій-Розумник!

І вибігла за ворота з пекучими сльозами розчарування на очах. Як вона помилилася, сподіваючись, що Саймон допоможе! Він надто тупий, надто задоволений собою і своєю бридкою сімейкою, щоб турбуватися ще про когось. Тільки час згаяла!

І не тільки свій, ураз промайнула в неї думка. А й час того хлопця. Поки вона бігала, сподіваючись, через свою дурість, знайти допомогу, він міг померти! Не можна було лишати його самого, не подивившись навіть, як він ударився.

Що далі вона бігла, то дужче наростав страх. А коли вже дісталася кабінки, її охопив панічний жах і вона не повірила в те, що побачила. Чи, точніше, в те, чого не побачила…

Кабінка була така, якою вона її залишила: двері відчинені навстіж, сонячне світло заливало приміщення. Але хлопець зник.