Збігло літо

11. «Погода, видно, міняється…»

Мері поклала в сумку фуфайку й два грубих вовняних светри для Крішни. Для себе вона взяла джинси, шкарпетки й черевички, теплу куртку з капюшоном і гребінець. Затим, обережно ступаючи по скрипучих сходинах, спустилася вниз, на кухню, і взяла з комірчини трохи сиру й хліба. Після цього вийшла в садок, щоб сховати сумку в кущах біля воріт.

Було так рано, що по землі ще стелився туман. Стоячи на холодній росяній траві, Мері вирішила, що їй краще поснідати. Вона повернулася в дім, пройшла на кухню, з’їла чотири добрячих шматки хліба з малиновим варенням і поставила на плитку чайник. Муркотів і наспівував бойлер, і вона притулила холодні руки до його теплої труби, облизавши з губів варення.

В її уяві поставали обличчя, чулися голоси.

Обличчя місіс Кервер, гостре, з видовженим підборіддям. Бліде кроляче обличчя тітки Еліс. Місіс Кервер каже: «Брехливе дівчисько! Це вона наговорила їм, ніби вона сирота й живе у злої тітки, не зійти мені з цього місця…»

І розгублене обличчя тітки Еліс повільно червоніє…

Мері тихо застогнала й притислася чолом до труби, аж поки почало припікати.

А може, такої розмови і не буде, подумала вона. Але що їй перешкодить? Хіба що місіс Кервер несподівано помре вночі. Або вранці, коли вона йтиме до них, її зіб’є машина.

Така жінка, як вона, вважатиме за свій обов’язок розказати тітці Еліс, що говорить про неї її племінниця в неї за спиною.

І тітка Еліс повірить, що Мері й справді ненавидить її.

Закипів чайник, і Мері глянула на кухонний годинник. Уже було близько пів на восьму, а місіс Кервер приходить о дев’ятій.

Вона приготувала тацю, ополоснула окропом порцеляновий чайничок й заварила міцний духмяний чай, якраз такий, який любила тітка Еліс, хоча ніколи не заварювала для себе. Вона казала, що нічого витрачати на одну особу цілий чайничок заварки, а дідусеві не можна було пити міцний чай через хворе серце.

Поки Мері несла чай нагору, вона думала про те, що в будинку на диво темно. Вона виглянула у вікно. Від туману не залишилося й сліду.

Тітка Еліс сиділа, зіщулившись, у ліжку, вкривши плечі вовняною шаллю. Її волосся було прибране під сітку.

а два передніх зуби, вставлені в рожевий пластмасовий місток, лежали біля неї в склянці на нічному столику. Мері ввічливо відвела погляд.

— Я вирішила, що вам хочеться чаю, тітонько Еліс, — сказала вона.

— О Мері, голубонько моя… — промовила тітка Еліс і часто-часто закліпала очима, важко дихаючи. «Вона так ошелешена, — подумала Мері, ледь стримуючи сміх, — ніби замість чаю їй піднесли чек на тисячу фунтів стерлінгів».

— Сподіваюсь, я правильно заварила чай, — сказала Мері. — Я всипала п’ять ложечок.

Тітка Еліс налила чаю в чашку. Він був зовсім чорний.

— В самий раз, — сказала тітка Еліс. — Чудово! Чай у ліжко! Яка розкіш! Я почуваю себе королевою Англії.

Мері стояла біля ліжка. Їй хотілося вже піти й водночас хотілося залишитися.

Тітка Еліс виглянула у вікно.

— А де ж сонечко? — сказала вона. — Погода, видно, міняється…

Мері переступила з ноги на ногу.

— Що ж, — усміхнулася тітка, — погожі дні — не вічні. Зрештою всьому настає кінець.

Мері захотілося ще щось сказати тітці, але крім «до побачення» вона нічого не могла придумати, а говорити це зараз і не слід. А через те Мері лишень силувано й ніяково всміхнулася і позадкувала до дверей.

Якусь хвилю вона постояла в коридорі. Очі в неї затуманилися. Чаю вона принесла, а що ще зробити на втіху тітки, не знала.

Треба не забути залишити записку.

Вона дістала записку з кишені й, увійшовши в спальню, поклала її на туалетний столик так, щоб тітка Еліс одразу побачила її, як тільки відчинить двері.

Цей лист вона писала вчора ввечері й довго обдумувала кожне слово, намагаючись якомога точніше висловити свої думки. А тепер, перечитуючи його знову, вона відчула, як сльози навертаються на очі й пощипує в носі. Вона шморгнула носом й так притисла суглоби пальців до повік, що аж іскри посипалися з очей. Їй хотілося лягти на ліжко й завити.

Та замість цього вона ще раз шморгнула носом, окинула поглядом кімнату й вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

— Я втекла з дому, — сказала вона Саймону.

Відповіді не було. Саймон стояв на голові біля стінигрота й лічив:

— Сто шістдесят вісім, сто шістдесят дев’ять, сто сімдесят…

— Саймоне!

— Сто сімдесят три, сто сімдесят чотири…

— Послухай, Саймоне…

Він став на ноги, червоний, роздратований.

— Тільки-но я зосередився, а ти все зіпсувала, — дорікнув він. — Ти повинна була дочекатися, поки я полічу до п’ятисот. Інакше це не вправи.

— Які вправи?

— За системою йогів. Щоб не червоніти й не заїкатися. Я виписав спеціальну книжку. Передовсім слід навчитися зосереджуватися й правильно дихати. Перша вправа — стояти на голові й лічити. Що означають твої слова: «Я втекла з дому?»

— Отже, ти не зосередився? — зневажливо запитала вона. — Коли чув, що я сказала.

— Замовкни!

Він одвернувся від неї і підбив ногою камінець. Його потилиця побагровіла. Саймон підняв камінець, підійшов до виходу з грота й шпурнув його в озеро. Камінець сім разів підстрибнув, налякавши болотяну куріпку, й та злетіла над водою, перебираючи у повітрі червоними лапами.

— Ти хочеш сказати, що житимеш тут?

— Атож.

— Що сталося? Чому ти змінила свою думку?

У неї пересохло в горлі й вона ковтнула слину.

— Учора я про дещо дізналася. Твоя тітка працює у нас. Прибиральницею.

— Я знаю. Світ тісний. — Саймон шпурнув другий камінець, але він підстрибнув над водою лише двічі. — Хай йому біс! — буркнув Саймон.

— Що ти сказав?

— Я сказав, що знаю. Частіше мий вуха, коли погано чуєш. — Його власні вуха густо почервоніли, й він додав удавано байдужим тоном: — Увечері, напередодні нашого приїзду сюди, тітка була в нас і розказала, що до її хазяйки приїхала племінниця на ім’я Мері. Їй дванадцятий рік. Я задав їй кілька запитань. Не дуже багато, просто щоб пересвідчитися.

— Уявляю, що вона про мене наговорила.

— Авжеж, — усміхнувся Саймон, та, перехопивши її погляд, одразу став серйозний.

— Чому ж ти мені не сказав? — сердито запитала вона.

— Я вважав, що так буде краще, — Він набрав пригорщу гравію і шпурнув його в озеро. — По-перше, ти могла подумати, що я намагаюсь тебе викрити.

— Он що, — принижено сказала Мері. — Авжеж, я розумію.

— А я і не збирався тебе викривати, — вів далі Саймон. — Вона зайшла до нас випадково. І я жодним словом не обмовився, що знаю тебе.

— А тепер вона знає. Я зустріла її на пошті разом з Поллі-Анною. Це було жахливо.

На згадку про цю жахливу зустріч вона відчула себе так, ніби на неї наринула морська хвиля. Їй навіть здалося, що вона ось-ось потоне під нею. Мері сіла, прихилившись до стіни гроту, й уткнула обличчя в долоні. Сльози текли крізь пальці.

— Вони сказали їй, що я сирота, що я голодую, а тепер вона передасть усе це тітці Еліс і… і… О, краще б я вмерла!

Вона чула, як під ногами в Саймона шурхотить гравій. Потім шурхіт припинився, тільки долинав плюскіт води в гроті. Він пішов, залишивши її саму.

А Мері все плакала й плакала і не могла зупинитися. Ніби десь усередині в неї прорвалася гребля і потік води ринув крізь очі, ніс і литиметься доти, поки виллється до решти. Її руки стали вогкі, немов губки, що увібрали в себе воду, а голова, здавалося, набубнявіла й збільшилася вдвічі.

— Мері! — сказав Саймон. Він намагався відірвати її руки від обличчя. Вона відвернулася й сказала крізь сльози:

— Облиш мене!

Він намагався посадити їй на коліна живий пухнастий клубок.

— Ноакс!

Вона схопила кота й притулилась до нього обличчям. Але той почав відчайдушно вириватися з рук, дряпатися, й Мері змушена була його відпустити.

— Усі мене ненавидять. Навіть Ноакс.

— Це тільки тому, що я його впіймав, — сказав Саймон. — Адже ти знаєш, що він не любить, коли його ловлять і беруть на руки. — Він помовчав. — Мені піти?

— Так, — сказала Мері й осіклась. — Тобто ні.

Саймон насупився і присів навпочіпки поряд неї. Вони обоє мовчали. За хвилю Ноакс сам підійшов до Мері й потерся об її ногу.

Вона не чіпала його, а він терся об неї і муркотів.

— Він так робить, тільки коли з тобою. Будь ласка, Мері, перестань плакати.

— Я вже не плачу. Я тільки трохи розкисла. Розкисла і розм’якла, як гумова грілка, коли з неї виллють гарячу воду.

— Це тому, що плакала. Після сліз завжди так.

— Я рідко плачу. А якщо по правді, то не плачу ніколи.

— Нема чим пишатися. Всі люди плачуть. — Саймон шпурнув камінець у протилежну стіну грота. Камінець дзвякнув об кришталики і впав в озеро. — А чому ти повинна бути не така, як усі люди?

— Я не хочу, аби вони бачили, що мені погано. А коли плачеш, одразу видно.

— Хто це — вони?

Мері не відповіла.

— Ти маєш на увазі тітку й дідуся?

Мері похитала головою. Шлунок у неї немов зав’язало у вузол. Вона несподівано вибухнула:

— А якби твої батьки були постійно у від’їздах, ти хотів би, щоб хтось бачив, як тобі від цього погано?

— А тобі погано? — Він почервонів. — Пробач. Мені тітка розказала. Але я не хочу лізти не в свої справи.

— Все гаразд. — Мері на хвилю задумалась. — Ні, мені не погано, — здивовано призналась вона. — Раніше було погано, а тепер ні. — Вона відчула полегкість на душі, немов вузол усередині в неї несподівано розв’язався. — Тепер усе зовсім інакше. Я не знаю навіть чому. Відтоді, як з’явився Крішна й ми опинилися на острові. А куди він подівся? Я його не бачила з самого ранку.

— Горіхи збирає, — відповів Саймон. — Цей хлопець тільки й думає, як би напхати своє черево.

Крішні так і не вдалося назбирати багато горіхів. Він наповнив всього один невеличкий казанок і тепер сидів біля нього, підібгавши до грудей коліна.

— Мене нудить, — поскаржився він.

У нього був хворобливий вигляд. Обличчя набуло землистого кольору.

— Вчора ввечері ти з’їв надто багато сардин, — сказав Саймон. — Я тебе попереджав.

— Мені холодно, — знову поскаржився Крішна.

— Не може бути. Щоправда, погода трохи змінилася, але зараз не холодно. Просто сонце сховалося за хмари. Побігай, зігрієшся.

— Я нездужаю.

Він здавався маленьким і нещасним. Мері присіла біля нього.

— Я принесла тобі фуфайку і гарні вовняні светри. Вдягнися, тобі одразу стане краще.

Та навіть у застебнутому на всі гудзики светрі і теплій фуфайці він не переставав тремтіти від холоду.

Усе це просто дивувало, бо хоч сонця і не видно було, повітря помітно потепліло. Небо заволокло темними пухнастими хмарами, що спускалися аж до верхівок дерев і, здавалося, не лише сховали сонце, а й заглушили всі звуки. Замовкли птахи, і коли якась дика качка злетіла з озера, то діти аж здригнулися — так голосно лопотіла вона крильми. Птаха залишила за собою на воді кола, та вони невдовзі зникли, й коричневе озеро знову застигло в нерухомості. Його непрозоре плесо не віддзеркалювало нічого. Змінилося навіть саме повітря. Воно було так напоєне вологою, таке вогке й густе, що здавалося, його можна було черпати ложкою. На обличчях у дітей проступив піт і вже не просихав.

Обідати їм не хотілося. Просто ліньки було від задухи. Мері та Саймон трішки перекусили, але Крішна зовсім нічого не їв Він лежав, зібгавшись калачиком, і, видно, задрімав.

— Перехвилювався вчора, — промовив Саймон. — Спочатку він допався до сардин. Потім мені здалося, що я почув голос лисиці. І повів його подивитися на неї. Адже він ніколи не бачив лисиць, і я подумав, що йому буде цікаво.

— Знайшли її?

— Ні. Зате побачили, як полює на здобич Ноакс. Припаде на лапи й повзе, звиваючись, а тоді раптом — стриб! Хижак. Ми, правда, жертву його не бачили, але чули крик. Крішні, по-моєму, це не сподобалося. Він не любить, коли вбивають. Через те він довго не спав.

— Мені гаряче, — сказав Крішна.

Саймон встав.

— Піди краще в грот і виспись там. — Він приклав руку до чола Крішни, й на обличчі в нього відбився здивований вираз. — Звичайно, буде гаряче, — одразу знайшов що відповісти він, — коли ти нап’яв на себе стільки одежі! І светри, і фуфайка — ніби тут Північний полюс! Ти що, з глузду з’їхав?

Він говорив тим стурбованим тоном дорослого, якого Мері давно вже від нього не чула. Цікаво, чи й справді Саймон захвилювався? Та якщо й захвилювався, однаково він не сказав більше нічого, а лишень відвів Крішну в грот, повернувся, витираючи з чола піт, і запропонував викупатися в озері.

— Це найкраще, що ми можемо зараз зробити, — пояснив він.

Вода була тепла, як у ванні. Плавати було ліньки, й вони, лежачи на спинах, тільки спроквола ворушили руками, а невидима течія поступово зносила їх на середину озера. Волосся прилипло до обличчя Мері, немов водорості, лоскотало рот, але вона лінувалася відкинути його назад. Замість цього вона перевернулася на живіт і розплющила у воді очі. В сонячний день можна було розгледіти цілі плантації водоростей, схожих на казковий підводний ліс, у вітті якого замість пташок таїлися рибки, а одного разу вона бачила, як дев’ять великих форелей — вона їх точно перелічила — причаїлися в неглибокій ямці на дні озера й лежали собі нерухомо, і Мері вирішила спіймати їх, та спроба виявилася марною… Але сьогодні під водою нічого не видно, лише густий брунатний морок, ніби хтось узяв величезну ложку, зачерпнув нею з дна мул і розмішав його, перетворивши воду на суп. Затамувавши подих, Мері пливла обличчям донизу, аж поки торкнулася руками килима кучерявих водоростей, що вкрили частину плеса. Тоді підвела голову й, хапаючи ротом повітря, почала роззиратися, шукаючи Саймона.

Його не було видно ніде. Небо геть почорніло, й кругом було так темно… Не тільки Саймона, а й берега не видно…

Спалахнула блискавка. То був не просто миттєвий зигзаг, а суцільне сліпуче сяйво, ніби хтось увімкнув електрику. І тут вона побачила Саймона, що висунув з води голову, немов тюлень.

— Саймоне! — гукнула вона, але у відповідь лише загуркотів грім, та так, що, здавалося, розкололась земля.

У цілковитій темряві вона попливла в той бік, де бачила Саймона, але цієї миті знову спалахнула блискавка, яка, здавалось, вдарила у воду. Мері побачила, як, вигнувшись, загойдалися водорості, немов дерева у пориві ураганного вітру, хоча на поверхні води не було хвиль, а рододендронові кущі на острові, вибілені світлом блискавки, здавалися вирізьбленими з каменю.

Саймон щось крикнув. Їй здалося, ніби він вигукнув: «Чудова гроза!», але слова його потонули в гуркоті грому, що прокотився над ними, й раптовому шумі дощу. Білі струмені затарабанили по воді, немов били сталевими прутами по товстому склу. Мері пливла ніби крізь водоспад, а коли дісталася до Саймона, щось так ударило їй у щоку, що вона аж зойкнула.

— Град, — сказав Саймон.

І вона побачила, як довкола виляскують крижані кулі; пробиваючи у воді круглі, акуратні дірочки.

Вони допливли до гроту, біля якого подряпали коліна об встелене гравієм дно, вповзли в печеру, знеможено вляглися на долівці, задивившись на грозу. У світлі блискавиць град був схожий на завісу з діамантів, що падали у воду.

— Моєму дядькові Хорейсу одного разу блискавка вдарила просто в машину, — сказав Саймон. — Він каже, що все довкола зробилося блакитним і запахло морськими водоростями.

— Водоростями? — здивувалася Мері.

Вона вся тремтіла від холоду, і Саймон кинув їй свою сорочку.

— Витрись, — сказав він, але сорочка була волога, ніби вона висіла над парою.

Вони одяглися, та однаково відчували себе так, ніби й не вилазили з води.

— Треба попідстрибувати, — сказав Саймон.

Але зробивши дві-три вправи, вони здалися і, всівшись поряд, дивилися, як підстрибує над озером блискавка — так підстрибує камінець, коли його пустиш низько над водою, — і чекали, поки після блискавки вдарить грім. Розкоти грому стали такі оглушливі, що, здавалося, неможливо було почути не лише одне одного, а й узагалі жодного стороннього звуку. І коли до них долинув протяжливий таємничий крик, вони заціпеніли від страху…

— Це Крішна! — вигукнув Саймон і кинувся до кам’яних сходів.

Але, як з’ясувалося, той жахливий крик ішов від Ноакса. Коли блискавка освітила приміщення, вони побачили, що Крішна як лежав, так і лежить на листі папороті, натягнувши на голову спальний мішок, а Ноакс, немов тигр, вистежує здобич: хвіст стирчить трубою, шерсть наїжачилася, одне око хижо виблискує. Коли Мері нахилилася, щоб погладити його, він вигнув спину дугою і, задкуючи, так закричав, що у неї аж кров похолола в жилах, а потім кинувся навтікача. Саймон схопив Мері за руку.

— Хай біжить, а то він тебе подряпає. Він полює…

В цю мить так ударив грім, що, здавалося, десь розтрощилася скеля. Коли гуркіт, прокотившись по гроту, стих, знову почулося пронизливе завивання Ноакса. Кіт віддалявся від них, і виття слабшало.

А поряд плакав Крішна…

Вони опустилися біля нього на коліна. Саймон відгорнув спальний мішок, а Мері обняла Крішну і, поколисуючи його, примовляла:

— Все гаразд… Усе гаразд… Це тільки гроза…

Але він усе плакав і плакав, корчився на листі папороті й підтягував коліна до грудей. А коли притиснувся до неї головою, вона відчула, що чоло в нього горить вогнем.

— Саймоне, він плаче не через те, що боїться грози. Він хворий. Він гарячий, мов жар. Крішно, любий, що в тебе болить?

Крішна простогнав щось у відповідь. Що саме — Мері не розчула.

— Здається, шлунок, — сказав Саймон. Він обережно помацав йому живіт. — Дивно. Доторкнись…

Живіт у Крішни випирав з-під ребер — тугий і круглий, мов футбольний м’яч. Мері доторкнулася до нього, і Крішна скрикнув.

— Може, він з’їв щось погане, — висловив припущення Саймон. — Може, це від ягід? Добре було б, якби він вирвав. Якщо засунути йому пальці в рот… або полоскотати в горлі гілочкою папороті…

— Фу, бридко! — скорчила гримасу Мері.

— Зараз не час бути бридливим. Ми мусимо щось робити.

Блискавка освітила приміщення. Спалах був уже не такий яскравий, як попередні, але Мері встигла побачити біле, мов крейда, обличчя Саймона.

— Ти що, хочеш, щоб він помер?

Останнє слово луною відгукнулося в печерах і коридорах грота, а за нею знову прокотився гуркіт грому, хоча вже меншої сили і схожий більше на оглушливий стогін. Ніби раптом зітхнула втомлена земля.

— Гроза минає, — сказав Саймон, глянувши вгору. І як тільки він це сказав, крізь маленьке віконце просочилося слабке світло. Звичайне денне світло.

— Я помру, — раптом сказав Крішна й аж зойкнув від страху. — Я помру.

— Ти не помреш, не бійся, — заспокоювала його Мері, притискуючи до себе. І, люто зблиснувши очима на Саймона, додала: — Ти не слухай його.

— Ой, болить, — простогнав Крішна. — Мері, будь ласка, допоможи мені.

Він перевернувся на бік і сховав голову в коліна. Мері затулила руками йому вуха й глянула на Саймона:

— Їдь по тітку Еліс. Вона була колись медсестрою і знає, що робити.