Злий

ЧАСТИНА ДРУГА

Довгий ряд автомашин стояв біля бензозаправної станції на Польній. За невеличким «Оппелем» великий «ФС Люблін», за схожою на качку машиною «ІФА» стрункий «Стар-20», за міцною «Варшавою» чорний «Шевроле де люкс». Шофери посідали на приступки машин і з смаком курили. Був погожий кінець березня, першим легким подихом весни війнуло у Варшаві.

— Ну й що? — спитав замурзаний хлопець з солом’яного кольору волоссям. — Знов щось?

— Нічого нового, — відповів немолодий сивуватий чоловік у лиснючій від мастила кепці. — Відколи трапилась ота історія на Садибі, у нас нічого нового…

— Чекай, чекай, побачите, — заявив, підходячи, високий худий шофер у розстебнутому кожусі, — не тут, то десь в іншому місці. Побачите…

— Що це за номер? — наблизився до розмовників кремезний шофер у комбінезоні, — я був тоді, коли сталося оте побоїще на розі Відок і Кручої… Що це за номер?

— Холера його знає… — схилившись над мотором, відказав шофер у формі якогось міністерства і повстяних черевиках.

— Але ж фраєри не перестають нападати, — знов обізвався солом’яноволосий хлопець. — Аж страшно їздити вночі!

— Страх — це дурниці, — заперечив шофер у комбінезоні. — Як встигнеш схопити ключа, то не загинеш. Аби тільки вхопити.

— Чому фраєри? — сказав з викликом немолодий шофер. — Звідки ти знаєш, що фраєри? Звідки ти знаєш, скільки їх там?

— Багато, — мовив худий у кожусі. — Напевне, багато. Адже чути то тут, то там… То під Варшавою, то в місті…

— Поки що шоферів не чіпають, — сказав кремезний у комбінезоні, — але як чіпатимуть, доведеться порадитись. Спільно, — це єдиний спосіб…

— Холера його знає, що це за спосіб та який спосіб, — відповів шофер в уніформі. — Нічого не знаєш, це найгірше.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Півкіла цукру, чотири яйця і вівсяні пластівці, — попросила жінка біля прилавка. — Пані, дорога моя, ціп міліції—воно хіба що на ліки, — повернулась вона до сусідки.

— Що там таке знову, кохана пані Ковальська?

— Та знову, знов на Маримонтській.

— Що скажете, пані Ковальська?

— Як дасте мені десять грошів, то дам цілого злота…

— Ось, ось, золотенька моя. А що на Маримонтській? — Хто далі, прошу?..

— Дайте, будь ласка, пані, оцту, дріжджів і порошок для печива…

— Я аж боюся сина пускати, пані дорогенька!

— А скільки ж вашому синкові?

— Двадцять шостий минає, але така якась дитина, нікому не поступиться, тільки б усе сперечався, кидався б у вічі…

— А що там на Маримонтській, пані Ковальська?..

— Та приїхали, побили, покатували та й поїхали.

— А скільки ж їх було?

— Та, мабуть, душ з тридцять.

— Для мене п’ять кубиків Маггі, панно Зосю…

— Дайте, пані, дрібні, бо не матиму здачі.

— А хто їх бачив, цих тридцятьох?

— Ніхто. Приїхали й поїхали.

— І кого це так? Ожехощаків, пані, знаєте? Такі гарні хлопці із сьомого номеру, на Колекторській!

— Гарні вони, гарні, але добре, що їм хоч раз хтось по морді дав… Мого швагра торік мало не забили, паскудники.

— Але ж все одно діти — звідси, з Маримонту, пані Блащикова, як так можна казати? Міліція над ними змилувалась, бо їх побито, а ви їм лиха бажаєте.

— Такий спокійний район був цей Маримонт, а тепер чужі паскуди приїжджають і б’ються!

— Спокійний, спокійний… Як це ви такі дурниці кажете, пані Ковальська, добре мені, спокійний район, як карета швидкої допомоги вісім разів приїжджала останнього тижня…

— Півчвертки масла, панно Зосю, і гірчицю.

— Тільки дрібні, прошу, бо я з цією здачею нічого не вдію…

Поручик Міхал Дзярський дивився на дахи з вікна своєї службової кімнати. Був непривітний, але ясний, вітряний ранок. З будинку Команди міліції видко було Арсенал, вулицю Длугу, ріг Бєлянської і славнозвісну криницю «Груба Каська» з мідним стовпчиком і такою ж кулькою нагорі.

Поручик Міхал Дзярський був щуплий, невисокий, трохи худорлявий чоловік. У нього було дрібнорисе, сухорляве обличчя з темними вусиками і бистрі, проникливі очі. Кінець кінцем, він міг з успіхом не привертати нічиєї уваги. Коричньовий вельветовий піджак з універмагу і звичайнісінький галстук дозволяли йому довго залишатися непоміченим в усіх публічних місцях.

Дзярський відвернувся і пішов до письмового столу. Кімната була велика, охайно прибрана, досить порожня. Крім письмового столу, стояв у ній столик і три кострубаті стільці. На меншому столику стояли чотири телефонні апарати, на стіні висів великий план Варшави.

У двері постукали, й до кімнати зайшов плечистий старший сержант у мундирі, з грубо вирізьбленим обличчям; під пахвою він тримав картонну папку.

— День добрий, сержанте Мацєяк, — мовив Дзярський. — Що нового?

Сержант виструнчився.

— Доповідаю, громадянине поручику, що я вже закінчив.

— Що ж ви закінчили?

— Мою систему, громадянине поручику.

Дзярський непомітно посміхнувся.

— Покажіть, — мовив він.

Мацєяк поклав біля Дзярського рожеву картонну папку і став поруч. На папці був каліграфічний напис: «Система повідомлень про порушення порядку. Проект опрацював старший сержант Мацєяк».

Дзярський розкрив папку: педантично вимальовані креслення й таблиці, плутанина червоних, зелених і блакитних ліній, назви: «Сигналізація про бійки», «Сіть повідомлень про вуличні скандали», «Облік чіплянь до прохожих, лайок та порушень громадського спокою», «Запобіжні заходи проти пияцтва».

Дзярський уважно переглядав, стримуючи усміх. «Цінне те, — подумав він, — що Мацєяк поєднує в собі запал у боротьбі за корисну справу з нахилом до солідного канцеляризму. Не відкидаймо класифікаторів, у нашій праці й так досить імпровізації».

— Не погано, — промовив Дзярський, — тільки мало реально. Принаймні поки що, сержанте Мацєяк.

— Чому, громадянине поручику? — Мацєяк нахмурився. — Засобів, які ми маємо в цю хвилину, невистачає для такої широкої кампанії. Це дуже сумно, але у нас мало людей. Ми повинні діяти інакше.

Дзярський запалив цигарку.

— Сідайте, — наказав він. Мацєяк сів. — Сам принцип вашої системи — правильний, але поки що ми не можемо її реалізувати.

— Я так радів, коли мене призначили до вас, громадянине поручику, бо я вже давно цікавлюся цією проблемою. Мені здається — це дуже важливо, щоб люди жили, працювали й відпочивали в спокої.

— Я радий, що ви так думаєте, — усміхнувся Дзярський. — Перед нами велика й складна кампанія. Я теж маю намір боротися за спокій у цьому місті, за те, щоб перемогла атмосфера доброго співжиття між людьми, скрізь: на вулицях, у трамваях, у кінотеатрах і на стадіонах. Але бачите, тут потрібні поки що інші методи. Численні випадки безкарного хуліганства, які ми реєструємо останнім часом, вимагають іншого підходу, не лише сигналізації про п’яні скандали. Це справа набагато складніша, й її треба добре дослідити.

— Звичайно, — згодився Мацєяк. — Що ви, громадянине поручику, доручаєте мені сьогодні?

— Приготуйте зізнання лікаря Гальського та інших лікарів швидкої допомоги, добре? Ага… прошу налагодити постійне чергування у швидкій допомозі. Один з наших людей мусить з сьогоднішнього дня їздити в їхній машині на місце кожної події.

— Слухаю, громадянине поручику, — відповів Мацєяк.

— І ще, — згадав Дзярський. — Я б хотів мати детальний звіт з відділу дорожніх комунікацій про зареєстровані останнім часом приватні англійські автомашини таких марок: «Аустін», «Морріс» і «Хільман».

Так точно, — повторив Мацєяк, записуючи.

Дзярський підвівся.

— Поки що бувайте, сержанте, — мовив він з усміхом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О четвертій годині Дзярський замкнув кімнату на ключ, одяг сіре осіннє пальто й синій капелюх і залишив будинок Головної команди міліції. Пройшов Длугою до площі Красінських і далі, до Фрета, звідти Мостовою, серед недавно відбудованих стародавніх кам’яниць та щойно початих будівель, на вулицю Широкий Дунай і, нарешті, переступив поріг невеличкого ресторанчика на розі, під назвою «Рицарський». Там Дзярський сів на незручний ослінчик у невеличкій залі з низьким склепінням і замовив фляки та шматок м’яса з хріном. Потім витяг з кишені кілька сторінок, надрукованих на машинці, і став перечитувати. Закінчивши, він півголосом мовив:

— Добре… — і з задоволенням поплескав величезний рицарський панцир, який стояв поруч. Глянув на годинника і взявся до страв. Кельнер скоса зирнув на сторінки, що лежали на столі. «Звіт про діяльність правління Варшавського філателістичного товариства», прочитав він.

Журналіст Едвін Колянко перейшов ринок Старого Міста. На хвилину він затримався біля вузької, високої кам’яниці, і зараз же зайшов у її вестибюль крізь вузьку муровану браму з дугуватим склепінням.

В першій кімнаті стояла чорна шафа, формою схожа на замок, і висіли оздоблені вітрини з червоного дерева. Під склом вітрин лежали поштові значки найрізноманітніших розмірів, ґатунків, взірців і кольорів, акуратно розташовані, наклеєні, з підписами внизу. В кімнаті повно було людей, які жваво розмовляли між собою. Ніхто не зважав на вік розмовника: немолоді, огрядні добродії обмінювались зауваженнями з одягненими в підкачані штанці хлоп’ятами.

Колянко протиснувся до сходів у глибині: з дубової темної стелі над ними звисала мідна бляха з польським орлом. На сходах також було повно людей. Хтось торкнув Колянка за рукав.

— У вас, пане, з собою ваш кляссер? — почув він поруч молодий голос. Зовсім юне, може чотирнадцятирічне обличчя допитливо вдивлялося в нього косими очима з-під дротяних окулярів.

— Що? — спитав розгублено Колянко, — що я маю?

— Аах… — мовив хлопець, — пробачте. Я думав, ви — філателіст. Бачу, ви тут уперше, думаю: «Якийсь новачок, треба підскочити, може, владнаємо якусь справу, обмін, чи що». Розумієте, пане…

— Розумію, — відповів Колянко, потираючи підборіддя. — Чекай… — додав він швидко; його осяяла раптова думка. — Ти любиш тістечка?

— Люблю, — байдуже відповів хлопець у дротяних окулярах, — але що з того? Та зрештою це неважливо. Важливо інше — серії марок та етикетки. Ось що зараз мене цікавить.

— Шкода, — зітхнув Колянко, — в мене зараз стільки тістечок, що хтозна, як з ними впоратись.

Хлопець провів рукою з брудними нігтями по прилизаному їжачку волосся.

— Так, — замислено мовив він, — доведеться повести вас по виставці…

Обидва зійшли нагору.

— Як тебе звуть? — спитав Колянко.

— Васяк. Анзельм Васяк. За хвилину офіціальне відкриття виставки, — додав хлопець.

— Знаю, — відказав Колянко, — тому я сюди й прийшов…

— Прошу, панове! — залунав у глибині зали тремтячий старечий голос. Всі повернулися до невисокого добродія з виглядом професора-пенсіонера.

— Ювілейну виставку Варшавського філателістичного товариства оголошую відкритою.

— Хто це такий? — спитав Колянко.

— Це наш голова, — відповів Анзельм Васяк з гордістю й любов’ю в голосі.

— А цей пан поруч, у коричньовому піджаку? — знову запитав Колянко з несхибним інстинктом.

— Це паш скарбник, пан Дзярський. Чудовий знавець проблематики зубцювання.

— Чого?.. — перепитав Колянко. Він подумав: «Може, це інший Дзярський? Дзярський-педіатр?»

— Зубцювання… — повторив Анзельм Васяк. В голосі його зазвучала зневага.

— Анзельме, — з полегшенням мовив Колянко. — Прийди ось на цю адресу, і тістечка чекатимуть на тебе. А зараз бувай здоров. Хочу побути на самоті — після стількох нових вражень треба заспокоїтись… Ага, — додав він, подаючи Анзельмові свою візитну картку з адресою редакції, — про це — ні мур-мур. Я хочу зберегти своє інкогніто… — Він залишив Анзельма, охопленого побожним подивом.

Увагу журналіста на хвилину прикував міцно збудований молодий чоловік середнього зросту, з книжкою під пахвою, у визивно-клітчастому пальті з широкими плечима. Із складок яскравого шерстяного шарфа випиналася груба, засмагла потилиця, від усієї його постаті віяло напруженою, конденсованою силою. Найяскравішою рисою його обличчя був зламаний по-боксерському ніс, без сумніву перебитий колись на рингу. Невеличкі темні очиці з захопленням вдивлялися в переповнені філателістичними чудесами вітрини.

— Щиро перепрошаю! — вигукнув Колянко, незручно повернувшись та щосили штовхнувши когось просто в голову. — Пробачте мені, пане… сто разів прошу пробачення. Тут так тісно.

Потерпілий спокійно підняв з підлоги свій старомодний капелюх-котелок.

— Нічого, — посміхнувся він. — Трапляється. «Бідний філателіст… — співчутливо подумав Колянко. — Яка характерна постать: твердий котелок, напевне гутаперчевий комірець з ріжками, сак-пальто з оксамитовим коміром, парасолька… Класичний взірець бухгалтера і філателіста».

— Буває, — повторив той, старанно обтираючи рукавом пил із свого старомодного капелюха, — тут нема про що говорити, прошу пана.

На жовтому, наче вирізьбленому із слонової кістки обличчі з розумними чорними очима був вираз невимушеної чемності. Він ще раз уклонився Колянкові, одвернувся і вільною ходою рушив між відвідувачами й вітринами.

«Котелок? — замислився Колянко. — Хто сьогодні носить такі капелюхи?»

Дзярський поволі йшов вздовж вітрин. Він був сам. Колянко трохи наблизився до нього.

— Цікаво, — мовив він, наче сам до себе, зупиняючись поряд з ним. Дзярський глянув на нього прихильно.

— Ви маєте на думці оті серії тематичних альбомів? — спитав він.

— Так, — відповів Колянко з притиском. — Які імпозантні альбоми!

Дзярський пильно глянув на нього, й Колянко відчув, що втрачає грунт.

— Я початкуючий філателіст, — обізвався він невпевнено.

«Ніякий він не філателіст…» подумав Дзярський, чемно намагаючись його обминути.

— Щиро перепрошаю, пане, — знов заговорив Колянко. — Я б хотів дещо спитати у вас про зубцювання…

— Слухаю, — всміхнувся Дзярський. — Що вас цікавить?

— Бачте, у мене вдома є марка з Нової Гвінеї, — імпровізував Колянко, — і мене турбує, чи зубцьована вона так як слід…

— Чи має вона зубцювання лінійне, гребінчасте, скринькове, рамкове чи хрестове? — спитав серйозно Дзярський.

— Здаюсь, — застогнав Колянко. — Досить з мене…

Дзярський чемно всміхнувся, злегка вклонився і приєднався до однієї з груп, де чути було жваві суперечки. За хвилину він почав прощатися. Колянко зійшов слідом за ним униз. Тут Дзярський на мить зник в одній з клубних кімнат. Біля чорної шафи стояла якась скромно одягнена жінка з білявим хлопцем.

— Що ж ми купимо? — спитала жінка в хлопця.

— Кляссер. Справжній кляссер… — шепнув мрійно хлопець.

— Прошу один кляссер, — звернулась жінка до продавця. Продавець вийняв великий червоний блокнот із сторінками, обклеєними смужечками тоненького, прозорого целофану. Хлопець жадібно потягнувся до нього. «Оце й є кляссер», подумав з жалем Колянко.

— Радий? — спитала скромно одягнена жінка. Хлопець не відповів. Він тільки глибоко зітхнув, як людина, свідома свого щастя.

З клубної кімнати вийшов Дзярський, перейшов залу й попрямував на вулицю. Колянко рушив слідом. Десь на Ринку він наздогнав його.

— Вибачте, пане, що я вас турбую… — почав він. Дзярський бистро глянув на нього. Це був зовсім інший погляд, ніж там, на виставці.

— Слухаю вас.

— Я б хотів з вами поговорити, пане поручику.

На обличчі Дзярського не здригнувся жоден мускул.

— Преса — це велика сила… — поволі проказав Дзярський, і Колянко зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж глини, як і він сам.

— Якщо вже ми стільки сказали одне одному, — Колянко чемно всміхнувся, — не бачу причин, чому б нам не почати розмови з взаємною пошаною.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Несподівано Колянко сказав:

— Я не повинен питати, але мене страшенно кортить…

— Слухаю вас…

— Визнаю свою першу поразку, — обережно заявив Колянко. — Звідки ви, пане, взнали, що я — журналіст?

— Я обрав тільки найкращу для вас можливість, — байдуже відповів Дзярський. — Якби обрав іншу, мені довелося б говорити з вами інакше.

— Все в порядку. Стан збройної готовності — чудовий початок дружби.

Вони вийшли на Краківське Передмістя.

— Чи ми повинні зайти до кав’ярні? — сухо спитав Дзярський.

— Думаю, що цього не пощастить уникнути. Знаю одну поблизу, де в цю пору порожньо й затишно.

— Хіба такі є в центрі?

— Є одна. Як бачу, ви не дуже полюбляєте популярність…

Дзярський не відповів. Вони перейшли на той бік вулиці, і Колянко зупинився на розі біля входу до «Брістолю», біля Карової.

— В цю пору, — обізвався Дзярський, — ми не знайдемо нагорі місця.

— Однак ви добре орієнтуєтесь, — ущипливо всміхнувся Колянко. — Але ви напевне не знаєте, пане поручику, що відкрита ще одна зала, внизу.

Вони увійшли до вестибюля, звернули праворуч і по кількох приступках зійшли вниз.

Тут справді було досить порожньо й затишно. Кілька немолодих добродіїв гомоніли вглибині, над кількома столиками стирчали палки з газетами. Де-не-де виднілися обличчя в окулярах або срібні зачіски немолодих жінок. За сусіднім столиком з газетами сидів хтось, закрившись розгорнутим аркушем газети «Жицє Варшави».

— Що для вас, панове? — спитала рожевощока, пухкенька офіціантка в білому фартушку й чепчику,

— Дайте мені віденський сирник, кави й содової води, — замовив Колянко.

Дзярський замовив півсклянки чорної кави.

— Чим можу служити, пане редакторе? — спитав він тоном холодної, обережної чемності.

Колянко з хвилину тарабанив пальцями по краєчку поцяткованого блакитними жилками столика. Нарешті він мовив:

— Моє прізвище — Колянко. Едвін Колянко.

— Я вже догадався про це. Вже давно хочу познайомитися з вами, пане.

— Дуже радий. Тим більше, що я збирався запропонувати вам спілку.

— Чим може бути корисний скромний офіцер міліції славетному журналістові? Я, звичайно, дуже радий, але боюся, що, можливо, така почесна пропозиція зроблена мені незаслужено або через якесь непорозуміння…

— Ні, — спокійно відповів Колянко. — Я знаю напевне, що ні.

Очі Дзярського глянули гостро й неприязно. Поручик зрозумів, що натрапив на людину, зліплену з такої ж самої глини, як і він.

— Добре, — згодився він. — Не будемо про це говорити.

— Як так? — рішуче заявив Колянко. — Ми повинні про це говорити і будемо говорити. Хіба що ви встанете і мовчки залишите кав’ярню. Але це, — всміхнувся Колянко, — було б нечемно…

Палка з газетою «Жицє Варшави» за сусіднім столиком здригнулася і непомітно відсунулась. Якщо за газетою ховалася людина, то вона в цю хвилину силкувалася гарячково, але непомітно, присунутися якнайближче до Дзярського й Колянка.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Пане журналісте, — рішуче сказав Дзярський, — прошу мені ясно й відверто сказати, чого ви хочете та чим я можу бути вам корисний? Коли виявиться, що це можливо — постараюся здійснити ваше бажання.

— Добре, я вам скажу. Ні, швидше запитаю вас, що ви знаєте про напади на людей та скандали, які останнім часом трапляються у Варшаві дедалі частіше та в яких потерпілими є суб’єкти, відомі самі як хулігани або принаймні як громадяни з дуже сумнівною репутацією,

Дзярський засміявся. «Іде на відвертість», подумав він не без тривоги.

— Про це говорять у місті, — відповів він ухильно. — Кажуть різне. Але не туди прямуєте, любий пане Колянко. Ми не можемо знайти спільної мови, от що найгірше. Ви ж повинні зрозуміти, дорогий пане журналісте, що ми не можемо розмовляти відверто, і того, що мені відомо, я вам не скажу. Нас відокремлює специфіка наших професій.

— Або, — промовив Колянко тихо і впевнено, — це означає, що ви, пане, знаєте стільки ж, як і я, тобто майже нічого.

«Він має рацію… — подумав з люттю Дзярський, — виграв! Якби я щось знав — то намагався б переконати його, що розмовляю з ним відносно щиро. Це була помилка».

— Згода, — спокійно кивнув він, — на цьому припинимо обговорення цієї теми.

— Ні. Порадимося ще про близьке майбутнє. Мабуть, ви передбачаєте, так само, як і я, що незабаром стануться досить значні події. Якась кампанія-відповідь…

— Відповідь? — здивувався Дзярський. — Чия, кому?

— Варшавського хуліганства своєму переслідувачеві й мучителеві. Це не такі люди, які могли б подарувати свою кривду із сльозами каяття на очах.

— Дурниці,— відповів Дзярський роздратовано. — Ми в міліції називаємо це взаємними розрахунками злочинного світу. Оскільки хуліганство — це явище суспільне, що виникає здебільшого стихійно, важко припустити, щоб воно могло організувати якусь обмірковану, широко сплановану кампанію. Коли навіть ви й припускаєте, що у вирах великої Варшави існують люди, які пробують самочинно врегулювати цю проблему, то для нас, для міліції, це лише вияви гідного покарання беззаконня, з яким ми будемо боротися суворо й беззастережно. А взагалі ви, романтичні журналісти, частенько винюхуєте приховані і, як правило, прибільшені сенсації у смітнику великого міста, серед різного бруду та випадків, які є зовнішнім виявом звичайнісінької праці суспільної каналізаційної системи.

— Вітаю, — іронічно всміхнувся Колянко. — Догадуюсь, що ви, пане, закінчений юрист. Зразковий юрист, міліціонер і охоронець громадського ладу. Але я маю свою особисту думку про все це, навіть про те, що ви кажете. Кінець кінцем, ми живемо у Варшаві; couleur locale[2]… знаєте, пане. Раджу вам пройтися колись весняним вечором під фабричними мурами Крохмальної чи Хлодної вулиць, полежати десь на околиці, на засміченій луці, вкритій сухою травою та уламками цегли. Або присісти на хвилину над глинищами Мокотова, вслухатися у варшавське вібруюче повітря, помандрувати серед колій і насипів Східного вокзалу. Може, ви, пане, тоді щось і спіймаєте в плутанині моральних проблем та звичаїв, серед яких народжуються і розгортаються різні справи, що їх ви називаєте романтичною сенсацією, вигаданою журналістами…

— Знаю, — відповів Дзярський спокійно. — Я ж сам із тих місць.

— Це чути. У вашому акценті.

— Чи не почуваєте ви, що тут пахне смаленим? — спитав Дзярський.

— Ні, — здивувався Колянко. — Нічого не почуваю.

За сусіднім столиком розгорнені аркуші «Жиця Варшави» швидко впали вниз. Не так, проте, швидко, щоб приховати від погляду Дзярського малесеньку дірочку, пропалену цигаркою на бережку газети, біля самісінької палки, до якої газета була прикріплена. Малесеньку дірочку, яку міг пропалити через неуважність захоплений змістом газети короткозорий читець. Але ця дірочка була цілком достатня, щоб крізь неї можна було добре побачити найближчий столик та людей за ним.

— Чудово, — обізвався Колянко. — Ви бачите пана за сусіднім столиком? Який колоритний реквізит цієї кав’ярні…

Пан за сусіднім столиком носив негнучкий, напевне гутаперчевий комірець з ріжками і чорний галстук. На стільці поруч висіла парасолька й лежав чорний котелок. Цей пан втомленим рухом скинув із довгого жовтого носа пенсне, наче після довгого виснажливого читання. Після цього він злегка вклонився Колянку. Колянко відповів з усміхом.

— Знайомий? — спитав Дзярський.

— Я зустрів його сьогодні опівдні на виставці, коли шукав вас. Поняття не маю, хто це такий. Мабуть, якийсь філателіст.

— Помиляєтесь. Це зовсім не філателіст.

— В усякому разі, якийсь колекціонер. Такий у нього вигляд.

— Колекціонер? — замислився Дзярський. — Але чого?

Колянко покликав офіціантку. Вони заплатили й вийшли. Був холодний березневий вечір. З Вісли віяв поривчастий вітер.

Дякую вам, пане журналісте, — промовив Дзярський, подаючи Колянкові руку. — Дякую за приємну розмову.

— Приємна? — здивувався Колянко з поблажливою іронією. — Цей прикметник здається мені не дуже влучним…

— Бачите, ми, філателісти, виховуємо в собі особливу, дріб’язкову делікатність. Кожен зубець поштового значка, нюанс барви, товщина чи тонкість навіть найдрібнішої рисочки мають для нас, у філателістиці, велике значення.

— Навіщо ви мені це кажете?

— Мені здається, що я розумію вас. Ви просто не можете заспокоїтись, як природжений журналіст, що навколо вас діються речі, про які ви нічого не знаєте. Я міліціонер, отож мій обов’язок не тільки знати, але й передбачати та класифікувати отакі речі, відповідно до закону. У цьому й полягає принципова різниця між нами.

— Ви маєте рацію, — щиро згодився Колянко. — Прошу мені порадити, яким способом лікувати мій неспокій.

— Я вам пораджу, — серйозно сказав Дзярський. — Займіться, будь ласка, якоюсь конкретною справою. Наприклад, нелегальною торгівлею квитками на різні видовища. Мені дуже цікаво знати думку журналістів про ці справи, а також наслідки журналістських розшуків.

— Добре, — кивнув Колянко. — Буду вважати це за початок нашого примирення.

— Забагато сказано, — поправив Дзярський холодно, — швидше — наших розмов.

Колянко вклонився і пішов до вулиці Нови Свят. Дзярський повернув, зробив кілька кроків і звернув у портал готелю «Брістоль», де зупинився за рогом. З кав’ярні вийшла невисока постать у котелку, з парасолькою в руці. Котелок покрутився в різних напрямах, трохи затримався, бо власник його, мабуть, побачив широку спину Колянка, що саме доходив до вулиці Крулєвської. Врешті невідомий добродій рушив, злегка постукуючи парасолькою, в цьому ж напрямі. Поручик Міхал Дзярський тихо свиснув, усміхнувся сам до себе і, заклавши руки в кишені пальта, недбалим кроком попростував до Головної команди міліції.

Велика, ясна, повна світла кімната. Ніщо не відрізняло б її від сотень інших службових кімнат, якби не твори мистецтва в найбільш несподіваних місцях: гіпсові античні торси стояли біля кошика для сміття, голова Горгони заступала вішалку, бородатий Зевс задумливо вдивлявся в розжеврілу електричну пічечку. На стінах висіло безліч картин найрізноманітніших шкіл, стилів, розмірів та найрізноманітнішого змісту. Поруч з плакатом про норми ГПО висіла «Дама в ліловій сукні» Шахорського, з-під інвентарного списку приязно поглядав «Швець» Тадеуша Маковського.

На письмовому столі задзвонив телефон. Негарна дівчина в окулярах, що сиділа навпроти Марти, зняла трубку.

— Алло? — гукнула вона, потім байдуже сказала: — Це до тебе, Марто.

Марта взяла трубку.

— Маєвська. Слухаю.

— Це Гальський. Добридень.

— Добридень, — відповіла Марта. «Швець» явно посміхнувся з відтінком лукавства. В кімнаті стало ясніше.

— Панно Марто, нещастя! Я так радів, чекаючи сьогоднішнього побачення… Після стількох, стількох днів, нарешті. Нарешті ви згодилися і…

— Ну, звичайно… інше побачення, так? Ах ви ж, погані хлопці… — Марта говорила легко, намагаючись надати своєму голосу насмішкуватого відтінку. «Швець» нахмурився, посмутнів і водночас примружив око, начебто проказуючи: «Навіщо вдаєш, що тобі байдуже?»

— Як ви можете так говорити, підступна жінко!.. Чергування. Термінове чергування, якого не можна пересунути. Більшість моїх колег хворі на грип.

— Це нічого. Зустрінемося іншим разом.

— Коли?

— Прошу подзвонити. Ви ж добре знаєте номер. «Швець» майже підводився з ослінчика. «Дурна! — промовляв він своїм єдиним оком. — Ти ж сама шкодуватимеш, що поводилася так безглуздо, холодно й стримано… Потім, за годину, найбільше завтра».

— Чому ж ми не можемо відразу умовитися, Марто? Запропонуйте щось. Я згоден на будь-яке число, пору дня й годину в другій половині тижня. Сьогодні це було зовсім несподівано, я страшенно перепрошаю, але, на жаль, не можу інакше, зрозумійте мене…

— Подзвоніть мені, пане докторе, добре? Мені важко в цю хвилину… — в голосі Марти звучало вагання.

В оці старого «Шевця» блиснула зловтішна зневага. «Хе-хе-хе… — говорило це око, — легковажність і безглузда амбіція знищили вже не одну красу. А тобі, дівчинко, далеко до краси».

— Чудово, — відповів Гальський, — я подзвоню завтра. Як себе почуває мама?

— Дякую. Непогано.

— Ну… я дуже радий. Отож найновіші досягнення медицини в галузі печінкових хвороб тут зайві. Нічого не вдієш… Ой, ні, я дуже радий…

— Дуже вдячна за згадку, пане докторе… і… чекаю телефонного дзвінка.

«Швець» начебто аж зітхнув з полегкістю. «Це вже трохи краще», кивнув він головою Марті.

— Чудово, — промовив Гальський, — значить, завтра. Марта поклала трубку й показала «Шевцеві» язика.

«Ну що, задоволений?» спитала вона, як дитина, що, спершу затявшись, раптом поступається. Вона була зла на все, на всіх, а найбільше сама на себе. «Шевцеві» ж ке могла подарувати, що він знає, як хвилювало її сьогоднішнє надвечір’я, як дуже, всупереч власній волі, раділа вона цьому побаченню.

Наближалася четверта година. Марта помила руки, підмазала губи й поправила волосся, потім вийняла з кишені пальта сітку на покупки.

— Ну що, нічого не вийшло? — спитала негарна дівчина в окулярах: в голосі її була старанно прихована злостивість.

— Якраз чудово складається, — відповіла Марта. — Я сьогодні страшенно зайнята, а відмовити було незручно. Цей молодий лікар був зі мною дуже чемний.

На вулиці було холодно, похмуро, неприємно. Біля входу до музею сидів на кам’яній балюстраді Зенон.

— Знаєш, Майко, я був у місті, в справах секції, — мовив він, цілуючи їй руку. — Вирішив почекати на тебе…

— Чудова думка, — посміхнулась Марта. — Я саме міркувала, що з тобою діється?

— В тебе є якісь справи опівдні? Бо, знаєш, я б не хотів тобі перешкоджати, ми ж не умовлялися.

— Що ти, — заперечила Марта. — Я рада, що ти прийшов. Залишишся в нас на вечерю, добре?

— Добре! — зрадів Зенон. — Мені здавалося, що ти будеш сьогодні зайнята…

— Чому це тобі спало на думку?

— Сам не знаю. Так мені здавалося.

— Щось не гаразд з твоїми передчуттями, Зен. Погано функціонують. Я рада, що ти прийшов. Проведемо разом вечір, добре? Власне… я чекала на тебе.

— Правда? — полегшено зітхнув Зенон. — Не знаю, чому мені так здавалося… Знаєш, стільки справ у клубі, в секції, в Академії. Але тепер все гаразд, я не поїду на Бєляни. Чудово!

Він узяв її міцно, ніжно під руку. «Кінець, — подумала Марта. — Треба це якось залагодити. Тільки ж я справді не знаю, як… Таке все складне. Та чого я власне хочу?»

Ще не народився архітектор чи декоратор, котрий — проектуючи, а потім будуючи кав’ярню — міг би сказати заздалегідь: «В цьому закладі буде ось така публіка, ось такий чи такий настрій. Так ми це запланували і так повинно бути…»

Кав’ярня вже збудована, опоряджена, вмебльована, заходять до неї перші відвідувачі, і через деякий час виявляється, що атмосфера її не має нічого спільного з тим, що планували її творці. Призначена для громадського користування, кав’ярня починає своє власне, не передбачене заздалегідь життя. Ось на цій, власне, підставі бар-кав’ярня «Під курантами» в районі МДМ[3] переживав з хвилини свого виникнення певний конфлікт між змістом і формою.

В перші роки відбудови варшавські кав’ярні виникали самі собою, імпровізовано, згідно з антинауковою теорією самозародження, в якихось одноповерхових, нашвидку, абияк відремонтованих приміщеннях, в розбомблених будинках, де часто за декорації правили руїни розбитих кам’яниць. Це були кав’ярні закурені, чисто споживчого призначення, тісні, переповнені, де мріяли про гелікоптер, ледве побачивши вільний столик углибині. Вже протягом двох століть у Варшаві надають великої ваги кав’ярням, отож ті, хто проектував планову й велетенську відбудову міста, не могли забути про ці традиції. Одною з перших запроектованих кав’ярень у Варшаві був бар-кав’ярня «Під курантами». Заклад був справді дуже гарний: елегантні портьєри, солідні панелі, фаянс і дорогі тарілки, важкі стильні меблі, окуті міддю кенкети, стародавній дорогий годинник над входом, дубові внутрішні сходи, стеля, обкладена важкими балками — одне слово стиль солідного ренесансу. Всередині мимоволі зринала думка, що в цих кріслах та за цими столиками сидітимуть люди серйозні, які у вільні хвилини зосереджено обговорюватимуть проблеми зростання продуктивності праці в керованих ними підприємствах і закладах або щонайменше — повторюватимуть солідні обережні плітки про сімейні турботи професорів політехнічного інституту. Тимчасом сталось інакше: на антресолях поставили піаніно, за піаніно сів юнак з явним нахилом до синкопованої музики, за столами з’явилися представники варшавської богеми, у вхідних дверях дедалі частіше маячили силуети юнаків у дуже вузьких штанях, в коротких пальтечках та на загадково високих гумових підошвах, а також дівчата в просторих пальтах з величезними комірами, що нагадували дитячі слинявчики, повернені назад. За ними примандрували люди з дуже невиразними і незрозумілими джерелами прибутків. Солідні стіни в стилі ренесансу наповнилися розмовами, які мали дуже небагато спільного із сферою інтересів давніх солідних патриціїв. Таким чином бар-кав’ярня «Під курантами» став улюбленим місцем зустрічей варшавської надто рано дозрілої молоді.

Гальський бував тут рідко. Він добре знав цю кав’ярню, але не дуже її любив. Побачивши пана, який вже платив офіціантові, він хутко і вправно націлився на місце і вже незабаром задоволено простяг довгі ноги, запалив цигарку й замовив каву.

«Смішно, — подумав він, — я готуюсь до цього побачення, наче мені вісімнадцять років. А я ж починав уже забувати, що можуть існувати такі настрої».

Гальський почував себе зараз наче після першої переможної битви: від самої думки, що Марта могла б прийти, коли він не мав ще столика, його охоплювала тривога і зраджувало властиве йому почуття лагідної іронії. «Це серйозно, — відзначив він неохоче, — це справді стає безглуздо серйозним, якщо вже мене турбують такі дрібниці».

З-над блискучої чорноти піаніно всміхалося до нього знайоме обличчя: Гальський знав молодого піаніста. Вони були разом в армії, приятелювали. Їх єднала спільна любов до легкої музики…

Піаніст багатозначно підморгнув і почав грати «Чекаю тебе…» Гальський всміхнувся й погрозив кулаком:

— Ах ти ж, негіднику!

Але очі, мов намагнетизовані, поверталися до входу. Даремно Гальський намагався зацікавитися сусідом. За два столики від нього сидів мужчина, який на хвилину привернув його увагу, це був міцно збудований, чудово вдягнений добродій з гарним, темним, трохи надто м’ясистим обличчям.

«А може, вона не прийде?» Гальський відчув терпкий біль тривоги десь біля серця. Він глянув на годинник: до умовленої години залишалося ще п’ять хвилин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Увійшла Марта. Гальський устав. Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, хутко окинули її оцінюючим поглядом: оцінка була позитивна. Знавці затримали на ній свою увагу трохи довше, ніж це звичайно буває в такі моменти. Міцно збудований, елегантний пан придивився до неї досить пронизливим поглядом. Піаніст зробив жест подиву Гальський всміхнувся. Марта сіла. Піаніст заграв «Чаю на двох». До столика підійшла офіціантка.

— Чому ви всміхаєтесь? — спитала Марта.

— Ох, безліч причин, — відповів Гальський, — я вам розповім по порядку. Насамперед, цим усміхом я прикриваю внутрішнє полегшення.

— Після якихось важких турбот чи переживань?

— Так. Я боявся, що ви не прийдете.

Марта злегка зашарілась і всміхнулась. Важко було вгадати, що в цій заяві було жартом, а що по-справжньому щирим признанням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Піаніст легко й виразно грав пісеньку «Юнак, якого я кохаю…»

— Що за знайома мелодія? — замислилася Марта.

— Вона зветься «Юнак, якого я кохаю…» Я вчився під неї танцювати на перших шкільних вечірках. Це давні часи.

— Ага. У мене такі ж спогади, зв’язані з цією мелодією…

— Кожен з нас має спогади, — мовив Гальський бездумно й банально, — але не кожен має таку людину, як у пісеньці.

Я не маю… — поспіхом, м’яко промовила Марта.

«Навіщо кривиш душею?» подумав Гальський сердито.

«Навіщо я брешу, — подумала з певним зусиллям Марта і раптом наче опритомніла. — Я зовсім не брешу. Так воно й є. Нема такої людини. Я навіть на секунду не згадала про Зенона».

— Я не брешу… — промовила вона тихо, хоч Гальський і не питав.

Спокійні, ясні очі Гальського були повні недовір’я.

— Кінець-кінцем, — сказав він з явним глузуванням, — я останній, хто має право про це питати.

— Неправда, — на обличчі Марти знов з’явився войовничий вираз. — Ви маєте незаперечне право на це. Ви ж промили грізну рану на моїй скроні у комісаріаті, виявили готовність провести мене додому і навіть запропонували допомогу моїй бідній хворій матері. Я вже не згадую про сім телефонних дзвінків…

Це було дуже нечемно, й обом стало прикро. Здавалося, що й усім навколо стало дуже прикро, що за сусідніми столиками люди похнюпились, що офіціантки безпорадно розвели руками, що навіть піаніно зараз закриє якась чародійна сила.

І враз — обоє розсміялися.

— Через що ми, власне, сваримося? — запитав Гальський. — Адже у нас майже однакове волосся.

Справді, волосся їх мало майже однаковий відтінок. Це був відтінок старого, збляклого, вже не дуже блискучого золота. Де-не-де ясніші пасма, кольору платини, пробивалися в гладенькій, стягненій сьогодні назад зачісці Марти та в м’якому, трохи хвилястому над чолом волоссі Гальського. Вони похилилися над столом і якусь хвилину дивилися одне на одного.

— Найбільше подобається мені, що ви власне зовсім не гарна, Марто, — заявив Гальський. — Ці вилиці, що трохи виступають уперед, цей бойовий, вічно готовий до скандалу ніс…

Піаніст посміхався Гальському, граючи «Гарна дівчина, як та мелодія».

— Мені ніщо не подобається, — промовила Марта вільно й безтурботно. — Я не люблю приємних облич, а у вас якраз таке приємне обличчя… Страшенно хочеться подарувати вам коробочку з монпансьє…

— Неправда. Це зовсім не так. І вам зовсім цього не хочеться…

— Можливо, я й кажу неправду, — згодилася Марта. — Але й ви теж. Хіба я бридка?

— Цього я не сказав. Хай ви зовсім не бридка. Але що з того?

…На порозі з’явилася висока постать елегантної жінки. Гарне модне пальто, чорні замшові туфлі на високих каблуках, невеличкий капелюшок з вуаллю і дорога срібна лисиця — від усього віяло багатою, хоч і надто прибільшеною елегантністю. Побачивши даму, з-за столика підвівся чоловік з темним обличчям. Тільки тепер стало видко, який він високий і міцно збудований. Дама всміхнулася, кивнула головою й підійшла до його столика. Потім сіла й почала роздивлятися навколо. Побачивши Гальського, вона раптом споважніла, банальний усміх зник з її обличчя. Погляд Гальського зустрівся з її поглядом. «Звідки я знаю цю пані?» подумав Гальський. «Ах, це ж та, що в тролейбусі…» пригадав він, дивлячись на неї не без приємності. Піаніст поволі, з явним уподобанням грав «Дякую за пам’ять». Дама перевела погляд на Марту, вона придивлялася до неї уважно й досить довго, в очах її була холодна, зла допитливість. Нарешті вона заглибилася в стриману розмову із своїм товаришем з темним, гарним обличчям.

— Марто, — спитав Гальський. — Що ми зробимо далі з цим, так гарно розпочатим вечором?

— Мабуть, підемо додому, щоб з допомогою здорового сну приготуватися до завтрашнього трудового дня.

— О, ні! — запротестував раптом Гальський. — Ніяких думок про завтра, його немає. Я почуваю в собі впертість своїх предків, які наполегливо викорчовували неприступні хащі. Завтра почнуться нові, двотижневі, принизливі телефонні розмови про нову зустріч. Я знаю це. Знаю вже напам’ять всі номери телефонів Національного музею, міг би навіть з успіхом стати гідом. А сьогодні я не випущу вас із своїх пазурів.

— Я не терплю насильства і здатна боротися за свою свободу на смерть. Але замість одверто піднести стяг бунту, пропоную переговори: поведіть мене кудись на сосиски й пиво, бо я смертельно голодна. А потім спокійно розійдемося.

— Ви вгадуєте мої найтаємніші мрії, — жартівливо зітхнув Гальський. — Звідки ви знаєте, що вже протягом кільканадцяти хвилин кружляє перед моїми очима видіння — коричньові смачні сосиски з гірчицею та кухоль золотистого пива?..

— А я ж, бідна, наївна дівчина, плекала ілюзію, що протягом останніх кільканадцяти хвилин ви думали про мою вроду… — докірливо відгукнулася Марта, підводячись.

Гальський допоміг їй одягти пальто, заплатив, кивнув головою піаністові і ще раз глянув на даму в чорному. Це не втекло від уваги її супутника. Піаніно загриміло вальсом з «Параду кохання». Гальський подумав: «Що за паскудник!», всміхаючись піаністові і погрожуючи йому пальцем.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Чи ти не знаєш випадково, хто був цей молодий чоловік? — спитала дама в чорному свого супутника.

— Не знаю. Але можу довідатись. Звичайно… я зроблю це тільки для тебе.

Голос міцно збудованого мужчини з темним обличчям був глибокий, спокійний, хоча й з трохи надміру виразними модуляціями. Незважаючи на стриманість, відчувалася в цьому голосі якась старанно приховувана, хрипка здатність до пристрасних і лютих інтонацій.

— Добре, — згодилася дама. — Зроби це для мене.

— Він тобі подобається? — спитав мужчина. І знов голос його промовляв так багато. Набагато більше, ніж, здавалося, промовляли слова. Чоловік, що говорив цим голосом, був розумний: силкувався вдати байдужість, хоч і знав, що це в нього не виходить. Він за всяку ціну прагнув приховати дикі ревнощі та брутальне, жадібне кохання, що кипіло в його серці.

— Мені подобається, — недбало промовила дама в чорному, задоволена, як і кожна жінка, з невдало замаскованого побоювання, — подобається, навіть дуже. Я просто гину за чоловіками, які вміють усміхатися саме так.

— Тоді чому ж ти хочеш вийти за мене заміж?

— Ти помиляєшся, Філіпе, — посміхнулася дама. Її дозріла врода набирала блиску в цьому змаганні сил, в цій невпинній боротьбі, в якій несхитна воля обох партнерів свідчила, що вони гідні одне одного. — Ти помиляєшся, мій дорогий. Ти цього прагнеш, а не я.

— Згода. Ти маєш рацію. Це я прагну і не маю наміру відмовлятися від своїх прагнень, — промовив мужчина з темним обличчям і глибоко зітхнув. — Згода, — повторив він, — отож… поговоримо про справи.

— Досить з мене… Здаюся… — застогнала Марта. — Не можу більше…

— Ще одну, дівчино. Свіжі сосиски надзвичайно корисні. Вони зміцнюють суглоби, — заявив Гальський, виймаючи носа з пінявого кухля з ясним пивом. — Кажу це вам як лікар.

— Ні, ні й ні. Ви просто вбивця. Ця оргія з сосисок має якусь таємну, підлу мету.

Марта перехилилася до Гальського через високий, короткий стіл і стерла йому рештки шумовиння з носа. Вони їли стоячи, в одному з барів МДМу. З розкритих казанків на буфеті диміли гарячі готові страви, пахло капустою й соусами.

— Половинку, — просив Гальський. — Я з’їм другу. Таким способом ми з’єднаємось вузлом сосискового братерства.

— Нізащо. І взагалі, ходімо звідси. Навіть — тікаймо. Все одно, я вже не їстиму нічого до кінця місяця.

Вони вийшли на широку, повну вогнів і неонових реклам Маршалковську. В цю пору, близько дев’ятої години вечора, площа Конституції виглядала як обгороджений мурами та стиснутий тротуарами величезний кам’яний салон. Люди йшли поволі, без поспіху, смакуючи вільний вечір.

— Тепер, — повідомив Гальський, — ми перестанемо блукати, бо я вже знайшов мету. Зайдемо до невеличкого, бідного ресторанчика, майже закусочної, де вип’ємо по чарочці угорського вина. Я ніколи там не бував, але можемо спробувати.

— Як у нас з грішми? — діловито спитала Марта, — бо в мене тільки п’ятдесят злотих з собою. — Єдиний ресторан в цих місцях, що його я знаю, — це «Рарітас», там нема підстав сподіватися на філантропію начальства або на пільги для колишніх студентів.

— Пані наче заглянула в мої наміри, — стурбовано мовив Гальський. — Я уявив собі раптом, що зі мною сіре курчатко з Сохачева або з Прасниша та що мені припала тонка насолода показати нічне життя великої столиці розширеним від подиву очам…

Марта не протестувала, коли, взявши злегка під руку, Гальський потягнув її в двері ресторанчика. Могутній вусатий швейцар в уніформі приязно привітав Гальського:

— Доброго здоров’я, пане докторе…

Марта, стримуючи сміх, піднесла долоню до уст.

— Бачу, що ви тут зовсім не чуже явище, якась невідома одиниця, — шепнула вона, по-дівочому задихаючись від реготу.

— Професійні справи, — мовив ухильно Гальський, — я вилікував колись цього пана від мозолів.

Марта і Гальський вмостилися на високих, сталевих стільчиках біля прилавка. Тут було затишно, навіть якось ласкаво. Невисокий чоловік у сліпучобілому халаті, який стояв за прилавком, засяяв, побачивши Гальського.

— Добрий вечір, — привітався він. — Дуже радий, що знову бачу вас, пане.

— Добрий вечір, — стримано відповів Гальський. — Чи не вважаєте ви мене випадково за когось іншого?

— Але ж, пане докторе… — обурився невисокий, — як ви так можете?

Марта душилася від сміху, мов пансіонерка.

— Цей пан теж був вашим пацієнтом? — спитала вона. Невисокий показав в усміху неймовірну кількість зіпсутих зубів.

— А може якраз навпаки? — мовив він фамільярно. — Пан доктор час від часу бував моїм пацієнтом…

Гальський байдуже дивився в стелю, барабанячи пальцями по буфету.

— Ну що, панове, ви вже дійшли згоди? — спитав він. — В такому разі, будьте ласкаві, два кримських коньяка, пане Вацлаве.

— Мало бути вино, хіба ж не так? — обурилася Марта.

— Мало, — сухо відповів Гальський, — але наступ, який ви, пані, провадите на мене протягом кількох хвилин, примушує мене вдатися до конденсованого алкоголю.

— Хіба ж пані не ваша сестра, пане докторе? — здивувався невисокий.

— Ні, — відповів Гальський, — дякувати богові…

— Яка схожість! — зітхнув невисокий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вони поволі йшли спорожнілою Маршалковською. Марта щохвилини зупинялася біля темних вітрин, Гальський уповільнював крок, але не затримувався.

На площі Конституції Гальський обізвався:

— Слухай… — Марта підняла на нього погляд. — Тобі не холодно? — Марта похитала головою. Він потягнув її за руку, і вони сіли під великим ліхтарем, в формі канделябра.

— Чого, власне, ви говорите мені «ти»… — сварливо запитала Марта.

— Гальський взяв Марту за плечі й нахилився до її обличчя. Уста Марти пахли холодним, вологим нічним повітрям. За хвилину вони стали м’які й гарячі.

— Ні, — рішуче ствердив Гальський. — Може, я неточно висловлюю те, що хочу сказати, але я справді не маю нічого спільного з цинізмом, який гнітить життя. Вір мені, Марто. Вже багато років я шукаю такої дівчини, як ти. Шукаю тебе…

Марта встала.

— Ходім звідси… — мовила і… знову сіла, вже ближче до Гальського. Гальський обняв її рукою.

Так добре, — тихо обізвалася Марта. — Нічого не вдієш, зараз так добре. Не можу з цим нічого зробити — і нічогісінько зараз не боюсь.

— Чого? — спитав Гальський, тулячись щокою до її волосся. — Чого б же ти мала боятися?

— Не смійся, — шепнула Марта, — але я весь час боюся. Після тієї історії на Вєйській боюся всього. А я ж зовсім не дурна боягузка. Не боялася я тільки в комісаріаті й зараз. Може, тому, що ти був там і зараз ти зі мною… Пам’ятаєш? — додала вона з ваганням, — ті очі?.. Я їх бачила ще двічі… Раз біля брами мого будинку, ввечері, і раз, виходячи з кіно, з «Палладіуму»… Не смійся, може, це справді була тільки примара, наслідок нервування, якийсь привид… Тільки, коли я з тобою — не думаю про ці очі, забуваю. Сьогодні ввечері я була весела, сміялась, розважалася… Вже давно я не була така…

— Я не сміюся, — поволі проказав Гальський. — Зовсім не маю наміру сміятися. Це серйозна історія. За цим криється щось трагічне, якась глибоко людська справа. Знаєш, вже зо два тижні я мрію про тебе і про зустріч з цією людиною… Якось це так дивно переплелося…

— Не будемо про це говорити, добре?

— Чому? Давай поговоримо. Варшава починає про це говорити. Глухі, неперевірені, таємничі вісті кружляють тут і там. Недавно я сам був свідком дуже дивної події на розі Відок і вулиці Круча. Редактор Колянко живе, наче уві сні.

— Але я хочу забути… — Марта наблизила обличчя до обличчя Гальського, притулила його долоню до своєї щоки. — Чуєш? Дозволь мені про це сьогодні не думати, хоча б сьогодні, поки ти зі мною…

Гальський зітхнув, наче силоміць вихоплений з іншого світу, його ще секунду тому відсутні очі глянули на обличчя Марти, злагідніли, блиснули теплим усміхом.

— Але ж, звичайно. Вибач мені.

Він міцно обняв її, пригорнув і поцілував. Очі Марти сховалися за повіками, її руки підвелися вгору і сплелися над піднятим коміром пальта Гальського.

— Таксі! — вигукнув Гальський, відхиляючись, але не випускаючи Марту з обіймів. — Алло! Таксі!

Маленьке авто, що проїжджало мимо, затрималося. Шофер усміхнувся й відчинив дверцята.

— Куди?

— До «Камеральної», — мовив Гальський. — Поїдемо забувати. А найкраще забувати в «Камеральній».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Вітаю, пане голово, — уклонився гардеробник «Камеральної», сквапно забираючи пальто з рук високого пана з гарним темним обличчям. Елегантна дама, вся в чорному, стояла біля дзеркальної стіни, поправляючи волосся.

— Скажи Генекові, що пан голова Меринос прийшов… — гукнув гардеробник офіціантові, який пробігав мимо. За хвилину в вестибюлі з’явився немолодий кремезний і плечистий офіціант з червоним нахмуреним обличчям, з невеличкими, старанно нафарбованими вусиками.

Ледве офіціант побачив високого пана та його даму, як надуте обличчя його стало втіленням чемної радості, заясніло професіональним щастям.

— А-а-а! — вигукнув він. — Пан голова Меринос! Пані Шувар! Зараз, зараз, за хвилину буде столик… Дуже прошу…

Меринос недбало подав йому руку.

— Є хтось? — спитав він півголосом.

— Здається, є пан Крушина, — відповів теж півголосом Гепек, мружачи одне око. — Хвилину тому я його бачив.

Оркестр саме скінчив грати «La Cumparsite», пари відривалися одна від одної, в залі стало трохи світліше, паркет порожнів; навколо столиків зароїлися люди. Мериноса й пані Шувар, які заходили до залу, звідусюди вітали зацікавлені погляди: нічого дивного — ця пара впадала в очі. З-за одного столика підвівся кремезний, плечистий молодий чоловік із зламаним носом і з книжкою під пахвою.

— Пане голово, — мовив він тихо, підходячи до Мериноса, — є місце. Якщо пані дозволить… — додав трохи голосніше, звертаючись до пані Шувар.

— З ким сидиш? — спитав Меринос.

Молодий чоловік показав на столик, за яким сиділа крикливо одягнена дівчина з неправдоподібно чорним, лиснючим волоссям.

— З Ромою, — відповів молодий чоловік.

— Як ти думаєш, Олімпіє? — звернувся Меринос до своєї супутниці.

Олімпія Шувар надула гарні уста із стримуваною нехіттю.

— Нічого не вдієш, — відповіла вона, — така тіснота.

— Облиште, пане Генеку, — наказав Меринос офіціантові, який жонглював піднесеним угору столиком. — Ми присядемо до пана Роберта.

Олімпія вже віталася з Ромою.

— Ви знайомі, пані? — якось силувано спитав Меринос.

— Звичайно, — хутко відповіла Рома. — Вже багато років. З Ястарні та Закопаного, правда?

— Ясно, — невимушено згодилась Олімпія. — Я завжди дивувалася елегантності пані Леопард. Рома була явно задоволена.

— Що ж, — відповіла вона, — якби отак мати кошти…

— Не плач, — втрутився Крушина. — Навіщо ці розмови? З коштами ти якось даєш собі раду…

В погляді Олімпії жевріло почуття гумору, але ніхто цього не помічав. Костюм Роми вражав несмаком: дорогий рожевий джемпер, кольору дитячої ковдри, дорога жовта «апашка» на шиї й темнозелена спідниця створювали той самий ефект, що й ластовиння на її молодому, гарному, втомленому обличчі, відтіненому неприродно-смолистим чорним волоссям…

— Що це ви читаєте, пане? — звернулася Олімпія до Роберта Крушини.

— «Алісу в країні чудес», — відповів Крушина.

— Ні!.. — дзвінко розреготалась Олімпія. — Це чудово…

— Люблю тільки такі книжки, — серйозно мовив Крушина; на його засмаглому, мускулистому обличчі був вираз щирого переконання. — Я був сьогодні на філателістичній виставці, — додав він.

— Такий старий дядько… — докірливо кинула Рома Леопард.

— Роберт надолужує втрачене дитинство, — посміхнувся Меринос.

У проході між столиками з’явилися Марта й Гальський. Меринос кивнув Генеку, який розставляв склянки й чарочки, і шепнув йому на вухо:

— Хто цей фраєр у сірому піджаку?

Генек, навіть не глянувши на Гальського, знов почав розставляти закуски. За хвилину він нахилився над Мериносом і шепнув:

— Якийсь лікар. Приходить час від часу, не дуже часто…

— А жінка?

— Не знаю. Але зараз довідаюсь.

— Про що це ви шепочетесь на вушко? — спитала Олімпія з чарівним усміхом. — Що за солодкі таємниці з паном Генриком?

— Чоловічі справи, шановна пані,— запобігливо посміхнувся Генек.

Він збіг по східцях до бару.

— Пане Анатолю!

З-за прилавка виглянув кремезний, високий чоловік у білому халаті, з посивілими скронями та опасистим обличчям колишнього поміщика.

— Хто ця клієнтка з тим лікарем, як його — ну той, з швидкої допомоги? — спитав Генек по-кельнерськи. Немолодий чоловік, який сидів найближче до них, раптом зсунувся з високого стільчика, сигарети його впали на підлогу біля чорних черевиків Генека.

— Це дівчина одного спортсмена, хокеїста, холера його знає, — відповів пан Анатоль. — Такий високий, гарний… Вони сюди приходять часом, правда, не дуже часто.

Генек збіг униз навшпиньки. Немолодий клієнт знайшов свої сигарети й знову сів на високий стільчик. Пан Анатоль споглядав його з явною антипатією.

— Шефе. — мовив клієнт, виймаючи із щойно підібраної з підлоги коробочки половинку «Грюнвальда» і турботливо запихаючи її в скляну трубочку, — ще одне пиво велике, світле.

— Зараз, зараз, — буркнув пан Анатоль і з неприхованою зневагою почав переливати вермут.

— Бачите, пане, — почав клієнт, — я з сьогоднішнього дня пішов у відпустку, і треба це якось відзначити… Отож, прошу пивця…

Пан Анатоль відвернувся, щоб приховати огиду; витяг з-під прилавка пляшку пива і поставив її перед клієнтом. Кістляве з довгим носом обличчя того було обтягнене жовтою, лиснючою шкірою.

— О, ні… — заявив клієнт, — це надто міцне, пане шефе. Прошу, дайте низькопроцентне пивце, а не подвійне.

Пан Анатоль підняв очі до неба, здавалося, він за хвилину застогне. Половину місячної платні віддав би він зараз, щоб тільки стукнути цього клієнта по довгому носі, схопити за вилоги чудово вичищеної старомодної тужурки, зірвати чорний галстук з гутаперчевого комірця з ріжками й гукнути: — Геть звідси, старе лахміття, до рахівниць, до нарукавників, до конторського чаю.

Він був такий обурений, що навіть не помітив: клієнт зовсім не звертає на нього уваги, хоч і не перестає посміхатися. Чорні, бистрі очі його наче були прикуті до Гальського й Марти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Оркестр почав грати «Борця Варшави», танцювальна доріжка наповнилася хисткою людською масою. Марта і Гальський втиснулися всередину. Про танець не могло бути й мови, щонайбільш можна було ритмічно колихатися на місці, серед сміхотливих, спітнілих облич, перекривлених галстуків, розсипаних зачісок.

…Коли Марта й Гальський рушили з місця, на краю танцювальної доріжки з’явився Зенон.

— Як ся маєш, Майко? — спитав він, — розважаємося, так?

Його темні очі були запнуті легкою млою, гарні уста мимоволі кривилися в гримасу. Він був злегка напідпитку.

Марта почервоніла, але відразу ж опанувала себе.

— Так, — відповіла вона. — Сьогодні був вечір розваг. А що ти тут робиш, Зеноне? Може, заливали якусь перемогу?

— Ти йдеш зараз додому? — спитав Зенон тихо. — Коли так, я тебе проведу.

— Дозволь, — мовила Марта, беручи під руку Гальського, — пан доктор Гальський, про якого я тобі оповідала… А це… — вона завагалася На хвилину, — мій наречений.

Гальський відчув, як холодна голка боляче встромилася десь біля його серця. Він трохи зблід. «Це неправда, — подумав він швидко, — це не може бути правдою».

— Дуже приємно познайомитися, — з усміхом сказав він уголос.

Зенон подав Гальському руку, в темних очах його була ворожість.

— Ти йдеш додому? — спитав він Марту. — Я тебе проведу…

— Ходім до гардеробу, — загадала Марта, — тут ми стоїмо в проході.

Всі троє вийшли у вестибюль. І Олімпія Шувар провела їх бистрим поглядом.

— Знаєш, — мовила в гардеробній Марта Гальському, — ми краще вже підемо.

— Чудово, — відповів Гальський, — ось тільки я заплачу.

— Не турбуйтесь, пане докторе, — нахмурився Зенон, — я сам проведу панну Маєвську.

Гальський променисто всміхнувся.

— Я не звик залишати жінку саму о пів на другу ночі, — ласкаво відповів він.

На міцній, смуглявій шиї Зенона небезпечно почала набрякати опукла жила.

«Очевидно, мені доведеться подавати собі самому швидку допомогу… Що вдієш, бува й так», подумав з флегматичним гумором доктор Гальський, без страху дивлячись на хокеїста, вищого від нього на півголови.

Вітольде, — спокійно промовила Марта, — ти можеш безбоязно довірити мене Зенонові.

— Якщо ти цього бажаєш… — холодно, але чемно відповів Гальський. — В такому разі, дякую за гарний вечір.

— До побачення, — сказала Марта, — подзвониш мені, добре? Ходім, — звернулася вона до Зенона.

В її голосі й погляді було щось таке, від чого горло Гальському перехопила раптова радість. «Бідний, гарний хлопче, — подумав він з раптовим співчуттям, — ти програв партію… Ця дівчина вже не твоя».

Марта і Зенон вийшли. Радість згасла так само раптово, як і з’явилась. Гальський повернувся в залу й сів на своє місце.

«Ніяке страхування не допомагає, — тверезо думав він, — я ж і так догадувався, що вона має когось. Така дівчина не може бути самотня… Але наречений! Виходить, вона брехала».

— Прошу трохи посунутись, — несподівано почув він поруч низький приємний жіночий голос. Гальський рвучко повернувся: на сусідньому кріслі сиділа Олімпія Шувар. — Золотоволосий юнак, — промовила Олімпія з іронічним викликом, — залишився сам. Недобра дівчина пішла без слова.

Вона явно кепкувала з нього і була дуже гарна в цю хвилину.

— Ми звідкілясь знаємо одне одного, — спокійно промовив Гальський. — Здається, бачилися в трамваї чи тролейбусі…

— Саме так, — згодилась Олімпія. — Будь ласка, запросіть мене до танцю.

Оркестр весь час грав те ж саме танго. Коли Гальський і Олімпія Шувар виходили на танцювальну доріжку, Філіп Меринос відчув, що це танго його дратує.

— Я хочу поговорити з вами, — шепнула Олімпія Гальському, коли вони почали танцювати.

«Яка чудова жінка», подумав підсвідомо лікар.

— Я до ваших послуг, пані, — відповів він з невластивою йому шаблонною галантністю.

— Скажіть, ви мужні по-справжньому? — спитала серйозно Олімпія.

— Це залежить від обставин.

— Обставини дуже несприятливі, але якщо ви мужня людина — заплатіть зараз, вийдіть і почекайте на мене на розі Фоксаль і Нови Свят.

— Добре, — відповів Гальський.

…Він провів Олімпію до столика й подякував, занотувавши в пам’яті чемний усміх пана з темним обличчям і допитливий погляд юнака із боксерським, зламаним носом.

Гальський зійшов нагору, до бару, й заплатив.

— Маленьке прохання, — почув він раптом голос збоку; до Гальського перехилявся невисокий, старий добродій з кістлявим, жовтим обличчям, у старомодному комірці й тужурці. — Можу я попросити у вас, пане, вогню?

— Будь ласка, — відповів Гальський. — Прошу залишити собі сірники.

— Але ви вже йдете звідси, правда ж?

— Нічого, у мене є запасна коробка, — чемно посміхнувся Гальський і залишив «Камеральну».

Через кілька хвилин Олімпія заявила, що йде в туалет. Ще через кілька хвилин Генек нахилився над Мериносом і щось шепнув йому на вухо. Філіп Меринос ласкаво всміхнувся, його темні гарні очі зловісно забігали. Він сказав спокійним медовим голосом:

— Приємний хлопець цей лікар. Шкода буде, коли з ним щось трапиться.

— Щось погане, пане голово? — байдуже спитав Роберт Крушина. — І це неодмінно?

— Мабуть, так, нічого не вдієш, — добродушно всміхнувся Меринос.

— Це нічого… — кинула Рома Леопард. — Не люблю блондинів…

— Рахунок! — гукнув Меринос. Знати було, що він приховує нервування. Генек блискавично з’явився з рахунком; Меринос швидко його перевірив.

— Що це таке? — показав він на якийсь пункт у рахункові, виймаючи товсто набитий банкнотами гаманець.

— Це… цибулька… — заїкнувся Генрик. Меринос коротко засміявся. — Зі мною такі номери? Генеку, постукай себе по лобі… Як тобі не сором? Відколи це за цибульку до оселедця платять шістдесят два злотих?

— Пане голово… — Генек переступив з ноги на ногу. — Мені дуже соромно, але ж треба жити… Тільки ж пана голову ніхто не обставить, — додав він швидко.

— Ось тобі сотня, — відповів Меринос. — Це за те, що ти про це знаєш. А цибульку викресли. Зараз же!

Ідучи вулицею Нови Свят та площею Тшех Кщижи, Марта відповідала односкладовими словами. Потім вони перестали говорити взагалі.

Підійшовши до воріт, Марта відразу ж подзвонила.

— Марто, — тихо покликав Зенон, коли дівчина зайшла за грати брами, — почекай хвилинку…

Він здавався зовсім тверезим. Марта втомленим рухом зняла берет з голови.

— Що таке, Зене? — спитала тихо.

— Значить, після сьогоднішнього вечора все ясно, правда? — спитав Зенон, намагаючись посміхнутись. — Завтра я прийду з офіціальним візитом до твоєї мами. Тільки-но я дістану диплом, ми відразу ж одружимось…

Марта мовчала.

— Так раптово… — говорив Зенон, наче сам до себе, — ти ж ніколи не хотіла про це згадувати, забороняла мені… А сьогодні так раптово, так відверто рекомендувала мене, як свого нареченого… Розумію… — посміхнувся він ніжно, — сьогодні ти, нарешті, зрозуміла. Який же я вдячний цьому лікареві! Завтра перепрошу його, що був з ним такий нечемний, добре? Даси мені номер його телефону.

Марта мовчала.

— Пам’ятаєш? — пожвавішав Зенон, — наші перші канікули на озерах, в Гіжицьку? Тільки тоді ми говорили про одруження, один раз…

— Пам’ятаю, — мовила Марта, припавши чолом до холодних ґрат. Вона пам’ятала в цю хвилину все з пронизливою ясністю. Час, проведений на озерах, і дні, проведені над морем, задушливі ночі, уста Зенона… Вона кохала його тоді, як кохають сонце, радість і сміх. Пам’ятала зимові канікули в Закопаному, лижв’ярський захват і шалені розваги двадцятирічної юності. Пам’ятала все, як пам’ятають щось любе й дороге, але до якого не варто повертатися.

Зенон наблизив обличчя до її обличчя. Цілував її заплющені очі й розсипане волосся. «Від нього тхне алкоголем і рестораном», подумала Марта без особливої неприязні. З болючою гостротою зрозуміла, що це — кінець.

— Адже це неможливо, — почав знову Зенон. В голосі його було розпачливе зневір’я. «Після того всього, що між нами було, це неможливо… Вона не зможе», стукотіло йому в скроні. Марта мовчала.

— Іди, Зене, додому, — промовила вона, відриваючись від нього за хвилину. — Я така втомлена.

Вона крізь грати ніжно погладила його по щоці.

— Добре, — відповів Зенон. Він не знав уже нічого, в голові його був хаос. — Завтра я подзвоню, кохана…

Він пішов. Марта з хвилину проводжала його поглядом. Раптом з березневої темряви глянули на неї палаючі, білі очі.

— Вітольде! — скрикнула вона пронизливо, ховаючи обличчя в долонях, й охоплена жахом, кинулася на сходи.

— Вітольд моє ім’я, — пошепки мовив Гальський.

Ще півхвилини тому він стояв на розі безлюдної вулиці. Під’їхало таксі, швидко прочинилися дверцята, Гальський вліз і опинився в темній коробці машини, де пахло духами Олімпії й бензином. Його трохи здивувало, що першим запитанням, яке він почув, було коротке й тверезе:

— Як ваше ім’я, пане?

Вони їхали недовго. Машина зупинилася, і Олімпія швидко сунула шоферові банкнот у руку. Це були Єрусалимські Алеї, поміж Маршалковською і вулицею Круча — один з останніх у центрі масивів напівзруйнованих війною кам’яних будинків та один з останніх центрів приватних крамниць, майстерень, крихітних фабричок, підприємств, фірм.

Протягом останнього десятиріччя в цих потрісканих, обдертих, до половини згорілих, а потім нашвидку відремонтованих будинках кипіло бурхливе життя; це було, проте, життя хвилинне, життя без майбутнього, яке весь час мусило поступатися місцем великій, плановій відбудові.

Обоє увійшли до брами. Олімпія подзвонила й потягла за собою Гальського в темну нішу. В рухах її була нервова обережність. Брама, дзвінко клацнувши, зачинилася за ними, вони пройшли темне подвір’я. Олімпія вийняла з сумочки футляр з ключами, відімкнула двері якогось флігеля. Гальський увійшов у цілковиту темряву й почув рипіння дверей, які старанно замикали за ним. Олімпія засвітила світло.

— От ми й удома, — обізвалася Олімпія з усміхом. — Прошу почекати тут хвилинку.

Вона відчинила двері вглибині, за якими виднілися сходи, що вели на другий поверх. Сходи злегка рипіли, коли Олімпія йшла нагору.

Гальський з зацікавленням роздивлявся навколо: тут було дуже гарно й чисто. Важко було визначити одразу, чим саме тут торгують — на полицях, на вішалках, в шухлядах, на прилавку та між перегородками лежали й висіли найрізноманітніші товари — галстуки, лак для нігтів, штучні дорогоцінності, косметика, шовк, узористі хустки, різне туалетне приладдя, галантерея, жіночі сумочки, ацетон, панчохи, пояси, кольорова шерсть та в’язальні дротики, крем для взуття, пудрениці. Вражало також, ніби навмисне підкреслюване, закордонне походження деяких товарів: звідусюди аж кричали барвисті етикетки, наклейки, рекламний шрифт назв: POND’s «Colgate», «Kiwi», «Bourgroisgeranium», «Soir de Paris».

«Ну й масштаб! — здивувався Гальський, — як бачу, це велика фірма».

Ряди рівно розставлених, оригінальних пляшечок з німецьким одеколоном і брильянтином, артистично складені стоси французького мила в гарній барвистій обгортці, помада для вуст у золочених трубочках, англійські креми й леза для гоління, італійські сорочки-апашки й галстуки, американські гребінці, зубні щіточки та щітки для волосся. Назви товарів говорили самі за себе.

«Контрабанда, — подумав з мимовільним подивом Гальський, — але щоб з посилок, одержаних з-за кордону, розвинути таку торгівлю!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На сходах залунали кроки, й зайшла Олімпія.

— Прошу… — мовила вона з усміхом. Слідом за нею Гальський піднявся по сходах у велику високу кімнату, типову для старих варшавських будинків початку століття. Тут стояло багато меблів: величезний, вкритий барвистими подушками диван, велика чорна шафа, якісь етажерки, повні різноманітних цяцьок та дрібничок, сервант з фарфором і склом.

Двері в глибині кімнати певне вели до якогось іншого приміщення. Посеред кімнати, на пухкому темному килимі, стояв скляний столик на коліщатках, а на ньому срібний піднос. На підносі були бутерброди з сардинками й сиром.

Олімпія згасила світло вгорі й засвітила лампу, абажур якої був обклеєний етикетками польських і закордонних цигарок.

— Прошу сідати, пане, — запросила вона — Ви, пане, настроєні космополітично чи, може, полюбляєте національне? — спитала Олімпія, підходячи до шафи. З відкритих дверцят визирали голівки пляшок, наче у невеличкому барі.

— Люблю все національне, — відповів Гальський. — Ви, пані, живете гарно, як на варшавські умови.

— Що ж з того, — зітхнула Олімпія. — Цей будинок все одно мають знести. Доведеться ліквідувати і свою квартиру і крамницю. А в Варшаві дедалі важче знайти руїни, які можна було б відремонтувати з допомогою приватної ініціативи, — посміхнулась вона.

Олімпія вийняла пляшку. Дорога старка сяйнула жовтим блиском.

— Хто це такий? — спитав Гальський, підходячи до великого, як шафа, радіоприймача з адаптером. На ньому стояла фотографія в бронзовій рамі. Гальський показав на мужчину в формі довоєнного улана, з гарним банальним обличчям.

— Це мій чоловік, — невимушено відповіла Олімпія й потягнулася до фото, яке стояло на одній з полиць. — Це теж мій чоловік, — додала вона, показуючи на породисте худе обличчя якогось пана, з очима й усміхом професіонального п’яниці.

— Чекайте! А як же зараз із цими чоловіками? — спитав Гальський.

— Нема нікого. Залишився тільки спогад. — Олімпія піднесла вгору чарочку із старкою: — За здоров’я моїх чоловіків, юначе, згода?

Вони випили.

— Не розумію, — обізвався Гальський. — Може, ви якось точніше визначите свій громадський стан? Не хочу бути нав’язливим, але це дуже цікаво.

— Мій перший чоловік забув про мене в Англії, де опинився зараз же після вересни. Мій другий чоловік забував про мене надто часто тут, у Варшаві. І тому його теж немає в моєму житті.

…Олімпія посміхнулась.

— Я покажу вам, пане, ще одне фото, дуже важливе, найважливіше для мене.

Вона висунула шухлядку письмового столика, вийняла фотографію й подала Гальському. Це було вуличне фото, мабуть, ще з початку окупації, судячи з убрання: молодша на п’ятнадцять років Олімпія, в короткій, модній тоді спідниці та високім капелюшку, демонструвала світові переможний усміх і гарні, стрункі ноги.

— Прекрасне фото, — невпевнено промовив Гальський, не знаючи по суті, що йому казати.

— Важливе, — кивнула Олімпія, — дуже важливе фото. В той рік я вперше відкрила своє призначення в житті. На початку окупації я почала торгувати, і це було моє справжнє покликання. Лише перемоги в торгівлі стали важливими для мене. Люди з мого середовища кажуть, що в мене винятковий розум для торговельних справ, деякі навіть стверджують, що я обдарована справжнім торговельним генієм. Я багата, але не в тому річ. Мене цікавлять не гроші, а процес їх нагромадження, успіхи. Пристрасть гендлювання — рушійна сила мого життя.

— За торгівлю! — виголосив Гальський, підносячи чарку. «Цікаво, — подумав він, — гарна дружина кавалерійського офіцера з інстинктами Вокульського»[4] — Я ніколи не мав нічого спільного з торгівлею, — додав він, — якщо не згадувати про шафу, яку дістав два роки тому в спадок після дядька та яку мені довелося продати. Здається, мене обдурили в цій справі. Отож я сповнений подиву й заздрості до вашого генію, пані.

Він починав відчувати в грудях приємне тепло алкоголю. Все здавалося йому оригінальним, цікавим, чарівним.

— Чого, коли ми танцювали, ви запитали, чи я мужній? — раптом згадав він.

Щоки Олімпії порожевіли від горілки. Гальський уперше помітив ледве вловимий вираз замішання на її обличчі. Вона підійшла до радіоадаптера й поставила пластинку. Залунав низький голос Зари Леандер, що співала німецьку пісню.

— Яка суперечність, — промовив з тихим усміхом Гальський. — Хвилину тому ви говорили про торгівлю…

— Зовсім ні, — відповіла Олімпія, зупиняючись перед ним, струнка, висока й гарна, — ніякої суперечності. Ці справи чудово доповнюють одна одну. Зрештою, — вона нахилила голову, уникаючи його погляду, — я знала, що ви, пане, зараз скажете саме це, і тому ви мені так страшенно подобаєтесь.

«Оце удар, — подумав Гальський. — Стережися, хлопче, зараз почнуть діятися великі речі».

— Що це все має спільного з моєю мужністю? — спитав він тихо.

— Має.

Вона раптом сперлась долонями на його плечі і поцілувала його просто в губи.

…— Слухай, — повторив Гальський, — чого ти хотіла знати, чи я сміливий?

— Хотіла, але вже не хочу. Знаю, що ти сміливий.

— Як же пов’язати побоювання щодо моєї сміливості — з твоїм вчинком у «Камеральній»? Ти ж знаєш, як зветься у Варшаві таке поводження?

— Знаю, — спокійно відповіла Олімпія. — Не забувай тільки, що я веду свої приватні справи так, як мені подобається.

— В порядку. І тому дай мені відповідь на друге запитання.

— Так?

— Хто отой пан з темним обличчям, з яким ти була?..

— Чого ти про це питаєш? Хіба ж я запитую тебе, хто та молода гарна блондинка, яку забрали в тебе з-під носа в «Камеральній»?

— Це зовсім інше. Не забувай, що ми — у Варшаві та що твоє й моє становище зовсім різне. Не уявляю, як поставиться отой пан до твого вчинку, який без сумніву заслуговує покарання…

— Це дрібниця, — перебила Олімпія. — Ти не уявляєш, як мало це мене цікавить.

— Тебе — можливо. Але мене повинно якоюсь мірою цікавити його ставлення до всієї цієї історії. Ти ж саме це мала на думці, запитуючи, чи я мужній, правда ж?

Олімпія не відповідала з хвилину. Потім швидко заговорила.

— А якщо навіть так — що з того?

— Ти ж знаєш, так само, як і я, що у Варшаві існують закони, які зобов’язують до відплати за безчестя. Примітивний фарс з двома виходами, який ми розіграли сьогодні, може мати для мене наслідки. Хочу принаймні знати, хто буде мене переслідувати.

— Тобі ж не бракує мужності.

— Хай так, але ця обставина не має тут значення. Не дуже схоже, що цього пана можна в чомусь переконати мужністю. А з юнаком, що сидів біля нього, я міг би з успіхом позмагатися на біговій доріжці, але боюсь, чи не покладуть мене на кілька тижнів до лікарні після зустрічі з ним сам на сам на рингу…

— Заспокойся, — всміхнулась Олімпія. — Цей пан зветься Філіп Меринос. Він — голова виробничого кооперативу «Торбинка». Це великий підприємець, людина заможна й солідна. Кооператив «Торбинка» монополізує всю продукцію пластмасових і нейлонових галантерейних виробів. Його називають королем дамських сумочок. Мене з ним зв’язують різні справи.

— Не кажучи про те, що він тебе кохає.

— Кохає — надто велике поняття. У нього до мене якась пристрасть, це правда.

— Не важко догадатися, яка, — брутально зауважив Гальський.

— Так. Правильно, — спокійно мовила Олімпія. — І крім того, він дуже хоче, щоб я вийшла за нього заміж.

— А ти?

— Я?..

Гальський відчув жадібні губи на своїх губах і на хвилину перестав думати.

Відірвавшись з зусиллям, він устав. Вихилив налиту йому чарку, одягнув пальто, піднявши комір.

…В очах Олімпії блиснули сльози. «Що це? — подумав Гальський із справжнім жалем, — Юнона плаче?..»

— Протягом двадцяти років я збирала знання про любов, — шепнула Олімпія, — і тепер знаю одне: жінка може платити… Ти не уявляєш, яку ціну можуть платити жінки…

— Це вже розмова про торгівлю, — безжалісно відповів Гальський. — За що, власне, ти хочеш платити?

— За тебе, — просто відповіла Олімпія. — Я не хочу відступати. Хочу боротися, навіть з тобою, за тебе…

Вона підійшла близько і взяла його обличчя в долоні.

— Благаю тебе… — шепнула вона, — не йди зараз… Гальський поцілував її в шепочучі вуста. Повернувся, відчинив двері, збіг із сходів і вийшов на подвір’я.

Була передсвітанкова пора. На подвір’ї блимала якась бліда лампочка. Гальський зупинився, з зусиллям перечитуючи написи, грубо намальовані фарбою на стінах та на вивісках: меблі — американки — тапчани — пальта чоловічі й жіночі — фарбування й реставрація взуття. Тут висіла й вітрина з назвою фірми «Олімпія Шувар».

Гальський оглянувся. Похмура стіна будинку тонула в темряві, і все-таки знати було, що там, вище, немає нічого. Це була ще десять років тому обгоріла стіна. Її руїна, невідомо як трималася вертикально. Гальський вийшов на зовсім порожню вулицю й рушив у напрямі Маршалковської.

Навпроти йшло двоє. Обриси їх постатей ледве вимальовувались у брудних, каламутних проблисках світанку. Ішли просто на нього. Серце Гальського рвучко закалатало, лавина думок заклубочила в голові, він відчув острах, але знав, що доведеться прийняти бій, і був до цього готовий. Невідомі були нижчі від нього, кремезні; облич їхніх не видко було під насунутими на лоба модними шапочками та високо піднятими комірами. На секунду Гальському нестримно захотілося зупинитись, звернути кудись убік, повернутися, втекти, хоча щось дужче за нього наказувало йому йти вперед, іти, іти й іти. Чотири кроки видались маршем крізь вічність. Коли він мав зробити п’ятий крок, — два дужих чоловічих тіла з розгону вдарили його, відкинули назад. Гальський побачив два худі, жорстокі обличчя, втуплені в нього дві пари холодних, злих очей.

— Дивися, куди преш, голодранцю, — просичав один. — Щоб потім не плакав… — і замахнувся, наміряючись просто в обличчя Гальського. Гальський відскочив убік і сперся об стіну будинку: у нього була вигідна позиція, але він не вдарив. Він застережливо витяг праву руку й гукнув тому, що замахнувся на нього перший:

— Програєш, братіку! Програєш! Можете мене зараз пристукнути, але таких, як я — більшість… Таких, що хочуть жити спокійно в цьому місті і, кінець кінцем, житимуть спокійно… Тут буде спокій, ось побач… — Він не встиг скінчити. Вражені на хвилину його словами, нападники схаменулися і перейшли в наступ. Перший удар відбив праву руку й паралізував боксерський прийом, яким Гальський інстинктивно захистився. Правиця Гальського безвладно звисла. Та ліва рука описала коротку дугу і влучила в щелепу одного з нападників. Але це був хвилинний успіх; нападник пригнувся і зараз же щосили вдарив Гальського в живіт. Гальський осунувся на коліна: він силкувався підвестися, наосліп намацуючи виступ муру, але ще два могутні удари в живіт і в обличчя відібрали в нього притомність. Лікар упав без стогону, глухо вдарившись головою об брук. Бежове пальто хутко вкрилося брудом. Незнайомі повернулися й побігли в бік Кручої.

З брами неподалік виринули дві постаті. Обличчя їх були сховані під крисами капелюхів та під товсто намотаними шарфами. Одна постать — висока, друга нижча. Обидві на хвилину затрималися над Гальським, який лежав на бруку, і поволі рушили безлюдними Єрусалимськими Алеями до Маршалковської.

— Що це була за безтямна промова, пане голово? — спитав нижчий. — Що він сказав?

— Зовсім не по-дурному казав, — відповів вищий. — Варто над цим поміркувати.

Ще через кільканадцять хвилин над Гальським нахилилася якась темна тінь, важко дихаючи, наче після довгого, виснажливого бігу. Тінь підвела Гальського, підняла йому голову. Гальський на секунду опритомнів, йому здалося, що перед ним жаріють світлі, пронизливі очі. Але тут він знову знепритомнів. З боку Кручої залунали повільні, трохи чалапаючі кроки, почувся стукіт ціпка чи парасольки. Темна тінь обережно поклала Гальського на тротуар і беззвучно зникла в ніші найближчої брами. У млистому світлі ліхтаря з'явився низенький пан у котелку, з парасолькою. Побачивши Гальського, він нахилився над ним і кивнув головою, мов людина, для якої немає несподіванок і все просте й зрозуміле. Витягши з кишені пальта блокнот, низенький пан у котелку записав номери найближчих будинків, швидко й пильно роздивився навколо і знов нахилився над Гальським, силкуючись його підвести.

— Ну, ясноволосий красеню… — бурчав він, — нам треба якось дати собі раду… Я ж не покину тебе тут, у такому стані… Ну, хлопче, отямся. За красу й чари часом доводиться дорого платити.

Він вийняв з кишені хустку й обтер кров на губах Гальського. З боку Маршалковської чутно було кроки й голоси прохожих.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кубусь глянув на годинник: була четверта година. Він стояв на самісінькому розі вулиці й думав, що йому робити. Вони умовилися з олянком зустрітися о пів на п'яту, в невеличкій кав'ярні «Крисенка», за кілька кроків звідси. «Чому саме в «Крисеньці»? — міркував Куба, — оце ще сентименти журналіста Колянка».

Ота колишня Варшава, Варшава невеличких кав'ярень, таких, як «Крисенька», зникала на очах. На її місці зростало нове місто. Куба довго і з зацікавленням споглядав кремовий величезний обеліск Палацу культури, потім перевів погляд на розгардіяш, що панував навколо: котловани, насипи цегли, пісок, дошки, наріжні залізобетонні плити, залізні й бетонні труби, цілі батальйони компресорів, бетономішалок, бульдозерів, парових катків, кранів, самоскидів, пневматичних молотів, вантажних машин, які громадилися біля підніжжя висотного будинку: з цього хаосу ущелин, ровів і насипів, з цього неймовірного розгардіяшу й безладдя мала незабаром народитися найбільша площа в Європі.

Куба чудово розумів почуття Колянка, що умовився зустрітися з ним у кав'ярні «Крисенька». Був час, коли дві темпі кімнатки, до яких заходили просто із зруйнованої вулиці, були однією з найбільш улюблених та найчастіш відвідуваних кав'ярень у Варшаві: тоді вона звалася «Крушинка» й подавали в ній дві гарненькі офіціантки.

З того часу минуло десять років, протягом яких на вулицю Нови Свят, Краківське Передмістя повернувся давній блиск столиці.

Куба сперся об залізну огорожу на розі вулиці й запалив цигарку. Юрба зростала — люди виходили з контор та установ, трамваї обростали пасажирами. Зелені й червоні сигнали руху, дівчата, солдати, жінки, які юрмися перед вітринами, залізничники, морські офіцери, службовці, продавці авторучок та зубних щіток, юнаки з напомадженим волоссям, які чекали побачення біля кіоска — все це для Кубуся рідне. Він задоволено зітхнув, глянув на годинник і рушив у напрямі «Крисенькн». Хтось схопив його за плече.

— Як ся маєш, Пєгусю… — почув він позаду. Куба повернувся, й обличчя його осяяв усміх.

— Мориц! Оце так так… Клянуся щастям. Де ти подівся?

Перед Кубусем стояв високий, дужий хлопець у вельветовій розстебненій куртці, з-під якої видко було зелений брудний пуловер та ріжки комірця блакитної, давно непраної сорочки. На молодому обличчі, вже з чоловічими, начебто кривими рисами, написане було безтурботне задоволення.

— Та якось живу, — відповів він, стискаючи руку Кубусю. — А як ти? Ряшка в тебе така, наче тебе жовтком хрестили…

— Така вже моя врода, — відповів Кубусь стримано. — Що поробляєш, Морице? Чому не з'являєшся? Колись ти заходив час від часу…

— Не можу я до тебе заходити. Тепер ти великий. Зірка «Експреса», редактор Вірус. Звідки я можу знати, кого ти пам'ятаєш, а кого ні.

— Покинь ці дурниці, добре? Що поробляєш?

— Як коли. Трохи тут, трохи там… — ухильно відповів Мориц.

— Як у тебе з монетою?

— Залежно від того, що ти мені можеш запропонувати. Як можеш відвалити два куски позичково, — візьму з приємністю. Менших сум не приймаю.

В голосі Морица звучала іронія й агресивність. З голосу Кубуся зникли нотки дружньої щирості.

— Це непогано, — обізвався він. — Бо я на один кусок працюю майже місяць. Отож не можу тебе підтримати. Проведи-но мене трохи, — додав він.

Зелений сигнал відкрив дорогу. Обоє перейшли на той бік Алей і повільно рушили до площі.

— Знаєш, Кубо, — почав Мориц, — я навіть кілька разів збирався до тебе.

Кубусь бистро глянув на нього: в словах Морица зазвучала якась нова нотка, не схожа на задерикуватий тон, яким він говорив щойно.

— Ти ж знаєш, де мене шукати, — відповів він. — Завжди можемо поговорити.

— Людина старіється, різні думки блукають у голові. Ти ж на цьому розумієшся, правда ж?

— …Хто це тебе так обробив? — спитав Кубусь, показуючи на свіжий шрам на підборідді Морица.

Глумливі зелені очі Морица потемніли, стали серйозними, чуйними й злими.

— Невже вдарився об щось? — із зацікавленням перепитав Кубусь.

— Байдуже, — відповів Мориц. — Справу ще треба залагодити. Останнє слово ще не сказане.

— Горілку п'єш?

— П'ю. Чого б то не пити? Але знаєш, Кубо, я маю до тебе справу: чи ти б не скомбінував для мене якоїсь роботи?

Кубусь з хвилину мовчав. Потім сказав поволі:

— Навіщо? Нап'єшся, нахуліганиш, а я буду потім виправдуватися за тебе? Якщо не гірше…

Мориц не відповідав. Ішов замислений, колупаючи в носі.

— Ти б не зайшов зі мною випити чарку? — спитав він за хвилину.

— Нема часу. Умовився зустрітися за п'ятнадцять хвилин.

— Вистачить, — запевнив Мориц. — Якраз устигнемо роздушити чвертку. Зачекай…

Він швидко зайшов до крамниці споживчої кооперації, яку нони саме минали, і за кільканадцять секунд вийшов, ховаючи чвертку до кишені вельветової куртки.

— Ходім, — покликав він Кубу і звернув на вулицю Відок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Слухай-но, Кубо, яка ситуація, — заговорив Мориц. — Знаєш: у мене є дівчина.

— Поздоровляю, — зрадів Кубусь. — Ніжні почуття перетворюють людину. Уявляю собі…

— Чекай, — перебив Мориц. — Це не так просто. Цього разу все якось інакше.

— В порядку, — згодився Куба. — Можу бути за свідки. Або й за дружку. Як хочеш? Куплю вам весільний подарунок. Найкращс скатерку або електричну праску. Це буде фундамент пристойного родинного існування, добре?

— Хто зпоє? — м'яко промовив Мориц. — Вона живе в Аніні… — додав він раптом, без особливого зв'язку з розмовою.

Куба споважнів.

— Чудово, — мовив він, — тоді ризикну. Протягом тижня постараюсь дати тобі відповідь. Забіжи до мене в редакцію.

— Ні, — швидко заперечив Мориц. — Не забіжу. Краще не треба. Ніколи нічого не можна знати… Зрештою, я не хочу тобі перешкоджати. Як довідаєшся про щось, повідом мене. Тільки знаєш… щось таке, для мене… Рекомендації у мене нема, посвідки з попередньої роботи теж.

— Згода, — відповів Кубусь, — де ж тебе шукати?

— У підприємстві, — з гримасою промовив Мориц, — позпаду кіно «Атлантик». Бачиш, треба збити трохи грошенят, поки я не запалю домашнього вогнища. Зараз маю Справу з квитками, це єдиний фарт, який мені залишився…

— Домовилися, — згодився Куба. — Мені треба йти. Чекай звістки!

Вони подали один одному руки.

Куба звернув на Маршалковську і зайшов до кав'ярні «Крисенька». За поганеньким столиком, між вікном і блискучим нікельовим апаратом для запарювання кави, сидів Колянко, читаючи газету. Куба сів біля нього.

— Ти спізнився, — відзначив Колянко, не опускаючи газети.

— Пан редактор має щось до мене?

— Звичайно. Хочу з тобою поговорити теоретично.

— Слухаю. Вмираю за теорією. Ніщо мене так не хвилює, як…

— Не дурій. Ти розумієш, що я хочу сказати, відзначаючи, що преса завжди має якийсь вплив на те, що діється навколо нас?

— Розумію чудово. Зрештою, я й сам такої ж думки.

— Отож треба почати діяти…

— …Просковзнути, заховатися під захисною оболонкою, вгризатися, проникати скрізь, чуйно роздивлятися навколо, бачити, знати, пам'ятати і в слушну хвилину… — сичав Куба з ентузіазмом.

— Отож то й є. Ми повертаємося до забутих останнім часом афер, до закапелків Центрального універмагу, до таємничих дій темних силуетів у рештках руїн Хмєльної і Злотої, одне слово: до спекуляції квитками.

— Що? — вигукнув Куба.

— До афер навколо різних видовищних закладів. До «коників», черг, штучної юрби, галасу біля квиткових кас, до перекупників, що продають квитки з-під поли, та до всяких тому подібних справ.

Куба замислився.

— Непогано, — шепнув він і зараз же додав: — Пане редакторе, вже зроблено. Протягом тижня зможу прислужитися вам сенсаційними матеріалами.

— У тебе є план?

— Ні. Є доступ, — заявив Куба, зробивши ефектну паузу. — Не далі, як півгодини тому, я вихилив чвертку з акулою варшавського квиткового ринку. Псевдонім: Мориц. Може ви навіть пригадуєте його: ще кілька років тому він приходив до нас, у редакцію. Старий кореш, я колись навіть жив, ще напочатку, в його тітки, на Хелмській. Такий собі Вєсек Мехцінський.

— Мехцінський? — замислився Колянко. — Чекай, я щось пригадую…

Йому згадалося довге тіло, накрите вельветовою курткою, на лавці в тринадцятому комісаріаті. І тут до нього долинув відгомін власних думок у ту хвилину, коли, вдивляючись у закривавлені бинти й пластирі, він спитав сам себе: «Звідки я знаю це обличчя?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли отак їдеш по неправильному еліпсу автобусної лінії, різні думки приходять у голову. Холодний, похмурий квітневий день за вікном викликає буркотливий настрій. «Що сталося з цією погодою? — думає шофер Евгеніуш Шмігло. — Холеру можна дістати… Коли, нарешті, буде тепло?»

Пані з двійком малят нагадує про справи миліші, хоч і дуже клопітні. «Цікаво, як там у них сьогодні? — думає Евгеніуш Шмігло. — Галина мусила піти з дітлахами зробити щеплений. Марися хвилюватиметься, така вразлива. Збишкові треба кутим черевики. Старі вже малі. Як ці поросята ростуть… Дістану премію цього місяця, куплю черевички. І светр для Галини…»

Виходить гарненька, модно одягнена дівчина. «У-ух, ти! — думає Шмігло з радістю і всміхається дівчині. — Такі ніжки — цілий скарб… А Галина зовсім запрацьована. Дітлахи, кухня, вже не дбає про себе так, як раніше… Але що там, це неважливо. Важливо те, що вона мені подобається, що для мене вона — перша зірка екрану. А що інші вже так на неї не дивляться, як раніш, це й краще…»

Позаду, в машині, галасливий кондуктор скандалить з кожним пасажиром, кожен на нього обурюється: погано проколює абонементи, надто рано дає сигнал рушати, відповідає сердито й образливо.

«Ох, цей Скурчик! — зітхає Евгеніуш Шмігло з люттю. — Скажу йому, що я про нього думаю, вже в парку, після рейсу. Тепер не можна. Солідарність, псякрев!»

…І їде, їде, їде — Алеї, Нови Свят, Саська площа, Театральна площа, хвилина перепочинку на Свєнтокшизькій і вулиці Мархлєвського. І знов те ж саме. Вісім годин. Інколи довше. Зелені, жовті й червоні вуличні сигнали Миготять в очах, викликають підсвідомі рухи, легкові машини плутаються під колесами, дратують прохожі на бруку. Інколи треба вихилитися з вікна, махнути рукою товаришу, який проїздить мимо, або жбурнути в'язку квітчастих шоферських висловів неуважним прохожим чи незграбному водієві.

Рейс автобуса № 100 о 19.47 нічим не відрізнявся від попередніх. Скурчик не віддавав здачі, а коли йому зауважували, крикливо гукав: «Пробачте, помилився! Хіба ж у цьому пеклі людина може працювати?» і без слова протесту повертав гроші.

Якийсь молодий чоловік напався на Шмігла:

— Годинами стоїш на зупинці й чекаєш! Що це таке, холеро! Як нема машин, то й не вішайте оголошення, що тут ходить сотий! Бо він не ходить! Раз на півгодини — це не значить ходити! Це зневага! Це скандал!..

Генек Шмігло відповів:

— Не моя вина. Їду вчасно, за розкладом. А пан певне на побачення поспішає, га? Спробуємо надолужити… — додав він з усміхом. Усі навколо посміхнулися, і молодий чоловік також, бо Генек рушив з зупинки, так наче сидів на спортивному «Бугатті», а не на велетенському, важкому «Шоссоні».

О дванадцятій годині шістнадцять хвилин на зупинці біля Алеї Незалежності зайшла в автобус група — сім молодих людей, років близько двадцяти. Вони посідали на вільних місцях позаду.

На площі Люблінської Унії молоді люди почали сваритися: спершу досить голосно, потім — зовсім голосно і, нарешті, зняли грубий, хрипкий, мов іржавий від горілки, галас. Один з них, без шапки, з розсипаними пасмами брудного білявого волосся, схопив за вилоги пальта другого, з величезним червоним тупим обличчям, і став його щосили трусити, вергаючи брудні, неймовірно брутальні лайки. Люди почали оглядатися назад, але ніхто не рушив з місця, не сказав ні слова. Скурчик удавав, що перелічує гроші в сумці. Тут підвівся високий, худий хлопець у чорному береті. Він відштовхнув брудного блондина і почав промовляти до нього пискливим, пронизливим дискантом. Весь арсенал висловів блондина здався раптом дитячим белькотінням проти університетського рівня красномовства хлопця в береті.

— Прошу пана, прошу пана… — спробував обізватись якимсь немолодий чоловік посередині, але хлопець у береті обернувся до нього і за кілька секунд змалював його так докладно і так рішуче визначив, що думає про всіх пасажирів автобуса лінії № 100, що пасажир мимоволі сів на своє місце, облитий гарячим рум'янцем незаслуженої образи, відповісти на яку нема змоги. Всі похилили голови, намагаючись здаватися зовсім непомітними на своїх місцях.

— Може б міліціонера… — шепнув хтось попереду. Дідусь у жалобі обізвався:

— Адже тут є діти…

Офіцер пожежної охорони, що сидів посередині, мовив своїй супутниці з ніяковим усміхом:

— На жаль, я в мундирі. Не можу нічого зробити. Сам я з ними не впораюсь, а можу ще наразитися на образу мундира… Якби я був у цивільному, ого! Я б їм показав!

Якийсь молодий чоловік проходив наперед і злегенька Торкнув хлопця в береті. Той вибухнув ще голоснішими лапками і щосили пхнув юнака.

— Пробачте, — перепросив юнак і швидше рушив далі. — Не буду ж я з ними битися… — наче виправдуючись, тихо мовив він присадкуватій жінці, яка стояла біля нього.

— Затримати машину! — енергійно відповіла жінка. — Досить цього.

Тоді хлопець у береті сипонув новими лайками, більшість яких характеризувала її присадкувату постать. Ніхто вже не пробував протестувати.

Ніхто, крім Генека Шмігла.

«Тільки-но побачу міліціонера, затримаю машину, — думав він швидко й рішуче. — Коли, нарешті, буде спокій у цьому місті?»

Було темно, горіли вуличні ліхтарі. Генек пригальмував на зупинці біля вулиці Нови Свят і став гарячково роздивлятися навколо: в цьому людному місці треба було, нарешті, перейти до дій. Але тут вибухнув справжній скандал. Отой хлопець у береті вирішив залишити автобус, він саме виходив задніми дверима, брутально відіпхнувши якусь пані. І раптом залунав крик. Всі виглянули у вікна з правого боку: хлопець у береті — силань неабиякий, плечистий і високий, стояв біля входу до автобуса і верещав, як дитина. Над ним нахилявся величезного зросту огрядний чоловік і смикав його за вухо, мов хлопчиська. Всі у вікнах протирали очі від подиву, але видовище не зникало: хлопець у береті стояв, спійманий за вухо, і лементував від болю, а похилений над ним велетень голосно приказував:

— Ах ти ж невихований, нечемний хлопчисько! Як це можна штовхнути стару даму, не перепросити та ще й вилаяти її брудними словами? Як це можна? Будеш? Кажи, будеш?

Після цього він пустив вухо, пхнув злегенька хлопця в береті і вліз в автобус. Від його легенького поштовху хлопець у береті стукнувся об стіну будинку неподалік і ледве втримався на ногах. Генек Шмігло рушив.

Велетень, що саме розплачувався із Скурчиком, здавалося, заповнив усю задню частину машини. Це була чудова постать, щедра, велика й масивна. Дві деталі характеризували її: дбайливо викохані довгі бакенбарди й розкритий комірець a la Словацький під розстебнутим пальтом.

Ледве-но могутній пасажир зайшов до автобуса, як шість постатей, що потопали в алкогольному тумані, миттю протверезилися і почали тихо перешіптуватися між собою. Один виліз на розі Ординатської, п’ятеро поїхало далі, але погляд п’яти пар очей, втуплений у могутню спину пасажира, що сидів посередині, набрав особливо гострого, настороженого виразу.

На розі Крулєвської у Скурчика аж очі полізли на лоба від подиву: до автобуса зайшов хлопець у береті, разом з тим, який виліз на розі Ординатської. Вони мовчки заплатили й посідали зараз же за пасажиром з бакенбардами, котрий, заглибившись у свої думки, зовсім не помічав, що там діється у нього за спиною. Скурчик пробрався вперед і тихо повідомив Генека:

— Буде бійка… Дивися, оті хулігани… — Він коротко поінформував Генека про ситуацію. — Як вони це зробили? — нервував Скурчик.

— Звичайнісіньким способом, — спокійно відповів Генек, — спіймали таксі.

На зупинці біля Театральної площі машина спорожніла. Попереду сиділо двоє солдатів з дівчатами, посередині — пасажир з бакенбардами, за ним хлопець у береті із своїм сусідою; позаду в машині — тісна група: п’ять мовчазних, зіщулених постатей з піднятими комірами, з руками в кишенях.

Скурчик сів на своє місце й нервово запалив цигарку. «Як почнеться балаган, нічого не вдієш, замкну двері», подумав він з розпачем. Генек пересунув невеличке дзеркальце, яке поклав перед собою: так він бачив усе, що діялося в машині за його спиною. Солдати пощипували дівчат і тихо розмовляли з ними. Пасажир з бакенбардами мрійно дрімав. Автобус виїхав на площу Гжибовського, минув її й почав наближатися до Теплої.

— На голову! — гукнув раптом хлопець у береті. — На рило! Готуй, Манеку!..

В руках одного з сімох раптом опинився мішок, який схопив за другий кінець брудний блондин. Блискавичним, злагодженим рухом вони натягли мішок на голову пасажира з бакенбардами. Хлопець з великим червонястим обличчям скочив на сидіння і могутнім ударом по замотаній мішком голові звалив велетня у вузький прохід між лавками. Тут зарипіли гальма. Генек Шмігло вилетів, мов з пращі, з великим французьким ключем у руці й кинувся в задню частину машини.

Семеро хуліганів штурхали і вбивали каблуками в залізну підлогу постать, що лежала навзнак. З мішка долинало могутнє, болісне сопіння, величезне тіло лежало нерухомо, стиснене лавками, ударами, штурханами, раптовим, несподіваним болем. Генек підняв ключ угору і… впав на тіло в мішку. Відчув, як його щосили вдарили по потилиці. На хвилину втратив свідомість. Потім, мов крізь туман, почув крик:

— Хода!..

І зібравши рештки сил, схопив когось за ногу. Почувся тріск задніх дверей. Їх виламували дужі руки.

— Скурчику! Тримай двері! — опритомнівши, гукнув за секунду Генек. Одним стрибком він добрався до свого місця, ввімкнув мотор і вилетів на блідо освітлену вулицю Тварду. В машині не було вже нікого, дівчата під час бійки силоміць витягли приголомшених солдатів.

— Скурчику! — гукнув Генек тремтячим голосом, — замкни двері й не випускай цього лобуря!

Скурчик не рухався з місця, блідий від страху. На вхідну приступку машини скочила якась темна, щупла постать. Скурчик замість крикнути, як звичайно:

— Пане! Всередину! Прошу взяти квиток! — заховав Обличчя в долонях. Генек щосили гнав машину по кругляках Твардої. З лівого боку потилиці він відчував усе дужчий біль. Хлопець у береті силкувався підвестися, але вдарився головою об залізну підставку сидіння і це знов відібрало в нього притомність. Коли за секунду він почав вибиратися з тісного лабіринту лавок, на шию йому раптом звалився неймовірний тягар, наче впала кам’яна скеля. Побитий велетень, який ще й досі лежав на підлозі, незграбно здирав однією рукою мішок з голови, другою рукою тримав хлопця в береті за горло.

«Коли стисне… кінець!» промайнуло в паралізованому панікою мозку. Хлопець у береті хотів скрикнути, але не зміг. Величезна рука помалу стискала пальці. Очі хлопця в береті вилізли з орбіт, він захрипів. Залізна, запльована, забруднена підлога заколивалася в нього перед очима, автобус мчав з оглушливим брязкотливим звуком.

Але тут могутні пальці помалу розтулилися, з мішка виглянуло спухле, мокре від крові й поту обличчя, з очима скривдженої дитини; розкошлані бакенбарди надавали цьому обличчю жалібного, зовсім негрізного вигляду. Генек біля зупинки на розі Злотої і Желязної раптом пустив машину щодуху, відчайдушно давши газ. На зупинці, в каламутному світлі ліхтарів, стояло шестеро людей, з піднятими комірами, з руками в кишенях, готові до всього. Коли автобус з гуркотом промчав повз них, всі шестеро, мов один, відскочили вбік. Тут стояла вантажна машина — невеличкий тягач з платформою позаду, і ця машина рвонулася вперед, ледве остання з шести постатей повисла на борту платформи. Біля Головного вокзалу шість постатей, спершись у вільних і мальовничих позах на стовпчик, чекали на зупинці автобуса, попльовуючи навколо з-за високо піднятих комірів.

«Облога, — подумав Генек. — Наш автобус в облозі. Будуть мститися, паскудники… Аби тільки Галина за мене не хвилювалася».

Він минув зупинку, не завагавшись і на хвилину, хоча там були пасажири, що махали йому руками з гіркою люттю. Біль у потилиці наче випромінював на ключицю, ставав дуже гострим і пронизливим.

«Щось мені пошкодили, — подумав Генек стурбовано. — Не можу вести машину». І гукнув:

— Скурчику! Їдемо до парку.

Скурчик не відповів, і лише за кілька хвилин повторив голосно:

— Їдемо до парку.

Темна тінь на приступці здавалася привидом. Скурчик не знав напевне, стоїть хтось на приступці чи ні. Зрештою йому вже було однаковісінько.

«Ніяких міліціонерів зараз, — думав Генек Шмігло. — Все зробимо в парку. Дорогою ніхто з цієї коробки не вискочить. А в парку порозмовляємо з отим фраєром у береті».

Він дав газ, з зусиллям нахилився над кермом, і червоне довге тіло «Шоссона» звернуло раптом на Желязну, збуджуючи подив в очах трамвайників, міліціонера, що регулював рух, та прохожих.

«Цікаво, чи ще женуться за нами?» подумав Генек. У внутрішньому дзеркальці нічого не було видко, бо платформа трималася зараз же за автобусом.

На розі Желязної і Лєшно Генек змушений був пригальмувати. Відчувши конвульсійне тремтіння пригальмованої машини, хлопець у береті блискавично вп’явся зубами в руку, що тримала його за шию. Рука розтулилася, пасажир з бакенбардами скрикнув і трохи недоумкувато глянув навколо, а хлопець у береті скочив на ноги й кинувся вперед: у нього в руці блиснула повна пляшка горілки, нею він щосили зацідив по голові Генека, й блискавично рвонувши передні двері, вискочив на вулицю.

Генек відчув тупий біль, але відразу ж опритомнів: горілка, стікаючи з шапки, пекла йому очі й губи, але сила удару була значною мірою амортизована чудовою твердою шапкою. Генек, трохи заточуючись, підвівся від керма і спробував підвести пасажира з бакенбардами.

— Покликати швидку допомогу, — спитав Генек, — чи, може, міліцію? А може, підвезти вас до швидкої допомоги?

Могутній велетень з бакенбардами кілька разів стріпнув головою, мов величезний пес-сенбернар, який виходить з води, й глибоко зітхнув; груди його підносилися розмірено, як паровий молот, блакитні, невеличкі очі глянули на Генека з лагідною вдячністю.

— Ні, ні, — промовив він, — прошу не турбуватися… Уже все гаразд. Такі паскудні шибеники… — м'яко поскаржився він, як добрий безпорадний вихователь.

— Ви хочете вийти зараз чи, може, підвезти вас трохи? Ми їдемо до парку, — повідомив Генек.

— Я поїду з вами, пане, — несподівано заявив той. — Зараз вже пізня година — ще можуть напасти на вас. Я поїду з вами, так буде певніше.

— Не будьмо дітьми… — почав Генек, — ми ж у місті…

— Я поїду з вами, — рішуче повторив пасажир з бакенбардами. — Я мушу вам віддячити. Ви кинулися мені на допомогу з благородною мужністю, і тепер я мушу вас захистити, пане…

— Шмігло… — підказав трохи приголомшений цим старосвітським рицарством Генек, — Евгеніуш Шмігло…

— Моє прізвище Компот, а ім’я Фридерик, — відрекомендувався пасажир з бакенбардами. — Фридерик Компот. Щасливий познайомитися з вами, пане, в таких незвичайних обставинах. Вірю, що ми будемо друзями. — Він сердечно простяг руку.

Скурчик, не звертаючи на них уваги, байдуже перелічував гроші, розвалившись на лаві посеред машини; такі розмови й сцени йому нічого не говорили.

Генек сів за кермо й прикусив губу від болю, пускаючи машину. Автобус рушив. На вхідній приступці все маячила якась непомітна тінь. Може, почепився хлопець. Ззаду за автобусом лінії № 100 рушила вантажна платформа. Серед шести постатей, з високо піднятими комірами, сидів хлопець у береті й розповідав:

— Пляшка не розбилася, бо тільки-но я впав на того великого, як мене шофер схопив за ногу… Ну, ми ж їм заплатимо… Цей водій, кий йому в око, не має права жити ніде інде, як у лікарні… Інакше нам нема чого з’являтися на очі Кудлатому. Можемо відразу братися за лопати й копати собі могилу після такої засипки…

Автобус проїхав Лєшно і звернув на Новотки: минувши Муранув, він досить повільно посувався серед нових будівель та обпалених коробок колишнього гетто. На Інфлянтській вулиці темнів величезний масив автобусного парку.

Генек в’їхав через широкий отвір у бетонній загорожі, повернувся на крузі, освітленому десятками потужних ламп, що колихалися вгорі на проводах, минув бокси для переливання лігроїну та мастила й під'їхав до величезного ангара з півкружним опуклим дахом.

…Скурчик десь зник, і Генек з Компотом пішли до нештукатуреного будинку. Там у великій залі з широкими вікнами стояли столи й особисті шафки. Зала була порожня, Шмігло витяг рушник і мило із своєї шафки й провів Компота до вмивальні, а сам пішов до канцелярії, де здав на ім’я диспетчера рапорт і взяв відношення до лікаря. Біль у ключиці ставав дедалі гостріший.

— Може, повідомити міліцію? — спитав канцелярист.

— Навіщо? — байдуже обізвався Генек.

— В усякому разі, ви добре зробили, що припинили рейс. Розумно, — похвалив той.

Фридерик Компот чекав Генека, — вже вмитий і посвіжілий. Вони разом вийшли з автобусного парку.

«Тепер, — подумав Генек, — щось та буде». Він дужче стиснув у руці метр грубезного кабеля в твердій ізоляції. Генек не помилився. Не ступили вони й кількох кроків вздовж огорожі, як пролунав пронизливий свист. Потім знов залягла тиша. Шмігло й Компот мовчки йшли вперед, у напрямі вогнів на Новотках. Знов залунав короткий посвист. Вони вперто простували в темряву; лише прискорений подих виявляв тривогу, що стискала їм серця. І Шмігло й Компот швидше відчували, ніж помічали присутність людей, які чаїлися в темряві. І раптом сім тіней з’явилося зокола і сім постатей, мов чорні, зіщулені коти, кинулися на них. Генек коротко замахнувся кабелем — і кістка хруснула під обмотаним ізоляцією свинцем. Компот змінився невпізнанно: мрійна м’якість обернулася на могутню флегматичну силу рівно працюючої машини; він бився тихо, з упертим сопінням, кожен рух його тіла закінчувався чиїмось стогоном у темряві. Генек зігнувся, щоб нанести другий удар, але тут відчув пронизливий біль у лівій руці. «Кричати! — підсвідомо майнуло в голові. — Біля воріт стоїть озброєний вартовий!» Але було вже пізно, голос його завмер у болісному стогоні, і Генек знепритомнів. Компот відчув, що його товариш падає. Він почав відбиватися з подвоєною силою, але тут перед очима його майнуло щось довге: перш ніж він встиг отямитись, велика, наїжена гвіздками дошка, видерта з риштування, з шаленою силою впала на шию й плечі. Страшний біль шмагнув Компота, він звалився і, падаючи, ще встиг побачити контур дошки, знову піднятої вгору. Затуливши голову руками, він чекав якусь секунду, з розпачем відчуваючи, що його залишають сили. Але дошка не вдарила.

Заточуючись, мов п’яний, Компот розтулив руки і глянув навколо. Неподалік лежали на землі три постаті: дві погнали й хрипіли, ніби конаючи, одна конвульсійно здригалася.

Третій був Евгеніуш Шмігло. Він лежав у бруді й поросі вуличного бруку, із закривавленим шарфом на шиї, в зім’ятій шапці, ліва рука його була неприродно викручена. Фридерик Компот похилився над ним і мов дитину взяв на руки. Випроставшись, він зрозумів, що боротьба ще триває, тільки десь віддалік, у темряві цегляної пустині навколо. Хто з ким зараз б’ється, зрозуміти було важко, але пронизливі крики з темряви, прокльони й стогони, повні смертельного жаху, свідчили, які страхітні й похмурі речі діються тут, поруч.

Фридерик Компот рушив уперед з Генеком на руках. Голова Генека звисала вниз, Компот знеможено похитувався, спотикався, осувався на цегляні борозни й ями. Цій брудній Сахарі, здавалося, не буде кінця. Аж ось перед ним замаячили обриси дерев’яного барака — збитої з дощок будки стрілочника бічної колії. Ударом ноги Компот відчинив двері, вніс Генека всередину і поклав на столі.

А за стіною барака ішла боротьба не на життя, а на смерть. Це вже не була бійка, і Компот сам не знав, чому його охопив раптом холодний, гнітючий жах. Чийсь голос заводив пронизливо, з придиханням смертельно пораненої людини:

— О, Єзу… О, Єзу… О, рани Ісусові!.. О, рани…

— Ах, ти ж! — почувся другий, свистячий від зусиль голос. І третій, повен нелюдського відчаю:

— Гайками його, Манеку! Гайками! Там лежать!.. Гайки… Гвинти…

По дерев'яній стіні барака загримів град заліза, яке хтось несамовито жбурляв.

Компот затулив обличчя долонями і перестав взагалі розуміти, що діється. Не дійшла до нього навіть неприродна тиша, яка несподівано запанувала навколо.

Він опритомнів, почувши рипіння: хтось повільно й обережно відчиняв двері. Компот відскочив назад і схопився за стілець, який тріснув в його руці, мов зібганий папір.

— Пробачте, — обізвався тихий, звучний, але суворий голос з-за дверей. — Я хотів спитати, чи не потрібна вам якась допомога?

— Хто ви такий? — здушено кинув Фридерик Компот.

— Друг, — відгукнувся голос з-за дверей, — я прийшов, щоб допомогти.

Компот опустив стільця, і до темної кімнати хтось зайшов. Може, це був наслідок неймовірного хвилювання, болю — але Компот якось не усвідомлював, хто це був. Невідомий нахилився над Шміглом, за хвилину знайшов десь відро з водою, вийняв хустку з кишені і почав приводити Генека до притомності. Генек підняв повіки й побачив перед собою ясні, палаючі, майже білі очі. Але він не злякався, бо ці очі дивилися на нього серйозно, з турботою, на дні їх був вираз якоїсь прихованої провини. Компот важко опустився на стілець.

— Що, власне, сталося? — розгублено спитав еін.

— Нічого такого, — відповів незнайомий. — Семеро людей спочиває між Інфлянтською вулицею і цим бараком. Дехто з них поранений. Поранили вони одне одного гайками для прикручування залізничних рейок.

Повільно, над силу Компот підвівся із стільця.

— Пане… Ці люди… Адже вони там… Це ж страшно! Може, хтось конає, комусь потрібна допомога.

— Так, — відповів незнайомий, і в голосі його забриніла безжалісна сталь, — нічого не вдієш. В цю землю, тут, навколо, всмокталося досить крові невинних людей. Не будемо ж брати близько до серця кров злочинців.

Компот упав на стілець. Ці слова наче згасили в ньому енергію.

— Поранили одне одного… — пробелькотів він, — а ви, пане?

— Я? — промовив незнайомий повільно, з притиском. — Я радий, що можу познайомитися з вами ближче. Хочу висловити своє захоплення вашою поведінкою в автобусі. Для цього я й приїхав сюди слідом за вами. Сподіваюсь, ми чудово розуміємо один одного і зможемо зробити один одному багато послуг. Адже ми, всі троє, палко прагнемо одного і того ж самого… — Незнайомий на хвилину завагався, і голос його набрав твердої, металічної сили: — щоб, нарешті, спокій запанував у цьому місті.

Фридерик Компот знову підвівся. Генек Шмігло сперся на здоровий лікоть.

Незнайомий всміхнувся. Ні Евгеніуш Шмігло, ні Фридерик Компот не бачили ніякого усміху. Але вони напевне знали, могли б заприсягтися власним життям, що в темному бараці хтось посміхався приязно й щиро.