Злий

ЧАСТИНА ШОСТА

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . .

— Я маю честь бачити пана Юліуша Калодонта? Голос був носовий, трохи рипучий, але приємний. Юліуш Калодонт підвів голову з-над журналу «Свят» — і блискавично викотився з кіоска. Перед ним стояв, злегка кліпаючи розумними чорними очима, пан у котелку, з парасолькою, в старомодному жакеті та в гутаперчовому комірці з відігнутими ріжками. Юліуш Калодонт допитливим поглядом міряв підняте до нього жовтаве, худе обличчя з довгим носом. Несподіваний відвідувач був низенький і щуплий, принаймні на голову нижчий від самого Калодонта. Чим більше Калодонт міряв його очима, вдивлявся, досліджував і споглядав, тим слабше опирався він почуттю нез'ясованої, нічим не виправданої симпатії, яка прокрадалася в серце.

— Це я, — промовив він нарешті з гідністю, стримано, оскільки пан у котелку становив для нього велику, невідому й темну загадку. — Чим можу служити?

Він зараз же похвалив сам себе в думці за мудру стриманість, бо в першу хвилину збирався гукнути:

«А ось де ти, лайдаче! Кажи, хто ти такий і чого хочеш?»

Це, звісно, було б зовсім необачно і відразу ускладнило б І без того складну ситуацію.

Пан з парасолькою злегка вклонився, чемно піднявши свій котелок.

— Якщо можна, я б хотів попросити вас, шановний пане, приділити мені кілька хвилин, — сказав він із скромним, чемним усміхом, не позбавленим витонченості.

— Гм, — просопів Калодонт, що мало означати роздум. — Я до ваших послуг, пане. В середу все одно торгівля невелика.

Він замкнув кіоск і запитливо глянув на гостя, ніби кажучи: «Веди, чоловіче, і сам обирай напрям». Той промовив:

— Тут, на розі Алей, є невеличка кав'ярня, така ж стара, як і солідна. Чи не зробили б ви мені, пане, приємності? Ви ж, мабуть, не відмовитесь випити зі мною склянку кави з крихким рогаликом?

Приязний усміх осяяв сарматське обличчя Калодонта, який вмирав за кавою і крихкими рогаликами.

— Згода, — від щирого серця відповів пан Юліуш, але араз же знов споважнів: хто зна, чи не крилася в усьому ьому якась засідка?

Коли обидва зайшли до невеличкої кав'ярні на розі площі Тшех Кшижи та Алей, всі голови підвелися від склянок кавою. Статечно випростаний дідусь з палкою в руці, блакитному кашкетику на сивій голові та в охайній куртці з білої чесучі, який крокував поруч з паном у котелку в старомодному жакеті, збуджували приязнь у серцях ідвідувачів цієї кав'ярні.

З боку Алей, тінистих від буйної вже зелені, невеличкий прямокутник тротуару був відгороджений своєрідною расою, прикрашеною ящиками пеларгоній; тут стояло кілька столиків, над якими, височіли великі кольорові дові парасольки.

Обидва старигани посідали в кутку добре затіненої тераси, далі від інших столиків, і замовили каву. Якусь, хвилину вони споглядали жвавий вуличний рух, потім обмінялнся кількома зауваженнями на тему сьогоднішньої спеки та відносного холодка в тому куточку, де сиділи. Згодом покуштували принесену їм каву й рогалики.

«Тепер або ніколи!» подумав Калодонт і вирішив кинутися в атаку.

— Власне, я ж досі не знаю вашого прізвища, пане, — почав він хитро.

Пан у котелку примружив розумні чорні очі, які раптом стали демонстративно тупими й бездумними.

— Це правда, — відповів він. — І я охоче скажу вам його, пане, коли відрекомендуюся. Думаю, проте, що зараз це не так важливо. Далеко важливіше те, що я знаю ваше прізвище.

Бадьоре обличчя Калодонта застигло, а потім почало поволі набрякати кров'ю.

— Ясно, — промовив він голосом, тремтячим від зусиль опанувати себе. — Ви ж назвали його отам, біля кіоска, питаючи, чи це я.

— Так, це правда, — м'яко відповів його співбесідник, знизивши голос. — Але ж це не ваше справжнє прізвище, пане Юліуше? — останні слова він вимовив тоном хлопчика, який благає пробачення.

Червоні жилки на рум'яних щоках Калодонта набрали фіолетового відтінку.

— Звідки ви це знаєте, пане? — спитав він здушеним голосом і так наїжився, що його нашорошені сиві вуса, здавалося, от-от розлетяться в різні боки.

— Це не має значення, — лагідно, наче перепрошаючи, відповів пан у котелку. — Але я знаю також, пане Юліуше, що ви — чи не наймужніша стара людина в цьому місті з часів генерала Совінського. Що ж… Річард Перший теж був з роду Плантагенетів, а всі знають його, як Річарда Левине Серце! Історія відзначить на своїх сторінках тільки звучне ім'я: Калодонт.

Юліуш Калодонт зітхнув з явним полегшенням. Ні, цей чоловік не був нужденним шантажистом і прийшов сюди не з лихими намірами! Щось схоже на промінь осяяло на мить похмуре чоло Калодонта.

— Ви так думаєте, пане? — спитав він невпевнено.

— Дорогий пане Юліуше… — помовчавши, почав з невимовною лагідністю його співбесідник. — Повірте: я мислю чітко й логічно. Я знаю: те, що діється останнім часом у Варшаві, може бути виключно справою рук людини, зрілої з усіх поглядів, людини, що стоїть на високому рівні, моральному й розумовому. О, ні! Ніхто не переконає мене, що ЗЛИЙ — один з отих недоварених лобурів у кольорових сорочках і тенісках. ЗЛИМ може бути тільки літня людина, відповідальна й серйозна. Одне слово: ЗЛИЙ — це ви, пане!

Юліуша Калодонта охопило дивне почуття, наче йому тось накладав гору його улюбленого шоколаду з горіхами. І знов незрозуміла симпатія до несподіваного знайомого прокралася в душу.

«Ну, ну, — подумав він. — Оце так підлестив… Зрештою, що тут багато говорити: люди можуть помилятися… кінець кінцем, я здатний до великих дій, і мені можна приписати великі речі»… Та водночас Калодонт відчув, як у ньому зростає пекельна хитрість.

— Ні, — відповів він липким, наче меляс, тоном, яким, на його думку, завжди розмовляв Талейран під час переговорів. — Ви силкуєтесь збити мене з пантелику. Але я знаю, чому… Стара пісня: хапай злодія! Це ви, пане, ЗЛИЙ!

Пан у котелку всміхнувся з поблажливою вдячністю.

— Дякую за комплімент, — уклонився він. — Думаю, проте, що досить глянути на мене, аби втратити всякі ілюзії на цю тему. Ви надто раптово помчали галопом, пане Юліуше.

Калодонт вперто надув губи.

— Ну, і що з того, що ви, пане, хирляк? Не мускули вирішують, коли є щось у кишені. Ви ж не олівцем тероризуєте шоферів, ні?

Пан у котелку всміхнувся трохи меланхолійно.

— Ах, от ви про що! Це був жарт… І ви на цій підставі?.. Ні, ні, пане Юліуше, може, краще поговоримо про брильянти?.. Що ви думаєте про той брильянт, який я бачив у віконечку вашого кіоска, на руці, що подавала мені пачку «Моряків» минулої п'ятниці о четвертій годині сімнадцять хвилин опівдні? Цей брильянт звідки — з Бразілії чи з Уралу, з Індії чи з Кімберлея? І як він шліфований — алмазною гранню, розеткою чи може ще якось?

Юліуш Калодонт похилив голову, приголомшений такою обізнаністю. Цього руху було досить. Пан у котелку негайно ж кинувся вперед, почувши свіжий слід.

— Ви, пане, знаєте, хто такий ЗЛИЙ, — шепнув він, нахиляючись над столиком, — а я повинен з ним поговорити.

«Через мій труп! — подумав з розпачем Калодонт. — Все одно, не скажу нічого! Може мене знеславити, зганьбити, але від мене не довідається нічого!»

Він підняв свої чисті блакитні очі, готовий на все. Але замість розлючених очей переслідувача побачив перед собою погляд, повний теплої симпатії, забарвлений, правда, легким гумором, але приязний і щирий.

— Пане Юліуше, — спитав співбесідник лагідно, — навіщо ці суперечки? Я ж прийшов сюди віддати вам те, що ви загубили… — кажучи це, співбесідник Калодонта витяг з кишені потертий старий гаманець.

Калодонт схопив свій гаманець, відкрив був його, але вчасно стримався.

«Може, це все-таки ворог? — подумав він. — А може, й звичайний шантажист, але не годиться отак при ньому…»

— Прошу перевірити, чи все в порядку й на місці, — запропонував пан у котелку, явно розуміючи думки Калодонта, і той відчув, що рум'янець сорому заливає його лице, аж до коріння сивого волосся.

— Я не тому… — пробелькотів він. — Тільки… знаєте, пане? Там посвідки, документи…

— Знаю, знаю. Сам перевіряв. Паспорт, дозвіл на комісійний продаж газет з відділу роздрібної торгівлі газетами, посвідка про нагороду хрестом Грюнвальда першого ступеня і двісті чотирнадцять злотих готівкою. Так, так, усе є, усе на місці.

Калодонт остаточно розгубився. Цей лагідний, немолодий пан з приязним голосом розмовляв з ним, ніби вчитель з учнем, про якого все знає.

Ясно було, що тепер йому вже не залишається нічого, крім одвертості або цілковитого мовчання. Калодонт обрав друге.

— Дякую, — буркнув він шорстко і надувся, мов старий пугач; вирішив не казати більше ні слова. Кожне слово здавалося йому зрадливою пасткою.

— Прошу, — лагідно промовив пан у котелку. — Я ще хотів сказати вам, пане, що був свідком події на Східному вокзалі. Знаю добре, що ЗЛИЙ не вбивав Мехцінського.

«Я теж знаю!» хотів гукнути Калодонт, але вчасно прикусив язика. Ці слова означали б цілковиту капітуляцію.

— Чому ж ви мовчите, пане Юліуше? — спитав пан у котелку, всміхаючись трохи смутно. — Ви ж, мабуть, не маєте сумніву, що перед вами друг. І спільник.

«Не маю сумніву!» хотів гукнути Калодонт, але швидко дійшов висновку, що вірить у це, не маючи найменшого уявлення, чому саме.

— Це все, — зітхнув пан у котелку після довгого мовчання і покликав офіціантку, що саме проходила мимо:

— Я б хотів заплатити, якщо можна.

Калодонт тарабанив пальцями по столі. Він почував себе якось безглуздо. Раптом він глянув спідлоба на свого співрозмовника й наважився:

— Добре. Я повідомлю. Скажу про все, де треба…

Він відразу ж відчув незручність цих слів.

Пан у котелку посміхнувся.

— Дякую, — промовив він тепло, щиро. — Це значить, що все в порядку, правда ж? Ага… — додав він. — Мало не забув… Чи є у вас, пане, ще хоч один тюбик?

Подив, переляк, розгубленість, гордість, задоволення і ще багато інших різноманітних почуттів, з'єднавшись, відбилися на обличчі Калодонта, мов на обличчі перевтомленого мімічного актора, який переплутав усі ролі. З цього хаосу його вивів звук власного голосу, що вимовляв одне тільки слово: «Маю».

І зараз же його охопив розпач. «Все загинуло! — подумав розгублено. — Все пропало! Тепер він тримає мене в руках».

— Чудово! Юліуше Калодонте, — додав урочисто його співрозмовник, — мені, мабуть, не треба вас запевняти, що з цієї хвилини я став оборонцем вашої святої таємниці… — Він зробив такий жест, наче хотів підвестися з-за столика.

— Зараз… — шепнув тремтячим голосом Калодонт, хапаючи його за руку. — Зараз… коли вже все сказано, ви повинні дати мені деякі пояснення. Звідки ви, пане, довідалися, що моє прізвище — Квятек?

Пан у котелку взяв долоню Калодонта, наче намагаючись його потішити.

— Справа чистісінького випадку, — відповів він тихо й ніжно. — Я завжди читаю хроніку в газетах, де сповіщають про зміну прізвищ. Отак собі, просто з невинної цікавості. Мене завжди цікавило, чому громадянин на прізвище Баран змінює, приміром, своє прізвище на Барановський. Я страшенно люблю розв'язувати такі загадки. Колись, багато років тому, зараз же після війни, мою увагу привернуло досить оригінальне повідомлення. Пан Юліуш Квятек змінював прізвище на Юліуш Калодонт. Цікаво, правда ж, особливо для людини допитливої, бо я… — тут голос пана у котелку зазвучав покірним каяттям, — не можу позбутися прикрого щеміння допитливості! Я подумав: щось та криється за цим! Потім пригадав собі, що під час окупації багато говорили про якогось мужнього чоловіка, котрий фабрикував кишенькові бомби в тюбиках від зубної пасти марки «Калодонт». От я й подумав, що він, мабуть, дуже полюбив свій псевдонім з отих славних днів, овіяних димом вибухів і запахом пороху, і звик до нього так, що вирішив навіть зректися свого чудового, родинного прізвища Квятек…

Очі Юліуша Калодонта блищали зворушенням, долоня його міцно стискала руку пана в котелку, що лежала на столику.

— Так, так… — шепотів старий у захваті. — Так це й було. Прізвище Квятек здавалося мені таким буденним, таким не бойовим… Я не міг вже до нього звикнути. Після всього цього, що було тоді, я вирішив залишитись назавжди Калодонтом…

— Отож у вас є ще хоч один тюбик? — знову спитав пан у котелку тихим, але рішучим голосом.

— Є, — відповів Калодонт, цього разу вже цілком охоче.

— Чудово. Він знадобиться нам. Знов послужить благородній меті. Це цілком можливо. А тимчасом — до побачення! Незабаром я повідомлю про себе.

Промовивши це, він міцно стиснув долоню Калодонта і встав з-за столика. Калодонт з хвилину ще бачив його котелок, який поволі зникав у вуличній юрбі. І тут йому спало на думку, що він сказав усе, а сам не дізнався нічого. Не дізнався навіть прізвища людини, з якою так довго розмовляв та яку вже встиг полюбити.

Марта увійшла на товчок брамою з вулиці Зомбковської. «Четвер, — подумала вона з задоволенням. — Добрий день на купівлю. І ще ж зовсім рано».

Просто з тісного вуличного тротуару вона попрямувала в довгий пасаж, поміж гірляндами з суконних капців. Як завжди, спіткнулася об залізну поперечину, вбиту між кругляками біля входу, насилу втрималася на твердому, вибоїстому бруку і відразу звернула праворуч. Тут, між крамничками, рундуками, розкладками, тяглася довга, вузька вуличка. З правого боку висіла готова творчість домашніх кравців: темні, погано пошиті костюми, брюки, бриджі, пальта, плащі. Біля обвішаних одягом прутів й вішалок зупинялися юнаки у велосипедних шапочках, з засмаглими обличчями й загрубілими від плуга та вил руками. Вони торкали й м'яли дешеві тканини, вдаючи з себе знавців.

— Іди сюди, я тебе одягну на весілля! Ти, господарю, присунься ближче, я тебе так причепурю на шлюб, що тебе й наречена не впізнає… — гукали до них кремезні, плечисті продавці, з бігаючими очима, одягнені у високі наваксовані чоботи й офіцерські діагоналеві бриджі. З лівого боку рядком стояли криті чорним толем халабуди з різним шматтям. З темної глибини цих халабуд, з-за рясно розвішаного ганчір'я, поблискували чуйні очі перекупок і долинали пахощі часнику, цибулі та гарячої ковбаси з капустою.

Праворуч, мов ядро в лушпинні, посеред обдертих мурів сусідніх кам'яниць, між рундуками універмагу тяглася центральна площадка з найрізноманітнішими речами. Тепле сонце стелило своє радісне проміння на довгі ряди жінок, які сиділи тут. Деякі були запнуті перкалевими хустками, деякі в бруднуватих носовичках, хитромудро зав'язаних на чотири вузлики, на зразок чепчиків, а деякі в саморобних шапочках з газет.

Між рядами сунула густа юрба, з-між якої щохвилини хтось схилявся до землі й рився в розкиданих тут скарбах. Скрізь снували продавці гарячих страв, які обіруч несли паруючі бляшані відра, походжали продавці різного печива з кошиками, повними солодких коржиків та струделів.

— Ви, пані, з Варшави? — несподівано почула Марта глумливий голос позаду й здивовано обернулась. Але ці слова були адресовані невисокій жінці в яскравому шестикутному шерстяному береті з помпоном та в дощовому плащі в клітку, що нагадував пошивку селянської перини. Ця пані саме демонструвала перекупці костюм з якогось фантастичного матеріалу, який конвульсійно стискала в руці, очевидно, збираючись його продати.

— Ні, я з Жирардова… — несміливо відповіла вона.

— То що ви мені тут розповідаєте про серце, — тоном переваги заперечила перекупка. — Тільки у Варшаві люди мають хворі серця, бо швидко живуть. У провінції люди мають здорові серця. Повітря, село…

«З цими серцями, — подумала Марта з усміхом, — не така вже й дурниця…»

— Що у вас там є, пані? — зачепила Марту якась сива розпатлана жінка у військовому плащі, показуючи на кошик Марти.

— Місце на покупки, — всміхнулася Марта.

Стара махнула рукою з таким розчаруванням, що Марта мимоволі її пошкодувала. Але тут чудова спідниця, поцяткована чорно-жовтими спіралями, вигнала з голови всякі роздуми.

«Який візерунок! — простогнала Марта в захваті. — Я ж прийшла сюди саме по спідницю…» силкувалася вона себе обдурити. «Ні, Марто! — обізвався в ній суворий голос сумління, — у тебе є дуже добра спідниця на літо. Тобі потрібен купальний костюм і блузка. У тебе є на все це лише триста злотих, отож, прошу тебе, без дурниць, без імпульсивних рухів і шалених жестів, добре?»

Але Марта не могла відірвати очей від спідниці. «Вітольдові напевне сподобалася б», подумала вона з легеньким смутком і на секунду відчула біль, що Вітольд ніколи її в цій спідниці не побачить.

— Ти нагадуєш трапера в первісній хащі, — несподівано зупинив Марту високий, стрункий юнак з виглядом спортсмена.

— Як ся маєш, Мареку? — зраділа Марта. — Що ти шукаєш?

— Всього, на що вистачить грошей, — з лагідним стоїцизмом відповів Марек. — Але ти, Марто, зовсім як старий, досвідчений трапер… Я спостерігаю тебе вже кілька хвилин. Поволі посуваєшся вперед, обличчя зосереджене, око соколине; час від часу нахиляєшся і — цок! в руці в тебе тріпоче якась несхибно-чудова здобич, геніальний светр чи ще якесь фантастичне шмаття. Б'єш без промаху. Оце зветься — око!

Марта засміялась.

— Добре, — відповіла вона схвально. — Ти гарно це змалював. Ну, бувай, Мареку: у мене обмаль часу.

— Чекай, — Марек притримав її за руку і заглянув у вічі. — Ти нічого не питаєш про Зенона?

— Про Зенона? — Марта злегка зарум'яніла. — Правда… Що там у вас чувати, в товаристві? Сердечно привітай Зенона від мене, — додала вона стримано.

— Боюсь, — відповів Марек, запалюючи цигарку, — що Зенон провалить рік… Хлопець п'є, розумієш?

— Розумію, — нахмурилась Марта, — але боюся, що не маю змоги йому допомогти.

— Нічого не вдієш, — трохи глумливо всміхнувся Марек. — На це немає ради… Якось виборсається й сам. Ще місяць, ще два — і повернеться до нормального стану.

— Звичайно, — промовила Марта з легенькою іронією. — Отямиться якраз на хокейний сезон. Побачиш, усе буде в порядку: гратиме, як віртуоз.

— Ну, чолом, — кивнув Марек. — Тримайся.

— Чолом, — відповіла Марта, повертаючись, щоб іти в протилежний бік.

«Два місяці — і кінець усім любовним стражданням…» подумала вона з краплиною гнівного жалю.

Вона дійшла до кінця алейки і, повернувши назад, рушила вздовж протилежного ряду. Раптом схилилась над купою білизни, схопила краєчок чогось білого і витягла зі споду гарний білий купальний костюм з нейлону.

— Скільки він коштує, цей костюм? — спитала Марта байдужим голосом, наче роблячи цим запитанням велику послугу перекупці.

— Яка вам різниця, пані? — лагідно відповіла та. — Все одно ви ж його не купите.

— Хто знає… — досить загадково заперечила Марта.

— Я знаю, — посміхнулась перекупка, приязно дивлячись на Марту. — Ви, пані, не з тих, що купують такі дорогі речі.

Це прозвучало, як похвала, майже як лестощі.

— Але так, заради цікавості, скільки? — всміхнулася Марта.

— П'ять.

— П'ятсот… — зітхнула Марта. — Дорого!

— Але зате яка ж гарна річ! — похвалилася перекупка. — У кого є монета — воно зовсім не дорого.

Марта помандрувала далі. «Нічого вже сьогодні не куплю, — подумала вона з жалем. — Або дорого, або не те, що мені хочеться».

Біля сусіднього рундука з піджаками якийсь дуже молодий чоловік, худий, з величезним носом, завзято торгувався за габардиновий піджак кофейного кольору.

— За це лахміття? — лементував він. — За це шмаття ви, пані, хочете чотири й двадцять!..

— А ось за цей галстук скільки? — спитала в продавщиці Марта.

— Дев'яносто.

— Навіть недорого, — зітхнула Марта й знов подумала: «Вітольдові б напевне сподобався».

Її раптом охопив пронизливий смуток, що от немає в світі нікого, кому б вона могла купувати такі галстуки, а єдина людина, яка б могла по-справжньому оцінити її смак, переказує їй лише холодні привітання.

— Дайте-но мені, пані, цей галстук, — залунав позаду молодий веселий голос.

Марта обернулася: за нею стояв високий тонкий юнак з разючо гарним обличчям.

«Звідки я знаю це обличчя? — замислилася Марта. — Може, з реклам англійського брильянтину?..»

— Ви, пані, відмовляєтесь від галстука, правда? — елегантно вклоняючись, запитав юнак.

— Правда, — з жалем відповіла Марта. — На жаль, він дорогий…

— Але ж вам подобається, ні? — всміхнувся той, показуючи гарні зуби і з завченою майстерністю мружачи гарні блакитні очі.

— Дуже, — зітхнула Марта. — Я просто вмираю за такими галстуками.

— Яка спільність уподобань і смаків! — з ентузіазмом вигукнув юнак. — Я радий, що придбаю галстук, який вам подобається.

Марта злегка кивнула йому головою на прощання і поволі пішла вздовж рядів перекупок.

— Зараз, зараз! — гукнув їй услід юнак; він витяг з кишені сто злотих і похапцем подав їх перекупці.

— Десятку здачі, тільки швидше! — кинув він, схопив галстук і пхнув його в кишеню.

— Прошу, пані! — наздогнав він Марту, — я щось вам хочу сказати…

Марта зупинилась.

— Слухаю вас? — відгукнулась вона не без усміху; така дружня чемність починала їй подобатись.

— Я так давно, так палко прагну з вами познайомитись, — почав юнак, виймаючи з кишені галстук і притискаючи його до серця. — Щасливий випадок… такий самий смак. Розумієте, пані?

«Це вже щось нове, — майнуло в думках Марти. — Невже я заохочую його до таких раптових признань?»

Вона всміхнулася своїм променистим усміхом, щоб приховати несподівану веселість.

— Правда? — відповіла вона не без кокетства. — Страшенно люблю здійснювати прагнення.

Несвідомо вимовивши ці слова, вона зараз же завагався, сама вражена їх несподівано легковажним звучанням.

Гарні губи юнака склалися в трохи фамільярний усміх: його багатий досвід підказував йому, що справа піде легше, ніж він гадав.

— Ну, бачите, пані, — промовив він зовсім іншим оном, — я хочу зробити вам приємність, дозволивши виконувати мої прагнення. Єдине прагнення, яке я зараз маю, — це, щоб ми сьогодні не розлучалися, чарівна блондинко.

Він мимохідь, але з гордістю кинув погляд у дзеркальце, яке висіло поруч, на ліхтарному стовпі, обсмикнув під-как, поправив довгими пальцями з досить брудними нігтями вузол галстука на шиї і легким, але фамільярним рухом взяв Марту під руку. Марта зараз же звільнилась промовила з добре вивченим ваганням:

— Не знаю, чи нам сьогодні з цим пощастить… Але життя сьогодні ж не закінчується? — додала вона з повільною, лінивою афектацією.

— Сьогодні, сьогодні, сьогодні! — заспівав Метеор на це. — Все здійсниться, аби лиш бажання було…

— Але ж ми ще навіть не знайомі! — вигукнула Марта з трохи прибільшеною наївністю.

«Кохана, — розчулився Метеор про себе. — Дитинко! Яка ще свіжа. Мабуть, щойно стартує в Варшаві…»

— Правда, — вимовив він з каяттям, — дозвольте відрекомендуватися, пані: я — директор Хацяк.

— Директор? Чого? — з пошаною поцікавилася Марта. — Може, залізниці? Бо в мене, знаєте, пане директоре, є двоюрідний братік на залізниці… Страшенно там на нього напосілися за роботу, то, може, ви б щось допомогли?

— Ні, — відповів з гідністю Метеор. — Я директор швейної фабрики. Виробляємо одіж, розумієте, пані? Завжди щось можна підкинути тим, хто добрий до мене. А як ваше ім'я, можна знати?

— Дануся. Але мене кличуть Ірма. Ірма — моє друге ім'я, розумієте…

— А далі? — наполягав Метеор.

— Навіщо далі? — загадково спитала Марта: в словах її було стільки кокетства, що Єжи Метеор відчув блаженну впевненість мисливця, який незабаром стане власником вистежуваної ним здобичі.

— Панно Ірмо, — почав Метеор. — А може, пані Ірма?

— Пані, — серйозно ствердила Марта.

— А як звуть вашого чоловіка?

— Вітольд, — несподівано вихопилося в Марти. Але зараз же вона нахмурилася, подумала: «Що за ідіотські жарти?» і стиснула губи, лиха сама на себе.

— Так само, як мене, — голосно зрадів Метеор.

Це був коронний номер його репертуару, надзвичайно ефектний, як йому здавалось.

— Найгірше те, що я нічого не купила, — поскаржилася Марта. Вона вже починала потроху призвичаюватися до свого несподіваного супутника.

— А що ж ви шукаєте, пані? — спитав Метеор.

— Насамперед, купальний костюм, — стурбовано призналася Марта. — Я бачила один чудовий, але надто дорогий.

— О! — вигукнув раптом притишеним голосом Метеор. — Дивіться-но, пані!

Погляд Марти помандрував слідом за довгим тонким пальцем з не дуже чистим нігтем, який показував на стару жінку, що поволі простувала між рядами. Це була дуже стара жінка, потворно товста. Вона ледве пересувала ноги, наче переливаючи за кожним кроком своє важелезне тіло.

— Знаєте, пані, хто це така? — спитав Метеор.

— Ні.

— Це — «Королева товчка», — таємничо шепнув Метеор. — Вона тут порядкує — її слово закон. Сама не торгує, а тільки визначає ціни. А як п'є — коли б ви знали.

— Звідки ви, пане, про це знаєте? — поцікавилася Марта, уважно вдивляючись в його рекламно-гарне обличчя.

Метеор зробив характерний, чисто варшавський жест головою і плечем.

— Я знаю такі речі, — відказав він, — я ж випускаю одіж на ринок. Складаю плани, керую збутом продукції. Мушу знати, що діється на ринку.

— День добрий, пані Сабіно! — г вигукнув він голосом, повним пошани, коли вони минали «Королеву товчка».

— Добридень, — відповіла, не дивлячись, стара жінка. Потім ліниво підняла голову, глянула на Метеора й ласкаво всміхнулася, показуючи два ряди почорнілих від старості масивних срібних зубів.

— Ану, покажіть, пані, де той купальний костюм? — кинув Метеор. — Спробуємо поторгуватись, може, мені й пощастить щось викрутити.

За кілька секунд вони підійшли до низького рундука, на якому лежав білий костюм.

— Оце я розумію! — зраділа, побачивши їх, перекупка. — З мужчиною зовсім інша мова. Пан купить для нареченої цей костюм, правда ж? Іншої такої нагоди не знайдете у Варшаві.

— Скільки? — холодно спитав Метеор.

— Для вас, пане, чотириста п'ятдесят.

— Сподіваюсь, пані, ви ж не одягнете такий костюм? — обурився Метеор, з безмежною зневагою жбурляючи костюм на купу різного шмаття. — Білий колір добрий на весілля, а не на пляж.

Марта мовчала, насилу приховуючи пожадливість.

— Чи немає у вас, пані, чогось кольорового, замість цієї вуалі для першого причастя? — кепкував Метеор.

— Що ви кажете, пане! — обурилася перекупка. — Такий інтелігентний чоловік, а таке каже… Ви б, може, одягли цю гарну дівчину в чорний костюм? Щоб вона виглядала, мов катафалк на сонці? Вся Ястарня збожеволіє, як угледить її в цьому білому костюмі, ось побачите…

— А дуже мені потрібно, — заперечив Метеор з чисто варшавською інтонацією, — щоб Ястарня божеволіла за моєю дівчиною. Потрібні мені такі номери.

— Ну, добре, — завагалася перекупка, переконана таким аргументом. — Чотириста двадцять. Беріть, пане, і щасти боже.

— До побачення, — промовив Метеор, неможливо розтягнувши останнє слово. Він узяв Марту під руку й примусив її відійти.

Коли перекупка зникла в юрбі, Метеор зупинився.

— Костюм, що треба. Скільки ви, пані, хочете за нього дати?

— У мене є з собою триста злотих, а я ще хочу купити Якусь недорогу блузку, — призналася Марта.

— Я вам позичу, — запропонував Метеор, окинувши Марту красномовним поглядом. — Шкода випускати такий костюм з рук.

— Мови не може бути! — гостро обірвала Марта. Якийсь інстинкт підказав Метеорові, що з цього нічого не вийде, і він аж сам розгубився.

«Так добре пішло, — подумав він, — і раптом така твердість. Нічого не розумію…»

— Кінець кінцем, — замислилася Марта, — я можу відмовитися від блузки.

— Давайте сюди гроші, — блиснув очима Метеор, наче мисливець, коли від нього тікає дичина, — і чекайте тут на мене. Тільки не навертайтеся їй на очі.

Марта вийняла триста злотих, дала Метеорові, і той відразу ж зник у юрбі, прямуючи до перекупки.

Марта почала розглядати розкладені біля її ніг літні платтячка. Метеор обернувся ще раз, переконуючись, чи Марта його не бачить, і нахилився до перекупки.

— Триста п'ятдесят на руки й ні слова більше, — запропонував він тоном, який примусив перекупку замислитись.

Він витяг гаманець, дістав з нього п'ятдесят злотих і добавив їх до трьохсот злотих Марти.

— Триста сімдесят, — почала за звичкою перекупка, але Метеор мовчки віддав їй гроші і безапеляційним рухом узяв костюм.

Перекупка махнула рукою і задоволено хухнула на гроші.

— На таку дівчину, — промовила вона тоном знавця, — пан ще мало витрачається. Інші дали б за неї маєток.

«Може, вона й має рацію, ця тітка», міркував Метеор, пробиваючись у юрбі. На хвилину він затримався, вийняв з гаманця сто злотих, поклав їх у кишеню і рушив далі.

— Прошу, — обізвався він, підходячи до Марти. — Ось костюм.

Марта облилася радісним рум'янцем аж до кінчиків вух.

— А ось здача… — додав Метеор; дуже досвідчене вухо впіймало б в його голосі легеньку нотку меланхолійного жалю.

— Ні! — вигукнула Марта з недовір'ям. — Ви дали тільки двісті злотих? Це неможливо! Ви ж не чудотворець.

— Пссст… — притулив палець до уст Метеор. — Це не я. Це Сабіна, «Королева товчка». Це їй ви завдячуєте цією покупкою. Але нікому ні слова.

Він почував себе зараз таким благородним, як ніколи, хоч йому було дуже прикро, що весь світ, разом з цією жінкою, ніколи не довідається про його благородство та самопожертву.

«Що зі мною діється? — раптом подумав він заклопотано. — Що я роблю? Ніколи в житті не витрачався на жінок, а тут ні сіло ні впало вклав у цю справу сто п'ятдесят злотих. Ще жодній не пощастило вимантачити в мене стільки грошей, а тут, здається, це взагалі не було потрібно».

— А propos, — промовив Метеор, отямившись після цих думок, що остаточно виводили його з рівноваги. — У мене є знайомий, у якого вдома кіноапарат. Він влаштовує такі собі приватні сеанси для добрих друзів. Пані Ірмо, кажу вам, там є що подивитися. Ви повинні колись прийти…

— Звичайно, з охотою, — згодилася Марта й додала за хвилину: — На сьогодні, я думаю, товчка вже досить. Чи, може, ви залишаєтесь?

— Що ви! — обурився Метеор, обводячи Марту поглядом номер двадцять вісім із свого багатющого репертуару: цей погляд містив у собі кільканадцять комбінованих почуттів плюс кілька краплин чемного докору під назвою: «Як ти могла так поводитись?..»

— Ну, то ходім, — Марта вже почала замислюватись над цією несподіваною ситуацією.

На Зомбковській, захаращеній юрбою, яка поспішала В різних напрямках, Метеор даремно намагався відшукати таксі.

— Ви куди, пане? — спитала Марта.

— Вперед, — смутно відповів Метеор. — В синю далечінь.

— Тоді четвіркою доїдете, — вирішила Марта, кидаючись до зупинки, до якої саме підходив трамвай № 4.

На зупинці закипів несамовитий бій за можливість пропхатися в переповнений вагон.

Марта зміїним рухом втиснулася на приступку, потім, підштовхнута могутнім натиском нової фаланги пасажирів, опинилася всередині. Побачивши це, Метеор відчайдушно кинувся в самісінький вир боротьби. Безжалісно розштовхуючи жінок, стариків і немовлят, він ухопився за якийсь прут, що несподівано виявився вудкою, за котру конвульсійно тримався молодий рибалка.

— Пусти, пане! — загрозливо вигукнув хлопчак, — бо зломиться к лихій годині.

Але було вже пізно: трамвай рушив, і Метеор, мокрий від страху, кілька хвилин балансував на приступці, чіпляючись за небезпечно зігнутий бамбуковий прут, доки кремезні юнаки з клейончатими портфелями під пахвою, які стояли нижче від нього на приступці, не впхнули його у вагон кількома спритними, хоча й досить відчутними штурханами.

Енергійно працюючи руками, Метеор пробився до Марти, поправив двома пальцями комірець і, захищаючи галстук від замурзаного шоколадом личка дворічної дівчинки, яку тримав на руках тато, промовив з гіркотою:

— Цього я від вас не сподівався, пані Ірмо. Як можна так, без попередження…

— Прошу за квитки! — залунав біля них голос низенької плечистої кондукторки в шапці, хвацьки збитій набакир на кучерявому, дуже білявому волоссі. Подзьобане віспою, грубо нафарбоване обличчя її засяяло неприхованим захватом, коли вона побачила Метеора. Метеор вийняв злотий, подав кондукторці й промовив:

— Прошу два квитки.

Кондукторка відірвала квитки, наче загіпнотизована; взяла гроші, не дивлячись на них, і все стояла на місці, не відриваючи від Метеора засліплених очей. Видко було, що його краса справила на неї непереможне враження.

— Пані Ірмо… — почав Метеор, але зупинився, стурбований пильним поглядом кондукторки. — Пані Ірмо, ходім пити каву, добре? — продовжував він, уперто ігноруючи захват своєї споглядачки.

Марта кивнула невиразно головою, що могло означати і так і ні; кондукторка отямилась, кинула на Марту погляд, сповнений ненависті й зневаги, і рушила в задню частину вагона, роздратовано вимагаючи гроші за квитки.

Біля Марієнштадта Марта почала протискуватись наперед і нарешті після недовгої боротьби вилізла. За нею вихопився з трамвая весь зім'ятий Метеор і промовив з тихим жалем:

— Ви навіть не відповіли мені, пані…

— Добре, ходім, — сухо згодилася Марта. — Вип'ємо кави.

Вони пішли вниз, серед зелених газонів біля віадука.

Невеличка кав'ярня біля книгарні на Марієнштадтському ринку була мебльована дерев'яними стільцями з надзвичайно широкими спинками. На них дуже зручно було сидіти й придивлятися до марієнштадтських кам'яниць, кольору обпаленої цегли, що було цілком достатньою компенсацією за погану каву. Метеор був мовчазний і зосереджений.

— Чого ви мовчите? — спитала Марта.

— Не знаю, — признався Метеор.

— Може, ви голодний? — приязно поцікавилася Марта.

— Може, — згодився він, — і тому запрошую вас, пані, на обід.

Він відчув себе знов переможцем: нарешті дівчина заговорила з ним мовою зрозумілих йому натяків.

— Прошу почекати хвилинку, зараз я щось скомбіную, — промовив він швидко і пішов у напрямі буфету, де голосно, так, щоб Марта чула, спитав, де міститься телефон. Замкнувшись у телефонній кабіні, Метеор зняв трубку, але навіть не набрав номер: просто стояв кілька хвилин і палив цигарку. Тимчасом Марта міркувала:

«З'явитися з таким на вулиці? Не дуже пристойно. На товчку ще нічого, але в місті? І все-таки він допоміг мені з цим костюмом… Чудово залагодив, — типовий варшавський хитрун. А зрештою, я ж маю право піти пообідати з тим, хто мені подобається. Маю чи ні? Я повнолітня, неодружена і нема нікого, кому треба складати звіт, з ким і де я буваю».

Тут вона усвідомила, в чому саме причина її жалю: в тому, що такий звіт вона хотіла б складати лише Вітольду Гальському і більш нікому, а якраз цього й не може зробити.

— Ходім, — промовив Метеор, повертаючись. — Вже заплачено.

— Куди? — спитала Марта.

— Ми запрошені на великий прийом до одного з моїх друзів. Хвилину тому я розмовляв з ним телефоном.

— До чужого мужчини? — суворо здивувалася Марта.

— Пані Ірмо, — скривив Метеор свої гарні губи. — Навіщо такі церемонії? Ви ж своя дівчина, так чи ні? Невже я хочу утнути якийсь номер, чи я схожий на такого? Зараз перша година дня, ми зберігаємо максимальну пристойність, а ви ще відмовляєтесь? Хіба ж це жарти?

— Ходім, — згодилася Марта з раптовою рішучістю. «Справді, перша година… — подумала вона. — А взагалі, я ні перед ким не повинна виправдуватись».

— Вже! — вигукнув Льова Зільберштейн, рвучко відчинивши двері кабінету.

Філіп Меринос відвернувся від вікна, крізь яке дивився на позолочене сонцем травневе небо, і погасив у попільничці сигарету.

— Пробачте, що так раптово, без попередження, — зніяковів на мить Льова, — але вже! Починається!

— Що вже? — байдуже спитав Меринос.

— Вже, — втретє повторив Зільберштейн. — В сьогоднішніх денних газетах з'явилося повідомлення про матч. На перших сторінках. Вночі будуть розвішені по місту афіші. Пане голово, що робиться! Люди вже знають! Завтра вся Польща забажає подивитися цей матч! Вся спортивна Варшава зараз — мов у гарячці! — Льову охопило піднесення, очі в нього заблищали, ніс поблід. — Ви уявляєте собі, пане голово, найвидатніші футболісти світу, в найкращій спортивній формі — тут, на варшавському стадіоні! Ви розумієте, що це буде за матч? — Видно було, що з душі Зільберштейна в цю хвилину спортсмен витіснив до кінця ділову людину.

— Заспокойся, — сказав невдоволено Меринос. — Твої футболісти мені до… — він замовк, так і не докінчивши фрази. — Ти, Льово, — промовив голова з пересторогою в голосі, темніючи з обличчя, — не забувайся! Це не гра в футбол, а велика, серйозна афера. На матчі ще матимеш час!

— Правильно, — згодився Льова. В нього миттю змінився вираз обличчя. — Все в порядку, пане голово, все з порядку, — заспокоював він, — щоб я не мав здорових дітей, якщо ви, пане голово, зараз не будете задоволені.

— Що таке? — коротко спитав Меринос.

— Непогано виходить, — обличчя Льови сяяло. — Ви, пане голово, дасте мені тридцять тисяч злотих і побачите, що за радість…

— Для чого тобі? — кинув Меринос.

Зільберштейн з мудрою меланхолійністю похитав головою.

— Я вам скажу: тепер це не модне діло, але я забобонний, як темний селянин. Тьху, тьху, щоб не наврочити… Я вірю, як щастить, то щастить з самого початку. Як фартить, то фартить одразу. — Льова витяг з кишені пачку цигарок і почастував Мериноса. — Закуріть, будь ласка: «Сєвєрная Пальміра», дуже хороші цигарки. Минулого тижня кілька десятків пачок штангісти привезли з Москви…

— А на чому там тобі фартить? — спокійно запитав Меринос, беручи цигарку.

— Поплюйте, пане голово, щоб не наврочити… — обережно застеріг Льова. — Не треба про це надто багато говорити. Досить, що щастить з самого початку, а як дасть бог, буде так і до кінця. Мені один обіцяв тисячу квитків, — нарешті видавив Льова з себе.

Меринос свиснув.

— І за них ти хочеш тридцять кусків? Ого… — здивувався він.

— Ой, пане голово, будьте ж людиною! Треба дати людям жити чи ні? В мене є один хлопець, він має доступ До надрукованих квитків. І лише сьогодні, бо завтра квитки будуть покладені в сейф і підуть на розподіл. Хлопчина теж має намір щось заробити, отож він і звернувся до мене під великим секретом. Хоче просто поцупити тисячу штук. Каже, є така можливість; цей номер йому пройде. Та, зрештою, що мені до цього? Якщо у нього вигорить, ми візьмемо цю тисячу, правда ж? — Льова схилився до Мериноса і пошепки, недбало додав: — Він хоче по тридцятці за штуку. Не погано, еге ж? Дешево виходить. Я сказав йому, що беру. Добре зробив, правда? Не варто випускати навіть такої випадкової нагоди, хіба ні? Згодиться для перших кроків, для щасливого початку. Ми за кожен квиток дістанемо не менш, як по сотні!

— А ти, — весело запитав Меринос, — скільки ти маєш на стороні з цієї тридцятки? Ну скажи, Льово, старому корешу? — Проте очі Мериноса не сміялися, були люті, злостиві.

— Ой! — жахнувся Льова, — що за погані жарти, пане голово?! — Він зневажливо цмокнув, закриваючи важкими повіками чуйні, насторожені очі. — Чи ж мені треба ганятися за тими кількома злотими, коли я маю добрий проценту великій справі? Нема про що говорити, ми можемо й відмовитись від цього. Буде безпечніше.

— Навіщо? — невимушено заперечив Меринос, — ясно, що беремо. Ти маєш рацію: як щастить, то з усіх боків. ЦРПС[6] в наших руках, а тепер ще й цих тисячу квитків капне. Цього ми й не сподівалися. Не погано. Тільки… — замислився він, — де я тобі зараз дістану грошей? Анелю! — гукнув, відчиняючи двері навстіж.

Ввійшла Анеля.

— Де той вишкребок, Метеор? — спитав Меринос. Анеля витерла об фартух руки.

— Той потаскун, котячий послід, мотлох? — задоволено перепитала вона. — Хіба я знаю, де його, паршивця, чорти носять? Вийшов з годину тому. Сказав, що їде на товчок і незабаром повернеться. А я ж попереджала, що він буде вам потрібний. Не послухався. Тільки й волочився б, покидьок проклятий!

— Гаразд, — зупинив Меринос Анелю. — Як з'явиться, нехай відразу ж зайде до мене.

Анеля вийшла.

— Розумієш? — звернувся Меринос до Зільберштейна, — цей вошивець Метеор як директор повинен офіціально підписати вимогу, щоб одержати гроші з рахунку кооперативу «Торбинка». Бо в мене в касі всього якихось п'ятнадцять тисяч.

— І досить, — квапливо промовив Зільберштейн, — решту доплатимо, як одержимо квитки.

Меринос мимохідь, але уважно глянув на Льову; підвівся, відімкнув невеличкий сейф, що стояв у кутку кімнати, і, відвернувшись од Зільберштейна, відрахував тридцять банкнот по п'ятсот злотих.

— Так і зробимо, пане голово, — надто гарячково запевнив Зільберштейн, кладучи гроші в кишеню, — я приїду з квитками, а ви вже візьмете решту, гаразд? Отже, де ми зустрінемось?

— В «Попелюшці», — відповів Меринос.

— Чудово, — квапливо згодився Льова, — а поки що… до побачення!

— Гляди ж мені, — кинув йому із злостивим усміхом Меринос.

«Повір, синку, — подумав він самовдоволено, — що ти віддаси ті кілька злотих, які сьогодні заробиш на мені… Віддаси їх, коли будемо розраховуватись — щоб знав надалі, — такого шефа, як я, не легко обдурити…»

— Будуть грандіозні іменини, — мовив Метеор в таксі, яке він зупинив на Краківському Передмісті, — збереться багато гостей. Ось побачите, як буде весело.

— Чудово, — відповіла Марта, — я люблю такі несподівані свята. Який сьогодні день? — зацікавилась вона.

— Четвер, — відповів Метеор. — День святого Альберта.

Вона заспокоїлась, бо квартали, якими проїжджало таксі, знову збудили в ній тривогу.

Машина зупинилась навпроти облупленої п'ятиповерхової кам'яниці на Крохмальній вулиці. Марту охопила непевність: їй захотілось якнайшвидше вибратися з усього цього. Але не було як: Метеор чемно відчинив дверцята таксі і промовив:

— Прошу вас, сюди…

Отож Марті не залишилось нічого, крім почуття гумору, — це останній рятунок в подібних ситуаціях. Вона не без подиву констатувала, пройшовши слідом за Метеором браму й подвір'я, що опинилася в великому гаражі.

Марта й Метеор зійшли по залізних стрімких сходах шпору і, минувши верстацький цех, опинились в конторі підприємства.

— Посидьте, будь ласка, — сказав Метеор, — і почекайте хвилину. Гаразд?

— Гаразд, — відповіла Марта; її знову охопив легкий неспокій. — А де ж ті іменини? — додала вона.

— Будуть, — нахабно посміхнувся Метеор, — не все вразу.

Він вийшов з контори і спустився по сходах вниз; у дальньому кутку гаража стояв Вільга над піднятим капотом оливкового «Гумбера»; забруднений мастилом Пацюк длубався всередині, засунувши голову в мотор.

— Алюсю, — квапливо промовив Метеор, — у мене до тебе серйозна справа. Дозволь на хвилинку.

— Свіча — дурниця, — казав Вільга до Пацюка, що підняв щось угору, — а от що робити з дросельною заслінкою?

— Алюсю, — наполягав Метеор, — можна тебе на хвилинку?

— Що таке? — спитав Вільга, зирнувши на Метеора збляклими очима. — Не бачиш, що я зайнятий?

Метеор відвів його вбік.

— Я хочу, щоб ти влаштував обід, — сказав він, напружено дивлячись в обличчя Вільги.

— І що має бути на обід: смажена яловичина чи курка в соусі? — холодно запитав Вільга, — в цю хвилину чи за годину? — Потім спокійно поцікавився: — Ти що, з глузду з'їхав?

— Ні, — заперечив Метеор, подумав трохи й додав: — А може, й так… Якась безглузда історія… Я на льоту розтратив сто п'ятдесят злотих, не рахуючи вже дрібних витрат

— На жінку, — сказав Вільга, — мабуть, на жінку, якщо з жалем говориш про гроші. На шмаття не шкодуєш, наскільки я тебе знаю, а горілки не п'єш.

— Вгадав! — згодився Метеор.

— Отже, що ти хочеш? — спитав Вільга. — Грошей у мене нема, я не позичу тобі ані шага.

— Я маю гроші, — схвильовано признався Метеор, — тільки не знаю, що з нею робити. Ну й дурний я! Сказав їй, що повезу на іменини.

— А куди привіз? — ледь посміхаючись, спитав Вільга.

Сюди, — відповів замислено Метеор.

Вільга перестав посміхатись.

— Ти що, з глузду з'їхав? — вдруге запитав він. — І, може, хочеш, щоб я тобі справив іменини?

— Мені не треба справляти іменин, — захищався Метеор, — але все ж допоможи якось.

— Забирайся ти звідси з своєю дівкою, — тихо, але рішуче заявив Вільга. — Мені зараз не до цього. Коли б Меринос довідався, що ти зараз виробляєш, він би тебе не погладив по голівці. На Пружній зараз тривожне становище, а цей шльондра з своїми пригодами…

— Алюсю, — благав Метеор, — куди я з нею піду? Подумай, що я скажу їй?

— Веди її до себе додому, — байдуже запропонував Вільга, — але зараз же!

— В ту нору? — в голосі Метеора забринів розпач, — ти ж знаєш, як я живу… Молоді фахівці з моєї спеціальності не одержують хороших квартир при розподілі, сам знаєш… — додав він з гіркотою, — якби ти знав, скільки мені здоров'я коштувало, поки я її сюди припровадив? Що я їй зараз скажу?

— Ходім, я все влаштую, — сказав Вільга, витираючи чистою ганчіркою руки.

— Пам'ятай! — вигукнув Метеор, поспішаючи за ним, — моє прізвище Хацяк. Директор Вітольд Хацяк!

Марта з цікавістю розглядала кубки, нагороди, емблеми і фотографії, коли двері раптом відчинилися і зайшов летеор в супроводі якогось пана з довгастим брезклим обличчям, одягненого в сірий, бездоганно чистий робочий фартух, який носять на роботі креслярі та лаборанти. У викоті фартуха видно було зав'язану вузлом на шиї шовкову хустку бордового кольору, в білі горошинки.

— Пані Ірмо… — почав досить зніяковіло Метеор.

— Вільга, — стукнув підборами супутник Метеора.

— Знаю, — сказала Марта, — інженер Альберт Вільга, ак? Тут стіни говорять про вас, — показала вона на обвішані стіни, і ясний усміх на мить майнув на її обличчі; усміху цього було досить, щоб у бетоново-сталевій душі Альберта Вільги забринів незрозумілий відгук, якого він не міг пригадати в собі з часів дитинства.

— Мій знайомий, пан директор Хацяк, — чемно промовив Вільга, — запросив вас до мене, заходьте, будь ласка. Чим хата багата…

— Дякую, — сказала Марта, — мені дуже прикро, що… — їй здався кумедним цей, схожий на мумію, чолов'яга з виглядом героя довоєнних кримінальних романів.

— Відчиняй, — перебив фамільярно Метеор, відчувши, що справи повертають на добре.

Вільга зняв фартух і повісив його на вішалці.

— Пробачте мені, пані, — сказав Вільга, але я не приготувався до такого чарівного візиту.

«Звідки в нього ця галантність? — здивувався Метеор, бо такого тону ще ніколи не чув у Вільги. — Що з ним трапилось?»

— Це ви мені пробачте, — мовила Марта, — а також і директору Хацяку. Ми несподівано завітали, бажаючи поздоровити вас із днем іменин, а виявляється, ви не відзначаєте цього дня. — Останні слова вона промовила Метеорові тоном гіркого докору.

— Що ви, — люб'язно заспокоїв її Вільга, — такий урочистий момент. Дуже прошу… — Він відгорнув червону портьєру і відімкнув надійно замкнені двері. Вели вони до невеличкого передпокою з багатьма вішалками з оленячих рогів; з передпокою був хід до просторого, гарно вмебльованого приміщення. Меблі були надзвичайно хорошого гатунку: темний буфет у стилі «Шіппендаль», великий чудовий секретер з рожевого дерева, диванчик «ампір» і важкі шкіряні крісла; на стінах висіли чудові полотна митців польської школи баталістів з незмінним мотивом: улан на коні, що бере глек з рук гарненької сільської дівчини або ж хвацько осипає її поцілунками. Між картинами виднілися кольорові реклами великих автомобільних фірм — «Альфа-Ромео», «Гіспано-Суіза», «Ролл-Ройс». Характерно, що в цій кімнаті зовсім не було вікон, лише замкнені двері в одній стіні.

— Сідайте, будь ласка, — звернувся Вільга до Марти, виймаючи з буфета піднос з напоями. — Що вам більше подобається? — галантно запитав він, — біле вино, м'ятний лікер з содовою водою чи апельсиновий сік з краплею вермуту?

— Тут зовсім не душно, хоча й нема вікон, — досить наївно зауважила Марта, з цікавістю оглядаючись навколо.

— Вміло проведена кліматизація, — скупо посміхнувся Вільга. — Директоре, — з неприхованою зневагою звернувся він до Метеора, — залишимо пані на хвилинку. Я попрошу вас на кілька слів. Он журнали. — Вільга показав Марті на кипу закордонних журналів з автомобільної справи, що лежали розкидані по секретеру, і вийшов з Метеором у контору.

— Що таке? — несподівано спитав Метеор.

— Давай гроші, — сказав Вільга. — Пацюк поїде до «Делікатесів», привезе ковбас, сардинок, фруктів, кексу, приготуємо якусь закуску. Хмільне в мене є.

Метеор витяг, вагаючись, двісті злотих.

— Більш нема… — почав він невпевнено, — підкинь щось, Алюсю, я сьогодні чистий…

— Ах ти жебрак, — холодно процідив Вільга, — давай п'ятсот злотих. Ти ж нафарширований грішми до самого носа. Горілки не п'єш, ще й жінки тобі доплачують. А як трапиться така, що треба викласти щось на стіл, то огинаєшся, вошивцю?

Метеор простяг ще триста злотих, лице в нього перекосилося від болю.

— Ані гроша більше, — простогнав він.

— Ти! Як тебе звати, бо я забув?

— Хацяк, — сказав Метеор, — директор Хацяк. Може, це надто скромне прізвище? — раптом насупився він, — може, треба було назватись Героєвським? Альфонсом Героєвським? Дуже гарне прізвище. З солідної родини, відразу видно.

З тонких губ Вільги вихопився звук, схожий на скрегіт ножівки по іржавому залізу. Метеор злякано глянув на нього. Він ніколи не чув такого звуку. Та це був тільки веселий сміх, яким інженер Альберт Вільга не сміявся вже багато років.

Метеор повернувся до Марти, а Вільга зійшов униз, дав Пацюкові якісь інструкції, і той, витерши клоччям долоні, накинув на голі груди плащ і виїхав з гаража в деренчливій «Шкоді». Вільга повернувся до себе в квартиру.

Через кільканадцять хвилин Пацюк узяв з машини кілька важких пакунків і заніс їх до прикрашеного рогами передпокою. Вільга поклав усе це на стіл і розгорнув пакунки.

— Може, допомогти? — звернулась Марта до Вільги. — Дозвольте, я поможу.

— Будь ласка, — мовив Вільга і глянув у сірі сяючі очі Марти. Його права повіка почала тремтіти швидко й часто, що свідчило про велике зворушення. Він підійшов до зачинених дверей, відімкнув їх, засвітив світло, потім пропустив Марту вперед. За дверима був невеличкий альков, також повний меблів, серед яких Марта встигла помітити широке французьке ліжко і велику шафу. З алькова двері вели до малої, зразково чистої кухні і сусідньої ванної кімнати; тут також не було вікон. В кухні Вільга поклав оберемок припасів на стіл, а Марта зняла з гачка чистий рушник і підперезалася ним замість фартушка.

— Чудово… — прошепотів Вільга; слово це прозвучало в його вустах так дивно, що Марта зашарілася, а Вільга аж злякався.

— Знаєте що? — сказав Метеор, — я візьму машину і поїду, привезу пластинки. В тебе, Алюсю, самі тільки «Тоски», «Легари» та «Країни усміху». Хіба це музика?

— Панове, ви, бачу, готуєте якусь велику гулянку? — трохи стривожилась Марта.

— Такі імпровізації не забуваються, — сказав Вільга.

— Ви праві, — визнала Марта і подумала: «Зрештою, мені нема кому давати пояснень. Чоловіка я не маю, а тут досить весело… З цим немолодим паном приємно поговорити, інтелігентна людина».

— Їдь, їдь, — промовив з несподіваною квапливістю Вільга, — хай тобі Пацюк дасть «Шкоду».

Метеор пішов, а Марта і Вільга з запалом взялися готувати бутерброди. Марта раз у раз ходила в їдальню і розставляла на столі тарілки; вона з кожною хвилиною почувала себе вільніше. Проходячи за якимось разом через альков, помітила, що вгорі, над ліжком, видко плямку денного світла: там було невеличке віконечко. «Чого воно так високо? Чого воно таке мале? Що крізь нього видно?» подумалось Марті, але вона зараз же забула про це, захоплена готуванням закуски.

Приїхав Метеор, і з їдальні залунало: «С'еst ci bon…»1

— Ну, як? — вигукнув Метеор, вбігаючи до кухні, — пані Ірмо, оце так музика, правда? Муха й та не всидить…

— Зовсім не оригінальна, — скривився Вільга.

— Прошу до столу, — сказала Марта і перелякалась. — Пробачте, — звернулась вона до Вільги, — що я так порядкую.

— Чудово, — посміхнувся інженер, — в цьому є якась чарівність.

— Я тому так сказала, — виправдувалась Марта, — що дуже їсти хочу. Цілий день була на товчку.

— Де горілка? — голосно запитав Метеор, — зараз саме час.

Вільга подивився на нього з холодним усміхом:

— Звідкіля у вас, пане Хацяк, такий потяг до алкоголю?

— Інакше себе почуваєш, як хильнеш, — бадьоро відповів Метеор, — все постає в рожевому світлі. Правда ж, пані Ірмо?

— Не знаю, — відповіла Марта, кладучи собі добрячий шмат апетитної шинки. Вільга пішов на кухню й приніс дві добре охолоджені пляшки горілки.

— Дозвольте? — спитав він, схиляючись над Мартою з пляшкою в руці.

— Ну ясно, — квапливо промовив Метеор. — Наливай, Алюсю. Один раз на світі живемо!

Марта схвально кивнула головою; рот у неї був набитий шинкою і закоркований великою червоною редискою.

— Ну, хай щастить! — Метеор підніс чарку; Марта проковтнула, підняла свою, і всі випили.

— Е-е-е-е! — промовив з великим розчаруванням Метеор, звертаючись до Марти, — так не можна. Тут, у цьому ресторані, п'ють нарівно, до дна, і все, а не половину. Ми будемо з Алюсем гніватись на вас…

— Пане Вітольде, — сказала Марта, — мені треба спочатку щось з'їсти. В мене в шлунку порожнеча, я відразу захмелію.

«Його тепер звати Вітольдом», подумав з мстивим задоволенням Вільга.

— Вітусю, — звернувся він до Метеора, — пані Ірма питиме так, як їй буде краще. Розумієш?

— Не розумію, — упирався Метеор; від першої ж чарки в нього почервоніли вуха, — треба бути добрим компаньйоном або зовсім не бути ним. Алюсю, повтори!

Вільга налив дві чарки.

— Вип'ємо! — вигукнув Метеор піднесеним голосом, — пані Ірмо, давайте!

Марта підняла келих і випила — цього разу до дна: холодна горілка їй припала до смаку. Крім приємного збудження, дівчина нічого більше не відчувала.

Залунав дзвінок, Вільга встав і вийшов.

— Ірмо! — Метеор квапливо підсунувся до Марти і налив їй чарку, — ну, а тепер зі мною. Давайте перейдем на ти… — І він окинув її недвозначним поглядом.

— Ой, директоре, — засміялась Марта, — не так швидко, я мушу звикнути.

— Звикати будемо пізніше, — сказав Метеор; у нього знадливо затремтіли ніздрі: він вважав, що це подобається жінкам, бо свідчить про палкий темперамент.

Увійшов Вільга і кинув в'язки ключів на секретер: Марта помітила, що за стіною, з-за якої долинало досі тихе, але безперервне гудіння верстату, запала тиша.

— Котра година? — спитала вона.

— Четверта, — відповів Вільга, глянувши на золотий «лонжин».

— Вже пізно, — зітхнула Марта.

— Ще не пізно, зовсім не пізно! — вигукнув Метеор і схопився з крісла; він поставив нову пластинку, з адаптера полинули звуки швидкого танцю.

— Ходімо, — владно заявив Метеор, схопивши Марту за руку і мало не піднявши її з крісла.

«Власне, — подумала Марта, — мені все одно треба було б піти пообідати. Я можу тут ще побути з годинку».

Вільга з чаркою в руці сів на бильце шкіряного крісла й стежив, як вони танцюють.

— Вам цей танець подобається? — спитав Метеор, притягуючи Марту ближче до себе. — «Ми-и-и-ла мо-о-я-я…», — почав підспівувати він.

Марта танцювала добре, але неохоче.

— Так близько не можна, — рішуче відсунулась вона від Метеора, — хто так танцює?.. І взагалі, чи не вважаєте, що це ідіотизм бути вдвох, коли пан інженер сидить і нудьгує?

«Як вона змінилася! — дивувався Метеор, — на товчку була зовсім іншою»…

— Алюсю, — раптом заговорив він, — залишмо ще раз пані Ірму на хвилинку. В мене до тебе одна справа…

— Будь ласка, — мовила Марта, — не соромтесь. Вони вийшли в контору, і Метеор старанно завісив портьєри, щоб Марта не могла підслухати.

— Ти, Алюсю, — почав він, — товариш мені чи ні?

— А хіба що? — холодно запитав Вільга.

— Компаньйон ти мені чи ні? — наступав Метеор, — ну, скажи!

— А як компаньйон, то що?

— То змивайся звідси. Випий горілки, поїдь у кіно або на прогулянку до Віланова, — куди хочеш, — квапливо говорив Метеор. — А я з нею тут залишуся. На дві години, не більше. Скажеш, що по телефону викликали, щоб не сполошити її. Я тут трохи її підпою, потім умовлю, і все буде гаразд. Ну, як? Домовились?

Вільга довго дивився на Метеора своїми бляклими очима.

— Ну? — нервувався Метеор; піт заблищав у нього на лобі.

— Ні, — твердо заявив Вільга, — і мови не може бути про це.

— Ти що, здурів? — вигукнув Метеор, — реформатор знайшовся! Рятівник! З якого це часу тебе дратують такі речі? Громадський благодійник!

— Ти базіка, — промовив без усякої люті Вільга, — заткнись, гаразд? А зараз слухай: ти сам попрощайся і йди під три чорти…

Метеор сів від здивування на стіл і з хвилину мовчки дивився на Вільгу, потім тонко, вискливо зареготав.

— Ой! Тримайте мене! Не можу! — заливався він. Вільга дивився на нього без злості, холодно, ніби щось обмірковував.

— Чекай, — сказав за хвилину, — ми зробимо інакше. Ти лишишся, і ми будемо діяти вдвох… Якось помиримось, — і він неприємно посміхнувся, показуючи жовті від тютюну, широкі, мов лопати, зуби.

— Ну, що ж, — погодився Метеор, — хай буде так. Давай лапу. Тільки ти повинен допомогти мені впоїти її як слід, бо без горілки діло не піде.

«Гаразд, гаразд… — подумав Вільга, — і тебе, сучий сину, впою, що й через три дні не приведуть до пам'яті».

Вони повернулись до їдальні. Марта саме впоралась з бутербродом.

— Musik! — вигукнув Метеор, — maestro, please![7] — звернувся сам до себе; потім вимкнув адаптер і ввімкнув радіо.

Вільга відчинив буфет.

— Пані Ірмо, — заговорив інженер, — саме час покуштувати чогось справді смачного. — Він витяг пляшку джину «Gordon Walker», фляжку італійського вермуту і апельсиновий сік.

Невеличкий коктейлик… — зрадів Метеор.

Марта не заперечувала. Їй захотілося хмільного, воно було їй сьогодні до смаку.

— Пречудово, — сказала вона, — давайте спробуємо, що воно таке!

— О, ти мені подобаєшся! — вигукнув Метеор, — оце так бабка! Алюсю, налий нам джину.

Вільга налив, Марта не відмовлялася; страшенно міцний, але з приємним запахом трунок їй сподобався, щоки в неї зарум'яніли. Метеор швидко налив ще по одній.

— Е, — притримала його Марта, — спокійно, дорогий друже.

— А може, зараз вермуту? — спитав Вільга, посміхаючись, — ви ж трошки закусили, правда? Смачні сардинки, еге ж? Що французьке, то французьке, — додав він з легкою меланхолією. — Мій улюблений край…

— Для солідних панів, — зауважив Метеор, — для рантьє з опасистими мордами, що стрижуть купони… — Метеор говорив усе голосніше, він випив свою чарку і вже майже кричав.

— Мені прийшла в голову, — раптом вигукнув він, — геніальна думка! Вважаймо, що ми на пляжі! Ірмо, роздягайся! Де той костюм, що я тобі купив?

— Директоре, — поволі мовила Марта, — може, вам трохи льоду покласти на голову?

— Чудова ідея, — несподівано обізвався Вільга, — ви, мабуть, збудовані, як богиня. Справжня німфа чи ще одним очком вище… Діана…

— Всі роздягаються! — Метеора охопив ентузіазм. — Усі! Ха-ха-ха! — і він мало не покотився зо сміху, — Ірмо, ти умреш від радості, як побачиш Алгося в спортивному… Ну, давай!

— До побачення, — рішуче промовила Марта, — може, ви, панове, випустите мене звідси? У мене вдома ще багато справ.

Метеор примружив очі, раптом на його вустах з явився грубий вираз.

— Сестричко, — звернувся він до неї тоном уїдливого глузування, — а кава? А кекси? Все це залишиш, не покуштувавши? А костюм — ти думаєш, я тобі його задарма купив?

— Щиро дякую за костюм, — посміхнулася примирливо Марта, — за виявлену люб'язність.

— Яка там люб'язність, — холодно й ображено заперечив Метеор. — Звідкіля це ви звалились? Думаєте, що такий костюм коштує двісті злотих? Довелося трохи доплатити…

— Ах, так? — сказала без особливого здивування Марта. — Вона розкрила кошик і вийняла костюм.

— Прошу, — простягла вона білу м'яку матерію Метеору, — і поверніть мені двісті злотих. Я сподіваюсь, що ви як досвідчений гендляр продасте його з зиском.

— Я не люблю таких розмов у себе вдома, — незадоволено скривився Вільга, — і грошових проблем.

— Ну, — сказав Метеор, забуваючи про все на світі і беручи розгорнутий костюм у два пальці, — ну, Ірмо, тільки без коників… Бо якого ж біса ти прийшла сюди? — раптом розкричався він, — може, не знаєш? Як ішла сюди, то не була така, бо знала, чого йдеш!

— Вітусю, — кисло посміхнувся Вільга, — ходім на хвилинку, я хочу тобі щось сказати… Попросимо пробачення у пані… — Він підвівся і, досить зневажливо вклонившись Марті, вивів Метеора в контору, старанно зачинивши за собою двері.

«Про що вони говорять? — закусила губу Марта, коли залишилась сама. — Ну й вскочила, оце так історія! — Вона підійшла до дверей, нахилилась вухом до замкової дірки, але нічого не було чути. — Цей старий баран може бути ще небезпечніший від того бундючного ідіота…» насупилась Марта, пригадуючи, як раптом змінив фронт Вільга. Склала всі свої речі, поправила волосся і взяла кошик у руку.

— Бач, Юреку, — промовив Вільга, коли вони опинились в конторі, — не йде діло.

— Піде, — бундючно заявив Метеор, — ще одну-дві чарки, і я все влаштую.

— Ах ти слизняк, — Вільга зневажливо глянув на нього, — вип’єш ще зо дві чарки і будеш готовий. І так ледве тримаєшся на ногах. Тут треба інакше… — замислився він.

— Як? — запитав Метеор з сумнівом.

— Треба силоміць… — обережно промовив Вільга, пильно дивлячись на Метеора.

— Можна й так, — визнав Метеор, — але не треба.

— А я кажу, — заохочував Вільга, — треба їй дати чимсь по голові, і все буде гаразд.

— Чому б і ні, — несподівано згодився Метеор; він незграбно запалив сигарету і важким кроком рушив до дверей.

— Почекай, — затримав його Вільга, — отже, ти це зробиш, так?

— Можу і я, — з п'яною байдужістю погодився Метеор, ще ступив крок, потім сів на край письмового столу і сказав: — Ні, не можу… Я ніколи цього не робив… Не зумію, Алюсю.

— Ех ти… — в голосі Вільги відчувалось гірке розчарування.

Вони повернулися в кімнату.

— Ну, Алюсю, — приязно промовив Метеор, — налий ще по чарці… А ти, Ірмо… — він повернувся в бік Марти, і недобра посмішка скривила його обличчя, — досить вже цього йорданського саду… Перестань вдавати з себе черницю. — Раптовим рухом він вирвав у неї з рук кошика і відкинув геть, потім вхопив її в обійми і липкими губами почав обсипати її обличчя поцілунками. Вільга непомітно підкрався ззаду. В цю хвилину пролунав різкий довгий дзвінок. Метеор пустив Марту, а Вільга вискочив з кімнати, відчиняючи навстіж усі двері, підскочив до вікна майстерні і подивився вниз.

— Це голова! — крикнув на всю квартиру Вільга, — Юреку, а йди-но сюди!

Метеор зблід, відразу ж протверезівши, відіпхнув Марту і побіг до Вільги.

— Піди відімкни йому, — сказав Вільга, а я тим часом владнаю з цією…

— Тільки делікатно… — благально промовив Метеор; в очах у нього був жах. Він повільно рушив до залізних сходів.

Вільга повернувся до їдальні і схопив Марту за руку.

— Ти, дівко, — промовив він тихо й холодно, — сиди спокійно, якщо хочеш ще пожити трохи… Розумієш? — обдав він Марту льодом свого бляклого погляду і сильно пхнув у відчинені двері алькова, які зараз же з грюком зачинив і замкнув на ключ. Марта заточилася на ліжко; потім сіла скраєчку й витерла рукою чоло. Лише тепер вона відчула паралізуючий жах. В затуманеній тривогою уяві раптом, невідомо чому, зринули білі, пильні очі. Вперше в житті дівчина відчула, що більше не боїться цих очей, і вперше їй захотілось побачити їх зблизька, тут, поруч. Встала і тільки тепер вгадала, звідки плямка денного світла вгорі. Вона швиденько вилізла на ліжко й потяглася до малого, високо розташованого віконця; воно було заґратоване зсередини. Марта вже хотіла піднятись вище й роздивитися, що там за цим вікном, коли почула за дверима голосну розмову. Злізла з ліжка і обережно наблизилася до дверей…

Кав'ярня «Попелюшка» користувалась колись, на початку відбудови, великим успіхом. Вона була улюбленим місцем побачень варшавської богеми, серед якої були і маклери з «чорного ринку», а також приятелі та приятельки артистів. Проте ці часи минули давно, і тепер заходили сюди тільки засмучені тимчасовими сімейними непорозуміннями службовці, закохані пари, що ховалися від зайвих очей, та втомлені довгими мандрами п'янюги.

Льова Зільберштейн схопився з-за столика, коли побачив, що входить Меринос.

— Є? — спитав той, сідаючи.

— Є, — сказав Льова, кладучи собі на коліна модну у Варшаві сумку з свинячої шкіри, щось середнє між портфелем і чемоданом. Він відкрив її й вийняв невеличку пачку, що нагадувала щільно запаковану і міцно зав'язану картонну коробку. Меринос простяг руку, Льова інстинктивно відсмикнув свою і запломенів кривавим рум'янцем. Крива посмішка з'явилася на обличчі Мериноса.

— Льово, старий друже, ти боїшся дати? Не довіряєш мені?

— Що ви, пане голово… — пробурмотів Льова і простяг Мериносові пакет.

— З грішми справи погані, — заявив Меринос, підкидаючи пакет, — уяви собі, що того вошивця Метеора ще й досі нема. Але ти не бійся, Льово, — Меринос посміхнувся з ласкавою глузливістю, — зараз щось пошукаємо. Поїдемо разом до Вільги, гаразд? У Вільги, може, знайдеться вільних п'ятнадцять кусків.

То їдьмо, — нервово кинув Льова, — зараз же їдьмо…

Меринос пильно подивився на Зільберштейна: важко було второпати, що в цьому погляді — зневага чи задоволення?

Травневий день хилився до вечора, коли Меринос підійшов до замкненого входу в гараж. Перегріте повітря висіло нерухомо серед мурів і будов, пересичене запахом бензину з майстерень. Двері відчинились, і в них з'явився Єжи Метеор, горячково заправляючи сорочку в штани.

— Он як, — промовив, посміхаючись, Меринос, і в Метеора мороз пробіг по всьому тілі, — то ти тут, синочку… Ну-у-у, гаразд.

Метеор почав щось мимрити, але від страху язик у нього задерев'янів. Меринос пройшов повз Метеора, піднявся по крутих сходах нагору й зайшов до кімнати.

— Он як! — повторив він, побачивши заставлений закусками і напоями стіл, — значить ви, панове, святкуєте? Може, й балетик який був? Пообідній сеанс? А де ваші дами, не скажете?

Вільга стояв, спершись на буфет, згорнувши на грудях руки, й палив сигарету.

— Вже пішли, — холодно й спокійно відповів він.

З вуст Метеора, що несміливим кроком заходив до кімнати, вихопився приглушений вигук заперечення. Меринос не звернув на це уваги; повернувшись до Метеора, він промовив спокійно, чітко:

— Ах ти, паскудо, скільки разів я тобі казав, що не можна йти з контори на цілий день. — Він наблизився на крок і двічі ляснув Метеора долонею по обличчі — по одній і по другій щоці. Аж луна пішла по кімнаті. Метеор голосно застогнав і заточився на стіл; на почервонілому обличчі виразно позначилися бліді сліди від пальців Мериноса. — Смердюк ти паршивий, — спокійно продовжував Меринос, — скоро настануть дні, яких не було ще в твоїй злодійській, злочинській кар'єрі. Якщо ти мені ще раз утнеш отаке колінце з дівками, то повір: більше не встанеш.

— Пане голово, пане голово… — забелькотів Метеор. Тривога, біль, приниження й непевність паралізували йому думки й мову. Він не знав, що діється з Мартою, і вмирав від самої думки, що б сталося, якби Меринос виявив, що вона тут.

— Пане інженере, — звернувся Меринос до Вільги, — у вас є п'ятнадцять тисяч готівкою?

Вільга подумав з хвилину, ніби зважуючи в думці: що вигідніше — дати гроші чи відмовити?

— Є, — заявив він нарешті, глянувши мимохідь на двері, за якими сиділа Марта.

— Мені потрібна ця невеличка сума, — сказав Меринос, закурюючи сигарету, — лише до ранку. Це ж через оцього горе-директора, — показав він на похнюплену постать Метеора, — я не міг сьогодні одержати з банку грошей. Тут є і ваша провина, пане інженере, — посміхнувся Меринос, показуючи очима на стіл. — В робочий час горілка й дівчата…

Вільгу охопив нудотний страх від самої думки про гостю в алькові. «Що б це було, якби вона зараз почала кричати?» подумав він і відчув, як дерев'яніє в нього потилиця; глянув просто в темні, повні найгірших намірів очі Мериноса і вперше в житті піддався паніці.

— Є, — квапливо повторив він, — зараз дам. — Вільга вийняв з нижньої шухляди секретера невеличку залізну касу, відімкнув її й почав лічити гроші.

— А ось застава, — лагідно промовив Меринос, кидаючи в касу невеличкий пакунок, — перша тисяча квитків на недільний матч. Хай залишаться поки що у вас, пане інженере, ясно? — додав він тоном наказу.

Бліді губи Вільги посиніли, Метеор застогнав, заплющуючи очі. «Тепер кінець, — подумав він, мало не знепритомнівши, — де вона зараз? Невже чує, невже слухає?»

Меринос підійшов до стільця, на якому висів піджак Метеора, раптом стягнув його і кинув Метеорові.

— Одягайся, — наказав він, — і ходім до мене! Проведемо широку виробничу нараду. Починаємо роботу на всю потужність. Ви теж, інженере, — додав він трохи ввічливіше, але тоном, що не припускав заперечень.

— Гаразд, — тихо промовив Вільга.

Метеор поплентався до сходів, мов побитий пес. Вільга, виходячи, замкнув квартиру.

У вусі Марти, притиснутому до дверей алькова, панувала мертва, страшна тиша. Марта ще раз шарпнула за клямку, хоч і знала, що це даремно. Внизу почувся шум автомашини, що виїжджала з гаража. «Оце так історія, — подумала Марта приголомшено, — де я опинилась? Якісь дівки, якийсь Метеор, якісь квитки на матч. П'ятнадцять тисяч злотих — дрібничка! Якийсь голова, що б'є якогось директора по обличчі, якщо судити з ляпаса… Що тут діється, матір божа! Куди я потрапила?» Було щось таке в голосі того голови, що в першу ж хвилину стримало Марту від наміру гукати, просити рятунку — тепер вона докладно це усвідомлювала. Ясно було, що, виявивши свою присутність, вона тільки погіршила б своє становище. «Треба діяти, — подумала дівчина, отямившись, — треба щось робити».

Марта знайшла пляшку з лавандовою водою на туалетному столику інженера й енергійно потерла собі скроні. Відчинила двері, що вели на кухню і до ванної кімнати; в її розпорядженні був чималий простір. «Мама буде страшенно хвилюватися, — від цієї думки виступили сльози на очах, — а Вітольд і не довідається ніколи… Оце так доля!»

В кухні Марта знайшла шматок лососини, цілий кекс і чай. Налила собі склянку і почала пити, кусаючи кекс та напружено розмірковуючи. Її погляд упав на кухонний табурет. Вона відклала кекс, схопила табурет і побігла в альков. Швидкими рухами притиснула ліжко до стіни з віконцем угорі і поставила табурет на ліжко; потім ухопила важку латунну попільничку й сп'ялася вгору. Шибка у віконці була досить товста, але розбилася за першим ударом попільнички. Марта очистила віконце від уламків скла і якнайдалі просунула голову між грати. Перед її очима одкрилися зруйновані, спалені, порослі десятирічними бур'янами внутрішні приміщення якогось фабричного корпусу. Від похмурих, почорнілих, погнутих рейок, димарів, штолень і ям зяяло такою порожнечею і пусткою, що страх узяв Марту за горло. Вона злізла з табурета, лягла, скоцюрбившись, на ліжку і тихо заридала.

Вільга замкнув браму гаража, сів в автомашину і виїхав на вулицю. На вулиці Меринос грубо пхнув Метеора в машину Вільги, а сам сів у «Вандерер» і рушив попереду. Метеор вмостився біля Вільги. Їх машина помчала за автомобілем Мериноса.

Обидві автомашини виїхали на вулицю Пружну й зупинилися біля тротуару.

— Юречку, — сказав Меринос, коли вони зайшли в кабінет, — все гаразд. Дай п'ять, — і він простяг Метеорові руку, — ти мене рознервував, тому так і трапилось. Ти ж знаєш, який зараз важливий момент, а тут горілка, дівчата, цілий день нема тебе в конторі. Отже слухай: завтра вранці підеш до Центральної ради профспілок, кімната номер триста дванадцять, — прочитав він з папірця, що тримав у руці. — Там міститься відділ вистав і видовищ. Спитаєш інспектора Яна Вчесняка і скажеш, що ти — з центрального правління підприємств по виготовленню сопілок. Це свій чолов'яга, з ним уже домовлено. Оскільки вони сьогодні вночі працюють над принципами розподілу, ми ще не можемо вирішити, що і як. В усякому разі, згідно з умовою, Вчесняк завтра тобі скаже, скільки штук він зможе викрутити для нас. Очевидно, тобі треба буде з ним поторгуватись.

— Слухай, — сказала Олімпія Шувар, злегка підфарбовуючи губи, — я вже йду. На жаль, мушу йти. Коханий! — додала вона, ще раз стаючи на коліна біля ліжка і турботливо поправляючи ковдру біля підборіддя Гальського, — я охоче ще побула б тут, але мушу йти. Сьогодні четвер, треба залагодити деякі торговельні справи. Комусь же треба подумати про завтрашній день, правда? Ага, — додала вона невимушено й весело, — мало не забула тобі сказати: мені сьогодні опівдні дзвонила по телефону панна Маєвська і розпитувала про стан твого здоров'я. Це дуже мило з її боку, адже так? Гальський ліниво подивився на Олімпію.

— Звичайно, — спокійно відповів він, — дуже мило. Значить, пам'ятає старих знайомих. Кохана Марта! І що ти їй сказала? — байдуже спитав він.

— Ох, усе, — так само недбало відповіла Олімпія. — Що почуваєш себе краще, що вже маєш непоганий вигляд. Сердечно подякувала їй, адже вона допомогла нам знайти одне одного в лабіринті столиці. Звичайно, дякувала й від твого імені…

— Велике спасибі тобі за це, — привітно сказав Гальський.

«Яка вона гарна, — подумав він, дивлячись на Олімпію, — але не те, що треба».

— Отже, коханий мій, — промовила жінка, — я зайду до тебе завтра вранці.

— Буду чекати, — сказав Гальський, — до побачення. Він ніколи не питав, як це Олімпія в усяку пору дня і ночі може вільно входити до лікарні; дуже добре знав, що для людей типу Олімпії Шувар загальні обмеження, в тому числі й адміністративні, ніколи не становлять перешкод.

Олімпія вийшла і через хвилину зайшла низенька медсестра.

— Пахне у вас тут, пане докторе, — зауважила з лукавою посмішкою.

— Пахне, — згодився Гальський, — але це не те…

— Що значить… не те?.. — зацікавилась медсестра; вона завжди любила розмовляти з сентиментально настроєними хворими, що вже видужували, і найбільше — на любовно-родинні теми.

— Сестро Леокадіє, — відповів Гальський, — я й сам не знаю, чому.

— Мабуть, ви вже скоро випишетесь з лікарні, — повідомила сестра. — Доктор Мочко сказав, що коли ви будете спокійно поводитись і обмежите візити цієї пані, котра від вас оце тільки-но пішла…

— Що значить «обмежите»? — якось несміливо запитав Гальський.

Сестра Леокадія примружила невеличке, але веселе око.

— Пане докторе, — посміхнулася вона, відкриваючи рядок міцних коротких зубів, — такі відвідини по кілька годин у зачиненій кімнаті і здорову людину втомили б.

— Ой, горе! — простогнав Гальський. — Я тепер на язиці в усієї лікарні. І чого б то?

— Тільки не перебільшуйте, — заспокоїла його сестра Леокадія, — доктор Мочко сказав, що як усе буде гаразд, то ви зможете вже післязавтра, тобто в суботу, встати з ліжка. А через десять днів і випишетесь. Може, щось принести?

— Ні, дякую, — роздратовано відповів Гальський, — ой, ці плітки… Я гніваюсь на вас, — насупившись по-хлоп'ячому, додав він.

— Немає за що, — привітно промовила сестра Леокадія, відчиняючи навстіж вікно, крізь яке відразу ж увірвалося в палату свіже весняне повітря. — Я розумію, — додала медсестра, виходячи, — така гарна жінка…

«А одначе не те, що треба, — подумав Гальський, зручно лігши навзнак і вдихаючи свіже повітря, — вона справді гарна і дуже добра до мене. Але це не те, що треба».

Хтось постукав у двері. «Марта! — вкололо щось Гальського в серце. — Нарешті!»

— Прошу! — вигукнув він, борючись із власним голосом.

Двері відчинилися, в них з'явився Колянко.

— Можна?

— Пане Едвіне! — за хвилину зрадів Гальський, коли заспокоївся, — давненько я вас не бачив…

Колянко наблизився до ліжка й примостився збоку на стільці.

Він постарів на десять років. Повіки почервоніли, під запалими очима залягли сині тіні; щоки неголені, навколо вуст сірі борозни, зім'ята, землиста шкіра. Зникла його колишня елегантність і охайність. Несвіжий розстебнутий комірець сорочки кольору хакі, абияк зав'язаний галстук такого ж кольору ще дужче підкреслювали його занедбаність і внутрішню спустошеність.

— І справді, — сказав Колянко, — давно я у вас не був. А оце й подумав, що треба відвідати. Як ви себе почуваєте, пане докторе? — турботливо запитав він, блукаючи поглядом по стелі, ліжку, пляшечках з ліками, по обличчі Гальського, потім знов по ліжку та по вікні.

Гальський підвівся, підняв угору подушку й сів.

— Нічого, — сказав він заклопотано, — вже краще. А ви, пане Едвіне? Не знаю, як висловити вам моє співчуття. Адже я розумію, чим був для вас той хлопець. Мене це дуже вразило. Як страшно!

— То ви вже все знаєте? — Колянко спідлоба глянув на Гальського.

— Знаю. Прочитав у сьогоднішніх газетах. Писали в інформації про нараду громадських контролерів.

— Ага!

— Шкода хлопця, дуже шкода! Справді був здібний хлопчина. Я читав його репортаж про ЗЛОГО. Хороше написаний. Відразу зрозуміло було, про що йдеться. Оце майстерність — начебто і заплутував справу і водночас з'ясовував. Справжнє мистецтво.

Колянко важко зітхнув, з зусиллям, ніби підіймаючи щось важке, що душило йому груди.

— Не він написав ту статтю, — мовив Колянко, хрипко кашлянувши.

— А хто ж? — здивувався Гальський.

— Я.

Гальський неспокійно ворухнувся.

— Як це? — почав він невпевнено, — адже в газетах писали, що та стаття…

Можливо, — промовив втомленим голосом Колянко, — але ту статтю написав я.

— То чого ви зараз?..

— Бо Дзярський каже, що я не повинен виказувати себе. Щоб уникнути можливої небезпеки. І взагалі… для полегшення слідства. Дзярський — це той поручик, ви ж знаєте його?

— Знаю. Про нього чимало пишуть сьогодні в ранкових газетах. Стає популярним. Отже… — Гальський простяг руку за сигаретою, — таким чином, справа ясна: це ЗЛИЙ убив заради помсти репортера Віруса. Ви вважаєте це остаточним розв'язанням отієї похмурої загадки?

Колянко знизав плечима.

— Я й сам не знаю, — безпорадно відповів він, — я зовсім заплутався в цьому всьому. Може, й справді так було?

— І ви вірите в це? — Гальський підвівся на ліжку. Він відчув несподіваний приплив енергії, властивий людині, що видужує. — І ви вірите в цю безглузду вигадку? Невже ви забули про наші розмови на початку всієї афери? Адже ми вдвох розплутали тоді всю цю історію! Перші звернули на це увагу і, мабуть, досі віримо в наші початкові припущення, хіба ні?

Колянко мав вигляд людини, якій мислення завдає фізичного болю.

— Може, і так, — відповів він, вагаючись, — зрештою… не знаю… — Ви, пане докторе, не знаєте всіх подробиць, не знаєте всього. Ви вийшли з курсу справи через оцю хворобу. Може, Дзярський трохи й має рацію. Я думаю вже три дні і нічого не можу придумати. Розгублююсь. Стільки тут переплуталось доказів, слідів, можливостей, і серед цієї плутанини — труп Кубуся… Такий, яким я його бачив там, на Очках… — Він потер неголене підборіддя рухом, повним розпачу.

Гальський глибоко зітхнув і подав йому сигарети.

— Ні, це зробив не ЗЛИЙ, а хтось інший.

— Можливо, — сказав Колянко, запалюючи сигарету і пожадливо затягуючись, — але хто?

— Цього я не знаю. Знаю тільки — те, що нам відоме про діяльність ЗЛОГО, гостро суперечить цьому вчинкові. На перший погляд, коли не заглиблюватись у суть справи, все тут логічно; зганьблений в газеті хуліган, бандюга і авантюрист вирішив помститись і звів рахунки з тим, хто це написав. Але ми знаємо, пане Едвіне, що справа стоїть інакше, правда ж? Чи пригадуєте ви наші перші розмови про ЗЛОГО, ще в лютому, у тій кав'ярні на Пулавській? Ви пам'ятаєте, ми погодилися тоді, що ці, на перший погляд не координовані випадки, становлять якусь одну організовану акцію, здійснювану людиною, котру штовхнуло на це щось вирішальне і дуже серйозне? Ви пам'ятаєте, як ми пробували збагнути мотив таких вчинків, живі почуття того, хто для нас був тоді ледве уявою, тінню людської постаті, невловимим фантомом, що залишає сліди у вигляді повалених на землю супротивників? Ви ж пам'ятаєте, як ми прийшли до висновку, що тільки великі почуття, породжені в огні важких переживань і внутрішніх конфліктів, можуть штовхнути когось на таку саможертовну й послідовну діяльність? Тепер ми знаємо про ЗЛОГО багато більше і, можливо, тому губимо в силі-силенній нових подробиць ясно окреслену мету його боротьби. На мою думку, нічого не змінилося, тільки вчинки цієї людини обросли вуличною легендою, скаламутніли в хаосі пліток, тому й звинувачують його в злочинах, до яких він не причетний. Я не знаю, хто вбив Кубуся Віруса, на те й існує міліція, щоб це викрити. Але я знаю напевно і вірю, що не ЗЛИЙ його вбив, бо ЗЛИЙ бореться за спокій у нашому місті, і його ворог — лише грузьке болото варшавського хуліганства.

Колянко вперше ледь помітно посміхнувся; щось схоже на колишню хижу жвавість заблищало в його очах.

— Річ у тому, — сказав він, — що хуліганство і злочинність тісно зв'язані між собою. Виявляється, що ви цього не помічаєте, так само і поручик Дзярський не міг цього зрозуміти протягом довгих тижнів. Він розмежовував дві речі — окремо хуліганство та лихі звички й окремо злочинство. Лише смерть Кубуся переконала його в помилковості таких поглядів, але якось інакше, ніж треба. Бо я, докторе, бачу це, відчуваю так, як воно насправді. Гадаю… — голос редактора Колянка раптом затремтів, — мені здається: був один чоловік, який зміг би все пояснити… Тому він і загинув… А я… Я не маю вже більше сил шукати і роздумувати… Боюсь, — сказав він так несподівано і таким шепотом, що в Гальського тривожно забилося серце. — Я боюсь, — повторив він майже із сльозами в голосі, оглядаючись навколо, — ви чуєте, я боюсь… Боюсь, щоб мені не сипнули товченого скла в очі! Щоб хто не різонув бритвою по обличчі. Сам не знаю, коли це може бути і де… Боюсь!

Гальський нахилився вперед.

— Тим більше! — з притиском мовив він, — безглуздо звинувачувати ЗЛОГО в цьому вбивстві. Кубусь Вірус загинув, бо знав щось про цю справу, правда? Ви так гадаєте? А я гадаю, що ЗЛИЙ — друга людина, яка могла б нам багато чого сказати. Коли він не виявляє себе, — значить бореться навласноруч, от що… Але, напевне, він нічого не має проти викриття цих таємниць, — Гальський замовк, витираючи піт з лоба. «Я ще дуже слабосилий», невдоволено подумав. — Але в цьому щось є, — знову сердито почав він. — Мусить існувати хтось, кому потрібна була смерть Кубуся Віруса, репортера, що надто багато знав.

— Тут ви міркуєте так само, як Дзярський, — неприязно й байдуже промовив Колянко. — Тільки для Дзярського ЗЛИЙ — саме та людина, якій перешкоджав Кубусь.

— Скажіть своєму Дзярському, що він недотепа, — холодно кинув Гальський; на його худих щоках виступив блідий рум'янець. — Адже навіть мала дитина догадається, що ЗЛИЙ — справжній спільник газетяра, що бореться з хуліганством.

Колянко нахилився до Гальського.

— Я хочу вам щось сказати, — мовив він і оглянувся навколо, наче лякаючись, щоб хтось його не підслухав: очі в нього несамовито блищали, вуса злякано скривилися, — хочу щось сказати… — повторив він, — ось послухайте… Кубусь натрапив зовсім не на слід ЗЛОГО, а на слід Кудлатого. Я це точно знаю.

— А хто такий Кудлатий? — спитав Гальський напружено.

— Не знаю, — знизав плечима Колянко, тупо глянувши на співбесідника, — якийсь атаман варшавських гангстерів.

— Ви сказали про це Дзярському? — гостро спитав Гальський.

— Ні, — відповів Колянко, заїкаючись, — навіщо? Я боюсь! — раптом вигукнув він і підвівся з стільця, — я боюся, розумієте, пане? Я не хочу мати нічого спільного з цим усім! Цей Кудлатий все може зробити, все, — шепотів він, задихаючись.

— Трохи негарно, — пробурмотів Гальський. — Якщо Кубусь вистежував цього Кудлатого, а Дзярський не знає… І весь час думає, що це ЗЛИЙ…

— Я нічого не хочу знати, — шепотів Колянко, схиливши голову. — Нехай собі міліція шукає того Кудлатого сама. Без мене. Дзярський не йолоп, запевняю вас, пане докторе. — Він пильно глянув на Гальського. — Це він був натхненником отої фатальної статті. Він говорив про єдність, що треба діяти разом у цій справі, хотів притягнути й вас, бо ви тямите в таких речах, бачили ЗЛОГО. Навіщо я написав ту статтю? Навіщо? — раптом схопився за голову Колянко.

Гальський погладив його по плечі.

— Гаразд, гаразд, — лагідно мовиз він, — не будемо більше про це говорити.

Кілька хвилин панувала важка тиша; знадвору і з коридоре долинав гамір лікарняного пополудня. Колянко відчував, ніби щось душить його.

— А панна Маєвська? — раптом запитав він, — відвідала вас, пане докторе?

— Ні, — відповів Гальський, — тільки двічі переказувала вітання через третю особу, — додав він за хвилину й знову ліг навзнак, спітнілий і втомлений як людина, що тільки-но починає видужувати і раптом переоцінила свої сили. «Невже в мене знову гарячка?» подумав він з відчуттям прикрої втоми.

— Ну, то до побачення, — сказав Колянко, підводячись. — Я вже піду собі. Ви, певно, втомилися, пане Вітольде. — Цей поспіх був нічим іншим як втечею: коли обірвалась розмова про Марту, йому більше нічого було говорити.

— Спасибі, що не забули про мене, — сказав Гальський, — і відвідали. Ще приходьте, пане Едвіне, — додав він приязно.

Колянко вийшов швидко й незграбно.

Гальський лежав виснажений. Йому не хотілося думати. У палаті поволі западали травневі сутінки: крізь відчинене вікно пливли дедалі густіші тіні. «Засвічу світло, почитаю трохи», подумав Гальський, але йому не хотілося простягати руки до тумбочки.

Хтось несміло постукав. «Хто це?» невдоволено подумав Гальський і вигукнув:

— Заходьте!

Двері повільно прочинилися, і на порозі стала якась невиразна постать.

— Тут лежить доктор Гальський? — спитав тихий голос.

— Я Гальський, — відповів доктор, — чим можу служити?

Постать наблизилась і промовила врочистим, хоч і несміливим голосом:

— Не знаю, чи ви, пане докторе, пригадуєте мене? Ми бачилися тільки один раз.

Гальський натиснув на кнопку нічника, і ясний сніп світла осяяв палату.

— Пригадую, — сказав він, привітно посміхаючись. — Ми познайомились в комісаріаті на Вєйській, ви, здається, Калодонт. Таке прізвище не забувається. Будь ласка, сідайте.

— Дякую, — відповів Юліуш Калодонт, сідаючи на краєчку стільця; в голосі його, крім явного полегшення, бринів якийсь смуток і повага.

— Даруйте, пане, ваш візит до мене чимось викликаний, правда? — чемно спитав Гальський.

— Важко відразу все сказати… — Калодонт набрав повітря і випалив з відчайдушним поспіхом: — Я хотів вас запитати, де Марта?

— Як то, — спокійно перепитав Гальський, — де Марта? Звідкіль я можу знати?

На обличчі Калодонта відбилося замішання. Він розпачливо похитав головою.

— А хто ж має знати?.. — уїдливо пробурчав він, потім додав несміливо: — Я думав, що ви знаєте, пане докторе. Ви не гнівайтесь, але я так подумав.

— Я не гніваюсь, — без усміху відповів Гальський, — але що трапилось?

— Власне, я нічого не знаю. Тільки одне: Марта зникла.

— Як це… зникла?..

— А так. З самого ранку. Ви знаєте, ми — сусіди, бачимося кілька разів на день. І от з самого ранку Марти нема. Надвечір прийшла до мене стара пані Маєвська і питає, що робити? Марта пішла раненько, сказавши, що в неї сьогодні вільний день та що вона їде на товчок. І наче у воду впала. Пані Маєвська вже хотіла піти заявити в міліцію, але я їй порадив, щоб вона почекала до ранку, а сам пішов до вас. Бо з вами, молодими, нічого не відомо: одного дня так, наступного — інакше.

— Не розумію, що я можу мати спільного з цим усім, — сухо спитав Гальський.

— Ну, ну! — Калодонт лукаво підніс угору ціпок і погрозив Гальському. — Ви вже мені, пане докторе, не кажіть… Тиждень тому, видно, ви сварилися між собою, бо Марта ходила, мов отруєна, а що вже потім робили, то бог вас знає.

В голові у Гальського загуло й завирувало, ніби хтось у ній пустив у рух велетенську карусель. Безліч образів, висновків і припущень почали диявольський танець в його мозку. Він підвівся на ліжку, витер чоло краєчком ковдри і сказав:

— Пане Калодонте… Як ви сюди пройшли? Адже сьогодні не можна навідувати хворих.

Калодонт жалісно засопів.

— Сказав, що я ваш дядько з Закрочим'я. Що я спеціально приїхав. Пустили.

Гальський рвучким рухом відкинув ковдру. Дуже повільно перекинувши ноги через край ліжка, сів. Калодонт устав. В очах Гальського зарябіло від млості: він сперся важкою головою на руки. Потім поволі, з величезним зусиллям звівся на тремтячі ноги, що підламувалися під ним. Постоявши з секунду, захитався і схопився за швидко простягнену йому руку Калодонта.

— Дядьку, — сказав він з упертим усміхом на схудлому, спітнілому обличчі, — ми мусимо піти звідси. У місто. Треба розшукати дівчину, та оскільки мене тут дуже полюбили й наполягають, щоб я ще залишився, — можуть бути труднощі з одержанням моїх речей. Може б, ви привезли мені якесь дрантя, га?

Калодонт відчув, як його щось кольнуло від зворушення. «Кохаються, як у кіно… — подумав він, — відразу біжить їй на поміч, мов той Родріго. Тільки розмовляють між собою якось різко, наче глузують. Видно, тепер вже така мода».

— Це ми зробимо, тільки… чи це вам не зашкодить?

Потім буде видно… — не без гумору сказав Гальський і обережно сів на ліжко.

— Куди тепер? — спитав Калодонт, коли вони сіли в таксі.

— Сам не знаю, — сказав Гальський; обличчя його було бліде, мов крейда, — знаю тільки, що ключі від моєї квартири і гроші залишились там, — він рухом голови показав на лікарню.

— Гарненька історія, — сказав Калодонт і назвав шоферу свою адресу.

«Це була справжня втеча, — подумав Гальський, всміхаючись, — але від кого? Невже від Олімпії?»

Коли вони заходили в чистеньку кімнату, де пахло м'ятою, сухою материнкою і смаженим м'ясом, Юліуш Калодонт сказав зляканій Гелені Ліпінській, своїй господині:

— Це, пані Ліпінська, мій племінник з Закрочим'я. З ним трапився нещасний випадок. Ми повинні потурбуватися про нього.

Стара господиня хитнула кілька разів тремтячою, вже посивілою головою і прошамкала беззубим ротом:

— Матір божа, це все ті мотоцикли. — Потім подала Калодонту листа, якого півгодини тому хтось встромив за чисто вимитий поріг цієї бідної, але охайної оселі. Лист був без підпису і мав тільки два лаконічних речення:

«Приходив до вас, пане, кіоск зачинений. Завтра, в п'ятницю, о десятій годині в Уяздовському парку, на дитячому майданчику, лавочка зліва».

Калодонт стояв з листом у руці, хмурячи брови, що робив завжди, коли передбачались пригоди; Гальський відпочивав на плюшовому дивані і намагався порозумітися з канарками, що висіли аж у трьох клітках — тут таки, поблизу.

— Пане Юліуше, — раптом промовив Гальський, — якщо вже доля зв'язала нас з вами, я мушу сказати вам усе. Я вирушив шукати Марту, яку кохаю, це правда. Але моя мета номер два — не менш важка, — це знайти чоловіка, якого називають у Варшаві ЗЛИМ. Я маю сказати йому щось надзвичайно важливе. Мене гнітить переконання, що справа Марти якось зв'язана із справою цього чоловіка. Про це свідчить багато фактів.

Хоча Юліуш Калодонт вже встиг трохи призвичаїтись до недбалого тону, яким доктор Вітольд Гальський оповідав найістотніші речі, одначе цього разу лист випав у нього з рук. Він нахилився і приховав замішання.

Погожого травневого ранку Уяздовський парк — місце радості і веселощів; отож, самотній молодий чоловік, що сидів на лавочці, не міг не піддатись загальному настрою. Він сидів у лінивій позі, уважно приглядаючись до хлопчаків, що грали в «зоську». Кожне покоління десятирічних дітей має свою улюблену гру. Останні роки у Варшаві панувала так звана «зоська», гра нескладна, яка полягала в підкиданні ногою вовняної кульки, всередині якої міститься олов'яний тягарчик. Така гра, — без сумніву, солідна підготовка до футболу.

Серед гарної зелені дерев і галявинок, порослих травою, серед клумб, на залізних місточках і майданчиках, посипаних гравієм — одне слово, скрізь — сновигала дітвора. Ясна річ, була вона розмаїта — від безпорадних немовлят до дванадцятирічних шибеників. Тут можна було бачити замислених і галасливих, вихованих і пустотливих хлоп'ят. Але всі вони були веселі й радісні, незважаючи на дрібні непорозуміння, сльози та жалібно вигнуті підківкою губки. Тепле сонце приязно золотило кольорові м'ячики й дзиги, обручі, що вічно тікали від паличок, ходулі, тачки, відерця й двоколісні велосипедики, на яких малі велосипедисти з висолопленими від зусиль язиками снували сеіред галасливої юрби.

— Він б'ється! — Мамусю, ой-ой, мені треба! — Давайте гратися в хатки? — Юрек — дурник, Юрек — дурник! — Тьотю, вона показує мені язика! — Такі вигуки чути було з усіх боків.

Рум'яніли щічки, блищали оченята; запах весни й розігрітих од веселої біганини дитячих тілець наповнював усе навколо.

Самотній молодий чоловік з худим, засмаглим обличчям, що сидів на лаві, заклавши руки в кишені, приязно всміхався цій веселій метушні.

«За моїх часів, — схвильовано згадував чоловік у темних окулярах, — ми цього не знали, ми грались в інші ігри…»

Хлопці, що грали в «зоську», наближалися до його лавочки. Всім їм було майже по дванадцять років. Вони були в коротеньких штанцях, досить обшарпаних светрах і надто великих чоботях. Один з хлопчакіз підкинув «зоську» носком чобота, мабуть, разів з п'ятдесят, інші діти стежили за ним і лічили з напруженою увагою; нарешті, хлопчак схибив, і «зоська» впала на землю. Всі відразу ж збилися в галасливу юрбу, борюкалися й штовхали один одного, змагаючись за те, кому тепер підкидати. Плечистий кирпатенький блондинчик вхопив «зоську» і поклав її в кишеню.

— Ти, Здісеку, — вигукнув він, звертаючись до того, що підкидав останнім, — мав нам щось розповісти.

— Еге ж, — байдуже відповів Здісек, худий, кепсько вмитий брюнет з засмаглою, нечистою шкірою. — Хлопці з Грохова розповідали, що ЗЛИЙ учора розігнав блатняків; такого їм бобу дав, що страшно й казати.

З обличчя чоловіка в темних окулярах зникла посмішка.

— Я, — вигукнув пихато блондинчик, — сам буду таким ЗЛИМ, як підросту. — Він раптом витягнув хлоп'ячі, але вже міцні руки і сильно штовхнув меншого і слабшого від себе хлопчика, що стояв поблизу. — Ану, тікай, бо як дам! — вигукнув він, посміхаючись. Хлопчик заточився на дротяну огорожу газона і впав, а всі зайшлися галасливим, безжальним хлоп'ячим сміхом. Нарешті, вони пішли безформною метушливою громадкою, галасуючи, стрибаючи на всі боки, підкидаючи вгору камінці і знову збираючись у тісне хлоп'яче коло.

«Адже я не був учора в Грохові, — дивувався чоловік у темних окулярах. — Це просто неможливо».

Вперше він замислився над шкідливим впливом легенди і непередбаченими її наслідками. «Це страшно, — з гіркотою подумав він. — Той малий хоче бути таким, як я, і в той же час валить слабшого на землю. Може, саме тому він і робить це?»

Ці смутні міркування зникли, коли він побачив, що алеєю серед білявих голівок, обручів, бантиків на косичках та ходуль повільно крокував дідусь, ще стрункий на вигляд, з білими, як молоко, вусами на рум'яному, мов різдвяне яблуко, обличчі, у кашкеті з маленьким козирком та куртці з матерії альпага. Весело вимахуючи ціпком, він роздавав направо і наліво щиглі у мокрі носики, ніжно пощипував рожеві щічки. Нарешті, дідусь підійшов до лавки, на якій сидів чоловік у темних окулярах, і сів обіч нього.

— Добрий день, — промовив чоловік у темних окулян рах, не повертаючись до прибулого і зовсім не змінюючи своєї пози, — що там чути?

— Багато що чути, — відповів метикований на конспірації Калодонт, з напруженою увагою оглядаючи крону віддаленого клена. — Вас звинувачують в новому вбивстві.

— Я знаю про це, — недбало сказав чоловік у темних окулярах. — Це не новина.

— А як ви думаєте виплутатися з цього?

— Сам не знаю. Я не герой сенсаційного романа, щоб усе знати наперед.

— Правильно. Ви, мабуть, почули це від них? — Калодонт показав на дітей, що завзято сварилися між собою.

— Можливо. А що ще?

— Я пізнав пана в котелку.

— Хто він такий?

— Союзник.

— Як його звати?

Не знаю… — Калодонт злегка зніяковів.

— Дуже добре, — похвалив чоловік у темних окулярах. — Ви неоціненний спільник. А ще що?

— Марта… Її, мабуть, схопили!

Чоловік у темних окулярах встав, знову сів, обернувся до Калодонта і взяв його за плече.

— Як? — майже крикнув вій.

— А так, — відповів досить сердито Калодонт, — учора вранці вона поїхала на товчок, — і досі нема. Пані Маєвська вже заявила в міліцію.

— Пане Юліуше, — мовив чоловік у темних окулярах тихо, але з притиском. — Справи погіршуються. Ось тут, хвилину тому, я переконався, як фальшиво мене розуміють, як навпаки трактують те, що я роблю. А тепер і Марта…

Він встав і хотів піти. Калодонт схопив його за піджак.

— Сідай, шефе, — промовив він з приязним докором. — Хоч я й поганий співпрацівник, але… — він завагався. «Як йому пояснити? — замислився зніяковіло, — адже вони суперники». — В усякому разі, в мене є деякі цікаві відомості, — сказав він обережно, — я знаю, хто написав статтю про вас, і маю доступ до цієї людини.

— Адже стаття… — почав чоловік у темних окулярах.

— Ні, — промовив Калодонт, — все склалося зовсім по-ішому. Сьогодні вночі я довідався…

І він розповів, як було насправді.

— Звідкіля ви все це знаєте? — спитав чоловік у темних окулярах, коли Колодонт закінчив, — від кого? Хто вам розповів?

Калодонт кінцем ціпка вимальовував на піску якісь игзаги.

— Доктор Гальський, — сказав Калодонт, раптом зважившись. — Я не певен, чи ви знаєте, хто він такий?

— Знаю, — відповів той, і якась металева нотка забриніла в його голосі. — Як ви добралися до нього.

— Він спав сьогодні в мене, — жалібно повідомив Калодонт. — Я зайшов до нього, шукаючи Марту. — Запала тиша, сповнена таємничості. — Гальський дуже хоче поговорити з вами, — з розпачем заявив Калодонт. — Я не знаю, чи ви…

— То ви казали йому про мене? — несподівана лють затремтіла в голосі чоловіка в темних окулярах. — Пане Калодонте…

В повітрі нависла загроза.

— Ні, — тихенько, але безбоязно відповів Калодонт; він знав, що пломеніє за темними окулярами, але зараз чомусь не боявся, — це він весь час говорив про вас. Вважає, що ви врятували йому життя. Обожнює вас. Твердить, що має вам сказати щось дуже важливе. Мріє зустрітися з вами. Я знаю, що це дивна річ, але це правда…

І знову повна недомовок тиша запала над лавою — мов над острівцем мовчання серед галасливого океану дітвори.

— Прошу вас, дайте згоду на зустріч, — промовив Калодонт майже благально.

— Гаразд, — спокійно і лагідно відповів чоловік у темних окулярах, — я ввечері з ним поговорю. Він, здається, щойно після тяжкої хвороби, так?

— Так, — прошепотів Калодонт, із вдячністю дивлячись у темнозелені скельця, — це правда… — Він хотів сказати ще безліч теплих слів, але чоловік в окулярах встав і перебив його.

— Тепер треба пошукати цю дівчину, — кинув він і пішов, не попрощавшись, швидким пружним кроком. Калодонт встиг проте помітити, як він делікатним, обережним рухом обминув дитину, що бігла наосліп, просто йому під ноги.

Єжи Метеор вийшов з під'їзду свого будинку після безсонної кошмарної ночі; перед ним мигтіли обличчя Мериноса, Вільги, Марти і його власне. На вуличних стовпах рожевіли великі афіші, на яких вугластими величезними літерами чорного кольору сповіщалось про футбольний матч між Польщею і Угорщиною. Перед стовпами юрмилися люди, вивчаючи і раз у раз перечитуючи в афішах усі подробиці; пробігаючи очима по тексту, болільники кусали від хвилювання губи. Варто було тільки зирнути на цю картину, щоб зрозуміти відразу ж: золоте видіння квитка на цей матч для декого закриє на кілька найближчих днів усе: родину й працю, погане самопочуття і любовні турботи.

На розі Маршалковської Метеор узяв таксі, доїхав до Краковського Передмістя і зійшов біля Академії наук. Повільним кроком попрямував на вулицю Коперніка і за кілька хвилин був уже перед будинком Центральної ради профспілок. Метеор сердито глянув на вилиту з бронзи емблему установи — герб праці, — обрамлений колоссям молот, — увійшов у двері і опинився у великому, ясному, дуже чистому холі. Біля сходів видко було будку швейцара з написом: «Довідкове бюро». Метеор помітив з лівого боку на стіні велику таблицю з переліком відділів, став перед нею і почав пильно вивчати. Не без підстав він думав, що в місії, яку йому довелося виконувати, варт уникати зайвих розмов. Проте швейцар здавна чомусь зневажав писане слово, вважаючи за свій святий обов'язок допомагати кожному, хто напевно заблукав у лабіринті орієнтаційної таблиці, а тому він вийшов з будки і наблизився до Метеора.

— Що ви, громадянине, шукаєте? — ввічливо запитав він. Це був невисокий на зріст, симпатичний дідок з голубими очима і ріденьким сивим волоссям. Борт його піджака прикрашеннй був колодками і сяяв мініатюрами нагород, серед яких почесне місце займав значок ЦРПС.

— Вже знайшов, — запевнив Метеор, хоча не знайшов ще нічого, — дякую!

— А який вам потрібен відділ? — наполягав ввічливий швейцар.

— Відділ праці і заробітної плати, — сказав Метеор, аби відчепитись; він шукав відділ вистав і видовищ і саме зараз помітив його в морі тексту таблиці.

— Другий поверх, — сказав швейцар, зрадівши. — От бачите, і навіщо ж мучитись самому, коли я можу все сказати.

— Дякую, — чемно відповів Метеор. — А ліфт є у вас?

— Є, — здивувався швейцар. — Наліво.

Метеор граційно вклонився і рушив до ліфта: відділ вистав і видовищ містився на п'ятому поверсі.

— Громадянине, — почув він позаду себе, — одну хвилнку! — Швейцар біг за ним.

«З ліфтом, мабуть, була помилка», подумав Метеор і казав, приязно посміхаючись:

— Я слухаю вас, — а сам подумав: «От бісова душа! Смерті на нього нема!»

— Громадянине, — швейцар доброзичливо торкнув лацкана піджака Метеора. — А що вам потрібно у відділі праці заробітної плати?

— В мене одне діло є, — сказав, викручуючись, Метеор. — Хочу про щось довідатись.

— Бачите-бо… — швейцар приязно тикав кістлявим пальцем у груди Метеора, — тут є один товариш з цього відділу, він може вас проінформувати. Навіщо гаяти час і шукати навпомацки, правда ж так?

Метеор посміхнувся, ніби у нього боліли зуби: праворуч на сходах стояв досить опасистий тонкошиїй і довгоносий чолов'яга середніх літ.

— Товаришу Путко, — вдався до нього швейцар, — тут один громадянин хотів у вас дещо спитати.

— Я слухаю, — холодно промовив громадянин Путко, не перестаючи жувати бутерброд з сиром.

— Я не знаю, чи ви зможете мені допомогти, — почав Метеор; він гарячково шукав у думці, що йому спитати, і вже починав нервуватись.

— Звичайно, зможу, — відповів з твердим переконанням Путко, — можете бути спокійні. Слухаю вас? — він належав, очевидно, до тих людей, які не уявляють собі, що існують на світі речі, про які вони не змогли б проінформувати.

— Мені потрібна… — невпевнено почав Метеор, — тарифна сітка зарплатні скандричної промисловості.

— Кімната двісті сімдесят четверта, — сказав Путко тоном людини, для якої життя не має таємниць. — Я також туди йду. Проведу вас.

Метеор відчув, що сорочка прилипає в нього до спини.

— У вас є опрацьована тарифна сітка такої галузі промисловості? — спитав він, ледве ковтаючи слину; він гарячково намагався пригадати сказану ним хвилину тому назву, а це не легко було зробити.

— Ну, ясно, — промовив Путко з таким переконанням, що Метеор мало не повірив в існування вигаданої ним галузі промисловості.

— Я сам її опрацював тиждень тому, — спокійно продовжував Путко, поправляючи хімічним олівцем сир, який зсовувався з бутерброда. — Вона вже цілий тиждень лежить і чекає вас. Я дивувався навіть, що ніхто не приходить по неї.

Метеор кивав головою з розпачем, який здавався Пут-кові подивом і визнанням.

— Ну от, громадянине, — зрадів швейцар, — ваша справа буде влаштована.

— Ви вже до нас приходили, правда? — спитав Метеора Путко; він доїв бутерброд і почав чистити собі праве ухо.

— Н-н-ні… — заїкнувся Метеор, — це мій заступник, Хацяк.

— Так, так, — з задоволенням підтвердив Путко; він належав до людей, в яких завжди збігаються всі кінці,— Хацяк. Я його добре знаю. Такий товстий брюнет.

— Еге ж, — кивнув без тіні опору Метеор, — надзвичайно товстий і чорнявий.

— Громадянине, — з несподіваною надією в голосі додва він, пригадавши якусь назву з таблиці, — я зараз зайду до вас. Спершу заскочу до відділу міжнародних зв'язків. Не турбуйтесь, спасибі, я знайду.

— Третій поверх, — сказав Путко, — а вам до кого?

— У мене там багато знайомих, — у голосі Метеора забринів відчайдушний бунт; він кинувся на сходи, мов премійований хорт, і вигукнув на ходу: — Мені на третій поверх, ліфт не потрібен!

— Ха-ха-ха! — весело засміявся швейцар, — а перед цим на другий хотів їхать. Молодий, тому й з вітерцем у голові.

Метеор мчав без перепочинку по сходах, застелених доріжкою кольору бордо. Важко дихаючи, він подолав п'ятий поверх і опинився в просторому, тісному коридорі. Біля однієї з кімнат чекав гурт людей, і Метеор без вагання рушив у тому напрямку. На дверях висіла табличка: «Відділ вистав і видовищ».

— Тут треба займати чергу? — спитав він крайнього чоловіка.

— Навіщо? — відповів той, — треба зайти і залишити вимогу. От і все. А потім, біс їх знає, чи дістанете щось, чн ні.

Метеор пробився крізь юрбу, відчинив двері і зайшов о кімнати. Підійшов до однієї дівчини, глянув на неї спокуслнвим поглядом і запитав оксамитним голоском, пильно пилячись їй в очі:

— Чи не міг би я поговорити з інспектором Вчесняком? Дівчина нагадувала собою жертву землетрусу, і краса Метеора зовсім не доходила до неї.

— Он туди… — показала вона пальцем на двері й знову в якомусь трансі почала перекладати папери з місця на місце.

Метеор зайшов до наступної кімнати: тут було страшенно накурено; на тлі канцелярських шаф навколо столика, що на ньому стояв графин з водою, юрмилися якісь постаті. Метеор відразу ж зорієнтувався, що молодий високий і кремезний чоловік і є той об'єкт, на який натискають усі присутні: він безцеремонно відштовхнув від нього відвідувачів.

— Інспектор Вчесняк? — запитав тоном холодного наказу, тоном, яким можна приголомшити всякого чиновника в усіх канцеляріях світу. Молодий чоловік повернувся до нього, показуючи широке гарне обличчя, прикрашене двома великими родимками. Він суворо глянув на Метеора і спитав, — видно, його це зовсім не вивело з рівноваги:

— Що таке?

— Я з центрального правління підприємств по виготовленню сопілок… — почав Метеор.

— Я директор Капуза, — увірвався раптом між них якийсь низенький, дуже товстий блондин з трьома підборіддями, одягнений у шкіряне пальто, — шановний пане інспекторе, чого ви розводите через оті кілька квитків таку катавасію? — напав він на Вчесняка, не звертаючи уваги на Метеора.

— Дуже приємно, — Вчесняк потиснув руку директору Капузі. — Ще в нас не було розподілу, але про вас подумаємо. Напевно, одержите.

— Що значить одержимо? — раптом занервувався директор Капуза, — скільки саме? Два квитки на шістсот осіб? Як минулого разу? У нас є свої кореспонденти! Ми напишемо в газету!

— Нічого не вдієш, — помітно охолов Вчесняк, — все буде згідно з розподілом. Ви ж розумієте, що не я вирішую цю справу, а комісія.

— Інспекторе, — директор Капуза розплився в несподіваній посмішці, що збільшила у нього кількість підборідь аж до семи, — ми робимо радіоапарати, розумієте? Коли потрібен якийсь талончик, можна легко владнати.

— Пане Вчесняк, — зневажливо промовив Метеор, — що це? Я довго буду стояти?

— Одну хвилинку, товаришу, — відповів Вчесняк, — бачите, яка робота. Щось страшне! Голова паморочиться!

— Інспекторе! — директор Капуза знову виліз наперед і, зіп'явшись навшпиньки, наблизився своїми підборіддями до вуха Вчесняка.

— Колего Вчесняк, — почулося від дверей, і якийсь чоловік в розхристаній смугастій сорочці подав йому купу паперів, — ось ті списки.

— Спасибі, — ввічливо кинув Вчесняк директору Капузі, — якось зробимо. — І він делікатно відірвав директора Капузу від свого вуха. — Товаришу Кляйн! — кинув він комусь у глиб кімнати. — Скажіть начальникові, що я зараз повернусь. А вам чого? — звернувся він до літньої дами, що стояла із слізьми на очах і намагалась вручити йому якийсь заповнений формуляр. Вчесняк глянув на той формуляр і додав: — Усе в порядку. Оформлено. Можете, громадянко, йти, ми пришлемо вам ваші квитки.

Пані заясніла веселим усміхом і вийшла; Вчесняк помахав з хвилину формуляром, потім кинув його на стіл між матеріали до стінної газети, які за хвилину змів на підлогу один з прибиральників, звільняючи місце для купи нових бланків.

— Просто в голові наморочиться, — зітхнув Вчесняк, потім кинув Метеорові: — А ви почекайте в коридорі, в черзі… Повинен же бути нарешті якийсь порядок. — Ці слова він вимовив з притиском, ніби натякаючи на таємний він зв'язок з Метеором, і той від страху відчув спазми в шлунку.

«Що за шкет, — подумав Метеор, — як він це робить безглуздо і по-хамськи». Мовчки вийшов у коридор і відійшов від юрби, що чекала біля дверей. За хвилину двері відчинилися, і в них з'явився Вчесняк.

— Змилуйтесь, товариші, — вигукнув він з усміхом людини, що страждає від надмірної популярності та яку розривають на клапті обожнювачі, — дайте мені хоч хвилину побути на самоті. Інакше я не зможу виконувати свої обов'язки.

Метеор зійшов на сходи, і за хвилину Вчесняк опинився біля нього.

— Ходім, — сказав інспектор, минаючи Метеора; він швидко спускався по сходах, Метеор мовчки йшов слідом за ним і зловтішно спостерігав за ходою і рухами Вчесняка. «Такі, як він, — думав із задоволенням, — ходять у неділю рано з дівкою на прогулянку та ще й вимагають, щоб вона тримала під руку». Раптом він згадав про замкнену Марту і насупився не на жарт. Внизу, біля ліфта, була невеличка чекальня; посередині здіймалась товстелезна колона, обіч стояв столик і три зручні крісла.

Вчесняк сів і сказав, простягаючи руку до Метеора:

— Дозвольте познайомитись, я — Вчесняк…

— Щось не схоже, — схвильовано промовив Метеор, з дедалі більшим напруженням думаючи про Марту та про те, що вона все-таки йому подобається. — Дуже приємно, пане Вчесняк, — схаменувся він через секунду, — я Героєвський… — Метеор зосереджено глянув у обличчя Вчесняка, гладке, з досить виразними, але ординарними рисами; про таких чоловіків, широкоплечих, високих, з такими саме обличчями, старі жінки кажуть з захопленням: «Це чудовий мужчина, скільки не насип, йому все мало».

— Ви чудово засмагли, — насмілився перейти на товариську розмову Метеор.

— Це ще з Закопаного, з квітня місяця, — відповів не без задоволення Вчесняк і додав: — До речі, пане директоре, ви ж бачили, що робиться там, нагорі.

— Так, — кивнув Метеор, — я слухаю вас. Ви маєте мені щось сказати? — він зручно розлігся в кріслі, відкриваючи красиві шкарпетки та дорогий замш взуття, і заклав одну на одну довгі, в габардинових штанях, ноги. Потім почастував Вчесняка «Камелем» із щойно відкритої пачки. Вчесняк прислужливо підвівся, подаючи прикурити.

— Ще не розподілили, хоча й працювали цілу ніч. Я заступник голови комісії у справах розподілу, так що все буде о'кей! — зважився він ужити чуже слово, думаючи, що воно заімпонує чимось цьому барвистому, упевненому в собі денді.

— А що вам потрібно від мене? — спитав Метеор.

— Вимоги, — сказав Вчесняк, — от і все. Із штампом, ясна річ, акуратно написані, з печаткою…

— Буде зроблено, — запевнив Метеор. — З завтрашнього дня приходитимуть до вас мої люди з вимогами, які вам не соромно буде брати в руки. Палата верховного контролю не знайде в них огріху, та й спеціальна комісія буде від них у захопленні. Кожен з моїх людей підходитиме до вас і говоритиме: «Ось вимога, відповідно до списку», щоб ніхто такої вимоги не вкинув кудись між акти, на вічний відпочинок, гаразд?

— Так точно, — сказав Вчесняк, — і мови не може бути про такий недогляд; ми ділова установа, боремося з бюрократизмом, і в нас не залежуються документи,

— Ось вам список, — мовив Метеор, виймаючи з внутрішньої кишені конверт, — сто п'ятдесят підприємств і установ, чудово, правда? Ось подивіться, пане Вчесняк, як вам сподобається такий букетик вимог?

Вчесняк вийняв з конверта складений вчетверо аркуш машинопису.

— Лабораторія по перевірці камфорок… — читав півголосом він, — виробничий кооператив «Перина», головне управління підприємств похоронного устаткування, інститут волосології, кооператив по виробництву вірьовок «Тятива», головне бюро по вимірюванню листя. Все це взірцеві підприємства ц установи. Але, о мамонько! — раптом застогнав він. — Товаришу, хіба ж це можливо, ви хочете одержати п'ятнадцять тисяч штук?

Метеор затягнувся сигаретою.

— Так, хочемо, — спокійно сказав він, — і ви, пане Вчесняк, їх дасте нам.

— Але як це зробити? — пробурмотів Вчесняк, чухаючи вже лисіючу голову і безпорадно мружачи свої спритні карі очі. — Адже я не можу видати ста квитків кооперативу Ступа», коли будівельне об'єднання № 2, в якому працює кілька тисяч чоловік, одержить заледве тридцять штук! Стільки квитків не пощастить викрутити.

— Пане Вчесняк, — Метеор схилився над столиком, — ви дуже інтелігентний чоловік, відразу видно. Як ви організуєте це — ваша справа, але мені не хочеться вірити, щоб такий здібний індивід, як ви, не схотів заробити на цьому матчі сто тисяч злотих. Така нагода трапляється лише раз на десять років, пам'ятайте про це. Я вам можу подати максимальну технічну допомогу, а решту повинен здійснити променіючий у вас святий вогонь бізнесу. Треба йти напролом, молодий чоловіче!

— Сто тисяч, — прошепотів Вчесняк: це було вдвічі більше, ніж йому обіцяли на початку, — адже ж мала бути менша сума…

«Я сам зароблю стільки ж на цій афері, — подумав Метеор, — а тоді блисну дівчині грошима в очі, й вона буде моєю».

— Це шанс, пане Вчесняк, — швидко промовив Метеор, — життєвий шанс. Навряд чи варто його проґавити. Ось вам номер телефону. — Він вирвав з блокнота аркушик паперу, швидко написав номер телефону Вільги і подав папірець Вчеснякові, — я буду цілий день на місці. Коли трапляться якісь зміни, труднощі чи, може, виникнуть якісь питання, відразу ж подзвоніть мені. Завтра почнемо, так?

— Так, — прошепотів Вчесняк, тупо дивлячись на Метеора, що саме встав і застібав піджак.

— Сховай, пане, к бісу цей список, — сказав Метеор, — і до побачення. Як щось трапиться, відразу ж дзвоніть. Пам'ятайте, Вчесняк! — І він попрямував до виходу.

Коли Метеор зійшов у головний хол, Вчесняк все ще отупіло сидів у кріслі.

— Громадянине, — почув Метеор за собою старечий голос; обернувшись, він побачив, що з будки до нього привітно посміхався швейцар. — Ну, що, все владнали? — спитав він.

— Ну, звичайно, — серйозно відповів Метеор, — хоча й важка справа, самі знаєте, з працею і заробітною платою.

Швейцар схвально закивав головою.

Метеор швидко пройшов Краківським Передмістям до Своєнтокшизької і увійшов до кав'ярні «Нови свят». Глянув на годинника: було близько одинадцятої. Зачинився в телефонній кабіні і набрав номер.

— Пане голово, — заговорив він, почувши голос Мериноса, — вже все влаштовано. Я пообіцяв йому сто кусків, отак як ми говорили. Відразу погодився.

— Дуже добре, — похвалив Меринос.

— Ага, ще одне! — сказав Метеор стишеним голосом. — Вчесняк просив мене цілий день чекати телефонного дзвінка, бо наперед нічого невідомо. В нього є якісь власні плани, про котрі він не хоче говорити. І я дав йому телефон Алюся і відразу ж їду туди. Я добре зробив?

— Дуже добре, — визнав Меринос. — Ти кмітливий, Юреку.

— А де Алюсь? — голос Метеора затремтів від хвилювання. Він у вас нагорі чи в себе дома?

— Тут, у нас, — мовив Меринос, — я зараз пошлю його на Крохмальну, щоб він відімкнув контору. Тільки ж, глядіть, не напивайтеся зранку, — додав він з батьківською поблажливістю.

Метеор сперся на стіну, глибоко з полегшенням зітхнув і стер краплистий піт з чола, потім повісив трубку, не попрощавшись. Думка, що Вільга переслідує Марту в той час, коли він, Метеор, тяжко працює, перетворювала йому життя в пекло. Філіп Меринос не знав про це і трохи здивувався, що Метеор сьогодні не такий ввічливий, як завжди.

Метеор швидко увійшов до гаража; інженер сидів на купі покришок і пив пиво.

— Я погано спав, — поскаржився Вільга; в нього й справді був вигляд втомленої і миролюбно настроєної людини.

— Дай ключі, — тихо сказав Метеор.

— Кінчай з цим, Юреку, — так само тихо порадив Вільга. — І хай вона швидше йде геть. Тільки без крику!

— Гаразд, гаразд, — погодився Метеор, — спершу я повинен поговорити з нею. — Він відчував, як зростали в ньому бойовий дух і віра в швидку перемогу: вигляд Вільги, що остаточно перестав бути йому конкурентом, сильно підбадьорював його.

Метеор піднявся нагору, обережно відімкнув контору і двері в квартиру Вільги, потім старанно замкнув їх за собою. Їдальня, в якій весь час горіло світло, виглядала наче бойовище. Метеор тихо, на гумових підошвах, наблизився до алькова і приклав вухо до дверей: нічого не чути. «Ще спить, — подумав він, — або вийшла в кухню». Швидко повернув ключа і раптовим рухом відчинив двері. Навпроти — вже одягнена, вмита, — в зручному кріслі сиділа Марта, біля неї, на комоді стояла чашка чаю і тарілка з бутербродами, на колінах лежала розгорнута книжка. Але сам альков виглядав так, наче його щойно розгромили ворожі вояки, ласі до трофеїв і безглуздих руйнувань: фіранки пообривані, постіль розкидана, шафа розчинена навстіж, і білизна з неї викинута на підлогу, перекинуті догори ногами крісла валялися серед побитого на скалки керамічного посуду.

Метеор свиснув від подиву і сказав, роздивляючись навколо:

— Добрий день. Це ви тут таке натворили?

— Добрий день, — лагідно відповіла Марта і охоче призналась: — Так, я. — Потім, помітивши тупий вираз на обличчі Метеора, пояснила: — Я мстилася. Підіть, подивіться, що робиться на кухні і в ванній кімнаті. Зразкова картина спустошення, бо ж, майте на увазі, я — жінка і легко втрачаю самовладання. Ви знаєте, що таке жінка, пане Хацяк?

— Ірмо, — серйозним тоном почав Метеор, — я хочу поговорити з тобою.

— Будь ласка, — зраділа Марта, — тут так нудно! Єдина книга, яку я знайшла, має назву: «Про раціональне використання рідких палив» і належить перу нашого приятеля, інженера Альберта Вільги. Бо «Handbuch des Autorennfaharers» 1 1939 р., що лежав на нічній тумбочці, хіба ж можна вважати за літературу? Мені більш подобається книга про палива. Уважно читаючи, можна в цьому творі навіть знайти автобіографічні елементи, тим більше, коли близько знаєш автора.

— Ірмо, — перебив Метеор; він почував себе дедалі більш невпевнено; все, про що він мав намір говорити, безповоротно вивітрилося в нього з голови. — Ірмо, — повторив він, — я хочу тобі сказати щось важливе, таке, чого я ніколи нікому не говорив.

— Будь ласка, — промовила Марта, — не соромтесь, пане Хацяк. Можу побитись об заклад, що це буде якась сенсація з питань галантереї і одягу, правда? Ну, пане, не тримайте мене далі в непевності.

— Ірмо, — вигукнув мало не в розпачі від своєї незграбності Метеор. — Ти чудова дівчина!

— Так кажуть, — скромно вставила Марта, опускаючи очі. — Але я не хочу вам перешкоджати.

— Ірмо, — в голосі Метеора залунали пискливі нотки, — ти чудова, гарна, така, як треба… Я вчора переконався в цьому. Знаєш, я теж свій хлопець, і дівчина, що вибере мене за чоловіка, буде щаслива. Вір мені… І вибач за ті вчорашні коники, що я викидав; не гнівайся, послухай: що ти сказала б, якби ми… побралися?

Марта встала, явно вражена.

— Дайте мені сигарету, — сказала вона, потім вийняла «Камеля» з простягнутої їй пачки. — Пане Хацяк, — промовила вона, запалюючи сірника, — я прошу негайно мене випустити звідси. Ви чуєте?

— Чую, — відповів Метеор, хоч він справляв враження людини, яка нічогісінько не чує. — Ірмо, послухай мене, це не така проста справа. Тільки в такий спосіб все може закінчитись як слід.

— Я знаю, що це не проста справа, — промовила Марта й нервово відвернулася; вона зрозуміла, що те, чого вони побічно торкнулися зараз у розмові, і є суть всієї ситуації.

— Ірмо, — тихо шепнув Метеор, — ти чула вчора все, так?

— Так, — тихо відповіла Марта.

— Ну от бачиш, — енергійно промовив Метеор, — тепер нема іншого виходу. Ти мусиш стати моєю дружиною. Тим більше, що я цього дуже хочу. — В голосі Метеора забриніли нотки щирого почуття, коли він вимовляв останню фразу; Марта приязніше подивилась на нього.

— Ну й натворили ми! — делікатно відзначила вона, беручи, таким чином, на себе частку провини.

— Ти фантастична бабка! — з пошаною заявив Метеор.

Потім вони сіли одне біля одного на ліжку, склавши безпорадно на колінах руки і замислено втупивши очі в засмічену підлогу.

В передпокої хтось постукав. Метеор схопився на ноги, підбіг до дверей і відчинив.

— До тебе хтось дзвонить, — несміливо сповістив Вільга. — Якийсь тип просить товариша Героєвського. Це ж ти, правда?

Метеор замкнув за собою двері і підбіг до телефону.

— Героєвський слухає, — сказав він.

— Це Вчесняк турбує, — почувся квапливий нервовий шепіт, — негайно приїжджайте. Важлива справа.

— До вас нагору? — холоднокровно запитав Метеор.

— Ні, — поспіхом застеріг Вчесняк. — Не сюди! Вже все є. Знаєте, той бар, де продають різні зілля, біля костьолу, поблизу палацу Сташіца?

— Знаю.

— Ми там зустрінемось. Гаразд?

— За п'ять хвилин буду на місці. — Він поклав трубку і крикнув Вільзі: — Є вільна машина?

— Бери «Шкоду», — слухняно відповів Вільга.

Метеор з ваганням подивився на портьєру, що закривала двері до квартири, розпачливо махнув рукою і кинувся до сходів. Вільга старанно замкнув квартиру, сховав ключ до кишені і опустив портьєру.

Стара «Шкода» мчала по широкому шосе Свєнтокшизької, повз величезні нові, ще не штукатурені будови. Через кілька хвилин Метеор поставив машину за пам'ятником Коперніку, перейшов через вулицю і спустився в маленьку чисту крамничку, в якій стояли три столики. Було тут навдивовижу чисто й зелено: і стіни, і те, що продавалося в крамничці, мали приємний зеленавий тон; тільки каса, дерев'яні столики, табурети й прилавки темніли коричньовим обпаленим деревом. На полицях стояло багато коробочок з зіллям та скляних круглих банок, в які зсипане було сушене зілля і лікарські рослини. Пахло м'ятою, шалфеєм і ромашкою.

Метеор сів до столика і попросив чогось для нирок. Він дбав про себе, любив лікуватись і використовував кожну нагоду, щоб зміцнити організм; любив удавати з себе алкоголіка, в якого підірвали здоров'я гектолітри випитої в житті горілки. Через кілька хвилин дівчина в білому фартушку принесла йому чашку паруючої ароматної рідини з міцним запахом зілля. Метеор вже вдесяте нервово подивився на годинник: після телефонного дзвінка минуло півгодини, а відстань від будинку ЦРПС до цього бару можна було пройти протягом трьох хвилин. Він, не поспішаючи, пив терпку жовтаву рідину. Зайшов Вчесняк, і Метеор підвівся.

— Довгенько я вас чекаю, — гостро зауважив він, — ходім.

Бар був надто тісний для секретних розмов. Вчесняк вийшов, не кажучи ні слова.

— Я не хотів би вештатись по вулицях, — тихо сказав Вчесняк, — ще побачать.

Вони перейшли на другий бік Краківського Передмістя і ввійшли в Обозну; минувши старий будинок Польського театру, зійшли до Динасів. Тут було безлюдно.

— Ну, що таке? — спитав Метеор. — Ну?

Вчесняк зітхнув і почав говорити. Говорив довго, плутано, Метеор не міг второпати, про що йдеться.

— Пане Вчесняк, — перебив він. — Що з вами? Що ви хочете сказати?

— Товаришу Героєвський, — знову почав Вчесняк з тим самим гарячковим блиском в тупих карих очах, — я вам дам десять тисяч. Вони вже лежать у мене. Я дістав їх відразу ж, як ви пішли.

— Які, в біса, десять тисяч? — занепокоївся Метеор; він раз у раз повертався у думці до Марти.

— Та ті, що я дістав, — невпевнено промовив Вчесняк. — А ви мені заплатіть зараз…

— По-перше, — Метеор зусиллям волі відігнав думку про Марту, — зовсім не десять, а п'ятнадцять тисяч. Адже ж ми так з вами домовлялись? По-друге, ні гроша ви не одержите, поки не дасте мені останнього квитка. І взагалі, якого біса ви мене тягнули сюди, пане Вчесняк?

Інспектор крадькома подивився навколо, хоча вулиця була зовсім безлюдна.

— Нутрії… — пошепки, таємниче промовив він, притягуючи Метеора до себе за лацкани піджака, — нутрії й болотяні бобри. Це кажу вам, бо довіряю. Всі гроші, які зароблю на цьому матчі, вкладу в розплідник. У ферму. І срібні лисиці — теж не погана річ. Відразу ж чкурну на визволені землі…

«Що за ідіот! — подумав без особливого подиву Метеор; він поволі почав орієнтуватися в гущавині кретинських задумів Вчесняка. — Оце так йолоп! Його схоплять протягом двох днів після виїзду з Варшави. — Та зрештою… Що це мене обходить? Я все одно виїжджаю звідси. І надовго. Відразу ж після матчу. З Ірмою, — зітхнув він з насолодою на саму тільки думку про щось подібне. — Хай тоді шукають товариша Героєвського».

— Пане Вчесняк, — рішуче промовив він, — до суботи ви не одержите ані гроша. Щоб вам випадково не спало на думку тікати до того часу. Ви уявляєте, що б ви наробили? В суботу ввечері — будь ласка… Ви дасте мені останню партію квитків і одержите сто тисяч на руки. І можете тоді їхати к бісу, куди ваша душа забажає.

— Героєвський… — Вчесняк важко дихав, наближаючись спітнілим обличчям до обличчя Метеора, — я вам даю сьогодні десять тисяч штук, а ви не довіряєте мені!

— Які десять тисяч?.. — напружено спитав Метеор; видіння Марти зблідло, в ньому прокинувся рицар шахрайства.

— Я одержав для розподілу першу партію. Десять тисяч штук… Просто з сейфу… — хрипко промовив Вчесняк, і тут його слова почали вкладатися в якийсь логічний ряд, — для першого розподілу… Десять тисяч квитків, ви розумієте, просто в руки… Вони лежать зараз у мене нагорі… Ось така пака! — і він тремтячими руками показав, яка саме пака, — я хочу її відразу ж вам передати… Оптом… Ви дасте мені тих сто п'ятдесят вимог, і я постараюсь ще сьогодні добитись рішення комісії.

— Як ви це зробите? — швидко зацікавився Метеор, — заднім числом? Після того, як дасте квитки?

— Зроблю, — проскреготів Вчесняк, витираючи рукавичкою піт з товстої потилиці. — Це моя справа як, але зроблю.

Метеор нервово запалив сигарету. «І то правда, — швидко подумав він, — його справа, як це зробити. Я беру квитки, і кінець. Який фарт! Меринос мене озолотить».

— Згода, — сказав Метеор, — за півгодини приїдуть до вас по квитки мої люди, і ви одержите на руки двадцять п'ять тисяч.

— Як! — потилиця Вчесняка аж набрякла, очі налилися кров'ю, — двадцять п'ять тисяч за таку вправність! За три чверті врученого товару одна чверть монети? Ти шукай де-небудь в іншому місці дурнів! Не на такого натрапив.

— Пане Вчесняк, — Метеор холодно посміхнувся, — навіщо ці розмови? Якщо дам більше, ви чкурнете. Я це бачу з ваших злодійських очей. А я знаю таких лобурів, як ви. І тоді що? Провал? Залишуся з квитками, що будуть оголошені недійсними, викритий, як аферист, а в вас у кишені кілька злотих, і ви їдете розводити нутрій. Викохувати бобрів, так? Що мені тоді, заявляти про вас у міліцію? Подавати до суду? Взагалі, я раджу вам не сваритися зі мною, бо це може вплинути на ваше здоров'я. Хочете дати оптом, добре, а як ні, то й ні. В суботу даєте мені останню партію квитків і одержуєте решту грошей готівкою. На іншу умову я не пристану.

Вчесняк втупив у Метеора злегка вирячені, як у барана, очі: цілісність і ясність цього розумування приголомшили його остаточно.

— Гаразд, — за хвилину сказав він, — пришліть зараз людей і передайте всі вимоги. Треба ще подумати, як їм видати таку паку. В усякому разі, хай приїжджають зараз, поки в канцелярії ще балаган.

— Добре, — сказав Метеор, — оце я розумію. Тепер ви говорите, як серйозна людина. Я пришлю зараз кількох хлопців. Вони здіймуть у вас нагорі такий гармидер, що можна буде винести і піаніно без дозволу, а не тільки пачечку квитків.

— Оце чудово, — придуркувато засміявся Вчесняк і додав тоном дружніх зізнань: — Пане Героєвський! Я три роки чекав такої розваги он там, у них, — і він показав рукою в напрямі будинку ЦРПС, — я скомбінував автобіографію, вдавав з себе товариша і весь час мріяв про таку розвагу. І про великі гроші. Сидів на урочистих зборах, плескав у долоні, вигукував «Хай живе» тощо. І весь час метикував, як викрутити сто тисяч. От і настала хвилина. Тепер клюне, правда?..

Вони розсталися за Польським театром, і Метеор поспішив до «Шкоди».

Філіп Меринос спокійно сидів за письмовим столом, палив сигарету і очима доброго господаря дивився на Крушину й Анелю, що шелестіли паперами, в той час як Льова Зільберштейн енергійно вистукував на друкарській машинці тексти вимог.

— Вам вистачить бланків? — спитав Меринос Крушину, що наспівував пісеньку «Сонечко ясне пізно зійшло…»

— Повинно вистачить, — сказав Крушина. — Якщо ні, заскочу до того друкаря, що на Панській. Він виб'є наліво ще кілька штук.

В цю хвилину двері без стуку прочинилися, і на порозі став Єжи Метеор у позі тріумфатора. Всі відразу зрозуміли, що він приїхав з новими успіхами та що нова доля всміхається працьовитії! групці людей: посилена діяльність окупається, і навпаки, хто не працює, той і калача не куштує.

— Все в порядку! — з ентузіазмом доповів Метеор. — Пане голово! Десять тисяч квиточків на матч Польща — Угорщина можна забрати! За кожен з них наші агенти гуляючи зможуть одержати по сто злотих, якщо не більш!

— Ти геніальний махінатор! — весело вигукнув Меринос.

Зільберштейн захитав головою:

— Що ти кажеш, Юреку?

Анеля обізвалась, дивлячись з пошаною на Метеора:

— Диви, такий йолоп, за нього й зламаного гроша не даси, а так уміє залагодити справу…

Крушина нічого не сказав, тільки зітхнув, мов міх, і ляпнув по-дружньому Метеора по спині. Метеор аж зігнувся і придушено закашлявся.

— Ах ти ж хаме… — прохрипів він, не ображаючись, до Крушини, — твої жарти…

— Той Вчесняк — сколопендра, — промовив Метеор, сідаючи на стіл Мериноса і запалюючи цигарку. — Хоче чкурнути, накивати п'ятами. Але це його справа, правда ж, пане голово? Аби нас не обмахляв; я дам йому сьогодні лише двадцять п'ять кусків, а решту — в суботу. Добре ми домовились?

— Чудово, — кивнув Меринос. — Мабуть, всі п'ятнадцять викрутив? Панове, — звернувся він, врочисто підводячись. — Завтра ми — господарі ринку; будьте певні: конкуренції не зустрінемо. Отже, встановимо ціну сто п'ятдесят злотих! У неділю, до полудня, вона, можна сподіватись, сягне трьохсот злотих, бо збільшиться попит! І тоді… — блискавично він підрахував у думці, — після різних відрахувань близько двох мільйонів увіллється до цієї каси. — Меринос тріумфально показав на сейф у кутку кімнати. Так і застиг з простягненою рукою. І всі застигли, мов хор у грецькій трагедії навколо героя.

— Пане голово, — опам'ятався Метеор, — треба якось забрати їх. Хай їде Крушина з хлопцями квиткового відділу або з «гвардії». А я полечу до Вільги… Я прив'язаний до його телефону, це єдиний спосіб підтримувати контакт з Вчесняком, — квапливо пояснив він і нервово закашлявся.

— Гаразд, — згодився Меринос. — Підпиши тільки чек на гроші Вчесняка і поясни докладно Крушині, що і як йому робити. — Він вийняв з шухляди чекову книжку кооперативу «Торбинка» і заповнив чек на двадцять п'ять тисяч. — Роберте, — звернувся він до Крушини, — одержиш гроші і віддаси Вчесняку. Тільки спершу розірви пачку й перевір, чи це справді квитки!

Метеор схилився з Крушиною над столиком і почав малювати, як потрапити до відділу вистав і видовищ ЦРПС.

«Шевроле» поставиш ось тут, — сказав він. — Відразу підете нагору. Якщо швейцар вас затримає, скажеш, що йдете по квитки… Треба, Бобусю, говорити правду, це окупиться… Там пливуть цілі юрми з вимогами, ніяких перешкод не буде.

— Вже, — мовив Зільберштейн, ставлячи останню крапку. — Всі вимоги готові. Спакуй їх, Роберте, — він встав, потягнувся, підійшов до вікна і запалив цигарку. — Скільки доводиться намучитись, щоб заробити кілька злотих, — сказав він, сумно хитаючи головою, — і скільки нанервуватись…

— Юреку, — звернувся Меринос до Метеора, що саме хотів вийти, — скільки ти під кінець обіцяв за все Вчесняку?

— Сто тисяч, — відповів Метеор.

— Даси п'ятдесят, — сказав Меринос, ласкаво посміхаючись, — і так буде щасливий. Скажеш, що конкуренти випустили багато товару в місто та що номер не вийшов. Хай судиться з громадянином Кудлатим, якщо йому не подобається. — Ласкавий усміх на його обличчі раптом змінився на злу гримасу. — Коли б не тікав, — додав він, — одержав би повну суму, адже його можна було б ще використати. Але оскільки він хоче чкурнути, ми не будемо підтримувати грішми шахрая, що завдав державі таких збитків. Не будемо допомагати йому втекти від караючої руки правосуддя.

Метеор зайшов пообідати, а потім поїхав до Вільги. Обідаючи, він весь час міркував, як би його привезти Марті гарячої страви: йому здавалось, що такий доказ турботливості міг би дати багато користі. Але нічого не придумав, а тому купив зо два десятки свіжих тістечок і поїхав на Крохмальну.

Вільгу він знайшов у гаражі. «Зовсім змінився чоловік, — подумав Метеор, неспокійно глянувши на нього, — як зломився після цього прикрого випадку».

— Ти вже обідав, Алюсю? — запитав Метеор з товариською турботливістю.

— Ні, — відповів Вільга, — нема апетиту. — З його постави зникла холодна великопанська байдужість, він схожий був зараз на збанкрутілого крамаря, якого позбавили спокійного майбутнього.

— Що трапилось? — занервувався Метеор. — Чого в тебе такий трагічний вигляд? Адже тобі ще ніхто не відірвав голови.

— Метеоре, — мовив Вільга, — я вже втомився. Вся ця афера може погано закінчитися, а я вже не маю сил тікати, змінювати місце проживання, все починати спочатку.

— Іди хильни, і тобі зразу полегшає, — ущипливо кинув Метеор. — Усе буде в порядку, Алюсю, ось побачиш. А щодо Ірми, то я оженюся на ній.

Вільга подивився на Метеора, і щось схоже на колишню холоднувату іронію заблищало в його вицвілих очах.

— І прокинешся з рукою в нічному горшку, — ущипливо сказав він.

— Давай поб'ємося об заклад, — скипів Метеор, — якщо не віриш! Хіба не стане мене на дружину? Навіть на таку, найкращу?

Вільга нічого не відповів і поплентався за Метеором нагору.

Цього разу Марта сиділа в їдальні і їла апельсини. Вона підвелася з крісла, коли обоє зайшли до кімнати; в її поставі не було вже того зневажливого гумору, з яким вона привітала Метеора перед полуднем. У неї був вигляд нервово виснаженої людини, і вона явно була схильною до переговорів.

— Пане інженере, — перша заговорила Марта, — прошу випустити мене звідси.

Вільга проковтнув слину й обізвався з рештками колишньої галантності:

— Коли б це залежало від мене…

— Ірмо, — досить патетично промовив Метеор, — ти не підеш звідси аж до понеділка. А в понеділок ми взагалі виїдемо з Варшави. Ти і я. Тихенько повінчаємося в якомусь маленькому містечку в дерев'яній сільській капличці.

В очах Марти страх змішався з веселістю.

— Не будьте дитиною, пане Хацяк… — почала вона.

— Пане Метеор, — поправив Вільга, — час уже кінчати з цією комедією.

— Байдуже, — сказала Марта.

— Тобі не повинно бути байдуже, як мене звуть! — перервав її з шляхетним обуренням Метеор.

— Мені абсолютно байдуже, — мовила Марта, — зрозумійте, нарешті, що в мене є стара мати, і вона хвилюється за мене, може захворіти.

— Нічого не вдієш, — рішуче заявив Метеор. «А може…» Він замислився над можливістю влаштувати зустріч Марти з старою матір'ю перед від'їздом. «Це б дуже прив'язало її до мене», подумав Метеор.

— У мене є наречений, і якщо він стріне вас, пане Хацяк, то ви шукатимете фрагменти своєї особи по всій Варшаві, — закінчила Марта невдалою погрозою.

— Таких сильних ми бачили, — грубо відповів Метеор,

— О боже, — з розпачем зітхнула Марта, сіла і згорнула безнадійно руки. — Випустіть мене звідси! Випустіть мене звідси! — раптом голосно крикнула вона, знову схоплюючись із місця.

— Заспокойтесь, пані! — кинув Вільга, потім злякано глянув на двері.

— Ірмо, — заговорив примирливим тоном Метеор, — а коли б я тебе пустив, тоді що?

— Присягаюсь, — вигукнула Марта, — ніщо мене більше не обходитиме! Забуду про вас і про все те, що тут було… і що я чула тут. Відразу ж, як тільки-но вийду з цього будинку.

— Як ти думаєш, Алюсю? — Метеор запитливо подивився на Вільгу.

— Я нічого не думаю і ні про що не хочу думати, — заявив Вільга. — Це твоя справа.

В цю хвилину залунав дзвінок. Вільга вийшов, щоб відімкнути, і забув зачинити двері в їдальню. На порозі з'явився Роберт Крушина, тримаючи обіруч великий пакунок, щільно обгорнутий сірим папером і міцно обв'язаний мотузками; один ріжок пакунка був надірваний, видно, щоб пересвідчитися, що в ньому є.

— Гей, чого ви там бабляєтесь, інженере? — вигукнув Крушина з веселою нетерпеливістю, — відчиняйте швидше, бо в мене руки терпнуть…

Пакунок був з добрий патефон завбільшки і, мабуть, досить важкий.

— Що це таке? Звідкіля? Для чого? — пробелькотів Вільга, відступаючи в замішанні й забувши зачинити двері до квартири.

Вглибині нерухомо стояв Метеор, наче перетворений на соляний стовп.

— Пан голова наказав привезти сюди, — мовив Крушина, помітно задоволений з легко влаштованої справи, — він сказав, що разом з цією пакою ви, пане інженере, тепер матимете одинадцять тисяч штук. Аж до суботи… — раптом обірвав він, помітивши Марту, що стояла трохи збоку. Уповільнив крок, але відступити назад було годі. Крушина з силою жбурнув пакунок на стіл між рештками вчорашньої закуски і сперся на нього руками, наче хотів його затулити. — Що це? — вирячив він очі, — гості? Маленьке рандеву? Ну й вибрав час! — останні слова були скеровані невідомо до кого, до Вільги чи до Метеора; та ось на обличчі Крушини відбилася напружена праця думки. — Я цю пані ніби десь бачив, — нарешті заговорив він. — Ага! Пригадав! Що вона тут робить? — розгублено звернувся до Вільги.

— Слухай, Бобусю, — почав швидко і нервово Метеор, — тут ціла історія, і зараз нема часу її розказувати. Досить того, що ти повинен тримати яеика за зубами. Нікому, чуєш, навіть голові… — Метеор підійшов до Крушини і конвульсійно схопив його за лацкан. — Зрозумій, Бобусю, це для користі справи, — палко благав він. — Ради нас усіх. Щоб вдалась ця афера. Якщо зараз почнемо все з'ясовувати, то тільки заплутаємось. І Мериносу не варто цим забивати голову, розумієш, Бобусю?

— Розумію, — сказав Крушина, — але не дуже. Щось тут не те. Я квитки привіз, до біса! — похитнув він головою, спантеличений не на жарт. — Звідкіля вона тут взялася? — і раптом мовив: — Ну, то бувайте! — застебнув піджак, попрямував до дверей. В ту мить, як Крушина хотів узятися за клямку, двері самі прочинилися, ніби випереджаючи його: прочинилися повільно, несміло, і в шпарині показалася спершу кругла шапка з трубкою, емблемою пошти, а потім спітніле вусате обличчя. Незабаром у відчинених дверях з'явилася постать у розстебнутім темносинім мундирі з великою брезентово-шкіряною сумкою на стегні. Це був звичайнісінький варшавський листоноша. З обережною чемністю, витягнувши вперед руку, як людина, що не хоче перешкоджати, він подав якийсь журнал, надісланий бандероллю, стереотипно повідомивши:

— Пане директоре, новий номер журналу «Зчеплення». Крушина позадкував, мов перед статуєю Командора.

Запала тиша, потворно важка, коротка, мов перед грозою. Порушив її голос Марти.

— Пане, пане, — пронизливо закричала вона, захлинаючись бистрим потоком слів. — В міліцію! В міліцію! Тікайте звідси, поможіть! В міліцію! В міл…

Останнє слово застрягло в долоні Метеора, що швидко затулив Марті рота. Другою рукою він міцно ухопив її за стан і конвульсійно притиснув до себе. Не розгубився й Крушина: тигрячим стрибком він підскочив до дверей, простяг уперед руку і швидко смикнув двері до себе. Листоноша полетів на середину кімнати, наче всмоктаний пилососом. Спіткнувся і впав біля стола. Крушина одним махом перебіг коридорчик, опустив портьєру, замкнув двері в квартиру, потім у їдальню.

— Геніально, Бобусю, — важко дихав Метеор; він пустив Марту, і вона впала в крісло, біла, мов стіна. На лобі інженера Вільги блищали великі краплини поту, його бліді очі вилазили з орбіт, мов у величезної, надутої з переляку жаби. Листоноша незграбно засовався, сів на підлозі і заговорив тихо, монотонно:

— Пане директоре, пробачте, я не знав, я чоловік сумлінний, двері були відчинені, я шукав вас у конторі, хотів вручити особисто, двері були відчинені, ви, пане директоре, так чудово минулого разу… Я думаю особисто вручити вам журнал, двері були відчинені… Минулого разу ви мене почастували горілкою… Я — Пайонк, Антоній Пайонк, пане директоре, ви пам'ятаєте мене?

— Перестань торохтіти, — гаркнув Крушина, і листоноша Антоній Пайонк замовк, ледве живий від страху.

— Що тепер робити? — спитав Метеор. Йому здавалося, що ніколи в житті він вже не буде знати, що робитиме за хвилину.

Вільга вийняв хустину і стер з лоба піт. Цей жест віщував напад істерії, але, о диво! Раптом у всій постаті Вільги щось ніби змінилося: безпорадний, зігнутий силует почав випростовуватися, і колишній холодний, стриманий інженер Альберт Вільга ожив, ніби під впливом пригод, Що ураганом пронеслися крізь цю кімнату.

— Як так і далі піде, — промовив він з холодним гумором, — то треба буде подумати над тюремним статутом і поділити цю квартиру на камери. Роберте, — тоном наказу звернувся інженер до Крушини, — забирай його звідси! — він показав на листоношу Пайонка. — Я нічого не хочу про нього знати, роби з ним, що хочеш, що вважаєш за потрібне. Йому тут залишатись не можна. Досить у мене клопоту і з нею… — показав Вільга на Марту. — І це, — він поклав руку на пакет, що лежав на столі, — теж краще забери. Бо це приміщення провалилося. Я сам поїду до голови і розповім.

— Ні, — пронизливо скрикнув Метеор; обличчя в нього злякано перекривилося на саму згадку про Мериноса; він ладен був на все, аби тільки не говорити з своїм шефом. — Мені щось спало на думку! — хутко вигукнув він з надією в голосі. — Ірмо! До себе! — гримнув Метеор і, схопивши Марту за руку, рвучким грубим рухом пхнув її в альков і замкнув за нею двері. — Ходім, — звернувся до Вільги і Крушини.

Вони втрьох вийшли в контору, замкнувши за собою Пайонка. Майстерні були вже порожні, з гаражів долинав слабкий шерех. За вікном починався тихий травневий вечір.

— Зробимо так, — почав Метеор, гарячково ковтаючи слину. — Листоношу доведеться знешкодити. Іншого виходу нема.

— Тільки не зараз, — холодно промовив Вільга, — а після неділі. Якщо все щасливо влаштується, то віддамо їх обох Кудлатому, хай робить, що знає. Іншої ради нема.

— Правильно, — згодився Крушина, — зараз не час займатися дрібницями. Кудлатому? — з деяким запізненням усвідомив він всю жахливість цієї пропозиції, йому згадалася смерть Кубуся Віруса, і гарячий піт побіг у нього по спині. — Навіщо відразу Кудлатому? — прошепотів Крушина.

— Про це потім, — гарячково промовив Метеор, — а зараз, Бобусю, забери цього листоношу до мене. Зв'яжемо його, мов клунок, і покладемо в мене на горищі. До неділі. Правда? — запитливо глянув він на Вільгу.

— Правильно, — сказав Вільга, — і квитки теж туди заберіть. Там буде безпечніше. Тут можуть шукати цього листоношу. — Видно було, що він прагне позбутися квитків за всяку ціну.

— То знайдуть Ірму, — нервово засміявся Метеор. — Ні, ні. Квитки не повинні бути там, де він. — З цим листоношею може початися непередбачена бійка, і квитки пропадуть. Цього не слід допускати. — В Метеорі прокинувся бізнесмен. — Квитки завеземо на Пружну, нема іншої ради. Щось уже скажемо голові. А Ірму я заберу завтра вранці. Знайду для неї якесь пристановище, не бійся, Алюсю. У мене є ще надійні місця у Варшаві.

— Правильно, — схвалив Крушина, — добре говориш, Юреку!

— Ти взяв з собою людей, Бобусю? — спитав Метеор,

— Взяв, — відповів Крушина, — сидять у «Шевроле».

— Ну, все. Ходім в'язати його! — сказав Метеор, і кадик підскочив у нього на худій шиї.

Вони ввійшли в кімнату. Побачивши їх, Антоній Пайонк, немов приречений на смерть, відступив до стіни.

— Синочку, — звернувся до нього Роберт Крушина, підходячи, — синочку, — повторив він із зловіщою усмішкою, вишкіряючи дрібні міцні зуби, — якщо будеш поводитись спокійно, то нічого поганого з тобою не трапиться.

— Пане! — раптом відказав з гідністю Антоній Пайонк, — попереджаю вас, я державний поштовий службовець і виконую зараз свої службові обов'язки! За напад на мене ви будете суворо відповідати! — Говорячи це, він затулився сумкою, повною листів. Було щось урочисте в його жесті і позі, але тривало це одну мить. Міцні лапи Крушини впали Пайонкові на потилицю, здерли у нього з плеча сумку, кинули її в куток і пригнули поштаря донизу. Листи розсипалися по підлозі.

— Цих же листів люди чекають! — волав Антоній Пайонк, — так не можна, а-а-а-а-ах! — його вигук закінчився придушеним хрипінням. В двері алькова шалено застукотіла Марта.

— Рушника! Завіски! Скатерку! — горлав Крушина, — швидко! — Він сів на Пайонка. Метеор відімкнув двері до алькова, відіпхнув Марту і вхопив її в міцні обійми. Вільга почав витягувати з шафи постільну білизну. За хвилину Антоній Пайонк лежав на підлозі з кляпом у роті; з білого мішка стирчали тільки ноги в бежових легеньких сандаликах.

' — Я поїду, приготую квартиру. Буду чекати на вас біля брами, — кинув Метеор і вискочив з кімнати. За хвилину почувся шум мотора старої «Шкоди» і характерний стукіт її розхитаного кузова.

— Ану, заведи «Шевроле» в гараж; ми знесемо його, — сказав Вільга Крушині, показуючи на зв'язаного Пайонка. Крушина збіг по сходах униз. Незабаром залунав сильний гуркіт вантажної машини, що повільно в'їжджала в гараж. Крушина повернувся нагору і, важко хекаючи, звалив безвладного Пайонка собі на плечі; Марта, спершись плечем об одвірок алькова, рухом, повним жаху, затулила рота рукою, ніби стримуючи крик.

Внизу Крушина кинув Пайонка в залізний кузов автомашини, з заднього борту, і накрив брудним брезентом. Потім ще раз піднявся нагору за квитками і старанно поклав їх під лавою в кузові.

— Пане інженере, — звернувся він до Вільги, що також спустився вниз, — а хто поїде? Мені треба зараз на Пружну. Хлопців з «гвардії» я зсадив з машини, навіщо їм знати усе? Я пошлю їх трамваєм на Вільчу, хай почекають біля брами з Метеором.

— Я зараз тобі когось дам, — сказав квапливо Вільга і попрямував у віддалений освітлений куток гаража, де порались якісь люди. — Кітвашевський, — покликав він, — іди-но сюди! — Від людей, що працювали в кутку біля покришок, відійшов високий худий чоловік у брудній сітчастій сорочці і засмальцьованій кепці на голові; типовим для механіків рухом він обтер руки об лиснючі тикові штани.

— Я слухаю вас, пане інженере, — ввічливо промовив він.

— Зробиш дві ходки на цьому «Шевроле», — сказав Вільга, показуючи на вантажну машину, — на Вільчу і на Пружну. На Вільчій перед брамою чекатиме пан Метеор, ти ж знаєш його, правда?

— Знаю, — ствердив Кітвашевський.

— Ти що? — спитав Вільга, — горілку пив?

— Ось стілечки, — кинув зневажливо Кітвашевський. — все одно, що нічого. Неповний літр на трьох.

— Гм, — стурбувався Вільга, — чи ж можна пустити тебе зараз у дорогу?

— Пане інженере, — в напівпітьмі гаража було видно, як лиснюче лице Кітвашєвського збіглося в незліченні зморшки хитрої посмішки, — нема про що й говорити. Що означає для варшавського шофера така крапля? Наче не їздив я і після літра? І хто мене застерігає — ви, пане інженере, такий фахівець! — В цій двозначній фамільярності було щось переконливе.

— Ну, гаразд, — погодився Вільга, — сідай і їдь.

Кітвашевський підійшов до «Шевроле», заліз у кабіну і завів мотор. Крушина став на приступку і докладно пояснив, куди їхати, а потім вибіг надвір.

— Шаю! — свиснув він крізь зуби.

Від групки молодих людей, що курили біля залізного ліхтаря, відокремився невисокий юнак. Крушина кинув йому квапливо кілька слів, і Шая кивнув головою.

— Ну, ходімо звідси, — наказав Шая, повернувшись до своїх людей. «Гвардія» засунула руки в кишені і хистким кроком рушила в бік Желязної.

Роберт Крушина повернувся нагору, Вільга сидів у кріслі, курив сигарету й дивився на Марту, яка й досі нерухомо стояла в дверях алькова. В очах Вільги пломеніли не відомі досі для Крушини вогники.

— Роберте, — не кваплячись, промовив Вільга, — після усіх прикростей, яких ми зазнали від цієї пані, чи не належить нам якась компенсація?

— Компенсація? — невпевнено запитав Крушина, бо не розумів цього слова.

— Я гадаю… — сказав Вільга, і з небувалою швидкістю почала тремтіти в нього права верхня повіка, — я гадаю, Роберте, що ти — правильний чоловік, справжній мужчина. І знаєш, скільки чоловік натерпиться у житті від цих дівок, скільки вони кривд завдадуть, скільки коників викинуть, скільки разів роги наставлять, як хтось інший підвернеться.

— Це правда, — згодився Крушина, — вірно говорите, пане інженер… — Він голосно зітхнув, пригадавши щось таке, про що волів мовчати.

Марта кинулася через поріг, очі в неї розширилися від жаху, вона відразу здогадалася, до чого хилить цей змарнілий, збляклий страшний тип. Раптовим рухом зачинила за собою двері й блискавично почала присовувати до них усе, що тільки було важкого в алькові. «Ой боже мій, що ж це буде? Що ж це буде? Як я…» зринало в її розпаленій жахом голові.

— Ха-ха-ха, — засміявся Вільга, ніби підбадьорений вчинком Марти; його лиса голова вкрилася пурпуром, — чуєш, барикаду будує? Дівчина знайшлась!

— І справді, — ствердив весело Крушина, — оце так новина! Новий спосіб вести суперечки. Ха-ха-ха!

— Ну, Роберте, починай! — скомандував Вільга і стукнув кулаком у двері. Меблі з легким гуркотом відсунулися навіть від цього легкого натиску. В кутку кімнати стояла Марта а важкою бронзовою попільничкою в руці.

— Якщо хтось із вас… — почала вона здушеним голосом. По щоках її бігли сльози, великі й блискучі, як срібний горох.

Але інженер Альберт Вільга кроком лунатика пройшов через альков. Наблизившись до Марти, він не затримався, а пішов далі, в бік кухні, мов стріла, що не влучила в ціль і летить далі у просторі.

— Інженере, — несподівано гукнув Крушина, — я їду на Пружну.

З кухні не долинав жоден звук. Вільга стояв біля раковини і тремтів усім тілом, мов у пропасниці. Та ось він опанував себе, запалив сигарету і зайшов до алькова.

— Гаразд, — сухо сказав він, — я одвезу тебе.

Вони разом вийшли з квартири, і Вільга замкнув її на ключ. Внизу вивів з гаража оливковий «Гумбер». Іншої машини напохваті не було.

«Чудова машина», подумав Генек Шмігло, злегка загальмувавши на перехресті Ясної і Свєнтокшизької. Був ранній, дуже ясний вечір. Світлові сигнали перехрестя вигравали яскравими кольорами на тлі свіжих мурів. Генек шанобливо погладив кермо «Шоссона»; машина була порожня, зовсім новенька, ще не об'їжджена. Кілька днів Генекові нагадувала про себе розбита п'ять тижнів тому ключиця. Хоча він уже повернувся на роботу, йому доручали лише переводити порожні автобуси з гаража в гараж або виїжджати машиною, щоб заступити якийсь автобус, що вийшов з ладу.

Виїжджаючи з Ясної на вулицю Згоди, він помітив довгий ряд легкових машин, які стояли за двома тролейбусами перед трикутним серцем міста — майданчиком на перехресті Братської, Шпитальної і Хмєльної. Вулиця тут була вузька, рух транспорту великий, місце людне. Переїзд був на хвилину закритий сигналом світлофора, а тролейбуси на зупинці створювали ще додатковий затор. Генек загальмував і зупинився тут же, за «Варшавою».

І тут краєчком ока, в зовнішньому випуклому дзеркальці Генек помітив схожу на бульдога вантажну автомашину марки «Шевроле». Вона мчала з боку вулиці Сенкєвича з недозволеною швидкістю: її плоска заґратована вітрова шибка мигнула в дзеркалі; короткий виразний силует машини, порушуючи правила руху, врізався в вільну смугу лівої частини вулиці; почулось страшне виття шин: шофер загальмував. «Шевроле» крутнув несподівано вбік, промчав широким колом по тротуару. Пролунав страшний крик, «Шевроле» зіп'явся в дивнім ривку, мов кінь перед перешкодою, і, відчайдушно лавіруючи, метнувся в потік машин, що саме рушив уперед. На тротуарі між магазином оптики і крамницею, де продавали білизну, лишився труп молодої дівчини.

В потік машин, приведених у рух далеким сигналом, почали вплітатися люди, що гарячково бігли на місце вбивства. Повітря сповнилося вигуками, сум'яттям, криками. В цей розпачливий галас вдерлося гудіння потужного клаксона: затрубив Генек Шмігло. Припавши всім тілом до керма, Генек вивів автобус з потоку машин; великий «Шоссон» загуркотів і з усієї сили рвонувся вперед. Сигнал його гудів гнівно, мов невблаганний месник. Очі водіїв і прохожих розширилися від хвилювання, коли вони побачили цього велетня, що кинувся в погоню; балкони й вікна будинків наповнилися глядачами, вся вулиця ніби застигла. «Шоссон» переїхав через перехрестя, і вулиця враз наповнилася густими й рухливими юрмами людей, що бігли до вбитої дівчини; так шкіра людська наливається кров'ю, коли провести по ній хірургічним ланцетом.

Для того, щоб у таких обставинах робити важким автобусом акробатичні стрибки, треба бути неабияким водієм, і Генек Шмігло був ним; але нафосфоризоване жахом обличчя над кермом схожого на бульдога «Шевроле» належало також досконалому водієві, до того ж зухвалому, що не зважав зараз ні на які правила. Рештки алкогольного туману зникли з попелястих очей вуличного бандита. В нього залишилось одне прагнення — боротися і втекти від погоні за всяку ціну. Шофер Кітвашевський добре знав, що так чи інакше погоня за ним уже почалася. Невідомо було тільки хто, як і на чому його переслідує. Він натиснув на газ, рвонувся через закриті червоним світлом Єрусалимські Алеї, лавіруючи між трамваями, що над'їжджали і з гуркотом притишували свій хід, потім кинувся на Кручу. Але йому перетяв дорогу тягач, що з трьома причепами виринув з Новогрудської; в свідомості Кітвашевського, охопленій жадобою боротьби, на якусь частку секунди сяйнуло: «Треба вдарити просто в причепи!». Але він стримався й уповільнив хід. «Швидше! — подумав у паніці, виглянувши з кабіни й охоплюючи поглядом перегороджені потоком машин Єрусалимські Алеї,— тепер щодуху на Вільчу!» Не встиг він додумати цього до кінця, як з поперечного потоку вуличного руху залунав сигнал потужного клаксона, і незрозуміло звідки виринув автобус, що перетнув течію на бруку, мов червоно-кремовий кит. «Женуться на «Шоссоні». Напевно, міліція всередині», подумав Кітвашевський, і зла усмішка скривила його верхню губу.

Мотор «Шевроле» люто вив, витискаючи вісімдесят-кілометрову швидкість; схожа на бульдога машина летіла вперед.

Позаду, в кабіні важкого «Шоссона» Генек Шмігло шептав молитву.

— Зараз! Коханий! Дорогий! Зараз! Тільки ти можеш! — звертався він до машини, яка раптом ожила в його руках і жила його серцем, мозком, нервами. Автобус вив у смертельному зусиллі, щось аж напружувалося в моторі, мов жили на потилиці в атлета, що робить останній ривок.

— Ну, — важко дихав у темній кабіні Кітвашевський, — ну ще трохи! Вже відходимо! Відриваємось!

— Коханий мій! — благав Генек.

Невловима межа змагання, про яку не знаєш, де й коли вона почнеться та де й коли закінчиться, напружилася на рівному асфальті Мєдзешинського Валу. Ще мить, і важкий червоно-кремовий «Шоссон» метр за метром, дихаючи останнім напруженням сил, став наближатися до вантажної машини, що мчала попереду. Потім заскреготіли гальма, і бульдогоподібний «Шевроле» ковзнув довгою багатометровою смугою по дзеркалі шосе, мов хлопчик, що розігнався на ковзанці біля школи; кілька разів його занесло впоперек шосе; з блискавично відчиненої кабіни вискочила якась темна постать і побігла до чорного, грузького берега Вісли. Генек Шмігло з диявольською спритністю загальмував і вискочив з машини. В правій руці у нього був важкий французький ключ. Пробігши кілька кроків по високому насипу, він зупинився, важко дихаючи. Темнозелений травневий вечір під стрекотання коників млистими смугами лягав на прибережні дерева та кущі. Навколо простягалися темні шумливі луги, бистрина весняної Вісли ясніла й темніла внизу. Побродивши по свіжій росяній траві і вологому піску, Генек безпорадно піднявся нагору. З боку Гоцлавської Кемпи і льотного поля Аероклубу видко було нечисленні вогні: праворуч, по той бік річки, перекреслене посередині стрілою величезного баштанового крана на тлі фіолетового неба, що мигтіло мільйоном тіней серед мільйона вогнів, іскрилося велике місто. Між Генеком і містом нікого не було видно.

Шмігло зблизька оглянув вантажну автомашину, заклопотано хитаючи головою і витираючи хусткою краплі поту на обличчі. На дверцятах кабінки, де звичайно біліють емблеми й написи, з яких можна довідатись про установу, управління або фірму, не було нічого. Реєстраційний номер теж поки нічого не говорив, крім того, що машина належить якомусь підприємству. «Що тут робити? — подумав стурбовано Генек. — Коли б у мене був трос, я взяв би її на буксир і притягнув би до комісаріату. А може, там хтось є?» Він підняв запону і скочив у кузов. Долі щось було прикрите брудним брезентом. Генек відкинув брезент, — на залізному дні кузова лежав зв я-заний простирадлами і наволочками чоловік. Генек запалив тремтячими руками сірника; в миготливому світлі виринули бежові сандалі, а потім і мундир листоноші, в якого рот був забитий кляпом.

Звільнений від кляпу Антоній Пайонк довго і безтямно трусив головою: під час шаленої їзди безвладна голова його стукалась об залізне дно кузова, побите тіло глухо нило.

— Міліціє! — перше, що пробелькотів він.

— Пане старшино, — гарячково запитав Генек, — що все це, ради бога, означав? Хто вас так опорядив?

— Міліціє! — вже істерично лементував Пайонк, — поможіть!

— Колего, — благальним голосом почав умовляти його Генек, — я теж у мундирчику, ось подивись: ти в формі, і я в формі. — Він не знав, як розмовляти з цим, охопленим страхом і болем чоловіком, навіть почав заїкатися. Допоміг Пайонку підвестися і злізти з кузова на шосе. Побачивши ідилічно-лагідний вечірній краєвид, Пайонк трохи заспокоївся.

— Цигарку, — пробурмотів він.

— Генек простяг йому пачку цигарок і сірники, Пайонк прикурив, жадібно затягнувся, вже впевненіше мовив:

— В міліцію, пане шофере! Там є ще одна дівчина! Ті лобурі, що мене так… ще замордують її!

— Де? — здивувався Гепек.

— Я покажу! — вигукнув Пайонк і знову затремтів усім тілом. Відвернувся під Генека і сперся чолом об край кузова.

— Як тут бути? Як тут бути? — шептав Генек. Шукаючи троса, він ще раз вискочив на платформу «Шевроле» і, нишпорячи в темряві, натрапив на якусь важку пачку. Витягнув її на бліде світло: це був старанно запакований і обв'язаний шпагатом пакет завбільшки з патефон. «Що це може бути?» зацікавився Генек; помітив надірваний ріжок, засунув руку і витяг кілька штук довгастих картонних смужок. «Гроші? — промайнуло в його свідомості. — Ні… Надто вузькі». Сірники падали в нього з рук, коли він їх запалював; у світлі жовтого вогника він встиг прочитати на смужці слова: «Польша — Угорщина». Серце в нього сильно забилось — більше нічого не треба було з'ясовувати. Тисячі різних думок і здогадів завирували в нього в голові.

— Сідай, пане! — звернувся він до Пайонка, — поїдемо! — Погасив світло в автобусі, вийняв ключ з мотора, потім відчинив кабіну «Шевроле». «За двадцять хвилин я мушу повернутись по машину», подумав він.

— Тут, на Саській, є комісаріат, — почав знову Пайонк.

— Товаришу, — сказав Генек, — не бійся нічого. Зараз даватимеш свідчення.

Через сім хвилин бульдогоподібний «Шевроле» обережно в'їжджав у Вєйську вулицю. Антоній Пайонк, виповнившись у цей вечір багатим досвідом, ні про що більше не питав.

Юліуш Калодонт опівдні повернувся додому і підійшов до канапи, на якій лежав Гальський.

— Пане докторе, — сказав він, — я розповім вам таке, що ви й не повірите.

— Марта повернулась? Вона тут? — вигукнув Гальський, підводячись на лікті.

— Ні, — Калодонт опустив очі. — Увечері, — нарешті промовив вій, — ви зустрінетесь із ЗЛИМ.

Гальський сів на канапі.

Чи не соромно вам глузувати з хворої людини? — з докором запитав лікар.

— Я кажу правду, — мовив Калодонт так просто і так щиро, що Гальський схопився на ноги і за хвилину, з гримасою болю, опустився на край канапи.

Ввечері лікар Вітольд Гальський сидів у кіоску Юліуша Калодонта і відповідав на роздратовані зауваження клієнтів, які висловлювалися про відсутнього продавця з явною неприхильністю.

Калодонт повернувся за півгодини і сказав, швидко дихаючи:

— Вже. Можете йти. Гожа, одинадцять. Він чекає на вас у брамі.

Серце в Гальського закалатало: тепер, коли неймовірна фантастика останніх місяців і сьогоднішнє, начебто жартівливе повідомлення Калодонта от-от мали стати реальним фактом, дійсністю — Гальський повірив у це одразу, без розпитувань і сперечань. Відчув дике хвилювання, що додало виснаженому організмові несподіваних сил.

— А що з Мартою? — раптом згасило радість болюче запитання, що було нібито монотонним рефреном цього дня.

Проте легше хвилюватись ніж добратись до брами на Гожій вулиці. Це надто близько, щоб їхати трамваєм чи тролейбусом, але поки Гальський добрався, він страшенно змучився. Супроводжуваний тривожним поглядом Калодонта, Гальський поволі рушив з кіоска, обережно спираючись на позичений у старого ціпок. Дошкандибавши за п’ятнадцять хвилин до потрібної йому брами, він почував себе так, наче скупався у надто гарячій ванні. Серце билося з перебоями і важко; щось пульсувало у скронях і щемів поперек, волога слабість оповила все тіло, наче мокрий рушник. Зупинившись на хвилину, Гальський глибоко зітхнув, сперся рукою на мур, потім, набравшись сміливості, переступив через залізний поріг брами.

Бала це стара, справжня варшавська брама — темна й облуплена. Маленька лампочка, що висіла високо вгорі, блідо і каламутно освітлювала напівкругле склепіння; внизу темні тіні чергувалися з бліками, що падали з вікон флігеля в подвір'ї.

Брама була порожня. Гальський невпевнено зупинився посередині, спершись на ціпок, і уважно роздивився навколо. В цій напівтемряві він скоріше відчув ніж побачив пустку; пню відразу ж охопили тисячі сумнівів і тривог. Визирнув на подвір’я — воно також було порожнє, поцятковане вогнями з вікон, крізь які подекуди долинали голоси жінок, що порались в кухнях. І раптом погляд Гальського зупинився в найтемнішому кутку брами: там блищало двоє іскристих білих очей, наче повислих у порожнечі, відокремлених під невидимого обличчя, голови, постаті. Після секундного вагання Гальський зробив крок до цих очей.

— Адже вас тут не було? — тихо кинув він.

— Був. Весь час, — так само тихо відповів ЗЛИЙ. Це були перші слова, які почув від нього Гальський; кров прилила йому до обличчя, серце сильно застукотіло, бо саме таким уявляв він голос ЗЛОГО — низький, сильний, гучний, якийсь надзвичайно варшавський, з трохи навіть зневажливими інтонаціями.

— Де Марта? — рішуче спитав Гальський. Вимовляючи в темряві це ім'я, він відчув, як залишає його хвилювання.

— Чого ж ви не шукаєте її? — спитав ЗЛИЙ. Якась дивна глузливість крилася в цьому запитанні, і прожектори білих очей раптом наче пригасли від сорому.

— Я ледве стою на ногах, — тихо пояснив Гальський. — Знаю, що повинен… — Він важко сперся плечем об стіну; але білі очі не зрушили з місця, рука з темряви не простяглась і не підтримала Гальського.

— А навіщо ж ви передчасно вийшли з лікарні? — пролунало безжалісне запитання.

— Це був мій обов'язок, та зрештою… — підвищив голос Гальський, — я не повинен вам пояснювати цього.

— Як так, то й так. Ваше право.

— Послухайте мене, — Гальський відірвався від стіни і ступив крок уперед. — Ніхто з нас обох не має прав на цю дівчину. Ніхто. Ні ви, ні я.

— Ні ви? — білі очі блиснули, як хвилину тому, але в низькому, дзвінкому голосі затремтіла ледь вловима надія.

— Ні я, — промовив рішуче, без тіні співчуття Гальський. — Хто може мати якісь права на Марту? Ці права, — додав він обережно, — ми будемо здобувати зараз. Саме зараз.

— Але ж ви кохаєте її? — низький, дзвінкий голос у темряві набрав хрипкої задерикуватості, — правда? Скажіть.

— Кохаю, — відповів Гальський. Білі очі згасли.

— Пане Гальський, — залунав у кутку низький і хрипкий голос, — чи знаєте ви, що можете залишитись у цій брамі? Такі речі трапляються з людьми, які надто рано встають з ліжка після важкої хвороби.

— Знаю, — спокійно мовив Гальський, — а чого ж тоді ви її не шукаєте?

В цю хвилину до брами вбіг якийсь хлопчак і голосно свиснув. Налетів на Гальського, зупинився на мить, пробурмотів: «Пробачте…», минув його і побіг у двір, оглядаючись на браму. Гальський відчув, що чиясь рука делікатно потягла його із смужки вуличного світла в темний куток.

— Ви стоїте на проході, — обізвався дуже тихий голос.

Гальський почав шукати очі, але їх поблизу не було, натомість на секунду блиснув сірник, і зажеврів вогник сигарети, освітлюючи в мороці червонаві контури обличчя.

— Може, хочете закурити? — спитав ЗЛИЙ.

— Хочу, — сказав Гальський і простяг руку за сигаретою.

— Я шукаю її, — сказав ЗЛИЙ, — цілий день був на товчку. Розпитував одного комбінатора, продавця хімікатів для виведення плям, знаєте, одного з тих, що торгують біля рундуків. Він взагалі знає, що там робиться, але цього разу не міг мені сказати нічого. Вчора був на площі великий рух.

— Я знав, зо слід з товчка буде непевний, тому й хотів з вами зустрітись, — продовжував ЗЛИЙ. — Одна голова добре, а дві краще.

— Ви кохаєте її? — раптом різко й нечемно спитав Гальський.

Білі очі небезпечно запроменіли біля самісінького обличчя Гальського.

— Не ваше собаче діло, — грубо відповів ЗЛИЙ.

— І все-таки ви хочете допомогти мені розшукати цю дівчину? — тремтячим від напруження голосом запитав Гальський. З хвилину стояла важка, гнітюча тиша, тільки блимали пурпурові вогники сигарет.

— Хочу, — просто відповів ЗЛИЙ. Голос у нього пом’якшав. — Одна голова — добре, а дві — краще, — повторив він. — Тому я й зустрівся з вами.

— Вам очевидно потрібен союзник, — кинувся в атаку Гальський, жбурнувши сигарету. Подих йому уривався від хвилювання.

— Потрібен, завжди, — признався ЗЛИЙ. — Хоч і маю пана Калодонта й інших.

— Знаєте, — гаряче почав Гальський. — Я здавна, пане, думаю про вас… Як ваше ім'я?

— Генек, — відповів ЗЛИЙ.

Гальський завагався: таке звичне і просте було це ім'я так звичайнісінько воно було вимовлене, що в звичній течії думок Гальського щось наче обірвалось.

— Вам потрібен союзник… — знову почав він, але вже з меншим запалом; якось не йшли на думку потрібні слова, які він з такою красномовністю вигукував перед Колянком. — Особливо, в цьому становищі, — раптом пожвавішав Гальський. — Дзярський хоче вас арештувати за всяку ціну.

— Не схопить він мене, — зневажливо кинув ЗЛИЙ. — Та зрештою… що я зробив йому? Адже ви, мабуть, знаєте, що я нічого з того, в чому мене звинувачують, не вчинив.

— Знаю, — кивнув Гальський, — знаю. Я перший зорієнтувався в тому, що ви робите. І я на вашому боці з самого початку. — Він вимовив це так переконливо, що сердиті білі очі злагіднішали й потемніли. — До того ж, — схвильовано додав Гальський, — я завдячую вам життям… Ви ж привезли мене тоді до лікарні.

— Ні! — шарпнувся ЗЛИЙ, стримуючи слова, що силоміць просилися на язик.

— Як то… ні? — невпевнено мовив Гальський. Йому зараз важко було вдавати й маскуватися. Він добре знав, що це не ЗЛИЙ привіз його до лікарні.

— А так, що ні! — роздратовано відповів ЗЛИЙ. — Нічим ви мені не завдячуєте. Я з'явився через кілька хвилин, надто пізно, та, зрештою, і не знав, що це саме вас дубасили… Я просто випадково нахилився над вами. Мені довелося тікати, бо саме хтось надходив ззаду, він і відвіз вас до лікарні, — в голосі його відчувалось полегшення,

Гальський посміхнувся:

— А хто ж то був? — спитав він тоном спільника.

— Я й сам хотів би знати, — замислився ЗЛИЙ, — якийсь тип у котелку. Калодонт з ним розмовляв і теж не знає, хто це такий. Видно, міцний козак.

Гальський важко зітхнув і сперся на стіну.

— Що з вами? — занепокоївся ЗЛИЙ.

— Погано себе почуваю, — несміливо поскаржився Гальський.

З темного кутка виринула постать, одним рухом підскочила до ослінчика біля квартири двірника, підняла його й невловимо швидким рухом по'ставила біля Гальського.

— Дякую, — прошепотів Гальський, важко опускаючись на лавочку; на його блідому спітнілому обличчі з'явився вдячний усміх.

— Може, води? — запіклувався ЗЛИЙ.

— Не треба, — сказав Гальський, напружено вдивляючись у силует ЗЛОГО, що ледве окреслювався в півмороці. «Таким я його собі й уявляв, — з задоволенням подумав він. — Як приємно спостерігати цього чоловіка».

ЗЛИЙ сів біля Гальського, заклавши руки в кишені.

— Треба вирішити, — почав він.

В цю хвилину відчинилися двері в квартирі двірника, і з них виринула постать старої жінки.

— Хто там взяв лавочку? — гукнув сварливий голос. — Це ж не Саський сад! Поставте на місце.

— Тітко, — мовив примирливо ЗЛИЙ, — товаришу стало недобре. Я зараз поставлю.

— Недобре, в бісової душі! — сварилась двірничка, — вам, п'янюгам, завжди недобре. А горілку жлуктити добре?

Гальський посміхнувся до свого сусіди, така ж сама посмішка осяяла і сухе, худорляве обличчя ЗЛОГО: несподівано вони відчули себе справжніми товаришами. Оцей вигук двірнички ніби зав'язав між ними якийсь вузол. Чому саме? У таких випадках цього ніхто ніколи не знає.

— Ходім, — сказав Гальський.

ЗЛИЙ схопив лавочку і поставив біля двірнички.

Гальський вийшов на вулицю і важко присів на одній із залізних підпорок, що прикрашають внизу кожну варшавську браму. В цю ж хвилину біля нього рвучко загальмувала вантажна машина. З кабінки вискочив гарний зграбний чоловік у мундирі шофера міського автопарку і ввернувся до ЗЛОГО, що саме виходив з брами:

— Шефе! Ідіть-но сюди! — і він показав на накритий брезентом кузов машини.

Гальський розгублено обернувся до ЗЛОГО, але на обличчі того не було й тіні подиву. З-за брезенту визирнуло сарматське вусате обличчя під кепкою.

— Підсадіть його, шефе, — промовив швидко Калодонт, показуючи на Гальського.

Не встиг Гальський змигнути оком, як опинився в кузові, вправно, хоча й досить шорстко, підсаджений сильними руками ЗЛОГО і Генека Шмігли. В кузові вже сидів а лавочці хтось, нахилившись і сховавши обличчя в долоні. Гальський був остаточно приголомшений: швидкий перебіг подій, спритна діяльність цих людей і більш за все дивовижні стосунки, що єднали шофера міського автопарку із старим кіоскером-пенсіонером та з уявною грозою Варшави, перевершували його найсміливіші, найфантастичніші уявлення.

Тимчасом ті не гаяли й хвилини: молодий шофер тихо й квапливо розповідав ЗЛОМУ про якийсь випадок, погоню, показуючи на людину, що в розпачливій позі сиділа в кутку, та на пакет завбільшки з патефон, що лежав посеред платформи. Поволі Гальський почав дещо розуміти й включатися до розмови.

— Це, може, Марта, — раптом обізвався він слабким, але виразним голосом, — я гадаю, що…

— Очевидно, — кинув ЗЛИЙ, — ми їдемо туди. А що ам робити з цими квитками, як ви гадаєте? — звернувся ін до Гальського.

Гальський відчув, що радісна гордість наповнює йому груди. «Ці квитки, — збагнув він блискавично, — наш порятунок!»

— Я гадаю, — сказав він схвильовано, — що ми якось перешлемо їх Дзярському. Оце буде сенсаційний вчинок, правда?

— Чудово! — тихо вигукнув ЗЛИЙ; його іскристі сірі очі заясніли вдячністю. — Геніальна думка, докторе! — Видно було, що ЗЛИЙ відразу, з одного натяку, збагнув усі наслідки такого сміливого кроку.

«Оце так чоловік, — майже з захопленням подумав Гальський, — тепер я розумію, чому в нього бувають успіхи. Нічого не треба йому пояснювати».

ЗЛИЙ підсунувся до постаті в глибині кузова і делікатно взяв її за плече.

— Пане!

— Міліціє! — закричав Антоній Пайонк у новому нападі істерії, але тут він побачив білі очі ЗЛОГО, й голос його поволі почав затихати, наче в репродукторі.

— Так, — сказав ЗЛИЙ, — я бачу, що, незважаючи на все, ви — розсудлива людина. Жодна волосина не впаде з ваших вусів, якщо ви заведете нас туди, де ув'язнена та дівчина.

— Добре, — відповів Антоній Пайонк тим самим ввічливим і спокійним голосом, яким звертався до своїх колег-поштарів, перше ніж вони вирушать до свого району. Він був дуже радий, що йому не треба давати ніяких свідчень.

— Виженуть мене, мабуть, з роботи, — пробурмотів Генек Шмігло, сідаючи в кабіну разом з Пайонком, — я залишив новенький автобус без догляду, холера! Хоч би встигнути, а то місцеві селяни перероблять його на клуню.

ЗЛИЙ поклав долоню на стиснуті руки Вітольда Гальського.

— Спасибі вам, — сказав він несподівано.

Грузовик раптом рушив, світло ліхтаря увірвалося під брезент. На пальці ЗЛОГО червонавим блиском заяснів величезний брильянт.

— Все з цього й почалося? — тихо сказав Гальський, показуючи на перстень з печаткою.

— Так, — ствердив ЗЛИЙ. — З цього. Я колись розповім вам про це. Це пам'ятка величезного гріха.

Грузовик уповільнив хід біля перехрестя.

— Маршалковська, — сказав Калодонт, відхиляючи брезент.

Оливковий «Гумбер» з тихим гурчанням в'їхав у гараж. Вільга залишив ключик у машині і повільно піднявся нару, У гаражі було темно і порожньо, чути було, як зрідка капає вода з нещільно прикрученого крана в кутку приміщення. Не запалюючи світла, він пройшов через ремонтну майстерню; відблиск ясної ночі бруднуватими пасмами падав крізь закурені квадратні шибки на столи та інструменти. Є люди, що бояться порожніх і темних приміщень — інженер Вільга не належав до них. Він запалив сигарету і з хвилинку постояв, потім зайшов у контору і відімкнув вері до квартири. Марта спала в шкіряному кріслі серед розгардіяшу. Тіні втоми і хвилювання лежали на її щоках, перлисті краплини поту блищали на лобі й над верхньою губою. У кімнаті стояла страшна задуха. Вільга не замкнув за собою дверей. Він з ненавистю глянув на Марту й підійшов до столу. Знайшов склянку, вилив з неї рештки чаю на підлогу, сполоснув її содовою водою з сифона і налив собі півсклянки чистого джину. Машинально ввімкнув радіо, з репродуктора залунала грайлива і в той же час смутна музика. Марта нервово здригнулась і прокинулась: одним поглядом вона охопила кімнату. Вільга миролюбно, але з погордою глянув на Марту.

Внизу залунав приглушений гуркіт машини, що в'їжджала в гараж; потім почулися швидкі кроки на сходах, і в дверях з'явився Метеор.

— Алюсю! — крикнув він, — що таке? Де ж транспорт? Вільга весело глянув на нього.

— Що значить, де? Кітвашевський повіз усе. Може, ти з ним розминувся?

— Я цілу годину чекав біля брами на Вільчій, — вигукнув Метеор, — і нічого не дочекався. Нічого не було. — Він нервово запалив сигарету. — Вимкни радіо! — гримнув істерично.

— Налий і собі чарчину, — привітно запропонував Вільга, підсуваючи Метеору джин.

Внизу почувся важкий знайомий шум мотора «Шевроле», і Метеор кинувся в ремонтну майстерню, до вікна.

— Кітвашевський! — вигукнув він і вибіг на сходи. Його здивувало, що через порожній гараж до сходів прямує кілька людей. «Певне, люди з «гвардії», — подумав він, — що ж трапилось? Перестрибуючи через дві сходинки, Метеор збіг додолу. За хвилину нагорі опинилося п'ять постатей; перша з них тягла за тонкий габардиновий піджак безвладне тіло Єжи Метеора.

— Сюди, — сказав Антоній Пайонк, який ішов попереду; він уже нічого не боявся.

— Юреку, — з глибини кімнати гукнув Вільга, — хто приїхав?

На порозі їдальні стояв ЗЛИЙ, тримаючи в опущеній руці безвладне тіло Метеора. Поволі він вийшов на середину кімнати і втупив очі в Марту. В його очах не було нічого, крім страшного білого блиску. Марта схопилася руками за шию, на обличчі її сяйнула радість. Білі очі потемніли аж до відтінку лагідної сірості: уперше в житті ЗЛИЙ зустрівся віч-на-віч з Мартою, і Марта зараз не боялася його. Дивні, тривожні почуття сповнили йому серце, і майбутнє, мов ясний сонячний шлях, заясніло в його уяві. Він пустив Метеора, і той повалився на підлогу, наче габардиновий мішок з кістками.

— Вітольде! — вигукнула Марта здушеним голосом; вона минула ЗЛОГО і припала до щуплої, схудлої постаті в смішній, надто куцій, вузькій і тісній одежі.

Гальський схилився над Мартою. ЗЛИЙ відвернувся до Вільги, що стояв за столом. Інженер підніс угору повну склянку горілки, що тримав у руці.

— Ваше здоров'я, — сказав він ясним, майже веселим голосом, — тільки вас тут і бракувало. Я оце й подумав, що ви прийдете. І от, будь ласка… — Він підніс склянку до губів і закинув голову назад.

Очі ЗЛОГО зажаріли, мов розтоплена сталь. Невловимим рухом він простяг уперед руку, і на тонких губах Альберта Вільги кров змішалася з горілкою і побитим склом.

В конторі задзвонив телефон. Генек Шмігло, що стояв на порозі, миттю схопив трубку.

— Пана Героєвського! — залунав чоловічий голос, — швидко! Це говорить Вчесняк! — Генек відірвав трубку від вуха, глянув на неї, потім зирнув через передпокій у глибину кімнати, звідки долинали крики, метушня, глухі удари і швидка, жвава і в той же час смутна музика, з якої виділялися звуки ударних інструментів. Генек знову притулив трубку до вуха:

— Пане Вчесняк! Почекайте трохи! Хай спершу настане розв'язка. Пологи тривають. — Він поклав трубку, вийняв з кишені складаний ножик, розкрив його і взяв у руку телефонний шнур.

— Зараз! — почув Генек голос з передпокою: на порозі з'явився Гальський.

— Хто дзвонив? — швидко запитав він.

— Якийсь чоловік. Назвав своє прізвище — Вчесняк, — відповів Генек.

— Чудово, — похвалив Гальський, — працюєте бездоганно.

Генек посміхнувся: цей худий, щуплий чолов'яга подобався йому все більше, він вносив якийсь лад, якусь організацію, щось таке, чого бракувало їх романтичному шефові.

— Телефону не чіпайте, знадобиться, — сказав Гальський.

На поріг ступив ЗЛИЙ.

— Що таке? — спитав він. В його постаті не було й крихти втоми, він був зовсім спокійний, ніби щойно скінчив їсти морозиво.

— Нічого, — відповів Гальський, щось гарячково шукаючи в телефонній книзі, — вже знайшов. — Він набрав номер:

— Можна попросити поручика Дзярського? — Гальський помовчав кілька секунд, потім додав: — Важлива справа, прошу з'єднати мене з ним. Я повинен сказати йому дуже важливу річ. Мабуть, він в канцелярії. Моє прізвище? Гальський. Доктор Вітольд Гальський. — Він посміхнувся до ЗЛОГО і до Марти, яка разом з Кало-донтом стала на порозі. — Алло! — кинув у трубку. — Поручик Дзярський? Говорить доктор Вітольд Гальський…

— Де ви зараз? — почувся в трубці спокійний, але енергійний голос, — а ми шукаємо вас. У лікарні думають, що вас хтось схопив.

— Неточно, — посміхнувся Гальський, — схоплено когось уже для мене дорогого, а не мене.

— Я знаю, — ледь помітне невдоволення відчувалося в енергійному голосі, — ми вже натрапили на слід панни Маєвської. На жаль, пані Маєвська надто пізно заявила про зникнення дочки, тому й трапилась затримка.

— Цікаво, — сказав Гальський, — отже, ви знаєте, де я. Марта Маєвська зараз біля мене. Для певності, оскільки вам буде важко з'єднатися з нами, перекажіть пані Маєвській, що з Мартою нічого поганого не трапиться, хоча вона відразу й не повернеться додому.

В трубці запанувала тиша.

— Докторе, — мовив поручик Дзярський голосом, яким промовляють, звичайно, закусивши від злості губу, — боюсь, що ви втручаєтесь не в свої справи.

— Очевидно, — ввічливо відповів Гальський, — втручаюсь. І Марта теж. Бідна дівчина боїться вертатись додому. Боїться, що ви будете вимагати від неї свідчень про ЗЛОГО.

— Що має ЗЛИЙ спільного з тим, що була схоплена Марта? — в голосі Дзярського забриніла старанно приховувана надія.

— Нічого не має спільного. Не ЗЛИЙ схопив Марту. Навпаки. Він звільнив її десять хвилин тому з рук дуже небезпечних суб'єктів. Вони повинні вас цікавити більше, ніж ЗЛИЙ. — Гальський глянув на силует чоловіка з білими очима: той стояв, недбало спершись на письмовий стіл, курив сигарету і з напруженням слухав розмову. Якоюсь несамовитою внутрішньою силою віяло від його невисокої, гнучкої постаті та худого смаглявого обличчя.

— Отже ви, пане докторе, — поволі промовив Дзярський, — зараз разом із ЗЛИМ? — Він щільно затулив долонею трубку, натиснув ногою на кнопку дзвінка під столом і тихо промовив до сержанта Мацєяка, що відразу ж з'явився на дверях його кабінету:

— З'ясуйте, з яким номером я з'єднаний!

Мацєяк, не сказавши жодного слова, швидко вийшов.

— Так, я з ним, — сказав серйозно Гальський, — і залишуся, поки все як слід не виясниться.

Шмігло і Калодонт дивилися на Гальського, мов зачаровані. «Чудовий хлопець! — подумав з вдячністю Генек, — і наш». Калодонт нервово гладив вуса.

— Попереджаю вас… — сухо заявив Дзярський, — що ви відповідатимете перед судом за ці номери. Разом із своїм спільником. За нелегальну діяльність проти закону та поза ним. За самосуд і намагання чинити правосуддя навласнуруч. Уявляю, що ви накоїли там, де зараз перебуваєте.

— Я згоден, — промовив єлейним голоском Гальський і додав: — Не кладіть трубки! Я хотів би ще домовитися, як передати вам пакет з краденими квитками на недільний матч Польщі з Угорщиною. Буде їх, на око, близько десяти тисяч штук.

— Що-о-о? — стриманий голос Дзярського виразно затремтів.

— Ви ще нічого не знаєте про цю аферу? Тоді ми інформуємо вас про це. Нам пощастило викрити кричущий злочин. Держава зазнала б великих збитків. Я хотів був взяти кілька квитків для знайомих, бо ви ж уявляєте собі, як буде важко дістати квиток на такий матч, але ЗЛИЙ не дозволяє. Каже, треба бути порядним і повернути державі те, що їй належить. У трубці панувала тиша.

— Завтра ви одержите ці квитки, — спокійно продовжував Гальський, — і майте на увазі, що вам їх принесе випадковий посланець, найнятий з вулиці хлопець. А тимчасом… до побачення, поручику.

Він поклав трубку.

— Ходім, — мовив ЗЛИЙ, кидаючи недокурок на підлогу, — за п'ять хвилин Дзярський з'явиться тут із своїми людьми.

— Як бути з поштарем? — запитав Калодонт.

В цю хвилину на порозі з'явився Антоній Пайонк; на ного стегні висіла велика брезентово-шкіряна сумка.

— Я їду з вами, — рішуче заявив Пайонк. — Ви зараз не можете мене залишити. Ні міліція, ні ті, що там, — показав він на кімнату Вільги, — не повірять, що ми випадково зустрілись. З їх точки зору я — ваша людина. Та, зрештою, може, я ще етапу в пригоді вам? — несміливо посміхнувся він. — Я дуже сумлінний працівник. — І він міцно притиснув до себе сумку, в якій лежали розсипані Крушиною, а тепер старанно позбирані з підлоги листи.

— Ну, то давай, — сказав Шмігло Пайонку, і всі збігли вниз.

ЗЛИЙ підсадив Марту в кузов і допоміг піднятись Гальському.

— Що за машина! — зітхнув із заздрісним подивом Генек, проходячи повз оливковий «Гумбер». Калодонт і Пайонк, сопучи, сіли в кузов. Генек завів мотор, і «Шевроле» повільно виїхав з брами. Під брезентом будки панувала тиша. ЗЛИЙ відчував запах волосся Марти, що сиділа біля нього, і недобрі думки лізли йому в голову. Вітольд Гальський кусав губи від хвилювання: так багато він мусив сказати Марті, але знав добре, що діється із ЗЛИМ, і жодна сила в світі не примусила б його зараз говорити.

— Одначе, — мовив Юліуш Калодонт, маніпулюючи біля пакету з квитками, — справедливість вимагає, щоб ми забезпечили себе на цей чудовий матч квитками — по одному на кожного з нас, правда, шефе? Така нагода!

— Ні, пане Юліуше, — лагідно заперечив ЗЛИЙ, — ми повинні їх повернути.

— Та не перегинаймо палки, — мовив, посміхаючись, Гальський. — По одному можемо взяти. Адже ж нам треба бути на матчі. Я переконаний, що в нас там буде багато роботи. Це наш громадський обов'язок, правда?

Непомітна і якась колективна посмішка осяяла будку. Не бачачи один одного, всі посміхнулися так, як посміхаються люди, впевнені в чесності й слушності своїх дій, хоч усе начебто свідчить проти них.

Дзярський потримав кілька секунд трубку біля вуха, потім повільно поклав її. Ввійшов Мацєяк з клаптиком паперу в руці.

— «Інженер Альберт Вільга. Автомайстерня. Вулиця Крохмальна», — прочитав уголос Дзярський. Він встав і спитав Едвіна Колянка, що стояв біля вікна: — Поїдете зі мною?

Колянко курив, замислившись.

— Це все-таки Гальський, — почав він і за хвилину нерішуче відповів: — Чи варто? Мабуть, там уже нікого немає. Ви візьмете з собою людей? — поцікавився він.

— Ні, — сказав Дзярський, — поїдемо вдвох.

— Гаразд, — неохоче погодився Колянко. Видно було, що сором примушує його перебороти страх.

Через десять хвилин чорний, блискучий «Сітроен» зупинився на розі Желязної і Крохмальної. Колянко і Дзярський вийшли з машини. Поручик замкнув дверцята і глянув на годинник. Було майже пів на десяту. Він знайшов будинок, перевірив номер і назву майстерні, брама була широко відчинена. Він обережно й повільно зайшов на подвір'я, Колянко посувався за крок позаду нього. Дзярський вийняв з кишені сильний електричний ліхтарик, і сніп білого світла прорізав темряву.

— Ого, — пробурмотів Дзярський. В смузі світла заблищав першокласний лімузин. Поручик підійшов ближче. — «Гумбер», — прочитав він марку автомашини. В світлі ручного ліхтарика заблищали залізні стрімкі сходи. Дзярський наблизився, послав угору промінь світла, послухав з хвилину. Не чути було жодного звуку.

— Підемо? — спитав неохоче Колянко, показуючи рухом голови на сходи.

— Ні, — тихо відказав Дзярський. — Ніхто нас туди не кликав. Ми не маємо наказу робити обшук. — Повільним кроком, пильно оглядаючись, він вийшов з гаража. Колянко непомітно витер з лоба піт. Перестав боятися, але відчував глибоке незадоволення. Щось тягнуло його нагору, на сходи. Якийсь непереможений до кінця інстинкт отруював йому спокій, виводив з рівноваги. «Були вже такі цікаві, — казав він собі, —яким така цікавість коштувала життя. Теж журналісти». І болісний спазм стиснув йому серце.

Пан у котелку з парасолькою пройшов вулицею Широкий Дунай до реконструйованих мурів, пробрався крізь хаос риштувань та між стосами дощок, трохи поблукав серед характерного варшавського краєвиду, сіро-зеленого від цементного пилу, і вийшов на вулицю Фрета. Тут він зайшов до маленького, з низькою стелею ресторанчика, сів у кутку на табуреті і замовив маринованого оселедця та грудинку з капустою. Оселедець був добре-таки вимочений, жовтаво-коричньовнй шматок грудинки апетитно пахнув поміж купками прикрашеної зеленню картоплі та запашною кисленькою капустою. Пан з парасолькою впорався з цією їжею швидко і з такою енергією, яку важко було вгадати в його щуплій постаті. Офіціант приніс блідо заварену каву; випивши її, пан з парасолькою вийняв з кишені якусь книжку і заглибився в читання.

Одірвав він очі від книжки лише тоді, коли за ґратованими шибками стильного вікна почав западати морок. Сховав книжку в кишеню, розплатився і вийшов.

Погода зіпсувалась, нависли важкі хмари, освітлені сяйвом великого міста. Зірвався вітер. Ліхтарі, прикріплені до стін будинків, немов світляні квіти, кидали фіолетовий відблиск, сповнюючи морок відтінками барв штукатурки. Вулиці обезлюдніли, навіть зовсім опустіли, хоча було ще не дуже пізно.

Пан з парасолькою минув загорожу нових будов і крізь розгардіяш будівельних матеріалів пробрався в коротку, темну, вибоїсту ущелину Новомєйської.

— Пане, — почувся тихий хрипкуватий голос.

Пан у котелку поволі обернувся, недбало, але насторожено: голос долинав з вузького проходу, обмурованого камінням коридорчика, ледь помітного під наметом з дощок, драбин і риштовань.

— Пане, — знову повторив голос майже над самим вухом, — купи цеглину.

І тут пана в котелку хтось силоміць втягнув між побілені вапном дошки й притиснув до муру; він не бачив людини, яка вимовила ці рішучі слова, зате на рівні свого обличчя, перед самісіньким носом, помітив чудово запаковану в газету величезну цеглину. Ще хвилина, і зіткнення цеглини з його носом могло стати неприємною реальністю.

Він інстинктивно відступив, але дужа рука вхопила його за піджак на спині. Повернувся обличчям до незвичайного продавця і запитав:

— А скільки це вона коштує?

З біластої темряви риштовань блиснули малі оченята, війнуло кислим подихом.

— Двадцять злотих, — відповів хрипкий голос.

— Зовсім дешево, — здивувався пан у котелку: він без вагання вийняв гроші і простяг у темряву.

— От і добре, — промовив хрипкий голос, — а це вам. — За цими словами незнайомий ткнув йому в руку цеглину, від чого пан у котелку аж захитався. Водночас він відчув, що вже вільний. Обтрусивши одежу, одступив на два кроки і кинув цеглину на смітник.

— Пане, — залунала погроза. — Підійми цеглину! Зараз же! Що куплено, те куплено, отже, треба взяти.

Пан у котелку нахилився й підняв цеглину. Важко зітхнувши, поплентався до Ринку з покупкою в руці. Ступивши з двадцять кроків, він почув попереду легкий шум, і з-за корита з розведеним вапном виринув довгий темний силует, який одним стрибком перетяв йому шлях.

— Пане, — почувся тонкий з посвистом голос, — купи цеглину, — і довга, кістлява лапа, що держала величезну, вже не загорнуту цеглину, висунулася до нього з темряви. Пан у котелку вже хотів був почати переговори, коли трапилося таке, що він аж тихо свиснув від подиву. Позаду, за його плечима почувся тихий, але рішучий заклик:

Ясю! Пусти його. Він вже купив цеглину.

Постать, що перегороджувала дорогу, слухняно й тихо майнула в морок мовчазних будов. «Якась солідна організація», подумав пан у котелку і, зараз же за рогом кинувши обтяжливий пакунок, рушив у бік Ринку.

Потім він зробив добрий гак по Запєцку, Пивній і Широкому Дунаї і через кілька хвилин знову йшов коло стосів дощок. За хвилину почулося те ж саме:

— Пане, купи цеглину, — і хтось потяг його за дощану обшивку, у вузький коридорчик. — Пане, — почав «продавець» і враз замовк: у блідому світлі, яке падало з Ринку, він побачив, з ким має справу. — Це ви? — спитав, злегка здивувавшись. — Чого тут вештаєтесь? Ви вже раз купували, так? Ще раз хочете? Товару не бракує.

— Віддавай гроші! — тихо й холодно промовив пан у котелку.

— Ти що? Хворий? — уїдливо спитав хрипкий голос.

— А може, я і в тебе трохи здоров'я одберу, злодюго?

Ліхтар на риштованнях будови загойдався в цю хвилину під сильним повівом вітру, і малі очиці «продавця» розширилися від жаху: в скупому світлі блиснув чорний великий револьвер.

— Якби я зараз тобі загнав у живіт — ніхто й не почув би, — мовив пан у котелку спокійним і в той же час жартівливим тоном; і справді дуло револьвера майже торкалося живота «продавця». — Віддай гроші! — весело повторив пан у котелку, пробираючись у прохід вузької брами. «Продавець» опустив одну руку, вийняв з кишені двадцять злотих, замахав примирливо банкнотом і відразу ж підніс його вгору.

— Що це ти? — зауважив пан у котелку, — невже серйозно? Двадцять злотих? Все вивертай, до кінця. Все, що виторгував за цілий день.

«Продавець» розпачливо сяйнув малими очицями.

— Колего, — благально пробелькотів він, — так не можна. Я ж не для себе працюю. Це не приватна ініціатива. Я скромний працівник. Така моя робота. Як я поясню у відділі? Адже конкуренції нема. Тут на все монополія. Як не принесу хоч кілька злотих, мене виженуть. А може бути ще й гірше.

— Що ти кажеш? — зацікавився пан у котелку і сховав руку з револьвером у кишеню. Дуло його виразно було спрямоване у співрозмовця. — А в якому ж відділі ти працюєш?

— У відділі цегли, — квапливо пояснив «продавець», — роздрібний продаж матеріалів.

— Ну, — флегматично кинув пан у котелку, — давай гроші!

Купець дістав з кишені жмут зім'ятих банкнотів і простяг їх нападникові.

— На, — промовив він голосом, в якому відчувалась незаслужена образа, — вдавися!

— Не розумію, — тактовно провадив далі розмову пан у котелку, — чого ти так мало береш за цеглину? Адже така цеглина коштує щонайменш сто злотих.

— Я теж так вважаю, — незадоволено мовив «продавець», — але начальник відділу не дозволяє брати більше. Каже, що двадцять злотих кожен дасть охоче і навіть не повідомить міліцію. А як і повідомить, то все одно буде малий інцидент, міліція навіть постового не пришле, бо не вигідно: надто дрібна сума. А нам це вигідно. П'ятдесят клієнтів за ніч, і вже можна жити.

— А правда, — зітхнув пан у котелку. — Ваш начальник має голову на плечах. Інтелігентна людина.

— Та ж певне! — визнав хрипкий голос. — Ось ти, брате, із своєю вільною професією довго не протягнеш. Тільки колективна праця успішно йде, так наодинці ніяк не можна. Колектив, от що: організація, монополія, масштаб. Сьогодні ти в мене забереш касу, я доповім, куди треба, ще раз підскочиш, нові доповідні попливуть, і навіть оглянутися не встигнеш, як схопить тебе десь Кудлатий. Ми — люди Кудлатого, — гордо додав він, — нарвешся на неприємність, брате.

— Правильно, — кивнув пан у котелку. — Я сам кудись би записався, до якої-небудь значної інституції. Ти маєш рацію, колего. Не гнівайся на мене. Ось твої гроші. Дозволь тільки забрати мої двадцять злотих. Сам розумієш, тут уже йдеться про престиж.

Він віддав «продавцеві» жмут банкнотів і почастував його цигаркою. Той затягнувся, зосереджена замисленість відбилася на його чолі.

— Ходім, — мовив він за хвилину, — я познайомлю тебе з людьми, які можуть щось зробити для тебе.

Вони вийшли разом з брами і попрямували до Ринку.

— Ясю! — гукнув «продавець» у бік риштовань, коли вони минали корито з вапном, — я зараз повернуся, гаразд?

— Гаразд, — долинув з темряви свистячий голос.

На Ринку гуляв вітер, теплий, але неприємний; лампи сильно гойдалися, здавалося, що брук і мури безперервно рухаються. З відчинених дверей ресторану «Під Базилікою» вийшов на вулицю високий худий чоловік, в замащеній шапці на тім'ї та в лиснючих від мастила тикових штанях. Він був сильно п'яний, заточувався, але не галасував. Біля входу в Запєцк п'яний наблизився ззаду до пана в котелку та «продавця» і раптом штурхонув того в спину. «Продавець» швидко повернувся, готовий до сварки, але, побачивши п'яного, невдоволено скривився і, не ображаючись, сказав:

— Ах ти, п'янюго! Оце так нализався. Чого тобі, Кітвашевський?

— Юмбо, позич сотню, — невиразно пробелькотів він. — Завтра віддам… Кажу тобі, — продовжував він, — який у нас скандал! Мушу зараз же повернутися в гараж, от хай ще трохи добавлю. Дай червінця, Юмбо! Завтра віддам на площі, гаразд?

— Іди від мене, голодранцю, — мовив з гідністю Юмбо. — Дістанеш червінець, і в тебе в животі забурчить. Не бачиш хіба, що я на роботі?

— З цим паралітиком? — здивувався Кітвашевський, показуючи на пана в котелку. — Я його звідкілясь знаю, — замислився він, блукаючи п'яними очима по постаті з парасолькою. — Ага — пригадав! Це його руїна у нас у гаражі стоїть. Боже мій! — згадав він і рознервувався не на жарт. — Треба вертатися. Вільга вб'є мене, як довідається.

— Чудово, — несподівано обізвався пан у котелку, — їдьмо разом. Я теж маю справу до Вільги. Кітвашевський, зупини таксі, а ти, Юмбо, — звернувся він до занімілого від подиву «продавця», — не хвилюйся. Я й не таких, як ти, обводив круг пальця, такий мій обов'язок. Я інспектор контролю, розумієш? Про тебе напишу сьогодні рапорти — золото! Чудесний, сумлінний, хороший працівник. Приємно, га? Може, якесь підвищення, премія.

Юмбо шанобливо вклонився і привітно потиснув руку панові в котелку.

— Пане інспекторе, — промимрив він, — я не чекав цього. Прошу коли-небудь зайти після роботи, приватним порядком, на чарочку. Нам з Ясем буде дуже приємно.

Кітвашевський зупинив таксі, що саме проїздило Пивною вулицею.

У таксі Кітвашевський слова не вимовив. Дисципліна брала гору. За десять хвилин вони звернули з Желязної на Крохмальну; на самісінькому розі розминулися з чорним низьким «Сітроеном», що мчав на широко поставлених колесах.

Біля брами загальмувало якесь таксі.

— Прошу зупинитись, — швидко кинув пан у котелку шоферові й подав тому гроші, кидаючи бистрі погляди на таксі біля брами: саме в цю хвилину вискочив з нього надзвичайно плечистий чоловік і, нервово зачинивши за собою дверцята, швидко побіг до брами. Пан у котелку виліз із машини слідом за Кітвашевський. Кітвашевський, заточуючись, пройшов подвір'ям і зник у тьмі гаража. Пан у котелку обережно, на певній відстані, йшов слідом. За хвилину з темряви долинуло до нього дзюрчання води й пирхання: Кітвашевський підсунув голову під кран, перше ніж іти розмовляти з Вільгою.

Пан у котелку знайшов у темряві сходи й тихенько рушив угору. «Якщо хтось мене зустріне тут, на цих сходах, — подумав він, — буде мені амба». Нагорі почувся безладний тупіт. Пан у котелку стер піт з чола і кількома блискавичними стрибками досяг верхньої площадки сходів. Там він одразу ж стрибнув за якесь нагромаджене на одному з столів приладдя і, блукаючи в темряві майстерні, помалу наблизився до ясного прямокутника дверей, що вели в контору. Він припав усім тілом до стіни, раптовим, обережним стрибком майнув через поріг, окинув допитливим поглядом порожню контору і вскочив у відчинені двері, що вели до передпокою. Серце у нього сильно калатало: починалось незнайоме приміщення. Поволі, обережно, зважуючи кожен подих, старий слідопит ступив ще два кроки й заліз у куток між вішалкою, повною пальт, та входом до їдальні, потім, тихесенько вистромив уперед голову в котелку: жовта шкіра на його худорлявому обличчі нап'ялася, мов на бубні, чорні й бистрі очі жадібно вбирали несподіване видовище.

Була це картина повна гротескних страхіть. Серед справжнього бойовиська, серед поперекиданих важких меблів, розкиданої постільної білизни та грамофонних пластинок, мальовничо перемішаних з бутербродами з лососиною, тістечками й пляшками, нерухомо стояв навдивовижу плечистий чоловік з перебитим боксерським носом. Очі його були втуплені в повішених вниз головами людей.

Ось Роберт Крушина постояв ще з секунду нерухомо, потім кинувся до повішених. Зірвав обидва тіла; безвладні ноги Метеора й Вільги глухо гупнули на підлогу.

Пан у котелку, розчепіривши пальці, прилип до стіни під вішалкою, наче велика чорна муха; парасолька, яку він тримав у руці, була, здавалось, намальована на стіні.

Тільки-но Крушина пробіг передпокоєм, він невловимо швидким рухом обернувся і опинився в конторі, за важкою портьєрою з червоного сукна. Крушина схопив тремтячими руками телефонну трубку, і пан у котелку аж до болю напружив зір, щоб побачити, який номер той набирає. На сходах почулися невиразні кроки. Крушина поклав трубку — за хвилину в контору обережно ввійшов Кітвашевський.

— Пане Крушино, — несміло почав він, побачивши Роберта.

— Де ти завіявся, Кітвашевський? — спитав тремтячим від напруження голосом Крушина. — Я чекаю тебе вже з годину.

— В мене трапилась одна пригода, — почав Кітвашевський. Втупивши очі в підлогу, він уривчасто розповів, що трапилось. Закінчив, підвів очі і пополотнів, глянувши в потемніле обличчя Крушини, в його звужені, нерухомі від люті зіниці. Кітвашевський хотів відступити, але було вже пізно: ліва рука Крушини схопила його залізною хваткою.

— Ах ти ж, сучий сину! — пролунав сухий удар у підборіддя, голова Кітвашевського підскочила вгору, мов викинута з катапульти, все тіло неприродно вигнулося назад, і Кітвашевський без стогону повалився в куток. Крушина схопив трубку і набрав номер. Хоча пан у котелку надів окуляри, він не зміг помітити на щитку цифр, що швидко мигтіли в нього перед очима.

— Анелю! — гукнув Крушина. — Ще є голова? — і швидко додав: — Хай почекає мене, я за хвилину повернуся! — Він кинув трубку, з секунду повагавшись, скочив до кімнати, знову підбіг до телефону, набрав номер і вигукнув: — Пане голово!

Він швидко й хаотично змалював ситуацію в квартирі Вільги. — Що з ними робити? Ради бога, що з ними робити? — кричав Крушина в трубку. — Може, викликати швидку допомогу?

«Треба змиватись, — неспокійно подумав пан у котелку, — але як?»

— Ні! — почув Крушина гострий, рішучий голос Мериноса, — навіть і не думай, чуєш?

— Але ж Юрек страшенно побитий, — пробував заперечити Крушина. — Інженер має такий вигляд, ніби ось-ось віддасть богу душу!

— Коли покличеш, — твердо заявив Меринос, — то міліція довідається! Навіть і не думай, чуєш? Поклади їх як-небудь, ми зараз пришлемо якогось знайомого лікаря. Двері як слід замкни, зрозумів?

— Гаразд, — невпевнено промовив Крушина: він був страшенно пригнічений. Поклав трубку і пішов у квартиру. Пан у котелку виринув із складок портьєри й кинувся через темний зал майстерні до сходів. Він уже не зважав ні на що, біг у темряві, спотикаючись і тупаючи ногами. Крушина вискочив у контору і став прислухатися.

— Хто тут? — голосно гукнув він: у голосі його бринів страх.

Пан у котелку натрапив на сходи і спустився по їх залізній спіралі вниз. Він вже виразно чув важкий тупіт ніг Крушини, що збігав у панічній тривозі. У середньому приміщенні гаража було темно, хоч в око стрель. Просто зі сходів пан у котелку налетів на склисту поверхню якогось автомобіля. Блискавично намацав ручку, відчинив дверцята і скочив всередину. Призвичаєні до мороку очі почали орієнтуватись у чорній темряві: важко дихаючи, він відпочивав на першокласному сидінні дорогого лімузина. Вже хотів вилазити з машини; коли зі сходів спустився в морок Крушина. Пан у котелку зіщулився, потім — скоріше передчуваючи, ніж чуючи погоню, — причаївся на дні машини. Заспокоєний тишею Крушина запалив сірника і озирнувся навколо. У середньому приміщенні гаража не було нікого. Він підійшов до «Гумбера» і відчинив дверцята біля керма. Засвітив другого сірника й скрикнув від радості: побачив ключик, що стирчав на щитку. Він відразу ж сів і завів мотор: водночас ввімкнулося й радіо. З репродуктора залунали звуки жвавої музики. Пан у котелку розпачливо й глибоко зітхнув: тепер він міг собі це дозволити, музика приглушувала зітхання. Крушина вивів машину на вулицю.

Через кілька хвилин він загальмував на Пружній. Сусідня Гжибовська площа була безлюдна, на ній віяв неприємний, сердитий весняний вітер. Крушина швидко виліз із машини і побіг до брами. Пан у котелку зіп'явся на коліна й обережно висунув голову поверх сидіння шофера. Коли Крушина зник у брамі, його непроханий пасажир виліз із машини й підійшов до брами, на якій серед численних вивісок, табличок і об'яв впадала в очі велика емальова таблиця. На зеленому тлі було написано червоними літерами:

Пан з парасолькою став біля таблиці, злегка насунув на лоба котелок.

— Магічне коло змикається, — прошепотів він, задоволено посміхаючись. — Окремі трибки пасують один до одного. Розрахунки сходяться.

Потім, постукуючи парасолькою, повільно рушив у напрямі до Маршалковської.