Злий

ЧАСТИНА СЬОМА

Рожеве світло ранкової зірниці розвіяло над Варшавою морок ночі.

У брамі з'явився двірник: потягнувся, позіхнув… Щораз більше людей виходило з воріт, весело видзвонюючи, промчав трамвай, розпочинали свою повсякденну гонитву автомашини.

Пан Юліуш Калодонт відчиняв свій кіоск і пригадував нічні події: думка про них збудила в нього радісний подив. Але він не виспався і непокоївся, чи шановна Гелена Ліпінська подасть Марті і Гальському сніданок, гідний його, Калодонта, гостинності. Тільки-но він вмостився на своєму стільчику і почав заспокоюватись, як за вітриною кіоска почувся милий гугнявий привітний голос:

— Добрий день.

Калодонт схопився, мов опечений.

— О, — вигукнув, — і ви тут? Ви мені дуже потрібні…

Він швидко вискочив з кіоска і схопив пана в котелку за полу чорного альпагового піджака. — Я не пущу вас, поки… — рішуче заявив він.

— Я й не думаю тікати, — посміхаючись, перебив його пан у котелку. — Навпаки, хочу поговорити з вами. Перш за все гаряче поздоровляю вас із вчорашнім успіхом.

— Яким успіхом? — спохмурнів Калодонт. Пан у котелку лукаво посміхнувся.

— У зв'язку з гостинними відвідинами будинку на Крохмальній вулиці, — ввічливо промовив він.

— Пане… — почав Калодонт, не знаючи, що казати далі: цей низенький чорнявий чоловічок буквально паралізував його.

— Пане Юліуше, — серйозно промовив пан в котелку, — прошу мене вислухати: зараз нема часу на пояснення, але незабаром буде про що говорити. Дайте мені зо два… тюбики…

— Тюбики? — вражено повторив Калодонт. — Навіщо? Не знаю, чи я можу їх дати вам.

— Пане Юліуше, це дуже важливо… Для вас… Калодонт грізно кашлянув, збираючись засипати свого співрозмовника безліччю питань, але тут пан в котелку засунув руку у внутрішню кишеню піджака, витягнув довгий білий заклеєний конверт.

— Пане Юліуше, — почав він таким урочистим тоном, що Калодонт одразу замовк, — ось депозит, який я, шановний пане, вручаю вам. Ви єдина людина в Варшаві, якій я можу його віддати, бо вірю вашій чесності й непохитності, вашому твердому слову. Отже, дорогий пане Юліуше, якщо я в неділю о пів на дев'яту вечора не прийду до вас по цей документ, — в голосі пана в котелку забриніли драматичні нотки, — в такому разі я дозволяю вам Юліушу Калодонту, розпечатати цей конверт в присутності двох осіб, а саме — поручика Міхала Дзярського і… чоловіка з білими очима, котрого звуть ЗЛИМ!

— Що? — пробелькотів Калодонт, приголомшений таким дивним дорученням.

— Ці двоє, і тільки вони, і обов'язково разом повинні бути присутні, коли будете розкривати конверт! Знаю, Юліуше Калодонт, що нема такої сили, яка б перешкодила вам у здійсненні моєї, можливо останньої… волі…

— Нема, — зворушено прошепотів Калодонт. Йому здавалося, що цей маленький чоловічок близький йому, як брат, давно загублений і знайдений лише тепер. — Але чого останньої, — раптом злякався він, — як це так?

— Ніколи нічого невідомо наперед, — мовив глибокодумно пан у котелку, — особливо, коли вирушаєш у бій за справедливу справу. За спокій у рідному місті…

Через хвилину прохожі, що поспішали мимо кіоска, могли помітити, як дідок у кепці з рум яним сарматським обличчям і сивими вусами простяг низенькому панові в котелку два тюбика зубної пасти. Але ніхто з них не звернув на це уваги.

— Що тепер робити? — ледве чутно спитав Зільберштейн. Він стояв біля письмового стола Мериноса, блідий:ї спітнілий; вуха в нього палали пурпуром.

Меринос важче сперся на крісло і зіщулився, ніби йому було холодно. Обличчя в нього посіріло, видно було, що він цієї ночі не спав. Під очима набрякли мішки, повіки червоніли від утоми. Крушина стояв біля вікна, кусаючи нігті.

— Юрек, — бідкався він стиха, — що буде з Юреком, хоч би богові душу не віддав. Той лікар уночі хитав над ним головою.

— Що тепер робити?.. — істерично перепитував Зільберштейн. — Що тепер робити, пане голово?

Меринос мовчав, байдужим поглядом дивився на Льову, блукав очима по кімнаті, по стіні, по дверях.

— Чи ж витримає, — стиха скиглив Крушина, — Юрек? Юречек, холера! — Він говорив, не підносячи голосу і без гніву. Якщо я того сучого сина, того лобуря намацаю, то або він, або я… Юречек не виживе… слабий!

— І що тепер робити? — поволі повторив Зільберштейн, розтягуючи слова, і раптом скрикнув: — Що з вами, пане Мериносе? Пане голово! — він перегнувся через письмовий стіл, схопив міцною волосатою лапою Мериноса за карк і сильно струсонув. Несподівано Меринос стиснув його руку, мов обценьками, і щосили вдарив нею об стіл, не глянувши навіть на Зільберштейна. Той дужче зблід, але навіть не писнув.

— Заткни пельку, — спокійно мовив Меринос, — не бачиш хіба, що я думаю? І ти, — звернувся він до Крушини, — заткнись, йолопе! Твій Юречек заробив собі на пироги. Хай-но тільки він вилікується, з ним Кудлатий поговорить. Ось тоді поїде до лікарні або відразу на цвинтар. Тільки ці рахунки відкладемо на потім.

Крушина замовк.

— Кудлатий! — вигукнув Зільберштейн, — підіть до нього, пане голово! Хай щось зробить, хай щось придумає! Не може це так бути! Не може пропасти така чудова справа, така нагода! Такі гроші!

— Зільберштейн, — процідив Меринос, — замовкни!

— Чого я маю замовкати? — в голосі Зільберштейна тремтіла лють, нотки близького скандалу. — Хто тут постраждав, я чи ви? Чи, може, громадянин Кудлатий? Я вже можу спаковувати рушник і зубну щітку. Вчесняка схоплять завтра, а мене через два дні… — Голос у нього панічно забринів. Він перехилився через письмовий стіл і перед самісіньким носом Мериноса люто закивав тремтячим вказівним пальцем. — Але зі мною такі номери не вийдуть! Всі поїдете у бараки, до лопат, до тачок! — Він схопився за голову. — Куди мені тікати? Де можна зникнути? Назвіть якесь надійне місце. Віддайте мені мої гроші! — репетував Зільберштейн, згадавши раптом найважливішу причину свого розпачу.

— Ах ти ж вошивцю, — промовив Меринос з недоброю посмішкою, — твої гроші? А скільки ти вже підмолотив наліво? На тій тисячі квитків, які продав мені по тридцятці? Оце так спільник, морда твоя! — Меринос поволі підвівся з крісла, потягнувся, аж затріщали суглоби, зловісно нахилив голову, повільно обійшов навколо столу. — Ну, кажи… На скільки ти мене обмахляв? Скільки вже в тебе, паршивцю, відкладено грошей, про які ніхто з нас і не знає? Ану, кажи, чоловіче!

Зільберштейн відступив на крок, спіткнувся і впав на столик. Меринос підійшов і, не поспішаючи, схопив його за вилоги піджака і підняв угору з небувалою силою. Льова, хоч невисокий, але кремезний та масивний, здавався в цих дужих, м'ясистих долонях спакованим вантажем, який несхибно підносить потужний кран. Меринос поста» вив Льову на ноги, відпустив його й несподівано двічі вдарив його по одній і другій щоці. Зільберштейн з гуркотом упав на шафу. Його бліде обличчя стало біле, мов крейда, на щоках лишились червоні сліди пальців, на лобі під розпатланим волоссям заблищали великі краплини поту.

— Ти ще заплатиш мені за це, ти… — просичав Зільберштейн з неприродною повільністю, і в цю ж хвилину Меринос кинувся на нього. Його обличчя тремтіло від нестямної люті. Мов могутня скеля, увірвався між них Крушина.

— Пане голово, — шепотів він тремтячими губами, — заспокойтесь, я благаю вас, пане голово! Льово! Не будь таким, чуєш? Пане голово! Льово, іди геть звідси! — Він намагався випхати Льову до дверей і вигнати з кімнати, але Зільберштейн метушився по кімнаті, конвульсійно хапаючись за меблі.

Меринос провів язиком по пересохлих губах, обсмикнув піджак і поправив волосся.

— Пусти його, — різко кинув Крушині, — хай залишається! — Він підійшов до вікна, сперся на підвіконня і запалив сигарету. — Зільберштейне, — мовив рішучим, але спокійним тоном, — не час нам дутись. У нас один день залишився, і цей день не варто марнувати на суперечки. Потім поговоримо і владнаємо непорозуміння. Зараз поїдеш до Вільги, побачиш, як там справи. Якщо погані, повертайся відразу. Коли ж квартира не «згоріла» — скажи Пацюкові, що Вільга на кілька днів поїхав у справах та щоб він пустив тебе нагору. В їдальні стоїть секретер, проламай нижню шухляду, вийми залізну касу і привези її сюди. В тій касі лежить твоя тисяча квитків. А ти, Роберте, — звернувся він після хвилинного роздуму до Крушини, — приведи сюди свого Шаю. От і все. Ну, хлопці, — кинув вій ніби привітніше, — за півгодини ви обидва маєте бути тут, нагорі.

Крушина повеселішав, Зільберштейн поправив перекручений галстук і, здається, трохи заспокоївся.

— Я іду до Кудлатого, — сказав Меринос. — Ці слова підбадьорили Зільберштейна й Крушину.

Крушина і Зільберштейн вийшли, а Меринос сів за стіл, написав кілька слів, поклав у конверт, заклеїв і гукнув:

Анелю!

Увійшла Анеля.

— Скинь фартух і занеси цей лист пані Шувар, в крамницю, — наказав Меринос. — Та не повертайся без відповіді, чуєш?

— Гаразд, — сказала Анеля й вийшла.

Філіп Меринос вийняв із скляної шафки пляшку коньяку, випив дві чарки одну за одною, потім зручно розлігся в кріслі і заплющив очі. Здавалося, він улаштував собі, серед роботи, невеличкий перепочинок, але це тільки здавалось. Мозок Філіпа Мериноса не переставав працювати апі на хвилину, важко, зосереджено, плекаючи страшні мрії про помсту.

Олімпія Шувар підвела голову з-над закордонного журналу мод.

— Це я, — сказала вона, — слухаю вас.

Перед нею стояла плечиста, дебела жінка середнього зросту, близько сорока років; її велике обличчя з грубими рисами наче було зроблене з твердої юхти. Блакитні очі дивилися нахабно й насторожено, губи були намазані помадою, а щоки щедро підрум'янені.

— Ви пані Шувар? — повторила Анеля, наче бажаючи впевнитися в цьому.

— Так, це я, — посміхнулась Олімпія і підвелася, — чим можу служити?

Анеля не зводила з неї очей.

— Ви дуже гарна жінка, — сказала раптом прибула. Потім відкрила металічний замок чорної приношеної сумки і вийняла з неї листа в білому конверті без адреси. — Це вам, — сказала Анеля, — від голови Мериноса.

Олімпія спохмурніла й узяла листа. На секунду завагавшись, розпечатала його й прочитала. Анеля не рушила з місця.

— Гаразд, — мовила Олімпія, вкладаючи аркушик назад у конверт, — дякую.

— Ні, — заявила Анеля зухвало й рішуче, — ви повинні дати відповідь.

Олімпія сіла й посміхнулася. Її волошкові очі заграли тисячами відтінків.

— Я відповім, — запевнила вона, — не турбуйтесь, відповім.

— Прошу пані, — підійшла до неї ближче Анеля, — я хочу з вами поговорити.

Обличчя Олімпії набрало чемного, але неприємного виразу.

— Я слухаю, — сухо сказала вона.

Анеля безцеремонно підсунула гарненький стільчик до прилавка, вийняла з сумки пачку сигарет, простягла Олімпіі.

Дякую… — похитала головою та.

Анеля прикурила.

— Що в цьому листі? — спитала вона повільно, але рішуче.

На обличчі Олімпії відбилось обурення і подив.

— Тільки без цих гримас, — нахабно попередила Анеля. — Відповідайте.

Дивна суміш почуттів охопила Олімпію: роздратовання, самолюбство і, врешті, дивна незрозуміла їй самій безпосередність; вона бо належала до жінок, які за всяких обставин дають собі раду і змушують себе шанувати.

— Голова Меринос хоче побачитися зі мною, — тихо, з несподіваною покорою промовила Олімпія, — просить, щоб я погодилась зустрітися з ним.

— Я раджу вам дати згоду на це, — холодно промовила Анеля. — Чого ви дрочитеся з ним? — додала вона з докором.

— З ким я дрочусь? — здивовано пробурмотіла Олімпія. Вона раптом відчула, що червоніє.

— А з паном Мериносом, — вела далі Анеля тоном, що не припускає заперечень. — Не треба нічого мені розповідати. Я теж жінка і своє в житті відбула. Чого ти, бабо, шукаєш? — брутально вигукнула вона, нахиляючись до Олімпії, — запопала чоловічка, аж у животі мліє, як глянеш на нього: як квітка, як картина. Оце так мужчина! Другого такого не знайдеш у Варшаві; така рука в нього, що вже як візьме щось, то не пустить, його буде. Люди бояться, шанують, як того графа, — щоб я вмерла, якщо неправду кажу, — треба — може вбити, треба — може приголубити. А ви, пані? — вона глянула на Олімпію поглядом, в якому була неприязнь, глум і ще щось, чого Олімпія не встигла розгадати та що найдужче гнітило її.

— Прошу… — почала несміло Олімпія.

— Прошу! Прошу! — уїдливо передражнила Анеля, — Я не вчена, проста собі жінка, але дещо бачила в житті і знаю, що чого варте. Такому чоловікові, як пан Меринос, я б найбрудніше шмаття щодня прала та ще й співала б і раділа, коли б він ногою випихав мене з хати за горілкою. Ще б і кілька злотих для нього по дорозі заробила. Чи знаєте ви, — Анеля могутнім чоловічим кулаком стукнула по прилавку, аж підскочили гарно складені нейлонові блузки, — що з того часу, як ви між собою погризлись, голова навіть на жодну дівку не глянув? На жодну, чуєте? Навіть пальцем не торкнув, не існував для нього цей товар, хоча, варт було йому тільки кивнути, і мав би десятки, і то найбільших красунь у Варшаві. А він тільки вас… тільки про вас весь час. Але Меринос твердий чоловік, з гонором, ви швидше б у землю вросли, ніж він прибіг би до вас просити пробачення. Я знаю, — гаряче прошепотіла Анеля, — я все знаю і все бачу, бо…

Вона раптом замовкла і втупила в Олімпію маленькі, глибоко посаджені голубі очі. Нав'язливий погляд цих очей став нестерпним, і раптом Олімпія зрозуміла все: в них палала дика, болісна заздрість, безнадійні ревнощі, що точили серце.

— Розумію, — мовила Олімпія; до неї повернулася її природна впевненість у собі. — Розумію, — повторила вона, — ви — пані Анеля? Пан Меринос говорив мені, як ви про нього піклуєтесь.

— Говорив? — зніяковіла Анеля від цієї несподіваної зміни в Олімпії, — тільки… Ви самі розумієте… Те, що ми тут говоримо, тільки між нами, гаразд?.. Заберіть його! Візьміть його собі! Так буде краще для нього!

Олімпія здивовано вдивлялася у грубе, вкрите шаром гриму і рум'ян обличчя. «Видно, була колись гарна, — подумала вона великодушно, — грубувата, але гарна». Взяла трубку телефону, що стояв на одній з полиць, і набрала номер. В трубці залунав глибокий чоловічий голос: «Алло!»

— Філіпе, — сказала Олімпія, — я щойно одержала твого листа. Охоче зустрінусь з тобою. Може б ти заскочив до мене?

— Гаразд, — спокійно відповів Меринос; кімната ходила ходором перед його очима, — буду за десять хвилин!

Олімпія поклала трубку.

— Пан Меринос зараз буде тут.

— От і добре, — сказала байдужим тоном Анеля, — все гаразд.

Повернулась і, приховуючи сльози, що заясніли в куточках очей, вийшла, не попрощавшись. Вона раптом збагнула, що незабаром перестане бути навіть служницею для Філіпа Мериноса.

Філіп Меринос мчав по сходах, мов школяр. Він нічого в цю хвилину не пам'ятав. Всі думки його були біля Олімпії.

За сім хвилин уже заходив до її крамниці. Олімпія сиділа на низенькому стільчику над розгорнутим журналом і вдавала, ніби читає і розглядає ілюстрації. Меринос зачинив за собою двері, Олімпія підвела голову, і вони з хвилину пильно, напружено, мовчки дивилися одне на одного. Зустрілися вперше за останні два місяці.

— Добрий день, — мовила Олімпія, встаючи. Підійшла до вхідних дверей і замкнула їх на ключ. — Поговоримо нагорі, гаразд? — несміливо посміхнулась.

— Як хочеш, — байдуже промовив Меринос. Він був зворушений і злостився сам на себе.

Нагорі Меринос сів у глибоке шкіряне крісло й запалив сигарету. Олімпія примостилась на краю тапчана.

— Слухаю, — серйозно мовила вона.

— Я хотів тобі задати два запитання, — мовив Меринос хрипкуватим голосом.

— Яке перше?

— Чи хочеш ти післязавтра вийти за мене заміж?

— А друге?

— Чи змогла б ти мені позичити до завтрашнього вечора п’ятдесят тисяч злотих?

Олімпія закліпала очима. Серце в неї закалатало.

— А можу і я задати два запитання? — тихо спитала вона.

— Будь ласка.

— Чого тобі захотілося, щоб я вийшла за тебе заміж після всього, що трапилось?

— Бо кохаю тебе.

— А навіщо тобі гроші?

— Бо тоді я зможу добути завтра близько мільйона влотих.

— Яким чином?

Меринос глибоко затягнувся сигаретою.

— На це я відповім лише тоді, коли ти даси відповідь На перше моє запитання, — промовив він ще тихше, але наполегливо.

Олімпія затулила обличчя руками. Нарешті підвела голівку і окинула Мериноса найяснішим з усіх своїх волошкових поглядів. В очах її була згода.

— Я буду твоєю дружиною, — сказала вона, — можеш нічого мені не говорити. Я про все здогадуюсь.

Філіп Меринос підвівся з крісла і почав кружляти по великій кімнаті, мов похмурий, сповнений звірячої радості тигр. Невблаганна хижість струмувала від кожного його руху. Він підійшов до тапчана і сів біля Олімпії.

— Олімпіє, — обізвався він здушеним голосом, — ти ні про що не здогадуєшся. Але слухай… Я завжди мріяв, що ти станеш моєю дружиною і житимеш зі мною в одній з розкішних вілл у Шрудборові або в Констанціні, що наші діти будуть дітьми голови Філіпа Мериноса, шанованого всіма господарського діяча і громадянина. Але ці мрії не здійсняться. Післязавтра ми виїжджаємо за кордон. Точніше кажучи, тікаємо. Ти згоджуєшся на це?

Олімпія нічого не відповіла. Тамуючи сльози, вона нервово кусала хустинку.

— Ці гроші, — пояснював Меринос, — потрібні мені на сьогодні, на один день чи, може, навіть на дві години. Я багата людина, Олімпіє, — він раптом обернувся і схопив її за руки, — дуже багата людина. Я маю величезний капітал в іноземній валюті й коштовностях, який ми візьмемо з собою за кордон. Ця дрібна сума — п'ятдесят тисяч злотих — потрібна мені зараз у цю ж хвилину, щоб здобути сотні тисяч, потрібні нам на виїзд. — Він знизив голос і довірливо зашепотів: — У мене в Щеціні є надійний чоловік, котрий нам усе влаштує. Він там на високій посаді. У середу будемо в Копенгагені. Зрозумій, ці кілька грошів — п'ятдесят тисяч — потрібні лише на те, щоб не звертатись до банку. Мені не хочеться вже нічого розмінювати, не хочеться чіпати ні валюти, ні коштовностей, розумієш?

— Я чудово тебе розумію, — ледь помітно всміхнулась Олімпія. — Адже ж ти знаєш, що я тямлю в цих речах. І хоч я не про все догадуюсь, але я вірю тобі. Я нічого не хочу знати, і ніщо мене не обходить, — додала вона несподівано зміцнілим голосом.

Олімпія рішуче підвелась, підійшла до невеличкого столика і висунула нижню шухляду. Легенько штовхнула стінку шухляди і відкрила її подвійне дно: внизу лежали рівненько складені пачки п'ятдесятизлотових банкнот.

— Бери, скільки тобі потрібно, — сказала вона. Меринос підвівся, повільно наблизився до Олімпії, що стояла, випроставшись, і ніжно взяв її за плечі. Він був вищий за неї на голову; незважаючи на свій високий зріст і гарну поставу, вона здавалась біля нього маленькою, тендітною і навіть якоюсь беззахисною. Філіп нахилився і ніжно-ніжно поцілував її в уста.

«Може, він і справді кохає мене, — подумала Олімпія, пригадуючи раптовий вибух його ревнощів два місяці тому, — так, він кохає мене. А до справжнього кохання не годиться бути байдужою. Це надто цінна річ, дорога й коштовна», ствердила вона з фаховою гендлярською досвідченістю. І ніби одвіяна од зерна полова, майнуло в неї перед очима обличчя Вітольда Гальського. Олімпія полегшено зітхнула, покірно притулилась усім тілом до Мериноса і міцно поцілувала його вогкими м'якими устами.

— Між іншим, — сказав Меринос, злегка відсуваючи її від себе, — ти навіть і не догадуєшся, що я зовсім не Філіп Меринос.

— Це не має значення, — прошепотіла Олімпія біля самісіньких його вуст.

Меринос важко зітхнув, поставивши ногу на останню приступку сходів семиповерхового будинку. «Ці сходи — одна мука», подумав він. І вперше відчув легеньке задоволення, згадавши, що вже в понеділок покине їх назавжди.

Меринос не зайшов до кабінету, а попрямував аж у кінець чистого, вибіленого коридора і став у відчинених дверях ванної кімнати. На газовій плиті грівся чайник з чаєм, а поруч, на ящику, сиділа Анеля без фартуха, читала газету і курила. Вона підвела очі, глянула в обличчя Мериноса і відразу догадалася про все.

— Анелю, — спитав Меринос, — вже всі є?

— Є, — відповіла вона, не встаючи, — у Крушини.

— Слухай, — Меринос вийняв портмоне з задньої кишені брюк, — скажи Крушині і Льові, щоб вони зайшли до мене. А осб тобі п’ятсот злотих. Підеш в аеропорт, на Гожу, ти знаєш, де це?

— Знаю, — коротко відповіла Анеля.

— Купиш два квитки на понеділок, на ранковий літак до Щеціна. Але… що там не було, не повертайся без квнтків, ясно?

— Ясно, — зневажливо відповіла Анеля.

— А ось тобі ще двісті, — сказав Меринос, додаючи ще два червоних банкноти до п'ятисот, — ткни швейцару, касирці, кому хочеш, але квитки повинні бути.

Добре, коротко йі неохоче мовила Анеля.

— Сама розумієш, — нещиро всміхнувся Меринос, — мені треба трохи відпочити після цієї шарпанини. Хоч з тиждень відпустки, правда ж?

Медовий тиждень, так? — із зневажливою іронією кинула Анеля.

— Хоч би й так, — процідив крізь зуби Меринос, темніючи на обличчі, — а ти мені, Анелю, не дзявкай, бо ще до мого від'їзду можеш позбутися очей. Навіщо ж тобі залишатися сліпою, правда?

Він повернувся і пішов до свого кабінету. Анеля простягла вперед широкі міцні долоні. Заплющила очі і уявила собі, що тут, біля неї, стоїть Олімпія Шувар, а вона, Анеля, повільно, але щільно зачиняє до ванної кімнати двері, а потім довго, із задоволенням душить гарну жінку, стискає щосили її білу високу шию, скручує їй в’язи й погордливим поштовхом жбурляє в куток — м’яку, огидну. Тепер, коли Філіп Меринос здобув те, чого прагнув, єдиним почуттям Анелі була ненависть, а єдиною мрією — нещасна доля цієї пари. Вона розплющила очі, з люттю плюнула на середину ванної кімнати і поклала гроші в чорну приношену сумку з металічним замком. Потім гукнула Крушину і вийшла на сходи.

На третій площадці сходів Анеля зустріла низенького пана в котелку і з парасолькою в руках. Він повільно підіймався по сходах. «А цей карлик до кого?» підозріло подумала вона, але тут таки згадала категоричний тон Мериноса й мовчки пішла далі.

«Де я бачив цю жінку? — подумав пан у котелку, окинувши Анелю непомітним, але пильним поглядом. — Ага! Знаю. Та це ж колишня «Королева Сєкєрок»!.. Непоганий початок».

Крушина і Зільберштейн зайшли до кабінету. Меринос сидів за письмовим столом.

— Є квитки, Льово? — спитав він.

— Є, — Льова вийняв з кишені пакунок і кинув на стіл.

— А як там справи?

— Порядок. Пацюк діє, майстерні працюють. Я передав, що ви, пане голово, казали. Ага… знайшли ще в конторі побитого до непритомності Кітвашевського, але Кітвашевський твердить, що пін був п'яний, мов чіп, і впав на верстат.

А хто це його так почастував? — спитав Меринос.

— Я, — неохоче буркнув Крушина, — зовсім забув вам сказати. Він вивів мене, клятий, з рівноваги, і я віддубасив його.

— То чи варто про це говорити? — серйозно сказав Меринос, — все це дрібниці. — Він устав з-за столу і вийшов на середину кімнати.

— Хлопці, — привітно сказав він, — нас залишилось всього тільки троє. Нічого не вдієш. Але цю нагоду з матчем ми не повинні пропустити.

— Правда, — невпевнено обізвався Зільберштейн, — але ж на цій тисячі штук, — він показав на пакет, що лежав на столі, — не забагатієш.

— Ну, ясно, — серйозним тоном сказав Меринос, — але не про це йдеться. Йдеться насамперед про те, що ми залишились утрьох. А це важливо.

— Не розумію, — недоумкувато здивувався Крушина.

— А я розумію, — посміхнувся Льова, — на кожного з нас припаде більша частка — це ви маєте на увазі, пане голово, так?

— Так, — ствердив замислено Меринос, — весь куш ми розділимо на три рівні частини…

— Що мені до того, — меланхолійно похитав головою Зільберштейн, — коли дома вже чекають на мене з міліції. Вчесняк, мабуть, розповів про все, клубок розплутано по ниточці, і добралися до Зільберштейна. — Льова втер рукавом бліде спітніле чоло; він був голений, на обличчі його лежали зеленавоземлисті тіні, немов після тяжкої хвороби.

— Льово, — криво посміхнувся Меринос, — дивно, але я за тебе зовсім спокійний; знаю, що ти даси собі раду. Особливо, коли завтра ввечері одержиш двісті тисяч злотих.

— Щось не видно ще тих двохсот тисяч, — зауважив а глумливою посмішкою Зільберштейн.

— Так воно й є, пане голово, — ввічливо, але досить тупо сказав Крушина; таку тупість часто називають здоровим глуздом. — Я теж їх не бачу. Де той куш? Як його урвати?

Меринос підійшов до письмового стола, розпечатав конверт, вийняв з нього один квиток і дбайливо розправив на столі: вузенька, рожевобронзова смужка цупкого паперу лежала рівненько, мов цінний документ. Потім Меринос відчинив шухляду і вийняв пачку п'ятдесятзлотових банкнот у банківській бандеролі з чорною, грубо надрукованою цифрою «100» і прибільшено-обережним рухом поклав цю пачку біля квитка. Льова і Крушина з хвилину мовчки вдивлялися в ці покладені поруч елементи досі їм не відомої комбінації.

— Роберте, — поволі мовив Меринос, дивлячись на годинник, — зараз дванадцять годин. Поїдеш на Стальову, до того, що нам підробив бланки доручень. Ти пам'ятаєш його?

— Пам'ятаю, — сказав Крушина, — його прізвище Цепурський.

— Так, — кивнув Меринос, — хай буде Цепурський. Скажеш йому дуже просто: «Шановний пане Цепурський, ви людина інтелігентна і знаєте, що сьогодні означають кілька злотих, правда ж? Потім даси йому цей квиток і скажеш: «От зразок», а тоді покажеш йому здалека пачку грошей: «А ось — двадцять тисяч злотих готівкою. Отож, якщо ви на завтра на ранок настукаєте тридцять тисяч таких квитків, то ці двадцять кусків будуть ваші». Цепурський почне говорити, що зробити це не так просто, що ти надто пізно прийшов, що залишилось надто мало часу на підготовку цієї афери, що, мовляв, там кліше, водяні знаки, папір, що це підробка. Тоді ти скажеш йому: «Цепурський, я обманув вас. У мене в руках не двадцять, а сорок кусків. Вони всі будуть ваші. А як ви влаштуєте з друкарнею, водяними знаками, кліше, це ваша справа. На це даю вам шістнадцять годин. Понад три тисячі злотих за годину — хіба це погана платня? Ну то як, погоджуєтесь?» Я гарантую вам, хлопці, що погодиться…

— Тільки, — пробурмотів Зільберштейн, — не розумію, навіщо нам така кількість квитків — аж тридцять тисяч?

— Дуже просто, — Меринос сердечно поплескав Льову по згорбленій від подиву спині. — По-перше, ми будемо набагато дешевше продавати їх. Ми ж чесні махінатори, за ліві квитки будемо правити дешевше, ніж за справжні.

— Ну й тіснява ж буде на стадіоні! — із здивованим захопленням прицмокнув Крушина, — удвічі більше проданих квитків, ніж треба! Ох і буде ж штовханина!

— Цілком слушно, — посміхнувся Меринос, — про це власне і йдеться. В атмосфері такого артистично влаштованого безладдя і розгардіяшу працюється краще. Треба взяти до уваги, що хоч як би не спартачив отой Цепурський квитки, а через перші кордони завжди за ними пропустять. Затримають, можливо, лише біля воріт стадіону, але це нас уже не обходить. Ми не даємо гарантії, що наші клієнти неодмінно дістануться на трибуни.

Спина Зільберштейна поволі випросталась.

— Як-не-як, пане голово… — промовив вірі з зухвалим подивом, — а ви гав не ловите.

— От бачиш, — посміхнувся Меринос, — якось воно буде.

— Але як ми порозпродуємо таку силу квитків? — знову забідкався Зільберштейн.

— Зараз побачиш, — Меринос запалив сигарету, — Роберте, де Шая?

— Чекає в моїй кімнаті, — схопився Крушина, — покликати?

— Меринос кивнув головою. Крушина відчинив навстіж двері, не звернувши найменшої уваги на те, що вони були причинені нещільно. Не помітив він також маленької чорнявої постаті, що тихенько відскочила вбік. За хвилину Крушина повернувся з Шаєю; Шая, взявшись за клямку, аби зачинити за собою двері, відчув легенький, ледь вловимий опір, але був надто заклопотаний і схвильозаний несподіваним викликом до Мериноса, щоб замислитись над тим, чого двері не причинилися.

— То це ти — Шая? — спитав Меринос після того, як з хвилину вивчав його проникливим поглядом.

Шая чемно вклонився.

— Я, Шаєвський. До ваших послуг, — про шепелявив він і вклонився ще раз. Тепер він стояв посеред кімнати, між Зільберштейном, що розвалився в кріслі, і Крушиною, котрий сперся задом об стіл.

Філіп Меринос, тримаючи руки в кишенях, повільно ходив навколо Шаї і міряв його оцінюючим поглядом, мов премійованого коня.

— Слухай, Шаю, — сказав він нарешті. — Я знаю, ти не йолоп і здібний до всього. Хочеш заробити сто тисяч злотих?

Останні слова Меринос вимовив швидко, пильно стежачи за виразом обличчя Шії. Він був певен, що ця астрономічна сума справить приголомшливе враження на цього звичайнісінького варшавського негідника в шерстяній у клітку сорочці й тикових штанях. Але він помилився. Молоде, але вже пошарпане обличчя Шаї не відбивало нічого, крім обережного зацікавлення; щелепи в нього були міцно стиснуті, на устах — цинічна гримаса.

«Ого! — подумав Меринос, — це справжній ас! Першокласний хлопець! Кар'єра його в майбутньому забезпечена, якщо не згниє в тюрязі. Стійкий, холоднокровний лобур; цей переріже горло власному батькові й братові, якщо буде потреба. Куди Морицеві до нього! Мориц був Лише здібний зайдиголова, а цей… сильна постать».

Шая почекав, поки Меринос схилив голову над запаленою сигаретою, і аж тоді проковтнув слину. Названа сума через секунду справді запаморочила йому голову, але чоловік, що пропонував її, не схожий був на такого, який кидає слова на вітер.

— Шефе, — промовив Шая з ледь вловимою фамільярною ноткою, — я бідний хлопець. Для мене кожен гріш багато значить, але чим сума більша, то й зробити більше треба, адже ж так? — Говорячи, він намагався не показувати беззубих ясен; його пом'яте обличчя морщилося в підлесливій посмішці.

— Так, — рішуче промовив Меринос, — нічого торгуватись і зондувати мене. Маєш рацію, номер буде важкий, і ти його виконаєш. Знатимеш все, бо станеш керівником справи.

На неголених щоках Шаї від замішання виступили рум'янці.

— Отож, панове, від громадянина Кудлатого є доручення, — звернувся Меринос до присутніх. Він знов став за письмовим столом, спершись ногою об сидіння крісла, а плечима об шафу. — Ти, Крушино, організуєш те, про що я тобі сказав, а потім негайно ж підіймаєш на ноги весь квитковий відділ. А ти, Шаю… — він замовк на хвилину, злегка посміхнувся і дістав з кишені пачку сигарет, — а ти, Шаю, оголосиш велику мобілізацію найсвідоміших і найкращих у Варшаві козаків.

— Навіщо такий гармидер? — занепокоєно спитав Зільберштейн.

— І справді, — несміливо підтримав його Крушина, — навіщо здіймати такий гармидер, адже й квиткового відділу досить, хіба ні?

— Ні, — заперечив Меринос, запалюючи сигарету, — на завтра буде недосить. Завтра має стартувати двісті а то й більше козаків, які створять людям з квиткового відділу всі умови для швидкої і продуктивної роботи. Завтра треба буде попрацювати в блискавичному темпі, а тому ми повинні втиснути між кордони найбільших варшавських майстрів по збуту лівих квитків. Шаю, ти порозносиш віці1, розумієш, старопольські праслав'янські віці на Грохув і на Охоту, на Маримонт і на Волю. Мобілізуєш найкращих людей у Варшаві на сьогодні, на десяту годину вечора, і збереш їх у руїнах отого будинку, що на розі Маршалковської і Свєнтокшизької. Проведемо нараду. І я туди прийду.

— Пан голова? — з величезним подивом вигукнув Крушина.

— Так, і я, — холодно промовив Меринос, — цього разу і я. В тих руїнах, унизу, в підземеллі, є величезний зал. Там їх і збереш. Ти розумієш, про що йдеться? — перевів він погляд на Шаю.

— Мені що, — кинув той, перейшовши на жаргон, — все як слід збацаємо, пане голово.

— Роберте, — мовив Меринос, показуючи на Шаю, — візьми у Вільги і дай йому якусь машину. Щоб не їздив трамваями. А ти, Льово, піди трохи поспи, У мене в хаті, ясна річ, — він сердито посміхнувся, помітивши острах на обличчі Зільберштейна. — Ці тисячу штук візьми з собою, — додав Меринос, показуючи на пакет із справжніми квитками, — ми продамо їх завтра щонайменше по двісті ялотих за штуку. В морі фальшивих квитків справжні будуть на вагу золота, — посміхнувся він, мов хлопчик, що встругнув огидну, але вдалу штуку. — Ось побачите, наші люди самі застерігатимуть від фальшивих квитків. Ну й потіха ж буде! Роберте! Те, що зробить Цепурський, теж привезеш до мене, на Кемпу, а потім…

Він несподівано замовк, не договоривши; глянув на двері і насторожився, обличчя в нього набрало тривожного й грізного вигляду. Всі повернули голови слідом за поглядом Мериноса і побачили, що двері повільно прочиняються. Ось вони, нарушті, зовсім розчинилися, і на порозі з’явилась невисока, худорлява постать у чорному альпаговому піджачку, в котелку і з парасолькою в руці. Чоловік ввічливо зняв котелок, відкриваючи блискучу лисину, і, мов скромний прохач, заклопотано посміхнувся.

— Можна? — запитав він дуже несміло й чемно.

— Ви до кого? — прозвучав в абсолютній тиші кабінету металічний голос Мериноса, в цьому голосі був старанно прихований неспокій.

— Я, — завагався прибулий, — до кооперативу «Торбинка».

— Директора нема, — вихопилося в Зільберштейна, — він хворий.

— Чого ви шукаєте, пане? — безцеремонно запитав Меринос, — що вам треба?

Пан в котелку, здавалося, був приголомшений цим запитанням. Зрештою, так воно і було. Адже він не міг пса мати, що хоче віддати всіх присутніх тут у руки міліції. Він гарячково шукав у пам'яті аналогічної сцени з величезної кількості прочитаної ним у житті кримінальної літератури і не знаходив нічого, що пасувало б до цієї ситуації.

— Пане голово! — вигукнув раптом Крушина, — це ж той пан, який врятував вам життя на тому ярмарку!

Меринос з хвилину мовчав.

— А-а, це той пан, — криво посміхнувся він. — Ви, мабуть, прийшли мене відвідати, так?

— Саме так, — лагідно відповів пан з парасолькою, — мене дуже гнітило, що я нічого не знаю про ваше здоров'я.

Меринос відчув нез'ясовний, але виразний страх.

— Чи не міг би я довідатись, як ваше прізвище? — спитав він серйозно і ввічливо, — я б дуже хотів віддячити вам за допомогу, що ви мені подали тоді.

— Звичайно, чом ні? — лагідно відповів прибулий.

Запала напружена тиша; Крушина, Зільберштейн, Шая, самі не знаючи чому, відчули себе глядачами драматичного спектаклю.

— Моє прізвище, — сказав пан у котелку, — Дробняк, Йонаш Дробняк. Як бачите, пане голово, в мене ім'я до певної міри символічне. — Ці слова були супроводжені такою дивною усмішкою, що серце Філіпа Мериноса шарпнуло невиразне, ще дивовижніше почуття забобонного страху.

— Коханий пане Дробняк, — сказав Меринос, — я охоче наступного тижня зустрінуся з вами за чашкою кави і постараюсь принести вам якусь невеличку пам'ятку на знак подяки за допомогу. — Вимовляючи ці ввічливі, пристойні слова, Меринос відчував, що заспокоюється. «Що за примара, — подумав він, — цей ідіотський страх. Це ж просто милий, чесний дідок. Нічого він не знає, нічого не чув». — А зараз… — закінчив Меринос, посміхаючись, — я, бачите, дуже зайнятий. Робота, робота, дорогий друже. А може, ви скажете, що вам сьогодні потрібно, шановний пане Дробняк?

Йонаш Дробняк посміхнувся направо й наліво, ніби перепрошуючи, закліпав очима і злегка вклонився Мериносові та іншим присутнім. Потім повільно засунув руку під піджак, нібито в кишеню, де звичайно носять в целофановій обгортці особову посвідку.

— Мені потрібно перш за все, — промовив він гугнявим, злегка схвильованим голосом, — щоб ви, панове, підняли руки вгору і спокійно відвернулись до стіни.

Сказавши це, він витяг з-під пахви величезний блискучий браунінг типу «Гішпан 9», витяг жестом, що виявляв велику вправність у користуванні цією зброєю, і обвів дулом кімнату, не обминаючи нікого з присутніх. Одночасно пін відступив на крок убік, щоб не стояти навпроти дверей.

Ефект цих слів і цього жесту був, що й казати, дуже сильний. Шая перший підняв обидві руки вгору, його світлі очі розпачливо забігали, худорляве обличчя зблідло, проте видко було, що він ні на секунду не перестає комбінувати, як би тут змінити своє становище. Зільберштейн занімів, широко роззявивши рота, на лобі в нього заблищав рясний піт; він підніс руки вгору, нібито з величезного подиву. Найповільніше підіймав руки вгору Філіп Меринос: обличчя його потемніло, шия надулась, очі зловісно палились кров'ю, видно було, що він не думає про капітуляцію. І його найсуворіше пильнував очима Йонаш Дробняк: чемний погляд конторського відвідувача враз обернувся на бистрий, похмурий, на погляд людини, що бачить усе наскрізь.

Всіх здивувала поведінка Роберта Крушини. Він не підніс рук догори. Зробив два не дуже квапливі кроки і став біля Дробняка так, що дуло револьвера вперлося в його, Крушини, живіт; потім, нахилившись над Дробняком всісю своєю плечистою постаттю, розчепірив пальці правої руки, вхопив нею без особливих труднощів обличчя Йонаша Дробинка і промовив майже без злості, скоріше з поблажливою глумливістю:

— Ах ти… блощице! — і злегка штовхнув того рукою.

Йонаш Дробпяк, наче викинутий з катапульти, полетів у куток кімнати й упав, перевертаючи крісло; падаючи, він у паніці заплющив очі. Через хвилину, начебто заспокоєний, лежачи мальовничо в кутку, він обережно підвів повіки, здивовапо озирнувся навколо і спитав:

— Ми ще тут? — ніби не вірячи в цей звичайний факт, потім обережно помацав по кишенях. Заспокоївшись, він докірливо зауважив:

— Це не за правилами, пане Крушино. Так не роблять. Дуже шкода, що ви не дотримуєтесь стилю. Коли хтось каже: «Руки вгору!», треба їх смирненько підняти. Як буває: в книжках і в фільмах.

У Мериноса здивовання відібрало мову, він не знав, чи сміятись йому, чи боятись револьвера, що весь час стирчав у правій руці Дробняка. Дилему знову розв'язав Крушина. Він зробив два кроки до Дробняка, що лежав у кутку, раптом наступив йому на руку і притис до підлоги. Гримаса болю скривила жовте, посіріле раптом обличчя лежачого, з поранених пальців випав револьвер. Тоді Шая і Зільберштейн кинулися в куток, і град ударів та штурханів посипався на йонаша Дробняка. Крушина нахилився, підніс револьвер і віддав Мериносу.

— Залиште його, — крикнув Меринос, і через хвилину Йонаш Дробняк важко, майже безтямно підводився на коліна, підіймаючи закривавлене, посиніле і розпухле обличчя. Шая весь час тримав його за вилоги подертого піджака.

— Що зробити з ним, шефе? — спитав він, зловісно шепелявлячи; очі його звузилися у якісь криві шпаринки, в яких зяяла звіряча жорстокість.

Меринос бавився револьвером.

— Поки що нічого, — буркнув він, — сховаємо його як слід. А завтра віддамо громадянинові Кудлатому. Той поговорить…

— Пане голово! — розпачливо вигукнув Крушина, хапаючись обіруч за голову, — цей чоловік врятував вам життя, а ви хочете його завтра віддати Кудлатому? Так не можна!

— Саме тому, що врятував, — силувано посміхнувся Меринос, — ми віддамо його завтра, а не сьогодні. Оце й буде його нагорода.

— Адже ми вже знешкодили його, — плаксиво стогнав Крушина, — він дістав по ребрах. Має науку. І досить з нього.

Йонаш Дробняк став на коліна і важко сперся на стіну. Його спухлі, з криваво-синіми подряпинами губи задрижали.

— Панове, — з зусиллям промовив він, — якщо ви не випустите мене звідси до завтра, по мене сюди прийде ЗЛИЙ. Завтра ЗЛИЙ розпечатає конверт з докладною адресою і описом місця, в якому я зараз перебуваю.

Рука Шаї мимоволі відпустила вилоги роздертого піджака. Зільберштейн якось комічно скривився. Обличчя Мериноса перекосилося від гніву.

— Ах, та-ак? — пробелькотів він зблідлими вустами, — так? Ну, то будь спокійний, сучий сину. Твій ЗЛИЙ завтра вже ні по кого не прийде. Перестане приходити. Цього разу… назавжди! — Раптовим рухом він відвернув голову і крикнув Крушині:

— Роберте, відчини!

Крушина підскочив до однієї із стін, крутнув ключем у лакованих білих дверях і відчинив їх: це було щось на зразок стінної шафи, — вона була не глибока, але замість підлоги на дні її чорнів якийсь отвір. Одним ривком Меринос жбурнув Дробняка в шафу, повернув ключа й сховав його до кишені. З-за лакованих дверей ще з хвилину долинало глухе шарудіння тіла, що падало вниз.

Той ресторан тепер спалений, пане голово? — спитав, заїкаючись, Зільберштейн, показуючи пальцем на підлогу.

— Що це тобі спало на думку, Льово? — широко посміхнувся Меринос; він сховав револьвер Дробняка в шухляду письмового стола і мовив з колишньою ввічливістю і самовладанням, що несхибно викликали довір'я:

— Кооператив «Торбинка» працює цілком нормально.

Капелюхи, пуловери, шкарпетки, жіноча білизна, гарненько складені шарфики і майстерно зв'язані галстуки, теніски, вивішені на нікельованих прутах, повні суконь, пальт і костюмів скляні шафи — все це тягнеться вздовж величезних, низьких залів.

Шая і швидко і вправно лавірує в густім натовпі покупців.

На трубах центрального опалення, що тягнуться вздовж фронтальної стіни, сидить п'ятеро юнаків у кольорових клітчастих сорочках; чуби в хлопців напомаджені і начесані на лоб, на обличчях вираз нудьги.

— Як справи? — запитує Шая, підходячи.

— Нудно, — говорить один з молодиків.

— Ізя пропонує зняти ось це, — додає другий, показуючи на червоний довгастий вогнегасник, що висить поруч, — щоб трохи порозганять покупців з Центрального універмагу. Ну й шалапутний цей Ізя, правда?

— Цікаво, — питає той, — скільки б вилилося з цього бачка? В такому вогнегаснику рідини, мов у добрій ямі.

— Була б зараз горілка, ніхто б не втримав мене тут, — важко зітхає четвертий з молодиків, — і гроша ні в кого з нас нема, хоч іди та працюй.

— Спокійно, хлопці, спокійно, — беззубо всміхається Шая, — тільки без паніки. До вас прийшов добрий дядечко. Тобто я. Ще сьогодні вам перепаде по кілька злотих, а завтра кожен з вас дістане у мене квиток на матч.

На обличчях юнаків з'являється радість. Шая нахиляється, всі збиваються в тісну купку, з якої чути шепелявий голос.

За хвилину він прямує до виходу. Затримується перед величезним дзеркалом на всю стіну. В дзеркалі відбиваються постаті двох юнаків у попелястих куртках; юнаки сидять на протилежній балюстраді.

— Чого чекаєте, козаки? — питає Шая, підходячи.

— Божену і Данку, — відповідає один з хлопців, зачісуючи світле волосся.

— Хочете заробити кілька злотих і квиток на завтра? — посміхається Шая.

— Звичайно, хочемо!

До хлопців підходять дві молодесенькі, дуже гарненькі дівчини в крикливо яскравих спідничках.

Шая інформує швидко і коротко, потім додає:

— Сьогодні о десятій.

— Фіфи, — звертається до дівчат той, що зачісувався, — сьогодні нам не до вас. Гайда додому. Завтра, товаришки, також не можемо, розумієте? Справи. Боля і я дістали роботу, — закінчує він, показуючи на товариша поруч.

— Будуть! — гукнув Крушина, підбігши до «Гумбера», що саме загальмував. — Будуть, пане голово! Цепурський обіцяв! Ну й намучились ми, поки знайшли все потрібне для квитків. Я з ним півдня мордувався. А як викаблучувався, коли б ви знали!

— Сідай, — сказав Меринос, відчиняючи дверцята, — поїдемо.

Крушина сів, важко зітхнув і закурив. У світлі вуличних вогнів обличчя в нього блищало. На щоках темнів заріст, галстук зсунувся набік. Темні тіні втоми лежали під очима і круг перебитого носа. Останні два дні сильно змінили вигляд Роберта Крушини. Меринос з хвилину дивився на нього.

Тобі треба, Бобусю, трохи відпочити, — порадив він.

Тепла хвиля розлилася в грудях Крушини: ці слова були для нього найкращою нагородою.

«Чи витримає? — холодно подумав Меринос, — він мені завтра буде потрібен».

Оливковий «Гумбер» загальмував біля нового корпусу на вулиці Сенкєвича. Крушина вийшов з машини, за ним — Меринос. Вони перейшли через Маршалковську і попрямували до рогу вулиці Монюшка: навколо стелилася величезна просторінь площі. Вглибині горіли яскраві лампи. Нічна зміна асфальтувала проїжджу частину вулиці біля висотного будинку, кремові панелі якого відбивали синясте вечірнє світло. Вулиця Монюшка була коротка: навколо рештків руїн скрізь височіли дощані паркани. Тут були колись корпуси великих банків, ощадних кас і благодійних товариств. Чорні, високі, масивні, вони підносили тут свої обгорілі стіни за неймовірно важкими колонадами. Не сьогодні-завтра вони мали зникнути, поступитись перед плановою відбудовою. Був це один з останніх притулків мороку й тіней серед світлого простору найбільшої площі в Європі.

Меринос штовхнув криво навішену хвіртку в паркані і ввійшов у хаос захаращеного скаллям майданчика. Нахилив руку з годинником до смуги світла, що падало з вулиці. Було десять хвилин на одинадцяту.

— Нікого немає, — занепокоївся Крушина, — невже Шая провалив усю справу?

— Мабуть, находили з того боку, — буркнув Меринос. Він показав пальнем на темну масу залізобетонного корпусу я облізлими стінами; крізь величезні порожні бетонні перекриття на цементних стовпах між високими поверхами просвічувалось синє небо; іржаві залізні рейки, стальні балки і плутанина прутів — все це переплелося у фантастичний клубок, в несамовитий хаос спустошення. Меринос відразу ж рушив через купи битої цегли до руїн, минув наїжену потрощеними балками просторінь, що була колись великим вестибюлем, і знайшов широкі, завалені цеглою сходи, що вели вниз, у підвал. Звідти долинав глухий гомін численних голосів. Меринос уповільнив крок, закурив, глибоко затягнувся і жбурнув щойно запалену сигарету вбік. Потім зійшов сходами вниз.

Величезний низький зал являв собою картину страшного спустошення. Колись мармурові стіни були тепер обвалені, обгорілі, деформовані. Проламана стеля темніла величезними дірами, з яких звисали виступи муру, порослі плетивом покручених прутів, або стирчали химерно зігнуті величезні залізні балки; в підлозі зяяли глибокі й широкі вирви, що відкривали ще нижчі перекриття спаленого брухту з трубопроводів та зруйнованих котлів. І скрізь — на виступах стін, на залізних балках і рейках, на купах цегли і обгорілого залізяччя, на порослих дикою травою звалищах руїн, серед заіржавілих прутів, на обгорілих балюстрадах сиділи люди. Хто дав їм свічки, що їх вони тримали в руках, — чи подбав про це Шая, чи люди самі додумались до цього, — Меринос не знав. Миготливі вогники свічок кидали тисячі грайливих тіней та бліків на худі й товсті, вугласті й круглі обличчя, на темне й світле, блискуче від брильянтину волосся, виділяли контури кашкетів та беретів на головах, відбивалися в нахабних, зухвалих, темних і світлих очах. Філіп Меринос відчув новий приплив оптимізму:

— Шефе, — обізвався збоку голос Шаї, — можемо починати?

Меринос відштовхнув Шаю плечем і вийшов на середину залу. Його плечистий величезний силует без обличчя, мов товстозелений чорний знак оклику, врізався в гамір приглушених голосів, і гамір почав помалу стихати. Меринос стояв нерухомо і мовчав, а коли на ньому зосередилася загальна увага, а мовчання стало гнітючим і нестерпним, він високо підніс руку, описав нею коло й вигукнув:

— Хлопці!

Було щось таке в цьому вигуку, що влучило в серця невідомих йому людей. Запала тривожна тиша, яка вбирала в себе, мов губка. Філіп Меринос відчув: кожне його слово впаде тут, як зерно в жирну родючу землю. Глуха луна підземних руїн повторювала склади: «…оп-ці… оп-ці… оп-ці!..»

— Варшавська шпано! — повторив Меринос низьким, приглушеним, але енергійним голосом. — Завтра день розплати! З п'ятдесяти тисяч людей, які завтра прийдуть на стадіон, один чоловік мусить там зостатися! Мертвим зостатися на землі! Це має бути людина, яка отруїла вам життя в цьому місті! Знаєте, про кого я говорю?

Мов зле гарчання, прокотилося в юрмі слово. Глухий гамір зростав з усіх боків. Свічки тремтіли в нетерплячих долонях.

— Тихо! — гримнув Меринос. — Тихо, бо ще когось накличете сюди. Я ще не закінчив. Завтра кожен з вас дістане квиток на матч. Це подарунок від громадянина Кудлатого.

— Хай живе Кудлатий! — розлігся піднесений п'яний крик: ще секунда, і він поширився б, мов пожежа серед складеного в одному місці хмизу, якби не Шая, що одним стрибком опинився біля необачного крикуна: він зірвав по дорозі з чиєїсь голови шапку і запхнув її в роздертий криком рот.

— Тільки без маніфестацій! — в дзвінкому голосі Мериноса забриніла нотка гіркого гумору, — ми ж у центрі міста. І хоча міліція подякує нам завтра за зроблену їй послугу, але зараз я волів би не вступати в контакт з міліцією. Правда ж, колеги?

Веселий сміх: «Так!.. Та ж певно!.. Ясно, що так!..» пролетів уздовж амфілади слухачів.

— Пам'ятайте, панове, — голос Мериноса забринів з іронічною підлесливістю, — що суспільство дивиться на вас! Ви повинні звільнити Варшаву від грізного розбійника і за це дістанете ще по квитку на найцікавіший матч сезону. Ви будете діяти згідно з законом, і в цьому ваша сила! Закон і справедливість на вашому боці, а тому кожен камінь і кожна залізяка, що їх ви схопите завтра, будуть добрі.

Рештки п’яного белькотіння і гамору, які ще долинали з віддалених рядів, раптом змовкли. Війнуло злочином, неминучим, невідстапним. Зараз тут не було нікого, хто б думав, зо ЗЛИЙ завтра зможе залишитися живим. Наказ незламної всеосяжної дисципліни узяв присутніх тут

хуліганів і грабіжників у невидимі лабета. Пульсували скроні, часто стукотіли серця, видно було, що згромаджена енергія запалу мусить знайти якийсь вихід. І враз низенький щуплий підліток, що стояв біля Шаї, блискавично вихопив праву руку з кишені, підніс її до вуст, склав два пальці, засунув їх у рот і пронизливо свиснув. З хвилину у хмарах цигаркового диму вібрував самотній протяжний свист; потім ще хтось заклав пальці в рот, і свист пере плівся з першим; за секунду балки й мури затремтіли від потужного, схвильованого посвисту багатьох людей. Меринос схилив голову, ніби актор, зворушений своїм успіхом. Тоді ж як знак пошани упала і перша пляшка з-під горілки: описала невеличку дугу й розбилася біля ніг Філіпа Мериноса. З усіх боків, мов букети квітів, почали падати пляшки, чвертки і півлітрівки; свист то вщухав,

то знов посилювався в бурхливому хвилюванні. Навколо Мериноса сріблилося дедалі більше битого скла. Він стояв серед цього скалля, мов тореадор-звитяжець на заки даній капелюхами арені, відчуваючи справжнє зворушення. Прощався із своїм світом, із своїм оточенням,

Філіп Меринос увійшов до кімнати, і Олімпія замкнула за ним двері на ключ.

— Ось квитки на літак, що відлітає в понеділок, — сказав Меринос. — Вирушаєм, Олімпіє, вранці.

Він кинув на стіл два квитки, з помітками хімічним олівцем. Обвів поглядом велику кімнату і задоволено посміхнувся: кімната мала вигляд, наче після переїзду — скрізь висунуті шухляди, розкладені чемодани, розкидане вбрання.

— Ти вже пакуєшся, — мовив Меринос, посміхаючись; він відчував зараз велику любов до Олімпії за її активність, рішучість, швидкість у здійсненні найнебезпечніших намірів. «Нарешті, є жінка по-справжньому гідна мене», подумав він з гордістю. Притягнув Олімпію до себе і міцно поцілував її у розкриті вуста, від яких пахло дорогою помадою. Сильне гнучке тіло Олімпії м'яко й слухняно пригорнулось до Мериноса. У Мериноса затремтіли ніздрі.

— Так, — поволі мовила Олімпія, — пакуюсь. Але не знаю, чи поїду з тобою.

— Як це? — Меринос застиг від подиву, — я думав, що ти вже вирішила остаточно. Зрештою, — тут в його голосі забриніли нотки такої жорстокості, що в Олімпії мороз пробіг по спині, — зрештою… — протяжно повторив Меринос, — ти багато знаєш, Олімпіє… Занадто багато, щоб відступати назад. — На його обличчі виступили червоні плями, очі зловісно забігали.

Олімпія опустилася на тапчан, в позі її був розпач,

— Філіпе, — почала вона, — слухай… Я не така вже молода. Не стане в мене сил все починати з самого початку. Тут у мене є якась власна база, я стою на власних ногах, а там, за кордоном… я буду ніщо. Я вірю в твоє кохання, це правда, але, знаєш, у житті все можливе, все може трапитись. Зостаньмося тут, я вийду за тебе заміж, незважаючи ні на що, ні на які обставини. Тільки зостаньмося тут.

— Цього не можна зробити, — сказав Меринос хрипким голосом.

— Ти ж довіряєш, віриш мені? — прошепотіла Олімпія; її гарні, повні покори очі шукали погляду Мериноса.

— Я нікому не вірю, — з зусиллям вимовив Меринос, — але ти мене не зрадиш. Я б убив і тебе й себе.

— Знаю про це, — просто і ясно відповіла Олімпія, — і не зраджу тебе. І не тому, що боюся, а тому, що ти мене по-справжньому кохаєш, а я не можу за кохання платити зрадою.

— Поїдеш, — рішуче промовив Меринос, — мусиш поїхати. Нема про що й говорити.

— Не знаю, — Олімпія похитала головою; мертве обличчя, обличчя людини з небуття, промайнуло в її уяві; Вітольд Гальський посміхався своїми ясними, насмішкуватими очима. — Зостанься сьогодні в мене, — шепнула Олімпія, встаючи і пригортаючись усім тілом до Мериноса, — я скучила за тобою. Зостанься, — несміливо повторила вона.

— Ні, — надміру голосно заперечив Меринос, — не зостанусь. Хіба завтра, як усе вже закінчиться. Надто довго я на тебе чекав, щоб твоє повернення не було повним тріумфом. Зараз, тут, — він показав рукою на розгардіяш у кімнаті, — це не умови для святкування нашого великого свята. Справжнє щастя почнеться в Копенгагені, бо не може бути справжнього щастя, коли нема спокою.

— Ти маєш рацію, — просто відповіла Олімпія.

Філіп Меринос випустив Олімпію з обіймів.

— Я йду теж пакуватися, Олімпіє, — за хвилину обізвався він таким тоном, ніби пиправдувався, — в мене була важка робота, я дуже втомився… — він замовк, але в голосі його і позі було начебто бажання поділитися чимось.

— Що ж ти робив? — Тихо спитала Олімпія, не дивлячись на нього. Вона хотіла допомогти.

— Я важко працював, — хрипко промовив Меринос, — готувався до завтрашнього дня… Мої люди — це найгірші варшавські злодійчуки, розумієш? А з ними важко працювати.

— Нема праці, яка б ганьбила людину, — із штучним гумором підхопила Олімпія, — проте всяка робота втомлює.

Вона підійшла до Мериноса і ніжно поцілувала його в лоб. Було щось материнське в цьому поцілункові, і Меринос вдячно схилився до рук Олімпії. Та в цю ж хвилину зрозумів, що мусить викинути Олімпію Шувар з голови на двадцять чотири години, якщо хоче врятувати своє життя, — тільки життя.

Льова Зільберштейн зсунув докупи два широкі крісла І поставив між них третє. Меринос кинув йому простирадло, подушку та ковдру. Льова роздягся, вмився і ліг на своє ложе. Він важко зітхав і неспокійно перевертався з боку на бік, ніяк не можучи зручно вмостити своє масивне тіло на цьому саморобному ліжку. Підклав мускулясті руки під голову, широкі груди у майці раз у раз здіймались з меланхолійним стогоном над зсунутою ковдрою.

— Пане голово, — тихо покликав Льова.

— Що таке? — флегматично спитав Меринос.

— Як ви гадаєте, вдасться нам завтра чи ні?

— Вдасться.

— А що мені робити? Як на вашу думку? Пробачте, — підвівся він на лікті, — що затуркую вам голову. Але я хотів би порадитись з вами…

— Говори, Льово, — лагідно промовив Меринос; він лежав горілиць, втупивши очі в стелю, і глибоко затягався сигаретою.

— Я думаю, пане голово, як усе це в нас вигорить і я дістану свою частку, то треба буде приземлитись поки що на пару тижнів де-небудь у Мазурах… Або на заході. У мене є там один кореш, він поможе, тим більше, що будуть гроші… — у голосі Зільберштейна забриніли мрійні нотки. — Ті кілька грошів стануть у пригоді… А коли що… якщо тут не заспокоїться, доведеться чкурнуть в Берлін, правда? Коли є кілька злотих, то все можна, правда ж, пане голово?

— Правда, — тихо відповів Меринос.

— За кордоном у мене є родичі. Не дадуть загинути, — голос Зільберштейна залунав спокійно, задоволено, — от якби тільки ці кілька злотих, ой, якби їх мати!

— Спи, Льово, — лагідно промовив Меринос, — тобі треба відпочити до завтра. Вже пізно. Добраніч!

— Добраніч, ой, добраніч! — заклопотано і невпевнено відповів Льова.

Меринос натиснув на кнопку, і апельсинове світло нічної лампочки розпливлося в мороці. Кімнату наповнила темрява й меланхолійні зітхання Льови Зільберштейна, який довго не міг заснути.

Йонаш Дробняк обережно розплющив праве око — темно. Розплющив ліве око — темно. Тоді він з розпачем заплющив обидва ока, потім розплющив. Та сама темрява, його охопив ще більший розпач, але на дні розпачу був порятунок. «Якщо я в розпачі, значить живу», з усміхом процитував він основну тезу раціоналістичної філософії. Лише тепер відчув гострий біль у потилиці, що начебто розривав кістку. Одночасно Йонаш Дробняк збагнув кілька речей, а саме: що його не висаджено в повітря, що він зараз тільки-но прийшов до пам'яті після непритомності, що не бачить нічого з дуже простої причини: саме тому, що лежить у темному приміщенні.

Обережно, з надзвичайною делікатністю, зважуючи в думці кожен міліметр руху, він вирішив перевірити кишені піджака. Помаленьку, готовий щохвилини відсмикнути назад руку, засунув її у кишеню. Обидва тюбики спокійнісінько лежали на місці. «Дивно, — подумав Дробняк, пригадуючи всі недавні насильства над своєю особою, — справді, дивно! Мене кидали на всі боки, били й штовхали, я довго падав униз, у якусь таємничу штольню, і… тюбики не вибухнули! Дивно!» Він ледве ворухнувся, болісно застогнав і сів: немилосердно боліли побиті кістки. Та, незважаючи на це, Дробняк повернувся набік і поповз: під долонями і коліньми він відчував нерівну, засмічену, не встелену дошками підлогу, на якій було повно камінців і великих грудок цементу, як це буває на незакінчених будовах. Отак він просунувся на півметра вперед: гострі камінці підлоги рвали йому штани на колінах. Нарешті, Дробняк, хитаючись, підвівся і з великим зусиллям дістав з кишені сірники. Перший вогник швидко погас, другий горів, аж поки злегка не опік пальців. Приміщення, в якому опинився Дробняк, — була низька, тісна, збита з дощок клітка, з якої зовсім не було виходу — ні дверей, ні вікон. Вгорі чорнів отвір штольні, що вела сюди з вищого поверху, з кабінету голови кооперативу «Торбинка». Падіння полегшувала та обставина, що штольня була похилою. «Як це зроблено? — замислився Дробняк, — ага!» І раптом в його уяві все прояснилося: він пригадав невідремонтований шостий поверх, під рестораном кооперативу. «Розумію, — закивав задоволено головою, — ми з'ясували становище, а тепер треба вибратись звідси». Новий сірник освітив витягнутого з кишені годинника, який уже показував десяту годину, ще інший сірник осяяв котелок, що лежав на підлозі, і парасольку біля нього. Тепле зворушення залляло Дробнякові серце, коли він побачив ці речі. «Це непогана прикмета», зрадів він, і в припливі оптимізму рвучко підніс голову вгору, та, скрикнувши: «Ой!», швидко схилив її знозу: Дробняк вдарився об якийсь виступ стіни. «В усякому разі, — подумав він, підіймаючи парасольку та надіваючи котелок на голову, — незважаючи ні на що, я не випустив з рук своїх дорогих речей». Ще раз засвітив сірника, виміряв відстань, пройшов у найдальший куток клітки, розігнався і з усього розмаху вдарив плечем в одну із стін своєї в'язниці. Дошки навіть не затремтіли, а Йонаш Дробняк, важко зітхнувши, почав розтирати забите плече.

Він присів на хвилину в кутку, потім схопився і, промовивши півголосом: «Ну що ж. Нема іншої ради. Треба ризикувати», вийняв з кишені великого носовика та складений ножик. Відпоров вузеньку смужку матерії, підійшов до найвужчої стіни клітки, став на коліна, поклав довгу смужку матерії на підлозі, вийняв з кишені тюбик, відкрутив закрутку, зірвав капсуль і, мацаючи обережно в темряві, висипав трохи пороху на гніт. Тоді обережно, зважуючи кожен порух, засвітив сірника, підніс його до ґноту, конвульсійно вхопив парасольку, притиснув до голови котелок і відскочив у протилежний куток клітки, тулячись до стіни. Кілька секунд панувала абсолютна тиша, і Йонаш Дробняк навіть вилаявся, бо йому спало на думку, що ґніт погас. Він уже зсунув котелок із спітнілого чола на потилицю, щоб почати все спочатку, коли раптом пролунав вибух, і котелок насунувся Йонашеві Дробняку на очі аж до старомодного високого гутаперчового комірця.

Йонаш Дробняк міцно вхопився за цупкі криси котелка і почав обіруч смикати його вгору, не випускаючи з правої долоні парасольки та злегка заточуючись. Таким чином, не знаючи, ясна річ, про це, він дійшов до проламаної вибухом стіни. Зробив ще один крок, і в ту ж хвилину йому пощастило стягти котелок з вух. Момент був найвідповідальніший, бо саме зараз, майже водночас, трапилося кілька дуже важливих подій: ручка парасольки, яку Дробняк конвульсійно стискав у руці, зачепилася за дощану фрамугу, і з побілілих губ Йонаша Дробняка вихопився повний жаху вигук: «Ой!», а потім, трохи нижче, почулася сердита лайка.

Виявляється, Дробняк повиснув на власній парасольці, зачепившись за надвірну стіну семиповерхової кам'яниці; під ним відкривалася шестиповерхова прірва, що закінчулася внизу ущелиною Пружної вулиці; а знизу, з вікна ятого поверху, тут же, під ногами повислого Дробняка, арливий голос віщав:

— Ось почекайте, сучі діти, підіймусь я нагору, надаю вам ляпасів! Капсулів їм уночі захотілося, пахканням бавляться, мов на великдень. Я вам дам пахкати!

Однак треба було діяти й обирати щось одне: або кликати на допомогу, покладаючись на те, що власник сварливого голосу прийде негайно ж на допомогу, або видиратися нагору самому. Вся сила волі Йонаша Дробняка напружилася в блискавичному рішенні — продовжувати боротьбу; не час було вдаватися по чиюсь допомогу. Важко дихаючи від зусиль і страху, він сперся ногами на віконний карниз п'ятого поверху і, хапаючись подряпаними пальцями за декоративні прикраси і фігури фасаду, розпочав убивчу мандрівку вгору. Ще раз пересунув парасольку, яку конвульсійно стискав у долоні, ще раз ухопився за карниз і, нарешті, опинився на понівеченім вибухом, пошарпанім на дрібні шматки вугластім порозі дерев'яної клітки, мов на гірському уступі в Татрах. Тільки тепер він затремтів від пережитої тривоги, наступила звичайна реакція розслаблення після граничного напруження нервів. За хвилину Дробняк уже спокійно дивився в прірву під собою, як безстрашний альпініст. «Хай буде благословен цей стиль в архітектурі, — побожно подумав він, — всі ці карнизи, прикраси, кам'яні фрукти, гірлянди, листя і роги достатку над вікнами! Їм я повинен дякувати за цю незабутню мандрівку по вертикальній стіні вгору».

Виявилося, що вибух дав ще й інші наслідки: шматок вирваної дошки збоку відкривав прохід у лісі риштування, балок і поперечин невідремонтованого шостого поверху. Йонаш Дробняк міцніше стиснув парасольку, поправив котелок, обтрусив штани, обсмикав акуратно піджак і рушив уперед у незнане — в лабіринт тісних проходів і закапелків.

Нарешті він добрався до вузьких поламаних дерев'яних сходів без поручнів. Сходи немилосердно рипіли, і Йонаш Дробняк відчував кожен рип так, наче йому хто повільно застромлював у серце кинджал. Ступав повільно, обережно, зважуючи кожен крок, і за кілька хвилин вже зупинився перед дверима з необструганих дощок. Натиснув на залізну клямку, двері відчинилися, пронизливо писнувши немащеними завісами. Дробняк переставив спершу одну ногу через поріг, потім другу і, нарешті, опинився в короткому темному свіжовибіленому коридорі. Тут було зовсім порожньо й тихо, і головне: підлогу встеляла досить м’яка доріжка з рогожі. Коридор повертав під прямим кутом ліворуч; на розі видко були відчинені двері до чималої ванної кімнати, де горіло світло. Тут, між ванною і газовою плитою, стояло дорожнє ліжко, на якому, важко дихаючи, спала жінка з товстим обличчям; Йонаш Дробняк зустрів її вранці на сходах, коли йшов до кооперативу «Торбинка».

— «Королева Сєкєрок», — тихенько прошепотів Дробняк.

З похідного ліжка долинало хропіння пригніченої поганим сном людини: майже порожня пляшка з-під горілки і перекинута догори дном чарка на підлозі, біля голови сплячої, пояснювали все. Дробняк знайшов у дверях ключ, старанно замкнув ванну кімнату й сховав ключа до кишені. Коридор вів до парадного виходу; Дробняк став перед дверима кабінету голови кооперативу «Торбинка» і злегка натиснув на клямку. Двері були замкнені на ключ. Дробняк швидко сягнув до задньої кишені і витяг пучок невеликих стальних дротів із зігнутими кінцями. Він зсунув котелок на потилицю, зосереджено висолопив кінчик язика і взявся до роботи.

Під котелком на жовтому лобі блищав піт; з пересохлих губів ішла кров, бо він без упину прикушував їх, але замок не поступався. Пальці Йонаша щохвилини змінювали стальну дротину, рухи цих пальців, короткі, скупі, невловимі, нагадували рухи хірурга-віртуоза. І раптом, ніби під впливом страшних заклинань, а не фізичного втручання, переможений замок дзенькнув, Дробняк з тріумфом випростався: двері відчинилися. Він увійшов до святилища кооперативу «Торбинка».

Дробняк увімкнув горішнє світло і став посередині кімнати. Повільно, старанно, не поспішаючи, оглянув усе навколо: шафи, столик, письмовий стіл, вікна, крісла, килим. Підійшов до письмового стола, відчинив шухляду й аж посміхнувся від приємної несподіванки. Там лежав його револьвер. Він поспіхом сховав його в кишеню. Ще раз обійшов кімнату, схиляючись над кожною річчю. Потім затягнув штори, замкнув двері, двічі крутнувши стальним прутиком, підібраним до замка, погасив горішнє світло, засвітив настільну лампу, повисовував шухляди і почав спокійно оглядати одну за одною. Щохвилини він витягав якийсь документ — рахунок, доручення, коносамент і акуратно складав їх на окремі купки. Працював він так понад годину. Коли всі шухляди були докладно вивчені, Йонаш Дробняк зітхнув, витер рукавом піт з-під котелка, що весь час був у нього на голові, і запалив сигарету. Глибоко затягнувся і глянув на годинника: було п'ять хвилин на першу. Він став перед етажеркою із бухгалтерськими книжками та швидкозшивачами, і ніжний усміх з'явився в нього на губах. Вправним рухом він зняв кілька товстих швидкозшивачів і книг, поклав на письмовому столі, зручно вмостився в кріслі і почав вивчати їх з величезною вправністю І знанням справи. Він щоразу брав нові книги й швидкозшивачі, читав, перевіряв, вивчав. І з того, як він, перегортаючи сторінки, водив пальцем по стовпчиках цифр, усіх цих сальдо, конто, дебетах та остачах, видко було, що він неабиякий фахівець у цій галузі. Чимраз ширша, задоволеніша посмішка з'являлася на його обличчі, немов у бухгалтера, в котрого збігаються найскладніші рахунки. Час від часу він щось занотовував у блокноті, що лежав збоку. Кожного разу, коли погляд його натрапляв на такі прості з вигляду назви як «Відділ торгівлі цеглою», «Відділ автотранспорту», «Відділ вітамінів», з вуст його зривалося вітхання й прицмокування, що було виразом великого здивування. Та от він відірвався від книг і глибоко замислився. Коли Дробняк отямився, погляд його впав на телефонний апарат, що стояв на письмовому столі. «Що це Таке? — подумав він, — перемикач? Цікаво, до якого телефону?» І справді, на телефонному апараті прикріплений був перемикач старого типу — невеличка металічна ручка, яка пересувалася вбік або вгору, тут же, за щитком для набирання номерів. Йонаш Дробняк вийшов з кабінету, заглянув ще в дві кімнати. Ніде не було телефону. «Може, в майстерні? Навпроти?» подумав він. Не без зусиль відчинив двері, що вели до майстерні, де виготовлялися гребінці, сумки та інші дрібні речі з пластмаси, оглянув докладно її широкий повний різних закапелків зал. На столі майстра він побачив апарат, але був це телефон із зовсім Іншим номером, без перемикача. Йонаш Дробняк повернувся до кабінету голови і знову заглибився в торговельні книги.

— «Магазини кооперативу «Торбинка» на вулиці Багно, номер… На подвір'ї…» — прочитав він уголос, і серце в нього забилося дужче. І знову погляд його впав на перемикач телефону. Він підвівся, поправив котелок, взяв парасольку, навів лад на письмовому столі і етажерці, погасив світло і залишив контору.

— Вулиця Багно… На подвір'ї… — півголосом повторив він.

Філіп Меринос розплющив очі і глянув на годинник: було близько сьомої. На зсунутих кріслах важко хропів Льова Зільберштейн. Меринос став, одяг халат, пішов до ванної кімнати, поголився, прийняв душ і поставив у кухні воду на чай. Робив він усе це спокійно, не поспішаючи, навіть насвистуючи. Потім дістав з шафи, вмурованої в стіну, чудовий шкіряний несесер і звільнив його від туалетних приладь; був це солідний ручний чемодан з дорогої жовтої шкіри. Меринос поставив чемодан на столі, потім струснув мускулисту руку Льови, що звисала з-під ковдри. Зільберштейн схопився, як переслідуваний кошмарами хлопчак.

— Що таке? — скрикнув він.

— Нічого, — посміхнувся Меринос, — вставай. Добридень, і до роботи.

В цю хвилину задзвонив телефон. Меринос підняв трубку.

— Це ти, Бобусю? Так, так, — широко посміхнувся він. — Приїжджай сюди, тільки зараз же… — Поклав трубку й кинув Льові, що нервово позіхав: — Квитки вже готові.

Льова пружно вискочив з-під ковдри.

За десять хвилин у дверях з'явився Роберт Крушина. Він був брудний, спітнілий, пом'ятий після безсонної ночі, але сповнений енергії.

— Пакунок з квитками я залишив в автомашині, — сказав він.

— Добре, — відповів Меринос. — Іди, Роберте, прийми душ. — Він підійшов до шафи, вийняв чисту шовкову сорочку, білизну і чисті шкарпетки. — Переодягнися, — кинув він усе це Крушині, — щоб мав людський вигляд. Сьогодні неділя.

Крушина вдячно посміхнувся.

— І такий матч, — додав Меринос.

За чверть години Крушина і Зільберштейн, стоячи, пили чай.

— Ось чемодан, — сказав Меринос, подаючи Льові жовтий шкіряний несесер, — це на гроші. Справа проста: беріть «Гумбера» і їдьте вже зараз униз, ближче до стадіону, бо потім закриють всі дороги для автотранспорту. Поставиш машину біля житлових корпусів, знаєш, Роберте, там є просвіт і в'їзд для автомашин.

— Знаю, — не замислюючись, відповів Крушина, — мені пояснювати не треба. Там порожньо й спокійно.

— Отож бо, — квапливо кинув Меринос, — там і зупинитесь. Про місце стоянки можуть знати тільки «коники» та люди з квиткового відділу. Вони приходитимуть за квитками і розноситимуть їх звідти по місту. Таким чином, будете орудувати, так би мовити, в самісінькому центрі циклону. Ясно, Льово?

— Ясно, — сказав Зільберштейн.

— Всі гроші — в цей чемодан, — ще раз нагадав Меринос. — Підрахуємо виторг увечері. Ще одне, Роберте. Поки ви там розташуєтесь, видай Шаї квитків з п'ятсот для ударної групи. І хай Шая розставить свою бражку в районі площі Гжибовського та хай не дає нікому квитків без мого дозволу. Я приїду туди. Зрозумів? Усе ясно?

— Буде зроблено, — сказав Крушина.

Ясно, — повторив Льова і взяв чемодан у руки.

Меринос провів їх до дверей.

— Пане голово, — промовив Крушина, раптом повернувшись, — а що буде з тим типом? З отим малим, що нагорі? Ну, з Дробняком?

— Нічого, — посміхнувся Меринос, — хай поки що посидить. Завтра, коли з усім закінчимо, поговоримо з ним. Може, мені вдасться щось зробити для нього. Аби тільки перестав комизитися.

Льова і Крушина збігли вниз. Меринос повернувся до кімнати і вийняв другий чемодан із схованки. Це був чорний авіаційний саквояж з дорогої блискучої шкіри, місткий і дуже легенький. Меринос вкинув у нього білизну, костюм, туалетні приладдя. Потім зняв із стіни велику картину: там заясніла стальна кришка вмурованого в стіну сейфа. Меринос відчинив сейф, вийняв купу цінних паперів і вкинув їх в чемодан. Потім приніс з комори дві літрові пляшки горілки і поклав у саквояж між одежею і білизною. Спустився вниз, поставив чемодан на заднє сидіння малого «Вандерера», зачинив дверцята і рушив до міста. Хмара куряви вдарила у вітрове скло автомашини.

На вулиці вирували смуги незаметеного пилу і сміття. Курява виїдала очі.

— Ідуть на стадіон, — сказав ЗЛИЙ, протираючи запорошені очі. Він глянув у перспективу Алей: звідусюди сунули людські потоки в одному і тому ж напрямі. Генек Шмігло зирнув на годинника.

— Зараз ще пів на десяту, — з подивом промовив він. — Сім годин чекатимуть на такому вітрі. Ну й фанатики!..

— Мусять пробиратися вже зараз, якщо хочуть сьогодні щось побачити хоча б з стоячих місць, — посміхнувся ЗЛИЙ.

— Шефе, — спитав Генек, — як бути з тією машиною? Може, побігти по неї? Це чудова машина, нова «Варшава». Той товариш мені позичить на сьогодні. Такий моторчик може ще нам знадобитись, — багатозначно закінчив він.

— Добре, — сказав ЗЛИЙ, — побіжи візьми машину, потім спустишся вниз і зупинишся он там, міні житлових корпусів, на Пшемисловій. Знаєш, там є такі просвіти з вулиці. Тихо й спокійно, і до стадіону звідти близько. Забери і Компота і Калодонта. Разом підемо на матч.

— Хлопці, — звернувся Зільберштейн до юнаків у насунутих на очі кашкетах в брамі облізлої кам'яниці на Мокотовській вулиці, — тут по п'ятдесят штук. Зараз можете продавати… — він глянув на годинник: було близько десятої, — по сто злотих за штуку. Через годину чекатиму вас на площі Спасителя, біля костьолу. Хто продасть свою порцію, прийде по нову. Квитків вистачить, не варто скупитись і обмежувати покупців, треба діяти. І працювати поки що подалі від шляхів що ведуть на стадіон. Там зараз розташовуються кордони міліції і війська. Лише останній удар зробимо біля стадіону. Ще одне: наша база он там між корпусів на Пшемисловій, недалечко від стадіону. У спокійній затишній вулочці, знаєте де?

— Чого б то не знати, — сказав хтось, — ми вже працювали там із Морицом.

— Добре, — кивнув Зільберштейн, — а рухома наша база он, — додав він, вихиляючись із брами і показуючи на оливкового «Гумбера», що стояв біля тротуару. Курява вдарила їм просто в очі, і вони довго протирали їх рукавами.

— Мацєяк, — сказав поручик Дзярський, — ми нічого не маємо спільного з організацією цього матчу. І тому підемо собі на стадіон утрьох, з Клюсінським, як глядачі, гаразд?

— З великою охотою, пане поручику, — посміхнувся Мацєяк, — одягнемось по-цивільному, так?

— Очевидно, — мовив Дзярський, — чого нам іти в службовому? Отже, — він глянув на годинник: було пів на одинадцяту, — зараз піду трохи підживлюся. Давайте о п'ятій зустрінемось тут, в канцелярії. Візьмемо «Сітроена» і якраз встигнемо. Тільки ця погода, — замислився він, підходячи до вікна, — може зіпсувати весь матч, правда?

Не доходячи до брами, Філіп Меринос зустрів Шаю.

— Пане голово, — сказав Шая, затуляючи рота піднятим коміром піджака. — Зі мною тут люди. Що з ними робити?

— Скільки їх? — спитав Меринос.

— Багато, — беззубо посміхнувся Шая, — і раз у раз надходять нові.

— Квитки одержав від Крушини?

— Одержав.

— То дай першій сотні квитки, хай крутяться поблизу Алей і Пєнкної та хай зчиняють гармидер. Хлопцям краще буде працювати в такому сум'ятті, розумієш?

— Розумію, — фамільярно всміхнувся Шая, — у вас, пане голово, черепок таки варить, — додав він з щирим здивуванням.

— Через годину, — сказав Меринос, — пустиш ще двісті чоловік, а решта, скільки б їх не було, хай зачекає і піде зі мною на останній штурм. Ти, Шаю, мусиш стояти насторожі і не рушати з місця. — Він показав рукою на вбиральню віддалік на площі Гжибовського. — Ти поїдеш разом зі мною.

Гаразд, — кивнув Шая.

Меринос увійшов у браму.

Шая попрямував до румовищ за костьолом Всіх Святих: на стосах цегли і купах руїн, навалених бульдозерами, сиділи хлопці у кашкетах, беретах, тикових куртках, картатих сорочках.

— Хлопці, — вигукнув Шая, і його вмить оточила ціла юрба чекаючих. — Зараз піде перша група, — гукав далі Шая, виймаючи з кишені жмут квитків і слинячи пальці. Цілий ліс рук жадібно простягся до нього. — Спокійно, колеги, спокійно, — посміхнувся Шая з якимсь слизьким лукавством. — Ви потрапили в пункт продажу найдешевших квитків і підете на найцікавіший матч сезону, проте, коли б я вам дав їх зовсім безкоштовно, це б вас розбестило. Платіть п'ять злотих за штуку.

З усіх боків простяглися до Шаї п'ятизлотні папірці і зашелестіли в тремтячих пальцях від повіву вітру.

Філіп Меринос зійшов нагору і відімкнув контору. Йому відразу ж впало в око, що ванна кімната замкнена. «Невже Анеля ще спить? — подумав він. — Не може бути!» Він відчинив двері у свій кабінет. Кабінет мав такий самий вигляд, як і вчора ввечері, коли Меринос його залишав. «Все одно, — рішуче подумав він, — так чи інакше, це треба зробити. Хвилина слабодухості може коштувати надто багато». Він вийшов з кабінету, пройшов по коридору, звернув убік, відчинив двері з неструганих дощок у кінці коридора і спустився по вузьких, рипучих поламаних дерев'яних сходах униз. Нарешті добрався він до щільно оббитої дерев'яними щитами комірчини, прибудованої з зовнішнього боку кам'яниці. Зупинився, сягнув до задньої кишені штанів і вийняв великий револьвер, що синясто блиснув чорним дулом. Меринос упевненим рухом відчинив старанно замасковані в стіні прибудови дверцята. Потік денного світла пробивався до похмурого тісного приміщення. Меринос зблід. Очі його зловісно розбіглися: комірчина була порожня. На стіні, що виходила на вулицю, яснів великий отвір.

— Невже втік по ринвах? — прошепотів він нарешті зблідлими губами. — Оце так козак! Як він просадив таку дірку? — Меринос не міг відірвати погляду від дивної дірки в стіні. За хвилину, однак, опам'ятався, сховав револьвер, побіг назад нагору і вскочив до кабінету. Ще раз усе окинув допитливим, пильним поглядом. Саме з коридора, з ванної кімнати залунав страшний, приглушений замкненими дверима крик:

— Відчиніть! Відчиніть! — волала Анеля.

Меринос скочив був до ванної кімнати, проте затримався напівдорозі; наче вражений блискавичною думкою, він підбіг до письмового стола й висунув шухляду. Револьвер Йонаша Дробняка зник. Філіп Меринос вискочив у коридор, але знову повернувся, спустив перемикач на телезнному апараті і вибіг знову.

— Відчини! Філіпе! Відчини, голово! — благала Анеля божевільним голосом. — Владеку! Падлюко, відчини! Я нічого не скажу… Не скажу, що драпаєш, що летиш літаку у Щецін! Владеку, вір мені… Я кохаю тебе! Я теж чкурну! Я теж хочу врятуватись! Не дай мені загинути…

Філіп Меринос криво посміхнувся, витер долонею лоба вийшов з приміщення кооперативу «Торбинка» без жодного слова, старанно замкнувши за собою на ключ двері, що вели на сходи.

— Sicher1 є sicher… — півголосом прошепотів він, потім ілюнув на поріг. Цим закривав за собою вславлений розділ свого життя і забобонно просив у темних сил, що опікувалися ним, дальшої ласки.

Меринос швидко збіг по сходах, вискочив з брами і сів у «Вандерер». Його охопило дивне відчуття, ніби він потрапив у пастку, хоча в цю хвилину й не було жодного приводу для паніки. «Де тепер та воша в котелку? — гарячково снувало в його мозку, — коли б він потрапив мені до рук!» Меринос люто заскреготів зубами і несамовито сиснув свої волосаті м'ясисті руки на кермі. Завів мотор, проїхав кілька десятків метрів Пружною в бік Маршалковської і звернув праворуч, у зовсім зруйновану вулицю Зєльну. Автомашина загойдалася на вибоїнах нещодавно прибраних руїн і зупинилась біля підніжжя згорілої башти Цедегрену — колишньої центральної телефонної станції. Меринос вийшов з машини, взяв чорний чемодан з дорогої шкіри і рушив манівцями через румовища та будівельні майданчики. За хвилину із тильної сторони зайшов на подвір'я складів, розташованих на вулиці Багно. Тут було повно старого металолому, по кутках валялися якісь поржавілі уламки залізних ліжок; серед мотків непотрібного, запліснявілого кабеля у мертвій тиші смітника долежували свій вік на уламках крил рештки старих кузовів автомашин. Курний вихор кружляв серед цього звалища, огортаючи все навколо хмарами іржавого пилу. Меринос озирнувся на всі боки, ховаючи обличчя від куряви, що запорошувала очі; якби не вітер, тут було б зовсім мертво і тихо. Нарешті він підійшов до будки із старих темних дощок, зняв висячий замок і зник за брудними дверима з написом: «Кооператив «Торбинка». Склади».

В червоно-бронзовому від іржі кузові прастарого «Форда», що, мов купа старого брухту, валявся без коліс, навпроти входу до складів, хтось тихо хихикав. Чиїсь чорні бистрі очі з почервонілими від безсоння повіками переможно сяйнули, і чийсь гугнявий голос з великим задоволенням прошепотів:

— Мусив прийти! Не міг не прийти!

Філіп Меринос спустився вниз, пройшов першим підвальним приміщенням і поштовхом повернув стіну. Кинув чемодан на ліжко, вийняв з нього два літри горілки, штурхнув ногою двері перегородки.

— Кудлатий! — крикнув він. — Ось тобі подарунок, покидьку.

У кутку, в смердючому барлозі, зашурхотів солом'яний сінник. Меринос кинув горілку в цей барліг, звідки почулося хрипке радісне белькотіння, і зачинив за собою двері перегородки на засув, а потім почав поратись біля підвального муру, обіч ліжка. За кілька хвилин вискочив якийсь кілочок, випала цеглина, і Меринос відкрив у мурі схованку. Відчинив чемодан, що лежав на ліжку, і почав цілими пригорщами вкидати в нього стовпчики золотих монет, пачки зеленавих доларів, мішечки з золотими коронками, ювелірні вироби. Потім замкнув чемодан, засунув його під ліжко, вийшов крізь щілину у відхиленій стіні, яку відразу ж старанно закрив, піднявся нагору, замкнув замок на дверях старої будки, ще раз озирнувся навколо й побіг до малого «Вандерера». Завів мотор, але не рушив з місця. «Де зараз ота чорна блощиця, отой Дробняк?» гарячково розмірковував він. Невеличка темна постать у котелку ставала для Мериноса привидом, він відчував її біля себе, мов гнилий, неприємний запах. Нарешті, Меринос таки виїхав на вулицю.

З кузова старого «Форда» вилізла невеличка темна постать в котелку; Йонаш Дробняк широко потягнувся, розправляючи кістки.

— А-а-а-у-у! — голосно позіхнув він. Зирнув на годинник: була за п'ять дванадцята. «Майже десять годин просидів я в цій коробці», подумав він, глянувши на іржавілий «Форд» з гіркою огидою. Протер кулаками запорошені очі. «Чемодан залишив унизу, — пригадав ві!н, — чудовий, видно, авіаційний».

Глибоко зітхнувши, йонаш Дробняк підійшов до дверей, на яких висів замок, вийняв з кишені пучок стальних дротів, глянув навколо і задоволено посміхнувся. Він радів з отієї куряви, що створювала круг нього брудну заслону. Замок відімкнувся відразу.

В лікарні, як завжди в неділю, було повно відвідувачів.

— Щиро перепрошаю, — промовила гарна, вишукано одягнена пані, затримуючи низьку, присадкувату, повновиду медсестру, — ви пізнаєте мене?

— Пізнаю, — посміхнулась сестра Леокадія, — пані відвідувала доктора Гальського.

— Так, — з удаваним посміхом відповіла Олімпія, — я хотіла довідатись про нього. Що з ним трапилось?

— Нічого, — чемно повідомила сестра Леокадія, — учора він телефонував до нас, Каже, в нього була якась пильна справа, котру треба було негайно владнати. Тому він і змушений був несподівано залишити лікарню. Почуває себе вже краще і дуже дякує за піклування.

— Оце й усе? — спитала Олімпія, посміхаючись з підкреслено байдужою поблажливістю, на яку може спромогтися людина в ту хвилину, як вона власноручно розвіює свої найсолодші мрії та найсвітліші надії.

— Оце й усе, — сказала медсестра і додала: — Пробачте, але я поспішаю на перев'язку.

Олімпія Шувар вийшла на вулицю. Вітер здіймав куряву аж на висоту телеграфних стовпів, шарпав трамвайні проводи, віяв уздовж стін. Ніде не було видко таксі. Нахиляючи голову і затуляючи запорошені очі, Олімпія дійшла додому пішки: чудова літня сукенка мала такий вигляд, ніби хто посипав її піском. У великій кімнаті панував ще більший розгардіяш, ніж учора: чемодани стояли відчинені серед порозкиданої одежі, взуття, білизни. Шухляд у шафах ніхто не позасовував назад. Олімпія кинулась на неприбрану після ночі постіль, зарилась обличчям у подушку. Але через хвилину перевернулася горілиць і промовила голосно, сама до себе:

— Олімпіє, ти нікуди не поїдеш! Це безглуздя! Ось поміркуй спокійно і розсудливо. Нема чого тобі там шукати. — І раптом, мабуть, уже всоте за цю добу, розплакалась.

Сердито кусаючи мокру хустинку, вона крізь сльози приказувала: — Залишитись у тому самому місті, де він!.. Ходити по тих самих вулицях, по яких він щоденно ходить з нею? А там… нове життя… Хоча й з Філіпом, але нове, інше… — Але за хвилину сльози в неї висохли так само швидко, як і з'явились. — Ні, — промовила Олімпія рішуче й голосно, — досить цих сентиментів! Мабуть, я вже старію. Не поїду! Як є, так є, але, хвалити бога, з голоду тут не вмираю. Ніхто не діжде, щоб якийсь гарненький блондин мав знищити мені все те, що я здобула довголітньою тяжкою працею… — Вона встала, почала виймати з чемоданів вбрання і вішати його в шафу.

Філіп Меринос поставив «Вандерера» на розі вулиці Розбрат і Гурношльонської. Старанно замкнув його і рушив у напрямі Лазєнковської. Тут, унизу, нижче від камінного бар'єра, ніби менше докучала курява. На розі Пшемислової Меринос звернув у прохід поміж будинками; тут уздовж густих живоплотів, між залізними сітками огорож, які відокремлювали довгі подвір'я, тягнулися асфальтні алейки. В одній з алейок стояв оливковий «Гумбер» передніми колесами до вулиці. Меринос тихо підійшов до Крушини, що спокійно собі курив у машині.

— Ах ти ж йолоп!

Крушина схопився з сидіння, злякано обернувся.

— Як ти поставив машину? — вичитував йому Меринос. — Поверни її зараз же вітровим склом до подвір'я, баране! Хіба не бачиш, дурню, що це прохідна, і коли що — ти чкурнеш через подвір'я на Фабричну, замість того, щоб крутитися в цьому проході.

— Я зараз заверну, пане голово, — пробурмотів Крушина, натискаючи на стартер.

Меринос сів у машину; позаду сидів Льова Зільберштейн з жовтим чемоданом на колінах, на підлозі автомобіля лежала щойно розкрита пачка з фальшивими квитками.

— Ну, як іде справа, Льово? — спитав Меринос.

Зільберштейн мовчки відкрив чемодан: він був до половини наповнений напханими туди банкнотами по сто, по п'ятдесят злотих.

— Вже близько трьох тисяч штук продано, — сказав Льова; очі в нього були каламутні від утоми.

— Братва ходить, мов по шнурку, — обізвався Крушина, виключаючи мотор; «Гумбер» стояв, повернутий передком до подвір'я.

— Пане голово, — сказав Зільберштейн, — ви уявляєте собі, який буде розгардіяш на стадіоні, на трибунах?

— Уявляю, — промовив із злісною посмішкою Меринос, — я зараз піду туди. Наближається кульмінаційний момент цієї забави. — Він виліз з машини і додав, зачиняючи дверцята: — Я підійду по тебе, Роберте, через годину. Підеш зі мною на стадіон.

— Чудово, пане голово, — посміхнувся Крушина. Меринос пішов, а до автомашини підійшло троє юнаків у куртках.

— Ось гроші за ту порцію, пане начальнику, — сказав один з них, подаючи у віконце Зільберштейнові жмут пом'ятих банкнотів, — і дайте ще. Штук з двісті.

— Добре, Бурасеку, — кивнув Зільберштейн і глянув на годинник. Було близько третьої. — Тепер можете продавати кожен квиток по п'ятдесят злотих, — наказав Льова, — якщо вимантачите більше — буде ваше, але ціна, за яку можна збувати, — п'ятдесят злотих. А скільки тобі, Ваню? — ввернувся він до другого.

— Штук з триста, — відповів той, задоволено спльовуючи. Робота — любо дивитись, кажу вам, пане Крушино: скільки живу — не бачив ще такої штовханини біля стадіону.

Зільберштейн відкрив чемодан і вкинув туди новий жмут грошей.

Здалеку обминаючи ряди міліції, синя «Варшава» проїхала Мєлєцькою до Черняковської, промчала по Черняковській до Пшемислової, в'їхала в одну з алейок, обгороджену живоплотом, і, нарешті, сховавшись від очей прохожих, зупинилась у вузенькому проході між огорожами. Генек Шмігло заглушив мотор, замкнув машину і рушив до вулиці Розбрат. В пасажі він минув трьох юнаків у куртках, що стояли, засунувши руки в кишені.

— Може, вам потрібен квиточок, трибунка? Дешево, — обізвався до нього один з них, але Генек заперечливо хитнув головою. Він не міг стримати посмішки.

— Що, сезон?

— Саме сезоник, — нахабно посміхнувся Бурас, — і непоганий. Треба кілька злотих заробити, скористатися з нагоди.

«Як тут упіймати того Фредека?» замислився Генек і звернув праворуч, на Гурношльонську. Пройти туди було не так просто: струмочки людей переходили в широкі потоки навіть на цих бічних вулицях. Іти проти течії було дуже важко.

— Евгеніушу!

Підвівши голову, він побачив перед собою одягненого в білий кітель чоловіка: людські потоки омивали його, немов білу скелю, коли він зупинився, щоб привітати Генека.

— Фредек! — вигукнув Шмігло з докором, — і не впізнати тебе. Що ти зробив з собою?

— Цить! — промовив Фридерик Компот голосним шепотом, — Цссс! Я переодягся, щоб мене важко було впізнати. Так буде краще. Шерлок Холмс завжди так робив, коли йшов на бій із бандюгами. Одного разу навіть переодягся в столітню бабу…

— Гаразд, гаразд, — занервував Генек, — кінчай цю дурну розмову, дай морозива і йди вниз, а я подамся до шефа. Крутися біля кас, ми там знайдемо тебе. Цікаво, що скаже шеф на цю зміну… — додав він, показуючи на нове вбрання Компота.

«Морозиво-Тірітомба», — з захопленням прочитав він напис на шапці Компота і, взявши з його рук шоколадне ескімо на палочці, підніс до рота. — Чудово, Фредеку, — раптом з ентузіазмом вигукнув він. — Даси мені трохи для дітей!

— От бачиш, — зрадів Компот.

— По чому морозиво? — спитала якась пані, зупиняючись біля Компота; ще кілька людей підійшло слідом за нею.

— Не зараз, — промовив Компот і хутко зачинив скриньку, — я почну продавати лише на стадіоні…

— Не витримаю, — заявив Антоній Пайонк, заходячи в кімнату, — піду на матч.

— Нікуди ви не підете, — заперечив Гальський, що лежав на канапі. — Вони, певно, вас шукають по всьому місту. Ще де-небудь стрінуть, і нещастя готове.

— Звичайно, — зауважила Марта, сидячи біля столу. — Доведеться тут перечекати.

— Може, чайку? — шанобливо запропонувала старенька Гелена Ліпінська; вона не розуміла, що тут діється, але знала, що в пана Калодонта гості і треба про них подбати.

— Ходімо поставимо чайку, — сказав Пайонк багатозначно і вийшов разом з Геленою Ліпінською на кухню.

— Мабуть-таки піду на матч, — раптом підвівся Гальський з канапи; була це величезна, оббита темнозеленим н іншим канапа, в стилі епохи Молодої Польщі.

— Нікуди ти не підеш, — кинула Марта; вона підвелась з-за столу і сіла на канапі. — Ти ще слабий для таких прогулянок.

— Ти так думаєш? — докірливо мовив Гальський. — Кажу тобі. — В його голосі забриніло нетерпіння.

— Знов починаєш? — посварилася на нього Марта.

— Такий матч буває один раз на десять років, зрозумій, — занервувався Гальський. — Аргументи до тебе не доходить.

Марта схилилась над ним.

— Поцілуй мене, — наказала вона.

Гальський взяв голову Марти в долоні і нахилив до свого обличчя, мов стиглий плід з гілки.

— Ну от бачиш, — сказав він після деякої паузи, відриваючи вуста від її вуст, — я вже не такий і слабий.

Але він вже не говорив, що хоче піти на матч.

— Я гадаю, що треба йти, — сказав ЗЛИЙ. Калодонт вийшов з кіоска і замкнув двері на ключ.

Вулиця Вєйська здавалась досить людною. Людський потік густішав з кожною хвилиною. Юрми людей йшли і йшли по тротуарах і проїжджою частиною вулиці.

ЗЛИЙ, Калодонт і Шмігло влилися в людський потік.

Пасажі сейму перегороджені рядами війська, а тому треба було йти Вєйською аж до Пєнкної. Широкі зруйновані квартали біля виходу вулиці Матейка були забиті людьми. Вітер тут дошкуляв дужче, ніж на вулицях, закритих мурами.

— Я уявляю собі, як пісок ріже очі тим, що стоять зранку, і тим, що чекають, поки відчиняться ворота стадіону, — сказав ЗЛИЙ.

— Що там таке? — нервував Калодонт, витягаючи шию в бік Пєнкної. — Затор чи що? Вже зараз?

І справді, посуватись вперед було дуже важко, юрба стішала.

— Кому, кому? — тут і там лунало в натовпі. — Ліва верхня трибунка за п'ятдесят. Ліва нижня трибунка… всього п’ятдесят злотих. Кому? Кому?

— Я відчуваю, що тут якийсь номер, — прошепотів Генек ЗЛОМУ на вухо. — Якась велика афера з квитками. Крім тієї, на яку ми позавчора наткнулися.

Вони дійшли, нарешті, до першого кордону. Вулиця була перегороджена товстими вірьовками, прив'язаними до дерев; вздовж неї розташувались шеренги військових. Спітнілі міліціонери в мундирах з розстебнутими комірцями кількома рядами перетинали вулицю, щільно закриваючи прохід; обличчя в них були мокрі й запорошені, вони ледве стримували натиск юрби. Величезна людська маса, що сунула Пєнкною з боку Алей, відкинула ЗЛОГО і його товаришів назад, відокремила їх від кордону рухомим затором.

— Кому?.. Кому?.. Трибунка… Вхідна… Кому?.. — дедалі частіше чути було в юрбі. Біля муру Уяздовського парку юрба порідшала; тут зупинилися ті, що продавали квитки. Рухливі юнаки з очима, в яких пломеніли жадібні вогники, жваво кидалися праворуч і ліворуч.

На Лазєнковській юрба знову зливалась у великий, тісний потік; ще ширший кордон міліції і військових перегороджував прохід. ЗЛИЙ втиснувся в юрбу, тягнучи за собою й Шмігла, який в останню хвилину вхопив за руку Калодонта. Юрба нарікала на міліцію, що перегородила прохід.

— Стоять, мов кадети перед школою медсестер! — вигукнув якийсь нервовий худорлявий пан. — Потім не проб'єшся на своє місце.

— Ну й штовхаєтесь ви, — протестувала якась надто вже елегантно одягнена пані. — Її коротенький, задертий вгору носик і пискливий голосок свідчили, що вона належить до жінок аж надто самостійних. — Ну й штовхаєтесь ви! Чого ви штовхаєтесь?

— Бо люблю… — флегматично відповів кремезний чоловік. — Бо люблю штовхатись. Подобається мені ця робота.

ЗЛИЙ, вимахуючи квитком, швидко пробрався крізь прохід і потяг за собою Шмігла; Юліуш Калодонт втратив бадьорість: він був дуже втомлений.

— Сама насолода, — важко дихав він, витягуючи з чесучевого піджака нитки після відірваних у юрбі ґудзиків, — міжнародний матч! Спортивна прогулянка!

Тимчасом міліція і військові раптовою атакою утворили в юрбі прохід, у який, шалено сигналячи, в'їхав величезний автобус; з вікон його виглядали чорні чуприни й вишневі футболки усміхнених угорських хлопців. З усіх боків чути було вітальні вигуки; а другий автобус, у якому їхала польська команда, був зустрінутий оглушливим виттям і радісним свистом. ЗЛИЙ, Шмігло і Калодонт, яких ніс уперед могутній приплив юрби, наближалися до воріт стадіону.

— Я ось! — вигукнув Шая, виринувши з юрми біля Мериноса.

— Гаразд, — сказав Меринос, кинувши недокурок, — а де «гвардія»?

— Вся зі мною, — мовив Шая, непомітним рухом голови, показуючи на постаті серед юрби.

— Гаразд. — повторив Меринос. — май на увазі, Шаю, я йду перший з Крушиною, а ти з «гвардією» — за нами. Ось тобі справжні квитки, а підроблені викинь, щоб не було речових доказів. — Він подав Шаї кільканадцять квитків. — А як щось трапиться, то бити камінням, кастетами, чим хто може. Зрозуміло?

— Ясно, — беззубо посміхнувся Шая, — відразу ж за вами йтиме Олек Джокей, найкращий мій підколювач. З ножем, гаразд? Можна?

— Можна, — дозволив Меринос, кривлячи губи в страшній посмішці, — сьогодні все можна.

Потім попрямував у вуличку, підійшов до оливкового «Гумбера» і дав останні розпорядження.

Льово, — наказав він, — відкрий чемодан!

Зільберштейн відкрив: банкноти по сто злотих посипались на підлогу автомашини.

— Непогано, — холодно промовив Меринос, — з тисяч п’ятнадцять квитків, мабуть, розійшлося?

— Трохи менше, — сказав Льова. Погляд у нього був дуже втомлений, губи порепалися, наче від лихоманки.

— Але близько мільйона виторгували чи ні? — спитав Меринос, ховаючи в кишені тремтячі руки.

— Щось близько цього… — пробелькотів Льова.

— Чемодан — під заднє сидіння, — коротко наказав Меринос, — і чекай тут на мене! Буду за півгодини. Роберте, за мною!

Крушина виліз з машини, потягнувся, аж захрустіли суглоби, поправив галстук і всміхнувся з відданістю вірного паладина, щасливого з присутності свого пана.

— Ну, пане голово, — сказав, — бажаю успіху.

Меринос і Крушина вийшли з проїзду.

— Яцеку, Стасеку!.. — стиха свиснув Шая, — за мною! Олеку! За цими панами, — він показав на широкі плечі Мериноса.

Непомітна кольчуга з рухливих гнучких постатей розтягнулася в юрбі навколо нього.

Меринос і Крушина пройшли крізь кордон міліції на розі Лазєнковської і вплелися в розгойданий людський потік на головній магістралі, що вела до стадіону. Великий масив бетонних трибун, що відсвічував рядом зеленавих віконечок, простягався над стадіоном. З-за трибун долинав вулканічний грім неосяжної юрби, що пробивалася на стадіон, оглушливий гуркіт, ніби десь під землею переверталися якісь гігантські циклопи.

Поручик Міхал Дзярський підвівся з-за письмового столу і потягнувся. Хтось постукав у двері. Увійшов Мацєяк, а за ним Клюсінський.

— Ну, ходім, — сказав Дзярський, — вже час.

В цю хвилину раптом відчинилися двері; не постукавши, в кабінет вскочив високий щуплий капітан міліції з суворим обличчям, якого не зм'якшували навіть вусики.

— Товаришу Дзярський! — крикнув він, — ви знаєте, що робиться?

— Ні,— спокійно відповів Дзярський, — а хіба що?

— Якась колосальна афера з квитками! Продано на кільканадцять тисяч квитків більше, ніж треба; мабуть, фальшивих! На стадіоні щось страшне!

— Цього й треба було сподіватися, — флегматично відповів Дзярський.

— Треба! Треба! — скипів капітан, — то чого ж ви не запобігли цьому?! Що тепер буде?

— Пробачте, — посміхнувся Дзярський, — але це не моя справа вдаватися до запобіжних заходів. Це справа кримінального й слідчого відділу. А вони не люблять, коли я втручаюся в їхні справи. Я вчора попереджав їх, може щось трапитись. Віддав їм украдені в ЦРПС квитки, подав свої висновки й спостереження. Мені ввічливо дали зрозуміти, щоб я не втручався; що одна річ — хуліганські історії, з якими я маю справу, а зовсім інша — їхня наукова робота; що мої справи, мовляв, мало чого варті, а їхні — важливі. Отже, я тепер не втручаюсь.

І що ж тепер буде? — бідкався капітан.

— Мацєяк! — різко кинув Дзярський, — ми не підемо на матч. Підняти на ноги караульну роту!

На обличчі Мацєяка відбилося розчарування.

— Що, ми не поїдемо на матч?

— Поки що ні, — промовив Дзярський. — Клюсінський, ідійдіть-но сюди, щось скажу.

Клюсінський глянув у вікно, що означало — він пильно дивиться в обличчя свого начальника, і став уважно слухати.

— Он стоїть Компот… — Генек показав пальцем на велику білу постать: Компот стояв у ніші біля замкнених кас; висока огорожа з міцних залізних штахетів, що тягнулася тут увігнутим півколом, утворювала широкий майданчик перед головним входом на стадіон.

Генек Шмігло гукнув:

— Фредек!

І Компот рушив, без особливих зусиль пробиваючи собі шлях. Саме в цей момент ЗЛИЙ обернувся; водночас обернуися й високий плечистий чоловік, що стояв на відстані двох метрів спиною до нього.

Якусь частку секунди вони міряли один одного поглядом.

Очі ЗЛОГО а сірих і ясних стали страхітливо-білі, ніби зникли з них райдужні оболонки. Обличчя високого чоловіка потемніло, налилося кров'ю.

— Новак! — хрипко видушив з себе Філіп Меринос.

— Бухович! — прошипів ЗЛИЙ крізь вузькі смужки ідих вуст.

Наступної секунди погляди їх переплелися з дикою, не згаслою за довгі роки ненавистю. Очі Філіпа Мериноса розбіглися, мов охоплене смертельною панікою військо; його охопила хвиля розпачливої тривоги. Філіп Меринос в житті не боявся нічого — ні поразки, ні смерті, але він злякався цих очей: такий страх сильніший від поразки і смерті. Меринос почав відступати.

ЗЛИЙ ступив уперед один крок, хисткий і невпевнений, наче до здійснення найсвятіших мрій.

Роберт Крушина перший помітив, що діється. Несподівано він обернувся і, майже без усякого приводу, почав:

— Пане голово… — Але тут зрозумів, хто перед ним. Він крикнув, не гукнув нікого. Мовчки, блискавично рвонувя вперед просто на ЗЛОГО. В цю мить Меринос повернувся і скочив до проїжджої частини вулиці, а Шая пронизливо гукнув:

— Хлопці! Готуйсь!

Шмігло опинився між Шаєю і ЗЛИМ, Компот метнувся вперед, Калодонт щосили стиснув ціпка і вдарив ним по голові зовсім невинну людину, а потім Олека Джокея; той обернувся і так зловісно заскреготав зубами, що мужній дідок злякався і став, мов укопаний. А людський натовп, підсилений новими прибулими, заповнив майданчик перед стадіоном.

«О, видно, сильний хлопець!» промайнуло в голові у ЗЛОГО після першого ж удару. Він одразу вгадав у Крушині такого митця, з яким не зустрічався вже багато років. М'яким рухом тіла він все-таки ухилявся від його коротких, але страшних ударів; за секунду густа юрба, що паралізувала всі рухи, перешкодила дальшій боротьбі. Але це стосувалось тільки Крушини. А яким дивом пекельний удар ЗЛОГО, без особливого розмаху, так влучив у живіт Крушині, що тому й дух перехопило, цього не описати. Роберт розм'як, повис у повітрі на безвладних, ніби ганчір'яних ногах, але не впав, підтримуваний тиском юрби; його бліде, скривлене обличчя, здавалося, придуркувато всміхалося, і ніхто поруч, мабуть, і не думав, що підтримує знепритомнілу людину. Коли новий потік людей проштовхнувся крізь ворота, тіснява на хвилину зменшилась, і безвладне тіло Крушини звалилось на землю, шурхнувши обличчям по гальці перед входом на стадіон.

— Чоловік зомлів! Поможіть! — залунали крики, і юрба зімкнулась над переможеним Крушиною. Водночас знявся лемент за кілька кроків далі, де могутній продавець морозива в білому кітелі звивався, оточений кільканадцятьма гнучкими й рухливими постатями в кашкетах і беретах; біля нього, важко дихаючи, працював сивоволосий старець, направо й наліво роздаючи замашні удари ціпком, якого він тримав обіруч, мов меч. Продавець морозива своєю бляшаною скринькою гатив по головах, що клубочилися десь нижче його плечей, гатив так, що дзвінке слово «Тірі-томба», намальоване на скриньці, мигтіло, мов заклик до бою…

…Меринос пробивався крізь натовп. Нарешті, він добрався до руїн костьолу. Вискочив на обліплені дітьми сходи й побіг між руїн у напрямі вулиці Розбрат.

«Оце його занапастило!» подумав собі ЗЛИЙ, що саме помітив його і, мов вугор, вислизнув на край вулиці. За ним, важко дихаючи, працював плечима в юрбі Генек Шмігло.

В цю хвилину Шая, що розпачливо озирався навколо, помітив високу постать Мериноса збоку, вже біля костьолу.

— Олек Джокей! Яцек! Стасек! За мною! — гукнув він, але ніхто не прибіг на його поклик.

Юрба поглинала кожне зусилля, кожну спробу організованої дії. Ще коротку хвилю тривала боротьба в Шаїній Душі; він засунув руку до кишені куртки: в кишені повно було грошей. «Про решту мого заробітку довідаюся завтра», вирішив він, зітхнувши, потім зупинився, зм'як, перестав боротися з юрбою. За хвилину течія понесла його до воріт стадіону; Шая навіть і не пробував змінювати напрям руху. Тільки, пропливаючи біля того місця, звідки долинали крики та де здоровенний продавець морозива гатим направо й наліво своєю скринькою, Шая непомітно звернув, обминаючи місце бійки.

— Що там таке? — спитав він чоловіка, який проштовхувався слідом за ним.

— Штурхають один одного, — байдуже промовив той, насилу витягаючи широкі, вже надірвані борти свого плаща з страшного преса, в який він потрапив. — Холера їх знає, за що. Як завжди в такій тісняві.

Шая вийняв з кишені справжній квиток.

— Ну й скандал з цим матчем! — крикнув він. — Що за організація, псякрев!

Доосягнувши воріт стадіону, він накинувся па охоронців порядку, що мало не падали від утоми:

— Ви, громадяни, повинні відповідати за цей скандал! Люди з квитками не можуть пройти! Що тут робиться?

…Меринос вибрався до руїн на розі Лазєнковської і Розбрату й побіг, спотикаючись об купи розкиданої цегли. Озирнувся назад, але не помітив погоні. Серце в нього підкочувалось до горла, весь він був повен жаху, що паралізував усяку думку. Боявся білих очей, нічого більше, крім білих очей; що мали над ним незрозумілу владу, незрозумілу силу викликати в ньому оцю страхітну тривогу. Він біг все далі й далі, але за хвилину уповільнив крок, зупинився. Крізь брудні, задушливі випари жаху почала пробиватись думка, геніальна, божевільна ідея. Не можна було гаяти й хвилини. Філіп Меринос несміливо зробив два кроки до високого фрагмента ще не зваленого муру і вискочив на нього. Під ним вирувало море людських голів. Він отак постояв з хвилину, мов самотній олень на крутому березі.

Ліворуч, у людській гущавині, він помітив, що хтось розпихає юрму: мов хвилястий слід гвинта у фарватері корабля, тяглася за ним погоня. Філіп Меринос посміхнувся і подумав: «Ну що ж, рискуватиму до кінця. Цієї моєї вади нічим не вилікуєш». Він відчував, як страх у нього змішується з чимось дужчим, з жадобою перемогти за всяку ціну, навіть вдаючись до найогидніших засобів. Переконаний, що ЗЛИЙ помітив його, він вибіг на вулицю Розбрат і знову зупинився: тут було повно людей, але тиск стояв менший. Меринос швидко помчав до просвітів між житловими будинками, розштовхуючи всіх, хто траплявся на дорозі. Його супроводили вигуки обурення, що переростали вже в погрози: за ним бігло двоє людей. Меринос вскочив у вузьку алейку, швидко відчинив дверцята автомашини і сів за кермо. Досить було одного скупого руху, щоб безвідмовний мотор «Гумбера» заграв тихим, приглушеним гуркотом. Не дуже швидко, беззвучно оливкове авто рушило вперед, у прохідний двір. Позаду спинилися, широко розставивши ноги, двоє людей.

— Шефе! — вигукнув Генек Шмігло, — сюди! — Одним стрибком він добіг до «Варшави», що стояла неподалік в алейці, сів у неї і натиснув стартер. Майже на місці розвернув її і скерував у прохід між двома вулицями, до Фабричної. ЗЛИЙ відчинив на ходу дверцята, вскочив у машину і сів поруч з Генеком. В чародійних руках Шмігла масивна «Варшава» ставала на диво рухливою; мов несхибний гончак, вона рушила без вагання тільки їй одній відомим слідом. Вітер, що здіймав хмари куряви, знову закружляв по вимощеній кругляками Фабричній вулиці.

— Він он туди мусив звернути! — вигукнув Генек, і «Варшава» помчала, наче на сірій від пилу проїжджій частині вулиці залишився свіжий слід від оливкового «Гумбера». У виїзді на Центральний парк вони помітили в куряві оливковий лімузин, що звернув на Княжу.

— Е-е-е, — захоплено шепотів Генек, — зараз позмагаємось…

…Майже в ту ж мить опам'ятався від приголомшення Льова Зільберштейн.

— Що трапилось? — злякано спитав він.

— Ще нічого, — прошепотів крізь стиснуті губи Меринос, — он женеться за нами ЗЛИЙ.

— Що? — простогнав Льова, схилившись з заднього сидіння до Мериноса, що вів машину.

— Льово, — глухо промовив Меринос, — зараз буде розіграна найскладніша партія. Якщо вдасться, то… — Меринос не закінчив, зосередився, ще більше схилився над кермом і обминув красивим віражем ріг Княжої вулиці, дуже важке місце. — В усякому разі, Льово, — додав він з похапливою сердечністю, — ми разом сидимо в цій машині. Ми зв'язані між собою на життя і смерть. Ти розумієш, Льово?..

— А де Роберт? — спитав Зільберштейн тремтячим голосом.

— Залишився, — похмуро пояснив Меринос, — здається, його добре натовкли…

…— Він швидше їде… — сказав Генек, — на шосе мене «Гумбер» завжди пережене. А в місті? Мабуть-таки я його зажену на слизьке…

— Аби тільки ти до нього підлетів, — сказав ЗЛИЙ, — я спробую перескочити.

Генек глянув мимохідь, збоку, на обличчя ЗЛОГО, і хоч це було обличчя друга, жах охопив його.

На розі Алей і вулиці Нови Свят зіпсувалися вуличні семафори. На перехресті трамвайних ліній, на високому циліндричному насипі стояв міліціонер-регулювальник; у млистому тумані куряви, що закривав перспективу вулиці й машини, мигтіло на широкому, вкритому білим лаком щитку невиразне червоне кружальце. Рух тут був невеликий, як це буває в неділю, після полудня, і Меринос проскочив в останній момент: коли міліціонер вже підносив білий знак з червоним кружальцем, закриваючи проїзд. Він звернув ліворуч, додав газу, потім ще раз звернув ліворуч, на Братську, описавши велике коло біля сірих великих будинків, де містилися банки й міністерства.

— Туди! — вигукнув ЗЛИЙ, показуючи на лімузин, що звернув на Братську.

І знову Генек Шмігло показав, на що він здатний у такі моменти: блискавично відкинувся назад, глянув на вулицю, майже акробатично розвернув машину на місці і помчав до площі Тшех Кшижи.

— Переріжемо йому шлях! Обов'язково! — просичав він, бліднучи від напруження.

Коли ж вони виїхали на роз'їзд, оливкового «Гумбера» ніде не було видко…

…«Гумбер» стояв, хитро причаївшись, між величезними корпусами міністерств, на вулиці Журав'їй.

— Сиди тут і ні з місця! — наказав Меринос Льові, відчиняючи дверцята автомашини. — Він обережно вийшов з машини, озирнувся на всі боки, потім ще обережніше виглянув з-за рогу будинку. Синя «Варшава» саме зупинилася на роз'їзді.

Меринос зайшов на пошту. Там зараз було безлюдно; за єдиним відчиненим віконечком позіхала чергова службовка. Меринос по дорозі схопив телефонну книгу, замкнувся в кабіні, гарячково почав гортати сторінки, потім набрав номер.

— З'єднайте мене з поручиком Дзярським, — сказав він, почувши голос телефоністки.

— Хто говорить? — спитала телефоністка.

— У службових справах, — рішуче кинув Меринос. Чути було, як переключали на комутаторі.

Алло! — почувся чоловічий голос з типово варшавським акцентом.

— Я хочу розмовляти з поручиком Дзярським.

— Слухаю. Хто говорить?

— Моє прізвище нічого вам не скаже, — спокійно повідомив Меринос, гарячково розгладжуючи комірець на набряклій від дикого хвилювання шиї,— ну гаразд, скажу: Ковальський. Я хочу вам щось передати. Ви маєте намір сьогодні заарештувати ЗЛОГО?

На тому кінці проводу запала тиша, довга тиша, під час якої Меринос чув калатання власного серця і відчував, як в нього збігає піт по спині. Здавалось, ця тиша панувала цілу вічність; від хвилювання в нього загуло в голові, нудотний, задушливий клубок підкотився до горла.

— Маю такий намір, — нарешті почувся, ніби з величезної відстані, голос Дзярського. — А що ви, пане Ковальський, пропонуєте?

Рештками самовладання Меринос опанував голосом і сказав:

— Дайте мені ваш безпосередній номер і не відходьте від телефону. Навіть якби вам довелося стирчати біля нього цілу ніч.

— Зараз, — холодно перебив його Дзярський, — але хто може ручитися, що ви не дурите мене, пане Ковальський? Я буду прив'язаний до телефону цілу ніч, а хтось, пане Ковальський, втне мені якусь штуку, десь в іншому місці, та ще й не одну, а кілька. Хіба ні?

— Слушно, — погодився Меринос, — а тому я буду вам дзвонити через кожні півгодини. Ви ж розумієте, що це не так легко штовхнути цього злочинця у ваші руки.

— Розумію, — сказав Дзярський, — запишіть мій номер телефону.

Меринос притримав плечем телефонну трубку і занотував тремтячими пальцями номер. За хвилину він тихенько вийшов з пошти…

…«Зараз», подумав Льова Зільберштейн, коли Меринос виліз із лімузина. Він розчепіреними пальцями витер спітніле обличчя, нервово провів язиком по сухих, порепаних рубах. У нього паморочилося в голові, мла туманила очі. Він повернувся, наскільки це дозволив кузов машини, підняв заднє шкіряне сидіння і дістав жовтий чемодан. Невідомо чого, відкрив його. Кілька банкнот упало на підлогу; він широким рухом позбирав їх і знову поклав під кришку чемодана. «Зараз!» він напружував усю свою волю, щоб покинути машину, вже й натиснув на ручку і прочинив дверцята та раптом зачинив їх і безсило опустимся на подушку сидіння.

— Я не можу цього зробити, — болісно простогнав він уголос, — я не можу цього зробити. Можу обікрасти, ошукати на кілька злотих, але не здатний на таку підлість. Не вмію! — аж скиглив він. — Хотів би вміти, але не вмію! І Робертові теж треба дати, він свій хлопець, друг… Як його залишити без гроша? Я так не вмію… з ножем до горла… Ні! Ні! — За хвилину Льова підвів голову, на очах у нього виступили сльози гніву, приниження і тупого, нестерпного жалю.

Крізь вітрове скло він побачив силует Мериноса.

Льова Зільберштейн швидко підняв сидіння і вкинув жовтий чемодан на старе місце, його пройняв страх — чи встигне він замести сліди своєї розгубленості. Меринос скочив у машину, виїхав на вулицю, сильно натиснув на газ і за секунду шугонув під самісіньким носом синьої «Варшави», пробиваючись навскоси в пряму перспективу Алей. Синя «Варшава» рвонулася вперед, мов оперіщений батогом кінь.

— Що ви робите? — панічно вигукнув Зільберштейн.

— Я вірно роблю, — просопів Меринос, — нічого не бійся.

Уперше за багато годин він подумав про Олімпію. «Поїде! Мусить поїхати, — аж заскреготів він зубами, — хай там що! Я примушу її поїхати! Невже вона не поїде? Тільки ж коли я до неї сьогодні заскочу?» Якась болюча струна забриніла у нього в серці — ледь вловиме почуття гіркої слабості й беззахисності. «Добре… — отямився він, — все повинне скінчитися добре». І раптом Меринос забув на якийсь час про білі очі, що палали за ним в синій «Варшаві».

— Їдьмо за ним, — прошепотів ЗЛИЙ, — я повинен його сьогодні схопити й схоплю, що б там не було. Все одно, де. — Ні на обличчі його, ні в усьому вигляді не було й крихти втоми; він був начинений динамічною, страшною силою. Генек мимоволі торкнувся його плеча, ніби шукаючи для себе нових сил у цьому дотику…

…— Треба відірватись від них, — кинув непевно Льова Зільберштейн, вдивляючись у задню шибку «Гумбера», — доганяють.

— Зараз відірвемось, — запевнив, важко дихаючи, Меринос. Він натиснув на газ, і «Гумбер» з недозволеною швидкістю помчав порожнім у цю пору мостом. Після цього ще збільшив швидкість, пролетів віадуком над алеєю Третього Травня, з пекельною спритністю звернув на Смольну, потім на Нови Свят, знову виїхав на Єрусалимські Алеї і загальмував поблизу Маршалковської. — Слухай, Льово, — обернувся Меринос, — вийди і почекай на мене в «Попелюшці».

— Як? — жахнувся Зільберштейн.

— А так, — рішуче промовив Меринос, — якби ти вмів вести машину, я б залишив тебе. Але ж ти не вмієш. А наша афера вступає у вирішальну фазу, — він витяг з кобури на грудях великий револьвер, зарядив його, загнав патрон у патронник, перевірив запобіжник і поклав револьвер назад у кобуру.

Зім'яте, втомлене обличчя Льови позеленіло.

— Або я, або він, — мовив Меринос ясним, веселим голосом, яким читають дітям байки.

— А гроші? А чемодан? — зірвалось у Льови з порепаних від лихоманки губ.

Меринос посміхнувся:

— Льово, любий, не бійся. От побачиш, все буде гаразд. Почекаєш мене в «Попелюшці». Зрозумій, ти за ці кляті два дні знесилився, почуваєш себе погано, я ж не можу залишити тебе самого з такою сумою грошей. Якби ти вів машину, тоді інша річ. Я б залишив її на тебе разом з грішми, бо вірю тобі, знаю, що ти почекав би мене.

— Це правда, — несподівано згодився Зільберштейн. Меринос спідлоба глянув на нього: він вважав свою аргументацію настільки малопереконливою, що раптова капітуляція Зільберштейна здалась йому чимось надзвичайно підозрілим. Зільберштейн натиснув на ручку й незграбно виліз з машини, став на тротуарі. М'язи й суглоби в нього заклякли й задерев'яніли. Він захитався, випростався і попрямував широкою проїжджою частиною вулиці, мов лунатик, не звертаючи уваги на машини. Оливковий «Гумбер» повільно рушив з місця і звернув праворуч, на Маршалковську. Льова Зільберштейн став на краю тротуару, заточився, простяг уперед руки й пронизливо закричав вслід лімузину, що зник за поворотом:

— Мої гро-о-о-ші! Прохожі почали зупинятись.

— П'яний? Ну й нализався! — чути було веселі зауваження.

Зільберштейн опанував себе, глянув спідлоба навколо й квапливо, хоч і непевним кроком, увійшов до «Попелюшки». На порозі секунду затримався й розпачливим поглядом окинув порожню, темну кав'ярню. Немов осяяний пророчою думкою, він виразно побачив своє найближче майбутнє: довгі, неприємні години чекання над прохололою кавою і купкою недокурків у брудній попільничці, порожні, безглузді години — аж до кінця, аж до тієї хвилини, коли схилиться над ним офіціантка або гардеробник і повідомить, що кав'ярня зачиняється, і попросить вийти геть. А потім марні години упертого ходіння взад-вперед біля зачиненої кав'ярні, ідіотське, нічне очікування чогось, чого ніколи не буде, що ніколи не настане. «Ні-і-і, — відмахнувся він від цієї страшної картини, — голова не зробить такої підлоти. Приїде. Адже ж знає, в якому я становищі». Зільберштейн ще раз окинув кав'ярню сумним-сумним поглядом, ніби людина, що вперше оглядає камеру, в якій їй судилося відбувати покарання. Перед очима затанцювали зім'яті банкноти, що висипалися з-під кришки жовтого чемодана. Щось тихо обірвалося в грудях: він пригадав, що йому належить чверть мільйона злотих — його частка. І кволим голосом замовив у неввічливої офіціантки пляшку мінеральної води…

…Оливковий «Гумбер» звернув з Маршалковської відразу ж праворуч, на вулицю Відок; проїхав у самісінький кінець, повернувся і став за парканами, що відгороджували будівельні майданчики на розі Кручої. Автомашину було видно тільки з вузької малої вулички, але зате вона закрита була від поглядів людей з боку людного майданчика за Центральним універмагом. Меринос замкнув дверцята автомашини і обійшов ЦУ з парадного боку. Був тут досить значний рух, репродуктори передавали записану на плівку трансляцію про матч, групки людей юрмилися біля гучномовців. Меринос уважно оглянув вулицю і раптом кинувся в тінь будинку: на Братській стояла синя «Варшава», біля неї нервово крутилися ЗЛИЙ і Шмігло, весь час озираючись навколо. Меринос звернув на Кручу і затримав дрожки.

— Пане начальнику, — звернувся він до візника. — Ось вам п'ятдесят злотих. — І Меринос всунув тому у руку банкнот. Візник не відсмикнув руки, взяв гроші, потім серйозно, хоч трохи й підозріло, спитав:

— За що?

Це був старий, дуже брудний на вигляд чоловік. З червоним брезклим обличчям, він був одягнений в рештки лівреї, яку колись носили фурмани; на голові в нього красувалась кругла руда шапка, що в свій час мала синій колір. Сидячи отак на високих козлах старого поламаного фаетона, над худою, страшенно смутною шкапою, він здавався пам'яткою старовини, якій хтось наказав виконувати роль речі щоденного вжитку, замість стояти експонатом у якомусь із музеїв.

— Ви бачите он той автомобіль біля Братської? — і Меринос показав пальцем на «Варшаву».

Візник відразу помітив її серед інших машин, що стояли на вулиці.

— Бачу, — мовив він, — чом ні.

— Під'їдьте до отих двох панів, що там стоять, і скажіть: «Там один чоловік вас чекає…» І покажете на цей вхід, — він показав пальцем на вхід до Центрального універмагу.

— А ті пани нічого мені не зроблять? — обережно запитав візник, — бо ж ви знаєте, як тепер.

— Вони ще й зрадіють, — криво посміхнувся Меринос.

— Ну що ж, — філософськи обізвався візник; сховав п'ятдесят злотих до кишені і підбадьорив свого зажуреного коня вигуком: — Вйо-о-о! Вперед!

Меринос зіскочив із приступки й став під стіною, заховавшись за колони біля входу…

…— Почекай, — мовив ЗЛИЙ, звертаючись до Генека, який аж кипів від люті, що хтось подолав його в швидкій їзді, — чекай і нічого не бійся. Він сам дасть про себе знати — така у нього сьогодні тактика.

— Тпру! — вигукнув візник, натягнувши віжки. — Пане, — звернувся він до ЗЛОГО, — ви чогось шукаєте?

— Паняй далі! Биндюжнику! Торбохвате! — закричав Генек з усією погордою варшавського шофера до гужового транспорту, — щоб я тебе тут не бачив, п'янюго!

— А може, це ви того пана шукаєте? — вигукнув візник, показуючи пужалном на вхід до ЦУ; в цю ж мить він так цьвохнув коня, що той кинувся вперед, мов румак під Сомосєррою. — Ось там він! — вигукнув здалека обачний візник.

ЗЛИЙ глянув у вказаному напрямі: у напівмороці входу темніла висока постать, біля вуст блищав вогник сигарети. Побачивши, що ЗЛИЙ помітив його, Меринос скочив у двері ЦУ…

…Меринос пробивався крізь переповнений покупцями зал. ЦУ вже кілька тижнів був на ремонті, продаж товарів відбувався лише в кількох відділах, а кав'ярня на першому і ресторан на сьомому поверхах не працювали. Біля входу безладно лежали заляпані вапном балки, вся фронтова стіна, вздовж якої тяглася платформа кав'ярні, забита була дошками, прохід з поверху на поверх був зашальований. Меринос скочив на приступку ескалатора, в той час як ЗЛИЙ обводив очима зал. Меринос їхав за десять метрів над ним, але прорватись до нього було неможливо. ЗЛИЙ підвів обличчя і посміхнувся; Меринос зблід. На хвилину забув навіть про страх. «Глузує з мене цей труп!» подумав він з люттю; могутні м'язи рук і ніг затремтіли у нього від жадоби розтрощити це до болю ненависне обличчя.

«Невже тут якась пастка? — гарячково обмірковував ЗЛИЙ. — Зрештою, яка різниця? Поїду!»

На шостому поверсі Меринос збіг зі сходів, розштовхуючи людей, йому не можна було гаяти жодної хвилини. Рухи його були несхибні, як у людини, що добре знає дорогу; в голові вже був обміркований до подробиць план. «Он туди, — підказувала йому вправна пам'ять, точно так, як у свій час показував йому директор ЦУ, — он туди. Чудовий корпус! Ідеальний для таких розваг».

ЗЛИЙ помітив його в ту хвилину, коли він зникав у дверях запасного виходу, в кутку залу шостого поверху. Трьома стрибками ЗЛИЙ досяг дверей; за ними тяглась облізла східцева клітка з пооббиваними залізними поручнями, що саме була в ремонті. Сходи, що вели на сьомий поверх, були перегороджені бар'єром з обрізків дощок, обкручених дротом. ЗЛИЙ перехилився і глянув: ніхто не збігав униз. Люди користувалися іншими сходами, широкими і зручними, розташованими в протилежному кінці залу. Він ще раз глянув угору і помітив, що дошки відірвані, а дріт відігнутий. Хтось хвилину тому побіг на сьомий поверх. ЗЛИЙ перескочив бар'єр з дощок і дощенту зруйнував його.

На сьомому поверсі було темно й волого, пахло штукатуркою і вапном. Величезний зал ресторану «Столиця» був щільно завішений портьєрами; хоча стіни були з суцільного скла, сьомий поверх потопав у мороці, який всередині, у вестибюлях, був такий густий, що важко було навіть рухатись. Меринос засвітив на якусь частку секунди сірника і відразу знайшов телефонну кабіну. Він чув, як тріщали дошки позаду, на запасних сходах. Щільно замкнувшись у телефонній кабіні, ще раз на мить засвітив сірника і набрав у темряві номер.

— Алло, — відразу ж обізвався голос Дзярського.

— Слухайте, пане, — гарячково шепотів Меринос, — негайно приїжджайте! Зараз же закрийте виходи з підземних складів ЦУ! З боку Кручої!

Він одразу ж повісив трубку і, тихенько прочиняючи двері, припав до стіни кабіни; в густій темряві вестибюля хтось ступав тихо, з котячою спритністю, як у зовсім незнайомому місці. Меринос побачив, як повз телефонну кабіну промайнула чиясь постать, і засунув руку під піджак. Простягаючи револьвер уперед, він зрозумів, що не може стріляти. «Не звідси», подумав про телефонну кабіну. Промазавши, він опинився б у пастці, з якої не зміг би вийти, а шанси влучити були б мінімальні.

Меринос вислизнув з кабіни і, простягнувши вперед озброєну пістолетом руку, рушив у темряву. Орієнтувався швидко і точно. «Тут туалет, — безперервно працював у нього мозок, — мені треба вирватися з цього проклятого коридорчика. В зал. В головний зал». Ліва його рука натрапила на стіну, а через хвилину, мацаючи в непроглядному мороці, — на скляні двері. Щось затремтіло у нього в горлі: «А якщо він стоїть біля входу в зал?» Відчуття в цю хвилину не підказувало йому нічого, навіть інстинкт мовчав; все тіло шарпав страх. Тримаючись позаду рукою за стулку скляних дверей, він ступив у прохід. Простягнута вперед права рука натрапила на перешкоду: була це автоматична каса для вибивання талонів. Він легко обминув її і тільки тепер почав розрізняти окремі обриси речей у темряві; правда, морок був тут рідший, ніж у вестибюлях, і відразу можна було помітити столики, що стояли один біля одного навколо.

— Новак! — крикнув Меринос у темряву.

У відповідь — мовчанка. В Мериноса на голові наїжилося волосся. Йому раптом здалося, що ЗЛИЙ десь тут, поруч, що за секунду його залізні пальці зімкнуться навколо його. Мериноса, шиї. Він відскочив наосліп убік, зачепився за столик, упав. В ту ж хвилину схопився на ноги і несподівано повірив у свої власні сили. «В мене ж машина є! — гарячково обмірковував він, — і сам я не маленький. Не піддамся! А стріляти — таки не можу. Його повинні заарештувати. Так буде краще. Це дасть мені змогу втекти, затушкує аферу з квитками і все на світі. Тільки не треба розгублюватись! Йдеться про життя з Олімпією там, за кордоном. Як уб'ю його, для мене буде мала користь, а як віддам їм у руки — ого!..»

— Новак! — гукнув він удруге голосом, тремтячим від жаху й палкої жадоби боротьби, — не вийдеш звідсіль! Я тут уб'ю тебе!

— Якщо вдасться тобі, Бухович, — почувся здаля, із темряви, сердитий голос ЗЛОГО, — а як ні, то я тебе тут уб'ю!»

Раптом із шумом упала на підлогу завіса, що закривала східну стіну ресторану; ЗЛИЙ зірвав її. Відкрилося передвечірнє небо, заясніли перші вуличні вогні й велика неонова реклама «Орбіса», що сяяла то червоною, то голубою барвою на даху сусіднього корпусу. Широка смуга світла падала через великі вітрини, відкриваючи озеро столиків у незвично довгому залі, що тягнувся через весь будинок; столики були вкриті стільцями, поставленими на них ніжками вгору, як під час прибирання. В цю ж хвилину пролунав перший постріл. Нерви у Філіпа Мериноса не витримали.

«Ах так, — подумав ЗЛИЙ, — плюється! Ну що ж вдієш? Або він, або я». Він нахилився, наче між кущами густого чагарника, й, стрибнувши* між столики, почав пробиратися до протилежної частини залу, ще темної, глибокої і грізної.

Поручик Міхал Дзярський повільно поклав трубку, витягнувся в кріслі і закурив. «Такі дії, — ліниво подумав він, — можуть часом закінчитися успішно. Кінець кінцем я нічим не рискую».

Він схопився на ноги, ледь відсунув крісло, що стояло на дорозі, відчинив двері й гукнув:

— Мацєяк, двадцять чоловік, три автомашини і мій «Сітроен»! Клюсінський, до мене!

У кімнаті заметушились. Дзярський повернувся до себе в кабінет, витяг шухляду, вийняв з неї великий парабелум і поклав до кобури під мундир.

На подвір'ї загуркотіли автомашини. Дзярський збіг по сходах, за ним Клюсінський. Мацєяк завів мотор «Сітроена». З чергових приміщень висипали міліціонери, перевішуючи на ходу автомати через плече, і квапливо посідали в сірозелені «Вілліси». Вартові відчинили ворота. Ввімкнувши сирену, Мацєяк виїхав перший. Оглядаючись на машини, прохожі почали зупинятись.

Довкола сіра темрява. Керований несхибним шостим почуттям боротьби, ЗЛИЙ ішов уперед; вільно й начебто незграбно опущені руки готові були вдарити щохвилини. ЗЛИЙ повертався повільно й непомітно, мов артилерійська башта крейсера, готуючись до пострілу. Ось він пригнувся й стрибнув. Зачеплений стіл перекинувся на підлогу разом з пірамідою стільців; ліва рука ЗЛОГО вхопила за край піджака Мериноса, а права замахнулась для страхітного удару в щелепу. Але він не влучив. Поцілений в груди з силою механічного тарана, Меринос заточився на поміст для оркестру; задзвеніли забуті якимось музикантом тарілки. ЗЛИЙ спіткнувся і впав. Падаючи, схопив один з розкиданих навколо стільців і жбурнув наосліп у напрямі мідних звуків.

— Бах! Бах! Бах! — прорізала темряву коротка серія пострілів.

ЗЛИЙ лежав під столиком, ховаючи голову за побиті стільці.

Меринос вистрілив ще раз. «Убити!» важко дихав він. Страх витіснив з нього всі думки, окрім одної: негайно, зараз же звільнитися від цієї страшної небезпеки, що таїлася в темряві.

— Новак?

— Бухович, — обізвався в мороці металічний від люті голос ЗЛОГО, — не турбуйся, я живий. Не дури себе. Це ти тут сьогодні зостанешся. Будь спокійний.

Меринос важко сперся на стіну. Стіна похилилась, і він мало не впав назад: двері, що вели до кухні, відкрили перед ним несподівані перспективи. Раптова думка, мов блискавка, прорізала темряву тривоги. «Сюди! Так і є! Пам'ятаю, це тут». Він благословляв у цю хвилину той день, коли пристав на вмовляння директора докладно познайомитися з приміщенням універмагу. Двері беззвучно зачинилися за ним. У величезному приміщенні кухні було не так темно, як у залі: на тлі білих кахельних стін та білих казанів чіткіше вирізьблювались предмети. Меринос швидко знайшов розташовані у центрі ліфти. Наблизився до них, обережно натиснув на замок залізних, окутих навхрест металевими планками дверей: обидва ліфти були відчинені. Меринос глибоко зітхнув, облизав пересохлі губи й стер рукавом із лоба брудний піт; він віддав би в цю хвилину кілька років життя, аби хоч раз затягнутись цигаркою. «Якщо вдасться, — міркував собі, — все буде так, як я запланував. А як ні — застрелю його тут, біля ліфтів. З відстані п'яти кроків мушу вцілити». Він відчинив навстіж залізні двері обох ліфтів; один з них був порожній, в другому Меринос нама-наи ящик для продуктів. Обережно повернувся до дверей, без жодного звуку прочинив їх і визирнув у ворожу темря-иу залу. Потім простяг уперед револьвер і двічі вистрелив у морок. І тут же скочив на кухню, включив на ходу рубильник на щитку біля дверей. Величезна кухня засяяла вогнями електричних ламп. Меринос шугнув між котли й причаївся у вузькій щілині між піднятими величезними кришками; простягнута уперед рука з револьвером злегка тремтіла. Двері гойдалися то в один, то в другий бік, як метроном — єдиний елемент руху в цій жахливій, статичній тиші. За хвилину двері перестали гойдатися: в дверях стояв ЗЛИЙ. Палець Мериноса злегка затремтів на спусковому гачку: тепер міг наступити кінець, фінал великої гри. Але Меринос був неабияким гравцем. «Ні!» сяйнуло в мозку: він зрозумів у цю секунду, як ніколи раніше, що помста не належить до категорії великих перемог.

«Утік, — подумав ЗЛИЙ, — тільки ж куди?» Він одразу ж глянув на ліфти, підбіг до них і схилився над порожньою кліткою: стальні линви зникали внизу, в чорній вузькій прірві. Не довго думаючи, увійшов у вантажний ліфт і зачинив за собою залізні двері. Меринос ворухнувся і вже хотів вилізти із своєї щілини, але в цю хвилину двері відчинились, і ЗЛИЙ вийшов з ліфта. «Невже зіпсований? Вимкнутий?» з розпачем подумав Меринос. ЗЛИЙ схилився над порожньою кліткою, раптовим упевненим рухом вхопився за стальний трос і, повиснувши над чорною дірою прямокутної штольні, почав спускатись вниз. Меринос виліз із своєї криївки, заточуючись на нетвердих ногах, підійшов до ліфтів. Тремтячими руками вийняв з кишені розірваного піджака пачку сигарет і почав шукати сірників. У кишені їх не було, видно, десь загубив. На брудній підлозі ліфта, де щойно був ЗЛИЙ, лежала коробка. Меринос ввійшов у ліфт, схилився, підняв її: було в ній кілька сірників. Випростався і відчув, що в нього голова пішла обертом, вся кров з голови відлинула в ноги. Важко сперся на стіну кабіни, долаючи запаморочення. Коли опам'ятався, ліфт поволі їхав униз. Незграбними, швидкими рухами, стримуючи нудотний клубок жаху, що підкочувався до горла, Меринос встиг перезарядити револьвер.

Внизу панувала напівтемрява. В блідавому світлі захищених сітками лампочок, що висіли по кутках величезних складів, вирізнялися з темряви високі купи одежі, ряди ящиків, рівно розставлені бочки, картонні коробки, коші, плетені корзини. Тут стояли в повітрі комбіновані запахи нового вбрання, нафталіну, фруктів і мила. ЗЛИЙ повільно йшов безкраїми коридорами між запакованими піаніно та великими ящиками з написами: «Обережно! Скло». Рапом він почув шум ліфта, що спускався вниз, і швидко подався назад, намагаючись добігти до виходу з ліфтової клітки; але це було не так просто. Він не міг відразу знайти стежку, щойно прокладену в цьому лабіринті. Шум ліфта затих. Інстинктивно схилившись, ЗЛИЙ причаївся за барикадою з дитячих колясок. Вдалині, у напівтемному проході між стінами з тюків матерії та коробок із взутіям, промайнув насторожений високий силует з револьвером у руці. ЗЛИЙ тихо кинувся вперед, оббіг без найменшого шелесту навколо купи текстильних товарів і звернув праворуч.

— Бах! Бах! Бах! — пролунало три постріли, а потім почувся швидкий тупіт ніг. ЗЛИЙ вскочив у густий ліс щіток для замітання підлоги, що тягнувся під голою підвальною стіною, і, не вагаючись, кинувся в погоню. Ошалілий від страху Меринос ще двічі вистрелив і, важко дихаючи, забувши про всяку обережність, побіг. Ліворуч замаячили залізні ворота складу; Меринос блискавично добіг до них, відсунув залізні засуви, широко, навстіж відчинив ворота й присів біля стулки; револьвер стрибав у нього в руці, немов у нападі істерії. ЗЛИЙ добіг до порожньої площадки біля воріт і побачив над собою ясно осяяний вуличними ліхтарями клаптик неба. Ні хвилини не думаючи, шугнув у ворота й побіг легкими, широкими стрибками. Попереду був похилий в’їзд для вантажних автомашин, що починався з рівня вулиці. ЗЛИЙ вдихнув свіжого повітря і рвонувся вгору. «Вулиця, — незадоволено подумав він, — знову все почнеться спочатку. Але треба довести справу до кінця. Поки не заганяю його на смерть». В цю ж хвилину пін почув позаду гупання — це стрибали на похилий в'їзд люди з автомашин. Озирнувся — міліціонери. Він зупинився і, повільно витираючи жирні від мастила руки об штани, пішов угору. Тут, навпроти в'їзду, на тлі чорного, скляного масиву Центрального універмагу стояв, широко розставивши ноги, щуплий невисокий чоловік.

Нарешті, — сказав поручик Міхал Дзярський, — ми зустрілись.

Він чемним, але владним жестом показав ЗЛОМУ на відчинені дверцята «Сітроена», біля яких стояв сержант Мацєяк. Автомашина коло тротуару і шлях до неї були оточені рядами міліціонерів, за якими вже Юрмився гурт цікавих. ЗЛИЙ мимоволі посміхнувся. Ці заходи обережності тішили його самолюбство. Він мовчки сів до автомашини.

Філіп Меринос заднім ходом заїхав на подвір'я. У досить тісній брамі він зігнув буфер, погнув крило і зачепився шасі за камінь на дорозі. Вже в дворі Меринос витяг з-під заднього сидіння жовтий чемодан, замкнув машину і подзвонив до Олімпії Шувар.

Олімпія відчинила, і він, не проронивши й слова, піднявся нагору. У кімнаті було чисто прибрано; м'яке, затишне світло нічної лампочки злегка осявало приємний напівморок. Меринос увімкнув світло вгорі: ніде не було слідів пакування й готувань до від'їзду. Меринос став серед кімнати.

— Що з тобою? Чого в тебе такий вигляд? — прошепотіла Олімпія, обводячи його переляканим поглядом.

І справді Філіп Меринос мав жалюгідний вигляд. Крізь роздертий піджак і сорочку проглядало голе тіло, штани на колінах були пошарпані й вимазані крейдою. Обличчя вкрите густим шаром пилу, по якому брудними патьоками збігали краплі поту.

— Тут майже мільйон злотих, — сказав Меринос, кидаючи на стіл жовтий чемодан. Ці гроші належать нам. Їдеш?

— Зрозумій, Філіпе… — почала Олімпія; сотні слів, питань, сумнівів просилися в неї на язик і, як буває завжди в такі хвилини, вона не знала, з чого почати. Всі старанно приготовані під час самотніх роздумів пояснення й аргументи раптом зникли невідомо куди.

— Ну, що ж, — сказав Меринос, не чекаючи відповіді, — я їду. Мушу їхати. Слухай, Олімпіє, ти дозволиш мені помитись в тебе?

— Як ти можеш питати про це? — кинула Олімпія з гірким докором: в її великих блакитних очах заблищали сльози. Вона пішла до ванної кімнати і відкрутила крани. Голосно задзюрчала вода.

Меринос роздягся і пішов купатись. Олімпія повернулась у кімнату й схилилася над купкою пошматованої одежі. Машинально почала обтрушувати й розгладжувати її. За хвилину вийняла з шафи щітку, голку, нитки й увімкнула електричну праску. Очі в неї знову затуманились слізьми. Незабаром увійшов Меринос, обгорнутий купальним халатом, кинувся на тапчан, закурив. І раптом заснув з запаленою сигаретою в губах: нерви, що стільки годин були напружені до краю, не витримали. Олімпія обережним рухом висмикнула в нього з губ сигарету. Під повіками ще відчувала вона сльози.

«Ось чоловік, якому я дуже потрібна», думала вона.

Через дві години Олімпія легенько торкнулася руки Мериноса.

— Філіпе, — покликала вона пошепки, — пробач, але, можливо, в тебе є якісь важливі справи? Ти так несподівано заснув.

— Що? Як? — Меринос умить прокинувся. За секунду його очі сповнились теплою вдячністю.

— Не нервуйся, — лагідно мовила Олімпія. — Якщо в тебе немає ніяких справ, я постелю тобі, і ти залишишся ночувати.

Меринос схопився, потягнувся, сів на тапчані і почав поглядом шукати сигарет.

— Ти справжній скарб, Олімпіє, — промовив він серйозно.

«Так уже називали мене, — подумала Олімпія, — тільки в словах Вітольда була іронія, а ці сказані з глибоким переконанням».

— Мені ще треба зайти в контору, — додав Меринос, встаючи, — до того ж, я не можу залишитись у тебе на ніч. Дехто надто добре знає про наші зв'язки.

— Розумію, — сказала Олімпія, — ось твої речі.

На кріслі лежало почищене і сяк-так заштопане вбрання. На акуратно складених випрасуваних штанях блищав голубуватим полиском великий чорний револьвер.

Низький просторий підвал, завалений брухтом і всяким мотлохом, сповнився синюватим димом. Йонаш Дробняк відірвав голову від землі і побіг до стіни, де щойно гримнув вибух. Задушливий запах пороху забивав віддих і ятрив очі, але стіна була цілісінька.

— От холера! — півголосом вилаявся Дробняк, — знову не тут! А де ж? Зсунув котелок на потилицю і ще раз витяг блокнота. «Тут мусить щось бути», вже в котрий раз подумав він. У блокноті були дані, виписані з торговельних книг кооперативу «Торбинка» — якісь дати й солідні суми капіталовкладень, виділені на перебудову складів кооперативу та на спеціальні розкопи для прокладання телефонної лінії. «Тут десь повинна бути якась схованка», міркував собі Дробняк. Невідомо вже в котрий раз він розпочав марудну мандрівку навколо стін підвалу, обстукуючи їх дулом револьвера. На хвилину затримався на місці, де відголос здався йому трохи іншим; сягнув у кишеню і вийняв роздертий тюбик: на його дні ще залишилось трохи вибухівки. «Ні, — подумав, — досить цієї забави. Незабаром він має сюди прийти. І крім того… наближається хвилина, коли почне діяти Юліуш Калодонт. На плечах цього розумного дідка лежить тепер величезна відповідальність. Чи ж зможе він її нести? А я… — посміхнувся сам до себе, — просто дуже голодний, вже майже тридцять годин не мав і рісочки в роті. Отже, треба трохи підживитися».

Він обтрусився від пилюки, погасив світло, вийшов з підвалу і замкнув його на замок. На безлюдній Шибовській площі ще торгував кіоск із солодощами: там випив пляшку мінеральної води «Домбрувка» і купив три коробки торунських пряників. Звідси Дробняк попрямував на вулицю Пружну і, вийнявши з кишені грудочку крейди, написав великими літерами на емальованій зеленаво-червоній вивісці кооперативу «Торбинка»: «Увага, ЗЛИЙ! Я чекаю на складі»… І чітко вивів номер воріт на вулиці Багно. Потім зайшов у браму і на стіні біля східцевої клітки написав: «Поручику, увага! Я чекаю в складі на вулиці Багно…»

Виходячи з брами, Дробняк ще на хвилину затримався і повторив обидва написи на тротуарі, тут таки, біля входу. Потім повернувся на вулицю Багно, заліз у добре знайомий йому поламаний кузов старого «Форда» і, зручно вмостившись, з апетитом почав жувати вже трохи зачерствілі торунські пряники. Він відчував щось на зразок приємного спокою, хоча в нього боліли всі кістки.

Через дві години на порозі підвалу з'явилась висока темна постать. Вправно відімкнула замок і зникла в пащі старих сходів. Йонаш Дробняк навіть не здригнувся. На його губах з'явилася задоволена посмішка: так посміхається людина, в якої всі розрахунки збігаються.

— А тепер, — прошепотів він, — настала черга на інших панів. Наближається, панове, хвилина вашого виходу на сцену.

— Поручика Дзярського нема, — байдуже відповів міліціонер в бюро перепусток Команди міліції.

— Я-а-ак це… нема? — пробелькотів Калодонт. — Тоді повинен бути хтось! Якийсь черговий! — вже з розпачем голосі вигукнув він.

Міліціонер підняв трубку службового телефону і сказав:

— З бюро перепусток. Товаришу інспекторе, до поручика Дзярського проситься якийсь громадянин… — За хвилину поклав трубку.

Ваш документ, — звернувся він до Калодонта.

Калодонт нервово витяг документ; міліціонер довго виписував перепустку; нарешті з'явився другий міліціонер і повів Калодонта до кімнати на першому поверсі.

— Ваше прізвище? — спитав Дзярський.

— Новак.

— Ім'я?

— Генрик.

— Скільки вам років?

— Тридцять два.

— Де проживаєте?

— Анін. Слонечна, чотири.

— Гаразд, — сказав Дзярський і раптом зніяковів. Він не знав, про що питати далі, його навіть брав страх, бо така безініціативність у слідстві траплялася з ним уперше В житті. «Але ж і слідство — зовсім виняткове», намагався він потішити себе.

— Слухайте, Новак, — почав Дзярський, — на вас падає підозріння, що ви вчинили два вбивства і величезну кількість актів насильства. За це ви й заарештовані. У вашій справі відбудеться публічний процес. Я кажу це вам одразу, щоб між нами не було непорозумінь. Щоб ви не думали, що вас затримано тимчасово, лише аби тільки вислухати пояснення. Я уповноважений посадити вас у тюрму без судового наказу.

ЗЛИЙ дивився на Дзярського холодно, але не вороже.

— Розумію, — сказав він за хвилину, — і в мене до вас прохання.

— Я слухаю, — сухо промовив Дзярський.

— Чи можна було б десь тут умитися?

— Дзярський неприязно глянув: це дрібне прохання — таке звичайне й буденне — розвіювало атмосферу, яку він силкувався створити навколо ЗЛОГО. Важко йому відмовити, такий він був закурений і брудний, обличчя в патьоках від засохлого брудного поту, вбрання — в смугах мастила, мабуть, від тросу ліфта, руки — в плямах брудного машинного масла.

— Гаразд, — коротко промовив Дзярський і подзвонив. На порозі з'явився сержант Мацєяк.

— Сержанте, — сказав Дзярський, — проведіть заарештованого до вмивальні.

ЗЛИЙ вийшов за Мацєяком; Дзярський встав і підійшов до вікна. Вдалині, на північному сході, десь за Віслою, над Жеранню, починали рожевіти хмари: весняний вечір віщував кращу погоду, надокучливий різкий вітер затих…

ЗЛИЙ повернувся в кімнату, і Дзярський сів за письмовий стіл. Він довго вдивлявся в чітко вирізьблене обличчя ЗЛОГО, в його ясні, іскристі очі. Ні, це обличчя і очі не викликали в нього симпатії. Поручик Міхал Дзярський найбільш любив злагодженість — злагодженість сердець і почуттів, так само як і гармонію в людському суспільстві. Він палко вірив, що всі сили в світі, всі сили в людині мають бути підпорядковані владі думки, розуму, мудрих законів. Чоловік, що сидів навпроти, був якимсь незвичним акумулятором сили, енергії, людської динаміки, і чим довше Дзярський вдивлявся в нього, тим краще розумів причини його разючих, неймовірних перемог. З проникливою інтуїцією він виявляв у цьому обличчі і в цьому невисокому худорлявому тілі той найістотніший елемент дикої, хижої сили, той елемент на межі матеріальної сили й духовного напруження, який робив цю людину нездоланною для найдужчих, для цілих ватаг озброєних ворогів. Пронизливі, суворі, невиразного кольору очі Дзярського неприхильно вивчали ЗЛОГО — байдуже пробігли по його атлетичній грудній клітці і сильних, хоч на вигляд і не дуже могутніх руках, глянули на обличчя і нарешті втупились у сірі, аж до білини очі заарештованого. ЗЛИЙ опустив очі. Він не зміг витримати цього проникливого погляду, — за ним наче стояли невичерпні можливості й сила людської думки, що організовує життя.

— Я не вбив… — раптом обізвався ЗЛИЙ. Сказав це тихо, ніби не закінчуючи фрази.

Чудова інтуїція Дзярського забила на сполох. «Чого не договорив? — подумав схвильовано Дзярський. — Якогось слова він не вимовив».

— Хотілося б вірити, — кинув Дзярський роздратовано. — Але ви повинні довести це перед судом. І факти й передумови, а головне, певні зізнання серйозно свідчать проти вас.

— Гаразд, — сказав ЗЛИЙ, — я доведу. Є свідок, який підтвердить, що Мехцінський сам упав під поїзд.

— Такий низенький?.. — глузливо посміхнувся Дзярський. — В котелку? З парасолькою, так?

— Цей самий, — кивнув похмуро ЗЛИЙ, — тільки я не маю, де його шукати. То ви, пане, бачу, теж дещо знаєте?

— Знаю, — мовив Дзярський, — знаю, наприклад, що з другим убивством буде набагато важче. Хіба що доведете своє алібі… — Дзярський раптом обірвав: він усвідомив, пі мимоволі підсуває ЗЛОМУ засоби оборони.

— Алібі? — на смаглявих щоках ЗЛОГО несподівано спалахнув рум'янець. — З цим буде важче. Адже ж ви не вірите мені, що я тієї ночі допізна простояв біля однієї брами на Фраскаті. Як зрештою стою майже щодня.

— Повірю, — сухо промовив Дзярський, — я дещо чув про ці мовчазні серенади. Але суд може не повірити.

— Ви офіціально ведете слідство? — несподівано запитав ЗЛИЙ; зовсім нова нотка забриніла в його голосі, нотка гравця, який поновлює гру з новими силами.

— Цілким офіціально, — холодно відповів Доярський, старанно приховуючи неспокій. — Ваші зізнання будуть записані. — «Я не в формі, — заклопотано подумав поручик, бо ж інакше хіба він вгадав би, що я трохи хвилююсь? І справді, все це скидається на цікаву розмову, а не на слідство».

— Прошу тоді занотувати, — чітко промовив ЗЛИЙ, — що я знаю, хто написав оту фатальну статтю в газеті «Експрес вєчорни». Отже, коли б я хотів мститися, я вбив би Едвіна Колянка. — Останні слова він вимовив з підкресленим сарказмом; потім замовк і крадькома поглянув, яке раження справили його слова на Дзярського. Дзярський посміхнувся без іронії.

— Слухайте, Новак, — сказав він щиро, — все, що ви говорите, дуже похвальне, але ж ви не дитина і розумієте, що такі аргументи не мають ніякісінького значення. Міфічний свідок і логічне розумування надто слабенькі засоби оборони в процесах у справі вбивства. Знайдіть мені чоловіка в котелку, примусьте його скласти позитивні для вас зізнання і переконайте мене, що вам ще до вбивства Якуба Віруса було відомо, хто написав цю статтю. Не знаю, як ви зможете все це довести. Просто не уявляю собі. Тимчасом труп репортера і зізнання залізничника Сюпки — речові докази, які неможливо перекреслити.

ЗЛИЙ удруге опустив очі. Він відчував себе фехтувальником, який раптом зрозумів, що набагато слабший від свого супротивника.

— Новак, — заговорив через хвилину Дзярський, — ви можете зрозуміти, що таке законність?

— Постараюсь, — просто відповів ЗЛИЙ.

— Бачите, в організованому суспільстві, яке свідоме своєї мети, в суспільстві на високому щаблі розвитку є тільки одне єдине право і тільки воно зобов'язує. Це — правний кодекс, створений на основі загальновизнаної моральності, на елементарному розрізненні добра і зла. Чим уміліше ми організуємо суспільство для боротьби за прогрес, за розвиток, за краще життя, тим рішучіше ми повинні дотримуватись єдиного і виняткового права, що однаково зобов'язує нас усіх. Саме в цьому і полягає законність, розумієте?

— Розумію, — сказав ЗЛИЙ. Він дивився на Дзярського з виразом такого зосередження, що в душі Дзярського щось здригнулося.

— То чого ж тоді своїми вчинками ви заперечували цю просту і ясну істину? — майже вигукнув Дзярський. — Якщо ви розумієте це, то повинні також зрозуміти, що в нашій країні нема місця для приватної ініціативи в галузі права, що це — ніщо інше як порушення законності, — отаке правосуддя навласнуруч; що в нас є один-єдиний закон, який зобов'язує всіх, і є люди, які покликані цього закону пильнувати! Порушення закону — навіть з найкращими намірами — буде покаране з усією суворістю! Нападник і авантюрист, котрий діє, як йому здається, з благородною метою, з точки зору права — все одно авантюрист і нападник, який порушує громадський спокій. І ви, Новак, за це будете віддані до суду і, сподіваюсь… суворо покарані.

— Отже, — задумливо й повільно промовив ЗЛИЙ, — ви вірите в мої добрі наміри? В мою благородну мету? Я б ніколи цього не подумав. Я гадав, що ви вважаєте мене за звичайного злочинця.

— Вважав, — пробурмотів Дзярський, — але потім змінив свою думку. Зрештою, це не стосується справи. Я вважаю вас і тепер за злочинця, коли хочете знати, та ще неабиякого.

— Ні! Ні! Ні! — раптом вигукнув ЗЛИЙ, піднісши утий кулак. — Пробачте, — промовив він з щирим жалем, — прошу пробачити мені.

— Ви забуваєтесь, — суворо нагадав Дзярський. — звертаю вашу увагу, що зараз ви на слідстві. — Але якась ледь вловима нотка гумору забриніла в його голосі.

— Я хотів би вам щось пояснити, — сказав з деяким вашім ЗЛИЙ, — от тільки не певен, чи ви зрозумієте мене.

— Постараюсь, — відповів Дзярський. Він зрозумів, що аближається хвилина, якої він підсвідомо чекав з початку цієї розмови.

— Бачите, — почав ЗЛИЙ, наморщивши лоба від зусилля сформулювати ніколи не висловлювані думки, — я читав колись одну книжку про таємні організації в Сіцілії, таємні товариства, які в Неаполі називаються камора, старовинні корсіканські звичаї, засновані на праві вендети. Можливо, я багато чого не розумів, можливо, багато що сприйняв хибно, але, бачите самі, перш ніж чинити те, що я чинив, я довго розмірковував і шукав. Чого я шукав? Знаю добре, чого саме, хоч і не зможу цього вповити, не знаю сам, як воно зветься. Все це я знаю з випадково прочитаних книжок, побачених фільмів. Мало мені довелося в житті розмовляти з людьми, від яких я міг би чогось навчитись, щось узяти. Отож я читав про організації, камори і вендети і дійшов до висновку, що це погані, дуже погані речі.

— Правильно, — вихопилося в Дзярського; він хотів навіть вигукнути «дуже правильно!», але вчасно стримався.

— Не знаю, — вів далі ЗЛИЙ, — чи я вірно оцінюю все це. Мені здається, що ті організації-мафії й камори створюють якесь своє власне право і, використовуючи свою гнучкість і таємничість, діють з кращими наслідками, ніж громіздкий поліцейський і судовий апарат. Легше здійснити таємне вбивство, ніж провести справедливий процес, Правда ж?

— Правда, — буркнув неохоче Дзярський.

— Завжди можна при цьому сказати, що така мафія захищає інтереси скривджених, але це ж тільки маскування злочинства дзвінкими фразами, хіба ні? А справді правний кодекс цих мафій і камор — кодекс злочинницький, що захищає принципи діяльності всякої нечисті і бандитів, які таким чином регулюють справи між собою. Таке правосуддя навласнуруч, усі ці вендети й самочинні помсти здаються мені чимсь дуже загрозливим для суспільства.

— А чого ж тоді ви діяли так само у Варшаві? — тихо, але виразно спитав Дзярський; але зараз же мало не ляснув себе по лобі, як робить людина, що хоче вигукнути: «Ну й дурний же я!..»

— Я цього завжди боявся найбільше, — тихо промовив ЗЛИЙ; він дивився в очі Дзярському просто, ясно і чесно, мов людина, якій нічого приховувати та яка твердо вірить у те, що говорить. — Завжди, — ще тихіше додав він, — я побоювався: те, що роблю, вважатимуть за зведення особистих рахунків. А я ж провадив виховну роботу.

— А сьогодні ви теж з виховною метою ганялися за однією людиною по всьому місту, — спитав Дзярський.

— Ні, — рішуче відповів ЗЛИЙ, — сьогодні я ганявся, щоб звести рахунки. Але ці рахунки тісно пов'язані з моєю виховною діяльністю.

— Цікаво, — ухильно зауважив Дзярський з відтінком непевності.

— Ось послухайте, — сказав ЗЛИЙ, поклавши руки на стіл. — Ви дуже добре знаєте законність, а я — незгірш знаю людей, які ламають закони й звичаї, людей, які хоча й не крадуть і не вбивають, а проте порушують спокій в нашому місті. Ви, пане, знаєте добре так само, як і я, що зараз у Варшаві є багато злих людей. Таких злих, як я, таких, що нападають, б'ють, зчиняють скандали, ображають безвинних прохожих на вулицях. Їх називають хуліганами, хоч, признаюсь вам, пане поручику, я не знаю, де й коли закінчується хуліган і починається звичайний бандит. Негідник, що ріже комусь бритвою пальці, бо йому так сп'яну захотілось — це хто: хуліган чи розбійник? Отаке хуліганство — чиряк на тілі Варшави, і ви чудово знаєте про це. Цей чиряк лікують найрізноманітнішими способами; але більшість із них мені здається марними. Влаштовують конференції, радяться про це педагоги, психологи, юристи, міліціонери, культпросвітні працівники й лікарі. Ви дозволите закурити? — раптом спитав він.

— Будь ласка, — сказав Дзярський; він уважно слухав ЗЛОГО, мимоволі підпадаючи під вплив його розповіді. Подав ЗЛОМУ пачку «Спорту» й сірники. ЗЛИЙ закурив і дав прикурити Дзярському. — Говоріть далі, — попросив Дзярський.

— Я теж над цим багато міркував, ви не уявляєте собі, як багато… — раптовий дрож пробіг по обличчю ЗЛОГО, — я навіть не знаю, чи можна назвати міркуванням цю… муку… Я не певен, чи знаєте ви про це, але кожен такий злий чоловік, кожен лобур, хуліган і навіть бандит переживає в житті таку хвилину, коли хоче повернутись до людей, до суспільства. Такий момент наступає в кожного з цих людей з найрізноманітніших причин. Буває, що покохає дівчину, і тоді… Або побачить на вулиці дитину і подумає, що й самому хотілося б мати таку. Або зайде коли-небудь до товариша, який прийшов з роботи й саме лежить на тапчані, в капцях, читає газету, а дружина подає йому свіженьку яєчню. Часто — від страху перед карою, який охоплює людину несподівано, без особливого приводу, — зненацька схопить за серце, підкотиться під горло і затрясе всім тілом. Можуть також бути… Але це не так важливо… Головне, що я, проста, невчена людина, вирішив допомагати варшавським хлопцям, щоб… щоб вони відчули таку хвилину, такий момент. Ви, пане поручику, повинні знати, що цей момент наступає найчастіше тоді, коли тобі обре дадуть по спині. Коли хлопчак пошарує трохи обличчям брук, дістане кілька ударів каблуком у живіт і пролежить кілька днів у лікарні, тоді він почне розуміти, що найкраще — перестати хуліганити.

Дзярський мовчки курив. ЗЛИЙ глибоко затягнувся і вів далі:

— Єй такі, що ніколи не переживають такої хвилини. Цих треба суворо карати. Є такі, що нехтують цей момент, Не звертають на нього уваги, приглушують, висміюють його, топлять у горілці. Цих також треба карати. Їм вже нічого не допоможе. Але цим молодим, наймолодшим, які виходять на варшавську вулицю й вірять, що найважливіша річ у світі — це вдарити, вдарити так, щоб людина вже більш не підвелася, — цим ще треба дати змогу змінити переконання. Треба їх виховувати. На власній шкурі вони повинні переконатись у тому, що немає непереможних, що найбільший козак може зустріти ще дужчого за себе. Ви знаєте, — в голосі ЗЛОГО забриніла гіркота, — мені завжди було боляче, коли в юрбі патякали: «Малого б'є! Старий бик, а такого молодого гатить!» Але так треба, ось повірте мені, пане поручику: так треба! — ЗЛИЙ підвівся; на обличчі його був вираз важкого горя. — Я діяв так, аби ті, кого я бив, більш не поверталися до хуліганства! Тільки тоді це мало якийсь сенс. Я певний, що в восьми випадках з десяти мені пощастило досягти мети. Я волів би убити негідника, — раптом вигукнув він, — ніж пустити його, знаючи, що завтра він знов почне робити своє.

— Дурниці! — холодно зауважив Дзярський, — дурниці ви говорите, — і раптом змовк. — А звідкіля ви все це так добре знаєте? — спитав він за хвилину, намагаючись опанувати себе. — Ви що, психолог?

— Психолог чи не психолог, — відповів ЗЛИЙ, — але, бачите, що тут балакати багато, — я один із них.

Це пролунало так безпосередньо й щиро, що Дзярський знов розгубився.

— Новак, — за хвилину озвався він, — у мене до вас прохання.

— Так, — сказав ЗЛИЙ замислено, — я слухаю вас.

— Говорячи про причини, які викликають той момент, що змінює кожну злу людину, ви чогось не договорили… Пам'ятаєте? Чи не можете ви мені назвати ту останню причину?

— Можу, — просто відповів ЗЛИЙ. — Ця причина — докори сумління…

Він нахилив голову й обхопив її долонями. В позі його був безмежний розпач. У Дзярського защеміло серце. «Що за істерія! — силоміць подумав він, але зараз же зніяковіло почервонів. В поставі ЗЛОГО не було істерії, — було страждання. Ось він підвів голову; очі в нього пригасли, дві глибокі зморшки пролягли біля вуст. На обличчі був вираз муки; страшне почуття провини, якої ніколи не спокутуєш. «Який жах! — мимоволі подумав Дзярський, — життя цієї людини повинне бути справжнім пеклом. Тільки ж чому я не помітив досі цих зморщок?»

— В сорок восьмому році, — заговорив знову ЗЛИЙ, і Дзярський відчув, як у нього мороз пробіг поза шкірою, — на початку сорок восьмого року я був одним з найвідоміших лобурів у Празі. Тепер ви розумієте, пане поручику, що це не пусте вихваляння, адже я міг стати неабияким козаком і користуватися не лише місцевою славою, правда ж? Я належав тоді до бражки Буховича: це відома банда, яка широко діяла в приміських поїздах. Головним чином, продавали самогон, дешевший за монопольну горілку й ще робили багато інших, дрібніших, хоча й не менш вигідних справ. Нічого критися — це було моє середовище. Я народився в сім'ї дрібного торговця-ковбасника. Мій батько був людина бідна, але нечесна — в найпростішому розумінні цього слова: брав участь у тисячах дрібних махінацій та ґешефтів і органічно був зв'язаний з тією самою масою вбогих комбінаторів, факторів, посередників, шахраїв і аферистів, яких так багато на сільських ярмарках та на торговищах великого міста. З самого малечку я бачив, як навколо мене люди хилилися перед силою кулака, перед жорстокістю, які в цьому середовищі називалися мужністю. Отам, у нужденних хатах Брудна і Пєльцовізни, Шмулек і Таргувека на очах у мене відбувалося все: криваві пияцькі оргії і найгрубіша любов; з'являлися і вславлені на той час бандити й скупники краденого; оця грузька верства напівзлочинців, де жив і я, була для них ідеальним ґрунтом. Мій батько завжди ходив п'яний і в ті хвилини, коли не бив мене, брав на коліна й, дихаючи горілкою, співав улюблену пісеньку про улана, який повернувся у відпустку додому, був запрошений на весілля і порубав кавалерійською шаблею всю шлюбну процесію, бо його хтось образив. Вся ця історія нібито трапилась колись на Черняковській вулиці, але, ввійшовши в пісню, стала гімном варшавських покидьків. На той час вона справляла на мене велике враження, і родинні свята — іменини чи хрестини — я вважав зовсім невдалими, якщо вони не закінчувалися бійкою та приїздом швидкої допомоги. У такому оточенні я ріс і виріс гідним його нащадком, як то кажуть, кров від його крові та плоть від його плоті. Я з дитинства мав великий хист до бійки, справжній талант. Чи треба вам це тлумачити, поручику! Боюсь, що мені не вдасться пояснити, звідки й чому я взнав, як це робиться. Просто вмію битися, так як інші вміють малювати картини, писати вірші або чудово співати. — ЗЛИЙ сумно, зніяковіло посміхнувся. — Досить того, що коли мені було двадцять п'ять років, я вже вславився. В околиці всі знали, що я неабиякий боєць. Мій батько гордився мною, а люди боялись мене. Друзі, розчулившись за чаркою горілки, казали, що ніяк не можуть зрозуміти, чого я не маю прибутків від свого таланту. Бачите, пане поручику, я не любив розбою та крадіжок, — мені до серця були тільки бійки. Бійка аж до остаточної перемоги, коли ти жбурляєш супротивника на землю і примушуєш його здатися, — ось що мене захоплювало. Я міг убити чоловіка не ради користі, а тому, що він не хотів скоритися моїй волі. Празька братва по суті вважала мене за дивака, але не висловлювала цього, бо мене боялась; не вкладалося в головах лобурів, що хлопець, який може мати все, іноді не має й на цигарки. І лише Владек Бухович зрозумів, про що йдеться, і зумів мене використати.

ЗЛИЙ замовк на хвилину і, запаливши сигарету, двічі жадібно затягнувся.

— Бухович… це була зірка. Це був ас. Він походив звідкілясь із Сєкєрок, із самісінького серця джунглів варшавського злочинного світу. На Празі він з'явився відразу ж після війни і зараз же виплив на відомій афері з рембертовським самогоном. Бухович теж мав неабиякий талант: це був справжній організаторський геній. Зустрілись ми з ним якось на гульбищі, на іменинах одного з його людей: два дні підряд пиячили в малому кривому будиночку десь на Кавенчинській, і от на світанні третього дня Бухович вигнав усіх з хати і сказав мені: «Ми удвох багато зможемо зробити. Я подумаю, а ти зробиш. Ну, як? Згода?» Я погодився. Ми випили всю горілку, що була в домі, й лягли спати. Прокинулись як вірні, віддані друзі.

Бухович був трохи старший за мене. І набагато спритніший. Він знав, як поводитись зі мною. Мені було відомо, що він причетний до якого хочете свинства, — від звичайного грабунку до продажу метилового спирту, — але мене до цього не залучав. Це був період, коли Бухович снував сіть шантажів і насильств. Заповітною його мрією було організувати зграю терористів, що тримала б під контролем увесь злочинний світ Праги, зграю, під орудою якої були б базари, ярмарки, нелегальна торгівля м'ясом, постачання самогону до міста, чорна біржа, дрібні спекуляції валютою, комбінації з фруктами і транспортом, всілякі брудні ґешефти найрізноманітніших аферистів. Був це великий і сміливий план, і треба признатись, він захопив мене. Це була робота саме для мене, розумієте, пане поручику? В глибині душі я зневажав цих людей, але для мене було справжньою насолодою карати неслухняних, брати з них викуп і данину, силоміць примушувати їх слухатись мене. І незабаром я вславився на Празі як спільник і права рука Буховича. Бухович не був дріб'язковий: він завжди підкреслював нашу рівноправність, не пнувся в начальники, хоча й був головою всіх афер і керував мною. Чого він так поводився? Боявся мене. Цей по-звірячому дужий, страшний чоловік, для якого вбити людину було все одно, що випити чарку горілки, боявся мене з першої ж хвилини нашого знайомства. Чому? Я цього не можу пояснити, знаю тільки, що, дивлячись на нього, завжди відчував, що його проймає внутрішній дрож. Він ніколи не витримував мого погляду, завжди відвертався, не міг дивитися мені просто у вічі. Часто повторював за чаркою горілки: «Я не розумію тебе, чуєш? Не можу зрозуміти, чого ти не ласий на гроші, не прагнеш влади?» І справді, я нічого цього не жадав. Для мене було досить своєї слави і того, що я жив на батьківщині. Пане поручику, ви вірно зрозумійте мене, — меланхолійно посміхнувся ЗЛИЙ. — Я не зловживаю пишними словами. Моєю батьківщиною були темні вулички на околиці міста з вибоїстим бруком, брудні сходи облізлих празьких кам'яниць, що смерділи капустою, дешеві бари з диктовими перегородками і теплі темні закутки базарних рундуків — тут я грав у карти, пив горілку, обіймав дівчат, курив, слухаючи нескінченні розповіді і балачки; в болоті, між цими рундуками, я бився й перемагав; тут проходила моя молодість. В той же час Владек Бухович з дикою ненаситністю жадав грошей і влади і, можливої тому кінець кінцем вирішив мене вбити. Видно, він не міг здійснити своєї мрії, маючи при собі приятеля, якого смертельно боявся, в присутності якого обертався на стару ганчірку.

— Нагода? — ЗЛИЙ криво всміхнувся, і раптом усміх його перейшов у гримасу страждання й муки, ніби від страшної згадки. — Нагода трапилась зовсім несподівано. Почалося так: ми їхали, п'яні, вчотирьох, із Східного вокзалу до Карчев'я, на якесь величезне гульбище, на іменини до одного з продавців м'яса на чорному ринку. Бухович, я і ще двоє людей з особистої охорони Буховича. В приміській електричці ми розперезалися не на жарт: скандалили, пиячили, ніхто у вагоні не зважувався нам і слова сказати… Вам відомі, пане поручику, такі речі, правда ж? Звичайно, наш вигляд сам говорив за себе; люди тікали з переповненого вагона, кондуктор сюди й не заявлявся. Я був дуже п'яний і здатний на все. Раптом Бухович торкнув мене: «Генеку, глянь, яка он лялечка». Я глянув: на лаві сиділа гарна молода жінка, біля неї — молодий чоловік, який стежив за нами із стриманою люттю і водночас із страхом в очах; він був в одежі, перешитій з якогось американського військового шмаття. Я глянув на цього чоловіка, погляди наші зустрілися, і хоч голова мені наморочилася від горілки, я помітив в його очах щось таке, що збудило в мені сором і в той же час нестримне бажання вчинити скандал. Я сказав Буховичу: «Б'юсь об заклад, що я поцілую її в присутності цього типа». Бухович посміхнувся якось недобре. «Давай, — сказав він, — що хочеш, можу поставити». Тоді я не розумів, що це була провокація; в мені заграла шалена, нестримна амбіція. Хитаючись, я підійшов до лави, на якій сиділа ця жінка. В вагоні всі завмерли, я добре це пам'ятаю. Я взагалі все пам'ятаю аж до останньої подробиці, хоча й був п'яний…

ЗЛИЙ схилив голову і знову обхопив її руками. В кімнаті було зовсім темно, але Дзярський не засвічував світла.

— Пам'ятаю, я схилився над нею, щось белькочучи… — вів далі ЗЛИЙ, підвівши бліде обличчя, — вона схопилася з місця. Тоді я навіть і не помітив, що вона була вагітна. Отож я підступив ближче, але переді мною став той чоловік у перешитій з військового шмаття одежі. Коли він отак стояв, чекаючи атаки, я, хоч і був п'яний, не міг не помітити, що в нього не було руки й ноги. Аж тут Бухович позаду крикнув до нього: «Ти! Напівлюдино! Геть звідси! Генеку! Ану дай оцій жертві життя, навіщо такому животіти?» Чоловік відіпхнув мене здоровою рукою, а сам аж захитався від зусилля, ледве втримався на своїй милиці. Все, що трапилось потім, пам'ятаю аж до болю. Я посміхнувся, жінка скрикнула і впала, позаду почала страшенно плакати якась дитина… Я підійшов до інваліда, що намагався захиститися милицею, відкинув її, мов сірника, і двічі вдарив його в обличчя… Він упав на лавку… Тоді я схопив його за одежу і потяг по підлозі в проході між лавками, щохвилини штурхаючи його та відриваючи єдину руку, якою він розпачливо хапався за лавки… Навколо ніхто навіть не ворухнувся… Отак я дотяг його до виходу… Ви знаєте, ці старі довоєнні вагони навіть не зачинялися щільно, їздили з відчиненими дверима… Я підняв його, мов ганчір'яну ляльку, й жбурнув у чорний простір за вагоном… Він конвульсійно схопився своєю єдиною рукою за бильце біля дверей… Я схилився над його головою, що билася об приступку, і побачив його очі… Вони запам'ятались мені на все життя, такі перелякані, повні жалю і чоловічої безсилої страшної люті. А мене тоді мов хвиля підхопила. Я почав відривати його пальці від бильця і топтати їх. Він повис на секунду в повітрі, але, вилітаючи з вагона, ще вхопився за стертий гумовий поріжок. Почувся страшний крик, що його я й зараз чую і не забуду ніколи… В цю хвилину поїзд підійшов до станції Юзефов. Ви знаєте ті масивні бетонні перони. До них вагон підходить майже впритул… Того вечора між одним з вагонів і пероном звалилося закривавлене людське тіло.

ЗЛИЙ схилив голову і знову підвів її; по застиглому обличчі збігали дві великі сльозини.

— Бухович виштовхнув мене з вагона, — вів далі він сухим, дерев'яним від утоми голосом. — Вибігли ми із станції, ніхто нас не затримував. В ту хвилину ми ладні були боротися хоч і з цілим взводом міліції: невинно пролита кров засмоктує в багно злочинів аж до кінця. Бухович затримав на шосе якусь машину і, пообіцявши велику суму, наказав шоферу їхати до Карчев'я. В машині виявилось, що в мене поранена права рука, з якої юшила кров; я наказав зупинити машину. Мене почали переконувати, що краще потерпіти до Карчев'я; тоді я мовчки схопив Буховича закривавленою рукою за горло. Машину зупинили, я зійшов у чистому полі, а їм наказав їхати геть. Години зо дві я блукав десь за Отвоцьком по холодних осінніх стернищах та перелісках. Потім прийшов на станцію Отвоцьк, тут мені перев'язали руку. В Отвоцьку вже було відомо про вбивство в Юзефові. Розпачливо борючись з самим собою, я до кінця витримав перев'язку. Потім пішки попрямував вздовж залізничної колії до Юзефова… На станції в Юзефові, хоча вже пройшло чимало часу, натовп аж кипів, скрізь лунали вигуки про самосуд. Я ввійшов у юрбу, переборюючи в собі шалене бажання крикнути: «Люди! Це я, я зробив!» Ці слова розривали мені серце, стояли в горлі. Лише тоді, як міліція почала складати протокол і я дізнався, яке прізвище у вбитого і де він живе, щось у мені затихло, замкнулося назавжди. Я знав, що робити, хоча й не зміг би цього тоді передати словами. Скільки горя буває через те, що не вміємо іноді чогось висловити, правда ж, пане поручику?

ЗЛИЙ посміхнувся блідою, невеселою посмішкою, Дзярський мовчав.

— Та жінка, його дружина, — продовжував ЗЛИЙ, — жила в Свідрі. Я три ночі блукав навколо її дому. Її не було: лежала в лікарні. На щастя, вона не породила передчасно. Через три дні вже повернулась додому. Я ще з тиждень снував у дощові ночі під її вікнами, аж поки мені не пощастило застати її саму. Без вагання я зійшов на веранду. Жінка сиділа в кімнаті, біля столу, в блідому світлі лампи, з чорною вовняною хусткою на худих зіщулених плечах. Я тихенько постукав у вікно, серце в мене мало не розривало груди. Вона не почула або може подумала, що це дощ стукає в шибку. Я натиснув на клямку: тихо ввійшов у кімнату і став; з мого плаща стікали струмки просто на підлогу. Тоді вона встала, повернула голову й побачила мене. Зблідла від жаху і важко опустилась у крісло, поклала руки під серцем, на живіт. Я бачив, як риси її розпливаються від болю, і тут мені стало так страшно, що вона зомліє, знепритомніє, з нею щось трапиться. Але я не міг видушити з себе жодного слова, наче хто наклав свинцю в горлянку. Тимчасом вона, здавалося, приходила до пам'яті після першого шоку. В очах її щось заблищало, червоні плями виступили на обличчі, на шиї. Я, не питаючи, сів на стільця, бо вперше в житті піді мною підігнулись коліна. Вийняв з кишені револьвер і поклав перед нею на стіл. Вона навіть не здригнулась, побачивши зброю. Із страшенним зусиллям, вимовляючи слова по складах, я сказав:

«Не можу себе примусити піти в міліцію. Не вмію. Стріляйте! Життя за життя».

Вона з хвилину дико дивилася, так дико, що мене охопило дивне переконання: залишилося лише кілька секунд, от зараз закінчиться моя мука. Але вона раптом закрила обличчя руками і крикнула: «Ні!» Відірвала руки від обличчя, очі в неї були сухі, блискучі, на лобі — червонясті плями…

«Ні! — крикнула вона, — ви не можете віддати себе в руки міліції, а я не можу вбивати! Хоч я нічого в житті так не жадала б, як убити вас у цю хвилину!» І вона гірко заридала. Не знаю, чи довго я так сидів, слухаючи її плач, який наче клаптями дер шкіру з мого тіла, краяв серце. Не знаю також, як сталося, що я кінець кінцем встав, наблизився до неї і погладив по волоссі. Вона відсахнулася конвульсійно, ніби до неї торкався пранцюватий. Схлипуючи, промовила:

«У мене був тільки він. А зараз нема нікого. Я хочу виїхати звідси. Чуєте? — пронизливо скрикнула вона. — Я хочу виїхати! Щоб породити дитину не тут, а якнайдалі від цього місця!»

Не знаю, звідки взялися на моїх вустах ці слова. Я лагідно повторював: «Заспокойтесь, пані, ради бога! Заспокойтесь, це може вам зашкодити…»

Вона раптом схопилася, відчинила шафу, порилася в ній, вийняла якусь річ і всунула мені в руку. «Продайте це, — сказала крізь сльози, — мені потрібні гроші на виїзд». Я глянув: це був чудовий величезний чистої води брильянт. «Завтра, — сказав я, поклавши перстень на стіл, — у вас будуть гроші». Жінка істерично закричала:

«Ні! Ні! Заберіть! Я не хочу його мати! Цей перстень приносить нещастя! Я знаю! З тієї хвилини, як він у мене, сталися страшні речі. Досить! Досить! Мені треба позбутись його!» Вона знову впала в крісло, закривши обличчя руками. Я залишив перстень і вибіг з кімнати. Мені, пам'ятаю, здалося наївним забобоном, що вона хотіла позбутися такої дорогоцінності; я не вірив у забобони. На дворі я довго стояв під зливою, мов учаділий. Мою душу краяли болі, яких я ніколи не знав. Мене шарпав пронизливий жаль: трапилось таке, що вже довіку буде зі мною, і не можна цього відкинути, змінити, відвернути, — я аж бився головою об холодний слизький дерев'яний ліхтарний стовп.

Цього ж вечора я прийшов до Буховича і зажадав мільйон злотих готівкою. Він сказав, що таких грошей при ньому зараз немає, і спитав, навіщо мені стільки. Я йому відверто пояснив, для чого. Він відповів з дивною посмішкою, на яку я тоді не звернув уваги: «Я все влаштую. Прийдеш завтра, пізно ввечері».

Назавтра опівдні я поїхав до Свідра. Було вже темно, коли я підходив до її будиночка. Мені відразу ж впало в око, що двері на веранду відчинені, а в кімнаті темно. Я перескочив через парканчик, перестрибнув балюстраду веранди і вскочив у кімнату. Тремтячими руками знайшов вимикач. При світлі електричної лампи я побачив: на столі лежала жінка з чорною хусткою на плечах. В спині стирчав дешевий пружинний ніж з дерев'яною колодкою. Чорна хустка поруділа від крові.

У мені щось загорілось і відразу ж погасло, — отак наче перегоріла спіраль в електричній плитці. Якийсь страшний мертвий спокій наповнив моє серце. Я оглянув кімнату, погасив світло і вийшов. Я став причиною надто страшних нещасть, щоб віддаватися почуттям. Треба було обміркувати все як слід. Обміркувати й потім діяти.

Через дві години я розшукав в одному з празьких шинків чоловіка з банди Буховича. Він любив пружинні ножі з дерев'яними колодками. Сидів за столом, їв нирки з кашею і запивав горілкою з півлітрівки. На пальці в нього мигтів міріадами іскор чудовий брильянт. Я навіть посміхнувся, бо згадав, що та бідна жінка мала рацію, коли кричала, що є речі, які приносять нещастя. Мабуть, це був страшний усміх, бо люди почали з жахом розступатися переді мною, а в офіціанта, що стояв за стойкою, випала з рук пляшка. Я підійшов до того, хто сидів за столом: був це сильний хлопець, типовий варшавський бандюга з атлетичною будовою тіла, з шкірою гіпопотама, байдужий до всього, нікчемний, але живучий, як гад. Я викликав його на темне подвір'я за шинком; він пішов за мною безбоязно; мав мене за свого. На подвір'ї, скраю, був якийсь голуб'ятник, я ще пам'ятаю якусь колоду, мабуть, то була дровітня. Ні, я не вбив його… Ви можете рештки цього чоловіка побачити ще й сьогодні, він жебрає в куряві й грязюці на ярмарках, в містечках під Варшавою. Я позбавив його тільки персня, однієї руки й ноги.

— Залишився Бухович, — вів далі ЗЛИЙ, — спритний Бухович, який тримав мене в руках, бо й друге вбивство якоюсь мірою автоматично падало на мене. Ось у чому полягав план Буховича: зв'язати мене міцними путами злочинів, загнати в пастку, з якої немає виходу, щоб я змушений був покликати його, Буховича, на допомогу. Таким чином, він хотів розвіяти свій страх передо мною. Це б йому вдалося, якби я почав пиячити. Але я шукав не горілки, а його самого. Він злякався і втік задніми дверима з шинку, де я його, нарешті, здибав. А потім підіслав одного з своїх людей і переказав, що хоче зустрітися зі мною вночі. Я пішов. Але Бухович мене обдурив: він прийшов з чотирма поплічниками, в яких були ножі, ломи й залізні труби. Мовчки вони накинулись на мене. Я оборонявся кілька хвилин, але боротьба закінчилась моєю поразкою. Проте, Бухович боявся мене аж до кінця, до тієї хвилини, коли схилився наді мною, щоб перевірити, чи я ще живий. Двічі на прощання поспіхом штурхонув мене в обличчя; думав, що штурхає труп. Але я залишився живий і, коли опритомнів та доповз до вуличного ліхтаря, вже знав, що буду жити; наступного дня якась газета надрукувала в рубриці пригод повідомлення про те, що знайдено якогось чоловіка, який помирав під ліхтарем на околиці міста. Я тільки всміхнувся, бо пригадав, що в мене в кишені лежить той фатальний брильянт. Мені здалось, що своїми ранами й кров'ю я переборов його фатальну силу.

ЗЛИЙ поклав руку на письмовий стіл: на середньому пальці блищав чудовий брильянт. Важке, глибоке зітхання вихопилося в ЗЛОГО з грудей.

— Коли я через три місяці вийшов з лікарні, — вів далі ЗЛИЙ, — Бухович десь зник. Я довго шукав його, а потім виїхав на визволені землі. Працював півтора року на полі. Дуже багато читав, намагався вчитись. І думав… Позаду в мене лишились цілі безсонні тижні, пане поручику! В ці ночі я зрозумів, як повинні жити люди, зрозумів, що не можна владнати яку б то не було справу в світі двома, навіть найсильнішими кулаками. Потім повернувся до Варшави, працював чорноробом на будівництві. Я був непомітний, мовчазний, нікому не впадав в око та й не зустрічав нікого із свідків моєї давньої слави. Але Варшава велике місто, а в великому місті нема спокою. На селі я тільки й думав, як мені спокутувати свій гріх, а уВаршаві почав думати про інше. Я люблю це місто, поручику, а любов штовхає до діяльності, кличе до дій. Тоді я власне і почав те, що вже вам відомо…

ЗЛИЙ підвівся. Він постояв з хвилину, випроставшись, мов чорний знак оклику в м'якому присмерку, на тлі нічного варшавського неба.

— Мені здається, те, що я робив, було слушним висновком з мого колишнього життя, — промовив він. — Вірю в слушність цього. Не шкодую і не відрікаюся того, що робив. От і все.

Він скінчив говорити і сів. Дзярський засвітив настільну лампу, яскраве електричне світло розділило кімнату на три частини. ЗЛИЙ сидів у середній, ясній. На обличчі його була втома.

— Людина, яку ви переслідували сьогодні, Бухович, так? — спитав після довгого мовчання Дзярський.

— Так, — відповів ЗЛИЙ.

— А чули ви що-небудь про Кудлатого? — квапливо запитав поручик.

— Чув, — сказав утомленим голосом ЗЛИЙ, — розумію, про що йдеться. Ви гадаєте, що Бухович і Кудлатий — одна і та ж особа? Можливо, І я думав так само. Тільки коли б я спробував розкрити цю загадку, я б знову заплутався у брудних сітях спекулянтських та бандитських зграй. Тимчасом, я прошу вірно мене зрозуміти, пане поручику… я не тільки спав на сінниках перших робітничих гуртожитків у Варшаві. О, такий собі скромний, завжди втомлений муляр у пропітнілому під курткою светрі. Я хотів там спати і хотів працювати біля цегли. А Кудлатий — людина, що обертається, напевно, в законспірованій сфері спекулянтів. Варшава — велике місто. Бухович тікав від мене в чудовому оливковому лімузині. Марки «Гумбер», як сказав шофер, що їхав зі мною у «Варшаві».

— Шофер Шмігло, — кинув Дзярський, — так? «Гумбер», кажете? — посміхнувся він, мов людина, що після довгих блукань манівцями знов виходить на добре знайому дорогу. — Новак, — промовив Дзярський, встаючи, — до суду ви сидітимете в тюрмі… Ага… — додав він, щось пригадавши, — побачимо ще, чого хоче один з найвірніших ваших компаньйонів. Прибіг сюди відразу ж після вашого арешту.

— З моїх компаньйонів? — перепитав не зморгнувши ЗЛИЙ. — У мене нема ніяких компаньйонів.

— А пан Юліуш Калодонт, що чекає ось за цими дверима! Чого він прийшов сюди, коли не рятувати ув'язненого друга? Зв'язки між людьми, пане ЗЛИЙ, автоматично виявляються в такі хвилини.

— Ви міркуєте логічно, — погодився ЗЛИЙ без найменшої образи. — Що вдієш?..

Дзярський підійшов до дверей і відчинив їх.

— Прошу, — звернувся він до когось у другій кімнаті, — ви до мене, так?

Юліуш Калодонт підвівся із стільця, простяг здивованим рухом поперед себе ціпок і втупився в Дзярського очманілим поглядом.

— То ви були тут? Увесь час? — пробелькотів він нарешті.

— Очевидно, — промовив Дзярський, — дозвольте…

Калодонт переступив через поріг і захитався, побачивши ЗЛОГО, що сидів біля столу. Він стояв отак, наче втілення безмежного подиву, ціпок ходором ходив в його тремтячій руці.

— Геній! — вигукнув Калодонт, водячи ціпком від Дзярського до ЗЛОГО й назад, ніби зв'язуючи їх. — Геній! Все передбачив! Ви обоє — разом! Це чудово!

— Що ви хочете сказати? — сухо спитав Дзярський.

— Хто… все передбачив? — тихо перепитав ЗЛИЙ. Очі Калодонта деякий час вдивлялись наче кудись у простір.

— Хто? Питаєте, хто? Такий малий, низький, чорнявий, у котелку, з парасолькою…

Запанувала глуха тиша. ЗЛИЙ поволі підвівся з крісла. Дзярський нервово кашлянув.

— Пане поручику, — раптом вигукнув Калодонт, звертаючись до Дзярського, — не думайте, що ви все знаєте, — очі розгніваного старигана вергали гнівні блискавки. — Я сюди прийшов не для того, аби рятувати життя цього пана, — показав на ЗЛОГО, — але… — тут він почав драматичну боротьбу з власним піджаком, яка закінчилась тим, що він раптом висмикнув білий конверт і кинув на письмовий стіл. — Це для вас! — вигукнув. — Для вас обох! Така була воля того, хто вам адресував цей лист! Ви повинні разом прочитати його! — І потім додав водночас загадково й трагічно: — Коли б тільки не було надто пізно!

Білий конверт упав між Дзярським і ЗЛИМ. Був якийсь таємничий наказ у дивних словах Калодонта, який не дозволив жодному з них простягти руку по листа. Дзярський мовчки встав і перейшов на вузький бік стола. ЗЛИЙ став за ним.

— Розпечатайте, — сказав ЗЛИЙ.

Дзярський розірвав конверт. ЗЛИЙ схилився над ним і почав читати через плече поручика. У Юліуша Калодонта перехопило подих: хвилина була дуже напружена, така напружена, що в нього коліна підкосилися й він опустився на стілець.

Лист складався з трьох речень, написаних дрібним, але надзвичайно виразним почерком. На кінці була виведена круглими літерами докладна адреса. І стояв підпис: Йонаш Дробняк.

Дзярський кинув листа на письмовий стіл, засунув обидві руки в кишені, відвернувся, зробив кілька кроків і став біля вікна. «Цікаво, — шарпнуло щось Калодонта за серце, — що в тому листі? Чого Дробняк чекає?» Він хотів був простягнути руку по аркушик паперу, але не міг: хвилювання паралізувало рухи. ЗЛИЙ тихо підійшов до Дзярського і став за його спиною.

— Поручику, — прошепотів він.

Дзярський не відповів. Здавалося, він вдивлявся у вечір за вікном, але очі в нього були напіврозплющені.

— Поручику… — лагідно прошепотів ЗЛИЙ, — це мій останній шанс. З завтрашнього дня я сяду на довгі роки за грати. Дозвольте мені… Я повернуся до вас з Буховичем. Тоді моє життя матиме хоч якийсь сенс.

— Ви вб'єте його… — мовив охриплим, важким голосом Дзярський.

— Не вб'ю, — тихо відповів ЗЛИЙ. — Можу заприсягтися.

— Ідіть… — промовив поручик Міхал Дзярський; нервово позіхнув і потер долонями обличчя.

Коли він обернувся, ЗЛОГО не було в кімнаті. Одним стрибком Дзярський підскочив до телефону і підняв трубку.

— Караульна! — гукнув він. — Прошу випустити громадянина, який щойно був у мене!

Юліуш Калодонт підвівся повільно, з надзвичайною гідністю. Невпевненим кроком зворушеної людини наблизився до Дзярського, простяг уперед обидві руки, вхопив поручика за плечі і сильно струсонув того. Він не міг видушити з себе й слова і всю свою подяку вклав у цей жест.

Раптовим, але делікатним рухом Дзярський скинув долоні Калодонта з своїх плечей і шарпнув двері, гукаючи:

— Мацєяк! Клюсінський! Інспектори! Караульна групо! Автомашини! Загородити всю Глибоковську площу і виходи на вулиці Пружну, Багно, Крулєвську, Граничну! Мацєяк, мій «Сітроен»! І ви поїдете? — несподівано звернувся він до Калодонта.

— Ні, — відповів той, — я трохи втомлений… — він хотів сказати «надто старий», але самолюбство перемогло.

В погнутій, поржавілій рамці віконечка старого «Форда» замаячила темна постать. Йонаш Дробняк прокинувся від тривожної напівдрімоти й швидко підніс руку з годинником до млистої смуги світла, яка падала з вікна другого поверху одлеглого будинку. Було майже пів на одинадцяту. «Що з Калодонтом, — подумав Дробняк, — раптом йому не вдалося? Я дав йому важке завдання. Може, воно йому не під силу? Може, цього ніяк не можна виконати?»

Якась постать кілька секунд маніпулювала біля замка і, нарешті знявши його, пірнула в чорну прірву підвальних сходів. Дробняк вибрався з старого розбитого кузова і наблизився до входу в підвал. Ліворуч, від брами, наближалась якась жвава невисока тінь. Дробняк заховався за моток старого кабеля.

— Сюди… — тихо сказав він через секунду, коли тінь промайнула повз нього.

Тінь розпливлася в чорних заломах захаращеного брухтом подвір'я так само несподівано, як несподівано пролунали слова Дробняка. В темряві заясніли білі, майже прозорі очі. Дробняк затремтів.

— Я радий, що, нарешті, маю змогу побачитися з вами, — сказав він, приховуючи вишуканою чемністю непевність у голосі. Вийшов із своєї криївки і злегка, але ввічливо підняв котелок. — Я бачу, ви вчасно дістали дані, що стосуються кооперативу «Торбинка» та його керівництва. А де поручик Дзярський? — відразу ж додав він.

— Це насамперед моя справа, а не поручика Дзярського, — сухо промовив ЗЛИЙ.

— Будь ласка, — відразу ж погодився Дробняк. — Тільки, знаєте, той тип, там унизу, озброєний.

— Я знаю, — сказав ЗЛИЙ, — він уже кілька разів сьогодні стріляв у мене.

— Ну, — промовив Дробняк, чемно вклонившись, — тоді нема про що й говорити. Я сподіваюсь, — він шанобливим рухом пропустив ЗЛОГО наперед, — ви дозволите.

ЗЛИЙ штовхнув двері складу й обережно поставив ногу на приступку сходів, що вели вниз.

«Що тут діється?» подумав Філіп Меринос, вдихнувши повітря, просякле димом вибуху. На хвилину завагавшись, вийняв револьвер і повільно, обережно зайшов до підвалу. Не засвічуючи світла та спритно лавіруючи в добре знайомому йому приміщенні, він добрався до рухомої стіни, натиснув на неї, відкрив — і став, наче вкопаний: диктові двері в глибині підвалу були проламані, а посередині сидів Кудлатий, зовсім п'яний, і длубався в порваному чемодані з дорогої чорної шкіри. Повними пригорщами перегортав золоті монети, рулони доларів, коштовності, бавився шматками золота. Страшна лють, що затемнювала свідомість, замигтіла в очах Мериноса. Забувши закрити стіну, він зробив три кроки вперед і зупинився біля Кудлатого.

Кудлатий підвів угору брудне обличчя і глянув на Мериноса каламутними, сльозавими очицями. В них не було ворожості.

— У… а… ек, — пробелькотів він і рукою показав у підвал, за рухому стіну, — бах… бах… І… й… на… І… й… на… У-у-у-!.. Бух!.. Бух!.. Бух!.. — він зробив рукою жест, наслідуючи літака, що йшов у піке. Останні свистячі звуки мали імітувати посвист і вибухи бомб. Приязним рухом він підняв угору наполовину наповнену горілкою склянку і простяг її Мериносові. Меринос з секунду стояв нерухомо, ніби приголомшений, потім мовчки, коротким рухом щосили жбурнув склянку з горілкою просто в низьке волохате чоло Кудлатого. Розбите скло та їдка рідина засліпили Кудлатого, але Меринос не вдарив удруге. Кудлатий підвівся навкарачки, скімлячи. Лише тепер Меринос почав бити його. Кудлатий жалібно стогнав, в його тваринній свідомості ніяк не могло вміститися, чому радісний факт війни й бомбардування викликав у його пана й володаря таку нестримну лють. Меринос дихав важко, з посвистом, його дедалі більш охоплювала втома. Коли він схилився над чемоданом і став кидати в нього розсипані по підлозі коштовності, ноги під ним підкошувались. Кудлатий із зусиллям підвів своє важке величезне тіло на коліна й почав незграбно вичісувати пальцями з патлів уламки скла; його темне брезкле обличчя було в крові.

— У… а… ек! У… а… ек!.. — белькотів він з хрипким тупим жалем.

Меринос обернувся і випростався. Погляд його впав на рухому стіну. У просвіті стіни стояв ЗЛИЙ, а за ним Йонаш Дробняк.

Меринос блискавично підняв револьвер, який весь час тримав у руці, і в цю ж хвилину напівосліплений Кудлатий, стоячи на колінах, припав до його руки, силкуючись поцілувати її з рабською покорою. Із зведеного вгору дула гримнув постріл, і одночасно темна постать фантастичним стрибком майнула через увесь простір підвалу. Меринос відчув, що хтось із пекельною силою викручує йому пальці і видирає револьвер з рук; оглушливий удар вцілив у голову, наче біля підборіддя його розірвалась граната. Коли Меринос опритомнів, він лежав у кутку підвалу. За три кроки від нього над чемоданом з лиснючої чорної шкіри стояв ЗЛИЙ, уважно вдивляючись у Мериноса білими очима, в яких не було люті, а якась незрозуміла рішучість.

А Йонаш Дробняк схилився над Кудлатим і тулив дуло великого браунінга до скуйовдженої брудної сивої голови.

— Владек Бухович, — сказав ЗЛИЙ, — вибирай… або потрапиш в міліцію, або відбудеш тут зі мною останній двобій. Або ти вийдеш звідси, або я!

Меринос розумів усе з надзвичайною ясністю, незважаючи на присмак крові в роті і біль у розбитій щелепі. Він не відчував приголомшення, тільки огидне гудіння страху сповнювало йому вуха(краяло серце на тисячі тремтливих шматків.

— У… а… ек!.. У… а… ек! — розпачливо, по-звірячому белькотів Кудлатий.

Меринос з зусиллям підвівся на закляклих руках, встав, спираючись на стіну. Тільки тепер він помітив на землі, під стіною, голубуватий полиск дула свого револьвера. Зітхнув болісно, глибоко і, найменшим порухом обличчя не зрадивши своїх замірів, враз кинувся на ЗЛОГО. Його міцний кулак, мов таран, влучив просто в обличчя ворога. ЗЛИЙ відлетів назад, глухо вдарився плечима об стіну, але встиг нахилити голову. І коли Меринос, в якого було лише одне на думці: «Стріляти! Вбити!» — рвонувся вперед, блискавично нагнувся і простяг руку по револьвер, сухий, короткий, але страшний удар у щелепу підкинув його вгору і штовхнув на середину приміщення. Намагаючись спертися на руку під час падіння, Меринос натрапив на одну з літрових пляшок з-під горілки; не втрачаючи притомності, він кинувся вбік і жбурнув пляшку з силою гарматного пострілу. Дробняк у сліпій тривозі притиснувся до стіни, проте не прийняв дула від скроні Кудлатого. ЗЛИЙ ледь помітно відхилив голову, залунав брязкіт скла: велика пляшка розбилася на тисячі скалок, вдарившись об протилежну стіну. На обличчі ЗЛОГО майнув усміх, очі його сяйнули якимсь терпким, лютим щастям, — щастям боротьби. Меринос почав відступати в куток, де стояв столик з важким мармуровим верхом і стілець. Йонаш Дробняк зіщулився біля стіни, шукаючи захисту за переляканим на смерть Кудлатим. Меринос підняв обома руками важкий стіл; своїм спітнілим обличчям, посинілим і розпухлим від ударів, скривленим від важкої втоми та зусиль, він нагадував зараз циклопа Поліфема, що вергав скелі. І тут трапилося щось незрозуміле. Відстань між ЗЛИМ і Мериносом, що тримав над головою стіл, була не більше ніж п'ять кроків; навіть швидкий, мов думка, стрибок не допоміг би ухилитись від страшного удару. Але ЗЛИЙ стрибнув уперед — в ту десяту частку секунди, коли Меринос жбурнув стіл. Важка стільниця із штучного мармуру оглушливо гримнула об землю, а в куряві блискавкою майнув кулак ЗЛОГО, несхибно вціливши між очі Мериносові; величезний брильянт, сяйнувши, черкнув Мериноса по обличчі. Меринос розм'як, захитався й повалився додолу.

В цю секунду задзвонив телефон. Заклякши від переляку, Дробняк отямився, влучним ударом револьвера пригнув Кудлатого до підлоги і підняв трубку.

— Алло! — кинув він здушеним голосом.

— Кооператив «Торбинка»? — почувся в трубці жіночий голос.

— Так, — відповів Дробняк.

— Чи можу я попросити до телефону пана Мериноса?

— Боюсь, — відповів Йонаш Дробняк, — що зараз це зробити неможливо.

— Нічого, — промовив жіночий голос з непорушним спокоєм, з якоюсь тихою радістю, — я розумію. Прошу не перешкоджати йому, не турбувати його. Тільки перекажіть, що я… вирішила їхати з ним. Він знатиме, про що йдеться…

Меланхолійна посмішка осяяла обличчя Йонаша Дробняка. Він трошки помовчав, потім сказав:

— Гаразд. Перекажу.

— Спасибі, — ввічливо відповів жіночий голос.

— Хто то був? — спитав ЗЛИЙ, важко дихаючи і витираючи з лоба піт.

— Якась жінка, — втомлено відповів Дробняк.

— До цього негідника? — заскреготів зубами ЗЛИЙ; він схилився над Мериносом, витяг його з кутка і кинув головою вниз, у повний золота чемодан. — Скільки кривди людської, скільки злочинів тут, у цьому багатстві! — люто просичав він. В його білих очах знов спалахнув гнів.

Досить, досить, Новак! — озвався сухий, роздратований голос.

ЗЛИЙ і Дробняк глянули на шпарину в стіні. Там стояв поручик Міхал Дзярський, а за ним виблискували дула міліцейських автоматів.

— Ви ж пообіцяли мені, правда? — з докором кинув Дзярський. — Виявляється, вам не можна довіряти. Краще все допильнувати самому.

ЗЛИЙ пустив Мериноса і відступив під стіну. Швидкими рухами почав поправляти одежу, що висунулася в час боротьби.

— Оце і є Владек Бухович, — сказав він Дзярському, показуючи на Мериноса.

— А це громадянин Кудлатий, — додав Йонаш Дробняк, кивнувши на брудну купу ганчір'я, що лежала біля стіни; він чемно, але з гідністю вклонився Дзярському, злегка підіймаючи котелок.

— А ось і славетний невловимий пан у котелку, — здивовано промовив Дзярський, уважно глянувши на Йонаша Дробняка. — Признатись, я давно мрію арештувати вас, бо не терплю конкуренції. Найгірше те, що досі я не мав жодного приводу це зробити. А тепер… О! — раптом з задоволенням вигукнув він, показуючи пальцем на великий чорний револьвер типу «Гішпан 9», якого не випускав з рук Дробняк. — У вас є дозвіл носити зброю?

— Нема, — відповів з лагідною посмішкою Йонаш Дробняк, — але це… — він підняв з непорушним спокоєм револьвер, націлився просто в груди Дзярського, і той інстинктивно відступив, — це театральний реквізит. Ніхто з нього не зможе вистрілити, — задоволено закінчив він, відкриваючи патронник і показуючи, що там нема магазинної коробки, набоїв і бойка.