ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

Юліуш Калодонт чекав.

Якщо чиєсь життя можна назвати чеканням, то Юліуш Калодонт з деякого часу жив саме таким життям.

Тридцять разів, устаючи з ліжка й одягаючи ранкові капці, Юліуш Калодонт запитував себе, чи об'єкт його туги носить капці та які саме: з задниками чи без них? Розбиваючи за сніданком яєчко, зварене м'яко, Юліуш Калодонт запитував сам себе, чи він любить яєчка на м'яко, а як ні, що він їсть на сніданок?

Господиня Юліуша Калодонта, бабуся на ім'я Гелена i на прізвище Ліпінська, дійшла за цей час висновку, що в світі діється щось недобре. Коли Юліуш Калодонт в котрий уже раз повертався додому опівночі і ще довго ходив по кімнаті, вигукуючи якісь слова, старенька тривожно натягала ковдру на вуха, шепочучи тремтячим голосом:

— Що сталося з паном Калодонтом, найсвятіша діво? Наче підмінили його! Не інакше: стане актором!

Цей діагноз для неї був справді катастрофічним, бо ж походив з її смутного досвіду, набутого півстоліття тому; це були спогади про кількох молодих акторів варшавської сцени, яким вона прибирала й варила та які не заплатили їй ні гроша, не кажучи вже про інші прикрості.

Тимчасом нічні мандрівки Юліуша Калодонта означали, що він готується до надзвичайно серйозної розмови, яка неодмінно мала відбутися.

Кілька разів старого відвідувала Марта Маєвська, з якою з'єднувала його щира дружба. Марта частенько зупинялася по-сусідськи біля кіоска, і вони охоче розмовляли на різні теми, від погоди аж до почуттів. Марта була дуже стримана, але Калодонт зробив з її скупих слів висновок, що той білявий лікар швидкої допомоги, з яким вони познайомилися в комісаріаті, — без сумніву, людина гідна уваги. Але всі спроби Калодонта зав'язати розмову про ті дивовижні ясні, пронизливі очі, про які Марта так схвильовано говорила в комісаріаті, натрапляли на глуху стриманість і мовчання; отож кінець кінцем Калодонт вирішив, що Марта про них забула або принаймні хоче зовсім забути.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…Та все сталося зовсім інакше, ніж це передбачалося у восьми тисячах чотирьохстах варіантах, обміркованих Юліушем Калодонтом.

Вечір був холодний, але приємний, і Калодонт, розчаровано зітхнувши, як зітхав уже тридцять разів протягом останніх тридцяти вечорів, засунув вікно вітрини спеціальною віконницею, поскладав і замкнув товар, поправив одіж і кашкет на голові, пригладив вуса, взяв ціпка й вийшов з кіоска бічними дверима. Він зачинив їх і вже збирався повернути ключ у замку, коли раптом заціпенів. Спершись плечем на стіну, навпроти нього стояла невисока, щупла постать у невимушеній позі, з цигаркою в роті. Калодонт двічі кашлянув, не маючи сил обізватися. Подив, страх і радість переплуталися в його душі, відбираючи мову.

— Добривечір, пане Калодонте, — привіталася постать тихим, але ясним голосом, в якому відчувався усміх. — Дуже радий вас бачити.

— Я-а-а тттеж, — пробелькотів нарешті Калодонт. — Тільки, — продовжував він з раптовою небезпечною рішучістю, — я ж вас, пане, зовсім не бачу… Не знаю, чи ви низький, чи високий, старий чи молодий, бридкий чи гарний… Не знаю нічого, розумієте? А я б так хотів…

— Розумію, дорогий пане Калодонте, — відповіла постать. — Розумію чудово. Якщо ви дозволите, ми пройдемося трохи разом. Я проведу вас додому, добре? А тепер, прошу, замкніть двері й візьміть ключа з собою.

— Добре, — зітхнув Калодонт і поправив свого кашкетика рухом, повним тривоги. Замкнув двері на ключ і вдвох з незнайомим рушив у бік Княжої.

Вечір був зоряний, площа Тшех Кшижи була добре освітлена, а проте Калодонтові не пощастило навіть заглянути в обличчя невідомого. Якась стіна начебто відгороджувала Калодонта від цього обличчя. Він бачив, що чоловік, який іде поряд, — такий самий на зріст, як і він, тобто не високий, не низький, а такий собі — середній; що на ньому дощовий плащ, тісно стягнений поясом та з широким, піднятим коміром, що на ньому нема пі капелюха, ні кашкета, що він іде легко й тихо і тримає руки в кишенях Калодонт вгадував, чи швидше відчував напружену силу, якою віяло від незнайомця.

— Дорогий пане Калодонте, — почулося нарешті з-за піднятого коміра, — чи ви готові?

Юліуш Калодонт хотів зупинитися й кинути невідомому мільйон запитань. Але він не зупинився і не запитав нічого. Повагом крокував далі поруч із силуетом у дощовому плащі й спокійно, але рішуче, начебто все було зовсім просте й очевидне, відповів:

— Так.

— Отож я можу на вас розраховувати? — спитав тихий звучний голос.

— Звичайно. Можете, пане, розраховувати.

— Я дуже радий, — радісно обізвався голос з-за піднятого коміра. — Я повинен вам багато дечого з'ясувати, пане Калодонте, повинен розтлумачити безліч речей, але прошу, скажіть мені зараз: чи можете ви мені повірити й ще трохи почекати моїх пояснень?

«Ні, ні, ні!» Ці слова пекли губи Калодонтові, мов краплі сірчаної кислоти, та ці ж самі губи шепнули тихо, але впевнено:

— Звичайно. Я вам довіряю, пане. З охотою почекаю, поки ви самі визнаєте, що настала слушна хвилина для пояснень.

Тоді голова з піднятим коміром поволі обернулася до Калодонта і Юліуш Калодонт вперше побачив очі на цьому обличчі. І хоча вони дивилися приязно й навіть весело, у Калодонта сипнуло морозом по спині і наче крижана рука стисла горлянку. Ці очі викликали гнітючу думку — які вони, мабуть, жахливі в нестямній люті та до яких потворних вчинків здатний тоді власник оцих очей.

«Оце так погляд! — подумав занімілий Калодонт. — Марта мала рацію, ой, мала рацію…»

— Бачите, пане, люди здебільшого мене бояться… — почувся з-за коміра голос, в якому бринів смуток.

Голова за коміром відвернулася, але Юліуш Калодонт відчув, як його обсипало жаром палючого сорому.

«Невже він побачив, що і я?.. Ах, ця Марта!» відчув він раптовий прилив люті до Марти. І раптом зрозумів усе… «Адже вона його боїться, просто боїться», подумав Калодонт дуже стурбовано.

— Ні, чому… — пробелькотів він за хвилину, — це вам здається… Пане…

— Ви добре ставитесь до мене, пане Калодонте, — обізвався тихий голос. — Дякую вам. Але панна Маєвська думає інакше.

«От нещастя! — подумав з розпачем Калодонт. — Оце так так! Мені треба було про це й самому догадатися… Панна Маєвська!»

— Панна Маєвська заходить до мене по газети, — пробелькотів Калодонт. — Ми часто розмовляємо про вас, пане, — додав він невпевнено.

— Правда? — спитав незнайомий із ще більшим смутком у голосі. — Уявляю, як панна Маєвська мене боїться…

«Ще гірше, — шматувало щось душу Калодонта. — Чим далі, тим гірше!» І раптом він зважився на відчайдушний крок.

— Прошу пана, — промовив він тремтячим голосом, — а може б ви хотіли побачитися з панною Маєвською? Я… А може їй щось переказати?

— Ні, пане Юліуше, — лагідно й м'яко відповів чоловік поруч. — Ще не час. Насамперед ми повинні закінчити боротьбу за спокій у цьому місті. Важку, складну боротьбу. За те, щоб спокійні люди могли тішитися спокійним життям.

— Звичайно, — слухняно згодився Калодонт, — якщо ви цього бажаєте…

— Протягом найближчих днів до вас мають з'явитися двоє людей. Це люди, що борються за спокій у нашому місті, так само, як ви і я, люди, що стають на захист кволих, переслідуваних чи покривджених хуліганами спокійних громадян. Ви повинні налагодити з ними тісний контакт. Ваш кіоск, пане Калодонте, буде нашою оперативною базою, якщо ви дозволите вжити такий воєнний термін.

— Як я їх впізнаю? — спитав Калодонт зміненим від хвилювання голосом.

— Бачу, що ви — людина досвідчена. Один з них має імпозантний зріст, це справжній велетень. Другий буде у формі автобусного шофера з підв’язаною рукою.

— В порядку. А як же ч зможу порозумітися з вами, пане?

— Я повідомлю про себе, коли це буде потрібно. Думаю, що вам вистачить однієї години, щоб зв'язати нас усіх одного з одним. Це і є ваше організаційне завдання. Цього я від вас і сподіваюсь.

— Так точно, — по-військовому відповів Калодонт. — Прошу на мене розраховувати.

Вони зупинилися внизу, біля рогу Княжої і Черняковської. Чоловік у плащі, на хвилину завагавшись, зробив легкий рух, наче хотів щось сказати ще. Але рука його опустилась і простяглася до Калодонта. Калодонт приязно потис її. Це була невеличка суха рука із сталево сильними пружними пальцями.

— Тимчасом, пане Юліуше, — промовив голос з-за піднятого коміра, — до побачення і дякую вам.

— Чекаю швидкого побачення. — поспіхом відповів Калодонт. — Буду чекати на вас, пане… — додав він швидко, з раптовим хвилюванням.


* * *

Через три дні після цієї зустрічі, о четвертій годині дня,

коли юрби людей, що залишали контори й установи, затопили площу Тшех Кшижи, перед кіоском Юліуша Калодонта зупинилося двоє невідомих. Саме привезли денні випуски газет, і Юліуш Калодонт вправним рухом видавав газети та відповідав на чемні привітання постійних клієнтів. Раптом квітневий ясний день за вітриною померкнув і кіоск наповнився мороком. Калодонт здивовано підняв голову і побачив перед собою за шибкою таке високе могутнє тіло, що зіграти роль хмари його власникові було зовсім не важко. На тлі цієї «хмари» стояв молодий чоловік у формі автобусного шофера, з підв'язаною рукою.

Калодонт в першу хвилину оторопів, але за мить спитав на диво багатозначним тоном:

— Чим можу служити вам, панове?

— Чи не могли б ми поговорити з паном Юліушем Ка-лодонтом? — спитав чоловік-гора трохи тремтячим голосом.

— Я саме чекаю вас, панове, — з гідністю відповів Юліуш Калодонт. Тут він засунув шибку вітрини й старанно замкнув кіоск, незважаючи на протести численної юрби клієнтів.

Коротко кинувши: «Особисті справи!» у відповідь на протести, він рушив до Центрального парку разом з велетнем, обличчя якого нагадувало місяць уповні, та елегантним шофером з барвистим шарфом на шиї.

— Ми хотіли з вами поговорити, — з притиском промовив молодий шофер.

— Я знаю про це, — ще з більшим притиском відповів Калодонт. — Лише три дні тому ми говорили про вас, панове. Мій друг повідомив мене, що ви, так би мовити, відповідаєте певним… вимогам і просив, щоб я з вами з'ясував деякі речі.

Калодонт підкрутив звислі, мов у сома, вуса, поправив кашкета й міцно стиснув ціпка. Його супутники злегка відсторонилися від нього, з належною пошаною. Бадьорий дідуган говорив про те ось таким тоном. Це було щось нове, зовсім несподіване. І тому, коли всі троє посідали на самотній лаві у порожній алеї, трохи нижче старого палацу, де перед листопадовим повстанням збиралася славнозвісна масонська ложа — авторитет Юліуша Калодонта був незаперечний.

Після півгодинної розмови Фридерик Компот і Евгеніуш Шмігло переконались, що інтимність — надто стерте, бліде й скупе поняття для визначення відносин Калодонта з таємничим героєм, який майже врятував їм життя і здавався істотою тільки напівреальною. Нарешті обоє підвелися і з належною пошаною провели Калодонта аж до кіоска.

Юліуш Калодонт сів на м'яку подушечку свого стільця і зітхнув майже з блаженним полегшенням. Він знов видавав «Експрес вєчорни», «Свєрщика» та «Пломичек», але думки його були далеко. Отож, коли в прямокутнику вітрини з'явилася тоненька струнка постать Марти й усміх її осяяв квітневий день навколо кіоска, Калодонт уперше за весь час їх знайомства не відповів Марті усміхом.


— Добривечір, — обізвався він суворо й серйозно. — Добре, що ви прийшли, панно Марто. Я мушу з вами поговорити.

Старий засунув шибку вітрини, вийшов з кіоска й замкнув його на ключ — вже вдруге за цей день.

— Чи є у вас кілька хвилин? — спитав він.

— Для вас, пане Калодонте, завжди, — пустотливо відповіла Марта. — Я до ваших послуг.

Вона була дуже гарна зараз, хоч і мала втомлений, заклопотаний вигляд: шкіряна, приношена куртка, одягнена просто на домашній светр, та сітка з покупками свідчили, що Марта розпочала якісь великі дії.

— Прибираємо вдома. Нічого не вдієш, — повідомила вона. — Дуже багато роботи.

— Нічого, — владно відповів Калодонт, — наша розмова триватиме недовго.

Вони пройшли широку заасфальтовану алею біля Фраскаті й сіли на одній з перших лав парку.

— Панно Марто, — почав урочисто Калодонт. — Я б хотів вам звірити одну таємницю.

— А вона похмура, ця таємниця? — зацікавилась Марта.

Частково. Це таємниця мого серця.

«Ой, недобре! — подумала Марта. — Ця весна…»

— Чи є хтось, про кого ви серйозно думаєте, панно Марто? — спитав Калодонт, охоплений раптовим припливом рішучості. — Ви мене розумієте — існує такий мужчина?

«Нещастя! — простогнала в думці Марта. — Цього тільки бракувало! Невже пан Калодонт? Ні, це неможливо…»

— Чому ви мене про це питаєте? — поцікавилася Марта дуже обережно.

— Бачите, панно Марто, — поволі відповів Калодонт, — час, нарешті, відкрити карти й з'ясувати всю правду…

— Ой, я й забула, — злякано простогнала Марта. — Я ж не вимкнула вдома газ. Пане Юліуше, може бути нещастя. Мені треба зараз іти…

— Я бачу, ви догадуєтесь, що саме я хочу сказати. З газом — це відмовка, — додав Калодонт з гірким тріумфом. — але нічого. Ви мене все одно вислухаєте аж до кінця.

Марта безпорадно показала поглядом на дітлахів, які з галасом гралися поруч, начебто натякаючи, що вона неспроможна прийняти будь-яке серйозне рішення в таких умовах.

— Я повинен вам у чомусь признатись. Мені здається, настав час, коли ви, панно Марто, повинні подумати про своє майбутнє, — непохитно заявив Калодонт.

— Я думаю про нього досить часто, — ухильно мовила Марта, — але це не завжди дає успіх.

— Але чи ви вже подумали про те, що мета життя молодої дівчини — знайти чиюсь тверду, чоловічу руку, на яку можна було б спертися у важкій мандрівці крізь життя?

— Угм, — притакнула Марта, — час від часу я думаю і про це.

— Є чоловік, — невблаганно продовжував Калодонт, — прекрасний чоловік, чудовий — справжній мужчина, який за вами очі видивляє…

«Трохи краще, — подумала Марта з полегшенням. — Про себе б він так не казав. По суті, це чудовий стариган».

— Не знаю, кого ви, пане, маєте на думці, — обізвалася вона не без зацікавлення.

— Отож то й є! — вигукнув Калодонт, — це і є моя таємниця. Я мушу вам у чомусь признатися. Чи ви пам'ятаєте, панно Марто, що ви розповідали в комісаріаті, після своєї пригоди на Вєйській?

— Пам'ятаю. Але не знаю, що саме вас цікавить…

— Ваш захисник.

— ??

— Отож, панно Марто, ваш тодішній захисник — мій друг, — скромно признався Калодонт, опускаючи очі. — Просто ми дуже тісно зв'язані між собою.

Марта підвелася.

— Пане Юліуше, — сказала вона заклопотано, — те, що ви повідомили, це справді похмура таємниця. Відколи трапилася моя пригода, у Варшаві дедалі частіше чути про… цього пана. Скінчимо на цьому, пане Юліуше, — вона присунулася до Калодонта й благально поклала долоню на його руку, — я правда нічого не хочу більше про це знати.

— Крім того, — додав Калодонт швидко й серйозно, — що ви, панно Марто, стали кимось дуже важливим для…

— Саме цього я не хочу… не можу… не повинна знати, — нервово перебила Марта. Її сіроблакитні очі шукали очей Калодонта. — Тим більше, — додала вона тихо, — що людина… яку… яка… мене дуже цікавить, зникла десь безслідо, вже зо два тижні тому. Я, правда, нічого тут не розумію. Але вчора ввечері, як майже щоденно протягом цих двох тижнів чекали пі мене в темряві вулиці Фраскаті світлі палаючі очі. Очі ці дивляться не вороже, не грізно, а швидше сумно й навіть благально… Але вони страшні, пане Юліуше, страшні!

Марта затулила обличчя долонями. Калодонт погладив її по схиленій голові.

— Марто, — обізвався він лагідно, — не будемо вже про це говорити. Пробачте мені, це була помилка з мого боку. Тільки… скажіть, прошу: хто це зник два тижні тому?

Марта підняла голову. Легенький усміх вплівся в її задуму.

— Після того, що я вам зараз скажу, пане Калодонте, ви зможете залишптись моїм другом?

— Звичайно, — палко зепевнив Калодонт, — незмінним і вірним.

— Добре, я скажу. Вже два тижні, як безслідно зник лікар Вітольд Гальський.

— Отой ясноволосий лікар швидкої допомоги?

— Так. — Незважаючи на всі зусилля стриматися, очі Марти сяйнули хвилюванням.

— Он воно до чого дійшло… — щиро засмутився Калоднт.

— Ні, — вперто заперечила Марта. — Але я поводилася з ним не так, як слід, і не можу навіть виправдатися, бо уявити не можу, що з ним сталося. Я дзвонила разів зо два до швидкої допомоги, але, крім повідомлення, що лікар Гальський не працює, не почула нічого. А тепер… ще й це…

Вона вийняла з кишені куртки якийсь папірець і пода Калодонтові. Калодонт уважно прочитав його. Це була повістка: Марту Маєвську викликали до суду як свідка.

Калодонт глибоко замислився.

— В якій це може бути справі? — спитав він.

— Не знаю, — трохи безпорадно відповіла Марта.

Калодонт ще раз глянув на дату повістки.

— Я піду з вами, панно Марто, — рішуче заявив він. — Хочете?

— Дуже, — зраділа Марта. — Я саме мріяла про тверду чоловічу руку, на яку могла б спертися у важкій мандрівці до суду.


2

Мехцінський зупинився на розі Маршалковської. Тут усе було покопане й порите глибокими канавами з містками із дощок та запобіжними бар'єрами. Тут укладали труби парового опалення для майбутніх будов. У присмерку червоніли запобіжні знаки й горіли лампи.

— Не йди, Ганко, далі, — сказав Мехцінський. — Навіщо тобі скакати через ці канави? — додав він з усміхом.

— Я проведу тебе трохи, — наполягала Ганка. — До поїзда ще багато часу.

— Ні, — рішуче обірвав Мехцінський. — Тут ми попрощаємося.

— У тебе свої коники, — всміхнулася Ганка з легкою образою. У неї було гарне, просте обличчя й добрі очі.

— Ганю, — відповів Мехцінський м'яко, — не сварися зі мною. Як я кажу ні, то ні. У мене й без цього досить клопоту.

Вони вдивлялися одне в одного, ніби не бачили ніколи: Мехцінський не міг відірвати погляду від цього молодого, свіжого обличчя і ясних очей: вони були для нього, мов рятівний борт човна, за який на бистрині хапається змучений плавець. Прохожі, що тиснулися у вузькому проході між канавами, раз у раз штовхали їх, не шкодуючи ущипливих зауважень.

— Стоїть, мов на весіллі! — буркнув хтось за Мехцінський.

— У вас, пані, що, ніг немає? — спитала якась гладка жінка за спиною в Ганки.

Але Ганка і Мехцінський не чули нічого.

— Який у тебе клопіт? — спитала Ганка. — Чому ти ніколи нічого не кажеш?

— Їдь додому, Ганко, — попросив Мехцінський. — Завтра прийду по тебе, як ітимеш з роботи.

— Вєсеку, — всміхнулась раптом Ганка, — а може ти візьмеш мене з собою в кіно? Поїду додому пізніше. Так хочеться побачити цей новий фільм. Здається, мексіканський, так?

— Ні, — гостро кинув Мехцінський. — Сьогодні ні, чуєш? Ну, змивайся вже.

Ганка надула губи.

— Як хочеш, — мовила вона ображено. — До побачення.

— Ганко, — лагідно обізвався Мехцінський. — Ну, чому ти не хочеш зрозуміти, що це все не для тебе…

— Коли не для мене, то й не для тебе, — поривчасто кинула Ганка і рушила навпростець до станції електрички.

Мехцінський пішов слідом.

— Вєсеку! — раптом зупинилася Ганка. — Ну, чому ти не покінчиш з цим раз назавжди?

Мехцінський відчув її подих. Він узяв її за вилоги зеленкуватого брезентового плаща і притягнув ближче до себе.

— Ганочко, — мовив він, — це не так просто. Я… мені часом здається, що я не можу інакше…

— Можеш… — палко заперечила Ганка. — Можеш. Напевне. Знайшов би якусь роботу, і ми б одружилися.

— Знайшов би, — невпевнено всміхнувся Мехцінський, — але що з того? Це не для мене. І так… — він хотів щось додати, але стримався в останню хвилину. «Ні, — подумав він, — не скажу їй про цю судову повістку».

— Ганко! — раптом кинув він тихо, — я повинен мати для тебе на нейлонові панчохи і на те, щоб заскочити з тобою до «Столиці» хоч двічі на тиждень. Я не з тих, що відкладають гроші та раз на місяць заходять до закусочної, і вже їм на салат чи там на тістечко невистачає.

Він одвернувся, але не йшов.

Ганка зробила крок і підійшла до нього.

— Я в тебе, Вєсеку, ніколи нейлонових панчіх не просила, — тихо сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Як приносив — раділа, але не тому, що нейлонові, а тому, що ти їх дарував… Ну, бувай… — Вона повернулася щоб іти. Мехцінський схопив її за руку.

— Ні, Ганко, не йди, — швидко заговорив він. — Я хочу тобі щось сказати. Я вже почав…

— Що почав? — спитала Ганка, опускаючи очі.

— Почав шукати роботу. Мені навіть обіцяли.

Ганка обняла його за шию і поцілувала просто в губи.

— Чи не жарко тобі в цьому вельветі? — спитала вона, поправляючи йому комір куртки. — Треба подумати про якийсь плащ. Зрештою, ти можеш уже ходити в костюмі.

«Скажу їй зараз, — подумав Мехцінський невпевнено. — Ні, краще завтра…» заспокоїв він себе. — Я завтра зайду по тебе після роботи, почекаю біля виходу, як сьогодні, добре? — спитав він.

Ще раз обняв поглядом її обличчя й постать, худеньку, міцну, в дешевому плащі і дешевій, але охайній блузці.

— Тимчасом бувай, Ганко. До завтра.

— Тримайся, Вєсеку, — мовила Ганка з усміхом. — До завтра!

Вона рушила й хутко зникла в юрбі, яка купчилася навколо станції «Центр».

Мехцінський повернувся на вулицю, де містився кінотеатр «Атлантик». Під стінами будинків, з того боку, де стояло кіно, тяглася довга, на кілька десятків метрів черга. Біля самісінького кінотеатру вона збивалася в тісну юрбу.

«От успіх! — подумав Мехцінський з задоволенням. — Мексіканський фільм… Анонс! Добрих кілька злотих набіжить. Повістка на післязавтра? Можуть заарештувати. Ні, не піду, нехай мене шукають…»

Він перейшов на той бік вулиці: тут стояли великі обдерті будинки з глибокими нішами брам. В одній з них кілька невисоких темних постатей курило цигарки, недбало спершись об стіну.

— Що це таке? — гукнув Мехцінський. — Перерва чи що? Як вас самих, лобурів, залишити, відразу ж байдики! А це сезонна робота. Фільм рік не йтиме, чекати на вас не буде, лайдаки!

Постаті відокремилися від стін і з'юрмилися біля Мехцінського.

— Навіщо цей галас, пане Морице? — промовила одна з них. — Все зроблене, ми чекаємо на вас.

— Що зроблене, Лолюсь? — приязно спитав Мехцінський.

— Ваня і Бурас стоять на якорі, всередині, — повідомив Лолюсь, чухаючи під пахвою. — Ось тут тридцять квитків — одержали на вимогу, — додав він. — Лом видав.

Він подав Мехцінському невеличкий рулон квитків і складений вчетверо папірець.

— На цю стару вимогу з Центрального управління торфорозробок ще дали? — здивувався Мехцінський. — Ну, ну…

— А тепер, коники, на роботу! Хто буде сьогодні німим?

— Я можу, — мовив прищуватий підліток з важким поглядом обведених синцями очей, — давно в це не грався.

— Тільки без вибриків, Чесєку, добре? — попередив Мехцінський, — тільки без надпрограмних номерів. Не хочу мати ніяких бійок, чуєш?

Добре! — відповів Чесєк. — Не бійся нічого.

Мехцінський роздав кожному квитки.

— Розраховуватися будемо на другій базі. Ну, з фартом! — Він махнув рукою.

. . . . . . . . . . . . . . . .

Темні, невисокі постаті рушили на вулицю широким цепом. За кільканадцять метрів від брами кінотеатру «Атлантик» залунав їх нав'язливий шепіт:

— Кому балкон? Кому партер? Кому, кому?..

Поріділа юрба почала скупчуватися невеличкими групами навколо невисоких, темних постатей.


* * *

Зараз же біля брами стояв стовп для оголошень, обклеєний плакатами, оголошеннями й афішами. Біля стовпа зупинився Роберт Крушина, півголосом читаючи афішу: «Вухачик та вусачик» — інсценізована казка про веселих зайчиків — для дітей, від шести років до дванадцяти».

— Мабуть, буде добре, — зацікавлено зауважив Крушина, прочитавши.

Раптом за піднятим коміром його нового плаща залунав чийсь шепіт:

Ти до мене?

Роберт здригнувся.

— Тільки без жартів, Морице, добре? — кинув він за секунду з удаваним спокоєм.

— Добре, — обізвався Мехцінський, усміхаючись не без почуття зверхності. — Чого ти хочеш?

— У мене справа. Швидше не в мене, а в Кудлатого.

Мехцінський відчув невиразний біль у шлунку, незрозумілу порожнечу, щось дивне — хвилювання або страх. Невідомо чому, він подумав раптом про Ганку, і зараз же після нього — про судову повістку.

— Ходім на другу базу, — кинув він Крушині й рушив у бік Братської. За кінотеатром зустрів одного з хлопців — Бураса.

— Вже, — сказав Бурас, — все пішло. Успіх.

— Добре, — кивнув головою Мехцінський. — Слухай, Бурасе, станеш біля кіно «на цинку». Хлопці поки що хай не йдуть до другої бази, навіть коли вони й спустять увесь товар. Розраховуватися будемо лише за півгодини.

— Порядок! — відповів Бурас і рушив до брами кінотеатру. Юрба вже розпорошилася, ні білетера, ні міліціонера не було: починався останній сеанс. Бурас витяг з кишені зім'ятий «Спортивний огляд», розгорнув його й сів на краєчку тротуару, над кюветом. Мехцінський і Крушина зробили кілька кроків у глиб вулиці й звернули в одну з брам. За хвилину Бурас відчув біль у піднятих надто високо колінах, устав і мальовничо сперся на решітку замкненої крамниці. З замилуванням природженого болільника він повільно, уважно і з смаком перечитував інформацію про деталі підготовки й тренування славнозвісної угорської футбольної команди, опроміненої славою перемог останніх років…

«От кого б побачити! — зітхнув Бурас про себе. — Коли б вони зіграли у Варшаві. Оце — справжній футбол…»

Він вже знову збирався заглибитися в свою улюблену газету, коли раптом відчув, що за ним стежать. Трохи відхиливши аркуш «Пшегльонду…», він побачив перед собою невисокого юнака в тиковій куртці-«канадці», з-під якої в-иглядав величезний бантик-метелик, кольору смарагду й какао. Цей юнак допитливо придивлявся до Бураса.

Бурас опустив газету і відповів гострим поглядом, який свідчив про його готовність до відсічі. Але цей погляд не справив на юнака особливого враження; він невимушено наблизився до Бураса і спитав без особливих церемоній:

— Ти! Знаєш Морица?

Бурас аж почервонів від обурення.

— Колего, — відповів він з гідністю, — ви просто невиховані. — Потім додав трохи бурхливіше: — Я з тобою свині не пас, ти, хаме!..

— Та добре, добре, — заспокійливо відказав юнак з барвистим метеликом. — Морица знаєш?

— Геть звідси! — буркнув Бурас. — Бо як схоплю цеглину…

— Як хочеш, — флегматично обізвався юнак. — Будеш потім, синку, мати прикрості. І навіщо тобі це?

Бурас глибоко замислився, потім старанно згорнув газету і поклав у кишеню.

— Зачекай тут, — кинув він, — як ти такий козак… — і рушив до брами, в якій зникли Мехцінський з Крушиною.

Юнак з смарагдовим метеликом, так само, як Бурас, сперся об решітку замкненої крамниці і почав лузати горішки. Біля його ніг незабаром зарябів цілий віночок лушпиння. За кілька хвилин під вуличними ліхтарями з'явився Бурас, підійшов до юнака й чемно мовив:

— Прошу вас, пане…

Він рушив попереду. Юнак попрямував за ним з руками в кишенях, спритно змітаючи по дорозі розсипане лушпиння в кювет.

Бурас минув одну браму і зайшов у другу, зараз же поруч з нею. Це була ледве освітлена брама із склепінням, прикрашеним порепаними мальованими візерунками, клапті яких звисали в півмороці, мов сталактити. Тут було багато вивісок і табличок, що їх у присмерку неможливо було прочитати. Коли Куба, слідом за Бурасом, зайшов на подвір'я, виявилось, що тут є тільки один будинок з одноповерховою надбудовою з вулиці: вглибині височіла частина зруйнованої кам'яниці, давно згорілої і відбудованої тільки частково. У вікнах нечисленних осель горіло світло. З лівого боку низенький мур відтинав тісну просторінь подвір'я, за ним тяглися руїни будинків, розбитих десять років тому. Тут повно було стежок, второваних серед скалля, бур яну та сміття. З лівого боку в далечині височів широкий масив великого універмагу на вулиці Братській; вглибині ясніли вогники будинків на вулиці Відок. Бурас легко скочив на мур, потім несхибно потрапив на якусь стежку і пірнув у темну просторінь; юнак, що прямував слідом за ним, минав якісь перешкоди, котрі швидше відчував, ніж бачив — рештки стін, кістяки східців; він вилазив на пагорки бики цегли і спускався в лабіринти оголених колись бомбами фундаментів і підвалів. В каламутному присмерку не дуже гемного вечора, у світлі далеких вуличних ліхтарів, яке пробивалося крізь мури, він бачив попереду спину свого провідника.

Раптом юнакові спало на думку, що Бурас кружляє і петляє навмисне: вони пробиралися крізь вузькі коридори неіснуючих вже десять років осель, вилазили на площадки порослих травою і пліснявою сходів і знов спускалися з них у чорні ями, пролазили крізь вікна, за якими не було нічого, пробиралися крізь закапелки, де колись містилися ванни. Схоже було, що все це призначене спеціально для того, щоб залякати новачка. Але юнак з барвистим метеликом не був новачком. Колись, багато років тому, він добре знав прірви й лабіринти варшавських руїн і вмів рухатися в цих вирах, мов спритна, невловима щука. Отож Бурас про себе дивувався, що не чує позаду прискореного подиху, який свідчив би про втому або щонайменше про хвилювання. Незабаром він зупинився.

— Ну, дивися, пане, ми вже заходимо… — В цих словах забриніло щось схоже на визнання — мовляв, оцей фраєр позаду — це хтось рівний йому, свій, якого він, Бурас, тільки в першу хвилину не розпізнав.

Вони почали вилазити на височезний насип із старої цегли, скріпленої глиною. Звідси чотири залізні балки, які утворювали щось на зразок моста, вели просто на другий поверх зруйнованого пожежею флігеля. Бурас і Куба пройшли по балках і несподівано опинилися у широкій чорній штольні з обсмаленої цегли із стрімкими, на вигляд неприступними стінами. Це було все, що залишилося від шестиповерхового будинку, який колись стояв на цьому місці. Вздовж стін тягнувся широкий дощаний поміст. Посуваючись по ньому в півмороці, Бурас і Куба кінець кінцем натрапили на пробитий в стіні отвір, який виходив просто на фантастичну східцеву клітку, що починалася з другого поверху. Тут уцілілді навіть поручні, але під приступкою, на яку юнак поставив ногу, зяяла чорна прірва. Це було найнебезпечніше місце переправи, і юнак, окинувши його оком знавця, мимоволі затремтів. Вони піднялися ще на два поверхи вгору. Нарешті Бурас штовхнув старі розбиті двері. В темному смердючому коридорчику чути було голоси й поблискував блідий вогник гасової лампочки. Бурас зник за поворотом коридора, потім повернувся і мовчки відчинив вихідні двері; слідом за ним з'явилася якась величезна, неймовірно плечиста тінь з піднятим коміром плаща. Тінь кинула в напрямі світла: —Пам'ятай, Морице, щоб ти не спізнився! — і вийшла слідом за Бурасом.

З-за повороту коридорчика обізвався голос Мехцінського:

— Пєгус? Куба? Іди сюди.

Якуб Вірус упевненим кроком пройшов коридорчик і опинився в маленькій кімнатці з обдертими стінами: крім скалля на підлозі та кількох дерев'яних старих ящиків, тут не було нічого. На одному ящику стояла гасова лампочка, на другому сидів Мориц Мехцінський і курив цигарку, дивлячись на Кубуся із штучною веселістю, що приховувала хвилювання й тривогу.

— Ну, що, потрапив? — спитав він удавано байдужим голосом. — Я думав — ти злякаєшся.

— Ну, знаєш, — невимушено відповів Кубусь. — За кого ти мене вважаєш?

— Мені здавалося, що ти вже забув, як ходять у руїнах, — глумливо зауважив Мориц.

— Ні. Але я не сподівався, що тут, у центрі, ще є такі смітники.

— Вже ненадовго, — зітхнув Мориц.

Він підвівся й вийшов у коридорчик, тягнучи Кубу за собою. Зробив кілька кроків і зупинив Кубу: трохи далі розкривалося двоповерхове провалля. Навколо нього видко було вогні будинків та вуличних ліхтарів, зовсім поруч миготливі лампочки кінотеатру «Атлантик», далі праворуч — величезний, ясний масив висотного будинку; Єрусалимські Алеї тяглися світляною смугою на захід; вдалині, на півдні, ясніли заграви району МДМ. Мориц показав на місце, де колись були руїни, на розі Алей і Маршалковської. Тепер там стояли нерухомі самоскиди, бульдозери, копачі — біля готелю «Полонія» стелилася широка площа, приготована для майбутніх будівель.

— Той ріг вже обробили, — неприязно мовив Мориц. — Пам'ятаєш, — додав він сентиментально, — ту забігайлівку в сінях?

— Пам'ятаю, — відповів Куба, — ще там був дуже пристойний хазяїн. Такий товстий, з заячою губою. Продавав горілку дітям від восьми років до восьмидесяти.

Невідомо було, чи він жартує, чи шкодує справді.

— Тепер черга за нами, — зітхнув Мориц. — Тут будуватимуть східні будівлі цієї площі. Кажу тобі: ось така колонада… — зробив він рукою широкий жест, щоб показати Кубусеві, яка велика буде колонада.

— Звідки ти знаєш? — зацікавився Кубусь.

— Я був на виставці, на Театральній площі. Показували, як тут усе буде виглядати. Ганці подобалося… — він раптом замовк, начебто шкодуючи, що вимовив це ім'я.

— А тобі? — тихо спитав Кубусь.

— Мені? Мені теж. Але цього всього шкода… — показав він рукою на чорні рештки руїн унизу, — шкода цього життя. Так, так, — додав Мориц. — Такого життя, як тут, у цих руїнах, вже не буде.

— Даремно я сюди прийшов, — зауважив Кубусь, — якщо ти так чіпляєшся за це життя.

— У тебе є щось для мене? — спитав Мориц коротко.

— Є.

— Що?

— Посада.

— Яка?

— Хвилинку. Послуга за послугу. Є для тебе робота, як золото. Можеш почати хоч би й завтра. Зарплатня пристойна, обов'язки — транспорт у великому торговельному закладі. Знаєш, робота з шоферами, трохи виробнича, трохи адміністративна. Якраз для тебе, Морице. Я говорив з начальником; надзвичайно розумна людина. Я сказав йому все, не криючись, і уяви собі — він хоче дати тобі шанс.

Мориц, запалив цигарку. Рука його тремтіла. Він раптом побачив перед собою найбільш карколомний з життєвих віражів, за яким могла стелитися чудова асфальтована дорога спокійного існування. «Повістка в суд… — подумав він, — треба піти, може, все ще владнається. Не знаю навіть, за що мене тягнуть… А може, якась дрібничка? Скільки їх було, цих протоколів…»

— Це щось нове, — обізвався він за хвилину, злегка захриплим голосом. — Яка послуга тобі потрібна, Кубо?

Кубусь пішов у кімнатку з ящиками та гасовою лампочкою. Вийняв цигарку з пальців Морица й прикурив. Сів на ящик, зручно спершись спиною об стінку, і глибоко затягнувся.

— Важка справа, — серйозно відповів він. — Я хочу, щоб ти зробив мені одну важку справу, Морице.

— Кажи, — обізвався Мориц, підозріливо дивлячись на нього.

— Бачиш… Як би це тобі сказати… Це не легко…

— Знаю вже, — гостро кинув Мориц. — Нічого з цього не вийде.

— Ні! — Куба енергійно вдарив себе в груди. — Ні, Морице, хіба ти не знаєш мене? Я не цього хочу від тебе, ти ж мусиш і сам знати. Стільки років, стільки років… я й сам… подумай…

— Поки що, — відповів Мориц твердо, — ти — по той бік. Може, завтра я теж там буду, але сьогодні ще ні. Сьогодні ти по той бік, а я ні. Пам'ятай!

Він сперся плечем об мур, в позі ного була нерішучість. Кубусь всміхнувся глузливо, але нещиро. Щирий усміх був не легкою справою в цих умовах.

— Навіщо ця мова, Морице, навіщо ці жести? Ти ж знаєш добре, що я не буду лягавим і ніколи не вимагатиму, щоб ти теж став лягавим і когось продав. Я вважаю, що ви — негідники і радітиму, як вас усіх заметуть, але сам до цього рук прикладати не буду. Ти маєш до мене справу, я маю до тебе справу, от що… Ти можеш від мене дістати шанс на порятунок, а я — від тебе щось таке, що мені в цю хвилину дуже потрібне. Тільки в такий спосіб ми можемо розмовляти один з одним.

— Чого ти хочеш? — байдуже спитав Мориц. Ледве чутна втома забриніла в цих словах.

— Хочу знати… Повинен знати, — повторив Куба з притиском, — що у вас діється останнім часом? Хто, наприклад, розігнав банду Ірися? Хто обробив бражку з твого племені протягом останніх тижнів? І тебе, Морице, теж… — додав він, дивлячись на нього спідлоба.

Якусь хвилину панувало мовчання.

— Я знаю таких, — повільно відповів нарешті Мориц, — які заплатили б стільки, скільки твій редактор заробляє за цілий рік, аби тільки знати це…

Кирпатий ніс Куби ще більш задерся, ніби винюхуючи щось у повітрі, ніздрі його затремтіли. Це вже було щось! Він устав з ящика і, клацнувши пальцями, жбурнув цигарку далеко від себе.

— Отож то й є, — обізвався він, підходячи до Морица й хапаючи його за рукав. — Я теж хочу знати це, пане Мехцінський. Не для того, щоб лягавити, — ви, пане Мехцінський, повинні були догадатися про це з самого початку, — а для того, щоб знати. Бо я, пане Мехцінський, — журналіст. Журналіст повинен знати, так само, як люди повинні дихати…

— Ти знаєш Кудлатого? — кинув раптом Мориц. Кубусь завагався. Питання було таке раптове і наче безглузде, що треба було стерегтися.

— Чув щось… — відповів він обережно.

— Але знаєш, хто це такий?

Знаю… Нібито знаю. Казали, що такий існує.

Мориц мовчки штовхнув ящик і погасив гасову лампочку. Куба мимоволі відступив.

— Не бійся нічого, — зауважив Мориц з усміхом у голосі. — Ті, що хочуть знати, не повинні боятися. Одне обі скажу, Кубо: запам'ятай собі це прізвище. Ходім. — Він вийняв цеглину над головою, поставив лампочку в отвір і закрив знову цеглиною. — Щоб діти не розбили. Приходять сюди гратися вдень, — пояснив він.

Куба і Мориц зійшли вниз і за кілька хвилин опинилися на вулиці. Ясно було, що перший проводир Кубуся петляв навмисне довго. У брамі стояли люди Мехцінського.

— Ідіть нагору, — наказав Мориц. — Зараз прийду, розрахуємось.

Не доходячи до Маршалковської, Куба зупинився.

— Ну, як? — спитав він невпевнено. — В принципі ми ж не домовилися.

— Ти помиляєшся, — відповів Мориц, не дивлячись йому в очі. — Я згоджуюсь.

На обличчі Куби відбився подив.

— На що ти згоджуєшся? — спитав він тихо.

— Беру від тебе шанс і даю тобі… — Мориц ясно й непоступливо глянув на Кубу, — даю щось і тобі. Щось, як золото, про що ти навіть не мріяв. Але… гляди, Кубо, це не жарти. Такі іграшки можуть сумно скінчитися для тебе. Я знаю: ти не лягавий, ти надто багато пережив сам, щоб продавати фраєрів, навіть найгірших. Але того, що це знаю я, — недосить. Ти повинен переконати в цьому ще й інших.

Легка конвульсія стисла Кубі серце. Уперше він усвідомив собі з сліпучою ясністю, чим це пахне, як багато засідок, труднощів і найгірших несподіванок криють у собі оці на вигляд прості й начебто захоплюючі справи.

— Морице, — мовив він за хвилину з ваганням, — я не розраховую на тебе, не розраховую ні на кого. Але якби стало раптом гаряче, ти відчуєш це так само, як і я. Ситуація обопільна. Правда ж? Будь готовий до того, що в критичний момент ти виголосиш промову про журналістів, які, не злякавшись небезпеки, підохочувані палкою цікавістю…

— За мене хай у тебе голова не болить, — холодно перебив його Мориц. — Вже я дам собі раду. А ти… вирішуй. Хочеш?

— Хочу, — твердо відповів Куба.

— Ну, то слухай.

Вони рушили з місця, звернули на Маршалковську. Мехцінський, нахиляючись до Кубуся, тихо сказав:

— За годину підеш до бару «Насолода». Ріг Крохмальної і Желязної. Зачекаєш на мене. Буде там зі мною такий собі пан Роберт Крушина…

— Існував такий боксер кілька років тому. Бився у важкій вазі. Це той? — спитав Кубусь.

— Той самий. Слухай далі: отож цей Крушина шукає тепер…



Куба Вірус зупинився на розі Желязної і Крохмальної, роздивився навколо, потім глянув угору. Широко й високо здіймалася тут обдерта стіна з залізними балконами. З обох боків кам'яниці видко було чорні дошки високого паркана, який закінчувався колючим дротом. Біля Кубуся виднілися закриті віконницями вікна першого поверху: крізь шпари просочувалося світло й музика акордеона. Вечір був холодний; вхідні двері замкнені. У дверях, за шибкою, висіла скляна таблиця з блакитними літерами: «Варшавські гастрономічні заклади — бар «Насолода» IV категорія».

Кубусь поправив свій бантик-метелик, кольору смарагду з какао, глибоко зітхнув, мов плавець перш ніж стрибнути у воду, і рішучим рухом відчинив двері.

Приміщення бару було невелике, переповнене: люди сиділи за столиками, схиляючись одне до одного характерним рухом пияків, стояли в проходах і біля буфету вглибині. Кубусь із задополенннм констатував, що не привертає до себе особливої уваги.

Проте за хвилину він відчув, що за ним стежать. Кинувши поглядом навколо, Кубусь справді побачив кілька пар очей, втуплених у нього з зацікавленням, але без ворожості. Так дивляться на когось незнайомого, але не чужого. Куба легко пройшов всередину. Та почуття, що за ним слідкують, не зникало. Ще зробив два кроки вперед, шукаючи вільного столика, і тоді крізь випари й дим побачим за прилавком буфету звернене до нього обличчя дівчини. Куба відразу ж почав проштовхуватись до буфету.

Це було зовсім не легко: дорогу заступали тісно поставлені один біля одного столики, обліплені людьми, заставлені брудними чарками, кулями, пляшками горілки й штучно забарвленого лимонаду. Бар «Насолода» жив повним життям.

Нарешті Куба добрався до буфету і пильно глянув на дівчину. Вона була дуже гарна й дуже заклопотана. Швидко і вправно поралась, видаючи закуски, розкубрюючи півлітрівки, приймаючи рахунки й талони, що їх приносив офіціант. Брудний, колись білий фартух обтягав її пишну струнку постать, з високо підкачаних рукавів виглядали повні смугляві руки. У дівчини було смолисто-чорне волосся, гладенько стягнене назад, величезні темні очі й повні, гарно вирізьблені губи, яскраво підмальовані дешевою помадою, що надавало їй якогось вульгарного і водночас екзотичного вигляду. Гарні брови, зовсім недоречно підведені олівцем, здорові, рум'яні щоки викликали біль у серці від цього безглуздого нищення поганою косметикою так щедро подарованих природою скарбів.

— Гавайко, — мовила їй гладка, мов квочка, касирка з червоним обличчям, одягнена в плаття з тисяччю вісімсот сорок двома складками, — поклич-но Віцека, щоб дав нову бочку. Тут вже саме шумовиння. — Кажучи це, вона відкрутила кран порожньої бочки.

— Сестро, — обізвався Куба, — налийте-но мені одненьку й покладіть на щось шматок оселедця.

Гавайка глянула на Кубу так, ніби щойно його помітила.

— Тільки за столиком, — відповіла вона роздратовано. — Біля буфету не видають.

— Я знаю, що не видають, — нахально мовив Куба, — але, сестричко, сісти ж ніде, а мені дуже потрібна зараз одна чарка горілки і шматочок оселедця.

— Дай йому, — втрутилась касирка, неприязно дивлячись на Кубу. Вона, мабуть, хотіла уникнути зайвих суперечок.

«Гавайка… — думав Кубусь з захватом, — присягаюсь здоров'ям, справжня Гавайка з Броварної вулиці… Або з трохи дальшого архіпелагу. З Тархомінської… Чудо!»

Дівчина налила Кубусеві горілки й подала шматочок оселедця на сірнику. Погляди їх на секунду зустрілися, й у чорних очах Гавайки спалахнув вогник веселої прихильності.

— Ви, пані, не з Варшави, правда ж? — спитав Куба галантно, начебто прагнучи довідатись, нарешті, про заморське походження цієї незвичайної істоти.

— Ні, — відповіла приязно Гавайка, — з Могєльниці. Знаєте, пане?

— Ні, — обізвався Кубусь з жалем, — не знаю. Але це нічого, — заявив він з раптовою рішучістю, — я попливу туди моєю шхуною. Могєльниця — атол чи лагуна?

— Нічого не розумію, — на обличчі дівчини з'явився усміх.

— Гавайко! — вороже гукнула гладка касирка, — зараз не час фліртувати.

— Навіщо цей галас, пані Лідіє? — огризнулась Гавайка. — Ви ж бачите, що робиться. Що це, — звернулась вона до Кубуся, — вже й поговорити не можна? Я ж у штаті, а не якийсь там попихач.

— Правильно, — ствердив із запалом Кубусь і випив горілку. — Бачу, що пані — свідома. Значить, Могєльниця — лагуна повітового масштабу, а може й вища.

— Не ваша справа! — з удаваним гнівом відповіла Гавайка. — Бачили ви його! Ледве три хвилини тут, а вже про таке… Обходить його, чи свідома я, чи ні…

Вона засміялась і додала:

— А ви, пане, хто такий?

— Мене звуть Люлек, — відповів Кубусь, — гарно, так?

Дівчина не відводила від Кубуся очей.

— Гавайко! — гукнув хтось з-за завіси з правого боку, — іди по горілку.

Дівчина вийшла з-за стойки й піднялася по кількох приступках угору, демонструючи стрункі, ніби виточені ноги. Кубусь відчув, що доля його тут — у барі «Насолода», куди привели його професійні нахили та де спіткав його великий фатум кохання.

За хвилину Гавайка з'явилась, несучи ящик з пляшками горілки. Вона поставила його на купу інших ящиків і стала за буфетом.

— Гавайко! — гукнув хтось з-за столика, — настав якусь пластинку, артист пішов у відпустку!

Справді голова гармоніста безвладно спочивала на інструменті. Гавайка вийняла пластинку з-під буфету і включила невеличкий радіоприймач на адаптер. Залунало танго: «Я знаю такі очі, блискучі й великі, де неба ясніє блакить…»

Куба радісно зітхнув.

— У вас, пані, чудові очі…

— Правда? — всміхнулась Гавайка; видко було, що це їй приємно.

— А у вас, пане, гарний метелик, — показала вона на ушку Кубуся. Кубусь мовчки розв'язав і зняв мушку з шиї.

— Прошу, візьміть собі на згадку.

— А нащо? — трохи розгубилася вражена Гавайка.

— На згадку про сьогоднішній вечір, — з сентиментальним пафосом наполягав Куба. — Дасте своєму хлопцеві, щоб краще виглядав. Адже у вас, мабуть, є якийсь хлопець?

— Є, — мовила Гавайка, явно зворушена такою великодушністю. — І серйозний хлопець. Інший, ніж оці тут. Спеціаліст, — додала вона тоном фамільярного признання, не перестаючи розливати пиво. — Перукар. Але таких кольорів він не носить, — з жалем показала вона на мушку.

Куба вийняв з кишені нову, вишнево-перлисту мушку і вправно зав'язав її під комірцем.

— Це було гарно з вашого боку, — шепнула Гавайка, і Кубусеві здалося, що хоч він мабуть ніколи не переможе отого серйозного перукаря, — але, здається, вже становить для цієї дівчини якусь заборонену окрасу життя.

— Гавайко, — заявив гладкий чоловік в окулярах з товстими скельцями в чорній оправі, який раптом з'явився поруч з дівчиною, — може б ти взялася за роботу, га?

— А що? — гнівно пирснула Гавайка. — Вам чогось бракує, пане директоре?

— Бачили ви його, який пишний, — сердито встряла касирка, — порозмовляти дівчині не можна.

Куба задерикувато глянув на директора, на його бичачу шию і величезний ніс. «Самі м'язи, — подумав він стурбовано, — гора біцепсів, а зверху окуляри. Класичний ресторатор».

За товстими скельцями окулярів директора пломеніла лють, і Куба відчув, що дівчина знайде в ньому оборонця проти брудних зазіхань свого начальника. Але Гавайка не схожа була на істоту, яка особливо потребує допомоги, і тому Куба мовив з грізною чемністю:

— Сестричко, ще одну велику чарку горілки для мене, добре?

Гавайка витягла літр, щоб налити, але директор роздратовано зауважив:

— Не можна пити біля буфету.

— Як ви кажете, пане Сливко? — досить легковажно здивувався якийсь худий тип з пташиним обличчям під велосипедною шапочкою, що саме смоктав пиво з кухля завбільшки з його власну голову. — Як ви кажете? Це щось нове… — додав він з викликом. — А взагалі… чого пан хоче від дівчини? Пофліртувати їй з молодим блондином не можна? З ким же їй фліртувати? З вами? — останні слова бриніли явним глузуванням; очевидно постійні відвідувачі бару «Насолода» знали дещо про ліричну трагедію керівника цього закладу.

Товста касирка аж променіла, видно було, що поразка директора впливає на неї, наче цілющий бальзам.

— Пане директоре, — з підкресленою лагідністю промовив Куба, — прошу в такому разі столик для мене. І ось для цього пана, — показав він на худого типа у велосипедній шапочці. М'язисте обличчя пана Сливки почервоніло, він вже збирався щось сказати, коли двері відчинилися й До бару «Насолода» зайшли Мехцінський з Крушиною.

— Пробачте, — чемно звернувся Кубусь до худого, — але саме прийшли пани, на яких я чекаю.

Пан Сливка глянув і, розгубившись, нервово почав переставляти кухлі на прилавку. Кубусь нахилився до Гавайки, в погляді якої він раптом побачив невпевненість. Горілка трохи загострила уважність Куби до таких спосте-іежень.

— Чи ви підете зі мною в кіно? — тихо спитав він.

— А ви, пане, теж з цієї бражки? Спеціаліст? — іронічно спитала Гавайка, показуючи поглядом на Мехцінського.

— Я бачу, що ви, пані, втратили лагідність звичаїв своєї батьківщини. Вже зникли тихі чари ваших усміхів. Вже пройняла вас хижість міської цивілізації.

Гавайка поглядала на нього з подивом. Вона нічого не розуміла, але їй це страшенно подобалось.

— Я не можу піти з вами в кіно, — відповіла вона сумно, — бо в мене є свій хлопець. Тільки скажіть, хто ви такий? Палітурник? Говорите, ніче з книжки. Кубусь посміхнувся з чарівною меланхолією.

— Я покидьок людства, — заявив він досить драматично, — людина нещаслива й підла. Прощай, дівчино з атола.

— Не з атола, а з Могєльниці, — відповіла Гавайка з есподіваним почуттям гумору. Дівчина була зворушена й намагалася сховатись за панцир кепкування. На хвилину їй здалося, що вона могла б кинути все й піти за цим кирпатим хлопцем з веселими очима, але зараз же відігнала ід себе цю думку. «Несерйозний тип, — потішила себе. — Не такий, як мій».

— Покидьок, холера на нього. — буркнув пан Сливка. — Вони всі такі, лобурі, хулігани! Добривечір, пане Крушино! — з сердечним усміхом махнув він рукою Крушині, який саме сідав за звільнений кремезним офіціантом столик на тому кінці залу.

— Що? — глумливо спитав худий тип у велосипедній шапочці, — не подобається вам цей блондинчик, пане Сливко? Дуже гарна хлопця, правда ж, Гавайко?

Гавайка не відповіла, але погляд її помандрував слідом за Кубусем, який лавірував між столиками.

— Пєгусе, — гукнув Мехцінський, — іди сюди. Кубусь підійшов до столика.

— Ось, прошу, панове… — сказав Мориц. Крушина й Кубусь подали один одному руки.

— Я казав про тебе цьому панові, — звернувся Мориц до Куби. — Цей пан міг би тобі допомогти.

— І я міг би цьому панові допомогти, — скромно всміхнувся Кубусь. — Ніколи не знаєш, як воно буде…

— Ви так думаєте, пане? — буркотливо спитав Крушина, явно вражений цими словами.

— Угм, — лагідно притакнув Кубусь. — Напевно.

— Це козак, — вихваляв його Мориц. — Він тобі придасться.

— Тільки дрібної кістки, — буркнув Крушина, міряючи Кубу поглядом.

— Згода, — чемно відповів Кубусь. — Але про що ви, панове, говорите?

Тінь тривоги майнула на обличчі Мехцінського. Крушина трохи розгубився.

«Вербування, собача його мати! — подумав він неприязно. — Пану голові легко говорити, але коли б він знав, як важко вербувати».

— Кажу тобі, Роберте, — обізвався Мориц, явно намагаючись якнайшвидше дійти мети. — Це людина саме для тебе.

— Крові не боїться, так? — іронічно спитав Крушина.

— Фе, пане Крушино, — скривився Кубусь. — Хто говорить про такі мокрі, слизькі й неприємні речі? Нічого з цього не вийде, Мориц! Це якесь непорозуміння.

— Мехцінський відчув, як по спині його потекли струмочки поту. Він окинув Кубуся шаленим поглядом, але мовчав, бо взагалі перестав що-небудь розуміти.

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — спитав Крушина невпевнено.

— Хе-хе-хе, — зареготав Кубусь. — Вся Варшава знає вас, пане. Хто не знає найкращого боксера у важкій вазі, якого будь-коли породило це місто? Якби не один нещасливий випадок, змагатися б вам сьогодні за лаври на рингу Медісон Сквер Гарден, бо в Європі не було б тоді для вас рівних…

Обличчя й шия Крушини почервоніли, мов кров; Мехцінський заплющив очі в чеканні чогось страшного. Він розплющив їх з розпачем, сподіваючись побачити спотворений труп Кубуся на брудній підлозі бару «Насолода». Але ні — Куба сидів, розвалившись на стільці, а Роберт Крушина дивився на нього з виразом вола, який розв'язує математичну задачу з застосуванням логарифмів. Він завжди мав такий вираз обличчя, коли не знав, чи йому бити, чи ні, а поруч не було нікого, хто розв'язав би для нього цю неймовірно складну проблему. Кубусь Вірус шкрябнув брудним нігтем найболючішу, ледве вкриту тоненькою плівкою забуття, рану в душі Роберта Крушини. Був час, коли Роберт Крушина справді міг стати славнозвісним боксером: один нещасливий випадок примусив його'назавжди залишити арену. Він почав пити й навіть вимагав грошей з деяких своїх колишніх супротивників. Тоді з'явився Філіп Меринос. Розмова їх тривала годину, але після цієї години Роберт Крушина знову знайшов зміст життя.

— Так, так, — промовив Крушина, — Медісон… Закордонні ринги… Були, були такі можливості…

З грудей Мехцінського вихопилося зітхання величезного полегшення; він обтер об штани спітнілі долоні. Акордеоніст почав грати якийсь фокстрот.

— Слухай, — звернувся Крушина до Кубуся тоном, який свідчив про несподівану симпатію. — Чого ти в мене шукаєш?

— Заробітку, — відповів Куба спокійно. — Я шукаю в тебе заробітку.

— Можеш його мати, — заявив Крушина, міркуючи з зусиллям, яке відбивалося в нього на чолі. — Але на гвардію, Морице, він занадто дрібний. Не туди дорога. Треба інакше.

— Яка гвардія? Що за гвардія? — знов почав свою гру Кубусь.

— Я ж тобі казав… — охрипло зауважив Мориц; він відчував справжній розпач.

— Пане Ясю! — гукнув він офіціантові, — поставте-но щось високе на цьому столі.

— Вже роблю! — відгукнувся офіціант і за хвилину приніс літр червоної горілки та пиво. Мориц розлив горілку. Випили.

— Слухай-но, синку, — заявив Крушина. — Від мого ока, знаєш, ніщо не сховається. Мене не обходить, як тебе звуть та що ти за один. Ти козак. Це зразу видко.

— Це ти козак, — відповів Куба, скромно опускаючи очі. — Справжній козак. Бо вмієш людину бачити отак, наскрізь… Відразу знаєш усе, холера на твою голову…

— Будь спокійний, — задоволено всміхнувся Крушина. — Мориц за тебе ручиться, це щось та значить. У мене там на Морица є своя скабка, але це неважно, факт, що Мориц людина серйозна, з прізвищем.

— Чхав я на твою скабку, — буркнув Мехцінський.

— Та добре вже, добре, — заспокоїв його Крушина. — Ти ж бачиш, я розмовляю з колегою. Скажи мені, колего, ти знаєш, як організують ярмарок?

Мехцінський миттю протверезився, мов людина на краю прірви. Він з новою тривогою глянув на Кубу.

— Це моя спеціальність, — холодно заявив Куба. — Видовища, з'їзди, наради — це моя спеціальність. На цьому можна заробити гарненьких кілька злотих. Ти, ти… — кокетливо помахав він пальцем під носом Крушини, — ти відразу знаєш, що в людині сидить та що з неї можна вилущити… Має око, має… — похвалив він Крушину, звертаючись до Морица.

— Основне преса, — мовив Крушина. — Треба тільки вміти залагодити з пресою. Решта — дурниці.

Куба відчув, наче в боці у нього відкрутили вентиль, крізь який із свистом виривається напружена тривога.

— Зроблено, — обізвався він упевнено, кладучи долоню на руку Крушини. — Спи спокійно, могутній хлопче з блискавичним ударом, твоя справа у тебе в кишені. Про мій гонорар поговоримо потім.

— Бачиш, — зрадів Крушина. — От і домовилися.

Було щось в словах і голосі Куби, що викликало довір'я до нього. Мехцінський почухав голову й налив у кухлі горілку.

Куба взяв свій кухоль в руку.

— Я тут ще залишуся, — сказав він. — Як з тобою порозумітися, Крушино?

— Не знаю, — відповів уже сп'янілий Крушина, з зусиллям вимовляючи слова.

— Є в тебе телефон? — швидко спитав Куба. Крушина кивнув головою.

— Номер? — наполягав Куба.

— Вісім, шістнадцять, ноль два, — пробелькотів Крушина, — подзвони… Або ні,— завагався він, намагаючись говорити нормальним голосом, — або так… — Він з розпачем махнув рукою.

— Тримайся, Пєгус, — обізвався Мехцінський до Куби. В очах Морица, злегка розширених і блискучих від горілки, була турбота. Кубусь відчув щось схоже на жаль; якесь невиразне побоювання вкололо його в серце.

Тримайся, Морице, — відповів він тепло.

Крушина заплатив офіціантові і вийшов разом з Мехцінським. Куба взяв кухоль з горілкою і рушив до буфету. Побачивши, що він наближається, пан Сливка сховався за вицвілу зелену завісу.

— Коли ви замикаєте свою фабрику хвилювань? — звернувся Кубусь до мовчазної Гавайки. Гавайка поволі підвела очі й побачила коричньові зіниці Кубуся, такі променисті, веселі й розумні, що в її серці щось спалахнуло.

— О дванадцятій, — відповіла вона тихо.

— Чудово, — поважно мовив Куба. — Я почекаю на тебе і проведу тебе додому.

Гавайка не сказала нічого. Вона знала, що тут не допоможе ні суперечка з цим хлопцем, ані боротьба з собою.



Крушина й Мориц ішли Твардою в бік площі Гжибовського. Ніч була темна й тепла, все віщувало зміну погоди. Крушина щось розповідав, повторював усякі дрібниці, запаморочений горілкою. Мориц мовчав. Він намагався зосередитися перед цією зустріччю, яка полонила його думки. Все складалося в якийсь неможливо заплутаний ланцюг. Повістка до суду, несподіване поліпшення фінансових справ, Ганка, поява Куби, нові перспективи й віражі життя, втручання Куби в афери Крушини та доля його, Мехцінського, що від цього залежала; нарешті та розмова, на яку він іде, не знаючи, чи радіти йому, чи боятися — все це вимагало незвичайного напруження. Але думки Мсхцінського були запаморочені алкоголем.

Нарешті обидва звернули з площі Гжибовського па вулицю Багно, і Крушина штовхнув незамкнені ворота. Це були обдерті, низенькі ворота, за якими тяглося звивисте, вкрите різним старим мотлохом, покручене подвір'я. Вдалині грізно темніла величезна башта спаленої телефонної станції. Крушина підійшов до будки із старих дощок; тут висіла якась табличка. У Морица конвульсійно стислося серце, коли він ставив ногу на першу приступку. Побачити Кудлатого! Скільки людей у Варшаві тремтить, почувши це прізвище!..

Крушина відчинив унизу важкі залізні двері й торкнув вимикач: блиснула слабенька лампочка, її каламутне світло добре пасувало до змутиілих думок Морица. Він рушив слідом за Крушиною крізь хащі мотлоху, покидьків та різного брухту. Кожен крок був для нього мукою, заплутував дедалі дужче в щось незрозуміле й страшне.

— Роберте! — схопив він раптом Крушину за плече, — зачекай! Скажи, що ти маєш до мене?

Крушина повернув до нього своє смугляве, плоске обличчя із зламаним носом. В маленьких чорних очицях не було звичайної задерикуватості.

— Що ти, Морице? — здивувався він. — Нічого я до тебе не маю. Тоді, у Ткачика, ти трохи розпатякався, але це й усе. І взагалі ти якийсь такий… трохи… Але я нічого до тебе не маю, Морице… — запевняв Крушина, сам не знаючи, чому.

— Слухай, Роберте, — обізвався раптом Мориц. — Той фраєр, якого я сьогодні тобі привів, той Пєгус, то страшний козак. Слідкуй за ним. Такий собі хлопчина, але це ас. Найвищого класу.

— Добре, добре, — добродушно відказав Крушина, — будь спокійний. — Він затримався біля стінки, заставленої дерев'яними ящиками, й міцно натиснув планку.

— Ну, тримайся… — шепнув він з несподіваною сердечністю на вухо Морицу і злегка штовхнув його в шпарину, яка з'явилася в стіні.

Мориц отямився від хвилинного приголомшення: цей банальний трюк із стіною завжди справляв несподіване враження. Він швидко роздивився навколо і ступив крок уперед. Стіна за ним зачинилася з глухим стуком. Перед ним був такий самісінький підвал, як за стіною, але порожній і освітлений ще блідіше — тут панував півморок.

З лівого боку Мориц з зусиллям розгледів дешеве, залізне ліжко, яке іржаво порипувало під тягарем чийогось тіла.

Людина на ліжку підвелася на лікті й сперлася на долоні, придивляючись до Мехцінського в півмороці. Її очей Мориц не бачив. Біля ліжка стояв дерев'яний ящик, а на ньому чорний блискучий телефон. За ліжком тяглася звичайна перегородка з дикту й дощок, що ділила підвал на два приміщення. З-за дощок, крізь шпарини, пробивалося світло.

— За тобою, — залунав глибокий голос з ліжка, — стоїть стілець. Сідай.

Мориц трохи позадкував і оглянувся. З правого боку стояв дешевий стілець, а поруч — столик з дошкою «під мармур», наче в третьорозрядній кав'ярні. На столику стояла горілка й лежали цигарки. Мориц сів. Тільки зараз його охопив такий страх, що він ледве стримував тремтіння колін і про себе благав, щоб у підвалі якомога довше стояла тиша, аби йому не зрадити себе тремтінням голосу.

— Я вже давно хочу тебе побачити, — озвався голос з ліжка, і раптом над головою Морица спалахнуло сліпуче світло. Мориц з усієї сили стиснув щелепи, щоб не крикнути. Він сидів так зо дві секунди, освітлений з голови до ніг, наче на операційному столі. Потім світло згасло, й засліплених очей хлопця щемливо торкнулася темрява. Минуло кілька хвилин, поки він знов призвичаївся до неї. Мого охопила невимовна слабість. Уперше в житті він був паралізований жахом.

З ліжка підвелася велетенська постать і сіла на краю, спираючись спиною об узголів я. Замигтів вогник сірника біля цигарки.

— Чом же ти нічого не кажеш, синку? Я чув, ти такий козак, що навіть на Крушину скачеш, а тепер мовчиш?

— Я прийшов, щоб слухати, пане Кудлатий, — з зусиллям пробелькотів Мориц. — Ви ж мене викликали.

І відчув несподіваний приплив впевненості, вперше вимовивши це страшне прізвище в розмові.

— А ти налий собі чарку й випий, — долинув до нього голос з ліжка, — це на тебе добре вплине. І закури.

Мориц налив горілки й жадібно випив. Горілка миттю вдарила в голову і, мабуть, через те йому вчувся якийсь шерех за перегородкою. Рука його тремтіла, коли він запалював цигарку.

— Тепер слухай, Морице, — постать на ліжку змінила позу і сіла, широко розставивши ноги й спершись підборіддям на руку. — Я хотів з тобою поговорити з двох причин. По-перше, тому, що ти поганець, а по-друге, тому, що ти козак, який може далеко піти.

Кудлатий устав і почав походжати по підвалу. Він був величезного зросту й могутньої будови, ходив тихо й пружно. Враження могутності його тіла ще посилював густий півморок. Голова тонула в темряві; єдина деталь, яку Мориц встиг помітити, було густе, розкудлане волосся. Кудлатий зробив ще кілька кроків і знов повалився на ліжко, яке іржаво зарипіло під його тягарем.

— Чому ти поганець — ти й сам знаєш, — обізвався Кудлатий спокійним, впевненим голосом. У цю хвилину Мориц уперше побачив втуплені в нього проникливі очі — вони начебто пронизували його до самісіньких кісток. Було щось таке владне й жорстоке в тих блискучих очах, що Мориц затремтів, і страх, який вже помалу почав зникати, охопив його знову.

— А козак ти тому, що не боїшся. І тому, що не боїшся, роблю тобі таку пропозицію: ти будеш у мене керівником квиткового відділу. Ну, як? Хочеш?

Це був удар! Мориц підніс руку до чола. Досі він співробітничав з людьми Кудлатого — отак, як працює бідний перекупник у великого гуртового торговця. Він користувався підтримкою людей Кудлатого і робив їм певні послуги з допомогою своїх «коників» — оце й усе. А тепер… така несподівана кар’єра! Керівник відділу в Кудлатого! Він, Мориц Мехцінський!

«А ця повістка на післязавтра? Сказати чи ні? Ні!» Щось блискавично замкнулося в ньому, наче клацнув замок.

— Хочу… — шепнув Мориц. йому перехопило горло.

— Дуже добре, хлопче, — спокійно обізвався Кудлатий. — Але на цьому ще не кінець. Ти напевне вже чув, що останнім часом з явилися певні труднощі…

— Знаю, що це таке, — відповів Мориц, уперше твердо й рішуче. — Я тільки чекаю зустрічі з отими людьми. Сам охоче порозмовляю з ними.

— В порядку, — мовив Кудлатий з несподіваною щирістю. — Дякую. Я знав, чого можу від тебе сподіватися: тому я тебе й запросив до себе. Тепер бачу, що на тебе справді можна покластися. З такими людьми, як ти, можна робити великі речі. Для початку, Морице, ти зіграєш на чималу ставку. За три тижні відбудеться у Варшаві одне видовище, велике видовище, на якому ти, як начальник квиткового відділу, заробиш п'ятдесят тисяч злотих.

— Скільки? — пробелькотів Мориц здушеним голосом, одразу ж забувши про суд.

— П'ятдесят тисяч злотих, — повторив Кудлатий спокійно.

Підвал, ліжко, півморок — все закружляло в очах Морица, і з цього хаосу блискавично зринули плутані образи: пачки червоних банкнот по сто злотих кожна; усміхнена Ганка в крамниці «Делікатеси»; Ганка у шевця приміряє найкращі туфлі; заставлена меблями і кришталем їдальня, де він, Мориц, їсть білорожеву свинину з капустою… Потім усе розтануло в якійсь шаленій мішанині, де плуталися обличчя Ганки, Крушини, Куби, Віруса, хлопців і знов Ганки…

За секунду Мориц зрозумів, що Кудлатий каже не на вітер. «Мови не може бути про суд, — вирішив він твердо. — Не піду. Нехай мене шукають, все одно не знайдуть…»

— Це буде важкий номер, Морице, дуже важкий. Будемо працювати з «лівими» квитками, — промовив Кудланні і втупив у нього свої блискучі очі.

— Нічого не вдієш! — вигукнув Мориц. Вій знав, які величезні труднощі й небезпеки криє в собі робота з «лівими» квитками, але сума, яку назвав Кудлатий, збудила в ньому шалену зухвалість; він начебто вже нічого не розумів.

— Щоб я так щастя мав, не завалимося, пане Кудлатий! Нехай будуть «ліві» квитки! Але дайте мені роботу! Побачите, що я можу за таку монету! За п’ятдесятку!

— Вірю, — лагідно відповів Кудлатий. — Знаю, що ці гроші означають для тебе тебе. Хочеш одружитися з Ганкою і вийти із справи? Хіба ні?

Мориц підвівся, похитуючись. На якийсь клаптик секунди здалося, ніби він хоче кинутись на Кудлатого.

— Сідай! — гримнув Кудлатий таким голосом, що Мориц відразу сів, наче його вдарили по голові. — Бо чудова кар’єра керівника квиткового відділу скінчиться в цю ж мить! Ось тут! Зрештою, — додав він з іронією, — я не нарікаю на тебе, Морице, що ти так думаєш. Хочу тільки, щоб ти усвідомив: я знаю твої думки. Хто знає… може я і сам звільню тебе після цього видовища. І з подякою.

Мориц звісив голову на груди. Він був розбитий, розтрощений, йому не залишалося нічого, крім собачої вірності цій страхітній людині, від якої не можна втекти. Нарешті він зрозумів: те, що оповідали про Кудлатого, — правда!

— Ну, ну, Морице, — озвався Кудлатий, — налий собі горілки й випий за моє здоров я, добре?

Знову почулося якесь хрипке зітхання за перегородкою. Звідти пробивалося світло. «Невже там хтось є?» майнуло в змученій голові Морица. Він налив горілки, підніс чарку й мовив:

— Ваше здоров я, пане Кудлатий. — За перегородкою почувся виразний стогін.

Дякую і до побачення, — кивнув Кудлатий.

Мориц випив і встав. Горілка важко вдарила в голову. Кудлатий підвівся з ліжка, підійшов до стіни і пхнув її. Зачорніла шпарина. Мориц рушив до неї і відчув, що його приязно поплескали по спині. Обернувся й побачив перед собою старий пошарпаний матроський светр, відчув запах пропітнілої шерсті. Всією силою волі жадав він побачити в цю хвилину обличчя Кудлатого, але не зважився підвести голову. Зробив крок, і стіна, глухо стукнувши, закрилася за ним.

На стосі ящиків сидів Роберт Крушина і курив цигарку. Він устав, протер очі і, взявши Морица за руку, повів його, мов дитину, крізь лабіринт розкиданого в першому підвалі мотлоху. Мориц кілька разів спотикався об якісь пляшки й сувої кабеля, доки не вийшов нагору. На вулиці Багно, біля воріт, він глянув на годинник: було пів на дванадцяту.

…І раптом згадалося: Ганка… Що скаже на це Ганка?

Саме так. Це було найважливіше і найістотніше. Треба ж їй усе сказати, треба її спитати, нехай вона вирішує, вона — що втілює в його житті все добре й справедливе.

«Як скаже, щоб я йшов на суд, — піду! — згадав Мориц повістку. — Але як сказати? Що сказати?.. Мушу її побачити! Мушу її спитати! Але зараз же! Негайно!» промайнуло в його мозкові.

Він перейшов брук, розстібаючи куртку: було дуже тепло. На трамвайній колії поблискували червоні ліхтарі ремонтників, які перекладали рейки. Незабаром Мориц зайшов до порожньої зали Центрального вокзалу.


— О якій годині іде останній поїзд до Аніна? — спитав він касира, який дрімав за вузеньким віконцем.

— За п'ятнадцять хвилин, — відповів касир, позіхаючи.

— Про-о-о-шу… — заникуючись, промовив Мориц.

Касир поблажливо всміхнувся, вийняв квиток з автомата й узяв гроші.

— Пане, здачу! — гукнув він услід Морицу. Але той вже спускався вниз на хистких ногах. Глибока ущелина вокзалу потопала в млистому світлі пригашених ламп. Тут і там миготіли червоні, зелені й сапфірові вогники залізничних сигналів.



Мориц важко сперся ліктями об зачинений кіоск; на пероні було майже порожньо, нечисленні пасажири чекали на останній поїзд. «Власне, навіщо я їду? Куди я їду? — снувало в голові Морица, думки хлюпотіли в хвилястім алкогольнім припливі й відпливі. — Вже пізно, Ганка спить… Я ж не стану її будити, їй ранком треба на роботу. А зрештою… навіщо це все? Я ж і сам маю роботу!.. Маю роботу! Куба казав сьогодні, ніби має щось для мене… Треба це сказати Ганці… Досить цих афер! Післязавтра іду до суду! Попрацюю ще кілька місяців і годі… Ганка почекає… Напевне… Не хочу, не хочу, не хочу… Кінець! Нічого більше не робитиму! Навіть за п'ятдесят… Навіть за п'ятдесятку? Так! Зараз їй це скажу! Але п'ятдесят тисяч!..» Мориц охопив руками голову і став битися нею об кіоск у страшному розпачі.

— Адже я маю роботу! — простогнав він голосно, протверезілий від болю і виснажений.

— Поздоровляю! — відгукнувся якийсь белькотливий голос поруч, — колего, е-е-еп, поздоровляю… Прийміть мої нансердсчніші поздоровлення…

Мориц обернувся і крізь миготливу млу запаморочення з зусиллям угледів маленького чоловічка в залізничному мундирі, розхристаному на грудях, та в круглій шапочці, зсунутій на потилицю. Він був явно напідпитку.

— Колего, поздоровляю, — приязно повторював залізничник. — Робота облагороджує, це мета життя, це маєток… Це… це… це… найвище добро громадянина! Моє найпалкіше вітання.

Морица охопила раптом нестримна веселість.

— Дякую, колего, — промовив він, стискаючи долоню залізничника. — Яка мила зустріч!

— Дозвольте відрекомендуватись, — раптом урочисто заявив залізничник. — Я Сюпка. Юзеф Сюпка, з дорожнього відділу в Отвоцьку. Живу в Аніні.

— Чудово все складається, — з ентузіазмом вигукнув Мориц. — Я саме туди їду.

— Який збіг! — замислився Сюпка…

В цю хвилину на перон вповзла довга змія приміського поїзда. Двері розсунулися з лунким пневматичним придихом, і Мориц з Сюпкою, дружньо підтримуючи один одного, зайшли всередину. Слідом за ними увійшов якийсь низенький чоловік, що вже довгий час уважно спостерігав їх раптову стихійну приязнь. За хвилину пневматичні двері зачинилися, і поїзд рушив, заглибившись відразу в магістральний тунель.

— Ви, колего, куди? — спитав Сюпка, втрачаючи рівновагу і хапаючись за стіни.

— До Аніна, — стурбовано мовив Мориц. — Це ж той поїзд, ні?

— Той самий, — авторитетно запевнив Сюпка, — бо я теж туди їду.

Він силкувався вхопитися за сталевий прут над головою, але був занадто п'яний і занадто низенький. Обоє втиснулися всередину вагона; поїзд сильно колихався, гуркотів на стиках рейок.

— Власне, — гукнув Мориц до Сюпки, — я сам не знаю, по яку холеру пхаюсь до цього Аніна.

— Я теж не знаю, — відповів Сюпка, сідаючи на лаву й скидаючи черевики. У вагоні було порожньо, дві зіщулені постаті, дрімаючи, сиділи вглибині, досить далеко одна від одної.

— Тільки й того, що просплюся десь на повітрі, — з п'яним смутком запевнив Мориц. — Уперше цього року… Ніч вже тепла…

— Ні, ні, — палко запротестував Сюпка. — Підеш, брате, до мене. Шуряк виїхав, є вільне ліжко.

Потім він широко позіхнув і додав:

— До Аніна час… А поки що я просплюся, — кажучи це, він спритно видряпався на багажну полицю, зібгався клубком, кокетливо підморгнув Морицу й заснув.

Поїзд мчав по високому насипу, серед темних будинків Повісля. Мориц відчув раптовий приплив люті.

«Поб'ю морду цій блощиці, — думав він, вороже поглядаючи на сплячого Сюпку. — Навіщо тягне мене Іуда до якогось Аніна?»

В ньому спалахнуло раптове п'яне бажання скандалу. Він побачив вогник сірника в глибині вагона.

— Пане! — гукнув він, — чи немає у вас цигарки?

Скулена біля вікна постать не відповідала; пасажир, здавалось, дрімав, не чуючи вигуку. Мориц рушив по вагону, похитуючись. Поїзд в'їхав на магістральний міст, під яким поблискувала Вісла тисяччю вогненних відбитків. Мориц упав на лавку. Він потер руками обличчя й підвівся, відчуваючи в серці прикру образу. Хистким кроком підійшов до пасажира, який курив цигарку: це була непомітна й скромно одягнена постать. Мориц зупинився між лавками, широко розставивши ноги, і кинув з викликом:

— Ну, що? Дасте ви, пане, цигарку, коли вас чемно просять, чи ні?

Пасажир не відповідав, він курив далі, похиливши голову.

— Ти! — заверещав Мориц, — скільки разів тобі повторювати, ти…

В цю хвилину пасажир підвів голову, і Мехцінський побачив підняті на нього зовсім білі очі. Мориц відразу ж протверезів.

«Це він — сяйнуло в серці. — Ці очі! Тоді!.. В комісаріаті ота дівчина… говорила про очі!»

Йому раптом згадалися зовсім забуті слова. Він відскочив назад і процідив крізь закляклі губи:

— Ой, пане, як я хотів вас зустріти…

Потім змолов у зубах проклін і несподівано хлюпнув потоком найогидніших лайок. Раптово пробуджений Сюпка підхопився, стукнувшись головою об дах вагона, протверезився і з жахом став вдивлятися униз. Постать позаду підняла голову, але не рушила з місця.

Мехцінський — зігнутий, напружений, охоплений жадобою бою — весь час відступав назад, наче беручи розгін для стрибка. Пасажир, що курив цигарку, підвізся й відкинув недокурок. Він був щуплий, невисокий; півморок, фантастичне коливання вагона, який весь час двигтів і хитався з боку на бік, стирали деталі його постаті, залишаючи лише силует: невисокий, напоєний якоюсь несамовитою енергією, гнучкий і грізний. Він зробив крок до Морица і сказав голосно:

— Ви, пане, краще відчепіться від мене, добре?

У зелених очах Мехцінського блиснуло шаленство.

«Боїться! — сяйнула в голові думка. — Боїться! Мене! П'ятдесят тисяч! Сто тисяч! Кудлатий мене озолотить! Буду у Варшаві першим!»

— Згашу тобі ці білі очища! — вигукнув він несамовито. — Задмухну оці бандитські ліхтарі! Кудлатий заплатить!

Блискавичним рухом відкинув тулуб назад і, не замахуючись, коротким ривком ноги націлився в живіт супротивника. Досі не було випадку в кар'єрі Морица, щоб після цього удару, найвлучнішого з влучних, супротивник не скорчився із стогоном на землі — досить було скочити йому каблуками на очі й горло, щоб справа була закінчена найжорстокішим способом. Цього разу було інакше. Атакований відхилився невловимим рухом буквально на міліметр, черевик Морица розтяв повітря. Мориц відскочив, мов кіт, і знов став навпроти цих страшних білих очей.

— Дайте мені спокій, чуєте! — вигукнув атакований, і Сюпка затремтів, охоплений холодом з голови до ніг. Була в цьому голосі погроза й розпач, безмежний, страшний розпач, напоєний якоюсь жахливою таємницею. Але Морицу знову здалося, що білоокий боїться. Неймовірно швидким рухом він викинув праву руку вперед, націляючись у голову ворога, яка зараз була за сантиметр від сталевої рами багажної сітки. Це був геніальний удар, легкий і швидкий, як думка, обміркований і несхибний — голова ворога мусила з хрустінням пробитого черепа вдаритись об сталевий гак і безвладно впасти, мов скривавлена куля. Але сам диявол сидів у чоловікові з білими очима! Кулак Мехцінського вкрився кров'ю, вдарившись об сталевий прут. Чоловік з білими очима ступнув до Морица і залізним рухом схопив за куртку: на правій руці його блиснув чудовий брильянт.

— Не буду тебе тут бити, чуєш! — гукнув він. — Пам'ятай! Але як зустріну втретє, то… — в голосі його був такий розпач і таке страждання, що Морица раптом охопив жах. Не тямлячи себе, не відчуваючи болю в розбитій руці, він шарпнувся, мов сполоханий на смерть птах, і вирвався з рук невідомого. Поїзд швидко в'їздив на колію Східного вокзалу. Мориц відскочив назад. Сюпка з несамовитим криком скотився з полиці на лавку. Темна постать вглибині кинулася вперед, гублячи по дорозі котелок і відкидаючи парасольку.

Чоловік з білими очима, мов ракета, метнувся вперед. Темна постать сплелася з Сюпкою в один клубок, що з лементом котився до виходу.

— Гальмуй! — гукнув Сюпка.

Чоловік з білими очима останнім стрибком прошив повітря. Все даремно. Саме розсунулися з швидким пневматичним придихом двері з обох боків вагона, і осліплений жахом Мехцінський, мов навіжений, кинувся ліворуч, просто під колеса гданського експреса, який в'їжджав на станцію. Залунав страшний крик. Сюпка повис на гальмі, і весь вокзал задвигтів від тривожних сигналів.

Темна постать у розірваному комірці з ріжками, з полум'ям на жовтих щоках, стрибнула в темне розгалуження рейок Східного вокзалу. Блискавично й гарячково нишпорила вона серед паровозів і вагонів, у людській юрбі, що скупчилася навколо місця нещасного випадку, у вагонах та на пероні. Не знайшовши нічого, темна постать повернулася в електричний поїзд, забрала котелок і парасольку й просковзнула обіч Сюпки, вже оточеного міліціонерами й агентами залізничної охорони. Цей поспіх не дав невідомому помітити силует у сусідньому вагоні, схилений у позі безмежного розпачу й болю. Людина ховала обличчя в долонях. Правиця її була оздоблена чудовим брильянтом, що відсвічував райдужним блиском, відбиваючи вогні на пероні.



Квітневий вечір у Скаришевському парку був повен мелодій і пахощів. Із ставків тягло вологим гіркуватим повівом, на лавах сиділи поодинокі пари. З містечка розваг на Зеленецькій долинали уривки музики та вигуки на гойдалках; кущі й алеї парку повнилися зітханнями й шепотом.

В глибині Скаришевського парку сотні років росло прадавнє височезне дерево з могутнім корінням. Його широкий замшілий стовбур, здавалося, не відчував весни; лише високо, вгорі, аж на стрімких гілках, зеленіли молоденькі пагони, звістуючи пишне зелене верховіття. Того вечора затрималося біля старого дерева троє плечистих підлітків у дешевих піджаках з вугластими плечима. Голоси у них були захриплі, рухи невпевнені.

— Знаєш, Стасеку, — заявив один з них, — варто б зробити, нарешті, цю невеличку ілюмінацію.

— Варто, — притакнув Стасск. — Де горить, там голова не болить.

— Не в тому справа, — обізвався третій, — але фейєрверк буде, як лялечка. Я вже давно накинув оком це порохно.

Вони почали пхати жмутки витягнених з кишені газет в дупло та між сучки.

— У мене є навіть трохи гасу, — похвалився один, витягаючи з кишені пляшку. — Я й про це подумав. Навіщо йому марнуватися в майстерні?

Підліток стукнув пляшкою об стовбур, вона розбилась, рясно заливаючи гасом кору. Потім один з хлопців запалив сірника й притулив до змочених гасом газет. Бухнуло високе полум'я. Троє хлопців стояли віддалік і з задоволенням милувалися на справу своїх рук. В алеях парку знялася тривога.

На одній лаві одхиливсь од своєї супутниці невисокий хлопець у куртці з шерстяним шарфом і наблизився до трьох любителів світлових ефектів.

— Дуже гарно, — промовив він трохи шепеляво. — У вас, бачу, велика фантазія. Ви дозволите?..

Шепелявий розпечатав пачку «Спорту» й почастував піротехніків. Дерево горіло з сичанням, полум'я бухало дедалі вище. Один з хлопців підійшов ближче, силкуючись запалити цигарку, що викликало новий вибух сміху. Звідусюди лунали голоси:

— Пожежа! Горить!

Цигарки, нарешті, були запалені, і хлопець у куртці заявив:

— Шкода, щоб марнувалися такі таланти. Отож у мене є для вас, панове, така пропозиція…

Він гукнув у бік своєї лави:

— Чекай, Фелю, зараз повернуся! — Потім з трійкою веселих ілюмінаторів сів на лаві неподалік і заглибився в жваву розмову. Від Торговельної залунав передзвін пожежних машин, які хутко мчали до парку.



Роберт Крушина сидів у невеличкій темній кімнатці, біля поламаного столика для друкарської машинки й підраховував. Перелічував, креслив на зібганих брудних сторінках, вкритих цифрами й словами, обчислював з висолопленим язиком, — думав. Нарешті скінчив, глибоко зітхнув і вигукнув:

— Шаю!

З вікна, що виходило в темну криницю подвір'я, скочив хлопець у прогумованій куртці і з фамільярною пошаною нахилився над Крушиною.

— Так точно, пане начальнику!

— Скільки ти вже їх назбирав?

— Сорок сім, пане Крушино.

— З них половина відпаде. Мусить бути добір. Вербування це раз, добір — два. Тільки як зробити? Я ж повинен побачити цих паршивців.

— Дуже пристойні хлопці, один в одного, — запевнив Шая. — У мене є думка, — додав він за хвилину. — Огляд ми зробимо в готелі на МДМ. Дуже гарне приміщення. Просторе, багато повітря, елегантно, ніхто не перешкоджає. Що ви про це думаєте, пане Крушино?

— Гадаю, що це чудова думка, — заявив Крушина, зручно розкинувшись у кріслі. Він почував себе розкішно, як солідний начальник такого здібного підвладного. — І взагалі думаю, що перед тобою, Шаю, — велике майбутнє. Дуже добрий механізм у черепі, — похвалив він ласкаво, із знанням справи.

— Дякую, пане Крушино! — скромно всміхнувся Шая. З усієї ного постаті променіла прихована радість. Компліменти з уст такого авторитета! Коли він посміхався, видко було, що в нього немає передніх зубів: Шая втратив їх порівняно недавно, під час невдалої спроби зняти годинник з руки п'яного, який виявився зовсім не таким вже п'яним.

— То на коли ж призначити цей огляд? — спитав він запобігливо.

— Я тебе повідомлю, — відповів Крушина.

Він устав, накинув плащ і, не прощаючись, вийшов з кімнати. За п'ять хвилин він вже відчиняв двері до контори кооперативу «Торбинка».

— Ти, ананасе! — мовила Анеля, виходячи йому назустріч. — На тебе чекає якийсь хлопець.

— Тут? На мене? — здивувався Крушина.

— Тут, тут, — передражнила Анеля. — Невисокий, веснянкуватий, з носом у небо. Таку мову мені відразу загнув, що я мало не луснула. Сидить, чекає.

Крушина почервонів, спершу від напруження думок, потім від ніяковості.

— Чекай, Анелю, — обізвався він невпевнено, — кажеш, чекає? Ну що ж, поклич його. Я зараз таке всмолю — йому відразу перехочеться… — додав він з безсилою люттю й пішов до кімнати Метеора, в якій не було нікого. За хвилину в двері постукали, й на порозі став Кубусь. Крушина втягнув його до кімнати й замкнув двері.

— Звідки ти тут?

Кубусь флегматично роздивився навколо.

— Я мушу з тобою поговорити, Крушино, — заявив він невимушено, але рішучо, що здалося Крушині нахабством.

— Ти, козаче! — просичав Крушина, мружачи очі. — Тільки без таких номерів, добре? Без цього тону, прошу тебе… Бо змиєшся швидко й безболісно… Гляди!

Малі очиці Крушини стали колючі, мов шпильки, мускуляста долоня залізним рухом стисла плече Кубуся. Куба безтурботним, але дужим рухом скинув долоню Крушини із свого плеча.

— Крушино, — він глянув безбоязно йому в очі. — Переведи подих, кию ти зламаний, і плинтуй від мене. Раджу тобі як друг. Ну, зараз!

— Очиці Крушини розширилися від подиву, нижня щелепа одвисла. Так ще не говорив до нього жоден підвладний. Тепер слід було вдарити, оперіщити, вмити мазкою, відібрати здоров'я й сили, зробити шмаття з цього фраєра.

Мускуляста долоня затремтіла, але не вдарила; з тремтінням впала вниз і полізла в кишеню по цигарку. В піднесених вгору бровах Куби, в болісно здивованому виразі його круглого веснянкуватого обличчя був добре знайомий Крушині вираз готовності до остаточної сутички — до боротьби на життя і на смерть. Цього Крушина не боявся, але цього й не передбачав у невисокому веснянкуватому хлопцеві з бару «Насолода», якого вважав за симпатичного спортивного афериста або за кумедного шахрая-картяра.

— Як ти мене тут знайшов? — буркнув він розгублено.

— Це вже моя справа, — твердо відказав Куба.

— Адже ти мав дзвонити ще вчора? Чому не подзвонив? — дедалі слабше питав Крушина.

— Не було потреби. А сьогодні я мусив тебе побачити.

— Сюди не можна! — гримнув з новою люттю Крушина. — Чуєш, холую! Я не казав, щоб ти сюди приходив! Як ти це зробив?

— Заткнись, — порадив Куба.

В очах Крушини запалахкотіла нестямна лють.

— Мехцінський неживий, — повільно й спокійно промовив Куба, запалюючи цигарку.

— Що?! — гримнув Крушина, перекидаючи стільця.

— Те, що ти чув. Мориц неживий. Потрапив позавчора під поїзд. На Східному вокзалі.

— Звідки ти про це знаєш?

— Це вже моя справа. Занадто малий ти філософ, Крушино, щоб довідуватись про такі речі.

Крушина розірвав галстук і комірець. Якусь хвилину він стояв остовпілий, раптом відчувши себе, наче гвіздок, що потрапив між молотом і ковадлом. Він не знав, чи вбити йому цього нахабного, конопатого поганця, чи стиснути руку й заприсягтися у вічній дружбі. Взагалі не знав у цю хвилину нічого. І тому гукнувши: — Чекай тут! — він прожогом вибіг з кімнати. Одним стрибком пролетів коридор і з грюком відчинив двері до кабінету Мериноса. Там стояло троє в робочих фартухах і, мнучи в руках кольорові клапті пластмаси, розмовляли з Мериносом. Меринос спокійно повернувся до Крушини.

— Ах, Роберте, — промовив з гримасою, — що за манера заходити до кімнати, де працюють.

— Пане голово… Па-а-ане голово… — пробелькотів Крушина. — Щось важливе… Щось справді ду-уже важливе!

— Перепрошаю, громадяни, — звернувся з милим усміхом Меринос до людей у фартухах, — але пан Крушина, як бачите, такий схвильований, що треба дати йому висловитись.

Люди у фартухах обмінялися ще кількома чемностямн з Мериносом і вийшли. Коли двері замкнулися, Меринос ів за письмовий стіл і гримнув:

— Ти що, здурів? Знов ці ваші вибрики в присутності робітників. Ти, Роберте, або зрозумієш, чого я від тебе очу, або поїдеш до Кротошина на заслання, хаме дурнуватий!

— Па-а-ане голово… Перепрошаю… Але це дуже важливо! Мехцінський неживий! — видушив з себе Крушина.

Меринос мовчки, пронизливо глянув на нього. Потім питав швидко:

— Звідки ти знаєш?

— Прийшов один з моїх людей… з нових… Колега Морица… Позавчора його завербував. Спеціаліст по видовищах.

Меринос скочив з-за письмового столу, підійшов до Крушини і з несамовитою силою схопив його за лацкани піджака. Обличчя йому почало тремтіти від нестямного гніву.

— Сюди прийшов?.. Сюди, нагору? Ти заплатиш за це, якщо…

— Пане голово! Па-а-ане голово… — белькотів Крушина. — Я дав йому номер телефону… Це свій… Дуже цінний фраєр… Сам не розумію, як він знайшов… Я вже більше не буду… Я не розумію!.. Я йому скажу, щоб більше сюди не приходив, бо не можна!

Могутнім поштовхом обох рук Меринос відкинув Крушину від себе. Той гримнув на підлогу, як манекен. Меринос сів за письмовий стіл і запалив цигарку.

— Слухай, Роберте, — обізвався він стриманим, спокійним голосом, — як виникне така необхідність… ти мусиш надолужити цей недогляд. Ти ж знаєш добре, що контора кооперативу «Торбинка» не існує для наших людей, що вона для них абсолютно заборонена. Знаєш також, що передбачає статут, на випадок порушення цієї заборони, правда?

Крушина, хитаючись, підвівся й поправив убрання.

— Знаю… — мовив він і потер лоба. В цьому жесті був людський безсилий розпач.

— Це мене дуже тішить, — відповів Меринос холодно. — А тепер розповідай про Морица.



О пів на одинадцяту вечора біля недобудованого готелю МДМ зупинилась вантажна машина марки «Шевроле», яку варшавські шофери звали «канадкою». З кабіни вийшов Роберт Крушина і наказав Метеорові, що сидів за кермом:

— Почекай хвилину.

Ззаду, з платформи, зіскочив Шая і кинув:

— Прошу за мною.

Обидва перелізли через поламану дощану огорожу і зайшли в будинок.

Шая впевнено вів Крушину в темряві. Широкими сходами вони піднялися з майбутнього вестибюля на перший поверх: довгі коридори були тут перегороджені дощаними стінками на тимчасові конторські приміщення. Світло з того боку вулиці блідо лягало на рештки табличок з напівстертими написами: «Бухгалтерія», «Орг… відділ», «Техніч… керівн…», «Плановий відділ».

Шая штурхнув якусь загорожу з балок і нагадав:

— Тепер, пане, стережіться, тут вузько.

Він перший протиснувся в тісну щілину між мурами, звідки тяглася вгору вузька мулярська дошка з набитими на ній поперечинами.

Обидва досить довго підіймалися вгору, нарешті Шая, підтягнувшись на руках, скочив на широкий поріг і штовхнув рипучі двері з дикту. Водночас він витяг з кишені куртки електричний ліхтарик і засвітив його: блідий стовпчик світла розтав у темряві просторої зали, де величезні отвори для вікон виходили на порожнє, захаращене будівельними матеріалами подвір'я; цю залу архітектори, мабуть, призначали для майбутніх банкетів і прийомів.

— Чолом, хлопці! — гукнув Шая.

— Чолом, чолом… — відповіли голоси з темряви; з чорних кутків, з-за бетонних стовпів майбутніх колон беззвучно виринали темні постаті.

— Прошу, прошу, панове, ставайте в шеренгу. Для огляду. Перша платня прибула… — вигукував Шая.

Йому відповіло невпевнене буркотіння юрби, що наче виринала з небуття.

Шая згасив ліхтарик і порався в каламутній темряві, гарячково снуючи назад і вперед; потім знов засвітив ліхтарик і почав читати список, витягнений з кишені:

— Герман? Братек? Монек? Лавета? Вонсік?

— Є… Є… Є… — відповідали йому захриплі, придушені голоси.

Шая перелічив двадцять з чимось псевдонімів, а скінчивши, витяг з кишені пачку банкнот по двадцять злотих, сів на підвіконні, поклав гроші й список перед собою і почав викликати. Викликаний підходив, брав двадцятку, і Шая ставив хрестик біля його псевдоніму. Закінчивши, він гукнув:

— Це за те, що ви з'явилися на місце. А тепер шикуйтесь, хлопці.

Темні силуети вишикувалися в довгу шеренгу далеко вправніше і з більшою охотою, ніж напочатку; видко було, що справа починає їх приваблювати.

Від стіни відокремився темний, широкий силует у капелюсі. Наблизившись до шеренги, він запалив потужний ліхтар, який тримав у руці. Посуваючись вздовж шеренги, чоловік у капелюсі зблизька присвічував, просто в перекривлені обличчя та примружені, засліплені світлом очі, детально оглядаючи кожного.

— Якісь такі мізерні… — незадоволено буркнув, нарешті, крізь хустку Крушина.

— Як, мізерні? Що ви кажете, пане начальнику? — шанобливо заперечив Шая.

Прожектор саме освітив одну могутню постать.

— Ти, П'ясте Колодзєю, — промовив Шая, підходячи до неї, — скидай піджак. І сорочку.

Приголомшений хлопець скинув з себе верхній одяг: в холодному світлі ручного прожектора заграли вузлуваті селянські м'язи й худі, наче зв'язані із сталевих кісток, груди.

— Добре, — буркнув Крушина, — цей добрий. Він показав швидким рухом ще на чотири постаті.

— Ці йдуть з нами, — кинув він Шаї. — Добав їм ще По двадцятці. Решта на сьогодні вільна.

Шая швидко й голосно повторював накази.

За кілька хвилин п'ять постатей і Шая вилазили на вкриту брезентом платформу вантажної машини. Крушина сів біля Метеора. Той включив мотор, і «Шевроле» з могутнім пихкотінням рушив до Пєнкної. Метеор швидко і впевнено вів машину порожніми в цю пору вулицями.

Нарешті він уповільнив хід серед газонів бульвару над Віслою і їхав, роздивляючись на всі боки, ніби чогось шукав. Раптом загальмував. За п'ятдесят метрів від нього темпів стрункий, обтічний силует автомашини.

Дверцята машини відчинилися, з них хтось вийшов. Незабаром Метеор тихо свиснув крізь пальці. З-під брезенту на платформі вистрибнуло шість постатей і побігло до елегантної машини.

— Знаєте, як робити? — питав Шая на бігу.

— Знаємо, знаємо, все в порядку… будь спокійний… — тихо відгукнулися постаті, потім одна з них нахилилася, схопила камінь і щосили влучила ним у крило чудового авто. За хвилину почувся брязкіт розбитої шибки і кілька глухих ударів важкими черевиками в кузов.

— Досить! — гукнув Шая, і темні постаті побігли назад до платформи. Незабаром Метеор і ще якийсь невідомий наблизилися до машини: оливковий «Гумбер» мав досить жалюгідний вигляд. Метеор з невідомим сіли в машину і поволі рушили до Шльонсько-Домбровського мосту. Тут позаду за ними залунав ледве чутний гук мотора, і з-за статуї Сирени вимкнувся невеличкий автомо-більчик. Це був досить рідкісний екземпляр; кожна його частина походила з іншої автомобільної епохи; наймолодша з них сягала доби гарячкового розвитку автомобілізму зараз же після першої світової війни, в той час як найстарша була зроблена, мабуть, ще на початку століття. Шпичасті коліщатка крутилися з повільною гідністю, але вперто. З-під капота вихоплювалось віяло диму. Всередині цього шановного екіпажа сидів, тримаючи парасольку між колінами й із запалом крутячи кермо, худий пан у котелку. Нахилившись уперед, він уважно вдивлявся в оливкову машину, яка мчала вулицею.

Коли «Гумбер» звернув на Беднарську, пан у котелку з зусиллям ввімкнув другу швидкість, і його сталевий кінь, пихкаючи від напруження, посунув угору.

Нарешті «Гумбер» зупинився біля комісаріату міліції. Пан у котелку гарячково схопився за гальмо, вміщене за бортом машини, і зупинився за кілька десятків метрів позаду, потім виліз і власною спиною підпер вірну машину, яка виявляла рішучу тенденцію покотитися назад по схилу Беднарської вулиці. За кільканадцять хвилин з комісаріату вийшло двоє в супроводі двох міліціонерів. Вони оглянули побите шасі «Гумбера», співчутливо похитуючи головами; потім їздці знов сіли в машину й поїхали в напрямі Центра.

Пан у котелку насилу рушив з місця, але зухвало посунув слідом за оливковим «Гумбером». Він наздогнав його біля готелю «Брістоль». З машини вийшов пан у дощовому плащі і зайшов до готелю. «Гумбер» рушив далі, а пан у котелку, переборовши спокусу податися слідом за невідомим у дощовому плащі, вперто посунув за оливковою машиною. Він добрався аж до обдертого кам'яного будинку на Крохмальній вулиці. Машина зникла у воротах. Пан у котелку виліз із свого автомобільчика й підійшов до воріт; там збоку, серед багатьох інших вивісок, він прочитав: «Інж. Альберт Вільга — автомобільна майстерня. Заміна частин. Ремонт».


3

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


4

Марта й Калодонт підійшли до величезного будинку на вулиці Лєшно. Масивний портал з обтесаних каменів був увінчаний угорі важким навісом з темного пісковика. На порталі золотилися літери: «Правосуддя — основа сили й тривалості Жечі Посполитої».

— Я була тут тільки раз у житті, — шанобливо промовила Марта, ідучи по широких сходах, — засвідчити дату народження однієї з моїх кузин.

Калодонт всміхнувся, розуміючи її настрій.

— Так, так, — ствердив він, — від суду та від лікарні треба далі…

Вони увійшли у просторий мармуровий вестибюль і розгубились: кілька сходів вели у різних напрямах. Щохвилини питаючи в когось дорогу, вони добрались нарешті до чорних дверей зали № 12. В списку справ, серед інших, вони прочитали: «Справа проти Вєслава Мехцінського — за цивільним обвинуваченням». Час, на який було призначено розгляд справи, збігався з часом, зазначеним у повістці Марти.

— Мехцінський? — нервово замислилася вона. — Хто ж це може бути?

— Зараз з'ясуємо, — заспокоїв її Калодонт.

Марта сперлася об підвіконня високого вікна, крізь яке видко було блакить сонячного неба над подвір'ям, обгородженим величезними прямокутниками мурів. У коридорах багато було таких вікон і дверей з чорного дерева, які вели в судові зали. Перед дверима юрмились, розмовляли, пристрасно сперечалися розгарячковані люди. Час від часу по коридору проходив суддя або прокурор, у чорній тозі з фіолетовою обшивкою; часто з тоги виглядала гарно зачесана жіноча голова.

Через неуважність Марта штовхнула якогось чоловіка, що походжав по коридору повільними кроками. Той несподівано обернувся.

— Прошу, прошу, яка мила зустріч!

Марта глянула в енергійне чоловіче обличчя з ясними очима та іронічною гримаскою в куточках уст і всміхнулася своїм променистим усміхом.

— Чогось ми, — обізвалася вона, — зустрічаємося з паном редактором тільки в комісаріатах або судах…

— Це ваша провина. Виключно ваша провина, — з докором відповів Едвін Колянко і чемно привітався з Калодонтом, який, здавалося, був зовсім не в захваті від цієї зустрічі.

— В чому вас, пані, обвинувачують? — продовжував Колянко з трохи злостивим гумором. — В порушенні громадського спокою чоловіків? В тому, що ви проганяєте їм сон з повік?

— А ви самі, пане? — усміхаючись, спитала Марта. — Що ви тут робите? Може, в тій самій справі?

— В якій? — зацікавився Колянко.

— Ми й самі гаразд не знаємо. — Калодонт витяг повістку Марти з кишені. — Панну Марту викликають на одинадцяту годину як свідка. З тієї таблички, — показав Калодонт на перелік справ, — виникає, що це судова справа проти якогось Мехцінського. Ми не знаємо його, тобто… панна Марта не знає.

Колянко узяв повістку й підійшов до дошки з переліком справ.

— Так, — заявив він, — збігається. Все в порядку. Мехцінський — це той хуліган, який напав на вас, пані, на Вепській.

— Ага, — з полегшенням зітхнув Калодонт. Марта незадоволено скривилась.

— Я думала, ця справа давно вже ліквідована, — обізвалась вона.

— Очевидно, міліція визнала за потрібне передати її прокуратурі.

— То чому ж не викликали мене за свідка? — обурився Калодонт. — Адже панна Марта була тоді потерпілою.

— Не знаю, — байдуже відповів Колянко. — Факти саме такі, а не інші. Я залишуся з вами, якщо дозволите. Охоче прослухаю цю справу.

У блакитних очах Калодонта замигтіли хитрі вогники.

— Як це? — гукнув він, — тільки панна Марта повинна свідчити? А де ж інші свідки, які бачили подію того вечора? Де отой лікар швидкої допомоги?

— В лікарні, — відповів Колянко, — лежить у лікарні. З ним трапився нещасний випадок.

Марта пополотніла.

«Он як!..» ревниво подумав Колянко.

— Що це значить: лежить у лікарні? — перепитала Марта, силкуючись вдати спокій.

— Може, цигарку? — спитав Колянко, частуючи Марту. — Доктор Гальський лежить у лікарні вже протягом трьох тижнів. На нього напали й тяжко побили, коли він повертався пізно вночі з «Камеральної». Пошкоджена основа черепа, струс мозку.

Марта злегка похитнулася і сперлася об вікно. Колянко хутко подав вогню, підтримуючи її руку.

— Хто… на нього напав? — пробелькотіла вона, злякано глянувши на Колянка. — Це відомо?

— Звичайно, — відповів Колянко, уважно дивлячись на неї. — Якісь хулігани. Двоє хлопців низенького зросту, він оповідав, типові варшавські покидьки.

Марта зітхнула з полегшенням. Це полегшення було таке велике, що обличчя їй спалахнуло рум'янцями, аж до кінчиків вух.

— Отож це був не один, дуже високий чоловік? — мимоволі вихопилося в неї.

Колянко й Калодонт глянули на Марту з однаковим виразом: бистро, проникливо, з чеканням.

— Мабуть, ні, — відповів Колянко. — Зрештою, спитайте про це Гальського особисто. Він почуває себе вже краще. Його можна відвідати.

— Не знаю, — обізвалася Марта слабеньким голосом, — чи мої відвідини будуть йому приємні…

— Напевне! — вигукнули разом Колянко й Калодонт і глянули один на одного з антипатією. Калодонт навіть гнівно кашлянув.

— Двоє, кажете, пане? — спитав він Колянка. — Напевне, не один?

— Ні, двоє, — відповів Колянко трохи роздратовано, і в очах Марти знову замигтів острах.

— Цього б я собі ніколи не подарувала, — шепнула вона, напружено дивлячись на Калодонта.

— Ну, ви ж бачите, що двоє, — і собі зітхнув з полегшенням Калодонт. — Ні, ні! — вигукнув він жваво. — Викиньте зараз же ці бридкі думки з голови, Марто… Якщо двоє, — наші підозріння відпадають.

— Про що це ви кажете, пане? — досить наполегливо спитав Колянко.

— Ні про що, — похапцем заявив Калодонт. — Такі собі сусідські балачки. Розумієте, ми — близькі сусіди.

— Коли можна відвідати доктора Гальського? — спитала Марта, розпачливо силкуючись прибрати байдужого виразу.

— В четвер, — відповів Колянко. — Це післязавтра. Але якщо ви схочете раніше — я до ваших послуг. Можу це влаштувати.

— Ні, ні, — хутко заперечила Марта. — Я зайду в четвер. Я мушу віддячити йому за турботи про маму.

Калодонт відвернувся й закашлявся; Колянко теж кашлянув і глянув у стелю.

— Вже час, — схаменувся Калодонт, і всі троє зайшли в кімнату № 12 та зайняли місця на лавах.

Зал був порожній; через хвилину відчинилися двері і вбіг високий, худий чоловік в окулярах, з портфелем в руці, бездоганно одягнений. На ньому був чорний піджак, накрохмалений комірець і сіро-чорний галстук. На піджаку червоніла розетка якогось ордена.

— Ви, панове, свідки? — спитав він.

— Я свідок, — несміливо відповіла Марта.

— Дуже радий, — уклонився той, окинувши Марту пильним поглядом. — Я оборонець…

В цю хвилину відчинилися двері за суддівським столом і з них вийшла струнка гарна шатенка, одягнена в тогу, з ланцюгом на грудях. За нею з'явився щуплий низенький протоколіст.

Всі в залі встали, потім суддя сіла; разом з нею опустилися на лави й усі присутні. Суддя байдужим, хоча й звучним голосом прочитала вступну формулу. В цей час двері тихо відчинилися й на порозі став поручик Міхал Дзярський. Суддя вигукнула:

— Вєслав Мехцінський. Присутній?

— Його нема, — відповів поручик Дзярський. — Вєслав Мехцінський мертвий.

Всі схопилися з місць. Суддя зауважила нервово:

— Прошу це запротоколювати. В яких родинних зв'язках перебуваєте ви, пане, з обвинуваченим? — швидко спитала вона Дзярського.

— Помилка, — відповів Дзярський. — Я з столичної Команди міліції.

— Прошу це занести до протоколу, — нагадала суддя. Щуплий протоколіст хутко водив головою слідом за своїм пером.

— Я закриваю справу, — заявила суддя й зійшла з підвищення.

— Чи є хтось із свідків? — спитала вона, підходячи до групи на лавах. — Якщо так, прошу засвідчити свою явку. Це дуже цікаво, — додала вона, звертаючись до Дзярського.

— Дуже, — ствердив Дзярський, з усміхом дивлячись на Колянка. — Тим більше, що обставини смерті Мехцінського збуджують ряд сумнівів слідчого порядку.

— Якою смертю загинув Мехцінський? — обережно спитав Колянко. Рука, якою він запалював цигарку, злегка тремтіла.

— Під колесами поїзда, — коротко відповів Дзярський.

— Це страшно! — шепнула Марта.

— Але досить легко для розуміння, — зауважив оборонець. — Потрапив під поїзд, отож, або самогубство, або нещасливий випадок.

— Або… його кинули під поїзд… — недбало додав Дзярський. — І це можливо, пане редакторе, хіба ні? Якщо взяти до уваги, що перед смертю Мехцінський бився з кимось, у кого були білі, палаючі очі й чудовий брильянт на пальці правої руки.

— О боже! — скрикнула Марта.

— Що це значить? — швидко перепитала суддя.

— Звідки ви це знаєте, пане? — вигукнув Колянко.

— Нічого не розумію, — зітхнув оборонець.

— Це неправда! — хотів голосно гукнути Юліуш Калодонт, але вчасно стримався й примружив очі, начебто намагаючись приховати блиск обурення. Його шляхетне, сарматське обличчя набрало раптом виразу обережної хитрості. Він весь обернувся на слух.



5

— Якась пані, до пана лікаря.

У дверях окремої палати з'явилась усміхнена сестра. Вітольд Гальський злегка підвівся на ліктях.

— За хвилину… — мовив він, і сестра вийшла, замикаючи за собою двері. Тисячі переплутаних думок закруж-і ляли в його забинтованій голові.

«Отож прийшла! Незважаючи на все, прийшла!»

Вже тиждень, з тієї хвилини, як він опритомнів, тривала ця запекла боротьба із самим собою, безжалісна, боротьба любові з самолюбством, гіркої самотності з ображеною гордістю. Стільки разів хотів просити знайомих, лікаря, сестру, Колянка подзвонити хоч раз по цьому телефону, повідомити, переказати коротеньку звістку про те, що з ним діється, де він. Але стільки ж разів у мозкові зринало: ні! «Якби це її по-справжньому хвилювало, вона б знайшла. Кінець кінцем, можна знайти людину у Варшаві, з тією умовою, що цього справді хочеш. Це не стіг сіна. Можна подзвонити до швидкої допомоги… Вона ж знає, де я працюю. Якщо хоче! Отож то й є… якщо справді хоче…

А зрештою, все це дурниці. Яке значення може мати один вечір для дівчини, зарученої з таким гарним хлопцем, як отой хокеїст. Напевне, вона дуже його кохає. Тоді, в роздягальні «Камеральної», була якась омана, примарилося щось несправжнє, фальшиве. Які дурниці! Ми провели приємний вечір — і годі…

…А може, вона й справді не зуміла довідатися? У швидкій допомозі є звичай — не давати інформації про своїх працівників. Зовсім не так легко знайти людину у Варшаві. Варшава — велике місто… Але ж вона повинна зробити якісь кроки, хоча б спробувати… Повинна мене знайти… Я не можу їй полегшити шукання, це буде з мого боку нав'язливо…»

В двері постукали. «І все-таки, знайшла!» подумав Гальський.

Він нервово поправив ковдру, торкнув рукою кількаденний заріст на щоках.

— Прошу! — гукнув він.

Двері відчинилися — в них стояла Олімпія Шувар з букетом квітів в руках.

Вона виглядала чудово. Краса, пишнота, запах життєвої досконалості увірвалися разом з нею в синьо-сіру порожню палату. Кинувши по дорозі коробку з шоколадом на підлогу, пакунок з апельсинами на стілець і оберемок троянд на ковдру, вона припала до рук Гальського, опустилася на коліна біля його ліжка, забувши про те, що її чудова, фланельова спідниця могла забруднитися і зім'ятися. У великих волошкових очах блищали сльози.

Гальський величезним зусиллям волі зігнав вираз розчарування з обличчя.

— Це дуже гарно з вашого боку, що ви прийшли, — шепнув він.

Сльози покотилися по щоках Олімпії аж до її чарівних уст. Це були красиві сльози, круглі й блискучі, такі чудові, як усе в Олімпії Шувар, як ЇЇ врода, рухи, почуття й переживання. Прегарний усміх крізь сльози з'явився на її обличчі, вона поводилася так мужньо і так красиво, як цього вимагала ситуація.

— Нарешті, — шепнула Олімпія, — нарешті я тебе знайшла, ясноволосий хлопче.

— Це не підлягає сумніву, — блідо всміхнувся Гальський. Як бачимо, навіть тяжкі переживання не викоренили в ньому специфічне вміння нищити красиві зворушливі переживання.

— Що трапилося? — спитала Олімпія, і дві нові сльозинки, мов сріблясті горошинки, з'явилися в куточках волошкових очей.

— Власне… не знаю, — заклопотано відповів Гальський.

— Це гарно з вашого боку, пані, що ви мене відвідали, — повторив хворий.

Його гнітила одна-єдина думка, яку нарешті він висловив з жалем, побоюванням, надією і гіркотою:

— Як ви мене тут знайшли?

— Перекинула всю Варшаву догори ногами, — тихо, але палко відповіла Олімпія. — Знайшла навіть приватного детектива. Правда, цей обдурив мене, бо ж зовсім не був ніяким детективом, а звичайнісіньким адміністратором. Але йому, з огляду на численні знайомства в установах, де відають обліком населення, здавалося, наче він щось зуміє. Я діяла і з допомогою преси та радіо.

Нарешті мені пощастило знайти прізвище й адресу отієї блондинки, з якою ви були в «Камеральній».

Вітольде, ви собі не уявляєте, яких нервових зусиль та напруження волі вимагав візит до неї. Яка була страшна ця розмова! Але я мусила на неї зважитись, і тепер вже все позаду. Ця хвилина — нагорода мені! Я була вчора у панни Маєвської. Вона сказала, де ти, й додала, що сьогодні, тобто в четвер — приймальний день у лікарні. Я з самого ранку стою біля брами…

«Отож вона знала, — простогнав Гальський, заплющивши очі. — Знає, де я зараз…» Він відчув себе раптом дуже хворим, нещасливим і ще більш самотнім. Забинтована голова заболіла дужче, розвіялось радісне почуття одужання, яким він жив уже кілька днів.

Гальський розплющив очі й побачив обличчя Олімпії близько біля свого обличчя. Вона здалась йому гарною, доброю, наче він давно вже чекав і жадав її.

— Які гарні квіти… — промовив він тихо. — Дякую! — В голосі його справді була вдячність.


Загрузка...