Злий

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Він отямився, підвівся на ліктях і оглянувся навколо. Нестерпно боліла розбита голова. Звідусюди оточувала його темрява, волога, холодна, непроникна. Тихо покликав: — Манеку! Та відгукнулись лише темрява й тиша. Ще покликав: — Ірисю! — здушеним, зміненим голосом. І знову тиша. Нарешті підвівся на ноги, ступив два кроки вперед, але спіткнувся і впав, тихо застогнавши від болю. Гостре цегляне скалля подряпало руки аж до крові.

Тепер він пригадав. Важко переводячи подих, пригадав отой пекельний удар у серце, який відібрав у нього свідомість разом з рештками сил.

Раптом його охопив нестримний жах. Він кинувся тікати, конвульсійно, з величезними зусиллями плазуючи навкарачки… Лише видершись на вершину горбкуватого насипу, зрозумів, що лежав у глибокій вирві. Провів рукою по волоссі, рука стала липка від крові, змішаної з цегляним пилом. В цю хвилину величезне поле загриміло вигуками й галасом. Від Новотки і Жолібожа мчали легкові машини, повні людей. Почулося виття сирен швидкої допомоги; сіру, передсвітанкову млу з усіх боків пронизали могутні снопи світла.

Хлопець глибоко зітхнув, збираючи сили. Підвівся на хисткі, непевні ноги й побрів у темряву, намагаючись втекти якомога далі від снопів світла. Швидше відчув, ніж побачив перед собою низьку стіну дерев’яного барака. Спіткнувся й упав. Вилаявся, підвівся і з перекошеним від болю обличчям став блукати між купами старого заліза, серед гайок, шайб, гвинтів для залізничних шпал, які були тут розсипані скрізь. Страшенно боліло розбите коліно. За хвилину хлопець спіткнувся об якесь тіло, що лежало навзнак: простяг руки й намацав берет на голові непритомного. Тремтячими пальцями витяг коробку сірників, запалив один — і з жахом поточився назад: під беретом, замість обличчя, побачив криваву маску. Тут він пригадав усе.

— Побоїще… — простогнав важко, — але хто це зробив?

І безтямно кинувся вперед, аби тільки ртекти якомога далі від людських голосів, від прожекторів.

Нарешті добрався до якоїсь будови, вибрався по дерев’яному помосту на перший поверх і важко звалився під стовпом, від якого гостро тхнуло вологим вапном. Тут його охопив сон, схожий на непритомність.

Отямився хлопець від холоду. У невеликому прямокутнику поміж стінами сірів брудний, хмурий світанок.

Повільним незграбним рухом хлопець обтрусив пальто зійшов униз. Серед будівельного хаосу відшукав нашвидку змонтовану водопровідну колонку. На хвилину завагався. Ніч була холодна, передсвітанковий приморозок, наче олками, колов побите тіло. Раптовим рухом хлопець підставив голову під струмінь води і став мити обличчя незграбними, покаліченими долонями. Обхлюпав водою забруднене землею, пилом і цементом пальто, намагаючись адати йому хоч трохи пристойного вигляду. Крижана вода погрожувала запаленням легень, але повертала ясність думки, енергію.

Хлопець пробився крізь хащі будови й вийшов на вулицю Заменгофа, позаду Муранова. Минув Дзєльну, Новоліпки, Новоліпє і зупинився на Лєшні. Вже ходили перші трамваї, нечисленні силуети людей маячили в півмороці.

Хлопець прямував до Лєшні, радіючи півмороку. «Додому? Ні! Може, на вокзал, вихилити хоч одну, щоб прочуматися?» подумав він з раптовою приємністю.

Нарешті він добрався до Головного вокзалу з боку Твардої. Засмічений зал заповнювали пасажири, які поспішали з приміських поїздів. Хлопець протиснувся крізь людський потік до буфету, навіть не помічаючи, з якою огидою люди розступаються перед ним. Підійшов до великого прилавка вглибині.

— Гутеку! — тихо покликав він офіціанта в куртці, яку не прали, мабуть, з півсторіччя. Той сидів у кутку і дрімав. Почувши поклик, поволі розплющив очі. Глянув — і змахнувши мокрою ганчіркою, зірвався на рівні ноги.

— Мето! — вигукнув він тихо, — який у тебе вигляд!

— Налий сто, але зараз же, — обізвався Мето. Гутек без слова налив горілки в чайну склянку. Мето

випив, ковтаючи з зусиллям.

— О рани Ісусові! — повторив Гутек, — що у тебе за игляд!

Мето сів до першого скраю столика, голова його звисла низ, і за хвилину він уже спав, так само, як безліч люти навколо — поклавши обличчя на долоні.

— Пане шефе, — мовив Гутек буфетникові в заплямованому фартусі, — я зараз повернуся.

Накинув пальто на офіціантську куртку, щільно застебнувся, вибіг з залу, пробіг довгу чекальню, повну пасажирів, і вбіг до приміщення поштової філії. Старанно замкнувся в телефонній кабіні і набрав номер.

— Анелю? — спитав він за хвилину, — це ти? Слухай, як би його зараз спіймати Крушину?

За хвилину кивнув головою і сказав:

— То нехай чекає на мій дзвінок, добре?

Гутек поклав трубку і секунду мордувався з дверима, які нізащо не хотіли відчинятись, аж поки під натиском його плеча не відскочили раптово.

— О-о-о-о! Дуже перепрошаю! — вигукнув Гутек, швидко підтримуючи якогось низенького немолодого пана, котрий стояв так близько до дверей, що мало не впав, діставши штурхана в ніс і в груди.

Немолодий пан підняв з підлоги котелок і старанно обтрусив з нього пил рукавом пальта.

— Це нічого, — мовив він, і запобігливий усміх з'явився на його жовтому кістлявому обличчі. — Нічого. У цих кабінах шибки так високо в дверях. Людям нашого зросту це завдає певного клопоту.

Не слухаючи, Гутек швидко вибіг з поштової контори. Пан у котелку зайшов до кабіни, глибоко замислився, потім поліз у задню кишеню брюк і вийшов.

— Прошу, пані, — промовив він, підходячи до віконця, за яким позіхала жінка, — чи можна довідатись, з яким саме номером був з’єднаний хвилину тому цей автомат?

— Навіщо це панові? — байдуже позіхнула жінка.

— Той пан, який тут був хвилину тому, щось загубив…

— То залиште тут. Як побачить, що немає, прийде й забере. Ми віддамо.

— Дуже прошу, — промовив дивовижний відвідувач і поклав перед жінкою величезний блискучий чорний браунінг типу «Гішпан 9».

— О-о-о! — щось забулькотіло в горлі жінки, і вона схопилася із стільця.

— В міліцію з цим! До карного розшуку! — вигукнула вона, швидко з’єдналася з Центральною і схвильовано загукала в трубку:

— Прошу, пані, прошу, пані! Це поштова контора Головного вокзалу, обслуга автомата 713! З яким номером він був щойно з’єднаний? Вісім… шістнадцять… ноль два. Дякую…

— Дякую, — повторив немолодий пан у старомодному комірці, записуючи номер, і сховав револьвер у кишеню. — Піду в міліцію, заявлю.

І миттю зник.

…Немолодий пан, постукуючи парасолькою, рушив до буфетного залу й сів у віддаленому кутку, спершись підборіддям на ручку парасольки, наче в дрімоті. Він не зводив очей з Мето. Гутек квапливо снував по залу, розносячи нагромаджені під час його відсутності на буфеті кухлі з пивом та склянки з чаєм. За кожним разом, проходячи повз Мето, він поправляв ледве помітним рухом щось в його одязі, так що незабаром Мето вже нічим не відрізнявся від десятків людей, які спали за сусідніми столиками в таких самих позах.

О пів на дев’яту Гутек штовхнув Мето в плече. Мето безтямно підвів голову: обличчя в нього було страшне, запухле, синє. Пошерхлі, порепані губи були вкриті почорнілою кров’ю, над правим оком виднівся червоно-фіолетовий струп.

— Вставай, — промовив Гутек. — Іди хоч трохи приведи себе в порядок! Тут зараз може бути контроль, тебе можуть схопити тільки за вигляд. Досить вже… Навіщо тобі ці квіточки?

Мето мовчки кивнув головою.

— Іди до Ткачика, — додав Гутек, — принаймні хоч лахи тобі відсвіжить.

— Правильно, — з зусиллям мовив Мето. — Ти маєш рацію.

Устав, спершись об стіл, закутався в пальто, насунув шапку на лоба і рушив до виходу. Через хвилину після цього пан з парасолькою прокинувся, встав з-за столика й вийшов.

Мето поволі йшов під темними мурами Товарної вулиці. Звернув на Срібну, потім Желязною добрався до Шлізької і нарешті зайшов у браму одного з будинків: це була похмура, величезна кам’яниця з чорними стінами і вузькими вікнами, на яких скрізь стояли продукти. По будівельній дошці з прибитими на ній поперечинами Мето виліз на другий поверх і подзвонив. На дверях була скляна табличка з написом: «Ізидор Ткачик. — Кравець».

Пан з парасолькою провів Мето аж до флігеля на другому подвір’ї, повернувся й поволі пішов до Желязної. Неподалік Єрусалимських Алей він побачив кремезного юнака в клітчастому пальті з дуже широкими плечима, який хутко йшов по той бік вулиці, йому назустріч. Пан з парасолькою непомітно, але радісно всміхнувся, наче бухгалтер, в якого безпомилково збігаються цифри копіткого, складного звіту.

Мето кивнув головою худорлявому підмайстрові і зайшов до кухні. На столі, серед навалених купами матеріалів, підібгавши під себе ноги, сидів сивуватий чоловічок з грубим, нахабним обличчям. Він саме перегризав нитку й спідлоба глянув на Мето, який важко опустився на ліжко, просто на щойно випрасувані костюми й пальта.

— Що ти! — буркнув кравець, — зовсім здурів? На новісінький товар брудним задом!

— Заткни пащу, Ткачику, — знесилено мовив Мето. — Мене сьогодні вже ніхто не злякає…

Ткачик глянув на нього й замовк. Мето важко підвівся, скинув пальто, жбурнув у куток і почав роздягатись. Стягнув двобортний поганенький піджачок і штани й знову сів на ліжко.

— На тобі. Чисть і прасуй, — жбурнув він Ткачикові одіж. — А потім пальто…

— Що сталося? — спитав Ткачик.

Мето нерухомо сидів на ліжку в трусах, у світері й мовчав. Шапочка його зсунулася на синє страшне обличчя. Ткачик глянув на підмайстра:

— Гуля! Холера на твою голову! Бачиш штани пана Мето?

Гуля схопив штани і прошепелявив:

— Вже роблю, пане шефе!

Залунав дзвоник, Гуля пішов відчинити. За хвилину до кухні зайшов невисокий, міцно збудований блондин з широким рожевим обличчям; він був без пальта й без шапки, зіщулений, змерзлий і явно під чаркою.

— З самого ранку хоровод, — буркнув Ткачик. — Спершу цей, — ткнув він пальцем у Мето, — привид в опері…

Мето не ворухнувся. Блондин з зацікавленням нахилився над ним.

— Мордочка! — здивувався він. — Мето! Коханий хлопче… У-у-ух, яке личенько! Хто ж це тебе так відполірував?

Мето відповів:

— Мотай звідси, — і знову заглибився в своє тупе мовчання. Блондин сів поруч. Гуля накинув куртку й вийшов. За дверима стояв високий хлопець, що саме збирався подзвонити.

— День добрий, пане Мехцінський, — мовив Гуля і двома стрибками збіг униз.

Мехцінський відчинив двері до кухні.

— Як ся маєш? — привітав він Ткачика, подаючи йому руку. — Готове?

— Готове! Готове! — перекривив Ткачик. — Як може бути готове, коли з самого ранку ремонт. — І показав на дві постаті, що сиділи на ліжку. Мехцінський свиснув від подиву, побачивши Мето:

— Оце так краса! Зразкова робота. Хто це тебе так обробив?

Мето не відповів.

— Вже півгодини отак сидить і мовчить, — буркнув Ткачик.

— Цигарку! — обізвався раптом Мето. — Дай-но, котрий, цигарку!

Залунав дзвінок.

— Це Гуля, — промовив Ткачик, — іди, Морице, відчини.

Мориц вийшов і за хвилину повернувся з Робертом Крушиною.

Крушина подав усім руку і сів поруч з Ткачиком, на столі.

— Що сталося? — спитав він у Мето.

— Не знаю, — тупо відповів той.

— Він що, під мухою? — спитав Крушина в Ткачика.

— Холера його знає, — знизав плечима Ткачик, — сидить отак вже з годину.

— Дай йому спокій! — наказав Мехцінський. — Десь набрався, його й відлупцювали. Прочумається.

— Ну й колекція, — поглузував Крушина. — Справжні моделі… Досить цього блазенства! — додав він гостро. — Співай, Мето, що і як? Де Ірись? Де Манек? Де решта? Я знаю, що ви вчора скандалили на якихось іменинах біля Мокотова.

— Що це мене обходить? — промовив Мето і вже свідомо глянув на присутніх. — Далі грайте без мене. Я пасую.

Він устав, підійшов до крана, відкрутив і жадібно, припав до струменя води. Потім заявив:

— Обійдеться без прасування. Давай штани, Ткачику. Видер піджак з рук Ткачика і натягнув з зусиллям. Тепер він стояв у піджаку й трусах, нерішучий, страшний і смішний.

Крушина, не встаючи із столу, дужим рухом пхнув його на ліжко і суворо наказав:

— Оповідай. Але все…

…Коли Мето скінчив, знов залунав дзвінок. Мехцінський відчинив, і до кухні зайшов Гуля з горілкою. Він помив склянки і розлив горілку. Ткачик малював візерунки кравецьким воском на стіні. Вдивляючись у якусь цятку відсутнім поглядом, кравець проказав:

— Самі гвардійці. Ірись, Мето, Манек… Семеро. Лейб-гвардія.

— Це кінець, — невпевнено сказав блондин. — Скільки їх було? Двадцять? Тридцять?

— Скільки? — повторив Мето, — спершу тільки двоє, шофер і той, високий. А потім? Не знаю. Може, сто, а може…

— Може, один… — іронічно всміхнувся Мехцінський, затягаючись недокурком.

— Шофер і той, великий, вже лежали, вже були готові, — заговорив Мето. — А потім… клянуся здоров'ям! Я не знаю. Нічого не знаю. Дали мені раз у живіт, другий раз у серце, дивись! — схопив він пальто з підлоги, — крізь таке товсте пальто. Кінець. Пасую! Я! Розумієш?

— Роберте, — промовив Мехцінський до Крушини. — Пам'ятаєш, я оповідав вам, як мені попало колись на Вєйській та що казав отой лікар з швидкої допомоги у комісаріаті. Потім була історія із Стрицем…

— З яким Стрицем? — спитав блондин.

— З тим, з Черняковської вулиці. Не знаєш Стриця, Яська Стриця?

А потім хтось обробив Леона і Юлека Мігдаля на розі Відок і Кручої, — заявив Ткачик. — Цей номер не тутешній, вже говорили про це.

— Якщо не рахувати оті всі дрібні історії в місті й під містом. Знаєш, історії з дрібними фраєрами по різних районах…

Крушина випив горілку й закусив огірком. Обтер уста темною м'язистою долонею.

— Ну й що з того? — спитав він байдуже.

— Тут щось є, — роблено всміхнувся Мехцінський.

— Факт, — ствердив Ткачик. — Про це говорять тут, на Шлізькій. І на Желязній. І на Гжибовській.

— І на Празі. І на Охоці. І на Волі, — кинув Мехцінський, беручи склянку в руку.

— Земляки! — почав стурбовано блондин. — Оце мій сніданок… І пана Ткачика. А ви жлуктите — ніби то й не горілка. Вона ж коштує гроші. Це дорога рідина.

— Ти, Морице, покинь, — роздратовано кинув Мехцінському Крушина. — Не твоя справа. Холера тебе десь носить останнім часом, ніколи нема, коли треба. Хто знає, де ти тепер курсуєш.

— Моя справа, — холодно відповів Мехцінський, — де я курсую. Все, що мені казали, було зроблене. А які в мене справи після роботи, це вже тільки мене обходить. Особисте життя.

— Ну, ну, молодь! Майбутнє народу! — хутко зупинив їх Ткачик. — Тільки без суперечок. Тут працюють. Тут шиють.

Мето знов устав і почав одягати штани.

— Як хочете, — промовив він. — Обійдеться далі без мене.

— Не пізнаю тебе, Мето, — поволі проказав Крушина. — Хтось тебе підкосив на Інфлянтській, як останню ганчірку, а ти спокійнісінько ідеш додому. Може, запишешся до ЗМП?[5] Там тільки й чекають на тебе. Будеш працювати кур'єром десь в установі, дістанеш кімнату на околиці. Мето! Славнозвісний фраєр з правобережної Варшави, гордість Бжеської вулиці! Невже ти не пошукаєш того, хто тебе так обробив?

— І що далі? Що ти скажеш ще, Крушино? — іронічно кинув Мехцінський.

— Морице, — спитав Крушина, підводячись. — Тобі в місті нічого не треба?

— Припиніть цей галас, — твердо промовив Мето. — Досить з мене ваших дурниць. Слухай-но, Крушино: я виїжджаю з Варшави. Не буду шукати нікого. Скажи це, де треба, й край. Я хочу мати спокій. Ірись,

Манек та інші, які хтять мститися, нехай собі пошукають того, чи там тих, які їх обробили. Я змиваюсь. Спокій, розумієш, я хочу атн спокій!

«Так говорив і той лікар в Алеях», подумав Роберт Крушина. Щось невиразне почало снувати в нього в думках. Він підійшов до Мехцінського:

— Покажи підборіддя, Морице!

— Тут не кіно… — буркнув Мехцінський.

— Ти ж сам казав тоді, що той мав кастет чи щось таке. Ні?

— Мабуть, мав, — промовив Мехцінський, проводячи рукою по шраму.

— Ти казав, що там, у швидкій допомозі, розповідали про такі самі рани. В Юлека Мігдаля і Леона були отак само розбиті щелепи.

— Ну й що з того? А Стриця топтали ногами, як собаку. А як Мето — ти ж сам чув. А Ірися, Манека й інших — залізничними гайками… Ти ж чув, Мето оповідав.

— Шкода, — процідив Крушина, оглядаючи нігті. — Шкода, що ви спасували. Що змиваєтеся звідси. Бо ми вже знаємо, хто це і скільки їх. І чого вони хочуть.

Брешеш, — обірвав Мехцінський. — Холеру ти знаєш.

Крушина з грюком віджбурнув кульгавого стільця. Очі його звузилися, мов дві чорні шпилькові голівки, смугляве, м'язисте обличчя потемніло. Гуля скулився біля своєї швацької машинки, щосили натискуючи на педаль. Блондин байдуже запалив цигарку. Мето й далі застібав штани.

— Мої любі, — втрутився Ткачик, не рухаючися з місця. — Досить цього галасу, добре? У мене потім до самісінького вечора мігрень.

Він, ніби бавлячись, підкидав у руці великі кравецькі ножиці.

— Морице, — промовив Крушина, підходячи до Мехцінського. — Не стрибай. Бо можеш незабаром розплакатись. Гіркими сльозами.

— Крушино, — холодно й безбоязно проказав Мехцінський; він був вищий від Крушини, але щупліший, відразу видко, що набагато слабший, — я тебе не боюсь. Запам'ятай це собі. І ще скажу: я не боюся отих фраєрів. Я не Мето. Я дуже хотів би когось із них зустріти, мрію про це. Але ти, Крушино, брешеш. Ти не знаєш, хто це, так само, як і я. І Мето не знає, і ніхто не знає. Навіть Кудлатий!

В кухні залягла мертва тиша. П'ять пар очей втупилося в одну цятку, ніби кинуте Мехцінським прізвище повисло в повітрі. Цокотіння швацької машинки поволі завмирало під ногами занімілого Гулі.

— В порядку, — несподівано, з штучною невимушеністю відповів Крушина. — В такому разі нема про що говорити. Мето, постарайся влаштуватися в кіоску з содовою водою. Знайдуться інші, з якими можна буде розмовляти, які не так легко відступають.

— Роберте! — Мето наблизив своє спотворене обличчя до обличчя Крушини. — Глянь на мене: ти бачив колись, щоб мене міліція замела, щоб я злякався якогось лягавого? Ми робили разом багато справ, але тепер кінець, я змиваюсь. Є до чорта молодих, під кінотеатрами, на вокзалах, на стадіонах і на пляжах… Молодших від мене, таких, які ще не знають того, що я знаю. Пошукай собі когось на моє місце, а мені дай спокій, добре? Бо я вже метикований, я довідався про своє сьогодні вночі. І запам'ятай: я не спасував. Мені просто байдуже, що ви про мене скажете. Я хочу мати спокій.

— Добре, — заявив великодушно Крушина. — Нам барахла не потрібно. А тепер ти, Морице, слухай: тебе люблять у відділі. Кажуть, ти здібний. Я не знаю. Те, що ти сьогодні тут сказав, перекажу, де треба. Нехай собі Кудлатий поміркує, що з тобою робити.

І знову всі відчули легеньку конвульсію десь біля серця, а в Мехцінського мороз пробіг по спині.

— Ти знаєш, де мене шукати, — відповів він охриплим голосом, силкуючись вдати байдужість. — Як буду потрібний, перекажи. Сьогодні ввечері я буду в барі «Насолода».

— Так, так, — кивнув Крушина, — поки що бувай…

— Роберте, — шепнув Ткачик тихо, виходячи слідом за ним до темного коридорчика. — Скажи пану Мериносові, що я простежу за всім, як треба. Ага! І ще скажи — костюм готовий. Отой, маренго. Гарно вийшов.

— Скажу. До побачення.

— Щось слабенька у вас любов — у тебе й пана Крушини, — кинув Ткачик Мехцінському. Він знову сів на столі, по-кравецькому підібгавши під себе ноги.

— Не люблю хама, — сплюнув Мехцінський. — Боксер, бита його морда. Думає, всі його бояться.

— Але й фраєр! — схвально заявив блондин. — Тебе, Морице, стер би на пудру, якби попався.

— Може, так, а може, й ні… — криво всміхнувся Мехцінський. — Залежить від слушної хвилини. Я не дуже його боюся.

— Якщо хочете, скачіть далі, — ствердив Мето. — У мене є дядько під Ольштином. Їду відпочивати. Може, зачеплюся там на кілька місяців за якусь роботу.

— Мето, — спитав блондин серйозно, — ти бачив коли-небудь Кудлатого?

— Ні, — просто відповів Мето, — не бачив і не хочу бачити. І бог дасть — вже ніколи не побачу. З мене досить. Змиваюсь. Одне, чого хочу, — це щоб ви злізли з моєї голови, холера на ваші паршиві морди…

— А ти? — спитав блондин, підходячи до Мехцінського, — бачив Кудлатого?

— Бачив, — збрехав Мехцінський. І знову щось нудотно стислося біля серця. Спіймав на собі підозріливий погляд Ткачика і вже хотів гукнути, що ні, що ніколи не бачив і не хоче бачити. Ніколи! Зовсім, як Мето. Але прикусив губу, аж до солоного смаку крові.

— Якщо мене хтось шукатиме в місті, скажіть, що я втопився, — промовив Мето, підіймаючи комір і насуваючи шапку на лоба. Вийняв з кишені кілька банкнот і перелічив. — Вистачить, — буркнув він і вийшов, не попрощавшись.

— Цей Кудлатий, — замислено мовив блондин, — мабуть, зух. Найбільший зух у Варшаві.

«І не такі зухи ламалися!» аж кричало щось у Мехцінському. Водночас він відчував, що такі слова були б святотатством або принаймні невдалою, нещирою позою. Всі в цій кімнатці, не виключаючи і його, Мехцінського, знали, що замислений блондин має рацію.

— Теж людина, — тихо проказав Мехцінський з дуже обережним недовір'ям.

Ткачик бистро глянув на нього.

— Скажи це Кудлатому, якщо ти такий козак. Ой, Морице, високо скачеш.

Мехцінський мовчав, глибоко затягаючись цигаркою. Вимовлене Ткачиком прізвище наче вдарило його в серце, — гостро, боляче.

— Нічого тут не розумію, — поволі додав Ткачик, — але одне скажу: недобре, ой, недобре!

Єжи Метеор стояв перед дзеркалом і зачісувався. Просте і досить однозначне дієслово «зачісуватись» не віддає цілком тієї складної дії, яку виконував Єжи Метеор. Повним побожності урочистим рухом він розділяв випещене, блискуче від брильянтину темне волосся бездоганним проділом з лівого боку. Потім зачісував із лівого боку вниз, а з правого — набік. Нарешті, відклав гребінець, узяв баночку з брильянтином і ще намастив волосся на тімені. Знову взяв гребінець, ще раз зачесав з правого боку й опустив руки.

Так, це була перемога! Він скинув рушника і остаточно придивився: блискучий, дорогоцінний шолом вкривав його голову

— Ти довго так можеш? — спитав Роберт Крушина з нудьгою в голосі.

— Довго, — відповів Єжи Метеор. — Від цього все залежить. Чи вдасться, чи ні.

Крушина лежав у пальті й капелюсі на неохайному тапчані. Постільну білизну на ньому напевне змінювали востаннє ще до оголошення шестирічного плану. У кімнаті було небагато меблів: колись біла лакована шафа, добре вже потерте й вилиняле крісло, аристократичного походження, чотири стільці, звичайний стіл, накритий клейонкою, на якій лежали рештки сніданку й розсипана колода карт.

— Холодно, холера. Кретине, ти ж подумай, з цього може бути скандал… — кинув Крушина поривчасто.

— Який скандал, Бобусю? У тебе клопіт — Кудлатий все залагодить. Казали йому про це?

— Здається, так. Меринос каже, ніби Кудлатий щось міркує, але нічого не говорить, як завжди.

— З Вільгою розмовляв?

— Ні, ще. Не було часу. Не виходжу з контори.

Метеор одяг брюки і витяг чисту сорочку з шафи. Брюки були габардинові, вузенькі, з гостро запрасованою складкою, сорочка була опаловорожева, з широко розставленими ріжками коміра за італійською модою. Метеор дбайливо застебнув комірець довгими худими пальцями з брудними нігтями. Витяг з шафи прикро-зелений, всіяний жовтими трикутничками галстук і довго й старанно зав'язував його перед дзеркалом. Потім одяг смугасті, зелено-жовті шкарпетки і дорогі, замшові туфлі на товстій індійській гумі.

Нарешті Метеор дістав з шафи двобортний, з гарно стебнованими широкими вилогами піджак. Вдивляючись у себе в дзеркало, він зітхнув з глибоким задоволенням: у дзеркалі відбивався високий, дуже гарний, худорлявий юнак у надзвичайно елегантному костюмі. Темне волосся, блакитні очі, вузьке обличчя з гарними рисами і чудовий костюм становили, на думку Метеора, цілком імпозантне ціле. Але він не бачив, що ця елегантність, так добре обміркована до кожної дрібнички, має щось нав'язливе й крикливе, що гарне його обличчя трохи нагадує рожевих, мов троянда, юнаків з дешевих поштових листівок і подібне до ідеала чоловічої краси з вітрини провінціальної фотографії. Про все це, однак, Єжи Метеор не знав і тому був задоволений з себе й гордий. Він довго рився серед кільканадцяти беретів, які лежали в шафі — баскських і військових, синіх, коричньових і чорних, нарешті глянув ще раз у дзеркало і замкнув шафу. Вирішив не псувати беретом артистичний витвір своїх рук.

— Ходім, Бобусю, — покликав він, знімаючи плащ з вішалки на дверях. Крушина встав з тапчана і витер укривалом пил з черевиків.

— Звідки в тебе такий плащ? — спитав він, підходячи до Метеора.

— Дістав, — всміхнувся Метеор. — Подобається тобі?

— Як ти думаєш, добрий буде на мене? — спитав Крушина із стримуваним прагненням в голосі.

— Поміряй, Бобусю, — запропонував Метеор. Вони були однакові на зріст, але з Крушини могло вийти принаймні двоє Метеорів.

— Мов шитий на тебе, — заявив Метеор, схвально придивляючись до Крушини.

— Справді, — Крушина бачив у дзеркалі, що плащ лежить на ньому бездоганно. — Скільки?

— Тисяча шістсот, — відповів Метеор стримано.

— Ти, свиняче рило, — обізвався Роберт з меланхолійним докором. — Це ти з мене хочеш тисячу шістсот?

— Не хочеш — не треба, — без гніву відповів Метеор. — Саме з тебе, Бобусю, я хочу тисячу шістсот, з усякого іншого візьму дві.

— Ну, бери, бери, хамська мордо!

Крушина скинув плащ і жбурнув на стілець. Метеор одяг його і задоволено подивився в дзеркало.

— Що? — спитав він, — добре пошитий?

— Метеоре, — промовив Крушина з гірким докором, — у мене немає весняного плаща. Сьогодні дам тобі кусок за ці лахи. Де в тебе совість брати тисячу шістсот за таке вітчизняне шмаття?

— Це не вітчизняний, дурню, — відповів Метеор холодно. — Що ти розумієш? Це чеський. Чеський поплін. Подвійний.

Крушина підняв полу плаща і кілька хвилин м'яв її в пальцях.

— Дурна мова, — заявив він за хвилину, — це варшавське шмаття. Чеський… Теж вигадки! — і зараз же додав: — Тисячу двісті, сьогодні на руки! Згода?

— Як тобі не подобається, нема про що говорити, — відповів Метеор. — Дуже мені треба умовляти тебе, що це чеський товар? Не віриш — не треба.

Він приязно нахилився до Крушини:

— Бобусю, зрозумій, я ж не можу взяти менше, ніж заплатив сам. Зрозумій, дорогий хлопче: тисяча чотириста — моє останнє слово. Нічого на тобі не хочу заробити, кий мені в око, коли брешу…

— Добре, — зітхнув Крушина, — скидай.

— Хвилинку, — зупинив Метеор, — не поспішай, друже. Все одно в тебе немає з собою валюти. Принеси гроші до «Лайконика» — і візьмеш плащ.

— Хлопчику, — з кривим усміхом спитав Крушина, — ти ще хочеш його сьогодні носити? Мій плащ?

— Точно, вгадав, — холодно глянув на нього Метеор. — Він ще не твій — це, по-перше; а по-друге, раджу тобі поквапитись, бо якщо трапиться клієнт з монетою, то май на увазі, продам його на місці за дві, і щоб ти потім не був у претензії.

— Гаразд, — згодився Крушина, — за годину буду в «Лайконику».

— Ну ходім, бо я спізнюся.

На розі Мокотовської і Вільчої вони подали один одному руки.

— Ага! — згадав Крушина, — зовсім забув, чого йшов до тебе. Меринос хоче бачити Зільберштейна, а цього вошивця не можна спіймати телефоном. Ніколи його нема в конторі. Меринос казав, щоб ти привів, добре?

— Буде зроблено, — відповів Метеор.

До цієї маленької кав'ярні заходили просто з вулиці; вона швидше схожа була на продуктову крамничку.

Тіснота і низенькі стільчики, на яких відвідувач сидів, паче в кухні в сусідів, створювали надзвичайно затишну атмосферу для балачок. Отож нічого дивного, що «Лайконик» був найбільшою у Варшаві кузнею пліток.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Чого тобі треба? — спитав, сідаючи за столик до Метеора, Зільберштейн. Це був низенький брюнет з широкими плечима, міцно збудований, але з нахилом до гладшання.

— Нічого особливого, — обізвався Метеор, — я хотів тільки сказати, що ти потрібний Мериносові. Ти вже давно не був на жодній виробничій нараді. От легкодухий!

Зільберштейн непомітно скривився.

— От холера! Я саме сьогодні умовився з однією.

— Шкода, — холодно відказав Метеор, — пан голова хоче тебе бачити саме сьогодні ввечері.

— Що ж робити? — занепокоївся Зільберштейн. — Чуєш, Метеоре, — додав він швидко, — що за галас у місті з цими обробками? Одних виганяють, інші тікають самі. Про це подейкують дедалі голосніше…

— Дрібниця. Все вгамується. Якісь місцеві зірки шукають щастя в центрі міста. А тобі, Льовко, раджу прийти, можуть бути прикрості, якщо не прийдеш. І взагалі, що таке? Тобі вже не потрібні гроші?

— Ой, ой… — зітхнув Зільберштейн, — ще й як потрібні… Як мені потрібні гроші, Юреку, коли б ти знав!

— А плащ не потрібний? — мимохідь запитав Метеор.

— Що ти кажеш, Юреку, як це мені не потрібний плащ? От-от стане тепло, а ходити нема в чому. Що це на тобі? — зацікавився він, мацаючи плані на Метеорі.

— Гарна річ, — поважно відповів Метеор, — чеський товар. Позавчора тільки дістав. Один фраєр, волейболіст, привіз із Праги.

— Правильно, — згодився Зільберштейн. — Волейболісти грали минулого тижня в Празі. Але якщо це шмаття з Праги — тоді я — генерал-губернатор з Канади. Скільки коштує?

— Тисяча вісімсот, Льово, тільки для тебе. З іншого візьму дві. Але ж тобі доведеться його підкоротити, треба нести кравцеві, отож кусок і вісім сотень.

В темних очах Зільберштейна, поруч з меланхолією та мрійністю, заблищав життєдайний скептицизм найвищого класу.

— Як тут гарно! — заявив він, дивлячись у стелю. — Дуже мила дірка, цей «Лайконик»…

— Не хочеш, не треба. Чеський поплін, фасон просто з Праги, такого у Варшаві нема ні в кого.

— Рівно тисячу на руки, — саме за цей фасон. Тільки тому, що такого нема ні в кого у Варшаві. Інакше не дав би тобі й п'яти сотень за цю ганчірку. Чеський поплін, ти, хаме! Просто з Білостока, ні? У нього відразу чеський… Не лізь до мене з такими дурницями, Юреку, добре? Якби мій батько не мав протягом сорока років мануфактурної крамниці…

— Крамнички, ти хочеш сказати… — зневажливо поправив Метеор. — До крамниці було ще далеко тій дірі на Гусячій. Тисячу двісті даєш?

Раптом обличчя його змінилося: двері відчинилися, і зайшов Роберт Крушина.

— Льовко… — почав Метеор невпевнено, але не скінчив, Крушина вже підходив до столика. Він привітався з Зільберштейном. — Меринос хоче тебе бачити, — сказав він.

— Я знаю, — відповів Зільберштейн, — буду ввечері.

— Ось тут валюта для тебе, — звернувся Крушина до Метеора, поплескавши себе по нагрудній кишені.

— Слухай, Бобусю, — підлесливо сказав Метеор, — але плащ ти візьмеш ввечері, добре? Мені не хочеться зараз повертатися додому…

— Ти купив цей плащ, Роберте? — зрадів Зільберштейн, — дуже гарна річ. І дешево. Тисяча злотих це зовсім недорого.

— Скільки? — спитав Крушина підозріливо.

— Ну, з тебе ж твій друг Метеор, мабуть, не візьме більше, — невимушено заявив Зільберштейн. — З мене він хотів здерти тисячу двісті, але ти ж, мабуть, маєш пільговий тариф у свого давнього друга…

— Тюхтій ти, Льово, — спокійно обізвався Метеор, — я б ніколи тобі цього плаща не продав, бо він вже проданий Бобусеві. Я тільки зондував тебе, бо ти ж фахівець. І взагалі нема про що говорити, ми це залагодимо пізніше, добре, Бобусю? О, гляньте, — вигукнув він тихо, — який товар!

Крушина й Зільберштейн обернулися до дверей, де стояла невисока струнка блондинка і роздивлялася навколо. За хвилину вона вийшла.

— Я знаю її, — байдуже повідомив Крушина, — це дівчина одного хокеїста. З нею був тоді в «Камеральній» той… — Він раптом обірвав і додав швидко: — Це не так важливо. Метеоре, витрушуйся з плаща.

— Але ж, Бобусю… — почав Метеор.

— Витрушуйся з плаща, кажу тобі, бо як дам… — повторив Крушина тихо, але грізно.

Зільберштейн відсунувся, ніби даючи місце тілу Єжи Метеора, яке от зараз безвладно впаде на підлогу. Крушина вийняв пачку банкнот і старанно відлічив за бортом пальта рівно тисячу злотих.

— Добре, Бобусю! — важко зітхнув Метеор, — таке моє горбате щастя. Втрачаю через тебе кілька сотень, але чого не зробиш заради друга! Тільки чекай, не треба сенсацій, не треба реклами. Я повішу плаща на вішалці, замовлю ще одну каву, а ти йтимеш і візьмеш з вішалки, добре?

— Якщо думаєш змитися — забудь! — мовив з притиском Крушина, — ноги тобі повисмикую на вулиці, чуєш?

— Хто б таке думав? — стривожено обурився Метеор, — змагатися з таким биком, як ти? Я ж делікатне створіння…

Він скинув плаща, протиснувся до вішалки, повісив його й повернувся. За кілька хвилин Крушина вийшов, забравши плащ. Метеор ще посидів з Зільберштейном в ображеному мовчанні, потім попрощався й вийшов, не заплативши ні за каву, ні за чай. Офіціантки не звернули на це уваги, бо він був без плаща. Можна було подумати, що йде по цигарки.

— Платити! — гукнув Зільберштейн.

Все разом? — спитала офіціантка, підходячи.

Зільберштейн тільки безсило вилаявся.

Метеор зіщулився і заховав руки в кишені: на вулицях віяв поривчастий вітер, про весну годі було мріяти. Він попрямував до Братської. На розі вулиці Журав'я почув за собою:

— Юречку!

Метеор обернувся. Це була Рома Леопард у м'якому темнопопелястому хутрі.

— Що ж це ти без пальта? — спитала вона.

— До телефону, — буркнув Метеор, — на хвилину вискочив з «Лайконика».

— Льова там?

— Сидить. Мабуть, ще сидить.

— Розумієш, я умовилася з ним і страшенно спізнилпсь… Л треба ж ще обговорити вечір. Льова запросив мене сьогодні — пропонує безліч розваг…

— Ну, сьогодні ввечері можеш купити собі квиток у театр. Льова зайнятий.

— Це ми ще побачимо, — зухвало заявила Рома.

— Напевне побачиш, — буркнув Метеор.

— Я чула, у вас якийсь клопіт? — зацікавлено спитала Рома. — А ти, Юречку, одягни щось на себе і не ходи так, бо застудишся, — додала вона тепло. В серці її здавна жевріла слабість до Метеора. Вона вважала іюго за ідеал чоловічої краси йі чарівності.

Метеор зайшов до поштової філії на Журав'їй вулиці, замкнувся в телефонній кабіні й набрав номер.

— Алло! — обізвався байдужий чоловічий голос.

— Алюсю, — мовив Метеор, — це я. Добре, що тебе застав. Слухай, ти ще хочеш мати такий весняний плащ, як я тобі казав?

— Страшенно хочу, — відповів голос у трубці.

— Алюхно, слухай, пришли по мене машину, але зараз же, і ти ще сьогодні матимеш плащ із чеського попліну. Я на пошті, на розі Журавйої і Братської…

— Відчепися, Метеоре, добре? — відповів голос у трубці, — привезеш плащ, тоді й поговоримо. Нема в мене вільних машин. — Після цього співрозмовник спокійно повісив трубку. Метеор зараз же знову набрав той самий номер.

— Слухаю! — почувся в трубці інший, молодий і співучий голос.

— Інженера Вільгу… — кинув Метеор.

— Інженер Вільга! До телефону! Вже підходить, — з протяжним, «кресовим» акцентом вимовив молодий голос.

— Алюсю! — холодно мовив Метеор, коли в трубці знов почувся байдужий чоловічий голос. — В тебе є хоч краплина чемності? Гляди, бо потім гірко шкодуватимеш.

— Чого ти хочеш? — спитав Алюсь стримано. Є «Гумбер», модель 1954, з комплектом запасних частин.

Де? В кого? — пожвавішав голос у трубці.

— Це моя справа, — твердо відповів Метеор. — Ти останнім часом забагато ризикуєш, пане інженере, щоб усе знати.

— Скільки?

Чотири з половиною.

Дорого!

— Нічого не вдієш! Поговоримо з кимось іншим.

— Чекай, Юреку, коли ти приїдеш?

— Пришли машину за мною.

— Клянусь богом, жодної справної машини нема в гаражі. Три розібрані, решта курсує в місті. Постукай себе по лобі, Метеоре, ще ж ходять таксі у Варшаві. Невистачить у тебе грошей чи що?

— Ну, добре, добре. Сьогодні ти повинен бути в Мериноса. Ти знаєш про це?

— Знаю. Що з плащем?

— Тисячу вісімсот. Зможеш забрати сьогодні ввечері.

— Привозь, поговоримо. Машину беру. Чотири з половиною не дам, але домовимося, до війта не підемо.

— Поки що бувай, Алюсь, цілую тебе в лису голову.

— Чекай, Юреку, що це за галас у місті, що Ірись убитий, Манек догоряє, Мето бореться із смертю? Що сталося? Вся Гжибовська і Желязна разом з поперечними вулицями аж гудуть від пліток…

— Нічого подібного. Все неправда. Якась незначна обробка з широкою рекламою. Поговоримо про це пізніше.

Він вийшов з кабіни злий і розчарований.

— Чого так довго? — обурилась якась стара пані. — Це телефон загального користування.

Метеор вже в'язав букетик слів для старої пані, коли раптом побачив у черзі до телефону струнку невисоку блондинку, яка заглядала до «Лайкоиика». З-під гарненького чорного беретика дивились на нього сірі холодні очі. «Екстра клас! Супер модель!» подумав Метеор з захватом, міряючи блондинку зухвалим поглядом. Сірі очі байдуже відвернулися.

«Нема умов», подумав Метеор і вийшов. Навколо не було жодного таксі. Він кілька хвилин стояв на краю тротуару, щулячись від холоду. Нарешті біля нього зупинилась якась «Победа».

— Куди? — швидко спитав шофер.

— На Саську Кемпу, — відповів Метеор, беручись за ручку дверцят.

— Ні, не можу, — похитав головою шофер, — занадто далеко. Іду на Охоту.

Метеор випустив ручку й вилаявся. «Ще захворію через цього…»

Нарешті, на розі Алей він спіймав таксі.

Розплачуючись із шофером у самісінькому кінці Саської Кемпи, Метеор ще з хвилину поміркував, чи не затримати б машину.

«Якщо не дістану відразу — пропаду, — подумав він з гіркотою. — Але ж на лічильнику надто багато набіжить. Ні, дорого!» — нарешті вирішив він. Швидко пройшов до дротяної сітки, за якою тяглися довгі низенькі бараки. З Мєдзешинського Валу віяло крижаним вітром.

Нарешті Метеор штовхнув двері, на яких висіла табличка з блакитним написом: «Виробничий кооператив «Радість» — Коифексіон. Одяг».

Він опинився в приміщенні з дощаними стінами, обліпленими незліченною кількістю плакатів. Під плакатами сиділо кілька людей, явно втомлених і роздратованих довгим чеканням; за дерев'яним високим бар'єром стояв огрядний чоловік. На обличчі його був вираз зневажливої гіркоти. Метеор впевненим кроком минув цей дерев'яний вестибюль і відчинив двері, що вели в глибину барака.

— Ви куди, пане? — зупинив його голос огрядного мужчини.

— До директора Хацяка, — роздратовано кинув Метеор.

— Зараз, зараз, громадянине, — відповів огрядний мужчина. — Так не можна, треба чекати. Ви ж бачите, всі чекають.

— Директор Хацяк чекає на мене, — холодно заявив Метеор. — Зрештою, дайте-но мені… — Він ступив до бар'єра, узяв, не питаючи, трубку внутрішнього телефону і набрав номер. — Муньо, — покликав він за хвилину, — біжи-но сюди, до виходу. Якісь нові звичаї, зайти до вас не можна…

За хвилину двері відчинилися, і до чекальні вбіг малесенький брюнет з бігаючими очицями й шовковистими англійськими вусиками під малесеньким носиком. Кравецький сантиметр висів у нього на шиї.

— В порядку, пане Романе, цей пан до мене… — кинув

він огрядному чоловікові і втягнув Метеора в темний коридор барака.

— Пане Едмунде, — промовив невідомий, зрівнявшися з ними, — що з тією партією спортивних брезентових курток?

— Будуть готові, будуть готові,— швидко відповів Муньо — Ви, панове, незнайомі, правда ж? Директор Хацяк, пан інженер Метеор.

— … же приємно, — буркнув директор Хацяк, подаючи Метеорові руку; в світлі, яке падало з прочинених дверей, видко було гладенько виголене, молоде, спритне обличчя з кирпатим носом і дбайливо зачесане волосся з кокетливою сивизною.

— Ми знаємо один одного наочно, — промовив з похапливою запобігливістю Метеор і додав з інтимним усміхом: З «Камеральної», з «Брістолю», так, директоре?

— Можливо, — відповів стримано Хацяк. — Відомо, Варшава…

Кирпатий ніс, молоде обличчя і трохи театральна сивизна надавали його обличчю виразу специфічної хитрості, добре прихованої під демонстративною статечністю.

— Пане директоре, — обізвався Муньо, — інженер Метеор клопочеться за партію модельних плащів для людей свого підприємства. Чи не можна було б їх зробити з нової партії білостоцького рипсу?

— Нічого зараз не можу сказати, — ухильно мовив Хацяк. — Прошу подати формальне замовлення. Ми зараз і так переобтяжені роботою, а замовлень у нас більше, ніж матеріалів. Подзвоніть мені цими днями, пане інженере.

— З охотою, — відповів Метеор, усміхаючись. — Ви, пане директоре, буваєте з місті, зустрінемося, поговоримо за чашкою кави. Напевне, дійдемо до порозуміння…

— Звичайно. З приємністю, — сказав Хацяк. — Пане Едмунде, ті спортивні куртки… — Він розпрощався і вийшов.

«Занадто дорога справа, — подумав Метеор, — не варто. Цей Хацяк стільки заспіває за дрібні пільги, що не варто і пхатися».

— Мунеку, — промовив Метеор уголос, — готовий у тебе отой, четвертий?

— Ти збожеволів, — тихо захлинувся Муньо. — Якби ти тільки знав, що мені було через тебе. Рада підприємства на мене напалась, що я ламаю графік, що працюю на індивідуальні замовлення.

— Мунеку, — тихо мовив Метеор з погрозою в голосі, — не роби з мене барана, добре? Через півгодини винеси плаща, якого я приміряв та який мав бути готовий на сьогодні. Не хочу нічого знати ні про які ради й графіки — чуєш? Ось тобі сотня — і за роботу.

Муньо буркнув щось невиразне, потім додав:

— Зачекай в експедиції.

Метеор найшов до кімнати — там сиділа немолода опасиста жінка.

Цілую ручки, пані Грудкова, — привітався Метеор.

— Ви знов за плащем? — спитала з іронічним, але поблажливим усміхом пані Грудкова.

— Так точно, — невимушено відповів Метеор, — пакетик до вас, пані, потрапив? Той, який я передав через Муня?

Так, — коротко відповіла Грудкова, — сідайте, пане.

Потім вона повернулася до своєї роботи, а Метеор витяг в кишені газету і заглибимся в неї. За годину увійшов Муньо з плащем кольору кави з молоком. Він допоміг Метеорові одягти ного.

— Лежить, як поема, — сказала Грудкова.

— На панові інженерові все так лежить, — мовив Муньо з подивом.

Така вже фігура, — скромно обізвався Метеор.

Грудкова виписала квитанцію на 680 злотих, Метеор витяг пачку червоних банкнот, відлічив сім, заплатив і взяв двадцять злотих здачі.

— Це ваше, — несміливо мовив Муньо, подаючи Метеорові видерту із закордонного журналу сторінку з моделями дощових плащів.

Метеор здивовано глянув на нього. Чемно розпрощався з пані Грудковою і вийшов у коридор.

— Кінець? — глумливо спитав Метеор у Муньо. — Більше не робитимеш?

— Ні, — відповів Муньо, — боюся, щоб мене не замели. Оця рада. І взагалі… Погана атмосфера в місті. Ти ж чув про ті побоїща? Докинув би з сотню, Метеоре… І так ти не менш як кілька тисяч на мені заробив…

— Докину тобі, — відповів Метеор, поволі цідячи слова, — холеру в бік. Як надумаєшся — перекажи. Завжди можемо почати знову. Щоб такий фраєр, як ти, Мунеку, ламався через якусь там раду…

Він вийшов. У передпокої відвідувачі застогнали, побачивши повни плащ. Огрядний мужчина мовив:

— До побачення, пане… — В його хрипкому від горілки голосі звуча мимовільна пошана.

Вулиця звалася Великою — в минулому. Тепер тут стояла пошарпана війною і полатана численними ремонтами велика кам'яниця — остання кам'яниця, яку незабаром мали знести. За тло їй правив кремовий масив висотного будинку. Навколо стелилася порита котлованами і наїжена пагорбами будівельних матеріалів просторінь найбільшої площі в Європі.

По суті Вєлька, навіть у період свого розквіту, не мала в собі нічого великого. Вона становила відгалуження центральної артерії міста — вулиці Маршалковської. Містились на ній другорядні їдальні й кав'ярні, повні закапелків, більярдних столів, букмекерів і розмов пошепки на теми різних спортивних афер.

На розі Свєнтокшизької стояв високий, кістлявий і жилавий чоловік, років близько п'ятдесяти, із засмаглим, поритим зморшками обличчям та придивлявся до праці, що кипіла навколо. Міцною силою поміщицького економа віяло від цієї постаті, тхнуло луками, сіном, клунею, кінським потом.

— День добрий, пане Жичливий, — промовив Єжи Метеор, підходячи.

— А-а-а, що за зустріч! — чемно відповів Жичливий. — Добридень, пане Метеоре. Давненько щось ми з вами не бачились.

Метеор нахилився й обтрусив носовичком пил із замшових черевиків.

— Ходити не можна в цьому місті, — поскаржився він. — Каменярню якусь зробили із столиці.

— Ну й поле… — здивувався Жичливий, описуючи коло рукою. — «Полонію» видко, мов на долоні, і ріг Познанської. Поле! Не кажучи вже про той пальчик, — і він показав на велетенський кремовий масив висотного будинку.

— Бруд, сморід, галас та й годі, — просичав Метеор, — кому потрібні такі великі будинки? З мене б цілком вистачило б однієї вілли.

— Це факт, — згодився Жичливий. — Гинуть спогади, от що найгірше.

— Ви, пане, куди? — спитав Метеор.

— До вас, — відповів Жичливий. — Хочу побачитися з паном головою Мериносом.

Метеор бистро глянув на нього, але не сказав нічого.

Вони повернули назад і пішли на вулицю Багно, яка скісно тяглася від рогу Свєнтокшизької і Вєлької на північний захід. Обабіч стояли тут низенькі, обдерті двоповерхові будиночки. У вікнах дрібних крамничок висіли терпуги, ножички, замки, пружини, лопати, тисячі ключів. З майстерень линув відгомін ковальської роботи або сичання паяльників.

Жичливий і Метеор минули перехрестя Пружної, Зєльної і, нарешті, зайшли в одну з брам, тісно заставлену щойно зробленими дерев'яними ящиками і картонними коробками. Серед численних вивісок вивісок, табличок та оголошень, що рясніли з обох боків брами, впадала в очі велика емальвана вивіска, що сповіщала червоними літерами на зеленому тлі:

— Високо до вас, — неприязно мовив Жичливий.

— Високо, — ствердив Метеор. — Тому я так рідко ходжу до контори, хоч за відомістю на зарплатню я — її директор.

— Ви могли б пустити ліфт, — заявив Жичливий, показуючи на забитий дошками прямокутник у стіні східцевої клітки.

— Нічого вам не буде, пане Жичливий, якщо пробіжите сім поверхів. З вашим здоров'ям… Будинок мають зносити, а йому ліфта захотілося.

Вони зупинилися на п'ятому поверсі, щоб перевести подих. Обабіч сходів тяглися темні коридори сяк-так відремонтованих приміщень. Чути було пахощі смаженого сала й капусти, що вибивалися з благеньких диктових дверей.

Наступний поверх був зовсім своєрідний: тут не було ніяких осель, а задимлені стіни вкривав цілий ліс дощок, товстих балок, підпор, які підтримували вищий поверх; це був справжній лабіринт риштувань, тісних проходів і різних закапелків. Але сьомий поверх був відремонтований надзвичайно старанно. Тут явно не зважали ні на які кошти. Двері з лівого боку вели до невеличкої фабрички, звідки долинав стукіт малокаліберних машин та видко було довні столи, вкриті клаптями різнобарвної пластмаси й обрізками різноманітних підкладок. Навколо столів снували люди в робочих халатах. Навпроти сходів видко було забитий дошками отвір ліфта, на дверях з правого боку висіла табличка з написом: «Виробничий кооператив «Торбинка» — дирекція». Метеор відчинив двері й пропустив Жичливого наперед; перед ними тягнувся чисто побілений коридор, в самісінькому кінці якого була ванна. Крізь відчинені двері видко було газову плиту. З ванни вийшла плечиста, дебела жінка, років близько сорока, в брудному фартусі. Її велике обличчя з грубо вирізьбленими рисами, здавалося, було пошите з твердої юхти; блакитні очі дивилися з нахабним гумором. Губи в неї були грубо нафарбовані, щоки — нарум'янені.

— Директоре, собача твоя мати, — тихо сказала вона, побачивши Метеора, — о котрій це ти годині на роботу приходиш?

— Анелю, — злостиво відповів Метеор, так само тихим голосом, — як не замкнеш своєї паршивої пащі, то не побачиш платні за місяць, як своєї пики без дзеркала.

— Короткі в тебе, паскуднику, руки, — огризнулась Анеля, — щоб мені гроші не платити. Ви до кого, пане? — голосно й сердито звернулась вона до Жичливого.

— Є голова? — спитав Метеор.

— Є, — знов тихо відповіла Анеля. — Чекає на тебе. Поставить тобі банки, ось побачиш…

Метеор відчинив двері з написом «Голова» й зайшов до кімнати. За письмовим столом сидів Філіп Меринос і читав газету, біля вікна лежав у кріслі Крушина, поклавши простягнуті ноги на батарею парового опалення.

Побачивши Метеора, Крушина схопився з крісла,

— Що це на тобі? — буркнув він.

— Гарний? — кокетливо спитав Метеор. — Бачиш, купив новий плащ.

— Знов чеський? — в голосі Крушини бриніла лють.

— Слухай, Бобусю… — почав Метеор, але обірвав фразу на половині.

— Де це ти вієшся? — спокійно спитав Меринос, начебто не почувши попереднього діалога. — Цілий день тебе не видко.

— Я привів вам Жичливого, пане голово, — з усміхом повідомив Метеор. — Подумав собі: може, він буде вам потрібний. Давненько його у нас не було.

— Ти знаєш, що сталося? — спитав Меринос, зовсім не звернувши уваги на слова Метеора.

— Та знаю. Бобусь мені казав.

— І що ти на це скажеш?

— Я? — підлесливо всміхнувся Метеор. — Нічого. Не мій відділ. Відділ Бобуся. У мене все функціонує ідеально. Я запопав сьогодні нову машину: «Гумбер», модель 1954 року. За сорок п'ять. Вільга навіть не злякався. Відразу кажу вам ціну, пане голово, щоб Алюсь не схотів, бува, загарбати собі кілька надпрограмних тисяч. Не можна, щоб кожен діяв навласноруч, правда ж?

— Замовкни, — вороже кинув Крушина. — Теж мені жайворонок. Задоволений, наче йому в кишеню напрудили.

Меринос підвівся і крісла і етап мовчки ходити по кімнаті. Чим довше він мовчав, тим більше Метеор почував себе, мов учень у класі перед всевладним вихователем. Меринос наблизився до нього, зупинився — і раптом Метеор ялякапо відступив назад: обличчя Мериноса почало тремтіти під нестямної люті. Він схопив Метеора за піджак і притягнув до себе.

— Метеоре! — дихнув він йому просто в очі, — попереджаю тебе: досить цих рейсів направо й наліво, досить малесеньких ґешефтиків з плащами, досить брудних спекулянті на різниці між цінами на околицях та в центрі! Чуєш? Твій собачий обов'язок — чатувати біля мене і робити, що я тобі скажу! За це я тобі плачу. Розумієш? Ми тут не самі, ти знаєш про це так само добре, як і я. Нам дивляться на руки, на твої руки, щеня, бо ти тут — директор! Запам'ятай це собі, бо інакше… спершу на кілька тижнів до лікарні, а потім довгі роки каліцтва.

Метеор опустив очі в цілковитій покорі. Обличчя Мериноса розгладилося, очі перестали безтямно бігати, заспокоїлись. За хвилину він промовив стриманим, впевненим Голосом:

— Цей останній номер примушує замислитись. В принципі знищено нашу «гвардію». Трупів, правда, нема, але хлопці надовго об'якорилися в лікарні. Холера їх знає, що вони скажуть, коли вийдуть. Що це за дивовижна історія з Мето?

— Мето спасував, — буркнув Крушина. — Трапляється.

— Мето спасував… — повторив замислено Меринос. — Мето… найбільший спеціаліст мішка, якого будь-коли знала Варшава.

— Всяк буває, — несміливо втрутився Метеор. — Може, якась психічна депресія? Часом і найкращі…

— В усякому разі справа серйозна, — ствердив Меринос.

Він іапалив цигарку і став біля вікна: за вулицею Багно видко було величезну просторінь будівництва.

— Отже, який висновок, пане голово? — із запобігливим хвилюванням запитав Метеор.

— Висновок може бути тільки один, — поволі промовив Меринос. Крушина аж підвівся з крісла.

— Пане голово… — почав він.

— Що ж робити? — спитав з раптовою тривогою Метеор.

Меринос всміхнувся. Його гарне темне обличчя перекривила ненависть, чорні очі люто забігали.

Спробуємо, — відповів він, — різними способами.

Меринос сів у крісло, поклав руки на край письмового стола. Він був схожий на доброго начальника, якому можна й треба вірити.

— Мої дорогі хлопці, — заговорив він медовим, добре контрольованим голосом, — кохані друзі, ви ж знаєте добре — багато людей пройшло крізь наші руки за цей рік. Ви знаєте, що на окремих відрізках роботи не вщухає боротьба за дрібниці, за незначні прибутки — за місце біля кінотеатру «Охота», за мисливську територію в рештках руїн на Чернякові, за можливість працювати навколо Головного вокзалу. Ви знаєте, що йде безжалісна боротьба на кожному кроці: зводяться особисті рахунки за одне-одні-сіньке слово, за номер, який хтось там комусь встругнув, за втручання не в свої справи. Ви знаєте так само добре, як і я, що всі ці районні суперечки — нам на користь, що ця щоденна шарпанина — основа всієї справи. Звичайно — ми не можемо знати всього докладно: десятки й навіть сотні фраєрів, які біля нас крутяться, носять у собі можливості різних несподіванок; це ж усе хлопці живі, з іскрою, з начинкою, з вогником. Комусь схочеться чогось більшого, ніж він одержує, йому здається, що в нього вже зміцніли руки й ноги, аби вторувати собі штурханами дорогу вгору, і він починає скакати, зазіхає на кар'єру, тягнеться до слави й заробітків.

Меринос запалив цигарку. Метеор і Крушина побожно слухали.

— Я не зірю в те, що сказали Стриць, Мігдаль, Леон, у всі ці чудеса й незвичайні речі. Стриць міг схопити по морді від більшого фраєра, ніж він, такого, що накинув оком ковзанку і знав: на ній можна заробити. Той другий узяв собі кількох до спілки і розігнав банду Стриця. Звичайна річ. Мігдаль і Леон — працюють у відділі, де є принаймні кілька десятків людей. Напевне у них були суперечки, рахунки, хтось обрав слушну мить і напав. Просто, ні? А вони, як усі наші хлопці, почали говорити згодом: кастети отам, персні, привиди, чудеса, самі, мовляв, не знаємо, що й як сталося. З Мехцінським… — Меринос завагався на хвилину, — з Морицом справа інша. Це здібний негідник. І не забувай, Крушино, що Мехцінський інакше каже про це все, ніж оті, що в нього якась скабка всередині, що він шукає, скаче. Ти ж сам мені казав, хіба ні?

— Так, — неохоче згодився Крушина. — Мориц — твердий.

— У Морица неабияка амбіція, — визнав Меринос. — Він багато знає. До того ж він мені зараз дуже потрібний. Зрештою… Кудлатий хоче з ним говорити. Це вже щось…

На хвилину залягла тиша. Меринос продовжував далі:

— Отож залишається тільки ця остання обробка. А це, як я вам вже сказав, справа серйозна. Виходить, оті, що наскакують, влучили в центр, в самісіньку середину.

— Пане голово, — несміливо обізвався Крушина, — але Мето казав, що це вони самі наскандалили. Почалося в автобусі, з якогось лахмітника і того шофера.

— Правильно, — згодився Меринос. — Але виявляється, що десь були фраєри, які тільки й чекали слушної нагоди, щоб пристукнути «гвардію». Ходили за ними, шукали нагоди. І знайшли. Початок міг бути зовсім невинний, звичайні автобусні забавки.

— Отож це, може, не така вже й мала бражка, — нещиро всміхнувся Метеор, ніби щось придушуючи в собі. Це «щось» могло бути тільки страхом. — Але хто в ній, у цій бражці? Кінець кінцем, ми ж знаємо усіх фраєрів у місті.

— Помиляєшся, — спокійно відповів Меринос. — Варшава велика. Всіх ти не знаєш. А ростуть нові таланти. Що ти можеш знати про те, які аси стартують кожного року на Сєкєрках чи там, на Грохові? Такий собі парубійко після кількох перемог, здобутих руками й ногами, починає думати, комбінувати, вже йому невистачає слави й заробітку на і цоїіі кривій, брудній вулиці, і він пхається в центр.

— Отож, що тепер буде? — безпорадно спитав Крутіш,і.

Меринос зручно розкинувся в кріслі, поволі запалив цигарку.

— Поки що ніяких побоювань, мої любі. Ми не з тих, кого може переполохати така справа. Наша сила — в нашій обережності. Наша перевага — в організованості. І не таким гастролерам, як ті, її порушити. Кудлатий — це насамперед голова. І тому треба діяти. Мето був добрий у бійці, але ми ж знаємо, що філософ він ніякий. Треба поговорити з Ірисем. Як ти це зробиш, Метеоре, мене не обходить, але я ще сьогодні хочу мати докладні відомості, що й як там було. Роберте, — звернувся Меринос до Крушини, — через три дні я хочу бачити нову «гвардію»! Твоя справа, як ти це влаштуєш: у Варшаві є кіно, Центральний універмаг, навіть середні школи — ідеальні джерела набору. Ми збільшуємо контингент до п'ятнадцяти чоловік, сильних, відважних, здатних на все. Я попрошу Кудлатого, щоб збільшив їм платню. За три дні я повинен мати прізвища й докладні відомості про кожного з них. І ще одне: на найближчий період стиль життя мусить бути бездоганним, чуєте? Метеоре, ти щодня повинен бути о восьмій в конторі, зрозумів? Ніяких гулянок у «Камеральній», ніяких оргій у місті. Для влаштування справи з машинами щоразу братимеш у мене перепустку в місто.

— Добре, — з гримасою, але покірно відповів Метеор. — Трудова дисципліна. Нічого не вдієш.

— Тепер ідіть до себе. Все!

Меринос відчинив оббиті шкірою двері і випустив Метеора й Крушину.

— Ви, пане, до мене? — всміхнувся він до Жичливого, який сидів у коридорі.

Жичливий зайшов до кабінету. Меринос сів за письмовий стіл.

— Я вас слухаю.

— Не знаю, чи ви, пане голово, мене пригадуєте, — несміливо, заникуючись, почав Жичливий. — Бо ж пан Метеор і пан Крушина мене добре знають. Ми організували тоді отой великий транспорт фруктів з провінції до Варшави.

— Знаю, знаю, — чемно відповів Меринос. Він допитливо, але байдуже вдивлявся в засмагле, енергійне обличчя, з ясними очима та поцяткованою зморшками грубою шкірою.

— Це добре, пане голово, що ви пригадуєте, бо я до вас у секретній справі.

— Слухаю вас, пане.

— Бачите, пане голово… як би це почати? Я з кооперативу «Мазовецькі суниці». Городницький кооператив.

— Гарна назва, — схвально зауважив Меринос.

— Отож ми… тобто не всі, а люди енергійні, що тямляться на справах, хотіли б налагодити контакт з вами, пане голово. Ми знаємо, розуміємо, що коли ви візьмете під свою опіку цей новий господарський форпост, він дійде справжнього розквіту.

— Не розумію, — без усміху відповів Меринос. — Я стою на чолі галантерейного виробництва. Не розумію, чим би я міг вам допомогти.

— Пане голово, — Жичливий силувано посміхнувся і притишив голос, — що я вам повинен пояснювати? Ви самі добре знаєте, що таке торгівля фруктами й городиною, особливо сезонна. Товар швидко псується, треба його доставити вчасно. Наші центральні організації — це великі машини… Невеличкий зиск там, невеличкий зиск тут — якось можна жити… Дуже свідомі люди працюють у цьому балагані в сезон, досить глянути на мордочки біля візочків.

— І що з того? — холодно спитав Меринос.

— Бачте, пане голово, ми пішли шукати розуму до голови наших «Мазовецьких суниць» і дійшли до висновку, що нам потрібна допомога й охорона. Бо часом їде транспорт, причепиться хтось — багато їх тут. Незчуєшся, як продаси йому такий гарний транспорт за нужденні гроші. Інакше знищать, потовчуть товар на кашу. І кому тут поскаржитись?

— А ви, пане, що, не знаєте адреси жодного комісаріату міліції? — Меринос байдуже грався срібним олівцем. — Ось тут телефонна книжка. Можете пошукати.

Жичливий зробив жест огиди.

— Що міліція проти вашої опіки, пане голово? Ну, скажіть самі, хіба я можу розмовляти з міліцією, коли такий товар найчастіше їде з підробленою накладною та ще іі з фальшивою печаткою? — Жичливий грав на одвертість, обличчя його аж перекривилося від намагання переконати Мериноса. — А як пан голова візьме нас під свою опіку, — підніс він голос з раптовою, демонстративною сердечністю, — то й кращі печатки, напевне, знайдуться і кращі накладні на фірмових бланках. Напевне!

Якусь хвилину панувало напружене мовчання; Жичливий витер хусткою піт з лоба.

— Непорозуміння, пане Жичливий, — холодно відповів Меринос. — Хтось тут вас неправильно орієнтує. Ваші афери з паном Метеором і Крушиною мені не відомі, а вас, пригадайте-но собі гарненько, я знаю виключно з Аніна, з вашого городнього господарства, де я купував колись редиску й порей, коли приїжджав туди на майовку.

— Та-а-ак? — зовсім розгублено пробелькотів Жичливий. Він не пригадував високої постаті Мериноса на тлі своїх парників, але сила погляду його співрозмовника була така могутня, що зараз він і справді не міг би заприсягтися, чи не продавав йому колись весняні первинки.

— Я нічого не маю спільного з такими аферами, пане Жичливий, — суворо продовжував Меринос. — Оскільки ж ви, мабуть, випадково не знаєте, з ким говорите — я вам нагадаю: ви сидите навпроти голови кооперативу «Торбинка».

— Справді, пане Мериносе… Ясна річ, пане голово… про це знають усі в Варшаві, напевне знають про це… Але…

— Ніяких «але», — гостро обірвав Меринос. Ласкавий усміх раптом осяяв йому обличчя, і він додав: — А втім, оскільки ви, пане, здається, людина енергійна, мужня й чесна, що знати з вашого обличчя — можу вам дати добру пораду. Просто, як кооперативник кооперативникові.

— Слухаю, пане голово, слухаю…

— Всі знають у Варшаві, що ці справи вирішує тільки й виключно громадянин Кудлатий. Порозумійтеся з ним, пане Жичливий.

На обличчі Жичливого відбився острах. Він устав, потім сів знову, старанно обтер хусткою обличчя.

— Але… як це зробити? Громадянина ніхто у вічі не бачив. Тільки… у Варшаві кажуть… — пробелькотів він, силкуючись схитрувати, — що пан голова має змогу… що він міг би… але… — додав поспіхом, — так каже зовсім небагато людей. Дуже небагато і, як би це сказати… тільки найкраще орієнтовані… Зрештою, це може й бридка плітка… Я вже й сам не знаю… — закінчив він безпорадно.

— Помилка, — відповів з спокійною чемністю Меринос. — Про громадянина Кудлатого я знаю стільки ж, як і ви, пане. Про багатьох людей у Варшаві кажуть, що вони його бачили, і про вас, пане, теж так кажуть у колах городників. Тимчасом ви ж самі знаєте, що це неправда. За вашим власним висловом, я й у вічі його не бачив.

Йому починали вже набридати бездарні хитрощі Жичливого. «В сьогоднішній ситуації треба утриматися від розширення підприємства. Обережніше з новими кампаніями…» Він вже збирався закінчити розмову, коли його раптом осяяла думка.

— Коханий пане Жичливий, — несподівано промовив він з ласкавим усміхом. — Чи кооператив «Мазозецькі суниці» не міг би організувати одну справу? Скажемо… весняний ярмарок городніх первинок, нові експонати салату й шпинату, викохані підваршавськими городниками? В зв'язку з початком сезону?

Жичливий наче скинув з себе розгубленість, щось навіть інтелігентне заграло в його очах.

— З допомогою пана голови було б можливо… Чудова думка! Початок сезону під знаком «Мазовецьких суниць».

— Я думаю, це можна буде зробити, — твердо мовив Меринос, підводячись. — Добре, пане Жичливий, я поміркую над вашою справою. Можливо, я вам і допоможу. Як кооперативник кооперативникові. А тимчасом — до побачення…

Він ласкаво усміхнувся і подав Жичливому руку. Жичливий низько кілька разів уклонився і вийшов. Меринос подзвонив. Зайшла Анеля.

— Анелю, — наказав він, — поклич-но мені Крушину.

— Прийшов інженер, — повідомила Анеля.

— Чудово. Попроси до мене й пана Вільгу.

— Вже зроблено, пане голово, — службовим тоном відповіла Анеля.

Вона пройшла темний коридор і зайшла до невеличкої, задимленої кімнатки. Тут за письмовим столом сидів Метеор, на столі — Крушина, а біля вікна стояв худорлявий, трохи згорблений мужчина, років близько п'ятдесяти; несміливі бліді промінці квітневого сонця грали на його великій лисині, облямованій рештками безбарвного волосся.

— Інженере, — заявила Анеля, — забирай свій голий череп з-під сонця і шуруй до пана голови! І ти теж іди, груєцький бугаю! — кинула вона Крушині.

— Анелю, — обізвався інженер Альберт Вільга, — я тобі колись змонтую гальма на щелепах. Бо тебе, кінець кінцем, твоя пащека до труни доведе.

Від збляклих, ясноблакитних очей Вільги та його довгого байдужого обличчя віяло холодною зневагою. Він належав до типу довоєнних можновладців, директорів фабрик чи, може, банкірів, словом, до типу людей з так званого доброго товариства, хоч, правда, досить невиразного походження. Перед такими, як він, стояли колись, виструнчившись, цілі шеренги Анель.

Та Анеля була з добре прогумованого матеріалу.

— Добре, вже добре, — відповіла вона невимушено, — ще й ображається… Бачили ви його! Наче я років із двадцять не знаю, який він кумедник…

Анеля була дуже небезпечна: двадцятирічний стаж роботи майже в усіх варшавських готелях, завершений ще до війни такою вершиною кар'єри, як нічна номерна, давав їй змогу заглядати в найтемніші закапелки життя різних людей у Варшаві; а неперевершене вміння висловлюватись колоритно робило з неї могутню, майже всевладну силу.

— Бабусю, — заявив Метеор, одягаючи плащ, — скажи голові, що я йду виконувати доручення.

— Ну, і як з цим плащем? — спитав Вільга.

— Ніяк, — відповів Метеор, — нічого не вийде. Поки що я припиняю продаж. Це останній з серії. Як надійдуть нові, я тобі перекажу, Алюсю.

— Боюсь, що чеських вже не буде, — зауважив Крушина з усміхом, не позбавленим гіркоти.

— Вітаю пана інженера, — промовив Меринос, подаючи руку Вільзі. — Що чути?

— Нічого особливого, — відповів Вільга стримано.

— До мене дійшли скарги на пана інженера, — Меринос злостиво посміхнувся.

— Цікаво, — холодно обізвався Вільга. — На таку лояльну людину, як я?

— Отож бо й є. Ідеться про якісь незаприбутковані операції з машинами, що не проходять через нашу бухгалтерію. А кооператив «Торбинка» має транспортний відділ, нагадую вам це, пане інженере.

— Виключено, — спокійно відповів Вільга. — Таких операцій не було.

— Але вони ледве-ледве не трапились, — ласкаво всміхнувся Меринос. — Це велике щастя, що їх не було, інженере, бо я дуже не люблю суперечок. Отож прошу вас мобілізувати всі транспортні засоби. Слухай-но, Роберте, — звернувся Меринос до Крушини, — що у нас діється у відділі вітамінів?

— Ще не сезон, — відказав Крушина, сідаючи на бильце крісла. — А що вас цікавить, пане голово?

— Слухай, Роберте, скажи хлопцям з відділу вітамінів, що сезон почався. Є такий городній кооператив, зветься «Мазовецькі суниці». Отож з сьогоднішнього дня транспорти з цього кооперативу недоторканні, розумієш?

— Ясно. Заборонені й кінець. Нема про що й говорити.

— Ти знаєш Жичливого? Отого, що сьогодні був у мене?

— Знаю. Старий лобур. Комбінатор.

— Отож зв'яжешся із цим Жичливим, перекажеш йому монету. Заприбуткуєш, як за перевезення великих партій фруктів. Це перше, — Меринос нахилив голову, запалюючи цигарку, — а друге… організуєш із Жичливим ярмарок весняних первинок.

— Що? — здивувався Крушина, — ярмарок?

— Ти ж чув — я сказав виразно.

— Нічого не вдієш, — згодився Крушина, беручи цигарку в зуби. — Нехай буде ярмарок.

Двері прочинилися, зазирнуло розмальоване обличчя Анелі.

— Пане голово, — мовила вона. — Прийшов отой низенький брюнет, спортсмен, чи як його там. Каже, що мусить з вами побачитись.

— Зільберштейн? — кинув Меринос.

— От-от.

— Добре, хай зайде за хвилину…

— Як ся маєш, Льово? — сердечно привітався Меринос, коли Крушина й Вільга, кивнувши Зільберштейну, вийшли з кімнати. — Ти щось взагалі не з'являєшся, — додав він з приязним докором. — Що це з тобою діється?

— Робота, коханий пане голово, — всміхнувся Зільберштейн, розстібаючи плащ і зручно вмощуючись у кріслі. — Кадри спортивних діячів нечисленні в нашій країні, кожному з нас сила-силенна роботи валиться на голову.

— Що чути в нашому спорті, Льовко? Розкажи щось старому болільникові, зголоднілому за видовищами та галасом на стадіоні!

— Будуємо, перебудовуємо, крутимося, ви ж самі, пане, знаєте, що вам казати. А скільки треба сваритися з людьми, пане Мериносе, якби ви тільки знали. Тут дай йому дієту, а тут влаштуй звільнення, а там хабарі, а тут інтриги, того не можна, а це треба. Цей спорт — тільки на вигляд така золота справа. Я б з кожним помінявся, аби тільки мати спокійну голову. За ці кілька злотих людина більше набігається, ніж воно того варте.

— Ти ж мав у мене бути ввечері. Що тебе сюди привело зараз? — спитав Меринос, наливаючи чарку.

— Дві речі. По-перше, ввечері я не можу.

— Ой, Льово, Льово… Занапастять тебе жінки.

— Нехай буде й так. Це ви думаєте, що я… — Зільберштейн похитав головою, меланхолія зникла з його очей. — За кого ви мене маєте, пане голово? Я до вас прийшов зовсім з іншим. У мене є для вас новина.

Меринос спокійно вихилив свою чарку. Не дивлячись на Зільберштейна, спитав:

— Що за новина?

— Така новина, що коштує грошей.

Меринос мовчки відчинив шухляду, витяг п'ятисотенну банкноту й поклав на столі. В очах Зільберштейна знов з'явився вираз безмежної мудрої меланхолії.

— Навіщо ці жарти? — спитав він з тихим докором. — Чого ви зі мною дражнитесь, пане голово?

Меринос витяг ще два банкноти по сто злотих і поклав їх зверху. Зільберштейн заперечливо похитав головою.

— Скільки? — спитав Меринос сухо. Зільберштейн підніс угору два пальці.

— Ні, — похитав головою Меринос. — Я знаю, що Рома Леопард — дорога жінка, але за мої гроші ти не будеш Казановою, Зільберштейн.

Зільберштейн підвівся з крісла й наблизився до письмового столу.

— Пане голово, — почав він щиро, — ви ж мене знаєте не з сьогоднішнього дня. Хіба я не порядна людина? Мій батько був порядною людиною, і мій дідусь, і я теж порядна людина, хоча з деяких причин працюю в іншій галузі, ніж вони. Ось я скажу безкоштовно, а як ця новина не варта буде двох кусків, ви мені взагалі нічого не дасте, добре? Отож слухайте: за місяць відбудеться футбольний матч Польща — Угорщина.

Очі Мериноса заблищали, мов дві вуглини.

— Тут? У Варшаві?

— Тут. На варшавському стадіоні. Матч перед зустріччю з англійцями у Будапешті.

Меринос відчинив шухляду, сховав дві сотні, витяг три п'ятисотенних банкноти й мовчки поклав на першій п’ятисотці. Потім налив дві чарочки вермуту.

— Це ще не все, пане голово, — продовжував Зільберштейн, беручи в руку чарку. — Зважте, що ви четверта людина в Польщі, яка про це знає. Перша — це голова Державного Комітету Фізичної Культури, друга — начальник закордонного управління цього ж закладу, третя — я, Зільберштейн, а четверта — пан голова Меринос. І ще хочу вам сказати — цей ланцюжок не дуже збільшиться протягом найближчих трьох тижнів, навіть якщо преса і професіонали-спортсмени за тиждень довідаються про матч. Щоб уникнути спекуляції квитками… — Обличчя Зільберштейна було втіленням невинності, коли він допивав вермут… Проковтнувши, він додав: — Що? Гарний номер? І є час на все. На бланки, на печаточки, на замов-леннячка, на влаштування всього в Управлінні спортивних видовищ… Зрештою… що там казати. Ви й самі знаєте…

Меринос не відповів. Він підійшов до вікна і довго вдивлявся в далечінь. Коли він обернувся, обличчя в нього було навіть смутне.

— Зільберштейне, — проказав він недбало, — це велика справа. Така велика, що може змінити мої плани на найближчий час. Щоб довести, яка це велика справа, скажу, що ти не матимеш ніякої винагороди. Ніякої сталої платні. Беру тебе на проценти до моєї справи, чуєш?

Зільберштейн споважнів. Процент від такої справи — це була справді велика річ.

— Але, — продовжував Меринос, — якщо виявиться, що це брехня — тоді, Зільберштейне, раджу тобі: обернися на ластівку. Інакше я оберну тебе на жменьку пилу.

Така нестримна жорстокість затремтіла в голосі Мериноса, коли, вимовляючи ці слова, він поклав стиснутий кулак на гроші, що в Зільберштейна сорочка прилипла до спини і найширший комірець здався б йому в цю хвилину тісним. Але Зільберштейн був колись, в ранній молодості, вправним боксером легкої ваги, отож знав добре, як викручуватись та ухилятись від супротивника.

— Пане голово, — відповів він, старанно приховуючи хвилювання, — чи ж я вас колись обдурив? Правда ж, ні? А чи заробили ви на мені кілька злотих? Правда ж, так? День матчу визначений, а що буде завтра, що може бути завтра, цього не знає ні пан голова, ні я, ні сам президент Польщі, ні пан бог. Ми ж знаємо, як воно буває, хіба ні? Завтра можуть вмерти наглою смертю всі футболісти Польщі й Угорщини і тоді матчу не буде, бо за місяць не буде кому грати. Хіба ж не так? Але я можу дати вам доказ, як я ставлюся сам до цієї справи: якщо ви справді хочете взяти мене на проценти, то я відмовлюсь від інших замовлень і починаю готувати виключно цей матч. Це може бути найбільший удар!

— Та добре вже, добре, — ласкаво всміхнувся Меринос, вручаючи йому чотири п'ятисотенні банкноти. — Бери монету — і приємних розваг! У Роми справді чудові ноги. Тільки не посварися через неї з Крушиною. І взагалі, не гатіть ви заради неї надто багато грошей. Навіщо Метеор повинен купувати галстуки за ваші злоті?

Зільберштейн втягнув голову в плечі рухом, який мав означати його цілковиту байдужість до цих справ. Але розпрощався дуже швидко, наче намагаючись уникнути дальших балачок на цю тему. Він вийшов.

Меринос зручніше сів у кріслі, простяг ноги і, заплющивши очі, глибоко замислився.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…В цю хвилину задзвонив телефон.

Філіп Меринос простяг руку до трубки.

— Алло! — обізвався він і миттю все перегрупувалося в його очах і серці, мов кольорові скельця в дитячому калейдоскопі.

— Добрий вечір, Філіпе, — промовив звучний низький голос Олімпії Шувар.

— Чого ти хочеш? — спитав Меринос брутально. Власний голос зазвучав у його вухах, начебто з незмірної далечини.

— Я б хотіла поговорити з тобою про деякі спільні справи, — спокійно сказала Олімпія.

— Слухаю тебе, — після деякої паузи відгукнувся Меринос; тільки найдосвідченіший знавець людських душ міг би вгадати в його голосі любов і муку ображеної пекельної гордості.

— Я готова тобі заплатити, скільки ти забажаєш, — чітко й сухо промовила Олімпія, — за інформацію про те, що сталося з лікарем Вітольдом Гальським та де він у цю хвилину перебуває.

«Який чудовий винахід — телефон, — думала Олімпія гарячково, — він дозволяє приховати сльози, що напливають тобі на очі».

Філіп Меринос поволі, без слова поклав трубку. Ніколи в житті йому не було так страшенно шкода самого себе, як у цю хвилину…

Двері повільно прочинилися, і зайшла Анеля із склянкою чаю в руці.

— Ви, пане, ще сьогодні не пили нічого теплого, — промовила вона лагідно, ставлячи перед ним чай поміж чарками та пляшкою вермуту. Меринос не відповів — він сидів, мов застиглий, дивлячись перед собою. Анеля рухалась якось зовсім особливо — кожен жест її набрав полохливої обережності й лагідності. — Знов клопіт, пане голово? — спитала вона тихо й м'яко.

Меринос не відповідав.

— Саме час, щоб ви, пане голово, поїхали кудись у відпустку, — порадила вона стурбовано. — А взагалі… одружилися б ви, хай би вже був дім, жінка й обіди такі, як слід, а не це вічне блукання по ресторанах!

— Анелю, — спокійно обізвався Меринос, — заткни пащу, добре? Не твоя собача справа, що мені робити.

Анеля замовкла, не образившись. Вона ще раз глянула на Мериноса, і в погляді її були любов, побоювання і незмірна пошана. Таким поглядом Анеля дивилася на одну тільки людину в світі, і цією людиною був Філіп Меринос.

Апеля вийшла, і Меринос встав. Він зняв з вішалки старий приношений шкіряний плащ, який носять шофери, і щільно закутався в нього, наче йому було холодно. Обмотав шию грубим шерстяним шарфом і підняв комір. За хвилину повільно спустився сходами вниз.

Назустріч йшов Метеор. Він був явно схвильований.

— Я розмовляв із Ірисєм, — повідомив він.

— Ну й що? — байдуже спитав Меринос.

— Обличчя його не бачив. Усе в бинтах. Ледве чути, що він каже. Знаєте, пане голово, я й досі не можу повірити тому, що він сказав. Холера його знає, може, я й недочув… Я вже нічого не розумію. Але він повторив мені, мабуть, з десяток разів.

— Що саме?

— Ірись наполягає, що це їх так обробив один фраєр…

— А Мето? Він каже, що там було ще двоє: отой шофер і якийсь… якийсь атлет.

— Ірись каже, що їх пристукнули на самісінькому початку, але все почалося саме тоді, коли ці двоє вже лежали. Він наполягає, що їх розігнав один-єдиний чоловік. Ірись вже ні про що говорити не міг, весь час повертався До того самого і повторював: «один-єдиний, розумієш, він був один, а нас семеро. Він один». Ви розумієте щось, пане голово?

Меринос сперся плечем об стіну брами. Він напружено міркував, потираючи долонею підборіддя.

— Був колись у Варшаві чоловік, — мовив він, начебто в задумі, — який міг би утнути такий самий номер. І ще більше. Але цей чоловік… — завагався він на хвилину, — цей чоловік неживий.

У півмороці брами зринула перед ним страшна німа сцена під кривими чорними парканами приміської вулиці. Стиснуте десятьма мускулистими руками, могутнє тіло осувалося під ударами залізних газових труб, звивалося без стогону біля його власних ніг, коли він, Меринос, топтав його з безтямною люттю.

«Ні, ні! — подумав він з раптовим страхом, — це неможливо! Адже він вже не дихав — ми ж перевірили… Про це було навіть у газеті…»

— Цей чоловік неживий… — повторив він з таким величезним полегшенням, що Метеор здивовано глянув на нього.

— І що тепер буде, пане голово?

— В порядку, — відповів Меринос зовсім спокійним голосом, — ти вільний. Я іду до Кудлатого. Слухай, Юреку, — додав він за хвилину з ласкавим усміхом, — приготуйся незабаром до великих справ. Потім поїдеш у довготермінову відпустку.

— Можете на мене розраховувати, пане голово, — відповів Метеор віддано. В цю хвилину він навіть вірив, що готовий на будь-які жертви заради Мериноса. Але за кілька хвилин подумав, що йому зовсім не так вже й потрібні якісь там великі справи чи дорого оплачуваний відпочинок та що він. Метеор, далеко більше любить справи дрібні, але надійні, не зв'язані з непотрібним риском. Та Метеор тільки зітхнув з тихим розпачем, бо, на жаль, не він це вирішував.

Обидва вийшли з брами, і Меринос рушив у бік Маршалковської. Перейшов Пружну, звернув на вулицю Багно і зайшов до якоїсь обдертої низенької брами. Минув перше подвір'я і зупинився перед халабудою із старих почорнілих дощок, відімкнув великий замок. Над замком висіла табличка з написом: «Кооператив «Торбинка» — склади». Меринос зійшов вузькими сходами глибоко вниз. Там відімкнув другий замок, що висів на штабі важких залізних дверей. Зачинивши за собою на ключ залізні вері, довго мацав рукою в темряві, поки не натрапив на вимикач. Блиснула маленька лампочка і тьмяно осяяла низький великий підвал, повний ящиків, коробок, попиляних і зв'язаних у великі оберемки дощечок. Всі кутки підвалу були завалені найрізноманітнішими речами: тут були частини розібраних машин, автомобільні шини, купи різноманітної макулатури, старий дріт, сотні порожніх брудних пляшок. Все це справляло враження цілковитого розгардіяшу, але Меринос впевнено простував у цих джунглях якимись таємними, тільки йому відомими стежками. Добравшись, нарешті, до стіни, він штовхнув схований у ніші стояк: вся стіна, разом з полицями на ній, легко відійшла, повернулась на осі. Меринос торкнув вимикач, темрява оповила підвал. Крізь шпарину у відхиленій стіні він зайшов ще до одного, ледве освітленого глибокого підвалу. Звідти долинало невиразне гнівне белькотіння.

Генек Шмігло чекав у сінях величезної пекарні.

«Які пахощі! — думав він розчулено, — сюди треба водити дітей, а не в парк».

Двері відчинились, і зайшов Фридерик Компот — рожевий, запорошений борошном, у білому фартусі й високому пекарському ковпаку. Він виглядав, наче добрий кухар Ронделіно при дворі короля велетнів з дитячої казки. Тільки хрестики пластиря на його круглому, як місяць, обличчі та коричньовий синець під лівим оком свідчили, що ця казкова постать мала недавно сутичку з життям.

— Евгеніуше, — вигукнув з пафосом Фридерик Компот, — який я радий, що ти прийшов! — Тут він відчинив найближчі двері і втягнув Генека до великого приміщення. У ньому стояли величезні столи, заставлені деками для випікання тістечок, на деках лежало вимішане тісто, готові торти й найрізноманітніші інгредієнції, призначення яких відоме лише чорнокнижникам у білих ковпаках. Тут було порожньо, за столами ніхто зараз не працював, але чудові пахощі сягали такої інтенсивності, що Генек цілу хвилину не міг думати ні про що інше. Йому згадалося раннє дитинство, коли уявлення раю завжди поєднувалося у нього з пахощами кондитерської.

— Ну, як там було? — нетерпляче спитав Компот.

— Все за планом, — відповів Генек. — Я говорив так, як ми умовились. Коли ми повинні з'явитися на те місце?

— Не раніше, ніж за тиждень, — обізвався Компот з жалем.

— Знаєш, Фредеку, — схвильовано заявив Шмігло, — я тепер наче увійшов у нове життя, з тієї ночі. Начебто спіймав, як би це сказати, щось дуже важливе за самісінький хвіст.

— Евгеніуше! — захоплено вигукнув Фридерик Компот, — ти висловлюєш мої найпотаємніші думки, хоча й робиш це досить брутально. Досі, — продовжував він, впадаючи в задуму, — я був тільки поетом, створював поеми й балади, сонети й станси…

Поетом? — здивувався Шмігло, — я думав, що ти кондитер.

— Евгеніуше! — з тихим докором заперечив Компот, — невже ти не розумієш, що можна творити ліричні пончики, поеми-еклери, трубочки-сонети з кремом? — Кажучи це, він підніс на величезній долоні маленьке, чудово глазуроване тістечко, яке справді ніби чарами перетворилося на справжній мистецький витвір під ніжним дотиком пальців Фридерика Компота. Генеку раптом здалося, наче він малесенький хлопчик і вперше в житті стоїть на різдво біля казково освітленої ялинки.

— А тепер, — у голосі Компота зазвучала мідь, — після тієї ночі я відчув нове покликання, якийсь великий голос без упину кличе мене: «Фридерику, встань, іди за цією людиною і борися!». Я мрію зустріти цю людину знову. Побачити її обличчя, розумієш, — додав він мрійно.

— Ба-а-а… — відповів Шмігло, — чого там не розумію? Я вже кілька ночей не сплю, кручуся на тапчані й зітхаю. Галина навіть думає, що я закохався, зраджую її й страшенно свариться зі мною за столом. А я все комбіную, як би зустріти цього чоловіка, побачити його.

Низький, чорний «Сітроен» беззвучно зупинився біля брами лікарні на Очках. З машини вийшов поручик Дзярський, на ходу кинувши шоферові:

— Почекайте тут.

Він увійшов у браму, простяг руку з посвідкою до віконця, за яким сидів швейцар.

На першому поверсі головного будинку Дзярський з хвилину ходив туди й назад по широких, облицьованих чорно-білими кахлями коридорах. В сіробілій перспективі замаячила, нарешті, невеличка біла постать. Дзярський, зітхнувши, рушив їй назустріч.

— Добривечір, сестро, — привітався він. Низенька, пухка сестра всміхнулася, побачивши його: її фарфорово-блакитні, мов у ляльки, очі й свіже, рожеве обличчя контрастували із суворими складками білого, акрохмаленого чепця з чорною облямівкою.

— Добривечір, — відповіла вона.

— Є щось новеньке? — спитав Дзярський.

— Є. До Вацлава Фромчука приходив якийсь пан.

— Ага, — зрадів Дзярський, — до Ірися.

— Цей пан сказав, що він Хацяк — директор швацького кооперативу «Радість» на Саській Кемпі. Казав, що ін начальник Фромчука, який у нього працює. Звичайно, я пустила його до пораненого, згідно ваших інструкцій, пане поручику. Він довго з ним розмовляв.

— Який же він був на вигляд, цей директор Хацяк? — спитав зацікавлено Дзярський.

— Стиляга, — відповіла сестра. — Високий, молодий, одягнений з крикливою елегантністю. Вузькі брюки, черевики на гумі. Комірець, ви самі знаєте який, і такий, модний тепер плащ.

— А трохи точніше? Як би ви могли його змалювати? Ну, скажемо, він гарний?

— Справа смаку, — всміхнулася сестра, — мені не подобається. Але швидше гарний. Трохи схожий на малюнок — знаєте, з етикетки для мила.

— Розумію, — відповів Дзярський, — дякую. Директор Хацяк…

Потім він додав:

— Прошу і надалі так само пускати кожного, хто схоче поговорити з цими хлопцями. Не чиніть ніяких перешкод, тільки питайте їх прізвища, хоч вони все одно будуть фальшиві. Як оті хлопці себе почувають?

— Один з них — поранений досить тяжко, але якось видряпується, хоча, можливо, позбудеться ока. Та небезпека для життя минула.

— Дякую й до побачення, — Дзярський простяг руку сестрі.

На сходах поручик зупинився, щоб запалити цигарку. Коли він підвів голову, перед ним стояв редактор Едвін Колянко.

— Радий вас бачити, — привітався Дзярський.

— Правда? — здивувався Колянко. — Це вже щось нове в наших відносинах. Ви у службових справах?

— Без сумніву, — відповів Дзярський. — Так само, як і ви. Хіба ні? Адже в цю пору сюди вже нікого не пускають,

— І так і ні. Ви можете мене затримати за зловживання службовим становищем, бо я скористався із своєї посвідки, щоб відвідати мого друга, лікаря Гальського.

— А лікар Гальський вже не працює в швидкій допомозі? — спитав Дзярський.

Колянко пильно глянув на нього.

— Ви знаєте лікаря Гальського, пане поручику?

— Особисто ні. Знаю тільки, що це один з кращих лікарів швидкої допомоги.

— Лікар Гальський, — поволі відповів Колянко, — був тяжко побитий кілька днів тому на вулиці. В Єрусалимських Алеях. Він ще й досі непритомний. Лікарі констатували пошкодження основи черепа і струс мозку. Побоюються за його життя.

Якусь хвилину обоє мовчали, потім Дзярський мовив замислено:

— Лікар Гальський був прихильником і головним автором досить фантастичної теорії щодо останніх актів хуліганства у Варшаві. Якісь повні романтичної фантазії, барвисті історії про нового Зорро, ворога зла і насильства, таємничого постраху варшавського хуліганства. Я б мусив і сам догадатися, що ви з ним знайомі, — додав він з посміхом, проникливо дивлячись на Колянка.

— Так, — ствердив Колянко, — ми знаємо одне одного дуже добре.

— Мене ось що дивує, — продовжував Дзярський, — як це я не знав про випадок з лікарем Гальським.

Обидва зайшли до канцелярії. Дзярський пред'явив свою посвідку і зажадав, щоб йому показали акт про прийняття Вітольда Гальського до лікарні.

Немолодий худий співробітник у сірому халаті сказав:

— Я саме тоді чергував і добре пам'ятаю, як це було, пане поручику. Вітольда Гальського привезла не швидка допомога, а звичайне таксі. З ним був якийсь пан, котрий виконав усі формальності.

— А який же він був на вигляд, цей пан? — швидко спитав Дзярський, охоплений раптовим передчуттям.

— Такий низенький, немолодий пан у котелку, з парасолькою, — відповів співробітник. — Жовте кістляве обличчя і старомодний комірець. Я запам'ятав його добре, бо ще здивувався, як це такі оригінали ходять досі по світу.

Колянко, здавалося, був дуже вражений цим повідомленням.

— Я був переконаний, що його привезла швидка допомога, — тихо мовив він. — Який недогляд…

— Ні, ні, — відповів співробітник. — Якраз не швидка допомога, як тих останніх шістьох. І тому пан поручик не дістав про Гальського рапорта від швидкої допомоги.

— Яких шістьох? Звідки? — здивувався Колянко. — Нічого про них не знаю…

— От ми й сквитувалися, — ущипливо зауважив Дзярський. — Я не знав про Гальського, ви не знаєте про цих шістьох. Ви мені розповіли про Гальського, я вам розповім про тих. Можемо йти. До побачення, — кивнув він головою співробітнику в сірому халаті.

Обидва вийшли на вулицю. Дзярський наблизився до машини.

— Може, трохи прогуляємося? — спитав Колянко,

— Охоче!

Дзярський відіслав машину.

Вони йшли Новогрудською вулицею до центра, прямуючи під низькими ліхтарями серед голих ще дерев у млі вогкого вечора, що снувався поміж чорними мурами.

— Слухаю вас, пане поручику, — нагадав Колянко. — Чекаю вашого реваншу.

Коли Дзярський скінчив оповідати, Колянко сказав:

— Наскільки я встиг вас вивчити, ви розповідали мені все це зовсім не з огляду на якусь там гру чи необхідність реваншу. У вас є своя мета.

— Правильно, — відказав Дзярський, — я хочу, щоб ви про це написали.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Раптом Дзярський зупинився.

— Редакторе, — мовив він рішуче, — я мушу побачити лікаря Гальського.

Колянко наче отямився від задуми.

— Я ж сказав вам, пане, що він і досі непритомний, у її у нього півгодини тому. Розмовляв з його палатним лікарем.

— Це нічого, — буркнув Дзярський. — Ви, як хочете, а я повертаюсь. — Він рушив назад, до лікарні.

— Я іду з вами, — наздогнав його Колянко.

Вони швидко пройшли Новогрудською і увійшли на територію лікарні. Колянко впевнено вів Дзярського по коридорах головного будинку. Біля дверей окремої палати, де лежав Гальський, вони зустріли низенького кремезного лікаря в білому халаті. У нього було втомлене обличчя і ще більш втомлені очі.

— Чудово, що ми вас зустріли, пане докторе, — привітався Колянко. — Ось це пан поручик Дзярський із Головної команди міліції, який хоче побачити Гальського. Можна це зробити?

— Що там бачити? — знизав плечима лікар. — Тяжкий випадок. Гальський весь час лежить непритомний, хоч є надія, що він з цього якось видряпається.

— І все-таки можна зайти? — спитав Дзярський. Це запитання звучало чемно, але досить офіціально.

— Звичайно, — не дуже охоче згодився лікар. — Якщо вам у службовій справі, пане поручику…

Лікар обережно відчинив двері вузької, довгої кімнати, пофарбованої в синьоблакитний колір. Вглибині стояло ліжко з температурним листком над узголів'ям. Обіч нього — біла тумбочка й два стільці. В кімнаті панував півморок,

Дзярський, Колянко і низенький лікар наблизилися до ліжка. З кожним кроком обличчя їх витягалися від подиву. У Вітольда Гальського були широко розкриті очі: він ясно й свідомо дивився з-поміж бинтів.

Лікар швидко й обережно взяв руку хворого і намацав пульс. Потім натиснув кнопку дзвоника на стіні й повернувся до Дзярського й Колянка:

— Іду приготувати все потрібне для ін'єкції, — і хутко вийшов з кімнати.

Безкровні губи Гальського з зусиллям ворухнулися, в його очах жевріло якесь благання. Дзярський і Колянко нахилилися над ліжком і почули шепіт:

— Пам'ятаю, пригадую, це ж редактор…

По спині Колянка пробігло тремтіння, коли він зрозумів, що Гальський звертається до нього.

— Спершу мене побили… але як… а потім… — щось на зразок усміху відбилося на обличчі Гальського. — …потім я бачив ці очі… світлі, палаючі… Він мене сюди привіз…

Бліді повіки впали на втомлені зіниці, відгороджуючи пораненого від усього світу, біле обличчя тепер зовсім зливалося з бинтами, які його оповивали.

— Уффф! — хрипко зітхнув Колянко, — аби це тільки йому не пошкодило.

Швидко й беззвучно відчинилися двері, і до кімнати в'їхав скляний столик на коліщатках. На ньому стояли коробочки з шприцами й різні складні медичні прилади. Слідом за низеньким лікарем увійшли дві сестри.

— Дуже перепрошаю, панове, — промовив лікар гостро й нервово, — але треба вийти з кімнати. Нічого не вдієш, пане поручику, — продовжував він, наче попереджаючи опір з боку Дзярського, — але в цю хвилину тут порядкую я.

Дзярський глянув на нього з симпатією і мовчки вийшов разом з Коляпком.