Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)

§ 1. Загальна характеристика злочинів проти порядку підлеглості та військової гідності

Суспільна небезпечність цієї групи злочинів полягає у заподіянні істотної шкоди суспільним відносинам, що забезпечують належну злагодженість та впорядкованість у військових частинах, боєготовність та боєздатність військових формувань на підставі врегульованого нормативними актами порядку підлеглості та військової честі. Безпосереднім об’єктом злочинів, передбачених ст. 402 (непокора), ст. 403 (невиконання наказу), ст. 404 (опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків), ст. 405 (погроза або насильство щодо начальника) та ст. 406 (порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями) КК України, є порядок підлеглості та військової гідності.

Специфіка цього об’єкта визначається особливостями завдань, вирішення яких покладено на Збройні Сили України. Їх ефективне розв’язання потребує встановлення і забезпечення спеціального порядку відносин між військовослужбовцями, зміст якого перш за все виявляється у вигляді неухильного додержання принципу єдиноначальності та спеціальних обов’язкових правил підлеглості. Тому життя та діяльність Збройних Сил України побудовано на принципі повної єдиноначальності командирів і начальників. Військова дисципліна зобов’язує кожного військовослужбовця додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів; бути пильним, зберігати державну та військову таємницю; додержуватися визначених військовими статутами правил відносин між військовослужбовцями, зміцнювати військове товариство; виявляти повагу до командирів і один до одного, бути ввічливими і додержуватися військового етикету; поводитися з гідністю і честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків[8].

За стан дисципліни у військовому об’єднанні, з’єднанні, частині (підрозділі), закладі та установі відповідає начальник (командир). Інтереси захисту Вітчизни зобов’язують командира постійно підтримувати військову дисципліну, вимагати її дотримання від підлеглих, не залишати поза увагою жодного дисциплінарного правопорушення. Проте діяльність командира щодо підтримання військової дисципліни оцінюється не кількістю накладених ним дисциплінарних стягнень, а належним виконанням обов’язків з додержанням вимог законів і військових статутів, повним використанням дисциплінарної влади для становлення і підтримання порядку, запобігання порушенням військової дисципліни. Командир, який не забезпечив додержання військової дисципліни та не вжив заходів щодо її відновлення, несе встановлену законом відповідальність. Кожний військовослужбовець зобов’язаний сприяти командирові у відновленні та постійному підтриманні порядку і дисципліни, тобто командир має право видавати накази і розпорядження, а підлеглий зобов’язаний їх виконувати сумлінно, точно та у встановлений строк.

У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов’язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених законами та військовими статутами заходів примушування, аж до арешту винного і притягнення його до кримінальної відповідальності. Випадки невиконання підлеглими наказів командирів (начальників), що були видані в інтересах служби, опір або примушування командирів до порушення службових обов’язків, фізичне або психічне насильство над ними є нетерпимими в лавах збройних сил, оскільки заподіюють безпосередню шкоду інтересам забезпечення постійної бойової готовності збройних сил, військової дисципліни, що вимагає рішучої боротьби з такими злочинами.

Серйозну небезпечність для військового правопорядку становить і порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців за відсутності відносин підлеглості, що перешкоджає виконанню потерпілими службових обов’язків, порушує нормальну життєдіяльність збройних сил.

Злочини проти порядку підлеглості та військової гідності у більшості випадків супроводжуються застосуванням різних видів насильства, оскільки посягають не тільки на військовий правопорядок, а й на життя, здоров’я, честь та гідність військовослужбовців. Тому боротьба з цими злочинами поряд з охороною встановленого порядку несення військової служби має на меті захист прав і свобод військовослужбовця як людини і громадянина.

§ 2. Непокора

Стаття 402. Непокора

1. Непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу —

караються службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі діяння, якщо вони вчинені групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

3. Непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, —

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок підлеглості та військової гідності, честі, порушення якого спричиняє неорганізованість та безлад у військових частинах, негативно позначається на їх боєготовності та боєздатності. Суспільна небезпечність цього злочину визначається тим, що він порушує закріплений у військових статутах порядок керування військами, який встановлюється з метою забезпечення їх постійної бойової готовності, перешкоджає нормальному виконанню військовими частинами та підрозділами покладених на них завдань, чим спричиняє шкоду інтересам служби.

Виконання покладених на Збройні Сили завдань неможливе без забезпечення належної військової дисципліни. Військова дисципліна зобов’язує кожного військовослужбовця додержуватися Конституції та законів України, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів, додержуватися визначених правил відносин між військовослужбовцями, виявляти повагу до командирів і один до одного. Життя і діяльність Збройних Сил України побудовані на принципі повної єдиноначальності командирів і начальників. Сутність єдиноначальності полягає у зосередженні у командира всіх функцій управління ввіреним йому підрозділом. Він повністю відповідає за бойову підготовку, військову дисципліну, стан озброєння, бойової техніки, транспорту, матеріально-побутове і медичне забезпечення військової частини. Єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України, що полягає у наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих[9].

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 р., дає визначення поняттям «начальники» та «підлеглі», «старші та молодші за військовим званням». За своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців. Начальником визнається особа, якій постійно чи тимчасово підлеглі інші військовослужбовці. Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником[10]. У ст. 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України міститься визначення начальників залежно від їх військових звань. Військовослужбовці, які за своїм службовим становищем і військовим званням (статті 31 і 32 цього Статуту) не є стосовно інших військовослужбовців начальниками або підлеглими, можуть бути старшими чи молодшими за військовим званням. Старші за військовим званням військовослужбовці мають право вимагати від молодших за військовим званням військовослужбовців додержання військової дисципліни, громадського порядку і форми одягу, а також правил поведінки і військового вітання. Молодші за званням військовослужбовці повинні беззастережно виконувати зазначені вимоги старших за військовим званням військовослужбовців.

Начальник має право одноособово приймати рішення, віддавати накази та розпорядження, зобов’язаний перевіряти їх виконання[11], а підлеглий зобов’язаний їх виконувати сумлінно, точно та у встановлений строк. Наказом є обов’язкова до виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим певних дій за службою. Він може бути звернений до одного або до групи військовослужбовців і має за мету досягнення конкретного результату. Накази віддаються, як правило, в порядку підпорядкованості, тобто безпосереднім начальником. За крайньої потреби командир (начальник), старший за службовим становищем, ніж безпосередній начальник, може віддати наказ підлеглому, минаючи його безпосереднього начальника, про що повідомляє безпосереднього начальника підлеглого чи наказує підлеглому особисто доповісти своєму безпосередньому начальникові.

Наказ може бути відданий у будь-якій формі: письмово, усно, засобами електронного зв’язку, телефоном, телеграфом, радіозв’язком або в інший спосіб. Він може бути переданий безпосередньо підлеглому чи доведений до його відома через інших осіб. З деяких питань військової служби законодавством України встановлено тільки письмову форму віддання наказів (наприклад, з питань витрати грошових коштів[12]). Наказ має бути сформульовано чітко, не допускати подвійного тлумачення і не викликати сумнівів у підлеглого. Військовослужбовець, отримавши наказ, відповідає «Слухаюсь» і розпочинає його виконання, зобов’язаний неухильно виконати його. Про виконання наказу військовослужбовець зобов’язаний доповісти начальнику. Підлеглий зобов’язаний беззастережно виконувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинного наказу.

Для правильної юридичної кваліфікації цього злочину необхідно достовірно і точно встановити, чи перебували винний та потерпілий між собою у відносинах підлеглості по військовій службі. Як правило, це не викликає істотних труднощів, тому що службове становище військовослужбовців визначено військовими статутами та відповідними наказами командування.

З об’єктивної сторони цей злочин може виявлятися у двох альтернативних формах: 1) відкритої відмови виконати наказ начальника (непокора) або 2) іншого умисного невиконання наказу.

Відкрита відмова від виконання наказу є найбільш зухвалою формою його невиконання. При непокорі підлеглий або у категоричній формі заявляє про те, що він не виконуватиме наказ, або може мовчки демонстративно вчиняти дії, які явно свідчать про те, що наказ не виконуватиметься. Відмова може бути заявлена віч-на-віч або прилюдно. Публічна непокора, особливо перед строєм, як правило, свідчить про підвищену суспільну небезпечність злочину.

Суперечка підлеглого з приводу отриманого наказу, його обговорення не створюють складу злочину, якщо наказ виконано. У цьому разі суперечка може тягти за собою лише дисциплінарну відповідальність.

Інше умисне невиконання наказу ззовні може виявлятися в будь-яких діях чи бездіяльності. Невиконання наказу підлеглим може бути виявлено у формі явній, очевидній для інших військовослужбовців, або прихованій від них. Інше умисне невиконання наказу визначається тим, що підлеглий відкрито не заявляє, що не виконуватиме наказ начальника, наказ начебто приймається до виконання, але насправді умисно не виконується. Поняттям «невиконання наказу» охоплюються: невиконання дій, передбачених наказом; вчинення дій, заборонених наказом; неналежне виконання наказу, тобто відхилення від його припису в часі, місці та характері дій.

Відповідальність за ст. 402 КК настає за невиконання наказу, що містить конкретну вимогу. Невиконання вимог загальних обов’язкових норм, що містяться у статутах, посібниках, інструкціях, не може розглядатися як непокора. Відповідальність за невиконання таких загальних норм може наставати як за недбале ставлення до військової служби. За порушення ж статутних правил вартової, внутрішньої служби, правил водіння або експлуатації машин відповідальність настає за спеціальними нормами чинного КК.

Однак невиконання відданого начальником або старшим за військовим званням наказу, спрямованого на припинення підлеглим чи молодшим за військовим званням дій щодо порушенням загальних вимог військової служби та повернення до належного виконання ними своїх обов’язків, підпадає під ознаки ст. 402 КК.

Особа, яка одержала законний наказ, зобов’язана його виконати. За своєю природою виконання військовослужбовцем законного наказу начальника є виконанням юридичного обов’язку.

Разом з тим злочинність діяння відсутня, якщо непокора являє собою відмову від виконання явно незаконного наказу. У ч. 3 ст. 41 КК передбачено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Це положення цілком відповідає ч. 1 ст. 60 Конституції України, в якій закріплено, що ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні накази і розпорядження. За віддання і виконання явно злочинного наказу або розпорядження настає кримінальна відповідальність. Злочинним визнається наказ, що передбачає вчинення не тільки діяння, передбаченого КК, а й діяння, що є злочином відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями (ч. 2 ст. 7 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Вочевидь, виконавець наказу повинен оцінити його з точки зору того, приписує він вчинення злочину або ні. Виконавець наказу лише в тому разі має право відмовитися від його виконання, якщо для нього очевидно, у нього немає ніяких сумнівів, він достеменно усвідомлює, що наказ приписує йому вчинення саме злочину. Якщо для особи це є неочевидним, небезспірним, то вона не має права відмовитися від виконання наказу, навіть якщо він приписує вчинення правопорушення.

Якщо особа помиляється в оцінюванні наказу як злочинного (наприклад, вважає, що наказ приписує вчинення злочину, а в дійсності наказ приписує заподіяння правомірної шкоди правоохоронюваним інтересам), то при вибачальній помилці, коли особа в обстановці, що склалася, не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, вона внаслідок казусу не підлягає відповідальності за відмову виконати законний наказ. Якщо ж помилка була невибачальною, тобто особа хоча і помилялася в оцінюванні законного наказу як злочинного, але за обставинами справи могла не припуститися такої помилки, то вона підлягає відповідальності за необережне невиконання наказу (наприклад, за ст. 403 «Невиконання наказу»).

За віддання і виконання злочинного наказу кримінальній відповідальності підлягають як особа, яка видала такий наказ, так і особа, яка виконала явно злочинний наказ. Службова особа, яка віддала злочинний наказ, підлягає відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (ст. 423 КК) чи перевищення влади (ст. 424 КК) і за підбурювання чи організацію вчинення злочину, передбаченого в наказі.

Особа, для якої було очевидно, що наказ є злочинним, і вона, проте, виконала такий наказ, підлягає кримінальній відповідальності за вчинення злочину на загальних підставах як виконавець злочину. Це положення сформульовано в ч. 4 ст. 41 КК: «Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних засадах». При цьому вчинення злочину на виконання такого наказу є обставиною, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Особа, яка одержала злочинний наказ, може і не усвідомлювати його злочинного характеру. Однак, якщо за обставинами справи вона повинна була і могла це усвідомлювати, то вчинене розглядається як необережний злочин, якщо, звичайно, таке необережне заподіяння шкоди передбачене в КК як злочинне.

Якщо ж особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу (казус), то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу, кримінальній відповідальності підлягає тільки та особа, яка віддала злочинний наказ (ч. 5 ст. 41). У цьому разі особа, яка виконала злочинний наказ, виступає своєрідним знаряддям у руках того, хто видав злочинний наказ (так зване посереднє заподіяння). Останній підлягає відповідальності як виконавець того умисного злочину, вчинення якого приписувалося в наказі і який він вчинив «руками» невинуватого «виконавця».

На можливість правильного оцінювання законності або незаконності наказу впливають різні обставини, а саме: професійний досвід, ступінь усвідомлювання реальної обстановки та деякі інші чинники[13]. У деяких ситуаціях, коли існує різний ступінь обізнаності про конкретні обставини реальної обстановки, протиправність виконання наказу об’єктивно може бути усвідомлена лише підлеглим, а не начальником, який віддав наказ. Невиконання підлеглим наказу, протиправність якого відома лише йому, не можна кваліфікувати як злочин.

Непокору слід вважати закінченим злочином із моменту відкритої відмови виконати наказ або з моменту його умисного невиконання незалежно від настання наслідків.

Із суб’єктивної сторони відкрита відмова виконати наказ начальника здійснюється тільки з прямим умислом. Інше умисне невиконання наказу може бути здійснено також тільки з прямим умислом.

Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними і для його кваліфікації значення не мають.

Суб’єктом злочину може бути військовослужбовець чи військовозобов’язаний під час проходження зборів, який за своїм службовим становищем чи військовим званням є підлеглим начальникові, який віддав наказ.

У ч. 2 ст. 402 КК передбачено відповідальність за непокору, вчинену групою осіб або яка спричинила тяжкі наслідки.

Групова непокора передбачає злочинну дію двох або більше осіб, об’єднаних спільністю умислу. Вчинення злочину групою осіб визначене у ч. 1 ст. 28 КК і має місце тоді, якщо у ньому беруть участь декілька (два чи більше) виконавців без попередньої змови між собою. За цієї форми співучасті всі виконавці (співвиконавці) виконують у повному обсязі чи частково об’єктивну сторону складу злочину. У цих випадках діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого (інших) у процесі вчинення злочину, коли злочин уже розпочався, але ще не закінчився. У разі непокори, вчиненій групою осіб, кожний, хто відмовився виконати наказ начальника, усвідомлює, що непокора здійснюється ним разом з іншою особою у складі групи. Для групової непокори наявність попередньої змови не є обов’язковою. За цією нормою кваліфікуються також дії винних осіб, які вчинили злочин за попередньою змовою (ч. 2 ст. 28 КК) чи у складі організованої групи осіб (ч. 3 ст. 28 КК). Якщо група осіб вчинила злочин з попередньою змовою, це означає, що у ньому брали участь особи, які заздалегідь домовилися про спільне вчинення злочину. Злочин вважається вчиненим організованою групою, якщо у його вчиненні брали участь декілька осіб (три та більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання.

До тяжких наслідків невиконання наказу слід відносити: зрив виконання бойової операції чи завдання, пошкодження бойової техніки та устаткування, утворення реальної небезпечності для життя та здоров’я особового складу підрозділу, спричинення тяжкого або середньої тяжкості пошкодження, загибель людей, заподіяння великої матеріальної шкоди, зниження боєздатності військових частин та підрозділів тощо. Зазначене поняття є оцінним, і його зміст у кожному конкретному випадку вчинення злочину залежить від обсягу заподіяної шкоди, її характеру, обсягу витрат та ресурсів, які слід використати для усунення заподіяної шкоди, ступеня негативного впливу на об’єкт кримінально-правової охорони тощо.

Для притягнення до кримінальної відповідальності завжди слід установити наявність необхідного причинного зв’язку між непокорою та настанням тяжких наслідків.

Психічне ставлення до тяжких наслідків може виявлятися лише в необережній формі вини.

У ч. 3 ст. 402 КК передбачено підвищену кримінальну відповідальність за непокору, вчинену в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

§ 3. Невиконання наказу

Стаття 403. Невиконання наказу

1. Невиконання наказу начальника, вчинене за відсутності ознак, зазначених у частині першій статті 402 цього Кодексу, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, —

карається службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

Цей злочин є різновидом невиконання наказу начальника, тому на нього повністю поширюються положення про об’єкт посягання, поняття наказу, суб’єкта злочину, наведені щодо характеристики ознак злочину, передбаченого ст. 402 КК.

Об’єктивна сторона злочину полягає у невиконанні або неналежному виконанні наказу, що спричинило тяжкі наслідки. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони є: 1) діяння у формі невиконання наказу начальника за відсутності ознак непокори, зазначених у ч. 1 ст. 402 КК; 2) спричинення тяжких наслідків; 3) необхідний причинний зв’язок між невиконанням наказу начальника та тяжкими наслідками.

Формою виявлення діяння є таке невиконання наказу, що не містить ознак непокори, у тому числі за відсутності відкритої заяви про небажання виконувати наказ або демонстративних дій, що свідчать про явне небажання підлеглого коритися наказу начальника.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є настання через невиконання наказу тяжких наслідків. До таких належить відносити: зрив заходів щодо забезпечення постійної бойової готовності військової частини, підрозділу, корабля; зрив бойового завдання, операції, чергування; знищення або пошкодження бойової та спеціальної техніки; загибель людей; заподіяння хоча б одному потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, тілесних ушкоджень середньої тяжкості двом або більше потерпілим; втрату керування військами; заподіяння істотної майнової шкоди тощо. Поняття тяжких наслідків у розглядуваному складі злочину є оцінним, визначення його змісту в кожному конкретному випадку пов’язано зі з’ясуванням обсягу заподіяної шкоди, її характеру, обсягу витрат та ресурсів, що слід використати для усунення заподіяної шкоди, ступеня негативного впливу на об’єкт кримінально-правової охорони тощо.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є необхідний причинний зв’язок між невиконанням наказу та наслідками, що настали. У разі відсутності настання саме тяжких наслідків дії винної особи, яка не виконала наказ начальника, складу цього злочину не містять. Винна особа може бути притягнена до відповідальності за нормами Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини у вигляді злочинної недбалості або злочинної самовпевненості. При цьому винний не передбачає можливості настання тяжких наслідків через невиконання наказу, хоча повинен був і міг це передбачити, чи свідомо не виконує наказ, легковажно розраховуючи на конкретні обставини, завдяки яким, на його думку, тяжкі наслідки буде відвернено.

У ч. 2 ст. 403 передбачено кваліфікуючі ознаки злочину: невиконання наказу в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

§ 4. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків

Стаття 404. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків

1. Опір начальникові, а також іншій особі, яка виконує покладені на неї обов’язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов’язків —

караються службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

2. Ті самі дії, вчинені групою осіб або із застосуванням зброї, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони були вчинені в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до дванадцяти років.

4. Дії, передбачені частинами другою або третьою цієї статті, якщо вони були пов’язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки з військової служби, —

караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Суспільна небезпечність цього злочину полягає у тому, що він перешкоджає нормальній службовій діяльності командирів (начальників), підриває принцип єдиноначальності та авторитет військовослужбовців, на яких покладено певні службові обов’язки. При цьому посягання на встановлений у Збройних Силах України порядок підлеглості часто має відкритий, демонстративний характер. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків поєднується із застосуванням фізичного або психічного насильства. З огляду на це даний злочин посягає разом з порядком підлеглості ще й на особу військовослужбовця. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків є найбільш небезпечним злочином у Збройних Силах України та інших військах. Підвищена суспільна небезпечність цих злочинів полягає у тому, що винний відкрито і зухвало втручається у службову діяльність начальника чи іншого військовослужбовця, що здійснюється в інтересах військового порядку, з метою припинити або змінити її законний характер.

Шкода, заподіяна особі, безпосередньо впливає на ступінь суспільної небезпечності вчиненого військового злочину, а характер цієї шкоди може бути визнаний однією з кваліфікуючих обставин. Цей злочин за своєю конструкцією є двохоб’єктним, в якому безпосереднім об’єктом виступає встановлений порядок підлеглості та військової честі, що забезпечує нормальну службову діяльність командирів (начальників) або інших осіб, що виконують обов’язки по військовій службі[14]. Додатковим, факультативним об’єктом цього злочину є життя, здоров’я, тілесна недоторканність начальників або інших осіб, що виконують покладені на них обов’язки з військової служби.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 404 КК, може виявлятися у таких альтернативних формах: 1) опір начальникові, а також іншій особі, яка виконує покладені на неї обов’язки військової служби; 2) примушування цих осіб до порушення покладених на них обов’язків по військовій службі. Потерпілими від злочину можуть бути начальники та інші особи, які виконують обов’язки з військової служби.

Начальником є особа, якій постійно чи тимчасово підлеглі інші військовослужбовці.

Іншими особами, які виконують обов’язки з військової служби, є військовослужбовці: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці строкової і надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Служби безпеки України, військ цивільної оборони, а також інших військових формувань, які створюються Верховною Радою України, стратегічних сил оборони, які дислокуються на території України, військовослужбовці-жінки, курсанти військових навчальних закладів, які проходять військову службу (ст. 401 КК). До інших осіб, що виконують покладені на них обов’язки з військової служби, належать також військовослужбовці, що перебувають у складі караулів, патруля або нарядів внутрішньої служба, а також інші обов’язки по військовій службі.

Опором є активна фізична протидія здійсненню названими особами покладених на них службових обов’язків або обов’язків з військової служби. При цьому дії того, хто чинить опір, можуть бути спрямовані безпосередньо проти особи, наприклад начальника (винний перешкоджає військовому начальнику здійснювати заходи щодо забезпечення дисципліни у військовому підрозділі та підтримання належної боєздатності), або проти предметів, необхідних для виконання названими особами своїх обов’язків (винний знищує письмовий наказ, який військовий начальник передав у підрозділ для виконання; засоби зв’язку та оперативного керування підпорядкованим начальнику підрозділом). Він може і не супроводжуватися насильством, а виражатися у створенні перепон, спробі вирватися під час затримання та ін.

Опір характеризується такими ознаками: 1) полягає в активних діях; 2) дії спрямовані на організм потерпілого та виявляються у застосуванні фізичної сили до нього або проти предметів, необхідних для виконання ним своїх обов’язків; 3) перешкоджає (протидіє) виконанню потерпілим своїх функцій, реалізації повноважень; 4) дії винного вчиняються під час виконання потерпілим покладених на нього обов’язків.

Для об’єктивної сторони необхідно, аби опір виявлявся при виконанні зазначеними працівниками службових обов’язків чи обов’язків з військової служби. При опорі винний намагається не допустити виконання начальником або іншою особою службових обов’язків, не дати йому можливості діяти в даній конкретній ситуації відповідно до закону, вимог військових статутів або наказу начальника. Як правило, перед опором відбувається якесь порушення військової дисципліни, а сам опір є реакцією підлеглого на правомірні дії начальника (особи, яка виконує певні обов’язки з військової служби) по припиненню порушень. Це, наприклад, випадки перешкоджання інспектору ВАІ затримати військовослужбовця, який порушив Правила дорожнього руху, командиру — відправити підлеглого, якого заарештовано в дисциплінарному порядку, на гауптвахту тощо.

Опір може вчинятися тільки під час виконання начальником або іншою особою того чи іншого обов’язку з військової служби. Він може і не супроводжуватися насильством, а виражатися у створенні перепон, спробі вирватися під час затримання тощо.

Правильно кваліфіковано як опір начальнику за ч. 1 ст. 404 КК України дії рядового С., який спочатку не виконав вимоги чергового по полку та його помічників — офіцерів Т. та К. і відмовився залишити приміщення казарми сусіднього підрозділу, а потім, коли останні спробували виштовхнути його з підрозділу, завдав кожному з них по декілька ударів рукою[15]. 1

Опір слід відрізняти від непокори, відповідальність за яку передбачено ст. 402 КК. Відмінність опору від непокори полягає у тому, що опір — це активна фізична протидія законній діяльності потерпілих, а непокора — пасивна поведінка.

Склад аналізованого злочину відсутній у випадках учинення опору начальникові при здійсненні ним явно незаконних дій. До такого опору слід застосовувати правила необхідної оборони. Злочин вважається закінченим з моменту активної протидії.

Примушуванням є протиправний фізичний або психічний вплив з метою приневолити потерпілого виконати, усупереч його бажанню, явно незаконні дії. Для складу примушування входять такі обов’язкові ознаки: 1) застосування до начальника чи іншої особи, яка виконує обов’язки по військовій службі, психічного чи фізичного насильства; 2) пред’явлення до зазначених осіб конкретних протизаконних вимог, спрямованих на припинення або зміну характеру їх службової діяльності.

Примушування може стосуватися службових дій, які виконуються як у момент протиправного впливу на потерпілого, так і дій, що повинні (або можуть) виконуватись у майбутньому.

Якщо під час застосування фізичного або психічного насильства до начальника або іншого військовослужбовця не ставитимуться конкретні вимоги щодо порушення обов’язків по військовій службі, то подібні дії можуть бути кваліфіковані як погроза начальникові або насильництво стосовно начальника (ст. 405) чи як опір (ст. 404).

Під фізичним насильством розуміють незаконне позбавлення волі, зв’язування, заподіяння зазначеним особам ударів, побоїв, тілесних ушкоджень, інші насильницькі дії, мучення, зв’язування, шмаргання тощо. Погроза застосування насильства — це дії або висловлювання, що доводяться до відома потерпілого, виражають намір винного застосувати фізичне насильство стосовно цих самих осіб.

Рядовий А. під час виконання обов’язків вартового у стані алкогольного сп’яніння з хуліганських мотивів став бити вартових, а коли розвідний сержант В. почав вимагати від А. припинити протиправні дії та намагався відібрати автомат, А. вчинив йому опір. Органи досудового слідства кваліфікували дії А. як особливо злісне хуліганство за ознаками особливої зухвалості, опору особі, яка намагалася припинити хуліганські дії, та спроби застосування зброї. Але така кваліфікація була помилковою, оскільки В. був начальником А. та у цьому випадку було вчинено злочин проти порядку підлеглості[16].

Як примушування слід кваліфікувати випадки, коли військовослужбовці строкової служби, які були призвані на службу раніше, шляхом застосування різних форм насильства намагаються примусити сержантів та старшин, які були призвані на військову службу пізніше, створювати їм полегшені умови військової служби, не призначати в наряди, не вимагати виконання денного розпорядку, не призначати до господарських робіт тощо.

По-перше, примушування відрізняється від опору тим, що передбачає пред’явлення начальнику конкретної вимоги про вчинення або утримання від здійснення яких-небудь дій, які військовослужбовець повинен здійснити згідно зі статутними правилами або наказом. Відсутність таких вимог виключає можливість кваліфікації дій винного як примушування. Тому застосування насильства до начальника на підставі незадоволення його службовою діяльністю, але без пред’явлення конкретних вимог не може бути визнано примушуванням, навіть якщо підлеглий цим намагається змінити службову діяльність начальника. Такі дії слід кваліфікувати за ст. 405 КК.

По-друге, вчинення опору можливо лише безпосередньо в момент виконання потерпілим конкретного службового завдання, а примушування може виконуватись як у цьому випадку, так і відносно особи, яка зараз не виконує службові обов’язки, але в майбутньому їх виконуватиме. Тобто диспозицію ст. 404 КК у частині, яка стосується опору начальнику чи іншій особі, викладено таким чином, що кваліфікувати за цією статтею можливо лише у випадках вчинення злочину під час виконання потерпілим своїх обов’язків з військової служби. При цьому можливе примушування начальника чи іншої особи до майбутнього порушення обов’язків з військової служби, наприклад примушування начальника в майбутньому не включати підлеглого до вартової служби. Під обов’язками з військової служби за ст. 404 КК слід розуміти не тільки факт перебування на військовій службі, а конкретні службові обов’язки, що їх виконує військовослужбовець на підставі вимог статутів або наказу начальника з інтересів військової служби.

За ч. 1 ст. 404 КК насамперед слід кваліфікувати опір, вчинений без насильства. За цією ж частиною мають кваліфікуватись опір та примушування, які супроводжуються загрозою застосування насильства, включаючи загрозу вбивством. Частина 1 ст. 404 охоплює також опір та примушування, яке супроводжується фізичним насильством над начальником або особою, яка виконує обов’язки з військової служби, у вигляді нанесення ударів, побоїв, насильницького позбавлення волі, спричинення легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження. Зазначені види фізичного насильства над особою потерпілого не виходять за межі ч. 1 ст. 404 згідно із санкцією цієї частини (позбавлення волі на строк від двох до п’яти років). Тому вони поряд з іншими обставинами опору чи примушування можуть бути зараховані в порядку індивідуалізації покарання.

Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження повинно визнаватись як тяжкий наслідок опору чи примушування, що потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 404 КК. Якщо опору чи примушуванню передували хуліганські дії, які не охоплюються ознаками інших військових злочинів, має місце реальна сукупність двох злочинів, передбачених статтями 296 та 404.

Вчинення військовослужбовцем опору представнику влади або представнику громадськості, що охороняють громадський порядок, і опір працівнику міліції або члену громадського формування з охорони громадського порядку, а також військовослужбовцю при виконанні цими особами покладених на них обов’язків з охорони громадського порядку кваліфікуються за ст. 342 КК.

Примушування працівників правоохоронних органів з числа військовослужбовців до порушення ними обов’язків, пов’язаних з відправленням правосуддя, розкриттям злочинів або інших правопорушень чи запобіганням їм, слід кваліфікувати за статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя та порядку управління. Якщо такими діями було вчинено ще й посягання на порядок несення військової служби, скоєне треба кваліфікувати за сукупністю злочинів: проти правосуддя чи порядку управління та за ст. 404 КК.

Злочини визнаються закінченими з моменту фактичного вчинення опору або примушування незалежно від досягнення винним своїх цілей перешкодити військовослужбовцю виконати покладені на нього обов’язки по службі або примусити їх порушити.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що чинить опір саме визначеним у ч. 1 ст. 404 КК потерпілим і бажає тим самим перешкодити виконанню ними своїх обов’язків чи примусити до їх порушення. Якщо особа не усвідомлювала, що чинить опір названим особам, склад даного злочину відсутній.

При примушуванні потерпілих до порушення обов’язків по військовій службі обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета — припинення або зміна характеру правомірної діяльності потерпілого.

Суб’єктом злочинів можуть бути військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, прапорщики і мічмани, а також особи офіцерського складу.

За ч. 2 ст. 404 кваліфікується опір або примушування, вчинене з обтяжуючих обставин: вчинення злочину групою осіб або із застосуванням зброї, чи якщо ці протиправні дії потягли за собою тяжкі наслідки. Для складу будь-якого із названих злочинів досить хоча б однієї із цих обтяжуючих обставин.

Для наявності групи осіб як кваліфікуючої ознаки не обов’язково, аби між винними була попередня домовленість. Наявність попередньої змови свідчитиме про більш небезпечну форму опору. Спільність умислу і сумісність дій можуть виникнути під час вчинення опору чи примушування. Необхідно тільки, аби кожна особа усвідомлювала, що вона чинить опір чи примушування разом з іншими особами.

Під зброєю слід розуміти предмети та пристрої, що призначені для ураження живих цілей, кораблів, літаків (вертольотів) та інших об’єктів і не мають іншого призначення, — штатна армійська зброя (автомат, гвинтівка, пістолет, кулемет, карабін, багнет, кортик та ін.)[17], а також іншу зброю[18], виготовлену як заводським, так і кустарним способом (мисливська рушниця, фінський ніж, кастет, зброя, уражаюча сила якої ґрунтується на використанні електричної енергії, радіоактивних випромінювань, біологічних та хімічних чинниках тощо). Питання про віднесення тих чи інших предметів до певних видів зброї вирішується з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних критеріїв. За об’єктивними ознаками зброєю є предмети, здатні заподіяти шкоду життю та здоров’ю людини з урахуванням їх форми, маси, міцності, зокрема твердості матеріалу, з якого виготовлено вражаючі частини, конструктивних особливостей. Суб’єктивно вони призначені для ураження живої сили — ушкодження тіла іншої людини, тобто не повинні мати іншого призначення: господарського, побутового, спортивного, обрядового тощо. Використання при опорі предметів господарського призначення, наприклад сокири, палиці і под., не дає підстав кваліфікувати ці дії за ч. 2 ст. 404 КК.

У разі виникнення сумніву щодо належності того чи іншого предмета до зброї слід призначати відповідну судову експертизу.

При визначенні понять вогнепальної та холодної зброї слід мати на увазі роз’яснення, що містяться в пп. 4 та 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 3 «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами»[19].

Застосування зброї означає фактичне використання її для фізичного або психічного насильства над начальником або іншою особою. Погроза оголеною зброєю, розмахування нею повинні визнаватися застосуванням зброї. Погроза словами застосувати зброю без вчинення за допомогою неї конкретних дій (демонстрація зброї, виконання пострілу вгору тощо) не є обтяжуючою обставиною, передбаченою ч. 2.

Про поняття тяжких наслідків див. ст. 402 КК. При цьому навіть умисне заподіяння під час опору чи примушування тяжкого тілесного ушкодження хоча б одній людині або середньої тяжкості декільком особам, а також необережне заподіяння смерті не тягне за собою додаткової кваліфікації за статтями про злочини проти особи. Опір або примушування, унаслідок якого було умисно заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, що потягли за собою смерть потерпілого, необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів — за ч. 2 ст. 404 та ч. 2 ст. 121 КК.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Ставлення до тяжких наслідків (ч. 2) може бути як умисним, так і з необережності.

За ч. 3 ст. 404 КК кваліфікуються дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, якщо вони були вчинені в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

Про поняття воєнного стану та бойової обстановки див. ст. 401 КК.

За ч. 4 ст. 404 КК опір або примушування кваліфікуються у випадках, коли є хоча б одна із ознак, передбачених частинами 2, 3. Крім того, треба, аби діяння було пов’язане з умисним вбивством начальника чи іншої особи, що виконували обов’язки з військової службі. У цьому разі опір чи примушування, пов’язані з умисним вбивством, не потребують додаткової кваліфікації за ст. 115 КК.

§ 5. Погроза або насильство щодо начальника

Стаття 405. Погроза або насильство щодо начальника

1. Погроза вбивством або заподіянням тілесних ушкоджень чи побоїв начальникові або знищенням чи пошкодженням його майна у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби —

карається триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв або вчинення інших насильницьких дій щодо начальника у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби —

карається позбавленням волі на строк від двох до семи років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені групою осіб, або із застосуванням зброї, або в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, —

караються позбавленням волі від п’яти до десяти років.

Суспільна небезпечність злочину визначається тим, що погроза порушує встановлений порядок відносин між начальниками і підлеглими, може дійсно злякати начальника, негативно вплинути на його службову діяльність, призвести до зниження вимогливості щодо підлеглих, ослаблення військової дисципліни.

Військова дисципліна як необхідна умова постійної боєспроможності військових частин та підрозділів досягається повсякденною вимогливістю командирів (начальників) до підлеглих, повагою до особистої гідності військовослужбовців, умілим поєднанням і правильним застосуванням засобів переконання та примушення.

Необхідною умовою успішного виконання завдань щодо забезпечення військової дисципліни, покладених на командирів (начальників), є охорона їх недоторканності, життя та здоров’я. Погроза стосовно начальника або насильницькі дії стосовно нього спрямовані проти військової підлеглості, мають велику суспільну небезпечність, оскільки ускладнюють, а інколи взагалі роблять неможливим виконання командиром (начальником) своїх статутних обов’язків. Крім того, ці дії заподіюють шкоду життю, здоров’ю та особистій (фізичній і психічній) недоторканності начальника. Злочин унеможливлює виконання командиром (начальником) своїх обов’язків, керування діями підлеглих в інтересах військової дисципліни та порядку.

Безпосереднім об’єктом злочину є порядок беззастережного підкорення начальнику, що встановлений у Збройних Силах і забезпечує йому можливість керувати діяльністю своїх підлеглих в інтересах військової служби. Додатковим об’єктом є життя, здоров’я та особиста недоторканність начальника.

З об’єктивної сторони злочин може виявлятися у таких формах:

1) погроза вбивством або заподіянням тілесних ушкоджень чи побоїв начальнику або знищенням чи пошкодженням його майна у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби (ч. 1);

2) заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв або вчинення інших насильницьких дій щодо начальника у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби (ч. 2).

Під погрозою щодо начальника слід розуміти такий протиправний вплив на нього, який має на меті залякати його вчиненням вбивства, заподіянням тілесних ушкоджень чи нанесенням побоїв або знищенням чи пошкодженням його майна з метою домогтися від нього відмови від належного виконання обов’язків з військової служби. Для складу цього злочину необхідно, аби погроза була адресована начальнику; була висловлена у зв’язку із виконанням ним обов’язків з військової служби; полягала в залякуванні вбивством, заподіянні тілесних ушкоджень чи побоїв або знищенні чи пошкодженні його майна; була наявною та реальною.

За відсутності хоча б однієї із зазначених ознак відсутній і склад розглядуваного злочину.

Погроза є психічним насильством. Вона може виявлятися у будь-якій формі: висловлюванні (усно, письмово, із застосуванням технічних засобів), а також у жестах або інших діях, за допомогою яких винний залякує потерпілого. Реальність погрози визначається у кожному конкретному випадку із урахуванням обставин справи, зокрема форми її висловлення, можливості реалізувати погрозу негайно чи після спливу порівняно нетривалого часу, впливу, який вона справила на начальника, а також тих негативних наслідків, які могли бути зумовлені цією погрозою. Нереальною є така погроза, якщо її здійснення зумовлено обставинами, які в теперішній час відсутні, а можливість їх настання в майбутньому є непевною та не залежить від підлеглого чи начальника (наприклад, погроза вбити начальника на фронті, коли почнеться війна).

Під погрозою вбивством слід розуміти виражений ззовні та доведений до відома потерпілого намір протиправно позбавити його життя за наявності у нього обґрунтованих підстав побоюватися її виконання.

Під погрозою заподіяння тілесних ушкоджень чи побоїв слід розуміти погрозу заподіяння начальнику різного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень чи побоїв, тобто наслідків, передбачених статтями 121, 122, 125, 126 КК. При цьому ступінь небезпечності насильства для здоров’я потерпілого на кваліфікацію не впливає.

Заподіяння начальнику тяжкого тілесного ушкодження кваліфікується за сукупністю злочинів (ч. 2 ст. 405 та ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК). Це зумовлено тим, що застосування насильства щодо потерпілого у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, яке призвело до заподіяння йому умисного тяжкого тілесного ушкодження, утворює ознаки самостійного (ст. 121 КК), більш небезпечного злочину, ніж злочин, передбачений ч. 2 ст. 405 КК, і притягнення винного до відповідальності лише за ч. 2 ст. 405 призведе до фактичного звільнення від відповідальності за більш небезпечний злочин.

Умисне вбивство начальника у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби за відсутності ознак опору та примушування кваліфікується за ч. 2 п. 8 ст. 115 КК.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння начальнику тілесних ушкоджень, побоїв або вчинення інших насильницьких дій.

Під погрозою знищення майна слід розуміти виражені ззовні та доведені до потерпілого наміри привести його майно у стан, при якому його неможливо використовувати за цільовим призначенням. У той же час протидія законній діяльності начальника може здійснюватися й шляхом погрози пошкодження майна. При цьому вартість ремонту майна, яке особа погрожувала пошкодити, може дорівнювати або перевищувати його вартість. Іншими словами, ступінь суспільної небезпечності таких дій може дорівнювати або навіть перевищувати ступінь суспільної небезпечності злочину, вчиненого шляхом погрози знищення майна начальника. Це означає, що погроза пошкодження майна за певних обставин може вплинути на психіку потерпілого так, що протидія його законній діяльності буде більш ефективною.

Під майном слід розуміти як рухоме (носильні речі, автомашини, мотоцикли, худобу тощо), так і нерухоме (жилий будинок, дача, плодово-ягідні та інші насадження, посіви тощо) майно. Майно характеризується сукупністю певних ознак: 1) юридичною — право на майно належить певному власнику на законній підставі, для суб’єкта злочину воно є чужим; 2) соціально-економічною — майно має певну вартість, що вимірюється вкладеною у нього працею людини та здатне задовольняти певні потреби людини, суспільства; 3) фізичною — це предмети матеріального світу, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити і т. д.

Судова практика не розглядає як військовий злочин погрозу, висловлену начальнику у зв’язку з вчиненням ним неправомірних дій, а також таких, що не відповідають інтересам військової служби.

Погроза повинна бути конкретною. Заяви типу «я тобі покажу» тощо не містять конкретної форми залякування і не можуть бути визнані злочином, що розглядається.

Погроза може бути висловлена безпосередньо начальнику або через інших осіб. В останньому випадку обов’язково має бути встановлено, що винний бажав, аби погроза була відома начальнику.

Погроза вважається закінченим злочином з того моменту, коли начальник, на адресу якого її було висловлено, сприйняв її як реальну, тобто за наявності у нього обґрунтованих побоювань за її виконання.

Якщо погроза є складовою частиною вчинення опору начальнику або примушування, то такі дії слід кваліфікувати тільки за ст. 404 КК. Не створює самостійного складу злочину і погроза, висловлена під час вчинення насильницьких дій щодо начальника (ч. 2 ст. 405 КК).

До ч. 2 віднесено такі злочинні дії, як заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв або вчинення інших насильницьких дій щодо начальника у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби.

Із суб’єктивної сторони цей злочин вчиняється тільки з прямим умислом: винний усвідомлює, що погрожує начальнику вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень, нанесенням побоїв або знищенням чи пошкодженням його майна, і бажає, аби ця погроза була сприйнята начальником.

Метою погрози є залякування начальника з метою вплинути на його правомірну службову діяльність, змінити її характер або припинити.

Мотивом погрози є невдоволення правомірною службовою діяльністю начальника або його конкретними діями по службі. У багатьох випадках насильство щодо начальника пов’язане з помстою за його справедливу вимогливість.

Насильство щодо начальника з мотивів ревнощів, заздрощів, особистої неприязні та з інших причин, не пов’язаних зі службовою діяльністю начальника і порушенням військового правопорядку, не утворює складу злочину, передбаченого ст. 405 КК.

Правильно було кваліфіковано дії сержанта О., який у відповідь на вимогу йти до казарми спати вдарив чергового по частині капітана С. в обличчя та тим самим заподіяв йому легкі тілесні ушкодження[20].

Суб’єктом злочину є військовослужбовець, підлеглий по службі чи військовому званню особі, якій погрожує.

Об’єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 3 ст. 405, складають дії, встановлені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, якщо їх вчинено групою осіб, або в умовах воєнного стану, або в бойовій обстановці.

Для наявності групи осіб як кваліфікуючої ознаки необов’язково, щоб між винними була попередня домовленість. Спільність умислу і сумісність дій можуть виникнути під час вчинення злочину.

Застосування зброї передбачає безпосередній вплив на осіб, стосовно яких вчиняються злочинні дії. Зброя у цих випадках використовується як засіб психічного чи фізичного насильства. Про поняття зброї див. ст. 404 КК.

Про поняття воєнного стану та бойової обстановки див. ст. 401 КК.

§ 6. Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості

Стаття 406. Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості

1. Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності між ними відносин підлеглості, що виявилося в завданні побоїв чи вчиненні іншого насильства, —

карається арештом на строк до шести місяців або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, якщо воно вчинене щодо кількох осіб або заподіяло легкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження, а також таке, що має характер знущання або глумління над військовослужбовцем, —

карається триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені групою осіб або із застосуванням зброї, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років.

Суспільна небезпечність злочину полягає у порушенні військового правопорядку, статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями, рівними за службовим станом та військовим званням, за відсутності між ними відносин підлеглості, а також між старшими і молодшими, які не перебувають у відносинах підлеглості, що суттєво перешкоджає виконанню потерпілими службових обов’язків, порушує нормальну життєдіяльність збройних сил, послаблює військову дисципліну. Порушення статутних правил взаємовідносин призводить до послаблення боєспроможності військових частин, може викликати зрив бойового завдання, чергування тощо. Крім того, ці дії заподіюють шкоду життю, здоров’ю та особистій (фізичній і психічній) недоторканності військовослужбовців. Безпосереднім об’єктом злочину є закріплений у військових статутах порядок взаємовідносин військовослужбовців, які не перебувають у відносинах підлеглості. Додатковим об’єктом є життя, здоров’я та особиста недоторканність військовослужбовців, їх честь та гідність[21].

За ст. 406 КК не може кваліфікуватися застосування одним військовослужбовцем до іншого насильства, обумовленого виключно особистими взаємовідносинами, які не пов’язані з військовою службою, а також такі, що не супроводжувались порушенням військового порядку. Такі правопорушення повинні розглядатись як злочини проти особи.

З об’єктивної сторони злочин полягає в нанесенні військовослужбовцю побоїв або в застосуванні іншого насильства з метою примусити його виконувати повністю або частково окремі обов’язки, покладені на винного по службі, або виконувати доручення особистого характеру чи які-небудь протиправні дії, а також для того, аби принизити особисту гідність потерпілого.

Побоями є протиправне неодноразове нанесення потерпілому ударів.

Під іншим насильством розуміють протиправний фізичний вплив (крім ударів та побоїв), що спричинив болісні відчування. Такі насильницькі дії найчастіше виявляються у формі викручування рук, ніг, стискування частин тіла людини, незаконного обмеження або позбавлення волі, насильницького введення в організм потерпілого наркотичних, токсичних засобів тощо. Удари, побої, інші насильницькі дії не спричиняють порушення анатомічної цілості тканин або нормального функціонування тканин чи органів тіла людини. Інше насильство може виражатися у різних видах фізичного та психічного впливу на потерпілого, погрозі застосування насильства; вилученні у військовослужбовця із застосуванням насильства та погрози його застосування предметів особистої власності тощо. Поняттям іншого насильства охоплюється протиправний вплив на психіку людини шляхом залякування застосуванням фізичного насильства, погроз, щоб зламати волю потерпілого до опору, відстоювання своїх прав та свобод.

Фізичне або психічне насильство одного військовослужбовця щодо іншого може бути визнано військовим злочином (ст. 406) лише у тому разі, коли воно посягає на встановлений порядок несення військової служби: застосоване у зв’язку з виконанням потерпілим обов’язків з військової служби чи при виконанні хоча б одного із цих обов’язків або коли застосування насильства хоча безпосередньо і не пов’язане з виконанням обов’язків з військової служби, але було пов’язане з очевидним для винного порушенням порядку військових відносин і виражало явну неповагу до військового колективу.

Для відповідальності необхідно, аби заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди при обставинах, які виключають протиправність діяння, усуває відповідальність за тілесні ушкодження.

Злочин, передбачений цією статтею, може бути вчинено в розташуванні підрозділу, на території військової частини, у місці виконання робіт, проведення культурно-масових, спортивних заходів, організованого відпочинку, при находженні в звільненні, відрядженні, лікувальному закладі.

Застосування насильства або погроза його застосування може супроводжуватися вилученням у товариша по службі предметів обмундирування, продуктів харчування, сигарет, дрібних грошей або спонуканням до вступу в сексуальні стосунки неприродним способом. Якщо порушення статутних правил взаємовідносин супроводжуються вилученням у потерпілого предметів особистої власності, то такі дії додатково кваліфікуються згідно з розділом VI КК. Насильницькі дії сексуального характеру або примушування потерпілого до таких дій виходять за межі ст. 406 і потребують додаткової кваліфікації за ст. 153 або ст. 154 КК.

Злочин вважається закінченим з моменту застосування насильства.

Насильство щодо осіб, з якими винний перебуває у відносинах підлеглості, не може кваліфікуватись за ст. 406 КК.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, тобто винний усвідомлює, що, вчиняючи насильницькі дії щодо іншого військовослужбовця, він порушує закріплений у військових статутах порядок відносин між військовослужбовцями. Щодо наслідків вина суб’єкта цього злочину може бути у формі як прямого умислу, так і непрямого умислу, а також у формі необережності. Мотиви злочину можуть бути різноманітними, наприклад бажання незаконно підкорити своїй волі військовослужбовця, примусити його виконувати дії, які не випливають з вимог військової служби. Мотиви нестатутних насильницьких дій на кваліфікацію вчиненого не впливають.

Суб’єктом злочину є будь-який військовослужбовець (солдат, матрос, сержант, старшина, прапорщик, мічман, особа офіцерського складу), що не перебуває з потерпілим у відносинах підлеглості. Необхідно, аби злочинні дії вчинялися винним у зв’язку з виконанням ним або потерпілим обов’язків з військової служби. Винний несе відповідальність і тоді, коли застосування насильства хоч і не пов’язане з виконанням обов’язків військової служби, але супроводжувалося виявом явної неповаги до військового колективу, порушенням порядку військових відносин, нормального відпочинку або дозвілля військовослужбовців.

Кваліфікуючими ознаками передбачено: ч. 2 — вчинення діяння щодо декількох осіб; заподіяння військовослужбовцю легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень; вчинення таких дій, що мають характер знущання або глумлення над військовослужбовцем; ч. 3 — вчинення злочину групою осіб; застосування зброї; настання тяжких наслідків.

Вчинення діяння щодо декількох осіб має місце у випадках, коли протягом певного відрізку часу, що охоплюється конкретним злочином, нанесені побої або застосоване інше насильство щодо двох і більше потерпілих осіб.

Поняття легких тілесних ушкоджень та середньої тяжкості тілесних ушкоджень визначено відповідно в статтях 125 та 122 КК (див. ст. 405 КК).

Заподіяння в процесі нестатутних насильницьких дій легких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень повністю охоплюється ч. 2 ст. 406 КК і додаткової кваліфікації не потребує.

Так, правильно було кваліфіковано за ч. 2 ст. 406 КК України дії рядового Р., який, порушуючи статті 49, 50 та 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, з метою показати свою перевагу над військовослужбовцем, який був молодшим за призовом, наніс удар ногою в гомілку рядовому К. за те, що він з необережності наступив на ногу Р., чим заподіяв рядовому К. легкі тілесні ушкодження[22].

Терміни «знущання» та «глумління» є оцінними, і питання про їх наявність та зміст повинні вирішуватися у кожному конкретному випадку індивідуально. Судова практика виходить з того, що знущанням є жорстоке поводження з людиною, безжалісні, грубі діяння особи, які завдають потерпілому фізичних чи психічних страждань (мордування, систематичне заподіяння тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла та ін.). Стосовно визначення глумління слід виходити з того, що його змістом охоплюється принизливе ставлення до потерпілого, образи, цькування та інші форми приниження людської гідності (див. абз. 2 п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи»).

Групові нестатутні насильницькі дії вчиняються сумісно двома і більше військовослужбовцями, які об’єднані загальним умислом. Кожен із цих військовослужбовців виступає як співвиконавець, якщо злочин вчиняється без попередньої змови групою осіб (ч. 1 ст. 28 КК). Необхідною умовою кваліфікації дій винних (у разі відсутності попередньої домовленості між ними) є розуміння кожним із них того, що нестатутні дії вчиняються ними у групі з іншими. Злочин кваліфікується як вчинений групою осіб також тоді, якщо його вчинено за попередньою домовленістю винних осіб між собою (ч. 2 ст. 28 КК) чи організованою групою (ч. 3 ст. 28 КК).

За умови, що об’єктивна сторона злочину виконана одним військовослужбовцем за підбурюванням чи вказівкою організатора, то дії виконавця слід кваліфікувати за ч. 1 чи ч. 2 ст. 406, а дії організатора або підбурювача — за ч. 1 чи ч. 2 ст. 406 і ст. 14 чи ст. 15 КК залежно від стадії вчинення злочину.

При кваліфікації вчинених співучасниками нестатутних насильницьких дій за умови, що один із них є військовослужбовцем, а інший — цивільною особою, їх дії не можуть бути кваліфіковані за ч. 3 ст. 406 КК як групові нестатутні насильницькі дії, оскільки цивільна особа не є суб’єктом військових злочинів і може бути у даному випадку лише пособником, організатором чи підбурювачем. Разом з тим такі організатори, підбурювачі чи пособники можуть бути визнані співучасниками групових нестатутних насильницьких дій, вчинених декількома співвиконавцями-військовослужбовцями.

Нестатутні дії повинні розглядатись як вчинені у групі незалежно від того, притягнуті до кримінальної відповідальності всі учасники злочину чи до такої відповідальності притягнуто лише одного з них, а щодо інших кримінальну справу закрито за нереабілітуючими обставинами (ст. 6 КПК України).

Коли до нестатутних дій, що їх вчиняє військовослужбовець, підключається особа, яка є начальником для потерпілого, то начальник у такому разі не може бути співвиконавцем злочину, передбаченого ст. 406 КК. Його дії слід кваліфікувати за ст. 424 КК. Така кваліфікація зумовлена тим, що начальник посягає на встановлений порядок здійснення військовими службовими особами службових повноважень. Дії виконавця у цій ситуації не можуть бути кваліфіковані за ч. 3 ст. 406 КК як вчинені у групі, оскільки начальник у цьому разі не є суб’єктом даного злочину і не може бути визнаний його співвиконавцем.

Якщо до нестатутних дій, які вчиняє начальник стосовно рівних йому за службовим становищем військовослужбовців, приєднується особа, котра перебуває у відносинах підлеглості щодо як винного, так і потерпілого, дії начальника слід кваліфікувати за ст. 406 КК, а дії підлеглого — як співучасть у цьому злочині залежно від конкретних обставин за статтями 14, 15 та ст. 406 КК, оскільки підлеглий у цьому разі не є суб’єктом і не може бути визнаний співучасником даного злочину. У деяких випадках зазначені дії підлеглого можуть бути кваліфіковані за сукупністю цих злочинів та за статтями чинного КК, які передбачають відповідальність за злочин проти порядку підлеглості (ст. 405).

Про застосування зброї див. ст. 404 КК. Зброя може бути застосована як для заподіяння тілесних ушкоджень, так і для залякування, як засіб психічного впливу при психічному насильстві, коли винний шляхом погроз зброєю примушує потерпілого виконувати замість себе окремі обов’язки з військової служби, надавати йому різні послуги, вчинювати дії, що принижують особисту гідність потерпілого.

Застосування під час нестатутних стосунків предметів господарського чи іншого призначення (складаний, кухонний ніж, камінь, палиця, сокира) не може бути підставою для кваліфікації дій винного за ч. 3 ст. 406 КК.

Під заподіянням тяжких наслідків слід розуміти спричинення потерпілому внаслідок порушення статутних правил відносин між військовослужбовцями тяжких тілесних ушкоджень, необережне заподіяння йому смерті, самогубство потерпілого.

Коли внаслідок порушення статутних правил відносин між військовослужбовцями вчиняється умисне вбивство потерпілого, заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили його смерть, то дії винної особи потребують додаткової кваліфікації з а ст. 406 КК т а з а статтями чинного КК, що передбачають відповідальність за такі злочини.

1. Поняття та загальна характеристика злочинів проти порядку підлеглості та військової гідності.

2. Кваліфікуючі ознаки злочинів проти порядку підлеглості та військової гідності.

3. Відмежування непокори (ст. 402 КК) від невиконання наказу (ст. 403 КК).

4. Відмежування опору начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків (ст. 404 КК) від погрози або насильства щодо начальника (ст. 405 КК).

5. Відмежування непокори (ст. 402) від погрози або насильства щодо начальника (ст. 405 КК).