Знаки (Оповідання)

ЗАКОН ЗБЕРЕЖЕННЯ ДОБРА

На майданчику перед інститутом стоять автобуси. Вони порожні. Я починаю їх рахувати: виходить сім з половиною — передня частина одного ЛАЗа ховається за бетонною стіною. Автобусів має бути більше. Я точно знаю: вчора в місцевкомі казали, що замовлять дванадцять машин. Шофери ще не звільнилися від звичок літа: поставили автобуси під деревами, у дірявому затінку осені, хоча жовтневе сонце вже не дає ніякого тепла, випромінюючи лише холодну прозорість. Люди не шукають затінку, навпаки, вони нерухомо купчаться на осонні. Звідси не чути голосів, а рухи людей здаються уповільненими. Може, вперше я помічаю, як багато дерев росте перед інститутом. Справжній кисневий завод, вкритий іржею, і такий одноманітно однаковий у своєму зів'яданні, хоча дерева тут різні: дуби, липи, клени. Вирішую не ходити парадним ходом, — сьогодні його мовчазно-урочисті брами здаються нездоланно ворожими, — подаюся на господарчий двір, захаращений скринями з намальованими на них чорними парасольками. Біля запасного входу в інститут лежить на землі мотоцикл «Ява». Я нахиляюсь і чиркаю пальцем по гарячому запилюженому бензобаку; визирає червона смуга, і я згадую молоді недостиглі вишні травня. Піднявшися вузькими сходами, входжу до хімічної лабораторії, де все розкидане й полишене напризволяще, наче відбувалася раптова евакуація: ввімкнуто шютель-апарати, які струшують довгий ряд колб, піддаючи тортурам змішування невідомі коричневі рідини. Нарешті я зазираю до конференц-залу, але мій маленький зріст не дозволяє мені нічого побачити, крім спресованої маси спин та потилиць. У центрі залу горять юпітери, стрекоче кінокамера, човгає підошвами невидима процесія. Хтось торкається мого плеча — це Карлов-Терещенко. Звичайно, як завжди: шкіряний розхристаний піджак, у руках мотоциклетна каска — Карлов-Терещенко називає її мозкосховищем. На мозкосховищі оранжевими й синіми літерами написано: YAMAHA.

Карлов-Терещенко тягне мене до вестибюля, ми проводимо через коридор, в якому плаває тютюновий дим, чіпляючись примарними нитками за лампи денного освітлення, і опиняємось у читальному залі, що сполучається з конференц-залом. Дубові крісла XIX століття зсунуто вбік, бронзовий бюст Вольтера повернуто обличчям до вікна; звідси видно дахи автобусів, на яких не залежується листя. Я спочатку не можу розрізнити обличчя людей, які зібралися тут, такі вони однакові, зосереджено відчужені, наче в підземному переході метрополітену, довгому тунелі з підсвіченим склепінням, де всіх охоплює єдине бажання якнайшвидше подолати цей замкнений простір. Люди, які стоять тут, здоровкаються також однаково — коротким мовчазним кивком. Витираючи хусточкою піт з чола, з конференц-залу виходить віце-президент неприродно рівною ходою людини, яка носить корсет. Він мружить очі. Всі на нього дивляться, він безпомічно озирається, і тоді до нього підходить співробітниця з відділу Повітря і допомагає зняти з лівої руки червоно-чорну пов'язку. У співробітниці чорні, трохи зизуваті очі: колись вона працювала у відділі Землі й уславилася тим, що фарбувала губи в блакитнясто-перламутровий колір. Слідом за віце-президентом стурбовано поспішає директор інституту.

«Ми знали, але все ж таки це сталося несподівано, — мовить віце-президент. — Наші дачі поруч, він подзвонив о другій уночі, я побіг як був, у піжамі… До цього ніколи не звикнеш…»

Директор інституту скорботно похитує головою, а Карлов-Терещенко вже стоїть біля співробітниці. Йому дістається пов'язка, яку щойно скинув віце-президент. Закусивши губу, співробітниця обережно пришпилює пов'язку англійською булавкою. Карлов-Терещенко стоїть з піднятою рукою, наче віддаючи честь, і, як завжди, фіґлярствує: просить не проколоти шкіру на рукаві, бо вона йому так само близька, як і власна шкіра.

«Ви хоч би каску залишили», — невдоволено каже співробітниця, не поділяючи пристрасті Карлова-Терещенка до гумору та іронії.

Він підходить нерішуче до Вольтера, поглядом немовби приміряючи каску, потім відступає на кілька кроків (Вольтер ядуче і переможно посміхається), і кладе каску «YAMAHA» на зелене сукно великого столу саме там, де любив працювати академік Мороз, чи, просто кажучи, Старий. І тоді я думаю, що це японське мозкосховище було б замале для голови Старого. Підходжу до співробітниці, підставляючи праву руку, та вона, ворушачи вказівним пальцем, наче граючи в лічилки, швиденько піднімає мою ліву руку. На столі лежить купа пов'язок; вибравши одну, співробітниця починає її пришпилювати. Пристрасть до блакитнясто-перламутрових тонів у неї в крові — тільки тепер у цей колір пофарбовано не губи, а повіки.

Нарешті необхідні приготування скінчено, і ми з Карловим-Терещенком займаємо місця у хвості черги. Перед нами стоїть чоловік тридцять-сорок; Карлов-Терещенко починає пошепки викладати свої погляди на чергу з точки зору кібернетики: безсистемне скуписько людей, опановане певною метою, навдивовиж швидко перетворюється на саморегулюючий механізм із прямим і зворотнім зв'язком і здатністю приймати рішення. Червоно-чорні пов'язки на лівих руках рівняють усіх, хто стоїть перед нами, й об'єднують у єдину впорядковану колону, яка повільно й терпляче посувається до високих дубових дверей. Що три хвилини двері відкриваються, впускаючи до залу чотири особи. Ті, хто виходить з конференц-залу, простують повз нас відчужено й важко, наче осінні круки, які летять над холодною озиминою, несучи з собою запахи айстр та соснової глиці. Вони скидають траурні пов'язки й розходяться по кутках читального залу. Надходять усе нові й нові люді, і тепер ми з Карловим-Терещенком здоровкаємось з ними так само, як недавно черга вітала нас, — короткими мовчазними кивками; ми відчуваємо себе вже повноправними громадянами черги. Я згадую слова Старого, коли він повертав рукопис моєї монографії. «Пишіть коротко й точно, — казав він, — так, щоб ваші слова і думки можна було вирізьбити на нагробку… Коли з цього рукопису можна буде вибрати п'ять-шість афоризмів, які могли б прикрасити ваш пам'ятник, і вам не буде соромно за них і через сто років після вашої смерті, це означатиме, що ви написали велику книгу». Помітивши мій здивований погляд, Старий сумно посміхнувся: «П'ять-шість — це забагато. Напишіть хоч один, короткий і геніальний, як E = mc²». Я згадую книжки Старого і намагаюсь вгадати, який же з афоризмів прикрашатиме його нагробок? Чи перші рядки з його капітальної «Архітектури хмар»? Або слова з п'ятого розділу всесвітньовідомої «Діалектики вітру»? А може, кінцеві речення останньої його книги «Моделювання погоди і майбутнє людства»? Я думаю про хмари, коли летиш над ними о п'ятій годині ранку на висоті десять тисяч метрів, почуваючи себе самотнім небесним Пастухом, що стереже отари білих овець, вовна яких міниться попелястими і рожевими барвами. Я підношуся ще вище, як учив мене Старий, на висоту метеосупутника, і з висоти 240 кілометрів вдивляюсь у спіралі хмарних смуг, що позначають місце народження тайфунів; сумирні вівці виходять з-під влади Пастуха, і я хочу збагнути причини їхньої непокори, їхньої ненависті й розбрату. З цієї високості мені повертає на землю шепіт Карлова-Терещенка.

«Ти тільки подивись. У цій кімнаті відбувається щось дуже цікаве. Зароджується потужний циклон, згадаєш мене. Віце-президент розмовляє з Недєліним. Знавці проблеми твердять, що Недєлін займе місце Мороза. Коли це так, то на його місце піде Шумський. Більше немає кому. Тільки Шумський. Дублером Шумського записаний Коваль. Це абсолютно точно, я бачив списки дублерів. Що це означає? А те, мій дорогий хмарознавець, що на місце Коваля претендуватимуть Митрохіна і Тер-Вартанов. Митрохіна має менше шансів, вона наближається до пенсії і, що там не кажи, вона баба. Не думаю, щоб Митрохіна перемогла, незважаючи на її… Тер-Вартанов. Це типова і класична шахова партія. Дебют розіграно, фігури розміняно, рокіровка, і партія переходить у тихий, спокійний ендшпіль. Це вже справа техніки. Якщо Тер-Вартанов сідає на місце Коваля, я займаю крісло Тер-Вартанова. Чого ти так на мене дивишся? Ти ще не втямив? Чудово, чудово. Роблю останній хід: ти йдеш на моє місце. Ти одержуєш мою ставку. Це на сто карбованців більше. Непогано? Ні, ти лише подивися на Недєліна. Подивись, як слухає його віце-президент». — «Але ж Недєлін працює у відділі Води», — невпевнено заперечую я. «Ти тільки подивись на нього», — шепоче Карлов-Терещенко.

Наша черга помітно посунулась уперед. Вже за нами вишикувався довгий хвіст і тепер на зеленому сукні столу немає вільних червоно-чорних пов'язок. Біля співробітниці з перламутровими повіками виникає друга черга — тих, хто чекає на пов'язки. Серед них стоять Шумський і Тер-Вартанов, Смішний, схожий на Чарлі Чапліна, сухенький Тер-Вартанов здається особливо дрібним поруч з громіздким стодвадцятикілограмовим Шумським, про якого в інституті ходять легенди, ніби на звичайні ваги він боїться ставати і тому час од часу бігає на господарський двір, до платформи, де зважують вантажні автомобілі. Ми підходимо до дубових дверей; зараз вони розчиняться перед нами, і Карлов-Терещенко застібає піджак, а я поправляю пов'язку. Коваль нервово пересмикує плечима. За мною стоїть Митрохіна. На ній новий чорний костюм, в якому вона недавно захищала докторську дисертацію.

Дубовими дверима завідує Малюк з обчислювального центру. Він пошепки інструктує нас, як маємо зайти до конференц-залу, де мусимо повернути ліворуч і як повинні стати коло труни Старого, змінивши попередню почесну варту. Малюк дивиться на ручний електронний годинник — цифри на його циферблаті вискакують, як у віконці касового апарата. Раптом усе викривлюється, порушується усталений ритуал, відбувається щось непередбачене, виникає якась аномалія, розгубленість і метушня всіх магнітних стрілок. До читального залу входить незнайома людина у довгому макінтоші, колись сірому, а тепер невизначеного, землистого кольору, у береті, з рюкзаком на спині; незнайомий кланяється на всі боки, не дивлячись, власне, ні на кого, скидає рюкзак, кладе його поруч з каскою Карлова-Терещенка, і прямує просто до дверей, перед якими стоїмо ми; на ходу він забирає пов'язку з рук розгубленої співробітниці й сам чіпляє її на праву руку; берет засовує в кишеню макінтоша. «Пробачте, — владно відсторонює він Малюка, — я прошу поза чергою… Був у селі… тільки вранці почув по радіо… Ми з покійним… разом… Мені важко стояти… Прошу поза чергою». Він задихається, зморшкувата, засмагла шкіра на шиї порізана бритвою в кількох місцях. Малюк відкриває двері, впускаючи до конференц-залу нас чотирьох: людину в макінтоші, Коваля, мене і Карлова-Терещенка. Я чую, як Малюк вибачається перед Митрохіною.

Ми йдемо довгим проходом, утвореним зсунутими кріслами, незнайомий спотикається, зачепившись за кабель від юпітера, потім повертаємо ліворуч і повільно крокуємо до викладеного килимами і встеленого квітами пригорка, на якому, наче червоний човен, стоїть труна. Сяє золото і срібло орденів на оксамитових подушечках. Я ніколи не думав, що у Старого було їх стільки. Попередня варта звільняє нам місця. Я стаю в головах Старого, в ногах — Коваль, напроти мене, по той бік труни — людина в макінтоші, трохи поодаль — Карлов-Терещенко. Я залишаюсь віч-на-віч з академіком Морозом, з його блідим профілем, міцно стуленими губами, важкими повіками, великим кістлявим носом, контур якого скидається на риб'ячий плавець. Помічаю розгонистий, недбалий шов на потилиці і серце мені стискається від думки, ЩО прозектор зробив з його мозком. Конференц-зал накритий скляним дахом, як оранжерея, і крізь туманні поверхні прозирають бляклі залишки неба. За спиною незнайомого, в першому ряду крісел сидять люди в чорному, серед них — літня чорноброва жінка з владним обличчям, яка дивиться просто перед собою сухими очима. Поруч з нею сидить молода, дуже схожа на неї жінка, така ж чорноброва, на руках її грудна дитина в рожевих повзунках. Бічним зором помічаю, як пересмикує плечима Коваль. Повз труну йдуть, люди, то виникаючи щільно зцементованими групами, то розтягуючись поодинці, то зовсім на якусь мить припиняючи свій пульсуючий рух. Молоді обличчя, в руках у багатьох портфелі. Мабуть, студенти. Скоріше з цікавістю, ніж з сумом, поглядають вони на Старого, на ордени, на квіти, на нас, і я думаю, що багато з них сприймають не внутрішнє одкровення смерті, а зовнішню, декоративну оболонку того, що тут відбувається. Це покоління вже не чуло лекцій Старого.

«Я бачив хмари, я щасливий, — казав Мороз. — Доля кривдить тих людей і ті землі, яким дає безхмарне небо. Благословляйте мінливість небесних карт, рухомість і несталість хмарних островів і материків. Найжахливіший сон — хмари з залізобетону. Благословляйте народження вітру, корені вітру, джерела вітру, струмки і ріки вітру. Найжахливіший сон мого життя — смерть вітру. Воскові манекени в безповітряному просторі — нерухомість дівочого волосся, нерухомість трав. Історія вітру тільки починається — людство ще розроблятиме невичерпні енергетичні поклади вітру, як нафтові поля. Вітер — найбільший руйнівник і найбільший будівничий, це великий Архітектор і Реформатор неба. Я кличу вас у довгу путь на небесні пасовиська, я не обіцяю легкої дороги, вам дістануться непокірні вівці, але той, кому підкоряться білі отари, стане непереможним і всемогутнім. І ніколи не забувайте про Добро. Крім законів збереження матерії та енергії, існує закон збереження Добра. Добро, як кисень, вічний і невмирущий, тонка й животворна оболонка, яка оточує Землю. Але Добро, так само, як і кисень, треба захищати від отруйних димів; від вас залежить, ким станете: зеленим деревом, що витворює повітря, або мертвлячим смогом, в якому задихається все живе і суще. Ви повинні зробити все, щоб на Землі настав довгий час Добра».

Карлов-Терещенко стоїть по стійці «струнко», худий і суворий, наче тригранний багнет. Він не дивиться на Старого, погляд його очей, зменшених скельцями окулярів, спрямований у нікуди. Я дивлюся на руки Старого. В них байдужість висохлої рослини, жовтувата сухість опалого листя, пронизаного порожніми й ламкими канальцями судин. Я уявляю, як на початку віку гімназист Мороз тримав своїми міцними молодими руками стропи саморобної повітряної кулі, гнаної ураганом над Україною, керуючи нею, як своєю долею, тобто ніяк не керуючи. Я стискаю кулаки, наче це я лечу над землею 1916 року, і відчуваю цупку вагомість намоклого нейлонового каната, що тягнеться до моторного човна. Скулившись у холодній вересневій воді, я чекаю на старт: двигун чогось не заводиться, над ним чаклує Карлов-Терещенко. Нарешті він різко смикає ремінь, хмара сизого диму оповиває мотор, Карлов-Терещенко махає рукою і швидко сідає на лавку, не відводячи від мене погляду. Нейлоновий канат, що звивисто плаває на поверхні води, повільно вирівнюється, наструнчується, напинається. Це найвідповідальніша мить старту. Сиджу у воді, притискаючи до грудей пластмасову ручку, до якої прив'язаний канат. Мої лижі піднято під кутом у сорок п'ять градусів, гострі кінчики лиж стирчать з-під води, напруження зростає, і нарешті нестримна сила каната виносить мене на поверхню води, тепер я витягую руки вперед, якомога міцніше стискаючи пальці. Я лечу вад рікою, відчуваючи щільність вітру і твердість дрібних стиглих хвиль, по яких мої лижі вистрибують, як по нерівній горбкуватій фанері. Зліва від мене тягнется глибока водяна борозна, яку полишає за собою човен. Нахиливши тіло праворуч і перенісши всю вагу тіла на праву ногу, я входжу в крутий віраж і перетинаю цей слід, наче мерзлу глибоку борозну на ріллі. Карлов-Терещенко схвально махає рукою і показує, що поворот робитимемо навпроти дальньої коси, там, де стоїть самотнє висохле дерево. Повітря насичене сонячним світлом, серце переповняє радість, я кричу щось і розмахую правою рукою, тримаючись за пластмасову ручку тільки однією лівою. Я знаю, що на березі, коло автомобіля, стоїть Катя і дивиться на мене. Заклавши захололі руки за пояс джинсів, щоб відігріти пальці, вона стоїть зіщулено, й вітер ворушить її коротке чорне волосся. Ми повертаємо перед косою, мої лижі, наче стрімкий циркуль, викреслюють ідеальне півколо, відцентрова сила намагається відірвати мене від каната й викинути на берег, та я міцно тримаюсь за ручку. Швидкість зростає, Карлов-Терещенко піднімає вгору великий палець, піді мною в темних підводних шарах ріки пропливають бліді примари мілин, яких не боїться наш легкий плоскодонний човен, я мчуся назустріч Каті. Це все нагадує сон, чистий щасливий сон з гіркуватим присмаком диму — хтось на березі палить багаття. Я витягаю ногу з лівої лижі — вона одразу залишається далеко позаду, — і тепер я їду на одній лижі, балансуючи на ній, як на спині дельфіна; з-під лижі, круто виблискуючи, виривається високий струмінь води. Якраз навпроти Каті я відпускаю канат. Човен віддаляється у напрямку дебаркадера, а я уповільнюю свій лет, зависаю на якусь мить над водою, за кілька метрів від берега, здіймаю вгору руки і невагомо провалююсь під воду; автоматично розплющую вже у воді очі, дивлячись, як поруч зі мною поплавком вискакує на поверхню лижа; потім бачу усміхнене Катине лице, вона стоїть у воді по кісточки, блакитна бавовняна тканина джинсів, намокаючи, стає майже чорною…

Раптом спалахує яскраве світло юпітерів, і я прокидаюсь: конференц-зал, кінець жовтня, похорон академіка Мороза. Шов на потилиці. Незнайомий у макінтоші плаче, струмочки сліз гостро виблискують під сліпучими променями юпітерів. Почервонілими, з припухлими повіками очима незнайомий дивиться на Старого, не відводячи погляду. Сором проймає мене, сором перед горем цієї незнайомої. людини, сором за мій щасливий сон, за цей недоречний, безглуздий потайний сон перед труною, в якій лежить мій мертвий учитель. Сором за останній рік: я так рідко заходив до Старого. Востаннє, коли я був у нього, він сидів самотньо і лаявся, бо хтось забрав з кабінету довгий стіл, приставлений до письмового столу. Потім Старий раптово змінив тему розмови. «Знаєте, — сказав він, — у ескімосів Аляски є така приказка: «На кого ми схожі, на кого ми схожі? На білих ведмедів, на білих ведмедів, що хижо повзуть по небу. Та ось набігає веселий вітер — ведмеді зникають назавжди». Старий все життя збирав фольклор, пов'язаний з хмарами і вітром. А втім, можливо, цю приказку вигадав він сам. І знову він змінив тему розмови. Він попросив мене передрукувати для нього меморандум Еріксона, присвячений екологічним наслідкам забруднення повітря великих промислових зон; я прочитав йому переклад, і Старий ним зацікавився. Але я замотався, закрутився, поїхав на якусь ідіотську конференцію, яка запам'яталася лише гучним банкетом, і, звичайно, забув про свою обіцянку, потім Старий надовго зліг у лікарню, потім… Кінооператор знімає обличчя незнайомого, який плаче над труною Старого.

Поруч зі мною виникає Митрохіна. Не можу зрозуміти, чого вона від мене хоче: у мене інше на думці. Треба було полаятись з Гаврилюком за той стіл, що його витягли з кабінету Старого, як непотріб, а новий так і не поставили; треба було передрукувати меморандум Еріксона; треба було записати на магнітофон спогади Старого про мандрівки на повітряній кулі; я стільки разів хотів це зробити і щоразу забував; треба було відправити телеграму на день його народження, не чекаючи якогось круглого ювілею, про який знатиме вся країна; треба було зайти в гості до Старого, в будинок навпроти оперного театру, просто так, без усяких дзвінків, запросин і попереджень, треба було сказати йому, що його перша книжка 1926 року «Гіпотези неба» зовсім не застаріла, що ідеї, закладені там, ще нешвидко вичерпаються, треба було б… Але Митрохіна мало не відштовхує мене від труни. Біля незнайомого в макінтоші, коло Карлова-Терещенка стоять нові люди з червоно-чорними пов'язками.

Наша почесна варта скінчилася.

Ми повертаємось до читального залу, минаємо заклопотаного Малюка, який стурбовано дивиться на свій електронний годинник; йдемо повз довгу чергу, і співробітниця відділу Повітря знімає наші пов'язки. Незнайомий скидає пов'язку сам. Він підходить до столу, присідає і всовує руки в постромки рюкзака. Потім коричневим пальцем протирає очі, виповнені сльозами. До нього підходить Тер-Вартанов, про щось питає. «Тепер моя черга, — каже незнайомий хрипко. — Наступний буду я». Не прощаючись ні з ким, він повільно виходить з читального залу. Карлов-Терещенко бере свою каску: він тримає її за шкіряний ремінець, опустивши недбало, наче це казанок, в якому рибалки готують юшку. Ми спускаємось парадними сходами. Назустріч нам йдуть і йдуть люди, та я не сприймаю їхніх облич і деталей одягу, лише вгадую загальну сутність їхнього руху: вгору — до Старого.

Надворі починаю рахувати автобуси: одинадцять. Знову перераховую, вперто намагаючись віднайти дванадцятий, наче це має якесь значення.

«Знаєш, хто це приходив? — питає Карлов-Терещенко. — Ну той, у макінтоші. Це колишній директор нашого інституту. Найлютіший ворог Мороза. Це він років двадцять п'ять тому оголосив Старого ідеалістом, реакціонером і ще чортзна-ким. Забрав лабораторію, а згодом і зовсім вигнав. Старого тоді врятували фізики. Взяли до себе молодшим науковим. А потім… потім почалася космічна ера, Старого згадали, він повернувся до інституту. Державна премія. А цього… в доміно грати. І знаєш, що сказав Старий, коли цей ішов з інституту? «Я молитиму бога, щоб дав вам довголіття. Немає більшої кари для негідника, ніж довголіття».

Нарешті я знаходжу цей клятий дванадцятий автобус. Він стоїть перед Дошкою пошани, яка починається з фотопортрета академіка Мороза. Старий на ньому сумно посміхається, так, як посміхався, розповідаючи приказку ескімосів про білих ведмедів. Перед Дошкою пошани тупцяють музиканти і їхні труби виблискують на сонці.

«Послухай, — кажу я Карлову-Терещенку, — ходімо знову». — «Куди знову?» — «В чергу. До Старого». — «Добре», — погоджується Карлов-Терещенко і ми повертаємо назад, до парадного входу.

1978 р.