Знаки (Оповідання)

ФІЛЬМ ПЕРШОЇ КАТЕГОРІЇ

Худий чоловік у вузеньких штанях і лижних черевиках приніс «Іоніку» і обережно прилаштував її поруч з диригентським пультом: Мідник спитав — чи буде зручно працювати Вронському, але хазяїн «Іоніки» запевнив, що інакше поставити інструмент не можна, тому що саме біля цієї стіни знаходиться розподільний щит, до якого має підключатися «Іоніка». Тут же поруч вмостився хлопець з електрогітарою — її підключили до цього ж щита.

«Іоніка» була на диво гарна. Вона стояла на елегантних тонких ніжках, а її плаский корпус був оздоблений пластиком салатового кольору; чорні бемольні клавіші тільки підкреслювали благородство клавіатури, якої легенько, торкалися сухі прокурені пальці чоловіка в лижних черевиках. Він, почаклувавши над підсилювачем, тихо награвав на «Іоніці», взявши найжалібніший регістр; цими звуками завжди супроводжують передачі про політ на інші планети або про розпад атома.

Його сусід почав бренькати на електрогітарі. Він поставив ногу на стілець, відкрив темно-червоні шкарпетки, і, не дивлячись на струни, бренькав, розсипаючи якісь хитрі колінця.

Зала поступово наповнювалася музикантами. Вони роздягалися тут же (вішалка стояла за роялем) і неквапно сідали під круглими металевими абажурами, схожими на ті, що висять, як правило, в заводських цехах над верстатами. Абажури були прикріплені до сталевих тросів, надягнутих над залою. Гавриленко милувався цією стелею: шерехата, з рельєфно позначеною бетонною фактурою пустеля, цементна вулканічна лава, шар застиглої звуконепроникної породи; вікон тут не було; стіни прикривала запорошена шоколадно-червона матерія, яку протягом десяти років не міняли, оскільки вона не вигоряла й не було навіть надії, що зблякне коли-небудь.

Музиканти поволі продиралися крізь ряди пюпітрів; хазяїн «Іоніки» дещо зверхньо поглядав на колег, що попритуляли підборіддя до слизьких дек скрипок. Піаніст, сивий величний дід, наминав за роялем пиріжки з горохом, що купив їх у буфеті кіностудії. «Як він гратиме? — подумав Гавриленко. — Адже пальці масні».

Потім увагу Гавриленка привернула арфістка. У цієї немолодої жінки обличчя було такого темного кольору, наче шкіру довго змащували настоєм йоду, від чого арфістка стала схожа на мулатку. Жінка була в темно-коричневій сукні, а голову її прикрашала папаха з жовтого штучного хутра. «Якась африканська гама», — подумав Гавриленко. Жінка помалу ворушила пальцями, ніби пливла під водою, розсовуючи водорості, але звуки її арфи в загальному гаморі не чулися. Арфа трималася на чорній колоні, увінчаній язичницьким золотим ліпленням, і Гавриленко пригадав сільськогосподарську виставку в Москві, прикраси її післявоєнних павільйонів та фонтанів у стилі… власне, назви стилю він не знав.

— Зараз я познайомлю вас із композитором, — прогудів Мідник. — Ось він. Не подобається мені. Якийсь псих.

Вилицюватий сонливий чоловік діставав із місткого шкіряного портфеля ноти; робив це неквапливо, уважно переглядаючи кожен аркуш. Ноти композитор розкладав на роялі, що примусило піаніста неохоче відсунути вбік пакет із пиріжками.

Композитор, навіть не глянувши на Гавриленка, кволо потис йому руку.

— Гладич, — сказав він, і Гавриленко, звернувши увагу, що в композитора широко поставлені водянисті очі, подумав: «Він, певно, цими баньками бачить навіть, що позаду робиться».

— Давайте починати, — підвищив голос Мідник. — Пізно вже.

— Я готовий. Затримка за Вронським, — відповів Гладич.

Юліан Юліанович Мідник велично підносився над усім музичним дріб'язком. В Юліанові Юліановичу було добрих сім пудів ваги, а ріст його давав би йому право на виступ у першокласній баскетбольній команді, якби Юліан Юліанович був молодший років на сорок і не так пошарпаний режисерською клопіткою роботою, розлученнями, нетравленням шлунка й творчими чварами на художніх радах. Останнім часом Юліан Юліанович носив старий костюм, який давно вийшов з моди: довгий, схожий на сюртук, однобортний піджак з широкими вилогами й просторі штани, створені ще до епохи різних звужень, і костюм цей тільки підкреслював масивність фігури Мідника.

— Зяма! Де ти вештаєшся? Починаємо! — гучно сказав Мідник. Він усе звик робити гучно: говорив, реготав, лаявся і ставив гучні фільми, про які, зрештою, дуже швидко забували.

Вронський зняв піджак і зостався в зеленій ковбойці. Вронський був зовсім старий, і Гавриленко подумав, що Вронський скидається на Роберта Фроста.

— Ноти роздали?

— Зараз.

— Який епізод?

— Людина в лісі.

— Скільки метрів?

— Сорок три.

— Я цей епізод трактую в романтичній манері, — повідомив Гладич.

— Давайте спробуємо.

— Сядемо, — запропонував Мідник Зуйкові.

Вони сіли біля стіни, в якій були пробиті двоє велиш вікон: одне для звукооператора, друге — для диктора.

— Послухаємо, що він сотворив, — сказав Мідник. — Він усе допитувався: під кого працювати? Під Гершвіна? Чи під Майбороду? Бачили ви такого типа?

Вронський нарешті втихомирив музикантів, ноти було роздано, і Вронський, зсутулившись над пультом, вчитався в ноти й махнув рукою.

Шепіт тривоги й відчаю прозвучав у залі, що не знала ні ночі, ні дня, над сталевими тросами й журавлями, до яких були підвішені важкі плоди мікрофонів, і Вронський, вміло керуючи цими звуками, вилучив із трагічного хаосу, зі скрипкового сум'яття один-єдиний голос (Гавриленко кинув швидкий погляд на піаніста; той, позіхаючи, витирав руки носовою хустинкою), і цей єдиний голос виявився голосом «Іоніки». Звуки струменіли, наче тихі сльози по пальцях жінок і дітей, що прикрили руками обличчя; голос «Іоніки» народжував дивне відчуття: наче ти сидиш у цій теплій, схожій на бомбосховище, залі, в безпеці, а там, надворі, на пекучому морозі, босих людей женуть по хрусткому снігові на муки.

— Хвилинку, — постукав паличкою Вронський. — Тут же ясно написано: анданте. Що ви граєте?

Чоловік у лижних черевиках пробурмотів щось у відповідь, але Вронський уже повернувся до нього спиною.

— Вісімнадцятий такт. З-за такту…

— Зачекай, Зямо, — підвівся Мідник, — я нічого не розумію. Це який епізод?

— Людина й природа, — відповів Гладич. — Єднання й протиборство.

— Погано, — прогудів Мідник. — Світліше треба. Чистіше. Без цієї трагедійності. Я вам зараз покажу епізод. Вірочко! Ви віднесли плівку в проекційну? А ви, Андрюшо, прочитайте нам текст.

Гавриленко дістав із потертої папки кілька сторінок тексту, зчеплених скріпкою.

Гладич заглянув у ноти, позначив щось олівцем.

— Як хочете… Можу початок зняти. Далі йде мажорна тема.

— Проекція! — махнув рукою Мідник.

Засвітився великий екран у протилежному кінці зали. Музиканти напівобернулися до екрана. «Світло треба б вимкнути», — подумав Гавриленко, але одразу відігнав цю думку: музикантам буде темно.

Небо, порцелянове, підсинене (п'ять метрів кінострічки: небо Мідник дістав у фільмотеці, небо трирічної давності), і берізки, забризкані несміливою вохрою осені. Берізки поволі розверталися на екрані (з того моменту, як їх зняли, вони ще тричі губили вбрання, а деякі вже встигли згоріти в печах). Оранжеве листя крупним планом. По листю брели чоботи. Нечищені чоботи, збільшені вдесятеро, пройшлися через екран зліва направо, підминаючи листя, чавлячи його старечо зморщені перетинки, порізьблені мереживом червонуватих прожилків. Потім середнім планом був показаний чоловік у чоботях, бушлаті, з сокирою в руках. Він ходив незграбно, дивлячись у землю (так придумав Гавриленко, і Мідник примусив цю людину підкоритися задумові сценариста). Чоловік на екрані ходив від одного куща до другого і, нагинаючись, із дитячою радісною уважністю оглядав коріння. Важка сокира відточено поблискувала в його руках.

Зазирнувши в текст, Гавриленко голосно прочитав:

— Природа робить людину поетом. Вона дарує людям радість пізнання прекрасного і радість його повторення. В химерному плетиві коріння художник відкрив для себе цілий світ.

— Рано читаєте, — зауважив Мідник. — Це треба сказати на планах коріння.

Піаніст знову жував пиріжок, цікаво позираючи на екран. З'явилося коріння. Воно то заповнювало екран звивистими змієподібними рудими тілами, то ховалося в бурій вовні моху, то знову із плетива гілок проступали його загадкові личини, яких торкалися пожадливі руки людини в бушлаті. Один раз промайнуло обличчя надкрупним планом — на ньому була гордість і наївна усмішка переможця. Людина підкрадалася до дивовижного кореня. Апарат наблизився до руки, що тримала сокиру. По лезу сокири гуляли сині блищики неба. «Гарно», — подумав Гавриленко.

— Читайте, — кивнув Мідник.

— Тут, у невеличкій сільській майстерні відомого народного умільця Остапа Демчука, народжується чудовий твір мистецтва, — прочитав Гавриленко.

Остап Демчук сидів тепер за столом і обтесував кореневище. Він був у білій сорочці, жилетці. Чорнявий, років сорока п'яти селянин із попелястим відтінком гладенько виголених щік і маленькою чорною смужкою вусів акуратно бив по стамесці дерев'яним молотком.

— Розквітло мистецтво Остапа Демчука, — вів далі Гавриленко, — піднеслося. Стало радісною піснею.

Густа поросль грибів, виточених Демчуком з коріння, з'явилася на екрані. Стебла під пухкими шляпками ховалися в сепієвих тінях — оператор дав верхнє світло. Повільно обернувся навколо власної осі лелека з тонкою шишкуватою шиєю. На екрані затанцювали цифри й зірки.

— Все, — відповів Мідник, підходячи до диригентського пульта. — Тепер, я гадаю, вам повинна бути зрозумілою семантика цього епізоду, його настрій. Все має бути легке… Піднесене…

— Гаразд, — обізвався Гладич. — Зрозуміло. Тема лісу піде з сорок восьмого такту. Флейта, дасте повний звук.

Сорок три метри плівки Мідника були склеєні в кільце, й після п'ятнадцяти секунд перерви (мчали зливою на екрані пошкрябини, якими був усіяний прозорий відрізок плівки) знову виникло небо і берези. Мідник присів поруч Гавриленка.

— Замучимося сьогодні. Вони зовсім не зіграні. — Звідки оркестр?

— Радіокомітетівський. Ця тетеря арфу приперла… У нас і своя є. Тепер треба машину діставати. Тихше, — раптом сказав Мідник, оторопіло дивлячись на Гавриленка. — Ах, яка чарівність! Чуєте, Андрюшо? Флейта… Ах, мерзотник, яка музика!

Мідник завжди грішив певною театральністю: він увірував, що акторові треба давати до краю загострений жест, надлишки міміки, схему поведінки — певний, раз і назавжди усталений кодекс з оголеними, що випирають зовні, принципами лицедійства (було це за пори його роботи в художньому кіно). Мідник вважав, що актор через свою лінькуватість (якщо він нездара), або скоряючись внутрішньому чуттю міри (якщо він талановитий), не стане відтворювати його режисерських перегинів у всій повноті і що в остаточному підсумку все буде правдиве й стримане. Так воно й було найчастіше, й актори у фільмах Мідника несли глядачеві ту саму правду життя, за яку так вболівають кінокритики; в художньому кіно Мідник, тоді ще молода людина, працював у перші післявоєнні роки. У ті свої юні, повні успіхів у жінок роки, він так звикся зі своєю манерою, що, перейшовши в документальне кіно, не позбувся її, а просто перестав помічати. Радіючи, він отетеріло витріщав свої ящерині очі — зовсім як герої дитячих кінофільмів-казок, а в хвилини невдач мученицьки здіймав руки до неба, запускаючи потім пальці в довге, посивіле, але ще молодцювато жорстке волосся, що гривою лежало на потилиці.

Гавриленко розглядав щоку Мідника: саме там, де в шістнадцятирічних товстеньких дівчаток утворюються смішні ямочки, у Мідника виникла западинка, покрита драглистою сіткою зморщок — тут був їхній центр, звідки розбігалися вони вниз, обвисаючи на шиї коричневими брижами.

На екрані знову з'явилася майстерня. Все було оповите зеленкуватою вуаллю — жилаві руки Демчука, кореневище, кімната. Обличчя Демчука спокійне, рухи розумні й ощадливі. В Демчукові вгадувалась гідність і одночасно поблажлива байдужість майстра, до якого заглядає набридливий відвідувач, котрого хоча й не виженеш, але з котрим не станеш розмовляти ні про матеріал, ні про інструмент, ні про що.

— Колір слабкенький, — сказав Гавриленко.

— Не будьте ви дитиною, Андрюшо, — невдоволено сказав Мідник. — Колір ще не встановився. Побачите, коли надрукують копію… як лялечка буде. Ми йдемо на першу категорію.

— Що вона дасть?

— Це складна механіка, — задумливо мовив Мідник. — Все залежить од кількості копій. Припустимо, ми підемо в шестистах копіях. Фільм красивий, глядачі плакатимуть рожевим окропом. Тоді ви одержите потиражні. Фільм першої категорії дасть нам право одержати двісті відсотків гонорару. Друга категорія дає сто, а третя — п'ятдесят відсотків.

— Здорово, — ворухнувся Гавриленко.

— Зрозуміло? Я що, думаєте, даремно валандався з оркестром?! З оператором полаявся, з вас соки вичавлюю. Адже заради вас стараюсь.

— А на ваших постановочних це теж позначається?

— Позначається, — відповів Мідник. І гірко вів далі: — Тільки мені на все це начхати… З мене двадцять п'ять процентів все одно вирахують… як не крути…

У грибах, що примарно спливли на екрані, чаїлася якась ядуча приваба. Зняті крупним планом, вони перетворювалися на забуте осиротіле місто, площа якого обставлена дерев'яними статуями. Ці стовпи були вирощені теплою дощовою силою осені, й потрібні були тисячі дощових днів і точне око Демчука, щоб з'явилися нарешті ці статуї, прикриті жовтими опуклими парасольками, — монументи запліснявіння, осінньої чистоти, розпуття, непорочного зачаття. І лелека теж здався Гавриленкові дивним створінням — з безпомічним галчастим дзьобом, з товстими викривленими ногами, якими колись повзли вгору солодкі тривожні соки весни, — ноги лелеки були важкі, й незграбні, не створені ні для прудкого бігу, ні для польоту. Лелека скидався на викопного птеродактиля, в якого ще все попереду — сотні віків удосконалення тіла і крил, плавності ширяння й легкості льоту.

— Непогано зроблено, — зауважив Гавриленко.

— Непогано? Цей Демчук, Андрюшо, — талант! Геній! Йому б освіту… е, він би всіх лауреатів за пояс заткнув. А гордий! У хаті в нього пейзаж — ні в які ворота не лізе. Неореалізм. Тісно й темно. Купа дітей… Ледве я його умовив поїхати в місто, на кореспондентський пункт. Він ні в яку. Як я його умовляв! Поїхали… Бездоріжжя, застрягли посеред дороги. Я через нього ледь до сина на весілля не запізнився.

— Боря оженився?

— Оженився, розумієте. Тепер проблема з квартирою… Вони угорський гарнітур придбали, а ставити нікуди. Пробачте.

Він встав, важко пішов до пульта й сказав:

— Ця тема мене влаштовує. Звірте з екраном, і можна записувати.

— Увага, — підняв руку Вронський. — Арфа починає. Алегро модерато. Флейта, не спіть.

Його слова лягли на п'ятнадцятисекундну паузу, під час якої з швидкістю кур'єрського поїзда або ще хутчіш мчало назустріч екранові небо, зняте три роки тому оператором Івановим, якого вже не було серед живих. Вронський уважно стежив за екраном. Як тільки екран засинів, диригент махнув рукою. Ворухнула руками жінка в жовтій папасі, й бездумні звуки її арфи затанцювали, як бульбашки в калюжі під час літньої зливи. По цій музиці можна було водити екскурсії, на ній можна було вчити дітей молодшого шкільного віку музичній грамоті; Гладич написав дуже зручну музику, в якій було все: шерехтіло листя, що падало з дерев, спліталися народні танки, сентиментально вищали скрипки, дуділа флейта, бадьоро порипував баян. Ось вам, діточки, ліс, ось вам художник з народу, ось вам його кроки, його сокира, ось вам його неймовірна творча радість, а ось вам коріння, казала ця музика, й нічого до неї не можна було більше додати.

Гавриленко придивився до екрана і виявив там багато нових і неочікуваних речей: він побачив, що Демчукові чоботи стоптані, що бушлат на ньому пошарпаний, а Демчук ледь помітно накульгує. І майстерня Демчука тепер ясно відкрилася Андрієві, наче вихоплена з мороку пронизливим фотоспалахом: виявилось, що це міське казенне приміщення з панелями, пофарбованими сірою олійною фарбою, з великим вікном, яких не буває в селянських хатах («Як я одразу цього не помітив», — подумав здивовано Гавриленко), з шовковими портьєрами на вікнах, з сейфом у кутку, з канцелярським письмовим столом, за який режисер посадив Демчука. І навіть малюнок срібного накату за спиною Демчука встиг роздивитися Андрій Гавриленко.

— Ось тепер гарно, — сказав Мідник, обернувшись. — Легко, приємно й ненастирливо. Терпіти не можу претензійної музики. А він чоловік покладливий, не чекав навіть. Я з ним уперше працюю. Буває, такий попадеться, що всі нерви з тебе витягне. Напише цілу симфонію, а в тебе лише сто метрів…

— Давайте вилучимо цей епізод, — запропонував Гавриленко. — Адже там ясно видно, що це не майстерня. Соромно.

Мідник притис долоні до обличчя й так застиг на деякий час у позі царя Едіпа з трагедії Софокла.

— Андрюшо! — вигукнув він плаксивим голосом. — Ви знаєте, що в нас на студії ще жоден режисер не дожив до шістдесяти? Ну гаразд. Вилучимо цей епізод, центральний, між іншим. Я відмовляюсь від фільму. Будь ласка. Ви цього домагаєтесь?

— Ні, — невпевнено сказав Гавриленко. — Але ж це неправда.

— Та послухайте ви мене! жодна людина в світі не помітить, що Демчука знято в місті. адже ви теж спочатку не помітили? признайтеся.

— Не помітив.

– І ніхто не помітить. Нікого не цікавить, де знімали цього Демчука. Головне — людина. От ми й оповідаємо про талант людини, про її красу. Як Довженко говорив? Пам'ятаєте? Геть мідяки маленьких правд… Хай живе чисте золото правди!.. Золото!..

— Можна б наново… В його селі… Було б більш переконливо.

— Ах, Андрюшо, Андрюшо. Строки здачі й так зірвано… Доведеться платити зі своєї кишені… плівку перевитратили. Не думав, що ви піжон. Це ваш перший фільм. Ви початкуючий письменник. Ви ще багато чого не розумієте. Це в літературі легко взяти й переписати сторінку. Ось там — будь ласка. Не подобається вам щось, образ чийсь — переписуйте, скільки завгодно. Шукайте правду. А в нас існує специфіка кіно. Кіно коштує гроші. Як я вам його перезніму? Хто мені дозволить?

— Як знаєте, — сухо сказав Гавриленко. — Діло хазяйське…

— Ви коли збираєтесь остаточний текст дати? — стурбовано запитав його Мідник. — Треба редакторові показати, передрукувати. Післязавтра запис диктора.

— Можу завтра.

— Тільки яскравіше робіть. Сміливіше. Фільм буде гарний. З музикою, з текстом… пальчики оближете. Киньте дутися, старий. Нічого. Звикайте до нашої кухні.

Мідник дружньо поплескав Гавриленка по спині.

Вронський оглянувся й голосно сказав:

— Юлік! Можна записувати.

— А як же я? — спитав хазяїн «Іоніки». — Всю мою партію зняли… Навіщо ж я приходив?

— Чого ви хвилюєтеся? — махнув рукою Мідник. — Вам заплатять. «Іоніку» запишемо іншим разом. В кіно, дорогий мій, всяке трапляється.

— Чорт би вас узяв з вашим кіно, — пробурмотів музикант. — У мене квиток на Ріхтера через вас пропав.

— Ходімте, Андрюшо, звідси, — сказав Мідник. — Зараз будуть записувати музику. Я піду в монтажний цех.

Він вивів Гавриленка з зали звукозапису, всадовив його перед скляною вітриною в кімнаті звукооператорів. Звідси добре проглядалися зала й екран. Так сталося, що саме перед вітриною стали хазяїн «Іоніки» і Гладич. Композитор щось доводив, тикаючи в ноти вказівним пальцем, прикладаючи руку до грудей, знизуючи плечима. Нарешті Гладич закінчив переговори з чоловіком у лижних черевиках і зайшов до операторської, щільно причинивши за собою товсті, як у бункері, двері. Присів поруч із Гавриленком і заглибився в ноти.

З репродуктора долинав кашель музикантів, стукіт, повискування скрипок. Перед Гавриленком лежала пластмасова груша з кнопкою. Він натис на кнопку. В сусідній кабіні, призначеній для диктора, спалахнуло червоне світло.

Гавриленко знову подумав про звукоцех, як про останнє сховище затишного, теплого розміреного життя в пустельному передзаходовому світлі, занесеному снігами, через які бредуть зморені люди.

— Шкода, що початок викинули, — звернувся Гавриленко до композитора. — Мені дуже сподобалося. По-моєму, гарна музика.

Гладич втупив холодний погляд у Гавриленка і, помовчавши трохи, сказав:

— Це краще, що я написав за своє життя. Це моє, розумієте? Все інше — халтура, підробка. Не беруть, покидьки. З третього фільму викидають. Але я все одно поставлю. Зараз роблять фільм про дирижаблі… Там багато аварій… люди згоряють на очах… Ваша студія готує. Мені музику замовили. Туди піде.

Чоловік у лижних черевиках обережно підняв «Іоніку», склав дротяний пюпітр для нот, сховав «Іоніку» в сірий чемодан. Кивнув хлопцеві, тому, на грудях якого висіла пласка й блискуча, як шоколадка, електрогітара, й вийшов навшпиньках із зали.

«Сволоч я продажна, — подумав Гавриленко, — навіщо я сюди прийшов, у цю богадільню, нащо погодився робити цю брехню? Чому не поїхав у село до Демчука, не пожив з цією славною людиною, не написав про нього правду? Золото правди. Якщо те, що ми робимо, — золото, хай воно буде прокляте. Краще вже чесні мідяки». Потім він подумав, що всі його чесні й патетичні роздуми так і залишаться роздумами: ніхто про них не довідається, а фільм побачать усі, й він отримає за нього двісті процентів гонорару.

Знову на екрані виник Остап Демчук — він був байдужий до всього, що відбувалося в залі; великий і мовчазний, він уперто шукав коріння.

1965 р.