Знаки (Оповідання)

СВІТЛІ ТАНЦІ МИНУЛОГО

На протилежному боці Хрещатика ресторан «Метро», на табло-годиннику згасають червоні цифри 12.43 і за якусь мить засвічується: -7 °C. Щось віддавна небачене в цьому місті — мороз, сніг.

Драганові здається, що в ущільненому кристалізованому повітрі можна плавати: Хрещатик, наче величезний плавальний басейн, запушений памороззю. Неторканими поверхнями зледенілий сніг сяє на дахах і балконах — ці тимчасові дзеркала посилюють сліпучу роботу сонця; стовпи пари над Пасажем стікають у небо повільними струмками, майже рожевими й вертикальними, як на дитячих малюнках.

На розі Хрещатика й вулиці Свердлова двоє міліціонерів у чорних кожухах різкими свистками зупиняють людський потік, щоб пропустити автомобілі, — по обидва боки вулиці Свердлова одразу виникає нетерплячий натовп. Драган стоїть у цьому натовпі невідомо чому: йому не треба перетинати вулицю, не треба нікуди поспішати. На нього ніхто не дивиться, ніхто не просить автографів. Drahan's leap![1] Якби вони знали!

Дивно, але саме тут, на цьому перехресті відчуває Драган, як спадає напруження останніх місяців — оте відчуття очікування чогось, невідомо чого, що може прийти невідомо коли й невідомо звідки. Коли п'єш гарячу каву з пластикового стаканчика, а з тебе не зводить некліпного погляду негр у червоному вельветовому піджаці. Чого він хоче від тебе? В якому аеропорту довелося тричі проходити через магнітний індикатор? В Каліфорнії? Або в Чікаго? У всьому були винні залізні гудзики-кнопки на плащі, забагато ґудзиків. Вся справа в серці. В нього воно залізне, пожартував хтось з хлопців. Залізні ноги, додав хтось. Роздягайся, не роздягайся — все одно дзвенітиме. Сер, я шкодую, але вам доведеться повторити цю процедуру. Щемлива радість повернення охоплює Драгана. Ні, не вчора в Борисполі виникло це почуття, вчора він занадто був стомлений, а саме тепер, тут, на розі Хрещатика і Свердлова.

12.44 -7 °C. З протилежного боку вулиці дивиться на Драгана висока — вища за нього — дівчина у чорній хустці з яскраво-червоними квітами — вона всміхається до Драгана і йому здається, що людей, які стоять, чекаючи зеленого сигналу світлофора, розділяє не вузька смуга асфальту, не уповільнені автомобілі, а роки чекання і нелегкі відстані розлук і що зараз ці нетерплячі люди нарешті кинуться в обійми один одному.

На зеленому екранчику світлофора, посрібленому памороззю і через те тьмяному, починають швидко ворушити ніжками дві кумедні постаті, наче з перших, німих фільмів. Драган залишається стояти на місці, його підштовхують з усіх боків, обминаючи, натовп змішується в діловому поспіху посередині вулиці, ніхто не кидається в обійми, тільки дівчина йде просто до нього, всміхаючись, гарна така, чорнява. Драган усміхається до неї, поквапливо пригадуючи, де зустрічався з нею, як її звати? — та вона здивовано відводить погляд і проходить повз нього.

Драган розгублено озирається: у кількох кроках за ним стоїть худий, веселий індус у ліловому тюрбані, комір тоненького демісезонного пальта піднято, індус безтурботно роздивляється навсібіч, а потім надкушує вкриту шоколадом плитку морозива, оголюючи його солодку білосніжну плоть. Колір індусової шкіри трохи світліший від шоколаду, зуби такі ж білі, як серцевина морозива, а на руках немає рукавичок.

Драган ховає руки в теплі хутряні кишені дублянки, відчуваючи пронизливу мить щастя, яке — тепер він зрозумів це — складається з випадкових і смішних дрібниць; кожна з них нічого не варта, але, зібрані разом, докупи, в дивовижних поєднаннях, освітлені раптовим світлом — таким, як сьогоднішнє сяйво сонця, — ці дрібниці стають чимось багатозначним, важливим і необхідним для осягнення внутрішньої гармонії; це схоже на незрозумілий спочатку, хаотичний танець, поставлений геніальним хореографом: несподівані паузи, уповільнення, наче в гіпнотичному сні, пришвидшення і, нарешті, вибух руху, спалахи стрибків, екстаз радості.

Якби ця дівчина тільки знала. Ukrainian hopak. Famous flying dancer[2]. Коли під час виступу все — глядачі, сцена і партнери — обертається довкола шалено, як дзига, і раптом, у найвищій точці польоту над сценою, коли ти зависаєш над залом, наче лижник, що стрибає з величезного трампліна, вибухає освітлювальна лампа (їх знімали оператори Ен-Бі-Сі для кольорового телебачення), і тобі здається, що це постріл. А потім — шквал овацій, захоплене ревище й свист залу. Де це було — в Чікаго чи Бостоні?

Повільно, щоб не згубити почуття радості, Драган йде вгору вулицею Свердлова, повз кафе «Хрещатий яр». Довго не може зрозуміти, що за людина зупиняє його, що незнайомому потрібно. Спочатку Драган не вмикає ніяких резервних механізмів пам'яті, просто дивиться на незнайомого, як на випадкове оголошення на рекламному щиті чи вітрину овочевого магазину, проте встигає хватким поглядом відзначити: старенька кроляча шапка, засмальцьована нейлонова куртка, підбита чимось сірим, схожим на клоччя, в руках пакет, загорнутий у газету. Повняве обличчя, безбарвне якесь, білясті, майже непомітні брови, а на обличчі вираз щирої й простодушної радості. В тій широкій усмішці щось давнє, призабуте.

Незнайомий ляскає Драгана по плечу, називаючи «Жуком», мовить щось про газету, в якій писали про Драгана, фотографія навіть його була, згадує телевізійну програму «Время», як показували їхній виступ у Нью-Йорку, тільки мало показали; скільки літ, скільки зим, і лиш тоді, невпевнено, боячись помилитися, вимовляє Драган слово «Крохмал».

Справді, перед ним Крохмал, скільки літ, скільки зим, але боже мій, що з ним сталося, з Крохмалом? Стризай, стривай, яке його повне прізвище? Крохмальний чи Крохмальов? Так, це Крохмал, його широка простодушна усмішка, тільки намальована на іншому обличчі — брезклому, постарілому. Драган жахається мовчки — невже і він з його високою спортивною формою, щоденними репетиціями, дієтою, саунами, масажем, бажанням вічно залишатися молодим, джинсовими костюмами «Wrangler», ранковою гімнастикою та іншими речами змінився так само безжально, як його одноліток Крохмал — колись стрункий і стрибучий, пластичний і кмітливий, здатний вмить схоплювати найскладніший рух танцю?… Надія хореографічного училища — Крохмал. Білявий і мужній, як молодий варязький воїн.

Та ні, Крохмал, наче прочитавши потаємний переляк Драгана, відкидає таке гірке припущення, захоплено кажучи, що той нітрохи не змінився, Жук залишився Жуком — чорнявий, легкий, невисокий, сухий, жилавий, смаглявий, молодий — справжній Жук, і очі ті ж самі, оксамитно-чорні, молодо виблискують; пам'ятаєш, як ми бігали на Хрещатик, знайомилися з найкращими дівчатами — була в нас така гра, було своє жюрі, були призи й нагороди: ми билися об заклад, що познайомимося з будь-якою дівчиною і запросимо її на танці, й ці змагання завжди вигравав Жук. І ось тепер Жук не відкрутиться, стільки літ, стільки зим, тисячу років не бачилися, і вони мусять випити за зустріч, от хоч би тут, у «Хрещатому яру», а може, краще поїдуть додому до Крохмаля, жінка й діти вдома, субота як-не-як, усі будуть раді такому гостеві. Недавно вони одержали нову квартиру на Оболоні, дуже гарна, світла, Дніпро поруч, рибаль собі досхочу, правда, їздити до центру далеченько, але метро незабаром проведуть, станція коло самого їхнього дому буде.

Драганові робиться холодно, це особливий, внутрішній холод, наче хтось сталевим інструментом торкнувся його серця, він знає, що означає це відчуття. Так завжди холодно стає на серці, коли Драган відвідує стару материну подругу, колись співачку, а тепер напівпаралізовану безпомічну жінку. Біль жалю. Якби Крохмал знав! Drahan's leap. Не треба йому розповідати, будь милосердний. Star of attraction[3].

Драган мне в руках шкіряний гаманець для документів, куплений у Стамбулі, й витлумачує Крохмалеві, що ні краплі не п'є, на суворому режимі, що в гості зайде іншим разом, обов'язково, слово честі, а зараз мусить їхати підремонтувати автомобіль; чогось зіпсувались «двірники», а погода мінлива, може посипати сніг, навіть у прогнозі казали, без «двірників» небезпечно, до того ж повно всяких справ удома, ще й треба родичів відвідати, бо ображаються.

Замість спохмурніти, Крохмал радіє ще більше: треба ж таке! Він електрик — розумієш? — електрик, працював на станції обслуговування автомобілів коло виставки, а тепер пішов звідти, але це пусте — миттю зробить, треба тільки під'їхати туди, де Крохмал працює, там увесь інструмент, це на Куренівці, він одразу все зробить. Де стоїть машина? Тут поруч, на Пушкінській. Крохмал рішуче бере його за руку й крокує вгору.

Так, Драган не помилився: Крохмал накульгує — і дуже відчутно — на ліву ногу; кожен його викривлений крок відбивається в Драгановому серці мерзлякуватим болем жалю. Тепер Драган згадує все.

Його «Лада» вкрита памороззю й зблискує на сонці, наче вся зі скла. Драган протирає вітрове скло долонею, а Крохмал у цей час захоплено оглядає галогенові фари — чотири додаткових фари, як на машинах, які беруть участь в автораллі. Навіщо стільки світла? Коли туман, уночі, всяке буває. Коли зустрічний грузовик не виключає дальнє світло, я врубаю йому всі вісім фар — це діє, слово честі.

Вони сідають у машину. Драган запинає на Крохмалові червоні ремені безпеки, фінські, дуже надійні; поки прогрівається мотор, Крохмал вивчає яскраві наліпки на передній панелі й набалдашник на важелі передач: всередині прозорого пластика сяє маленький золотий автомобіль — старовинний, у такому їздили герої фільмів Чарлі Чапліна; дивлячись згори, одразу й не скажеш, що це автомобіль: щось таємниче й прекрасне, наче буддійська пагода.

Трохи буксуючи, їдуть вони вгору по Свердлова, згадуючи минулі часи, повертають ліворуч, біля Оперного театру — праворуч — і зупиняються біля гастронома.

Крохмал залишається в машині, а Драган забігає в магазин. У винному відділі якісь дядьки в тілогрійках купують червоний портвейн, засовують пляшки за пазуху. Драган бере пляшку болгарської «Пліски» — дуже гарний коньяк і недорогий, усього сім карбованців. Тепер можна їхати далі. На задньому сидінні лежить пласка валізка, з якій вирізки з американських, мексиканських, канадських газет і журналів, рецензії, фотографії, інтерв'ю, репортажі, афіші. Drahan — brilliant dancer[4]. Славнозвісний стрибок на глянсованій досконалості паперу — стрибок над усіма, над божевільним вихорем танцю, полум'ям палають шаровари, білозуба усмішка на смаглому обличчі. Drahan's leap. Не треба показувати це Крохмалу, будь милосердний. Забудь про цю валізку, не подумай відкрити її при ньому. Драган кладе коньяк до багажника, загортаючи пляшку в джинсову куртку, щоб не побилася — може стукнутись об вогнегасник.

Крохмал таємниче відмовчується, коли Драган його питає, де той працює, — стривай, мовляв, зараз побачиш. Вони їдуть на Сирець, повз телевізійну вежу.

— Уявляєш, тут спочатку хотіли влаштувати нагорі ресторан, на висоті двісті метрів, а. потім згадали, що внизу, під самою вежею — кладовище.

— Знаєш, у Берліні телевізійна вежа бетонна, нагадує гетьманську булаву — держак, а нагорі така баламбешка, куля, і в отій кулі вікна й оглядовий майданчик. Ми торік були на гастролях. Ця баламбешка крутиться, а всередині — ресторан…

— А Західний Берлін видно?

— Видно, тільки він увесь вкритий смогом, наче брудною ганчіркою.

Вони минають пам'ятник жертвам Бабиного яру, який здаля нагадує скелю, що падає, зсуваючись повільно у рів; повертають на проспект Коротченка і їдуть униз, на Куренівку; Драган вмикає стереомагнітофон, японський, за 80 доларів, з двома колонками, вмонтований ззаду: співає Саша Дістель, дуже веселу пісеньку про Катаріну — «Катаріна, ого-го-го!» — і дівочий хор підспівує йому, наче заохочуючи співака щось вдіяти з тою Катаріною, яка ого-го-го! В автомобілі тепло й затишно, дорога сяє пресованим снігом, газета на тому згортку, що лежить на колінах Крохмала, рветься із діри визирає сталеве лезо ковзанів, Крохмал пояснює, що старша дочка Оля ходить тренуватися на каток, хоче стати фігуристкою, їй десять років, а тренується давно, вперта така, а росте, мов на дріжджах, потрібні нові черевички, так оце їздив до одних знайомих, вони віддали ковзани, вже їхній дочці непотрібні, майже зовсім новенькі й недорого за них взяли, половину ціни.

Вони під'їздять до якоїсь дивної споруди: тут працює Крохмал. Схоже на театр, проте Драган не чув, щоб на Куренівці відкрили театр. Може, ресторан? Автомобіль суне просто по тротуару, серед тоненьких молодих дерев, оминаючи будівлю й нарешті зупиняється перед великими дверима, ні, краще їх назвати ворітьми — такими, як на складах, — пофарбованими в сірий колір.

Крохмал виходить з машини і зникає за рогом, а Драган чекає. Торкається пальцем холодного леза ковзанів. Уявляє десятилітню Олю, Крохмалеву дочку, її ноги, ще тонкі, з цибулинами колінних суглобів, схожі на стовбури молодих дерев; такі собі смішні патики в червоних колготках — чогось ці десятирічні дівчатка найчастіше носять яскраво-червоні колготки; дзвін криги, порізаної ковзанами, червоні замерзлі носи цих впертих дівчаток. Крохмал відчиняє ворота і махає Драганові, щоб той заїздив; машина в'їжджає на похилий дощаний поміст і потрапляє до великого порожнього танцювального залу; Драган зупиняє автомобіль поруч з естрадою, на якій полискує довгий темно-коричневий рояль. Згори ллється сонячне світло, роблячи пустку цього залу майже урочистою, соборною, ніби цей простір призначено для мовчання, зосередження, самотності, органної музики, а не для ударів електрогітар.

Тут тепло. Крохмал зачиняє ворота, скидає куртку і шапку, жбурляє їх у крісло — довгий ряд червоних крісел стоїть попід стіною.

Сам танцювальний майданчик круглий, наче штучне озерце, до якого треба спускатися сходинками. Замість бесідки над озерцем — великий балкон. Вони піднімаються туди: стійка бару, пляшки з різнобарвними етикетками, порожні сидіння, схожі на червоні літаючі тарілки, експрес для кави виблискує, немовби апарат для алхімічних досліджень, порожні чисті столики й стільці з тонкими залізними ніжками; і Крохмал — господар усієї чистої нерухомої краси, цих стовпів світла й прозорих блакитнястих тіней, цих фресок на стіні, цих потужних звукових колонок, схожих на громіздкі, притрушені пилом комоди (вони зараз випромінюють тишу), цих мовчазних ударних інструментів і рояля, блискучого паркету і плетива вішалок у гардеробі, всипаних алюмінієвим листям номерків. Крохмал, усміхнений і гордий, шкутильгаючи, водить Драгана по танцювальному залу, наче по язичницькому храму молодості, й цей зал, його простір і велич, його таємниці зустрічей тіл і доторків рук, наближення вуст до волосся, щоки й вуха, шепоти щастя й швидкі поцілунки, сльози розчарування, — все це зараз належить тільки Крохмалові, він тут повноправний господар.

Вони повертаються до автомобіля. Драган скидає дублянку і темно-лискучу ондатрову шапку, яка так гарно пасує до його смаглявого обличчя, кладе все на задньому сидінні, прикриваючи пласку чорну валізку; витягує пакет з ковзанами і кидає на крісло, поруч з Крохмаловими речами.

— Облисів? — з жалем дивиться на нього Крохмал. — Танцюєш у перуці? А вуса гарні. Зараз модні такі вуса… Коли я працював на станції техобслуговування, в мене було повно грошей, особливо влітку. Тоді клієнтів ще пускали на станцію, ну, знаєш, як. Кожен суне тобі карбованець-другий, думає, що ти йому зробиш краще… Влітку, бувало, виколочував чотириста-п'ятсот карбованців за місяць. Ну, підбарахлився, меблі купив, жінці щось справив. Знаєш, коли троє дітей… Так, так, уяви собі. Троє. Усі дівчата. У тебе хто? Хлопець? Ні, це величезне щастя — дівчата. Ти просто собі уявити не можеш. Найменшій п'ять років, така фантазерка. Наталка. Все щось вигадує. «Давай, — каже, — грати в ніч, зірку й троянду». — «Як це? — питаю. — Що за гра?» — «Ну, — каже, — розумієш — за вікном ніч, я троянда, а ти — зірка». — «Та зірка, що котиться по небу?» — питаю. «Так». — «А як же грати?» — «Сам видумай». І сміється, така красуля, білява, а ніжна, ти уявити собі не можеш. Ні, я не шкодую, що хлопця немає. А то граємо в зіпсований телефон. Я кажу: міст Патона. А вона регоче, боїться лоскотки, коли я на вухо їй шепочу, і каже: НІС БАТОНА. Чи просить мене: тато, намалюй мені жінку, в якої на голові ростуть квіти, бо вона весь час думає про квіти… Набридло мені гребти під себе гроші, набридло пити, бо там хлопці піддають щодня, я злякався, що зіп'юся, ну, а тут це підвернулося… Добу відчергував, дві гуляй. А головне — мені тут подобається. Особливо ввечері. Ну, звичайно, буває — якась п'яна пика настрій зіпсує, минулого четверга ось крісло якийсь покидьок порізав, всяке буває, але переважно то гарні люди. Ти б побачив, які обличчя у цих молодих, нових, які свіжі, розумні, просто диво! Аж завидки беруть. І я тоді згадую наші танці, пам'ятаєш? Не ті, коли нас муштрували, а інші, пам'ятаєш? Як Оля танцювала, пам'ятаєш?

Крохмал піднімає капот і починає скидати гумову покривку, якою обгорнений електромотор «двірників».

Драган сідає за рояль. Це «Естонія», боже, яка насолода, дуже легка клавіатура, чистий звук. Концерт для рояля і автомобіля ВАЗ-2103. Розминка для пальців. Як давно він не грав! Як звучить ця мелодія з «Хрещеного батька»? Мабуть, тут її теж виконують увечері, солодка мелодія для обіймів і визнань; у наш час це було, здається, «Осіннє листя»? Ще ніколи в житті не грав у такій дивній обстановці. Чому я його зустрів? Навіщо погодився поїхати з ним? Щоб вислухувати спогади про Олю? Про Олю, в яку був закоханий Крохмал, і все училище знало про це, тільки вона завжди йому відмовляла, коли він на вечорах запрошував її на танець. Вона всім відмовляла, бо танцювала тільки зі мною і кохала тільки мене.

Мокрий сніг відлипає з-під передніх коліс, падає, вибруднюючи паркет, треба буде витерти.

Найкраща дівчина училища. Драган намагається викликати об'ємні видіння минулого, згадати Олю, але спогади пласкі, двовимірні, сірі, наче на аматорській фотографії. Як давно це було. Ніхто не знав, що чекає нас за десять, п'ятнадцять років.

Крохмал заліз у машину, порпається коло дошки приладів, а ноги стирчать назовні.

Він сам винний у тому, що сталося. Він був здібніший за мене, тільки наодинці з самим собою я можу визнати це. Про нього також могли писати: Krohmalny — brilliant dancer[5]. Він сам винний. Сам. Ніхто його не примушував чинити це безглуздя. Коли це було?

Так, у квітні, перед самим випуском, на Пушкінській. Навесні сонце сідає просто над бульваром Шевченка, так, наче цей бульвар, то піднімаючись до університету, то спускаючись униз, до площі Перемоги, перетинаючи гори й долини, переходячи в Брест-Литовський проспект, тягнеться якраз до того місця, де згасає весняний день у червоних і оранжевих загравах квітня. Поцілунки на бульварі Шевченка.

Але тоді ще був день, перерва, вони, потомлені й спітнілі, сиділи в танцкласі, просто на підлозі, перед роялем, на якому грав Драган. Що він грав? «Осіннє листя»? Вони готувалися до випускного концерту, а на сьому домовилися влаштувати вечірку; Оля була в чорному трико, висока така, вища за Драгана, капризний задертий ніс, світле волосся, туго заплетене в коротеньку косу — тепер у Драганових спогадах вона почала набирати чіткіших обрисів, він пригадав її ходу, коли поспішала вона на побачення з ним; в її ході була своя барва, свій весняний аромат, і серед тисячі перехожих міг Драган пізнати її ходу…

Невідь-як почалася та безглузда суперечка про рицарів. Оля сказала, що, на жаль, рицарі перевелися, дівчата її підтримали: мовляв, ніхто в наш тверезий вік не зважиться на божевільний вчинок, кому вони потрібні, який у них сенс? І тоді Крохмал надзвичайно серйозно, сам якийсь напружений, спитав Олю: «А якщо я зараз вистрибну з вікна на вулицю заради тебе, ти повіриш у рицарські вчинки?» — «Тоді повірю, — задерикувато сказала Оля, — але ти цього не зробиш». Крохмал підійшов до вікна, подивився вниз.

Вони почали його відмовляти, адже дурниця повна, побачить хтось з викладачів, буде скандал: будинок старовинний, високий і це не просто другий поверх, а другий з половиною. Та Крохмал увесь побілів, затявся і спитав Драгана: «А ти б стрибнув заради Олі?» — «А навіщо? — стенув той плечима. — Дім горить, чи що? Який смисл?» Крохмал став на підвіконня, махнув рукою, щоб відійшов хтось там унизу, бо завжди перед їхнім училищем зупинялися цікаві, слухали музику, задирали голови — дивилися на їхні вправи й танці — і стрибнув.

Потім Крохмал сидів, скрючившись, на сходинках училища, блідий, як сніг, усі метушилися, бігали, викликали швидку допомогу, а він просив нічого не казати директору…

Нещасний Крохмал не знав, що напередодні, увечері, Драган цілувався з Олею на бульварі Шевченка й вони поклялись одружитися, як тільки закінчать училище, й ніколи, до самої смерті, не розлучатись. Оля була в білих джинсах, вона впала в молоду, зелену траву на бульварі, була дуже тепла ніч, і Оля сказала, що дуже щаслива; так лежала вона кілька хвилин, розкинувши руки, а коли підвелася, то прим'ята трава, зберігала обриси її тіла, і Драган сказав, що завжди приходитиме сюди, на це місце, цілуватиме цю землю.і цю траву. Де це було? Між Пушкінською і Володимирською? Чи навпроти Володимирського собору? Він не міг пригадати.

Бідний Крохмал нічого про це не знав, він думав, що після стрибка танцюватиме з Олею весь вечір, так принаймні вона обіцяла. Бідний Крохмал! Чи зрозумів він хоча б тепер, що його стрибок був чистим безумством, що не було в ньому ніякого смислу?

— Слухай, Жук, — визирає з машини Крохмал, — там релюшка підгоріла. Ти що, перепалив?

Драган різко закриває кришку рояля — можливо, так закривають напівзабуті спогади юності, які приносять біль у серце. Спогади, як білі й чорні клавіші, чисті, радісні дзвіночки верхніх нот скрипкового ключа, і надтріснуті, тривожні басові. Й обов'язково одна клавіша не грає — струна порвалася абощо, ти натискаєш на клавішу, а звука немає.

— Яка «релюшка»?

— Ну, реле, те, що регулює роботу «двірників».

— А, — згадує Драган, — мабуть, сьогодні вранці, коли розігрівав машину. «Двірники» примерзли до скла, а я випадково ввімкнув.

— Зробимо, — каже Крохмал, — зачистимо, все буде як новеньке, не хвилюйся…

Після паузи Крохмал питає:

— А в Парижі ти був?

— Був.

— Як там?

— Нормально. Ага, там з нами трапилася смішна історія. Ми вночі після концерту повертаємось. Хочеться чаю. Кажемо власнику готелю — поставте хоч титан для кип'ятку. Бо куди ж уночі йти… Втомлені. Та й грошей шкода. Все дороге. Він, собака, ні в яку. Ми кілька разів як врубили кип'ятильники, в усіх номерах одразу, весь ансамбль, світло — бах! — перегоріло. Раз перегоріло, двічі, тричі, потім поставив, слово честі! Був окріп.

Крохмал сміється і знову пірнає в машину. Драган згадує, що в пласкій чорній валізці лежить пачка жувальної гуми, треба дати Крохмалевим дітям.

— Слухай, а Олю ти після цього бачив? — визирає Крохмал.

— Ні. Не знаєш, що з нею?

— Вона в Новосибірську. Працювала в опереті, тепер, кажуть, не танцює.

Крохмал натискає вмикач і «двірники» починають рухатись. Гума рипить по сухому склу так пронизливо, що хочеться затулити вуха. Крохмал перевіряє роботу «двірників» на іншій швидкості. Все в ажурі. Вже витираючи засмальцьовані руки ганчіркою, він питає, не дивлячись на Драгана:

— Слухай, що у вас тоді сталося? Адже ви кохали одне одного. Найкраща пара в училищі. Чому так раптово?

— Мене взяли в ансамбль. Вона не пройшла за конкурсом. Що мені було діяти? Відмовитись від ансамблю? Залишитися з нею? Який смисл? Я погодився, ясно. А ти б що зробив на моєму місці? Що? Я ні в чому не винний, слово честі! Я їй пояснив… Ми одразу ж виїхали на гастролі. Коли повернулися, вона вже вийшла заміж і виїхала невідомо куди… Взагалі, вже перед цим вона була якась не така… Знаєш, один мудрець сказав: ніколи не одружуйся на першому своєму коханні. Тоді ми були такі шмаркачі, що ми розуміли в житті? Все нам здавалося таким простим, легким, ясним… Взяли мене тому, що я дуже стрибучий, а керівник ансамбля якраз задумав той скажений гопак зі стрибком, і я підійшов для цього, розумієш? Не я вибирав, мене вибрали. А Оля їм не була потрібна. Тепер ми можемо дивитися правді у вічі. Вона посередня танцюристка. Ми всі були тоді закохані в неї і не розуміли цього, але це так. Чи ти не згоден? Мовчиш. Що таке кордебалет оперети? Га? А в мене пішло. Двоє хлопців ззаду, у божевільному темпі — ніхто нічого не встигає помітити — викидають мене вгору, наче вистрілюють з катапульти. Я лечу над усіма, над сценою, і це найщасливіша мить мого життя, слово честі! Заради цього я живу. Заради цього не їм хліба, картоплі, солодкого, сиджу на страшній дієті, страждаю запорами, боюся погладшати хоч на кілька грамів, але я старію, старію, сам бачиш. На пенсію скоро. Куди подінусь? У тебе в руках он професія добра, усе в тебе є, можеш їсти все, що захочеш, можеш випити… А я? Що я без гопака, хто такий? А вдома сидіти… Знаєш, з дружиною в мене… Що казати… З сином майже не бачусь, нема про що говорити. Він у математичній школі, задумливий якийсь. Чортзна-що…

— Ні, Жук, — заперечливо хитає головою Крохмал, — невже ти забув, як вона танцювала? Пам'ятаєш, коли якось вона сама танцювала під музику Стравинського? Адже сама все вигадала. Ні, вона була дуже талановита. Знаєш, коли я її згадував? Коли в Києві виступав «Нью-Йорк сіті балет», ти не дивився?

— Звідки? Я сам тоді десь стрибав…

— Я нечасто ходжу на балет, не люблю ходити, але в палаці «Україна» у мене є знайомий електрик, він провів. Це щось неймовірне: балерини довгі, як баскетболістки, гарні, як богині, а які танці! Ні, Оля могла стати балериною високого класу. Жаль її. З першим чоловіком розлучилася, а другий не хотів, щоб вона танцювала… А ти… Я думав, ти веселий… Коли що треба буде, приходь. Поможу, чим зможу. Не вішай носа, Жук, ми всі тобою пишаємось. Я всім розповідаю: ось з ким я разом учився. Тримай хвіст морквою. — Він плескає Драгана по плечу.

Драган дістає з валізки жувальну гумку, витягає з багажника пляшку коньяку, віддає Крохмалові.

Той бере, уважно дивиться і особливо радіє гумці: його дівчата обожнюють цю ідіотську жувачку, мала Наталка навіть десь навчилася великі такі пухирі надувати. Пляшку ховає в кишеню куртки.

Драган пропонує відвезти Крохмала додому, на Оболонь, принагідно подивився б на цю Оболонь знамениту, що воно таке, але Крохмал відмовляється: йому треба дещо полагодити, а тут він має маленьку комірчину, де можна працювати, бо вдома зі своїми дівчатами спокою нема. Середульша, Марина, вчиться на скрипці грати, цілими годинами пугикає, інколи так набридає, хоч з хати тікай.

Крохмал відчиняє ворота, і Драган помалу заднім ходом виїздить надвір. Зупиняється на хвилину, щоб запнути прив'язний ремінь, махає рукою прощально Крохмалеві, який узявся обома руками за стулки воріт, тримаючи їх так владно, наче це брама до раю, наче Крохмал особисто завідує цим танцювальним раєм.

Драган таки своєчасно полагодив «двірники»; прогноз справдився.

День раптово посірів, усе змінилося, наче зовсім не було ранкового сонця. Почався зовсім інший день — ватяно-нечіткий, свинцево-безбарвний, справжня імлиста передмова до снігопаду.

1978 р.